
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.08.09
11:52
…Шукати щось нове? Стаж і кваліфікація в Северина були, проте йому хронічно не таланило. Всі однокурсники знайшли теплі місця й тихо пожинали купюри. І не те щоб вони збивали зорі з неба - просто ситих кутків на всіх не вистачає. Свого часу він засиджував
2025.08.09
10:52
Із Бориса Заходера
Уславлених кішок чимало
(не кажучи вже про котів)
у різні епохи бувало;
а тих, що в книжках – й поготів!
І ось наша доблесна Рижка
Уславлених кішок чимало
(не кажучи вже про котів)
у різні епохи бувало;
а тих, що в книжках – й поготів!
І ось наша доблесна Рижка
2025.08.08
22:12
Листя спадає з тополі,
як плаття голого короля,
як платня за непрожите життя,
як непрочитані листи,
як послання у вічність,
як непромовлені слова,
мов нездійснене каяття,
як позлітка на істині,
як плаття голого короля,
як платня за непрожите життя,
як непрочитані листи,
як послання у вічність,
як непромовлені слова,
мов нездійснене каяття,
як позлітка на істині,
2025.08.08
16:46
О, скрипко!
Скрип...
Смичок на витягах.
Заскрипотіло у душі,
мінялося на лицях -
заголосила, помирала
одиноко скрипка.
Позавмирали відчуття
Скрип...
Смичок на витягах.
Заскрипотіло у душі,
мінялося на лицях -
заголосила, помирала
одиноко скрипка.
Позавмирали відчуття
2025.08.08
14:42
Кукурудзяний чути шелест,
ніби спеці наперекір.
Не самотньо і не пустельно,
ще й в садку непокірна зелень.
Рими просяться на папір,
струм ліричний через пастелі.
Портулак обіймає землю,
ніби спеці наперекір.
Не самотньо і не пустельно,
ще й в садку непокірна зелень.
Рими просяться на папір,
струм ліричний через пастелі.
Портулак обіймає землю,
2025.08.08
11:22
раз я підійшов до скелі
і ребром долоні зрубав її
раз я підійшов до скелі
і ребром долоні зрубав її
тоді згорнув уламки і виник острів
хай каменів є більш аніж пісків
знай-бо я відьмача
бігме я відьмача бейбі
і ребром долоні зрубав її
раз я підійшов до скелі
і ребром долоні зрубав її
тоді згорнув уламки і виник острів
хай каменів є більш аніж пісків
знай-бо я відьмача
бігме я відьмача бейбі
2025.08.07
21:55
Я розгубив 175 см
твоєї краси і чарівності
яругами і пагорбами.
Я тепер від них
нічого не знайду,
бо від них залишилася
тільки хмара.
Кожна розгублена
твоєї краси і чарівності
яругами і пагорбами.
Я тепер від них
нічого не знайду,
бо від них залишилася
тільки хмара.
Кожна розгублена
2025.08.07
19:20
Здавалось, - відбуяло, одболіло
Лишило тіні, пристрасні й хмільні,
Вітрилом в дальні хвилі одбіліло
Чи вклякло десь в мені чи в глибині
Не загримить, не зойкне понад хмари,
Не спотикне на рівній рівнині
Не полосне по гоєному марно
Лишило тіні, пристрасні й хмільні,
Вітрилом в дальні хвилі одбіліло
Чи вклякло десь в мені чи в глибині
Не загримить, не зойкне понад хмари,
Не спотикне на рівній рівнині
Не полосне по гоєному марно
2025.08.07
19:04
Москалі були брехливі завжди і зрадливі.
Домовлялися та слова свого не тримали,
Навіть, коли між собою часто воювали.
Коли кого так обдурять, то уже й щасливі.
Про іще одного князя хочеться згадати
З москалів, які потвору оту піднімали.
Василем його
Домовлялися та слова свого не тримали,
Навіть, коли між собою часто воювали.
Коли кого так обдурять, то уже й щасливі.
Про іще одного князя хочеться згадати
З москалів, які потвору оту піднімали.
Василем його
2025.08.07
16:29
Із Бориса Заходера
– Ей, привіт!
– Добридень, друже...
– Ти уроки вчив?
– Не дуже...
Бо мені завадив кіт!
(Навіть звуть його – Бандит...)
– Ей, привіт!
– Добридень, друже...
– Ти уроки вчив?
– Не дуже...
Бо мені завадив кіт!
(Навіть звуть його – Бандит...)
2025.08.07
02:13
Мої палкі, згорьовані присвяти
Лишилися тепер без адресата.
Моя Єдина - ще не народилась.
Чужих у злій строкатості - багато.
Не помічав Ту справжню, що любила.
Її нема. Смердить юрба строката.
Лишилися тепер без адресата.
Моя Єдина - ще не народилась.
Чужих у злій строкатості - багато.
Не помічав Ту справжню, що любила.
Її нема. Смердить юрба строката.
2025.08.06
22:01
Пошуки себе тривають
у розливному морі
масок і облич,
ролей і личин,
іміджів і самовикриттів.
Із тебе говорять
десятки особистостей.
Це розпад власного "я".
у розливному морі
масок і облич,
ролей і личин,
іміджів і самовикриттів.
Із тебе говорять
десятки особистостей.
Це розпад власного "я".
2025.08.06
21:25
Великі провидці, які збиралися провіщати долю людства, не годні зі своєю долею розібратися.
Кількість людей, які все знають, на порядок перевищує кількість людей, які все вміють.
На великі обіцянки клюють навіть краще, ніж на великі гроші.
Колиш
2025.08.06
11:19
Із Бориса Заходера
Жила-була собачка –
Свій-Ніс-Усюди-Пхачка:
усюди пхала носа
(такий у неї хист).
Її попереджали:
«Дала б ти звідси драла!
Жила-була собачка –
Свій-Ніс-Усюди-Пхачка:
усюди пхала носа
(такий у неї хист).
Її попереджали:
«Дала б ти звідси драла!
2025.08.06
00:36
Життя – коротка мить свідома,
Опісля – тільки темнота,
Глибокий сон, довічна кома.
Даремно думає спроста
Людська наївна глупота,
Що порятунок за порогом,
Чи судище суворе Бога.
Опісля – тільки темнота,
Глибокий сон, довічна кома.
Даремно думає спроста
Людська наївна глупота,
Що порятунок за порогом,
Чи судище суворе Бога.
2025.08.05
23:17
Домовина - не дім, а притулок
перед переселенням у засвіти
та ще -наочний доказ для археолога
про ту чи іншу епоху,
в яку небіжчику довелося жить.
Хрещений в дитинстві на Канівщині,
гріхи відмолюю і захисту прошу
у Всевишнього уже в Єрусалимі.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...перед переселенням у засвіти
та ще -наочний доказ для археолога
про ту чи іншу епоху,
в яку небіжчику довелося жить.
Хрещений в дитинстві на Канівщині,
гріхи відмолюю і захисту прошу
у Всевишнього уже в Єрусалимі.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

2025.04.24
2025.03.18
2025.03.09
2025.02.12
2024.12.24
2024.10.17
2024.08.04
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Автори /
Летюча Мишка /
Проза
ЧУЖАЯ БОЛЬ
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
ЧУЖАЯ БОЛЬ
«Нет человека, который был бы как Остров, сам по себе; каждый человек есть часть Материка, часть Суши; и если волной снесет в море береговой утес, меньше станет Европа… Смерть каждого человека уменьшает и меня, ибо я един со всем человечеством; а потому не спрашивай никогда, по ком звонит колокол, он звонит по тебе.» Теплые красные лучи солнца пробивались сквозь зеленые ветви. Первый летний закат был на удивление теплый, по этому на набережную начали сходиться люди. Хотелось радоваться и улыбаться, но Вике почему-то вспомнились именно эти слова, и невольные слезы обожгли лицо.
Она приехала «покорять» столицу сразу после школы. Подала документы почти во все вузы Киева, не сомневаясь, что хотя бы в одном для нее найдется место. И не смотря на скептическое настроение родных, поступила в один из лучших университетов страны. И потекла обычная студентская жизнь: комната в общежитии, периодическая нехватка денег, библиотеки, сессии и праздники. На одном из таких праздников, когда в общежитии собирался практически весь универ, она познакомилась с Лешкой. Высокий темноволосый парень смотрел на Вику с нескрываемым восторгом. Миниатюрная Вика доходила ему как раз до плеча, и что бы заглянуть в глаза ухажера ей приходилось подниматься на носочки. Нелепость такой ситуации придавала ей еще большего очарования, ведь в зеленых глазах Лешки был весь ее мир.
«Не переживай все наладиться!» - говорил Лешка целуя девушку в макушку: «У меня хорошая должность. Сыграем свадьбу, купим квартиру, тебе и работать не придется!» - «Что ж я буду делать? Я не хочу сидеть дома!» - «Ты? Ты родишь мне замечательную дочку. Такую же красавицу, как и ее мама!». Вика счастливо рассмеялась. Она не любила сидеть без работы, но мечтательное лицо Лешки заставляло ее улыбаться. Потом, вспоминая этот разговор, она понимала, что Лешка был почти прав.
Казалось, они держат счастье в своих руках, не желая ни с кем делиться. Они жили своим маленьким миром, и только самым близким было в нем место. Странно, но когда уже что-то есть, хочется большего. И если б они знали свою судьбу наперед, то наслаждались именно теми минутами. Но жизнь дает только жестокие уроки!
Вика чувствовала, что в тот день нужно было вернутся раньше. За делами забылось состояние тревоги, пришлось задержаться на работе, а по пути домой забежать в магазин за хлебом. Зайдя в квартиру, она прошла на кухню что б положить хлеб и заметила записку на холодильнике «Пошел за хлебом, обещаю приготовить ужин. Целую. Лешка». Вика улыбнулась и пошла переодеваться.
Тот телефонный звонок до сих пор звенит у нее в ушах. «Виктория, вы только не волнуйтесь… ваш муж… – у Вики потемнело в глазах. Голос в трубке звучал как во время произнесения смертного приговора, - произошла авария… мы не смогли его спасти… Вы… вы можете забрать тело?». «Не волнуйтесь» от одних этих слов бросило в дрожь. «Тело» весь ее мир теперь вмещался в короткое слово - «тело». Вика положила трубку и молча опустилась на пол. Зачем теперь жить? Что делать? Как они сказали …«тело»?
Она не помнит, как прошли те дни. Знает, что похоронами занималась фирма мужа. Знает, что родителям пришлось положить ее в больницу. Знает, что больше года коллеги по работе смотрели на нее с искренним, но невыносимым сочувствием. И знает, что прошло уже больше двух лет, и что время не лечит, а только углубляет боль. «Не переживай все наладится!» - сказал тогда Лешка. Но когда? Этого она не знала. Единственное и главное что она знала – это то, что у нее осталась надежда, даже без Лешки.
Подул легкий ветерок. Люди стали расходиться. Вика вздрогнула и обернулась: в соборе на набережной зазвонили колокола. Но она смотрела на маленькую черноволосую девочку с зелеными глазами, бегущую к ней с букетиком одуванчиков в руках. «В одном ты все-таки ошибся, Лешка! Наша девочка похожа на папу», - подумала Вика, подхватив Надежду на руки.
Она приехала «покорять» столицу сразу после школы. Подала документы почти во все вузы Киева, не сомневаясь, что хотя бы в одном для нее найдется место. И не смотря на скептическое настроение родных, поступила в один из лучших университетов страны. И потекла обычная студентская жизнь: комната в общежитии, периодическая нехватка денег, библиотеки, сессии и праздники. На одном из таких праздников, когда в общежитии собирался практически весь универ, она познакомилась с Лешкой. Высокий темноволосый парень смотрел на Вику с нескрываемым восторгом. Миниатюрная Вика доходила ему как раз до плеча, и что бы заглянуть в глаза ухажера ей приходилось подниматься на носочки. Нелепость такой ситуации придавала ей еще большего очарования, ведь в зеленых глазах Лешки был весь ее мир.
«Не переживай все наладиться!» - говорил Лешка целуя девушку в макушку: «У меня хорошая должность. Сыграем свадьбу, купим квартиру, тебе и работать не придется!» - «Что ж я буду делать? Я не хочу сидеть дома!» - «Ты? Ты родишь мне замечательную дочку. Такую же красавицу, как и ее мама!». Вика счастливо рассмеялась. Она не любила сидеть без работы, но мечтательное лицо Лешки заставляло ее улыбаться. Потом, вспоминая этот разговор, она понимала, что Лешка был почти прав.
Казалось, они держат счастье в своих руках, не желая ни с кем делиться. Они жили своим маленьким миром, и только самым близким было в нем место. Странно, но когда уже что-то есть, хочется большего. И если б они знали свою судьбу наперед, то наслаждались именно теми минутами. Но жизнь дает только жестокие уроки!
Вика чувствовала, что в тот день нужно было вернутся раньше. За делами забылось состояние тревоги, пришлось задержаться на работе, а по пути домой забежать в магазин за хлебом. Зайдя в квартиру, она прошла на кухню что б положить хлеб и заметила записку на холодильнике «Пошел за хлебом, обещаю приготовить ужин. Целую. Лешка». Вика улыбнулась и пошла переодеваться.
Тот телефонный звонок до сих пор звенит у нее в ушах. «Виктория, вы только не волнуйтесь… ваш муж… – у Вики потемнело в глазах. Голос в трубке звучал как во время произнесения смертного приговора, - произошла авария… мы не смогли его спасти… Вы… вы можете забрать тело?». «Не волнуйтесь» от одних этих слов бросило в дрожь. «Тело» весь ее мир теперь вмещался в короткое слово - «тело». Вика положила трубку и молча опустилась на пол. Зачем теперь жить? Что делать? Как они сказали …«тело»?
Она не помнит, как прошли те дни. Знает, что похоронами занималась фирма мужа. Знает, что родителям пришлось положить ее в больницу. Знает, что больше года коллеги по работе смотрели на нее с искренним, но невыносимым сочувствием. И знает, что прошло уже больше двух лет, и что время не лечит, а только углубляет боль. «Не переживай все наладится!» - сказал тогда Лешка. Но когда? Этого она не знала. Единственное и главное что она знала – это то, что у нее осталась надежда, даже без Лешки.
Подул легкий ветерок. Люди стали расходиться. Вика вздрогнула и обернулась: в соборе на набережной зазвонили колокола. Но она смотрела на маленькую черноволосую девочку с зелеными глазами, бегущую к ней с букетиком одуванчиков в руках. «В одном ты все-таки ошибся, Лешка! Наша девочка похожа на папу», - подумала Вика, подхватив Надежду на руки.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію