ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.11.21
13:44
Цей дивний присмак гіркоти,
Розчинений у спогляданні
Того, що прагнуло цвісти.
Та чи було воно коханням?
Бо сталося одвічне НЕ.
Не там, не з тими, і не поряд.
Тому і туга огорне
Розчинений у спогляданні
Того, що прагнуло цвісти.
Та чи було воно коханням?
Бо сталося одвічне НЕ.
Не там, не з тими, і не поряд.
Тому і туга огорне
2024.11.21
09:49
Ти вся зі світла, цифрового коду, газетних літер, вицвілих ночей,
У хтивому сплетінні повноводних мінливих рік і дивних геометрій.
Земля паломників в тугих меридіанах, блакитних ліній плетиво стрімке.
Що стугонить в лілейних картах стегон
В м'яких, п
У хтивому сплетінні повноводних мінливих рік і дивних геометрій.
Земля паломників в тугих меридіанах, блакитних ліній плетиво стрімке.
Що стугонить в лілейних картах стегон
В м'яких, п
2024.11.21
06:40
Сім разів по сім підряд
Сповідався грішник…
( Є такий в житті обряд,
Коли туго з грішми )
І те ж саме повторив
Знову й знов гучніше.
( Щоби хто не говорив —
Страшно бути грішним… )
Сповідався грішник…
( Є такий в житті обряд,
Коли туго з грішми )
І те ж саме повторив
Знову й знов гучніше.
( Щоби хто не говорив —
Страшно бути грішним… )
2024.11.21
06:38
Димиться некошене поле.
В озерці скипає вода.
Вогнями вилизує доли.
Повсюди скажена біда.
Огидні очам краєвиди –
Плоди непомірного зла.
Навіщо нас доля в обиду
Жорстоким злочинцям дала?
В озерці скипає вода.
Вогнями вилизує доли.
Повсюди скажена біда.
Огидні очам краєвиди –
Плоди непомірного зла.
Навіщо нас доля в обиду
Жорстоким злочинцям дала?
2024.11.21
04:27
Черешнею бабуся ласувала –
червоний плід, як сонце на зорі.
У сірих стінах сховища-підвалу
чомусь таке згадалося мені.
Вона немов вдивлялась у колишнє
і якось тихо-тихо, без вини,
прошепотіла: «Господи Всевишній,
не допусти онукові війни».
червоний плід, як сонце на зорі.
У сірих стінах сховища-підвалу
чомусь таке згадалося мені.
Вона немов вдивлялась у колишнє
і якось тихо-тихо, без вини,
прошепотіла: «Господи Всевишній,
не допусти онукові війни».
2024.11.21
01:27
Я розіллю л
І
Т
Е
Р
И
Мов ніч, що розливає
Морок осінн
І
Т
Е
Р
И
Мов ніч, що розливає
Морок осінн
2024.11.20
21:31
Наснив тоді я вершників у латах
Слухав про королеву кпин
В барабани били й співали селяни
Лучник стріли слав крізь ліс
Покрик фанфари линув до сонця аж
Сонце прорізло бриз
Як Природа-Мати в рух ішла
У семидесяті ці
Слухав про королеву кпин
В барабани били й співали селяни
Лучник стріли слав крізь ліс
Покрик фанфари линув до сонця аж
Сонце прорізло бриз
Як Природа-Мати в рух ішла
У семидесяті ці
2024.11.20
13:36
Сказала в злості ти: «Іди під три чорти!»
І він пішов, не знаючи у бік який іти.
І байдуже – направо чи наліво...
А ти отямилась, як серце заболіло:
«Ой, лишенько, та що ж я наробила?!..»
Як далі склалось в них – не знати до пуття:
Зійшлись вони чи
І він пішов, не знаючи у бік який іти.
І байдуже – направо чи наліво...
А ти отямилась, як серце заболіло:
«Ой, лишенько, та що ж я наробила?!..»
Як далі склалось в них – не знати до пуття:
Зійшлись вони чи
2024.11.20
09:10
років тому відійшов у засвіти славетний іспанський танцівник Антоніо Гадес.
Мені пощастило бачити його на сцені ще 30-річним, у самому розквіті…
Болеро.
Танцює іспанець.
Ніби рок,
а не танець.
Мені пощастило бачити його на сцені ще 30-річним, у самому розквіті…
Болеро.
Танцює іспанець.
Ніби рок,
а не танець.
2024.11.20
07:07
три яблука
холодні
осінь не гріє
гілля тримає
шкірка ще блискуча гладенька
життя таке тендітне
сіро і сумно
три яблука висять
холодні
осінь не гріє
гілля тримає
шкірка ще блискуча гладенька
життя таке тендітне
сіро і сумно
три яблука висять
2024.11.20
07:04
Батько, донечка, і песик
Всілись якось на траві
Не було там тільки весел
Але поруч солов'ї…
Щебетали і манили…
Сонце липало в очах
І набравшись тої сили
Попросили знімача
Всілись якось на траві
Не було там тільки весел
Але поруч солов'ї…
Щебетали і манили…
Сонце липало в очах
І набравшись тої сили
Попросили знімача
2024.11.20
05:44
Ти не повинен забувати
Десь в олеандровім цвіту
Про українську світлу хату
І щедру ниву золоту.
Ще пам’ятай обов’язково,
Ввійшовши в чийсь гостинний дім, –
Про милозвучну рідну мову
Й пишайсь походженням своїм.
Десь в олеандровім цвіту
Про українську світлу хату
І щедру ниву золоту.
Ще пам’ятай обов’язково,
Ввійшовши в чийсь гостинний дім, –
Про милозвучну рідну мову
Й пишайсь походженням своїм.
2024.11.20
05:12
Спиваю натхнення по краплі
Заради простого рядка.
Я досі ніяк не потраплю
До міста Івана Франка.
Запросить в обійми ласкаво
Там вулиця світла, вузька.
Я б вигадав теми цікаві
Заради простого рядка.
Я досі ніяк не потраплю
До міста Івана Франка.
Запросить в обійми ласкаво
Там вулиця світла, вузька.
Я б вигадав теми цікаві
2024.11.20
05:11
Які залишимо казки?
Домовики лишились дому.
Лісовики де? Невідомо.
Тепер на березі ріки
не знайдете русалок сліду.
Чи розповість онуку дідо,
як шамотять польовики?
Коли зовуть у гай зозулі,
Домовики лишились дому.
Лісовики де? Невідомо.
Тепер на березі ріки
не знайдете русалок сліду.
Чи розповість онуку дідо,
як шамотять польовики?
Коли зовуть у гай зозулі,
2024.11.19
21:50
Тим часом Юрик, ні, то Ярек
Прислав запрошення - меню…
Перелік всього — і задаром
Ну що ж нехай, укореню.
Присиплю жирним черноземом
А по-весні, дивись, взійде…
Ми творчі люди. Наші меми
Не встрінеш більше абиде…
Прислав запрошення - меню…
Перелік всього — і задаром
Ну що ж нехай, укореню.
Присиплю жирним черноземом
А по-весні, дивись, взійде…
Ми творчі люди. Наші меми
Не встрінеш більше абиде…
2024.11.19
18:51
Я розпався на дві половини,
Де злилися потоки ідей.
Розрізнити не можна в пучині
Дві ідеї в полоні ночей.
Зла й добра половини тривожні
Поєдналися люто в одне,
Ніби злиток металів безбожний,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Де злилися потоки ідей.
Розрізнити не можна в пучині
Дві ідеї в полоні ночей.
Зла й добра половини тривожні
Поєдналися люто в одне,
Ніби злиток металів безбожний,
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
2024.10.17
2024.08.04
2024.07.02
2024.05.20
2024.04.01
2024.02.08
2023.12.19
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Іван Низовий (1942 - 2011) /
Проза
/
ІЗ РАННЬОГО
ТО НАЙТОНША СТРУНА
Із цим найпрекраснішим і найдавнішим почуттям зустрінуться й ті, хто нині тільки ступає на поріг свого повноліття.
Кохання – пісня палкого серця.
І все ж – що таке кохання? Один поет твердить, що кохання – це таємний союз, змова двох проти всіх. Занадто категорично. А в наш час і нетипово. Але іноді буває і так. Квітка – чудо з чудес у природі, вона вабить зір і хвилює серце, та нерідко байдужий чобіт втоптує її в землю. Якщо квітка зросла на благодатному ґрунті, якщо напоєна щедрими соками землї-матері, вона переможе жорстоке каліцтво і знову підніметься – красива й дивна. Так само і любов. Вона, як квітка. І, на превеликий жаль, ще трапляються грубі «чоботи», які намагаються розчавити квітку-любов, не дати їй розквітнути до повної краси. І тоді два серця вступають у змову, щоб боротися за своє щастя.
Знайшлися «чоботи», які хотіли розтоптати і кохання двох палких сердець – Валі К. і Миколи Д. Вони, ці «чоботи», уже й посягнули на найсвятіше. Та сильне почуття вистояло, перемогло й розквітло.
Історію, яку я хочу розповісти, можна назвати піснею, баладою, гімном, але аж ніяк не легендою. Все це було в дійсності.
Герої цієї бувальщини живуть поряд з нами. Можливо, дехто з юних читачів зустрічається з цим юнаком і дівчиною щодня, можливо, уже й знає хвилюючу історію їхнього кохання. І захоплюється нею. Що ж, вона гідна захоплення.
3 певних міркувань я не назву місто, у якому нині живуть закохані. Скажу лише, що це одне з міст на території нашої області. Не назву справжніх імен, і теж з певних міркувань.
Додому Микола повертався весь оновлений, немов напився цілющої води із казкового джерела. Там, в одній із лікарень Луганська, залишилася його тяжка недуга. Смерть, яка довго чатувала біля юнакового ліжка, відступила в далеку далечінь. Та й чи було насправді те жахливе: пекучий біль у поламаних кістках, дзенькіт хірургічних інструментів, провалля кількагодинного забуття?
Було. Усе було. Добре, що минулося.
Зустрічали Миколу всі родичі. Радості – повна хата. А тут ще й свято якесь наспіло. Зібралися в господі Миколиних батьків дядьки й тітки, сестри й брати, родичі близькі й далекі, такі далекі, що Микола й не збагне, що ж саме їх ріднить. Та в радості думав: якщо прийшли привітати його з видужанням, значить – рідна кров. Посміхався до всіх привітно.
– Тепер, мабуть, не сядеш за кермо автомобіля? – запитав хтось.
– Чому ж?! Що було, те – позаду. А в майбутньому не повториться. То була моя перша й остання аварія.
Коли переговорили про все, Микола торкнув батька за плече:
– Є в мене, тату, ще одна радість, більша, ніж та, що прийшла після одужання. Хочу поділитися нею з вами, та й з усіма родичами.
Усі зацікавлено присунулися ближче до юнака.
– Хочу одружитися. Дівчина дуже хороша. До вподоби ми одне одному,
– Спасибі, синку. Одружуйся... Допомога буде нам, старим.
– А хто ж вона? – запитала мати.
– Хто вона? – запитали всі.
«Хто вона... Сказав же, що хороша дівчина, так цього їм не досить. Сказати правду? Але ж вона у двох словах не поміститься! А почну з найголовнішого – не дадуть довести до кінця. А може... Рідні ж вони, люблять мене, то й зрозуміють. Розкажу все, як є. Рідні ж вони...».
– Для мене вона – найкраща. Я люблю її такою, яка вона є. Але мушу вам сказати, що в неї тяжка хвороба. І нині вона в лікарні. Давно вже в лікарні.
– Що ж то за хвороба? – занепокоївся батько.
– Ногами Валя не ходить, тату. Відібрало їй ноги.
Усі одразу замовкли, приголомшені почутим. У кутках дзвеніла тиша. Спершу дзвеніла ледь чутно, мов чашечки степових дзвіночків, а дедалі все гучніше дзвеніла, аж у Миколиних скронях відлунювало, і раптово вдарили, як церковний дзвін, батькові слова:
– Дурень! Більше нічого тобі не скажу.
– Їй-право, нерозумно, хлопче, – загомоніли в десяток голосів родичі. – Одну хворобу одвіз до Луганська, а другу хочеш звідти привезти? То ж тягар на все життя!
– Подумайте лишень, ногами не ходить!
– Яка ж то дружина буде?!
– Дурень, дурень, дурень...
– Схаменися, сину, – заплакала мати.
Вискочив з-за столу, грюкнув дверима. І – на вулицю, подалі від огуди. «Як вони могли?.. Адже рідні, люблять мене. То чому ж не зрозуміли? Я кохаю її і ніколи не відмовлюся від свого щастя. Ніколи!»
Щастя. Як побачив Валю в лікарні, так і забув про все. Дівчину везли довгим коридором з операційної. Ноги – у бинтах. Лице смутне-смутне, а очі палають якимсь особливим вогнем. Обпалив той вогонь Миколине серце. А потім ще раз, і ще раз, і ще...
«А вони – схаменися!». Гірко Миколі, образливо. «Не відмовлюся від свого щастя!» – крикнув юнак у темряву вечірнього поля.
На другий день подався в Луганськ, до лікарні. Знайома медсестра дозволила на хвильку зазирнути в палату, де лежала Валя.
– Їй нещодавно знову зробили операцію, – зітхнула. – І знову – ніяких наслідків.
В очах жінки юнак прочитав і зневіру, й співчуття.
Валя грала на скрипці. У мелодію, і без того ніжну, вкладала всю ніжність своєї душі. І тугу, і біль, і надію, і свою любов до Миколи. Та любов гріла її, вселяла впевненість у видужанні. Як добре, що є на світі любов! Як добре, що є скрипка! Її подарували дівчині на випускному вечорі в музичній школі, яку вона минулого року успішно закінчила.
– Ти видужаєш, Валю! – шепотів Микола.
– Незабаром ще одна операція. Оперуватиме відомий професор. Я видужаю, любий... Ти розповів своїм родичем про мене? Як вони?
– А, нічого... Усе добре. Вони люблять мене, то й тебе полюблять. Чесне слово!
Валя вдячно посміхнулася.
Професор мав великий досвід. Але такий випадок у його хірургічній практиці трапився вперше. Хвороба застаріла. Попередні операції не покращили стану хворої.
Яскраво світили лампи в операційній. Дзенькали інструменти.
Микола ходив попід вікнами лікарні. Гучно билося в грудях серце.
У місті цвіли акації.
На пустому Валіному ліжку в палаті № 7 лежала скрипка. Чекала на скрипальку. Скрипка вірила в чудо.
І чудо сталося. Не відразу. Почалося воно в операційній, з легкої руки професора. Скінчивши найскладнішу у своєму житті операцію, хірург неголосно мовив асистентам: «Повинна видужати». А про себе подумав: «Обов’язково тепер буде ходити! І не тільки завдяки втручанню скальпеля. Хворій допомогла ще й якась інша сила. Не збагну, яка...»
«Їй допомогло кохання», – шелестів акацієвий білоцвіт.
«Їй допомогла віра... – думав Микола. – А батьки... Невже так зачерствіли їхні серця?.. Невже вони не зрозуміють нас?»...
На весіллі Миколи й Валентини не було людей з черствими серцями. Кожен, хто піднімав келих за щастя молодих, щиро радів за них, заздрив їм чистою заздрістю. Перед очима людей буйними пелюстками розцвітала чудо-квітка, вабила до себе, полонила своєю красою. Квітка та – кохання. Не розтоптати її байдужим чоботом цинізму й огуди, бо зросла вона на благодатному ґрунті.
Після застольних пісень і щирих тостів молодята пішли блукати вечірніми вулицями. Акації вже давно відцвіли, та це ніскілечки не применшувало краси міста. З неба падали зорі, а Валентина говорила милому:
– То – пелюстки акації.
В уже жовтіючих кронах дерев шелестів вітер, а Микола говорив коханій:
– То твоя скрипка грає.
– Про що?
– Про щастя.
– Наше?
– Так...
...Живуть вони в одному з шахтарських міст на Луганщині. Живуть серед чудових людей. Вечорами у квартирі молодого подружжя лунає музика.
– Валя грає, – захоплено скаже хтось.
– Які ж тонкі струни в її скрипці, що таку ніжну мелодію народжують? – здивовано спитає інший.
– То грає душа людини. А душа, коли вона багата й кришталево чиста, здатна творити чудеса. Така душа – найтонша струна.
Ця історія не має кінця. І добре, що не має. Бо кінець, навіть щасливий, завжди викликає розчарування.
Нехай минають роки й десятиріччя, хай цвіте палке кохання двох сердець. Воно витримало суворий екзамен, і тепер йому не страшні ніякі випробування.
1967
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
ТО НАЙТОНША СТРУНА
Оповідання
Кохання... З усіх почуттів, які будь-коли звідала людина, це почуття найсильніше і найінтимніше. Ще ніхто не зміряв його широти й глибини, але кожному відомо, що воно – всевладне. Про це написано багато книг, складено багато пісень. Із коханням ніхто не розминеться на життєвому шляху. Потрапить воно в слабкі руки – від першого ж подиху вітру розлетиться, мов ефемерна корона кульбаби, у сильних руках розцвіте квіткою столітника.
Із цим найпрекраснішим і найдавнішим почуттям зустрінуться й ті, хто нині тільки ступає на поріг свого повноліття.
Кохання – пісня палкого серця.
І все ж – що таке кохання? Один поет твердить, що кохання – це таємний союз, змова двох проти всіх. Занадто категорично. А в наш час і нетипово. Але іноді буває і так. Квітка – чудо з чудес у природі, вона вабить зір і хвилює серце, та нерідко байдужий чобіт втоптує її в землю. Якщо квітка зросла на благодатному ґрунті, якщо напоєна щедрими соками землї-матері, вона переможе жорстоке каліцтво і знову підніметься – красива й дивна. Так само і любов. Вона, як квітка. І, на превеликий жаль, ще трапляються грубі «чоботи», які намагаються розчавити квітку-любов, не дати їй розквітнути до повної краси. І тоді два серця вступають у змову, щоб боротися за своє щастя.
Знайшлися «чоботи», які хотіли розтоптати і кохання двох палких сердець – Валі К. і Миколи Д. Вони, ці «чоботи», уже й посягнули на найсвятіше. Та сильне почуття вистояло, перемогло й розквітло.
Історію, яку я хочу розповісти, можна назвати піснею, баладою, гімном, але аж ніяк не легендою. Все це було в дійсності.
Герої цієї бувальщини живуть поряд з нами. Можливо, дехто з юних читачів зустрічається з цим юнаком і дівчиною щодня, можливо, уже й знає хвилюючу історію їхнього кохання. І захоплюється нею. Що ж, вона гідна захоплення.
3 певних міркувань я не назву місто, у якому нині живуть закохані. Скажу лише, що це одне з міст на території нашої області. Не назву справжніх імен, і теж з певних міркувань.
Додому Микола повертався весь оновлений, немов напився цілющої води із казкового джерела. Там, в одній із лікарень Луганська, залишилася його тяжка недуга. Смерть, яка довго чатувала біля юнакового ліжка, відступила в далеку далечінь. Та й чи було насправді те жахливе: пекучий біль у поламаних кістках, дзенькіт хірургічних інструментів, провалля кількагодинного забуття?
Було. Усе було. Добре, що минулося.
Зустрічали Миколу всі родичі. Радості – повна хата. А тут ще й свято якесь наспіло. Зібралися в господі Миколиних батьків дядьки й тітки, сестри й брати, родичі близькі й далекі, такі далекі, що Микола й не збагне, що ж саме їх ріднить. Та в радості думав: якщо прийшли привітати його з видужанням, значить – рідна кров. Посміхався до всіх привітно.
– Тепер, мабуть, не сядеш за кермо автомобіля? – запитав хтось.
– Чому ж?! Що було, те – позаду. А в майбутньому не повториться. То була моя перша й остання аварія.
Коли переговорили про все, Микола торкнув батька за плече:
– Є в мене, тату, ще одна радість, більша, ніж та, що прийшла після одужання. Хочу поділитися нею з вами, та й з усіма родичами.
Усі зацікавлено присунулися ближче до юнака.
– Хочу одружитися. Дівчина дуже хороша. До вподоби ми одне одному,
– Спасибі, синку. Одружуйся... Допомога буде нам, старим.
– А хто ж вона? – запитала мати.
– Хто вона? – запитали всі.
«Хто вона... Сказав же, що хороша дівчина, так цього їм не досить. Сказати правду? Але ж вона у двох словах не поміститься! А почну з найголовнішого – не дадуть довести до кінця. А може... Рідні ж вони, люблять мене, то й зрозуміють. Розкажу все, як є. Рідні ж вони...».
– Для мене вона – найкраща. Я люблю її такою, яка вона є. Але мушу вам сказати, що в неї тяжка хвороба. І нині вона в лікарні. Давно вже в лікарні.
– Що ж то за хвороба? – занепокоївся батько.
– Ногами Валя не ходить, тату. Відібрало їй ноги.
Усі одразу замовкли, приголомшені почутим. У кутках дзвеніла тиша. Спершу дзвеніла ледь чутно, мов чашечки степових дзвіночків, а дедалі все гучніше дзвеніла, аж у Миколиних скронях відлунювало, і раптово вдарили, як церковний дзвін, батькові слова:
– Дурень! Більше нічого тобі не скажу.
– Їй-право, нерозумно, хлопче, – загомоніли в десяток голосів родичі. – Одну хворобу одвіз до Луганська, а другу хочеш звідти привезти? То ж тягар на все життя!
– Подумайте лишень, ногами не ходить!
– Яка ж то дружина буде?!
– Дурень, дурень, дурень...
– Схаменися, сину, – заплакала мати.
Вискочив з-за столу, грюкнув дверима. І – на вулицю, подалі від огуди. «Як вони могли?.. Адже рідні, люблять мене. То чому ж не зрозуміли? Я кохаю її і ніколи не відмовлюся від свого щастя. Ніколи!»
Щастя. Як побачив Валю в лікарні, так і забув про все. Дівчину везли довгим коридором з операційної. Ноги – у бинтах. Лице смутне-смутне, а очі палають якимсь особливим вогнем. Обпалив той вогонь Миколине серце. А потім ще раз, і ще раз, і ще...
«А вони – схаменися!». Гірко Миколі, образливо. «Не відмовлюся від свого щастя!» – крикнув юнак у темряву вечірнього поля.
На другий день подався в Луганськ, до лікарні. Знайома медсестра дозволила на хвильку зазирнути в палату, де лежала Валя.
– Їй нещодавно знову зробили операцію, – зітхнула. – І знову – ніяких наслідків.
В очах жінки юнак прочитав і зневіру, й співчуття.
Валя грала на скрипці. У мелодію, і без того ніжну, вкладала всю ніжність своєї душі. І тугу, і біль, і надію, і свою любов до Миколи. Та любов гріла її, вселяла впевненість у видужанні. Як добре, що є на світі любов! Як добре, що є скрипка! Її подарували дівчині на випускному вечорі в музичній школі, яку вона минулого року успішно закінчила.
– Ти видужаєш, Валю! – шепотів Микола.
– Незабаром ще одна операція. Оперуватиме відомий професор. Я видужаю, любий... Ти розповів своїм родичем про мене? Як вони?
– А, нічого... Усе добре. Вони люблять мене, то й тебе полюблять. Чесне слово!
Валя вдячно посміхнулася.
Професор мав великий досвід. Але такий випадок у його хірургічній практиці трапився вперше. Хвороба застаріла. Попередні операції не покращили стану хворої.
Яскраво світили лампи в операційній. Дзенькали інструменти.
Микола ходив попід вікнами лікарні. Гучно билося в грудях серце.
У місті цвіли акації.
На пустому Валіному ліжку в палаті № 7 лежала скрипка. Чекала на скрипальку. Скрипка вірила в чудо.
І чудо сталося. Не відразу. Почалося воно в операційній, з легкої руки професора. Скінчивши найскладнішу у своєму житті операцію, хірург неголосно мовив асистентам: «Повинна видужати». А про себе подумав: «Обов’язково тепер буде ходити! І не тільки завдяки втручанню скальпеля. Хворій допомогла ще й якась інша сила. Не збагну, яка...»
«Їй допомогло кохання», – шелестів акацієвий білоцвіт.
«Їй допомогла віра... – думав Микола. – А батьки... Невже так зачерствіли їхні серця?.. Невже вони не зрозуміють нас?»...
На весіллі Миколи й Валентини не було людей з черствими серцями. Кожен, хто піднімав келих за щастя молодих, щиро радів за них, заздрив їм чистою заздрістю. Перед очима людей буйними пелюстками розцвітала чудо-квітка, вабила до себе, полонила своєю красою. Квітка та – кохання. Не розтоптати її байдужим чоботом цинізму й огуди, бо зросла вона на благодатному ґрунті.
Після застольних пісень і щирих тостів молодята пішли блукати вечірніми вулицями. Акації вже давно відцвіли, та це ніскілечки не применшувало краси міста. З неба падали зорі, а Валентина говорила милому:
– То – пелюстки акації.
В уже жовтіючих кронах дерев шелестів вітер, а Микола говорив коханій:
– То твоя скрипка грає.
– Про що?
– Про щастя.
– Наше?
– Так...
...Живуть вони в одному з шахтарських міст на Луганщині. Живуть серед чудових людей. Вечорами у квартирі молодого подружжя лунає музика.
– Валя грає, – захоплено скаже хтось.
– Які ж тонкі струни в її скрипці, що таку ніжну мелодію народжують? – здивовано спитає інший.
– То грає душа людини. А душа, коли вона багата й кришталево чиста, здатна творити чудеса. Така душа – найтонша струна.
Ця історія не має кінця. І добре, що не має. Бо кінець, навіть щасливий, завжди викликає розчарування.
Нехай минають роки й десятиріччя, хай цвіте палке кохання двох сердець. Воно витримало суворий екзамен, і тепер йому не страшні ніякі випробування.
1967
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію