Сльоза сльозу не здоганя,
бо губляться в дорозі
підкови, –
я ж свого коня
прикоськати не в змозі.

Межа його не зупиня
і прив’язь при порозі
не втримує –
і так щодня
в засльозеній тривозі...

Роки минулі – не броня
в грозу на перелозі
нічної скачки...
Та за дня
все ж статись перемозі!

Мене ж сам Бог охороня
і всі, хто є при Бозі,
і роси скльовує стерня
такі прозоросльозі.

* * *

Україну в єдину державу намагалися об’єднати старокиївські князі та середньовічні козацькі кошові, гетьмани Іван Мазепа і Павло Скоропадський, злісно кляті комуністами й шовіністами палкі Семен Петлюра і Степан Бандера, уже мої сучасники-дисиденти Левко Лук’яненко і В’ячеслав Чорновіл… Невміло прагне об’єднання лівих і правих, патріотів і україноненависників наївний мій земляк Віктор Ющенко. Думаю, що і Юля Володимирівна щиро хоче цього, але не має достатніх сил і можливостей. Намагаюся зрозуміти причини багатьох спроб і невдач, не спішу категорично звинувачувати в поразках вождів і поводирів роз’єднаної і розбратаної народної маси, що ніяк не налаштована злитися в тісних національних (або й інтернаціональних) обіймах. Важко це, неймовірно, титанічно-трагічно тяжко… Що вже далеко ходити в пошуках позитиву, коли я сам – не ворог собі самому – не можу об’єднати власну невеличку родину, знайти порозуміння з кровним сином і донькою, з двоюрідними і триюрідними братами й сестрами, свояками-родичами, що живуть у Сумах і Харкові, Львові та Рівному, Кам’янці-Подільському і Луганську, в інших містах і селах так званих «бандерівщини» і «малоросії»?!




* * *

«Де народився, там і згодився». Мабуть, у цьому мудрому вислові криється правильна відповідь на непросте і найважливіше, на мою думку, питання: хто ти єси і де твоє місце на землі? Хоч у Луганську я прожив понад сорок літ, але душею і тілом я завше у Верхосуллі, там, де загубились мої першопочатки.




* * *

Читаючи історію України, я почуваюся тяжкохворою людиною на операційному столі, якій без наркозу видаляють смертельні метастази, причому ніхто не гарантує щасливого результату, повного відновлення життєдіяльності хворого. Я усвідомлюю це, але не відмовляюся від операції-експерименту – видужання має прийти через біль, треба лишень витримати його, не померти нагло на радість і втіху тим, хто заперечує не лише моє право мучитись долею України, а й саме моє існування на цій тисячно-перегрішеній землі.




* * *

Ще з малих літ я зжився зі своїм круглосирітством, не особливо й нарікав на долю, однак ніколи не переставав крадькома плакати не над могилами батька-матері, а над усвідомленням відсутності їхніх могил, неможливістю бодай зрідка відвідувати священні для мене горбики землі, аби припасти до них грудьми та відчути свій досмертний зв'язок із найріднішими останками, що покояться під дерном і барвінками. Сирітство – це, мушу сказати, найбільша і найтяжча мука!




* * *

Не спромігся звести власний будинок, посадити й виростити сад… Народив хіба що сина, але виховували його інші, і виховували не в найліпший спосіб. Не прощу собі ніколи такої безвідповідальності та легковажності!




* * *

Ось і мала моя батьківщина: усе тут мале споконвіку порівняно з довколишнім світом, із цілою великою Батьківщиною, але наскільки все тут змаліло за півстоліття, а особливо за останні роки! Тіснішими стали обшири-видноколи, вужчими дороги, стежки і стежечки, геть скрихітнились колись визначні символи неперебутності рідного села: середня школа, клуб, лікарня, крамниці, тваринницькі ферми й технічні майстерні. Вітри здули з лиця землі цілі хутори і присілки: Марусине, Кобзареве, Першотравневе, мою Комуну-Ойкумену… Коротшими й безлюднішими стали Кучерівка і Бараба, Голуб’яче і Смєтіне, Башкиреве і Козків-хутір. Щезли обидва вітряки, цегельня і сітровий заводик, молочарня і ветлікарня. Не стало комор і токів, усе менше і менше автомобілів перетинає Марківку в напрямку Штепівки та Жовтневого. Дорога ж на Рудку заводить хіба що в глухий кут – інших доріг просто не стало, їх заорали, або ж вони заросли бур’яном-дерезою. Моя золота Сула втопилася в болоті, бо вище за течією її перегородили греблею запопадливі місцеві перетворювачі природи. Широка долина річки – суцільно непрохідні джунглі з вільх і верб, очерету й рогози! Сльоза сльозу не здоганяє – висихають на моїх зморщених щоках, як висохли криниці та джерела всього Верхосулля.
І люди-земляки, здається, здрібнішали, і ніким замінити незабутніх бібліотекаря Григорія Івановича Падалку, ерудита-вчителя Віктора Григоровича Коржова, художника і музику Бориса Явдокимовича Лободу, кіномеханіка Євгена Гуйву, вчительку української мови та літератури Меланію Михайлівну Дідевич, дядька Мишка-сітрового, тітку Марфу-молочарку, голову сільради Андрія Андрійовича Зінченка… І ніколи вже не зустріну я на сільських вуличках двох діденківських Катрусь, двох пигулівських і одного скляренківського Іванів, моїх найщиріших друзів… І ще багатьом, і багатьом я вже ніколи не зможу сказати «Здрастуй…»
Єдине, чим радує мене моя мала батьківщина, – це її зелене вбрання. Крім здичавіло-зарослої річкової долини рясно розрослися лісосмуги, обидва марківські парки, біляцвинтарні гаї. Зберігся й лісопарк у знищеній Комуні, щоправда, він давно втратив свою паркову привабу… Жаль, гине на очах запущений колгоспний сад між Кучерівкою і Першотравневим. Доживає віку попівський сад біля школи, геть зовсім зникли комунівські старий і молодий сади, липова алея, меморіально-родинний цвинтар поміщиків Крамаренків біля обмілілого верхнього ставка у Комуні (нижній став перетворився на жаб’яче болото; болотами стали і колись штучно заводнені яри). Сльоза сльозу не здоганяє – висихають у пустелі запустіння та людської байдужості…




* * *

У дитинстві та юності мені довелося перепливати Сулу і Псло, Онегу й Дністер, Західний Буг і Сіверський Дінець, Оскіл і Айдар… У різний час я купався в Дніпрі та Сеймі, у Ворсклі та Деркулі, навіть у Валдайському озері та Чорному і Балтійському морях… Та найтеплішою, справді живою, цілющою водою була комунівська ставкова і верхосульська річкова. Хотів би й зараз зануритись у її таємничі глибини, та де вже там! Ні риби в них, мабуть, немає, ні раків – одні жаби та вужі…




* * *

Моє покоління жило-виживало в голоді та холоді, особливо тяжко було не згинути й вирости круглим, як і я, сиротам у післяокупаційній, до нитки обдертій чужими-своїми вандалами Україні. Їли ми все, що повзало й літало, що пробивалося з пораненої землі до сонця. Труїлися, хворіли, помирали та знову воскресали. Нам треба було вирости, щоб замінити в радянсько-колгоспному рабстві батьків і дідів. Ми зобов’язані були вирости й чогось навчитися, аби продовжити свій рід-нарід і колись, уже в зрілому віці, відверто плюнути в червоні пики наших гнобителів!

(1) Далі буде...