Актова зала госпіталю ветеранів Великої Вітчизняної Війни. Зранку сюди з’їхалися представники місцевої влади. Вітати будуть. Перший ряд заброньовано чиновникам, а ветерани розпорошені по залу. Ну, владі видніше, де моститися на чужому святі.
    Аукціон відкрито.
    Перший: „Ми вам даруємо 100 тисяч гривень”. Другий: „вісімдесят тисяч”. Хто більше?
    Один із чиновників з такою щирістю ляпнув: „У мене вірш був підготовлений, хотів ним вас привітати, але я його у кабінеті на столі забув, тому я вас просто вітаю”. Ветеран попереду мене аж до сліз розчулився.
    Представник ветеранської спілки озвучив цифру, що їх у країні 500 000. Тут би радіти – тривалість життя в Україні – он яка! Але чогось не дуже веселять такі цифри.
    Трохи пізніше у центрі проходить урочисте покладання вінків. На вулиці висипали 70-ти річні ветерани. Все б нічого, та тільки річниця 66-та.
    Прапори... Попіклувалися ті, що вгорі сидять, щоб комуністів не образити. Копію прапора, що здійнявся свого часу над Рейхстагом – вивішувати поруч із державним. Львів бунтує, я – теж. До Львова везуть кримських активістів. Мабуть, озброєних тими самими серпами з молотами. Казали, ніби в українському П’ємонті відмінили усі урочистості, що, втім, не завадило сутичкам. В тому ж Криму, до речі, біг-борд Сталіна з’явився. Його навіть охороняють. А як на мене – нема від кого. Хто там на нього замахнеться?
    За моєю спиною десятки комуністичних стягів – на всі смаки. І який із них – та сама копія? Рейхстаг можна було б огорнути тими прапорами. „Регіони” несуть свої сині стяги. „Батьківщина” – свої. „Народна партія”, „Соціалістична”. Десятками. Над площею калейдоскоп від того політичного різномаїття. Одне перед одним, ближче до центру. Щоб усі бачили, як трясуться над електоратом. 500 000 – який це відсоток на виборах? Прапори Росії... Цікаво, скільки жовтоблакитних полотен цього дня здійнялося у Москві? А у Рязані, Омську, Курську? А казахських прапорів? А грузинських? Інших республік? А у Вінниці??? Жовтоблакитних скільки? Я нарахував приблизно десяток.
    Я ненавиджу цей день. Свято перетворюється на інструмент. Не скажу, в чиїх руках, і для чого. Висновки робляться самостійно, а не нав’язуються.
    Ветеранам, справжнім ветеранам – шана, квіти, повага та пам’ять. А від того, у що перетворили це свято, мене нудить.


9.05.2011