Він не намагався пізнати Її. Достатньо було бодай торкнутися до Неї, відчути на обвітреній шиї омріяний Її подих. Його попередники снили та марили Нею. Більше їх і не бачили. Бідолахи віддавали Їй усі сили, після чого, знекровлені та бездиханні падали на грані трьох стихій, що ставали їх вічною домівкою.
    Вона закохувала уже самим фактом свого існування. Своїм ореолом таємничості та недосяжності. І, звісно ж, Вона була гарна...
    Коли в котрійсь запліснявілій корчмі згорблені матроси пристрасно розказували про Неї – він не одразу й зрозумів, що мова не про жінку, а про Скелю, якийсь жалюгідний білий клаптик на глобусі, куди ще не встигли вплести себе люди.
    І він, зачарований Нею зі слів п’яних матросів, призначив Їй побачення. І поки безсоромні пройдисвіти на палубі малювали одне одному у найвульгарніших деталях, що вони зроблять з Її тілом, які будинки вибудують на тій Скелі – він малював Її. Не з фотографій, а з власних мрій. Вони тікали від світу, що погруз у споживацтві, гонці озброєнь, розкоші та номіналу. Вони бажали там, за горизонтом створити те, що так прагнули залишити позад себе. А він Її любив...
    Каравани суден уже загинуло на цій стежці... Їх капітани так довго вдивлялися у далечінь, що обриси їх величних постатей залишали свої відбитки беззоряності у нічному небі. Тепер тут орієнтувалися не за сузір’ями, а за чорними плямами, котрим давали відповідні імена. Потім ті капітани були викинуті в океан навіженими екіпажами. І тепер вони чіплялися за корабель цілими кетягами. Кожен хоча б своїм привидом прагнув дібратися до Неї.
    Вона важко зітхала з-під гострих уламків нещасних суден. Скеля і сама вже скучила за своїми каменями, захованими під деревиною. Уся надія була на океан. Однак, якщо хвилі й забирали дошки – їх місце одразу ж займали тіла.
    Він фізично відчув збудження, що вселилося в його супутників того ранку, коли юнга зі щогли зойкнув „Едем!”. Більше його ніхто не бачив. Жага ступити на ту саму землю, торкнутися того самого Едему, змусила його пірнути у океан щоб наввипередки з кораблем затонути першим. Один за одним, його вчинок повторив увесь екіпаж. Усі шість із половиною мільярдів... Деякі з них і справді дісталися Скелі. Вони довго плакали, лежачи на землі. А потім тихо зникли під наступаючим прибоєм.
    Він лишився єдиним, хто був гідний милуватися нею, такою небезпечно бажаною. Лишалося тільки розвернути осиротілий штурвал. Він знав, що вони належать одне одному. І він неодмінно повернеться.


7.05.2011