Ліна Костенко закінчує свій роман словами: «От і настав наш День Гніву. Лінію оборони тримають живі». «…А в атаку йдуть мертві» - дописую олівцем на форзаці книги, стежачи одним оком за розлогим і тріумфальним штурмом Українського Дому.

Радянська історія божилась, ніби російські воїни виявились здатними на подвиги виключно після 1917 року. Раніше ж помирати гарно, з іменем царя й тієї, іншої Росії на вустах, було якось не комільфо. Для радянської ідеології, звісно ж. Після 1991-го Росія реабілітувала дореволюційних героїв і світ дізнався про випадок, що ввійшов у історію як «Атака мертвих».

1915-й рік, Перша світова війна, фортеця «Осовець», 4-та ранку. Німці розпочинають газову атаку, випускаючи хлор. Принагідно проводиться артилерійський обстріл фортеці. Війна ж. Не маючи захисту, російські воїни мруть, як мухи. Ще й у муках. Ще й під гуркіт. Педантичні Фріци й Ганси вичікують паузу й без бою займають омріяні плацдарми й позиції. І тут (далі цитата журналіста В. Воронова):

«Когда германские цепи приблизились к окопам, из густо-зеленого хлорного тумана на них обрушилась контратакующая русская пехота. Зрелище было ужасающим: бойцы шли в штыковую с лицами, обмотанными тряпками, сотрясаясь от жуткого кашля, буквально выплевывая куски легких на окровавленные гимнастерки. Чуть больше 60 человек. Но они ввергли противника в такой ужас, что германские пехотинцы, не приняв боя, ринулись назад, затаптывая друг друга и повисая на собственных проволочных заграждениях».

Гарно, правда ж? А я завжди казав, що на Вчинки здатні або люди честі, або люди у відчаї. Такі, як українці у січні 2014-го.

Зараз кожен може милуватися своєю власною і нашою спільною атакою мертвих. Коли втрачати нічого, а відступати нікуди. І з самого початку гризня із беркутнею на Грушевського була кроком відчаю. Ну хто із нас, поклавши руку на серце, скаже, що він упевнений, ніби кілька сотень радикально налаштованих мітингувальників прорвуть редути тренованих, закованих у броню та скоординованих бійців?

Я проти насильства, воно мені огидне. Мені болить кожна жертва, кожне каліцтво, кожна кров. Але, як уже було сказано: «Це погано, але правильно». Адже всі знали, що за два місяці майданних посиденьок на морозі народ радикалізується. Нам не вдалося насмерть загодувати «Беркут» бутербродами. Не вдалось заколядувати президента до відставки. І драконові закони 16-го січня стали червоною ганчіркою перед приреченим биком, коли Майдан вже розумів: «Якщо нас не чують – значить мало шуму». І не треба рюмсати: «Припиніть насилля, миру всім вам і добра», бо наразі ці заворушення – єдиний спосіб бути почутими. Єдиний. Бо тільки зараз народ почав спілкуватися із владою зрозумілою їй мовою насилля. Ну, й до того ж, вулиця Грушевського – грандіозна виставка, де влада демонструє м’язи, а українці – незламний дух та єдність.

І кожен, хто тримає барикади на Грушевського, знає про свою приреченість. Знає, що він давно уже обфотографований працівниками МВС та СБУ. Що вже за каску й маску на нього чекає пузата папка з кримінальною справою. Що, по факту, він уже мертвий. І всі ті люди знають, що на них зараз уся надія. Тому, любі жінки… Замість того, щоб відмовляти своїх хлопців, чоловіків, синів – краще благословіть їх. Їм буде легше.

Одного разу кілька десятків приречених змусили тікати армію. А історії, як відомо, властиво повторюватись.

26.01.2014