ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Борис Костиря
2025.09.02 22:08
Танцюють порожні віки.
Всміхається маска в загрозі.
Простягне подібність руки
Сатир у вигадливій позі.

В палкому натхненні спектакль
Розігрує хтось у абсурді.
В нім кожен намічений такт

Олександр Буй
2025.09.02 21:52
Віщувала заграва вітер
У багрянім заході сонця.
Зачиняли бутони квіти
І згасали в хатах віконця.

Прохолода, така приємна,
Денну спеку заколисала.
Ще хвилина – і стало темно,

Віктор Насипаний
2025.09.02 13:41
Ще день малює гарне щось:
Ясні шовки останні літа.
І стільки барв іще знайшлось,
Тепла і радості палітра.

Вдягає сонце в кольори
Усе навкруж під усміх щирий.
Світлішим світ стає старий,

Віктор Кучерук
2025.09.02 12:17
Небувале, довгождане,
На краю земних доріг, -
Ти - кохання безнастанне
В смутках-радощах моїх.
За твої уста вологі
І за тіняву очей, -
Закохався до знемоги,
Як душа про це рече.

Світлана Майя Залізняк
2025.09.02 08:19
Слова - оригінальна поезія Світлани-Майї Залізняк, без втручання ШІ, музика та вокал згенеровані за допомогою штучного інтелекту в Suno. У відеоряді використано 10 ілюстрацій - згенерованих ШІ за описом авторки, ексклюзивно для цієї поезії. Для "оживленн

Артур Курдіновський
2025.09.01 23:38
О, літо! Йди! Мені тебе не шкода!
Сховайся в герметичний саркофаг.
Зробило ти мені таку погоду,
Що захлинаюсь у сльозах-дощах.

Ти зіпсувало зошит мій для віршів,
У ньому оселилася печаль.
Ти відібрало в мене найцінніше!

Борис Костиря
2025.09.01 22:21
Мій голос обірвався у зеніті,
Мої слова згоріли у золі.
Мої думки у полі переритім
Замерзли нерозквітлими в землі.

До кого я кричу в безмежнім полі?
Зі світом же обірваний зв'язок.
Лиш холоднеча, як безжальність долі,

Олена Побийголод
2025.09.01 12:07
Із Бориса Заходера

Ледве ми виперлись з решти приматів
й рушили вдаль з усієї снаги –
з нами побігли, без жодних дебатів,
мордочка, хвіст та чотири ноги.

Часом блукаємо ми у хаосі, –

Ольга Олеандра
2025.09.01 09:47
Останній день літа.
Все сонцем залите.
І ніде вмістити
безмежжя тепла.
Пронизана світлом
серпнева тендітна
струїть малахітом
прощання пора.

Віктор Кучерук
2025.09.01 05:51
В частоколі останніх років
Причаїлася тиша німотна, –
Ми з тобою, мов крила, близькі
І водночас, як зорі, самотні.
Не засліплює зір відбиття
Учорашніх цілунків тривалих, –
Десь поділись палкі почуття,
Що серця нам обом зігрівали.

Олег Герман
2025.09.01 00:32
Чергова епоха раптово пішла,
Немов розчинилася, втратила цінність.
Можливо, це просто миттєвість життя,
Яку б я хотів розтягнути на вічність.

Не хочу про осінь, холодну і злу,
Чи сніг, що впаде на замерзлі дороги.
Про них надто рано, а біль та вій

Олександр Буй
2025.08.31 22:37
Зникло в мороку все. Ні очей, ні облич.
Тільки губи в цілунку злились навмання…
Нині трапилось диво – Тетянина ніч –
І у щасті своєму я віри не йняв!

Я на неї чекав кілька тисяч ночей,
Утираючи сльози, ковтаючи страх.
Допоміг мені ямб, дав надію х

Борис Костиря
2025.08.31 22:13
Всесвітній холод, як тюрма німа.
Всесвітнє безголосся, ніби тундра.
Безлюдність так жорстоко обійма.
Лягає тиша так велично й мудро.

І птах замерзне й тихо упаде
У невідомість, як в обійми страху.
Не знайдеш прихисток уже ніде,

Ярослав Чорногуз
2025.08.31 19:04
Пора поезії щемлива
Уже ступає на поріг.
І ллється віршів буйна злива,
І злото стелиться до ніг

Непрохано-медовим смутком,
Жалем за літечком ясним...
Що ніби квітка незабудка --

Артур Курдіновський
2025.08.31 18:30
Моє кохання - вигаданий грант.
Життя мене нічого не навчило.
Для тебе вже букет зібрав троянд -
Поверне він твої забуті крила!

Засяй, немов яскравий діамант,
Забудь минуле, долю чорно-білу!
Римує сни твій вірний ад'ютант,

Юрко Бужанин
2025.08.31 14:23
Люба, уяви лише
розмах крил птаха Рух –
Це частинка лиш розмаху
мого кохання...
Не відпускати б довіку
мені твоїх рук...
Твоє ложе встелю
простирадлом – Праною.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Рецензії):

Наталія Близнюк
2021.12.12

Пиріжкарня Асорті
2020.01.20

Тарас Ніхто
2020.01.18

Сергій Губерначук
2019.07.07

Юля Костюк
2018.01.11

Олександр Подвишенний
2017.11.16

Ірина Вовк
2017.06.10






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Іван Низовий (1942 - 2011) / Рецензії

 Моє письмо завжди святе
Здрастуй, Ваню! Здрастуй… // «Почнімо з добрих справ. Скажімо: «Добрий день!» найпершому зустрічному. Можливо, він добрий вісник. І несе новини, що зроблять світ добрішим… «Добрий день!» //
«Так, так, Ваню, доброго дня! Звичайно, доброго – і на новини, і на те, що ми знову зустрілися… Готується до друку чергове видання твоїх поезій, роздумів, сподівань і сумнівів. Яскравий на кольори художній доробок твоєї літературної спадщини, кожен рядок якої йде від серця. Твого серця, Ваню, і твоєї душі – щедрої, відвертої, сповненої болю й надій, віри й любові. // «Я дихаю віршами. Іноді я задихаюсь віршами болю та відчаю в дикому полі. І лишень загублена в часі криниця рятує в мить невловиму мені від задухи і смерті. Я не пишу – я лиш дихаю світом безмежним» //
Боже! Як ти намагався увібрати в себе цей світ своїми хворими легенями, які поїдала щодня, щохвилини невідступна хвороба… Так уже сталося, що останні місяці твого, Ваню, перебування на землі, обмежилися для тебе кількома метрами пересування – кімната, коридор, подвір’я… На більше не вистачало сил… Ти все розумів, як і твої рідні – дружина Ліна і донька Леся, друзі, я… Та жодного разу не поскаржився, а лише зізнався в поетичному рядку: // «Намагаюся опиратися, доостанку борюсь – не соромлюсь зізнатися, що вмирати боюсь…» // Така відвертість – привілей тільки по-справжньому сильних людей…
Знаєш, Ваню, коли ти востаннє покинув свою домівку, пішовши у Вічність, твоя оселя не стала порожнечею не тільки тому, що залишилися і продовжують в ній жити найдорожчі для тебе люди – дружина і донька, а насамперед тому, що зберігається тут тепло і хлібосольність твоєї душі, людяність і висока мудрість, які обігріють кожного, хто завітає за знайомою адресою… // «Заходьте – пригощу борщем. І ще наллю, як буде мало. На друге каша є, а ще обсмажене в цибулі сало» // «…Заходьте в гості – пригощу, насиплю пригорщу насіння. І пожалію, і прощу за всі вчорашні потрясіння» // От і я знов і знов приходжу до тебе. Як подорожній… Щоб перепочити з дороги, порадитися, згадати найдорожче і пам’ятне.
Ти, безумовно, пам’ятаєш, Ваню, як ми вперше зустрілись і познайомились. Сталося це восени 1967 року, коли мене вісімнадцятирічного юнака, зарахували до штату обласної комсомольської газети «Молодогвардієць», у складі якої ти вже працював. Поруч трудилися такі ж, як і ти, 23-, 25- і 28-річні колеги. Молоді, вродливі, розумні, енергійні, а головне – талановиті й доброзичливі, які крок за кроком уводили в журналістику й мене – наймолодшого серед вас.
Це вже згодом я дізнався про таке гірке поняття, як діти війни, бо тодішня наша «молодіжка» майже повним складом побувала на цій самій війні, залишивши там своє дитинство і рідних… Хто – батька, хто – дідуся, хто – свого однолітка… У тебе ж, Ваню, з війною особливо жахливі рахунки – ти вийшов з неї сиротою… // «Мої вуста не вимовляли «мамо». І «тату», і не чув я слова «син», що звернене до мене, і так само щасливої сорочки не носив» //
Я потім довго шукав відповідь на болюче питання: «Де ти, Ваню, і твої однолітки брали сили, щоб відбутися, всупереч обставинам, не втраченим поколінням, а навпаки – талановитим, закоханим у життя, не озлобленим, а напрочуд готовим поділитися останнім з іншими?» І, здається, я знайшов її. Вона – у коріннях і духовній спадщині, які наслідували мої колеги. Вони взяли на себе найвідповідальнішу місію – бути носіями свого роду, його гідними продовжувачами, тому й прагнули змінити життя на краще, відновлювали зруйноване й будували нове. Писали талановиті твори, переважно світлі та добрі, адже нам так бажалося бути вільними й щасливими… І кохалися, народжували дітей, щиро вірили й сподівалися на те, що все найкраще ще чекає на нас попереду… Ці поняття – Віра, Любов, Надія – були вистраждані. І торкалися ми до них обережно, щоб не розплескати, не втратити назавжди. Здається, не втратили…
А ще, Ваню, ми були просто молоді та відносно здорові – а хіба це вже само по собі не щастя?! // «Привітав мене Володя Просін з Днем журналіста… Як було все просто в юнацькі роки: шпальтами газети ми, молоді, закохані поети, постійно марили; мізерний гонорар не витрачали на дрібний товар, а на вино лишень… Лилось рікою натхнення… Дійсність бачилась такою рожевою – це так давно було, води і вина багацько утекло…» //
А ще залишилися у пам’яті славнозвісні «Рвані вітрила» – кафе на відкритому майданчику у сквері імені 30-річчя ВЛКСМ. Тут призначали зустріч художники й артисти, поети й журналісти – своєрідний луганський Монмартр… Читали вголос Рембо і Аполінера, Гарсіа Лорку і Пабло Неруду, а ще Миколу Вінграновського і Василя Симоненка, Володимира Сосюру, обговорювали нові твори Олеся Гончара і, звичайно, читали свої… Ми обіймали один одного й казали: «Старий, ти – геній!». Як давно це було…
Як і те, коли література взагалі й поезія зокрема були на слуху і шанувалися в народі. Коли в кафе та на відкритих майданчиках, у філармонії проводилися вечори поезії, і на цих зустрічах, як то кажуть, яблуку ніде було впасти… А потім, наступного дня, до тебе на вулиці підходили незнайомі люди й запитували: «Ви той самий поет, що читав свої вірші вчора?» І, отримавши ствердну відповідь, із вдячністю говорили: «Спасибі! Гарні вірші». І це було найвищим визнанням.
Та було й інше – сумне. Одного разу ти з гіркотою повідомив, що покидаєш нас. Власне, не нас, а Луганськ, у якому тобі дихалося важко. Дивна річ відбувалась: у місті виходили три обласні друковані видання, два з яких – українською мовою. Майже всі газети на місцях – теж українською мовою. Постійно виходили літературні сторінки з добірками віршів і оповідань як уже відомих авторів, так і початківців. Здавалось б, усе добре. Але… Ті, хто писав українською, говорив про свою любов до України, потрапляли під особливий нагляд і контроль з боку влади, яка зараховувала їх до розряду «ненадійних» – тобто «дисидентів» і «націоналістів». От ти й вирішив податися до Львова…
Поїзд відходив рано-вранці, і нас було небагато, хто наважився проводити тебе. У руках – пляшка горілки й стакани, осторонь – за кілька метрів, міліцейський патруль, який уважно спостерігав за нами. Ми були сумні, бо гадали, що розлучаємось назавжди. Тож, зізнаюсь, що й очі зволожніли… І раптом з’явився він – Владислав Титов, уже відома на той час усьому світу людина… Він пройшов повз міліціонерів, які відразу ж вишукувались як по команді, підійшов до нас, поздоровкався і… мовчки обійняв тебе. Міцно-міцно, як роблять це чоловіки… І тоді ми з вдячністю відчули, що і в Луганську, на щастя, ще залишилися справжні люди. А горілку за твою вдачу, Ваню, як ти пам’ятаєш, ми все ж таки випили, бо міліціонери не наважилися нам завадити це зробити… // «Моя держава, скупана в росі, озвучена наскрізно солов’ями. І в ній мої співучі співкраяни зовуться українцями усі!»//
Ти все ж таки повернувся… І зробив згодом, як сам зізнався, «найкумеднішу дурницю» у своєму житті: вирішив стати… комуністом. Щоб у партії було більше чесних і принципових людей… Ми відмовляли тебе від такого кроку, говорили: «Ваню, ти давно вже все довів своїм життям…». Та ти пішов до райкому… Повернувся приблизно через годину. Дратований, із палаючими очима. Сплюнув смачно на підлогу і спересердя промовив: «Не потрібні їм такі, як я. Та й мені вони не потрібні» // «Й пишу, як водиться, не те, що зверхникам догідне, – моє письмо завжди святе й щоденно необхідне…» //
Ось така, Ваню, у нас вийшла розмова-спогад. Час, мабуть, перепочити. Власне кажучи, я мав написати вступне слово до одного з томів нинішнього твого видання, зробити, за традицією, певний аналіз твоїх творів. Але, як ти сам колись висловився з цього приводу, поезія або є, або її немає взагалі. Ти ж – справжній поет. А ще – ти блискучий публіцист і прозаїк. Тож на останнє скажу ось про що…
За життя ми зазвичай стримуємо свої почуття, скупі на слова любові та подяки на адресу тих, хто нам дорогий. Усе відкладаємо на потім і часто запізнюємося… Ось і я дещо спізнився… Та вдячний долі за те, що протягом 44 років вона вела мене по життю поруч з тобою – людиною мужньою і людяною, талановитою і закоханою в життя, чесною і принциповою, яка жодного разу не зрадила ані собі, ані своїй-нашій Батьківщині. І якщо ти мав гріхи (а вони властиві людям), то лише один – безмежну любов до України. Та цей гріх – святий. Як і твоє письмо, осяяне Богом:

Таким і доживу, що Бог відміряв
Під вербами у Глібовській журбі,
І скаже хтось: «Він в Україну вірив,
Не зраджував ні їй, ані собі…

Спасибі тобі, Поет і Громадянин Іван Данилович Низовий.


Роман Рибніков






Передмова Р. Рибнікова


Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.



      Можлива допомога "Майстерням"


Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi,
  видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Про оцінювання     Зв'язок із адміністрацією     Видати свою збірку, книгу

  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Дата публікації 2012-06-09 10:54:20
Переглядів сторінки твору 1590
* Творчий вибір автора: Майстер-клас
* Статус від Майстерень: R
* Народний рейтинг 0 / --  (6.055 / 6.53)
* Рейтинг "Майстерень" 0 / --  (5.253 / 5.79)
Оцінка твору автором -
* Коефіцієнт прозорості: 0.792
Потреба в критиці толерантній
Потреба в оцінюванні не обов'язково
Конкурси. Теми АВТОРИ
Автор востаннє на сайті 2025.05.04 08:24
Автор у цю хвилину відсутній