
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.09.18
22:26
Краще говорити мовою жестів,
на дні якої - крик, відчай.
Ліпше говорити мовою очей,
на дні якої - пристрасть.
Худий, виснажений ізгой
гримить кайданами
порожніми вулицями.
І його ніхто не чує.
на дні якої - крик, відчай.
Ліпше говорити мовою очей,
на дні якої - пристрасть.
Худий, виснажений ізгой
гримить кайданами
порожніми вулицями.
І його ніхто не чує.
2025.09.18
21:16
Тендітні вії додолу опускаю,
У подумках з тобою я лечу.
Мені до болю тебе не вистачає,
Я, ніби полум'я свічі, тремчу.
Чекаю, що покличеш знову ти мене.
І без вагань я швидко прибіжу
Кохання , мов іскринка, до душі торкне.
У подумках з тобою я лечу.
Мені до болю тебе не вистачає,
Я, ніби полум'я свічі, тремчу.
Чекаю, що покличеш знову ти мене.
І без вагань я швидко прибіжу
Кохання , мов іскринка, до душі торкне.
2025.09.18
19:05
Жив в одного пана старець, ходив, побирався
Доки й помер і до Бога чи в пекло подався.
Залишилась після нього тільки одна свита.
Та погана, що і бідний погидує вдіти.
Двірник свиту, навіть, в руки не схотів узяти,
Тож підняв її на вила й закинув на х
Доки й помер і до Бога чи в пекло подався.
Залишилась після нього тільки одна свита.
Та погана, що і бідний погидує вдіти.
Двірник свиту, навіть, в руки не схотів узяти,
Тож підняв її на вила й закинув на х
2025.09.18
18:13
Байдуже – до пекла чи до раю.
Рішення приймати не мені.
Нині лиш на тебе я чекаю –
Наяву чекаю і у сні.
За плечами сорок вісім років –
І вони злетіли, наче мить.
Я збагнув, наскільки світ широкий,
Рішення приймати не мені.
Нині лиш на тебе я чекаю –
Наяву чекаю і у сні.
За плечами сорок вісім років –
І вони злетіли, наче мить.
Я збагнув, наскільки світ широкий,
2025.09.18
12:14
Чоловіче шо ти як ти
Проспектом оцим-во хиляючи стильно
Дам – ді – дам – ді – да – ділі – ді
Мама зве тебе додому йди
Ситчику-читчику йди розкажи
Cпустошення все ще чатує мовби
Тон рожевий електрична блакить
Проспектом оцим-во хиляючи стильно
Дам – ді – дам – ді – да – ділі – ді
Мама зве тебе додому йди
Ситчику-читчику йди розкажи
Cпустошення все ще чатує мовби
Тон рожевий електрична блакить
2025.09.18
11:46
Осінь починається з цілунків
все ще розпашілих літніх вуст.
Вереснем прокочується лунко
сонячних обіймів перший хруст.
Це прощання буде неквапливим.
Вгорнутим у ніжну теплоту.
Вітер, то бурхливо, то пестливо
все ще розпашілих літніх вуст.
Вереснем прокочується лунко
сонячних обіймів перший хруст.
Це прощання буде неквапливим.
Вгорнутим у ніжну теплоту.
Вітер, то бурхливо, то пестливо
2025.09.18
09:21
СІМ ЧУДЕС ЮВІЛЯРА
Отже, мені виповнилося 70 років!
З огляду на цю поважну цифру хотів би поділитися деяким нагромадженим досвідом. Можливо, він зацікавить когось із тих моїх читачів, хто лише наближається до такого далекого рубежу, який у дитинстві ч
2025.09.18
07:12
В'язень мрій і невільник турбот,
Часто змінюю плани позицій,
Бо упертий у чімсь, як осот,
Піддаюся всьому, мов мокриця.
Одягнувши сталеву броню,
Захистившись од куль і осколків, -
Я надалі боюся вогню
Допомоги чиєїсь без толку.
Часто змінюю плани позицій,
Бо упертий у чімсь, як осот,
Піддаюся всьому, мов мокриця.
Одягнувши сталеву броню,
Захистившись од куль і осколків, -
Я надалі боюся вогню
Допомоги чиєїсь без толку.
2025.09.18
01:11
Щастя любить тишу,
тож плекаєш в домі;
у душі колишеш
почуття знайомі.
Затуляєш вікна,
запіркою двері —
квіточка тендітна
в пишнім інтер'єрі.
тож плекаєш в домі;
у душі колишеш
почуття знайомі.
Затуляєш вікна,
запіркою двері —
квіточка тендітна
в пишнім інтер'єрі.
2025.09.17
22:28
Руїни зруйнованого міста.
Від міста нічого не лишилося.
Надгризені скелети будинків.
Бита цегла, щелепи дверей,
вищир безуства.
Що нам хочуть сказати
ці руїни? Вони не стануть
руїнами Херсонеса,
Від міста нічого не лишилося.
Надгризені скелети будинків.
Бита цегла, щелепи дверей,
вищир безуства.
Що нам хочуть сказати
ці руїни? Вони не стануть
руїнами Херсонеса,
2025.09.17
18:46
Я обійму тебе…
У дотиках моїх
Забудь свої печалі і тривоги,
Забудь напругу буднів гомінких,
Знайди спочинок на складних дорогах.
…..
…..
Нехай в моїх обіймах плине час
У дотиках моїх
Забудь свої печалі і тривоги,
Забудь напругу буднів гомінких,
Знайди спочинок на складних дорогах.
…..
…..
Нехай в моїх обіймах плине час
2025.09.17
18:18
Знаючи, надходить ніч і сонце палить кораблі
Я чекатиму оркестру, пограти на трубі
Став на берег би праворуч, а ліворуч на пісок
І вінка плів би з волошок, і рояль би грав ото
Капричіо ріжком виймає павутини з вух моїх
Я цей раз одверто голий. Не с
Я чекатиму оркестру, пограти на трубі
Став на берег би праворуч, а ліворуч на пісок
І вінка плів би з волошок, і рояль би грав ото
Капричіо ріжком виймає павутини з вух моїх
Я цей раз одверто голий. Не с
2025.09.17
17:57
Ходу вповільнив і спинивсь
Раптово чоловік,
Схопивсь за груди та униз
Зваливсь на лівий бік.
Ногами сіпавсь і хрипів
До піни на устах,
Немов пояснював без слів,
Чому ця хрипота
Раптово чоловік,
Схопивсь за груди та униз
Зваливсь на лівий бік.
Ногами сіпавсь і хрипів
До піни на устах,
Немов пояснював без слів,
Чому ця хрипота
2025.09.17
16:58
Заливався світанок пташино,
Зачекався бджоли липи цвіт.
Я сьогодні вдихав Батьківщину,
Видихаючи прожитість літ.
Приспів:
Від обійм Чужина – мати-мачуха,
Світла крайці і крихти тепла.
Зачекався бджоли липи цвіт.
Я сьогодні вдихав Батьківщину,
Видихаючи прожитість літ.
Приспів:
Від обійм Чужина – мати-мачуха,
Світла крайці і крихти тепла.
2025.09.17
11:14
Нетрадиційність нині в моді,
Ярмо традицій – на смітник!
Здоровий глузд шукати годі,
Бо навіть слід по ньому зник.
Коли розкручують амбіції,
Передусім цькують традиції.
Ярмо традицій – на смітник!
Здоровий глузд шукати годі,
Бо навіть слід по ньому зник.
Коли розкручують амбіції,
Передусім цькують традиції.
2025.09.17
08:56
вересня - День народження видатного українського письменника
Його називали соняшником, адже найбільше він любив сонце…
Шляхетний, стрункий, красивий,
по сходах життя пілігрим,
він ніколи не буде сивим,
він ніколи не буде старим.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Його називали соняшником, адже найбільше він любив сонце…
Шляхетний, стрункий, красивий,
по сходах життя пілігрим,
він ніколи не буде сивим,
він ніколи не буде старим.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

2021.12.12
2020.01.20
2020.01.18
2019.07.07
2018.01.11
2017.11.16
2017.06.10
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Автори /
Іван Низовий (1942 - 2011) /
Рецензії
Моє письмо завжди святе
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Моє письмо завжди святе
Здрастуй, Ваню! Здрастуй… // «Почнімо з добрих справ. Скажімо: «Добрий день!» найпершому зустрічному. Можливо, він добрий вісник. І несе новини, що зроблять світ добрішим… «Добрий день!» //
«Так, так, Ваню, доброго дня! Звичайно, доброго – і на новини, і на те, що ми знову зустрілися… Готується до друку чергове видання твоїх поезій, роздумів, сподівань і сумнівів. Яскравий на кольори художній доробок твоєї літературної спадщини, кожен рядок якої йде від серця. Твого серця, Ваню, і твоєї душі – щедрої, відвертої, сповненої болю й надій, віри й любові. // «Я дихаю віршами. Іноді я задихаюсь віршами болю та відчаю в дикому полі. І лишень загублена в часі криниця рятує в мить невловиму мені від задухи і смерті. Я не пишу – я лиш дихаю світом безмежним» //
Боже! Як ти намагався увібрати в себе цей світ своїми хворими легенями, які поїдала щодня, щохвилини невідступна хвороба… Так уже сталося, що останні місяці твого, Ваню, перебування на землі, обмежилися для тебе кількома метрами пересування – кімната, коридор, подвір’я… На більше не вистачало сил… Ти все розумів, як і твої рідні – дружина Ліна і донька Леся, друзі, я… Та жодного разу не поскаржився, а лише зізнався в поетичному рядку: // «Намагаюся опиратися, доостанку борюсь – не соромлюсь зізнатися, що вмирати боюсь…» // Така відвертість – привілей тільки по-справжньому сильних людей…
Знаєш, Ваню, коли ти востаннє покинув свою домівку, пішовши у Вічність, твоя оселя не стала порожнечею не тільки тому, що залишилися і продовжують в ній жити найдорожчі для тебе люди – дружина і донька, а насамперед тому, що зберігається тут тепло і хлібосольність твоєї душі, людяність і висока мудрість, які обігріють кожного, хто завітає за знайомою адресою… // «Заходьте – пригощу борщем. І ще наллю, як буде мало. На друге каша є, а ще обсмажене в цибулі сало» // «…Заходьте в гості – пригощу, насиплю пригорщу насіння. І пожалію, і прощу за всі вчорашні потрясіння» // От і я знов і знов приходжу до тебе. Як подорожній… Щоб перепочити з дороги, порадитися, згадати найдорожче і пам’ятне.
Ти, безумовно, пам’ятаєш, Ваню, як ми вперше зустрілись і познайомились. Сталося це восени 1967 року, коли мене вісімнадцятирічного юнака, зарахували до штату обласної комсомольської газети «Молодогвардієць», у складі якої ти вже працював. Поруч трудилися такі ж, як і ти, 23-, 25- і 28-річні колеги. Молоді, вродливі, розумні, енергійні, а головне – талановиті й доброзичливі, які крок за кроком уводили в журналістику й мене – наймолодшого серед вас.
Це вже згодом я дізнався про таке гірке поняття, як діти війни, бо тодішня наша «молодіжка» майже повним складом побувала на цій самій війні, залишивши там своє дитинство і рідних… Хто – батька, хто – дідуся, хто – свого однолітка… У тебе ж, Ваню, з війною особливо жахливі рахунки – ти вийшов з неї сиротою… // «Мої вуста не вимовляли «мамо». І «тату», і не чув я слова «син», що звернене до мене, і так само щасливої сорочки не носив» //
Я потім довго шукав відповідь на болюче питання: «Де ти, Ваню, і твої однолітки брали сили, щоб відбутися, всупереч обставинам, не втраченим поколінням, а навпаки – талановитим, закоханим у життя, не озлобленим, а напрочуд готовим поділитися останнім з іншими?» І, здається, я знайшов її. Вона – у коріннях і духовній спадщині, які наслідували мої колеги. Вони взяли на себе найвідповідальнішу місію – бути носіями свого роду, його гідними продовжувачами, тому й прагнули змінити життя на краще, відновлювали зруйноване й будували нове. Писали талановиті твори, переважно світлі та добрі, адже нам так бажалося бути вільними й щасливими… І кохалися, народжували дітей, щиро вірили й сподівалися на те, що все найкраще ще чекає на нас попереду… Ці поняття – Віра, Любов, Надія – були вистраждані. І торкалися ми до них обережно, щоб не розплескати, не втратити назавжди. Здається, не втратили…
А ще, Ваню, ми були просто молоді та відносно здорові – а хіба це вже само по собі не щастя?! // «Привітав мене Володя Просін з Днем журналіста… Як було все просто в юнацькі роки: шпальтами газети ми, молоді, закохані поети, постійно марили; мізерний гонорар не витрачали на дрібний товар, а на вино лишень… Лилось рікою натхнення… Дійсність бачилась такою рожевою – це так давно було, води і вина багацько утекло…» //
А ще залишилися у пам’яті славнозвісні «Рвані вітрила» – кафе на відкритому майданчику у сквері імені 30-річчя ВЛКСМ. Тут призначали зустріч художники й артисти, поети й журналісти – своєрідний луганський Монмартр… Читали вголос Рембо і Аполінера, Гарсіа Лорку і Пабло Неруду, а ще Миколу Вінграновського і Василя Симоненка, Володимира Сосюру, обговорювали нові твори Олеся Гончара і, звичайно, читали свої… Ми обіймали один одного й казали: «Старий, ти – геній!». Як давно це було…
Як і те, коли література взагалі й поезія зокрема були на слуху і шанувалися в народі. Коли в кафе та на відкритих майданчиках, у філармонії проводилися вечори поезії, і на цих зустрічах, як то кажуть, яблуку ніде було впасти… А потім, наступного дня, до тебе на вулиці підходили незнайомі люди й запитували: «Ви той самий поет, що читав свої вірші вчора?» І, отримавши ствердну відповідь, із вдячністю говорили: «Спасибі! Гарні вірші». І це було найвищим визнанням.
Та було й інше – сумне. Одного разу ти з гіркотою повідомив, що покидаєш нас. Власне, не нас, а Луганськ, у якому тобі дихалося важко. Дивна річ відбувалась: у місті виходили три обласні друковані видання, два з яких – українською мовою. Майже всі газети на місцях – теж українською мовою. Постійно виходили літературні сторінки з добірками віршів і оповідань як уже відомих авторів, так і початківців. Здавалось б, усе добре. Але… Ті, хто писав українською, говорив про свою любов до України, потрапляли під особливий нагляд і контроль з боку влади, яка зараховувала їх до розряду «ненадійних» – тобто «дисидентів» і «націоналістів». От ти й вирішив податися до Львова…
Поїзд відходив рано-вранці, і нас було небагато, хто наважився проводити тебе. У руках – пляшка горілки й стакани, осторонь – за кілька метрів, міліцейський патруль, який уважно спостерігав за нами. Ми були сумні, бо гадали, що розлучаємось назавжди. Тож, зізнаюсь, що й очі зволожніли… І раптом з’явився він – Владислав Титов, уже відома на той час усьому світу людина… Він пройшов повз міліціонерів, які відразу ж вишукувались як по команді, підійшов до нас, поздоровкався і… мовчки обійняв тебе. Міцно-міцно, як роблять це чоловіки… І тоді ми з вдячністю відчули, що і в Луганську, на щастя, ще залишилися справжні люди. А горілку за твою вдачу, Ваню, як ти пам’ятаєш, ми все ж таки випили, бо міліціонери не наважилися нам завадити це зробити… // «Моя держава, скупана в росі, озвучена наскрізно солов’ями. І в ній мої співучі співкраяни зовуться українцями усі!»//
Ти все ж таки повернувся… І зробив згодом, як сам зізнався, «найкумеднішу дурницю» у своєму житті: вирішив стати… комуністом. Щоб у партії було більше чесних і принципових людей… Ми відмовляли тебе від такого кроку, говорили: «Ваню, ти давно вже все довів своїм життям…». Та ти пішов до райкому… Повернувся приблизно через годину. Дратований, із палаючими очима. Сплюнув смачно на підлогу і спересердя промовив: «Не потрібні їм такі, як я. Та й мені вони не потрібні» // «Й пишу, як водиться, не те, що зверхникам догідне, – моє письмо завжди святе й щоденно необхідне…» //
Ось така, Ваню, у нас вийшла розмова-спогад. Час, мабуть, перепочити. Власне кажучи, я мав написати вступне слово до одного з томів нинішнього твого видання, зробити, за традицією, певний аналіз твоїх творів. Але, як ти сам колись висловився з цього приводу, поезія або є, або її немає взагалі. Ти ж – справжній поет. А ще – ти блискучий публіцист і прозаїк. Тож на останнє скажу ось про що…
За життя ми зазвичай стримуємо свої почуття, скупі на слова любові та подяки на адресу тих, хто нам дорогий. Усе відкладаємо на потім і часто запізнюємося… Ось і я дещо спізнився… Та вдячний долі за те, що протягом 44 років вона вела мене по життю поруч з тобою – людиною мужньою і людяною, талановитою і закоханою в життя, чесною і принциповою, яка жодного разу не зрадила ані собі, ані своїй-нашій Батьківщині. І якщо ти мав гріхи (а вони властиві людям), то лише один – безмежну любов до України. Та цей гріх – святий. Як і твоє письмо, осяяне Богом:
Таким і доживу, що Бог відміряв
Під вербами у Глібовській журбі,
І скаже хтось: «Він в Україну вірив,
Не зраджував ні їй, ані собі…
Спасибі тобі, Поет і Громадянин Іван Данилович Низовий.
Роман Рибніков
«Так, так, Ваню, доброго дня! Звичайно, доброго – і на новини, і на те, що ми знову зустрілися… Готується до друку чергове видання твоїх поезій, роздумів, сподівань і сумнівів. Яскравий на кольори художній доробок твоєї літературної спадщини, кожен рядок якої йде від серця. Твого серця, Ваню, і твоєї душі – щедрої, відвертої, сповненої болю й надій, віри й любові. // «Я дихаю віршами. Іноді я задихаюсь віршами болю та відчаю в дикому полі. І лишень загублена в часі криниця рятує в мить невловиму мені від задухи і смерті. Я не пишу – я лиш дихаю світом безмежним» //
Боже! Як ти намагався увібрати в себе цей світ своїми хворими легенями, які поїдала щодня, щохвилини невідступна хвороба… Так уже сталося, що останні місяці твого, Ваню, перебування на землі, обмежилися для тебе кількома метрами пересування – кімната, коридор, подвір’я… На більше не вистачало сил… Ти все розумів, як і твої рідні – дружина Ліна і донька Леся, друзі, я… Та жодного разу не поскаржився, а лише зізнався в поетичному рядку: // «Намагаюся опиратися, доостанку борюсь – не соромлюсь зізнатися, що вмирати боюсь…» // Така відвертість – привілей тільки по-справжньому сильних людей…
Знаєш, Ваню, коли ти востаннє покинув свою домівку, пішовши у Вічність, твоя оселя не стала порожнечею не тільки тому, що залишилися і продовжують в ній жити найдорожчі для тебе люди – дружина і донька, а насамперед тому, що зберігається тут тепло і хлібосольність твоєї душі, людяність і висока мудрість, які обігріють кожного, хто завітає за знайомою адресою… // «Заходьте – пригощу борщем. І ще наллю, як буде мало. На друге каша є, а ще обсмажене в цибулі сало» // «…Заходьте в гості – пригощу, насиплю пригорщу насіння. І пожалію, і прощу за всі вчорашні потрясіння» // От і я знов і знов приходжу до тебе. Як подорожній… Щоб перепочити з дороги, порадитися, згадати найдорожче і пам’ятне.
Ти, безумовно, пам’ятаєш, Ваню, як ми вперше зустрілись і познайомились. Сталося це восени 1967 року, коли мене вісімнадцятирічного юнака, зарахували до штату обласної комсомольської газети «Молодогвардієць», у складі якої ти вже працював. Поруч трудилися такі ж, як і ти, 23-, 25- і 28-річні колеги. Молоді, вродливі, розумні, енергійні, а головне – талановиті й доброзичливі, які крок за кроком уводили в журналістику й мене – наймолодшого серед вас.
Це вже згодом я дізнався про таке гірке поняття, як діти війни, бо тодішня наша «молодіжка» майже повним складом побувала на цій самій війні, залишивши там своє дитинство і рідних… Хто – батька, хто – дідуся, хто – свого однолітка… У тебе ж, Ваню, з війною особливо жахливі рахунки – ти вийшов з неї сиротою… // «Мої вуста не вимовляли «мамо». І «тату», і не чув я слова «син», що звернене до мене, і так само щасливої сорочки не носив» //
Я потім довго шукав відповідь на болюче питання: «Де ти, Ваню, і твої однолітки брали сили, щоб відбутися, всупереч обставинам, не втраченим поколінням, а навпаки – талановитим, закоханим у життя, не озлобленим, а напрочуд готовим поділитися останнім з іншими?» І, здається, я знайшов її. Вона – у коріннях і духовній спадщині, які наслідували мої колеги. Вони взяли на себе найвідповідальнішу місію – бути носіями свого роду, його гідними продовжувачами, тому й прагнули змінити життя на краще, відновлювали зруйноване й будували нове. Писали талановиті твори, переважно світлі та добрі, адже нам так бажалося бути вільними й щасливими… І кохалися, народжували дітей, щиро вірили й сподівалися на те, що все найкраще ще чекає на нас попереду… Ці поняття – Віра, Любов, Надія – були вистраждані. І торкалися ми до них обережно, щоб не розплескати, не втратити назавжди. Здається, не втратили…
А ще, Ваню, ми були просто молоді та відносно здорові – а хіба це вже само по собі не щастя?! // «Привітав мене Володя Просін з Днем журналіста… Як було все просто в юнацькі роки: шпальтами газети ми, молоді, закохані поети, постійно марили; мізерний гонорар не витрачали на дрібний товар, а на вино лишень… Лилось рікою натхнення… Дійсність бачилась такою рожевою – це так давно було, води і вина багацько утекло…» //
А ще залишилися у пам’яті славнозвісні «Рвані вітрила» – кафе на відкритому майданчику у сквері імені 30-річчя ВЛКСМ. Тут призначали зустріч художники й артисти, поети й журналісти – своєрідний луганський Монмартр… Читали вголос Рембо і Аполінера, Гарсіа Лорку і Пабло Неруду, а ще Миколу Вінграновського і Василя Симоненка, Володимира Сосюру, обговорювали нові твори Олеся Гончара і, звичайно, читали свої… Ми обіймали один одного й казали: «Старий, ти – геній!». Як давно це було…
Як і те, коли література взагалі й поезія зокрема були на слуху і шанувалися в народі. Коли в кафе та на відкритих майданчиках, у філармонії проводилися вечори поезії, і на цих зустрічах, як то кажуть, яблуку ніде було впасти… А потім, наступного дня, до тебе на вулиці підходили незнайомі люди й запитували: «Ви той самий поет, що читав свої вірші вчора?» І, отримавши ствердну відповідь, із вдячністю говорили: «Спасибі! Гарні вірші». І це було найвищим визнанням.
Та було й інше – сумне. Одного разу ти з гіркотою повідомив, що покидаєш нас. Власне, не нас, а Луганськ, у якому тобі дихалося важко. Дивна річ відбувалась: у місті виходили три обласні друковані видання, два з яких – українською мовою. Майже всі газети на місцях – теж українською мовою. Постійно виходили літературні сторінки з добірками віршів і оповідань як уже відомих авторів, так і початківців. Здавалось б, усе добре. Але… Ті, хто писав українською, говорив про свою любов до України, потрапляли під особливий нагляд і контроль з боку влади, яка зараховувала їх до розряду «ненадійних» – тобто «дисидентів» і «націоналістів». От ти й вирішив податися до Львова…
Поїзд відходив рано-вранці, і нас було небагато, хто наважився проводити тебе. У руках – пляшка горілки й стакани, осторонь – за кілька метрів, міліцейський патруль, який уважно спостерігав за нами. Ми були сумні, бо гадали, що розлучаємось назавжди. Тож, зізнаюсь, що й очі зволожніли… І раптом з’явився він – Владислав Титов, уже відома на той час усьому світу людина… Він пройшов повз міліціонерів, які відразу ж вишукувались як по команді, підійшов до нас, поздоровкався і… мовчки обійняв тебе. Міцно-міцно, як роблять це чоловіки… І тоді ми з вдячністю відчули, що і в Луганську, на щастя, ще залишилися справжні люди. А горілку за твою вдачу, Ваню, як ти пам’ятаєш, ми все ж таки випили, бо міліціонери не наважилися нам завадити це зробити… // «Моя держава, скупана в росі, озвучена наскрізно солов’ями. І в ній мої співучі співкраяни зовуться українцями усі!»//
Ти все ж таки повернувся… І зробив згодом, як сам зізнався, «найкумеднішу дурницю» у своєму житті: вирішив стати… комуністом. Щоб у партії було більше чесних і принципових людей… Ми відмовляли тебе від такого кроку, говорили: «Ваню, ти давно вже все довів своїм життям…». Та ти пішов до райкому… Повернувся приблизно через годину. Дратований, із палаючими очима. Сплюнув смачно на підлогу і спересердя промовив: «Не потрібні їм такі, як я. Та й мені вони не потрібні» // «Й пишу, як водиться, не те, що зверхникам догідне, – моє письмо завжди святе й щоденно необхідне…» //
Ось така, Ваню, у нас вийшла розмова-спогад. Час, мабуть, перепочити. Власне кажучи, я мав написати вступне слово до одного з томів нинішнього твого видання, зробити, за традицією, певний аналіз твоїх творів. Але, як ти сам колись висловився з цього приводу, поезія або є, або її немає взагалі. Ти ж – справжній поет. А ще – ти блискучий публіцист і прозаїк. Тож на останнє скажу ось про що…
За життя ми зазвичай стримуємо свої почуття, скупі на слова любові та подяки на адресу тих, хто нам дорогий. Усе відкладаємо на потім і часто запізнюємося… Ось і я дещо спізнився… Та вдячний долі за те, що протягом 44 років вона вела мене по життю поруч з тобою – людиною мужньою і людяною, талановитою і закоханою в життя, чесною і принциповою, яка жодного разу не зрадила ані собі, ані своїй-нашій Батьківщині. І якщо ти мав гріхи (а вони властиві людям), то лише один – безмежну любов до України. Та цей гріх – святий. Як і твоє письмо, осяяне Богом:
Таким і доживу, що Бог відміряв
Під вербами у Глібовській журбі,
І скаже хтось: «Він в Україну вірив,
Не зраджував ні їй, ані собі…
Спасибі тобі, Поет і Громадянин Іван Данилович Низовий.
Роман Рибніков
Передмова Р. Рибнікова
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію