Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.05.18
19:57
Іван Хемніцер (1745-1784)
Один сумлінний батько вчув,
що за кордон дітей учитись відправляють,
і що того, хто десь за морем був,
від не-бувалого – й на вигляд відрізняють.
І от, не пасти задніх щоб,
Один сумлінний батько вчув,
що за кордон дітей учитись відправляють,
і що того, хто десь за морем був,
від не-бувалого – й на вигляд відрізняють.
І от, не пасти задніх щоб,
2026.05.18
19:24
Ми граємо
На бусурманській лютні дощу,
Ми танцюємо
Божевільні танці пролісків,
Що цвітуть лише у вигадках
Їжаків маленького лісу
Вчора.
Ми креслимо
На бусурманській лютні дощу,
Ми танцюємо
Божевільні танці пролісків,
Що цвітуть лише у вигадках
Їжаків маленького лісу
Вчора.
Ми креслимо
2026.05.18
15:29
Почутого про подвиги трьохсот троянців
Замало, якщо ти серйозний ерудит,
Для написання навіть прози.
Хоча про Ксерокса ти можеш розповісти
Не тільки уривками службових розмов.
І пишеш вірша про своє – про зустрічі,
Природно, що не для баталій,
Замало, якщо ти серйозний ерудит,
Для написання навіть прози.
Хоча про Ксерокса ти можеш розповісти
Не тільки уривками службових розмов.
І пишеш вірша про своє – про зустрічі,
Природно, що не для баталій,
2026.05.18
14:02
усі збираються за стіл
від діда і до каті
щоби поїсти на обід
сякої благодаті
дід переважно мовчазний
триндіти не привиклий
тут батько по 50 розлив
бере із нього приклад
від діда і до каті
щоби поїсти на обід
сякої благодаті
дід переважно мовчазний
триндіти не привиклий
тут батько по 50 розлив
бере із нього приклад
2026.05.18
13:36
ВИШГОРОД: ЗИМОВИЙ СОН КНЯГИНІ ІРИНИ
Коли осінь 1050 року позолотила кручі над Дніпром, велика княгиня відчула, як у її жилах стихає шторм північних морів – материнське серце, що тримало на собі дипломатію цілої Європи, почало втомлюватися.
Вона об
2026.05.18
13:05
Сонячний ранок
вітає ласкаво:
ось львівський пряник,
каша і кава.
Ось почуття й думки найсвітліші,
це тобі радість прямо спросоння -
сяючі вірші,
вітає ласкаво:
ось львівський пряник,
каша і кава.
Ось почуття й думки найсвітліші,
це тобі радість прямо спросоння -
сяючі вірші,
2026.05.18
12:50
Звід небесний зірками іскрився...
Боже, зглянься, зійди і годи нам!
Друг мій взяв автомата і скрився,
а я ждав і складав лік годинам...
Скільки літ нами разом прожито
ще з дитинства, де мрії прозорі...
Він любив так співати про жито,
Боже, зглянься, зійди і годи нам!
Друг мій взяв автомата і скрився,
а я ждав і складав лік годинам...
Скільки літ нами разом прожито
ще з дитинства, де мрії прозорі...
Він любив так співати про жито,
2026.05.18
11:41
Атестат КДБ, наперекір та попри,
Проніс крізь життя швидкоплинне.
Історія - "задовільно"
Комунізм науковий - "добре"
Провокаторська справа - "відмінно".
Проніс крізь життя швидкоплинне.
Історія - "задовільно"
Комунізм науковий - "добре"
Провокаторська справа - "відмінно".
2026.05.18
11:32
Я іду в невідомість, забувши дорогу.
І додому назад вже нема вороття.
В пащу звіра іду, відганяючи втому,
У жаданні нового-старого буття.
Я іду у туман, я долаю тяжіння
Всіх минулих кайданів, тіней і проклять.
Я іду крізь полон і зірок мерехтіння
І додому назад вже нема вороття.
В пащу звіра іду, відганяючи втому,
У жаданні нового-старого буття.
Я іду у туман, я долаю тяжіння
Всіх минулих кайданів, тіней і проклять.
Я іду крізь полон і зірок мерехтіння
2026.05.18
11:26
Ось новий вірш Артура Курдіновського:
Я ПРИЙШОВ У ТРАВЕНЬ
Я прийшов у травень - він мені не радий,
Я ж не вивчив досі теплу серенаду,
Під яку дерева щиро зеленіють,
Сповнені кохання, віри та надії.
Я прийшов із січня, там, де холод лютий,
Зму
2026.05.18
11:02
Силкуюсь з’єднати розірване коло,
Та, видно, не вдасться з’єднати ніколи:
Не бачу кількох, з ким колись довелося
Вінчать цілину із пшеничним колоссям:
Летять їхні душі в простори надземні,
А я все шукаю отут надаремне.
Та все ж на часину розраджує
Та, видно, не вдасться з’єднати ніколи:
Не бачу кількох, з ким колись довелося
Вінчать цілину із пшеничним колоссям:
Летять їхні душі в простори надземні,
А я все шукаю отут надаремне.
Та все ж на часину розраджує
2026.05.18
09:22
Відчувши як сяє травневий півмісяць,
Як глину чортяки під явором місять ,
Сполоханий пугач минає узлісся
І голосом вченим співає… В Сумах
Наглядач за волею ставить «Сто тисяч».
Актори із шкіри вздовж фабули лізуть.
Глядач недолугий кляне закулісу
Як глину чортяки під явором місять ,
Сполоханий пугач минає узлісся
І голосом вченим співає… В Сумах
Наглядач за волею ставить «Сто тисяч».
Актори із шкіри вздовж фабули лізуть.
Глядач недолугий кляне закулісу
2026.05.18
09:16
Благословенних видно по ясних очах —
вони: смарагдові, блаватні, пречудові.
Їм певно сняться зорі світанкові,
жар-птиці дивні на Мальдівських островах.
Щасливі люди розчиняються в добрі,
у мандрах водять білі каравели;
а раптом в чуйнім серці зах
вони: смарагдові, блаватні, пречудові.
Їм певно сняться зорі світанкові,
жар-птиці дивні на Мальдівських островах.
Щасливі люди розчиняються в добрі,
у мандрах водять білі каравели;
а раптом в чуйнім серці зах
2026.05.18
06:16
Звуки засинають уночі,
Боязко ховаючись повсюди
Від отих, кому час ніпочім,
Що мрійливо до світанку блудять.
Тиша уляглася на стежках
І таїться в темені глибокій,
Поки двох тих не проймає страх,
Поки землю укриває спокій...
Боязко ховаючись повсюди
Від отих, кому час ніпочім,
Що мрійливо до світанку блудять.
Тиша уляглася на стежках
І таїться в темені глибокій,
Поки двох тих не проймає страх,
Поки землю укриває спокій...
2026.05.18
02:38
Чи не кожен шнурок уявляє себе великим змієм.
Насвинячити здатна лише людина.
У собачої радості людське обличчя.
Не все те зелень, що у салаті.
Ціна питання зняла питання ціни.
Від зайвої чарки ніхто не застрахований.
Гірше за погану гор
2026.05.17
23:32
Бузок розквіт у травні.
Сусід його -- каштан
також в оздобі гарній.
Не знищив вітрюган.
Занадто в небі хмарно.
Пливучі острови.
у просторі старанно
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Сусід його -- каштан
також в оздобі гарній.
Не знищив вітрюган.
Занадто в небі хмарно.
Пливучі острови.
у просторі старанно
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.04.29
2026.04.23
2026.03.31
2026.03.19
2026.02.11
2025.11.29
2025.09.04
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Летюча Мишка /
Проза
ЧУЖАЯ БОЛЬ
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
ЧУЖАЯ БОЛЬ
«Нет человека, который был бы как Остров, сам по себе; каждый человек есть часть Материка, часть Суши; и если волной снесет в море береговой утес, меньше станет Европа… Смерть каждого человека уменьшает и меня, ибо я един со всем человечеством; а потому не спрашивай никогда, по ком звонит колокол, он звонит по тебе.» Теплые красные лучи солнца пробивались сквозь зеленые ветви. Первый летний закат был на удивление теплый, по этому на набережную начали сходиться люди. Хотелось радоваться и улыбаться, но Вике почему-то вспомнились именно эти слова, и невольные слезы обожгли лицо.
Она приехала «покорять» столицу сразу после школы. Подала документы почти во все вузы Киева, не сомневаясь, что хотя бы в одном для нее найдется место. И не смотря на скептическое настроение родных, поступила в один из лучших университетов страны. И потекла обычная студентская жизнь: комната в общежитии, периодическая нехватка денег, библиотеки, сессии и праздники. На одном из таких праздников, когда в общежитии собирался практически весь универ, она познакомилась с Лешкой. Высокий темноволосый парень смотрел на Вику с нескрываемым восторгом. Миниатюрная Вика доходила ему как раз до плеча, и что бы заглянуть в глаза ухажера ей приходилось подниматься на носочки. Нелепость такой ситуации придавала ей еще большего очарования, ведь в зеленых глазах Лешки был весь ее мир.
«Не переживай все наладиться!» - говорил Лешка целуя девушку в макушку: «У меня хорошая должность. Сыграем свадьбу, купим квартиру, тебе и работать не придется!» - «Что ж я буду делать? Я не хочу сидеть дома!» - «Ты? Ты родишь мне замечательную дочку. Такую же красавицу, как и ее мама!». Вика счастливо рассмеялась. Она не любила сидеть без работы, но мечтательное лицо Лешки заставляло ее улыбаться. Потом, вспоминая этот разговор, она понимала, что Лешка был почти прав.
Казалось, они держат счастье в своих руках, не желая ни с кем делиться. Они жили своим маленьким миром, и только самым близким было в нем место. Странно, но когда уже что-то есть, хочется большего. И если б они знали свою судьбу наперед, то наслаждались именно теми минутами. Но жизнь дает только жестокие уроки!
Вика чувствовала, что в тот день нужно было вернутся раньше. За делами забылось состояние тревоги, пришлось задержаться на работе, а по пути домой забежать в магазин за хлебом. Зайдя в квартиру, она прошла на кухню что б положить хлеб и заметила записку на холодильнике «Пошел за хлебом, обещаю приготовить ужин. Целую. Лешка». Вика улыбнулась и пошла переодеваться.
Тот телефонный звонок до сих пор звенит у нее в ушах. «Виктория, вы только не волнуйтесь… ваш муж… – у Вики потемнело в глазах. Голос в трубке звучал как во время произнесения смертного приговора, - произошла авария… мы не смогли его спасти… Вы… вы можете забрать тело?». «Не волнуйтесь» от одних этих слов бросило в дрожь. «Тело» весь ее мир теперь вмещался в короткое слово - «тело». Вика положила трубку и молча опустилась на пол. Зачем теперь жить? Что делать? Как они сказали …«тело»?
Она не помнит, как прошли те дни. Знает, что похоронами занималась фирма мужа. Знает, что родителям пришлось положить ее в больницу. Знает, что больше года коллеги по работе смотрели на нее с искренним, но невыносимым сочувствием. И знает, что прошло уже больше двух лет, и что время не лечит, а только углубляет боль. «Не переживай все наладится!» - сказал тогда Лешка. Но когда? Этого она не знала. Единственное и главное что она знала – это то, что у нее осталась надежда, даже без Лешки.
Подул легкий ветерок. Люди стали расходиться. Вика вздрогнула и обернулась: в соборе на набережной зазвонили колокола. Но она смотрела на маленькую черноволосую девочку с зелеными глазами, бегущую к ней с букетиком одуванчиков в руках. «В одном ты все-таки ошибся, Лешка! Наша девочка похожа на папу», - подумала Вика, подхватив Надежду на руки.
Она приехала «покорять» столицу сразу после школы. Подала документы почти во все вузы Киева, не сомневаясь, что хотя бы в одном для нее найдется место. И не смотря на скептическое настроение родных, поступила в один из лучших университетов страны. И потекла обычная студентская жизнь: комната в общежитии, периодическая нехватка денег, библиотеки, сессии и праздники. На одном из таких праздников, когда в общежитии собирался практически весь универ, она познакомилась с Лешкой. Высокий темноволосый парень смотрел на Вику с нескрываемым восторгом. Миниатюрная Вика доходила ему как раз до плеча, и что бы заглянуть в глаза ухажера ей приходилось подниматься на носочки. Нелепость такой ситуации придавала ей еще большего очарования, ведь в зеленых глазах Лешки был весь ее мир.
«Не переживай все наладиться!» - говорил Лешка целуя девушку в макушку: «У меня хорошая должность. Сыграем свадьбу, купим квартиру, тебе и работать не придется!» - «Что ж я буду делать? Я не хочу сидеть дома!» - «Ты? Ты родишь мне замечательную дочку. Такую же красавицу, как и ее мама!». Вика счастливо рассмеялась. Она не любила сидеть без работы, но мечтательное лицо Лешки заставляло ее улыбаться. Потом, вспоминая этот разговор, она понимала, что Лешка был почти прав.
Казалось, они держат счастье в своих руках, не желая ни с кем делиться. Они жили своим маленьким миром, и только самым близким было в нем место. Странно, но когда уже что-то есть, хочется большего. И если б они знали свою судьбу наперед, то наслаждались именно теми минутами. Но жизнь дает только жестокие уроки!
Вика чувствовала, что в тот день нужно было вернутся раньше. За делами забылось состояние тревоги, пришлось задержаться на работе, а по пути домой забежать в магазин за хлебом. Зайдя в квартиру, она прошла на кухню что б положить хлеб и заметила записку на холодильнике «Пошел за хлебом, обещаю приготовить ужин. Целую. Лешка». Вика улыбнулась и пошла переодеваться.
Тот телефонный звонок до сих пор звенит у нее в ушах. «Виктория, вы только не волнуйтесь… ваш муж… – у Вики потемнело в глазах. Голос в трубке звучал как во время произнесения смертного приговора, - произошла авария… мы не смогли его спасти… Вы… вы можете забрать тело?». «Не волнуйтесь» от одних этих слов бросило в дрожь. «Тело» весь ее мир теперь вмещался в короткое слово - «тело». Вика положила трубку и молча опустилась на пол. Зачем теперь жить? Что делать? Как они сказали …«тело»?
Она не помнит, как прошли те дни. Знает, что похоронами занималась фирма мужа. Знает, что родителям пришлось положить ее в больницу. Знает, что больше года коллеги по работе смотрели на нее с искренним, но невыносимым сочувствием. И знает, что прошло уже больше двух лет, и что время не лечит, а только углубляет боль. «Не переживай все наладится!» - сказал тогда Лешка. Но когда? Этого она не знала. Единственное и главное что она знала – это то, что у нее осталась надежда, даже без Лешки.
Подул легкий ветерок. Люди стали расходиться. Вика вздрогнула и обернулась: в соборе на набережной зазвонили колокола. Но она смотрела на маленькую черноволосую девочку с зелеными глазами, бегущую к ней с букетиком одуванчиков в руках. «В одном ты все-таки ошибся, Лешка! Наша девочка похожа на папу», - подумала Вика, подхватив Надежду на руки.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
