За вісім років з часу проголошення незалежності України ніхто з поетів Луганщини не видав стільки книжок, як Іван Низовий. Вони невеликі, та якби їх зібрати в одну книгу, то вийшов би солідний том. І всі ці збірки я уважно читав. І, як правило, від невеликої кількості сторінок одержував велике естетичне задоволення і втіху. Творчий голос в Івана Низового свій, його не можна сплутати з голосами інших поетів.
У чому ж відмінність й оригінальність лірики Івана Низового? Стиль його – імпресіонізм в найкращому розумінні цього поняття. Мало не кожен його вірш – це жмуток душевних вражень, вираження того почуття, що схвилювало поета саме тепер. Рядки його так і ллються у вірші, часто не дотримуючись строфічної строгості. Поет ніби поспішає скоріше перенести на папір свою збентеженість. Слово завжди покірне поетові, як той віск чи глина в руці скульптора. Часто він творить неологізми, уміло додаючи граматичні склади до кореня чи звичної основи слова.
І от переді мною нова, остання, збірка Івана Даниловича. «Хрущі над вишнями». У ній та ж стильова тональність, що і в попередніх, але схвильованість, збентеженість – вища, що свідчить про незгасаючий творчий потенціал поета. Тема книжки з тих, що не без підстав вважаються вічними, – ностальгія. Тугою за батьківщиною, за рідним гніздом страждав ще гомерівський Одіссей, тобто й сам Гомер. А ще Овідій, Данте, Гюго, Байрон, Пушкін, Шевченко, Олесь, Маланюк... Мало якого поета обминула ця тема. Та їй не суджено стати банальною. Цілу книжку ностальгійних поезій видав і відомий, популярний нині поет Микола Луків. І от і наш Іван Низовий нездужає на цю одвічну поетичну хворобу: його, як магнітом, з луганського кварталу Зарічного тягне до милої Марківки – села у Сумській області – колиски свого круглосирітського дитинства. І вже у другому вірші збірки поет, минаючи знайомі села, з трепетом у серці добирається до милої своєї малої батьківщини: «А ось і Марківка. Оаза моїх донбаських снів і мрій.» Та Іванові, як свого часу Єсеніну, зустріч з рідним селом радості не принесла. Така дорога пам'яті околиця Рудка, де тулилася хата Низових, заросла бур'янами, заплаканими зранку росами. І виривається з глибин поетової душі:

Поплачу,
На цвинтарі зруйнованім
Позначу
Бодай слізьми оцю "домівку"
Мами.

І скрізь, і всюди автор бачить сільське запустіння, не чути пісень веселих, нема весіль шумливих, і мало дітей у постарілій школі, і рідко-рідко зустрінеш знайомого, уже сивого, і вони не всі пізнають його, схудлого, стемнілого з лиця. А він же тут і худобу пас, і причіплювачем був біля трактора, і на весілля любив заглядати... Господи, ніде не чути чіткого дужого пульсу життя.
Читаю – і проймаюся болем поета, який ще з молодих років такий завжди збентежений, наструнений, вороже настроєний до неправди. А слово Україна він вимовляв завжди з пієтетом. І ніби чую на письменницьких зборах його сміливі репліки на адресу нашого літературного начальства, а ще гостріші – на адресу обкомівських кураторів. Це не могло не відбиватися на виданні його збірок та публікаціях у періодиці. І не дивно, що це часто тягло Івана до зеленого змія.
Роки перебудови Іван Низовий зустрів захоплено, незалежність України – урочисто. «Я був, розправив спину Господарем у вільній стороні. І синьо-жовтий прапор привітав, і поклонився тризубу-гербові». Та минають дні, місяці, роки, і стає болісно Іванові, як Тичині: одчиняв двері нареченій, а воно ж – вітер, сніг. І звучить в багатьох рядках глибока осіння печаль аж до бажання «успокоїтися під марківськими чебрецями». Втім, у зболенім поетовім серці вже жевріє іскра надії:

...Всіх розпізнав. Такого надививсь,
Хоч вішайся у полі на тополі.
Та цього я ніколи не зроблю
На втіху ворогам і воріженькам,
Є в мене Україна, бідна ненька,
І я її, знедолену, люблю!

Отже, Іванові хрущі над вишнями прогули не просто про ностальгію, а розкрили справді трагічну цілу поему людського болю. І ця трагедія, на жаль, типова мало не для всіх творців зі світу Прекрасного. І вже чимало я читав про це віршів у періодиці і збірок. Інвективи, нарікання, іронія, сатира, сарказм. Більшість з прочитаного тривожила і почуття, і розум. Досі чи не найбільше хвилювали мене вірші Івана Гнатюка, написані на шевченківський заспів. Та от болем Івана Низового проймаюся найдужче – він такий людя-ний, конкретний. «Хрущі над вишнями» – правдивий болісний документ нашого сьогодення, виражений з силою небуденного таланту.

Іван Савич

1999