Уже старий і сивий, жорстоко «умудрений» життям, дивуюся: та як же вдалося моєму роду-народу вижити, зберегти свій дух і мову в отій сатанинській веремії, що зветься історією?! Опісля «боголюбщини» та «ординщини» наші пращури перейшли ще й через «переяславську зраду», через «паліївщину» і «коліївщину», не кажучи вже про вогненно-криваві погроми козацької Січі та гетьманського Батурина, смертовбивство під Крутами та Базаром... Революційно-заколотницьке двадцяте століття стало найгромовішим акордом української трагедії: три війни – імперіалістична, громадянська та сталінсько-гітлерівська і три голодомори, сплановані більшовицькою Москвою, – двадцять другого, тридцять третього і сорок сьомого років! І – висновок: ми єдиний європейський народ, який не лишень не мав приросту населення, але й катастрофічно втрачав його, поступаючись своїм меншим (більшим?), молодшим («старшим»?) сусідам-братам...
Моя дорога бабуся упокоїлася на Луганщині, на цвинтарі села Штормового. Я зрідка приїжджаю сюди, подумки бесідую з нею, згадую давнє, призабуте. Корінна селянка з Сумщини, Уляна Олексіївна Великород, переїхала в придінцево-приайдарський край уже в досить похилому віці й померла від глибокої старості. А на її (і на моїй) батьківщині, неподалік від Сум, догнивають у землі кісточки її чоловіка Гната і п’ятьох малолітніх синочків... Вони померли у тридцять третьому, від голоду, хоч комуністи й не визнають цього. Там же, на Сумщині, й загублені могили мого дядька Івана, останнього бабусиного сина-кавалериста, та моєї мами Насті, єдиної дочки бабусиної... Їх забрала війна, як і мого батька-комуніста Данила. За переказами, моє рідне село Марківка, разом із численними колись хуторами, втратило в голодоморах і війнах вісімдесят відсотків населення. Моє коріння геть вирвано з рідної прадідівської землі! Отож Луганщина, де лежить моя бабуся-мама, де я прожив аж сорок років свого сирітського життя, виявляється, стала й справді моєю другою батьківщиною. Я і сам тут помру, і поховають мене, може, поруч із бабусею. У гіркій і трагічній чорноземлі придінцево-приайдарського краю, де свого часу також лютували голодомори й більшовицькі репресії. Де й зараз нам, правічним українцям, не дуже затишно живеться, не дуже сито їсться та п’ється. Мені, наприклад, «дружньо» пропонують забиратися на мою «бандерівсько-ющенківську» Сумщину місцеві (і не дуже місцеві, бо прийшли сюди звідусюд) «регіонщики». І серед них – мої ще недавні почарківці: «великий руський поет» Вовчик із Богом і людьми забутого шахтарського селища, і «бізнесмен-п’яничка» Валєрік, що походить із найглибшої сибірської глибинки. Зась їм, нікуди я не поїду з Луганська, хоч тут «ніколи не було голодомору», хоч тут «не било, нєт і нє будєт українского язика»!
Сорок сьомий рік я добре пам’ятаю. Він став піком повоєнного голодування. А взагалі ж ми голодували й до нього, і після нього. Слабші, в основному діти, помирали від недоїдання, сильніші тікали «на Донбас, на шахти», аби якось вижити й порятувати рідню. Хтось із них гинув і в Донбасі – від непосильної роботи, від шахтних обвалів... Інші – виживали й у рідне село вже не поверталися – не було до кого. Як і мені оце – рідня вимерла, могили знищені... «Не було голоду, – кричали й кричать комуністи й вітренківські прогресивні соціалісти. – Слідів же ніяких, доказів – катма...»
Але пам’ять, хоча й замулюється з часом, досі не зникла: старші люди розказують, як вимирали розкуркулені хутори та села на моїй Білопільщині, на вже моїх Новоайдарщині, Біловодщині, Сватівщині... Уже правнуки та праправнуки заморених голодом марківців і білокуракинців, троїчан і міловчан записують трагічні свідчення тих, що дивом вижили в тому пеклі...
За останні роки в Києві та багатьох обласних центрах, де офіційно визнано всі голодомори й репресії, організовані радянською владою, побачили світ десятки ґрунтовних документальних видань, так званих «чорних книг України». Разом вони складають досі не бачену у світі книгу, назва якої – «Українська трагедія». І що є, поряд з нею, знаменитий драйзерівський роман «Американська трагедія», і чого варта, у порівнянні з нею, політична книга-агітка «Югославська трагедія» – апогей ворожнечі радянської системи з балканським «вождизмом» Йосипа Броз-Тіто?!
У сорок сьомому я, п’ятирічний круглий сирота, опікуваний однією лише бабусею Уляною, бо радянська влада свідомо прирекла мене на загибель, харчувався травою і листям, деревною корою і половою, хом’ячками та їжачками. Не раз отруювався, та – вижив. Усім смертям на зло. Аби сьогодні свідчити: голодомор в Україні був! Штучний, спланований у сталінській Москві. Спрямований проти українського народу, оскільки цей народ, мій народ як для царів-імператорів, так і для Леніна-Сталіна-Хрущова та іже з ними був «мазепинським», «махновсько-петлюрівським», «бандерівським» поріддям, «підлим ворогом» Москви й «старшого брата». Ату їх, недорізаних Сірків, Богунів, Наливайків, Зелених, Коновальців і Мельників! І нехай славляться вовіки кати наші меншикови-текелії-муравйови-антонови!
І в тому ж таки сорок сьомому році мої ровесники із села Штормового, де спочила в землі моя бабуся, сироти й напівсироти Коробки, Їжаки, Ручкіни і Масловські паслися в пасльоні, їли жолуді та кислички, аби вижити, вирости, посивіти і – засвідчити: голод у Штормовому був! Був голод у всіх сільськогосподарських районах Луганщини й на прилеглих до неї українських етнічних територіях! Так великий Сталін мстився «хахлам» за їхню непокірність, за «куркульський сепаратизм». За нашу, ще давньоруську, «тризубість» і за вже сьогоднішню «помаранчевість». За те, що ми й досі всі як один не переписалися на Калашникових, Стрельникових, Старунових, а якщо й переписалися (або нас переписали без нашого відома та добровільної згоди), то не стали «перевертнями» і «яничарами», зберігши під «радянською» одежею свою козацько-куркульську сутність, свою святу українську душу.
Кати нашого роду-племені перемерли, ми їх засудили і прокляли. Та живуть ще й благоденствують на трагічній українській землі правнуки катів і «яблучка від яблуньки» вірних прислужників-приспішників тих людоморів і душогубів. Вони й нині творять свою чорну справу – виморюють залишки свідомого українства на Донбасі всіма доступними їм засобами. Це й недоїдання через бідність, це й хронічні хвороби через неспроможність лікуватися, це, зрештою, і тотальна «регіоналізація» краю, позбавлення його рідної справік мови, козацького волевиявлення (любо – не любо!), перспектив соціальних, духовних, політичних.
Без їжі – нема живої істоти. Без мови – нема народу. Без народу – немає держави. А без народної держави-колиски й цілий світ не має права на повноцінне існування!
Повторення ж «Української трагедії» – гріх супроти Господа-Бога, і... кінець світу, «Армагеддон»... Це кажу я – дитя війни й голодомору, син куркульської доньки Насті й комуніста Данила. Рівноправний (хоч і безправний) громадянин «помаранчевої» Марківки на Сумщині й синьо-білого Луганська, український поет Іван Низовий, «заштурханий» в окремо взятому «регіоні» «великим расєйським поетом» Вовчиком і дрімучим сибіряком Валєріком.


2004