Коли я сиділа і слухала орган у церкві святого Миколая в Стокгольмі, мені спала на думку така звичайна, здавалося б, але зовсім нова для моєї свідомості думка.
Думка ця звучала наступним чином:
У тебе насправді нікого і нічого немає, окрім тебе самої. І добрі стосунки із собою це найголовніше, що можна зробити для себе. Бути в цьому внутрішньому світі в комфорті, який би дощ, ураган, неприємності не відбувалися поза. Взяти себе, укутати теплим пледом радості та гармонії, обійняти та побути у цій доброті.
Батьки йдуть у інший світ, діти з часом теж йдуть у зовнішній світ... Твоя кохана людина теж не є ти і вільна не бути з тобою.
І лише ти в себе є. Та, яка з прийняттям відноситься до будь-яких змін.
Зберегти свої багатства, не витрачаючи себе на те, щоб утримати віджиле... Бути щасливою і всупереч, і завдяки...
Я це я. Я знаю яка я. Я люблю і приймаю себе будь-якою. Мої дні на цій землі обмежені і я не хочу їх витрачати на горювання, образи, злість, неприємні почуття... Віджиле йде і це правильний порядок перебігу життя і часу. Батьки, діти, кохані, друзі... Все мине.
І в день, коли згасне моя свідомість і світ перестане для мене існувати, я хочу, щоб вогник моєї душі залишився і засвітився маленькою далекою зіркою у Всесвіті. Тому що Всесвіт це і є я.