1 грудня цього року у Київському міжнародному університеті відбулася зустріч першокурсників факультету журналістики з Ігорем Зиновійовичем Павлюком. Ця людина не тільки письменник, науковець, доктор наук із соціальних комунікацій, але й журналіст, лауреат Народної Шевченківської премії, низки всеукраїнських літературних премій, міжнародної премії «Тріумф». На зустрічі були також присутні Тарас Ковальський – син його колеги Ніни Юхимівни Гнатюк та Олександр Бакуменко – прозаїк, поет, лауреат престижних літературних всеукраїнських і міжнародних премій. Зустріч відбувалася у формі діалогу, студенти задавали питання, а Ігор Павлюк відповідав, даючи заразом цікаві поради.

Цікаве питання прозвучало з вуст викладача української мови – Приходько Оксани Юріївни: «Чому ви обрали журналістику, саме цей фах? Якою була тоді журналістика, коли ви її обирали? Як ви це синтезували і пов’язували разом із поетичною обдарованістю?»
– Після школи, яку закінчив із золотою медаллю, вступив до інженерного військового училища в Санкт-Петербурзі. На II курсі почав писати вірші. Страшно захотів бути поетом, отож, залишивши училище, був засланий у забайкальську тайгу, а потім, коли повернувся, поїхав у районну газету, що на Волині, яка вже друкувала мої вірші і взяла мене на роботу кореспондентом.. 19-річного мене взяли на роботу до газети, де пропрацював майже рік, що для мене було б зараз, як у космос полетіти...
Коли обирав журналістику, мені подобалося, що вона була дієвою: коли ти щось писав, органи влади мусили реагувати на критику кореспондента газети і недоліки потрібно було негайно виправляти. А коли я, закінчивши з відзнакою факультет, хотів піти в журналістику, вона вже стала недієвою і, здавалося, не на благо людини впливала.
Для мене ж найбільшим поетом є Ісус Христос. Він сказав те, що зробив, створив учення, релігію – і за нього пішов на смерть. Але тільки те, що померло – може воскреснути. Кожен письменник прагне створити свою релігію, міф, легенду, стратегію... а журналістика це вже інше, тактичніше... літописніше. Ось для мене вона має бути дієвою і правдивою. Професор Володимир Здоровега (царство Йому небесне) запропонував мені піти в науку, що давало б можливість відчувати себе більш-менш вільною людиною у фінансовому сенсі та залишати час для журналістики і поезії. Колись я брав інтерв’ю в одного письменника – і Ліна Костенко висварила мене за це: «Чого це Ви берете інтерв’ю? Це у Вас повинні брати інтерв’ю». Я задумався… як письменник уже трохи задер носа: хай у мене і беруть... Тобто став більше письменником, ніж журналістом. Врешті – кожен письменник так чи інакше журналіст, але не кожен журналіст-інформаційник – письмениик-міфотворець.

Багато запитань звучало від студентів, їх цікавило буквально все. Ось деякі з них:
– На вашу думку, чого не вистачає сьогодні в журналістиці України? (Гульченко Антон).
– Не вистачає зв’язку між цим і Тим світом, коли живеш не тільки для людей, але і для Бога: совісності, честі і чесності. Як і завжди. Якщо по-справжньому не віриш у Бога, то нема тобі чого робити не лише в літературі, але й у журналістиці.

– Що найприємніше в професії і що є мінусом?» (Присяжнюк Ірина).
– Те, що є найприємнішим, буває і мінусом, як в сімейному житті. І поразку від перемоги ти не зумієш іноді відрізнити. Мінус – коли треба віддавати (продавати) душу за гроші, плюс – коли з любові чи за переконання душевною енергією ділишся. Приємна та ж дієвість: сказано – зроблено. Журналістика-шоу не для мене.

– Як ви вважаєте, чи можна у сучасній Україні професійно займатися літературною діяльністю і забезпечити себе?» (Велущак Максим).
– Бути тільки літератором зараз майже не можливо людям мого покоління, потрібно шукати альтернативу для зарібку, щоби просто вижити. Хтось вибирає журналістику. Не найгірший вибір. Коли вас прив’язує оперативна газета, радіо- чи телеканал, ви, не помітно для самого себе, через кілька років перестаєте бути поетом, адже поети думають повільно... Наука дає можливість мати більше вільного часу, ти менш залежний від маленьких інформаційних жанрів. Поезія – для душі, а не для заробітку. Для мене це замінник релігії. Вона мене ощасливлює, рятує.

– Ваші діти також журналісти, чи вони обрали для себе іншу професію? (Фещенко Олена).
– «Старша – навчається на III курсі ін’язу Львівського національного університету, перекладач. А менша – не могла довго себе знайти. Я хотів її умовити піти на факультет журналістики, але вона не хотіла ні на журналістику, ні на філологію. Натомість обрала для себе дизайн та моделювання одягу і зараз готується до вступу в Національну академію мистецтв України.

– Є багато журналістів, які переходять в політику. Чи перейшли б ви? (Чхапелія Лінда)
– В мене була вже така альтернатива, коли вручали Народну Шевченківську премію – Залізного Мамая. До мене підійшли від партії «Свобода» привітати і запропонували вступити до них. Але я відчуваю, що не хочу в політику, тобто як поет я не маю права ще туди йти. Бачив, що сталося з тими, хто пішов із поетів… Театр став нині парламентом, а парламент – театром...

– Скажіть будь ласка, що б Ви могли порадити нам як журналіст, що могло б знадобитися нам у майбутньому? (Тітова Оля)
– Я записую все цікаве в блокнот: фрази, враження, вислови – так само й ви. Думайте серцем, будьте готові до психофізичних перенавантажень.

– На вашу думку, якої найбільшої помилки допускаються початкуючі журналісти?
– Початкуючі якраз є найсправжнішими, найчеснішими журналістами. Тому, як я вже казав, помилки, недосвідченість... можуть парадоксально бути досягненнями. Не бійтесь помилятися.

– Як на Вашу думку, настрій журналіста впливає на його творчість? Якщо так, то чи є це непрофесіоналізмом? (студентка II курсу)
– Звичайно, хоча що для журналіста, як для творчої людини, потрібно вчитися впорядковувати емоції. Власне сама творчість і є впорядкування емоцій. Тут вже мова про психотип кожної людини. Але журналіст має бути емоційним і відкритим, щирим, відвертим, це привертає увагу, освічує, освячує. Будьте самі собою і не бійтесь цього. Це найважче і разом з тим найлегше, тобто жити легко дуже важко.

– Як на Вашу думку, чи є в Україні свобода слова? Що Ви розумієте під виразом «свобода слова? (Чхапелія Лінда)

– Кохання, грошей, слави і свободи ніколи не буває достатньо людині. Чим більше ти щось маєш, тим знається, що його менше й менше. Внутрішньо вільна людина вільна і в тюрмі. Раб не знає, що зі своєю свободою робити. Тобто свобода, як і «халява», любить сильних. Нині у суспільстві нашого багато обману, а воля з ним не сумісна, тобто це не воля, а вольниця, базарія...

– Якби про Вас написали книгу, яку б назву Ви їй дали? (Єкімова Олена)
– Я б назвав її: «Ігор Павлюк… Між Богом і людьми».

– Що Вас надихає як письменника і як сьогодні молодому письменнику реалізувати себе? (Вікторія Шестакова – студентка II курсу)
– Кохання, космос, Батьківщина – це три речі, які мене надихають і за які не шкода помирати в бою. Найкращий спосіб реалізуватися молодому письменнику – підійти зі своїм матеріалом до того, кого поважаєте в літературі. Якщо йому сподобається, він дасть вам хорошу рекомендацію.

Наприкінці Ігор Павлюк прочитав декілька своїх віршів. Усі присутні були дуже задоволені зустрічі з цією людиною. Важливим моментом, також стали слова професора Сергія Івановича Горевалова: «Поэтом можешь ты не быть, а журналистом быть обязан».
Усе це було дуже цікавим для студентів, які обрали для себе професію журналіста. Вони на мить уявили себе справжніми професіоналами.


Записала студентка першого курсу факультету журналістики Київського міжнародного університету
Тетяна Ільєнко