Ігор Павлюк. Чоловіче ворожіння.
Przekład na język polski Tadeusz Karabowicz (переклад Тадея Карабовича)

Кілька віршів із підготовленої книги перекладів

* * *

Napisz mi morzem duży poemat o wichrze.
Świeżo upieczonym chlebem bezdenny smutek osłoń,
Jak długo jeszcze umiem lecieć i umiem płonąć,
I zmartwychwstawać umiem ze stromej, jak magma, pyłu.

Jak długo blisko do serca przytulam kurhany i przepaści,
Pępowinę rzeki, co jednoczy słone i proste.
Hołuja i niewolnika w sobie z korzeniem wyrwę,
A dziecięce i niewinne w mnie same zamordujecie.

Niebiesko-srebrne, jak lód, niebiosa nade mną i ptaki,
I zmartwychwstała wiosna, młoda i lekka, jak Chrystus.
Współczesne staną wokół i gwoździe, i szafoty,
I za kogoś, za coś znów pójdzie na nie jeszcze Ktoś.

Sam sławę na pieszczotę zmieniam i pieniądze – na wolę.
Grzesznie i prywatnie żyłem, wspominając świętości na święta.
A teraz ja… teraz kocham się z losem.

Wyszywaj mi krzyżykiem wieczny smutek o Chrystusie.

* * *

Напиши мені морем велику поему про вітер.
Свіжоспеченим хлібом бездонну печаль затули,
Доки я іще вмію летіти і вмію горіти,
Й воскресати умію з крутої, мов магма, золи.

Доки близько до серця беру я кургани і прірви,
Пуповину ріки, що єднає солоне й просте.
Холуя і раба у собі я із коренем вирву,
А дитяче й невинне в мені ви самі уб’єте.

Синьо-срібні, як лід, небеса наді мною і птахи,
І воскресла весна, молода і легка, як Христос.
Модернові постануть навколо і цвяхи, і плахи,
І за когось, за щось знову піде на них іще Хтось.

Сам я славу на ласку міняю і гроші – на волю.
Грішно й широко жив, приберігши святе на свята.
А тепер я… тепер я кохаюся з долею.
Вишивай мені хрестиком вічну печаль про Христа.

13 груд. 05.

* * *
Może, wszystkie moje wiersze –
Współczesna spowiedź poganina
Nad rzeką, że długa –
Jak wycie psa w nocy.

Zabłądziłem w tożsamości.
Teraz mi niebiesko-brunatnie.
A grzechy przed czartem
Proszą o wybaczenie ręce świecy.

Śniegami cerkwi zakwitły mi,
O Boże wszechmocny!.
I piękna zorza pociekła
Po grzbiecie do krzyża.
My skrajem duszy bezsennie
Bobrowymi futrami.
O świcie zmieniamy miasta.

Kąpiemy nerwy w wódce,
Pąsowiej od zachodu,
Dopóki gęsta, jak wątroba,
Opadnie noc.

Śniegi – jak gdyby sny.
Maszyny ich "strzałkami" machają.
A cicho.
Aż słyszeć –
Jak przodek milczy we mnie.

Chcę jeszcze szaleć,
Żałować i ciąć.
A może, i nie długo.
Ta wreszcie już wszystko jedno.

Ten sen, jak wiadomo, –
Na śmierć smutne przygotowanie,
Jak białe wino.

Jak kręgi po krwi,
Rozchodzi się sława poety.

Jak głos po krwi…
I zorze jaskrawo pałają.

Do trzewi starła sie
Oś złotej planety.

…Dla mnie
Jak człowiekowi
Tłoczno –
Lecz nieludzko
Tu.

* * *

Може, всі мої вірші –
Модерна сповідь язичника
Над рікою, що довга –
Мов пісня собача вночі.

Заблудився в корінні.
Тепер мені синьо-коричнево.
А гріхи перед чортом
Замолюють руки свічі.

Снігами церкви зацвіли мені,
Боже вселюблячий!..
І красна зоря потекла
По хребту до хреста.
Ми кутаєм душі безсонні
Бобровими шубами.
На зорі міняєм міста.

Вимочуєм нерви в горілці,
Червоній від заходу,
Допоки густа, як печінка,
Опуститься ніч.

Сніги – наче сни.
Машини їх «стрілками» змахують.
А тихо…
Аж чути –
Як пращур мовчить у мені.

Мені ще шаліти,
Жаліти і жалити.
А може, й не довго…
Та врешті уже все одно…

Цей сон, як відомо, –
До смерті сумна підготовка,
Як біле вино.

Мов кола по крові,
Розходиться слава поета.

Мов голос по крові…
І зорі іскристо цвітуть.
До м’яса зітерлася
Вісь золотої планети.

…Мені ж
Як людині
Людно –
Але нелюдяно
Тут.

11 лист. 06.

NA TEMAT NIEŚMIERTELNOŚCI

Właśnie już, zdawało się, nieśmiertelność – strofą podkreślić...
Na kuchni mojej, jeszcze radzieckiej, spalenizną jedzie,
Bo zapisałem się, zgapiwszy się czajnika. mać...
A gdzieś z lufy jednocześnie – i kula, i pakuły...

Łza na obliczu powtarza charakter pisma zorzy,
Droga do się – ten pogruchotany maszt.
A że złowiliśmy na czarne haczyki kotwic?.
Epoka, jak ryba, bez tlenu słonego zdechła.

Jak napis na szabli, pozostaje wiersz młody,
Jak pamięć piękna narodowi, który wymiera.
Bez czasu.
To dziwne.
Wódkę gnamy z nieszczęścia –
Języków raju nie ma.

Tylko cisza jest pobożna i siano, i parzyste mleko...
I pies jest samotny, otruty radością, kłamie.
Słupa elektrycznego idol jest pogański, komitet rejonowy...
I chłopaczek cygański przypuszcza:
"Orzeł – a czy reszka"?

A któż to wie, że lepiej: orzeł, a czy resztka...
Właśnie już, zdaje się, nieśmiertelność...
Je mi trzeba?.

To schodzi nad Księżycem Słońce bezdomne, stare
Z podziemnego nieba.

Ja już zaświatowy...
Ani smaku, ani sensu, ani dna.

Zegar wisi pod ikoną.
Płacze kukułka.

Na kuchni mojej, jeszcze radzieckiej,
Tylko wina i wino.

A serce – jak kula...

ДО ТЕМИ БЕЗСМЕРТЯ

Ось-ось вже, здавалось, безсмертя – строфою подать...
На кухні моїй, ще радянській, горілим запахло,
Бо я записався, прогавивши чайника… мать...
А десь зі ствола одночасно – і куля, і пакля...

Сльоза на обличчі повторює почерк зорі,
Дорога до себе – оту переламану щоглу.
А що ми зловили на чорні гачки якорів?..
Епоха, як риба, без кисню солоного здохла.

Мов напис на шаблі, зостанеться вірш молодий,
Мов пам’ять красива народу, який вимирає.
Нечасано.
Чудно.
Горілку женемо з біди –
Мов раю немає.

Лиш тиша набожна і сіно, й парне молоко...
І пес одинокий, отруєний радістю, бреше.
Стовпа електричного ідол поганський, райком...
І хлопчик циганський гадає:
«Орел – а чи решка?»

А хрен його знає, що краще: орел, а чи реш…
Ось-ось вже, здається, безсмертя...
Воно мені треба?..

Та сходить над Місяцем Сонце бездомне, старе
З підземного неба.

Я вже потойбічний...
Ні смаку, ні сенсу, ні дна.

Годинник висить під іконою.
Плаче зозуля.

На кухні моїй, ще радянській,
Лиш вина й вина.

А серце – мов куля...

18 черв. 09.

ASOCJACJE

Anioł, który śmieje się, –
To już trochę bies.
Maski – byłe twarze.
Trawy – malutki las.

Mądrość – to pierwsza starość.
Delikatność – to młodociany nóż.
Kobza – babcia gitary.
"Tak" – to wczorajsze "nie".

Słońce – pogańska świeca.
Cukier – wesoła sól.
Strzał – to cisza wieczna.
Bóg – to zapomniany ból...

АСОЦІАЦІЇ

Ангел, який сміється, –
Це уже трохи біс.
Маски – колишні лиця.
Трави – маленький ліс.

Мудрість – це перша старість.
Ніжність – це юний ніж.
Кобза – бабця гітари.
«Так» – це вчорашнє «ні».

Сонце – поганська свічка.
Цукор – весела сіль.
Постріл – це тиша вічна.
Бог – то забутий біль...

26 черв. 09.

* * *

Dusza – jak wilk na łańcuchowi -
Już słyszy jesień.
Szklanych naczyń czerwienny łomot...
I raj – właśnie on.

Tu jabłoni sen i mama barszcz,
I pachnie piosenka.
Topole gotyk... Katedra
Żelazna w krzyżach.

A list zorzy do lustrzanej tafli
Stawka... jak u się...
I kryła korzeniom bolą,
Bo wołają do się.

Ogień jest kalinowy twarzą
W mglistej masce.
Pod wiatr koci jajko,
Jak w tej jeszcze baśni.

Jedne zniewolone słowa,
Jak chleb – inne.
U ich duszę schowałem -
I wyszły wiersze.

O wszystkim, co jest, było dookoła
I jeszcze spędzi czas,
Będę układał do jednego przejrzystego tomu.
Niech mają ludzie...

Wiosenną jesień.
Piekło-raj,
Miłość i piwo.

No a kiedy przyjdzie pora -
To śmierć piękną.

* * *

Душа – як вовк на ланцюгу –
Вже чує осінь.
Скляних судин червоний гул...
І рай – ось-ось він.

Тут яблунь сон і мамин борщ,
І пахне пісня.
Тополі готика... Собор
Хрестозалізний.

А лист зорі в дзеркальну гладь
Ставка... як в себе...
І крила кореню болять,
Бо звуть до себе.

Вогонь калиновий лицем
В туманній масці.
Під вітер котиться яйце,
Як в тій ще казці.

Одні потурчені слова,
Як хлібчик – інші.
У них я душу заховав –
І вийшли вірші.

Про все, що є, було кругом
І ще пробуде,
Складу в один прозорий том.
Хай мають люде...

Весняну осінь.
Пекло-рай,
Любов і пиво.

Ну а коли прийде пора –
То смерть красиву.

23 верес. 11.

Z CYKLU "SZKLANA KARCZMA"

Nadpita butelka na stole.
Łza na szybie.
Ktoś wierzy złym świecom luf,
Ktoś delikatnym skrzypcom.

Kogoś skaleczyły dawno,
Kogoś niedawno.
Prosty "sowiecki" sklep spożywczy...
Serek topiony.

Naród zagmatwany, jak na zawołanie,
(Tam, dalej, cerkwie)
Przyszedł, gdzie szczęście sprzedają,
Gdzie gra, na gramy.

Stary profesor, włóczęga, poeta -
Wszyscy podobni.
Całe kłócą się i wypijają miód -
Jak hajdamacy.

A tam, za oknami, – szopka,
Śniegi i wiatr.
Komuś że raj – nie ogród, a step,
Nie płód, a kwiaty.

Komuś sprzykrzyły i wojna,
Й miłości, i sława.
A tu – łykniesz sobie wina -
I kędzierzawy...

Całe dusze hurtem sprzedają,
Konserwy są rybne...

Trumna i kołyska,
Krew i rtęć
Stają podobne.

ДО ЦИКЛУ «СКЛЯНА КОРЧМА»

Надпита пляшка на столі.
Сльоза на шибці.
Хтось вірить злим свічкам стволів,
Хтось ніжній скрипці.

Когось поранили давно,
Когось недавно.
Простий «совєтський» гастроном...
Сирочок плавлений.

Народ пістрявий, тут як тут,
(Там, далі, храми)
Прийшов, де щастя продають,
Де гра, на грами.

Старий професор, бомж, поет –
Усі однакі.
Всі сваряться і дудлять мед –
Як гайдамаки.

А там, за вікнами, – вертеп,
Сніги і вітер.
Комусь же рай – не сад, а степ,
Не плід, а квіти.

Комусь набридли і війна,
Й кохання, й слава.
А тут – сьорбнеш собі вина –
І кучеряво...

Всі душі оптом продають,
Консерви рибні...

Труна й колиска,
Кров і ртуть
Стають подібні.

18 груд. 09.

* * *

Pamięci mojej mamy

Poleski kraj wymyślał mnie,
Ranki ptaków przesypia koralowcu.
Ja nie gospodarz, a tylko sonet
Trawy, której zechciało się smutki.

Dmuchawce i dziad z kulą w barach.
Umarła mama.
Los uśmiechał się.
I sypiał stary piesek na rękach
Malutkiego płaczliwego wandala.

Mijało wszystko. Rdzewiał w niebie sierp.
A my z koniem już poglądami zbliżeni.
Mijały całe. A grzeszny sen jezior
Łamał o lód swoje różowe skrzydła.

Stara słoma. Wypłowiała mgła.
Groby przodków myją się deszczami.
Kogoś jeszcze, kogoś już nie ma
Między nimi, między kometami,
Między nami.

.Moje śnieżynki, po co że na ogień!
Moja że ty poorze, po co tak wysoko!...
Kochana, mydła, niebieskie dłoni,
Po Takim ― tylko wieczny spokój.

Poleski kraj, ty dziad mi czy brat?
Ja wyraj twój.
I nie żałuj, nie złość się.

Już szybko, szybko wrócę wstecz,
Jak schody cerkwi wydeptane sercem.

* * *

Пам’яті моєї мами

Поліський край придумував мене,
Ранкових птиць розсипавши коралі.
Я не господар, а лише сонет
Трави, якій схотілося печалі.

Кульбаби й дід із кулею в плечах.
Померла мама.
Доля усміхалась...
І спав старенький песик на руках
Маленького плаксивого вандала.

Минало все.
Ржавів у небі серп.
А ми з конем вже поглядами стрілись...
Минало все.
А грішний сон озер
Ламав об лід свої рожеві крила.

Стара солома.
Вицвілий туман.
Могили предків миються дощами.
Когось іще, когось уже нема
Між ними, між кометами, між нами.

...Мої сніжинки, нащо ж на вогонь!
Моя ж ти зоре, нащо ж так високо!..
Кохана, мила, голубе долонь,
Після такого – тільки вічний спокій.

Поліський край, ти дід мені чи брат?
Я – вирій твій.
І не жалій, не сердься.
Вже скоро, скоро я вернусь назад,
Мов сходи храму, вичовганим серцем.

19 берез. 1992

O PERUNIE

Perun zmartwychwstanie nie na trzeci dzień
Całopalnym białym kogutem nad Poczajną,
Gdzie niebieska magma pierwotnych piosenek
Jego oczyści falą smutną.

Perun zmartwychwstanie nie na trzeci dzień.


Jeszcze będą długo, długo, jak echo,
Błądzić między zorzami i śliwami tarnina
Jego kapłani – z ducha i wina -
Poeci, kozacy i włóczędzy.

Błądzić będą długo – jak echo.


Piosenkami i krwią sławę kupić.
Naród podejmą.
Może, i obudzą jeszcze,
Dopóki trawa świeżo skoszona.
Dopóki lud i ludziska – to ludzie jeszcze.

Naród podejmą.
Może, i obudzą jeszcze.

Krzyże Perunowi śnią się, jak ptaki.
Krzyże są samotne, bez krucyfiksów, apostołów.
I biegają blond dzieci,
Co lubią wszystko,
Co zakwitły i nie pościły.

I biegają blond dzieci.


Oni jeszcze bunt podejmą krwisty
Na grach genów, geniuszy z tłumem.
Perun zmartwychwstanie.
I zejdą oni
Ogniem i wiatrem,
Gliną i wodą.

Oni jeszcze bunt podejmą krwisty.


Z niewolników stanie plemię złote,
Piękne i zdrowe, i trochę gwiaździste -
Jak drzwi raju, zerwane z pętli,
Zmarznięte morze, miesiącem zaorane.

Z niewolników stanie plemię złote.

Im czas – nic.
Im obszar – prosto ciało jeszcze,
Ciasna cerkiewka i ofiarnik...
Perun ukrzyżowany.
Ręce u jego – skrzydła.
Nie ma jego, bo skrzydeł u nas nie ma.


Ta i on zmartwychwstanie nie na trzeci dzień
Całopalnym białym kogutem nad Poczajną,
Gdzie niebieska magma pierwotnych piosenek
Jego oczyści falą pożegnalną.

Perun zmartwychwstanie nie na trzeci dzień.

ПРО ПЕРУНА

Перун воскресне не на третій день
Жертовним білим півнем над Почайною,
Де синя магма первісних пісень
Його очистить хвилею печальною.

Перун воскресне не на третій день.


Ще будуть довго, довго, як луна,
Блукати поміж зорями і тернами
Його жерці – із духу і вина –
Поети, козаки і характерники.

Блукати будуть довго – як луна.


Піснями й кров’ю славу купувать.
Народ піднімуть…
Може, і розбудять ще,
Допоки свіжоскошена трава…
Допоки люд і людище – то люде ще.

Народ піднімуть…
Може, і розбудять ще.


Хрести Перуну сняться, як птахи.
Хрести самотні, без розп’ять, апостолів.
І бігають біляві дітлахи,
Що люблять все,
Що зацвіли й не постили.

І бігають біляві дітлахи.


Вони ще бунт піднімуть кров’яний
На іграх генів, геніїв з юрбою.
Перун воскресне.
І зійдуть вони
Вогнем і вітром,
Глиною й водою.

Вони ще бунт піднімуть кров’яний.


З рабів постане плем’я золоте,
Красиве і здорове, й трохи зоряне –
Як двері раю, зірвані з петель,
Замерзле море, Місяцем розоране.

З рабів постане плем’я золоте.


Їм час – ніщо.
Їм простір – просто тіло ще,
Тісна церковця і жертовник мал…
Перун розп’ятий…
Руки в нього – крилища.
Нема його, бо крил у нас нема…


Та й він воскресне не на третій день
Жертовним білим півнем над Почайною,
Де синя магма первісних пісень
Його очистить хвилею прощальною.

Перун воскресне не на третій день.

11 черв. 2003

DZIEWCZYNKA

Płacze dziewczynka bosa
Na babciny próg.
Zawiedziona jesień
Chodzi po podwórzu.

Na duszy ochłoda.
Nawet kogut ucichł...
- A kogo ci szkoda?
Mówi dziewczynka:
- Wszystkich...

ДІВЧИНКА

Плаче дівчинка боса
На бабусин поріг.
Розчарована осінь
Клигає по дворі.

На душі, прохолода.
Навіть півень затих...

– А кого тобі шкода?
Каже дівчинка:
– Всіх...

22 черв. 90

* * *

Morze. Noc. I głos delfina.
Bezimienna zorza drży.
Twoje ciało – dźwięczne i gołe
Zaprzeczanie ciemnoty.

Organiczne, organowe w żyłach,
Zasolony wydech i wdech.
Z serc wyrastały by skrzydła,
Ależ serce nasze z wody.

My nad morzem ślady zostawiamy.
Ja – mężczyzna a ty muza.
Leżymy i zmartwychwstajemy
Nasze ciało, jest gęste jak miód.

Tak ... tak... i powyżej.
Fala musuje i nas niesie.

My – Życie!
Z morza wyszliśmy.

Nad morzem nam można wszystko.

* * *

Море. Ніч. І дельфіна голос.
Безіменна зоря тремтить.
Твоє тіло – дзвінке і голе
Заперечення темноти.

Органічне, органне в жилах,
Солоніють видох і вдих.
На серцях виростали б крила,
Але ж серце наше з води.

Ми на морі сліди лишаєм.
Я – муз-чина і муза – ти.
Розпинаєм і воскрешаєм
Наше тіло, як мед густий.

Отако… отако… і вище…
Хвиля піниться й нас несе.

Ми – Життя!
Ми із моря вийшли.

Біля моря нам можна все.

11 черв. 2003

DO MUZY

Czarnobylskich słucham słowików.
Rodzinie uśmierzam geny.
A że pokochałaś wiersze moje
Tak – jakby nosisz dziecię od mnie.

Cóż, miła Muzo,
Ja sam już wiersz
Z rymem, rytmem boju.

Tobie wierzę.
I ty mi wierz.
Za chwilę będzie nas troje...

ДО МУЗИ

Чорнобильських слухаю солов’їв.
Рідні приборкую гени.
А ти ж полюбила вірші мої
Так – мов носиш дитя від мене.

Що ж, мила Музо,
Я сам вже вірш
З римою, ритмом бою.

Я тобі вірю.
Ти мені вір.
Скоро нас буде троє...

30 верес. 08.

ZE LWOWA

W tym mieście nie wszystko jest jasne
Z wodą i proporcją.
Siedzą "na kawie"
Malarze ikon i obrazoburcy.

Ostatni liść, niby krew,
Ścieli się po wodzie.
W tym miejscu, w tym mieście
Taka swoboda,
Że w teatrach, na czarnych placach
Wam malwy zaś.
I deszcz, jak trawy.
Cyganka młoda odsłania twarz.

W ХХІ wieku, gdzie krzyż się dwoi,
Przypadkowy człowiek.
Jest szczęśliwy, a także rozpołowiony
Na poły.

Na zmarszczkach szramy...
A niebo jest czyste jak spirytus z apteki.
W tym mieście
Na wschód i zachód od własnej ucieczki.

Przeszłość stała się zbyt bliska,
Bardzo przejrzysta.

Malutkie lwiątko,
Stare oczy,
Druh mój rudy...

W tym mieście jestem znany,
Zostałem sobą.
Na zmarszczkach – szramy.

Ja temu miastu
Nie poddam się bez walki.

ЗІ ЛЬВОВА

У цьому місті немає толком
Води й пропорцій.
Сидять «на каві»
Іконописці й іконоборці.

Останнє листя, немов із кров’ю,
Ляга на воду.
У цьому місці, у цьому місті
Така свобода,
Що у театрах, на чорних площах
Вам рожі корчать.
І дощ, як трави.
Й циганка юна знімає порчу.

У ХХІ-ім, де хрест двоїться, –
Одна людина.
Вона щаслива, вона розп’ята
Наполовину.

На зморшках шрами...
І небо чисте – як спирт аптечний.
У цьому місті
На Схід і Захід від себе втеча.

Минуле стало близьким занадто,
Прозорим дуже.

Маленький левчик,
Старенькі очі,
Рудий мій друже...

У цьому місті я став великим,
Я став собою.
На зморшках – шрами…

Я цьому місту
Не здамсь без бою.

7 лют. 2002

ZNÓW W DOMU

Znowu tam byłem duszą i myślami...
Święta babcia modli się do Ziemi.
Jak oczy – niebo.
I śmieje się kamień.
I dziad leży pod brzegiem, jak chleb.

Ogień umarł. W oczach Księżyc odbity...
Nasz Bóg żyje w cerkwi jak w więzieniu.
Myśliwskim rogiem wspomina Polesie
Wszystko co myślą galaktyki.
Droga-promień w choinach się zgubiła.
Płowowłosa szyszka zakryła swój cień.
Jak cisza, brodzi zjawa księcia Mały.
Widzę, a śmiać się boję.
Ślepa chata. Jest skoszony piołun.
Cieniutki wiatr – sny oczeretów.
A czas idzie. Nic czas nie czyni.
Ależ, spójrzcie, – las osierociał.
Ależ, usłyszcie: mchem jak mrozem,
Zarosły Perun. I konie nie rżą.
A czas ucieka... Żółcą się wikliny.
I ludzkość cała potyka się o brzeg.
Ciężarnych mało. Wiosny są nie słodkie.
Nikt się nie śmie oszukiwać.
Dziady wiosenne siedzą na pniach
Milczeć duszy tajemnicą.
Przez ogień zrasta się żelazo.
Przez łzę... Och, co przez łzę!.
Tu tory już. A ja wciąż dawnym lasem
Rusałkę co łaskocze niosę.

Głuchy świat –
I raptem: dobrze, lekko...
I jasno tak...
Kołyska i skrzydło.
My tutaj jeszcze – czas.
My blisko i daleko.
Lubimy ból.
Nas długo tu nie było.

ЗНОВУ ВДОМА

Я знов там був душею і думками...
Свята бабуся молиться Землі.
Як очі – небо.
І сміється камінь.
І дід лежить під берегом, як хліб.

Вогонь помер.
В очах відбитий Місяць...
Наш Бог живе у церкві, як в тюрмі.
Мисливським рогом згадує Полісся
Усе, що у галактик на умі.

Дорога-промінь в соснах поламалась.
Русява шишка впала в тінь свою.
Мов тиша, бродить привид князя Мала.
Я бачу, а сміятися боюсь.

Сліпа хатина.
Скошений чорнобиль.
Тоненький вітер – сни очеретів.
А час іде.
Нічого час не робить.
Але ж, погляньте, – ліс осиротів.

Але ж почуйте: мохом, як морозом,
Заріс Перун.
І коні не іржуть.
А час пішов...
Жовтіють верболози.
Все людство спотикнулось об межу.

Вагітних мало.
Весни не солодкі.
Ніхто себе не вміє обмануть.
Діди весняно ходять на колодки
Мовчати в душу яко в таїну.

Через вогонь зростається залізо.
Через сльозу...
Ох, що через ельозу!..
Тут рейки вже.
А я все древнім лісом
Русалку залоскочену несу.

Дрімучий світ –
І раптом: добре й легко.
І просто так...
Колиска і крило.

Ми всі ще – час.
Ми близько і далеко.

Ми любим біль.
Нас довго не було.

16 квіт. 1995