Колись, у дитинстві, вона мріяла бути серед зірок у небі. Кожний вечір зустрічаючи першу зірку, вона уявляла, як та посміхається їй, і тільки їй. І можливо співає свої нічні пісні.
Йшли роки... зорі вже не так кликали. Налетіли... накрили... і з головою втопили у собі земні турботи. І не було вже часу, та й сил (а можливо сміливості?) підняти голову і подивитися на зорі.
А вони світили. Стільки років вони дивилися на неї з надією знов побачити ті наповнені цікавості очі. Очі людини, що вірить у диво. Тільки вже не той був погляд. Холод і розрахунок вбили цікавість і дитячі мрії.

Йшли роки і погляд становився все темніше, а відображення у люстерці зникало. І захопило відчуття жаху й відчаю. Захотілося останній раз подивитися на них...

В ту ніч, вони світили як ніколи ярко. Для неї... Тієї, що лежала посеред вулиці з широко відкритими очима. У них вже не було жаху... тільки цікавість. Це був погляд людини, що побачила диво.