В дитинстві я сильно обчитався казок і обдивився діснеївських мультів, тому маю загострене відчуття справедливості. Є чітке розуміння, що добро перемагає зло. І щоразу дуже засмучує, коли воно так не получається. Ну, бо як так? Я ж точно знаю! Мені це ще роки в 3 пояснили і потім на тисячах прикладів з фольклору та маскульту повторили. Тому коли в реальному житті зло непокаране — це прям вибиває з колії. Це когнітивний дисонанс. Це загострення депресії і тригер шизофренії. Це втрата віри в життя.

Днями суд ООН вкотре розписався в імпотентності всього, що стосується цих трьох букв. Україна не змогла довести, що в Криму утискають кримських татар — і це при розгоні Меджлісу. Бо «та сторона» каже, що не утискає. І ще ми не змогли довести, що йбнрсня фінансує тероризм — і це при збитті MH17 «Буком». Бо фінансує — це коли терористам гроші дають. А ми квитанцій не предʼявили.

Від такої кричущої несправедливості мене поплавило на 10 із 10. Ще й лягла вся ця історія поверх грипу, на 5-й день в 4 стінах з теж грипозним дитям на голові. Я рідко щось роблю руками, але з того всього стало так паскудно, що я аж віддирав із вікон скотч дворічної давнини. Беріг його на чорний день.

Віддирав і от над чим думав. Ну, ок, міжнародні суди, право й організації — просто пафосний, бюрократичний і недієвий булшит. А що могло б бути максимально авторитетним, незалежним і беззаперечним індикатором? Щоб от прям не доколупатись, не по закону, а по правді? Щоб фундамент, база, ґрунт.

Колись давно дивився науковий фільм про воду. Там було багато цікавого, а поміж іншого й таке, що за певних умов вона структурується. Коли звучить музика, наприклад, чи молитва. І під мікроскопом такі гарні фігури вимальовуються, як сніжинки — симетричні, фрактальні… Ще й не залежно від того, якої віри молитва. А от з музикою таке вже не конає: вода передбачувано преться від класики і не любить тяжкий рок. Коли грає рок — вода структурується в щось стрьомне. І це ж стосується слів, навіть відомих імен. Скажеш «любов» чи «Матір Тереза» — у мікроскопі красота як у калейдоскопі. Скажеш матюк чи згадаєш Гітлера — і там теж шопопало й жодної симетрії.

І я подумав: «То хай би вода все й розсудила!» Набираєш стакан, кажеш «р*сія» і гайда до мікроскопа. Якщо ідеальна геометрія — ок, значить ми дійсно береги поплутали. Але якщо там не геометрія, а бійня — сорян, листайте контрибуції. Вода не бреше. Воду не підкупиш. Воді ботвою в соцмережах в голову не насреш. Для чистоти експерименту можна навіть, щоб говорив з водою не людський, а синтезований компʼютером голос. І щоб латиною.

Але є нюанс.

Я став гуглити цей фільм про воду. Як же він називається? Хто його зробив: Discovery чи National Geographic? Може, передивитись? І виявилось, що це зробили наші північно-східні сусіди. Ті самі, з ким Україна судиться, а у вільний час ще й воює. І що фільм той псевдонауковий. У нього навіть відповідні премії є, типу «Золотої малини». І що то не науковці діляться результатами досліджень, а на серйозних щах городять ахінею хто попало.

Я б і здивувався такому повороту, але не після рішень суду ООН.

Звісно, озвучені у фільмі тези знайшли свою аудиторію. Серед прихильників нетрадиційної медицини, езотериків та інших гомеопатів. Ну, бо це дійсно цікаво слухати, але не керуватися ж дичиною по життю. Як із гангста-репом — можна оцінити політ думки: «Trying to figure out how to get four chicks to sit on one chair. Oh yeah, turn the chair upside down», але відтворювати цей перформанс не буде навіть автор панчлайну.

Який же позитив у всій цій історії? Ну, по-перше, я докопався до правди і тепер знаю, що оті цікаві факти про воду, які тримав у голові всі ці роки — просто гарні вигадки. Як і справедливість. А ще я скотч віддер.

1.02.2024.

Сьогодні побачив новину про дівчинку без щеплень, зате з правцем: після двох дітей батьки вдарились у віру, тож зараз матимуть змогу споглядати реаліті-шоу з корчами кровиночки і приспівом «На все Божа воля».

Безумовно, дівчинку жаль, але, за великим рахунком, це природньо — невігластво вийшло на жнива і хтось повинен був бути принесеним у жертву. Кілька хворих, кілька мертвих — хтось та й передумає. Я оптиміст і вірю, що після десятків дитячих домовин сотні батьків підуть та й зроблять оте "як комарик кусає".

Зараз я спокійний, але мене люто бомбило тижні два тому: карантин послабили і ми робили сину перші щеплення. Все б нічого, якби не поділились своїми намірами з близькими. Реакція перевершила всі очікування. Я тупо сів на сраку, вирячив очі й розводив руками. Посилань на тему "вакцини — зло" і порад "Не робіть тих щеплень" прилетіло забагато. Як ніби гнійник прорвало й полилося прямо в мозок.

Ні, я не буду читати цю статтю. Так, мені чхати, який ролик ти нарила на ютубі. І я в дупі мав версії якогось там блогера. Так, я знаю, що біг фарма — зло. Що це більше про комерцію, ніж про здоров'я. А ще я знаю, що якби вони були не здатні про здоров'я, то й із комерцією у них не склалося б. Тому, якщо вибирати з двух зол, то я оберу менше. Бо вірю доказовій медицині. Ключове слово — доказовій.

Я сів за цей текст заради довірливих близьких, які є у кожного. Вийшло многабукав, але для мене це важливо. Це прості й очевидні речі, проте я був здивований, що дорослі люди такого не знають.

В суперечці про щеплення я одразу опустився б до сарказму чи відвертого глуму, на зразок: "Страшні не щеплення, а те, що 50% вас, інтелектуально не захищених, щоб водити своїх чад у дитсадки та школи, куплять довідки. І моя дитина буде гратись із вашими дітьми. Звісно, найгарнішими, які обов'язково виростуть успішними геніями. Якщо виживуть".

Швидше за все, з тієї дискусії я вийшов би збіднілим на друзів. А я так не хочу. Бо всі, насправді, класні й у чомусь кращі за мене. Тому для початку я допускаю, що антивакцинатори не тупі, а просто довірливі. Принаймні, ті, що у моєму колі спілкування. Вони просто не знають.

А раз не знають, то, може, варто спробувати пояснити? Так, вкотре. Комплексно і з усіх боків. Чому в принципі не дурні люди вірять у шкоду вакцин? Чому їх так багато і звідки це береться? І чому ті, хто робить щеплення — просто робить їх мовчки, а ті, хто відмовляється — засмічує ефір і лізе з усіх щілин у чуже приватне життя?

Ключовий момент — мені пощастило мати в сім'ї медика. Людину, що точно не бажає мені зла, і в чиїй кваліфікації й неупередженості немає причин сумніватись. Тому я маю з ким порадитись на медичні теми, коли цікавить, як воно все влаштовано.

Сам же я не медик. Я, як би це сказати, гуманітарій в ІТ. Не найтолковіший і не з найуспішнішою кар'єрою. Багато моїх колег розумніші за мене. Вони краще аналізують інформацію, помічають більше деталей, роблять правильніші висновки. Але навіть мого скромного життєвого досвіду й куцого світогляду достатньо, щоб розібратись, як працює ця антивакцинаторська шарманка.

По роботі мені довелось розбиратись у тонкощах багатьох інтернет-сервісів. Зі сторони часто не зрозуміло, чому щось працює чи відображається саме так, а не інакше, і чому правила саме такі, як вони є. Я часто питав у колег про особливості якогось сайту чи додатку і завжди знаходив раціональну й логічну відповідь. Настільки адекватну, що "А й справді, інакше й бути не може!" Людям же із зовнішнього світу запитати нема в кого. Тому вони легко й охоче знаходять зраду.

Є такий термін — "апофенія". Означає немотивоване бачення зв'язків. Це коли будь-що приплітають до будь чого. Хоч кулькову ручку до землетрусу, хоч чавунну сковороду до фашизму. Звідси й усі ці: "Власники сайту продались/хочуть бабла/зливають дані, і т.д." Я бачив сотні таких прикладів і не тільки по роботі.

Зазвичай мені потрібно від кількох місяців до півроку, щоб більш-менш оволодіти предметом і зрозуміти тонкощі роботи інтернет-сервісу. Після цього всі здогадки та версії невдоволених виглядають як мінімум безглуздими.

Так от, медицина — набагато складніша штука. На лікаря вчать 6 не місяців, а років. Шість, курва, років! З обов'язковим відроблянням пропущених пар. Бо кожна "енка" може коштувати людського життя. Ми, не медики, навіть не уявляємо, скільки всього треба дізнатись, щоб досконало розбиратись у медичних питаннях і робити правильні висновки. Правильні, без апофенії!

Тому, вибачайте, але коли я чую антивакцинатора, то перше, що хочеться — цитувати професора Преображенського "Вы ещё только формирующееся, слабое в умственном отношении существо, все ваши поступки звериные! И вы в присутствии людей с университетским образованием позволяете себе давать советы космического масштаба и космической же глупости!"

Так, некомпетентність антивакцинаторів у моїх очах очевидна. Але звідки беруться всі ці викривальні матеріали і ті, хто їх читає?

До ІТ я працював на кількох радіо. Розважальних і серйозних, провінційних і всеукраїнських, популярних і не дуже. Я знаю, як робляться новини і звідки береться контент. На що й на кого розраховують, коли створюють чергове шоу. А навіть найтупіші проекти роблять дуже розумні люди.

Ні для кого не секрет, що медіа живе з реклами. Традиційні ЗМІ при цьому обмежені редакційною політикою, точкою зору власників ресурсу, стандартами журналістики, і т.д. Їх моніторять, відловлюють маніпуляції, стежать за тенденційністю, балансом думок та іншими важливими речами. Тому нормальні ЗМІ посилаються на джерела. Уточнюють чи спростовують те, що транслювали раніше. За потреби вибачаються.

У кожного медіа є своя аудиторія. Портрет користувача/слухача/глядача. Наприклад, цю радіостанцію слухають переважно хлопчики 20 років. Що їх цікавить? Музика? Дамо їм це — запускайте хіт-парад. Хто там зараз рве інстаграм? Зв'яжіться з нею — ведучою буде! А цей телеканал дивляться жіночки 40 років. Що важливо для них? Серіальчики? Ок, закупаємо права на трансляцію. Про що? Хай це буде якийсь сітком про сім'ю.

Маючи аудиторію, ресурс згодовує їй інформацію під таким соусом, щоб вона могла її перетравити. Підбирає правильну лексику, тональність. Іноді тисне на потрібні емоції. Звісно ж, щоб і редактори були щасливі, і контролюючі органи. Коли споживача все влаштовує — він повертається і менеджери з продажу можуть показати рекламодавцю мільйонну отару, яку вони так дбайливо випасають. Так у медіа-гіганта з'являються контракти.

Але медіа це не тільки ЗМІ. І отут стежте за руками, зараз буде фокус. Мова про сайти, пабліки, канали та блогерів, у яких немає штату висококваліфікованих журналістів, редакторів, маркетологів, смм-ників, і т.д. Нема ліцензії, стандартів і контролюючих органів. А бажання заробляти — є. Такі тиснуть в першу чергу на емоції.

Чому такі популярні сенсації, скандали і шок-контент? Вони викликають подив, гнів та інші сильні емоції. Зрештою, це просто цікаво. На такі сайти люди теж повертаються. Не для того, щоб дізнатись, щось нове, але щоб дізнатись щось цікаве. А там, де люди — там і рекламодавці зі своїм баблом. А, отже, воно того варте.

Такі ресурси часто подають контент під соусом гарних намірів. Типу: "Про це не розкажуть у ЗМІ", "Люди повинні знати правду" чи наше улюблене "Влада приховує". З огляду на те, що державний устрій України — перманентна політична криза, то варіант безпрограшний. Владі не довіряють — зіграймо ж на цьому!

Подібні маркери пояснюють, чому антивакцинатори лізуть зі своєю правдою куди не просять. Коли читаєш статтю під таким грифом — відчуття обраності й месіанства з'являється тут же: "Я просто змушений донести правду, поки не пізно!"

У сміттєвих медіа кожен робить, що хоче. Хтось, наприклад, педалює тему всесвітньої змови, хтось пласкої Землі. А хтось множить контент про "дослідження", "розслідування" та "розвінчання міфів" про вакцинацію. Аудиторія цих меседжів надзвичайно вразлива — молоді мами. Вічно стурбовані, емоційно чутливі, перелякані й дезорієнтовані. Хто зіштовхнувся з темою батьківства/материнства, той знає, що це світ суперечливих порад і просто забобонів. При тому, що ціна помилки реально висока.

І та ж історія в інста- чи ютуб- блогерів. Недарма ж вони "лідери думок". У кожного є своя аудиторія й реклама. Іноді рекламодавець сам виходить на блогера. А деякими опікуються агенції. Вони надсилають рекламодавцю список блогерів із портретом його аудиторії, той обирає когось і все. Агенція отримує комісію, а блогер — тему посту чи сторіз. І завтра той, кому ви довіряєте, скаже щось, у що ви повірите. Бо ж продажні ЗМІ про це не розкажуть.

Наприклад, розкаже про те, що правець класно лікувати грушами. П'єш сік зранку, надрізаний фрукт прикладаєш до рани. Замовником цього може бути хто завгодно. Як виробник соків, так і мережа продуктових магазинів, в якої ті груші залежалися на складах.

А крім блогера у замовника ще є маркетолог, який відповідає за ефективність рекламної кампанії. І поки ви розносите свої поради у вайбер-чатиках, він у величезних таблицях рахує, на скільки відсотків виросли продажі груш. Ця механіка стоїть за багатьма постиками ваших улюблених і авторитетних блогерів. Це факт, це маркетинг і це життя.

Множення фейків є і в офлайні. Як акція з розвішуванням янголят на мосту, підписаних на кшталт: "Даринка, 4 роки, померла після щеплення". Одразу маніпуляція. Не внаслідок, а після. Могла ж її після щеплення машина збити, врешті-решт? А взагалі... За якими даними ця інфа? Який інститут чи заклад їх надав? Де пруфи? Зате дешево й сердито. Праця вирізальника фігур янголів низькооплачувана. А експлуатація емоцій вишукана.

Достатньо кинути зерно в грунт сумнівів молодої матері й воно обов'язково зійде. "Я чула, щовакцини шкідливі. А що, якщо це правда? Краще перестрахуюсь". Коли одна людина із сумнівами зустрічає ще одну з тією ж дилемою — з'являється хибна думка: "Раз я не одна, то й проблема не в мені. Значить, нема диму без вогню". А двоє це вже спільнота за інтересами.

Інтернет подарував нам доступ до всієї інформації світу, але у цієї медалі є зворотній бік. Завдяки інтернету мудаки, збоченці й фанатики та просто люди з хибними уявленнями навчились збиратися докупи. Підживлювати одне одного ідеями, варитись у своєму соку і, врешті-решт, знаходити однодумців. А раз нас так багато — не можемо ж ми всі помилятись?

Тематичні сайти, групи у соцмережах, канали ютубу кишать контентом про шкоду щеплень. І даремно Гугл кричить у спину шукачу інформації: "Якщо у мене це є — це не означає, що це правда!" Його тупо не чують. Хтось множить той непотріб бо дійсно у це вірить. Хтось — бо йому за це платять. А хтось – заради стьобу.

Я читав тредик твіттері, де автор стверджував, що носу, насправді, нема. Що то все ігри розуму. Он, на Сфінкса подивіться, єгиптяни щось знали. Автор відверто стібався, а у реплаях звертали увагу, що він відкриває скриньку пандори. Хтозна, яким боком через ретвіти й перекази воно вилізе за рік-два?

Я знав дівчину, чиєю першою роботою було написання гороскопів. І, звісно, знаю тих, хто у них вірить. Знаю хлопця, який мав халтурку такого роду: придумати мольфара й скласти для нього пророцтво, згідно з яким Україну врятує такий-то політик. Легко здогадатись, що під опис підходив тільки один. В це теж не всі, але вірять. Бо вони про це прочитали. Бо ж не може бути брехнею те, що в інтернеті пишуть. Чи про що по телебаченню розказують.

Може. Ще й як. Я, як міг, описав, як це працює. Просто змиріться з тим, що коли свою думку транслює хто завгодно — брехня є всюди. А надто — коли тема дражлива. Інакше й бути не може. Ми живемо в епоху постправди. І єдина істина, яку я намагався донести цією писаниною, проста, як двері. Фільтруйте інформацію. І ту, яку споживаєте, і ту яку транслюєте. У мене все. А тим, хто дочитав до кінця — низький вам уклін.

18.06.2020.

Непопулярна думка. Нахуй вибори.

Мої перші вибори випали на Помаранчеву революцію. Або той порепаний (з дистанції в 15 років з епітетами можна не панькатись), або той судимий. Не йти було ніззя бо ж зека коронують.

І я пішов. Спочатку на місцевий Майдан (до столичного так і не доїхав), а потім на вибори. Потім знов Майдан, а потім знов вибори.

Всі ми знаємо, що з того вийшло.

Наступні вибори – знову ніззя не йти і знову вибір меншого із зол. Або та з косою, або той із судимостями. І я знов пішов.

Всі ми знаємо, що з того вийшло.

Наступним виборам у травні передував Майдан, що тягнувся ще з осені. Я вже жив у Києві, тож до цієї протестної лезгінки долучився з першого й до останнього дня. Від заклику Найєма в соцмережах і до прогулянки в Межигір‘я, коли його власник ще тільки перетинав кордон Ростовщини. В умовах, коли долар не по вісім, Крим не наш, а добровольці бадьоро удобрюють приазовські степи, ігнорити надбання демократії якось несерйозно. Та й надто живі ще були спогади з центру Києва.

Всі ми знаємо, що з того вийшло.

І от знову вибори. Знову градус пафосу зашкалює, знов тотальний перманентний срач, знов питання смерті й смерті. І знову чергова перспектива майданами змітати з трону те, що самі ж вибрали на виборах. Як тут не долучитись до свята волевиявлення?

От я й кажу. Нахуй вибори! Їбіться ви в труху під однією ковдрою усім своїм кодлом, що 30 років за будь-якої погоди рветься до корита. Для мене всі ви давно вже безлике місиво безідейних, стократ перефарбованих піджаків, нап'ялених на балакучий, розфасований по кабінетах, кисіль. Якщо вам похуй, то й вас нахуй!

Вже все нутро випалене цими їбучими політтехнологіями й маніпуляціями, рейтингами й експертами, бравадою й популізмом, низкопробними карикатурами й емоційними простирадлами з мережі (одним із яких є й цей текст). І, чесно, ніяких сил уже немає кожних 5 років прикидувати шанси не загнутись в еміграції...

Може, я щось не так роблю? Може, всі ми, незалежно від облюбованих кандидатів, щось не так робимо? Але я таки піду. Все-таки, трясця, піду.

І всі ми знаємо, що з того вийде.

10.04.2019.

Листопад:
...
- Чув, що ці дибіли вимутили?
- Нє. А шо?
- Вирішили не підписувати асоціацію з ЄС.
- Шо??? Знов Батьківщину продають? Скільки ж можна? Її продають і продають, а вона є і є…
- На Майдані зараз люди збираються. Пішли?
- Пішли.
- Здибаємось в 8 на Петрівці
...
- О, ми вчора в сюжет ТСН потрапили.
- То я тепер зірка?
- Зірка-революціонер.
...
- Нормально так з беркутнею поштовхались!
- Нічо собі! Хлопці! Я тут ледь не посивіла, а вони «нормально поштовхались!»
- Ггиг.
...
- А якщо він подасть у відставку я наб’ю собі тату.
- А я одружусь.
- Треба й тобі щось придумати. О. А ти завагітнієш.
- Гиги. Ок.
...

Грудень:
...
(зранку в Вінниці)
- Майдан розігнали! От добре, що ти тут…
- Та мам, ну як це розігнали? Їх там стільки...
- То їх вночі побили!
...
(через 12 годин у профспілках)
- А ви на ніч лишаєтесь?
- Ще не знаємо.
- Тре’ триматись. Зранку автобуси зі Львову, Тернополя під’їдуть. Шось 50 автобусів. Буде легше. Оце ця ніч головна...
- Ну що, пішли в КМДА, поспимо?
...
(на Інститутській)
- А уяви, як ми будемо тут ходити десь у травні...
- І згадувати все це?
- Угу...
...
- А у вас є бутерброди без ковбаси?
- Є.
- Чувак, тебе тут вже всі волонтери знають. «О, це той, що м’яса не їсть».
...
- Я вже задовбалась щодня їздити з Вінниці в Київ і назад...
- Майдань, майдань! Майдан тебе шліфує!
...
- Хто не скаче, той Паскаль. Хто не скаче, той Паскаль.
- Паскаль?
- Ну, ми ж не ксенофоби. Я не Паскаль. От і скачу.
- А, ну да. Хто не скаче, той Паскаль. Хто не скаче, той Паскаль.
...
(на касах Мегамаркету)
- Балончик з фарбою і держак від сокири... Це все?
- Ага. Набір джентльмена.
...
- А куди це ви гільйотину несете?
- На Банкову.
- О, ми поможемо.
- (на манер Марсельйези) Ще не вмерли Україїїни ні слава, ні воооля.
- О, а ця дівчина з флейтою – це по ходу, Таня з Dakh Daughters.
- Гиии, круто!
...
(блокпост на Лютеранській)
- Шось мені стрьомно тут стояти...
- А чо? Норм. Метрова смуга. Тут барикади, тут менти.
- Лінія термінатора, блять… Зметуть і не помітять. Знайшли де стати.
...
- Шість ранку… Ти куди?
- КМДА штурмують.
- Блять.
...

Січень:
...
- Хєрасє! Вони там автобуси палять! Гля фото!
- Ого! І це в Україні?
- Та да... Такого ще не було...
...
- А, може, для різномаїття, покатаємось на тітушкосафарі? В нас вже тепер тачка.
- Ггиг, давай.
...
- Ви можете прийняти людей переночувати?
- Ну да. В нас якось десять дівчат з Майдану ночувало. Прям султан у гаремі. Реально ходив по бабам. В прямому сенсі.
- Мужик.
...
- Чувак, я в тебе лишу велосипедну черепашку. Тобі потрібніша.
- Ок.
...
(на Груші)
- Тримайте іконки.
- Дякуємо.
- До рюкзака прив’яжу. Щоб під рукою була
...
- Подивись сюди!
- Блять, не фоткайте мене. Я сюди не на аватарку прийшов фоткатись!
...
- Слухай, в мене є дофіга протигазів. Передасиш на «Правий Сектор»?
- А скільки там?
- Штук 50.
- Давай.
...
- Алло. Ми тут зібрали ліки, одяг, мед. Якщо вишлемо на Нову Пошту – приймеш?
- Ну да. В мене біля роботи є відділення.
...
- Хлопчики, а поможете нам розгрузити машину?
- Та ми вже чекаємо, щоб розгрузити. Але давайте. А шо в вас там?
- Бахіли. Коли я сказала, що на Майдан віднесу. То продавець грошей не взяв.
...

Лютий
...
(з 15-ти річною дівчинкою)
- О, привіт, Богдана? Тебе батько відпускає? Тут жостко...
- Він не знає.
...
(у згорілих профспілках)
- Дивись, а шо це?
- По ходу, бімба...
...
(зі сцени)
- Куди ж ви їдете цим БТР-ом? Ви ж їх покалічите! Зупиніться! ТАМ ЖЕ ЛЮДИ!
- Чувак, ти шо, плачеш?
- Та бля... Не втримався...
- Норм. Я теж сьогодні плакав.
...
(на касах у Сільпо)
- Це ви воду для шпиталю купили?
- Ага. Туди веземо.
- Я розрахуюсь.
...
(на барикадах)
- Хлопці, ви курите?
- Угу.
- Тримайте.
...
- Алло?
- Андрійку! Ти живий!
- Ну да.
- Сашка вбили.
- ...
...
- Сину... Не йди.
- Ага.
...
- Чуваки, пішли, в якісь двори.
- Посцяти?
- Та нє... Там тихо. Подзвоню, скажу мамі, що я вдома.
…
- Чув? Яник втік! Я вже у Межигір’ї.
- Чув. Ми якраз затарюємось шампанським і теж туди їдемо.
...
- Нє, ну чекай. Він же не подав у відставку!
- Нічо не знаю, з тебе одруження. А ти нам дитину винна.
- От, бля...
- Ага!
...

21.11.2014

Ліна Костенко закінчує свій роман словами: «От і настав наш День Гніву. Лінію оборони тримають живі». «…А в атаку йдуть мертві» - дописую олівцем на форзаці книги, стежачи одним оком за розлогим і тріумфальним штурмом Українського Дому.

Радянська історія божилась, ніби російські воїни виявились здатними на подвиги виключно після 1917 року. Раніше ж помирати гарно, з іменем царя й тієї, іншої Росії на вустах, було якось не комільфо. Для радянської ідеології, звісно ж. Після 1991-го Росія реабілітувала дореволюційних героїв і світ дізнався про випадок, що ввійшов у історію як «Атака мертвих».

1915-й рік, Перша світова війна, фортеця «Осовець», 4-та ранку. Німці розпочинають газову атаку, випускаючи хлор. Принагідно проводиться артилерійський обстріл фортеці. Війна ж. Не маючи захисту, російські воїни мруть, як мухи. Ще й у муках. Ще й під гуркіт. Педантичні Фріци й Ганси вичікують паузу й без бою займають омріяні плацдарми й позиції. І тут (далі цитата журналіста В. Воронова):

«Когда германские цепи приблизились к окопам, из густо-зеленого хлорного тумана на них обрушилась контратакующая русская пехота. Зрелище было ужасающим: бойцы шли в штыковую с лицами, обмотанными тряпками, сотрясаясь от жуткого кашля, буквально выплевывая куски легких на окровавленные гимнастерки. Чуть больше 60 человек. Но они ввергли противника в такой ужас, что германские пехотинцы, не приняв боя, ринулись назад, затаптывая друг друга и повисая на собственных проволочных заграждениях».

Гарно, правда ж? А я завжди казав, що на Вчинки здатні або люди честі, або люди у відчаї. Такі, як українці у січні 2014-го.

Зараз кожен може милуватися своєю власною і нашою спільною атакою мертвих. Коли втрачати нічого, а відступати нікуди. І з самого початку гризня із беркутнею на Грушевського була кроком відчаю. Ну хто із нас, поклавши руку на серце, скаже, що він упевнений, ніби кілька сотень радикально налаштованих мітингувальників прорвуть редути тренованих, закованих у броню та скоординованих бійців?

Я проти насильства, воно мені огидне. Мені болить кожна жертва, кожне каліцтво, кожна кров. Але, як уже було сказано: «Це погано, але правильно». Адже всі знали, що за два місяці майданних посиденьок на морозі народ радикалізується. Нам не вдалося насмерть загодувати «Беркут» бутербродами. Не вдалось заколядувати президента до відставки. І драконові закони 16-го січня стали червоною ганчіркою перед приреченим биком, коли Майдан вже розумів: «Якщо нас не чують – значить мало шуму». І не треба рюмсати: «Припиніть насилля, миру всім вам і добра», бо наразі ці заворушення – єдиний спосіб бути почутими. Єдиний. Бо тільки зараз народ почав спілкуватися із владою зрозумілою їй мовою насилля. Ну, й до того ж, вулиця Грушевського – грандіозна виставка, де влада демонструє м’язи, а українці – незламний дух та єдність.

І кожен, хто тримає барикади на Грушевського, знає про свою приреченість. Знає, що він давно уже обфотографований працівниками МВС та СБУ. Що вже за каску й маску на нього чекає пузата папка з кримінальною справою. Що, по факту, він уже мертвий. І всі ті люди знають, що на них зараз уся надія. Тому, любі жінки… Замість того, щоб відмовляти своїх хлопців, чоловіків, синів – краще благословіть їх. Їм буде легше.

Одного разу кілька десятків приречених змусили тікати армію. А історії, як відомо, властиво повторюватись.

26.01.2014

Тіштеся, параноїки всіх мастей. У вас є вибір. Підкресліть потрібний пункт і гайда репостити облюбований, вирваний із контексту абзац, та з піною біля рота доводити на кухнях, що все 100% так і є.

Отже. Ні для кого не секрет, що Євромайдан профінансований, куплений, спровокований і т.д. А винні у цьому:

1). Європа. Ці буржуї сплять і бачать, як ми проміняємо справжні духовні цінності заради снікерсів. Загниваючі капіталістичні країни, де одружують геїв, хочуть відірвати нас від великої держави, де Церкві не байдуже, які отвори люди використовують для занять сексом. А коли їм це вдасться – вони почнуть продавати свої товари у нашій країні й, що найстрашніше, одружувати вже наших геїв. Не допустимо цього!

2). Росія. Скориставшись нестабільною ситуацією в Україні, Росія вже за звичним сценарієм простягне руку допомоги братському народу. І рука ця буде нагадувати кілька танкових дивізій. Історія Афганістану, Чехословаччини, Угорщини та Грузії повториться в Україні. Так Росія отримає Донбас з усім тим вугіллям, металургією й веселим населенням у якості бонусу. А також Крим. Бо ж «Севастополь – русский город». Справедливість рулить.

3). Америка. Ну, куди ж без них? Кривавий розгін беркутнею Майдану спровокований саме ними. Американські промисловці зацікавлені у громадянській війні в Україні. Хтось же мусить отримувати надприбутки від продажу зброї. А тут всі умови. З одного боку Росія простягає руку допомоги, а з іншого миротворці ООН. А там, гляди, й нафту в Україні знайдуть. Show must go on!

4). Китай. Коли росіяни й американці (або москалі з пендосами) переб’ють одне одного, а заодно й українців на їх же території – на спустошені землі тут же припруться китайці. Їх багато, їм треба кудись діватись. А географічне положення в України кайфове. Отже, весь цей сценарій запланований саме ними. Влада просто приховує.

5). Тицьніть мені будь-яку країну на глобусі й через добу я обґрунтую вам, чому Євромайдан спланований саме ними.

Якщо ж серйозно… Особисто я думаю що Майдан потрібен у першу чергу українцям. І про це я дізнався не з продажних телеканалів чи аналітичних журналів. До цього треба дійти самому. Я бачив Майдан через день після кривавого розгону. Бачив, скільки там скалічених людей з перебинтованими головами й кінцівками. Це потрібно їм. Я чув тремтячий голос дівчинки Іри, яка розривала агітки депутата. Після побоїща стела була «прикрашена» меморіальними таблицями, трояндами й свічками, а також цими агітками. А Іра не хотіла, щоб опозиція піарилась на побоїщі. Майдан потрібен їй. О другій ночі я сидів на східцях у будинку профспілок і друкував пост про барикади. Біля мене присіла пара у поважному віці за 50. Чоловік пив таблетки від шлунку, його дружина скаржилась на спину. Вони ночували на Майдані бо він їм потрібен. Майдан потрібен і школярці Богдані, яка вчора була волонтером на кухні й щоб зігріти мене й моїх друзів – терлась долонями об наші рукави й влаштовувала обіймашки. Майдан потрібен суворим афганцям із наметового містечка. Знаходячись у самому серці самого серця й дивлячись на них – хочеться голову попелом посипати. Вони ж бо вірили, що вже відвоювали своє. Майдан потрібен студентам, чиїх одногрупників учора закрили на два місяці! ДВА МІСЯЦІ!!! Майдан потрібен журналістам, котрі звільняються через необ’єктивність! Майдан потрібен Руслані, Гайдамакам, Вакарчуку, Неділі, Положинському, Фоззі й іншим. Вони приходять туди з різною регулярністю, але приходять. Як артисти й громадяни. При тому, що творчість, якою вони жертвують, забирає безліч часу. Але вони приходять. Бо їм це потрібно. Майдан потрібен людям цієї країни, які ночують у КМДА, будинку профспілок, переході, наметах, під сценою. Я ночував у КМДА. Знаєте, як це? Це покотом на підлозі. Всюди, попід стінами й під столами із бутербродами. Коли лежиш там, у куртці, посеред колонної зали, підмостивши під голову рюкзак і укрившись прапором – ти раз по раз зриваєшся бо або надто тихо, або надто голосно. І ти думаєш, що будівлю штурмує беркутня. І знаєш, що ці люди таки встануть і, смертельно стомлені, підуть назустріч кийкам і будуть битися. Бо б’ється суспільство. Бо йому це треба.

...Я ні до чого не веду. Сидіть вдома. На Майдані ж холодно. До того ж, усе це сплановано і куплено. А ким – читайте вище.

4.12.2013

    – Ты откуда?
    – Из Винницы.
    – А... Бендеровец.
    – А как это?
   Цей діалог відбувся у Чернігові, коли мені було 15 років. Вичерпної та зрозумілої відповіді я не отримав, але саме так я вперше почув це слово – "бендерівець". Що характерно, одразу на свою адресу.
    – Ты откуда?
    – Из Запорожья.
    – А... Казак. А ты?
    – Из Днепропетровска.
    – Махновец, значит.
   А цього діалогу ніколи не було. Хоча, чому б і ні? Мені невтямки було як у 15 років, так і зараз, чому третину населення України називають іменем людини, що більш ніж півстоліття тому а). "здобувала незалежність України" б). "стріляла в спину нашим". Потрібне підкресліть. А потім – будьте ласкаві вгризтися в горлянку тому, хто має протилежну думку. Ви ж це так любите.
    – Пока вы все тут терпели под Польшей - мы там всем раздавали так, что ого!
   А ці слова я (уже 17-ти річний) почув у Києві від вихідця з Луганщини. Він, мабуть, і досі вважає себе нащадком козаків. І я не став розпитувати у нього ким саме була заснована Січ, вихідцями з яких країв. І що коїлось на його землях до Січі. Хай тішиться: "вони терпіли, а ми тут воювали за всіх".
   Але відвоювали. В роки громадянської війни "нащадки козаків" воювали уже не за Україну, а за УРСР. Найцікавіше діялось трохи західніше, на Наддніпрянщині. В Холодному Яру. Тепер уже тут звучали гасла "Воля України або смерть". Але історію пишуть переможці, тому в наші дні на тих борцях поблискує ярлик "бандити". Вони теж "стріляли в спину нашим". Вся справа в тому, що "наші" в кожного свої.
   Росіянин любить свою країну та свою мову. Француз – Францію та французьку мову. Це нормально. Я ніколи не був прихильником шароварщини. Ніколи не закликав вішати чи різати поляків, росіян, євреїв, тощо. Я просто люблю Україну та її мову і не вважаю це чимось ганебним. Це нормально. І до Бандери я маю таке ж відношення, як сучасний мешканець Черкащини до отаманів Холодного Яру. Як німець 21-го століття до фашистів. Ми ж любимо вішати на німців цей ярлик, правда ж, чисто по-приколу? І дивуємось, коли недалекі фріци й досі вважають нас комуняками. Даруйте, але у них більше підстав на подібні закиди. Фашизм у них здох ще в 40-х, а в нас комунізм лиш відійшов у тінь у 90-х. Його представники й досі приймають закони в колишніх республіках…
   Цікава тенденція: Козацька доба, XVII ст. – найбільший та наймогутніший спротив ворожій навалі чинять козаки на території Запоріжжя. В ці буремні часи Україна – тут. Громадянська війна, 20-ті роки ХХ ст. Закривавлені стежки Холодного Яру. Опір без надії. Україна тут. Наші дні. Центр національної ідеї уже на Заході того, що й досі зветься Україною. Тільки тут можна спілкуватись українською мовою й при цьому уникнути ярликів "бендерівець", "ще один свідомий","щирий" і т.д.
    Якщо підписати на карті місця згаданих вище подій "XVII ст.", "Початок ХХ ст. " і "2013-й рік", – то можна легко простежити, як Україна вже кілька віків спускає свій славетний дух.


   25.01.2013.

    So… Для більшості українців (окрім волонтерів, функціонерів, ЗМІ та бариг) Євро закінчилося вчора. Закінчилося з піднятою головою й відчуттям образи. Ще перед початком турніру я здогадувався, що всі дружно вдаватимуть, ніби люблять футбол. Я знав, що всі різко полюблять Україну, варто буде тим одинадцятьом мужикам на полі хоч раз виграти. Зрештою, разом легше бути в радості, ніж у горі. Це я сприйняв, як належне.
    Я також був готовий до вже сумнозвісного комплексу меншовартості. От тільки Європі ніколи не зрозуміти, чому в Донецьку під час матчу Англії та Франції скандували „Росія”. А коли трибуни „Донбас Арени” освистували збірну України після матчу з тими ж французами – я мовчки заздрив ірландцям, чиї фанати співали пісень на трибунах, поки їх збірну товкли мордою об газон (4:0).
    Але вчора, добираючись із міської фан-зони, я навмисно не знімав державний прапор, у котрий загорнувся ще на початку матчу. Знаючи, що від любові до ненависті один крок, я очікував на скептичне шипіння з боку перехожих. Щось на кшталт: „Зніми цю ганчірку, ми ж лохи, а не держава. І президент у нас не такий, і самі ми убогі. Взагалі, треба тікати звідси...” Ну, і далі по тексту. Всі ми чули подібні репліки. Але навіть вчора, коли всі знали, що свято на нашій вулиці закінчилось, я чув лиш „Слава Україні” та інший позитив.
    І це було приємно. Так само приємно сьогодні бачити автомобілі, прикрашені державною символікою. І ще приємно що ще хтось, окрім мене, вміє розмежовувати і знає, що Україна не там, де на табло переможний рахунок і не там, де 500 мудаків гризуться за владу. Ні. Вона на трибунах, перед екранами та на вулицях. І сьогодні ця Україна з піднятою головою.
   Одинадцять мужиків на полі склали свій іспит на профпридатність. Хочеться вірити, що і ми склали свій.

   P.S. Ну, а з реакції інтернету мені найбільше сподобалась ось ця:

    Хтось знає, в яких в умовах сьогодні працюють державні ЗМІ, а конкретно радіо? Щоденно з Києва приходять рекомендації. Які факти, яких осіб, які події „рекомендовано” висвітлювати. За кожне висвітлювання ЗМІ відчитується перед керівництвом. Це почалося ще перед президентськими виборами. Тоді кожного дня у кожному випуску новин необхідно було вставляти аудіозапис із фрагментом промови тоді ще кандидата, а зараз… Ви ж розумієте про кого мова, чи не так?
    Знайдену в інтернеті інформацію, що протилежна наданій Києвом, доводиться ігнорувати. І преса ігнорує. Тому що перш за все це люди. Далеко не завжди вони славляться принциповістю та неупередженістю. Та й елементарний страх залишитись без роботи теж не варто забувати. Це вже норма для журналістів, тих людей, кому народ мав би довіряти.
    Найближчим часом обласні телерадіокомпанії зобов’язані виходити в онлайн-режимі в інтернет. Під лозунгами сучасності та розвитку технологій не рекомендують згадувати той факт, що тепер у кабінетах стежитимуть за кожним ефірним словом.
    Сьогодні до студії нашого радіо завітала одна з моїх колег. Озираючись, вона прошепотіла, що на своєму радіо вони виявили приховану вебкамеру. Мовляв, не так давно навідувалися люди з комітету... Що це означає? Тепер Там контролюватимуть не лише ефір, а й те, що лишається поза ним. І байдуже, що розмови можуть бути й особистими... Ми їх висвітлюєм, а вони за нами стежать.
    Багато де стоять камери стеження. У банках, наприклад. Але там вони слідкують щоб не було пограбувань та маніпуляцій. Там вони для безпеки людей. А для чиєї безпеки камери на радіо? Слід згадати, що щоденно з ранку до вечора на радіо лишається людина, що слідкує за ефіром. Отже, камеру ставили вночі. Воістину, шпигунські ігри.
    Пригадався роман Орвелла „1984”. Я впевнений, що хтось із сподвижників нашого політичного світила читав цю книгу й зараз нашіптує ідеї у президентське вухо. Відкрито ставити телекрани Вони ще бояться, але для таємного стеження нахабності вистачило.
    Особисто я тепер не здивуюсь „всевидящому оку” в інших установах. А в університетах, де мізки ще більш-менш чисті? Чи впевнені ви, що викладачам історії, політології й інших предметів не надходить рекомендацій, що треба висвітлювати? Хтось же складає навчальні програми.
    Нещодавно одному кримському активісту, затриманому на одній з політичних акцій, СБУ показало роздруківку його приватних повідомлень у соціальній мережі. Я не ховаюсь, я хочу, щоб Вони знали мою думку про них. З завтрашнього дня мій робочий день починатиметься з тикання у об’єктив проплачених „загниваючим капіталістичним Заходом” жестів типу „Fuck!” і брудної лайки. Не найрозумніший вчинок, але так того душа бажає.
    Рубікон мого особистого простору перейдено.

    P.S. Деякі з ознак тоталітарного режиму:
    – Відсутність плюралізму в засобах масової інформації.
    – Жорстка ідеологічна цензура всіх легальних каналів надходження інформації, а також програм середньої і вищої освіти. Кримінальне покарання за поширення незалежної інформації.
    – Велика роль державної пропаганди, маніпуляція масовою свідомістю населення.
    – Прагнення стерти всі кордони між державою, громадянським суспільством і особистістю.


12.12.2011

    Актова зала госпіталю ветеранів Великої Вітчизняної Війни. Зранку сюди з’їхалися представники місцевої влади. Вітати будуть. Перший ряд заброньовано чиновникам, а ветерани розпорошені по залу. Ну, владі видніше, де моститися на чужому святі.
    Аукціон відкрито.
    Перший: „Ми вам даруємо 100 тисяч гривень”. Другий: „вісімдесят тисяч”. Хто більше?
    Один із чиновників з такою щирістю ляпнув: „У мене вірш був підготовлений, хотів ним вас привітати, але я його у кабінеті на столі забув, тому я вас просто вітаю”. Ветеран попереду мене аж до сліз розчулився.
    Представник ветеранської спілки озвучив цифру, що їх у країні 500 000. Тут би радіти – тривалість життя в Україні – он яка! Але чогось не дуже веселять такі цифри.
    Трохи пізніше у центрі проходить урочисте покладання вінків. На вулиці висипали 70-ти річні ветерани. Все б нічого, та тільки річниця 66-та.
    Прапори... Попіклувалися ті, що вгорі сидять, щоб комуністів не образити. Копію прапора, що здійнявся свого часу над Рейхстагом – вивішувати поруч із державним. Львів бунтує, я – теж. До Львова везуть кримських активістів. Мабуть, озброєних тими самими серпами з молотами. Казали, ніби в українському П’ємонті відмінили усі урочистості, що, втім, не завадило сутичкам. В тому ж Криму, до речі, біг-борд Сталіна з’явився. Його навіть охороняють. А як на мене – нема від кого. Хто там на нього замахнеться?
    За моєю спиною десятки комуністичних стягів – на всі смаки. І який із них – та сама копія? Рейхстаг можна було б огорнути тими прапорами. „Регіони” несуть свої сині стяги. „Батьківщина” – свої. „Народна партія”, „Соціалістична”. Десятками. Над площею калейдоскоп від того політичного різномаїття. Одне перед одним, ближче до центру. Щоб усі бачили, як трясуться над електоратом. 500 000 – який це відсоток на виборах? Прапори Росії... Цікаво, скільки жовтоблакитних полотен цього дня здійнялося у Москві? А у Рязані, Омську, Курську? А казахських прапорів? А грузинських? Інших республік? А у Вінниці??? Жовтоблакитних скільки? Я нарахував приблизно десяток.
    Я ненавиджу цей день. Свято перетворюється на інструмент. Не скажу, в чиїх руках, і для чого. Висновки робляться самостійно, а не нав’язуються.
    Ветеранам, справжнім ветеранам – шана, квіти, повага та пам’ять. А від того, у що перетворили це свято, мене нудить.


9.05.2011