Низького зросту, пухкенький, та ще й почав втрачати й без того не густе волосся. Його завжди називали Боян Боянич. Всі покоління його учнів. І навіть не за те, що він завжди був з баяном, а скоріш за те, що цей баян зручно сідав на його черевце. І тепер вже не важливо як його звуть насправді.
Кожного ранку дружина Боян Боянича дбайливо загортала чоловіку обід на роботу.
– Навіщо люба? Я поїм у їдальні – втішав дружину музикант.
– Нізащо! Я знаю чим вас там годують...
І так кожний робочий день у вчителя із собою була любляче загорнена їжа.

Сьогодні день не вдався. Нарада вчителів втягнулася. Знову вирішували чи залишати Творчого із 5-Б у школі, чи вигнати. О як Боян Боянич не любив ці наради!!!
– Він кожного дня малює на дошці, – кричала вчителька малювання, – це просто неприпустимо!
– Він написав рішення задачі просто на шпалерах, – додавала вчителька математики.
– Але його батько полагодив нам кабінет фізики, – констатувала факт директор.
Так закінчувалась кожна нарада. Музикант завжди знав, що Творчого не зможуть викинути зі школи, бо тільки завдяки його батьку школа ще стоїть на місці. І навіщо вони були потрібні ці наради? Хіба не можна як він проводити урок? От його діти люблять і поважають... Шкода що сьогодні не встиг пообідати на перерві...

Діти чекали вчителя. Маленький товстенький хлопчик нарікав на Боян Баянича, за те що той нічому не може їх навчити.
– Медведєв ти просто не здатен співати, чого на вчителя наїжджаєш? – крикнув Яблочкін викидаючи наступний огризок груші.
– А й справді. Він гарний вчитель. І завдяки йому я стану супер-мега зіркою, – несміливо вставив Поплюйський з першої парти.
– Ой Поплюйський, тобі ото лишень би мріяти! – обернулась на нього перша красуня класу Наталка Цвинтаревська, – ти ще скажи, що свою школу співу відчинеш. Ходімо Медведєв, я повчу тебе співати.
– Тілі тілі тесто, – почала сміятися Свєтачка Ябеда, з Коліньки Баксова та Таї Поваляй, що на останній парті репетирували у дуеті домашнє завдання.
По дзвонику зайшов вчитель і попросив сісти на свої місця. «Хто запізнюється?» – сипав він.
– Андрюша Опилко! Як завжди – відповіла староста Ябеда.
Клас почав обговорювати Опилко, у цей же час його коротко підстрижена голова показалася у дверях. Він вибочившись направився на своє місце. Андрюша не любив ходити до школи, бо його завжди дражнили за те що він доношує речі сестри.
Боян Баянич з розумінням подивився на Опилко, та почав урок. Він методично виводив на дошці ноти народної пісні, щоб діти охайно переписали їх у свої зошити. У цей час в клас забіг хлопчик з першого класу. Вчитель повернув голову на двері, та від несподіваності крикнув:
– Ямко ритміка у сусіднім кабінеті!
– Вибачте ноги самі принесли, – несміливо відповів хлопчик. І помалювавши на полу декілька пліє, червоніючи, убігаючи, але все ж таки на ходу добавив – привіт Наталко.
Клас засміявся, а Ябеда не витримала і простогнала: «Постой, постой! Куда ти мужчина?...».
Заспокоївши клас Боян Баянич дописав завдання на дошці, та сів за учительський стіл. Йому нічим було зайнятися поки діти записують ноти. Він трохи подумав, обвів улюблений клас поглядом і наважився...
Через пару хвилин у класі запахло борщем з часником. Учитель з учнями писали мелодію скрипуча пензлями у зошитах та б’ючи ложкою по баночці.