По стіні повзуть тіні. Крізь них важко, томно, наче неохоче пробивається сонце. А на вікно впав не останній, але не далеко і до того, лист. Тіні рухаються, переплітаються, а лист лежить і тепер може тільки заздрити їм. Вони живі! Він відтепер мертвий… Його єдиною надією є вітер, що підійме у гору і подарує останні миті натхнення і свободи.
А потім… Потім двірник безжально піднесе до нього сірник – «попіл до попелу, прах до праху», і лише на мить підсвідомо він відмітить що спалює шедевр. І можливо з цього дня все в його житті зміниться. Можливо, знайде роботу своєї мрії. Можливо – справжнє кохання. А може просто знайде сто баксів на дорозі. Щастя, воно ж для кожного своє! Але ніколи в житті він вже не буде бачити прекрасне! Не тому, що несхоче. Просто найпрекраснішу картину, ту що створила сама природа, він знищив своїми руками…

«Було колись панували...» ха! Держіть мене семеро! Коли? Де? Хто пустив? От ви колись панували? Так-так ви, чого дивитесь як відомий персонаж на давно не нові ворота? Із цієї фрази можна залишити хіба що «було колись», та й то досить обережно.

Ми з вами де живемо? – У східній Європі, а таке враження, що у кам’яній ері застрягли та вилізти звідти досі ніяк не можемо. Кидала-кидала нас історія, вчила-перевчила – а нічого. Н-І-Ч-О-Г-О!!! Скільки б не повторювали – предмет ми не здали, та й досі на іспиті сидимо з самим страшним викладачем у комісії.

Колись дядько зі п’ятдесяти гривневої купюри сказав – «Біда України в тім, що нею керують ті, кому вона не потрібна». Розумний був дядько діло казав, доки сам не став на керуючу посаду. І так завжди з нашою «вишневою» країною. Тільки-но якийсь розумний стає на чолі війська українського – одразу тупіє. Наче трон міски сушить. А тільки-но злізе з цієї згубленої посади – знову розумний всіма любимий і шанований.

Може нас хто зачарував? Чи то назва так впливає. От кидає нас всю історію від крайності до крайності. Від «окрайни» до «окрайни». А у перекладі – «від України до України». Патріотично – далі нікуди! І ходимо по світу, і пишаємося своєю крайністю, розуміючи що кусок краю застряг в одному місці і не пускає. А вам, любим, так би і витягти його, і яких тільки лікарів не відвідували – не виліковне кажуть і все! Край вам – повзіть на кладовище. Тільки за місце не забудьте заплатити.

Але справа не в тому! А в тому, що Україна і справді нікому не потрібна! Не тільки «партнерам», «сусідам» та «братам», а й самим українцям. У нас зареєстровано майже 150 політичних партій... От ви можете назвати хоча б половину? Ні то нереально... Ну хочаб назвіть точну дату свята Соборності, або дня козацтва...

Хоча ні! Козацтва не треба. Знаєте? – Добре. Але шароваршина настільки дістала, що хочеться блювати від національних каналів. Та від акцій на кшталт: «Шевченко або Леся Українка символ нації? Обирайте!...». Ви теж живете лише за шкільною програмою? Тоді вибачте, вам не сюди! Вийдіть і закрийте двері з тієї сторони!

Шкода! Шкода того, що ми згадуємо про свою національність лише з вдалого поштовху під зад нашими ЗМІ.

Після приходу на український ринок, мопеди дуже швидко завоювали популярність. І якщо в містах такий вид особистого транспорту захопив переважно молодь, то у сільській місцині він є у кожного третього мешканця.
А якщо дивним чином повернутися років, хоча б на п’ять назад, то пригадаємо що тоді роль мопедів виконували велосипеди, які нажаль сьогодні зовсім не популярні. Але погодьтеся бачити старенького дідуся на велосипеді якось природніше, та навіть приємніше ніж на скутері. А приємніше хоча б тому, що здоров’я у такого дідугана набагато більше. Що кажуть лікарі? – Правильно, що найздоровіша людина та, що виконує кожного дня вправи. Які саме для них вже не так важливо. Але вони зовсім не будуть проти того, щоб кожна «людина похилого віку» була здатна «крутити педалі».
Та з нашими старичками все зрозуміло! Вони старої закалки і на нове «чудо-юдо» пересідають не так охоче як молодь, яка с задоволенням ганяє по місту, часто при цьому провокуючі ДТП.
Але сьогодні ми хотіли подивитися на це під іншим кутом. Сьогодні, коли все людство «хвилює» питання екології, воно все більш-більш вигадує пристроїв для... подальшого її забруднення. Ви коли небудь цікавилися як працює двигун цієї здавалося б маленької штуковини? В ньому крім бензину ще й багато мастила. Тобто при їзді мопед не тільки викидає у повітря вже звичні для нас гази, але й спалює те саме мастило. Тобто таке «чудо-юдо» набагато екологічно-небезпечне ніж автомобіль. Благо, що менше за розміром. Вже сьогодні кількість викидів від автотранспорту у місті досягає майже 200 тон на рік. І якщо раніше дітей на літо відправляли до «бабусь» у села для оздоровлення та «свіжого повітря», то сьогодні це вже не актуально. Адже якщо тенденція росту кількості мопедів буде продовжуватись, то «свіжого повітря» не буде навіть там.
А знаєте у чому насправді проблема? Ні, не у тому що люди «забили» на велосипеди, бо на них треба крутити педалі. А у тому що їх ніхто не підтримує! Погодьтеся ті хто свідомо (ми зараз не маємо на увазі дітей, для яких це в першу чергу забавка) пересів на велосипеди турбуються не тільки про своє здоров’я, бо це справді корисно, не тільки про свій гаманець, бо на проїзд у міському транспорті йде набагато більше грошей ніж на «коня з педалями», а ще й про екологію.
Їх мало кажете? – Так! але чому? По-перше тому, що водії не поважають їхніх поривань. Існують реальні випадки того, що водії спеціально «лякають» велосипедистів, що не рідко призводить до травм останніх. А по-друге – їх ніхто не підтримує! Ви бачили у нашому місті місця для паркування велосипедів? По-третє, і найголовніше, люди часто соромляться свого «потягу» до байків, часто розмірковують як поставляться до них на роботі, якщо вони приїдуть туди, як на них будуть дивитися на вулиці.
Ай дійсно, набагато ж «крутіше» їздити на мопеді...

Низького зросту, пухкенький, та ще й почав втрачати й без того не густе волосся. Його завжди називали Боян Боянич. Всі покоління його учнів. І навіть не за те, що він завжди був з баяном, а скоріш за те, що цей баян зручно сідав на його черевце. І тепер вже не важливо як його звуть насправді.
Кожного ранку дружина Боян Боянича дбайливо загортала чоловіку обід на роботу.
– Навіщо люба? Я поїм у їдальні – втішав дружину музикант.
– Нізащо! Я знаю чим вас там годують...
І так кожний робочий день у вчителя із собою була любляче загорнена їжа.

Сьогодні день не вдався. Нарада вчителів втягнулася. Знову вирішували чи залишати Творчого із 5-Б у школі, чи вигнати. О як Боян Боянич не любив ці наради!!!
– Він кожного дня малює на дошці, – кричала вчителька малювання, – це просто неприпустимо!
– Він написав рішення задачі просто на шпалерах, – додавала вчителька математики.
– Але його батько полагодив нам кабінет фізики, – констатувала факт директор.
Так закінчувалась кожна нарада. Музикант завжди знав, що Творчого не зможуть викинути зі школи, бо тільки завдяки його батьку школа ще стоїть на місці. І навіщо вони були потрібні ці наради? Хіба не можна як він проводити урок? От його діти люблять і поважають... Шкода що сьогодні не встиг пообідати на перерві...

Діти чекали вчителя. Маленький товстенький хлопчик нарікав на Боян Баянича, за те що той нічому не може їх навчити.
– Медведєв ти просто не здатен співати, чого на вчителя наїжджаєш? – крикнув Яблочкін викидаючи наступний огризок груші.
– А й справді. Він гарний вчитель. І завдяки йому я стану супер-мега зіркою, – несміливо вставив Поплюйський з першої парти.
– Ой Поплюйський, тобі ото лишень би мріяти! – обернулась на нього перша красуня класу Наталка Цвинтаревська, – ти ще скажи, що свою школу співу відчинеш. Ходімо Медведєв, я повчу тебе співати.
– Тілі тілі тесто, – почала сміятися Свєтачка Ябеда, з Коліньки Баксова та Таї Поваляй, що на останній парті репетирували у дуеті домашнє завдання.
По дзвонику зайшов вчитель і попросив сісти на свої місця. «Хто запізнюється?» – сипав він.
– Андрюша Опилко! Як завжди – відповіла староста Ябеда.
Клас почав обговорювати Опилко, у цей же час його коротко підстрижена голова показалася у дверях. Він вибочившись направився на своє місце. Андрюша не любив ходити до школи, бо його завжди дражнили за те що він доношує речі сестри.
Боян Баянич з розумінням подивився на Опилко, та почав урок. Він методично виводив на дошці ноти народної пісні, щоб діти охайно переписали їх у свої зошити. У цей час в клас забіг хлопчик з першого класу. Вчитель повернув голову на двері, та від несподіваності крикнув:
– Ямко ритміка у сусіднім кабінеті!
– Вибачте ноги самі принесли, – несміливо відповів хлопчик. І помалювавши на полу декілька пліє, червоніючи, убігаючи, але все ж таки на ходу добавив – привіт Наталко.
Клас засміявся, а Ябеда не витримала і простогнала: «Постой, постой! Куда ти мужчина?...».
Заспокоївши клас Боян Баянич дописав завдання на дошці, та сів за учительський стіл. Йому нічим було зайнятися поки діти записують ноти. Він трохи подумав, обвів улюблений клас поглядом і наважився...
Через пару хвилин у класі запахло борщем з часником. Учитель з учнями писали мелодію скрипуча пензлями у зошитах та б’ючи ложкою по баночці.

Вона готує божественний м’ятний чай. Від нього ніхто не може відмовитися. Мене назвали як її, ні не на честь, просто так вийшло, але я про це нікому не скажу...
Тетяна Давидівна. Прізвище? – не має значення! Жінка його всеодно хоч раз у житті змінює. Вона поставила чайник і побігла щось дістати з холодильника. Це я знаю, що життя в ній підтримується кардіостимулятором, а не знаючи, цього просто не помітиш. І тільки іноді вона підносить руку до місця, де має бути рубець.
Кажу їй: «Розкажіть щось цікаве!», а вона: «та нічого у мене цікавого не було! От завтра піду до лікарні... Ото буде цікаво!» – і посміхається. У її віці оптимізм зустрічається дуже рідко. А вона не просто наповнена оптимізмом, вона активна... жива.
Вона прожила довге життя... І повірте, щоб дізнатися про історію, такою яка вона була насправді, краще йти до неї, а не до бібліотеки. Книжки – це політика, а от життя – то справжня історія.
Вона пережила 30ті роки, про які зараз так люблять говорити... вона не любить! То було інше життя. Життя до життя. Життя у якому була мрія вивчитися, стати лікарем, допомагати людям...
А потім все обламалося! Спочатку війною, потім «будівництвом» на яке заганяли всіх і роботою у тепломережах «за розподілом». Мрія так і залишилась мрією.
– Місили цеглу ногами... Жінки! Багато хто з них їхали в місто за освітою. Це ми його відбудували – Дніпрогес. – та вона не сумує з цими словами. Життя таке, яке склалося
Вона пізно вийшла заміж. Була надто красивою і довго обирала, а її вибір шокував всіх – п’яниця, та ще й смалив без перерву. Зараз каже, що довго обирала і просто нікого більше не залишилось. Їй не вірять! Адже після одруження чоловік кинув смалити і п’яним його вже ніколи не бачили.
– Ми спочатку жили з Льоніними батьками. Навіть хату будували. Свекруха мене завжди сварила за те, що я кожного дня мила підлогу, – сміється Тетяна Давидівна.
– За що ж сварила? Радіти повинна була!
– Казала, що я хочу будинок згноїти! А там же ремонт, будівництво – просто не можливо було щодня не прибирати. А потім нам дали свою квартиру.
Життя стало бігти звичайною течією. Як у всіх на той час. Перший телевізор, на який збирався подивитися весь двір, особливо у «футбольні» дні. Перша дитина, потім друга. А ще свята! Їх теж відзначали всім двором, як у пісні, що з’явилася значно пізніше.
Потім, згодом, їй прийшлося примиритися з двома невістками та радіти чотирьом онукам. Ох як вона сварила молодшого сина за першу дитину! Ні вона звичайно хотіла онука, тим паче онучка в неї вже була, але така її натура.
Сварки? Так були і вони! У якій же нормальній родині їх не буває? Але у них вони почались пізніше. Коли один син опинився у сусідній державі, а другий переїхав з дружиною на квартиру. Вони з чоловіком залишилися самі, і їм треба було якось себе розважати. До того ж згодом вже почали «уходити» друзі, з колись дружнього двору.
О! Треба було бачити ці сварки! Вона запалювалась моментально, як сірник, а він дуже спокійно все сприймав. Справжній мужчина, що розумів потребу жіночого організму у «випуску» емоцій. Цей справжній мужчина зараз основна проблема для її старшої онучки – вона хоче знайти такого ж. Але таких більше не існує...
Він помер смертю, що дана тільки хорошим людям – у вісні. А коли це сталося вона не плакала. Зовсім... Тільки потім, коли розійшлися люди, а у кімнаті залишилися тільки онуки, вона зі сумом сказала: «Він ніколи не носив рукавички. Навіть у лютіший мороз... А я завжди йому покупала найдорожчі!..»

Вона і досі любить сварити. Тільки тепер її об’єктом стали серіали. Що ще робити самотній літній жінці? А коли приїжджають онуки вона розповідає справжню історію. Історію однієї роди, але при цьому історію всієї держави. І немає у її розповідях поганого. Навіщо? Це ми побачимо і у своєму повсякденному житті. А ще... вона дуже гарно пише! Можливо просто долею було укладено не стати їй лікарем.

Людям не вистачає повітря! Їм нічим дихати у світі, що поглинула масова культура. І навіть не важливо що це – література, чи кіно; театр, чи цирк; балет чи живопис.
Даремно ми так невдоволені шкільною програмою. Вона вчить класиці. Вчить сприймати мистецтво таким, яким його створили ще 100-200-1000 років тому. А ми, нерозумні діти історії, переходимо на сіру, неясну масу. Яку зараз вважають культурою. Ні, я у жодному разі не хочу сказати, що всі сучасні автори/постановники/режисери бездарні і не здатні створити класику. Безперечно у кожному поколінні є талановиті, справді талановиті люди!
Проте, нам вперто нав’язують масову культуру. Або роблять так, що справжня культура стає масовою. Масове мистецтво з’явилося на перетині ХІХ та ХХ століть. І так і залишилось пануючим у світі «краси». За сто років існування вона піддавалась як нищівній критиці, так і вшануванню, і навіть поклонінню. Не чисельні носії справжньої культури нарікали за її шаблонність, примітивність. Представники влади навпаки вшановували її за статус поводиря населення адже що краще та непомітніше впливає на людей?
Взяти наприклад, літературу. Це ж таємний, навіть інтимний, процес кожної людини. Процес пізнання героя, порівняння з власним життям. Ну не може, СПРАВЖДНЯ література коштувати п’ять гривень, і буди у м’якій палітурці. Де ви бачили Шекспіра за такі ціни?
Як не дивно, але масове мистецтво може як вбити культуру, так і вирішити культурну кризу. Так наприклад у США, а згодом і у багатьох інших країнах, існував так званий «мідкульт» – культура середнього рівня. Це своєрідне поєднання високого мистецтва і масового. Мідкульт створює моду на високе художнє мистецтво, класичну музику і навіть дає невичерпний грунт для сучасної інтерпретації народної творчості (етнодизайн, етномузика). Проте, цей процес вимагає владного контролю, що може перерости у цензуру.
І не треба забувати, що справжнє мистецтво народжується, як дитина – у муках. Це складний процес, але він у жодному разі не може бути комерційним. Шкода, що ми зробили культуру залежною від ринку. Роками, століттями мистецтво існувало для його реципієнтів, і лише для них.
Справжнє мистецтво не можна купити чи продати. Не можна поставити на полку, викинути, чи спалити. Не можна сфотографувати, чи записати на плівку. Його треба відчути. З таким відчуттям ставив свої балети Морис Бежар. Таке відчуття просинається коли переглядаєш класичні п’єси, чи сучасний цирк «Дюсалей». Коли слухаєш гарну музику чи дивишся на картини Далі. Кожна людина може, та здатна, обрати своє мистецтво завдяки якому масова культура справді перетвориться у той інтимний процес пізнання світу.

«Нет человека, который был бы как Остров, сам по себе; каждый человек есть часть Материка, часть Суши; и если волной снесет в море береговой утес, меньше станет Европа… Смерть каждого человека уменьшает и меня, ибо я един со всем человечеством; а потому не спрашивай никогда, по ком звонит колокол, он звонит по тебе.» Теплые красные лучи солнца пробивались сквозь зеленые ветви. Первый летний закат был на удивление теплый, по этому на набережную начали сходиться люди. Хотелось радоваться и улыбаться, но Вике почему-то вспомнились именно эти слова, и невольные слезы обожгли лицо.

Она приехала «покорять» столицу сразу после школы. Подала документы почти во все вузы Киева, не сомневаясь, что хотя бы в одном для нее найдется место. И не смотря на скептическое настроение родных, поступила в один из лучших университетов страны. И потекла обычная студентская жизнь: комната в общежитии, периодическая нехватка денег, библиотеки, сессии и праздники. На одном из таких праздников, когда в общежитии собирался практически весь универ, она познакомилась с Лешкой. Высокий темноволосый парень смотрел на Вику с нескрываемым восторгом. Миниатюрная Вика доходила ему как раз до плеча, и что бы заглянуть в глаза ухажера ей приходилось подниматься на носочки. Нелепость такой ситуации придавала ей еще большего очарования, ведь в зеленых глазах Лешки был весь ее мир.
«Не переживай все наладиться!» - говорил Лешка целуя девушку в макушку: «У меня хорошая должность. Сыграем свадьбу, купим квартиру, тебе и работать не придется!» - «Что ж я буду делать? Я не хочу сидеть дома!» - «Ты? Ты родишь мне замечательную дочку. Такую же красавицу, как и ее мама!». Вика счастливо рассмеялась. Она не любила сидеть без работы, но мечтательное лицо Лешки заставляло ее улыбаться. Потом, вспоминая этот разговор, она понимала, что Лешка был почти прав.
Казалось, они держат счастье в своих руках, не желая ни с кем делиться. Они жили своим маленьким миром, и только самым близким было в нем место. Странно, но когда уже что-то есть, хочется большего. И если б они знали свою судьбу наперед, то наслаждались именно теми минутами. Но жизнь дает только жестокие уроки!
Вика чувствовала, что в тот день нужно было вернутся раньше. За делами забылось состояние тревоги, пришлось задержаться на работе, а по пути домой забежать в магазин за хлебом. Зайдя в квартиру, она прошла на кухню что б положить хлеб и заметила записку на холодильнике «Пошел за хлебом, обещаю приготовить ужин. Целую. Лешка». Вика улыбнулась и пошла переодеваться.
Тот телефонный звонок до сих пор звенит у нее в ушах. «Виктория, вы только не волнуйтесь… ваш муж… – у Вики потемнело в глазах. Голос в трубке звучал как во время произнесения смертного приговора, - произошла авария… мы не смогли его спасти… Вы… вы можете забрать тело?». «Не волнуйтесь» от одних этих слов бросило в дрожь. «Тело» весь ее мир теперь вмещался в короткое слово - «тело». Вика положила трубку и молча опустилась на пол. Зачем теперь жить? Что делать? Как они сказали …«тело»?
Она не помнит, как прошли те дни. Знает, что похоронами занималась фирма мужа. Знает, что родителям пришлось положить ее в больницу. Знает, что больше года коллеги по работе смотрели на нее с искренним, но невыносимым сочувствием. И знает, что прошло уже больше двух лет, и что время не лечит, а только углубляет боль. «Не переживай все наладится!» - сказал тогда Лешка. Но когда? Этого она не знала. Единственное и главное что она знала – это то, что у нее осталась надежда, даже без Лешки.

Подул легкий ветерок. Люди стали расходиться. Вика вздрогнула и обернулась: в соборе на набережной зазвонили колокола. Но она смотрела на маленькую черноволосую девочку с зелеными глазами, бегущую к ней с букетиком одуванчиков в руках. «В одном ты все-таки ошибся, Лешка! Наша девочка похожа на папу», - подумала Вика, подхватив Надежду на руки.

– Пришли новые личные дела, нужно быстрее выбирать срок уже на подходе – вошедший, не останавливаясь, прошел по большому светлому кабинету, расположенному так высоко, что казалось из него видно все на свете.
– Есть что-то путное?
– Не знаю, еще не смотрел.
Положив гору папок с номерами и фотографиями на стол, вошедший сел за него и протянул первую.
– Что там?
– Две линии, нужно выбирать – этот самый первый.
– Показывай…


…………………………….
«Я зашел в комнату и оглянулся. Никогда не любил внимания в свою сторону. А сейчас все смотрели на меня. Кто-то улыбался, кто-то отводил взгляд, а кто-то кинул в него машинкой. Это как на очередном родительском празднике, когда изрядно выпив, взрослые начинали хвастаться даже детьми. «Посмотрите на моего первенца. Наследник! Еще немного подрастет, и девки под дверью стоять будут…» – слова отца звучали в такт музыке и тихим всхлипыванием сестренки, которая за свои «нюни» получила подзатыльник и убежала в детскую. Я не понимал вечное внимание к себе, не понимал почему родители так не любят сестру и не понимал почему при всем этом сестра так меня любит. «Вот вырастишь, и все поймешь» – говорила бабушка. Ее слов я тогда тоже никак не мог понять.»

…………………………….
«У сестры выпускной! Я все лето работал на ее выпускное платье. Я ведь знал, что родители никогда не купят ей его. А мне было обидно. Моя сестра – самая красивая девушка в школе и не может пойти на свой первый бал. Я вел ее под руку, «это мой брат» – говорила она всем, хотя и не стоило, мы были очень похожи.»

…………………………….
«Сестра выходит замуж. С ее стороны была только бабушка, конечно, я. Я вел ее вместо отца, который, узнав новость, только облегченно вздохнул: «наконец-то перестанет сидеть на нашей шеи». К чему он это говорил? Она ушла из дома сразу после школы.»

…………………………….
«Почему жена так не понравилась сестре? Говорит «карьеристка». А я слова не сказал про ее замужество!».

…………………………….
«Жена думает отдать родителей в дом для престарелых. Говорит, там им будет лучше. Наверное она права. Им нужен уход а нам некогда, мы ведь за их бизнесом следим.»

…………………………….
«Дети приходят все реже, но ведь у них своя жизнь. Хотя у сестры каждый день то дети, то внуки. Ну мои ведь деловые люди, им некогда.»

…………………………….
«Жены не стало, а мне как-то и не жаль. «Карьеристка», наверное сестра была права. Что она сделала с моей жизнью? Ну вот и в этом была права сестра, когда сказала, что я во всем привык винить только женщин. Как и отец. Вот теперь я понял! Поздно, но все-таки. Бабушка, ты тоже была права.»

…………………………….
«Она так ни разу ничего и не попросила… Ни наследства родителей, а ведь по завещанию была и ее часть жена тогда сказала «не пришла ее проблемы», а ведь именно она платила за их лечение, последнее отдавала. И за отцом перед его смертью ухаживала тоже она… Ни денег в долг, когда у ее семьи были проблемы. Вот попросила передать мне фотографию с того выпускного. Я всегда думал, что любил ее. Нет, меня просто мучила совесть. А ведь она – единственный мне родной человек.»


***

…………………………….
«Я зашел в комнату и оглянулся. Все смотрели на меня. Я всегда любил внимание в свою сторону. Это как на очередном родительском празднике, когда взрослые начинают хвастаться даже детьми. Я всегда это любил. И для еще большего успеха начинал рассказывать сколько мальчишек побил сегодня во дворе. Отец гордился мной, «весь в отца» – говорил он. Сестра почему-то вечно распускала «нюни», ничего один подзатыльник успокоит ее… «Когда-нибудь ты об этом пожалеешь» – говорила бабушка. С чего это вдруг мне жалеть?»

…………………………….
«У сестры выпускной. Она все лето работала, что бы купить платье. Интересно, что будет если она не найдет деньги? Хотя я весь год их искал безрезультатно. Наверное бабушке отдала.»

…………………………….
«Сестра выходит замуж. И никого не пригласила кроме бабушки. Ну и ладно. Мы за ней никогда не скучали.»
…………………………….
«Сестра забрала родителей к себе. Наверное хочет получить их наследство. Не выйдет! Я уже все устроил. Пускай мучается с этими стариками. А я решил жениться.»

…………………………….
«Жена сказала, что оставит ребенка. И это в тот момент, когда мои дела пошли в гору. Вот карьеристка, думает привяжет меня ребенком. Вот и пускай сама растит.»

…………………………….
«Сын не приходит. Говорит, что я их бросил, а он разговаривает со мной делая мне этим одолжение. Это все его мать! Настроила сына против отца. А вот у сестры всегда полный дом детей, внуков. Интересно чем она их кормит?»

…………………………….
«Она так ни разу ничего и не попросила… Ни наследства родителей, ни денег в долг, когда у ее семьи были проблемы. А ведь она была единственным родным человеком. Всегда рядом, когда мне плохо… Разве я просил? Я не заслужил даже ее взгляда в мою сторону. «Ты же мой брат» – говорила она простую фразу. Как больно было ее слышать! Бабушка, ты всегда была права!»



– Вы что шутите? Здесь же не из чего выбирать!
– Но это единственные возможные линии…
– К чему катится мир? Раньше выбирали из честного и нечестного, благородного и неблагородного,… а теперь из эгоиста и еще большего эгоиста. Я даже не знаю что лучше скрытое лицемерие или лицемерие в лицо. Ладно, давай. – Взяв золотую печать и поставив ее под одной из линий судьбы, сидящий за столом поднял грустный взгляд на принесшего папки и тихим, но твердым голосом сказал – Следующий!

Колись, у дитинстві, вона мріяла бути серед зірок у небі. Кожний вечір зустрічаючи першу зірку, вона уявляла, як та посміхається їй, і тільки їй. І можливо співає свої нічні пісні.
Йшли роки... зорі вже не так кликали. Налетіли... накрили... і з головою втопили у собі земні турботи. І не було вже часу, та й сил (а можливо сміливості?) підняти голову і подивитися на зорі.
А вони світили. Стільки років вони дивилися на неї з надією знов побачити ті наповнені цікавості очі. Очі людини, що вірить у диво. Тільки вже не той був погляд. Холод і розрахунок вбили цікавість і дитячі мрії.

Йшли роки і погляд становився все темніше, а відображення у люстерці зникало. І захопило відчуття жаху й відчаю. Захотілося останній раз подивитися на них...

В ту ніч, вони світили як ніколи ярко. Для неї... Тієї, що лежала посеред вулиці з широко відкритими очима. У них вже не було жаху... тільки цікавість. Це був погляд людини, що побачила диво.

Час... відчуй його... Доторкнися до неба... Залиши сьозу свою на долоні Всесвіту... Подивися на місяць... Повний, білий і... у крові...
І навіть далі - у безкраїх широтах галактики залишиться наш біль...
...Біль за минулим... біль за майбутнім... та найстрашніший біль - це біль за здійсненою мрією! Нащо? Нащо вона стала дісністю?

Доторкнися до неба... Відчуй легкість польоту у хмарах. Відчуй його блакить... Саме відчуй, бо вже ніколи не побачиш його блакитним...

...залиши сльозу свою на долоні Всесвіту... Відчуй біль людства. Всього людства! Від початку і до...
Поплач над могилою людства, постав свічку за Землю і...
...і залиши сьозу свою на долоні Всесвіту...