Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.06.22
14:33
Не хочете стати овочем на старості – їжте овочі замолоду.
Глибше лизнеш – більше куснеш.
Безкорислива любов корисніша для здоров’я.
Сила мистецтва не залежить од сили звуку.
Не втрачайте голову – шануйте працю перукаря.
Політ думки був пере
2026.06.22
13:22
Я заблукав поміж дерев зимових,
І нитка Аріадни на снігу
Згубилася, немов прадавня мова,
Забруднена у лютому гріху.
Поміж дерев зимових я шукаю
Нитки, які врятують нас усіх.
Мене ж у сутінках чекає Каїн.
А сніг летить, як первозданний сміх.
І нитка Аріадни на снігу
Згубилася, немов прадавня мова,
Забруднена у лютому гріху.
Поміж дерев зимових я шукаю
Нитки, які врятують нас усіх.
Мене ж у сутінках чекає Каїн.
А сніг летить, як первозданний сміх.
2026.06.22
12:20
Розділ II: РУНІЧНЕ КОЛО ПІВНІЧНОЇ КРОВІ
Наступного дня після того, як золоте чорнило застигло на пергаменті, туман над Києвом змінився пронизливим північним вітром. Маленька Анна сиділа в дівочих покоях своєї матері, княгині Інгігерди. Тут пахло зовсі
2026.06.22
07:59
розкажи мені ще
про інакші дні
де так гарно було
із тобою
дай ліричного ще
відчуття мені
без потреби
сурми і двобою
про інакші дні
де так гарно було
із тобою
дай ліричного ще
відчуття мені
без потреби
сурми і двобою
2026.06.22
06:41
Неймовірно голосна
І проворна дуже, -
Покотилася луна
З-за ріки по лузі.
Повернулися назад
Наспіви веселі,
Ніби чути їх не рад
Нині хтось в оселі.
І проворна дуже, -
Покотилася луна
З-за ріки по лузі.
Повернулися назад
Наспіви веселі,
Ніби чути їх не рад
Нині хтось в оселі.
2026.06.21
21:58
Гортензія-красуня пишно квітне,
Вражає розмаїттям кольорів.
Розкішним покривається суцвіттям.
Побачив літній легіт - і зомлів.
І звідки тут ця пані елегантна?
Таких в саду ще досі не було.
Прикраса днини, вечора, світанку.
Вражає розмаїттям кольорів.
Розкішним покривається суцвіттям.
Побачив літній легіт - і зомлів.
І звідки тут ця пані елегантна?
Таких в саду ще досі не було.
Прикраса днини, вечора, світанку.
2026.06.21
21:48
Михайло Ісаковський (1900-1973)
Був наказ йому – на захід,
їй також – до чужини...
Йшли на фронти комсомольці
Громадянської війни.
Йшли у військо, розставались,
Був наказ йому – на захід,
їй також – до чужини...
Йшли на фронти комсомольці
Громадянської війни.
Йшли у військо, розставались,
2026.06.21
21:00
Лежать ляхи з юдеями,
Що за гарний викуп
Сторгувалися з Максимом,
Як із скрути вийти.
Вийти вийшли,
Та не в ті ворота.
А міська голота,
Себто ті,
Що за гарний викуп
Сторгувалися з Максимом,
Як із скрути вийти.
Вийти вийшли,
Та не в ті ворота.
А міська голота,
Себто ті,
2026.06.21
20:09
Вона була вихована серед білого мармуру, кольорових мозаїк Софії та шелесту пергаментів у скрипторіях сонячного Києва періоду «золотого віку» Русі ХІ століття. Донька великого князя Ярослава Мудрого, вона мала стати живою печаткою у великій грі європейськ
2026.06.21
20:08
Прозорий ліс у сутіні прозорій.
Прозорий смуток дивиться в імлу.
Прозорий спокій п'є північні зорі.
Прозорий час читає ковилу.
Прозорий простір причаївся вчасно
У згусток нерозтрачених хвилин,
Плекає мрію дивну і незгасну
Прозорий смуток дивиться в імлу.
Прозорий спокій п'є північні зорі.
Прозорий час читає ковилу.
Прозорий простір причаївся вчасно
У згусток нерозтрачених хвилин,
Плекає мрію дивну і незгасну
2026.06.21
17:06
Лежать ляхи з юдеями,
Що за гарний викуп
Сторгувалися з Максимом,
Як із скрути вийти.
Вийти вийшли,
Та не в ті ворота.
А міська голота,
Себто ті,
Що за гарний викуп
Сторгувалися з Максимом,
Як із скрути вийти.
Вийти вийшли,
Та не в ті ворота.
А міська голота,
Себто ті,
2026.06.21
16:52
Давно вже я не сходив, зі своїх ей, пагорбів
Усе, що бачив я, прискорює рух мій, домів
Прилинь, до обличчя, устами своїми
Дивися далі, о дивися глибинно
Помаранчевий і синій
Кольори моїх чуттів
Усе, що бачив я, прискорює рух мій, домів
Прилинь, до обличчя, устами своїми
Дивися далі, о дивися глибинно
Помаранчевий і синій
Кольори моїх чуттів
2026.06.21
16:50
Вдягнувши водолаза маску,
і вибравши спіралі час,
він ринув у місцеву прощу -
на дно духмяно гаслих трас.
Минулі виходи нестерпні
туди траплялися не раз,
та вірив він, що крізь ті терні,
і вибравши спіралі час,
він ринув у місцеву прощу -
на дно духмяно гаслих трас.
Минулі виходи нестерпні
туди траплялися не раз,
та вірив він, що крізь ті терні,
2026.06.21
16:08
Скоро наші уже будуть, мабуть Крим звільняти.
Пора звідти москалів тих усіх виганяти.
Закінчилась лафа їхня, кришка вже «Кримнашу»,
Забираються усі хай у помийну Рашу.
Я дивлюсь на те, як нині москалі воюють,
Як укріплення бездумно вони в лоб штурмую
Пора звідти москалів тих усіх виганяти.
Закінчилась лафа їхня, кришка вже «Кримнашу»,
Забираються усі хай у помийну Рашу.
Я дивлюсь на те, як нині москалі воюють,
Як укріплення бездумно вони в лоб штурмую
2026.06.21
12:48
Час тече, наче плинна вода
У сипучий і ніжний пісок.
Час крадеться, неначе біда
У сплетінні геройств і пасток.
Не повернеться трепетний час,
Час кохання, дивацтв, розставань,
Що розкажуть важливе про нас,
У сипучий і ніжний пісок.
Час крадеться, неначе біда
У сплетінні геройств і пасток.
Не повернеться трепетний час,
Час кохання, дивацтв, розставань,
Що розкажуть важливе про нас,
2026.06.21
12:33
У твоїх очах небагато спокою:
Більше – суму багряного, наперстів
Зі слів на оголених пальцях –
Аж до критичного струму.
У венах моїх більше правди,
Особливо, коли вони навиворіт –
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Більше – суму багряного, наперстів
Зі слів на оголених пальцях –
Аж до критичного струму.
У венах моїх більше правди,
Особливо, коли вони навиворіт –
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.04.29
2026.04.23
2026.03.31
2026.03.19
2026.02.11
2025.11.29
2025.09.04
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Іван Низовий (1942 - 2011) /
Проза
/
"Там, де я ніколи не плакав" (2006)
Я - ТАКИЙ...
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Я - ТАКИЙ...
Державна машина переїхала мене – слава Богу, не розчавила! Але ж боки пом’яла добре – і печінкам дісталося.
Трудовий мій стаж не піддається обрахунку, не всі його більші-менші періоди зафіксовані документально. Малим я пас колгоспних корів – ну то й що? Підлітком вивозив перегній на засніжені поля; з ранньої весни був причіплювачем на тракторі, а наприкінці літа скиртував солому й возив намолочене збіжжя до елеватора. А ще був молотобійцем у кузні, сторожем на баштані, землекопом і вантажником... Мало чим я займався до свого повноліття, аби не пропасти з голоду! Кому це потрібно знати сьогодні, коли я вже став пенсіонером – «дармоїдом» держави?!
Треба подякувати безіменним державним писарям бодай за те, що «записали» мене в реєстр ветеранів праці. Воно ж, гадаю, рівноцінне медалі чи хоча б почесній грамоті.
А це зовсім недавно мені милостиво надано ще й статус «дитини війни». Смішно: сивий, змарнілий чоловік якось одразу змалів і став дитиною війни. Та ж я – дитина своїх батьків, яких я, на жаль, не знаю, бо вони загинули в лихий воєнний час, лишивши мене, півторарічного, круглісіньким сиротою. Матір-батька мені замінила бабуся. Вона й називала мене своїм синочком, мимоволі плутаючи мене зі своїм справжнім сином-кавалеристом Іваном Великородом, який поліг на полях війни. Сином нації я не став, бо це було під забороною, а сином «батька Сталіна» я не міг уважатися, оскільки мене породили на світ куркулька і комуніст, що «посмів» пропасти безвісти, не полишивши довідки про те, що він – не зрадник совєцької Родіни. Отож я був пасинком, байстрюком, нічийним – мене нібито й не існувало.
Лиш тепер мене «всиновили»: я став дитиною війни. А це вже можна прирівняти до ордена. Жаль, що не причепиш на голі груди цей віртуальний «орденок».
Звісно, пільги в мене є. Насамперед мені не треба, як то було ще недавно, ходити на службу (та хто мене й візьме на яку-небудь службу!); по-друге, я можу спати безпробудно хоч цілу добу (але чомусь мені не спиться); по-третє, я вільний робити, що мені заманеться (цим я, власне, і займаюся); їхати куди завгодно й куди мені закортить (біда, що немає за що і з чим виїхати не те що до Львова – до сина та онука, а й навіть у порівняно недалеке Штормове, на бабусину могилу); зрештою, маю «священне» право на безкоштовний проїзд у міському транспорті (крім таксі, звісно, і маршруток)...
Усі перелічені «пільги» я заслужив безумовно, навіть без зафіксованого кріпосницько-колгоспного піонерсько-комсомольського стажу. Починаючи з вісімнадцятирічного віку й до виходу на пенсію по старості, я попрацював на різних посадах і в різних галузях сорок два роки. До трудового стажу увійшли три роки солдатської служби і два роки навчання на Вищих літературних курсах, добрий десяток літ журналістської роботи, невтомна творча (письменницька) праця, що увінчалася на сьогодні кількома десятками книг різного жанру. Отже, до визначення «ветеран праці» я маю право долучити ще одне слово: «заслужений».
Але – навіщо? Заради амбітності, із почуття загостреного самолюбства? Надмірним егоїзмом я не страждаю, а от від підвищеної пенсії (за особливі заслуги) я б не відмовився, бо таки страждаю від «заниженої оцінки» моїх трудів-здобутків-заслуг. Бо що то є – триста сімдесят шість гривень, яких мені не вистачає навіть на оплату комунальних послуг. А ще ж треба купити сигарет і чаю! А харчуватися за що? А лікуватися?! Я ж не просто пенсіонер, я хворий пенсіонер, бо все життя моє проходило в екстремальних умовах, бо я надірвав своє здоров’я воєнним сирітством, повоєнним голодом, рабською роботою в колгоспі та на комсомольських ударних будовах, нелегкою службою в радянському війську і т. д., і т. п.
Рідна-чужа державо, не знущайся наді мною, признач мені достойну пенсію, якої б вистачало на хліб та ліки! І не принижуй мене штучно придуманим статусом «дитини війни»: я не хочу цього, я протестую проти цього! Зваж на те, що я – горда людина, з гордого роду Великородів. Мені не треба нічого чужого – я хочу мати своє, кровне, зароблене чесною працею і чесним та совісним життям!
В Україні, як відомо, немає заборони на професії, у тому числі на професію літератора. Але чомусь робиться вигляд, ніби такої професії, як письменник, у нашій державі не існує. Триває це вже п’ятнадцять років: літературний процес занедбаний, видання книг не фінансується, гонорар авторам не виплачується. Я видаю свої книжки за власний рахунок (точніше, за рахунок друзів і шанувальників) і безкоштовно віддаю тираж у школи, вузи, бібліотеки, роздаровую знайомим. Отакий мій письменницький «бізнес».
Та я не плачу, не прошу співчуття. Лиш хочу, аби мене не принижували й не лицемірили переді мною: мовляв, ми любимо вас і цінуємо ваш труд... Я такий, що можу послати лицемірів-брехунів від влади якомога подалі й «незалежно» доживати свій вік на розмочених у теплій воді сухарях. Я – такий...
2006
Трудовий мій стаж не піддається обрахунку, не всі його більші-менші періоди зафіксовані документально. Малим я пас колгоспних корів – ну то й що? Підлітком вивозив перегній на засніжені поля; з ранньої весни був причіплювачем на тракторі, а наприкінці літа скиртував солому й возив намолочене збіжжя до елеватора. А ще був молотобійцем у кузні, сторожем на баштані, землекопом і вантажником... Мало чим я займався до свого повноліття, аби не пропасти з голоду! Кому це потрібно знати сьогодні, коли я вже став пенсіонером – «дармоїдом» держави?!
Треба подякувати безіменним державним писарям бодай за те, що «записали» мене в реєстр ветеранів праці. Воно ж, гадаю, рівноцінне медалі чи хоча б почесній грамоті.
А це зовсім недавно мені милостиво надано ще й статус «дитини війни». Смішно: сивий, змарнілий чоловік якось одразу змалів і став дитиною війни. Та ж я – дитина своїх батьків, яких я, на жаль, не знаю, бо вони загинули в лихий воєнний час, лишивши мене, півторарічного, круглісіньким сиротою. Матір-батька мені замінила бабуся. Вона й називала мене своїм синочком, мимоволі плутаючи мене зі своїм справжнім сином-кавалеристом Іваном Великородом, який поліг на полях війни. Сином нації я не став, бо це було під забороною, а сином «батька Сталіна» я не міг уважатися, оскільки мене породили на світ куркулька і комуніст, що «посмів» пропасти безвісти, не полишивши довідки про те, що він – не зрадник совєцької Родіни. Отож я був пасинком, байстрюком, нічийним – мене нібито й не існувало.
Лиш тепер мене «всиновили»: я став дитиною війни. А це вже можна прирівняти до ордена. Жаль, що не причепиш на голі груди цей віртуальний «орденок».
Звісно, пільги в мене є. Насамперед мені не треба, як то було ще недавно, ходити на службу (та хто мене й візьме на яку-небудь службу!); по-друге, я можу спати безпробудно хоч цілу добу (але чомусь мені не спиться); по-третє, я вільний робити, що мені заманеться (цим я, власне, і займаюся); їхати куди завгодно й куди мені закортить (біда, що немає за що і з чим виїхати не те що до Львова – до сина та онука, а й навіть у порівняно недалеке Штормове, на бабусину могилу); зрештою, маю «священне» право на безкоштовний проїзд у міському транспорті (крім таксі, звісно, і маршруток)...
Усі перелічені «пільги» я заслужив безумовно, навіть без зафіксованого кріпосницько-колгоспного піонерсько-комсомольського стажу. Починаючи з вісімнадцятирічного віку й до виходу на пенсію по старості, я попрацював на різних посадах і в різних галузях сорок два роки. До трудового стажу увійшли три роки солдатської служби і два роки навчання на Вищих літературних курсах, добрий десяток літ журналістської роботи, невтомна творча (письменницька) праця, що увінчалася на сьогодні кількома десятками книг різного жанру. Отже, до визначення «ветеран праці» я маю право долучити ще одне слово: «заслужений».
Але – навіщо? Заради амбітності, із почуття загостреного самолюбства? Надмірним егоїзмом я не страждаю, а от від підвищеної пенсії (за особливі заслуги) я б не відмовився, бо таки страждаю від «заниженої оцінки» моїх трудів-здобутків-заслуг. Бо що то є – триста сімдесят шість гривень, яких мені не вистачає навіть на оплату комунальних послуг. А ще ж треба купити сигарет і чаю! А харчуватися за що? А лікуватися?! Я ж не просто пенсіонер, я хворий пенсіонер, бо все життя моє проходило в екстремальних умовах, бо я надірвав своє здоров’я воєнним сирітством, повоєнним голодом, рабською роботою в колгоспі та на комсомольських ударних будовах, нелегкою службою в радянському війську і т. д., і т. п.
Рідна-чужа державо, не знущайся наді мною, признач мені достойну пенсію, якої б вистачало на хліб та ліки! І не принижуй мене штучно придуманим статусом «дитини війни»: я не хочу цього, я протестую проти цього! Зваж на те, що я – горда людина, з гордого роду Великородів. Мені не треба нічого чужого – я хочу мати своє, кровне, зароблене чесною працею і чесним та совісним життям!
В Україні, як відомо, немає заборони на професії, у тому числі на професію літератора. Але чомусь робиться вигляд, ніби такої професії, як письменник, у нашій державі не існує. Триває це вже п’ятнадцять років: літературний процес занедбаний, видання книг не фінансується, гонорар авторам не виплачується. Я видаю свої книжки за власний рахунок (точніше, за рахунок друзів і шанувальників) і безкоштовно віддаю тираж у школи, вузи, бібліотеки, роздаровую знайомим. Отакий мій письменницький «бізнес».
Та я не плачу, не прошу співчуття. Лиш хочу, аби мене не принижували й не лицемірили переді мною: мовляв, ми любимо вас і цінуємо ваш труд... Я такий, що можу послати лицемірів-брехунів від влади якомога подалі й «незалежно» доживати свій вік на розмочених у теплій воді сухарях. Я – такий...
2006
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Дивитись першу версію.
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
