30 вересня 2011 року пішов у вічність український поет, лауреат республікансь-ких премій імені Бориса Горбатова та імені Микити Чернявського, міжнарод-них літературно-мистецьких премій імені братів Лепких, імені Олекси Гірника та премії за кращий музичний твір-ораторію «Лелече» Іван Низовий

Сумна звістка з Луганщини про те, що помер Іван Низовий, вразила в самісіньке серце… Адже тільки-но, ось тільки-но… згадую дату – 19 серпня цього року Іван Данилович разом з донькою Лесею завітав-був у свою рідну Марківку на свято села. Хворий та кволий, висмоктаний страшною хворобою, все ж таки приїхав, щоб привітати земляків – марківчан і білопільців – зі святом, дарував нові книжки, намагався жартувати у приватних розмовах, плакав, коли звертався до земляків із вітальним словом…
30 вересня 2011 року Івана Даниловича не стало…
Згадую 1994 рік. Харків. Семінар молодих літераторів зібрав делегації «неоперених жовторотиків» з усієї України. Іван Данилович, тоді ще сповнений сил, творчих надій і задумів, прибув до Харкова з делегацією з Донбасу. А ми, на той час незнані і невідомі, сумська делегація: Людмила Ромен, Володимир Садівничий, Василь Пазинич, інші молоді й талановиті, хто вже з книжечкою виданих віршів, хто з рукописами – поспішили привітати Івана Даниловича від Сумщини… Я пам’ятаю, як заблищали його очі радістю і теплом, коли мене представили як молоду, талановиту поетесу з Білопільщини.
– О, та це ж моя землячка! Вітайте Людмилу Калиновську! – голосно до всіх звернувся Іван Данилович і вже зовсім тихо мовив до мене: – Як там моя люба Марківка?
Три дні семінару у Харкові пролетіли, як три хвилини. А останній день затягнувся до наступного ранку саме у готельному номері Івана Даниловича, де ми, молоді, спілкувалися і слухали тільки його, визнаного і знаного на Луганщині і в Україні Івана Низового – поета, громадянина, справжнього пат-ріота України…
Село Марківка. Рік 2007. Місцевий будинок культури. За півгодини має початися літературно-мистецьке свято «В думках повертаюсь до рідного дому» з нагоди 65-річчя поета-земляка Івана Низового. Пуста зала… Іван Данилович готується до зустрічі з марківцями, білопільцями, обласним і районним керівництвом: заступником голови облдержадміністрації З. Гузаром, головою районної ради С. Дворником, начальником управління культури і туризму облдерж¬адміністрації В. Деркачем, переглядає рукописи, вірші…
На той час у Білопіллі вже відновило свою роботу Білопільське літературне об’єднання «Вир», і я як його голова була присутня на вечорі… Пам’ятаю, як зараз: розгублена, не знаю, про що буду говорити і як, хвилююся, ніби школярка, намагаюся напам’ять завчити свій власний вірш-присвяту, написаний напередодні зустрічі, розумію, що не можу цього зробити, картаю себе за те, врешті виходжу на сцену… і бачу теплий і підбадьорюючий погляд Низового, що додає впевненості…
Іван Низовий – людина двох тисячоліть. Народжений у 1942 році, він сповна спізнав лихоліття війни, окупації, голоду 1947 і усіляких перебудов: пори «кукурудзяного» генія, пори брежнєвських «холодних» часів і дисидентства, пори горбачовської «гласності» і розвалу колишнього СРСР, пори «гекачепістів» і двад¬цятиріччя Незалежності України… Його твори – частина його життя, його душі, його погляду сучасної людини, патріота, часом нестерпно болючі, часом відверто пронизливі, філософські, добрі і людяні, сповнені любові до України, до своєї батьківщині – Білопільщини, Марківки, Верхосулля, до людей.
З приватної телефонної розмови напередодні Спаса:
– …Я їду, їду в Марківку на свято села… Прошу Господа, аби послав мені здоров’я, треба побувати на кладовищі, поспілкуватися з земляками… Повідом усіх!
…Як невимовно-боляче! Летять-пролітають роки у вирі тривіальностей, за якими – все життя. Іноді немає коли передзвонити і привітати з іменинами або якимись святами своїх знайомих, друзів, рідних, навіть просто поговорити. Ми не знаходимо часу спілкуватися із життям… і жалкуємо за ним тільки тоді, коли ВІЧНІСТЬ забирає від нас найдорожчих і найближчих...
30 вересня 2011 року перестало битися серце українського поета, земляка, людини – Івана Даниловича Низового. Земля йому небом…
Пам’ятаймо!

Людмила Калиновська