Вона готує божественний м’ятний чай. Від нього ніхто не може відмовитися. Мене назвали як її, ні не на честь, просто так вийшло, але я про це нікому не скажу...
Тетяна Давидівна. Прізвище? – не має значення! Жінка його всеодно хоч раз у житті змінює. Вона поставила чайник і побігла щось дістати з холодильника. Це я знаю, що життя в ній підтримується кардіостимулятором, а не знаючи, цього просто не помітиш. І тільки іноді вона підносить руку до місця, де має бути рубець.
Кажу їй: «Розкажіть щось цікаве!», а вона: «та нічого у мене цікавого не було! От завтра піду до лікарні... Ото буде цікаво!» – і посміхається. У її віці оптимізм зустрічається дуже рідко. А вона не просто наповнена оптимізмом, вона активна... жива.
Вона прожила довге життя... І повірте, щоб дізнатися про історію, такою яка вона була насправді, краще йти до неї, а не до бібліотеки. Книжки – це політика, а от життя – то справжня історія.
Вона пережила 30ті роки, про які зараз так люблять говорити... вона не любить! То було інше життя. Життя до життя. Життя у якому була мрія вивчитися, стати лікарем, допомагати людям...
А потім все обламалося! Спочатку війною, потім «будівництвом» на яке заганяли всіх і роботою у тепломережах «за розподілом». Мрія так і залишилась мрією.
– Місили цеглу ногами... Жінки! Багато хто з них їхали в місто за освітою. Це ми його відбудували – Дніпрогес. – та вона не сумує з цими словами. Життя таке, яке склалося
Вона пізно вийшла заміж. Була надто красивою і довго обирала, а її вибір шокував всіх – п’яниця, та ще й смалив без перерву. Зараз каже, що довго обирала і просто нікого більше не залишилось. Їй не вірять! Адже після одруження чоловік кинув смалити і п’яним його вже ніколи не бачили.
– Ми спочатку жили з Льоніними батьками. Навіть хату будували. Свекруха мене завжди сварила за те, що я кожного дня мила підлогу, – сміється Тетяна Давидівна.
– За що ж сварила? Радіти повинна була!
– Казала, що я хочу будинок згноїти! А там же ремонт, будівництво – просто не можливо було щодня не прибирати. А потім нам дали свою квартиру.
Життя стало бігти звичайною течією. Як у всіх на той час. Перший телевізор, на який збирався подивитися весь двір, особливо у «футбольні» дні. Перша дитина, потім друга. А ще свята! Їх теж відзначали всім двором, як у пісні, що з’явилася значно пізніше.
Потім, згодом, їй прийшлося примиритися з двома невістками та радіти чотирьом онукам. Ох як вона сварила молодшого сина за першу дитину! Ні вона звичайно хотіла онука, тим паче онучка в неї вже була, але така її натура.
Сварки? Так були і вони! У якій же нормальній родині їх не буває? Але у них вони почались пізніше. Коли один син опинився у сусідній державі, а другий переїхав з дружиною на квартиру. Вони з чоловіком залишилися самі, і їм треба було якось себе розважати. До того ж згодом вже почали «уходити» друзі, з колись дружнього двору.
О! Треба було бачити ці сварки! Вона запалювалась моментально, як сірник, а він дуже спокійно все сприймав. Справжній мужчина, що розумів потребу жіночого організму у «випуску» емоцій. Цей справжній мужчина зараз основна проблема для її старшої онучки – вона хоче знайти такого ж. Але таких більше не існує...
Він помер смертю, що дана тільки хорошим людям – у вісні. А коли це сталося вона не плакала. Зовсім... Тільки потім, коли розійшлися люди, а у кімнаті залишилися тільки онуки, вона зі сумом сказала: «Він ніколи не носив рукавички. Навіть у лютіший мороз... А я завжди йому покупала найдорожчі!..»

Вона і досі любить сварити. Тільки тепер її об’єктом стали серіали. Що ще робити самотній літній жінці? А коли приїжджають онуки вона розповідає справжню історію. Історію однієї роди, але при цьому історію всієї держави. І немає у її розповідях поганого. Навіщо? Це ми побачимо і у своєму повсякденному житті. А ще... вона дуже гарно пише! Можливо просто долею було укладено не стати їй лікарем.