Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.11.19
17:18
Лиш, прошу, не розказуй мені про війну,
бо війна — то не гасла, а кров, глина й порох.
Ані те, як з донецьких доріг я прийду,
залишивши в бою половину опори.
Чи як свист небосхил на шматки розтинав,
де вогонь, побратими, окопи і вибух…
Як за кожни
бо війна — то не гасла, а кров, глина й порох.
Ані те, як з донецьких доріг я прийду,
залишивши в бою половину опори.
Чи як свист небосхил на шматки розтинав,
де вогонь, побратими, окопи і вибух…
Як за кожни
2026.11.19
16:18
Давай перепишемо сенси, видалимо з них поверховість.
Потім приберемо шаблонність. Натомість… натомість
додамо у них ніжність – легеньку, наче пір’їну, що лягла на поверхню ставка.
Моя ніжність до тебе саме така.
А ще додамо обережність, щоб вітер, к
Потім приберемо шаблонність. Натомість… натомість
додамо у них ніжність – легеньку, наче пір’їну, що лягла на поверхню ставка.
Моя ніжність до тебе саме така.
А ще додамо обережність, щоб вітер, к
2026.11.19
16:11
Все затихло, замовкло у снах листопада...
Тільки сірі світанки та дні мовчазні
Нагадають, якими були навесні
Почуття та листи. Знову зайва порада
Заглушає тонкі солов'їні рулади...
У дворі вже давно поміняли паркан.
Все за ним тепер видно. Ніяких о
Тільки сірі світанки та дні мовчазні
Нагадають, якими були навесні
Почуття та листи. Знову зайва порада
Заглушає тонкі солов'їні рулади...
У дворі вже давно поміняли паркан.
Все за ним тепер видно. Ніяких о
2026.11.19
13:22
О, як важливо вчасно відійти
Від суєти, марноти, часоплину!
Лиш тільки так ти досягнеш мети
І будеш вільним, мов незламна глина.
Я залишаю сцену у той час,
Коли вручають ордени й медалі,
І йду у ліс, де мій вогонь не згас
Від суєти, марноти, часоплину!
Лиш тільки так ти досягнеш мети
І будеш вільним, мов незламна глина.
Я залишаю сцену у той час,
Коли вручають ордени й медалі,
І йду у ліс, де мій вогонь не згас
2026.11.19
08:08
Що сталось, те сталося,
так мало бути.
У Господа: палиця,
ліки, отрута,
і дні пораховані
до воскресіння,
і сльози знедолені
в смутку осіннім.
так мало бути.
У Господа: палиця,
ліки, отрута,
і дні пораховані
до воскресіння,
і сльози знедолені
в смутку осіннім.
2026.11.19
06:47
Дощ уночі по вікнах тарабанив,
А потім сонце висушило скло,
Через яке всміхавсь до мене ранок,
Очей торкаючись і світлом, і теплом.
Ще ніздрі лоскотали аромати
До блиску вимитих листочків і цвітінь,
І в закутку затемненім кімнати
Ховалася поспішн
А потім сонце висушило скло,
Через яке всміхавсь до мене ранок,
Очей торкаючись і світлом, і теплом.
Ще ніздрі лоскотали аромати
До блиску вимитих листочків і цвітінь,
І в закутку затемненім кімнати
Ховалася поспішн
2026.11.18
22:50
відомо
виживає сильний
перемагає найсильніший
а дружба не перемагає
бо це лукавство й евфемізм
пригадуючи друзів навіть
атож були і в мене друзі
всі розійшлись кудись із часом
виживає сильний
перемагає найсильніший
а дружба не перемагає
бо це лукавство й евфемізм
пригадуючи друзів навіть
атож були і в мене друзі
всі розійшлись кудись із часом
2026.11.18
19:48
Слова, слова... Яка ж у них ціна?
Вони - лише слабка анестезія.
Підробний світ чекає на месію,
Ми поодинці бачимо з вікна
Фантазії свої, в яких весна
Перемагає осінь, світлій Музі
Дарує сукню на казковім лузі
З тендітних синіх пролісків своїх...
Вони - лише слабка анестезія.
Підробний світ чекає на месію,
Ми поодинці бачимо з вікна
Фантазії свої, в яких весна
Перемагає осінь, світлій Музі
Дарує сукню на казковім лузі
З тендітних синіх пролісків своїх...
2026.11.18
17:06
Ану, нам пісню проспівай, веселий вітре,
веселий вітре, веселий вітре!
Моря і гори облетів ти всі на світі,
і всі на світі вислухав пісні.
Заспівай нам про гори й пустині,
про таємні глибини морів,
про небокраї сині,
веселий вітре, веселий вітре!
Моря і гори облетів ти всі на світі,
і всі на світі вислухав пісні.
Заспівай нам про гори й пустині,
про таємні глибини морів,
про небокраї сині,
2026.11.18
16:24
Я шукаю в бездонному морі
Той важливий непізнаний знак,
Ніби спогади сиві, прозорі,
Що впіймає сумний неборак.
Я шукаю у пеленах ночі
Тіні натяку, впізнаний жест.
Я забуть наполегливо хочу
Те видіння, що прагнуло жертв.
Той важливий непізнаний знак,
Ніби спогади сиві, прозорі,
Що впіймає сумний неборак.
Я шукаю у пеленах ночі
Тіні натяку, впізнаний жест.
Я забуть наполегливо хочу
Те видіння, що прагнуло жертв.
2026.11.18
14:49
Під шерех листя верб мені співало в гливах
Одне, мов з лісу, довге і густе,
А інше — ніби у раптових зливах,
Як згадка про минуле і пусте…
Лунало гучно, як стара бандура,
В потоках звуків між пожовклих крон,
Чи чумака забутого натура
Одне, мов з лісу, довге і густе,
А інше — ніби у раптових зливах,
Як згадка про минуле і пусте…
Лунало гучно, як стара бандура,
В потоках звуків між пожовклих крон,
Чи чумака забутого натура
2026.11.18
07:16
Хоч завтра вітер хмари розведе
І зацвіте колись побите поле -
Від горя не сховатися ніде
І болю не позбутися ніколи.
На серці будуть видимі рубці,
Повік душа чорнітиме від туги, -
Це мрію не утримати в руці,
Коли їй тісно в межах виднокругу.
І зацвіте колись побите поле -
Від горя не сховатися ніде
І болю не позбутися ніколи.
На серці будуть видимі рубці,
Повік душа чорнітиме від туги, -
Це мрію не утримати в руці,
Коли їй тісно в межах виднокругу.
2026.11.18
02:21
Прокинулась в цей час застава –
до зброї кожен богатир,
палає обрію заграва,
а потім бою страшний вир.
Повільно повстають до справи
дружини цих чоловіків,
бо захист краю – їхнє право
до зброї кожен богатир,
палає обрію заграва,
а потім бою страшний вир.
Повільно повстають до справи
дружини цих чоловіків,
бо захист краю – їхнє право
2026.11.17
20:44
Огорни мене скоріш любов'ю,
Бо без тебе сіро все і мрячно.
Лілії цвіли - торкалось слово.
Озеро кохання вже у рясці.
Тихе-тихе, мовчазне уранці.
Квіти-поцілунки - спогад помарнілий.
Не загоїть серпня вечір рани.
Бо без тебе сіро все і мрячно.
Лілії цвіли - торкалось слово.
Озеро кохання вже у рясці.
Тихе-тихе, мовчазне уранці.
Квіти-поцілунки - спогад помарнілий.
Не загоїть серпня вечір рани.
2026.11.17
19:59
розчулення найзначущіші
чому би і не омани
ґатунки найзолотіші
така собі маячня
коли огортає холод
болить порожніючий шлунок
у сутіні цій безпутній
полуді наступного дня
чому би і не омани
ґатунки найзолотіші
така собі маячня
коли огортає холод
болить порожніючий шлунок
у сутіні цій безпутній
полуді наступного дня
2026.11.17
18:58
Я ніколи туди не вернусь,
У простори довіри і болю.
Я могилам святим не вклонюсь,
Не ввійду у величні собори.
Я ніколи уже не піду
Сизим степом у ніжнім смерканні.
Я упав на слизькому льоду
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...У простори довіри і болю.
Я могилам святим не вклонюсь,
Не ввійду у величні собори.
Я ніколи уже не піду
Сизим степом у ніжнім смерканні.
Я упав на слизькому льоду
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2021.12.12
2020.01.20
2020.01.18
2019.07.07
2018.01.11
2017.11.16
2017.06.10
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Іван Низовий (1942 - 2011) /
Рецензії
З "Одкровення" в "... омріяну голубінь"*
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
З "Одкровення" в "... омріяну голубінь"*
Стою поряд з Людмилою в нашому спільному Білопіллі й наслухую жадібно всі довколишні звуки: солов’їне «тьох-тьох» і зозулине «ку-ку» у моєму тонкому сприйнятті тотожні кращим ліричним віршам поетеси-землячки, які вона мені начитала, й пісням, які задушевно наспівала зі сцени районного Палацу культури, а востаннє – й зі сцени сільського будинку культури у моїй материнській Марківці над Сулою. Боже, подумав я, усе благосне та пречудесне відбувається лишень наприкінці квітучого травня: і наше знайомство у Харкові рівно десять років тому, й несподівано чистоджерельні вірші, що просяться із серця при спілкуванні з вродливою та щедрообдарованою молодою жінкою, і святе почуття батьківської любові до тієї ж Люди Калиновської, яка є ровесницею моєї доньки Лесі! Спасибі, доле, за цей розмай чуттів і прагнень! Дай побільше ласки моїй названій поетичній дочці з білопінного районного містечка на Вирі, у моїй дорогій прабатьківській Білолебедії!
Читаю мудрий зачин до нової, ось цієї, що у твоїх руках, читачу, книжки:
Сходами нагору –
це не те, що вниз.
Важко йти до щастя –
боляче до сліз.
Тут кожне слово – справжнє, виношене, перевірене на точність і єдність. Знаю, доля поетеси далеко не безхмарна, не метеликом витала її душа над рясноцвітом, а чайкою степовою кигичила над стернями й висохлими від спраги криницями. На превеликий жаль, щоб стати справжньою поетесою для небагатьох і для всіх, треба пройти нелегкі стежки-дороги по життю, через юрбу та зчаста й через глуху пустелю. Як це було з Лесею Українкою чи Ліною Костенко… Висока ціна творчості й визнання! Людмила її сплачувала і сплачує повною мірою. Знаю, про що мовлю, за кожне своє слово готов нести відповідальність.
Світ чудовий і залюднений, та справжньої людяності в ньому таки ж недостатньо. Тому кожна справжня особистість, боляче поранена невпорядкованою дійсністю, черствістю суспільства, мимоволі занурюється у свій внутрішній світ і сама собі допомагає виживати та ще й покращувати долю іншим, близьким і далеким, вродливим і не дуже, гідним і не зовсім… Це й робить Людмила Калиновська, і, на мій погляд і глузд, робить досить успішно й плідно.
А це ось цитую з іншого вірша, який перегукується з вищецитованим і є мені особливо близьким, нібито я сам його написав:
Давай удвох, щоб не накликать лиха, нишком,
Помовчимо у світ до щастя й до плачу.
Вважаю, що не один вдумливий і вразливий читач, так само, як і я, перейметься почуттями поетеси – на світі більше споріднених душ, аніж ми іноді думаємо.
У поетеси Калиновської вже є свій читач, і не тільки в провінційному Білопіллі, є він віднедавна і в столичному Києві (Людмила друкувалася в різних популярних виданнях), і в обласних Сумах та Луганську, а тепер уже й у невеличкому Сватовому на річці Красній, куди мої друзі, поети і композитори, привезли з Білопільщини чудові враження про непересічний талант моєї землячки і духовної доньки Людмили Калиновської.
Нині я далеко від Люди, але оте спільне й споріднене – любов до рідної верхосульсько-вируючої землі, поклоніння червоній калині в зеленому лузі – блукає білими гречками, сонячними соняхами, лапатолистими цукровими буряками та кукурудзами нашої дорогої Білолебедії, освяченої високим іменем Олександра Олеся.
2011
Читаю мудрий зачин до нової, ось цієї, що у твоїх руках, читачу, книжки:
Сходами нагору –
це не те, що вниз.
Важко йти до щастя –
боляче до сліз.
Тут кожне слово – справжнє, виношене, перевірене на точність і єдність. Знаю, доля поетеси далеко не безхмарна, не метеликом витала її душа над рясноцвітом, а чайкою степовою кигичила над стернями й висохлими від спраги криницями. На превеликий жаль, щоб стати справжньою поетесою для небагатьох і для всіх, треба пройти нелегкі стежки-дороги по життю, через юрбу та зчаста й через глуху пустелю. Як це було з Лесею Українкою чи Ліною Костенко… Висока ціна творчості й визнання! Людмила її сплачувала і сплачує повною мірою. Знаю, про що мовлю, за кожне своє слово готов нести відповідальність.
Світ чудовий і залюднений, та справжньої людяності в ньому таки ж недостатньо. Тому кожна справжня особистість, боляче поранена невпорядкованою дійсністю, черствістю суспільства, мимоволі занурюється у свій внутрішній світ і сама собі допомагає виживати та ще й покращувати долю іншим, близьким і далеким, вродливим і не дуже, гідним і не зовсім… Це й робить Людмила Калиновська, і, на мій погляд і глузд, робить досить успішно й плідно.
А це ось цитую з іншого вірша, який перегукується з вищецитованим і є мені особливо близьким, нібито я сам його написав:
Давай удвох, щоб не накликать лиха, нишком,
Помовчимо у світ до щастя й до плачу.
Вважаю, що не один вдумливий і вразливий читач, так само, як і я, перейметься почуттями поетеси – на світі більше споріднених душ, аніж ми іноді думаємо.
У поетеси Калиновської вже є свій читач, і не тільки в провінційному Білопіллі, є він віднедавна і в столичному Києві (Людмила друкувалася в різних популярних виданнях), і в обласних Сумах та Луганську, а тепер уже й у невеличкому Сватовому на річці Красній, куди мої друзі, поети і композитори, привезли з Білопільщини чудові враження про непересічний талант моєї землячки і духовної доньки Людмили Калиновської.
Нині я далеко від Люди, але оте спільне й споріднене – любов до рідної верхосульсько-вируючої землі, поклоніння червоній калині в зеленому лузі – блукає білими гречками, сонячними соняхами, лапатолистими цукровими буряками та кукурудзами нашої дорогої Білолебедії, освяченої високим іменем Олександра Олеся.
2011
*Передмова до збірки Л.Калиновської "...в омріяну голубінь"
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
