Стою поряд з Людмилою в нашому спільному Білопіллі й наслухую жадібно всі довколишні звуки: солов’їне «тьох-тьох» і зозулине «ку-ку» у моєму тонкому сприйнятті тотожні кращим ліричним віршам поетеси-землячки, які вона мені начитала, й пісням, які задушевно наспівала зі сцени районного Палацу культури, а востаннє – й зі сцени сільського будинку культури у моїй материнській Марківці над Сулою. Боже, подумав я, усе благосне та пречудесне відбувається лишень наприкінці квітучого травня: і наше знайомство у Харкові рівно десять років тому, й несподівано чистоджерельні вірші, що просяться із серця при спілкуванні з вродливою та щедрообдарованою молодою жінкою, і святе почуття батьківської любові до тієї ж Люди Калиновської, яка є ровесницею моєї доньки Лесі! Спасибі, доле, за цей розмай чуттів і прагнень! Дай побільше ласки моїй названій поетичній дочці з білопінного районного містечка на Вирі, у моїй дорогій прабатьківській Білолебедії!

Читаю мудрий зачин до нової, ось цієї, що у твоїх руках, читачу, книжки:

Сходами нагору –
це не те, що вниз.
Важко йти до щастя –
боляче до сліз.

Тут кожне слово – справжнє, виношене, перевірене на точність і єдність. Знаю, доля поетеси далеко не безхмарна, не метеликом витала її душа над рясноцвітом, а чайкою степовою кигичила над стернями й висохлими від спраги криницями. На превеликий жаль, щоб стати справжньою поетесою для небагатьох і для всіх, треба пройти нелегкі стежки-дороги по життю, через юрбу та зчаста й через глуху пустелю. Як це було з Лесею Українкою чи Ліною Костенко… Висока ціна творчості й визнання! Людмила її сплачувала і сплачує повною мірою. Знаю, про що мовлю, за кожне своє слово готов нести відповідальність.
Світ чудовий і залюднений, та справжньої людяності в ньому таки ж недостатньо. Тому кожна справжня особистість, боляче поранена невпорядкованою дійсністю, черствістю суспільства, мимоволі занурюється у свій внутрішній світ і сама собі допомагає виживати та ще й покращувати долю іншим, близьким і далеким, вродливим і не дуже, гідним і не зовсім… Це й робить Людмила Калиновська, і, на мій погляд і глузд, робить досить успішно й плідно.

А це ось цитую з іншого вірша, який перегукується з вищецитованим і є мені особливо близьким, нібито я сам його написав:

Давай удвох, щоб не накликать лиха, нишком,
Помовчимо у світ до щастя й до плачу.

Вважаю, що не один вдумливий і вразливий читач, так само, як і я, перейметься почуттями поетеси – на світі більше споріднених душ, аніж ми іноді думаємо.
У поетеси Калиновської вже є свій читач, і не тільки в провінційному Білопіллі, є він віднедавна і в столичному Києві (Людмила друкувалася в різних популярних виданнях), і в обласних Сумах та Луганську, а тепер уже й у невеличкому Сватовому на річці Красній, куди мої друзі, поети і композитори, привезли з Білопільщини чудові враження про непересічний талант моєї землячки і духовної доньки Людмили Калиновської.

Нині я далеко від Люди, але оте спільне й споріднене – любов до рідної верхосульсько-вируючої землі, поклоніння червоній калині в зеленому лузі – блукає білими гречками, сонячними соняхами, лапатолистими цукровими буряками та кукурудзами нашої дорогої Білолебедії, освяченої високим іменем Олександра Олеся.



2011

У перші дні 2010 року літературна Луганщина привітала видатну особистість , людину, чиє поетичне слово вже понад півсторіччя хвилює, наснажує, примушує думати, співчувати, діяти… Мова йде про Івана Даниловича Низового, якому 3 січня виповнилося 68 років з дня народження і 50 років його творчої діяльності.
Цей день став справжнім святом поезії, музики, гумору не тільки для ювіляра, але й для всіх присутніх, подарувавши багато радісних хвилин та теплих спогадів.
Талановитий, чесний, неперевершений Іван Данилович Низовий, успадкувавши самобутній національний світогляд, завжди переймався долею України. І, як зазначила Віра Тимошенко: "Такий біль за Україну, мову, народ я відчувала тільки у Тараса Шевченка". І це не є перебільшенням. Поезія нашого славетного земляка – це поезія справжнього патріота, виразника прагнень і сподівань українського народу, для якого "найвища честь – загинути в бою за справді незалежну Україну". Недарма у Слові ювіляра є такі рядки:
- Сьогодні я втішаюся не тим, що мене хвалять і підносять, а тим, що зумів якоюсь мірою зібрати докупи дорогих моєму серцю людей, якраз тих, що були відірвані одне від одного роками і десятиліттями… Отож сьогодні я дякую і звітую: "Я зробив багато і зроблю іще, бо чуюся боржником свого народу і своєї країни, рідних, близьких і друзів. Готовий для них на все…"

Леся Болонська

30 вересня 2011 року пішов у вічність український поет, лауреат республікансь-ких премій імені Бориса Горбатова та імені Микити Чернявського, міжнарод-них літературно-мистецьких премій імені братів Лепких, імені Олекси Гірника та премії за кращий музичний твір-ораторію «Лелече» Іван Низовий

Сумна звістка з Луганщини про те, що помер Іван Низовий, вразила в самісіньке серце… Адже тільки-но, ось тільки-но… згадую дату – 19 серпня цього року Іван Данилович разом з донькою Лесею завітав-був у свою рідну Марківку на свято села. Хворий та кволий, висмоктаний страшною хворобою, все ж таки приїхав, щоб привітати земляків – марківчан і білопільців – зі святом, дарував нові книжки, намагався жартувати у приватних розмовах, плакав, коли звертався до земляків із вітальним словом…
30 вересня 2011 року Івана Даниловича не стало…
Згадую 1994 рік. Харків. Семінар молодих літераторів зібрав делегації «неоперених жовторотиків» з усієї України. Іван Данилович, тоді ще сповнений сил, творчих надій і задумів, прибув до Харкова з делегацією з Донбасу. А ми, на той час незнані і невідомі, сумська делегація: Людмила Ромен, Володимир Садівничий, Василь Пазинич, інші молоді й талановиті, хто вже з книжечкою виданих віршів, хто з рукописами – поспішили привітати Івана Даниловича від Сумщини… Я пам’ятаю, як заблищали його очі радістю і теплом, коли мене представили як молоду, талановиту поетесу з Білопільщини.
– О, та це ж моя землячка! Вітайте Людмилу Калиновську! – голосно до всіх звернувся Іван Данилович і вже зовсім тихо мовив до мене: – Як там моя люба Марківка?
Три дні семінару у Харкові пролетіли, як три хвилини. А останній день затягнувся до наступного ранку саме у готельному номері Івана Даниловича, де ми, молоді, спілкувалися і слухали тільки його, визнаного і знаного на Луганщині і в Україні Івана Низового – поета, громадянина, справжнього пат-ріота України…
Село Марківка. Рік 2007. Місцевий будинок культури. За півгодини має початися літературно-мистецьке свято «В думках повертаюсь до рідного дому» з нагоди 65-річчя поета-земляка Івана Низового. Пуста зала… Іван Данилович готується до зустрічі з марківцями, білопільцями, обласним і районним керівництвом: заступником голови облдержадміністрації З. Гузаром, головою районної ради С. Дворником, начальником управління культури і туризму облдерж¬адміністрації В. Деркачем, переглядає рукописи, вірші…
На той час у Білопіллі вже відновило свою роботу Білопільське літературне об’єднання «Вир», і я як його голова була присутня на вечорі… Пам’ятаю, як зараз: розгублена, не знаю, про що буду говорити і як, хвилююся, ніби школярка, намагаюся напам’ять завчити свій власний вірш-присвяту, написаний напередодні зустрічі, розумію, що не можу цього зробити, картаю себе за те, врешті виходжу на сцену… і бачу теплий і підбадьорюючий погляд Низового, що додає впевненості…
Іван Низовий – людина двох тисячоліть. Народжений у 1942 році, він сповна спізнав лихоліття війни, окупації, голоду 1947 і усіляких перебудов: пори «кукурудзяного» генія, пори брежнєвських «холодних» часів і дисидентства, пори горбачовської «гласності» і розвалу колишнього СРСР, пори «гекачепістів» і двад¬цятиріччя Незалежності України… Його твори – частина його життя, його душі, його погляду сучасної людини, патріота, часом нестерпно болючі, часом відверто пронизливі, філософські, добрі і людяні, сповнені любові до України, до своєї батьківщині – Білопільщини, Марківки, Верхосулля, до людей.
З приватної телефонної розмови напередодні Спаса:
– …Я їду, їду в Марківку на свято села… Прошу Господа, аби послав мені здоров’я, треба побувати на кладовищі, поспілкуватися з земляками… Повідом усіх!
…Як невимовно-боляче! Летять-пролітають роки у вирі тривіальностей, за якими – все життя. Іноді немає коли передзвонити і привітати з іменинами або якимись святами своїх знайомих, друзів, рідних, навіть просто поговорити. Ми не знаходимо часу спілкуватися із життям… і жалкуємо за ним тільки тоді, коли ВІЧНІСТЬ забирає від нас найдорожчих і найближчих...
30 вересня 2011 року перестало битися серце українського поета, земляка, людини – Івана Даниловича Низового. Земля йому небом…
Пам’ятаймо!

Людмила Калиновська

Скільки й знаю Івана Низового (по віршах, заочно й по розмовах, відколи ми подружилися), він ніколи не був надто прихильний до влади, не співав «осанни» окремим партійним і державним зверхникам, хоча до певного часу вірив у комуністичну справедливість (теоретично) і в «месіянство» Леніна (скоріше, серцем, а не розумом). Цілковите прозріння прийшло до нього наприкінці вісімдесятих, і він викинув портрет вождя з балкону третього поверху: геть, маро, з душі! І приєднався до просвітян, до Руху, брав активну участь у боротьбі за відновлення правди і справедливості: публікував у періодиці полум'яні статті на захист рідної мови, домагався перейменування «совєтських» міст і вулиць на новий лад, встановлення пам'ятника Т.Г. Шевченку в Луганську, «декомунізації» обласного письменницького осередку, який очолив у травні 1992 року й вів через усілякі штучні та природні труднощі аж до лютого 1998 року... У газетних і журнальних публікаціях, у численних поетичних збірках, спонсорованих патріотично налаштованими людьми, Іван Низовий розвінчував комуністичні міфи та радянсько-інтернаціоналістичні легенди, закликав співвітчизників до творення справді незалежної національної держави – України. Поет одним із перших усвідомив, що плодами справжніх романтиків свободи скористалися «спадкоємці комуно-шовіністів», захопивши владу й віднявши у народу право на державотворення. Усвідомив – і став у несхитну опозицію до них. І не тільки у своїй творчості... У 2000 році безпартійний у всі часи поет стає членом УНП «Собор», яка пізніше об'єдналась з УРП, обирається заступником голови обласної організації і займається питаннями культури та духовності. Тісне спілкування з видатними діячами партії Левком Лук'яненком, Костянтином Ситником, Володимиром Шовкошитним, Віктором Шишкіним, Любов'ю Стасів дало заряд активності немолодому вже й хворому поетові-патріоту, подвоїло його сили, примножило можливості... Він часто виступає в різних аудиторіях, проводить своєрідні уроки патріотизму й громадянської мужності. Разом із депутатами Верховної Ради, представниками опозиційних партій та організацій виїздить у райони області, де зустрічається з різними людьми. Це дає йому нові теми для творення так званої «антилірики». А ще Іван Низовий проводить активну просвітницьку роботу як в обласному центрі, так і в глибинці, пропагуючи творчість видатних українських письменників Бориса Грінченка, Олександра Олеся, Ліни Костенко, Василя Стуса... Лише за 2003-й рік він неодноразово побував у Новоайдарському, Старобільському, Сватівському, Слов'яносербському районах, й містах Красний Луч, Краснодон, Сєверодонецьк, здійснив просвітницьку подорож до Харкова, Сум, рідних йому Білопілля та села Марківки, що у верхів'ї Сули... Слід іще сказати, що поет крім своїх авторських видань, подарував сотні й сотні книг зі своєї особистої бібліотеки читачам Сватівщини й Білопільщини (Сумська область).
Поет і сьогодні плідно працює в ім'я незалежної Україна. Дай, Боже, йому доброго здоров'я!


Анатолій Назаренко

2003

За вісім років з часу проголошення незалежності України ніхто з поетів Луганщини не видав стільки книжок, як Іван Низовий. Вони невеликі, та якби їх зібрати в одну книгу, то вийшов би солідний том. І всі ці збірки я уважно читав. І, як правило, від невеликої кількості сторінок одержував велике естетичне задоволення і втіху. Творчий голос в Івана Низового свій, його не можна сплутати з голосами інших поетів.
У чому ж відмінність й оригінальність лірики Івана Низового? Стиль його – імпресіонізм в найкращому розумінні цього поняття. Мало не кожен його вірш – це жмуток душевних вражень, вираження того почуття, що схвилювало поета саме тепер. Рядки його так і ллються у вірші, часто не дотримуючись строфічної строгості. Поет ніби поспішає скоріше перенести на папір свою збентеженість. Слово завжди покірне поетові, як той віск чи глина в руці скульптора. Часто він творить неологізми, уміло додаючи граматичні склади до кореня чи звичної основи слова.
І от переді мною нова, остання, збірка Івана Даниловича. «Хрущі над вишнями». У ній та ж стильова тональність, що і в попередніх, але схвильованість, збентеженість – вища, що свідчить про незгасаючий творчий потенціал поета. Тема книжки з тих, що не без підстав вважаються вічними, – ностальгія. Тугою за батьківщиною, за рідним гніздом страждав ще гомерівський Одіссей, тобто й сам Гомер. А ще Овідій, Данте, Гюго, Байрон, Пушкін, Шевченко, Олесь, Маланюк... Мало якого поета обминула ця тема. Та їй не суджено стати банальною. Цілу книжку ностальгійних поезій видав і відомий, популярний нині поет Микола Луків. І от і наш Іван Низовий нездужає на цю одвічну поетичну хворобу: його, як магнітом, з луганського кварталу Зарічного тягне до милої Марківки – села у Сумській області – колиски свого круглосирітського дитинства. І вже у другому вірші збірки поет, минаючи знайомі села, з трепетом у серці добирається до милої своєї малої батьківщини: «А ось і Марківка. Оаза моїх донбаських снів і мрій.» Та Іванові, як свого часу Єсеніну, зустріч з рідним селом радості не принесла. Така дорога пам'яті околиця Рудка, де тулилася хата Низових, заросла бур'янами, заплаканими зранку росами. І виривається з глибин поетової душі:

Поплачу,
На цвинтарі зруйнованім
Позначу
Бодай слізьми оцю "домівку"
Мами.

І скрізь, і всюди автор бачить сільське запустіння, не чути пісень веселих, нема весіль шумливих, і мало дітей у постарілій школі, і рідко-рідко зустрінеш знайомого, уже сивого, і вони не всі пізнають його, схудлого, стемнілого з лиця. А він же тут і худобу пас, і причіплювачем був біля трактора, і на весілля любив заглядати... Господи, ніде не чути чіткого дужого пульсу життя.
Читаю – і проймаюся болем поета, який ще з молодих років такий завжди збентежений, наструнений, вороже настроєний до неправди. А слово Україна він вимовляв завжди з пієтетом. І ніби чую на письменницьких зборах його сміливі репліки на адресу нашого літературного начальства, а ще гостріші – на адресу обкомівських кураторів. Це не могло не відбиватися на виданні його збірок та публікаціях у періодиці. І не дивно, що це часто тягло Івана до зеленого змія.
Роки перебудови Іван Низовий зустрів захоплено, незалежність України – урочисто. «Я був, розправив спину Господарем у вільній стороні. І синьо-жовтий прапор привітав, і поклонився тризубу-гербові». Та минають дні, місяці, роки, і стає болісно Іванові, як Тичині: одчиняв двері нареченій, а воно ж – вітер, сніг. І звучить в багатьох рядках глибока осіння печаль аж до бажання «успокоїтися під марківськими чебрецями». Втім, у зболенім поетовім серці вже жевріє іскра надії:

...Всіх розпізнав. Такого надививсь,
Хоч вішайся у полі на тополі.
Та цього я ніколи не зроблю
На втіху ворогам і воріженькам,
Є в мене Україна, бідна ненька,
І я її, знедолену, люблю!

Отже, Іванові хрущі над вишнями прогули не просто про ностальгію, а розкрили справді трагічну цілу поему людського болю. І ця трагедія, на жаль, типова мало не для всіх творців зі світу Прекрасного. І вже чимало я читав про це віршів у періодиці і збірок. Інвективи, нарікання, іронія, сатира, сарказм. Більшість з прочитаного тривожила і почуття, і розум. Досі чи не найбільше хвилювали мене вірші Івана Гнатюка, написані на шевченківський заспів. Та от болем Івана Низового проймаюся найдужче – він такий людя-ний, конкретний. «Хрущі над вишнями» – правдивий болісний документ нашого сьогодення, виражений з силою небуденного таланту.

Іван Савич

1999

Бувають письменники, у яких навіть у самих прізвищах закладена своєрідна поетична промовистість: Микола Вінграновський... Володи¬мир Яворівський... Іван Світличний...
І серед них – наш Іван Низовий.
Кому на Луганщині (та хіба тільки на Луганщині?) не відоме це ім'я? Є в ньому щось по-справжньому козацьке – від Великого Лугу, від за-порізького Низу.
Ще, здається, на початку далеких сімдесятих я намертво прой¬нявся болем його рядків:

Крізь пітьму сторіч,
Мов сто свіч крізь ніч,
До моїх до віч
Продирається Січ,
Закипаючи у моїх очах,
Мов козацька кров
На чужих мечах...
Знову Січ січуть – сто струмків тече.
Не мене січуть, а мені пече...

Так сказати (коли в кожному слові кипить жива стражденна кров) не кожному дано. А Іванові було дання. І то ознака високої поезії.
Нині за його плечима не одне десятиліття, прожите в творчих тру¬дах, не одна збірка побачила світ.
Але «Пора косовиці» не кінчається. І не мертвіє «Пракорінь», і пру-житься «Стебло», і «Народжуються квіти», бо знову «Провесінь», і навіть в «Рівноденні» – «Нове чекання ранку».
Я побудував цю фразу, використовуючи назви його книжок, не за-ради хвацького каламбуру. Ні. Так сказалось. Бо вже самі назви го¬ворять про цілісність Івана як поета. У літературі, як і в житті, у нього свій, лише йому притаманний голос – пристрасний, часто з само¬іронією, дзвінкий і ліричний. Та все ж більше в тому голосі сумної спостережливості, суворого лаконізму й філософського узагальнення:

Матері посадили край шляху терпкі свої болі,
Свої болі терпкі та й у землю тверду, наче камінь,
Сподівалися: виростуть з болів бодай хоч тополі,
Та бодай хоч тополі... А виросло вічне чекання.

Це – справжній поетичний шедевр, згусток любові і болю, згус¬ток печалі і вічної материнської самоти.
Пригадую, яким літературним вибухом все в ті ж 70-ті роки про-звучала його поема «Горобина ніч». А «Остання колискова моєму дідові»? А «Чорні состави»?
Що не кажи, а справжня поезія – це завжди велике потрясіння, глибоке здивування, що перехоплює подих, Це ніби могутнім вітром навстіж розчинені двері – в інший, ніби тобі й знайомий, але вже по-новому осяяний поетовим словом світ!
Не буду по-бухгалтерськи, з калькулятором в руках обчислювати, скільки в Іванових віршах справжніх художніх полотен, а скільки пла¬катів чи етюдів або й просто шкіців. Справа не в кількості. Справа в художній вартості.
Але... досить балаканини.
Зараз відкривається Іванів «Вертеп».
«Вертеп» Низового!

Григорій Половинко

Давно мала би написати ці рядки. Але щось не давало приступитися – стисло, мов обіддям, серце, і спогади обступили зусібіч, конкуруючи між собою за право постати на папері.
Аж ось подав ти мені, Івасю, рученьку з далекого берега – наш спільний приятель привіз три твої збірки віршів, червоним кольором підписані мені ще 3 січня 2010 року.
А за кілька днів твоя донечка Леся надіслала аркуші з віршами-присвятами.
Скидається на те, що то твій, Івасю, знак. І слова самі попливли папером.
Такі білі, такі глибокі й тихі сніги стояли на землі й над землею. Таке безгоміння біліло – от лише легесенький згук – і світ опаде. "Поплач, Івасю", – пошепки сказала я другові. Та твій відчай був такий, що пересохли сльози, й голос пересох, і тим шерхлим голосом ти проказав: "Десь тут... Я не знаю... Я не можу знайти... мамину могилу..."

Ані хреста ніде, щоб зачепитись,
Ані пенька – присісти щоб на мить,
Покаятись за інших, пожуритись
За себе... Може, серце відщемить?

І світ почав опадати. Як у сповільненій зйомці. Увесь білий-білісінький світ. І вже перед світом маленький хлопчик, беззахисне гороб'ятко, чий тато зник безвісти, а маму поглинула колгоспна глина, і бабуся самотуж своїми струдженими й стражденними руками піднімає, підносить у світ двох сиріт – Людмилку й Іванка.

"Колядин-колядин", – чую з року того повоєнного,
Я у батька один, але батька із фронту нема.
І бабуся в молитвах поминає когось убієнного,
Щоби я не почув, поминає вночі, крадькома...

Як вони виживали, чим годувалися, у що вдягалися – Господь один знає, бо лише Він рятував (і врятував) цих двох горобенят від лютої напасті, злих людей, вчинків, які могли зламати життя. Та ще ота велика українська сільська моральність, яку витавровували колективізації, Голодомори, ворожі навали, сибірські табори, тотальне споювання й зубожіння – і не витаврували дотла. Та ще дітклива й ніжна душа, що вкрай загострено відчувала біль і радість, справедливість і неправду, і – не розпещена увагою, ніжністю, любов'ю – до останніх днів своїх вдячно розкрилювалася назустріч найменшому прояву людських тепла і доброти.
Один Господь знає, скільки невидимих світові сліз пролилося на вицвілу подушку в тій сільській землянці, скільки простих мрій народилося в дитячій голівці: вивчитись у ПТУ, піти працювати, купити собі черевики, Людмилці – спідничку, бабусі – теплу хустку...
А рими зринали й бентежили, і вже не собі хлоп'я належало, але долі, що було їй імення Поезія.
У колгоспі, де з дванадцяти років працював за трудодні, на "будовах соціалізму" в Донбасі, Караганді, Архангельську, на Харківщині; на Львівщині, де служив у армії – поезія не полишала його. 22-річним юнаком видав першу поетичну збірку – "Народжуються квіти". А згодом невпинний вітер часу заніс його на Луганщину. Як виявилося, назавжди...
Про Івана, нащадка славних козаків Низових, Великородів, Пигулів, написали і ще багато напишуть біографи. Вірю, що його ім'я бринітиме у назвах вулиць на Сумщині й Луганщині (принаймні, луганські очільники це мені твердо пообіцяли), що його вірші лунатимуть у шкільних класах і концертних залах. Про його творчість напишуть фахово й переконливо літературознавці.
Зрештою, й не моя це справа – деталізувати поетів життєпис чи аналізувати його твори.
Я – про Івана, мого друга і вчителя. Про Івана Низового, поета, без кого світ потьмянів і поменшав. Бо своїм неповторним голосом він додавав світові барв та обертонів, світла й повітря, самою своєю присутністю щомиті робив світ теплішим, чистішим, справжнішим.
"Я такий, як є. Я щирий у всьому", – часом говорив Іван. Дехто волів, аби він був "стриманішим", "статечнішим", приховував подалі свою безпосередність. Бо на тлі інтриг і лизоблюдства, панування нездар, котрі, мов на ловах, галайкаючи, гуртом загонили все, що бодай трохи вирізнялося й "висовувалося", він був незручним, "неформатним", стримів живим докором конформізму й пристосуванству.
Він втікав до віршів і чарки. У "застійно-застільні" 70-ті: "Якщо не п'єш – або хворий, або падлюка". Але й при чарці він поводився "не так" - читав уголос "заборонених" Стуса й Сосюриного "Мазепу", співав "січових" і "бандерівських" пісень, перейнятих у Буську та Львові. Деякі, хто з ним чаркувалися, потому носили на нього доноси до "Контори". Не раз говорив, що викликали "на профілактику". "Писуни", котрі відбирали у нього життєві сили, здрастують і нині.
Його панібратськи поплескували по плечу самозакохані графомани, яким він допомагав робити (а часом і робив за них) рукописи. Коло нього крутились якісь цивіли, які під маскою гіперповноцінності ховали купу комплексів – їм важило на тому, аби недбало кинути серед таких самих: "Я оце з Ванькою вчора бухав. Ну да, з Низовим!". Іван прагнув навіть у найбагнішому багні відшукати бодай одненьку перлину.
Безуспішно кілька разів поспіль намагався вступити "до лав". Серед "обілечених" чувся вигнанцем, себто вони йому це постійно давали чути. Не знаю наразі, чи вірив у комуністичну ідею, не говорили з ним про це. Але з КПРС та "органами" явно простежувалися стосунки взаємної й небезпідставної недовіри.
Був абсолютно позбавлений найменшого інстинкту накопичування. "Віддасть останню сорочку" – це про Івана, й не лише в переносному, а й у безпосередньому сенсі: віддавав далеко не зайві костюм, штани, сорочку біднішому, як на його бачення, товаришеві.
Останніми роками безгрошів'я дуже гнітило його – не стільки відсутністю певних можливостей, скільки тим, що кохана дружина Ліна змушена тяжко працювати, аби мати мізерну добавку до такої ж мізерної пенсії. Допомогу друзів умів прийняти надзвичайно гідно і гречно.


Про Івана – мого вчителя

Перші вірші з тих, що захотіла винести на люди, надіслала до "Молодогвардійця", луганської обласної комсомольської газети, яка виходила друком українською. Вірші мої були двома мовами – так траплялося в Донбасі з багатьма початківцями. Небавом надійшла відповідь за підписом І.Д. Низового, керівника літературного об'єднання імені В. Сосюри, з пропозицією зустрітися в редакції.
Це була перша людина в Луганську (крім моєї родини), яка говорила українською, та ще й не суржиком, а літературною, вишуканою, поетичною. Це була перша людина, яка професійно і серйозно говорила про мої вірші. Це була перша людина, яка сказала: "Вам, Олено, треба писати українською". "Пишіть мовою, якою думаєте", – справедливо зауважив тоді Низовий. Він побачив у моїх українських віршах іскру і своєю порадою роздмухав її. Справді, творчість так званих російськомовних письменників, як на мене, вельми відрізняється від творчості російських – мові бракує глибини, соковитості, яскравості. Тож мої "російськомовні" вірші справедливо ринули в небуття – Іван привів мене назавжди у дивовижний світ рідного Слова.
А ще він відкрив мені Григора Тютюнника, Ліну Костенко, геніального Лорку в геніальних перекладах Лукаша, і "Любіть Україну..." Сосюри, і Стуса. І "Ніч Івана Богуна" Миколи Вінграновського, "Ніч...", перед огромом і глибинною сучасністю якої й досі знетямлено завмирає душа.
Невипадково ж бо (перегук, передзвін!) – у одному з Іванових останніх віршів, що їх надіслала мені Леся:

І на могилі Богуна,
На грому гострій грані,
Спізнав я те, чого не зна
Хохляцтво на Лугані.

Іван привів мене за руку до себе самої, тієї, яка завжди чулася українкою, але повно і цілісно стала нею, лише зіпершись на його самоусвідомлення, глибоко вкорінене в козацькі ґрунти понад Пслом.
У найтяжчі мої дні з усією відомою атрибутикою радянських гонінь – коли мовчить телефон, не беруть на роботу, кудись зникають друзі – Іван був чи не єдиним, хто вперто тягнув мене з мороку безвиході. Тепер, зі своєї неосяжної далечі, долинув до мене його голос:

Оленко, щирісний мій друже,
І вірна посестро моя,
Лиш завдяки тобі я здужав
Загрозу втрати свого "я"...

Багато років ми не бачилися. Перегукувалися телефоном. Ну, як ото завше буває:
- Як ти?
- Та нормально.
- А ти?
- Ніби теж...
Та ще – наче рукостискання – вірші...
У листах можна було більше. Про собак і котів, які стали вірними друзями у світі, збіднілому на друзів-людей. Що Леся багато працює. Що сина Ігора бачить дуже рідко. Ще: "Я оце не сплю вночі, думаю – натерпілася моя Ліна зі мною...". І лицарське: "Юля така маленька, тендітна, так хочеться її захистити, затулити, а вона всіх нас захищає. Якщо з нею щось зроблять, нікому буде захищати"...
Надіслала телеграму до ювілею творчої діяльності, який відзначали в обласній бібліотеці імені Горького. Наступного дня зателефонував, дуже втішений гарним вечором, теплими словами. Каже знічено: "Тільки от халепа, Оленко, телеграму зачитали, а потім вона кудись зникла". Надіслала ще одну з таким самим текстом...
Прооперували катаракту, став трохи бачити й радо описував у листах і віршах віднайдений світ.
Восени 2009-го: "Лєно, у мене рак!"
Світ змінився миттєво і незворотньо. Перетік у лабіринт "хімій", опромінювань, телефонних розмов (по голосу визначала його самопочуття, не так фізичне, як душевне)... Боже, поговорили – та й живемо далі, а він лишався там, у тунелі відчаю, який змінювала надія й надії, що їй на зміну приходили, де обступали страх, біль, жаль, туга, самотність! Він рятувався від цих монстрів Поезією. Читав і писав, писав і читав. "Івасю, не здавайся, борися, вір, ти переможеш!" – підбадьорливі слова уподібнювалися фанерним декораціям, за які годі сягнути – ні шепотом, ні криком. Жодного разу не сказав, що боляче, страшно, що – зневіра. Тільки Леся (вона жила ці два роки в стані безперервної, затятої війни з лютою батьковою хворобою) час від часу розповідала: поклали в онкоцентр, дали татові візка, а він поламаний, тато поїхав ним на автовокзал по цигарки, візок перекинувся, тато впав і не міг підвестися, я на собі притягла і візок, і його, а він просить: "Лесю, забери мене додому!"… Таких звісток із фронту – без ліку.
Побачилися востаннє у вересні 2010-го. Навідала Низових у їхній хатинці на вул. Мічуріна, яка видалася мені заледве не околицею Луганська. Хотілося все говорити з Іваном, а йому було несила. Сиділи у дворі за столом – Іван, Ліна, Леся і я. Випили по чарці – всі, крім Івана. Співали удвох із Ліною пісень, не так собі, як йому. Затим Іван встав і тихенько пішов до хати. Кроків не чути було. "Важко йому, довго сидіти не може", – сказала Леся.
Почулися востаннє 28 вересня 2011 року. Бадьорим до відрази голосом я обіцяла, що неодмінно поїдемо всі разом на Сумщину, до рідного Йванового села. Іван підтакував. Він зо всіх сил хотів, аби поїхали туди, й таки всі разом – він, Леся, Ліна, його друг Володя Просін, я. Здавалося, ця поїздка мала для нього якийся містичний сенс: рідна земля за нашої безпосередньої участі й присутності повинна була зцілити його, вдихнути життєдайні сили, оновити тіло й душу.

Коли я чую голос твій, Олено:
"Поплач, Івасю!", знов через роки
Так хочеться, повір мені, шалено
Ту плівку прокрутити навпаки...

Власне, читачу, отут я маю Вам зізнатися: все, що Ви прочитали до цього, ніяка не передмова. Радше – погляд і голос, обернені до Івана. З любов'ю і безмірною вдячністю – за дружбу, за поезію, за негучну науку любові до людей, тварин, кожної стеблинки в рідному полі й кожної миті цього гіркого, скороминущого і прекрасного життя.

Я смішний чоловік.
Кулі лучили в сміх,
Я ж тоді народитись для сміху посмів,
І сміюся з тих пір, сам не знаю, чого,
Я сміюся і в щасті, і в лютому горі.
Сміх застряг у моєму горлі,
І не видихнути його...

Олена Бондаренко

Майже півстоліття життєва й творча доля талановитого письменника Івана Низового була пов’язана з Луганщиною. Саме тут митець упевнився в глибинному українському корінні нашого краю, тому й з таким несхитним бажанням хотів виполоти бур’яни національної зневіри, бездуховності. офіційної зневаги до найдорожчого – рідної мови.
У книзі вибраної любовної лірики «Веселка неповторних весен» (2003 р.) Іван Низовий писав: «Свої перші вірші я написав узимку 1960 року, і були вони, звісно, про любов, бо нашептала їх мені моя перша, несмілива, більше небесна, аніж земна, юнацька любов…».
Можливо природна здатність до віршування виявлялася і набагато раніше, коли з дітьми, забачивши сільського мірошника, кричав: «Діду Яриш, куди ти шпариш?»
Народився Іван Данилович Низовий 3 січня 1942 року в селі Марківка нинішнього Білопільського району Сумської області Однак ці короткі й офіційні рядки не передають всього трагізму й драматизму його дитячих років. Найкраще розповів про це сам письменник у автобіографічній повісті «Десь там, за соняшниками» (2004 р.). Ось бабуся на його прохання згадувала: «При німцях це було, за окупації. Ми в землянці жили. На стінах – іній… Настя, моя дочка, а твоя мати, лежала під лахміттям, вся жовта, мов нежива. Ветеринар Ілько Сидорович сказав, що або помре сама, або народить мертву дитину. А нічого, оклигала. І ти народився живенький».
Сирітське дитинство Івана Низового пройшло біля хутора Рудка, де мешкав разом із бабусею і старшою сестричкою Людою, адже в роки війни втратив і батька й матір. Однак він ніколи не називає себе дитиною війни, стверджуючи, що є дитям любові, а війна приносить тільки горе, сирітство, розруху, калічить долі людські. Тут варто згадати новелу Івана Низового «Дід Мороз із мого дитинства», яка вперше була надрукована в першому номері Луганської обласної молодіжної газети «Молодогвардієць» 1 січня 1967 року. Саме цей літературний твір засвідчив, що на Луганщину приїхав талановитий письменник.
А ще раніше, навіть не закінчивши шостого класу, змушений був за трудодень працювати в колгоспі, потім будувати комсомольську шахту на Донбасі, сплавляти ліс на архангельській півночі, споруджувати електростанції в казахстанській Караганді та поблизу Змієва на Харківщині, цементно-шиферний комбінат у Балаклії. З 1961 по 1964 рік служба в армії. Ще будучи солдатом побував у 1963 році на семінарі молодих літераторів в Одесі, а вже в 1964 році в Ужгородському видавництві «Карпати» вийшла перша поетична книга Івана Низового «Народжуються квіти», редактором якої був молодий поет Петро Скунць. Потім було навчання у Львівському університеті, педагогічна й журналістська робота, у 1966 переїзд на Луганщину й робота в Новоайдарській районній газеті, а з 1967 року в новоствореній обласній молодіжній газеті «Молодогвардієць».
Друга книга – «Провесінь» – вийшла в 1971 році, в наступному Іван Низовий став членом Спілки письменників, однак продовжував роботу в обласних газетах, потім старшим редактором обласної студії телебачення. Керував обласним літоб’єднанням, був консультантом спілчанської організації. У 1979-80 роках навчався на Вищих літературних курсах при Літінституті імені О.М. Горького. З 1992 по 1998 рік – відповідальний секретар і голова Луганської організації СПУ. Про цю сторінку в життєписі Івана Низового хочеться сказати більше. Нелегкими були ті часи. Матеріальна скрута, несприйняття багатьма нових духовних цінностей, що відроджувалися на грунті національного.
А ще до того кожний письменник розумів свободу творчості по-своєму: один, що раніше прославляв деспотичне російське самодержавство, тепер із люттю й зневагою накинувся на все українське, інший почав перекладати свої твори про життя робітничого класу російською мовою, бо зрозумів, що для київських видавництв його писання тепер непотрібні, ще хтось, щоб пролізти в Спілку почав римувати дуже патріотичні рядки, а ще численна графоманська братія, відчуваючи зовнішню і внутрішню ідеологічну підтримку, назвала одну з громадських організацій письменницькою, тим самим привабивши декого із професійних літераторів, особливо тих, хто полюбляє не тільки славу…
Український письменник Іван Низовий свою позицію висловив уже давно, а особливо в статті «Бути народом», яка в 1988 році була оприлюднена в обласній газеті «Молодогвардієць» і стала своєрідним рушійним складником національного відродження на Луганщині, нехай і романтичного, але життєдайного й потрібного. Зрозуміло, що на шляхах економічних негараздів чимало тих патріотів-романтиків розгубилося в пошуках засобів існування, а чи й посівши сяке-таке чиновне місце й забули про той час. Однак життєві й мистецькі орієнтири Івана Низового не зазнали значних змін.

Може й справді
Була прихильною,
Мов тополя, до мене доля:
Хоч не був я
Людиною сильною
Та корінням тримавсь
Українського поля.

Свої державницькі погляди Іван Низовий обґрунтував у публіцистичних книгах «Там, де я ніколи не плакав» і «Там, де я сміюся крізь сльози»(2006 р.).
Саме в поєднанні особистої долі поета із найбільш значимими подіями в житті народу виражається публіцистичне спрямування поетичних збірок “Горобина ніч” (1992), “Пракорінь” (1995), “І калина своя і тополя” (1992), “Запрягайте, хлопці, коней” (1993), “Покотьоло” “Вівтар” (1995), “Свіча на вітрі” (1996), “Білопілля – Верхосулля” (1997), “О, Оріяно…” (1997), “Осяяння осінню” (1997), “Сльоза небесна” (1997), “Це – мій вертеп. Лірика відчаю і надії” (1996), “Воронці нев’янучі” (1998), “За овидом сивим” (1998), “Чорнороси” (1998), “Це – мій вертеп” (1998), “Нічний вістун” (1998), “В раю, скраєчку” (2001), “Несправжня пектораль” (2003), “Пролог до епілогу” (2004), «Мажор в мінорі» (2006).
Кілька років тому довелося говорити із читачами про декілька нових поетичних збірок письменника. Найбільша за обсягом поетична збірка “Несправжня пектораль”, перша частина якої складається із віршів написаних за останнє десятиліття.
Треба сказати, що одна з особливостей творчої манери Івана Низового це надання образу ліричного героя автобіографічного характеру. До того ж, здебільшого, емоційна напруга досягається через зображення екзистенційного характеру: туги за втраченими в роки війни батьками, безрадісним і голодним дитинством, раннім змужнінням, яке викликане потребою заробити на життя.
Із роками ці переживання наповнювалися тугою за втраченим коханням, молодістю, а особливо – друзями, які вже відійшли на той світ. Звідси й теперішні настрої ліричного героя: нерідко самотнього, з матеріальними нестатками і образою на державну політику. Інколи все це набувало не тільки трагічних, але й гіперсатиричних ознак:

Я підстригся “під-канадку”
І “шанеллю” освіживсь,
З’їв німецьку чиколядку,
Пива чеського напивсь;
Закурив російську “приму”,
Бо ж дешева, не секрет, -
Напустив чужого диму
В свій домашній кабінет…

Поета Івана Низового як і раніше, особливо з кінця 80-х років ХХ століття, хвилювала суперечність між рівнем матеріального та духовного в житті людини, яке тепер набуло кризових суспільних ознак. Тому часто образ сьогодення набував вже інших, навіть шаржованих ознак, але ж читач теж більше схильний повірити у рядки іронічні, а не в патетичні та декларативні. Тому справжньою поетичною знахідкою є один із образів сьогодення:

На холоднім вогні
Без води в казані
Кашу варимо –
Ша-ро-ва-ри-мо…
Загубили кресало,
З’їли зопалу сало, -
Ані пари, ні навару…
Биймо харю кашовару!
В небі – зоряне пшоно.
Молодик, мов стремено…
Шароваримо…
Кашоваримо…

Для поета поки що держава є мачухою, бо романтизоване й поетичне уявлення про неї наштовхнулось на реальні протиріччя, злигодні й нестатки, які особливо нестерпні для тих, хто раніше був зголоднілий до правди, а любов до рідної мови вважає однією з найвищих людських чеснот:

Українська мова – синтез
Крові, поту і зорі.
Зневажають її ситі,
Плачуть нею злидарі.
Нею плачуть і сміються
Слобожанські солов’ї,
Нею лають, як нап’ються,
Рідну матір холуї…

У збірці “Несправжня пектораль” вміщено також великий розділ поетичних перекладів Івана Низового з російської, білоруської, вірменської, азербайджанської, казахської, каракалпацької, болгарської мов.
Книга поезій “Саме та самота” завершується своєрідною художньою автобіографією “Правда і “легенда” про самого себе”, де відверто зізнавався: “Біографії своєї я ніколи не зумію написати. Та вона, гадаю, і не потрібна. Адже у віршах моїх досить гіркої життєвої правди”.
Але тут письменник досить однобічно сказав про свою художню біографію, адже в його творчості окрім уже зазначених екзистенційних мотивів, публіцистичності та сатиричності є глибока філософська лірика, ніжна й тремтлива інтимна поезія.
Особливо характерне філософське спрямування для збірок “Дурман-трава” та “Жура за журавлями”, де осмислено вічні поняття, що виражають духовний світ людини: особистість і народ, громадянин і країна, слово і мова, історія і сучасність.
Наступна збірка має назву “Веселка неповторних весен”, бо там вміщено кращу любовну лірику ще з першої книги “Народжуються квіти”, та збірок “Провесінь” (1971), “Стебло” (1978), “Тобі моє серце” (1980), “Чекання ранку” (1986), “Пора косовиці” (1990), “Рівнодення”(1992) та інших, що видавалися в останнє десятиліття.
Мабуть кожний поет починається з дитинства, тобто з того часу, коли в пам’яті не тільки закарбувалися життєві враження, але й пробудилося поетичне світовідчуття. І тут уже головне не в часі й просторі. Поетичні образи немов би існують поза ними і можуть проявитися на папері будь-коли.
Цим самим Іван Низовий і не схожий на інших поетів. Бо основою його художнього світогляду є пам’ять дитинства, роду й народу, як рушійна сила поетичної думки, естетики автобіографізму в постійній взаємодії з днем сучасним:

Писання всі мої
Біографічні.
І ця поема – теж.
Мої літа
Римуються не поспіль...
Хай не вічні
Та, може, хтось колись і прочита.
(Поема “Останній похорон комуни”)

Подібну поезію дехто з критиків називає сповідальною, а деякі любителі найсучасніших і наймодерніших форм таке означення вимовляють ще й іронічно...
Поет Іван Низовий не цурався і верлібрових та й інших віршованих форм та ритмів (і це не було випадковістю). Однак завжди душа його прагнула виняткової відвертості, щирості й невимушеності, довірливої розмови-сповіді з часом, з самим собою, читачем сього¬днішнім і майбутнім. Такими є кращі поетичні рядки і в першій збірці “Коли народжуються квіти” (1964 р.) і в наступних, які виходили друком у видавництвах Донецька та Києва в сімдесяті-вісімдесяті роки. Вже тоді Низовий міг знаходити глибокі образи, ма¬люнок-життєвий епізод, де переживання й почуття ліричного героя автобіографічними, і не могли не хвилювати своєю приземленістю, чистотою почуттів маленького хлопчика-сироти, які збереглися на все життя.
А ще Іван Низовий – неперевершений лірик, і в цьому теж відчувається глибинна традиція української класичної поезії. Глибоке розуміння людських характерів, вміння кількома рядками передати образ сучасника стало основою для численних віршів-посвят, яких набереть¬ся на цілу книгу: вчителеві-побратиму Микиті Чернявському, скульптору Мико¬лі Щербакову, письменникам-друзям Івану Савичу, Юрію Єненку, Анатолію Романенку, Йосипу Курлату…
Письменник сказав, і не без успіху, своє слово у поезії для дітей, об’єднуючи вірші у своєрідні цикли, які допоможуть малечі краще відчути і пізнати довкілля. Тут розповіді про тварин, птахів, трави, комахи.
Так, читанка “Крізь віки – вовіки” опоетизовує назви рік України, найдорожчі й найрідніші його серцю. До того ж Іван Низовий надає своїм поетичним розповідям не тільки географічного, але й літературного спрямування, як, наприклад, у вірші “Річка мого дитинства”:

Знайте скрізь і всюди:
Ті, що скупані в Сулі, -
Зна-ме-ни-ті люди!
Це ж Дмитро в ній, Білоус
Хлюпався на плесі,
Це ж вона мочила вус
Ющенку Олексі.
Це ж і Малика вона
Пестила, мов ненька,
Колисала Виргана
Й Васю Симоненка…
Навіть я – це не секрет –
Нею чисто вмитий,
Хоч, звичайно, я поет
І не знаменитий.

В іншій читанці – ріки Луганщини: Сіверський Дінець, Айдар, Деркул, Лугань, Вільхова, Біла, Євсуг, Кам’янка, Борова та Червона, де поєдналися опоетизовані назви із відчуттям екологічної небезпеки.
Думається, що викличуть інтерес і мемуарні твори Івана Низового. Спогади про своє літературне становлення, старших друзів та побратимів, мистецькі уподобання вміщено в книзі “Зустрічі без прощань”, а письменницькі нотатки під назвою “Опісля присмерку”.
Такий вагомий і багатожанровий творчий ужинок нашого земляка, талановитого письменника Івана Низового, лауреата Всеукраїнських премій ім. братів Лепких, ім. Олекси Гірника, нагородженого Почесною відзнакою НСПУ та медаллю „Будівничий України” ВУТ „Просвіта” імені Тараса Шевченка.
Отож, у день народження письменника й громадського діяча Івана Низового в Луганській обласній універсальній науковій бібліотеці імені М. Горького його вітали з п’ятдесятиліттям творчої діяльності народний депутат України О.М.Стешенко, просвітянин, заслужений журналіст України В.В.Просін, голова Луганської обласної організації ВУТ «Просвіта» імені Тараса Шевченка В.Ф.Семистяга, заслужений артист України І.П.Шербул, письменниця, доцент Луганського національного університету імені Тараса Шевченка, заслужений журналіст України Т.О.Дейнегіна, друзі, митці, читачі.
З хвилюванням прослухав ювіляр вітальну телеграму від письменників його рідного краю – Сумщини, куди й здійснив останню мандрівку в серпні 2011 року…
Зовсім небагато не дожив на цьому світі Іван Низовий до свого ювілею – сімдесятиліття. Однак без перебільшення скажу, що творчість талановитого митця набагато переживе його земне життя. А до того ж , коли його творчою спадщиною опікується найдорожча людина – донька Леся. Тому віриться, що книги Івана Низового будуть приходити до читачів, даруючи найдорожче – духовне національне багатство.

Олексій Неживий

Іван Данилович Низовий… З цією нестандартною, цікавою особистістю мене пов’язувала 14-річна творча дружба, яка і на цей день, мов світло, дає натхнення й наснагу.
Стрімкий у думці, почуттях, ділах, він завжди знаходився в епіцентрі подій літературних, соціальних, політичних, відгукувався на добрі справи, підтримував творчу молодь, наполегливо працював над власними творами, редагував книжки відомих літераторів і початківців, проводив творчі зустрічі.
Іван Данилович відрізнявся внутрішньою дисципліною і неабиякою працелюбністю, які в гармонії з талантом знайомили читачів з новими і новими творами автора. Творчим злетом поета, мені здається, стало XXI століття, коли Слово поет відкриває в новому змісті, плекає чумацькою піснею, журавлиним окриком, колисковою, світлом козацького духу. Твори І.Д. Низового оспівують природу, побут, духовні цінності українського народу, його прагнення до самоствердження, бажання здобути свободу і незалежність. Він закликає любити людину з усіма її плюсами й мінусами, наголошуючи на тому, що все в житті взаємопов’язано, що кожна людина має право на повагу. Іван Данилович понад усе цінував людяність.
Робочий кабінет у квартирі Івана Низового був гостинно відкритий для спілкування (тут бували місцеві літератори, а також друзі-літератори з Харкова, Києва, Донецька…). Добрий і привітний – пригостить чаєм, поцікавиться творчими справами, дасть пораду, прочитає особисті поетичні доробки, і в бесіді відчуваєш душевний комфорт і турботу.
Іван Данилович не боявся гострих кутів, іноді полеміка переростала в емоційний вибух, коли єство поета не сприймало нещирості або зухвалості опонента. Бунтівний дух Івана Даниловича – совість поета, яку можна ототожнити з совістю українського народу.
Багатий світ поезії І.Д. Низового залишає майбутньому поколінню літературну спадщину, яку необхідно донести до свідомості молоді. Іван Данилович є і залишається лицарем українського Слова в широкому розумінні.
Я пишаюсь своїм літературним наставником, другом, доброю і порядною людиною – Іваном Даниловичем Низовим.
Не стало великої людини, великого сина України.
Вклоняюсь світлій пам’яті поета-земляка, читаю і перечитую його пророчі рядки: «Мені давно не все одно…»

Надія Кошель

Здрастуй, Ваню! Здрастуй… // «Почнімо з добрих справ. Скажімо: «Добрий день!» найпершому зустрічному. Можливо, він добрий вісник. І несе новини, що зроблять світ добрішим… «Добрий день!» //
«Так, так, Ваню, доброго дня! Звичайно, доброго – і на новини, і на те, що ми знову зустрілися… Готується до друку чергове видання твоїх поезій, роздумів, сподівань і сумнівів. Яскравий на кольори художній доробок твоєї літературної спадщини, кожен рядок якої йде від серця. Твого серця, Ваню, і твоєї душі – щедрої, відвертої, сповненої болю й надій, віри й любові. // «Я дихаю віршами. Іноді я задихаюсь віршами болю та відчаю в дикому полі. І лишень загублена в часі криниця рятує в мить невловиму мені від задухи і смерті. Я не пишу – я лиш дихаю світом безмежним» //
Боже! Як ти намагався увібрати в себе цей світ своїми хворими легенями, які поїдала щодня, щохвилини невідступна хвороба… Так уже сталося, що останні місяці твого, Ваню, перебування на землі, обмежилися для тебе кількома метрами пересування – кімната, коридор, подвір’я… На більше не вистачало сил… Ти все розумів, як і твої рідні – дружина Ліна і донька Леся, друзі, я… Та жодного разу не поскаржився, а лише зізнався в поетичному рядку: // «Намагаюся опиратися, доостанку борюсь – не соромлюсь зізнатися, що вмирати боюсь…» // Така відвертість – привілей тільки по-справжньому сильних людей…
Знаєш, Ваню, коли ти востаннє покинув свою домівку, пішовши у Вічність, твоя оселя не стала порожнечею не тільки тому, що залишилися і продовжують в ній жити найдорожчі для тебе люди – дружина і донька, а насамперед тому, що зберігається тут тепло і хлібосольність твоєї душі, людяність і висока мудрість, які обігріють кожного, хто завітає за знайомою адресою… // «Заходьте – пригощу борщем. І ще наллю, як буде мало. На друге каша є, а ще обсмажене в цибулі сало» // «…Заходьте в гості – пригощу, насиплю пригорщу насіння. І пожалію, і прощу за всі вчорашні потрясіння» // От і я знов і знов приходжу до тебе. Як подорожній… Щоб перепочити з дороги, порадитися, згадати найдорожче і пам’ятне.
Ти, безумовно, пам’ятаєш, Ваню, як ми вперше зустрілись і познайомились. Сталося це восени 1967 року, коли мене вісімнадцятирічного юнака, зарахували до штату обласної комсомольської газети «Молодогвардієць», у складі якої ти вже працював. Поруч трудилися такі ж, як і ти, 23-, 25- і 28-річні колеги. Молоді, вродливі, розумні, енергійні, а головне – талановиті й доброзичливі, які крок за кроком уводили в журналістику й мене – наймолодшого серед вас.
Це вже згодом я дізнався про таке гірке поняття, як діти війни, бо тодішня наша «молодіжка» майже повним складом побувала на цій самій війні, залишивши там своє дитинство і рідних… Хто – батька, хто – дідуся, хто – свого однолітка… У тебе ж, Ваню, з війною особливо жахливі рахунки – ти вийшов з неї сиротою… // «Мої вуста не вимовляли «мамо». І «тату», і не чув я слова «син», що звернене до мене, і так само щасливої сорочки не носив» //
Я потім довго шукав відповідь на болюче питання: «Де ти, Ваню, і твої однолітки брали сили, щоб відбутися, всупереч обставинам, не втраченим поколінням, а навпаки – талановитим, закоханим у життя, не озлобленим, а напрочуд готовим поділитися останнім з іншими?» І, здається, я знайшов її. Вона – у коріннях і духовній спадщині, які наслідували мої колеги. Вони взяли на себе найвідповідальнішу місію – бути носіями свого роду, його гідними продовжувачами, тому й прагнули змінити життя на краще, відновлювали зруйноване й будували нове. Писали талановиті твори, переважно світлі та добрі, адже нам так бажалося бути вільними й щасливими… І кохалися, народжували дітей, щиро вірили й сподівалися на те, що все найкраще ще чекає на нас попереду… Ці поняття – Віра, Любов, Надія – були вистраждані. І торкалися ми до них обережно, щоб не розплескати, не втратити назавжди. Здається, не втратили…
А ще, Ваню, ми були просто молоді та відносно здорові – а хіба це вже само по собі не щастя?! // «Привітав мене Володя Просін з Днем журналіста… Як було все просто в юнацькі роки: шпальтами газети ми, молоді, закохані поети, постійно марили; мізерний гонорар не витрачали на дрібний товар, а на вино лишень… Лилось рікою натхнення… Дійсність бачилась такою рожевою – це так давно було, води і вина багацько утекло…» //
А ще залишилися у пам’яті славнозвісні «Рвані вітрила» – кафе на відкритому майданчику у сквері імені 30-річчя ВЛКСМ. Тут призначали зустріч художники й артисти, поети й журналісти – своєрідний луганський Монмартр… Читали вголос Рембо і Аполінера, Гарсіа Лорку і Пабло Неруду, а ще Миколу Вінграновського і Василя Симоненка, Володимира Сосюру, обговорювали нові твори Олеся Гончара і, звичайно, читали свої… Ми обіймали один одного й казали: «Старий, ти – геній!». Як давно це було…
Як і те, коли література взагалі й поезія зокрема були на слуху і шанувалися в народі. Коли в кафе та на відкритих майданчиках, у філармонії проводилися вечори поезії, і на цих зустрічах, як то кажуть, яблуку ніде було впасти… А потім, наступного дня, до тебе на вулиці підходили незнайомі люди й запитували: «Ви той самий поет, що читав свої вірші вчора?» І, отримавши ствердну відповідь, із вдячністю говорили: «Спасибі! Гарні вірші». І це було найвищим визнанням.
Та було й інше – сумне. Одного разу ти з гіркотою повідомив, що покидаєш нас. Власне, не нас, а Луганськ, у якому тобі дихалося важко. Дивна річ відбувалась: у місті виходили три обласні друковані видання, два з яких – українською мовою. Майже всі газети на місцях – теж українською мовою. Постійно виходили літературні сторінки з добірками віршів і оповідань як уже відомих авторів, так і початківців. Здавалось б, усе добре. Але… Ті, хто писав українською, говорив про свою любов до України, потрапляли під особливий нагляд і контроль з боку влади, яка зараховувала їх до розряду «ненадійних» – тобто «дисидентів» і «націоналістів». От ти й вирішив податися до Львова…
Поїзд відходив рано-вранці, і нас було небагато, хто наважився проводити тебе. У руках – пляшка горілки й стакани, осторонь – за кілька метрів, міліцейський патруль, який уважно спостерігав за нами. Ми були сумні, бо гадали, що розлучаємось назавжди. Тож, зізнаюсь, що й очі зволожніли… І раптом з’явився він – Владислав Титов, уже відома на той час усьому світу людина… Він пройшов повз міліціонерів, які відразу ж вишукувались як по команді, підійшов до нас, поздоровкався і… мовчки обійняв тебе. Міцно-міцно, як роблять це чоловіки… І тоді ми з вдячністю відчули, що і в Луганську, на щастя, ще залишилися справжні люди. А горілку за твою вдачу, Ваню, як ти пам’ятаєш, ми все ж таки випили, бо міліціонери не наважилися нам завадити це зробити… // «Моя держава, скупана в росі, озвучена наскрізно солов’ями. І в ній мої співучі співкраяни зовуться українцями усі!»//
Ти все ж таки повернувся… І зробив згодом, як сам зізнався, «найкумеднішу дурницю» у своєму житті: вирішив стати… комуністом. Щоб у партії було більше чесних і принципових людей… Ми відмовляли тебе від такого кроку, говорили: «Ваню, ти давно вже все довів своїм життям…». Та ти пішов до райкому… Повернувся приблизно через годину. Дратований, із палаючими очима. Сплюнув смачно на підлогу і спересердя промовив: «Не потрібні їм такі, як я. Та й мені вони не потрібні» // «Й пишу, як водиться, не те, що зверхникам догідне, – моє письмо завжди святе й щоденно необхідне…» //
Ось така, Ваню, у нас вийшла розмова-спогад. Час, мабуть, перепочити. Власне кажучи, я мав написати вступне слово до одного з томів нинішнього твого видання, зробити, за традицією, певний аналіз твоїх творів. Але, як ти сам колись висловився з цього приводу, поезія або є, або її немає взагалі. Ти ж – справжній поет. А ще – ти блискучий публіцист і прозаїк. Тож на останнє скажу ось про що…
За життя ми зазвичай стримуємо свої почуття, скупі на слова любові та подяки на адресу тих, хто нам дорогий. Усе відкладаємо на потім і часто запізнюємося… Ось і я дещо спізнився… Та вдячний долі за те, що протягом 44 років вона вела мене по життю поруч з тобою – людиною мужньою і людяною, талановитою і закоханою в життя, чесною і принциповою, яка жодного разу не зрадила ані собі, ані своїй-нашій Батьківщині. І якщо ти мав гріхи (а вони властиві людям), то лише один – безмежну любов до України. Та цей гріх – святий. Як і твоє письмо, осяяне Богом:

Таким і доживу, що Бог відміряв
Під вербами у Глібовській журбі,
І скаже хтось: «Він в Україну вірив,
Не зраджував ні їй, ані собі…

Спасибі тобі, Поет і Громадянин Іван Данилович Низовий.


Роман Рибніков