Бувають письменники, у яких навіть у самих прізвищах закладена своєрідна поетична промовистість: Микола Вінграновський... Володи¬мир Яворівський... Іван Світличний...
І серед них – наш Іван Низовий.
Кому на Луганщині (та хіба тільки на Луганщині?) не відоме це ім'я? Є в ньому щось по-справжньому козацьке – від Великого Лугу, від за-порізького Низу.
Ще, здається, на початку далеких сімдесятих я намертво прой¬нявся болем його рядків:

Крізь пітьму сторіч,
Мов сто свіч крізь ніч,
До моїх до віч
Продирається Січ,
Закипаючи у моїх очах,
Мов козацька кров
На чужих мечах...
Знову Січ січуть – сто струмків тече.
Не мене січуть, а мені пече...

Так сказати (коли в кожному слові кипить жива стражденна кров) не кожному дано. А Іванові було дання. І то ознака високої поезії.
Нині за його плечима не одне десятиліття, прожите в творчих тру¬дах, не одна збірка побачила світ.
Але «Пора косовиці» не кінчається. І не мертвіє «Пракорінь», і пру-житься «Стебло», і «Народжуються квіти», бо знову «Провесінь», і навіть в «Рівноденні» – «Нове чекання ранку».
Я побудував цю фразу, використовуючи назви його книжок, не за-ради хвацького каламбуру. Ні. Так сказалось. Бо вже самі назви го¬ворять про цілісність Івана як поета. У літературі, як і в житті, у нього свій, лише йому притаманний голос – пристрасний, часто з само¬іронією, дзвінкий і ліричний. Та все ж більше в тому голосі сумної спостережливості, суворого лаконізму й філософського узагальнення:

Матері посадили край шляху терпкі свої болі,
Свої болі терпкі та й у землю тверду, наче камінь,
Сподівалися: виростуть з болів бодай хоч тополі,
Та бодай хоч тополі... А виросло вічне чекання.

Це – справжній поетичний шедевр, згусток любові і болю, згус¬ток печалі і вічної материнської самоти.
Пригадую, яким літературним вибухом все в ті ж 70-ті роки про-звучала його поема «Горобина ніч». А «Остання колискова моєму дідові»? А «Чорні состави»?
Що не кажи, а справжня поезія – це завжди велике потрясіння, глибоке здивування, що перехоплює подих, Це ніби могутнім вітром навстіж розчинені двері – в інший, ніби тобі й знайомий, але вже по-новому осяяний поетовим словом світ!
Не буду по-бухгалтерськи, з калькулятором в руках обчислювати, скільки в Іванових віршах справжніх художніх полотен, а скільки пла¬катів чи етюдів або й просто шкіців. Справа не в кількості. Справа в художній вартості.
Але... досить балаканини.
Зараз відкривається Іванів «Вертеп».
«Вертеп» Низового!

Григорій Половинко