ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.11.21
20:17
Минуле не багате на сонети.
У пам’яті – далекі вояжі
і нинішні осінні вітражі
задля антивоєнного сюжету.
Немає очевидної межі
між істиною й міфами адепта
поезії, іронії, вендети,
У пам’яті – далекі вояжі
і нинішні осінні вітражі
задля антивоєнного сюжету.
Немає очевидної межі
між істиною й міфами адепта
поезії, іронії, вендети,
2024.11.21
19:59
Сидять діди на колоді в Миська попід тином.
Сидять, смалять самокрутки, про щось розмовляють.
Либонь, все обговорили, на шлях поглядають.
Сонечко вже повернулось, вигріва їм спини.
Хто пройде чи то проїде, вітається чемно,
Хоч голосно, а то раптом як
Сидять, смалять самокрутки, про щось розмовляють.
Либонь, все обговорили, на шлях поглядають.
Сонечко вже повернулось, вигріва їм спини.
Хто пройде чи то проїде, вітається чемно,
Хоч голосно, а то раптом як
2024.11.21
18:25
І
До автора немає інтересу,
якщо не інтригує читача
як то, буває, заголовки преси
про деякого горе-діяча.
ІІ
На поприщі поезії немало
До автора немає інтересу,
якщо не інтригує читача
як то, буває, заголовки преси
про деякого горе-діяча.
ІІ
На поприщі поезії немало
2024.11.21
18:18
Ми розучились цінувати слово,
Що знищує нещирість і брехню,
Правдиве, чисте, вільне від полови,
Потужніше за струмені вогню.
Сьогодні зовсім все не так, як вчора!
Всі почуття приховує музей.
Знецінене освідчення прозоре,
Що знищує нещирість і брехню,
Правдиве, чисте, вільне від полови,
Потужніше за струмені вогню.
Сьогодні зовсім все не так, як вчора!
Всі почуття приховує музей.
Знецінене освідчення прозоре,
2024.11.21
17:53
Якщо не в пекло Господь мене спровадить,
а дасть (бозна за віщо) право обирати,
як маю жити в потойбічнім світі,
не спокушуся ні на рай, змальований Кораном ,
ні на таке принадне для смертних воскресіння
(на подив родині й товариству).
Ні, попрошу
а дасть (бозна за віщо) право обирати,
як маю жити в потойбічнім світі,
не спокушуся ні на рай, змальований Кораном ,
ні на таке принадне для смертних воскресіння
(на подив родині й товариству).
Ні, попрошу
2024.11.21
13:44
Цей дивний присмак гіркоти,
Розчинений у спогляданні
Того, що прагнуло цвісти.
Та чи було воно коханням?
Бо сталося одвічне НЕ.
Не там, не з тими, і не поряд.
Тому і туга огорне
Розчинений у спогляданні
Того, що прагнуло цвісти.
Та чи було воно коханням?
Бо сталося одвічне НЕ.
Не там, не з тими, і не поряд.
Тому і туга огорне
2024.11.21
09:49
Ти вся зі світла, цифрового коду, газетних літер, вицвілих ночей,
У хтивому сплетінні повноводних мінливих рік і дивних геометрій.
Земля паломників в тугих меридіанах, блакитних ліній плетиво стрімке.
Що стугонить в лілейних картах стегон
В м'яких, п
У хтивому сплетінні повноводних мінливих рік і дивних геометрій.
Земля паломників в тугих меридіанах, блакитних ліній плетиво стрімке.
Що стугонить в лілейних картах стегон
В м'яких, п
2024.11.21
06:40
Сім разів по сім підряд
Сповідався грішник…
( Є такий в житті обряд,
Коли туго з грішми )
І те ж саме повторив
Знову й знов гучніше.
( Щоби хто не говорив —
Краще бути грішним… )
Сповідався грішник…
( Є такий в житті обряд,
Коли туго з грішми )
І те ж саме повторив
Знову й знов гучніше.
( Щоби хто не говорив —
Краще бути грішним… )
2024.11.21
06:38
Димиться некошене поле.
В озерці скипає вода.
Вогнями вилизує доли.
Повсюди скажена біда.
Огидні очам краєвиди –
Плоди непомірного зла.
Навіщо нас доля в обиду
Жорстоким злочинцям дала?
В озерці скипає вода.
Вогнями вилизує доли.
Повсюди скажена біда.
Огидні очам краєвиди –
Плоди непомірного зла.
Навіщо нас доля в обиду
Жорстоким злочинцям дала?
2024.11.21
04:27
Черешнею бабуся ласувала –
червоний плід, як сонце на зорі.
У сірих стінах сховища-підвалу
чомусь таке згадалося мені.
Вона немов вдивлялась у колишнє
і якось тихо-тихо, без вини,
прошепотіла: «Господи Всевишній,
не допусти онукові війни».
червоний плід, як сонце на зорі.
У сірих стінах сховища-підвалу
чомусь таке згадалося мені.
Вона немов вдивлялась у колишнє
і якось тихо-тихо, без вини,
прошепотіла: «Господи Всевишній,
не допусти онукові війни».
2024.11.21
01:27
Я розіллю л
І
Т
Е
Р
И
Мов ніч, що розливає
Морок осінн
І
Т
Е
Р
И
Мов ніч, що розливає
Морок осінн
2024.11.20
21:31
Наснив тоді я вершників у латах
Слухав про королеву кпин
В барабани били й співали селяни
Лучник стріли слав крізь ліс
Покрик фанфари линув до сонця аж
Сонце прорізло бриз
Як Природа-Мати в рух ішла
У семидесяті ці
Слухав про королеву кпин
В барабани били й співали селяни
Лучник стріли слав крізь ліс
Покрик фанфари линув до сонця аж
Сонце прорізло бриз
Як Природа-Мати в рух ішла
У семидесяті ці
2024.11.20
13:36
Сказала в злості ти: «Іди під три чорти!»
І він пішов, не знаючи у бік який іти.
І байдуже – направо чи наліво...
А ти отямилась, як серце заболіло:
«Ой, лишенько, та що ж я наробила?!..»
Як далі склалось в них – не знати до пуття:
Зійшлись вони чи
І він пішов, не знаючи у бік який іти.
І байдуже – направо чи наліво...
А ти отямилась, як серце заболіло:
«Ой, лишенько, та що ж я наробила?!..»
Як далі склалось в них – не знати до пуття:
Зійшлись вони чи
2024.11.20
09:10
років тому відійшов у засвіти славетний іспанський танцівник Антоніо Гадес.
Мені пощастило бачити його на сцені ще 30-річним, у самому розквіті…
Болеро.
Танцює іспанець.
Ніби рок,
а не танець.
Мені пощастило бачити його на сцені ще 30-річним, у самому розквіті…
Болеро.
Танцює іспанець.
Ніби рок,
а не танець.
2024.11.20
07:07
три яблука
холодні
осінь не гріє
гілля тримає
шкірка ще блискуча гладенька
життя таке тендітне
сіро і сумно
три яблука висять
холодні
осінь не гріє
гілля тримає
шкірка ще блискуча гладенька
життя таке тендітне
сіро і сумно
три яблука висять
2024.11.20
07:04
Батько, донечка, і песик
Всілись якось на траві
Не було там тільки весел
Але поруч солов'ї…
Щебетали і манили…
Сонце липало в очах
І набравшись тої сили
Попросили знімача
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Всілись якось на траві
Не було там тільки весел
Але поруч солов'ї…
Щебетали і манили…
Сонце липало в очах
І набравшись тої сили
Попросили знімача
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
2024.10.17
2024.08.04
2024.07.02
2024.05.20
2024.04.01
2024.02.08
2023.12.19
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Летюча Мишка /
Проза
ЧУЖАЯ БОЛЬ
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
ЧУЖАЯ БОЛЬ
«Нет человека, который был бы как Остров, сам по себе; каждый человек есть часть Материка, часть Суши; и если волной снесет в море береговой утес, меньше станет Европа… Смерть каждого человека уменьшает и меня, ибо я един со всем человечеством; а потому не спрашивай никогда, по ком звонит колокол, он звонит по тебе.» Теплые красные лучи солнца пробивались сквозь зеленые ветви. Первый летний закат был на удивление теплый, по этому на набережную начали сходиться люди. Хотелось радоваться и улыбаться, но Вике почему-то вспомнились именно эти слова, и невольные слезы обожгли лицо.
Она приехала «покорять» столицу сразу после школы. Подала документы почти во все вузы Киева, не сомневаясь, что хотя бы в одном для нее найдется место. И не смотря на скептическое настроение родных, поступила в один из лучших университетов страны. И потекла обычная студентская жизнь: комната в общежитии, периодическая нехватка денег, библиотеки, сессии и праздники. На одном из таких праздников, когда в общежитии собирался практически весь универ, она познакомилась с Лешкой. Высокий темноволосый парень смотрел на Вику с нескрываемым восторгом. Миниатюрная Вика доходила ему как раз до плеча, и что бы заглянуть в глаза ухажера ей приходилось подниматься на носочки. Нелепость такой ситуации придавала ей еще большего очарования, ведь в зеленых глазах Лешки был весь ее мир.
«Не переживай все наладиться!» - говорил Лешка целуя девушку в макушку: «У меня хорошая должность. Сыграем свадьбу, купим квартиру, тебе и работать не придется!» - «Что ж я буду делать? Я не хочу сидеть дома!» - «Ты? Ты родишь мне замечательную дочку. Такую же красавицу, как и ее мама!». Вика счастливо рассмеялась. Она не любила сидеть без работы, но мечтательное лицо Лешки заставляло ее улыбаться. Потом, вспоминая этот разговор, она понимала, что Лешка был почти прав.
Казалось, они держат счастье в своих руках, не желая ни с кем делиться. Они жили своим маленьким миром, и только самым близким было в нем место. Странно, но когда уже что-то есть, хочется большего. И если б они знали свою судьбу наперед, то наслаждались именно теми минутами. Но жизнь дает только жестокие уроки!
Вика чувствовала, что в тот день нужно было вернутся раньше. За делами забылось состояние тревоги, пришлось задержаться на работе, а по пути домой забежать в магазин за хлебом. Зайдя в квартиру, она прошла на кухню что б положить хлеб и заметила записку на холодильнике «Пошел за хлебом, обещаю приготовить ужин. Целую. Лешка». Вика улыбнулась и пошла переодеваться.
Тот телефонный звонок до сих пор звенит у нее в ушах. «Виктория, вы только не волнуйтесь… ваш муж… – у Вики потемнело в глазах. Голос в трубке звучал как во время произнесения смертного приговора, - произошла авария… мы не смогли его спасти… Вы… вы можете забрать тело?». «Не волнуйтесь» от одних этих слов бросило в дрожь. «Тело» весь ее мир теперь вмещался в короткое слово - «тело». Вика положила трубку и молча опустилась на пол. Зачем теперь жить? Что делать? Как они сказали …«тело»?
Она не помнит, как прошли те дни. Знает, что похоронами занималась фирма мужа. Знает, что родителям пришлось положить ее в больницу. Знает, что больше года коллеги по работе смотрели на нее с искренним, но невыносимым сочувствием. И знает, что прошло уже больше двух лет, и что время не лечит, а только углубляет боль. «Не переживай все наладится!» - сказал тогда Лешка. Но когда? Этого она не знала. Единственное и главное что она знала – это то, что у нее осталась надежда, даже без Лешки.
Подул легкий ветерок. Люди стали расходиться. Вика вздрогнула и обернулась: в соборе на набережной зазвонили колокола. Но она смотрела на маленькую черноволосую девочку с зелеными глазами, бегущую к ней с букетиком одуванчиков в руках. «В одном ты все-таки ошибся, Лешка! Наша девочка похожа на папу», - подумала Вика, подхватив Надежду на руки.
Она приехала «покорять» столицу сразу после школы. Подала документы почти во все вузы Киева, не сомневаясь, что хотя бы в одном для нее найдется место. И не смотря на скептическое настроение родных, поступила в один из лучших университетов страны. И потекла обычная студентская жизнь: комната в общежитии, периодическая нехватка денег, библиотеки, сессии и праздники. На одном из таких праздников, когда в общежитии собирался практически весь универ, она познакомилась с Лешкой. Высокий темноволосый парень смотрел на Вику с нескрываемым восторгом. Миниатюрная Вика доходила ему как раз до плеча, и что бы заглянуть в глаза ухажера ей приходилось подниматься на носочки. Нелепость такой ситуации придавала ей еще большего очарования, ведь в зеленых глазах Лешки был весь ее мир.
«Не переживай все наладиться!» - говорил Лешка целуя девушку в макушку: «У меня хорошая должность. Сыграем свадьбу, купим квартиру, тебе и работать не придется!» - «Что ж я буду делать? Я не хочу сидеть дома!» - «Ты? Ты родишь мне замечательную дочку. Такую же красавицу, как и ее мама!». Вика счастливо рассмеялась. Она не любила сидеть без работы, но мечтательное лицо Лешки заставляло ее улыбаться. Потом, вспоминая этот разговор, она понимала, что Лешка был почти прав.
Казалось, они держат счастье в своих руках, не желая ни с кем делиться. Они жили своим маленьким миром, и только самым близким было в нем место. Странно, но когда уже что-то есть, хочется большего. И если б они знали свою судьбу наперед, то наслаждались именно теми минутами. Но жизнь дает только жестокие уроки!
Вика чувствовала, что в тот день нужно было вернутся раньше. За делами забылось состояние тревоги, пришлось задержаться на работе, а по пути домой забежать в магазин за хлебом. Зайдя в квартиру, она прошла на кухню что б положить хлеб и заметила записку на холодильнике «Пошел за хлебом, обещаю приготовить ужин. Целую. Лешка». Вика улыбнулась и пошла переодеваться.
Тот телефонный звонок до сих пор звенит у нее в ушах. «Виктория, вы только не волнуйтесь… ваш муж… – у Вики потемнело в глазах. Голос в трубке звучал как во время произнесения смертного приговора, - произошла авария… мы не смогли его спасти… Вы… вы можете забрать тело?». «Не волнуйтесь» от одних этих слов бросило в дрожь. «Тело» весь ее мир теперь вмещался в короткое слово - «тело». Вика положила трубку и молча опустилась на пол. Зачем теперь жить? Что делать? Как они сказали …«тело»?
Она не помнит, как прошли те дни. Знает, что похоронами занималась фирма мужа. Знает, что родителям пришлось положить ее в больницу. Знает, что больше года коллеги по работе смотрели на нее с искренним, но невыносимым сочувствием. И знает, что прошло уже больше двух лет, и что время не лечит, а только углубляет боль. «Не переживай все наладится!» - сказал тогда Лешка. Но когда? Этого она не знала. Единственное и главное что она знала – это то, что у нее осталась надежда, даже без Лешки.
Подул легкий ветерок. Люди стали расходиться. Вика вздрогнула и обернулась: в соборе на набережной зазвонили колокола. Но она смотрела на маленькую черноволосую девочку с зелеными глазами, бегущую к ней с букетиком одуванчиков в руках. «В одном ты все-таки ошибся, Лешка! Наша девочка похожа на папу», - подумала Вика, подхватив Надежду на руки.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію