– Ігоре, нещодавно в Американському престижному видавництві вийшла твоя книга віршів, через кілька місяців ти потрапив у світове енциклопедичне видання «Письменники Європи», де Україну репрезентують два автори: Андрій Курков та Ігор Павлюк. Із Курковим начебто зрозуміло: він давній учасник європейських тусовок зі своєю російськомовною прозою. А чому саме тебе з українських поетів вибрали, як ти гадаєш?

– Я вже казав про це коротко у бліц-інтерв’ю газеті «Високий замок»: «Приємно, що Європа нарешті звернула увагу на українських авторів. До цього списку потрапили всесвітньо відомі письменники, багато із них є Нобелівськими лауреатами. Не знаю, за яким принципом відбувався відбір імен. Нікуди не посилав жодних заявок. Тому не можу пояснити, чому саме я і Андрій Курков фігурують на сторінках цього видання. Мене повідомили про вихід книги «Письменники Європи» вже постфактум. Був ще більше приємно здивований, коли побачив, що моє ім’я винесли і на обкладинку книги».
Днями ж мені пояснив ситуацію один із моїх перекладачів за кордоном: світові, мовляв, не цікавий, не потрібний уже ні соцреалізм, ні постмодернізм, якого вони мають удосталь власного, а цікава національна здорова і талановита література, яку ти репрезентуєш. Багато ж наших митців кинулися більш чи менш успішно копіювати Бродського, Шимборську, зоставшись у кращому випадку епігонами.
Маркеса скопіювати неможливо, бо він пише про свою маленьку батьківщину і тим потрібний світові. Мені близький його некосмополітичний магічний реалізм...

– А може, симпатія до тебе у світі останнім часом викликана тим, що ти, скажімо, лауреат Народної Шевченківської премії (володар Залізного Мамая), а не офіційної, державної, межигірської, тобто апріорі в опозиції?..

– «О думи мої! о славо злая!»... Визнання у світі і в рідній державі не збігаються для справжніх митців. Нема пророка у своїй батьківщині... Тут можна відповісти хіба що словами батька Андрія Малишка, сказані ним після того, як син похвалився йому якимось державним орденом. Батько сумно заважив, що це дуже погано – державна відзнака, що Андрій поганий поет, бо Тараса Шевченка, мовляв, Івана Франка, Лєрмонтова у тюрму садили, на дуелях стріляли, а йому медаль дали... Тобто справжні поети завжди в опозиції, завжди незручні – це абсолютний закон розвитку духу. Тому премії державні, визнання найкраще отримувати посмертно, як і канонізацію церковну, а то справді виходить нонсенс. Цілком погоджуюся із мудрим Самійлом Малишком, земля йому небом.
А біографія у мене із петербурзько-сибірським, воєнно-«монашим» минулим і паломницьким сьогоденням цілком поетична. Та й письмо у світі, сподобалося, здається... Тому й вибирають.
Хоча, як там у Анни Ахматової (Горенко) нашої:

И чем сильней они меня хвалили,
Чем мной сильнее люди восхищались,
Тем мне страшнее было в мире жить...


Взяв Ігор Гургула

Цей матеріал надрукований у ч.2 мистецького часопису Львівщини "Нова неділя" (жовтень 2011 р.), який нещодавно почав виходити у світ.