Цикл

* * *

Я ні на кого зла в душі не маю,
І кривди всі,
Промовчавши,
Стерплю,
А тих,
Кого у списку цім згадаю,
Беззастережно й щиро так люблю!


1. Мати. Замість реквієму

Змалечку наміряв змалювати
Молоду й осміхнену,
Таку
Гарну,
Мов ікона,
Що в кутку
Нашої зажуреної хати.

Так хотів її намалювати,
Щоб світилась в кожному мазку
Доброта матусина,
Яку
В сироти нікому не відняти!

Де ж мені було, малому, знати
Правду справедливу та гірку:
Те, чого не бачив на віку,
Не дано ніколи змалювати?!


2. Батько. Запізнілі жалі

Павутинням снується спомин
Крізь жахіття дитячих мар:
Задихається димом комин,
Підбухикуючи в димар;
А бабуся все підкидає
В зголоднілу грубку дрова,
Всіх лихих і нечистих лає,
Комуністами обзива, –
І хвостаті вони й рогаті,
І сякі вони й розтакі,
Розплодилися в нашій хаті,
Витісняючи прусаків…
– Забери їх, нечиста сило,
За долини й горби – туди,
Де пропав мій зятьок Данило, –
Й замети на снігу сліди!
Не перечить ніхто бабусі –
Всі бояться її проклять, –
В хаті тихо, немов у вусі,
І святі на іконах сплять;
В чавунці дозріває солод
Підморожених буряків, –
Пахне так,
Що худющий голод
Визирає з усіх кутків…
– І за віщо його любила
Моя донечка золота?! –
Натякаючи на Данила,
Знов бабуся в журби пита.
– Таж від нього самі нещастя, –
І не батько, й не чоловік, –
Й на такого стратила Настя
Свій короткий, як подих, вік!..
Пив горілку. Грішив і блудом.
Розкуркулив усіх підряд…
Тричі проклятий чесним людом,
Втік на схід, показавши зад, –
Лає батька мого бабуся…

Я ж у запічку, крадькома,
На пожовклий портрет дивлюся:
Ні, чортячого в нім – нема.
Та якщо вже бабуся каже,
Значить, батько не без вини,
Значить, сила ворожа в’яже
Мого тата до Сатани…

… То була не трагічна втрата
Найдорожчого – на війні:
Я порвав фотокартку тата
І спалив її на вогні.
Навіть попелу після всього
Не зосталося – тільки дим,
Тільки сивий димок від того,
Хто пропащо був молодим…

А сьогодні за фото тата
Я віддав би без вороття
Все, чим доля була багата,
Все, чим грілось моє життя!


3. Бабуся. Замість вінка на могилу

Приміряв я вашу домовину
На самого себе – ой тісна!
Відняла любов мою єдину
Глибина неміряна земна.
Під хрестом сосновим поховав я
Берегиню роду. Як могла,
В час лихий сирітського безправ’я
Берегла мене – і зберегла!
Ви для мене більше, ніж Мадонна, –
Святістю затьмарили її, –
І без вас душа моя бездомна
Й безпритульні помисли мої.


4. Дід. Погублення роду

Все віддав лайдацтву гуртовому, –
Думав, що позбудеться біди, –
Від гризот заслаб,
А діти з дому
Розбрелись, голодні, хто куди…
Дід полежав трохи та й від’їхав
За вітряк, де цвинтар бур’янів,
Де його чекала божа втіха –
П’ятеро малих іще синів…
Лад колгоспний –вгору все та вгору:
Жити стало краще, веселіш,
Смакував після голодомору
Й водянистий табірний куліш…
… Сім десятиліть горілку цмулить
Гуртова голота,
І, клянусь,
Вже ніхто її не розкуркулить!
Жаль, про це не взнає вже дідусь.


5. Дядько Іван. Замість обеліска

"Вилитий дядько!" –
в селі говорили про мене.
Був я портретом живим
свого дядька Івана:
Риси обличчя, характер –
усе достеменне,
Й швидше від цього
бабусина
гоїлась рана…
Часто бабуся мене називала "синочком",
Ревно жаліла свою "сироту безталанну",
Перешивала на мене шовкову сорочку,
Ту, що купила колись на весілля Івану.
Дядько загинув – мені не було іще року –
Десь біля Штепівки. Навіть могилки
немає…
Переорали давно ту воєнну толоку:
Добрий врожай
на солдатській крові
визріває!


6. Сестра. Замість листа

Всупереч відомому прислів’ю,
Від своєї яблуні, гай-гай,
Покотились ми по безголів’ю
В чужокрай – шукати хлібний рай.
Я на тому березі розлуки,
Ти на цьому березі ріки:
В дні розпуки щиро прагнем злуки,
А воно ж виходить навпаки…
Всохла наша яблуня, сестрице,
А з чужої завше нам обом
Падають зимниці та кислиці
Для пекучих споминів – оском…
Так хотілось долі догодити,
Хоч вона й примхливою була:
Пагінець живучий посадити
В щедру землю рідного села!
Не виходить, сестро… Ти – на тому,
Я – на цьому березі біди:
Покотила доля нас від дому
Та й без повороту, назавжди…


7. Син. Досмертна провина

Син за батька не відповідає –
Син для батька може буть суддею,
Він свої права синівські знає
На вердикт останній! І ніде я
Не подінусь: вічні аліменти
Не врятують, і свою провину,
І свої сопливі сентименти
Заберу з собою в домовину.
Знаю, що не винен,
Та з виною
Все життя ношусь,
Мов із сумою, –
Хочу,
Щоб мій син не чувся винним
Так посмертно
перед власним
сином!


8. Онук. Помножений біль

Бог дав онука.
Але він – у Львові.
А я не маю грошей на квиток
І загубив здоров’я…
А в синкові
В моєму
Не знайшов його синок
Належної батьківської любові.
Отож Богданчик – напівсирота.
До нього батько лиш у дні святкові,
Буває, на хвилинку завіта,
І – без гостинця…
Хочеться онука
Обняти, – ми ж не бачилися ще;
Із сином лиш гнітить мене розлука,
А згадки про онука лютий щем
З роками множать.
Синову провину,
Немов свою, на себе я беру,
І цей тягар мені горбатить спину
І з ним, обридлим, певне, і помру…


9. Дочка. Пошук порозуміння

Ми справді ще не вмієм дорожити
Малим достатком,
Тому й не завжди
Окрайцем вдовольняємося
Житнім,
Позбувшись тимчасової нужди.
Ти часто сперечаєшся зі мною
І тимчасових пристрастей вино
Любов’ю називаєш неземною…
А я ж бо прохмелився вже давно!
Тобі смішне моє довготерпіння
Й не зрозумілі виплески душі
І те, що я визбирую каміння,
Розкидане не мною,
В спориші.
Я непрактичний, знаю,
І невмілий,
І в цьому світі, може, пропаду –
Дивак, ідеаліст зарозумілий
В несправжнім, ідилічному саду…
Та вже себе змінити я не можу
І ти про це, будь ласка, не проси, –
В усі часи шукав я правду божу
І ласку божу мав у всі часи.
Ти виросла на грані тьми і світла,
Твоя душа двоїлася,
Та вже
Прокинулась вона,
Своїм заквітла,
Відторгуючи темне все,
Чуже.
Тремтить рука твоя в моїх долонях:
Кров до крові озвалася на мить…
Ти чуєш, доню – сонячний мій сонях,
Як все твоє щемке й мені щемить?


10. Племінниця. Уявний діалог

У Харкові, на гамірнім вокзалі
Вона мене зустріла й провела, –
Стояли сльози ув очах Наталі,
Але крізь сльози посмішка цвіла:
"Ви, дядечку, мов та мала дитина,
Беззахисно-відкриті, і за вас
Болить душі моєї половина,
А друга обмирає повсякчас…"
"Наталю, ти за мною не журися, –
У тебе ж власні клопоти, сім’я:
Відкритість – це моя не краща риса,
Але ж без неї я – уже не я…"
Ми так нечасто бачимось відтоді
Як вимела нас доля із села,
Мов зернятка, й посіяла в народі,
А захисту в негоди не дала!
Моя любов позначена печаллю.
В очах Наталі – сонячна журба.
"Не плачте, дядю…"
"Не журись, Наталю…
Та що ж ми – не зустрінемось хіба?!"


11. Дружина. Роздум на самоті

Війна тридцятилітня все триває
Між нами, надриваючи серця:
Нема в ній переможців,
І немає
Поразкам нашим краю і кінця…
Давно вже й діти виросли в окопі,
Онуки завелися в бліндажі,
Успішно йде замирення в Європі,
А ми весь час воюєм, як чужі.
За що воюєм – я уже й не знаю.
І ти – забула. І ніхто не зна,
Хто виграє в цій грі,
А хто програє
В оцім безумстві…
Точиться війна.


12. Адольф Романенко. Адреси зустрічей

Адреса перша: місто Балаклія.
Літстудія – давноминулий рік.
Вродливий середлітній чоловік
Свого тепла для інших не жаліє.
Поет і літстудійний керівник
І мій наставник,
Мабуть, щонайперший
І найщиріший,
Бо не перевершив
Його відтоді жоден чарівник.
Він став моїм прихильником палким, –
Листи писав, провідував у Львові,
Де я служив,
І то були чудові,
Святкові дні,
Прожиті поряд з ним!
Адреса друга: місто на Лугані.
Кінець вісімдесятих –
Громом вість:
"Чекай, приїду…"
Найдорожчий гість!
Обійми небувало полум’яні…
Кремезний, мов билинний богатир,
Морозами полярними калений, –
Неначеб закружляв мене шалений,
Суворий, без екзотики, Таймир…
Чверть віку ми не бачились, –
Доба
Вершинного розгулу кадебізму:
Адольф проходив "школу комунізму"
Там, де й Макар не був, –
Ото судьба…
"За що ж так незлюбило КаДеБе
Тебе, співця краси, ідеаліста?"
"За те, що я доводив комуністам:
Життя не чорно-біле, а – рябе…"
Звичайно, жартували ми.
Тоді
Не можна було вижити без жарту,
Він – переміг,
Поставивши на карту
Свої найкращі роки молоді!
Адреса третя: рай на Осколі
В околицях Ізюма, –
Рідна хата
Адольфа
Посвітлішала від свята
І не було світлішої в селі!
Сюди я приїздив іще не раз…
Адольф мене стрічав неначе брата.
Від нього я осилений стократно
Щоразу повертався у Донбас…
…Тепер Адольф, на жаль, уже в землі, –
Вона йому замінить небошати, –
На жаль, не доведеться нам лежати
Пліч-о-пліч у селі на Осколі!


13. Петро Скунць. Замість освідчення

З вершин карпатських,
Начебто з небес,
На грішну землю ти спустився,
Петре,
І просвітив мене, –
І я допетрав:
Ісус Христос воістину воскрес!
З-під твого чудотворного пера
Народжується Слово сокровенне,
І, світ цей очищаючи від скверни,
Утверджує прапервісність добра.
Ми нерозлучно з’єднані Дніпром,
Хоч річка Уж далеко від Лугані, –
Ти на горі стоїш, я на кургані…

Ось так і розмовляємо з Петром.


14. Микита Чернявський. Світлої пам’яті

Мені без вас незатишно, Микито
Антоновичу, в цім вертепі зла,
Де все ущент поламано й розбито
І безоглядно спалено дотла.
Для мене ви завжди були стіною:
Надійно убезпечені тили
Сприяли перемогам,
І зі мною
На всіх тріумфах поряд ви були…
А нині я
В такій життєвій скруті,
Один, мов перст,
І пізно відступать…
Ви ж хоч посмертно, вибачте, забуті, –
Мене, живого, стали забувать!
Ті, що недавно ще колінкували
Перед обкомом, нині в гараздах, –
Хоч совість пропили,
Зате ж постали
Панами –
З урядовцями в ладах…

Вже скоро я до вас приїду в гості…


15. Катерина. Блакить очей

Вони блакиттю хлюпали з-під брів,
Легким туманцем ніжності повиті…
Я сто річок блакитних перебрів,
Та не зустрів подібної блакиті.
Я в кожній жінці вгадував тебе,
Блакитнооку – й завше помилявся:
Було всіляке – синє й голубе, –
Блакиттю жоден погляд не пойнявся.
Тебе я першу в очі цілував,
Спиваючи з блакиті прохолоду,
Й від того враз теплішали слова,
Голублячи в очах взаємну згоду.
На жаль, ми не навчилися любить
Досмертно, – під зопрілим падолистом
Минуле спить, і вся його блакить
Давно туманом змазана імлистим.


* * *

За рамками душевного реєстру
Лишилось так багато,
І мені
Не встигнути –
Тож хай новітній Нестор
Колись напише повісті сумні
Минулих літ.

Січень 2000 року