Стало вже законом вважати монастирі серцем і душею Церкви. Бо вони завжди були потужним генератором, який відновлює і зберігає енергію Церкви та народу, як через їхню активну діяльність, так і через молитву. Куди завжди можна прийти, щоб відновити свої духовні, моральні сили. У них змучені клопотами і проблемами сучасного світу люди можуть знайти пристань, щоб духовно відпочити і набрати нових сил, щоб зміцнений він міг з успіхом поборювати проблеми життя і продовжувати свою дорогу єднання з Богом, тобто обоженння. Мирне сяйво лампад, що освітлює в тиші вечора ясні лиця Христа-Чоловіколюбця і Пречистої Богородиці. Аромат намоленого святогірського ладану мовитиме про солодкість і красу Неба. Такий образ церкви прийнятний для багатьох людей світу. Проте – це та сторона медалі, яку можна і треба, для створення позитивного іміджу церкви, виставляти на загал.
Засновником християнського чернецтва часто вважають св. Антонія Великого. У віці двадцяти років він продав свій маєток, роздав гроші жебраком і поселився відлюдником недалеко від будинку. Св. Антоній проводив дні в молитві, в читанні і заучуванні напам'ять Св. Писання і в роботі. У 35-річному віці він віддалився в ще більш відокремлене місце, але чутка про його святість впродовж подальших 20 років спонукала інших відлюдників приходити туди і селитися в келіях поблизу від нього. Згодом Антоній, по проханнях цих відлюдників, порушив свою самоту, погодившись наставляти їх в аскетичному житті. Общини відлюдників, подібні цій, стали згодом з'являтися по всьому світу.
Проте, це не були перші приклади чернецтва. У середньовічній Японії монастирі грали одну з провідних ролей в періоди смути і в боротьбі за імператорську корону. Існує одна історична держава-монастир — Тибет, що і зараз центр тантрічеського буддизму. Прообрази монастирів археологи знаходять в доколумбовій Америці, в царствах інків, ацтеків, майя. У Стародавньому Римі також були черниці, якими були весталки — жриці, що дали обітницю цнотливості і що підтримують священний вогонь. При порушенні обітниці цнотливості їх живими закопували в землю, а спокусника страчували. У містах Стародавньої Греції при крупних святилищах і центрах оракулів (віщунів) також були люди, що відокремилися від світу (наприклад, діви-жриці — піфії при оракулові Дельфійськом), службовці все життя при храмі богам.
Тобто монастирі – далеко не християнський звичай. У християнстві монастирі з'являються у 3 століття нашої ери, коли їх історія налічувала вже більше 1000 років.
У сьогоднішньому світі, коли людство все далі знаходиться від релігії, монастирі продовжують поповнюватися служителями, як і десятки століть тому. І зараз, як і тоді, чоловічі чернечі ордени значно поступаються жіночим в кількісному відношенні. Історія останніх тісно пов'язана з історією чоловічих монастирів. Жіночі ордени, що в більшості випадків використовують статути відповідних чоловічих орденів, часто називають «Другими орденами», і нерідко вони знаходяться під юрисдикцією чоловічого ордена. Члени цих жіночих орденів ведуть строго самітницький спосіб життя, вдаючись лише до молитви і праці.
За роки розвитку людства, чернечий уклад життя майже не змінився. Населення монастирів розпадається на два класи: на тих, що чернечать, які приймають чернечі обітниці, втрачають своє світське звання і складають особливий стан, і на послушників і послушниць, переважно молодих, які тільки готуються до ухвалення іночества. Вони і складають головну робочу силу монастирів і у разі зміни свого наміру вільно можуть покинути його.
До монастиря не можна втекти, вважає отець Олександр ієромонах. Навпаки, щоб зробити цей крок треба побороти страх. «Ви можете приїхати до монастиря, пожити недовго, подивитися. – каже отець Олександр. – Адже справжня чернеча життя закрите від людини воно розкривається людиною в середині себе. Людина може до кінця життя не стати ченцем, а прожити в монастирі і носити чернечі одежі. Справжній ченець – це так званий «живий мрець». Людина для якої тривоги і стихії світу байдужі. Чернець має досягти стану преподобія, ангела у плоті».
У суспільстві існує думка, що люди йдуть у монастир у пошуках спокою та тікаючи від проблем. Не можна заперечити, що думка ця часто себе виправдовує. Проте ченці, які уже присвятили себе чернечій справі, наполегливо заперечують цю думку. Олександр Леонід вважає, що «чернече життя – доля не багатьох. В монастирі жити набагато складніше ніж у звичайному житті. Людина у повній відповідальності перед Богом за те, що дала обітницю».
На думку служителів церкви зараз відроджується чернече життя. Ця традиція поступово вмирала за десятиліття радянської влади. Проте існує справжня проблема у відсутності наставників, яких залишилося дуже мало. Сьогодні в Україні близько 70 монастирів. Майже всі вони живуть за межею бідності. Однак скромність – однин з основних законів чернецтва.
Але це теж та сторона, яку можна показувати. На практиці монастирська історія знає не тільки випадки переховування злочинців, та інших людей, що з різних причин намагаються сховатися, але й сотні вбитих дітей, народжених черницями чи послушницями. І це вже не кажучи про історію християнства як релігії. На думку дослідників реклами Церква добре вивчила урок з пропаганди, приховуючи факти, що дискредитують її як головного носія моралі.
Та сьогодні існує справжня користь з існування монастирів. Хоча б те, що там проводять зиму люди, яким ніде переховатися у морози.
Взагалі до монастирів можна відноситися по різному, тому як з одного боку там можна подумати про життя, знайти свою дорогу. Адже де ще знайти самотність якої часто не вистачає? А з іншого боку вони не відповідають законам природи, оскільки не дозволяють виконувати головну функцію людини – продовження роду.