Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.02.06
17:31
Німе повітря. Королівство тиші.
Дорога в безпросвітну далечінь.
Любов мені листа сумного пише...
Невже від почуттів лишилась тінь?
Стою на долі сірому узбіччі.
Життя проходить повз. Лише зітхне:
"Дивися, як змінилося обличчя!"
Дорога в безпросвітну далечінь.
Любов мені листа сумного пише...
Невже від почуттів лишилась тінь?
Стою на долі сірому узбіччі.
Життя проходить повз. Лише зітхне:
"Дивися, як змінилося обличчя!"
2026.02.06
10:58
Розвал душі і тіла неодмінно
Настане, ніби вибух нищівний.
Зненацька прийде, як неждана міна
Чи як лайдак скорботний і сумний.
Розвал - це наслідок усіх ударів,
Всіх потрясінь, депресій і гризот,
Немов стискання судей і удавів,
Настане, ніби вибух нищівний.
Зненацька прийде, як неждана міна
Чи як лайдак скорботний і сумний.
Розвал - це наслідок усіх ударів,
Всіх потрясінь, депресій і гризот,
Немов стискання судей і удавів,
2026.02.05
22:14
Зрікаюся тебе, моя наївна мріє!
Я припиняю це чекання назавжди.
Уявним променем зігрівся в холоди -
І досить. Лютий снігом падає на вії.
Хтось оголошує протести веремії,
Зникає марево у плескоті води.
Немає жодного шляху мені туди -
Я припиняю це чекання назавжди.
Уявним променем зігрівся в холоди -
І досить. Лютий снігом падає на вії.
Хтось оголошує протести веремії,
Зникає марево у плескоті води.
Немає жодного шляху мені туди -
2026.02.05
21:57
Сімнадцять замало?… Чекайте за тридцять.
Це вам не жарти коли звучить мінус…
Добавочка хитра… вам арктика сниться?
Значить вдихнули і ви кокаїну…
Морози із січня всі виповзли в лютий.
Мінус розмножить їх, не сумнівайтесь.
Щоб не робили ви — тепло
Це вам не жарти коли звучить мінус…
Добавочка хитра… вам арктика сниться?
Значить вдихнули і ви кокаїну…
Морози із січня всі виповзли в лютий.
Мінус розмножить їх, не сумнівайтесь.
Щоб не робили ви — тепло
2026.02.05
21:10
Прибіг Петрик до бабусі, видно, повний вражень:
- А ми з хлопцями сьогодні до річки ходили.
Хлопці з дому вудки взяли та рибу ловили.
А я…А я черепаху, навіть бачив справжню.
Повзла собі по березі до річки неспішно.
Вся така якась химерна в панцирі с
- А ми з хлопцями сьогодні до річки ходили.
Хлопці з дому вудки взяли та рибу ловили.
А я…А я черепаху, навіть бачив справжню.
Повзла собі по березі до річки неспішно.
Вся така якась химерна в панцирі с
2026.02.05
17:23
Буде радо вітати
Й сумувати рідня,
Що замало для свята
Їй зимового дня.
Що немає утоми
Від застільних промов
У гостинному домі,
Де панують любов
Й сумувати рідня,
Що замало для свята
Їй зимового дня.
Що немає утоми
Від застільних промов
У гостинному домі,
Де панують любов
2026.02.05
11:19
Ця миттєва краса тюльпанів
Поминальна, як метеор,
Як примхлива і ніжна панна
Від землі, а не від Діор.
Як же часто краса миттєва,
Швидкоплинна і нетривка,
Ніби первісна епістема,
Поминальна, як метеор,
Як примхлива і ніжна панна
Від землі, а не від Діор.
Як же часто краса миттєва,
Швидкоплинна і нетривка,
Ніби первісна епістема,
2026.02.05
11:09
Погано вчили ви історію, панове,
Заплутавшись в ботфортах у Петра,
Назвавши його «подвиги» великими,
Учадівши од них .Близорукі й безликі,
Так і не спромоглись гортати сторінки,
Де був, він, мов, мишенятко, тихий
І до нестями понужений і ниций.
Заплутавшись в ботфортах у Петра,
Назвавши його «подвиги» великими,
Учадівши од них .Близорукі й безликі,
Так і не спромоглись гортати сторінки,
Де був, він, мов, мишенятко, тихий
І до нестями понужений і ниций.
2026.02.04
23:53
Яскраве сонце посеред зими –
Твоя краса, жадана і холодна.
Не тане під гарячими слізьми
Душі твоєї крижана безодня.
Застигли в ній обидва полюси,
І хто б не намагався їх зігріти –
Усе дарма. Зі свіжої роси
Твоя краса, жадана і холодна.
Не тане під гарячими слізьми
Душі твоєї крижана безодня.
Застигли в ній обидва полюси,
І хто б не намагався їх зігріти –
Усе дарма. Зі свіжої роси
2026.02.04
19:03
Із Леоніда Сергєєва
Дійові особи:
• Коментатор Микола Миколайович Озеров
• Тренер збірної СРСР Віктор Васильович Тихонов
• Нападник збірної СРСР Борис Михайлов
• Захисник збірної СРСР Валерій Васильєв
Дійові особи:
• Коментатор Микола Миколайович Озеров
• Тренер збірної СРСР Віктор Васильович Тихонов
• Нападник збірної СРСР Борис Михайлов
• Захисник збірної СРСР Валерій Васильєв
2026.02.04
18:27
Погрязло у болоті нице лоббі:
епштейни, білли, трампи... отже, всі
помішані на сексі, як на хобі,
помазаники, вдарені по лобі,
без аятол і маоїста сі,
що поки-що зациклені на бомбі.
ІІ
епштейни, білли, трампи... отже, всі
помішані на сексі, як на хобі,
помазаники, вдарені по лобі,
без аятол і маоїста сі,
що поки-що зациклені на бомбі.
ІІ
2026.02.04
18:09
Бородатий мен (у міру сентиментальний)
З думками про острів, схожий на вікінга
Їде в темно-жовтому зледенілому автобусі,
Що має чотири чорні гумові колеса,
Їде по крижаній дорозі міста пафосу
Назустріч блідому Сонцю
(Бо зима – біла краля).
Борода
З думками про острів, схожий на вікінга
Їде в темно-жовтому зледенілому автобусі,
Що має чотири чорні гумові колеса,
Їде по крижаній дорозі міста пафосу
Назустріч блідому Сонцю
(Бо зима – біла краля).
Борода
2026.02.04
11:28
Ах, це літо таке передчасне,
Що звалилось на голову нам,
Невтоленне, гаряче, прекрасне,
Нагорода за вічний бедлам.
Передчасні ця спека неждана
І це сонце пекуче, жорстке.
Передчасні, як перше кохання,
Що звалилось на голову нам,
Невтоленне, гаряче, прекрасне,
Нагорода за вічний бедлам.
Передчасні ця спека неждана
І це сонце пекуче, жорстке.
Передчасні, як перше кохання,
2026.02.03
19:19
Шум далекий, шлях не близький.
Заморозилося… слизько.
Йдеш. Не хочеш, а йти треба.
Ти звертаєшся до себе
Повернутися б, забути…
Відпочити би, роззутись
І пірнуть під одіяло.
Майже… майже ідеально.
Заморозилося… слизько.
Йдеш. Не хочеш, а йти треба.
Ти звертаєшся до себе
Повернутися б, забути…
Відпочити би, роззутись
І пірнуть під одіяло.
Майже… майже ідеально.
2026.02.03
19:03
Немає поки що незамінимих на той світ,
Та все ж Всевишнього благаю:
Щоб зберігати справедливість на Землі,
Тільки злочинців слід по-справжньому карати:
Брать поза чергою на той світ, а не саджать за грати.
Зрештою як і тих, хто не знає, що робить,
Та все ж Всевишнього благаю:
Щоб зберігати справедливість на Землі,
Тільки злочинців слід по-справжньому карати:
Брать поза чергою на той світ, а не саджать за грати.
Зрештою як і тих, хто не знає, що робить,
2026.02.03
16:59
Наснилася осінь посеред зими
І наш стадіон, той, що родом з дитинства.
Кружляє пожовкле і втомлене листя...
Далеко від мене скорботні шторми.
Ворота відчинені. Треба зайти,
Бо як же давно не було туди входу!
Повільно заходжу. Вдихаю свободу,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...І наш стадіон, той, що родом з дитинства.
Кружляє пожовкле і втомлене листя...
Далеко від мене скорботні шторми.
Ворота відчинені. Треба зайти,
Бо як же давно не було туди входу!
Повільно заходжу. Вдихаю свободу,
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2025.11.29
2025.09.04
2025.08.19
2025.05.15
2025.04.30
2025.04.24
2025.03.18
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Іван Низовий (1942 - 2011) /
Проза
/
"Там, де я ніколи не плакав" (2006)
Я - ТАКИЙ...
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Я - ТАКИЙ...
Державна машина переїхала мене – слава Богу, не розчавила! Але ж боки пом’яла добре – і печінкам дісталося.
Трудовий мій стаж не піддається обрахунку, не всі його більші-менші періоди зафіксовані документально. Малим я пас колгоспних корів – ну то й що? Підлітком вивозив перегній на засніжені поля; з ранньої весни був причіплювачем на тракторі, а наприкінці літа скиртував солому й возив намолочене збіжжя до елеватора. А ще був молотобійцем у кузні, сторожем на баштані, землекопом і вантажником... Мало чим я займався до свого повноліття, аби не пропасти з голоду! Кому це потрібно знати сьогодні, коли я вже став пенсіонером – «дармоїдом» держави?!
Треба подякувати безіменним державним писарям бодай за те, що «записали» мене в реєстр ветеранів праці. Воно ж, гадаю, рівноцінне медалі чи хоча б почесній грамоті.
А це зовсім недавно мені милостиво надано ще й статус «дитини війни». Смішно: сивий, змарнілий чоловік якось одразу змалів і став дитиною війни. Та ж я – дитина своїх батьків, яких я, на жаль, не знаю, бо вони загинули в лихий воєнний час, лишивши мене, півторарічного, круглісіньким сиротою. Матір-батька мені замінила бабуся. Вона й називала мене своїм синочком, мимоволі плутаючи мене зі своїм справжнім сином-кавалеристом Іваном Великородом, який поліг на полях війни. Сином нації я не став, бо це було під забороною, а сином «батька Сталіна» я не міг уважатися, оскільки мене породили на світ куркулька і комуніст, що «посмів» пропасти безвісти, не полишивши довідки про те, що він – не зрадник совєцької Родіни. Отож я був пасинком, байстрюком, нічийним – мене нібито й не існувало.
Лиш тепер мене «всиновили»: я став дитиною війни. А це вже можна прирівняти до ордена. Жаль, що не причепиш на голі груди цей віртуальний «орденок».
Звісно, пільги в мене є. Насамперед мені не треба, як то було ще недавно, ходити на службу (та хто мене й візьме на яку-небудь службу!); по-друге, я можу спати безпробудно хоч цілу добу (але чомусь мені не спиться); по-третє, я вільний робити, що мені заманеться (цим я, власне, і займаюся); їхати куди завгодно й куди мені закортить (біда, що немає за що і з чим виїхати не те що до Львова – до сина та онука, а й навіть у порівняно недалеке Штормове, на бабусину могилу); зрештою, маю «священне» право на безкоштовний проїзд у міському транспорті (крім таксі, звісно, і маршруток)...
Усі перелічені «пільги» я заслужив безумовно, навіть без зафіксованого кріпосницько-колгоспного піонерсько-комсомольського стажу. Починаючи з вісімнадцятирічного віку й до виходу на пенсію по старості, я попрацював на різних посадах і в різних галузях сорок два роки. До трудового стажу увійшли три роки солдатської служби і два роки навчання на Вищих літературних курсах, добрий десяток літ журналістської роботи, невтомна творча (письменницька) праця, що увінчалася на сьогодні кількома десятками книг різного жанру. Отже, до визначення «ветеран праці» я маю право долучити ще одне слово: «заслужений».
Але – навіщо? Заради амбітності, із почуття загостреного самолюбства? Надмірним егоїзмом я не страждаю, а от від підвищеної пенсії (за особливі заслуги) я б не відмовився, бо таки страждаю від «заниженої оцінки» моїх трудів-здобутків-заслуг. Бо що то є – триста сімдесят шість гривень, яких мені не вистачає навіть на оплату комунальних послуг. А ще ж треба купити сигарет і чаю! А харчуватися за що? А лікуватися?! Я ж не просто пенсіонер, я хворий пенсіонер, бо все життя моє проходило в екстремальних умовах, бо я надірвав своє здоров’я воєнним сирітством, повоєнним голодом, рабською роботою в колгоспі та на комсомольських ударних будовах, нелегкою службою в радянському війську і т. д., і т. п.
Рідна-чужа державо, не знущайся наді мною, признач мені достойну пенсію, якої б вистачало на хліб та ліки! І не принижуй мене штучно придуманим статусом «дитини війни»: я не хочу цього, я протестую проти цього! Зваж на те, що я – горда людина, з гордого роду Великородів. Мені не треба нічого чужого – я хочу мати своє, кровне, зароблене чесною працею і чесним та совісним життям!
В Україні, як відомо, немає заборони на професії, у тому числі на професію літератора. Але чомусь робиться вигляд, ніби такої професії, як письменник, у нашій державі не існує. Триває це вже п’ятнадцять років: літературний процес занедбаний, видання книг не фінансується, гонорар авторам не виплачується. Я видаю свої книжки за власний рахунок (точніше, за рахунок друзів і шанувальників) і безкоштовно віддаю тираж у школи, вузи, бібліотеки, роздаровую знайомим. Отакий мій письменницький «бізнес».
Та я не плачу, не прошу співчуття. Лиш хочу, аби мене не принижували й не лицемірили переді мною: мовляв, ми любимо вас і цінуємо ваш труд... Я такий, що можу послати лицемірів-брехунів від влади якомога подалі й «незалежно» доживати свій вік на розмочених у теплій воді сухарях. Я – такий...
2006
Трудовий мій стаж не піддається обрахунку, не всі його більші-менші періоди зафіксовані документально. Малим я пас колгоспних корів – ну то й що? Підлітком вивозив перегній на засніжені поля; з ранньої весни був причіплювачем на тракторі, а наприкінці літа скиртував солому й возив намолочене збіжжя до елеватора. А ще був молотобійцем у кузні, сторожем на баштані, землекопом і вантажником... Мало чим я займався до свого повноліття, аби не пропасти з голоду! Кому це потрібно знати сьогодні, коли я вже став пенсіонером – «дармоїдом» держави?!
Треба подякувати безіменним державним писарям бодай за те, що «записали» мене в реєстр ветеранів праці. Воно ж, гадаю, рівноцінне медалі чи хоча б почесній грамоті.
А це зовсім недавно мені милостиво надано ще й статус «дитини війни». Смішно: сивий, змарнілий чоловік якось одразу змалів і став дитиною війни. Та ж я – дитина своїх батьків, яких я, на жаль, не знаю, бо вони загинули в лихий воєнний час, лишивши мене, півторарічного, круглісіньким сиротою. Матір-батька мені замінила бабуся. Вона й називала мене своїм синочком, мимоволі плутаючи мене зі своїм справжнім сином-кавалеристом Іваном Великородом, який поліг на полях війни. Сином нації я не став, бо це було під забороною, а сином «батька Сталіна» я не міг уважатися, оскільки мене породили на світ куркулька і комуніст, що «посмів» пропасти безвісти, не полишивши довідки про те, що він – не зрадник совєцької Родіни. Отож я був пасинком, байстрюком, нічийним – мене нібито й не існувало.
Лиш тепер мене «всиновили»: я став дитиною війни. А це вже можна прирівняти до ордена. Жаль, що не причепиш на голі груди цей віртуальний «орденок».
Звісно, пільги в мене є. Насамперед мені не треба, як то було ще недавно, ходити на службу (та хто мене й візьме на яку-небудь службу!); по-друге, я можу спати безпробудно хоч цілу добу (але чомусь мені не спиться); по-третє, я вільний робити, що мені заманеться (цим я, власне, і займаюся); їхати куди завгодно й куди мені закортить (біда, що немає за що і з чим виїхати не те що до Львова – до сина та онука, а й навіть у порівняно недалеке Штормове, на бабусину могилу); зрештою, маю «священне» право на безкоштовний проїзд у міському транспорті (крім таксі, звісно, і маршруток)...
Усі перелічені «пільги» я заслужив безумовно, навіть без зафіксованого кріпосницько-колгоспного піонерсько-комсомольського стажу. Починаючи з вісімнадцятирічного віку й до виходу на пенсію по старості, я попрацював на різних посадах і в різних галузях сорок два роки. До трудового стажу увійшли три роки солдатської служби і два роки навчання на Вищих літературних курсах, добрий десяток літ журналістської роботи, невтомна творча (письменницька) праця, що увінчалася на сьогодні кількома десятками книг різного жанру. Отже, до визначення «ветеран праці» я маю право долучити ще одне слово: «заслужений».
Але – навіщо? Заради амбітності, із почуття загостреного самолюбства? Надмірним егоїзмом я не страждаю, а от від підвищеної пенсії (за особливі заслуги) я б не відмовився, бо таки страждаю від «заниженої оцінки» моїх трудів-здобутків-заслуг. Бо що то є – триста сімдесят шість гривень, яких мені не вистачає навіть на оплату комунальних послуг. А ще ж треба купити сигарет і чаю! А харчуватися за що? А лікуватися?! Я ж не просто пенсіонер, я хворий пенсіонер, бо все життя моє проходило в екстремальних умовах, бо я надірвав своє здоров’я воєнним сирітством, повоєнним голодом, рабською роботою в колгоспі та на комсомольських ударних будовах, нелегкою службою в радянському війську і т. д., і т. п.
Рідна-чужа державо, не знущайся наді мною, признач мені достойну пенсію, якої б вистачало на хліб та ліки! І не принижуй мене штучно придуманим статусом «дитини війни»: я не хочу цього, я протестую проти цього! Зваж на те, що я – горда людина, з гордого роду Великородів. Мені не треба нічого чужого – я хочу мати своє, кровне, зароблене чесною працею і чесним та совісним життям!
В Україні, як відомо, немає заборони на професії, у тому числі на професію літератора. Але чомусь робиться вигляд, ніби такої професії, як письменник, у нашій державі не існує. Триває це вже п’ятнадцять років: літературний процес занедбаний, видання книг не фінансується, гонорар авторам не виплачується. Я видаю свої книжки за власний рахунок (точніше, за рахунок друзів і шанувальників) і безкоштовно віддаю тираж у школи, вузи, бібліотеки, роздаровую знайомим. Отакий мій письменницький «бізнес».
Та я не плачу, не прошу співчуття. Лиш хочу, аби мене не принижували й не лицемірили переді мною: мовляв, ми любимо вас і цінуємо ваш труд... Я такий, що можу послати лицемірів-брехунів від влади якомога подалі й «незалежно» доживати свій вік на розмочених у теплій воді сухарях. Я – такий...
2006
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Дивитись першу версію.
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
