Мамо, я до вас добирався, як міг, з Казахстану і Півночі, з дивовижного Кам’янця і неповторного Львова, із Луганська й Москви… Ви чекали мене, виглядали з хрещатих барвінків, запахущих бузків і сліпучо-квітучих черемх…
Серед поля безмежного тихо вмирала оаза: переводився сад; перероджувавсь диво-лісок; витікали ставки; криниці заростали травою; зарівняла могили радянська байдужість тупа…
Вже й дороги нема, вже й стежки заорали останні. Я востаннє ішов по вологій ріллі, навпростець. Як черемхи цвіли, як пахтіли бузки, і барвінки заплели ту галяву, де годі й могилку знайти! Я ходив, я сидів, я лежав на землі барвінковій; я мовчав, говорив; я кричав, шепотів – у траву: "Де ви, мамо, озвіться крізь товщу земну півстолітню, – я ж не знаю, де впасти, я ж, мамо, не вмію ридать…
Сирота-сірота… Я лечу крізь життя метеором! Я безбатченко вічний, та роду свого не зганьбив. Я не став бур’яном, – непокірний і щирий надміру, я порвав свої пута колгоспні, я втік із села. Я збагнув, що Вітчизна – ніщо без батьківської ласки, материнської ніжності… Мамо, я зненависть ніс до Вітчизни тієї, яка відняла в мене батька і матір, розтоптала мій хист і зневажила світлий талан!
Я живу іще, мамо. Вірніше, я ледь животію, помираю повільно в чужому для мене краю, і не маю копійки – купити квиток і приїхать, – вже востаннє! – до тебе, до витоків, до праоснов. Я люблю вас, матусю, дарма, що ніколи не бачив, не смоктав молоко з найсолодших у світі грудей… Привезли вас, матусю, казали мені односельці, молоду і вродливу, із глинища – вже неживу. Одягла вас бабуся в усе полотняне, пречисте, притулила сиріток до ваших натруджених рук… Чом ви, мамо, мовчали? Нічого мені не сказали? Чом ви, мамо, пішли й не сказали нічого мені?!"

2001