У лісі Маленька Ялинка почувала себе самотньою. Навколо росли осокори й липи, і вони були не схожі на неї, бо була вона і взимку зеленою і юною, а вони щоосені розгублювали своє вбрання, і зараз, щоб приховати свої оголені сутулі плечі, притрусилися білим снігом. Маленька Ялинка теж притрусилася білим снігом, але зелені голки вперто пробивалися з-під снігової білизни, і це дратувало сусідів.
– Ну чого ти, Маленька Ялинко, хизуєшся своєю зеленню?! Твої голки... бр-р-р... колючі! У них ти схожа на їжака. А ми, поглянь, білі-білі, як лебеді. У нас за плечима ростуть білі крила.
Ми захочемо – полетимо. Не віриш?
Маленька Ялинка мовчала. Їй було дуже самотньо в лісі. Бо поруч не було її вічнозелених сестер.
Однієї ночі вона не могла заснути. Незрозумілі почуття бентежили її. Вона ніколи не бачила нічого, крім цього лісу, куди потрапила невідомо як. І раптом їй забаглося кудись іти, чогось шукати.
Здивовані осокори й липи дивилися, як у ялинки за плечима виростали зелені крила.
– Пхі! Зелені... Де ви бачили зелені крила? – запитав Осокір.
– Зелені крила? Парадокс! – гмикнула Липа.
– Зелені? Нісенітниця – додав Осокір.
– Абра-ка-даб-ра-а! – підсумувала Липа.
Вона була стара й досвідчена. Зелених крил вона не бачила на своєму довгому віку. – Абстракція. Далеко від дійсності. Не полетить!
А Маленька Ялинка стріпнула крилами і... полетіла над осокорами й липами. Над полем і скованою кригою річкою. Вона летіла і не знала куди, але відчувала, що прилетить у свою давню мрію і назавжди залишиться там.
Осокір і Липа були посоромлені. Осокір і Липа, що в білому вбранні здавалися собі схожими на лебедів, вирішили теж летіти. Куди? Яка різниця! Якби летіти. Щоб провчити свою маленьку сусідку. Вони змахнули білими лебединими крильми. Змахнули і... перестали бути схожими на лебедів. Сніг опав з їхніх плечей, і в місячному сяйві серед сліпучої білизни снігів сірі гілки Осокора й Липи були такими недоречними, що їхні брати-сестри хором вимовили:
– Парадокс!
– Абстракція!
А Маленька Ялинка прилетіла в місто. Її радісно зустріли. Одягли в казкове вбрання. Засвітили на ній різнокольорові вогні. Танцювали навколо неї. Співали про неї пісень.
І Маленька Ялинка забула, що недавно вона була самотньою. Не може бути! Вона одвіку тут, серед вірних, щирих друзів. А за плечима у неї завжди були крила. Зелені. Гарні крила. Захоче – і полетить. Але вона не захоче. Їй гарно з людьми.


1968

Мені все життя не таланило в коханні. І раптом: «Колю, проведи мене додому!».
Переді мною стояла Світланка. Та, котру в селищі всі хлопці величають богинею Вроди. Та, котру я без одвіту люблю вже тисячу літ.
Я м’яв цигарку. Переступав з ноги на ногу, проковтнувши всі слова. А Світланка нетерпляче перепитувала:
– То ж як, проведеш?
Я – опудало опудалом. Бо не знав, що робити. На танці я пішов не один, а з Наталкою – сестрою свого дружка Ігоря. Ми завжди ходимо на танці разом, і хлопчаки дражнять нас женихом і нареченою. Але то неправда. Просто ми дружимо.
Світланка образилася: «Не стій мовчки. На нас дивляться! Незручно».
І справді, незручно. Я нарешті оговтався й сміливо взяв Світланку за руку.
Її я знаю тисячу літ. Пам’ятаю ще з кісками. Ми разом училися в школі. Вона завжди була вродливою. А я – ні. Високий і незугарний. Єдине, чим я міг пишатися, – сократівське чоло. Навіть Світланка колись сказала: «Дивуюся, як могло дістатися таке шикарне чоло такому пісному типу!».
– Ходімо швидше.
Проминувши клуб, ми вийшли на найдовшу вулицю селища. Десь у її кінці – будинок Світланки. Я йшов і думав про те, що Наталка залишилась одна на танцях, що вона розгнівалася на мене і тихо ненавидить за те, що проміняв її на Світланку. Завтра вона обов’язково прожене мене від себе, скаже: «Іди до своєї Свєтки!». Своєї... моєї... Свєтки... Було б здорово, якби вона й справді стала моєю.
Бігти з дівчиною по вулиці, спотикаючись і сопучи від натуги, було дуже нерозумно, навіть дико, і я запитав: «Хіба за нами хтось женеться?».
– Можуть і гнатися, – відповіла Світланка.
– Не кепкуй.
– Серйозно.
Тепер я починав дещо розуміти. Свєтка посварилася із своїми кавалерами і, щоб помститися їм, пішла додому зі мною. Трюк, нічого не скажеш, хитрий. Тепер нас хтось наздожене. Вони при мені будуть з’ясовуватити свої стосунки, потім помиряться, а я залишусь третім зайвим.
– Геніально!.. – промимрив я з болем.
– Що... геніально?
–...придуманий отой місяць, – збрехав.
– Не розумію. Дурниці!
І тут мене щось смикнуло за язик.
– Уяви, – кажу. – Цьому місяцю мільярди років. Він знає все. Як Ромео ходив до Джульетти, як Пушкін писав «Я помню чудное мгновенье...», бачив, як у Бахчисарайському палаці нудьгувала юна полонянка, красуня Марія... Як ми з тобою під стіл пішки мандрували. І зараз бачить, як із волі випадку я йду поруч тебе. Дивно й смішно...
– Ти все вигадуєш, Колю, – засміялась Світланка. – Місяць пахне нафталіном, як стара діва.
– Добре сказано. Можна й трійку поставити.
– Це модно нині, говорити все шиворіт-навиворіт.
– Не помічав.
– Де ж тобі! Ти все мрієш, на землю й небо глянути ніколи.
– Я щодня в шахті.
– А як з інститутом? – перевела розмову на інше Світланка,
– Готуюся.
– Втретє?
– І втретє, і вп’яте!
– Заздрю твоїй упертості, – зізналася Свєта. – А в мене один вуз – вийти вдало заміж. Усе забула. Крім анекдота: піфагорові штани на всі боки рівні...
– Багаж солідний, – єхидно зауважив я.
– А ти не дуже злорадій, пай-хлопчик. – Образилась дівчина і закричала: – Де я могла свій багаж брати? Хто мені його давав? Оті, що в’ються круг мене, мов комашня?! Залицяються, компліменти незугарні шепочуть... Далася їм моя врода! І ти такий.
– У мене про тебе інша думка, – заперечив я.
– Своя думка, свої плани, свої мрії.... У тебе все є своє, самостійне. А я – лялька! – Світланка заплакала,
Коли плачуть жінки, я гублюся й говорю дурниці. Аби заспокоїти. І зараз...
– Я допоможу тобі знайти щастя, Свєто! Ось побачиш.
– Чим ти допоможеш, як? – Світланка перестала плакати. – Ти хоч себе самого захищай. Іди краще додому. Не лізь у наше багно... Чуєш, хтось уже наздоганяє нас.
– Хто ж? Чому? – не зрозумів я.
– Сашко Ареф’єв. Іди геть, прошу тебе, скандал буде, – прошепотіла Світланка.
Сашка я знав. Колись він відлупцював мене за свого брата. Він старший за мене на п’ять років. Відомий у селищі хуліган. Двічі «тягнув строк» за свої діяння. Лячно вдруге зустрічатися з ним, та ще й за таких обставин. Я міг піти. Але... це буде капітуляція. Перед грубою силою, перед низьким і гидким.
– Нікуди я не піду, – намагаючись угамувати нервовий дріж, сказав я. – У мене з ним старі рахунки.
– У нього ніж.
– Ну й біс з ним!
Хай буде, що має бути.
Ось уже він біля нас. Розпатланий, злий.
– Вирішила змотатися з цим піжоном? – не бажаючи визнавати мене, накинувся Сашко на Світланку. – Я тебе попереджав, що від мене можна сховатися лише... сама знаєш де.
Вони сварилися довго. А я стояв і стискав кулаки. Нарешті не втерпів:
– Де ти навчився по-хамськи з дівчиною розмовляти?
– А, ти ще тут?
Стало тихо, так тихо, що Сашко, напевне, чув божевільне биття мого серця.
– Ах ти, гад! – і розмахнувся, щоб вдарити мене. Я відсахнувся. Сашко задоволено засміявся.
– Біжи звідси, поки я з тебе клоуна не зробив.
Я зрозумів, що миром нам не розійтися. Пригадавши всі прийоми боксу, які засвоїв у спортивній секції, я пішов на Сашка. Мій удар ковзнув по його щелепі. Відповідь була приголомшлива. Дивуюсь, як я встояв на ногах.
Ми зчепилися. Товкли один одного куди попало і чим попало. Він був сильнішим за мене, але в боксі зовсім не тямив. І в цьому була моя перевага. Удар у сонячне сплетіння повалив його на землю. Другий примирив Сашка з його незавидним становищем.
– Ходімо, – сказав я Світланці таким тоном, яким ніколи досі не говорив з дівчатами. Сьогодні, у цю мить, я став іншим. Упевненим у собі. Сильнішим.
Довго йшли мовчки.
– У нього ціла шайка, – промовила Свєта.
– А в мене – ціла бригада. І всі – дружинники, – похвастав я.
– Ой, а в тебе кров на щоці. І на сорочці...
– Пусте, – по-лицарськи відповів, хоча щока боліла нестерпно.
– Ні, не пусте... Ходімо до нас, я буду лікувати тебе.
– У такому вигляді? Не піду!
– Чому?
Я не знав, чому не можу піти до них додому. Я ніколи раніше не був у них. А тепер вона запрошує, а я схожий на дурника.
Пошарпаний, розхристаний.
Усе ж погодився. Пішов. Вона примусила мене вмитися, помазала чимось подряпини на щоці й заштопала дірки на сорочці. А потім провела до хвіртки. На подвір’ї цвіли вишні – буйно і запашно.
– У вас тут гарно, вишні цвітуть як!
– Тобі подобається?
– Дуже.
– I мені. Я люблю, коли вишні цвітуть. Тоді повітря в саду п’янке-п’янке. У мене завжди в таку пору чисті думки й світлі надії.
Ось тобі й Світланка. Такою я її не знав. Хоча й любив уже тисячу літ.
– Колю!
– Що?
– Ти тільки не подумай чогось такого... Мені було так легко з тобою... Я і не знала, що ти – такий...
– Шоколадний?
– Ні.
– А який же?
– Світлий.
Я взяв її руки у свої. Вони були холодні. І мені здалося, що вони просять захисту в моїх шкарубких від роботи рук.
– Ти змерзла?
– Ніскілечки.
– Ні, ти змерзла, іди вже додому.
– Не хочеться. Мені так хороше зараз, слово честі!
Я міг не вірити її словам. Вона могла кокетувати, як це робила з багатьма іншими. Та очі її дивилися серйозно і просили повірити.
– Ти ще прийдеш до нас? – запитала.
– Хіба так треба? – мені нараз стало жарко.
– Тобі ж подобається, як цвітуть вишні. А у вас вдома їх нема, сам говорив про це.
– Добраніч! Прийду.
– Я ждатиму.
Вона побігла у вишневий білоцвіт. А я пішов додому.
Світланка. Богиня Вроди. Смішно і нерозумно. Чому я тут? Що завтра скажу Наталці? А що я, власне, повинен їй говорити? Що тепер буду ходити на цю вулицю дивитися, як цвітуть вишні? Вишні... Вони завжди у травні цвітуть.
– Я жда-ти-му-у! – почулося в нічній тиші. Я оглянувся. Світланка стояла біля своєї хвіртки вся в білому. Мов квітуча вишенька. Цікаво, а скільки тривав цей дивний місяць травень? Тридцять днів чи все життя?


1968

Кохання... З усіх почуттів, які будь-коли звідала людина, це почуття найсильніше і найінтимніше. Ще ніхто не зміряв його широти й глибини, але кожному відомо, що воно – всевладне. Про це написано багато книг, складено багато пісень. Із коханням ніхто не розминеться на життєвому шляху. Потрапить воно в слабкі руки – від першого ж подиху вітру розлетиться, мов ефемерна корона кульбаби, у сильних руках розцвіте квіткою столітника.
Із цим найпрекраснішим і найдавнішим почуттям зустрінуться й ті, хто нині тільки ступає на поріг свого повноліття.
Кохання – пісня палкого серця.
І все ж – що таке кохання? Один поет твердить, що кохання – це таємний союз, змова двох проти всіх. Занадто категорично. А в наш час і нетипово. Але іноді буває і так. Квітка – чудо з чудес у природі, вона вабить зір і хвилює серце, та нерідко байдужий чобіт втоптує її в землю. Якщо квітка зросла на благодатному ґрунті, якщо напоєна щедрими соками землї-матері, вона переможе жорстоке каліцтво і знову підніметься – красива й дивна. Так само і любов. Вона, як квітка. І, на превеликий жаль, ще трапляються грубі «чоботи», які намагаються розчавити квітку-любов, не дати їй розквітнути до повної краси. І тоді два серця вступають у змову, щоб боротися за своє щастя.
Знайшлися «чоботи», які хотіли розтоптати і кохання двох палких сердець – Валі К. і Миколи Д. Вони, ці «чоботи», уже й посягнули на найсвятіше. Та сильне почуття вистояло, перемогло й розквітло.
Історію, яку я хочу розповісти, можна назвати піснею, баладою, гімном, але аж ніяк не легендою. Все це було в дійсності.
Герої цієї бувальщини живуть поряд з нами. Можливо, дехто з юних читачів зустрічається з цим юнаком і дівчиною щодня, можливо, уже й знає хвилюючу історію їхнього кохання. І захоплюється нею. Що ж, вона гідна захоплення.
3 певних міркувань я не назву місто, у якому нині живуть закохані. Скажу лише, що це одне з міст на території нашої області. Не назву справжніх імен, і теж з певних міркувань.
Додому Микола повертався весь оновлений, немов напився цілющої води із казкового джерела. Там, в одній із лікарень Луганська, залишилася його тяжка недуга. Смерть, яка довго чатувала біля юнакового ліжка, відступила в далеку далечінь. Та й чи було насправді те жахливе: пекучий біль у поламаних кістках, дзенькіт хірургічних інструментів, провалля кількагодинного забуття?
Було. Усе було. Добре, що минулося.
Зустрічали Миколу всі родичі. Радості – повна хата. А тут ще й свято якесь наспіло. Зібралися в господі Миколиних батьків дядьки й тітки, сестри й брати, родичі близькі й далекі, такі далекі, що Микола й не збагне, що ж саме їх ріднить. Та в радості думав: якщо прийшли привітати його з видужанням, значить – рідна кров. Посміхався до всіх привітно.
– Тепер, мабуть, не сядеш за кермо автомобіля? – запитав хтось.
– Чому ж?! Що було, те – позаду. А в майбутньому не повториться. То була моя перша й остання аварія.
Коли переговорили про все, Микола торкнув батька за плече:
– Є в мене, тату, ще одна радість, більша, ніж та, що прийшла після одужання. Хочу поділитися нею з вами, та й з усіма родичами.
Усі зацікавлено присунулися ближче до юнака.
– Хочу одружитися. Дівчина дуже хороша. До вподоби ми одне одному,
– Спасибі, синку. Одружуйся... Допомога буде нам, старим.
– А хто ж вона? – запитала мати.
– Хто вона? – запитали всі.
«Хто вона... Сказав же, що хороша дівчина, так цього їм не досить. Сказати правду? Але ж вона у двох словах не поміститься! А почну з найголовнішого – не дадуть довести до кінця. А може... Рідні ж вони, люблять мене, то й зрозуміють. Розкажу все, як є. Рідні ж вони...».
– Для мене вона – найкраща. Я люблю її такою, яка вона є. Але мушу вам сказати, що в неї тяжка хвороба. І нині вона в лікарні. Давно вже в лікарні.
– Що ж то за хвороба? – занепокоївся батько.
– Ногами Валя не ходить, тату. Відібрало їй ноги.
Усі одразу замовкли, приголомшені почутим. У кутках дзвеніла тиша. Спершу дзвеніла ледь чутно, мов чашечки степових дзвіночків, а дедалі все гучніше дзвеніла, аж у Миколиних скронях відлунювало, і раптово вдарили, як церковний дзвін, батькові слова:
– Дурень! Більше нічого тобі не скажу.
– Їй-право, нерозумно, хлопче, – загомоніли в десяток голосів родичі. – Одну хворобу одвіз до Луганська, а другу хочеш звідти привезти? То ж тягар на все життя!
– Подумайте лишень, ногами не ходить!
– Яка ж то дружина буде?!
– Дурень, дурень, дурень...
– Схаменися, сину, – заплакала мати.
Вискочив з-за столу, грюкнув дверима. І – на вулицю, подалі від огуди. «Як вони могли?.. Адже рідні, люблять мене. То чому ж не зрозуміли? Я кохаю її і ніколи не відмовлюся від свого щастя. Ніколи!»
Щастя. Як побачив Валю в лікарні, так і забув про все. Дівчину везли довгим коридором з операційної. Ноги – у бинтах. Лице смутне-смутне, а очі палають якимсь особливим вогнем. Обпалив той вогонь Миколине серце. А потім ще раз, і ще раз, і ще...
«А вони – схаменися!». Гірко Миколі, образливо. «Не відмовлюся від свого щастя!» – крикнув юнак у темряву вечірнього поля.
На другий день подався в Луганськ, до лікарні. Знайома медсестра дозволила на хвильку зазирнути в палату, де лежала Валя.
– Їй нещодавно знову зробили операцію, – зітхнула. – І знову – ніяких наслідків.
В очах жінки юнак прочитав і зневіру, й співчуття.
Валя грала на скрипці. У мелодію, і без того ніжну, вкладала всю ніжність своєї душі. І тугу, і біль, і надію, і свою любов до Миколи. Та любов гріла її, вселяла впевненість у видужанні. Як добре, що є на світі любов! Як добре, що є скрипка! Її подарували дівчині на випускному вечорі в музичній школі, яку вона минулого року успішно закінчила.
– Ти видужаєш, Валю! – шепотів Микола.
– Незабаром ще одна операція. Оперуватиме відомий професор. Я видужаю, любий... Ти розповів своїм родичем про мене? Як вони?
– А, нічого... Усе добре. Вони люблять мене, то й тебе полюблять. Чесне слово!
Валя вдячно посміхнулася.
Професор мав великий досвід. Але такий випадок у його хірургічній практиці трапився вперше. Хвороба застаріла. Попередні операції не покращили стану хворої.
Яскраво світили лампи в операційній. Дзенькали інструменти.
Микола ходив попід вікнами лікарні. Гучно билося в грудях серце.
У місті цвіли акації.
На пустому Валіному ліжку в палаті № 7 лежала скрипка. Чекала на скрипальку. Скрипка вірила в чудо.
І чудо сталося. Не відразу. Почалося воно в операційній, з легкої руки професора. Скінчивши найскладнішу у своєму житті операцію, хірург неголосно мовив асистентам: «Повинна видужати». А про себе подумав: «Обов’язково тепер буде ходити! І не тільки завдяки втручанню скальпеля. Хворій допомогла ще й якась інша сила. Не збагну, яка...»
«Їй допомогло кохання», – шелестів акацієвий білоцвіт.
«Їй допомогла віра... – думав Микола. – А батьки... Невже так зачерствіли їхні серця?.. Невже вони не зрозуміють нас?»...
На весіллі Миколи й Валентини не було людей з черствими серцями. Кожен, хто піднімав келих за щастя молодих, щиро радів за них, заздрив їм чистою заздрістю. Перед очима людей буйними пелюстками розцвітала чудо-квітка, вабила до себе, полонила своєю красою. Квітка та – кохання. Не розтоптати її байдужим чоботом цинізму й огуди, бо зросла вона на благодатному ґрунті.
Після застольних пісень і щирих тостів молодята пішли блукати вечірніми вулицями. Акації вже давно відцвіли, та це ніскілечки не применшувало краси міста. З неба падали зорі, а Валентина говорила милому:
– То – пелюстки акації.
В уже жовтіючих кронах дерев шелестів вітер, а Микола говорив коханій:
– То твоя скрипка грає.
– Про що?
– Про щастя.
– Наше?
– Так...
...Живуть вони в одному з шахтарських міст на Луганщині. Живуть серед чудових людей. Вечорами у квартирі молодого подружжя лунає музика.
– Валя грає, – захоплено скаже хтось.
– Які ж тонкі струни в її скрипці, що таку ніжну мелодію народжують? – здивовано спитає інший.
– То грає душа людини. А душа, коли вона багата й кришталево чиста, здатна творити чудеса. Така душа – найтонша струна.
Ця історія не має кінця. І добре, що не має. Бо кінець, навіть щасливий, завжди викликає розчарування.
Нехай минають роки й десятиріччя, хай цвіте палке кохання двох сердець. Воно витримало суворий екзамен, і тепер йому не страшні ніякі випробування.


1967

Спекотне літо сорок першого. Жадібний дракон війни пожирає дозрілі хліба. Чорний дим важкими клубками підіймається у небосинь, заволакуючи сонце. «Ой, налетіла та чорна хмара...» Ніч посеред білого дня.
Марина, посадивши в пелену двійняток, затаїлася під копою. Мов чайка, розкрилила засмаглі руки над своїми немовлятами і нічого не чула, крім дитячого дихання.
А високо в небі гуло. Не грім. Його Марина ніколи не боялася. Гули ворожі літаки. Летіли на схід бомбити міста і села, убивати стариків і дітей.
Молодиця, хруснувши пальцями, стиснула їх у кулак.
– Ось тобі, гітлерюко! Не дам забити своїх малят! Зась!
Десь недалеко забухали зенітки. «Наші! – зраділа Марина. – Хоч би влучили». І, забувши про страх, виповзла на стерню. Прямо над її головою висів металевий шуліка. Чорна свастика нагадувала павука. З-під черева шуліки вихопилися шуліченята.
«Бомби!». Марина поплазувала під копу.
Там, де вони впали, земля здригнулася і запалала.
«Не знатиме Петро, де наші кісточки шукати». – Марина хотіла перехреститися, та раптом згадала, що смерть, яка нависла над нею і її синами, носить на крилах хрести. Хрест – емблема смерті!
А зенітки не вгавали. Снаряди вибухали в повітрі все ближче й ближче від ворожого літака.
– Влучили! – Марина звелася на рівні ноги й почала витинати якийсь чудернацький танок.
Шуліка, тягнучи за собою довгу чорну стрічку, стрімко падав.
– Ага, голубчику смердючий, довоювався?! Пошкварчи тепер в летючому казанку! Жалю на тебе нема.
Марина блаженствувала.
Раптом від палаючого літака відокремилася невелика цятка. За мить над нею забіліла квітка парашута.
Вітер підхопив квітку і поніс у той бік, де пританцьовувала Марина. Ближче, ближче...
Молодиця закам’яніла.
Треба бігти, ховати дітей, а вона стояла і кам’яніла.
Фашист приземлився за два кроки від Марини. Парашутні стропи обплутали подзьобані колючою стернею ноги жінки. Дотик шовкового мотуззя вивів її із заціпеніння. Впала на коліна і пеленою широкої спідниці прикрила немовлят.
Ворог звільнився від парашута. Знесилений, заточився. З розпанаханої щоки цабеніла кров. Не зводячи очей із молодиці, повільно присідав до землі. Ліва рука нишпорила біля стегна, де висіла кобура з пістолетом.
«Він хоче вбити моїх малят! А Петро й не знатиме, де наші кісточки шукати...».
І, немов розлючена вовчиця, стрибнула на фашиста. Вагою свого тіла притисла його до землі.
Немовлята аж захлиналися плачем. Вони хотіли їсти й не розуміли, що годувальниця вступила в смертельний поєдинок із ворогом.
Тонкі жіночі пальці все тісніше й тісніше змикалися на шиї льотчика. Вони ніби свинцем налилися. Якби навіть Марина захотіла відірвати їх від ворога, то не змогла б. Уже й хрипіння не чути. Червона пика фашиста стала фіолетовою.
Марина знайшла в собі сили відірватися від нестрашного тепер ворога. По обличчю котилися горошини поту. Підійшла до копи і, знайшовши пляшку з водою, хлюпнула собі на руки, на чоло. Зовсім так, як після гарячого жнивного дня.
Сонце котилося по невидимому шляху.
Палали жита. Пахло свіжоспеченим хлібом. Десь, неподалік, бухали зенітки.
Марина сиділа під золотою копою і годувала своїх малят. У той бік, де лежав нестрашний уже нікому ворог, вона намагалася не дивитися, а скоро вже й зовсім забула про нього.


1967

Довжелезний потяг-товарняк врешті зрушив із місця, перерізавши колесами вродливого п’яного цигана – одного-єдиного цигана з харківського призову шістдесят першого року. На пероні билася в істериці молода циганка, у її численних строкатих спідницях заплуталось трійко циганят. Так починалося моє добровільно-примусове рекрутство.
Наш вагон-теплушка, як, зрештою, і всі двадцять із хвостиком вагонів, був тісний, гамірний і п’яний. Кожен призовник мав у своєму заплічному лантусі або чамайдані невичерпний запас горілки, самогону і вина, не кажучи вже про сало й ковбаси, домашню солонину і квашенину. Мої ровесники, народжені в сорок другому, їхали до армії з цікавістю, майже з охотою, а старші, кому було вже за двадцять чи й під тридцять, були відловлені районними військкоматами з-під теплих жіночих спідниць, їх силою відірвали від маленьких діточок, стареньких і недужих матерів, власного господарства, улюбленої роботи. Якщо ми, молоді та нежонаті, пили, співали, дурачилися, то старші пили і плакали, пили і матюкалися, пили і заздрили перерізаному навпіл цигану, пили і поривалися на ходу вистрибнути з теплушки. Сержант і двоє рядових, приставлених до нас, хоч і тверезі були, не могли ніяк навести армійського порядку в цьому дикому збіговиську стрижених рекрутів.
Перед Ромоданом, на якомусь перегоні, потяг зупинився. Взвод солдатів з карабінами вишикувався вздовж залізничного полотна. Худорлявий, високий капітан, що мав собі штаб у єдиному пульманівському вагоні, побіг уздовж потяга, видряпувався в кожну теплушку, кучеряво матюкаючись і погрожуючи всьому нашому кодлу невідомими й незрозумілими для нас репресіями. З дверей вагона, куди вривався бойовий капітан, за хвилину-дві вилітали пляшки з горючою рідиною і дзвінко розбивалися на рейках. Смердюча рідина псувала первісну екологію чорноземної Полтавщини.
Обеззброєний контингент сержанти заперли наглухо в замирених вагонах і не випускали навіть по нужді до самісінького Києва.
До столиці прибули серед ночі. Під конвоєм перегнали в пульманівські вагони, що стояли напоготові в якомусь глухому закутку станції. Згодом солдати принесли гарячу пшоняну кашу, густо заправлену армійською тушонкою, і чай-кип’яток уприкуску з колотим рафінадом. Похмелитися, звісно ж, не було чим, дарма, що кожен призовник мав гроші, а дехто – і немалі.
Повечерявши чи поснідавши, полізли всі на полиці. Куди нас везуть, ніхто нам не говорив – «не положено!». Я ще не знав, що оте «не положено!» звучатиме для мене по кілька разів на день цілих три безкінечних роки. І добре, що не знав, інакше мені не наснилося б рідне село у верхів’ї Сули, старенька моя бабуся і старшокласниця-сестра… А поїзд мчав далі й далі на захід, минаючи станції зі славетними назвами: Фастів, Жмеринка, Львів… Нарешті запірнув у Карпати. Я не відривав погляду від фантастичного краєвиду, що кінострічкою снувався за вагонним вікном.

Залізничний вокзал. Похмура європейська готика. Куди нас завезли – за кордон? Ах, ні – Ужгород, обласний центр Закарпаття. Отже, служити будемо вдома.
Повели нас по місту безладною і вельми барвистою колоною. Ми озиралися на всі боки: для східняків тут було все цікавим. На нас уваги ніхто не звертав, ніби нас узагалі не існувало.
Приблизно через півгодини звернули на річкову набережну з кам’яним парапетом. Глибоко внизу, перекочуючись по камінню, кипіла й вирувала вода. На протилежному, правому, березі височіли якісь стародавні кам’янці: чи то древній замок, чи то монастир. Чалапаємо через калюжі на розбитій мостовій. Аж ось і металеві ворота з великою червоною зіркою на ядучо-зеленім тлі. За ними – інше життя: сувора дисципліна, муштра і, чомусь мені так подумалося, погані харчі. Прощай, безтурботне життя на волі, плачте за мною, усі недолюблені мною дівчата!

Ноги мене не тримали – так подіяв «універсальний» укол під праву лопатку. Санінструктор пояснив, що це щеплення від усіх мислимих і немислимих хвороб і ґарантія того, що жодна дівчина мені не буде снитися, принаймні, протягом року.
Під вечір мені стало зовсім погано: трясла пропасниця, в очах пропливали різнобарвні кола, серце вискакувало з грудей. Я, ледь видряпавшись на верхній ярус металевих ліжок, не заснув – знепритомнів.
Уночі випав сніг і добряче підморозило. Засвіт у казармі пролунало: «Подьйом!». Я звалився з ліжка й порачкував до табуретки, де лежав мій солдатський одяг. Але одягнутися не зміг – знову знепритомнів.
Прийшовши до тями, озирнувся: у казармі порожньо, лише на двох-трьох ліжках лежали трупи. Себто такі ж немічні новобранці, як і я, а всю роту сержанти погнали на полігон, на тактичні заняття. Мовляв, це дуже корисно після уколу: збиває температуру, відновлює пружність м’язів. Щось мені не вірилося в це, адже я не маю сил пересуватися по казармі, а не те що повзати по-пластунськи в снігових заметах. Із горем пополам одягнувся і, тримаючись за бильця ліжок, вийшов з казарми на засніжений плац. Очі засліпило сонце, ноги посковзнулися на закрижанілій стежці, і я, немов підкошений, упав обличчям уперед – на водозабірну колонку. Уже не непритомнів, бо дуже боліло розбите до крові підборіддя.
Хвалена Радянська армія – це машина, яка переробляє людей на звичайнісіньке бидло. Безсловесне, покірне, безвідмовне. А майстрами біля цієї машини – молоденькі сержанти, щойно випущені з полкової школи, й тупі надстроковики, влучно охрещені «кусками». Добре вже й те, що офіцери починаючи від командира роти, капітана Крюкова, у недавньому минулому були фронтовиками. Суворі, звісно ж, зачерствілі душею, але за великим рахунком справедливі. Не те, що лейтенантики, учорашні випускники військових училищ. Мій командир взводу, Гена Жуковський, був лише на рік-два старший за мене, і не думаю, що розумніший і досвідченіший, однак випендрювався він перед солдатами вельми артистично: мовляв, я офіцер, біла кістка й голуба кров, зроблю з вами все, що тільки забажаю, бо ви – ніхто, колгоспно-заводське бидло та пожирачі кислого борщу, «шрапнельної» каші та смердючих оселедців. Дещо пізніше він змінився – у кращий бік. Очевидно, зрозумів: так ставитися до своїх підлеглих не годиться. Навчився говорити по-людськи, хоча й не без підкресленої іронії.

До прийняття присяги я не почувався повноцінним солдатом, хоча й звикав поступово до військової форми, розпорядку дня, дисципліни, зрештою, до свого «високого» звання – рядовий. Двічі на місяць, вишикувавши в шеренги, нас водили до однієї з міських лазень. По дорозі туди або назад під приводом купівлі сигарет можна було заскочити до кав’ярні і нашвидку випити кави з коньяком або рюмочку лікеру. Офіцер, який супроводжував колону, не здогадувався ні про що, а сержанти мовчали. Бо їм за це дещо перепадало. Приміром, я давав своєму командиру відділення три карбованці й спокійнісінько собі випивав у кав’ярні дві-три рюмки лікеру. Допоки ще лишалися гроші з подвійної місячної платні, належної призовникам. Я, був, отримав на своїй будові щось близько двохсот карбованців. Гроші немалі, але танули все ж таки швидко.
В Ужгороді ми пробули не більше трьох місяців. Карантин, присяга, перші стрільби. Стріляли ми в лісі, поблизу чехословацького кордону. Падав лапатий сніг. Я лежав на позиції і майже не фіксував мішені, що бовваніла неподалік, перекреслена снігопадом. Сніг заліплював скельця окулярів, налипав на мушці карабіна. Очі сльозилися. Здається, відстрілялися вже всі, крім мене. Капітан Надточій, той, що супроводжував нашу команду з Харкова, уже біг до мене, беззлобно матюкаючись. Матюки нікого не вражали, їх в армійському словнику було набагато більше, ніж простих людських слів, і я не зважав на матюкню капітана, бо весь був зосереджений на стрільбі, точніше, на підготовці до неї. Отож не встиг капітан добігти до моєї позиції та штурхонути мене чоботом під бік, як я, майже без інтервалів, тричі вистрілив у білий світ, пославши свій палкий свинцевий привіт словацьким смерекам. Як же я здивувався, коли перед шеренгою стрільців-молодців капітан Надточій похвалив мене, очкарика, за вдалі, та що там вдалі – за відмінні стрільби: я вибив двадцять п’ять очок з тридцяти можливих! Щастило мені, їй-право, як Швейку… Не встиг нарадуватись успіхом на стрільбищі, як тут одержав сумного (трагічного!) листа: моя дівчина вийшла заміж за Миколу, який щойно повернувся з армії. А клялася ж, що, крім мене, її ніхто ніколи не цілував. Мені б застрелитися, та нічим, карабіни у нас відібрали. Спробував заморити себе голодом, так теж нічого не вийшло: товариш якраз одержав з дому посилку з салом і ковбасою. А смерть через повішення я забракував: надто вже неприваблива смерть із посинілим обличчям і висунутим до самого плеча язиком. А тут іще оголосили, що батальйон має терміново передислокуватися в інше місце. У яке – нам не сказали. Наказали спакуватися в далеку дорогу й чекати команди з години на годину.
Над нічним загадковим Ужгородом яскравіли зорі, зірки і зірочки. І місяць сяяв чималою полковницькою, а може й генеральською кокардою.

«Так-так, не так, так-так, перетак», – вистукували колеса на рейках перегонів. Наш довжелезний ешелон-товарняк, вантажений технікою, живою силою і продовольством для живої сили, гнав крізь снігову завію на північ, до Львова. Техніка замерзала на льодяному вітрі, намертво примоцьована тросами до платформ, жива сила поперемінно спала покотом на брезенті навколо пічки-буржуйки, жувала сухий продовольчий пайок, знову спала і знову жувала…
Через кілька діб вивалились із теплушок на відталу землю Кам’янця-Подільського. Як слід і не роззирнулися – почалапали розгрузлою польовою дорогою до місця дислокації, разом із технікою та залишками продовольства. З величезними втратами (слава Богу, не в живій силі!), подолавши двадцять верст, дісталися лівого берега Дністра. Високий положистий берег вразив нас порожнечею і похмурою негостинністю. Довелося сходу вирішувати житлово-комунальне питання: лопатами вирівнювали місцину, закопували стовпи і забивали кілочки, напинаючи на них великі, сорокамістні, на цілий взвод, намети, установлювали в них чавунні пічки, настилали дощату підлогу, встановлювали двоярусні ліжка. Десь роздобули мокрої соломи – набивали спальні матраци та подушки. Усе навкруг кипіло, жило й дихало оптимізмом. З’явилася електрика, задиміли польові кухні, запахло кислим борщем і чайною заваркою. Відробили своє лопати, сокири й молотки – натомість забряжчали казанки та ложки, алюмінієві миски й кухлі. Залоскотало в горлі від тютюнового диму. Сержанти подобрішали, опустившися з небес на грішну землю, офіцери стали схожими на рідних-прерідних батьків. Так, ми – вдома, нам тут жити, служити, страждати й радуватися листам із далеких домівок, тяжко працювати на спорудженні стратегічного залізничного мосту через бурхливий і підступний Дністер, клянчити в сержантів звільнення з поїздкою до Кам’янця або потай від них бігати в самоволку, до дівчат із навколишніх сіл, стрілятися на посту від невимовного жалю до себе, від уселенської армійської нудьги та несправедливості…
Уже наведено понтонний міст – можна сходити у Вороновицю на правому березі, це вже Чернівецька область, до крамниці. Закладено в дерев’яну опалубку перші порції бетону – під майбутні двадцяти- і тридцятиметрові опори. Збудовано дощату їдальню – вона ж править і за клуб. Обжито намети. Є санчастина, будиночок для штабу батальйону, така-сяка лазня, каптьорки, склади. Живи-радій, бо нікуди подітися, терпи нужду і голод, бо до міста не пробитися – дороги перемело чи перековбанило, запаси продовольства, привезені з Ужгорода, катастрофічно швидко зменшуються, листи й посилки не доходять, красти нічого та й нема де… Хліба майже не бачимо, каша все рідша та рідша, борщ – самісінька підкислена вода, про чай і говорити нічого, а про куриво – тим паче. Загорювали й сержанти, геть полиняли ще недавно блискучі випускники офіцерських училищ. Що ж, правду кажуть: голод – не тітка. А тут іще й вибори приспіли – чи то до місцевих органів влади, чи то до найвищих. Геть мокрі та брудні, зморені й голодні, повернулися ми пізнього вечора до намету, гріємось біля єдиної грубки. Прийшла, нарешті, довгождана пошта, і мені – лист від сестри. Прочитав, лежачи на верхньому ярусі, пишу відповідь. Усі чимось зайняті: чистяться, перешивають комірці на гімнастерках, грають у шашки. А молодший сержант Шульгин чиргикає на гармошці. Уже понад годину грає на нервах змученої солдатні, на прохання полишити ґвалтувати гармонь не відповідає. Тоді втрутився я – не допомогло. Я психонув, схопив заліпленого багном чобота й пожбурив його в голову вологодського паразита. Влучив у плече, прямо в погон з двома вузенькими личками. Що тут вчинилося! Адже я підняв руку на командира, за це належалася щонайвища покара. Або рік-два тюрми, або стільки ж – дисбату. Останнє – страшніше тюрми, старші служиві розповідали про страхіття дисциплінарного батальйону. Перестраханий, я тихо лежав на верхньому ярусі, мовчав, ждав найжахливішого…


1962

Уже ніби й попрощався з рідним краєм: відвідав Суми, Глухів і Путивль; проїхав сонну Марківку, й на Рудку, до родичів, на хвильку завітав. В Улянівку заглянув. Білопілля відвідав… У Батурин, Конотоп, Ромни заскочив… Побував у Йвана в козацькій Пустовійтівці; Іван – земляк мій, однокласник…
А по всьому через Охтирку, Харків та Ізюм вертався неохоче, бо в Луганську незатишно в останній час мені… Озліли люди, наче зворожіли до всього українського, мого, святого від народження й до смерті, і насамперед – до мови, хоч вона, м’яка і мелодійна, тут нікому давно (добили вже!) не заважає.
У спекотному Луганську, по приїзді, із ворожістю зіткнувся я: за те, що заступився, був необережний, за галицьких братів своїх, мене обматюкали на товчку базарнім «вітренківські гвардійці-трясуни» – баби старі ще й п’яні спозаранку зачухані й патлаті мужики.
Вони були вже ладні розірвати мане, бандерівця, надвоє; вони кидалися, розлючені, на мене, кричали: «Геть з Донбасу, – забирайся до Ющенка і Юлі!» «Янукович – улюбленець народний: він усіх вас прибере… Не буде України в російськомовнім нашому краю!»
Вони б мене і справді розірвали, якби знайома жінка не взяла мене за руку й не вивела із кола ворожого: «Ходімо геть від них! Вони ж не люди, навіть не примати з лісів доісторичних, не тічня собача, здичавіла, – це амеби, мікроби всезаразної чуми!»
І я пішов за нею, проказавши: «Нещасні ви, раби старих понять і жертви брехунів комуністично-шовіністичних, – як мені вас жаль!»
Пекло, як в пеклі… Серпень у зеніті розкочегарився надто… Регіон кипів і далі, збурював і кликав населення на «вже останній бій, рішучо-безпощадний»…
Проти кого творилися «коаліції» чудні в столиці України?! Психопати і патріоти – як їх об’єднати в єдиний гурт?!.. Догралися невдатні «любі друзі» Президента в політику почварних компромісів, а в результаті зрадили Майдан!
О, як мені боліло хворе серце! Виходить, недаремно я прощався в Марківці, на Рудці, у Білопіллі з життям, з Україною… О, як мені хотілося вмерти! Не дивитися, не слухати, не плакати… Намарне надіями жили ми ще недавно, ошукані, наївні українці!
Два Віктори – дві різні України. Вовіки їм в одну не об’єднатись… Вогонь з водою не були й не будуть союзниками. Небо і земля – одвіку дві стихії протилежні.
Є настрій, але устрій наш сучасний псує мій настрій… Хто кому, не знаю (таж знаю!), у цій життєвій веремії сьогодні вільно дихати заважає…


серпень – вересень 2006

«Вікторіанська», бо заправляють усім два Віктори (Медведчук, який міг би скласти «тріо», десь запропастився); епоха ж, та ні, скоріше епохочка, і справді багатовекторна та поперемінно-переможна, хоча й без передбачуваних вислідів; таки ж українська (якщо вже говорити про варіант), бо нічого подібного ніде, крім України, відбуватися не може; насправді ж варіантів могло бути набагато більше, однак розвитку набув лише один – «нашоукраїнський»… Певне, що не найкращий, дай Боже, щоб не найгірший!
Отже: чому Віктор Ю. подав руку Віктору Я., коли той, без перебільшення, перебував у великому розгубленні й не міг визначитись, куди втікати, кинувши напризволяще не тільки рідні «Регіони», але й «артистичну» дружину, але й велемовного Тарасика та рафіновану Анночку?
Варіант має бути один, але ми його не знаємо, тому й думаємо всіляке-різне: по-людськи пожалів приниженого, оскільки за православною вірою годиться жаліти всіх, у тому числі й повзучих гадів; злякався, що у випадку втечі Віктора Я. услід за ним утечуть з України Донбас і Крим, Запоріжжя і Харків; був не вельми тверезий, тому й не міг мислити розсудливо-адекватно; збили з пуття «любі друзі», які є «любими друзями» і «нелюбих недругів»…
Подальший розвиток «нашоукраїнського» варіанту подій (сварливі перемовини, велемовні розпатякування про вищу справедливість та про об’єднання Сходу й Заходу, про багатовекторність насущної політики тощо) ще більше заплутав суспільство, позбавив його тями й кебети. Я особисто думаю, що це – не мій, не наш «фетиш»: єднання з бандитами, які так і не сіли в тюрми, із багатими, які так і не поділилися з бідними. Це – нонсенс, абсурд, фікція, сатанинський вибрик… Це свідома чи несвідома капітуляція обранця народу перед обранцем антинародних чорних сил. Це – зрада українства, яка спричинить ще небачену в нашій багатостраждальній історії Руїну. Це тотальна бандитизація від Дону до Сяну, це витравлення з мапи світу самого поняття Україна.
Універсал чи меморандум, про який так багато говорять-розсусолюють угорі та внизу, – звичайне окозамилювання, гіпнотизація мислячої частини населення, відволікання суспільства від головного: куди йти далі та що робити завтра, аби вже післязавтра зрозуміти, де ми є, що маємо та від чого мусимо категорично відмовитись. А нам уже зараз, ось цієї хвилинки хочеться знати, куди нас занесуть осінні вітри, штучно витворені в тій лабораторії-кухні, де за герметично зачиненими дверима Віктор Ю. і Віктор Я. «полюбовно» ділили між собою вкрадену Москвою шапку Мономаха! Я, маленький і пересічний українець, близький земляк Віктора Ю. і його ж закладник кланові Віктора Я., мушу знати, де я опинюся через день чи тиждень, яка роль для мене визначена в цій «вікторіанській» епосі-епохочці, чим я буду підживляти свій потенціал: пташиним молоком чи тюремною баландою?
Так, я хочу, аби Схід і Захід замирилися й знову породичалися. Але не за рахунок моєї (і моїх найближчих родичів і друзів) української мови. Не ціною повної втрати національної ідентичності, історичної пам’яті-правди. Не в результаті відмови від вимріяної віками й здобутої ще не так і давно свободи й незалежності своєї і свого роду-народу.
Миритися треба, але не на кухні, не в міжкланових кулуарчиках, не на політичних «міжсобойчиках». Мирити Схід і Захід (розсварені-таки північним сусідом!) годиться із самих низів, із самісіньких початків, від ганьбославної Переяславської ради-зради. І миритися-вибачатися, каятися-висповідатися необхідно не де-небудь, а в Батурині та під Полтавою, на Лисоні та на Маківці, під Крутами і Базаром, у Биківні та Дем’яновім Лазі! Покаятись – розставити крапки над «і»: що було злочином і хто творив цей злочин. Визнати, що злочинами проти українського народу були завоювання території та закріпачення населення імперською та більшовицькою Росією; репресії, голодомор, депортації, розстріли, організовані Леніним – Сталіним – Хрущовим – Брежнєвим… Визнати, що ті, хто чинив спротив усьому цьому, хто був репресований, заморений голодом, депортований на вічні мерзлоти, розстріляний у Сандармосі, Норільску й Карлазі, – оборонці своєї долі і волі, істинні герої України. Віддати належне колишнім воякам УПА й воздати по заслузі катюгам із НКВС і КДБ… Бандитів – у тюрми, заповзятих ворогів нашої незалежності – на депортацію! Усіх інших, менших і ще меншеньких негідників-п’ятиколонників – до церкви: нехай замолюють гріхи, несуть покуту! Усе ж – громадяни України, хоч і не дуже достойні. Може, ще й вирівняються, відмиються від бруду…
Як ми живемо сьогодні? А таки не дуже… Не про харчі веду мову, не про розваги всілякі та видовища. У невизначеності перебуваємо, у цілковитій політичній темряві, у соціально-суспільному вакуумі. Маємо те, що маємо. Знаємо, що нічого не знаємо. Хто такий Кравчук – іще пам’ятаємо, бо в печінки, був, уївся. А хто такий Сократ – забули, або й геть ніколи не знали. Ким були для нас учора Віктор Ю. і Віктор Я., – про це зайве говорити, оскільки «на вкус и цвет товарищей нет». Хто вони є сьогодні – знаємо всі достеменно: наші Президент і Прем’єр-міністр! А що вони роблять з нами – не второпаємо ніяк, а самі вони пояснити не можуть, або ж не хочуть. Від незнання-невизначеності виникає суспільна тривога: що з нами буде? «Вікторіанська» епоха виявилася незатишною для всіх нас, «маленьких» і «пересічних». Я особисто дуже хочу примирення всіх кольорів у єдиному райдужному спектрі, але бачу в Луганську переважно синьо-білий колір. Я хочу до Європи, але мене тягнуть в Азію, у минуле, у ганьбу малоросійську. Я хочу сміятися, а мене змушують плакати… А мені ж остогидло бути «дитинкою-сиротинкою» – я хочу почуватися веселим, вільним козаком і писати для веселого та вільного українства путні й чесні вірші!


2006

Вихоплююся із обридлого по самісіньку маківку застійно-засмагованого обласного Луганська, сизим соколом (бо посивів останнім часом ще дужче) перелітаю через билинний Сіверський Дінець, і мимо Щастя підупалого, мимо Новоайдара розкозаченого лечу на віковічно-курганні простори південно-східної Слобожанщини. Стрілою перетинаю булавинський Шульгин-городок, махновський Старобільськ, джерельноводе село Містки й осідаю на короткий перепочинок у Сватовій Лучці, яка асоціюється в мене з отаманом Волохом, письменником напівкомуністом-напівдисидентом Миколою Щепенком, ортодоксальним світським керівником районного рангу Іваном Забурдаєвим та найбільшим і найдорожчим мені другом Володимиром Просіним. Зрештою саме він кермує крилатим «мерсом», на якому я лечу-святкую вольницю духу і безмежжя поетичної уяви. Завше прихильний до мене учорашній нібитокучміст і сьогоднішній майжебютівець, Володя піднесено розповідає про своє внутрішнє переродження (що мене особливо радує і тішить), про свій рішучий намір активно включитися в політичне життя, у якому ще недавно, був, запарився, але за два роки перепочинку в громадсько-просвітницькому холодку занудився й набрав тілечки зайвих кілограмів.
– Дорогий Володю, – кажу йому, – у нас нема зерна неправди за собою, а попереду – все: подорож омріяна на Сіверщину, нові побачення із Ворсклою і Пслом, Сулою і Сеймом, знайомство з Десною; нас чекають у моїй рідній Марківці, у Лебедині й Хоружівці, у Білопіллі, повному любові та приязні; Путивлі та Глухові, Новгороді-Сіверському, Батурині й Конотопі…
Мені здається, що ми, як ніколи, розуміємо один одного: у нас єдина любов – Україна, спільна мета і поєднана душа – одна на двох. Її, широку, мов наше степове роздолля, ми охоче ділимо на всіх, кого любимо і хто любить нас. Доказом цього – те, що разом з нами на Сумщину поїдуть Сергій Зятєв і Василь Леоненко (уже вдруге), Микола Твердохліб і Володимир Гуленко (уперше); Володя ж Просін їде на мою малу батьківщину вже втретє. Про кожного з них я хочу розказати всім, кому потрапить до рук ця книжка, і, звісно, зроблю це обов’язково, бо встиг полюбити їх так само, як полюбили вони Володимира і мене також, сивого «аксакала і саксаула», неофіційного почесного громадянина Сватівщини. (А що, у мене навіть медалька є, вручена вищим керівництвом району, – вона засвідчує те, що я – «Заслужений діяч культури Слобожанщини»; маю чимало почесних грамот зі сватівською гербовою печаттю; багато років підряд їм сватівський високопоживний хліб: його я заробив не лише любов’ю до Сватівщини, але й творчою працею на її славу і благо!)
Якби й не було в нас високої ідеологічної мети, то наша поїздка все одно була би цікавою і змістовною, оскільки розширювала наші краєзнавчі і народознавчі горизонти…
А почали ми свою «акцію» із презентації у Сватовому першої збірки поезій Миколи Твердохліба – таки ж корінного, «преображенського» (від назви родового села) сватівця-патріота. Пройшла вона у затишній залі «Селянської спілки», започаткованої Володимиром Просіним. Привітати товариша з дебютом і погомоніти про його талант «надвечірній» прийшли місцеві літератори і просто прихильники поетичного слова Іван Русавський, Ольга Фоменко і Лідія Соколко, Олена Балаба й Андрій Крюков, Сергій Зятєв і Василь Леоненко, просвітяни і «бютівці», які подолали заради цього сто шістдесят кеме від обласного центру. Звісно, була й тісна (у кращому розумінні, бо не пісна) вечеря…
Наступного ранку (ночував я у гостинній оселі любих моєму серцю Валі та Володі Просіних) ми зібрались докупи й двома машинами вшістьох вирушили в путь-доріженьку. Хутко проскочили Куп’янськ, проминули Чугуїв, об’їхали околично мегаполісний Харків… А там – і Богодухів, тісно прилеглий районом до Охтирщини – чудового куточка пообіч Ворскли. Традиційно зупинилися на соснових берегах чудової сльозочистої річки – відпочити й пообідати, та не чим Бог послав, а тим, що самі припасли в дорогу. По всьому сили наші відновилися, і спекота сахарська у наступному на маршруті Тростянці нас не так уже й звірячо допікала. Суми, аби скоротити шлях, ми об’їхали із заходу, перетнули міст на Пслі й вихопились на Роменський шлях. Тут все мені з дитинства знайоме, по довгому житті не забуте й не розгублене, бо не раз і не двічі переїжджене й пішохідь переміряне. Біля штепівського танка, на перетині двох шляхів, звертаємо на північ – до мого села лишилось дев’ять кілометрів…
– А шлях таки відремонтували, – помітив Володя Просін. – Одразу видно, що Вас чекали, Іване Даниловичу.
– Певне, пан Гузар постарався погладити нам дорогу, – жартую у відповідь. – Адже він наш добрий товариш і однодумець…
Так, Зіновій Тадейович Гузар, який ще недавно був заступником голови Луганської обласної державної адміністрації, є нашим соратником, бо наробив «бандерівського» шуму в наших «регіонських улусах», постинавши, де слід, серпочки-молоточки совдепівські, які муляли нам очі, не раз показав своєрідну «кузькіну мать» палким шовіністам і червонопиким комунякам. Він таки наш, бо разом із нами вживав первісне слово «українці» замість «молодії» у державному Гімні України, співаючи разом з нами, браттями-українцями з Руху й «Собору», «Просвіти» та інших національно визначених партій і рухів.
На центральній вулиці села, яка чомусь зветься іменем Леніна, хоча справік була Базарною, нас зустрів молоденький голова сільради Микола Сергійович Мельник. Ще зовсім маленьким батьки його вивезли із села Стрільцівка Міловського району, що на Луганщині. Учився в Марківській школі, закінчив Сумський аграрний університет, і ось уже другий рік поспіль головує у занедбаній владою і непевним часом верхосульській Марківці. Люди шанують його і по-справжньому довіряють. Адже він такий старанний…
Колю не здивувало, що ми прикотили двома крутими автами: «мерсом» і «нісаном». Він щиро повірив у мою обіцянку зчинити шум у Марківці – політичний, соціальний і побутовий. Дорогу ж, бач, уже відремонтували, нову автобусну зупинку споруджують… Щоправда, загрозливу тріщину в стіні сільрадівської будівлі не спромоглися заладнати. Але, сподіваюся, що місцеві патріоти замісять батьківщинсько-нашоукраїнський розчин і спільними зусиллями полагодять справу.
Якраз підійшла й секретарка сільської ради, симпатична Наталя Володимирівна, і роздала з десяток анкет, надісланих з району: хто прийде на дострокові вибори і за кого голосуватиме. Лише один з присутніх (і то, мабуть, жартома) «проголосував ексклюзивно за «Регіони»». Усі інші обрали «Батьківщину» і «Нашу Україну». І жоден не згадав КПУ і СПУ. То чому ж вулиця Базарна терпить ганебне ймення паралітика Леніна?! Хіба ж це справедливо?!
– Які ваші плани? – запитує Микола Сергійович. – З Білопілля телефонували, аби ви дочекалися представників влади від культури…
Оглядаємо Будинок культури, бібліотеку при ньому. Тим часом приїжджають із неблизького Білопілля завідувачка районним відділом культури й туризму Світлана, директор райбібліотеки Галя і доглядачка музею Олександра Олеся (грішний, забув її ім’я, але скажу, що гарна із себе). Розобнімалися й розцілувалися, як годиться. Скоригували свої плани, вирішивши переддень (другу половину дня) ювілейного літературно-мистецького вечора присвятити оглядинам моєї малої батьківщини.
Світлана і Коля (голова сільради) сіли в наші «круті» авта, і ми поїхали спочатку на вулицю Садову (Кучерівку). Першу зупинку я зробив біля хати подруги своєї юності Валі Діденко (Чумакової), як це робив я завжди. Пораділи-пожурилися, обнявшись тісно. Валіна молодша сестра і старший брат померли давно, а моя старша сестра – зовсім недавно, у перших числах травня. Втрачаємо багато, і втрачаємо найдорожче…
На кілька хвилин зупинилися на краю вулиці, біля воріт колишньої нашої садиби. І теж пом’янули все втрачене-незворотнє.
– А тепер – у Комуну! – кажу Володі Просіну. – Подивимось на той осквернений рай, у якому проминули перші десять років мого круглосирітського життя.
Володя знає тут всі дороги, усі путівці – на манівці не з’їде. Через горішній край Рудки їдемо до здичавілого без людей лісопарку, до замуленого й зарослого очеретом і рогозою ставка, до порослого густим підліском колишнього цвинтаря, до умовно-віртуальної могили моєї мами Насті.
Забрідаю в самісіньку гущу кущів і трави, тихо шепочу: «Мамо, я привіз вам дві вісті: трагічну – про смерть вашої доньки, моєї сестри, Людмили, і благісну – про вашу правнучку, а Людину внучку, яку на вашу честь назвали Настунею…»
Нехай матуся, якої в мене немає вже шістдесят чотири роки, пожуриться й порадіє на тому світі.
По всьому на шовковій траві біля ставка, під кронами двісталітніх американських кленів розстелили імпровізовану скатертину, обставивши її сватівськими і білопільськими напоями-наїдками. Пом’янули мою маму, мою Комуну, моє минуле. Повечеряли по-християнськи.
Яка всеблагість Господня обіймає мою вітчизну-материзну! У небі тріпочуть жайвори, у гущавині лісопарку витинають карколомні колінця солов’ї, зозулі наперебій рахують нам безліч років життя-боротьби. І я мимоволі порівнював свою мелодійну малу батьківщину з какофонією луганського безнаціонального болота, з вертепністю синьо-білих майданів у Києві, куди я двічі підряд їздив на початку цьогорічного квітня. Чесно кажучи, мій мажор помітно помінорнішав, гнів і сором знову закаламутили мою душу.
…Кінець грудня 2004 року ми з донькою тиждень празникували на помаранчевому майдані в столиці. Залюбки й зачаровано слухали неповторний голос Юлі й щиро вірили в сонячну прийдешність.
…Початок квітня нинішнього року я з огидою спостерігав запльовані й закидані пляшками з-під горілки та пива майдани та вулиці Києва, бридився відбірним донбаським матом (це така «державна» мова «Регіонів») і боявся зізнатися, що й сам приїхав сюди з Пісуарії-Бандитії…
Цікаві летючі епізоди:
…стою на Банковій, між будівлями Національної спілки письменників України і Секретаріату президента. Мимо прокочуються «дев’яті вали» п’яних «захисників демократії по-янучарськи». Сивий перехожий сам у себе запитує: «І скільки ж іще цього сміття вихлюпне на столицю столиць ахметівський Донбас?» Не втримуюсь і кажу: «Чоловіче добрий, я сам звідтам, а там у нас цього добра – неміряно-нераховано: виродки роду людського, перекинчики, раби, підніжки, грязь Москви…» Чоловік повертається в мій бік, призупиняє ходу. Упізнаю харківського правозахисника Захарова. Знайомимось, гомонимо. Рідна й близька людина в цьому вавилонському безладі!
…а ще літній перехожий (як виявилось, корінний киянин) довірився мені, своєму ровесникові: «Як тільки Юлія Володимирівна покличе, на майдани вийдуть одразу сто тисяч киян».
Ось що промайнуло в голові моїй сивій під оксамитовими кронами рідних, хоч і американських, кленів.
А тепер, поки ще не звечоріло, на мою першорідну Рудку, до двоюрідної сестри-ровесниці Галі – Галини Іванівни Фесенко (Великород). Вона жде гостей, бо я за кілька днів телефонував їй.
У тінистому Галининім дворі все та ж «високоудійна» береза – по двадцять і більше літрів добірного чудотворного соку дає щовесни. Його консервують і протягом всього року зберігають у глибокому льоху.
Після смерті рідної сестри двоюрідна Галя стає мені ближчою і ріднішою. Обнявшись, набираємося снаги й терпцю на всі відпущені нам роки і дні.
Племінник мій Микола, син Галі й друга мого дитинства Івана, десь на другому краю хутора – на похороні. Його помітно підрослий син-школяр Вадим сідлає велосипед і їде по нього. А Галя з проворною невісткою тимчасом накривають у дворі під вишнею сільський пригощальний стіл. Чого на ньому тільки немає! Як у Гоголя в «Сорочинському ярмарку»: і м'ясо-овочева юшка, і смажена курятина, і салати зі свіжих овочів, і сало з ковбасою, і самограй та сік березовий. Виставляємо і ми свої напої – сватівський «фоменківський» самограй і «твердохлібовське» домашнє вино. Я вручаю Галині гостинці для всіх членів родини.
Приїздить Микола з товаришем. Уже на добрячому підпитку. Але ж тримається впевнено, мов столітній дуб-нелинь. Що таке вік Ісуса Христа! Кров з молоком. Самограй із березовим соком. Цього року Микола фермерствує на сумську агрофірму, обслуговуючи стахановським методом трактор і комбайн від незнайомого йому Джона Діра. Заробітки путні, а сила є, і бажання жити краще не вивітрюється з буйної молодої голови.
Гості й господарі, під оптимістичні тости, п’ють по першій, а там – і друга, першій подруга, і третя на поміч, і п’ята – на пісню. Концерт талановитих Сергія Зятєва і Василя Леоненка із двовінка власних пісень на мої вірші сколихнув віковічний спокій глибинної, але вже з газом, телевізорами «Самсунг» і мобільними телефонами благословенної Рудки. Солов’ї підспівували, півні й собаки від сорому примовкли, мій колишній однокласник Вася Сіренко вкотре забув, що він з родини баптистів, хильнув веселящу гранчасту чарчину…
Ночували ми зазвичай у лікарняному профілакторії на Холодній Горі (є така в моєму селі). Лягли спати дуже пізно, десь по опівночі, оскільки з рудянського застілля ще встигли на марківське, у бібліотеці. Мені, як завжди, на новому місці не спалося. За стіною могутньо-химерно хрипів Серьожа Зятєв, за вікном бешкетували верхосульські солов’ї, а на ліжку поряд сиво-красивий, мов ірокез, Микола Твердохліб всеньку ніч не склеплював повік, творячи свій геніальний вірш про мою пекельно-райську Комуну…
Зранку двадцять третього числа місяця травня, умившись та поснідавши домашньою тушонкою від Твердохліба, дружно вирушили обумовленим маршрутом: Жовтневе – Терни – Хоружівка – Недригайлів – Штепівка – Лебедин. Настрій у всіх був піднесено-оптимістичний. Ми вдвох з Володею Гуленком на його крилатому «нісані» вели перед. Безумовно повіривши дорожньому знакові про те, що попереду йде ремонт траси, звернули з Конотопського шляху наліво, на розбиту, колись асфальтовану, дорогу. Невдовзі зустріли електромонтерів, які запевнили нас, що той знак – брехливий і стоїть він уже два роки, нагадуючи людям про брехливі запевнення Кравчука, Кучми і Януковича, буцім Україна прямує в Європу – задом наперед, через дупу навприсядки. Розбитим «європейським» шляхом переїхали Товсту і Тучне, побачили в обох селах товстеньких і тучних (опасистих тілом грішним) молодиць і, урешті-решт, вихопилися знову на Конотопську трасу. Невдовзі в’їхали й у казково-прекрасні своєю терновою природою Терни – батьківщину прославленого народного співака Анатолія Мокренка. Тут все тернове: центр селища і його околиці, саме селище і його водна артерія – річечка Терн, що неспішно в’ється між горбами до матері Сули, із якої колись-давно напували своїх коней вої полку князя Ігоря Святославовича.
В ющенківській Хоружівці затримались на годину. Оглянули церкву, збудовану старшим братом Президента Петром, зайшли з дозволу жінки-доглядачки храму досередини. Виявилося, що церква ця подвійна: над землею – Андріївська, під землею – святої Катерини. Помолилися Господу в обох – за долю Батьківщини єдиної української.
Ми з Володею Просіним і Серьожею Зятєвим не відвідували Хоружівку останні два роки – були невдоволені неадекватною, як на наш погляд, політикою Президента-хоружівця. Гнівалися на нього за потиск янучарської загребущої руки Януковича, за невизначеність та інертність. А в цей приїзд таки порівняли те, що було тут позаторік і що є сьогодні, – зміни вельми помітні. Загачена глибока долина, що ділить село навпіл, заповнилась водою. Під горою, що її увінчує храм, ведеться будівництво меморіалу, присвяченого Голодомору тридцятих (у козацькому дусі – хрести кам’яні, такі, як на могилі кошового отамана Гордієнка в херсонських степах). Кількаповерхова школа-інтернат, яскраво оздоблена помаранчем, готова цьогорічної осені прийняти новоселів. Благо селу, що породило Президента! Моїй Марківці не пощастило: вона така ж упосліджена, як і я, її син і її співець, що розчинився в замордованому народі, ставши воістину народним, хоча й без офіційного звання.
Час летить невблаганно – його не вистачає на оглядини родинного гнізда вчителів Ющенків. Я сказав хлопцям: «Доки не побачу батьківську хату Тараса Шевченка (Франкову я вже бачив минулого літа, разом із Ющенком, до речі), доти не маю бажання уклонитись хаті, яка виколисала Віктора Ющенка. От на Юлину хату, чи будинок, у Січеславі принагідно подивився би!
У центрі села Володя Гуленко звернув направо (а треба ж було наліво, у бік річечки Хусь і пам’ятника викопному мамонту). Я сказав про це новоспеченому районному «бютівцю», та мою заувагу не було враховано: мовляв, кудись таки виїдемо. І виїхали – у села Сміле (колишній райцентр) і Хмелів (батьківщина мого друга юності Миколи Батрака, який мав співочий голос, рівний голосам Гмирі та Солов’яненка, і який трагічно загинув у селищі Фащівка Антрацитівського району Луганщини).
– Та це ж уже Роменщина, – вигукую я в розпачі. – Зараз будуть славетні Ромни, люблені Шевченком, Антоненком-Давидовичем та Іваном Кавалерідзе…
Жаль і річечки Хусь, і пам’ятника героїчному мамонту, що впав жертвою допотопного льодовика, та що поробиш?
Ромни – красиве місто, історичне, але зрадило гетьману Мазепі, завдяки чому не зазнало трагічної долі Лебедина, Батурина і Веприка.
Попили путнього, із холодком, кефіру, та й погнали далі – на Недригайлів, Вільшану, Штепівку. Сьогодні в Марківському будинку культури, о шостій вечора, має відбутися моє ювілейне творче вшанування. А треба ж іще перепочити, умити свої закурявілі парсуни-поличчя, перевдягнутися в парадно-святкове вбрання, чимось бодай підхарчуватися.
Спішимо-летимо! Круто і кльово, як патякає гермафродитна Вєрка Сердючка. Пишні краєвиди, бачені Шевченком і Гмирею, Гордієнком і Васильківським. Лебедин і в моєму житті – місто віхове та знакове. Сюди я вперше приїздив до своєї нареченої Люди, щоби забрати її до Марківки, побратися там, пошлюбитись, а вдруге – через тиждень солдатської відпустки: аби провести разом бурхливу ніч тілесної любові під шум столітніх сосон.
Проїхали заповідний степ «Михайлівська цілина», оспіваний Рильським. Десь тут далекого зимнього сорок третього року німецькі й совєтські танки перемолотили молоде тіло мого останнього дядька-кавалериста Івана Великорода, батька моєї рудянської сестри Галини Іванівни… Десь тут, на камінні старої дороги зі Штепівки (районний центр часів сталінізму) до Марківки, тепляться сліди моєї героїчної бабусі Уляни Олексіївни, яка щотижня долала пішки відстань, рівну шістнадцяти кілометрам, аби випросити в бундючної влади німецькі трофейні недоноски, щоби взути-одягнути круглих сиріт – мене і сестричку Люду… Ранньої весни в байраку під Гутницьким вона мало не втопилася у сніговій каші, несучи безцінний градусник на заміну тому, який я розбив у скарлатиновій гарячці в сільській лікарні.
Цей танк на перехресті трагічних доріг мого роду-народу є пам’ятником рівноцінній жорстокості нацизму і соціалізму – інакше я його не сприймаю. Бабуся ж, скільки й пам’ятаю, проклинала комуністів, у тому числі й батька мого безпутного Данила, а німців навіть хвалила, бо вони підгодовували сиріт і старих людей, нізащо не карали, а тільки зманювали молодь на роботи до Німеччини. Мою маму не взяли, бо в неї на руках був я, немовля, а її подругу, Шуру Сибірякову – тому, що та видала за свою малу дитину свою хрещеницю, Людмилку Низову… Обоє ми були охрещені в Штепівці – окупаційна влада дала на те дозвіл. А ще вона, чужа й ворожа, коли дядько мій Іван разом із товаришем Прокопом Щербиною втекли з концтабору аж у Польщі, не чіпала їх. Зате москалі, як тільки повернулися з лякливого відступу аж до Волги, одразу ж схопили хлопців і разом із багатьма сотнями парубків із довколишніх сіл і хуторів кинули неозброєних під гусениці танкової павучо-зіркової армади. За що генерал Тимофій Шашло й одержав звання Героя Радянського Союзу.
Мчимо до Лебедина. Пейзажі – як у Прикарпатті. Ними, повторюся, милувався колись Шевченко, а в Лихвині навіть зупинявся і малював.
Я не історик за фахом, то ж залишу Володі Просіну лебединську трагічну тему: нехай напише колись про побачене, почуте й прочитане. А я оглядав чудове місто Лебедин, думав про козацьке мордування, вчинене тут царем Петром по Полтавській битві, і згадував свою далеку щемливо-шелестливу шлюбну ніч з галичанкою Людмилою Дзюбою, із якою потім, менше ніж через три роки трагічно-боляче розлучився.
Білопілля і Лебедин – дві рівновеликі столиці моєї юнацької дивокраїни Білолебедії. Благословенна земля моїх, не бачених мною, батьків – Білопільщина і Лебединщина, колиска відомих діячів української літератури. Серед них найдорожчими для мене були Анатолій Таран і Дмитро Григорович Білоус.
– Їдьмо вже, друзі, назад, у Марківку, бо ще, не приведи Господи, запізнимося на вечір, – прошу хлопців.
Дякуємо працівникам Лебединського художнього музею, і, не обідаючи, котимо зворотнім шляхом. Ми повинні прибути до Марківки раніше, ніж приїдуть туди державці з Білопілля та Сум, знайомі письменники і журналісти, із якими я пов'язаний давно і наміцно.
Ось і Марківка. Наш профілакторій. Встигаємо помитися, перевдягнутися, трохи перепочити з дороги. Володя Гуленко гайнув одинаком на Рудку, аби забрати в Галини Іванівни гостинці, заготовлені для моєї родини, попросити банку березового соку, та й саму Галю і її сімейство привезти до Марківки, на вечір-концерт. Я ж залишив хлопців на півгодинний перепочинок, а сам подався до центру села – зустрічати прибулих і приїжджих.
Обнявся з Іваном Загинайком, моєю єдиною вчителькою Катериною Капітонівною, із Валею Коржовою, донькою мого друга-вчителя, із кількома своїми ровесницями, яких вже й не пам’ятаю, як звати.
А тут приспіли білопільці – Люду Калиновську привезли. Вона рада зустрічі не менше за мене. Чудова жіночка, гарна поетеса! Зі своєю непростою жіночою і творчою долею.
У залі будинку культури вже чимало людей – старшого віку, молоді та школяриків. У святково прикрашеному рушниками й картинами місцевих художників фойє розгорнуто виставку моїх книг. Як багато встиг я зробити на своєму немалому-невеликому творчому віку!
Аж ось із-за рогу вулиці вихоплюється автобус, а за ним – ціла кавалькада «крутих» і просто «кльових» (за тією ж Вєркою Сердючкою) авт. Перший привіз артистів обласної філармонії, усі інші (аж до десятка) – високе обласне та районне начальство, в основному «батьківщинське» та «нашоукраїнське».
Першим обіймає мене заступник голови обласної державної адміністрації (у цій книзі ще буде згадка про нього) Зіновій Гузар:
– Радий вітати Вас, дорогий друже, на батьківській землі!
– А я щасливий знову зустрітися з Вами, Зіновію Тадейовичу! – щиро відповідаю радістю на радість.
Гузар тепло обнімається й з колишнім своїм колегою по службі в Луганській найвищій еліті Володимиром Просіним, стискає руку іншим луганцям – вони йому вже не чужі, бо серед них прожито півтора щасливих і не дуже благополучних роки.
Підходять до мене мої давні друзі та колеги – голова Сумської обласної організації Національної спілки письменників України, заступник головного редактора обласної газети «Сумщина» Олександр Вертіль; Людмила Ромен – поетеса й відповідальний секретар філії НСПУ; відомий журналіст і літератор Олександр Хвостенко. Знайомлюся з начальником обласного управління культури й туризму Василем Деркачем, головою Білопільської районної ради Сергієм Дворником, іншими чиновниками нижчих рангів, сумськими артистами.
Тулиться соромливо до мене вродлива ще й досі Валя Коржова. Вітаються місцеві вчителі. Підходить правнучата племінниця поета Олександра Олеся Валентина Грищенко-Деркач із двома доньками, двома онучками й чоловіком Григорієм Деркачем – директором Будинку культури.
А ще – вдова художника і музики Бориса Євдокимовича Лободи.
А ще Надя – дружина мого товариша Івана Лісовенка.
Із кожним хочеться поговорити. Та мене вже кличуть до зали, запрошують на сцену. Вручають пишний коровай на розкішному рушникові. Кладу, поцілувавши цей дар, на столик разом із букетом квітів і схвильовано (ще б пак!) звертаюся до своїх дорогих земляків, білопільців, сум’ян і луганців зі словами привітання-подяки. У своєму експромті я вмістив усе: свої почуття, політичні переконання, надії на майбутнє… Здається, виступив я вдало, навіть з відтінком самоіронії – видать, був, як мовиться, в ударі.
Затим мене вітали й обдаровували сувенірами-сюрпризами Зіновій Гузар, який «обізвав» мене великим патріотом, чесним і мудрим старшим товаришем; Сергій Дворник; Василь Деркач (він ще й пісню проспівав пречудовим голосом і власні вірші прочитав); Сашко Вертіль (цей вручив мені газету з публікацією моїх віршів), а Гузар перед тим, вибачте за пропуск, вручив мені примірники моєї книжки «Біополе Білопілля», виданої в Сумах; Люда Калиновська і Люда Ромен; моя вчителька Катерина Капітонівна і товариш по шкільній науці Іван Івануна, що, був, приїхав з підроменської Пустовійтівки; голова Марківської сільради Микола Мельник… У зливі привітань спалахували блискавки музичних номерів, пісень; діти читали мої твори; виголошував своє слово незрівнянний Володя Просін, високопрофесійно співали власних пісень на мої вірші обдаровані Сергій Зятєв і Василь Леоненко. Я страшенно хотів палити, але терпів, як тільки міг. Не часто випадають такі урочисті вечори в моєму пенсійно-аскетичному житті.
…Люди розходились пізно, прощалися зі мною, мов рідня. А мене з усіма луганцями, гостями з Білопілля, Ромен, Сум уже запрошували у фойє до щедро заставленого довгого стола, указавши мені, ювілярові, місце на чолі застілля. Я, як відомо, давно непитущий, пив мінеральну, усі ж інші, без винятку, пригублювали чарки та келихи за моє здоров’я, за «Нашу Україну», за «Батьківщину», за червону калину в лузі.
Іван Васильович Івануна, переночувавши разом із нами у профілакторії, уранці виїхав услід за нами до Білопілля. Там на нас чекали уже на дев’яту годину. Якраз встигли у призначений час. У читальні зібралися члени районного літературного об’єднання на чолі з Людмилою Калиновською та початківці з різних літературних груп міста і району. Я виголосив недовгу промову про покликання письменника взагалі та його роль у сучасному житті.
За тим був обід чи підобідок в одній з кімнат бібліотеки. Усе робилося наспіх, Люда Калиновська не змогла навіть довести до кінця інтерв’ю зі мною, бо з Сум під’їхав депутат Верховної Ради від БЮТу Іван Іванович. Він заявив, що на нас уже з нетерпінням чекають у Путивлі, тож нам треба, не гаючись ні хвилини, виїжджати туди. І виїжджаємо, хоча особисто я хотів би ще побути в гостинному Білопіллі, поговорити з Людою про її наступну, уже другу книжку та про її вступ до НСПУ. Ще в Марківці я познайомив Людмилу з паном Гузаром, просив його посприяти у виданні Людиної книжки, заручився обіцянкою О. Вертіля і Л. Ромен підтримати Калиновську під час розгляду її кандидатури на загальних зборах, коли розглядатиметься питання прийому до Спілки.
На партизанському узліссі під Путивлем нас і справді вже чекали. Після короткої процедури знайомства спільними зусиллями накриваємо імпровізований партизанський стіл. Особливо виявляли гостинність голова Путивльської районної ради Олександр Винник та поет, а за сумісництвом ще й редактор районної газети Анатолій Луговський. Зо дві години пили за здоров’я «батьківщинців» і «нашоукраїнців», виголошували тости за неньку Україну, читали вірші, співали пісень.
А вже по екскурсії історичними місцями древнього Путивля продовжили банкет в модерновому підземному бункері-ресторані, де смакували окрошкою і заливним м’ясом, горілкою та винами. Навіть мені було що пити, і я з величезним задоволенням спожив аж два великих келихи холодного безалкогольного пива.
Усі вже втомилися, а особливо Сергій Зятєв. Домовилися про те, що він разом з Іваном Васильовичем Івануною машиною Володі Гуленка поїдуть на Ромни і Пустовійтівку, а далі – на Суми й Сватове. Усі інші продовжать маршрут до Новгорода-Сіверського, як це й планувалося заздалегідь.
Прощаємося з гостинними путивлянами. Володя Просін – за кермом, я – поруч, за штурмана, позаду нас – Твердохліб і Леоненко. Шлях лежить на Глухів – столицю Гетьманщини, сучасне університетське місто, яке ми вже відвідували минулого літа. За браком часу не заходили в церкви та монастирі, не піднімалися на оглядову вежу, пройшлися лише затишними вулицями, поїли гарячих млинців із м’ясом та трохи полежали на м’якому газоні біля університету.
Промислову Шостку проїхали без зупинки на перепочинок та оглядини. День схилявся до вечора, а на нас уже чекають у Новгороді-Сіверському. А ми ж і так припізнювались. Просін мобільним зв’язався з тамтешнім високим начальством, аби впевнитись, що нас приймуть і влаштують на недорогу переночівку.
Зустріли нас ніби й добре, але відчуття настороженості не зникало: кого, які протиборчі сили представляють голова райради Віктор Душин та його заступник Сергій Пунтус? Чи варто нам зізнаватися в тому, що ми представляємо партію «Батьківщина»?
Уже в будинку відпочинку, де нам виділили кімнату, після доброго причастя до пляшок, скутість де й поділася. Просін відчитав господаря «нічліжки» за його прихильність до «регіоналів», що явно сподобалось усім присутнім.
Наступного ранку попили чаю та розрахувалися з прихильником «регіональної дерьмократії» за нічліг (Просін не доплатив йому тридцятки, обумовивши це тим, що господар будинку відпочинку, перепившись, зіпсував йому ніч…).
Хронологія нашого подальшого перебування в історичному місті така. Прийом у кабінеті голови райради Душина, сніданок… екскурсія до чоловічого монастиря та в підземний хід… Оглядини найстарішого храму… Пам’ятника (у них тут є свій) Ярославні… Князеві Ігорю… Покладення квітів до могили славетного козацького полковника-лицаря Івана Богуна… Цікава екскурсія до музею «Слова о полку Ігоревім». Тут нас подивував науковий співробітник музею Павло Провозін. Етнічний росіянин виявив себе великим українським патріотом, щирим прихильником «Батьківщини» і «Нашої України».
І далі, хронологічно, зворотній шлях: через Шостку, кулішівський Вороніж, Кролевець, Батурин, Конотоп, Терни, Жовтневе (за 9 км від мого села – там, біля водосховища, повечеряли), Суми… Охтирку, Харків, Куп’янськ проскочили вже вночі. До Сватового приїхали перед світанком. З машини Просіна я пересів у машину Зятєва. Володя через пару годин мав їхати у невідкладній справі до Луганська, а я подався до Свистунівки, де мене вже заждалися дорогі моєму серцю Дробицькі – Василь Іванович і його син Віктор.
Великої різниці між своєю першою малою батьківщиною – Марківкою – і другою малою батьківщиною – лугансько-сватівською Свистунівкою – я не бачу. Така ж буйна природа, такі ж добрі та гостинні люди, ті ж народні пісні, така ж солов’їна материнська мова з тонким слобожанським відтінком.
Ветерану війни і праці, славетному пасічникові й багаторічному депутатові сільської ради Івану Васильовичу Дробицькому я допоміг видати аж три книжки його спогадів-роздумів.
Про своє більш як добове перебування у Свистунівці, про розмови в застіллі, політичні сперечки і всілякі враження, сподіваюся, принагідно напишу пізніше, в іншій книжці. У неділю вранці Володимир Просін забрав мене від Дробицьких і повіз до Сватового. Там познайомив мене з Олександром Стешенком, відомим державним і політичним діячем, який нині працює в секретаріаті партії «Батьківщина». За столом, накритим на подвір’ї приватної садиби, у колі Стешенкових друзів, пом’янули його маму. Щирий Олександр, безумовний патріот Сватівщини і всієї України, обіцяв усіляко підтримувати районну організацію партії «Батьківщина»; запевнив і мене, що будь-коли зможе надати мені допомогу в розв’язанні творчих проблем. Приховувати не буду – Стешенко мені вельми сподобався, до серця припали і його сватівські однодумці та друзі: Володимир Гуленко, Віктор Гвоздюков, Олександр Давиденко… З такими людьми легше йти по життю.
Заскочили додому до Володимира Гуленка, а ще – до Миколи Твердохліба. І той, і другий надали моїй родині посильну «гуманітарку»: сало, соління-варення, домашні тушонку та вино. Разом із гостинцями з рідної Рудки та не чужої мені Свистунівки я віз додому відчутний харчовий припас – на місяць і більше вистачить. Воно ж не секрет, що й поети-небожителі мають шлунок, який щодень потребує поживи.
А в луганській ямі, куди я повернувся втомлений фізично, але духовно наснажений, побачивши, що мене привезли крутим «мерсом» та ще й з купою продуктів, мої недруги звинуватили мене у найтяжчому гріхові: «Продал Украину!». Отакої!


27 – 30.05.2007

* * *

У різний час мене любили ті жінки, яких я не міг полюбити, або ж я любив таких, що не відповідали мені взаємністю, або й геть зневажали мене, уважаючи себе вищими та достойнішими кращої пари. Та нерідко були й щасливі збіги, які давали змогу насолодитися красивим і вельми солодким коханням. Один “альянс” тривав довгий час, інший минався швидко, а були й такі, що нараховували довгі роки. То ж на долю я не можу поскаржитись, а ще й тішуся тим, що з жодною колишньою подругою серйозно не посварився, а якщо якусь де зустріну, то бачу приязну посмішку й сам почуваюся вельми втішно.
До чого я завів розмову на цю тему? Може, для того, аби зайвий раз висловити своє категоричне: зовсім поганих жінок немає – є хороші, кращі та найкращі! Найкращою моєю (і першою!) була, є і вовік пребуде Катя, Катерина, Катерина Іванівна. Крім цнотливих поцілунків, між нами, на жаль, нічого не було.

Я ніколи вже не доторкнуся
губ її цнотливих і палких,
і не відштовхне рука Катрусі
хтиво-соромливої руки
юнака, закоханого вперше,
від колін своїх і від грудей...

Мабуть, сивому батькові й дідові не годиться писати такі відверто-еротичні вірші. Я ж порушив табу, забув про свій глибоко пенсіонерський статус й за громадянською звичкою дав волю своїй уяві, почуттям і руці. Най Бог мені простить цей маленький гріх, зважаючи на те, що я нічим Катю не скривдив, хіба що не зміг простити їй легковажного кокетства й невільної чи то зради, чи то брехні, буцім вона любить не мене, а іншого, який не звертає уваги на неї, – хотіла йому насолити хоч таким, не зовсім розважливим, чином...


2010
(уривок)

Той київський Бузина вже ославився на весь україномовний і україномислячий світ. Уже й ознаки-відзнаки почесні отримав – синці під лупатими очима та смуги-лички на сідничках. Ото вже істинний герой-геморой антиукраїнства, популярний улюбленець учених-москволюбів! Та годі про нього – уславлено-огероєного, на столичних асфальтах забузинілого. У нас, у луго-низовому, кам’янобрідському, завергуненому Луганську вистачає своїх гемороїв, що й Бузину здатні перефіолетити-перечорнилити своєю всеосяжною «любов’ю» до Великого Українця Тараса!
Як вони не хотіли впускати до свого заповідника-розплідника російськомовної могутньої зненависті до всього тарасолюбного – самого Батька і Кобзаря нації, не хотіли його бачити у ворошиловському Луганську навіть у вигляді пам’ятника! Як вони, ветерани всіх вітчизняних воєн, починаючи з антиляської та антинаполеонівської, очолювані невмирущими комуністами-дайнеками, по-стахановськи швидесенько влаштовували перекопи й сиваші на шляху Шевченка до нашого тупикового міста!
Та ми їх передайнечили й пережусили, пере-пере-патріотили: установили монумент Кобзареві прямісінько в самісінькому осерді комуно-шовіністичного героїзму! Стоїть чумацький (славної пам’яті скульптора-патріота Івана Чумака) витвір-образ Тараса Григоровича і всім своїм виглядом заохочує нас: «Борітеся – поборете!». «Нам Бог помагає», – тихо шепочемо ми своє молитовне пожадання шевченківської боротьби за матір нашу, волю нашу, честь нашу непоганьблену.
А «правнуки погані», з’ївши облизня, калейдоскопічно переформатувалися... Один експромтом «пече» балади під шевченківські мелодії та зачитує їх з високої трибуни переформованому луганському бомонду. Не щодень, звісно, – у знакові державні свята... Це – для надійнішого маскування свого генного антикобзарства. Інші – дійові та ділові, з регіональних легіонів, збираються біля підніжжя антибатька свого Тараса, та й обгавкують кровних поетових правнуків, скаженіючи від свого регіонального, сміливого до відчаю, сепаратизму. Он відбірні кадри комсомолу й ленінської умно-чесно-совісної партії – вони горнуться поближче до Тарасових стіп, аби й собі хоч трішечки возвеличитись і виокремитись у сірій синьо-білій масі. А вже до їхніх бронзовіючих колін туляться призовники «регіонів, бастіонів об’єднаного есдеківського прогресизму і блоковізму», відчайдушні душмани-душителі української, Тарасової мови, козацько-чумацького духу нашого, пісні-музики нашої кобзарської. Сяють «енелошні» парсуни-писки в спалахах телевізорних, розриваються радіомікрофонні й «матюгальні» засоби масової інформбрехні, кричать: «Не відступимо зі святих рубежів (це ж Дураківка луганська, а на дураківках усі нерозумні ще більше дуріють!): за нами Москва, Сибір, Колима, Курили!»
У запалі Кирили й Гаврили, закохані в Курили (видно, анаші перекурили), геть забули, що за їхніми широкими спинами стоїть наш Тарас Великий і, немов драматичний кам’яний гість, монументально насміхається з них, таких пігмеїсто-прометеїстих, закльованих-запльованих кланово-кримінальними вождями, презирливими до свого електрично-напруженого електорату.
Сміється Тарас Великий з висоти своєї великості. І мені від того легшає на душі, і я шепочу собі самому: «Спасибі, Батьку, що на сторожі коло нас поставив Слово!».
«День вітрила синьо-жовті напина, колоситься всестороння далина. Он – калина, біля неї – бузина: обидві цвітуть-буяють, нашу волю осіняють...»
Он старенька сива жінка з онучатами покладають букетики квітів до омитого веснородними дощами п’єдесталу... Квіти вдячності Великому Українцю.
Он молода ще двірничка старанно підмітає загублені синьо-білими базарянами-крикунами штучні символи псевдопатріотизму.
А ондечки, димлячи цигаркою, немов той завод, що виробляє щастя, стою відроджено-переоновлений я, скромний автор цих рядків. Теж луганський патріот, не анти, бо ж просякнутий до кожної клітиночки тіла свого і духу ще й сумським, львівським і закарпатським патріотизмом. А зовсім поряд, монолітною купкою, стоять мої брати-сестри: Зіновій, Анатолій, Ірина, Марина, Сергій, Олекса, Борис, Володимир...


2005

Якщо у Львові я розігрівався та ніжився маленькою полтавсько-сумською галушечкою в міцному й пахучому галицькому бульйоні, то в пролетарському місті, яке не знало, чи то воно Луганськ, чи то Ворошиловград, і жило своїм особливим фабрично-заводським життям, я одразу ж потрапив у величезний чавуноливарний суспільно-комунальний казан, у якому все кипіло, вирувало і товклося. Шубовснувши в цю загадково-невизначену страву екзотичною перчинкою, я спочатку повільно опустився на пекучо-пекельне дно й уздрів там серед хозарсько-половецьких костомах та запорозько-донських маслаків багато антикварних речей. То були ядра, відлиті на Луганському гарматному заводі для Кримської чи ще якоїсь там війни; колісні пари перших гартманівських паровозів; цілі купи патронних гільз; траки англійських танків; різні хрестики, зірочки й тризубчики – розсипом. Та «сіллю» цього крутого варева, як я відзначив подумки, були легендарна шабля бойового наркома Ворошилова, несхибно влучний парабелум макарівського забіяки Пархоменка й цілий талмуд ленінських маніфестів. Цікаво, звісно, але занадто жарко…

Гребучи руками й ногами, підпомагаючи загартованим у западенських говірках східняцько-українським язиком-веслом, намагаюся виринути на поверхню, аби пильно оглянути дикополівські махновські горизонти, індустріальні овиди, колгоспні обрії та стахановські безкрайні перспективи.
І – справді ж воно не тоне, те, що цілу вічність не може потонути! – виринув, вигулькнув, вибулькнув переможно:
– Так ось він який – Кам’яний Брід! Читав, читав… А ондечки – живий неіржавіючий ланцюг до Гострої Могили! Чув, чув… Слава Богу, потрапив у рідну стихію, врятувався від облесливо-ніжного бандерівського горщика з підступно-пахучою зупою!
На залишках колишніх вергунських барикад і броненосця «Потьомкін» підпливаю до берега надії та видираюся на крутий причал звершень.
О, тут почалося таке – в однім ряду з лютнево-жовтневими революціями можна поставити: палкі привітання й сестробратання, схвальні вигуки типу «Маладєц, правільную перебіжку совершил!», пов’язування кумачевими бантами-аксельбантами… «Дєвушкі прігожиє» зустрічають, немов свого, обіймами та поцілунками, юні комсорги й сиві парторги підсовують оригінальні лозунги.
– П’ятілєтку – за четирє года!
– Ні, – трохи оговтавшись, кажу я. – Повірте мені, втікачеві з бандерівських кресів і галанівських плесів: п’ятирічку треба докінчити за три роки!
Пролунало потрійне «ура».
Заст. ред. парт. газетки «Прапор найпереможнішої Перемоги», потиснувши своєю змозоленою правицею мою інтелігентсько-слизьку лівицю, просить-наказує:
– Оскільки ти мій колега та ще й початковий поет, то придумай для нашого полєзного ізданія хльостку рубрику-девіз. Про Новий Луганський почин… тіпа, як його: луганська прибавка до грандіозних партійно-отєчествєнних планов. Премія буде…
– Десятку дасте? – зацікавлено питаю.
– Ні, п’ятірку. Останню в касі вигріб…
– Ладно, на чотири пляшки бормотухи вистачить, – кажу. Наморщую високе чоло. Сконцентровую весь свій богоданий хист. Еврика! «Луганська прибавка – дурникам забавка!».
Хтось згарячу крикнув «ура!», та йому тут же заткнули рота пиріжком з горохом. Заст. ред. парт. обурено підстрибнув до рівня паровозної труби й рішуче, по-партєйному, сказав:
– Не бачити тобі п’ятьорки, як своїх бандеровських вух! Будеш загорать у відділі інформації…
Луганські маси мовчки розходилися, бо їм, нормальним живим пролетарям, було цілковито байдуже, за скільки років виконувати пустопорожню п’ятирічку, які прибавки до чого доточувати, – усе одно луганцям нічого втрачати, крім своїх «живих ланцюгів», а прибавок до зарплатні (зряплатні) як не було, так і не буде.
Конспіративним оком я все ж помітив і схвалення мого «спічу-путчу» у чисто-свідомих поглядах колег-журналістів: Павла Степановича Ганзія, Василя Петровича Смаги, Галини Григорівни Пліско, Віталія Петровича Нємченка… І тільки консервативні коректори, очолювані моєю майбутньою крутопартєйною кумою, «проклятовозмущонно» запротестували: «У лагеря таких комсомольців, не місце їм у священній нашій редакції!».
І я поїхав у «лагеря». Щоправда, у піонерські – як художник-оформлювач трубопрокатного заводу. «Оформляв» там відра й каструлі: «м’ясо, риба, гірчиця, оцет…». Я ж, зізнаюся, художник широкого профілю. Майстер пензля і пера. Багаторазовий переписувач «Морального кодексу строїтелів комунізму». Переписував із заплющеними очима. Колишній упівець і гулагівський художник Микола Сарма-Соколовський, який щиро любив мене (як і я його), хвалив: «А достобіса ти, Іване, розумний і хитрий! Інакше тут не вижити…».
Свої буржуазно-націоналістичні помисли (і навіть «замисли») я приховував за корчагінською романтичністю і цілком щирою належністю до ленінського комсомолу. Від цього мав певні зиски й гендлі. Для «Молодогвардійця» пописував іскрометні комсомольські віршики, для «Прапора Перемоги» та «Ворошиловградской правды» – полум’яні партійні оди. Їх охоче друкували, щедро оплачували. Ніякої політики – така професія журналістська: оспівувати. А от високопартійці, ті не вірили в мою щирість, і якщо вже не могли засадити мене за ґрати, то на місце («всяк сверчок знай свій шесток») саджали, і частенько. Зав. від. проп. і агіт. тов. Бурковський (сам був графоманом, як і я) обзивав мене по-всілякому. Тіпа: «Великобуржуазний націоналіст! Радикальний ліберал з петлюро-бандерівськими ухилами й нахилами!». І ще, і ще, і знову – ще… А я відповідав стримано й небагатослівно: «Сам дурак! І взагалі ти – Дураковський…».
Як усе в моїй сивій голові перевавилонилося! Тут і звичаї, і характери, і – найбільше – стосунки. Чого тільки не було: суди, осуди, пересуди, пересидки, пересадки і т.д. Сорок років невпинного вертепу – ось що таке моє життя в Луганську.
– Джон (це моя «богемна» кликуха), пойдем остаканимся маленечко, – пропонує мені дуже талановитий російськомовний поет і геть неприкаяна російська щира душа Віталька Кодолов. – Чихать я хотел на этих правильных ворошиловградских «ворошиловских стрелков». Я в родном нашем Луганске люблю тебя одного – львовского националиста!
Обоє ми були космополітами – літали в космосі високої позапартійної поезії. Обидва вважали себе інтернаціоналістами – обіймали всіх питущих і всіх спраглих до правди та справедливості.
У незабутню брежнєвську епоху пили всі, і не тільки в Луганську-Ворошиловграді, але й в Комунарську-Ворошиловську, у Маріуполі-Жданові, у Сталіно-Донецьку, у Кадіївці-Стаханові… Словом, від Карпат до Сахаліну, від Діксону до Паміру. Але й робили щось – кожен своє кував, котив, молотив, писав, малював, ліпив, косив і лопатив. Я крутився у вирі луганської «богеми», і та «богема» була елітарною. Майстри українського пера на чолі з мудрим Микитою Чернявським, не менші майстри російського «стилю», очолювані дипломатично-інтелігентним Тарасом Рибасом. Всесоюзного рівня художники та скульптори, кожен на своєму білому тріумфальному коні: Василь Федченко, Ілько Овчаренко, Іван Чумак, Микола Щербаков… До геніальності (від генів і справді багато залежить) обдаровані артисти Ян Тимошенко, Анатолій Ревека… Енциклопедично освічені Юрій Єненко, Богдан Пастух, Йосип Вожик… Справжні вундеркінди Сашко Євсєєв, Женя Марголіт, Лариса Клас (класне прізвище!), Петро Шевченко, Василько Старун… І – Вася Голобородько, «білий птах з чорною ознакою».
Якщо ми й пили (а ми таки ж пили, хоч кожен мав свою мірку), то це аж ніяк не означає, що ми спивалися і втрачалися. Просто таким робом і чином, не маючи інших (нормальних, як у Львові) можливостей гуртуватися, за склянкою вина, конспіруючись під процеси чаювання, ховаючись у кущі та бур’яни луганської партизанщини, ми спілкувалися. Говорили про високе святонебесне – для нас самих і для нашої України! Це ж із наших воістину чистих і самозречено-працьовитих рук злітали в небо вітчизняної культури такі шедеври, як рибасівський «Красный снег» і «Людям важче» Микити Чернявського, як ліричні самоцвіти Кодолова, гравюри Володі Лихоносова, неповторні сценічні образи, прекрасні скульптурні (серед яких – і монументальні) композиції та портрети епохи (ті ж Ілько Овчаренко й Іван Чумак!)… Я щасливий безмежно, я варився у пекельному казані луганського культурно-мистецького раю!
Що й казати, край наш донецько-лугансько-айдарсько-деркульський, такий суперечливий, такий антагоністичний, такий милий-немилий – це кузня кадрів. Національних (для всієї України) мистецьких, культурних, літературних, шахтарських, наукових, хліборобських… І – ніде правди діти – різко протилежних: комуністичних, сексотичних, комсомольських, хуліганських, вуркаганських, радянських, обірванських, кримінальських…
Усе це, разом узяте, та все ж таки різко роз’єднане й несумісне, кипіло, ревіло, гуло у єдиному велетенському чавуноливарному казані луганському! Сходило паром, вигулькувалося через вінця сплесками страйків, східняків, таємних змов… Розтікалося по численних міських і приміських цвинтарях, усотувалося стражденною, навіки рідною для всіх парних і непарних землею придінцевою. Краще осідало росами на ковилі й воронцях, увічнювалось у віршах, у музиці, живописі. А всілякий непотріб ішов на баласт, випадав у залишок-осад.
Не ворушіть приспано-заснуле минуле, товариші мерці, не хапайте за ноги живих! Бо пам’ять перевернеться на манкуртство і вандалізм, а добро – на зло…
Не послухали Божого гласу. Не повірили чесним домашнім пророкам. Побігли слухати єнакіївського «месію». Заповзялися підтакувати провінційно-маргінальним ораторам-провокаторам, сподобили собі вождиків із прізвищами на «-ов» і «-ич». Спресований десятиріччями баласт перестав виконувати роль свою початково-основну – урівноважувати й убезпечувати. Баласт разом зрушився, розхитав спільний корабель (ковчег) суспільства, загрожуючи «всесвітнім потопом» для всеукраїнського люду.
– Зупиніться, божевільні!
– А ми не божевільні, – чую масово-політичне, – ми доконано-узаконені регіонами. Ми володіємо аркодужним перевисанням до Москви. Ми все українське розрушимо до основанья, а затєм ми наш, ми новий мір построїм!
І «строят» – Пісуарію сепаратистську, кривбасько-харківську! Під знаком Злодіяка. З «общепонятним язиком» для всіх. З гербом «регіональним» (і – оригінальним): у вінку з іржавої колючки-проволоки – перехрещення двох донбаських ковбас: масово-ліверної і кланово-салямової. («Салям, салямнуковичі! А ви, козли, хапайте вузли, та втікайте за Тузли, поки вас не повезли за Можай!»).
Плани нових «руськоязичних» і «суржикомовних» – куди там ленінським, сталінським і пізнішим, усіляким! Грандіозні плани. Та вони їх не оприлюднюють – ждуть повного свого реваншу. Так що тремтіть у невідомості, недобитки великих і видатних усетворчих еліт учорашнього Луганська! Ваша подальша доля таємно вирішується в регіональних канцеляріях і штабах: уб’ють – не вб’ють? Повісять чи в бетон замісять?
До речі чи так, знічев’я, пригадалася мені одна лугансько-мистецька оповідка. Вірю, що правдива… Так от. Видатного луганського вшанованого й облауреаченого скульптора Василя Харлампійовича Федченка запросили до високого кабінету й запропонували: переїзди до Києва, будеш професором столичного мистецького вузу! «Тато» (богемна «кликуха» скульптора) почухав потилицю, щось покумекав і по-дитячому наївно та щиро відповів дуже високому партійно-мистецькому столоначальнику: «А я свою луганську грязючку ні на що не проміняю!».
Оце характер!
І ще пригадалося. Заходжу до майстерні «тата», виймаю з пазухи півлітру білої та кажу: «Я про вас буду писати гарного ліричного нариса – ви не заперечуєте?» – «Ні, не заперечую, – відказує Василь Харлампійович. – Тільки спочатку на ось карбованця, змотайся за пляшечкою червоненького». «Та є ж, – кажу, – горілка!» «Мудрі люди починають свій творчий день з червоненького».
Любив я «тата». Його всі любили. У тому числі й за високий український патріотизм, замішаний на всеплодючій луганській «грязючці».
І не втримаюсь, згадаю ще про один «казус», пов’язаний з особою «тата». Викликає його до себе у «білий дім» найголовніший обласний партайгеносе-ідеолог. Грізно так запитує з висоти своєї двометрової: «Ти чого ото товчешся у дешевій забігайлівці-розпивайлівці, ганьбиш партєйную лінію іскуства?!». Василь Харлампійович, такий маленький на зріст, такий худесенький та висушений, мов грибочок, мало не козиряючи товаришеві-гебельсу, плаксивенько так пояснює: «Та я що ж… я, як і всі, колективно, у невимушеній обстановці… отой, як його… творчо обговорюємо творчі задуми, дискутуємо… проект нового монумента… реалістичного за своєю суттю готуємо!» – «Ну, коли так, – заспокоївся та подобрішав двохметровий партайбонза, – творіть, аби тільки п’яні по місту не вештались!» – «А ми до себе в майстереньку підемо, у тишину свою мистецьку…». Така чи трохи інакша розмова відбулася насправді, і зміст її мені переказали ті, хто був свідком її.
Звичаї, стосунки, характери… Не одновимірні, різнобічні, суперечливі. Те, що добре й миротворче, – пам’ятається. А погане, відворотне до, звиняйте, блювоти, так хочеться забути, закреслити, вимести зі своєї пам’яті, як сміття з хати перед великим святом.
Буде, буде і на нашій вулиці свято! Це я кажу, панове нехороші, а не ваш Сталін, як ви вважаєте.


2006

Державна машина переїхала мене – слава Богу, не розчавила! Але ж боки пом’яла добре – і печінкам дісталося.
Трудовий мій стаж не піддається обрахунку, не всі його більші-менші періоди зафіксовані документально. Малим я пас колгоспних корів – ну то й що? Підлітком вивозив перегній на засніжені поля; з ранньої весни був причіплювачем на тракторі, а наприкінці літа скиртував солому й возив намолочене збіжжя до елеватора. А ще був молотобійцем у кузні, сторожем на баштані, землекопом і вантажником... Мало чим я займався до свого повноліття, аби не пропасти з голоду! Кому це потрібно знати сьогодні, коли я вже став пенсіонером – «дармоїдом» держави?!
Треба подякувати безіменним державним писарям бодай за те, що «записали» мене в реєстр ветеранів праці. Воно ж, гадаю, рівноцінне медалі чи хоча б почесній грамоті.
А це зовсім недавно мені милостиво надано ще й статус «дитини війни». Смішно: сивий, змарнілий чоловік якось одразу змалів і став дитиною війни. Та ж я – дитина своїх батьків, яких я, на жаль, не знаю, бо вони загинули в лихий воєнний час, лишивши мене, півторарічного, круглісіньким сиротою. Матір-батька мені замінила бабуся. Вона й називала мене своїм синочком, мимоволі плутаючи мене зі своїм справжнім сином-кавалеристом Іваном Великородом, який поліг на полях війни. Сином нації я не став, бо це було під забороною, а сином «батька Сталіна» я не міг уважатися, оскільки мене породили на світ куркулька і комуніст, що «посмів» пропасти безвісти, не полишивши довідки про те, що він – не зрадник совєцької Родіни. Отож я був пасинком, байстрюком, нічийним – мене нібито й не існувало.
Лиш тепер мене «всиновили»: я став дитиною війни. А це вже можна прирівняти до ордена. Жаль, що не причепиш на голі груди цей віртуальний «орденок».
Звісно, пільги в мене є. Насамперед мені не треба, як то було ще недавно, ходити на службу (та хто мене й візьме на яку-небудь службу!); по-друге, я можу спати безпробудно хоч цілу добу (але чомусь мені не спиться); по-третє, я вільний робити, що мені заманеться (цим я, власне, і займаюся); їхати куди завгодно й куди мені закортить (біда, що немає за що і з чим виїхати не те що до Львова – до сина та онука, а й навіть у порівняно недалеке Штормове, на бабусину могилу); зрештою, маю «священне» право на безкоштовний проїзд у міському транспорті (крім таксі, звісно, і маршруток)...
Усі перелічені «пільги» я заслужив безумовно, навіть без зафіксованого кріпосницько-колгоспного піонерсько-комсомольського стажу. Починаючи з вісімнадцятирічного віку й до виходу на пенсію по старості, я попрацював на різних посадах і в різних галузях сорок два роки. До трудового стажу увійшли три роки солдатської служби і два роки навчання на Вищих літературних курсах, добрий десяток літ журналістської роботи, невтомна творча (письменницька) праця, що увінчалася на сьогодні кількома десятками книг різного жанру. Отже, до визначення «ветеран праці» я маю право долучити ще одне слово: «заслужений».
Але – навіщо? Заради амбітності, із почуття загостреного самолюбства? Надмірним егоїзмом я не страждаю, а от від підвищеної пенсії (за особливі заслуги) я б не відмовився, бо таки страждаю від «заниженої оцінки» моїх трудів-здобутків-заслуг. Бо що то є – триста сімдесят шість гривень, яких мені не вистачає навіть на оплату комунальних послуг. А ще ж треба купити сигарет і чаю! А харчуватися за що? А лікуватися?! Я ж не просто пенсіонер, я хворий пенсіонер, бо все життя моє проходило в екстремальних умовах, бо я надірвав своє здоров’я воєнним сирітством, повоєнним голодом, рабською роботою в колгоспі та на комсомольських ударних будовах, нелегкою службою в радянському війську і т. д., і т. п.
Рідна-чужа державо, не знущайся наді мною, признач мені достойну пенсію, якої б вистачало на хліб та ліки! І не принижуй мене штучно придуманим статусом «дитини війни»: я не хочу цього, я протестую проти цього! Зваж на те, що я – горда людина, з гордого роду Великородів. Мені не треба нічого чужого – я хочу мати своє, кровне, зароблене чесною працею і чесним та совісним життям!
В Україні, як відомо, немає заборони на професії, у тому числі на професію літератора. Але чомусь робиться вигляд, ніби такої професії, як письменник, у нашій державі не існує. Триває це вже п’ятнадцять років: літературний процес занедбаний, видання книг не фінансується, гонорар авторам не виплачується. Я видаю свої книжки за власний рахунок (точніше, за рахунок друзів і шанувальників) і безкоштовно віддаю тираж у школи, вузи, бібліотеки, роздаровую знайомим. Отакий мій письменницький «бізнес».
Та я не плачу, не прошу співчуття. Лиш хочу, аби мене не принижували й не лицемірили переді мною: мовляв, ми любимо вас і цінуємо ваш труд... Я такий, що можу послати лицемірів-брехунів від влади якомога подалі й «незалежно» доживати свій вік на розмочених у теплій воді сухарях. Я – такий...


2006

Меланія Михайлівна, моя незабутня вчителька української мови й літератури в п’ятому-шостому класі:
– Низовий, як схоче, то й на гору скоче, а не схоче, то й з гори не злізе.
Це про мій упертий, незалежницький, самозахисний характер. Мала рацію вчителька!
Колгоспний бригадир, дядько Хведір, вічний п’яниця і зовсім не дурний чолов’яга:
– Йван ніколи не крутитиме хвости волам… Робити нічого не хоче, тільки книжки читає днями й ночами. До окулярів дочитався… Грамотний!
Як у воду дивився Хведір.
Віктор Василець, літпрацівник улянівської райгазети на Сумщині, поет, який активно друкувався:
– Кинь писати віршики – ори землю. Толку з тебе не буде: мови не знаєш (я писав тоді російською), загальної культури не вистачає…
Віктор зробив блискучу газетярську кар’єру: працював у штаті сумської обласної газети, був кореспондентом республіканських періодичних видань, урешті вибрався на вершину вершин: довгі роки очолював одеський корпункт газети «Правда». Там, в Одесі, наприкінці перебудови видав свою першу поетичну збірочку. Я читав її – посередня. Однак я вдячний Віктору: це він спонукав мене перейти на рідну мову – українську і все життя незрадно шанувати її.
Адольф Романенко, поет, журналіст, дисидент (м. Балаклія на Харківщині, шістдесят перший рік):
– Октябрьонок, не слухай нікого, вір у свою поетичну зорю – і працюй, працюй, працюй!
Спасибі, дорогий друже, спи спокійно вічним сном на затишному цвинтарі рідного Червоного Оскола (Цареборисова) – я тебе ніколи не забуду! Ти був справжнім старшим другом і чудовим поетом…
Капітан-пропагандист у батальйоні, де я служив, Віктор Кулик (після трьох чарок горілки):
– Ти думаєш, що я не бачу під твоєю сірою шинеллю рядового солдата рожево-блакитну, егоїстичну українську душу? Бачу, синку, і схвалюю, і завжди захищатиму тебе від хамства солдафонів.
Що він і робив послідовно, допоки й не поїхав на навчання до військово-політичної академії.
Віра Петрівна Франко, онука великого Каменяра (Львів, шістдесят третій рік):
– Ви, Іванку, – біла ворона. Бо я досі не чула, щоб москалі (у Львові москалями називали всіх військових) говорили правдивою українською мовою, любили поезію та ще й самі писали вірші. Ви – перший…
Чудна, хороша Віра Петрівна! Чи жива іще вона?
Мирося, юна, вродлива львів’яночка, об’єкт моїх колишніх мрій і пожадань:
– Любчику мій, Іванчику, ніколи не зможу тебе забути!
І змогла, і забула. Я – не забув.
Людмила, перша моя дружина (слова з листа, після нашого бурхливого розлучення):
«З голоду здихатимеш, хліба попросиш – камінь у пику пожбурю…».
То вона зозла, що пішов я від неї, що виїхав на Луганщину, що оженився на іншій, кращій, ніж вона. Зозла чого не скажеш! І другого свого чоловіка Люда обзивала по-всілякому (п’яничка, ледар), і третього, Степана-бойка, вигнала з квартири, бо не такий. Хоч і не п’яничкою був, і не ледацюгою: я його добре знаю, товаришував із ним.
Микита Чернявський, поет, прозаїк, мій старший друг і духовний наставник:
– Не плюйся, йдучи по вулиці, бо що про тебе подумають?
– Не лайся без особливої необхідності!
– Якщо ти написав (а ти ж таки написав!) бодай два хороших рядки, які схвилювали інших людей, то ти – справжній поет. Ти, Іване, – справжній поет. І я, старий, заздрю тобі. Бо моє покоління поламала сталінщина…
Едуард Ніколаєв, мій колишній редактор:
– Не хочеш жити за нашими правилами, то йди собі, куди хочеш, пропадай. З вовками треба жити (чи – вити?) по-вовчому.
І я пішов. І жив, бувало, і серед вовків. Але залишався в образі любого мені собаки й гавкав на вовків по-собачому – безстрашно і дзвінко. І досі гавкаю…
Багато чого говорили про мене – в очі й поза очі. І хорошого, і поганого. І правдивого, і брехливого. Я вже забув достеменно – пам’ять потрібна для іншого, суттєвішого і необхіднішого.
Говоріть, друзі та недруги! Допоки чую вас – живу! А це найголовніше, що б не казали чи ті, чи інші.


2006

Головний герой цієї повісті – я, Ванько Круподер. Мені вже сповнилось вісім років і пішов дев’ятий, я ношу штани без помочів і дрібнота дивиться на мене з повагою, як на дорослого; вчуся в третьому класі, у моєму щоденнику – круглі п’ятірки. Отже, я не тільки головний герой, а ще й позитивний, не те що Миколка Олексенко – первак, третьорічник і переросток. Ольга Тарасівна, наша вчителька, називає Миколку «недотепою», і всі з нею погоджуються. Всі, та не всі. Я не погоджуюся, хоч і мовчу. Миколка мій приятель, і я добре знаю, що він дотепа. Краще за нього ніхто в хуторі не вміє плавати наввимашки й плести батоги-шестерики з китицями. Просто в Миколки до шкільної науки душа не лежить. У мене лежить, а в нього – ні. Я сам попросився до школи, а Миколку щороку першого вересня всім хутором шукають у лозах. Ніяк не хочуть зрозуміти, що в нього до науки душа не лежить. А почнеш комусь говорити про це – сміються. Ніби й справді щось смішне сказав.
Коли мою старшу сестру віддавали до школи, я розплакався. Думав, що й мене віддадуть, якщо добре поплачу. Не допомогло. Сказали: малий, підрости. На другий рік я підріс, перегнав сестру на цілу голову, однак мені знову кажуть: «Малий, підрости». А мені вже набридло підростати, я вже читати-писати навчився, малював не гірше Славика, художника хутірського. За день розмалюю комина літаками, кіньми, матросами, а ввечері вся дітвора стовбичить біля моїх малюнків, прицмокує та ахкає. І Ольга Тарасівна не раз прицмокувала, навіть олівці кольорові дарувала. А в школу не хотіла записувати.
– Сповниться сім років, – приходь, ласкаво просимо. А зараз тобі ще й шести нема...
Першого вересня я сам, раніше за всіх прийшов до школи, пробрався в клас і сів у куточку, за останню парту.
Ольга Тарасівна зробила перекличку, усіх назвала повним іменем і обдарувала посмішкою. А на мене поглянула строго, аж я весь похолов. Прізвище моє вимовила по складах: «Кру-по-дер...». Підійшла, їсть очима. Висока, як головою не зачепиться за сволоки. У руках лінійку крутить. «Прожене з класу, – думаю. – Така прожене...» А вона нічого, тільки легенько поскубла за чуба й подобрілим голосом вимовила:
– Щоб сьогодні ж підстригся.
І розпочала перший урок.

А тепер я вже в третьому класі.
Я вже говорив, що мені сповнилось вісім років і пішов дев’ятий, що я давно виріс із дошкільних штанців і дрібнота дивиться на мене з повагою, як на дорослого. І не раз іще говоритиму. Щоб усі знали, що я не зелений пуп’янок, що вже маю деякий життєвий досвід і навіть біографію. Хочете, розкажу? А ще краще напишу? Щоправда, дещо вже забулося. Час іде, вода тече, листя – за водою. Це так моя бабуся говорить, коли щось забуде.
– Бабусю, ви пам’ятаєте, як я народився?
Бабуся киває головою.
– То розкажіть, а я запишу.
– При німцях це було, за окупації. Ми в землянці жили. На стінах – іній... Настя, моя дочка, а твоя мати, лежала під лахміттям, уся жовта, мов нежива. Ветеринар Ілько Сидорович сказав, що або помре сама, або народить мертву дитину. А нічого, оклигала. І ти народився живенький. Тільки дуже головатий. І крикливий. Німець, котрий жив у нашій хаті, щоранку обіцяв пристрелити тебе. І пристрелив би, гицель довготелесий, якби не той же Ілько Сидорович. Уночі облив хату гасом і підпалив. Згорів німець, туди йому й дорога! А Ілька Сидоровича повісили... Жаль сердешного, хороший був чоловік. Хоч і любив горілку... Та хто її не любить? І батько твій, царство йому небесне, любив. Навіть Ганна, дарма що жінка, а п’є.
Ганна – сусідка наша. До речі, вона була на війні разом із моїм батьком.
– Тітко Ганно, розкажіть іще раз, як мій татко загинув.
У тітки Ганни ніколи не було ні батьків, ні чоловіка, ні дітей. Одна, як палець. І вдачу мала не жіночу: п’є, палить цигарки, лається по-чоловічому. У неї з війни чорна хвороба. Я бачив не раз, як тітка Ганна, посинівши, корчилась на землі. А як відійде, мовчки встане, обтруситься і на цілий день замикається у своїй кімнатці.
– Так розкажіть, тітко...
– А що розказувать? Як натиснули гітлерівці, так ми бігли до самісінького Дону. А там переправа розбита. Швиденько окопались, огризаємось. Уночі нашу роту зняли з позицій на відпочинок. Я з твоїм батьком та ще з покійним Прокопом, Миколчиним дідом, випросили в козачок борошна й заходились пекти перепічки. І тут почалося. Налетіли на станицю бомбовози, земля розкололася, запалали хати. Батько твій з Прокопом кинулись до річки, під кручу. Там їх і... на...
Тітка Ганна зашкрябала рукою по столу, очі зупинилися, по обличчю розпливлась синява. А коли я за хвилину визирнув із запічка, вона лежала на підлозі, занурившись обличчям у солому. Бабуся хрестилася на кольорову ілюстрацію з «Огонька».
А тепер знову про Миколку. Хороший він хлопець, їй-право. І всі його жаліють, хоч і вредний. А чого вредний? Бо нікого не слухає і вчитися не хоче. А жаліють його тому, що його батько... Говорити про це краще не треба, бо Миколка почує і знову втече в лози. А писати можна – Миколка читати не вміє. Так от його батько був поліцаєм.
– Шкура собача, виродок, – каже моя бабуся.
– Його силою примусили, – заперечує Миколчина мати.
– Потрапив би він мені до рук, я б йому показала, – говорить тітка Ганна, встаючи з підлоги. – Я б його... – І заспішила додому, відсиджуватись після приступу.
Хіба Миколка винен, що його батько був поліцаєм?
Не говоріть йому про це ніколи. Чуєте?
Колись давно, як на хуторі була голодовка, Миколка годував свою матір – і мене підгодовував. Ходив до діда Ониська, олійника, і танцював йому босий на снігу. Платню, грінку з чорного хліба, приносив додому. Сам ніколи не з’їсть. Отакий мій приятель Миколка. А Ольга Тарасівна говорить: «Недотепа»...
Улітку ми робили грабіжницькі набіги на колгоспний сад. Біля самісінького ставка за пасікою – старезна, розлога яблуня. Білий налив. Родюча була, гілля – до землі. Через пасіку до яблуні – небезпечно. Бджоли покусають. А від дороги – ще небезпечніше. Дід Нєшта біля куреня сидить, як печериця. Старий, а всевидющий. І сіллю стріляє з дробовика. Нижче пояса лучить. Знає, куди стріляти.
Наступали ми на яблуню з боку ставка. Перепливали водну перешкоду в кориті. Гребли руками. Корито вузьке, але довге й глибоке. Лантухів п’ять в ньому поміститься, і нічого, не потоне.
Попливли ми втрьох: Миколка, я і Вовка Щербинин. Здоровань, другий рік у четвертому класі сидить. І в третьому два роки сидів. За віком йому треба вже в сьомому класі вчитися, та війна перешкодила. Він усе на війну спирає, цей Вовка.
Допливли, прив’язали корито до пенька – і в сад. Вовка трусонув яблуню – посипався яблуневий град. Гребемо в пазухи, озираємось. Тихо ніби, діда Нєшти не видно. Ми й не поспішаємо. Посідали під кущиком, ласуємо білим наливом.
– Поїхали, – каже Вовка. – Прощайте, діду Нєшто, вітайте свою бабу Кешту!
– Я тебе прощу! – дід Нєшта вискочив з куща, під яким ми щойно розкошували, й відрізав нам шлях до корита.
– Ми оточені! – крикнув Вовка. – За мною! – І стрибнув у ставок. Миколка – за ним, я – за Миколкою.
Вовка двічі змахнув руками, і – на протилежному березі. Миколка у воді, як риба, знай, махає собі руками та яблука підгрібає, щоб дідові не дісталися. А я прямо біля берега пішов на дно.
Яблука повискакували з пазухи і мимо мого носа, разом з бульбашками, піднялися на поверхню. А я вже й дно загубив, бовтаюсь у воді й відчуваю, як у маківку сонце припікає. Хочу крикнути – і не можу. Руки хочу підняти над головою – і не можу.
Витяг мене Миколка, і разом з дідом Нєштою відкачали. Зпіввідра води викачали. Дід Нєшта навіть не лаявся. Поклав дробовик під яблунею і виловлював яблука з води.
– Забери додому, – сказав. – І завтра приходь, я тобі меду молодого приготую.

По-всякому називали нас на хуторі – мене й Миколку. Хто – байстрюками, а хто – сирітками. Ми, звичайно, сердились: які ж ми байстрюки та виродки, коли у Миколки є мати, а в мене – бабуся? І не сирітки ми... Он Грицько Лапушка при живих батькові й мачусі – сирітка. Вони його не годують, із дому геть вигнали. Ночує він де прийдеться: у колгоспній конюшні, під коморою, у солом’яній скирді. Улітку пасе череду, а взимку просить милостиню по навколишніх селах. І крадіжкою займається: то хліба шматок поцупить у когось, то корову здоїть. Колись упіймають його і вб’ють. За таке, я чув, убивають.
А ще нас дражнили «фуліганами». Це дід Яриш дав нам таке прозвисько, мірошник довготелесий. Ох і не любили ж ми його! Коли він проходив вулицею, ми, заздалегідь видравшись на столітню липу, кричали: «Діду Яриш, куди ти шпариш?».
Дід показував нам великий сухорлявий кулак і йшов собі далі, до свого млина. А нам хоч би що: кричали ще дужче: «У вітряк? Ах ти ж, бісів дід-хитряк!». Це діда проймало вже неабияк, і він, круто розвернувшись на дорозі, молодим галопом пер до нашої липи, облапував стовбура ручищами, задирав по черзі ноги – та зась йому, старому, видряпатись на таку деревиняку! Хай стрибає хоч і до вечора. З голоду не помрем: у дуплах повно гороб’ячих яєць. Миколка висмоктує жовту рідину й кидає шкаралущу на діда. Шкаралуща маленька й легенька, не долітає до цілі, застряє в густій кроні. Миколка незадоволений. Видирає з дупла все гніздо й кидає вниз. І гніздо застряє в гілляччі. Тоді Миколка розв’язує на штанцях шпагатину і «фотографує» діда Яриша своїм худеньким з... вибачте, своєю голенькою нижньою спинкою. Дід розлютовано плюється, вивержує на наші «фуліганські» голови десяток міцних заковиристих слів і підтюпцем прямує далі, до свого загадкового вітряка. Ми злазимо з липи й біжимо до ставка: скоро стемніє, раки в нори позалазять. Наїдку з них – майже ніякого, зате, варені з кропом, вони пахнуть на весь наш хутір.

Хуторянами нас, пам’ятаю, ніколи не називали. Бо жили ми, власне, не на хуторі (хутором звалася сусідня Рудка, де було близько сотні дворів), а в колишній панській економії. Колишню панську економію (бабуся вимовляла – «якономію») під час довоєнної голодовки назвали Комуною, то ця назва від того й лишилася, і нас називали комунцями й після війни, хоч насправді ми були частиною сільгоспартілі імені Сталіна. Я хоч і малий був, та в цих питаннях трохи розбирався. Не без пояснень бабусі, звичайно. Бабуся частенько, між іншим, розказувала, як наша родина потрапила сюди. Давно це було, мене ще й на світі, як то кажуть, не водилося, не водилося на світі й старшої моєї сестрички Галі. «В голодовку, – каже бабуся, – після того, як нас розкуркулили». Значить, не в цю голодовку, що була вже після війни і яку я добре запам’ятав. А тієї голодовки, давнішньої, я не пам’ятаю, бо тоді, значить, я ще не народився.
Було, розказує бабуся, восьмеро дітей у неї – семірко хлопчиків і дівчинка. У неї та в мого діда Гната Великорода. Вони всі були Великороди, а ми з сестричкою, виходить, не Великороди, а Круподери, бо наш батько здалеку потрапив у наші краї та й оженився на нашій мамі Насті, старшій і єдиній бабусиній дочці. Отже, ми Круподери, та, мабуть, трохи й Великороди – по мамі. Тепер нас, Круподерів, двійко, а з Великородів лишилася одна моя бабуся. Усі інші повмирали, бо сім’ю, повторює бабуся, розкуркулили, а тих, кого нe прибрала голодовка, війна прибрала.
Узагалі, розказує бабуся, вона з роду Пигулів, які жили в Марківці на Пигулевій вулиці, а заміж пішла на сусідню вулицю – за героя двох турецьких воєн Гната Великорода. Любив дуже, того й діточок багато було. Уже немолодим дід Гнат одвоював з австріяками та германцями, у «ліворюції» участі не брав і на «гряжданській» не був. Землю орав та дітей до роботи «крестьянської» привчав. До того, як почали стягатися в артілі та комуни, Великороди нажили сорок десятин землі, пару коней та дві пари волів. Наймитів не тримали – самі вправлялися, ще й на цукроварні в сусідній Миколаївці підробляли. Продподатки платили, каже бабуся, справно, та Лідка Гусакова, «ахтихвістка» марківська, разом зі своїм «бахурем» Лемішкою все одно обзивали всіх Великородів контрою і похвалялися з лиця землі зітерти, у гроб загнати. Дід Гнат був скупий і мудрий, до колгоспу вступати не хотів і Лідку Гусакову разом з п’яницею Лемішкою гнав з двору граблями. Так вони вночі підпалили дідові скирди, звели з хліва скотину й самі десь геть зникли. Знайти їх не могли, ніхто нічого і не знав, і знати не хотів. А тут почалося таке, що й згадувати страшно. Голодовкою це називається. То було все, а то – нічогісінько. Ні худоби, ні хліба, ні гнилої картоплини. Дід лежав на печі недовго – представився. Після нього потім, як хату розбирали, знайшли під стріхою лантух паперових грошей: катеринок, керенок, махновських і петлюрівських «знаків», багато й радянських карбованців. За дідом услід померли одразу четверо хлопчиків, найменшеньких. Бабуся ніколи не простить їхньої смерті – ні дідові Гнатові не простить, ні Лідці Гусаковій. З Лідкою вона ще зустрінеться. Ні, не зустрінеться, бо тоді б вона її просто вбила, – вона ще не раз почує Лідчин голос під своїм вікном. Перший раз почує тієї неділі, коли помре п’ятий хлопчик, Петько. Він ще й не захолонув, а Лідка стукала вже в кухонну шибку – просила бабусю Уляну, щоб та віддала їй мертвого Петька. «Я вам за нього сметани привезу й хліба, щоб ваші старшенькі не померли з голоду». Бабуся проклинала Лідку, виповзала з хати – а там, на подвір’ї, уже нікого не було. Бабуся кричала в темряву: «Лідко, тебе Господь покарає!» А Лідка, така безсоромна, відгукувалась із-за тину, що, мовляв, Бога вона не боїться, бо атеїстка, а жити треба, а коли їсти нічого, то можна й мертвих їсти, тільки поки вони ще свіжі, та й варити їх треба довго, а ви, бабо Уляно, передохнете з голоду всі: і ви, бабо, і ваші Борис, та Іван, та Настя. Петька ви все одно закопаєте, верещала дурна Лідка, а я його вирию та котлет із нього нароблю і в Суханівці на базарі сметани й хліба виміняю.

І таки вирила Петька, розказувала бабуся, а потім і матір свою, стару Гусачиху, на холодець пустила, та невдовзі й сама здохла. «Багато людей тоді померло, – горює вголос бабуся (як зараз бачу те гірке горювання). – Якби ж нас ото не розкуркулили, та Пигулів до Сибіру не відправили, то, може б, і живі були досі мої хлопчики».
Я вже потім переповідав усе почуте від бабусі своєму другові Миколці. Як вони вижили – бабуся, дядько мій Іван та мамка моя Настя. Коли вже зовсім опухли і до життя збайдужіли, дядько Іван тихо зійшов із двору. Думали, що десь пропав навіки. А він через тиждень возом приїхав, сяких-таких харчів привіз і забрав бабусю й мамку мою в Комуну. Там було що їсти – тим, хто працював. Буряки вирощували для цукрозаводу, а завод годував за те жомом і мелясою. Я і сам вижив на жомові та мелясі – у цю, післявоєнну голодовку. Жом не те, що солодкий, а такий, що від нього тошнило і рвало. А патока – нічого, майже як мед, – солодка, густа і тягуча. Пальцем її з горнятка – і в рот, і облизуєшся. Тільки переїдати не можна, бо живіт роздує, а це погано, це може й смертю закінчитися. Воно якби з хлібом, та де ж той хліб, коли все зерно з поля в колгоспну комору звезли й замки пудові на двері почепили, і сторожів приставили. На трудодень тоді, бабуся розказувала, та я і сам уже дещо розумів і бачив, нічого не давали, бо колгосп мав увесь врожай відправити у Вирі – там елеватор. Сусіда наш, Федір, мав у хаті хліб і його діти їли патоку з хлібом, і мені давали куштувати: ой як то було смачно – з хлібом! Тільки недовго їли патоку з хлібом Федорові діти. Попався Федір на гарячому: із сином Петром провертіли дірку під коморою, набрали чувал проса, а тут – сторож і бригадир. Людей зґвалтували. Міліціонери приїхали, комісія строга. Суд улаштували. А вже під вечір обох, і Федора, й п’ятнадцятирічного Петра, на військовій тачанці відвезли в Штепівку – у район. Більше ми їх і не бачили. І листів додому, кажуть, не було.

Мені вже дев’ятий рік пішов, і вчуся я в третьому класі, і читаю все, що до рук потрапить, і дещо знаю про світ і про життя. Світ – це не тільки наша Комуна з сусідньою Рудкою, не тільки сільрадівська Марківка, де живе товстий міліціонер Соломка, не тільки районна Штепівка, де пропали дядько Федір з Петром. Світ – це таки світ: великий-великий, кінця-краю не знати. Я ще колись побачу його весь – захочу і побачу, так я і Миколці сказав: «Виросту, Пржевальським стану або Робінзоном Крузо, і мандруватиму собі скрізь». А Миколка вірив мені і не вірив, і мріяв про своє: «А я, – мріяв Миколка, – як виросту, льотчиком стану, матері каші привезу. Щоб так наїлася, так наїлася, і щоб ніколи не плакала...»
А поки що наш світ вміщався в кружалці обрію. Далі цвіли соняшники: високі, широколисті, у вогненно жовтих брилях. Над ними кружляли горобці і бджоли, над ними й сонце кружляло: із соняхів уранці піднімалося вгору, котилося над ними цілісінький день, а ввечері знову пірнало в соняхи.
Хочу розказати про наш світ, що жив посеред соняшникових полів і в якому жили ми, соняшникові діти. Я його добре вивчив – до найменшої нірки на вигоні, до останнього ластів’ячого гніздечка під конюшнею.
У самісінькому центрі світу – глибокий і темний колодязь. Щоб витягти з нього цеберку з водою, ми з Миколкою, налягаючи на залізну ручку коловорота, вибивалися із сил. А вода ж була така смачна, така поживна, що як вип’єш півцеберки, то і їсти перехочеш. Ото ми й пили її частенько, від пуза. Гринько Лапушка, бандюга, щоб насолити нам за «дражнилку», вкинув у колодязя нашу улюбленицю-кішечку. Вона, бідолага, втопилася, так дід Яриш на віжках спускався на самісіньке дно колодязя і чистив його: разом із кішкою вигріб з муляки добрячу купу залізяччя воєнного. Вода почистішала, але вже не була такою смачною і для нас з Миколкою відгонила котячою смертю. Тоді ми стали бігати на водопій до Сорочої криниці в яру.
Удень ми наважувались нишпорити в старому й ветхому будинку колишньої поміщиці Крамаренчихи. А як стемніє, то трималися від нього подалі, бо в темряві панських покоїв розкошували всілякі нечисті сили: домовики, відьми, вурдалаки і голі летючі миші-кажани. А в колишній «двірницькій» мешкала столітня баба Монашка, худюща, чорна й схожа на кочергу, бо завжди була зігнута й спиралася на кострубату палицю. Її ми боялися найбільше – вона чаклувала й ворожила, і то завжди на зло людям: уночі перетворювалася на чорну кішку й здоювала людських корів, а колгоспних не чіпала, бо на фермі сторожував дід Колосок, будьоннівець і п’яниця, а Монашка, хоч і відьмака, будьоннівців і п’яниць боялася і проти них була безсила.
Ставка ми не боялися, хоч він і був глибокий та широкий. Купались ми до глупої ночі, раків сонних видирали з глинистих нір, рогіз солодкий висмикували в болотистому «гузирі» ставка, ловили водяних курочок і руйнували чаїні гнізда.
За ставком був лісок – поміщицький лісопарк. Чого в ньому тільки не росло: і клени кількох порід, і дуби та берези, і ясени та берестки, і здичавілі груші, яблуні та вишні, і калина з бузиною, і бузок з ліщиною. І – ягоди: полуниці та суниці, порічки й смородина, аґрус і глід! Ото були ласощі з літа до пізньої осені... У лісочку ми городили сякий-такий курінь, там і спали, притомившись від біганини та голоду.
У найдальшому куточку лісопарку був цвинтар. Зовсім невеличкий, могилок зо двадцять, і здебільшого – без хрестів. Казали, що їх взимку позрубувала німецька повія Мокрина – у печі розпалювати сухенькими дрівцями, щоб сира вільха краще розгоралася. Мокрину ми, дітлахи, ненавиділи, а з її сином Миньком дружили, бо він був не німецьким байстрюком, а гарним товаришем, і називав матір шльондрою і матюкав по-дорослому, видравшись «від гріха подалі» на вербу. «Гада ти, а не матір, – кричав він згори. – Грошей повна наволочка, а ти карбованця в кіно не даєш. Шльондра ти фашистська...». От за що ми любили Минька, а ще за те, що він таки крав у матері гроші й на всю кагалу купував у крамниці цукерки-подушечки.
Так от на кладовище ми ходити чомусь не сміли. Ходили тільки з дорослими – на Великдень та на Спаса. Носили покійникам їсти. Мені бабуся тицяла в руку вузлика з крашанками й білим хлібцем: сніданок моїй мамі. Я з сестрою перекочував крашанки через горбик землі, під яким лежала мама, а потім клав їх під хрестом.
Жінки сходились на галяву поблизу могил, розстеляли на траві білі вишивані скатерті, викладали з кошиків усіляке снідання, всідалися самі й нас садовили на кращі місця. Плакали й пили бурячний самогон, їли святе снідання і знов таки плакали. А ми їли так, що й слова ніяк було сказати, бо роти геть напхані крашанками. Їли і сиділи тихенько, як налякані зайченята.
Кладовища я не любив, боявся і обходив десятою дорогою. Це після одного страшного випадку, що трапився зі мною минулої осені, пізно увечері, як ішов я з сусідньої Марківки, з клубу, де показували двосерійного «Івана Грозного». Місяць стояв високо в небі, стежка хутко бігла через поле навпростець, і я жив у кіношному світі, не відчуваючи під босими п’ятками колючої стерні, не роззираючись навсібіч, не помічаючи нічого ні під собою, ні над собою. Аж поки не спіткнувся на межі поля і кладовиська. Боляче забившись об груддя, я поволі встав, обтрусився, а тоді звів очі і прямо перед собою побачив казна-що. Волосся на голові заворушилося, піднялося вгору, немов голки на їжакові, подих мені сперло, а ноги прикипіли до землі. І душа моя вилетіла з грудей. І прямісінько на маминій (а може, мені так здалося, може, то була інша, чужа) могилі, коливаючись і просвічуючись наскрізь, стояла біла постать, схожа й чимось не схожа на людську, жіночу. Не знаю, скільки я стояв отак, остовпівши... Опам’ятався лише вдома, та й то не одразу. Після того випадку, коли дуже розхвилююся, заїкаюсь і блідну, через що хлопці, навіть старші за мене, почали мене побоюватись: що з нього, мовляв, візьмеш, як воно прибите лантухом із-за рогу?!
По стерні то я ще ходив, а от у жито чи в соняшники, які сягали мені до плеча або й вищими за мене були, я заходити не наважувався. Коли був зовсім малий, боявся русалок польових, а як підріс і порозумнішав, то в існування всіляких там русалок вірити перестав. Причина мого боягузства була в іншому: у парашутистах. Ходили чутки, що в довколишніх полях (а далеко від нашого села і в лісах) переховуються чужі люди, чоловіки й жінки, що вони ловлять малих дітей, шприцами висмоктують із них кров, а м’ясо переробляють на котлети і продають на сумському базарі. Зловити ж їх ніяк не можна, бо вони – парашутисти, з’являються і геть зникають непомітно, мабуть, уночі. Хоча, казали, були випадки, коли вони спускалися з неба і вдень. Баба Кочуриха, казали, бачила їх поблизу Терешківки, коли йшла з гостей додому. Казали, що ті невідомі вурдалаки і Грицька Лапушку на котлети пустили. Та я думаю, що Грицько тимчасово зник з Комуни – втік після пограбування своєї тітки Палажки (викрав у неї кілька штук довоєнного самотканого полотна). От проїсть полотно, зголодніє до млості і повернеться з невідомості, хоч і не здоровий, зате живий, кістлявий, на драбину схожий.
А ще в нашому неширокому дитячому світі були Яришів млин-вітряк, дядькова Кирилова кузня і колишні скотомогильники. На вітрякових крилах ми вчилися літати, у кузні заворожено дивились на голубуватий вогонь і наслухали суперечку молота з ковадлом. А на скотомогильниках збирали кістки, роги й копита, щоб потім виміняти за них у діда-ганчірника цукерки або глиняні свистульки-півники. Якось, пам’ятаю, у колючому чагарнику ми знайшли зжовклі, аж бурі кістки, не схожі на тваринячі. Вовка Щербинин запевняв, що то «фашистська шкелетина» і треба її також продати ганчірникові. Але Миколка, хоч його і вважали недотепою, викопавши із глини іржаву бляшану зірочку, почав кричати, що то не «фашистська шкелетина», а наш боєць, може, навіть його, Миколчин, батько, і що ці кістки треба похоронити отам, на пагорбі, поблизу вітряка. Однак Вовка, відлупцювавши сопливого Миколку, зібрав кістки на свій візок і перегодя виміняв на них скляне намисто: своїй клишоногій нареченій Нюрці. За цей вчинок я його, гада, засадив би на все життя, і не в третьому класі, а в тюрмі, за ґратами – нехай там скиглить за своєю Нюркою-дуркою!

Ольга Тарасівна – жінка не зла, може, навіть і добра. Але зі мною вона вчинила зле: прогнала мене з класу за те, що я, замість писати диктант, – малював. Вигнала без куфайки й шапки, у порваних шкарбунах. А було це в розпалі зими, морози тріщали люті. То ж поки я добіг додому, набравши повнісінько снігу і в шкарбуни, й за пазуху, – схопив «шкарлятину». Що воно таке, я тоді не кумекав, але захворів кепсько: уже ввечері весь горів, як дровиняка в печі, марив, поривався кудись бігти, кричав.
Бабуся перепробувала за ніч усі домашні лікувальні засоби – не допомоглося. А я то втрачав свідомість, то приходив до тями. Коли мої очі злипались від якогось тягучого й неприємного на запах меду, а тошнота здавлювала горло, я, забувши про те, що надворі зима і що можна застудитись і померти, швиденько роздягався догола, прожогом біг до ополонки на ставку. Холодна й шорстка, мов полотняний рушник, вода стирала тягучий мед із мого розпашілого обличчя, і я лежав на піщаному дні ставка, широко розплющивши очі. Вгорі, де вода змикається з небом, було прозоро й блакитно, і там я бачив кіно. Іван Грозний, упившись бурячним самогоном, намагався штрикнути мене своїм довгим посохом, але я відпручувався, ховався в рачину нору й виглядав звідти, немов пташеня з дупла. П’яному цареві, мабуть, осточортіло бовтатись в ополонці, він чвиркнув крізь щербаті зуби й розреготався:
– І не потрібен ти мені зовсім, байстрюче сопливий. У мене є дорослий син, і він слухняний, немов ягня: його скільки не штрикай – все’дно сумирний...
– Сумирними бувають тільки дурники, – відповідаю я, щоб насолити Грозному. – І злими бувають тільки дурники...
– Оце ти вірно сказав, отроче, – похвалює мене баба Монашка. – Нехай іде похмелятись до Колоска: обоє рябоє, п’яндилиги несусвітні. А я тобі переполох виллю. «На осіянській горі, на святій землі... Там мати Марія стояла... Янголи з небес злітали, золотії чаші підставляли...»
– Бабо, – кричу я, – ви пропустили цілий абзац у вашій молитві. Ольга Тарасівна «двійку» вам поставить...
– Я твого Абзаца знати не знаю, – спантеличено відповідає баба Монашка, – а Тарасівна нехай краще свічку поставить Богу, щоб ти не вмер.
Ольга Тарасівна розсердилась, прогнала скарлючену бабу й замахнулась і на мене лозиною:
– Ти чого в школу сьогодні не прийшов? Чого вилежуєшся на печі тоді, як інші мерзнуть у нетопленому класі й пишуть твір про великого вождя? Я тобі не «двійку» вліплю, а «кілок» поставлю за чверть. Другорічником зоставлю!
І боляче шмагає мене лозиною.
Я схоплююся з печі, вибігаю на вулицю, і, наче білка, видряпуюсь на старезну липу. Ольга Тарасівна, баба Монашка і Грозний-цар тупцюють унизу, руками вимахують. А я – нічого, у дуплі колупаюся, руку грію в торішньому гороб’ячому гніздечку.
Сучок під моїми ногами вламується і я зависаю між Богом і моїми гонителями. Рука тріщить у суглобах, розтягується в плечі, пекучий біль стріляє в мозок. «Божечку, – кричу, – врятуй мене, зніми з липи...».
– Он Яриш іде, – каже Бог, – нехай він візьме драбину біля комори і з мого високого благословення рятує тебе.
– Господи, іже єсі на небесі... – шепочу я крізь сльози. А дід Яриш, мій найлютіший ворог, уже приніс драбину, уже зняв мене з липи, несе до хати й примовляє лагідно: «Нічого, дитинко, нічого... До свайби воно заживе і загоїться. У підручні до мене підеш, борошно так гарно пахне...».
Ольга Тарасівна, дай Боже їй здоров’я, таки переконалася, що я хворий, відправила Вовку Щербининого в Марківку, за фельдшером.
Того ж дня мене відвезли в лікарню. Разом із сестрою, бо вона заразилась від мене і теж захворіла.
Про ту лікарню і зараз страшно згадувати. Від уколів я став дірявий, мов решето, і якийсь ніби пришелепкуватий. Кричав, що хочу до мами, а мами, як я вже, мабуть, розказував, у мене не було, її глина вбила ще у війну. Бігав по коридору, натикаючись на цегляні стіни і не знаходив дверей. Вхопив був на руки маленького хлопчика Петька, та не втримав, додолу впустив і хлоп’я собі шишку набило. А найгірше, що я зробив, то це розбив єдиного на всю лікарню градусника. Розбив я його ненароком, однак лікар аж постарів од цієї біди, лаявся, поки й охрип. Ногами тупотів перед моєю бабусею. Вона плакала й розпитувала, де такий градусник можна купити. Й того ж таки дня пішла за дванадцять кілометрів у районну Штепівку, в аптеку. Коли вже верталася звідти, провалилася в яру під кучугуру, ледве вигреблась, промокла. Лікар наказав відтирати її самогоном, компреси ставити, щоб запалення легенів не було. «Мені не можна хворіти, – бідкалась бабуся. – Хто ж тоді моїм діткам їсточки принесе?». Нічого, не захворіла бабуся. Вона ніколи, пам’ятаю, не хворіла, бо хворіли ми з сестричкою, то бабусі було не до своїх недуг – наших вистачало по зав’язку.

Хто ж мені повірить, що я – дитина?
Скажуть... та вже й не один раз казали: «Воно розсуждає, немов старе. І все то знає, і звідки воно таке взялося?»
А я живу в такому світі, де взнаєш і те, чого б і не хотів знати. Я знаю, що діти беруться не з капусти і не лелека їх приносить. От я, приміром, взявся від матері Насті. Вона мене народила. Так, як народила телятко наша корова Маруська. Тільки Маруська народжувала своє телятко у теплій хаті, а мене мати привела у холодній землянці, бо німці зайняли нашу хату і пили в ній самогон. Вони, німчури оті, були такими гіркими п’яницями, що дід Колосок, порівняно з ними, чистий тобі янгол, – так говорила моя бабуся. Ні, вони зовсім не знущалися над нами – ті німці, а може, італійці, які зайняли наше село восени сорок першого року. Вони просто викинули нас із хати, а так навіть іноді підгодовували: тицяли бабусі в руку шмат ковбаси чи шпеку германського і сміялися, щоб їм луснути. Бабуся їх недолюблювала, однак брала ту ковбасу, щоб хоч трішки підтримати мамини сили перед пологами. І мама народила мене вночі, одразу після Нового року. Молока в неї не було – перегоріло. І сил ніяких не було: лежала в лахмітті ледь жива. І я не пищав, як інші новонароджені, а тільки жадібно смоктав жований хліб, що його бабуся замотувала в марлю й силоміць всовувала мені в ротик.
Не скоро мама повірила, що я житиму. Тільки вже навесні, як добре потепліло й виткнулась травичка із землі, мама взяла мене на руки, розкутала, щоб я подригав ручками та ніжками, й винесла на сонечко.
Одному німчурі забажалося почукикати мене і він відняв мене в мами. Мама втратила свідомість, а я зпереляку вимазав німцеві мундира. Він обурився, розкричався на весь хутір, з огидою пожбурив мене у мамину пелену, від того мама й очуняла.
Я цього не пам’ятаю, звичайно, був іще ж немовлям, тільки бабуся мені потім розказувала, і я їй вірю. До трьох-чотирьох років я взагалі мало що пам’ятаю: так, окремі епізоди, якісь уривки життя.
Пам’ятаю осінній лісок і дорогу. Лісок не зелений, як навесні чи влітку, – багатоколірний, дорога вистелена жовтим і червонястим кленовим листям. Бабуся притискає мене до грудей, щоб мене, бува, не засипало листяним жаром. За бабусину спідницю чіпко тримається моя сестричка боїться потонути в листопаді. А попереду, у глибокій колії – армійська (а яка ж іще!) тачанка. А на ній домовина, а в домовині наша мама. Нічим не прикрита, руки склала на животі – спить. Сестра потім сперечалася зі мною: «Не міг ти запам’ятати маму, маленький іще був, навіть я не пам’ятаю...».
Вона, може, й не пам’ятає, у дівчаток, відомо, пам’ять куценька, а я пам’ятаю. Лісок, червонясте листя, дорога і тачанка... Якщо не вірите мені на слово, то он, погляньте: і лісок на місці, і дорога нікуди не втекла, і тачанка ніде не поділася – на ній возять зерно до млина. Правду я розказую, нічого не вигадав.

От багато хто повторює: голодовка, голодовка... І називають сорок сьомий рік. Ніби до нього й після нього не було голодовки. Була, та ще й яка! Німці, як відступали, спалили сусідні села дощенту. Нашу Комуну не спалили, бо вона була кам’яна і не хотіла горіти. Зате вигребли все, що тільки можна. Одні миші зосталися в колгоспній коморі, а в льохах – земляні жаби та великі білі печериці, і я їх, пам’ятаю, їв. Їв також бур’ян різний, горобців і ворон смажених, маторженики з полови й деревної кори. І все’дно був голодний.
При німцях у полі нічого не росло, крім бур’янів, – нікому й нічим було засівати. А при наших щось таки посіяли. І ми з бабусею поплентались аж за скотомогильники – визбирувати на ріллі ще довоєнну картоплю. Те, що ми знаходили, тільки називалося картоплею, а насправді то були якісь чорні струхлявілі грудочки, які розсипалися в руці на порох. Так от ми з бабусею і збирали це нічиє добро і не помітили, як до нас підкрався на коняці колгоспний об’їждчик Петро Поліцай. Від свисту об’їждчикового батога я впав у борозенку, а бабуся вхопилася обома руками за обличчя: по щоці текла густа цівка крові. Петро матюкався й шмагав бабусю по плечах, по спині, по ногах. Бабуся впала, прикривала мене спідницею і торбою, крізь плач шепотіла: «Бог тебе покарає, Петре... І люди проклянуть».
Та що Петрові люди?! При німцях він творив, що хотів, і при наших, бач, зберігся, і владу над людьми має. І ніхто не заявить на нього властям, бо дуже бояться всі Петрового батога-шестерика. На хуторі ж одні баби та діди, та малеча дрібна. А за голову колгоспу якась каліка нетутешня, з району прислана. Кому поскаржишся?
Я кричав на весь світ:
– Підозди, полісяй, я сколо взе вилосту, я вб’ю тебе за бабусю! І коняку твою вб’ю, а твоїм батогом колів пастиму...
Не вдалося мені відомстити Петрові. Хтось таки заявив, куди треба, і Петра забрали. Більше його я не бачив. І слава Богу.
Сестра моя вірить, що я пам’ятаю Петра. І вона запам’ятала його: не один раз лупцював її батогом за колоски. У неї й досі шрам фіолетовий на підборідді. Особливо помітний на морозі: щоки у сестри червоні, а рубець – фіолетовий, як чорнило...

Десь там, за соняшниками, на далекій Сумщині, серед полів та ярів загубилося моє сирітське дитинство, схоже на страшну, але й цікаву казку, – не добігти вже до нього, птахом не долетіти. А може, й не треба бігти-летіти туди, де вже давно-предавно нічого немає?... Нехай цвітуть собі соняшники, а бджоли нехай собі гудуть і гудуть...


70-і роки

* * *

Я не такий, як усі.
І це добре, бо я не хочу бути таким, як усі.
Бо я не боюся бути винятковим.
У мене немає батьків, немає їхніх могил. І жодної фотографії батька-матері.
Навіть батьківщини у мене немає і живу я в чужому краю, далеко від місця мого народження. Але велика Батьківщина є і буде вічно. Вона була у моєму серці та моїх думках скрізь, де б я не жив: у Казахстані, на архангельській півночі, у московському мегаполісі.
Щоб мене дуже любили, не скажу, бо і сам я вчився не любові, а ненависті. Зрештою, нічого так і не навчився.
Я мав би орати і засівати рідну землю, а я, безпутній, пишу недолугі віршики, кому вони потрібні, не знаю, та і знати не дуже хочу.
За віком я мав би няньчити онуків та навчати їх якогось потрібного діла, а насправді я сам і досі, як мала дитина: ні ради собі дати, ні поради.





* * *

– Іване, будеш сало їсти? Не будеш – не треба...
Отаким було все моє життя. Сала я хотів, та воно було не по моїх зубах. А зараз сало є, але зуби геть повипадали. Хоч сядь та й плач.
Я ж не плачу – розучився. Розучився ще в ранньому дитинстві, оскільки оплакувати було нічого: ні рідної хати, ні могили.
Як і сьогодні. Маю паспорт громадянина країни без зазначення моєї національності. Можу називатися або ж донбасівцем, або ж всесвітнім пролетарієм.





* * *

Людей я насправді люблю і жалію, як усе живе. Вони мені великого зла не заподіяли, принаймні свідомо. Просто багато хто не любить мене за те, що я винятковий: по мові, культурі, ідеології. Комусь я – бандерівець, а комусь і на фашиста схожий. Дурні! Я ні те, ні се... Я просто Іван, який пам’ятає своє «родство».
...Земля вже відтанула, набирається сонячного тепла. Ще трохи – і я посію в глибині саду зернята соняхів і кукурудзи, які мені прислав товариш дитячих літ із Сумщини. Влітку ховатимусь від чужого світу в заростях рідної природи. І думатиму про майбутнє, якого в мене немає. А наді мною джмелі гудітимуть – маленькі гелікоптери. І по мені повзатимуть «божі корівки».
А донька приноситиме мені в сховок ліки: «Пий, тату, проживеш іще сто літ...».
І питиму, хоча й знаю, що безсмертя є лише у богів. А всі люди – смертні. Навіть генії. А що вже я, пігмей, і куди мені зазіхати на вічність?!
Вічність – це ж фантастика, фантасмагорія! А я фантастики давно вже не читаю. І в містику перестав вірити.
Може, дарма?





* * *

Не піду сьогодні нікуди – холодно.
Холодно й у серці, вистудженому вітрами.
Снилося, що я знову молодий-зелений і чекаю в темному завулку на свою Катю. Та вона так і не прийшла на побачення, зрадивши всі мої сподівання.
Юна вишенька, жаліючи мене, тихо поплакала круглими слізьми. З холодного неба падали крижані зорі...
Краще б цього не снилося!
...У моїй міні-повісті немає нічого нового – про все я вже написав у багатьох ліричних віршах і багатослівних поемах. Після Каті приходила Марічка, за нею – Мирося, Людмила, Люба, Ганя, Оленка... Усіх я любив і від кожної мав теплі цілунки, які відігрівали мене у найхолодніші періоди мого життя.
А сьогодні мені холодно. Холодніше, ніж узимку. Бо я – один. І мені болюча ця одинокість, помножена на всі інші хвороби, якими я збагатився на краю своєї виняткової долі.
...Одинадцятого квітня потелефоную до Львова, попрошу першу свою дружину Людмилу, аби передала мої привітання синові Ігорю з сорок п’ятим днем його народження.
Син – мій холодний біль з 1966 року, відтоді, як я розлучився з Людмилою і виїхав на Луганщину. І все одно я його люблю і бажаю йому щастя.
...Через мою винятковість жінки ніколи до кінця не розуміли мене і намагалися зігріти лише обіймами та поцілунками. І лише одна кохана жінка (ім’я її заховаю глибоко в душі) розуміла мене і сприймала таким, яким я був.... Вона і досі розуміє і сприймає мене у всій моїй винятковості. Їй завдячую поверненням втраченого зору, піклуванням про моє здоров’я і сьогодні, у найхолодніший період самоти-винятковості.
Цілую твої сліди, Подруго!





* * *

По всій Україні потеплішало, і лише в Луганську дмуть холодні вітри.
Вони видули весь достаток (хвала новій когорті народних здирників!), залишки віри в настання кращого політичного клімату.
Мені має бути все одно, та я переживаю за свою рідню, за своїх коханих і друзів у Луганську і Сватовім, у Харкові та Сумах, у Львові, Рівному, у стольному Києві. Їм ще жити і жити! Наперекір усьому...





* * *

Холоднеча на Луганщині – розплата за наш сепаратизм, за нашу надмірну пиху. Правди ми не любимо, а брехати вміємо ще й як! Тоді, як столичні метеорологи обіцяють по Луганщині до восьми градусів вище нуля, наші брехуни запевняють, що буде не менше п’ятнадцяти градусів тепла. На цілих сім позначок перебріхують правду!
Усі телеканали – брехливі, майже всі газети – препадлючі та продажні. Якщо хочеш вижити – не вір нікому, окрім Бога. Та не московського (він теж брехун), а свого, правічнослов’янського. Я особисто вірю лише йому. Та ще народним прикметам.





* * *

І ще – про винятковість. Так, я є винятком із правила, вигнанцем звідусюд: з любої серцю Комуни, зі школи, університету, радянського суспільства. Фактично я жив у якомусь вигаданому космосі, звикаючи до своєї винятковості. Ждав, що мене колись покличе архангельська труба. І ось вона покликала. Але не в майбутнє, а на той світ. Виявляється, там я потрібніший. Там оцінять мої здібності, відпустять земні гріхи й нагородять безсмертям.
У батька мого немає могили – це значить, що він безсмертний. Мамина могила знищена – це означає, що мати перебуває на небі. Бабуся має могилу, але душа її давно біля Божого престолу.
Мені земна могила гарантована на двадцять п’ять років, а от про душевний прихисток не відомо нічогісінько. Виняткова невідомість поза всілякими правилами.





* * *

Добрі люди, агов! Мені холодно! Де ж ви поділися, добродійники?
Де ви, дядьку-жалільнику, який віддав мені свою зеківську куфайку на Ярославському вокзалі у Москві далекого п’ятдесят сьомого року?!
Де ви, дорогий Микито Антоновичу, поете і прозаїку, який вчив мене не матюкатися привселюдно і не плювати на асфальт?!
Де ти, любий Адольфе Павловичу, котрий навчав мене бути гордим і незалежним, себто винятковим?!
Отож-бо, ви всі на небі, у Божім раю, і ждете мене. Знаю, біля вас мені буде тепліше. Та не поспішаю до вас, бо земній моїй рідні без мене буде холодно. Особливо доньці та дружині. Як я їх залишу без захисту?!
...Моє минуле – суцільні втрати. Загибель батьків, кровної рідні та близьких друзів. Усіх пам’ятаю та всіх оплакую безслізно. Нині вони мені часто сняться. Частіше, аніж ті, хто ще живий-здоровий.
Мертві приходять до мене у хворобливих снах. Вони говорять зі мною, цікавляться моїми справами, співпереживають. І я сприймаю їх як живих, а вони, можливо, вважають мене вже покійним, як і вони самі. Не знаю...
Може, мертві здаються мені живими тому, що я не хотів сприймати їхню смерть дійсною і завжди говорив з ними, як із живими: у снах, віршах, у час виняткової самотності...
А деякі з живих мені видаються мертвішими за мертвих, і мені немає про що з ними говорити. Вони самі щось кричать, але я не чую їх. Бо вони для мене насправді мерці. Навіть більше – їх просто немає, просто вони й не існували на цьому світі.
...Що мені до тих, кого я не любив, із ким не ділив останній шматочок хліба, не ходив на барикади голіруч, не хоронив кращих, не вмирав удосвіта на червоній від крові стерні?!





* * *

У молодому віці писати хороші вірші мені заважала злободенна журналістика. Нині хороші вірші заважають писати добре освоєне ремесло віршувальника та виняткові лінощі. Отож і пиши, як прийдеться, аби не нудьгувати без діла.
Пам’ятаю, мене деякі колеги звинувачували в тому, що я видаю свої збірочки за казенні гроші, користуючись своїм становищем керівника письменницького осередку. Отож, коли я лишився без посади й сякої-такої зарплатні, я в піку своїм хулителям почав «пекти» книжку за книжкою. Спонсорували видання друзі. Гонорарів я, звісно, не отримував нізвідки. Жив по інерції, писав по інерції. Це триває і по сьогодні. Допомагає жити. Щось лишиться посеред словесного мотлоху і путнє. Можливо...





* * *

Щойно був у мене Володя Ширяєв – привіз збірку віршів Вадима Рибальченка. Я проглянув... Є вірші часом непогані, але це ще не поезія. Рідну мову автор забув, а російська таки йому чужа. Журналістська вправність і добра життєва школа – це ще не все, що потрібне справжньому поетові. Не кожен хороший танцюрист може стати болеро, не кожен маляр дорівняється до Леонардо да Вінчі...





* * *

Щось повість у мене не витанцьовується. Якісь розхристані начерки – і тільки. Упевнююсь: я не прозаїк, я читач хорошої (чужої) прози. І не більше. Кожному, як мовиться, своє. Журналістика вбила в мені прозаїка і не дала розвинутися як поетові. Це слід визнати. І я, грішний, хоч і неохоче, це визнаю.
...Добра віддушина – потелефонувала Олена з Києва. Поділилися останніми новинами. Своїми і планетарними. Однаково захоплювались рішучими діями опозиційних сил у Киргизстані та в Таїланді. Нам би повчитися в азіатів, як треба відстоювати перед імперською владою свої права та інтереси!
...Ніяк не можу встановити мобільний зв’язок з Анатолієм Назаренком. Було ж заплановано поїздку Станично-Луганським районом. Одразу після великодніх днів. Може, він забув за домашніми клопотами?
...Компоную нову книжку (збірник віршів, малої прози і перекладів із російських поетів), для цього видання пишу й міні-повість «Винятковість». Нічого нового мій пильний читач там не знайде, але, надіюсь, зрозуміє мене і пробачить моє надокучливе нагадування про себе.
Друзі вміють пробачати, а вороги мене аж ніяк не цікавлять.





* * *

Немає тепла – немає добра.
У ранковому тумані мокрою від нічного дощу стежкою сходив до найближчої аптеки. Придбав найнеобхідніші ліки. Вони помітно подорожчали за останні дні.
А пенсії все ще немає...
Мимоволі пригадався сакраментальний вислів «батька всіх народів»: «Жить стало лучше, жить стало веселей!».
Чому ж народ не радіє?
...Хотів би я написати кумедну повістинку про кумедні пригоди «виняткового» чоловіка на винятково-театральній сцені реалістичного буття. Та рука не слухається і «витворяє» казна-що, повторюючись і повторюючись, немов приспів безкінечної пісні.
Пиши, чоловіче, як на незіпсоване серце лягло: чесно і відверто, не соромлячись своїх тихих плачів у самоті сивій. Не бреши собі та людям довірливим, бо то є превеликий гріх!
Усе минеться, травою поросте, забудеться. І кумедне з трагічним так переплетуться, що годі буде й розібрати, де сцена, а де глядацький зал. Де комедіянти, а де трагіки, де актори, а де глядачі.
По суті своїй життя – туманний ранок і мокра стежина в нікуди.





* * *

10 квітня. Жахлива авіакатастрофа під Смоленськом – розбився польський урядовий літак, на борту якого були Президент Польщі Лех Качинський із дружиною та десятки високих урядовців, політичних діячів, священиків, письменників. Усі вони летіли в Катинь, аби пом’янути своїх співвітчизників, знищених енкаведистами напередодні Другої світової війни.
Низько схиляю голову, висловлюю співчуття всьому польському народові...
Польща, велика Польща – наш єдиний вірний союзник, на відміну від лицемірних північно-східних сусідів. Її трагедія – це і наша трагедія . Моя особиста трагедія.
«Як довго триває ця війна, – іноді думаю я. – Їздимо одне до одного з візитами ввічливості, а самі ховаємо ножаки за пазухою та мріємо відшматувати частину сусідської території – по Дніпро, по Збруч, по Сян, по Одру. А мені особисто не треба ні Поволжя, ні Уралу, ні тим паче Магадану, хоча там повно-повнісінько наших українських кісток – від козаків-першопрохідців до їхніх прапрапраправнуків-шістдесятників. І ті наші рідні кості лежать упереміш з кістьми польських братів-вільнолюбців».





* * *

Я борюся зі своєю страшною недугою, намагаюся не думати про її висліди...
«Я ще потрібен тут, на землі!» – кричу ві сні. Мене, звісно, ніхто не чує, та чує, сподіваюся, Господь-Бог. Нехай розпоряджається моїм життям, долею моєю.
...Сьогодні я з’їздив на зарічанський ринок, де накупив свіжої зелені для приготування салату. Пройшовся межи ятками – знайомих не здибав. Але придбав собі на літо джинсові штани та блакитну кепочку з сонцезахисним козирком. А завтра з донькою думаємо з’їздити на центральний ринок – хочемо купити мені легенькі черевики з дірочками, м’якою підошвою й обов’язково елегантні. Пройдемося Совєцькою, може, хороших знайомих зустрінемо, поспілкуємося. Я так давно не бачив приємних облич, не чув щирих слів! Не треба мені ніякої винятковості – хочу щирості й взаєморозуміння. Того, чого не купиш ні за які гроші.
...Оце доведу до ума книжку діда Івана Дробицького і впритул підійду до завершення своєї, можливо, уже останньої оригінальної книги. Нехай вона буде сумна, невиняткова (пересічна), але те, що буде вона щирою, я обіцяю...





* * *

Гласність – річ жорстока. Нонсенс, але це саме так. За радвлади, особливо на союзній території, усе було гладко і наперед спрогнозовано. За рубежем щось відбувалося, але ж то – гнилий Захід!
Сьогодні серце розривається від жахливих повідомлень звідусюд. У Бразилії зливи та зсуви грунту хоронять живцем сотні людей; у Киргизії гинуть десятки незгідних з владою опозиціонерів; у Таїланді йдуть вуличні бої з жертвами з обох боків; у Росії розбивається літак з елітою польської нації... А що може статися завтра, позавтра? Від чого серце моє знову стиснеться пекучим болем? Що повториться в нічних кошмарах? Боюся заплющувати втомлені від невиплаканих сліз очі...
Хочу спокою. Іще на цьому світі, поки живий, хоча й нездоровий.
Лягаю на спочинок – перевтомився.


2010

* * *

Україну в єдину державу намагалися об’єднати старокиївські князі та середньовічні козацькі кошові, гетьмани Іван Мазепа і Павло Скоропадський, злісно кляті комуністами й шовіністами палкі Семен Петлюра і Степан Бандера, уже мої сучасники-дисиденти Левко Лук’яненко і В’ячеслав Чорновіл… Невміло прагне об’єднання лівих і правих, патріотів і україноненависників наївний мій земляк Віктор Ющенко. Думаю, що і Юля Володимирівна щиро хоче цього, але не має достатніх сил і можливостей. Намагаюся зрозуміти причини багатьох спроб і невдач, не спішу категорично звинувачувати в поразках вождів і поводирів роз’єднаної і розбратаної народної маси, що ніяк не налаштована злитися в тісних національних (або й інтернаціональних) обіймах. Важко це, неймовірно, титанічно-трагічно тяжко… Що вже далеко ходити в пошуках позитиву, коли я сам – не ворог собі самому – не можу об’єднати власну невеличку родину, знайти порозуміння з кровним сином і донькою, з двоюрідними і триюрідними братами й сестрами, свояками-родичами, що живуть у Сумах і Харкові, Львові та Рівному, Кам’янці-Подільському і Луганську, в інших містах і селах так званих «бандерівщини» і «малоросії»?!




* * *

«Де народився, там і згодився». Мабуть, у цьому мудрому вислові криється правильна відповідь на непросте і найважливіше, на мою думку, питання: хто ти єси і де твоє місце на землі? Хоч у Луганську я прожив понад сорок літ, але душею і тілом я завше у Верхосуллі, там, де загубились мої першопочатки.




* * *

Читаючи історію України, я почуваюся тяжкохворою людиною на операційному столі, якій без наркозу видаляють смертельні метастази, причому ніхто не гарантує щасливого результату, повного відновлення життєдіяльності хворого. Я усвідомлюю це, але не відмовляюся від операції-експерименту – видужання має прийти через біль, треба лишень витримати його, не померти нагло на радість і втіху тим, хто заперечує не лише моє право мучитись долею України, а й саме моє існування на цій тисячно-перегрішеній землі.




* * *

Ще з малих літ я зжився зі своїм круглосирітством, не особливо й нарікав на долю, однак ніколи не переставав крадькома плакати не над могилами батька-матері, а над усвідомленням відсутності їхніх могил, неможливістю бодай зрідка відвідувати священні для мене горбики землі, аби припасти до них грудьми та відчути свій досмертний зв'язок із найріднішими останками, що покояться під дерном і барвінками. Сирітство – це, мушу сказати, найбільша і найтяжча мука!




* * *

Не спромігся звести власний будинок, посадити й виростити сад… Народив хіба що сина, але виховували його інші, і виховували не в найліпший спосіб. Не прощу собі ніколи такої безвідповідальності та легковажності!




* * *

Ось і мала моя батьківщина: усе тут мале споконвіку порівняно з довколишнім світом, із цілою великою Батьківщиною, але наскільки все тут змаліло за півстоліття, а особливо за останні роки! Тіснішими стали обшири-видноколи, вужчими дороги, стежки і стежечки, геть скрихітнились колись визначні символи неперебутності рідного села: середня школа, клуб, лікарня, крамниці, тваринницькі ферми й технічні майстерні. Вітри здули з лиця землі цілі хутори і присілки: Марусине, Кобзареве, Першотравневе, мою Комуну-Ойкумену… Коротшими й безлюднішими стали Кучерівка і Бараба, Голуб’яче і Смєтіне, Башкиреве і Козків-хутір. Щезли обидва вітряки, цегельня і сітровий заводик, молочарня і ветлікарня. Не стало комор і токів, усе менше і менше автомобілів перетинає Марківку в напрямку Штепівки та Жовтневого. Дорога ж на Рудку заводить хіба що в глухий кут – інших доріг просто не стало, їх заорали, або ж вони заросли бур’яном-дерезою. Моя золота Сула втопилася в болоті, бо вище за течією її перегородили греблею запопадливі місцеві перетворювачі природи. Широка долина річки – суцільно непрохідні джунглі з вільх і верб, очерету й рогози! Сльоза сльозу не здоганяє – висихають на моїх зморщених щоках, як висохли криниці та джерела всього Верхосулля.
І люди-земляки, здається, здрібнішали, і ніким замінити незабутніх бібліотекаря Григорія Івановича Падалку, ерудита-вчителя Віктора Григоровича Коржова, художника і музику Бориса Явдокимовича Лободу, кіномеханіка Євгена Гуйву, вчительку української мови та літератури Меланію Михайлівну Дідевич, дядька Мишка-сітрового, тітку Марфу-молочарку, голову сільради Андрія Андрійовича Зінченка… І ніколи вже не зустріну я на сільських вуличках двох діденківських Катрусь, двох пигулівських і одного скляренківського Іванів, моїх найщиріших друзів… І ще багатьом, і багатьом я вже ніколи не зможу сказати «Здрастуй…»
Єдине, чим радує мене моя мала батьківщина, – це її зелене вбрання. Крім здичавіло-зарослої річкової долини рясно розрослися лісосмуги, обидва марківські парки, біляцвинтарні гаї. Зберігся й лісопарк у знищеній Комуні, щоправда, він давно втратив свою паркову привабу… Жаль, гине на очах запущений колгоспний сад між Кучерівкою і Першотравневим. Доживає віку попівський сад біля школи, геть зовсім зникли комунівські старий і молодий сади, липова алея, меморіально-родинний цвинтар поміщиків Крамаренків біля обмілілого верхнього ставка у Комуні (нижній став перетворився на жаб’яче болото; болотами стали і колись штучно заводнені яри). Сльоза сльозу не здоганяє – висихають у пустелі запустіння та людської байдужості…




* * *

У дитинстві та юності мені довелося перепливати Сулу і Псло, Онегу й Дністер, Західний Буг і Сіверський Дінець, Оскіл і Айдар… У різний час я купався в Дніпрі та Сеймі, у Ворсклі та Деркулі, навіть у Валдайському озері та Чорному і Балтійському морях… Та найтеплішою, справді живою, цілющою водою була комунівська ставкова і верхосульська річкова. Хотів би й зараз зануритись у її таємничі глибини, та де вже там! Ні риби в них, мабуть, немає, ні раків – одні жаби та вужі…




* * *

Моє покоління жило-виживало в голоді та холоді, особливо тяжко було не згинути й вирости круглим, як і я, сиротам у післяокупаційній, до нитки обдертій чужими-своїми вандалами Україні. Їли ми все, що повзало й літало, що пробивалося з пораненої землі до сонця. Труїлися, хворіли, помирали та знову воскресали. Нам треба було вирости, щоб замінити в радянсько-колгоспному рабстві батьків і дідів. Ми зобов’язані були вирости й чогось навчитися, аби продовжити свій рід-нарід і колись, уже в зрілому віці, відверто плюнути в червоні пики наших гнобителів!

ГЕРОЙ МУКДЕНА


Маленький Валковець, на приізвище Піскун, пораючись біля бригадних волів, нахваляється дядькові Вихтору, як він у сорок п’ятому брав Мукден:
– Як перетнули ми Хінган, так накинулись на вузькооких япошок. А ті, заплутуючись у густому гаоляні (це їхнє просо), здавались нам у полон сотнями.
– Не бреши, Іване! – заперечує дядько Вихтор. – Хто ще може злякатися такого ліліпута, як ти?!
Іван-ліліпут сердиться, принципово ховає за пазуху кисет із тютюном, кричить:
– Ти, Вихторе, навіть не знаєш, де той Мукден, ніколи не бачив гаоляну. А ще й пащекуєш! Мукден у мене ось тут. – І показує подряпину на куцій нозі...





«И СКУЧНО И ГРУСТНО»


Юний Лермонтов мене підкорив одразу і назавжди. «И скучно и грустно, и некому руку подать в минуты душевной невзгоды...» – це лягало на душу і лікувало її, немов рану листок подорожника.
Поряд не було ні друга, ні подруги – лише томик Лермонтова. І довкруж – непроглядний морок кінця п’ятдесятих... Настрій якраз для сумних ліричних роздумів.
«И скучно и грустно...»
Тоді й написав я мої перші вірші. Російською, звісно ж мовою...





ПОТОП


Сула набрякла вологим снігом, заполонила долину і перехлюпнулась через поріг нашої глинянки вночі. Сестра, йдучи на відро по малій нужді, по коліна опинилася у холодній воді. З переляку заволала:
– Ось він, потоп!
Хата хиталася, немов ковчег, пливла до свого Арарату.





НЕ ПІЙМАНИЙ – НЕ ЗЛОДІЙ


Уранці на мотоциклі з коляскою підкотив до нашої хати дільничний капітан міліції Степан Кузьмич Соломка.
Вільхи з громадського лугу ми тягали вночі: я, Іван Пигуль (Григорович) і Микола Калюжний, той, що Гого. До ранку бабуся замазувала стінку хліва глиною з навозом, маскуючи червонясті лаги під торішні.
Соломка колупати стінку не став і спитав у моєї сестри-ланкової: «Чув, ти гониш кращий на Кучерівці самогон... Це брехня, чи свята правда?».
– Правда, Степане! – заприсягнулася бабуся. – Принеси, Людо, кухлика.
Самогон був душевний. Вільха була торішня. Ловити на злодійстві не було кого.





ЗГОРЮ І ЗГАСНУ


І закінчаться мої страждання на цій прекрасній землі.
Я згасну вдосвіта – мало хто й помітить.
Бо я – не перший...
Та, мабуть, і не останній на цім небосхилі.





ГУЛИ ДРОТИ


Босонога хлоп’яча орда, відступаючи від штепівської розвилки до місця постійної дислокації, влучними кидками каміння побила всі фарфорові чашечки на дерев’яних стовпах.
А дроти, повиснувши безвільно, гули про те, що літо буде врожайним, і що сільська агресивна дітвора нарешті скуштує справжнього хліба.
Про це й гули дроти...





БОЇ МІСЦЕВОГО ЗНАЧЕННЯ


Зброї в хутірських підлітків стільки, що можна було озброїти повноцінну армійську роту. І зброя та стріляла – йшла неоголошена війна із сусіднім Буциковим.
До підлітків приєднувались парубки. Тоді вже з’являлися жертви.
Звісно, про бої місцевого значення, крім Рудки й Буцикового, не знали ніде. Хіба що у Терешківці та Печищі...





А ВЕРБИ РОСТУТЬ СОБІ


Ходжу по нашому колишньому горбатому городу, пригадую, де що росло і буяло. Он там під гудинням ховалися пухирчасті ніжинські; трохи нижче, неподалік болота куталась в полотняні мережива капуста. На прикордонні городу і сіножаті кучерявились верби, які виросли із забитих мною кілочків. Їх зрубували не раз, не двічі: на будівництво хлівця, на ремонт огорожі, на дрова. А вони знов ростуть собі й ростуть...
Єдине, що зв’язує мене з далекою минувшиною. Верби, вербиченьки...





В РАЮ, СКРАЄЧКУ


Скраєчку я вже був, заглянув і в шпаринку, та за поріг ступити не посмів.
Чекаю дозволу від ключаря Петра. А він мою анкету ще не вивчив.
Посиджу, скільки й слід, за ворітьми.





ЧИ ЖИВА ЩЕ МОТЯ?


Чи жива ще Мотя Пахненко, яка, отримавши спадщину в прибалтійській Мадоні, хотіла зробити мене латвійським бароном?
В юні роки я відмовився.
Сьогодні прийняв би пропозицію: скрізь живуть люди...





ДОБРОСУСІДСТВО


З Луциківкою ми не воювали. Звідти до нашої школи ходили добрий десяток хлопців і дівчат: із восьмого по десятий клас.
Та й часи дещо змінилися, зброю ліквідували міліціянти.
Я ходив до Галі Мовчан, закохавшись у неї безоглядно. Місцеві ревнивці хотіли нам’яти мені боки, та Галин брат заборонив:
– Не чіпайте – ми з марківчанами маємо жити в добросусідстві й злагоді.





ЗА ТУМАНОМ…


За туманом – самота і печаль.
У ранковій росі – незагублені стежки в затумання: йди і вір, сподівайся і не розчаровуйся. Затумання – то завжди надія. На диво див, на винятковість.


За туманом – Люда.
«Людо? Людо, озовися!»
Тихо... Й знов на повні груди:
«Людо, де ти?» – на узліссі
хтось шукає, кличе Люду...


2010

ДВОЄ, ЯК ОЧЕЙ У ЛОБІ


Після того, як я мало не втопився в печищанській корінній канаві (притока Сули), я почав готуватися до втечі з піонерського табору, де не було ні ситості, ні волі. Коли таборяни поринули в «мертвий час», я тихенько вислизнув з шкільного двору й гайнув через кладку до Андріївки. А там – на гору, на гору, аж до Рудки. А Рудкою, до Комуни, дорога була вже не раз ходженою...
Бабуся не лаяла мене за втечу – дорікнула хіба що за те, що покинув напризволяще сестричку. Сплакнула: «Вас же у мене двійко, як очей у лобі! Одне без одного ви пропадете...».





ЯК ЛИСТЯ ЗА ВОДОЮ


Усе хороше, що зігрівало тебе у житті, нехай вовіки пребуде з тобою і разом з тобою перейде в інші виміри. А все лихе, що заважало тобі, пробуджувало у твоєму єстві первісні інстинкти – заздрість, зло, скнарість, сухий розрахунок, відпливе у невідь, як сухий лист за водою! Це – моя молитва на щоніч.
Текуча вода очищає і змиває все зайве.
Як лист за водою – всі земні гріхи.





НЕМА ПРОРОКА НА ЗАДВІРКАХ


Хутір Шишкове – у відкритому степу. Ні річечки, ні ставка. Приватний магазин та відлюдний цвинтар. До міста, навпрошки – верст десять, не більше.
Хіба ж винен академік Костянтин Меркурійович Ситник, що сюди, на краєчок цивілізації, сьогодні немає путньої дороги?!
Хіба ж від нього залежить, що заповітними думками «шишкарів» заволоділи феодали й рабовласники з «Регіонів», так звана слов’яносербська мафія?!
Мені було боляче дивитись на сивочолого академіка зі світовим іменем, коли хутірські гузнолизи Єфремова і Тихонова відверто хамили вченому. Справді, немає пророка на задвірках епохи!





ОСЛІПЛЕННЯ СЛАВОЮ


По закінченні поетичного конкурсу на святі «Слобожанський Спас» у Сватовому до мене підійшов лисичанський віршописець і співак Анатолій Алексеєнко.
– Чому я не потрапив у переможці? Хіба мої вірші гірші за писанину сліпонародженої рубіжанки?!
– Не гірші, Толю, а холодніші. Ти ж маєш престижне місце за пісню...
– Співаю я, ніби дихаю. А вірші пишу за покликанням. Після Сосюри я – найславетніший в Лисичому...
– Сліпа не дівчина-переможниця, а ти, Анатолію... Запам’ятай це. Мені твоя куплена брехнею дружба геть не потрібна...





ПОСІПАКИ ЯНУКОВИЧА


– Кого ви слухаєте, Костянтине Меркурійовичу?! Це ж посіпаки Януковича, найбільші місцеві брехуни. Окрім селищного голови, тут і людей совісних немає... Я за одним столом із ними сидіти не можу – це мене принижує...
І вийшов з кабінету голови Словяносербської ОДА. У дворі півтори години гомонів з водіями і слюсарями. У кишені не було ні гривні, тож я не міг дістатится до Луганська.
Нарешті «батьки» району вирвались на площу біля будинку адміністрації.
– Де ж подівся друг Ваня Низовий? – забідкався академік. – Я ж повинен відвезти його додому...
– А я тут, дорогий Костянтине Меркурійовичу! Я ж казав, що з посіпаками Януковича мені не по дорозі...





А ЗОРІ ТУТ І СПРАВДІ ТИХІ


Я засинаю одразу по дев’ятій вечора і встаю удосвіта, ще до жайворів. У Свистунівці або Марківці ранкове пробудження дарує тобі чимало всіляких див: хрущів над вишнями, якщо це у травні, зорепад, якщо це серпень. І обов’язкове гудіння невсипущих бджіл-трудівниць. Собачий гавкіт вгамовується, на ставкових плесах розходяться кола...
Тихі зорі спонукають до роздумів про чудові перспективи життя на волі.
Справді тихі зорі...





НЕ РУДИЙ ПАНЬКО


Не знаю, який заядлий пасічник мій земляк, а по сумісництву ще й Президент України Віктор Ющенко, але, вірю, він і в підметки не годиться моєму старшому другові з села Свистунівки Іванові Васильовичу Дробицькому, а тим паче гоголівському рудому Паньку. Бо ці обидва, крім доїння бджіл, мали ще й літературний хист і писали путні книжки про народне життя-буття, тоді як Віктор Андрійович самотужки не напише змістовного Указу, а чужі державні акти заветовує, бо нічого в них не розуміє...
Ох, мало, мало у нас нині Іванів і Паньків!





СМЕРТЬ РОЗМИНУЛАСЯ ЗІ МНОЮ


Видно з усього, що я ще поживу на цьому світі, потопчу траву-мураву. Не загинув під колесами товарняка у Казахстані та поблизу Балашова, не потонув у Сулі та Онезі, тож і моє стрімке падіння з ламкої вільхи в лузі під Першотравневим – ще не кінець, не останній акорд...
Смерть розминулася зі мною і тоді, коли межи нею і життям було не більше п’яти сантиметрів. Катя Діденкова розказала про цю жахливу пригоду своїй старшій сестрі Валентині, а та нещодавно – нагадала мені при зустрічі.





Я СКУЧИВ ЗА МАЙДАНОМ


Днями луганські активісти Руху та «Просвіти» збираються їхати до столиці. Я сам напросився, бо мене забули включити до складу делегації, дарма що я був першим «просвітянином», який закликав шанувати автохтонну мову лугарів.
Д.В. Павличко став на мій захист:
– Нехай Іван їде, він, бачу, скучив за нічним столичним Майданом. Може, це буде його остання поїздка до Києва...
Так, я скучив за Майданом, за помаранчевим настроєм свідомого українства.





У РОМНАХ МАКІВНИКИ СОЛОДШІ


Такої спеки не було давно вже. У Ромні ми заховалися під тентом і наминали наркотичну страву. Хіба й Шевченко, буваючи не раз тут, на ярмарку, зі смаком наркотик цей не споживав, охоче куштуючи маківники?
Ми куштували нелегальну страву в Батурині, Хоружівці та Сумах, найвище оцінили все ж роменські збадьорливі найліпші пиріжки. У затінку Шевченка кайф ловив я...





ПРИНАДЛИВЕ МІСТЕЧКО


До Кролевця домчали ми під вечір.
Давила втома брилою на плечі, хотілось їсти, та найбільше – пить, перепочити мить хоча б. Рипить московський шлях під гумою. Десь тут є дивний сад... Міняємо маршрут, та швидко вечоріє... Диво-сад побачим іншим разом. Зорепад нас кличе в путь-дорогу неблизьку, через Батурин, через Сейм-ріку до селища славетного Терни – попробуй тут зверни...





НА КАЛИНОВІМ МОСТІ


Як нас гнали на демонстрацію першого травня, то на мосту через Сулу я загнав у п’яту величезний шпичак. Через тиждень нога позеленіла і віднялася. До школи я ходити не міг, тож лежав у кутку нашої хати і малював вугіллям на свіжопобіленій стіні симпатичних матросиків.
А по марківському калиновому мосту торохтіли полуторки і зіси, вантажені цукровими буряками. Калиновий міст з’єднував протилежні береги однієї великої любові.
На калиновому мосту ще не раз в житті обнімуться мої минулі літа.
Калиновий міст давно вже став бетонним, але дзвенить, як у дитинстві.





І РАК МЕНІ ВІДОМСТИВ


Малим я вправно ловив раків у комунівському ставку та продавав їх зальотним студентам Сумського технікуму по рублю за цеберку. Одного разу якийсь моряк продав мені за цеберку раків тоненьку «капітанську» сигару. Мені вона не сподобалась, і я вирішив не силувати себе до паління тютюну.
Та кучерівські хлопці, і в першу чергу мій сусіда і родич Ванько Пигуль, силоміць змусили мене затягнутися «козячою ніжкою», у якій були намішані турецький тютюн, гусяче лайно і суха трава. Мене цілий тиждень рвало немилосердно, однак по всьому тому хлопці заставили знову на повні груди вдихнути дим кізяків і дурману.
Через шістдесят п’ять літ рак-неборак з комунівського ставу наздогнав мене і жорстоко відомстив мені за всі образи, вчепившись у мою праву легеню великою клешнею. Тепер я сплачую компенсацію мстивому ракові – тисячами і тисячами гривень (рублі у нас давно скасовані).
А рак-неборак злорадствує, не послабляє тиски сталевої клешні...





ДОРОГА ДО РАЮ


Он тамечки, за рогом – рай.
Аде дорога до нього пролягає через пекло. Не впади на першому з дев’яти пекельних кіл. Пам’ятай, що в раю квітує твоя райська яблунька, пересаджена з твого дитинства господнім садівником.
Тримайся дороги до раю!

Я – Каховський Петро Григорович, завтра (ні, вже сьогодні!) помру ганебною смертю, усіма проклятий і забутий, ніким не оплаканий ні в церкві, ні на цвинтарі, ні в далекому збіднілому родовому маєтку. Над убійниками в Росії не плачуть – їх закидають камінням, втоптують у багно, а потім, досхочу натішившись їх стражданнями, напівживих закопують на пустирі, мов скажених собак, після чого у прокуреній, запльованій корчмі п’яно похваляються своєю відданістю царю та отєчеству...


(...Ще у п’ятому класі я довідався про декабристів, і п’ятеро з них – повішені – у моїй уяві зрівнялися з краснодонськими героями, а Петро Каховський став моїм кумиром на довгі й довгі роки.
У своїм дорослому житті я прочитав десятки книг і сотні журнальних та газетних публікацій про декабристський рух, зібрав цілу бібліотеку про діяльність Північного та Південного товариств, про повстання в Петербурзі та Василькові, зрештою про сибірську епопею тих, на чию долю випала кара, страшніша за миттєву смерть. Я захоплювався мужністю Батенькова і Луніна, боготворив Івана Сухинова, однак образ Петра Каховського затіняв усіх! О, це був герой над героями, справжній заступник скривджених і принижених!)


– Ото я й кажу: для них я ніякий не герой, ніякий не заступник скривджених і принижених – я убивця, погубитель Милорадовича (не графа, не губернатора Санкт-Петербурзького, а прославленого генерала, героя наполеонівських війн, кавалера найвищих орденів, царського улюбленця і кумира напівсвітських дам). Я двічі убивця, бо на мені чорною плямою прикипіла тяжка провина – смерть старого служаки полковника Стюрлера...


(Милорадович – наш, українець, тож мимоволі хочеться пожаліти його, бо чоловік він був славний, гульвіса відчайдушний, до солдата прихильний, і з молодшими офіцерами – за панібрата. А щодо Стюрлера... скільки їх, було, понаїхало звідусюд у глибинку расєйську: на ловитву щастя і чинів! Грубий був, по-пруськи неотесаний, кулакам волю давав...)


– Я передбачав свій безславний кінець, свідомо йшов на Сенатську площу, готовий на все: або перемога, або смерть! Однак я не здійняв руки на царя, хоча мене до цього й підбурювали. Рилєєв прямо сказав мені за вечерею: «Тобі, Петре, нічого втрачати: ні чинів у тебе, ні сім’ї, ні надій на майбутнє – одні борги. Без крові не обійтися... ти повинен стріляти в царя. Тим паче, що ти сам колись зголосився на такий подвиг».


(Лукавив Кіндратій, ой, лукавив – мовляв, моє слово, а твоє діло...)


– Сьогодні я не впевнений, що це подвиг: убити самодержця. Не знаю, чи впевнений нині в цьому Олександр Бестужев, що думають з цього приводу Якубович та Оболенський. Тоді, ще влітку, вони твердили, що змін без крові бути не може. Так думав колись і я. І не тільки думав, але й кричав про це. Недарма ж барон Штейгель назвав мене і Бестужева «полум’яними терористами». Мені лестили слова барона і я готовий був натиснути на спусковий гачок пістолета. Якби ж не умова Рилєєва, навіть не самого Рилєєва, а всієї керівної верхівки змовників. Кіндратій лише висловив спільну думку, хоч і намагався приховати це від мене. Дещо раніше він говорив мені таке: «Захопи царську сім’ю, і ми віддамо її суду Великого собору». Я не втримався тоді від застереження: «Дивіться, панове, будете каятись!». На мене кричали всі разом, перебиваючи один одного, доводили неминучість знищення царя і його сімейства.


(Петрове життя, як сказали б сьогодні, не вдалося: при всій своїй амбітності кар’єри він не зробив ні на військовій, ні на цивільній службі. Звісно, це його пригнічувало, він борсався в нужді, гарячкував, але... людиною залишався цілісною і по суті доброю, товариською...)


– Не пам’ятаю вже, що я говорив, – одне пам’ятаю: хоч і з великими ваганнями, я все ж погодився на пропозицію Кіндратія і його однодумців. Це було, повторюю, ще влітку, з часом розмова та призабулася, виникали нові пропозиції, змінювались плани. І я не надавав особливого значення своїм колишнім гарячковим словам. Їх згадав Рилєєв. Увечері тринадцятого грудня я зайшов до нього і застав його в товаристві Олександра Бестужева, який квартирував з ним в одному будинку. Обидва були збуджені, рішучі, багатослівні. Кіндратій, поклавши на плечі мені свої по-жіночому пещені руки, якимось не своїм, робленим голосом новоявленого пророка, нагадав: «Настав твій час, Петре! Завтра тобі стріляти в Миколая. Приходь на Двірцеву площу в своєму офіцерському лейб-гвардійському мундирі і ще до збору наших військ біля Сенату постарайся проникнути в палац, або ж дочекайся на ґанку і вбий претендента на престол Миколая Павловича». Я ще й рота не встиг відкрити, щоб відповісти Рилєєву свою згоду чи незгоду, а він уже обіймав мене як найближчого друга і чужим, солодким голосом нашіптував: «Я знаю твоє самовідречення, ти можеш принести більше користі, аніж на площі – згуби імператора». Я, Бог тому свідок, не відмовлявся зовсім, лиш заперечував йому, мовляв, здійснити це неможливо, які я знайду для цього засоби... Рилєєв же уявляв у всіх передбачуваних і непередбачуваних подробицях: ось я входжу до палацу рано-вранці перед початком повстання, в офіцерському мундирі; ось я стою на площі, чекаю виїзду імператора і стріляю в нього. Кіндратій говорив переконливо і я мимоволі підкорявся його волі. Як, власне, і завжди. Я губився перед його залізною логікою, падав у власних очах все нижче і нижче, почувався, мов нікчемний плебей перед всесильним патрицієм. Мене гнітила світла велич переконаного у своїй святій правоті Рилєєва, його готовність до самопожертви, я не знаходив сил відмовити йому, своєму сильному духом другові, благодійнику (адже я заборгував йому, і немало, він рятував мене від нужди і голоду, зодягав з власного плеча), не міг роздратовано вигукнути: «Чому саме я повинен стати царевбивцею, а не ти, не хтось інший!». Сказати по щирості, я навіть не думав, що хтось, а не я, повинен стріляти в царя. Усе моє єство прониклося болями вітчизни моєї, я жив цими болями, мучився ними... Може тому, а може, помиляючись у меті й намірах, для загальної користі я не бачив у своїх думках і вчинках якогось злочину. А Рилєєв уперто повторював лише три слова: «Відкрий нам хід!» Він заворожив мене цими словами, цілком позбавив волі мислити й вирішувати самостійно. І я, і Кіндратій були немов у лихоманці. Ми забули, що колишні плани товариства змінилися, що царевбивство суперечить їм, може зашкодити загальній справі повстанців. Добре, що Бестужев був поряд і все чув. Добре, що запротестував, охолодив наші надміру гарячі голови. Кровопролиттям, доводив він, ми заплямуємо не тільки свою совість, а й святе наше діло. А ти, Каховський, продовжував Олександр, після пострілу в царя втратиш не лише своє чесне ім’я, а й батьківщину!». Я відчув, як гаряча хвиля залила моє обличчя, обпекла мозок, кінчики пальців затерпли... Втратити батьківщину?! Це – кінець всьому. Більше втрачати нічого. Бо все вже втрачено: військова служба, чиновницька кар’єра, дворянські маєтності, милість високого начальства. Я люблю Росію, мені до болю шкода її закріпаченого народу – за них я готовий прийняти найлютішу смерть. Я згоден стріляти в царя, згоден занурити гострий кинджал у його холодне і байдуже до людських страждань серце. Але... як же без батьківщини, без друзів щирих і рідних могил! Що ж ти робиш зі мною, любий Кіндратію! Адже це не по совісті, адже це... Мені ж, як і тобі, як і Бестужеву, відомі плани товариства у всіх деталях, я ж розумію, що вбивство царя більшістю наших соратників засуджене, що ти з власної ініціативи, не порадившись ні з ким, не попередивши Трубецького, хочеш вкласти в мою руку смертоносний пістолет. Пам’ятаєш, ми восени посварилися з тобою, Кіндратію? Ми й зараз посваримось, якщо ти не відступишся від своїх домагань. Ти йдеш на повідку в південних змовників, хочеш, як і вони, створити «cohorteperdue» – приречений загін цареубивць. Я не боюся підняти руку на імператора – я не хочу бути самовбивцею! Я вийду завтра на Сенатську площу, я візьму заряджений пістолет. Але стріляти в царя не буду! Сьогодні відмовляюся, і завтра від свого не відступлюся. Я проти твого «позапланового» вбивства, Кіндратію. Ти не все сказав мені, але я, нещирий мій друже, знаю більше, ніж ти гадаєш. Ти сам холоднокровно підписав мені вирок: громадянська смерть царевбивці! Тобі я потрібен до пострілу (тільки до смертоносного пострілу!), а там... Ви у своєму маніфесті до народу поясните, що вбивство імператора – «випадковий» і приватний терористичний акт, здійснений одинаком, розумово неповноцінним, далеким від вашої організації, чужим її ідеям відщепенцем. Після мого пострілу ви рішуче й без найменшого жалю відмовитесь від мене, оголосите мене, одного з найгарячіших прихильників державного перевороту, поза революційною організацією, поза законом. Ви не зупинитесь навіть перед тим, щоб вигнати мене з Росії назавжди. Кіндратію, дорогий брате мій! Витри сльозу, я не можу дивитися на неї! Даруй мені, але ж ти, людина, яку я обрав собі в друзі серед тисячі людей, ще не так давно (і це може підтвердити Бестужев) ніби між іншим сказав мені: «Запам’ятай на всяк випадок, що після твоєї згоди на царевбивство ми тебе не знаємо і ти нас не знаєш. Роби свою справу, як умієш». Чого ж ти зараз замовк? Чому ж не смієш повторити свої ж слова? Восени ти знайомив нас зі своїм планом: царевбивство треба здійснити руками людини, яка засудила себе на жертву і яка стоїть поза товариством. Після здійснення терористичного акту дати цій особі «засоби до втечі з Росії, наділити її всім необхідним, грішми також...». Ти, Кіндратію, мотивував цей план тим, що царевбивство може здатися народові тяжким злочином. Що ж, ти близький до істини. Але мовчиш... не виправдовуєшся, не заперечуєш. Тобі соромно? Тоді не треба катувати себе. Я прощаю тобі все, і зневагу до мене також. Зараз я навіть не кричу в гніві, як тоді, восени, коли вперше почув про твій план. Тоді я був обурений до глибини душі, зараз я просто здивований. Чи ти коли-небудь любив мене по-справжньому, чи тишки прикидався щирим другом? Будь відвертим до кінця, не ховай в душі нічого – завтра нам разом іти на Сенатську площу, а може, хто знає, і на смерть. Зізнайся в присутності Бестужева, що ти скрізь і всюди говорив: «Каховський на все зважиться...». Говорив, не відрікаєшся. Але звідки така впевненість?! Я ж не приховував своїх думок, зізнавався Бестужеву, що ти, Кіндратію, даремно стараєшся. Я сказав Олександру, що «коли Рилєєв вважає мене кинджалом, то, будь добрим, скажи йому, щоб він часом не вколовся, я давно примітив, що Рилєєв тонко схиляє мене, але обманеться: я ладен жертвувати собою вітчизні, однак сходинкою йому, чи комусь іншому для підвищення не ляжу». Я не захотів бути терористом-одинаком, я прагнув діяти в рамках загального плану. Хіба я не правий? Мовчиш, Кіндратію? Отож бо! Ти змовчав і тоді, коли Бестужев передав тобі ці мої слова. Ти нічого не сказав, бо тоді нічого було сказати. Тобі, хто ніколи ні в чому не знав сумнівів, хто володів словом краще, аніж зброєю. Нічого не сказав і вже ніколи нічого не скажеш. Завтра – ні, вже сьогодні – у нас віднімуть право говорити. Нас повісять іменем царя, у якого я відмовився стріляти. І слава Богу, що відмовився, не взяв на себе ще страшнішої ганьби. Я навіть радію з цього. Пам’ятаєш, коли ти о сьомій ранку, в день повстання, сказав Трубецькому, нашому нещасному диктатору, що, мовляв, Каховський відмовився стріляти в Миколая, а Якубович – очолити повсталі полки? Пам’ятаєш, повторюю, що відповів тобі князь? «Я радий з цього», сказав тобі Трубецькой. Як бачиш, не я один радію, що не пролилась царська кров. Не подумай, що я пожалів царя і його самодержавне сімейство. Навпаки, я горів, горю і горітиму до останнього свого подиху ненавистю до монарха і його прісних. Мене не засліпила царська мішурована велич. Не зламали мене й фізичні та моральні тортури в казематі Петропавловської тюрми-фортеці. Уже звідси я написав Миколаю про все, що я думаю і з чим гордо піду на ешафот. Між іншим, я написав йому: «Монархи лиш думали про утримання влади необмеженої, про підтримання розхитаних основ, про знищення останньої іскри Свободи й просвіти. Ображені народи спробували добитися виконання обіцяного, їм приналежного – і ланцюги й темниці стали їх надбанням! Царі переступили через клятви свої...». Ось що я написав невбитому мною імператору. Хто ж я є насправді: справжній революціонер, який розуміє всю непідготовленість, всю передчасність збройного виступу проти самодержавства, чи відступник, зрадник інтересів товариства? Істина випливе на поверхню пізніше, а нині я, і ти, Кіндратію, і всі наші однодумці – усі ми, як один, без різниці в чинах, у впитому світі – державні злочинці, вороги вітчизни і царя. Нам жити лишилося так мало: уже намилено конопляні мотузки й приготовлено грубі лантухи на наші гарячі й безпутні голови. Хочеться за ці лічені години (а може, хвилини) розібратися в собі, собі самому зізнатися у своїх помилках, засудити їх перед Богом, якщо він є, сповідатися перед власною совістю і, найперше, перед Росією. Якби у мене була кохана дружина, як у тебе, Кіндратію, чи наречена, як у Якушкіна, я б написав їй прощального листа. Якби я був твердо перекопаний, що моя сповідь дійде до далеких нащадків моїх, я не приховав би від них ні рісочки правди чи неправди. А так... попові я не довіряю, друзі за глухими тюремними стінами... я один, як перст. У камері сиро, темно, немов у могилі. Із цієї умовної могили я незабаром переселюсь у могилу справдешню, довічну. Я, Каховський Петро, син потомственого смоленського дворянина Григорія Каховського. Чи згадає мене хтось на берегах сонної Єсені, у сільці Тифінському, що неподалік від губернського Смоленська? Та чи й буде кому згадувати безпутного дворянського синка, який давно відбився від родового гнізда, не виправдавши надій батька-матері? Каховські пишаються своїм столбовим дворянством, коріння їх розгалузилось широко по всій губернії, переплелося з родовим корінням Єрмолових: мати прославленого генерала Олексія Петровича, героя Вітчизняної війни і некоронованого монарха й душителя кавказьких народів. Марія Денисівна Давидова (ще одне шановане сімейство) у першому шлюбі була за одним із Каховських. Моя ж мати походить з роду сановитих Повало-Швейковських (світ і справді тісний: один із цього сімейства, як і я, оголошений державним злочинцем за участь у таємному товаристві). Чи любив я свою рідню, чи любила моя рідня мене? Власне, це мене мало хвилює, точніше, мене більше хвилює те, що вони, мої родичі, думають про мене зараз? Коли я був малий, мене опікали, наймали вчителів, гувернанток. А як підріс, то за давньою традицією всіх смолян дворянського звання відвезли до Москви, в університетський пансіон. Учився там в одні роки з Сашком Грибоєдовим, був з ним у близьких стосунках. У нас, хоча Сашко був років на два старшим за мене, чимало було спільного – ця спільність не щезла з часом, про що я скажу пізніше. Обидва любили історію, літературу, багато сперечалися. З дитинства вивчаючи історію греків і римлян, я був сполум’янений героями древності. Таким був, пам’ятається, і Грибоєдов. Доля розлучила нас, та ми не забували один одного. Зрідка зустрічалися то на Кавказі, то в столиці. Я читав його комедію і відверто висловлював Сашкові своє захоплення правдивістю характерів персонажів, авторською сміливістю, високим стилем. О. Грибоєдов, цей ледачий геній від літератури, мав рацію, коли говорив, що московське (та й всеросійське!) дворянство – суть ганьба Росії. У цьому я пересвідчився на власному досвіді. Після проходження всіх обов’язкових на той час для дворянських дітей наук, я був записаний у московські дворяни й прийнятий на службу. Які плани були в мене, які сподівання! Де воно все й поділося! У своєму листі до царя (у листі з фортеці) я писав, що «служба замінилася прислужництвом, загальна користь забута, своєкорисність гризе серце, і любов до вітчизни вже для декого стала смішним почуттям». Ідеали юності зблякли, як осінні дерева, листя райдужних надій обсипалось на холодний грунт дійсності. О, з якою пристрастю й гнівом писав я самодержцю: «У нас молоді люди при жалюгідних достатках займаються більше, аніж де небудь; багато хто з них вийшли у відставку і в зачаєних своїх сільських будиночках вчаться і влаштовують благополуччя та просвіту землеробів...». Хороші їхні наміри, та зусилля даремні. Селянам російським спершу треба волю дати, а вже потім – і грамоту. Селянство нині не те, що до наполеонівського нашестя: побивши супостата, Росія возгордилася собою, може, уперше відчувши себе світовою обраницею. Люди відчули себе людьми і захотіли жити по-людськи. Що кріпакові до того, про що говорять при дворі, у палацах вельмож, у поміщицьких маєтках?! Ми, росіяни, принесли волю народам Європи? А своя, російська воля – де вона?! Під сімома замками, а ключі від тих замків – у залізній руці Богом помазаного царя-імператора! Чуєш, самодержцю новоявлений, солдафон бездушний: де, кого врятували ми, кому принесли користь? За що кров наша напоїла поля Європи? Можливо, ми принесли користь самовладцям?


(У декабристському русі, без сумніву, було багато яскравих особис-тостей. Про одних ми знаємо більше, бо волею історії вони опинились у самісінькій гущі подій; інших – менше, хоча вони також не ховалися в тінь і мимо своєї волі зіграли другорядні ролі в історичній трагедії. До кожного персонажа я маю свої особисті симпатії: перед сильними схиляюся, слабким, за давністю літ і по доброті душевній, прощаю все і... співчуваю.
Каховський, безперечно, був людиною сильною і рішучою. Ці риси проявилися і в час повстання, і в казематах Петропавловської фортеці, звідки Петро писав до царя не покаянні листи, як, скажімо, Рилєєв, не слізні прохання про помилування, а... полемічні трактати про всеросійську несправедливість, прикриту блискучою мішурою царського самодержавія. Він не боявся говорити правду, якою б вона не була, як би за неї не карали: кулею, зашморгом, пожиттєвою каторгою, довічним приниженням... Так, він не був поетом, як Рилєєв, не був філософом, як Лунін, одначе, якби він займався літературою, то, поза всіляким сумнівом, залишив би свій помітний слід, а може, й затьмарив своєю творчістю другорядну поезію Рилєєва, псевдоромантичну прозу Бестужева-Марлінського; а якби ж захопився філософією, економікою... значно випередив би Луніна і Батенькова сміливістю й прогресивністю своїх суджень. Такі цілісні натури, як Петро Каховський, з’являються на світ не просто так – їм заздалегідь визначена певна (висока і значна) роль в історії. Не ставши поетами чи філософами, вони здобувають собі право бути громадянами.
Каховський – один із небагатьох у своїй епосі – був справжній громадянин, і довів це на Сенатській площі, у казематі, на ешафоті. Зрештою, як це не парадоксально, він виходив на поміст під шибеницю, як на почесний п’єдестал...)


– Націю ненавидіти неможливо, народи Європи не росіян не люблять, а їх уряд, який втручається у всі їхні справи і для користі царів притісняє народи. Чим ти, царю-душогубе, віддячив народу російському за його самопожертву? Ти – син свого батька, великого лицеміра і зрадника народних інтересів! А народ наш воістину гідний кращої долі. Це він довів своїм подвижництвом у дні війни. Тоді, у 1812 році, потрібні були неймовірні зусилля; народ радісно ніс усе в жертву для рятування вітчизни. Війна закінчена благополучно. Монарх, увінчаний славою, повернувся. Європа стала перед ним на коліна; та народ, який дав можливість цієї слави, чи отримав він якісь пільги? Ні! Ярмо на шиї народу вдвічі стало важчим: зажевріла воля на далекому обрії, поманила своєю досяжністю й згасла. Пани, як і були, панами лишилися, а кріпаки ще дужче закріпачились. Над ними цар, міністри, поміщики, наглядачі, всевидющі шпигуни. Останні, царю-батюшко, – твоє породження. Відродив ти ненависну опричнину Івана Грозного. Примха великого божевільного через століття передалась нікчемному слабоумцю. Що ти знаєш про свій народ, Миколаю? Що він темний, забитий, замуштрований? Що замість хліба він годується половою та деревною корою? Що повік йому ходити в ликових лаптях і з низько похиленою головою? Нічого ти не знаєш про свій, чужий тобі, народ! Я бував на сільських сходках, і не десь далеко, а зовсім поряд, в околицях твоєї бундючної столиці. Я слухав, про що і як говорить твій «покірний, царелюбний» народ. Про волю він говорить, про землю! І розумно мислить твій «забитий, замуштрований» народ. Я був глибоко вражений розумом, саме розумом російського селянина. Серце цвіло в мені, бачучи розум і просту переконливу красномовність доброго народу російського. О, як чудово вони розуміють і обговорюють потреби свої!.. Не лепечуть красномовних дурниць; але в судженнях своїх розум їхній ясний, гнучкий і твердий. Врахуй цю обставину, самодержцю, і зрозумій, що мені нічого втрачати – маю одні ланцюги, вирок слідчої комісії і завтрашню, ні, вже сьогоднішню могилу. Що ж, я і мої друзі хотіли змін, прагнули Конституції і сумнівалися в її правомірності. Ми теж недооцінювали простий народ, ми не вірили в те, що народ зрозуміє нас і прийме нашу Конституцію. Ми вагалися, ми дуже хотіли б замінити Конституцію законом і мали слово, яке потрясало серця різних соціальних верств у народі: свобода! Але нами нічого не було проголошено, крім імені Костянтина. Ми вийшли на площу з полковими знаменами, та свого, революційного, прапора у нас не було. Не було в нас і переконаних вождів. Був диктатор Трубецькой, і той не вийшов перед війська повстанців, утік із дому, заховався за роскішною спідницею високопоставленої тещі. Був головнокомандуючий – Якубович, та за кілька годин до повстання він відмовився захопити царський палац. Покладалися великі надії на ліберальних державців Сперанського і Мордвинова (ах, вони люблять народ, вони сміливо мислять, справжні тобі рієги і марати!), пропонували висунути їх до складу тимчасового уряду. Не всі були засліплені вірою в лібералізм цих державних можновладців – були серед нас і скептики. Скептиком був і я. Навіть Кіндратій, нащо вже гаряча голова і безоглядний розум, і той називав Мордвинова зневажливо – «аристократом». Що ж, усі ми грішні, усі, навіть той же Сутгоф (а з ним я завжди був без страху відвертий) вважав Мордвинова просто підходящим, тимчасовим членом тимчасового уряду. Це він підтвердить на слідстві. Озираючись назад, я здригаюся від жорстоко правдивої думки: ми не готові були до державного перевороту! Ми, хто свідомо, а хто в сліпому захопленні, пішли на вірну загибель. Усе інше – ніщо в порівнянні з цим. Умовляння Рилєєва стріляти в царя – приватний епізод, мало кому й відомий. Мої гарячкові слова (о, тепер їх не повернеш!) про те, «що крові боятись не слід, що треба різати, та й тільки», – марення. Так, це мої слова: «Політики – політики, а рубатися необхідно». Так, це я пропонував у ніч на чотирнадцяте грудня, до присяги, йти до Зимового палацу і захопити його. Мою пропозицію відкинули: вважали, що нема можливості вести на повстання військові частини, які ще не знають про наказ присягати новому імператору. Важко було розібратися в тогочасних подіях. Раптова смерть царя-переможця Олександра в Таганрозі, відмова великого князя Константина від царського трону, хоча йому заочно (він сидів у своїй Варшаві біля своєї низькородної красуні-полячки) присягнули і двір, і Сенат, і війська... Міжвладдя – ось що прискорило наш відчайний виступ. Підла зрада Ростовцева, який доніс Миколаю про плани таємного товариства. Розуміння того, що все летить в тартарари, що іншої такої нагоди, іншої «революційної» ситуації нічого й ждати. Передчасний наш виступ був продиктований, я повторюю, відчаєм. І надією, хоч і слабкою, на везіння, на такий рідкісний щасливий випадок. Везіння нас обійшло, щасливий випадок був не для нас. Мені взагалі ніколи в житті не щастило. Зі штатської служби пішов, глибоко обурений і розчарований, військова служба не принесла ні внутрішнього задоволення, ні чинів та нагород. З офіцерів був розжалуваний у рядові і в грудні (знову – грудень!) висланий на Кавказ. Олександр перший, не без гумору, називав Кавказ «теплим Сибіром». І справді, як я переконався на власній шкірі, вижити там було не легше, а то навіть і складніше, ніж у холоднім Сибіру. Йшли військові дії проти горців, гинули щодня солдатики – і з кріпосних селян, і благородної дворянської крові. Скуштував я Кавказу з його екзотикою й райським кліматом, задовго до Грибоєдова скуштував. Далекий мій родич Єрмолов відтоді вже не здається мені народним героєм. Великою кров’ю затопив Кавказ – де вже тому Єрмаку Тимофійовичу! Грибоєдов, із яким я поділився своїми думками, пильно подивився мені в очі, сказав дружелюбно: «Вільнодумець ти, Петре Григоровичу, свідомий вільнодумець, переконаний». Мені полестила характеристика університетського товариша, теж вільнодумця, та ще й якого. Даремно я тоді роблено розсердився, перевів тему розмови на столичні виходки Грибоєдова. Навіщо я, посвячений в інтимні справи друга, дорікав йому, що він волочиться за чужими (вінчаними!) дружинами, замість того, щоб просватати цнотливу й небідну поміщицьку доньку на виданні?! Що мені до того, з ким краде хвилини сумнівного. Сам не дуже розбірливий у жіночій вроді, сам не прагну зв’язати собі руки шлюбом. Однак, у глибині душі і тоді, і зараз не виправдовую Олександра за його дружбу (чи приятелювання) з Фадеєм Булгаріним. Що їх зв’язувало: нещирі похвали Фадея на рахунок грибоєдовської комедії, спільна любов до Лізи Булгаріної? Проти Лізи я нічого не маю – гарненька, спокуслива, хоч і не дуже розумна. Але Булгарін – його ж ніхто в Петербурзі всерйоз не сприймає. Посіпака, графоман, донощик Третього відділення. Усі це знають, один Сашко не вірить у двоєдушність Булгаріна і мирно ділить з ним широке ліжко Лізоньки. Та, зрештою, не моє це діло: вчити великого поета праведному життю. Тим паче на порозі своєї смерті, коли кожна хвилина перед стратою важить більше, ніж усе прожите життя. Для мене зараз найважливіше: сповідатися перед своєю смертю, винести своїм вчинкам свій, справедливий, вирок. Я вже багато про що передумав, простежив своє життя мало не від колиски і майже до самісінького ешафоту. Наново пережив і страждання, і блаженство. Першу любов і перше розчарування. Успіхи і невдачі. Перемоги і поразки. Всього було досить у моєму короткому і разом з тим довгому житті. Всього набачився я і в благословенній Росії, і по закордонах. Майже два роки вояжирував по Європі: усе намагався зрозуміти, чим хизується перед нами стара потаскуха? Багатством? Так ні, ми багатші і хлібом, і красотами природи, і народом своїм. Свободою? Так наші батіг і ярмо не поступаються нічим перед європейськими. Бунтарським духом? І тут Європа блідне перед Росією: у неї не було ні Разіна, ні Пугачова. Народною просвітою? О, це єдина її перевага перед нами, тут вона обскакала нас на ціле століття. Просвіта живить людський мозок, будить у ньому думки цареборчі. Звідси й революції французькі та іспанські, звідси грецька Інсургенція. Отут ми пасуємо перед Європою, заздримо їй і мріємо дорівнятись до неї. Я і сам наяву і уві сні бачив себе інсургентом, колись навіть гаряче будував плани втечі в любу моєму серцю Грецію – на допомогу повсталим. Ех, Європо! І вабиш ти, і відштовхуєш. Покидав я твою тісняву вавилонську з важким серцем: не тому, що ти прикипіла до живого, а тому, що рідна моя Росія спить безпробудним сном у рабстві в золотому своєму старцюванні. Наприкінці двадцять четвертого мене вже трясло на розгрузлих російських дорогах, умивало зливами проливними і втирало вітрами смоленськими. Не довго пробув я у родовому гнізді – занудився вселенською тишею, дрімучим мовчанням кріпаків – учорашніх лихих партизанів. І це вони, безсловесні, це вони, залякані батогами й панськими поборами, били французьких гренадерів та уланів?! Багатостраждальний мій народе, гордість моя і пекучий мій сором! Геть звідсіля, Петре, подалі – а куди? У Санкт-Петербург, куди ж іще. Там – просторіше, там – Пушкін, мислячі люди. І я подався до столиці. У грудні (знову грудень!) познайомився з Рилєєвим, а через нього – з Вільгельмом Кюхельбекером. Останній став для мене істинним другом – щирим до краплини, безвідмовним у великому й малому. А з Кіндратієм, натурою складною і таємничою, мої стосунки були далеко не прості. Він допомагав мені матеріально, клопотався про яку-небудь посаду для мене – чи це не ознака його дружньої прихильності?! І однак не тільки почуттям дружби керувався Рилєєв, приблизивши мене до себе. Хто я був для нього, відомого вже поета й високопоставленого чиновника, я, колись розжалуваний царем у рядові, а нині самою долею розжалуваний у тунеядці? Може ще тоді, у перші дні нашого знайомства, Рилєєв намітив мене майбутнім царевбивцею? Так швидко, без особливої перевірки, відкрився мені, ознайомив з програмою товариства таємного, революційного. І не просто прийняв рядовим його членом, яких було десятки в одній лише столиці, але й підняв до свого рівня, до змовницької верхівки. Князі Трубецькой та Одоєвський, брати Бестужеви, барони Штейнгель і Сутгоф стали називати мене своїм соратником. Думаю, що вони не лицемірили, для них я був рівня. А для Кіндратія... Не знаю, ким я насправді був для Кіндратія. Ні, таки знаю. Кинджалом! «Ти сірома на землі. Убий імператора! Відкрий нам хід!» – це його слова, і ці слова зняли пелену з моїх очей. Бог простить, Кіндратію, і я прощаю.


(Стосунки їхні не були ідеальними, це видно з усього. У той час, коли Петро, зазнавши цілої низки поразок й опинившись за порогом вищесвітських зібрань, Кіндратій вів спосіб життя людини забезпеченої, самодостатньої, мав доволі високу посаду на державній службі, твердий капітал у вигляді річної платні; у нього були любляча дружина і маленька диво-донечка; зрештою, Рилєєв-літератор мав певні успіхи і визнання в літературних колах північної столиці, був близько знайомий з багатьма визначними письменниками; дружбою і співпрацею з ним не нехтували Пушкін і Грибоєдов, Бестужев-Марлінський і Вільгельм Кюхельбекер. З огляду на це сановитий чиновник і визнаний літератор Рилєєв дивився на невдаху і прожектера без успіхів Каховського з висоти свого благополуччя, у глибині душі (нехай Бог йому прощає!) навіть зневажав його. Тож і не дивно, що, користаючись своєю соціальною і моральною зверхністю, Рилєєв пропонував своєму боржникові роль не вельми почесну – убити царя та його численне сімейство, і, за підробленим паспортом, потаємно виїхати з Росії, аби не ганьбити своїм злодійством чисту і благородну справу вищого дворянства, а отже, і чисту й світлу особу його, Рилєєва-поета. Я таки насмілюся назвати це ницістю і... підлістю, і право на це дають мені знання подальших подій, особиста поведінка Кіндратія і Петра в тих подіях, а особливо в їхньому фіналі. Так, Рилєєв зламався – він слізно просив помилування у царя, просив у нього вибачення і каявся у своїх вчинках. Помилування не прийшло, але дружину й доньку державного злочинця государ-імператор узяв під свою опіку, призначивши їм пожиттєвий пенсіон. А Каховський, «сірома і невдаха», не опустився до слізного, принизливого каяття – навпаки, він писав із каземату звинувачувальні й викривальні листи Миколі Першому! Як добре, що він не знав про самоприниження Кіндратія, і продовжував його любити, і вірив у нього, як завжди!..)


– Встиг полюбити тебе, а розлюбити вже не встигну. Скоро нам обом – на ешафот... Смерть нас розлучить, я знаю. Тобі пряма дорога в рай, бо ти великомученик, а мені, крім пекла, податися нема куди: вбивця. А вбивць не милують ні на цьому, ні на тому світі. Думаєш, я не знав про це? Знав, брате мій по долі, давно знав і думав про це не раз, не двічі. Уранці чотирнадцятого я вийшов з твого кабінету пригнічений думками про близьку і неминучу смерть. На вулиці було холодно (а я в однім сертуці), я прискорив ходу, щоб зігрітися; Цебриков, поручик Фінляндського полку, щось говорив мені про непевність нашого становища, я намагався осмислити його слова і поступово заспокоювався. До казарм морського екіпажу ми не дійшли – добігли. Мені вдалося проникнути в одну з казарм, де мене й затримали матроси: «Хто такий, як сюди потрапив, з якою метою?!». Не міг же я прямо сказати, що прийшов агітувати екіпаж до участі в царському знищенні. Виручив мічман Бодіско-другий, Михайло Андрійович: «Це мій знайомий, відпустіть». На цьому все й обійшлося. Підійшов мічман Петро Бестужев з листом від свого брата Олександра. Йому належить пояснити гвардійським морякам, що не Якубович, як досі планувалося, поведе їх до палацу, а Микола Бестужев... А мені ще треба бігти до гренадерів. Бігти, бігти, бігти... Вивести гренадерів із казарм. Моряки вже озброюються, з ними друг мій Сутгоф. Бігти за гренадерами – вони вже вийшли на вулицю і монолітною колоною прямують до центру міста. Полковник Стюрлер, цей твердолобий солдафон, усе ще не вірить тому, що трапилося на його очах, біжить за повсталими гренадерами, умовляє одуматись, повернутися, поки не пізно, до казарм. Його ніхто не слухає, а він біжить, кричить, погрожує. Від його крику в мені немов обірвалась якась надміру напружена струна. Я вихопив пістолет і, майже не прицілюючись, вистрелив. Стюрлер спіткнувся, але не впав – біг далі, хоча вже й не так швидко. Князь Оболенський двічі змахнув шаблею – удари влучили в голову, полковник обм’якнув, присів, розлігся посеред вулиці. Через три дні він помре, не приходячи до свідомості. А гренадери дійдуть до Сенатської площі, вишикуються в каре і ждатимуть команд. І ляжуть під градом царської картечі. І потонуть у холодних водах Неви. Але це ще не скоро, ще є в запасі кілька годин захоплення і тріумфу. Перемога здавалася такою близькою, такою безкровною. Що значить німецька кров Стюрлера у порівнянні з російською, з нашою перемогою?! Холодна, підфарбована водичка... Тільки чому ж стоять солдати, де диктатор? О, князю, князю, боягузе нещасний, зраднику проклятущий! Де вже тобі ратоборствувати з царем! Той, хоч і не хороброго десятка, та не побоявся виїхати на площу: сидить на коні, оточений царедворцями-клятвопреступниками. Хіба давно присягали Костянтину? Та Костянтин далеко, у Варшаві, а цей, пихатий, поруч, руку можна поцілувати, ботфорти ковані лизнути. Стоять солдатики, ждуть наказів начальства. Тремтять у благеньких шинельках, вуса інеєм покриваються. Німа сцена, як на театрі. Тільки біля царя ворушаться. Цар нервує, кінь під ним гарцює, б’є копитьми об каміння бруківки. З бічних вулиць до площі підступають війська, шикуються в шеренги – царська гвардія, його щит, остання надія. Від царського стремена, мов листок від гілки, відділяється нехо¬тя санкт-петербурзький губернатор Милорадович. Ой, не хочеться йому втратити царську милість, але ж і страшно віч-на-віч стати перед бунтівниками. Цареві що – він за спинами вірних йому генералів, сім’я царська під посиленою охороною кавалергардів таємно покинула столицю, їй ніщо не загрожує. Може, про це думав Милорадович, може, про інше – не знаю. Зрештою, про що йому ще думати, як не про власну шкіру, про те, що їй нині дістанеться: новий орден, чи нова дірка, ще й не одна, гляди, бо перед ним цілий полк при рушницях. В очах солдатів – ні тіні покірності. Офіцери (дворяни ж, мать вашу!) поводяться зухвало. Іван Пущин, у розкішній фрачній парі, щось говорить солдатам. Підходжу до нього, запитую, де Трубецькой. Пущин теж не знає. Каже: «Загинув або щезнув. Якщо можеш, допоможи, інакше без тебе тут може бути досить жертв». Це він натякнув мені про царевбивство, не знаючи про мою остаточну відмову сьогодні вранці, на квартирі Рилєєва. Я змовчав, сподіваючись, що Олександр Бестужев усе пояснить Пущину, скаже, до речі, і про зрадницьку відмову Якубовича. Та Олександр займався своїм: перед солдатським строєм точив шаблю об гранітний постамент петровського пам’ятника. Точив і посміхався. Справжній тобі герой! І Одоєвський при ділі: подає команди солдатам Московського полку. Ті стоять на площі вже не одну годину, ноги затерпли від стояння. На Милорадовича дивляться насмішкувато: під’їде ближче до каре, чи зупиниться на відстані, недосяжній для їхніх пострілів? Під’їжджає. Поруч з ним гарцює його ад’ютант Башуцький. Обличчя у губернатора розгніване, червоне, як після добрячої випивки. А мабуть-таки йому на похмілля – певне, був до півночі у своєї молоденької (в онуки йому годиться) артисточки. Генерал, прославлений у боях рубака, вірить у свій ораторський талант, він знає покірність російського солдата. Зараз він поговорить з героями дванадцятого року, нагадає їм про колишню славу Московського полку. «Солдати! – кричить він, – солдати!». Андріївська стрічка на генеральському мундирі хизується. «Струнко! – командує Милорадович. – Хто з вас був зі мною під Кульмом, Люценом, Бауценом?». Солдати мовчать. «Ніхто? – дивується генерал. – Невже ніхто не був, ніхто не чув про ті битви геройські?». Солдати мовчать. Вони, більшість із них, були і під Люценом, і під Бауценом, брали Лейпціг і Париж. Вони знають про хоробрість генерала, самі ніколи не згиналися під свинцевим дощем, але зараз генерал для них не батько, не герой-командир, їх розділяють не два-три метри бруківки, між ними – революція. Генерал червоніє ще густіше, та гнів свій приховує за фіглярським гумором: «Слава богу! – іронізує генерал. – Тут немає жодного російського солдата. Тут немає жодного російського офіцера!». Вихоплює з піхов шаблю, даровану великим князем Костянтином: «Читайте, що тут вигравіювано: «Другові моєму Милорадовичу!» Чуєте, мені! Мені, хто ніколи не зраджував своєму цареві. Ні, тут одні лише затуркані голови, розбійники, негідники, які ганьблять російський мундир, військову честь, ім’я солдата. Ви брудна пляма на Росії! Ви – злочинці перед царем, перед Вітчизною, перед світом, перед Богом!».
І тоді я вистрілив у Милорадовича...
...І тепер мене повісять. Туди мені й дорога!
Іншої долі я не заслуговую...


Гагра,1974 – Піцунда,1976

Не впускайте до хати Діда Мороза – я боюся...
На печі тепло, пахне овечим кожухом і підсмаженою кользою. По кутках бовваніє тонке мереживо павутини – хочеться доторкнутися до нього рукою, та лячно: десь там причаївся огидний павучисько. Уже не раз при його появі доводилося втікати з печі на хитку лаву, під надійний бабусин захисток.
Тук-тук-тук! То Дід Мороз постукує важким костуром по стінах нашої хати. То він замалював шибки неживими холодними квітами. Хоче вдертися до хати й остудити гарячий черінь печі.
– Ви ж не впускайте його, бабусю!
Бабуся, низько схилившись над розцяцькованою макітрою, місить тісто з торішніх висівок. Додає в них жолудевого борошна.
У чорній пащі печі потріскують сухі вільхові цурпалки. Ядучий дим точить з бабусиних очей сльози, і вони капають прямісінько в макітру. Бабуся не витирає очей – з того часу, як скляна сільниця безнадійно спорожніла, бабуся завжди плаче над макітрою.
Перша перепічка – моя. Гаряча, з хрустом.
Пхинькаю.
– Ой, лишенько, знову пересолила, – бідкається бабуся.
Рипнули сінешні двері. Каганець заблимав, по стінах заметалися чудернацькі тіні.
– Хто там?
– Я – Дід Мороз – червоний ніс, подарунки вам приніс: хліба окраєць – від зайця, патоку – від ведмедя, коника житнього – від татка...
Дід Мороз зовсім не страшний. До нього навіть підійти можна і смикнути за довгу, запорошену снігом бороду. Я ніколи не бачив новорічних листівок, на яких намальований Дід Мороз, та чомусь мені здавалося, що в справжнього Діда Мороза дві ноги, а в цього була одна. Замість другої – груба дерев’янка.
– А ви справжній? – питаю.
– Справжнісінький.
– А чому татко сам не прийшов?
– Йому ніколи, на війні ж він...
– А прийде?
– Певне прийде, хлопчику, і принесе тобі лижви.
– І ковзани?
– І ковзани привезе.
...Вночі снилася війна. Татко сидів на війні й вистругував ножем такі гарні лижви з пахучої соснової шалівки. Сидів спиною до мене, і я ніяк не міг побачити його обличчя. Я ж ніколи не бачив його! Навіть на фотографії...
Прокидаюся.
– А де Дід Мороз, бабусю?
– Спить іще.
– А татко на війні теж спить?
– Спить, – бабуся чомусь схлипує. – Вічним сном заснув... Земля йому пухом!
Вранці не було нічого: ні ялинки, ні Діда Мороза, ні гостинців. Була солона-пресолона перепічка та кухлик меляси – її приніс наш сусіда, дядько Михайло.
Бабуся плакала біля печі – дрова були сирі й густо-густо диміли.
А за вікном реготала пришелепкувата зима.


1965

Мамо, я до вас добирався, як міг, з Казахстану і Півночі, з дивовижного Кам’янця і неповторного Львова, із Луганська й Москви… Ви чекали мене, виглядали з хрещатих барвінків, запахущих бузків і сліпучо-квітучих черемх…
Серед поля безмежного тихо вмирала оаза: переводився сад; перероджувавсь диво-лісок; витікали ставки; криниці заростали травою; зарівняла могили радянська байдужість тупа…
Вже й дороги нема, вже й стежки заорали останні. Я востаннє ішов по вологій ріллі, навпростець. Як черемхи цвіли, як пахтіли бузки, і барвінки заплели ту галяву, де годі й могилку знайти! Я ходив, я сидів, я лежав на землі барвінковій; я мовчав, говорив; я кричав, шепотів – у траву: "Де ви, мамо, озвіться крізь товщу земну півстолітню, – я ж не знаю, де впасти, я ж, мамо, не вмію ридать…
Сирота-сірота… Я лечу крізь життя метеором! Я безбатченко вічний, та роду свого не зганьбив. Я не став бур’яном, – непокірний і щирий надміру, я порвав свої пута колгоспні, я втік із села. Я збагнув, що Вітчизна – ніщо без батьківської ласки, материнської ніжності… Мамо, я зненависть ніс до Вітчизни тієї, яка відняла в мене батька і матір, розтоптала мій хист і зневажила світлий талан!
Я живу іще, мамо. Вірніше, я ледь животію, помираю повільно в чужому для мене краю, і не маю копійки – купити квиток і приїхать, – вже востаннє! – до тебе, до витоків, до праоснов. Я люблю вас, матусю, дарма, що ніколи не бачив, не смоктав молоко з найсолодших у світі грудей… Привезли вас, матусю, казали мені односельці, молоду і вродливу, із глинища – вже неживу. Одягла вас бабуся в усе полотняне, пречисте, притулила сиріток до ваших натруджених рук… Чом ви, мамо, мовчали? Нічого мені не сказали? Чом ви, мамо, пішли й не сказали нічого мені?!"

2001