По стіні повзуть тіні. Крізь них важко, томно, наче неохоче пробивається сонце. А на вікно впав не останній, але не далеко і до того, лист. Тіні рухаються, переплітаються, а лист лежить і тепер може тільки заздрити їм. Вони живі! Він відтепер мертвий… Його єдиною надією є вітер, що підійме у гору і подарує останні миті натхнення і свободи.
А потім… Потім двірник безжально піднесе до нього сірник – «попіл до попелу, прах до праху», і лише на мить підсвідомо він відмітить що спалює шедевр. І можливо з цього дня все в його житті зміниться. Можливо, знайде роботу своєї мрії. Можливо – справжнє кохання. А може просто знайде сто баксів на дорозі. Щастя, воно ж для кожного своє! Але ніколи в житті він вже не буде бачити прекрасне! Не тому, що несхоче. Просто найпрекраснішу картину, ту що створила сама природа, він знищив своїми руками…