Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.08.17
20:56
Йдучи якось по Гемпстед Феа, я
Надибав Матусю Гуску
І засмутив її глузд, що став криком
Студент приїжджий відати хотів
Що таке справді є
Слони бігають із левами
Колом Піккадільським?
Надибав Матусю Гуску
І засмутив її глузд, що став криком
Студент приїжджий відати хотів
Що таке справді є
Слони бігають із левами
Колом Піккадільським?
2026.08.17
20:04
Напекла ти пирогів.
Всі пухнастенькі такі.
Цей із сиром, цей з укропом.
Ні, нема таких в Європі.
Таж і на Святій Землі
Пирожки чомсь замалі.
А от в нашій Україні
Пирожки в кожній родині
Всі пухнастенькі такі.
Цей із сиром, цей з укропом.
Ні, нема таких в Європі.
Таж і на Святій Землі
Пирожки чомсь замалі.
А от в нашій Україні
Пирожки в кожній родині
2026.08.17
19:06
хоч не упевнений
а все блукав би знаєш
світ заочі
стежками або так
абищо не шукаючи
бездарно
між стін байдужих
серед вуличних собак
а все блукав би знаєш
світ заочі
стежками або так
абищо не шукаючи
бездарно
між стін байдужих
серед вуличних собак
2026.08.17
13:49
Не віриться, що нині понеділок
І невгамовна, вічна суєта.
Біжить юрба, як зграя жвавих білок.
Тривога окуповує міста.
Цей вічний, нескінченній понеділок
Простягся на долонях самоти.
Крізь хащі міста, як новітній Ділан,
Ідеш кудись без ясної мети.
І невгамовна, вічна суєта.
Біжить юрба, як зграя жвавих білок.
Тривога окуповує міста.
Цей вічний, нескінченній понеділок
Простягся на долонях самоти.
Крізь хащі міста, як новітній Ділан,
Ідеш кудись без ясної мети.
2026.08.17
13:41
Де забагато аґрусу між згаяних
Алегоричність притаманна всім,
В апартаментах лицарів незайманих,
Де на бандурах висохлий зефір
І …ніч тримає ворона над прірвою,
А прірва прикидається бузком,
Густими полуничними сиропами,
Алегоричність притаманна всім,
В апартаментах лицарів незайманих,
Де на бандурах висохлий зефір
І …ніч тримає ворона над прірвою,
А прірва прикидається бузком,
Густими полуничними сиропами,
2026.08.17
13:31
Штучний інтелект порахував інтелектуалів поштучно.
Спершу отримав гарбуза, а потім ще й дістав на горіхи.
Із зони комфорту потрапив просто на зону.
Меланхолік помітив пожежу на горищі і відреагував по-філософському: «Гори ще…»
Проблеми із го
2026.08.17
11:48
Ранку раночку, ти як брат мені.
Тихо дзенькає еСеМеС.
Ніч лякала - для серця матиме
Сотні жал і десятки лез.
Нахвалялася, все те гамузом
В сон розірваний зажене.
Закровавиться страху галасом
Тихо дзенькає еСеМеС.
Ніч лякала - для серця матиме
Сотні жал і десятки лез.
Нахвалялася, все те гамузом
В сон розірваний зажене.
Закровавиться страху галасом
2026.08.17
10:23
Золоте сонце Егейського моря повільно занурювалося у воду, заливаючи передвечірнім світлом Ефес – одне з найвеличніших міст античного світу. З висоти пташиного лету воно здавалося розкішним мармуровим килимом, розгорнутим між зеленими пагорбами та гамірно
2026.08.17
09:19
Моє м'язисте тіло
На пляжі загоріло.
На пляжі загоріло.
2026.08.17
09:07
Стрибнути вище голови
не вимагайте, люди.
В моїй ви шкурі не були,
не розтинали груди.
Та не пройшли моїх доріг,
нудотних хімій сорок.
Я бачила кривавий сніг
не вимагайте, люди.
В моїй ви шкурі не були,
не розтинали груди.
Та не пройшли моїх доріг,
нудотних хімій сорок.
Я бачила кривавий сніг
2026.08.17
06:45
Хоча іще квітують квіти
І сонцем повняться плоди, -
Уже тепла позбувся вітер,
А я менш пріє від ходи.
Уже геть зовсім непрозора
Поза рікою далечінь, -
Вже гублять листя осокори
І я лисію не один.
І сонцем повняться плоди, -
Уже тепла позбувся вітер,
А я менш пріє від ходи.
Уже геть зовсім непрозора
Поза рікою далечінь, -
Вже гублять листя осокори
І я лисію не один.
2026.08.16
23:54
Гріховна та недосконала
На цій землі,
У склепах темних заховала
Гіркі жалі.
Можливо, ти не знала міри
Своїх бажань?
Пливла за привидами мрії
На цій землі,
У склепах темних заховала
Гіркі жалі.
Можливо, ти не знала міри
Своїх бажань?
Пливла за привидами мрії
2026.08.16
23:10
Збирала в пригорщі слова,
звичайні й променисті,
щоб в них душа була жива
і поривання чисті.
І розсипала на столі
їх, друже, перед вами,
аби у вранішній імлі
звичайні й променисті,
щоб в них душа була жива
і поривання чисті.
І розсипала на столі
їх, друже, перед вами,
аби у вранішній імлі
2026.08.16
21:37
Він надійшов не з того Миколаєва, на який зазіхав кремлівський мрійник, а з невеличкого містечка на Львівщині. У відповідь на свої дві книжки («Запорожець за Йорданом» та «Заплутавшись у гомоні століть») я отримав три («Розчарована осінь», «Терен у полум”
2026.08.16
21:21
Нічого і я не читатиму –
Ні батькового, ні материнського.
Скажу і про дідове з бабиним
У музи своєї під цицькою.
Ніхто і моїми поезами
Навряд чи будь-де зацікавиться.
Тож будьмо відверто тверезими
Ні батькового, ні материнського.
Скажу і про дідове з бабиним
У музи своєї під цицькою.
Ніхто і моїми поезами
Навряд чи будь-де зацікавиться.
Тож будьмо відверто тверезими
2026.08.16
19:58
як ми сиділи на трибуні
на стадіоні авангард
що також міг би зватись юність
в країні сумнозвісних рад
у день із дощиком серпневим
що до обіду вже ущух
як ми сиділи просто неба
усіх побачень і розлук
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...на стадіоні авангард
що також міг би зватись юність
в країні сумнозвісних рад
у день із дощиком серпневим
що до обіду вже ущух
як ми сиділи просто неба
усіх побачень і розлук
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.04.29
2026.04.23
2026.03.31
2026.03.19
2026.02.11
2025.09.04
2025.08.19
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Летюча Мишка /
Проза
ЧУЖАЯ БОЛЬ
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
ЧУЖАЯ БОЛЬ
«Нет человека, который был бы как Остров, сам по себе; каждый человек есть часть Материка, часть Суши; и если волной снесет в море береговой утес, меньше станет Европа… Смерть каждого человека уменьшает и меня, ибо я един со всем человечеством; а потому не спрашивай никогда, по ком звонит колокол, он звонит по тебе.» Теплые красные лучи солнца пробивались сквозь зеленые ветви. Первый летний закат был на удивление теплый, по этому на набережную начали сходиться люди. Хотелось радоваться и улыбаться, но Вике почему-то вспомнились именно эти слова, и невольные слезы обожгли лицо.
Она приехала «покорять» столицу сразу после школы. Подала документы почти во все вузы Киева, не сомневаясь, что хотя бы в одном для нее найдется место. И не смотря на скептическое настроение родных, поступила в один из лучших университетов страны. И потекла обычная студентская жизнь: комната в общежитии, периодическая нехватка денег, библиотеки, сессии и праздники. На одном из таких праздников, когда в общежитии собирался практически весь универ, она познакомилась с Лешкой. Высокий темноволосый парень смотрел на Вику с нескрываемым восторгом. Миниатюрная Вика доходила ему как раз до плеча, и что бы заглянуть в глаза ухажера ей приходилось подниматься на носочки. Нелепость такой ситуации придавала ей еще большего очарования, ведь в зеленых глазах Лешки был весь ее мир.
«Не переживай все наладиться!» - говорил Лешка целуя девушку в макушку: «У меня хорошая должность. Сыграем свадьбу, купим квартиру, тебе и работать не придется!» - «Что ж я буду делать? Я не хочу сидеть дома!» - «Ты? Ты родишь мне замечательную дочку. Такую же красавицу, как и ее мама!». Вика счастливо рассмеялась. Она не любила сидеть без работы, но мечтательное лицо Лешки заставляло ее улыбаться. Потом, вспоминая этот разговор, она понимала, что Лешка был почти прав.
Казалось, они держат счастье в своих руках, не желая ни с кем делиться. Они жили своим маленьким миром, и только самым близким было в нем место. Странно, но когда уже что-то есть, хочется большего. И если б они знали свою судьбу наперед, то наслаждались именно теми минутами. Но жизнь дает только жестокие уроки!
Вика чувствовала, что в тот день нужно было вернутся раньше. За делами забылось состояние тревоги, пришлось задержаться на работе, а по пути домой забежать в магазин за хлебом. Зайдя в квартиру, она прошла на кухню что б положить хлеб и заметила записку на холодильнике «Пошел за хлебом, обещаю приготовить ужин. Целую. Лешка». Вика улыбнулась и пошла переодеваться.
Тот телефонный звонок до сих пор звенит у нее в ушах. «Виктория, вы только не волнуйтесь… ваш муж… – у Вики потемнело в глазах. Голос в трубке звучал как во время произнесения смертного приговора, - произошла авария… мы не смогли его спасти… Вы… вы можете забрать тело?». «Не волнуйтесь» от одних этих слов бросило в дрожь. «Тело» весь ее мир теперь вмещался в короткое слово - «тело». Вика положила трубку и молча опустилась на пол. Зачем теперь жить? Что делать? Как они сказали …«тело»?
Она не помнит, как прошли те дни. Знает, что похоронами занималась фирма мужа. Знает, что родителям пришлось положить ее в больницу. Знает, что больше года коллеги по работе смотрели на нее с искренним, но невыносимым сочувствием. И знает, что прошло уже больше двух лет, и что время не лечит, а только углубляет боль. «Не переживай все наладится!» - сказал тогда Лешка. Но когда? Этого она не знала. Единственное и главное что она знала – это то, что у нее осталась надежда, даже без Лешки.
Подул легкий ветерок. Люди стали расходиться. Вика вздрогнула и обернулась: в соборе на набережной зазвонили колокола. Но она смотрела на маленькую черноволосую девочку с зелеными глазами, бегущую к ней с букетиком одуванчиков в руках. «В одном ты все-таки ошибся, Лешка! Наша девочка похожа на папу», - подумала Вика, подхватив Надежду на руки.
Она приехала «покорять» столицу сразу после школы. Подала документы почти во все вузы Киева, не сомневаясь, что хотя бы в одном для нее найдется место. И не смотря на скептическое настроение родных, поступила в один из лучших университетов страны. И потекла обычная студентская жизнь: комната в общежитии, периодическая нехватка денег, библиотеки, сессии и праздники. На одном из таких праздников, когда в общежитии собирался практически весь универ, она познакомилась с Лешкой. Высокий темноволосый парень смотрел на Вику с нескрываемым восторгом. Миниатюрная Вика доходила ему как раз до плеча, и что бы заглянуть в глаза ухажера ей приходилось подниматься на носочки. Нелепость такой ситуации придавала ей еще большего очарования, ведь в зеленых глазах Лешки был весь ее мир.
«Не переживай все наладиться!» - говорил Лешка целуя девушку в макушку: «У меня хорошая должность. Сыграем свадьбу, купим квартиру, тебе и работать не придется!» - «Что ж я буду делать? Я не хочу сидеть дома!» - «Ты? Ты родишь мне замечательную дочку. Такую же красавицу, как и ее мама!». Вика счастливо рассмеялась. Она не любила сидеть без работы, но мечтательное лицо Лешки заставляло ее улыбаться. Потом, вспоминая этот разговор, она понимала, что Лешка был почти прав.
Казалось, они держат счастье в своих руках, не желая ни с кем делиться. Они жили своим маленьким миром, и только самым близким было в нем место. Странно, но когда уже что-то есть, хочется большего. И если б они знали свою судьбу наперед, то наслаждались именно теми минутами. Но жизнь дает только жестокие уроки!
Вика чувствовала, что в тот день нужно было вернутся раньше. За делами забылось состояние тревоги, пришлось задержаться на работе, а по пути домой забежать в магазин за хлебом. Зайдя в квартиру, она прошла на кухню что б положить хлеб и заметила записку на холодильнике «Пошел за хлебом, обещаю приготовить ужин. Целую. Лешка». Вика улыбнулась и пошла переодеваться.
Тот телефонный звонок до сих пор звенит у нее в ушах. «Виктория, вы только не волнуйтесь… ваш муж… – у Вики потемнело в глазах. Голос в трубке звучал как во время произнесения смертного приговора, - произошла авария… мы не смогли его спасти… Вы… вы можете забрать тело?». «Не волнуйтесь» от одних этих слов бросило в дрожь. «Тело» весь ее мир теперь вмещался в короткое слово - «тело». Вика положила трубку и молча опустилась на пол. Зачем теперь жить? Что делать? Как они сказали …«тело»?
Она не помнит, как прошли те дни. Знает, что похоронами занималась фирма мужа. Знает, что родителям пришлось положить ее в больницу. Знает, что больше года коллеги по работе смотрели на нее с искренним, но невыносимым сочувствием. И знает, что прошло уже больше двух лет, и что время не лечит, а только углубляет боль. «Не переживай все наладится!» - сказал тогда Лешка. Но когда? Этого она не знала. Единственное и главное что она знала – это то, что у нее осталась надежда, даже без Лешки.
Подул легкий ветерок. Люди стали расходиться. Вика вздрогнула и обернулась: в соборе на набережной зазвонили колокола. Но она смотрела на маленькую черноволосую девочку с зелеными глазами, бегущую к ней с букетиком одуванчиков в руках. «В одном ты все-таки ошибся, Лешка! Наша девочка похожа на папу», - подумала Вика, подхватив Надежду на руки.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
