
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.07.09
12:20
Куди ведеш, дорого чарівна?
Де хмари - міст - між берегами лісу.
Чи до Олімпу здійметься вона?
Чи заведе в смурні обійми біса?
Не відаю, та знаю - поруч ти.
Це -- божевільно серце окриляє.
Бо є іще увись куди рости,
Де хмари - міст - між берегами лісу.
Чи до Олімпу здійметься вона?
Чи заведе в смурні обійми біса?
Не відаю, та знаю - поруч ти.
Це -- божевільно серце окриляє.
Бо є іще увись куди рости,
2025.07.09
09:25
Не розтискати рук.
Взаємно не розтискати.
Серця воркуючий звук –
Кохати!
Кохати!!
Кожну сумісну мить.
Є лиш вона і тільки.
Щастям душа бринить.
Взаємно не розтискати.
Серця воркуючий звук –
Кохати!
Кохати!!
Кожну сумісну мить.
Є лиш вона і тільки.
Щастям душа бринить.
2025.07.09
08:10
Біла хмара, наче гребінь,
і дорога в синє небо
від порога пролягла.
Відчиняю навстіж хвіртку...
без хлібини йду в мандрівку,
сіль змахнувши із чола.
Оминаю: ріки, доли,
переліски, житнє поле,
і дорога в синє небо
від порога пролягла.
Відчиняю навстіж хвіртку...
без хлібини йду в мандрівку,
сіль змахнувши із чола.
Оминаю: ріки, доли,
переліски, житнє поле,
2025.07.09
06:33
Хоч ще від сутіні до світу
Пташки співають там і тут,
Та вже на спад звертає літо
І дні коротшими стають.
Крокує літо безупинно
І не збивається з ходи, –
То кличуть ягоди в малинник,
То в сад запрошують плоди.
Пташки співають там і тут,
Та вже на спад звертає літо
І дні коротшими стають.
Крокує літо безупинно
І не збивається з ходи, –
То кличуть ягоди в малинник,
То в сад запрошують плоди.
2025.07.09
04:09
Не знав я що мені потрібна ти
Не бачив я що ти чекала
Когось хто поряд би сприяв
Своє співати хай вже як
І я мінявся
Бачу все тебе
Знаю є у мене ти
Не бачив я що ти чекала
Когось хто поряд би сприяв
Своє співати хай вже як
І я мінявся
Бачу все тебе
Знаю є у мене ти
2025.07.09
01:03
Назва.......................................................................Стор.
1 Кращим людям Землі ........................................... 3
2 За щастя однодумців ............................................ 4
3 Українцям ....................
1 Кращим людям Землі ........................................... 3
2 За щастя однодумців ............................................ 4
3 Українцям ....................
2025.07.08
21:39
Поет поселився у далекому лісі
і зарився листям.
Він зрозумів марнотність слави,
йому не потрібні
жодні визнання, жодні премії.
Його основними рецензентами
є птахи, а істориками літератури -
ведмеді. Він укривається
і зарився листям.
Він зрозумів марнотність слави,
йому не потрібні
жодні визнання, жодні премії.
Його основними рецензентами
є птахи, а істориками літератури -
ведмеді. Він укривається
2025.07.08
21:03
Прощай, Росіє! Хай буде це назавше,
Аби твоє буття зійшло на небуття.
Прощай і без прощення йди у міфологію,
Аби Вкраїна й світ тебе забули назавжди.
Нам буде з ким розмовлять по-людськи:
Народів тьми і тьми, зневажених тобою,
Уже готують словники
Аби твоє буття зійшло на небуття.
Прощай і без прощення йди у міфологію,
Аби Вкраїна й світ тебе забули назавжди.
Нам буде з ким розмовлять по-людськи:
Народів тьми і тьми, зневажених тобою,
Уже готують словники
2025.07.08
20:28
Сказала ти: до всього я готова,
Той -- кращий світ, чому б і не піти?!
Бо цей дарує дрібку лиш любові,
Зіткався ледь не весь із гіркоти.
До кого більш прихильним буде небо?
Один раз - так, а другий буде ні?!
Це ми зі смертю б'ємося за тебе...
Той -- кращий світ, чому б і не піти?!
Бо цей дарує дрібку лиш любові,
Зіткався ледь не весь із гіркоти.
До кого більш прихильним буде небо?
Один раз - так, а другий буде ні?!
Це ми зі смертю б'ємося за тебе...
2025.07.08
05:18
Як з усмішкою помру
На порозі хати,
Навіваючи журу
Стануть причитати.
Щоб нічого не утнув
Ще неохололий,
Покладуть мене в труну
І обступлять колом.
На порозі хати,
Навіваючи журу
Стануть причитати.
Щоб нічого не утнув
Ще неохололий,
Покладуть мене в труну
І обступлять колом.
2025.07.07
21:54
Любов - шматок самої вічності,
мить єднання з абсолютом,
це шматок меду,
але він може бути згірклим.
У любові ми перебуваємо
у невагомості, але можемо
болісно впасти на землю.
У коханні ми відчуваємо
мить єднання з абсолютом,
це шматок меду,
але він може бути згірклим.
У любові ми перебуваємо
у невагомості, але можемо
болісно впасти на землю.
У коханні ми відчуваємо
2025.07.07
13:17
А коси жінки - висріблений ліс,
А усмішка, як гляну - гірко, сумно...
Вона ж шепоче: - Муже, не журись!
І наяву, і в снах для тебе юна!
І пахну, як трояндові поля!
Обійми ніжні, а думки - про тебе!
Тобі служу весь вік - не королям,
А усмішка, як гляну - гірко, сумно...
Вона ж шепоче: - Муже, не журись!
І наяву, і в снах для тебе юна!
І пахну, як трояндові поля!
Обійми ніжні, а думки - про тебе!
Тобі служу весь вік - не королям,
2025.07.07
08:14
Додала лише печалі
Перевтомленій душі, –
Несподівано сказала,
Що ми люди вже чужі.
Що мені пора забути
Про все те, що відбуло
І тоді не сяде смуток
На похилене чоло.
Перевтомленій душі, –
Несподівано сказала,
Що ми люди вже чужі.
Що мені пора забути
Про все те, що відбуло
І тоді не сяде смуток
На похилене чоло.
2025.07.06
22:08
Я радію молодій траві.
Хай народяться мрії живі!
Ця трава пробилась до нас
Крізь зими ворожий спецназ,
Крізь зими надійну тюрму,
Крижану, жорстоку, німу.
Хай народяться мрії живі!
Ця трава пробилась до нас
Крізь зими ворожий спецназ,
Крізь зими надійну тюрму,
Крижану, жорстоку, німу.
2025.07.06
18:51
Заквітчали мальви літо
біля хати й на городі.
Сонцем лагідним зігріті
обереги - на сторожі.
У шорсткому листі квіти
фіолетові, лимонні
і червоні (пестить вітер)
і рожеві - без шаблону.
біля хати й на городі.
Сонцем лагідним зігріті
обереги - на сторожі.
У шорсткому листі квіти
фіолетові, лимонні
і червоні (пестить вітер)
і рожеві - без шаблону.
2025.07.06
16:14
Хто не знає Олександра, що Невським прозвався?
В Московії його славлять і святим вважають.
Правду про його «геройства» чути не бажають.
Але зовсім не про нього я писати взявся,
А про батька Ярослава – в кого син і вдався.
Ба, ще й, навіть, переплюнув
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...В Московії його славлять і святим вважають.
Правду про його «геройства» чути не бажають.
Але зовсім не про нього я писати взявся,
А про батька Ярослава – в кого син і вдався.
Ба, ще й, навіть, переплюнув
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

2024.05.20
2021.12.12
2020.01.20
2020.01.18
2019.07.07
2018.01.11
2017.11.16
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Автори /
Іван Низовий (1942 - 2011) /
Рецензії
Моє письмо завжди святе
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Моє письмо завжди святе
Здрастуй, Ваню! Здрастуй… // «Почнімо з добрих справ. Скажімо: «Добрий день!» найпершому зустрічному. Можливо, він добрий вісник. І несе новини, що зроблять світ добрішим… «Добрий день!» //
«Так, так, Ваню, доброго дня! Звичайно, доброго – і на новини, і на те, що ми знову зустрілися… Готується до друку чергове видання твоїх поезій, роздумів, сподівань і сумнівів. Яскравий на кольори художній доробок твоєї літературної спадщини, кожен рядок якої йде від серця. Твого серця, Ваню, і твоєї душі – щедрої, відвертої, сповненої болю й надій, віри й любові. // «Я дихаю віршами. Іноді я задихаюсь віршами болю та відчаю в дикому полі. І лишень загублена в часі криниця рятує в мить невловиму мені від задухи і смерті. Я не пишу – я лиш дихаю світом безмежним» //
Боже! Як ти намагався увібрати в себе цей світ своїми хворими легенями, які поїдала щодня, щохвилини невідступна хвороба… Так уже сталося, що останні місяці твого, Ваню, перебування на землі, обмежилися для тебе кількома метрами пересування – кімната, коридор, подвір’я… На більше не вистачало сил… Ти все розумів, як і твої рідні – дружина Ліна і донька Леся, друзі, я… Та жодного разу не поскаржився, а лише зізнався в поетичному рядку: // «Намагаюся опиратися, доостанку борюсь – не соромлюсь зізнатися, що вмирати боюсь…» // Така відвертість – привілей тільки по-справжньому сильних людей…
Знаєш, Ваню, коли ти востаннє покинув свою домівку, пішовши у Вічність, твоя оселя не стала порожнечею не тільки тому, що залишилися і продовжують в ній жити найдорожчі для тебе люди – дружина і донька, а насамперед тому, що зберігається тут тепло і хлібосольність твоєї душі, людяність і висока мудрість, які обігріють кожного, хто завітає за знайомою адресою… // «Заходьте – пригощу борщем. І ще наллю, як буде мало. На друге каша є, а ще обсмажене в цибулі сало» // «…Заходьте в гості – пригощу, насиплю пригорщу насіння. І пожалію, і прощу за всі вчорашні потрясіння» // От і я знов і знов приходжу до тебе. Як подорожній… Щоб перепочити з дороги, порадитися, згадати найдорожче і пам’ятне.
Ти, безумовно, пам’ятаєш, Ваню, як ми вперше зустрілись і познайомились. Сталося це восени 1967 року, коли мене вісімнадцятирічного юнака, зарахували до штату обласної комсомольської газети «Молодогвардієць», у складі якої ти вже працював. Поруч трудилися такі ж, як і ти, 23-, 25- і 28-річні колеги. Молоді, вродливі, розумні, енергійні, а головне – талановиті й доброзичливі, які крок за кроком уводили в журналістику й мене – наймолодшого серед вас.
Це вже згодом я дізнався про таке гірке поняття, як діти війни, бо тодішня наша «молодіжка» майже повним складом побувала на цій самій війні, залишивши там своє дитинство і рідних… Хто – батька, хто – дідуся, хто – свого однолітка… У тебе ж, Ваню, з війною особливо жахливі рахунки – ти вийшов з неї сиротою… // «Мої вуста не вимовляли «мамо». І «тату», і не чув я слова «син», що звернене до мене, і так само щасливої сорочки не носив» //
Я потім довго шукав відповідь на болюче питання: «Де ти, Ваню, і твої однолітки брали сили, щоб відбутися, всупереч обставинам, не втраченим поколінням, а навпаки – талановитим, закоханим у життя, не озлобленим, а напрочуд готовим поділитися останнім з іншими?» І, здається, я знайшов її. Вона – у коріннях і духовній спадщині, які наслідували мої колеги. Вони взяли на себе найвідповідальнішу місію – бути носіями свого роду, його гідними продовжувачами, тому й прагнули змінити життя на краще, відновлювали зруйноване й будували нове. Писали талановиті твори, переважно світлі та добрі, адже нам так бажалося бути вільними й щасливими… І кохалися, народжували дітей, щиро вірили й сподівалися на те, що все найкраще ще чекає на нас попереду… Ці поняття – Віра, Любов, Надія – були вистраждані. І торкалися ми до них обережно, щоб не розплескати, не втратити назавжди. Здається, не втратили…
А ще, Ваню, ми були просто молоді та відносно здорові – а хіба це вже само по собі не щастя?! // «Привітав мене Володя Просін з Днем журналіста… Як було все просто в юнацькі роки: шпальтами газети ми, молоді, закохані поети, постійно марили; мізерний гонорар не витрачали на дрібний товар, а на вино лишень… Лилось рікою натхнення… Дійсність бачилась такою рожевою – це так давно було, води і вина багацько утекло…» //
А ще залишилися у пам’яті славнозвісні «Рвані вітрила» – кафе на відкритому майданчику у сквері імені 30-річчя ВЛКСМ. Тут призначали зустріч художники й артисти, поети й журналісти – своєрідний луганський Монмартр… Читали вголос Рембо і Аполінера, Гарсіа Лорку і Пабло Неруду, а ще Миколу Вінграновського і Василя Симоненка, Володимира Сосюру, обговорювали нові твори Олеся Гончара і, звичайно, читали свої… Ми обіймали один одного й казали: «Старий, ти – геній!». Як давно це було…
Як і те, коли література взагалі й поезія зокрема були на слуху і шанувалися в народі. Коли в кафе та на відкритих майданчиках, у філармонії проводилися вечори поезії, і на цих зустрічах, як то кажуть, яблуку ніде було впасти… А потім, наступного дня, до тебе на вулиці підходили незнайомі люди й запитували: «Ви той самий поет, що читав свої вірші вчора?» І, отримавши ствердну відповідь, із вдячністю говорили: «Спасибі! Гарні вірші». І це було найвищим визнанням.
Та було й інше – сумне. Одного разу ти з гіркотою повідомив, що покидаєш нас. Власне, не нас, а Луганськ, у якому тобі дихалося важко. Дивна річ відбувалась: у місті виходили три обласні друковані видання, два з яких – українською мовою. Майже всі газети на місцях – теж українською мовою. Постійно виходили літературні сторінки з добірками віршів і оповідань як уже відомих авторів, так і початківців. Здавалось б, усе добре. Але… Ті, хто писав українською, говорив про свою любов до України, потрапляли під особливий нагляд і контроль з боку влади, яка зараховувала їх до розряду «ненадійних» – тобто «дисидентів» і «націоналістів». От ти й вирішив податися до Львова…
Поїзд відходив рано-вранці, і нас було небагато, хто наважився проводити тебе. У руках – пляшка горілки й стакани, осторонь – за кілька метрів, міліцейський патруль, який уважно спостерігав за нами. Ми були сумні, бо гадали, що розлучаємось назавжди. Тож, зізнаюсь, що й очі зволожніли… І раптом з’явився він – Владислав Титов, уже відома на той час усьому світу людина… Він пройшов повз міліціонерів, які відразу ж вишукувались як по команді, підійшов до нас, поздоровкався і… мовчки обійняв тебе. Міцно-міцно, як роблять це чоловіки… І тоді ми з вдячністю відчули, що і в Луганську, на щастя, ще залишилися справжні люди. А горілку за твою вдачу, Ваню, як ти пам’ятаєш, ми все ж таки випили, бо міліціонери не наважилися нам завадити це зробити… // «Моя держава, скупана в росі, озвучена наскрізно солов’ями. І в ній мої співучі співкраяни зовуться українцями усі!»//
Ти все ж таки повернувся… І зробив згодом, як сам зізнався, «найкумеднішу дурницю» у своєму житті: вирішив стати… комуністом. Щоб у партії було більше чесних і принципових людей… Ми відмовляли тебе від такого кроку, говорили: «Ваню, ти давно вже все довів своїм життям…». Та ти пішов до райкому… Повернувся приблизно через годину. Дратований, із палаючими очима. Сплюнув смачно на підлогу і спересердя промовив: «Не потрібні їм такі, як я. Та й мені вони не потрібні» // «Й пишу, як водиться, не те, що зверхникам догідне, – моє письмо завжди святе й щоденно необхідне…» //
Ось така, Ваню, у нас вийшла розмова-спогад. Час, мабуть, перепочити. Власне кажучи, я мав написати вступне слово до одного з томів нинішнього твого видання, зробити, за традицією, певний аналіз твоїх творів. Але, як ти сам колись висловився з цього приводу, поезія або є, або її немає взагалі. Ти ж – справжній поет. А ще – ти блискучий публіцист і прозаїк. Тож на останнє скажу ось про що…
За життя ми зазвичай стримуємо свої почуття, скупі на слова любові та подяки на адресу тих, хто нам дорогий. Усе відкладаємо на потім і часто запізнюємося… Ось і я дещо спізнився… Та вдячний долі за те, що протягом 44 років вона вела мене по життю поруч з тобою – людиною мужньою і людяною, талановитою і закоханою в життя, чесною і принциповою, яка жодного разу не зрадила ані собі, ані своїй-нашій Батьківщині. І якщо ти мав гріхи (а вони властиві людям), то лише один – безмежну любов до України. Та цей гріх – святий. Як і твоє письмо, осяяне Богом:
Таким і доживу, що Бог відміряв
Під вербами у Глібовській журбі,
І скаже хтось: «Він в Україну вірив,
Не зраджував ні їй, ані собі…
Спасибі тобі, Поет і Громадянин Іван Данилович Низовий.
Роман Рибніков
«Так, так, Ваню, доброго дня! Звичайно, доброго – і на новини, і на те, що ми знову зустрілися… Готується до друку чергове видання твоїх поезій, роздумів, сподівань і сумнівів. Яскравий на кольори художній доробок твоєї літературної спадщини, кожен рядок якої йде від серця. Твого серця, Ваню, і твоєї душі – щедрої, відвертої, сповненої болю й надій, віри й любові. // «Я дихаю віршами. Іноді я задихаюсь віршами болю та відчаю в дикому полі. І лишень загублена в часі криниця рятує в мить невловиму мені від задухи і смерті. Я не пишу – я лиш дихаю світом безмежним» //
Боже! Як ти намагався увібрати в себе цей світ своїми хворими легенями, які поїдала щодня, щохвилини невідступна хвороба… Так уже сталося, що останні місяці твого, Ваню, перебування на землі, обмежилися для тебе кількома метрами пересування – кімната, коридор, подвір’я… На більше не вистачало сил… Ти все розумів, як і твої рідні – дружина Ліна і донька Леся, друзі, я… Та жодного разу не поскаржився, а лише зізнався в поетичному рядку: // «Намагаюся опиратися, доостанку борюсь – не соромлюсь зізнатися, що вмирати боюсь…» // Така відвертість – привілей тільки по-справжньому сильних людей…
Знаєш, Ваню, коли ти востаннє покинув свою домівку, пішовши у Вічність, твоя оселя не стала порожнечею не тільки тому, що залишилися і продовжують в ній жити найдорожчі для тебе люди – дружина і донька, а насамперед тому, що зберігається тут тепло і хлібосольність твоєї душі, людяність і висока мудрість, які обігріють кожного, хто завітає за знайомою адресою… // «Заходьте – пригощу борщем. І ще наллю, як буде мало. На друге каша є, а ще обсмажене в цибулі сало» // «…Заходьте в гості – пригощу, насиплю пригорщу насіння. І пожалію, і прощу за всі вчорашні потрясіння» // От і я знов і знов приходжу до тебе. Як подорожній… Щоб перепочити з дороги, порадитися, згадати найдорожче і пам’ятне.
Ти, безумовно, пам’ятаєш, Ваню, як ми вперше зустрілись і познайомились. Сталося це восени 1967 року, коли мене вісімнадцятирічного юнака, зарахували до штату обласної комсомольської газети «Молодогвардієць», у складі якої ти вже працював. Поруч трудилися такі ж, як і ти, 23-, 25- і 28-річні колеги. Молоді, вродливі, розумні, енергійні, а головне – талановиті й доброзичливі, які крок за кроком уводили в журналістику й мене – наймолодшого серед вас.
Це вже згодом я дізнався про таке гірке поняття, як діти війни, бо тодішня наша «молодіжка» майже повним складом побувала на цій самій війні, залишивши там своє дитинство і рідних… Хто – батька, хто – дідуся, хто – свого однолітка… У тебе ж, Ваню, з війною особливо жахливі рахунки – ти вийшов з неї сиротою… // «Мої вуста не вимовляли «мамо». І «тату», і не чув я слова «син», що звернене до мене, і так само щасливої сорочки не носив» //
Я потім довго шукав відповідь на болюче питання: «Де ти, Ваню, і твої однолітки брали сили, щоб відбутися, всупереч обставинам, не втраченим поколінням, а навпаки – талановитим, закоханим у життя, не озлобленим, а напрочуд готовим поділитися останнім з іншими?» І, здається, я знайшов її. Вона – у коріннях і духовній спадщині, які наслідували мої колеги. Вони взяли на себе найвідповідальнішу місію – бути носіями свого роду, його гідними продовжувачами, тому й прагнули змінити життя на краще, відновлювали зруйноване й будували нове. Писали талановиті твори, переважно світлі та добрі, адже нам так бажалося бути вільними й щасливими… І кохалися, народжували дітей, щиро вірили й сподівалися на те, що все найкраще ще чекає на нас попереду… Ці поняття – Віра, Любов, Надія – були вистраждані. І торкалися ми до них обережно, щоб не розплескати, не втратити назавжди. Здається, не втратили…
А ще, Ваню, ми були просто молоді та відносно здорові – а хіба це вже само по собі не щастя?! // «Привітав мене Володя Просін з Днем журналіста… Як було все просто в юнацькі роки: шпальтами газети ми, молоді, закохані поети, постійно марили; мізерний гонорар не витрачали на дрібний товар, а на вино лишень… Лилось рікою натхнення… Дійсність бачилась такою рожевою – це так давно було, води і вина багацько утекло…» //
А ще залишилися у пам’яті славнозвісні «Рвані вітрила» – кафе на відкритому майданчику у сквері імені 30-річчя ВЛКСМ. Тут призначали зустріч художники й артисти, поети й журналісти – своєрідний луганський Монмартр… Читали вголос Рембо і Аполінера, Гарсіа Лорку і Пабло Неруду, а ще Миколу Вінграновського і Василя Симоненка, Володимира Сосюру, обговорювали нові твори Олеся Гончара і, звичайно, читали свої… Ми обіймали один одного й казали: «Старий, ти – геній!». Як давно це було…
Як і те, коли література взагалі й поезія зокрема були на слуху і шанувалися в народі. Коли в кафе та на відкритих майданчиках, у філармонії проводилися вечори поезії, і на цих зустрічах, як то кажуть, яблуку ніде було впасти… А потім, наступного дня, до тебе на вулиці підходили незнайомі люди й запитували: «Ви той самий поет, що читав свої вірші вчора?» І, отримавши ствердну відповідь, із вдячністю говорили: «Спасибі! Гарні вірші». І це було найвищим визнанням.
Та було й інше – сумне. Одного разу ти з гіркотою повідомив, що покидаєш нас. Власне, не нас, а Луганськ, у якому тобі дихалося важко. Дивна річ відбувалась: у місті виходили три обласні друковані видання, два з яких – українською мовою. Майже всі газети на місцях – теж українською мовою. Постійно виходили літературні сторінки з добірками віршів і оповідань як уже відомих авторів, так і початківців. Здавалось б, усе добре. Але… Ті, хто писав українською, говорив про свою любов до України, потрапляли під особливий нагляд і контроль з боку влади, яка зараховувала їх до розряду «ненадійних» – тобто «дисидентів» і «націоналістів». От ти й вирішив податися до Львова…
Поїзд відходив рано-вранці, і нас було небагато, хто наважився проводити тебе. У руках – пляшка горілки й стакани, осторонь – за кілька метрів, міліцейський патруль, який уважно спостерігав за нами. Ми були сумні, бо гадали, що розлучаємось назавжди. Тож, зізнаюсь, що й очі зволожніли… І раптом з’явився він – Владислав Титов, уже відома на той час усьому світу людина… Він пройшов повз міліціонерів, які відразу ж вишукувались як по команді, підійшов до нас, поздоровкався і… мовчки обійняв тебе. Міцно-міцно, як роблять це чоловіки… І тоді ми з вдячністю відчули, що і в Луганську, на щастя, ще залишилися справжні люди. А горілку за твою вдачу, Ваню, як ти пам’ятаєш, ми все ж таки випили, бо міліціонери не наважилися нам завадити це зробити… // «Моя держава, скупана в росі, озвучена наскрізно солов’ями. І в ній мої співучі співкраяни зовуться українцями усі!»//
Ти все ж таки повернувся… І зробив згодом, як сам зізнався, «найкумеднішу дурницю» у своєму житті: вирішив стати… комуністом. Щоб у партії було більше чесних і принципових людей… Ми відмовляли тебе від такого кроку, говорили: «Ваню, ти давно вже все довів своїм життям…». Та ти пішов до райкому… Повернувся приблизно через годину. Дратований, із палаючими очима. Сплюнув смачно на підлогу і спересердя промовив: «Не потрібні їм такі, як я. Та й мені вони не потрібні» // «Й пишу, як водиться, не те, що зверхникам догідне, – моє письмо завжди святе й щоденно необхідне…» //
Ось така, Ваню, у нас вийшла розмова-спогад. Час, мабуть, перепочити. Власне кажучи, я мав написати вступне слово до одного з томів нинішнього твого видання, зробити, за традицією, певний аналіз твоїх творів. Але, як ти сам колись висловився з цього приводу, поезія або є, або її немає взагалі. Ти ж – справжній поет. А ще – ти блискучий публіцист і прозаїк. Тож на останнє скажу ось про що…
За життя ми зазвичай стримуємо свої почуття, скупі на слова любові та подяки на адресу тих, хто нам дорогий. Усе відкладаємо на потім і часто запізнюємося… Ось і я дещо спізнився… Та вдячний долі за те, що протягом 44 років вона вела мене по життю поруч з тобою – людиною мужньою і людяною, талановитою і закоханою в життя, чесною і принциповою, яка жодного разу не зрадила ані собі, ані своїй-нашій Батьківщині. І якщо ти мав гріхи (а вони властиві людям), то лише один – безмежну любов до України. Та цей гріх – святий. Як і твоє письмо, осяяне Богом:
Таким і доживу, що Бог відміряв
Під вербами у Глібовській журбі,
І скаже хтось: «Він в Україну вірив,
Не зраджував ні їй, ані собі…
Спасибі тобі, Поет і Громадянин Іван Данилович Низовий.
Роман Рибніков
Передмова Р. Рибнікова
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію