Розуміємо, що треба
Якось жити-виживати…
Але ж, Господи,
Ганеба
Козакам – козачкувати,
Рачкувати на догоду
Новоспеченій "еліті",
Честь козацького народу
Плямувати в білім світі!
Від ординської навали
Ми нічого не навчились , –
В москаля козачкували
І до ляха приловчились;
В комуняки плазували
У підніжках по багнюці,
Власне тіло шматували
Задля диких революцій!
Бігли ми наперегінці
На верхи якісь міфічні…
О, які ми, українці,
Безпорадні й безпомічні!
Ми без пряника не можем,
Канчука нам треба дуже…
Силам чорним, зловорожим
Не одне століття служим.
Доля нам дарує волю
І свободу довгождану –
Ми ж роз’ятрюєм до болю
Окаянну давню рану,
Колінкуєм перед катом:
"Ми не хочемо задарма…
Будь і далі старшим братом –
поверни нам рідні ярма!
Ні Мазепи, ні Петлюри,
Ні Бандери не жадаєм , –
Поверни тюремні мури,
Бо для нас вони є раєм!"
В нашій думці-поведінці
Є щось дико-хворобливе…
Може, ми – не українці?
Може, й правда,
Що хохли ми?
А хохлюзі – по заслузі?
Яничарові – по чарці?
Що ж тоді – калина в лузі
І до чого – грона ярі?!
А навіщо – козаченьки,
Ті,
Що коників сідлали?
Не було у нас Шевченків?
Симоненки геть пропали?

Піднімаюсь над собою,
Над своїм життям
Бурлацьким,
З вікового перегною
Шаблю вирию козацьку;
Кров’ю змию ржу погану
Із ославлених клейнодів –
Українцем знову стану
В гроні націй і народів!
Не піду козачкувати
До пихатого вражини,
Щоб моя стражденна мати
Знов соромилась дитини.
Не піду я воювати
Ні чеченців, ні татарів,
Щоб себе прогодувати
Із кривавих гонорарів;
Не лизатиму сідницю
Щохвилини, день по дневі,
Ні своєму – українцю,
Ні чужинцю – москалеві!
Краще в голоді та в згоді
Виживати на руїні
В неподоланім народі,
В незалежній Україні!

1997