Помилки, допущені людиною, яка має добрі наміри, — це привід не для сорому, а для навчання.

Марґарет Геффернен

Що бачить читач, який натрапив на публікацію одного з діючих авторів "Поетичних майстерень"?
Побачене буде віршем, висота якого складає дві строфи з промовистою назвою "Гекзаметр гніву". Ось воно:

"Гнів, оспівай, богине, народу, який не здається,
Згубний гнів на ворога, що лиха багато накоїв.
Душі славетних героїв навіки злітають у небо,
світять вони нам, як яснії зорі, звідти щоденно…

Люті потвори хай швидше ідуть назавжди на поталу
Псам і птахам. Воля Божа такою буде над ними.
Приготували ми спільною працею щит - міцний і великий.
Меч додамо ще до нього - довгий і гострий, мов лезо".

А що крім побаченого, можна узріти ще, якщо знайти "Іліаду" Гомера у перекладі Миколи Гнєдича, датовану 1829-тим роком:

"Гнев, богиня, воспой Ахиллеса, Пеле́ева сына,
Гибельный, — который ахеям беды бесчисленные содеял,
Мужей многих души сильных низринул во ад,
Тела же их сделал добычею псам всем и птицам хищным, —
Совершалось Зевсово волею это,
С тех пор, как, враждою великую, разошлись Атрид,
Царь мужей, и Ахиллес, богоравный".

Такий от збіг обставин і двох ліній.

Редакційна колегія нашого sub-порталу в режимі online & step by step з'ясувала наступне:

Ситуація — класична для межі між творчим переосмисленням і недоброчесним використанням джерела. Про нього ж автор не згадав.

1. Те, що створив Гнєдич, автор канонічного російського перекладу "Іліади" (1829), є не просто "переказом" — це поетичний переклад, що вже саме по собі є творчою інтерпретацією, тобто літературним твором, який має власне авторське право (у свій час).

2. Що зробив автор "Гекзаметру гніву"

Його український текст явно парафразує, наслідує або і "переспівує" Гнєдича, а не безпосередньо Гомера.
Новостворене зберігає і структуру, і мотиви, і навіть порядок образів:
• "Гнів, богиня, воспой…" → "Гнів, оспівай, богине…"
• "Тела же их сделал добычею псам и птицам хищным…" → "Люті потвори хай швидше ідуть назавжди на поталу / Псам і птахам…"
• "Совершалось Зевсово волею это…" → "Воля Божа такою буде над ними".

Тобто — лексичні, синтаксичні й образні паралелі дуже тісні.

3. Як це назвати юридично та етично

Юридично (в аспекті авторського права):
• Оскільки твір Гнєдича вже давно в public domain (автор помер у 1833 році), то формально порушення авторського права немає.
• Автор може навіть створювати "на основі", і це не порушить закону.

Етично (з погляду літературної доброчесності):
• Якщо автор не вказує на джерело і створює враження, що це є результатом дії власного натхнення — то це певна непорядність, яка межує з плагіатом.
• Якщо ж він відверто зазначив би, що це "вільний переспів "Іліади” або "варіація за Гомером / за Гнєдичем", — то це цитата-переспів як абсолютно чесна форма літературного діалогу.

4. Отже, визначення

Якщо автор не вказав, що текст виник на хвилях натхнення чи заснований на Гомері / Гнєдичі,
і зберіг помітну структурну та смислову подібність,
то коректно вважати, що:

– це не буквальний плагіат, але — літературне запозичення без посилання, тобто "неетичний переспів".

А якщо простіше — "чужий епос під своїм іменем".

Після долучення до розгляду експертної комісії у складі як своїх експертів, так і "з вулиці" (це були не стільки експерти як пересічні читачі однієї з місцевих бібліотек), а також і, скажемо так, третєйського судді вищих фахових і етичних інстанцій, виникло заключне рішення. Воно у наступних абзацах.

Поетичний уривок, наведений автором у сучасному українському варіанті, очевидно має безпосередню генетичну спорідненість із перекладом Миколи Гнєдича "Іліади" Гомера (1829). Це помітно не лише з першого рядка — "Гнів, оспівай, богине…", який точно повторює мотив початку Гнєдичевого "Гнев, богиня, воспой…", — але й із самої послідовності образів, ритміки та композиційного жесту. В українському тексті збережено логіку гомерівського заспіву: згадку про гнів, про загибель воїнів, про покарання, здійснене божественною волею, і про тіла, що стають поживою для псів і птахів. Різниця полягає лише у національно-моральному забарвленні мотивів і у зміщенні адресата з "Ахіллеса, Пелеєва сина" до "народу, який не здається".

З формального боку, подібна переробка належить до жанру переспіву або парафрази, який має давню традицію в європейських літературах. Водночас, коли автор не подає жодної ремарки про джерело натхнення — а саме про гомерівський чи гнєдичівський текст, виникає відчуття недобросовісного замовчування першотвору. Це не буквальний плагіат, адже автор не привласнює дослівного тексту і не порушує авторського права (переклад Гнєдича перебуває в суспільному надбанні). Проте з етичного погляду, така практика залишає неприємний осад — створює ілюзію повної самостійності там, де насправді наявне досить точне наслідування.

По суті, маємо приклад текстового відлуння, яке видається за оригінальний авторський твір. Зберігаючи гомерівську структуру і навіть частково лексику ("гнів", "пси й птахи", "воля Божа"), автор не створює нової поетичної реальності, а лише адаптує стару схему до сучасного контексту. Можливо, це зроблено з добрим наміром — "осучаснити Гомера" або "перекинути місток між епосом і сьогоденням", — однак без відкритого визнання джерела такий прийом виглядає як напівприхований плагіат, себто запозичення без чесного посилання.

Отже, справедливіше буде говорити не про "власний вірш", а про вільну стилізацію за Гнєдичем, або навіть "переосмислений переклад з промовистим національним акцентом". Проте для читача, який не знає оригіналу, така ремінісценція виглядає як новотворення, що вводить його в оману. Саме тому в літературній практиці заведено чесно вказувати джерело, бодай у дужках: за мотивами Гомера / за перекладом М. Гнєдича. Це не зменшує авторської заслуги, а навпаки — підкреслює її інтелектуальну чесність.

Дата і підписи сьогоднішні, вірш, який розглядався, вчорашній.

Метою даного дослідження було не звинувачення, а спроба розібратися в поетичній спадковості. Іноді сучасний текст постає так близько до класичного першотвору, що постає питання: де межа між переспівом і запозиченням? Звернення до перекладу Миколи Гнєдича дало можливість простежити, як давній епос може переходити у нові контексти, але водночас — як легко можна втратити зв’язок із джерелом, якщо його не назвати.

Протокол засідання від 03.11.2025