ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.04.28
18:08
То не смоги встелились горами,
то не лава вплила у яри, -
то вчування, слідами кволими,
обходило поля і бори,
облітало міста притишені
в наслуханні тривог напасних...
он стерв'ятники гнізда полишили,
то не лава вплила у яри, -
то вчування, слідами кволими,
обходило поля і бори,
облітало міста притишені
в наслуханні тривог напасних...
он стерв'ятники гнізда полишили,
2024.04.28
18:06
Станули сніги
Зима закінчилася
Дні усе довші
Весна настала
Пташиний спів лунає
Сонечко гріє
Зима закінчилася
Дні усе довші
Весна настала
Пташиний спів лунає
Сонечко гріє
2024.04.28
16:44
Почуй холодну, люба, вічність –
секунди краплями кап-кап…
Все ближче люта потойбічність,
матерії новий етап…
Катарсис при знятті напруги
трансформувався у катар,
а сублімація наруги –
секунди краплями кап-кап…
Все ближче люта потойбічність,
матерії новий етап…
Катарсис при знятті напруги
трансформувався у катар,
а сублімація наруги –
2024.04.28
16:25
Ще поки не в Цареграді на риночку тому,
А своїм конем степами гаса без утоми
Славний Байда-Вишневецький. Козацького роду,
Хоч говорять, що походить з князів благородних.
Грає кров, пригод шукає Байда в чистім полі,
Сподівається на розум та козацьку д
А своїм конем степами гаса без утоми
Славний Байда-Вишневецький. Козацького роду,
Хоч говорять, що походить з князів благородних.
Грає кров, пригод шукає Байда в чистім полі,
Сподівається на розум та козацьку д
2024.04.28
16:23
Після травня наступає червень,
змиються водою москалі
і прийде пора змивати зелень
геть із української землі.
***
Поки є надія на Гаагу
і на лобне місце сяде хан,
змиються водою москалі
і прийде пора змивати зелень
геть із української землі.
***
Поки є надія на Гаагу
і на лобне місце сяде хан,
2024.04.28
14:16
У священному гаю на хвильку зупинились,
На святій землі поміж дерев.
І нема рабів душею чорноницих,
І не чути крику і тривоги рев.
І жахіття вже не ріжуть лезом по живому,
Розчинились сіль війни, зловісний час.
В пеклі запалали темні всі потвори,
На святій землі поміж дерев.
І нема рабів душею чорноницих,
І не чути крику і тривоги рев.
І жахіття вже не ріжуть лезом по живому,
Розчинились сіль війни, зловісний час.
В пеклі запалали темні всі потвори,
2024.04.28
08:30
Моцарта у самозабутті
Перайя в Єрусалимі грає.
Повіки зачиняю. Завмираю...
Ну, як словами пасажі передати,
Що то злітають в незбагненну вись,
То жайвором спадають вниз
І змушують радіть чи сумувати?
І раптом в мороці немовби бачу:
Перайя в Єрусалимі грає.
Повіки зачиняю. Завмираю...
Ну, як словами пасажі передати,
Що то злітають в незбагненну вись,
То жайвором спадають вниз
І змушують радіть чи сумувати?
І раптом в мороці немовби бачу:
2024.04.28
08:15
Я – таке… чи comme ci, чи comme a. Ну а ти – charmant!
Я – вугілля, а ти - найкоштовніший діамант.
Але ти нині поруч – і квітне, мов кущ троянд,
Моя душа вся.
Тож тебе не втрачати – це все, що є на меті.
Твої пестощі – космос, хай примхи тоді ще ті.
Я – вугілля, а ти - найкоштовніший діамант.
Але ти нині поруч – і квітне, мов кущ троянд,
Моя душа вся.
Тож тебе не втрачати – це все, що є на меті.
Твої пестощі – космос, хай примхи тоді ще ті.
2024.04.28
07:35
Подивися у очі мої, та невже ти
Там нічого не бачиш? Устами легенько до вій
Доторкнися. Застигла сльоза в них, і стерти
Її може, я знаю, лиш подих стамований твій.
Я у ніжних долонях вербою відтану,
Що підставила сонцю лозу і бажає цвісти.
А весн
Там нічого не бачиш? Устами легенько до вій
Доторкнися. Застигла сльоза в них, і стерти
Її може, я знаю, лиш подих стамований твій.
Я у ніжних долонях вербою відтану,
Що підставила сонцю лозу і бажає цвісти.
А весн
2024.04.28
05:40
Спіймав під вечір окунів
І взяв на себе звичний клопіт, –
Клекоче юшка в казані
І пахне рибою та кропом.
Звелися тіні з-за кущів
І над рікою місяць повен, –
Солодко-гостра суміш слів
Смішками повнить перемови.
І взяв на себе звичний клопіт, –
Клекоче юшка в казані
І пахне рибою та кропом.
Звелися тіні з-за кущів
І над рікою місяць повен, –
Солодко-гостра суміш слів
Смішками повнить перемови.
2024.04.27
10:19
Для чого ти дивишся на сонце у якому не має тепла,
Небо затягнулося хмарами і тисне посеред квітня.
А сонце на ньому безлике, розмите і невиразне,
І тепер воно заражає тебе своїм безкровним промінням.
За ним приходять дощі. І місяць пізнім вечором обг
Небо затягнулося хмарами і тисне посеред квітня.
А сонце на ньому безлике, розмите і невиразне,
І тепер воно заражає тебе своїм безкровним промінням.
За ним приходять дощі. І місяць пізнім вечором обг
2024.04.27
09:25
Понівечена хата край села,
Одарки уже п’ятий рік нема,
поза городом ніжиться Сула
і кицька доживає вік сама.
Але ж було, іще не каркне крук,
зоря не освітила небосхил,
а кітка ніжно тулиться до рук
і до ґаздині муркотить щосил.
Одарки уже п’ятий рік нема,
поза городом ніжиться Сула
і кицька доживає вік сама.
Але ж було, іще не каркне крук,
зоря не освітила небосхил,
а кітка ніжно тулиться до рук
і до ґаздині муркотить щосил.
2024.04.27
08:53
Ти гарніша за Венеру.
Я далеко не Юпітер.
Мій маршрут до твого серця не збагне і ЦРУ.
Ти шляхетна є в манерах.
Ти небесна є в орбітах.
Та любов – знаменник спільний. Побажаєш – я помру.
Ти коктейль: напалм з тротилом.
Я смакую по ковточку.
Я далеко не Юпітер.
Мій маршрут до твого серця не збагне і ЦРУ.
Ти шляхетна є в манерах.
Ти небесна є в орбітах.
Та любов – знаменник спільний. Побажаєш – я помру.
Ти коктейль: напалм з тротилом.
Я смакую по ковточку.
2024.04.27
08:49
Над містом вітер дзвін церковний носить,
Горять в руках свічки, тремтять зірки.
Холодний ранок опускає роси,
Як сльози,
В чисті трави під паски.
Христос Воскрес! І день новИй видніє.
Цілуєм Твій Животворящий Хрест,
Горять в руках свічки, тремтять зірки.
Холодний ранок опускає роси,
Як сльози,
В чисті трави під паски.
Христос Воскрес! І день новИй видніє.
Цілуєм Твій Животворящий Хрест,
2024.04.27
05:54
Щоб не показувати дірку
На мапі правнукам колись, –
Пора кацапам під копірку
По межах нинішніх пройтись.
Бо, крім московії, невдовзі
Нащадки ханської орди
Уже ніде узріть не зможуть
Нещадних пращурів сліди.
На мапі правнукам колись, –
Пора кацапам під копірку
По межах нинішніх пройтись.
Бо, крім московії, невдовзі
Нащадки ханської орди
Уже ніде узріть не зможуть
Нещадних пращурів сліди.
2024.04.27
05:19
Шлях спасіння тільки через церкву.
Ти не православний? Все, капут!
Принеси у Божий храм вареньку
і тобі на небі скажуть: «Good».
Влазить у «Porsche» владика храму,
поруч бабця черствий хлібчик ссе.
Люди добрі, це хіба не драма?
Ті жирують, ці живут
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Ти не православний? Все, капут!
Принеси у Божий храм вареньку
і тобі на небі скажуть: «Good».
Влазить у «Porsche» владика храму,
поруч бабця черствий хлібчик ссе.
Люди добрі, це хіба не драма?
Ті жирують, ці живут
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
2024.04.15
2024.04.01
2024.02.08
2023.12.19
2023.11.15
2023.10.26
2023.07.27
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Іван Низовий (1942 - 2011) /
Проза
/
"Там, де я ніколи не плакав" (2006)
СЛОВА, ЩО ЗАПАМ’ЯТАЛИСЯ
Меланія Михайлівна, моя незабутня вчителька української мови й літератури в п’ятому-шостому класі:
– Низовий, як схоче, то й на гору скоче, а не схоче, то й з гори не злізе.
Це про мій упертий, незалежницький, самозахисний характер. Мала рацію вчителька!
Колгоспний бригадир, дядько Хведір, вічний п’яниця і зовсім не дурний чолов’яга:
– Йван ніколи не крутитиме хвости волам… Робити нічого не хоче, тільки книжки читає днями й ночами. До окулярів дочитався… Грамотний!
Як у воду дивився Хведір.
Віктор Василець, літпрацівник улянівської райгазети на Сумщині, поет, який активно друкувався:
– Кинь писати віршики – ори землю. Толку з тебе не буде: мови не знаєш (я писав тоді російською), загальної культури не вистачає…
Віктор зробив блискучу газетярську кар’єру: працював у штаті сумської обласної газети, був кореспондентом республіканських періодичних видань, урешті вибрався на вершину вершин: довгі роки очолював одеський корпункт газети «Правда». Там, в Одесі, наприкінці перебудови видав свою першу поетичну збірочку. Я читав її – посередня. Однак я вдячний Віктору: це він спонукав мене перейти на рідну мову – українську і все життя незрадно шанувати її.
Адольф Романенко, поет, журналіст, дисидент (м. Балаклія на Харківщині, шістдесят перший рік):
– Октябрьонок, не слухай нікого, вір у свою поетичну зорю – і працюй, працюй, працюй!
Спасибі, дорогий друже, спи спокійно вічним сном на затишному цвинтарі рідного Червоного Оскола (Цареборисова) – я тебе ніколи не забуду! Ти був справжнім старшим другом і чудовим поетом…
Капітан-пропагандист у батальйоні, де я служив, Віктор Кулик (після трьох чарок горілки):
– Ти думаєш, що я не бачу під твоєю сірою шинеллю рядового солдата рожево-блакитну, егоїстичну українську душу? Бачу, синку, і схвалюю, і завжди захищатиму тебе від хамства солдафонів.
Що він і робив послідовно, допоки й не поїхав на навчання до військово-політичної академії.
Віра Петрівна Франко, онука великого Каменяра (Львів, шістдесят третій рік):
– Ви, Іванку, – біла ворона. Бо я досі не чула, щоб москалі (у Львові москалями називали всіх військових) говорили правдивою українською мовою, любили поезію та ще й самі писали вірші. Ви – перший…
Чудна, хороша Віра Петрівна! Чи жива іще вона?
Мирося, юна, вродлива львів’яночка, об’єкт моїх колишніх мрій і пожадань:
– Любчику мій, Іванчику, ніколи не зможу тебе забути!
І змогла, і забула. Я – не забув.
Людмила, перша моя дружина (слова з листа, після нашого бурхливого розлучення):
«З голоду здихатимеш, хліба попросиш – камінь у пику пожбурю…».
То вона зозла, що пішов я від неї, що виїхав на Луганщину, що оженився на іншій, кращій, ніж вона. Зозла чого не скажеш! І другого свого чоловіка Люда обзивала по-всілякому (п’яничка, ледар), і третього, Степана-бойка, вигнала з квартири, бо не такий. Хоч і не п’яничкою був, і не ледацюгою: я його добре знаю, товаришував із ним.
Микита Чернявський, поет, прозаїк, мій старший друг і духовний наставник:
– Не плюйся, йдучи по вулиці, бо що про тебе подумають?
– Не лайся без особливої необхідності!
– Якщо ти написав (а ти ж таки написав!) бодай два хороших рядки, які схвилювали інших людей, то ти – справжній поет. Ти, Іване, – справжній поет. І я, старий, заздрю тобі. Бо моє покоління поламала сталінщина…
Едуард Ніколаєв, мій колишній редактор:
– Не хочеш жити за нашими правилами, то йди собі, куди хочеш, пропадай. З вовками треба жити (чи – вити?) по-вовчому.
І я пішов. І жив, бувало, і серед вовків. Але залишався в образі любого мені собаки й гавкав на вовків по-собачому – безстрашно і дзвінко. І досі гавкаю…
Багато чого говорили про мене – в очі й поза очі. І хорошого, і поганого. І правдивого, і брехливого. Я вже забув достеменно – пам’ять потрібна для іншого, суттєвішого і необхіднішого.
Говоріть, друзі та недруги! Допоки чую вас – живу! А це найголовніше, що б не казали чи ті, чи інші.
2006
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
СЛОВА, ЩО ЗАПАМ’ЯТАЛИСЯ
Меланія Михайлівна, моя незабутня вчителька української мови й літератури в п’ятому-шостому класі:
– Низовий, як схоче, то й на гору скоче, а не схоче, то й з гори не злізе.
Це про мій упертий, незалежницький, самозахисний характер. Мала рацію вчителька!
Колгоспний бригадир, дядько Хведір, вічний п’яниця і зовсім не дурний чолов’яга:
– Йван ніколи не крутитиме хвости волам… Робити нічого не хоче, тільки книжки читає днями й ночами. До окулярів дочитався… Грамотний!
Як у воду дивився Хведір.
Віктор Василець, літпрацівник улянівської райгазети на Сумщині, поет, який активно друкувався:
– Кинь писати віршики – ори землю. Толку з тебе не буде: мови не знаєш (я писав тоді російською), загальної культури не вистачає…
Віктор зробив блискучу газетярську кар’єру: працював у штаті сумської обласної газети, був кореспондентом республіканських періодичних видань, урешті вибрався на вершину вершин: довгі роки очолював одеський корпункт газети «Правда». Там, в Одесі, наприкінці перебудови видав свою першу поетичну збірочку. Я читав її – посередня. Однак я вдячний Віктору: це він спонукав мене перейти на рідну мову – українську і все життя незрадно шанувати її.
Адольф Романенко, поет, журналіст, дисидент (м. Балаклія на Харківщині, шістдесят перший рік):
– Октябрьонок, не слухай нікого, вір у свою поетичну зорю – і працюй, працюй, працюй!
Спасибі, дорогий друже, спи спокійно вічним сном на затишному цвинтарі рідного Червоного Оскола (Цареборисова) – я тебе ніколи не забуду! Ти був справжнім старшим другом і чудовим поетом…
Капітан-пропагандист у батальйоні, де я служив, Віктор Кулик (після трьох чарок горілки):
– Ти думаєш, що я не бачу під твоєю сірою шинеллю рядового солдата рожево-блакитну, егоїстичну українську душу? Бачу, синку, і схвалюю, і завжди захищатиму тебе від хамства солдафонів.
Що він і робив послідовно, допоки й не поїхав на навчання до військово-політичної академії.
Віра Петрівна Франко, онука великого Каменяра (Львів, шістдесят третій рік):
– Ви, Іванку, – біла ворона. Бо я досі не чула, щоб москалі (у Львові москалями називали всіх військових) говорили правдивою українською мовою, любили поезію та ще й самі писали вірші. Ви – перший…
Чудна, хороша Віра Петрівна! Чи жива іще вона?
Мирося, юна, вродлива львів’яночка, об’єкт моїх колишніх мрій і пожадань:
– Любчику мій, Іванчику, ніколи не зможу тебе забути!
І змогла, і забула. Я – не забув.
Людмила, перша моя дружина (слова з листа, після нашого бурхливого розлучення):
«З голоду здихатимеш, хліба попросиш – камінь у пику пожбурю…».
То вона зозла, що пішов я від неї, що виїхав на Луганщину, що оженився на іншій, кращій, ніж вона. Зозла чого не скажеш! І другого свого чоловіка Люда обзивала по-всілякому (п’яничка, ледар), і третього, Степана-бойка, вигнала з квартири, бо не такий. Хоч і не п’яничкою був, і не ледацюгою: я його добре знаю, товаришував із ним.
Микита Чернявський, поет, прозаїк, мій старший друг і духовний наставник:
– Не плюйся, йдучи по вулиці, бо що про тебе подумають?
– Не лайся без особливої необхідності!
– Якщо ти написав (а ти ж таки написав!) бодай два хороших рядки, які схвилювали інших людей, то ти – справжній поет. Ти, Іване, – справжній поет. І я, старий, заздрю тобі. Бо моє покоління поламала сталінщина…
Едуард Ніколаєв, мій колишній редактор:
– Не хочеш жити за нашими правилами, то йди собі, куди хочеш, пропадай. З вовками треба жити (чи – вити?) по-вовчому.
І я пішов. І жив, бувало, і серед вовків. Але залишався в образі любого мені собаки й гавкав на вовків по-собачому – безстрашно і дзвінко. І досі гавкаю…
Багато чого говорили про мене – в очі й поза очі. І хорошого, і поганого. І правдивого, і брехливого. Я вже забув достеменно – пам’ять потрібна для іншого, суттєвішого і необхіднішого.
Говоріть, друзі та недруги! Допоки чую вас – живу! А це найголовніше, що б не казали чи ті, чи інші.
2006
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Дивитись першу версію.
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію