Жінка - це стихія, як саме життя. Якщо ти чекатимеш біля моря погоди, то нікуди не допливеш.
Потрібно плисти в ту погоду, яка є. На тому човні який є. Навіть на утхлому суденчику. Так, є можливість розбитися об скелі, є можливість потрапити на безлюдний острів.
Але може й там зустрінеться тобі п'ятниця і ти відпочинеш і забудеш свої турботи.
Головне, перетворити свій безлюдний острів на квітучий сад.

Якщо ви винайшли зброю, не радійте. Сьогодні вона дивує ворога витонченістю, але завтра ворог уже використовує її проти вас. Це нескінченний процес. Є уми креативні, а є ті, які здатні акумулювати чужий досвід та вдало застосовувати вже створене. Хто переможе? Неважливо. У цій війні не може бути переможця. Коли річка розливається, риби їдять мурах, але коли річка висихає, мурахи їдять риб.
Тому важливо знати тільки одне: хто ти - риба чи мураха, і не вдавати з себе рибу, будучи мурахою, у момент, коли річка повноводна. Тебе все одно з'їдять.
Просто виповзи на сушу і чекай.
14.11.18

В одному з віршів Анни Малігон є такі рядки: «...Небо переповнене голими королями, а внизу жебраки відпрацьовують право на кисень».
Я пам'ятаю, ще коли прочитала ці рядки вперше, вони мене вразили своєю точністю та влучністю.
І кожного разу, коли я дивлюся на небо в голих королях, я згадую ці рядки.
Бува, знаходячи в собі якийсь недолік, шукаєш книжки, семінари, лекторії тощо, аби усунути прогалину в знаннях.
Купуєш книжку, починаєш її читати, і розумієш, що писав її голий король. Або відвідуєш семінар і виявляється, що в тебе вкрали три години життя.
І ось так, поступово виявляється, що ти більше не можеш бути всеядним, як у двадцять років...і щоб здобути щось коштовне, треба перерити купи мотлоху.
Вчишся, дряпаєшся і не відпускає відчуття, що тобі ще надто рано висловлювати свої думки з якихось питань.
А насправді єдине вартісне вміння, яке забезпечує стовідсотковий успіх: бути голим королем.
27.07.17

Мене лякає, що люди здебільшого нормальні. Вони не пишуть вірші ночами, не думають про безглуздість буття і не планують евтаназії.
І це ще півбіди, але якби вони мали хоча б почуття гумору.
11.03.17

Так сумно, коли є люди, які свідомо готові зачинити перед тобою двері... не тому, щоб самим увійти, а щоб ти не ввійшов.
Ну що ж, тобі туди не треба.
11.03.17

Дуже складно, коли весь світ вважає, що ти не правильний, не в порядку, не піддатися спокусі і не почати думати так само, але потрібно ... потрібно ... Ти якраз таки ок, це світ потихеньку божеволіє і тобі як то треба жити в цьому божевільному світі. Тобі, нормальному, доброму та правильному. А як це зробити? Тільки вдавши, що ти теж злетів з котушок, як усі. Так ти не викликатимеш своєю нормальністю підозр.
20.03.17

Ми сьогодні наїлися від пуза черешень. Вони були такі солодкі та смачні... А потім обкидувалися кісточками. Я сховалася за тата і син до мене не дістався. І повітря було таке свіже, все ще по весняному прохолодне. І потім мені дзвонила подружка і ми чесали язики. А потім я ходила до салону та наводила красу. Вдень я читала цікаву книжку. Поруч була моя сім'я. Усі були в гарному настрої та здорові.
11.06.17

Колись я стану керівником, до мене прийдуть на співбесіду чоловіки і я стану їх питати, чи не збираються вони в декрет.
11.02.2018
🏆DONE. В травні 2019.

Коли краплі води стікають тоненькими патьоками по запітнілому склу, це можна побачити, відчути на дотик і навіть лизнути скло, визначивши яке воно на смак.
30.01.2018.

Коли я сиділа і слухала орган у церкві святого Миколая в Стокгольмі, мені спала на думку така звичайна, здавалося б, але зовсім нова для моєї свідомості думка.
Думка ця звучала наступним чином:
У тебе насправді нікого і нічого немає, окрім тебе самої. І добрі стосунки із собою це найголовніше, що можна зробити для себе. Бути в цьому внутрішньому світі в комфорті, який би дощ, ураган, неприємності не відбувалися поза. Взяти себе, укутати теплим пледом радості та гармонії, обійняти та побути у цій доброті.
Батьки йдуть у інший світ, діти з часом теж йдуть у зовнішній світ... Твоя кохана людина теж не є ти і вільна не бути з тобою.
І лише ти в себе є. Та, яка з прийняттям відноситься до будь-яких змін.
Зберегти свої багатства, не витрачаючи себе на те, щоб утримати віджиле... Бути щасливою і всупереч, і завдяки...
Я це я. Я знаю яка я. Я люблю і приймаю себе будь-якою. Мої дні на цій землі обмежені і я не хочу їх витрачати на горювання, образи, злість, неприємні почуття... Віджиле йде і це правильний порядок перебігу життя і часу. Батьки, діти, кохані, друзі... Все мине.
І в день, коли згасне моя свідомість і світ перестане для мене існувати, я хочу, щоб вогник моєї душі залишився і засвітився маленькою далекою зіркою у Всесвіті. Тому що Всесвіт це і є я.

У маленькому будиночку в нашому дачному селищі жив дідусь. У нього росла страшенно-смачна обліпиха на ганку. А на поличці веранди будиночка у дідуся лежала мушля.
Коли я була маленькою, дуже любила прибігти до цього дідуся. Я допомагала нарвати йому відро обліпихи, а він пригощав мене пронизливо-кислими ягодами і давав послухати шум, що сховався в цій мушлі. Я дуже любила ці хвилини. І ніколи не могла спокійно пройти повз його будиночок. У мене не було рідних дідусів. Вірніше, вони, звичайно, були, але померли задовго до мого народження і він став для мене моїм символічним дідусем. І мені було важливо доторкнутися до теплої руки цієї старої людини, було важливо слухати шум мушлі. Тому що у ній шумить море. Ось такий парадокс, мушля річкова, але в ній шумить море. І мені було дуже важливо почути, розібрати, що хоче мені сказати ця мушля.
Здавалося, в ній шумить саме життя.

Абсолютно негарний лисий горбатий очкарик без тіні шарму і чарівності йшов мені назустріч. У його руці був затиснутий поводок, а поруч біг страшенно гарний пес. Видно, що метис, але незрозуміло, кого з ким. Та й не важливо. Він зе бест. Це я зрозуміла одразу. Мені хотілося довше дивитися на пса і тому, коли вони з очкариком пройшли повз, я озирнулася і неконтрольовано протягнула услід: - Оце красунчик. - та ще й клацнула язиком.
Ботан озирнувся. Посміхнувся мені своєю щербатою усмішкою і сказав: - Ага. Саме тому я його купив.
- Розумію. - Усміхнулася я. - схоже, у очкарика таки з гумором порядок. Кожному хочеться, щоб жінки озиралися услід і з захопленим клацанням язиком.

Чи ви помічали, що іноді нам у житті зустрічається не чоловік чи жінка, не людина, а персонаж. Персонаж, з яким і треба поводитися не по-людськи, а як з персонажем. Персонаж номер 1: Кіса Вороб'янінов.
Його навіть можна називати так: Кіса. У крайньому разі Кіт. Він не образиться і нічого не зрозуміє. Його так у дитинстві називала мати. У його голові він маленький, нещасний і дурненький. Із замашками ватажка дворянства. Тим гірше, що колишнього. Жодна жінка не може витримати поряд із собою такого Кісу. Тому Кіса зазвичай рано стає вдівцем. Якщо його теща ще жива і сповнена сил, він якийсь час живе з нею, але й ніяка теща такого довго не витримає. Вона кличе смерть, їй бачити нема терпіння, як гідність жебракує... Вона вмирає і Кіса виявляє, що про нього більше нема кому подбати, і потрібно знайти якийсь стілець. На якому можна сидіти та нічого не робити. Кіса готовий на все. Його істериці немає меж. Він готовий просити, принижуватися, лабузнитися, красти. Та що там. Він навіть безсоромно переріже вам горло. Принижуючи Кісу, що так приємно та смачно робити, ви повинні пам'ятати і про цей бік його особистості.
Персонаж номер 2: Остап Бендер.
Авантюрист. Його тато був турецькопідданим, і це дуже сумно, бо якби турецькопідданою була його мама, він жив би в Ізраїлі. Але не факт. Остап може бути і українцем, бо будь-який українець – це маленький єврей. З ним дуже цікаво пуститися в якусь авантюру, легко заробити мільйон, він же знає 400 легких способів відібрання грошей + твоїх 400 (які ти завжди знав, але соромився застосувати) =800. І так само легко його прогуляти. Як прийшло так пішло - не шкода, зате є що згадати. З ним буде яскраво, весело, але недовго. Тому що все закінчиться якимсь із трьох можливих результатів:
1. він одружується з тобою, тому що вкрасти щось, не одружившись з такою милою жінкою, він вважає нижче за свою гідність. З ним ти навчишся любити і страждати. А розлучитеся ви вже заочно. Але це не точно.
2. Він зникне в потрібному йому напрямку, а ти залишишся біля свого позолоченого ситечка, фарбувати мексиканського тушкана зеленою аквареллю. Якщо ви до цього добре провели час, то в охололий слід ти протягнеш філософськи і з усмішкою: "Хо-хо."
3. Ти знайдеш його у своїй опочивальні з перерізаним горлом. Він буде ще живий, але ти сядеш навпроти його благаючих очей і будеш з насолодою дивитися, як із них йде життя. А може, навіть із деяким співчуттям. Але швидку викликати не станеш, бо вирок уже кимось виконаний, а в тебе в кишені й так уже лежав і чекав на свій час парабелум.

Життя схоже на шахову дошку. Але не зовсім.
Граєш, продумуючи ходи. В ідеалі. А у житті вирішувати треба швидко. Життя одне. Не переграєш партію. Втрачаєш одну фігуру. Іншу. Якоюсь вирішуєш пожертвувати свідомо. Щоб у дамки. Сидиш у дамках. У вбиральні. І думаєш: навіщо!!!...Якщо не сказати більш виразно. Чи це вже термінологія не з шахів? Коли я спілкуюся з людьми похилого віку, у яких майже вся партія зіграна, то бачу, як їм хотілося б переграти свою партію. Тому що наприкінці гри виразно видно, де ключова помилка була. Але сум у тому, що вони не можуть написати навіть інструкції до гри. Адже у кожного своє поле та свої гравці та й умови змінилися. Ну і плюс у молоді роки думаєш: ну вже я не ви, лузери, моя партія точно буде зіграна пречудово.
Можна, звичайно, сидячи за своєю дошкою, потихеньку підглядати за сусідніми гравцями. Можна скопіювати вдалий хід і іноді це вистрілює. Але найчастіше доводиться самому вигрібати і вигадувати.
А ось ще у мене дитячий спогад... Сиджу, граю у шашки. Тато починає вигравати і я, перевертаю дошку з фігурами, ридаючи, тікаю під стіл: я так не граю!
У гри правила точно є. Але їх ніхто не озвучив. Їх вивчаєш по ходу справи. Ну, це й мій девіз: побігли, там розберемося. Але, ясна річ, частіше зістрибую з дистанції. Бо мені туди і з тими не треба. А здавалося на старті цікаво. І ось ти граєш так. То в шахи, то в шашки, то в естафету, то раптом виходить театр. І найчастіше одного глядача та актора. Граєш-граєш... Дізнаєшся якісь правила. Або нововиявлені обставини вилазять. І розумієш: все було правильно. Хоч ти іноді й не погоджуєшся з результатом. Ну, посади за свою дошку досвідченого гравця. Дай йому інформацію. Здай козирі. Підмахлюй. Дзуськи вийде. А знаєш чому? Він почне ходити розумними продуманими ходами, а ти йому скажеш: йди до біса. Це моя гра. Побігли там розберемося було ненадовго. Я розібрався, чого хочу. Я хочу тупити, програвати, перевернути дошку та сидіти під столом. Посидиш так трохи. А потім візьмеш і виграєш. Досвідчений гравець відвисне щелепою: як? А біс його знає. Просто тепер усе помінялося місцями.
Тепер ти досвідчений гравець.

Щастя це звичка.
Наші люди звикли відчувати невдоволення.
Новий рік настав, всього набажали, а краще не стало. Ось жеж, все по-старому. Похмура сірість за вікном, пошарпані треники на дупі і нуль перспектив щось змінити. З кожного другого фонить невдоволенням і опромінює, опромінює вас, поки і у вас, раніше безтурботно щасливого, не вискочить чиряк незадоволення. У мене до речі недавно було. Не чиряк невдоволення, а чиряк просто, такий прищ. Буквально, на нозі. Поруч із моєю сексуальною родимкою. Вискочив, сука. Як,чого? Я, засмучена, прийшла до хірурга по консультацію. Кажу, мовляв, що робити? Він мені: як що? Різати! Бадьоро звичайно, але, я, як уявила некрасивий шрам поруч із моєю сексуальною родимкою, одразу стало себе шкода. Не для того квіточку мама вирощувала.
- Так, кажу я, підморгуючи оком симпатичному хірургу, я поважаю ваше бажання щось комусь порізати чи відрізати, але я не згодна. Давайте 3 дні консервативні методи спробуємо, а якщо не допоможе, різатимемо. Я вірю, що Всесвіт не допустить шрам на моїй нозі. Хірург розсміявся і погодився. А через 3 дні я навіть не пішла на контрольний огляд. На нозі нічого не було. А хірург хоч був симпатичний, мені його бачити більше не хотілося.
Так само можна вилікувати і чиряк невдоволення. У мене є рецепт. Рівно три дні тренуєте у собі почуття вдячності. За все, що маєте. За можливість бачити сірість, ходити по ожеледиці, за можливість відчувати, нехай і спершу ось це, невиразне. А потім за нагоду посміхатися, любити. За тих, хто поруч із вами та хто вас любить. За роботу, навіть якщо у вас її багато, і вона задовбала. За теплий будинок та ліжко, в якому ви сьогодні спали. Ось тупо за все. Така примочка подяки на чиряк невдоволення. І як у вашому ефірі хтось починає виливати невдоволення і жовч, відразу мило і ввічливо або відходити або вказувати співрозмовнику на це. І найголовніше, смикати себе. Відразу може й не вийде. Але вже через 3 дні ви відчуєте найголовніше: вам під силу освоїти щастя та звикнути бути щасливим. Тому що щастя – це звичка.

Якось, переглядаючи свої фото поруч із колегами, я помітила, що у мене найменша голова. Просто факт. Але цей факт мене здивував. Спочатку, я подумала, що це через те, що я дівчинка. Але, подивилася на інші фото, вже з колегами-дівчатами і зрозуміла, що і серед них у мене найменша голова. Потім я взяла фото класу, групи з університету, піонертабору... І скрізь моя голова відрізнялася розмірами! Мене осяяла здогадка: а раптом я серед них найдурніша?
І справді: чому про деяких говорять семи п'ядей у чолі? І скільки це п'ядь та яка тоді ідеальна голова? При цьому, п'ядь - це 18 см. Виходить сім п'ядей це мені до пояса практично. 1,20 см. Прикольно. І це тільки чоло!
Потім я заглибилася в теорії, які підтверджують, що чим більший мозок, тим розумніша людина. Але, як виявилось, усі вони були спростовані. Чому ж у мене така маленька голова?
Ну, загалом, якщо судити з побудови скелета, то в мене тонка кістка і, відповідно, велику голову носити такому скелету було б важко. Але чи не робить це мене дурнішою у порівнянні з усіма іншими?
Так, я зовсім не знаю математики. Але це тому, що моя шкільна вчителька, Оселедиця, постійно тремтіла: у неї була якась хвороба. І я, будучи дитиною, була вражена цим так, що і ні на що інше не могла звертати увагу під час уроку. Так, я думала: ну чому вона трясеться? Зараз її голова від трясучки відірветься і покотиться мені на парту... А чому вона стала такою чи і завжди була? Ходили чутки, що її коханий загинув, і через це вона стала такою. Мені було її шкода. Я вигадувала їй історію кохання, якого не знала напевно. У своїй уяві вбирала її в гарне вбрання і проводила на бал, ніби добра фея з казки про Попелюшку... Здається, тому, я і не знаю математики. А не тому, що я дурна.
Потім я згадала, як важко мені давалася юриспруденція. Але чи не тому так було, що я зовсім була непідкована теорією, і коли ми вчили і здавали в академії цивільне право, у мене був малюк, про якого я думала, як би швидше нагодувати. У своїх, насамперед, інтересах. Тому що не годувати немовля боляче. І температура піднімається, навіть. Але потім я начебто освоїла право. І навіть адвокатом стала. І почала вести складні справи, які ніхто не хоче... А я хочу, мені цікаво.
І ще згадала, як легко мені давалося навчання на філфаку. Не серед відмінників я була, але й не в хвості ж. Це тому, що в мене малюка тоді ще не було, а розумний розум був.
Потім ще я не знаю багато розумних слів, звісно... Наприклад, каподастр. Хто зна, що це. Але не тому, що дурна. А просто не стикалася. З кадастром стикалася. Скільки завгодно. Я в нього щодня ходжу. А з каподастром жодного разу. Коротше, ось якого неоригінального висновку я дійшла: головне не розмір мозку або голови, а вміння ними користуватися.

Як часто у вас виникало почуття ошуканості і навіть обурення: чому мені не сказали правду? Чому не дали інструкції до життя? Чому не повісили цінники на блага? У мене бувало частенько...
Наприклад, коли народила. Тому що ніхто ж не сказав, що це так не буде, як я собі уявляю. Трохи, кілька годин страждань, потім бац, тобі видали коробочку зі щастям: розпишіться і насолоджуйтесь. Ні! Багато сюрпризів чатувало на шляху материнства, починаючи з приколів фізіології під час та після пологів і закінчуючи пекельним пубертатом. А може, ще й не закінчуючи? Далі ж я не ходила.
Мама мені часто говорила у моєму підлітковому віці: мовляв, виростеш, і нехай тобі твої діти роблять те, що ти мені. Прокляла, я вважаю. Хоча мені в ті роки здавалося, а шо тако-о-о-го? І це у всіх таке. І приколи, і пубертати. Ну чи майже у всіх. Але всі мовчать, як партизани.
От мені й хотілося б запитати: люди, а чого ви не розповідаєте відверто, як живете і скільки коштує ваше щастя? Як ви, наприклад, не спите ночами, щоб скласти якийсь важливий для себе іспит або коли пишете книгу чи дисертацію.
Як ви доглядаєте і намагаєтесь нагодувати нейролептиками своїх напівбожевільних дідусів та бабусь. Як ви телефонуєте в сльозах у поліцію і просите: приїжджайте якнайшвидше, і органи опіки та піклування з собою візьміть, нехай вони позбавлять мене батьківських прав. Як ви вже півтора роки не бачите батьків, бо боїтеся заразити вірусом. Як ваша жіночність йде до заходу сонця і в найвідповідальніший момент вас накриває гарячими хвилями, і нікуди втекти. А люди ж це бачать і дехто навіть розуміє, що це. Як ви збудували кар'єру і весело впахуєте у вихідні на роботі в нападах трудоголізму, тому що вас ніхто вдома не чекає або, навпаки, тому що чекає забагато всіх, а хочеться грошей і спокою. Скільки вам болю і зусиль довелося стерпіти, щоб стати тим красунчиком, що ви є.
І найголовніше, що у кожного з вас свій вибір та своя ціна. Яку вам не називали на старті. Але яку ви все одно платите. Щоб бути щасливим та жити. Адже ніхто не давав гарантії, що у вас буде сьогоднішній день. І в ньому ви будете красиві та навіть іноді здорові. І в ньому будуть чудові діти, які цілком собі оукей. І в ньому буде чудова книга, яка майже вже готова. Або успішна кар'єра та цікава робота. Живі тато та/або мама. І бабуся/дідусь, що хоч іноді й несповна розуму, але така ріднесенькі... Тому що якби нам озвучили цінник, ми б так до старості ходили повз своє життя.
Вибору немає. Потрібно жити те, що дали. І те, що хочеться, звичайно, теж. Але не питаючи ціни. Смішно...

Знаєте, чому я найбільше дивуюсь у цьому світі? Людям, які кажуть, що нічому не дивуються. Що все вже бачили, відчували, все передумали...
Так не буває! Так кажуть ліниві люди, які не хочуть завдавати праці своїй душі.
Колись давно, коли мені було років п’ять, батько розповів мені про безкраїсть Встесвіту. І це було перше, що по-справжньому мене вразило.
Потім, коли помер мій брат, якого я обожнювала, я здивувалася вдруге. Ні, навіть не злякалася. Просто здивувалася усвідомленню того, що наші кохані можуть залишати нас, йти...
Одного разу, коли хлопець, у якого я була закохана, сказав мені «Я тебе не кохаю!» я здивувалася, бо не знала, що так буває. А буває і навпаки і то радісно, але також дивно.
У дорослому житті моїм найбільним подивуванням стало народження власного сина.
Дійсно, ти мрієш про дитину, щодня вирощуючи цю маленьку людину в своєму тілі, усвідомлюючи, що це, само по собі є чудом, думаєш, яким він чи вона буде, уявляєш найдрібніші рисочки, плануєш, як будеш виховувати... А потім дитина народжується і є власним, окремим від тебе світом і, щонайдивніше — починає виховувати тебе...
Я дивуюся й радію, коли зустрічаю гарних людей. Дивуюся і засмучуюся, коли вони раптом чинять негарно і все рівно вірю в них...
Цей світ такий дивний і я живу... я — дивуюся!
11.02.2014 року.

Раніше я здавалася собі геніальною… А знаєте все чому? Отак-от, буває, їдеш в маршрутці, чи чекаєш у суді слухання своєї справи і подумається щось таке розумне-розумне. Ну зовсім геніальне. А записати нема де, і думка тікає.
І тоді я вирішила купити собі блокнот «для розумних думок». Він лежав на поличці книжкового магазину гарний, з котиками, кольоровий такий і вабив своєю цнотливістю… Я не витримала і купила його. Й вирішила, що лише найрозумніші думки варті того, аби бруднити його глянцеві сторіночки.
Минуло кілька місяців.
Нещодавно, гортаючи його списані дощенту сторінки в пошуках вільного місця, я зрозуміла, що в моєму блокноті для розумних думок нема жодної розумної думки.
«Так, не завжди сміття з моєї голови варто навіть того, аби бути винесеним у Твітер» - подумала я . Це був – крах ілюзій.
Я мала б битися в істериці, рвати на собі волосся, посипати голову попілом. Але ні – все правильно. Крах ілюзій – ну що ж, в ньому немає нічого поганого. Це – новий щабель. Погляд на себе з боку. Поштовх йти далі й розвиватися.
А блокнот я куплю новий. Він тепер буде називатися: «для сміття з моєї голови».

Чим відрізняється геніальна людина від просто талановитої? Чим відрізняється талановита людина від просто людини? Чим відрізняється людина від людиноподібної істоти?
Здається, між першою і останньою - прірва? Зовсім ні: думка. Точніше кажучи, три думки.

Перша думка: Насправді біле – це зелене.

Що напхано в голови людей? Багато чого: буденність, повсякдення, професія… Але якщо відкинути це, що залишиться? Світогляд? Від чого залежать прагнення, цілі, мрії тієї чи іншої людини? Чому чорне називають чорним, а біле білим? А якщо навпаки? Якщо насправді чорне – це біле, а біле – це чорне? Хто вирішив, що правильно саме так, а не інакше? А якщо тільки назвати біле чорним, а чорне білим, сутність речі від того зміниться? Все рівно ж чорне залишається чорним, а біле білим, як його не називай – хоч блакитним. А може, навіть і немає ніякої сутності речей, а насправді чорне в одну мить може бути чорним, в іншу – блакитним, а потім уже - жовтогарячим і це нормально. Від чого ж тоді залежить світогляд людей? Чому одна людина думає, що чорне – це чорне, а біле – це біле. Інша людина думає навпаки. А третя бачить в білому ввесь спектр кольорів і вона, також, безперечно, права.
А чи може хто-небудь примусити ту людину, яка вважає чорне чорним, а біле білим думати, що насправді біле - це зелене? Навіть і не примусити, а просто пояснити, що це насправді так, і пояснити так, аби людина не вірила в це, а знала, що це так і є: біле – це зелене. Безперечно, може. І є приклади в світовій історії, коли мінявся світогляд не тільки однієї окремої людини, а навіть цілих народів. Білі, червоні, оранжеві і блакитні світогляди – як нам це знайомо і не потрібно навіть прикладів, всі і так знають, про що йдеться.
Світогляд можна всмоктати з молоком матері. Його можна виховувати: з малечку, з дитинства. Його можна ламати, мимоволі людини, примушуючи сплатити за новий, «правильний» світогляд ціну тим вищу, чим міцнішим був попередній світогляд в голові тієї людини, чим глибші корені в її мозок він пустив: сплатити грішми, наприклад, на такі модні сьогодні тренінги люди добровільно несуть гроші і сплачують інколи дуже сумнівним тренерам чималі суми за ламку своїх світів, а чи буде побудоване що-небудь придатне для життя натомість? Сплатити свободою, здоров’ям, життям: пригадаймо радянські репресії 20-го сторіччя – небагато «блаженних» лишали свій світогляд незмінним і, тим більше, насмілювалися його озвучити… Сплатити минулим – тому що після зміни світогляду воно вже не видаватиметься рожевим, як то було раніше і як то дуже люблять декотрі люди. Ціна в кожного своя.
Але чи може світогляд виникнути в людини нізвідки? Ніхто так не думав. Нічийого прикладу людина перед очима не бачила. Ніхто не ґвалтував її мозок, намагаючись перевернути там все договори дригом. Аж раптом – бац! І новий, зовсім новий світ відкрився. І думає та людина не так, як інші люди, яким їхні «правди» вдовблювали в голову змалечку батьки, вчителі, тренери, начальство, сусіди, знайомі й незнайомі люди безпосередньо чи опосередковано через посередництво літератури, мистецтва, науки, ЗМІ. Бувають такі люди-неофіти? А якщо так, то звідки той новий світ з’являється в їхніх головах і чому? І хто ці люди: генії, божевільні, філософи чи напівбоги? Це люди – здатні думати. Ті, хто не ймуть віри.
Піддавати істину, закон сумніву, перевіряти, пересвідчуватися на власному досвіді, ставити досліди, помилятися, йти далі – ось перша думка.

Людино, про що ти думаєш?
Цікаво, чи думаєш ти взагалі про щось?
Он та гарна дівчина в коротенькій спідниці, з наманікюреними пальчиками, про що вона взагалі може думати, окрім довжини своєї спідниці або кольору лаку для нігтів? Які думки мчать в її голові червоною стрічкою від вуха до вуха – от би прочитати!
Я не питаю, про що думає перекачаний в спортзалі дядька на лексусі. Бо мені взагалі то здається, що стереотип про тупість качків не більше, ніж міф. Якби дядька на лексусі не міг думати ні про що, він і на лексусі б не їздив. Принаймні він думає про дві речі – про своє тіло і про свою машину. А це вже немало.
Голова бухгалтера заповнена цифрами і звітами, а голова юриста – нормативними актами. Голова препода напхана лекціями, а в автослюсаря замість думок – схема карбюратора. Вочевидь, що повар думає про смаки… художник про кольори… дальнобійник про дорогу…
Наречена думає про весілля, студент про сесію, вагітна про пологи, призовник про армію.
Буває й інакше: препод не думає про лекції, вагітна про пологи, а дівчина з наманікюреними пальцями фарбує їх стійким лаком, аби хоч тиждень про нігті не думати. Не думати про нігті… А тоді про що?
Коли ти чистиш зуби, ти думаєш, чи достатньо свіжа твоя щітка, чи сягає вона «вісімок» і чи гарно їх вичищає… Або не думаєш про це. А тоді: про що?
Коли ти снідаєш, то думаєш, що млинці на сніданок - непогано і смачно, і як гарно, що є кому встати раніше за тебе і приготувати тобі млинці. А завтра можна яєчню засмажити… Або не думаєш про це. А тоді: про що?
Коли ти відводиш дитину до школи, то думаєш, як гарно, що зараз ще не зима і він трохи швидше збирається. Думаєш, що треба здати гроші в фонд класу, а коли здаєш, і тобі говорять, що збирають ще на систему відеоспостереження, ти думаєш: о, знов щось вигадали… Або не думаєш, а просто дістаєш з гаманця ще гроші.
Коли ти їдеш дорогою на роботу, то думаєш: о, тут знов затори, треба завтра іншою дорогою… А класно, що тут висадили ці троянди, вони так прикрасили проспект… А потім ще думаєш, як жаль, що скінчилися вихідні і треба переключатися на роботу… І що там в нас на сьогодні заплановано… Я забув в п’ятницю Петрову зателефонувати і з’ясувати всі важливі моменти… Або не думаєш про це, а про щось інше, але в тому ж дусі.
І так цілий день… В твою голову напхано усього: ти думаєш про погоду, про одяг, про транспорт, про родину, про їжу, про якісь події, текучі справи, оточуючих людей, якісь плітки…
Але ти навіть і не підозрюєш, що коли ти про все це думаєш, то насправді голова твоя порожня.
Але ж ти про щось думаєш, окрім буденного, окрім повсякденного… Тоді про що?

Інколи в мене питають: чому ти не ведеш блог? Чому не пишеш нічого? Тобі бракує часу, чи просто немає що сказати?
Я думаю, навіть найбільш зайнята людина у світі, якщо їй є що сказати, якщо є в неї мессідж, вона знайде час.
Щодня, відкриваючи світ, вдивляючись в нього, винаходжу нові велосипеди. І що, мені писати про свої велосипеди тим, хто давно літає в інші галактики на зорельотах і зорельоти, зрештою, також для них учорашній день?
Я люблю їх, свої маленькі відкриття, але ділитися ними і бути посміховиськом для досвідчених людей не хочу.
Коли ти виходиш в люди, стаєш перед публікою, ти перш за все повинен усвідомлювати: хто ти є, що ти несеш світові.
Хто ти така: дівчинка з 12 кварталу? А чим ти цікава?
В профілі у мене написано: письменник, юрист. А насправді: письменниця, авторка безсмертних шухлядних творів? Чесніше буде сказати все ж таки юрист – принаймні з цього я живу.
Людина будь-якої професії, коли вона самопрезентується, то повинна визначити свою інакшість, відмінність від інших насамперед для себе. Якщо ти, наприклад, страховик, то в чому твоя «фішка», що змусить застрахуватися саме у тебе найбільш прискіпливого, найбільш недовірливого клієнта? Якщо ти менеджер, який твій індивідуальний, ні на чий не схожий, стиль управління? Якщо ти фотограф, з яких незвичних ракурсів ти знімаєш найбуденніші речі й найзвичайнісінькі обличчя? Якщо в тебе є «фішка», ти будеш цікавим, якщо ні – шукай свою «фішку» і мовчи.
Написавши це, я задумалася: чи є в мене «фішка», як у юриста? Ну нехай не «фішка», а «коник»? Звичайно є: і фішка, і коник, і велосипед, і зорельот. Але юриспруденція така штука, що день у день примушує тебе винаходити нові фішки, нові коники, нові велосипеди, нові зорельоти. Бо не вспієш і оком моргнути, як повз вже мчать табуни твоїх коників і вони більше не працюють. Тож, якщо ти хочеш, щоб твій коник ще послужив тобі – мовчи.
Людині творчої професії ще важче. Скільки написано картин, скільки відзнято фільмів, скільки декламовано віршів… Про кохання не говори – про нього все сказано. Не говори про ненависть – про неї все сказано також. І про дружбу сказано все. І про самотність. Про щастя і про нещастя. Про все на світі все сказано. Ніхто нікому не скаже нічого нового в мистецтві. В наш час цікавим є не те, що ти скажеш, а те, як ти це скажеш. Тому людина творчої професії (до речі, політиків, я чомусь також відношу до людей творчих професій) повинна бути насамперед актором. Для письменника, для режисера, для політика, для художника важливий образ, в якому він виходить в світ. Це звичайна людина може собі дозволити бути різною: сьогодні доброю, а завтра гнівливою, зранку сонною, а звечора бадьорою, одного дня поділяти погляди кардинальних націоналістів, а іншого – прокинутися в доброму гуморі демократом-космополітом… А той, хто несе мессідж, той, кому є що сказати, людина творчої професії, повинен мати стиль , що легко впізнати. Про кого скажуть: він ось такий і ніякий не інакший.
А коли ще не визначився, який ти, який саме мессідж несеш світові, які ідеї найголовніші в твоїй голові, а які другорядні, й не варті уваги – мовчи.
Таким чином, мені не соромно признатися: я мовчу, бо мені нема що сказати. Поки що?..