Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.07.16
10:27
ЧАСТИНА ПЕРША: ЮЛІЙ
«Я знайшов її в пісках, де час не має влади. Вона була маленькою, але її очі вже вміли рахувати чужі страхи».
(З неофіційних записів ветерана Х ЛЕГІОНУ)
Розділ І: Вага золотого жука
2026.07.16
10:05
У грудині стогне вітровій,
ветхими нитками губи зшито.
Мабуть, що не варто в буревій
кочергою згадки ворушити.
Блискавиця вдарила, ніяк
з того пекла вирватись на волю.
Знепритомніла, зневірилась, ще б пак,
ветхими нитками губи зшито.
Мабуть, що не варто в буревій
кочергою згадки ворушити.
Блискавиця вдарила, ніяк
з того пекла вирватись на волю.
Знепритомніла, зневірилась, ще б пак,
2026.07.16
06:28
Вклоняюся низько високому слову,
Глибокому змісту і формі чіткій, -
Дивуюсь пісенності рідної мови
І в радості світлій, і в тузі
гіркій.
Дивлюся на букви, вслухаюся в звуки
І мріям про щастя свободу даю, -
Отак опановую вічну науку -
Глибокому змісту і формі чіткій, -
Дивуюсь пісенності рідної мови
І в радості світлій, і в тузі
гіркій.
Дивлюся на букви, вслухаюся в звуки
І мріям про щастя свободу даю, -
Отак опановую вічну науку -
2026.07.16
05:29
казка для дітей і їх батьків)
Щороку 4 червня поминають діточок, які загинули внаслідок збройної агресії росії проти України. Символом цього дня є дзвіночок, який означає чисті та обірвані війною дитячі життя, а також запалені свічки у вікнах.
Стан
2026.07.16
00:05
Лiто пасма свої розпустило,
I босонiж по скелi пройшло.
Рiзнотрав'ям думки закрутило
I мене ненароком знайшло.
Вiкна й дверi вiдкритi навколо,
Пробiгають хвилини тепла.
Мiсяць дивиться ввечерi кволо
I босонiж по скелi пройшло.
Рiзнотрав'ям думки закрутило
I мене ненароком знайшло.
Вiкна й дверi вiдкритi навколо,
Пробiгають хвилини тепла.
Мiсяць дивиться ввечерi кволо
2026.07.15
23:19
Вони здравствують за цією веб-адресою, поки автором формується або редагується (хз) сама його сторінка. Він радив і мені натискать на підкреслене, і воно піддається цій нескладній дії ©
2026.07.15
16:52
ліжко те ж, і оцей лазарет
кажи, сестро морфін, що я дочікуюся тебе
бо я не певний, чи дотягну знов
о, пробач, я слабий, давно
і крики сирени усе лунають межи скронь
кажи, сестро морфін, коли почався цей полон
як же я потрапив до цих місць
кажи, сестро морфін, що я дочікуюся тебе
бо я не певний, чи дотягну знов
о, пробач, я слабий, давно
і крики сирени усе лунають межи скронь
кажи, сестро морфін, коли почався цей полон
як же я потрапив до цих місць
2026.07.15
13:15
шерехи шашелю чує горище крізь сон
білого павутиння гойдалки в просвіт сонця
труситься потерттю висхлий тютюн над склом
листя його почорніле наче ложа масонська
дах що над головою як піраміда де
є ще можливість стати ступою чи косою
мотлох забут
білого павутиння гойдалки в просвіт сонця
труситься потерттю висхлий тютюн над склом
листя його почорніле наче ложа масонська
дах що над головою як піраміда де
є ще можливість стати ступою чи косою
мотлох забут
2026.07.15
12:58
Хай ліпше я не висплюсь і змарнілий
Прокинуся у променях зорі.
Цей світ, такий такий побитий, зубожілий,
Всміхнеться у пробудженій порі.
Такий напівсліпий, заціпенілий
Відтоді, як злетіли журавлі.
Прокинусь я розбитий, занімілий
В пустелі серця н
Прокинуся у променях зорі.
Цей світ, такий такий побитий, зубожілий,
Всміхнеться у пробудженій порі.
Такий напівсліпий, заціпенілий
Відтоді, як злетіли журавлі.
Прокинусь я розбитий, занімілий
В пустелі серця н
2026.07.15
12:58
Сідає сонце і у полі тоне,
У житі молодому, що цвіте:
Стебла тонкого не зігнула втома,
Пилку стоїть сіяння золоте.
А стежку мітять де-не-де блавати -
Небесні бризки із високих хмар.
Як дав Ти, Боже, день цей відчувати,
У житі молодому, що цвіте:
Стебла тонкого не зігнула втома,
Пилку стоїть сіяння золоте.
А стежку мітять де-не-де блавати -
Небесні бризки із високих хмар.
Як дав Ти, Боже, день цей відчувати,
2026.07.15
12:40
найбільш морочить саме те
чого немає поки
й чи буде невідомо теж
й наскільки все це пофіг
у дзеркалі чи просто склі
відбите щось минуле
за чим жалітимеш собі
а всі давно забули
чого немає поки
й чи буде невідомо теж
й наскільки все це пофіг
у дзеркалі чи просто склі
відбите щось минуле
за чим жалітимеш собі
а всі давно забули
2026.07.15
12:06
Як поєднали їх в один святковий день?
Не були ж друзями вони.
Ба! Найчастіше – сперечались.
Хоча б і тоді, як Павло загостював
В Петра на два тижні в Єрусалимі.
Тай лінію Ісусову врізнобіч повели.
Як і Вчитель, Петро хоч і спокушав
Всевишнього обра
Не були ж друзями вони.
Ба! Найчастіше – сперечались.
Хоча б і тоді, як Павло загостював
В Петра на два тижні в Єрусалимі.
Тай лінію Ісусову врізнобіч повели.
Як і Вчитель, Петро хоч і спокушав
Всевишнього обра
2026.07.15
11:12
Це ще не все, мій милосердний?
У дзиґарі крихкому — час
На те, щоб вийняти з осердя
Душі: скалки, голки образ?
Здійснити мрії кольорові,
У вірші розчинити сум,
Допоки в пелюстках любові
Я не відчую серця струм.
У дзиґарі крихкому — час
На те, щоб вийняти з осердя
Душі: скалки, голки образ?
Здійснити мрії кольорові,
У вірші розчинити сум,
Допоки в пелюстках любові
Я не відчую серця струм.
2026.07.15
07:17
Дивуюся, а може й не дивуюсь,
що є між гару бомбових жахів
сессерівські, потріскані статуї,
що з них ще кракелюр не облетів.
Що межи тих - війни - страшних розіскрень
іще їх видратовує просте -
калинове осердя українське,
що є між гару бомбових жахів
сессерівські, потріскані статуї,
що з них ще кракелюр не облетів.
Що межи тих - війни - страшних розіскрень
іще їх видратовує просте -
калинове осердя українське,
2026.07.15
06:49
Хоч малорухомий
І втомлює в'ялість -
Ні думки про втому,
Ні скарги на старість.
Ні слова про хворість,
Ні зойку від болю,
Хоча про бадьорість
До Бога вже молиш...
І втомлює в'ялість -
Ні думки про втому,
Ні скарги на старість.
Ні слова про хворість,
Ні зойку від болю,
Хоча про бадьорість
До Бога вже молиш...
2026.07.15
05:49
СПАЛАХ П’ЯТИЙ. ПОВЕРНЕННЯ ЛАСТІВКИ
За вікном-бійницею завірюха раптом почала вщухати. Дике завивання вітру змінилося на глибоку, заворожуючу тишу різдвяних зимових Альп. Останні зерна піску в годиннику її життя стрімко падали донизу.
Боян підвівся з
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2021.12.12
2020.01.20
2020.01.18
2019.07.07
2018.01.11
2017.11.16
2017.06.10
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Іван Низовий (1942 - 2011) /
Рецензії
...Земля йому небом
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
...Земля йому небом
30 вересня 2011 року пішов у вічність український поет, лауреат республікансь-ких премій імені Бориса Горбатова та імені Микити Чернявського, міжнарод-них літературно-мистецьких премій імені братів Лепких, імені Олекси Гірника та премії за кращий музичний твір-ораторію «Лелече» Іван Низовий
Сумна звістка з Луганщини про те, що помер Іван Низовий, вразила в самісіньке серце… Адже тільки-но, ось тільки-но… згадую дату – 19 серпня цього року Іван Данилович разом з донькою Лесею завітав-був у свою рідну Марківку на свято села. Хворий та кволий, висмоктаний страшною хворобою, все ж таки приїхав, щоб привітати земляків – марківчан і білопільців – зі святом, дарував нові книжки, намагався жартувати у приватних розмовах, плакав, коли звертався до земляків із вітальним словом…
30 вересня 2011 року Івана Даниловича не стало…
Згадую 1994 рік. Харків. Семінар молодих літераторів зібрав делегації «неоперених жовторотиків» з усієї України. Іван Данилович, тоді ще сповнений сил, творчих надій і задумів, прибув до Харкова з делегацією з Донбасу. А ми, на той час незнані і невідомі, сумська делегація: Людмила Ромен, Володимир Садівничий, Василь Пазинич, інші молоді й талановиті, хто вже з книжечкою виданих віршів, хто з рукописами – поспішили привітати Івана Даниловича від Сумщини… Я пам’ятаю, як заблищали його очі радістю і теплом, коли мене представили як молоду, талановиту поетесу з Білопільщини.
– О, та це ж моя землячка! Вітайте Людмилу Калиновську! – голосно до всіх звернувся Іван Данилович і вже зовсім тихо мовив до мене: – Як там моя люба Марківка?
Три дні семінару у Харкові пролетіли, як три хвилини. А останній день затягнувся до наступного ранку саме у готельному номері Івана Даниловича, де ми, молоді, спілкувалися і слухали тільки його, визнаного і знаного на Луганщині і в Україні Івана Низового – поета, громадянина, справжнього пат-ріота України…
Село Марківка. Рік 2007. Місцевий будинок культури. За півгодини має початися літературно-мистецьке свято «В думках повертаюсь до рідного дому» з нагоди 65-річчя поета-земляка Івана Низового. Пуста зала… Іван Данилович готується до зустрічі з марківцями, білопільцями, обласним і районним керівництвом: заступником голови облдержадміністрації З. Гузаром, головою районної ради С. Дворником, начальником управління культури і туризму облдерж¬адміністрації В. Деркачем, переглядає рукописи, вірші…
На той час у Білопіллі вже відновило свою роботу Білопільське літературне об’єднання «Вир», і я як його голова була присутня на вечорі… Пам’ятаю, як зараз: розгублена, не знаю, про що буду говорити і як, хвилююся, ніби школярка, намагаюся напам’ять завчити свій власний вірш-присвяту, написаний напередодні зустрічі, розумію, що не можу цього зробити, картаю себе за те, врешті виходжу на сцену… і бачу теплий і підбадьорюючий погляд Низового, що додає впевненості…
Іван Низовий – людина двох тисячоліть. Народжений у 1942 році, він сповна спізнав лихоліття війни, окупації, голоду 1947 і усіляких перебудов: пори «кукурудзяного» генія, пори брежнєвських «холодних» часів і дисидентства, пори горбачовської «гласності» і розвалу колишнього СРСР, пори «гекачепістів» і двад¬цятиріччя Незалежності України… Його твори – частина його життя, його душі, його погляду сучасної людини, патріота, часом нестерпно болючі, часом відверто пронизливі, філософські, добрі і людяні, сповнені любові до України, до своєї батьківщині – Білопільщини, Марківки, Верхосулля, до людей.
З приватної телефонної розмови напередодні Спаса:
– …Я їду, їду в Марківку на свято села… Прошу Господа, аби послав мені здоров’я, треба побувати на кладовищі, поспілкуватися з земляками… Повідом усіх!
…Як невимовно-боляче! Летять-пролітають роки у вирі тривіальностей, за якими – все життя. Іноді немає коли передзвонити і привітати з іменинами або якимись святами своїх знайомих, друзів, рідних, навіть просто поговорити. Ми не знаходимо часу спілкуватися із життям… і жалкуємо за ним тільки тоді, коли ВІЧНІСТЬ забирає від нас найдорожчих і найближчих...
30 вересня 2011 року перестало битися серце українського поета, земляка, людини – Івана Даниловича Низового. Земля йому небом…
Пам’ятаймо!
Людмила Калиновська
Сумна звістка з Луганщини про те, що помер Іван Низовий, вразила в самісіньке серце… Адже тільки-но, ось тільки-но… згадую дату – 19 серпня цього року Іван Данилович разом з донькою Лесею завітав-був у свою рідну Марківку на свято села. Хворий та кволий, висмоктаний страшною хворобою, все ж таки приїхав, щоб привітати земляків – марківчан і білопільців – зі святом, дарував нові книжки, намагався жартувати у приватних розмовах, плакав, коли звертався до земляків із вітальним словом…
30 вересня 2011 року Івана Даниловича не стало…
Згадую 1994 рік. Харків. Семінар молодих літераторів зібрав делегації «неоперених жовторотиків» з усієї України. Іван Данилович, тоді ще сповнений сил, творчих надій і задумів, прибув до Харкова з делегацією з Донбасу. А ми, на той час незнані і невідомі, сумська делегація: Людмила Ромен, Володимир Садівничий, Василь Пазинич, інші молоді й талановиті, хто вже з книжечкою виданих віршів, хто з рукописами – поспішили привітати Івана Даниловича від Сумщини… Я пам’ятаю, як заблищали його очі радістю і теплом, коли мене представили як молоду, талановиту поетесу з Білопільщини.
– О, та це ж моя землячка! Вітайте Людмилу Калиновську! – голосно до всіх звернувся Іван Данилович і вже зовсім тихо мовив до мене: – Як там моя люба Марківка?
Три дні семінару у Харкові пролетіли, як три хвилини. А останній день затягнувся до наступного ранку саме у готельному номері Івана Даниловича, де ми, молоді, спілкувалися і слухали тільки його, визнаного і знаного на Луганщині і в Україні Івана Низового – поета, громадянина, справжнього пат-ріота України…
Село Марківка. Рік 2007. Місцевий будинок культури. За півгодини має початися літературно-мистецьке свято «В думках повертаюсь до рідного дому» з нагоди 65-річчя поета-земляка Івана Низового. Пуста зала… Іван Данилович готується до зустрічі з марківцями, білопільцями, обласним і районним керівництвом: заступником голови облдержадміністрації З. Гузаром, головою районної ради С. Дворником, начальником управління культури і туризму облдерж¬адміністрації В. Деркачем, переглядає рукописи, вірші…
На той час у Білопіллі вже відновило свою роботу Білопільське літературне об’єднання «Вир», і я як його голова була присутня на вечорі… Пам’ятаю, як зараз: розгублена, не знаю, про що буду говорити і як, хвилююся, ніби школярка, намагаюся напам’ять завчити свій власний вірш-присвяту, написаний напередодні зустрічі, розумію, що не можу цього зробити, картаю себе за те, врешті виходжу на сцену… і бачу теплий і підбадьорюючий погляд Низового, що додає впевненості…
Іван Низовий – людина двох тисячоліть. Народжений у 1942 році, він сповна спізнав лихоліття війни, окупації, голоду 1947 і усіляких перебудов: пори «кукурудзяного» генія, пори брежнєвських «холодних» часів і дисидентства, пори горбачовської «гласності» і розвалу колишнього СРСР, пори «гекачепістів» і двад¬цятиріччя Незалежності України… Його твори – частина його життя, його душі, його погляду сучасної людини, патріота, часом нестерпно болючі, часом відверто пронизливі, філософські, добрі і людяні, сповнені любові до України, до своєї батьківщині – Білопільщини, Марківки, Верхосулля, до людей.
З приватної телефонної розмови напередодні Спаса:
– …Я їду, їду в Марківку на свято села… Прошу Господа, аби послав мені здоров’я, треба побувати на кладовищі, поспілкуватися з земляками… Повідом усіх!
…Як невимовно-боляче! Летять-пролітають роки у вирі тривіальностей, за якими – все життя. Іноді немає коли передзвонити і привітати з іменинами або якимись святами своїх знайомих, друзів, рідних, навіть просто поговорити. Ми не знаходимо часу спілкуватися із життям… і жалкуємо за ним тільки тоді, коли ВІЧНІСТЬ забирає від нас найдорожчих і найближчих...
30 вересня 2011 року перестало битися серце українського поета, земляка, людини – Івана Даниловича Низового. Земля йому небом…
Пам’ятаймо!
Людмила Калиновська
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
