Наполеон помер, але є ще одна людина, про яку нині скрізь говорять: у Москві й Неаполі, у Лондоні й Відні, у Парижі й Калькутті.
Слава цього чоловіка поширюється всюди, куди лишень проникла цивілізація, хоча він не має й тридцяти двох літ! Спробую стисло окреслити ті обставини, що піднесли його в такі молоді роки на таку висоту.
Читач може вірити авторові цих рядків хоч би тому, що той мешкав вісім або дев’ять років у містах, де всі тоді шаліли від шедеврів Россіні. Автор долав по сто миль, аби потрапити на перші вистави декотрих із них; йому довелося зібрати всі анекдоти, що ними розважалася публіка того часу в Неаполі, Венеції та Римі, у дні, коли там ішли опери Россіні.
Перед тим, як узятися за цей твір, автор уже написав два чи три інші на такі ж легковажні теми. Критики говорили йому, що треба зважуватися на письменництво, маючи у своєму арсеналі красномовність, академічні знання тощо, інакше він ніколи не подужає написати книжку й т.д. і ніколи не отримає честі бути літератором. Тім ліпше. Дехто з усім знаних осіб цього рангу примудрився так зарекомендувати себе, що порядна людина вважатиме за велике щастя ніколи не бути серед них.
Цей твір, мабуть, не можна назвати книжкою. Після падіння Наполеона автор цих сторінок, вважаючи, що було б дурницею витрачати молоді роки на політичні чвари, вирушив мандрувати. Він опинився в Італії саме в той час, коли там гриміла слава Россіні, і йому випадало писати про неї декому з друзів, які мешкали в Англії та Польщі.
Власне, з уривків цих листів, згодом переписаних, складається ця брошура, котру читатимуть через любов до Россіні, а зовсім не через її достойності. Кажуть, що історія, як би вона не була написана, завжди викликає до себе цікавість, а ця історія була писана саме в розпал подій, про які вона оповідає.
Я майже впевнений, що, наводячи таке величезне число дрібних фактів, я разів тридцять, а то й сорок міг схибити супроти достеменності.
Як важко написати історію людини, котра ще жива! Та ще такої людини, як Россіні, чиє життя не залишає інших слідів, окрім спогадів про ті приємні відчуття, якими він сповнює всі людські серця! Я би дуже хотів, аби цьому великому митцеві, й до того ж чарівній людині, прийшла думка писати свої мемуари на кшталт того, як це зробив Ґольдоні. А оскільки він у багато разів тонший за Ґольдоні й уміє з усього поглузувати, у цих мемуарах було би значно більше гостроти. Сподіваюся, що в «Житті Россіні» виявиться достатньо різних неточностей, аби розсердити композитора й спонукати його взятися за перо. Але ще до того, як він на мене розсердиться (якщо він розсердиться взагалі), я мушу сказати, що безмежно шаную його, та зовсім інакше, ніж якого-небудь гідного заздрощів вельможу. Те, що виграв вельможа в життєвій лотереї, обчислюється грошима, тоді як він здобув ім’я, котре незабутнє, геній і – що головне – щастя.
Ця книжка мала бути надрукована англійською, але, зауваживши, що неподалік від площі Бово є музична школа, автор набрався сміливості й видав її у Франції.


Монморансі, 30 вересня 1823 року.

Я – середнього зросту, гнучкий і правильно збудований. Шкіру маю смагляву, але доволі гладеньку, чоло відкрите, в міру високе, очі чорні, маленькі, глибоко посаджені, брови теж чорні, густі, але добре окреслені. Досить важко сказати, якої форми мій ніс: гадаю, він не кирпатий і не орлиний, не приплюснутий і не гострий, радше великуватий, ніж малий, і злегка нависає над верхньою губою. Маю великого рота, не затовсті й не затонкі губи, майже завше червоні, а зуби білі й рівні. Колись мені сказали, що моє підборіддя важкувате: зараз я зумисне подивився на себе в дзеркало, хотів перевірити, чи це так, але не подужав вирішити. Обличчя чи то квадратне, чи то овальне: яке саме, не беруся встановити. Волосся чорне, в’ється від природи, причому вельми довге й густе, тому голова моя, можна сказати, красива.
На моєму обличчі закарбувався досадливий і погордливий вираз, тому багато людей вважають мене зарозумілим, хоча ця риса зовсім мені чужа. Я схильний до рухливості, навіть занадто, і, розмовляючи, забагато жестикулюю. Ось що цілком щиросердно я думаю про свій вигляд, і, сподіваюся, моє уявлення про себе недалеке від істини. Я й далі рисуватиму свій портрет так само правдиво, бо довго вивчав себе і нині добре збагнув: мені бракує і сміливості, аби без підхідців перелічити деякі свої достойності, й чесності, аби без лукавства признатися у вадах.
Передусім маю сказати, що характер мій – меланхолійний, і меланхолія ця така глибока, що в останні три-чотири роки я сміявся не більше трьох-чотирьох разів. Одначе вона, здається мені, була б не така обтяжлива і нестерпна, якби випливала лише з властивостей моєї натури; та я маю для неї стільки сторонніх причин і вони так захоплюють мою уяву й переповнюють розум, що найчастіше я занурений у задуму й мовчу або відбуваюся словами, які нічого не значать. Я скритний з людьми малознайомими, та й з більшістю знайомих не занадто щиро-відвертий. Чудово розумію, що це вада, і по змозі намагатимуся виправити її. Та оскільки через постійне своє хмурне лице я здаюся ще більш замкнутим, ніж воно є насправді, а позбутися насупленого виду, яким ми зобов’язані природному розташуванню рис, нам не до снаги, то, боюся, навіть виправивши свій норов, я не зможу до кінця змінити свою похмуру зовнішність.
Я – не без розуму, і кажу про це прямо, бо навіщо ж прикидатися? Хто не може, оминаючи виверти й хитрощі, перелічити свої чесноти, той, здається мені, під удаваною скромністю приховує чималу дещицю марнославства і цим своїм замовчуванням вельми вправно намагається змусити інших мати високу думку про нього. Щодо мене, то не хочу, аби мене вважали красивішим, ніж я себе змальовую, чи приємнішим за натурою, ніж зображаю, чи дотепнішим і розсудливішим, ніж насправді. Отож повторюю, я – не без розуму, але його псує меланхолія: хоча пам’ять маю добру, особливий безлад у думках відсутній і мені не чужий дар красномовства, але я так занурений у свої печалі, що частенько висловлююся надто незв’язно.
Бесіда з гідними людьми – одне з найбільших моїх задоволень. Я люблю, коли її провадять у поважному тоні й коли питання моральні становлять головний її зміст. Та я вмію смакувати й легку розмову. Сам рідко говорю потішні дурниці, але це не означає, що я не здатний оцінити вишуканий дотеп або знайти приємність у жартівливій балаканині, в якій так вирізняються люди, наділені жвавим і блискучим розумом. Я добре пишу прозою, без труду складаю вірші, й коли б я був чутливий до слави такого роду, гадаю, що при деякому старанні досягнув би чималого успіху.
Люблю читати, особливо ті книжки, які зміцнюють розум і освічують душу. Ближче за все моєму серцю – спільне читання з розумною людиною, тому що тоді щохвилини вголос роздумуєш над прочитаним, а з роздумів народжується найприємніша і найкорисніша бесіда.
Я непогано тямлю в прозових і віршованих творіннях, що їх мені приносять на суд, але своє судження висловлюю, певно, з надмірною прямотою. Все це теж моя вада: іноді я занадто причепливий і занадто суворий у своїй критиці. Я не цураюся бути присутнім на дискусіях, і часто й охоче втручаюся в них, але звичайно бороню свої погляди з надмірним запалом і, буває, нападаю на хибні твердження моїх супротивників із такою пристрастю, що сам стаю не дуже-то розсудливим.
Я сповнений благородних почуттів, добрих намірів і непохитного бажання бути справді порядною людиною, тому друзі мої подарували б мені величезну приємність, якби щиросердно говорили мені про мої вади. Усі хоч трохи близькі мені люди, котрі були такі добрі, що іноді в розмовах зі мною вказували на них, знають, із якою неописанною радістю, з яким повним смиренням духу я завше приймаю їхні поради.
Я висловлюю свої пристрасті досить м’яко і врівноважено, мене майже ніколи не бачили у гніві і я ніколи й ні до кого не почував ненависті. Одначе, якщо йдеться про мою честь, я вельми вимогливий і завше готовий помститися за образу. Мало того, я не сумніваюся, що в цих випадках властиве мені почуття обов’язку мене спонукатиме довести помсту до кінця з більшою неухильністю, ніж якби це робила ненависть.
Честолюбство не доймає мене, я мало чого боюся і зовсім не боюся смерті. Я не дуже схильний до жалості, а хотів би й зовсім її не почувати. Тим не менше я роблю все, що від мене залежить, аби втішити людину в горі; тут, на моє переконання, треба вживати всіх заходів, аж до висловлення найбільшого співчуття, бо люди, спостигнуті нещастям, так дурнішають, що співчуття несуть їм величезне полегшення. Та я наполягаю на тому, що слід обмежитися лише зовнішніми проявами жалості, дбайливо виганяючи її зі свого серця. Почуття це не дає нічого доброго високим душам, тож віддаймо його простолюдові, який, неспроможний чинити за вказівкою розуму, діє лише за велінням почуттів.
Я люблю своїх друзів, і моя любов до них така, що, зовсім не вагаючись, пожертвую задля них будь-якою своєю вигодою. Я сповнений поблажливості до них, терпляче зношу їхній поганий настрій і все легко їм вибачаю, але не розтринькую їм люб’язностей і зовсім не переймаюся, коли й друзі цього не роблять.
Від природи я ніскільки не цікавий до того, що зазвичай викликає цікавість в інших, дуже скритний, і зберігати чужі таємниці мені не вартує жодних труднощів. Своє слово тримаю беззастережно і ні за що не порушу його, чим би мені це не загрожувало. Я неодмінно дотримувався цього правила все життя. З жінками я неухильно шанобливий і, гадаю, жодного разу не вимовив у їхній присутності слова, котре могло б їх зачепити. Якщо жінка має освічений розум, то волію бесідувати з нею, а не з чоловіком; жінки наділені тією м’якістю, яка зовсім не властива нам, до того ж думки свої вони висловлюють ясніше і всьому, що говорять, надають більше вишуканості. Признаюся, колись я був схильний позалицятись, але нині, попри свою молодість, ніяк цього не практикую. Я покінчив із пустим залицянням і не перестаю дивуватися, що стільки гідних людей надалі марнують на нього свій час.
Я надзвичайно ціную здатність до високих пристрастей; вони говорять про велич душі й, хоча додають нашому життю занепокоєння, не зовсім сумісного з суворою мудрістю, так гармонійно поєднуються з найбездоганнішою чеснотою, що осуджувати їх було б несправедливо. Знаю, яка витонченість і яка сила криються у великому, справжньому коханні, тому якщо коли-небудь я покохаю, то тільки такою любов’ю; але, при моєму характері, не думаю, щоби досвід розуму перетворився для мене в досвід серця.




Переклад Василя Білоцерківського

Алтин-кель І

(1) Десять місяців вона носила (мене), моя мати! Вона принесла (мене) моєму éлеві. Я утвердився на землі завдяки моїй доблесті. (2) Я хоробро бився з незліченним ворогом і покинув мій ель, (залишивши) його в каятті. На жаль! (3) Своїм молодшим і старшим братам Ви знімали-звантажували верблюжі в’юки (з дарами). (4) Тим, що було на землі, – моїми діяннями і моєю доблестю, – я, Барс, не переситився! (5) Без батька Ви героєм були! Коли пси переслідували (дичину), Ви проносилися повз кочовища! Згинь, [духу] смерті зі своєю молодшою братією! О, Барсе, не покидай нас! На жаль! (6) Наше звання… наш беґ – Умай (вар.: наше звання таке – ми умай-беґи), ми хоробрі вояки нашого роду-племені (вар.: ми родичі, хоробрі вояки)!На жаль! Шістьох мужів із собою ти не взяв! Скакуна з собою ти не взяв! Трьох посудин із собою ти не взяв! О, моя коштовносте! О, мій скарбе! Не (покидай) нас!.. ми (раніше) раділи. (7) О, дичино Золотої черні Сунґа, множся! Народжуй (своє потомство)! Мій Барс покинув коней і биків, (увесь цей) світ, він одійшов! На жаль! (8) Нас було четверо високородних. Еркліґ розлучив нас. На жаль! (9) Ради моєї вояцької доблесті, ради могутності моїх старших братів і моїх молодших братів мені спорудили (цей) вічний пам’ятник.

Алтин-кель ІІ
(1) Десять місцяв вона носила (мене) моя мати! Я народився хлопчиком, я виріс вояком. (2) Чотири рази я йшов зі свого еля і (чотири рази) повертався. За мою доблесть Инанчу Алп винагородив (мене). (3) Я (покинув?) доблесний народ булсарів, могутній народ. О, Ерен Улуґ! Він погубив (свою) доблесть. (4) Мій доблесний ель, народ булсарів, не ходив розгубленим (через свої нещастя). Моє горе – своїх близнюків, (5) своїх подруг-князівен у теремах я покинув! На моїх синів…, на мій народ я не надивився!(6) У свої тридцять вісім літ… (7) Ради (своєї) вояцької доблесті я ходив послом до тибетського кагана. Я не повернувся. (8) Доблесні булсари такими от (героями) були. О, горе! Я пішов у Золотий степ.




Переклад Василя Білоцерківського

Кохана Басю! Я знаю, що ти - Бася, але ти ще не знаєш, що ти кохана. Я побачив тебе чотири дні тому, коли вас вели до барака, а нас - на репетицію до "клубу". Ти поглянула на мене, потім ще обернулася і сповільнила крок; тебе гукнула подруга - так я дізнався твоє ім'я. А мене звуть Яцек, і я вже чотири дні тебе кохаю. Можливо, тобі нецікаво мене слухати, але ти найвродливіша дівчина на світі. Ти маєш найкpасивіші очі, найкрасивіше волосся і все найкрасивіше. Я непогано граю на скрипці, але вже сливе не маю сил. Я боюся, що післязавтра на концерті упущу смичок і тоді вранці мене завантажать у транспорт. Ти знаєш, раніше я чекав цього і навіть хотів: швидше б! А зараз я дуже хочу жити. Я не хочу вмирати, бо на світі є ти. Учора ще один раз я побачив тебе уві сні. Світило сонце, і твоє волосся палало. То було схоже на багаття. Було страшно, і мені хотілося скоріше проснутись, але я не міг, а ти все озиралася й озиралася на мене, як тоді, першого разу. Ти дуже вродлива, але про це я вже писав. Це щастя, що нам видали олівці, аби робити відмітки в нотах, і я можу тобі написати. Мій сусід дозволив відірвати шматочок од "Пасторальної симфонії" Бетговена - ти, можливо, знаєш: то така дуже красива музика, - але це нічого: ми майже все знаємо напам'ять. Якщо трапиться так, що я залишуся в таборі, то ще напишу тобі. А раптом нас визволять росіяни або американці, я зроблю тебе найщасливішою на землі. Ну, а якщо мене повезуть на газ, то знай, що я піду з твоїм іменем, Басю.

Твій Яцек, навіть якщо тобі байдуже.



Переклав Василь Білоцерківський

24 грудня 1940 року

Мій друже,

те, що я звертаюся до Вас як до друга, – не є формальністю. Я не маю ворогів. Ув останні 33 роки справою мого життя було заручитися дружбою всього людства, ставлячись по-дружньому до всіх людей незалежно від раси, кольору шкіри або віросповідання... Ми не маємо сумнівів у Вашій мужності й відданості батьківщині, а також ми не віримо в те, що Ви є потвора, якою Вас змальовують Ваші опоненти.
Проте Ваші власні писання і висловлювання та виступи Ваших друзів і шанувальників не залишають сумнівів у тому, що багато Ваших дій є жахливі й несумісні з людською гідністю. Тому ми, мабуть, не можемо побажати успіху Вашій зброї. Ми виступаємо проти британського імперіалізму не менше, ніж проти нацизму. Одначе наш опір не спрямований на завдання шкоди британському народові. Ми прагнемо переконати їх, а не розбити на полі бою.
Метод ненасильства спроможний завдати поразки усім найлютішим силам у світі. Коли не британці, то інша держава неодмінно переможе Вас Вашою таки зброєю. Ви не залишите своєму народові спадщини, якою він міг би пишатися.

Ваш щирий друг

М.-К. Ганді

Панові Гітлеру
Берлін
Німеччина

23 липня 1939 року

Дорогий друже,

друзі спонукали мене написати Вам задля добра всього людства. Та я противився їхньому проханню, бо відчував, що всілякий лист від мене був би нахабством. Але щось говорить мені, що я не повинен обраховувати, а мушу звернутися до Вас, чого б це не коштувало.
Цілком очевидно, що сьогодні Ви – єдина особа у світі, яка може запобігти війні, котра здатна звести людство до стану дикунства. Чи варто Вам платити таку ціну за досягнення мети, якою би значною вона Вам не здавалася? Чи прислухаєтеся Ви до заклику людини, котра свідомо відкинула метод війни – і не без вагомого успіху? У кожному разі, я прошу пробачення, якщо помилився, пишучи до Вас.

Залишаюся

Вашим щирим другом

М.-К. Ганді

Панові Гітлеру
Берлін
Німеччина

Тривожний мертвих сон, – чи можу спати?
Тирани гноблять світ, – вступитись маю?
Жнива дозріли, – з ними зволікати?
На ложі – колючки. Я не дрімаю.
В ушах моїх щодень труба звучить,
Луна ж – у серці...


1823

Метаксата, Кефалонія, 28 вересня

Шістнадцятого липня (якщо пам’ять мені не зраджує), я відплив із Генуї на англійському бригу «Геркулес» під командою капітана Джона Скота, 17-го числа розляглася буря; оскільки вона загрожувала скалічити коней, яких ми везли у трюмі, то ми повернулися до Генуї, де перечекали бурю протягом доби; тоді вийшли в море, зайшли до Ліворно, а звідти через Мессінську протоку попрямували до Греції; проминувши Ельбу, Корсику й Ліпарські острови, включаючи Стромболі, а затим – Сицилію, Італію та ін., ми близько 4 серпня закотвилися в Арґостоліоні, головній гавані острова Кефалонії.
Тут я очікував отримати новини від капітана Б[лекіра], посланого грецьким комітетом у Лондоні до Тимчасового уряду Мореї; але, на свій великий подив, я дізнався, що він уже вирушив у зворотню путь, хоча в останніх листах до мене, відправлених із півострова, наполегливо просив мене прискорити мій приїзд і повідомляв про свій намір тут затриматися. Відтоді я одержав од нього кілька листів, адресованих у Геную і пересланих мені на острови, де він частково пояснює причини свого несподіваного від’їзду з Греції та просить мене (суперечачи попередній своїй думці) відкласти на деякий час мій власний приїзд із кількох причин, у числі яких є й важливі. Я послав човен на Корфу, сподіваючись ще застати його там, але він уже відплив до Анкони.
Найвище командування на острові Кефалонії здійснював резидент, полковник Непір, а восьмим королівським полком, який становив гарнізон, командував полковник Дафі. Обидва вони зустріли нас – як, утім, також усі офіцери й цивільні особи – з найбільшою люб’язністю і привітністю, яких ми, звісно, не заслуговували, та постаралися виправдати; ця привітність залишається незмінною й тепер, коли часті зустрічі стерли новизну наших стосунків.
Тут ми довідалися про те, що згодом цілковито підтвердилось, а саме: Грецію шматують міжусобиці; Маврокордато усунений або склав із себе повноваження (L’un vaut bien l’autre.[1]); у Мореї влада перейшла до Колокотроніса, ватажка не знаю вже якої партії. Турки були вельми сильні в Акарнанії та ін., а турецький флот блокував узбережжя від Месолонґіона до К’яренци, а потім і до Наварина. Грецький флот через нестачу коштів або з інших причин залишився на стоянці в Гідрі, Ісфарі й Спеції, де, можливо, перебуває донині. Оскільки я, попри мої очікування, не отримував жодних відомостей з Пелопоннеса, й чекав також на листи з Англії, від Комітету, я вирішив тимчасово лишатися на Йонічних островах, тим більше що висадка на протилежному березі нам загрожувала конфіскацією судна і вантажу; а капітан Скот, звісно, погоджувався на такий ризик лише за умови, що я гарантую йому повне відшкодування можливих збитків.
Аби скоротати час, ми здійснили поїздку через гори до монастиря св.Євфимії – такою поганою дорогою, яких я ще не стрічав за роки моїх мандрів багатьма країнами навіть у найглухіших місцях. Із св. Євфимії ми відпливли на Ітаку й об’їхали цей надзвичайно красивий острів, де я вже побував кілька років тому. Прийом, який зробив нам капітан Нокс (резидент) і його дружина, зовсім не поступався гостинності наших військових друзів на Кефалонії. Резидент, місіс Н[окс] та їхні друзі повели нас до джерела Аретузи, ради якого вже варто було здійснити цю поїздку; але й усе решта на цьому острові не менш привабливе для любителів природи. Пам’ятки мистецтва і давнини я віддаю антикваріям; ці джентельмени зайнялися ними настільки вдало, що існування Трої зробилося спірним, а існування Ітаки (я маю на увазі Ітаку гомерську) ще не визнається.
Це було в серпні, й нас застерігали проти поїздок у спекотні години дня; та оскільки я раніше ніколи не потерпав од спекоти, поки перебував у русі, мені не схотілося втрачати стільки денних годин через зайвий сонячний промінь; і хоча наше товариство було доволі численне, ніхто, як я міг спостерігати, не відчув себе зле, і лише один із слуг (негр) зауважив, що спека стоїть така сама, як у Вест-Індії. Я залишив термометр на борту і тому не міг точно визначити температуру повітря. Ми повернулися до св. Євфимії, переправилися до Самосського монастиря на протилежному березі затоки, а наступного дня повернулися звідти до Арґостоліона, ще зручнішою дорогою за стежку, що вела до св. Євфимії. Сухопутну частину шляху ми відбули на мулах.
Через кілька днів по нашому поверненні, я довідався, що у Занті є листи для мене; але минуло чимало часу, перш ніж грек, якому вони були доручені, зумів їх доправити, тож їх отриманням я виявився зобов’язаний полковникові Непіру; причина затримки так і не з’ясувалася.
У листах з Англії мене повідомляли, що Комітет доручає мені представляти його при грецькому уряді та взяти на себе розподіл деяких вантажів і т.п., які очікувалися з кораблем, що й досі (28 вер.) не прибув.
Невдовзі по прибутті я на власні кошти найняв загін із сорока суліотів на чолі з їхніми командирами Фотомарою, Джавелою та Драко і, ймовірно, збільшив би цей загін, якби не виявив, що між ними ні в чому немає згоди, окрім як у тому, аби домагатися з мене дедалі більше й більше, хоча я й так платив кожному долар на місяць більше, ніж він отримував би від грецького уряду, а коли наймав їх, вони були роззуті й роздягнені. Я погодився на їхні прохання і заплатив їм за місяць наперед. Одначе, – певно, за підмовою шахраїв, крамарів, у яких вони звичайно забирають товари в борг, – вони пробували вимагати надбавку; тоді я скликав їх, висловив їм свою думку й оголосив, що далі їх не візьму з собою. Але я запропонував видати їм платню ще за місяць і сплатити їм проїзд до Акарнанії, куди тепер, після виходу турецького флоту і зняття блокади, їм легко було потрапити.
Частина загону прийняла цю пропозицію та поїхала. Влада Семи Островів намагалася була перешкоджати – щоби їм не повернули зброю, але це врешті вдалося залагодити, і нині вони поєдналися зі своїми співвітчизниками в Етолії або Акарнанії.
Крім того, я переслав резидентові Ітаки двісті п’ятдесят доларів для тамтешніх утікачів, а також допоміг переправити на Кефалонію одне сімейство родом із Мореї, котре опинилося у безвихідному становищі, й забезпечив йому житло й утримання, доручивши його піклуванню родини Корджаленьйо, багатих торговців із Арґостоліона, до котрих я мав рекомендації від своїх кореспондетів.
Я розпорядився написати Маркосові Боцарісу, командирові грецьких загонів у Акарнанії, до якого мав рекомендаційні листи. Його відповідь була, ймовірно, останньою з того, що він підписав або продиктував, оскільки він був убитий у бою наступного ж дня, залишивши по собі славу хороброго вояка і чесної людини, що незавжди трапляється вкупі, як, утім, і окремо. Я також отримав запрошення від графа Метакса, губернатора Месолонґіона; але за нинішніх відносин між партіями мені необхідно було дізнатися в чинного уряду, де, на його думку, я зможу, якщо не принести найбільше користі, то хоч би найменше завадити.
Оскільки сюди я прибув допомогти не якійсь одній клиці, а цілому народові, й гадав мати справу з чесними людьми, а не з хижаками й казнокрадами (такі звинувачення кидають греки одне одному щодня), мені знадобиться велика обачність, аби не пов’язати себе з жодною партією; це буде тим більше складно, що я вже отримав запрошення від кількох ворожих між собою клик, із яких кожна запевняє, що вона, власне, і є істинно правовірною. Проте я не бажаю впадати у відчай, хоч усі іноземці, яких я досі зустрічав у Греції, покидають або вже покинули її цілковито розчаровані.
Кожен, хто зараз їде до Греції, повинен чинити, як місіс Фрай при відвіданні Ньюґейтської в’язниці – тобто не очікувати швидких проявів чесності, а сподіватися, що час і гуманне обходження викоренять нинішні злодійські й грабіжницькі схильності.
Коли греки трохи розправлять кінцівки, чотириста років скуті ланцюгами рабства, вони вже не ходитимуть, «мовби в них на ногах кайдани». Зараз ланцюги розбиті; але їхні уламки ще тягнуться, і Сатурналії ще надто недавні, аби Раб устиг перетворитися на зрілого громадянина. Гірше за все в них те, що вони (тут мені доведеться вжити грубий вислів, бо лише він одповідає істині) – гірше за все те, що вони такі з біса брехливі; подібну нездатність говорити правду небачено з часів Єви у райських кущах. Недавно один із них нарікав, чому в англійській мові так мало існує відтінків для негативної відповіді; тоді як грек, завдяки особливостям своєї слизької мови, може настільки правно переходити від «ні» до «так» і навпаки, що ухилиться від чого завгодно і все-таки залишить шпарину, в яку клятвопорушення може прослизнути ніким не помічене. Це власні слова того джентельмена, і сумніватися в них можна лише тому, що «Епіменід сам був критянином», як твердить відомий силогізм. Звичайно, з часом вони можуть виправитися.

30 вересня

Пробувши тут деякий час в очікуванні новин од Гр[ецького] Ур[яду], я скористався з від’їзду містера Б[рауна] і містера Т[релоні] до Триполиці, після виходу турецького флоту, аби написати тутешній виконавчій владі. Я хотів не лише одержати деякі точні відомості, котрі б дозволили мені поїхати туди, де б я міг бути кориснішим, хоч би і в меншій безпеці; я хотів також мати змогу судити про дійсний стан справ. Тимчасом я отримав звістки од Маврокордато й од примаса Гідри; останній запрошує мене відвідати острів, а перший пише, що хотів би зустрітися зі мною або там, або в іншому місці.


1823

17 грудня

Несподівано перервав свій щоденник і не брався за нього до сьогодні, тому що в день, коли було зроблено попередній запис, отримав листа від моєї сестри Августи, в якому повідомлялося про хворобу моєї дочки, і в мене пропало всіляке бажання писати. Пізніше я дізнався з того самого джерела, що їй ліпше, а потім – що вона одужала; якщо так, то і в мене усі справи гаразд.
Хоча я дізнався про це на початку листопада, чомусь не поновив тоді своїх записів, незважаючи на те, що з того часу минуло багато подій, які склали б курйозну хроніку.
Не знаю також, чому нині я знову беруся до щоденника – хіба тому, що стою біля вікна, милуючись дуже красивим поселенням; у спокійному, хоча й холодному, прекрасному і прозорому місячному світлі мені видно острови, гори, море і далекі обриси Мореї між двома лазурними полосами – морською і небесною; це заспокоює мене настільки, що я здатний писати – заняття, котре завжди було для мене (як не складно відмовитися од нього тому, хто так багато писав для друку) тяжким і болісним. Я міг би представити свідків, але мій почерк свідчить про це достатньо: почерк людини, котра думає багато, швидко, можливо, глибоко, але рідко з задоволенням для себе.
Проте – en avant [2]. Греки здобувають політичні перемоги, але сваряться між собою. Мені, як видно, доведеться bon gré, mal gré [3] прилучитися до одної з партій, чого я досі старанно уникав, сподіваючись об’єднати їх на спільну справу.
Маврокордато нарешті з’явився в наших водах із загоном гідріотів – ця поява заледве відбулася б, якби я не взявся внести двісті тисяч піастрів (на грецькому материку 10 піастрів нині йдуть за один долар) для надання допомоги Месолонґіону; він почав діяти доволі успішно, хоча й необережно.
Чотирнадцять (а за іншими відомостями – сімнадцять) грецьких кораблів атакували 12-гарматне турецьке судно і захопили його. Це, звісно, не назвеш океанськими Термопілами, але n’import [4]; on dit [5], що на його борту опинилося п’ятдесят тисяч доларів – сума вельми корисна при нинішньому становищі Греції, якщо розпорядитися нею розумно. Проте ці трофеї були добуті в нейтральних водах, біля узбережжя Ітаки; говорять, що турків переслідували також на березі, й серед них є вбиті. Тут може виникнути питання про законність, яке вирішуватиме не надто терпимий Томас Мейтленд, котрий врядчи в ньому тямить. Я вніс вищезазначену суму на утримання вказаного загону; вона не дуже велика, однак удвічі більша від тої, з якою Наполеон, Імператор із Імператорів, розпочинав свою італійську кампанію – vide [6] Лас Казас, passim [7] tome premier [8].
Турки відступили з-під Месолонґіона – не знаю чому, бо вони залишили велику кількість провіанту і боєприпасів, а гарнізон не робив проти них вилазок, принаймні вдалих. Цього року вони не облягали Месолонґіона, зате бомбардували Анатоліко поблизу Ахелуса – село, яке добре мені запам’яталося з 1809 р., коли я, з п’ятдесятьма албанцями, проїхав усю цю частину країни, включно з Месолонґіоном.
Є чутка, що Вріоні Паші стало відомо про повстання біля Скутари; також ходять інші чутки. Щодо мене, то я проваджу листування з ватажками, але їхні повідомлення розбіжні.
Суліоти – як тут, так і в інших місцях – пройнялися до мене симпатією; в усякому разі, встановили або поновили зі мною знайомство (бо я надавав їм та їхнім родинам усю допомогу, яку дозволяли обставини) і, певно, бажають, аби я став на їх чолі (якщо так можна сказати). Зараз мені цього не хотілося б – і так уже надто багато є тут ватажків і угруповань. Одначе, якщо це виявиться необхідним, то – з усіх тутешніх бійців вони визнані найліпшими й найхоробрішими – може статися, що я очолю такий загін; як мені здається, з ним можна дещо зробити і у Греції, і за її межами (як тут, так і там багато що вимагає втручання). Я міг би утримувати їх на власні кошти, звичайно, якщо мої теперішні доходи і статки можна вважати незмінними. Число бійців не перевищує тисячі людей; з них справжніх суліотів не більше шестисот; зате вважається, що кожний (це може видатися хвастощами, але так недавно повідомляли газети) вартий п’яти європейських турків або десяти азійських! Хай там як, вони цінуються досить високо, і ми з ними великі друзі.
Утримання солдата на материку обходиться у 25 піастрів (тобто дещо більше двох доларів) щомісяця і на своїх харчах; або п’ять доларів, уключаючи харчі. Таким чином, приблизно на дві-три тисячі доларів щомісяця (долар тут коштує 4 шил. 2 пенси, а не 4 шил. 6 пенсів, як в Англії) я міг би утримувати від п’ятисот до тисячі таких вояків стільки часу, скільки знадобиться; коштів моїх на це більше ніж достатньо (якщо вони залишаться такими, як зараз). Мої особисті потреби вельми скромні (якщо не рахувати витрат на коней, бо я поганий ходок), а доходи вельми значні для будь-якої країни, крім Англії (я маю стільки ж, скільки одержує президент Сполучених Штатів! або англійський міністр, або французький посол у Відні та при усіх великих дворах – приблизно 150 000 франків), та ще коло 3 000 000 франків я розраховую виручити з продажу маєтку. Отже, я можу (додавши сюди й те, що нам дістанеться за звичаями війни) деякий час утримувати вельми численний клан, плем’я чи орду; а оскільки в такому разі я не матиму інших цілей, крім добробуту Греції, то можна сподіватися, що це зробить їй корисну службу.



1. Одне другого варте (фр.).
2. Вперед (фр.).
3. Хоч-не-хоч (фр.).
4. Не важливо (фр.).
5. Говорять (фр.).
6. Дивись (лат.).
7. У різних місцях (лат.).
8. Том перший (фр.).



Переклад Василя Білоцерківського

(17 вересня – 29 вересня 1816 р.)


Кларан, 18 вересня 1816 р.

Учора, 17-го вересня 1816 року, я вирушив (разом із Г[обгаузом]) на кілька днів у гори. Кожного дня вестиму короткий щоденник для моєї сестри Оґасти.

17 вересня

Прокинулися о п’ятій; вирушили з Діодаті близько сьомої, в одному з тутешніх екіпажів (шарабані); слуги супроводжували нас верхи; погода відмінна; озеро спокійне і прозоре; ясно видні Монблан і Аржантьєрська Голка; береги озера чудові. Устигли в Лозанну до заходу сонця; зупинилися на нічліг в Ушí.
Г[обгауз] обідає з якимось містером Окденом. Я залишився в нашому караван-сараї (хоча й був кликаний до приятеля Г[обгауза]; та стомився чи полінувався, словом, чомусь не пішов); написав листа Оґасті. Ліг о дев’ятій, – простирадла виявилися сирими, – вилаявся і кинув їх куди попало; загорнувся в ковдру і проспав сном дитини до 5-ї ранку.

18 вересня

Сьогодні мене розбудив Берже (мій кур’єр, якому ці два дні належить бути моїм камердинером, оскільки вченого Флетчера ми залишили на віллі Діодаті вартувати майно). Г[обгауз] ішов попереду. На відстані милі од Лозанни дорога затоплена озером, що розлилося; ми сіли на коней і так подолали майже весь шлях до Вевé. Огир молодий, але йшов відмінно; я наздогнав Г[обгауз]а, але знову сів у екіпаж – він у нас відкритий. Дві години провели у Веве. (Я тут уже вдруге); дійшли до церкви; з кладовища відкривається чудовий вид; на кладовищі розташований пам’ятник генералові Ладлову (царевбивці) з чорного мармуру, з латинським написом, довгим, але дуже простим, особливо в останній частині, де його дружина (Марґарет де Томас) пише про свою довгу, випробувану і незмінну прив’язаність; він пробув у вигнанні тридцять два роки; це – один із суддів короля (Карла), гідна людина. Пам’ятаю, як у січні 1815 р. (в Голнебі) читав його спогади; перша частина вельми цікава, решта – менше; коли їх читав, я не думав, що мені доведеться побачити його могилу. Поряд із ним похований Бровтон (той, хто прочитав Карлові Стюарту вирок над королем Карлом), із трохи дивною і святенницькою, але все ж республіканською епітафією. Тут також показують будинок Ладлова; на ньому ще зберігся його напис – Omne solum forti patria [1]. Пройшося до берега озера; слуги, екіпаж та верхові коні, через якесь непорозуміння, поїхали й залишили нас plantés là [2]; довелося йти вслід за ними до Кларана; Г[обгауз] помчав бігом і врешті наздогнав їх. Удруге прибули (першого разу водним шляхом) до Кларана, прекрасний Кларан! Побували в Шийоні, серед пейзажів, достойних... не знаю вже кого; знову оглянули Шийонський замок. На зворотньому шляху зустріли компанію в екіпажі; одна з дам міцно спала! – але ж ця місцевість найменше здатна нагнати сон – ну хіба не чудово? Пам’ятаю, як у Шамунí одна англійка, при виді Монблану, мовила своїм супутникам: «Ото вже справді сільський вид!» – ніби мова йшла про Гайґейт чи Гемстед, Бромптон або Гейс. «Сільський вид!» – нема мови! Скелі, сосни, водоспади, льодовики, хмари, вершини, вкриті вічним снігом, – це, виявляється, «сільський вид»! Я не був знайомий з красунею, що мовила ці слова, але то була вельми достойна особа.
По легкому і квапливому обіді оглянули замок Кларан; недавно його винайняла якась англійка (коли я бачив його вперше, він порожнів); троянди одцвіли; господарі були відсутні, але слуги забажали провести нас кімнатами. У вітальні я побачив проповіді Блера і ще чиїсь проповіді (забув, чиї), а також купу галасливих дітей. Оглянули все, що заслуговувало огляду, а тоді спустилися в Bosquet de Julie [2] й т.д. й т.п. Наш гід весь час розмірковував про Русо і весь час плутав його з Сен-Пре, не відрізняючи автора од [героя] книжки. В селі, на порозі одного будиночка, я побачив молоду селянку, прекрасну, як сама Юлія. Знову дійшли майже до Шийона, аби ще раз поглянути на потік, який збігав пагорбом позаду замку. В озері відбивався захід сонця. Завтра ми мали прокинутись о п’ятій, щоби перевалити через гори верхи – а екіпаж відправимо в об’їзд. Зупинилися в тій самій хатині, де я зупинявся вперше, – гостинній і затишній; стомився від довгої їзди верхи, від тряски в шарабані й лазання вгору на спеці. Ляжу спати, думаючи про тебе, мила Оґасто.
Прим.: капрал, який показував пам’ятки Шийона, був п’яний, як Блюхер, і (на мою думку) нічим за нього не гірший. Крім того, він був глухий і, вважаючи нас усіх такими ж, настільки голосно викрикував легенди Замку, що розсердив Г[обгауз]а. Одначе ми все оглянули, від шибениці до казематів (potence i cachots), і повернулися до Кларана з більшою свободою, ніж була можлива у XV ст.
У Кларані, крім Біблії, є лише одна книжка – переклад «Цецилії» (міс Берні); господиня мого будиночка назвала свою собаку (жирного десятирічного мопса, такого ж противного, як Тіп) Фіддою, на честь собаки Цецилії (вірніше, Дельвіля).

19 вересня

Прокинулися о п’ятій; веліли екіпажеві виїжджати. Дісталися через гори до Монбовона, на конях і мулах, а подекуди деручись пішки; уся дорога чудова, наче сон, і зараз пригадується мені неясно, як уві сні. Я дуже стомився; хоча я здоровий, та вже не маю тої сили, що була кілька років тому. В Монбовоні ми поснідали; потім на крутому підйомі довелося спішитись, я упав і розбив палець; частина багажу розв’язалася і впала в ущелину, але застрягла в гілках великого дерева; дістав його з прокляттями; кінь утомився й валився з ніг; я пересів на мула. Поблизу вершини Зуб Жаман ізнову спішився разом із Г[обгаузом] та рештою. Дісталися до озера, на грудях Гори, біля самого її соска, залишили наших чотириногих під опіку пастуха і продовжували сходження; місцями лежав сніг; піт котився з мене градом, залишаючи на снігу дірочки, мовби в ситі; від холодного вітру і снігу в мене паморочилося в голові, але я вибирався вперед і вище. Г[обгауз] піднявся на найвищу точку; я не дійшов туди кількох ярдів (зупинився в ущелині скелі). На спуску наш провідник тричі падав; я розсміявся і теж упав – на щастя, спуск був м’який, хоча крутий і слизький. Г[обгауз] теж падав, але ніхто з нас не забився. Гори чудові. На високій і стрімкій скелі пастух грав на свирілі; зовсім не те, що в Аркадії (де я бачив у пастухів довгі мушкети замість палиці й пістолети за поясом). Свиріль нашого швейцарського пастуха мала ніжний звук, а її мелодія була приємна. Бачили заблукалу корову: кажуть, вони часто падають у прірву і розбиваються. Спустилися в Монбовон – село, яке мальовничо і безладно розляглося, з бурхливою річкою і дерев’яним мостом. Г[обгауз] вирушив вудити рибу – одну спіймав. Ще не прибув екіпаж; коні й мули не стоять на ногах; ми самі теж потомились – але тим ліпше – я міцно засну.
Сьогодні з найвищих точок нам відкривалися види, з одного боку – на більшу частину озера Леман, з другого – на долини й гори кантону Фрібýр, на велетенську рівнину, де лежать озера Невшатель і Морт, на усе, чим примітні їхні береги й береги Женевського озера; перед нами здіймались обидва схили Юри й безліч альпійських вершин. Коли проходили одне з міжгір’їв, провідник наполегливо радив нам прискорити крок, оскільки там часто бувають обвали, що іноді спричиняють біду; чудова порада, але, як більшість добрих порад, нездійсненна, бо саме в цьому місці стежина така кам’яниста, що ні мули, ні люди, ні коні не можуть швидко просуватися. Проте нам пощастило проїхати без ушкоджень.
Звуки коров’ячих дзвіночків (усе багатство тутешніх мешканців, як у біблійних патріархів, полягає в їхніх стадах); пасовиська, розташовані вище за будь-яку гору в Англії; пастухи, які гукали нас із вершин і дуділи у свої дудочки на недосяжній висоті, й ціла природа навколо втілювали все, що я чув – або міг уявити – про пастуший рай: значно більше, ніж у Греції чи Малій Азії, бо там ми надто часто бачимо шаблю і мушкет: якщо хто в одній руці тримає пастушу палицю, в другій напевно виявляється зброя; а тут усе в чистому вигляді – пустинне, дике і патріархальне; загальне враження неможливо переказати. На прощання нам грали Ranz des Vaches [4] та інші мелодії. За цей час я знову наситив свою уяву образами природи.

20 вересня

Прокинулись о 6-й. Вирушили в дорогу о 8-й. Весь цей день пробули на висоті від двох тисяч семисот до трьох тисяч над рівнем моря. Долина – найдовша, вузька й одна з найбільш мальовничих у Альпах: її рідко відвідують мандрівці. Бачив міст Ла-Рош. Русло річки лежить дуже низько і глибоко між велетенськими скелями; річка мчить нестримно, наче гнів; кажуть, одного разу туди звалилися людина й мул і залишилися неушкодженими (мулові явно поталанило, про людину не зважуся цього сказати, раз нічого про неї не знаю). Мешканці здаються вільними, щасливими й багатими (останнє ще не передбачає двох перших); корови чудові; а бик ледве не вскочив до нас у шарабан – «приємний супутник у подорожі»; дуже хороші кози й вівці. Праворуч видно гору з великими льодовиками – Клецгерберґ; далі – Гокторн; чи не правда, які милозвучні назви? Гокторн дуже величавий і крутий, подекуди вкритий снігом; на ньому немає льодовиків і лише на плечах – пишні еполети з хмар.
Перейшли кордон кантону Во і вступили в межі Бернського Кантону; замість французької тут говорять поганою німецькою мовою; околиця славна сиром, свободою, заможністю і відсутністю податків. Г[обгауз] ходив вудити – нічого не спіймав. Я пройшов до річки; побачив хлопчика і козенятко; козенятко бігло за ним як собака; не подужало перестрибнути через паркан і жалібно замекало; я спробував підсадити його, та ледве не шубовснув разом із ним у річку. Сюди дісталися коло шостої години вечора. О дев’ятій збираємося лягти. Г[обгауз] у сусідній кімнаті стукнувся головою об двері та, звісно, прокляв усі двері. Сьогодні я не втомлений, проте все-таки сподіваюся заснути. Внизу балакають жінки; а я читаю Шиллера у французькому перекладі. Добраніч, мила Оґасто.

21 вересня

Рушили в дорогу рано. Все ще йдемо Зімментальською долиною. Вхід у долину Тун дуже вузький; високі скелі, догори порослі лісом; річка; дедалі нові вершини з чудовими льодовиками. Тунське озеро; обширна рівнина, облямована Альпами. Дійшли до замку Шадав; відкрився вид на озеро; переправилися через річку в човні; на веслах сиділи жінки; вперше в житті бачив, як жінки не збивалися з дороги. Тун – прегарне містечко. Весь сьогоднішній день повний гордої краси альпійських вершин.

22 веересня

Виїхали з Туна човном, який за три години пройшов усе озеро в довжину. Озеро невелике, але береги дуже красиві; скелі спускаються до самої води. Зійшли на берег у Нойгаузі, проїхали Інтерлакен серед неописанних красот, які я не міг собі уявити. По дорозі трапилася скеля з написом про двох братів: один убив другого; місце, найбільш підхоже для цього. Звивистою стежкою дісталися до величезної скелі. Дівчина продавала фрукти – дуже хороша; сині очі, відмінні губи, біляве волосся, обличчя трохи довге, але правильне – нагадала мені Ф[анні]. Купив у неї кілька груш і поплескав по щічці; вираз її обличчя привітний, але без усілякого кокетства. Дісталися до підніжжя гори (Юнґ Фрав, що означає «Дівчина»); льодовики; водоспади; один із них падає з висоти дев’ятисот футів і видний на усьому цьому протягу. Зупинилися в домі пастора. Вийшли помилуватися долиною; почули шум лавини, подібний до грому; бачили велетенський льодовик. Пролунала гроза, з громом, блискавкою і градом – і все це було чудове. Я їхав верхи; провідник запропонував нести мою тростину, і я вже приготувався віддати йому її, коли згадав, що це – тростина з прихованою в ній шпагою і що вона може притягнути блискавку; залишив її в себе; вона вельми заважала мені, як і плащ, оскільки була надто важка, щоби слугувати хлистом, а кінь попався дурний – він зупинявся при кожному вдарі грому. Я дістався додому і навіть не дуже промок – мій плащ не пропускає дощу. Г[обгауз] змок наскрізь і сховався в якійсь хатині; діставшись до пасторської оселі, я послав за ним слугу з парасолею і плащем.
Дім швейцарського священика дуже комфортабельний, набагато ліпший, ніж у більшості англійських. Він розташований прямо навпроти потоку, про який я говорив. Цей потік вигинається над скелею, мовби хвіст білого коня, що розвивається за вітром; таким можна уявити апокаліптичного «коня блідого», на якому їде Смерть. Це – не туман і не вода, а дещо середнє; величезна висота (дев’ятсот футів) змушує його вигинатися, місцями розсіює, а місцями ущільнює чудесним і неописанним чином. Взагалі, сьогоднішній день був, мабуть, найліпший в усій нашій поїздці.

23 вересня

Перш ніж розпочати підйом, я знову ходив до потоку (о 7-й годині ранку); сонце перетворило усю його нижню частину в райдугу, де переважали пурпур і золото. Я йшов, а райдуга переміщувалась; я ніколи не бачив нічого подібного; це буває лише на сонці. Зійшли на гору Венґен; близько полудня дісталися до плато на її вершині; зупинили коней, я зняв сюртук, і ми піднялися на саму вершину, 7000 футів (англійських) над рівнем моря і близько 5000 футів над долиною, звідки ми вийшли вранці. З одного боку нам відкрився вид на Юнґ Фрав, з усіма її льодовиками; тоді гора Срібний Зуб, котра сяє, мов сама істина; тоді «Малий Велет» (Kleiner Eigher), «Великий Велет» (Grosser Eigher) і, насамкінець, – останній за порядком, але не за висотою – Веттергорн. Висота Юнґ Фрав 13 000 футів над рівнем моря й 11 000 футів над долиною; це – найвища вершина усього гірського ланцюга. Лавини рушали кожні п’ять хвилин – наче Бог із неба закидував диявола сніжками. З нашого Венґена усе це було нам видно; а з другого боку, з долини навпроти підіймалися хмари, виповзаючи з прямовисних прірв, ніби піна Пекельного океану в весняний приплив – біла, сірчиста пучина, що здавалася бездонною. Схил, яким ми підіймалися, був (звісно) менш крутий; але, опинившись на вершині, ми побачили на іншому боці кипуче море хмар, яке билося об скелі, де ми стояли (з того боку вони зовсім прямовисні). Ми пробули там чвертьгодини, затим розпочали спуск; на цьому боці хмар не було. Проходячи по сніговому насту, я зліпив сніжку і кинув нею в Г[обгауза].
Дісталися до своїх коней; закусили; знову почули гуркіт лавин; на шляху трапилося болото; Г[обгауз] спішився і перебрався щасливо; я спробував перебратися верхи; кінь занурився по саму шию, і ми з ним, звичайно, вимазались, але зосталися неушкоджені; усі посміялися й рушили далі. Прибули до Ґрінденвальда; пообідали; знову сіли на коней і поїхали до головного льодовика; темніло, але все ще було ясно видно. Льодовик чудовий і схожий на застиглий ураган. Дивовижне зоряне небо – але стежка була з біса крута! Не біда; повернулися щасливо; палахкотіли зірниці; але взагалі погода весь день простояла така, як у день сотворення Раю. Проїхали цілі ліси засохлих сосон, зовсім засохлих: стволи з обідраною корою та мертві гілки; усе це – за одну зиму. Вони здалися мені схожими на мене і мою родину.

24 вересня

Вийшли о сьомій, а встали о п’ятій. Минули чорний льодовик, залишивши Веттергорн праворуч; перевалили через гору Шайдек; дісталися до Рожевого Льодовика, що вважається найбільшим і найкрасивішим у Швейцарії. Я гадаю, що льодовик Боссон у Шамуні – не гірший; Г[обгауз] не згоден зі мною. Проїхали водоспад Райхенбах, висотою в двісті футів; зупинились, аби дати передишку коням. Прибули в долину Обергазлі; почався дощ, і ми трохи підмокли; а втм, за 8 днів на дощ випало не більше 4 годин. Доїхали до озера Брієнц, тоді до містечка Брієнц; перевдяглися. Г[обгауз] стукнувся об одвірок. Увечері прийшли чотири селянські дівчини з Обергазлі й співали нам місцевих пісень; двоє мають чудові голоси; пісні теж хороші; вони співають і ту тірольську пісню, яку ти любиш, Оґасто, бо я її люблю; а я люблю тому, що любиш ти; вони співають і зараз. Коли б ти знала, мила, як би мені все це подобалось, якби ти була зі мною. Наспіви своєрідні й незвичайніі, але водночас дуже ніжні. Тепер спів скінчився; та знизу долітають звуки скрипки, що мені не віщують нічного спокою. Поможи мені, Боже, – спущуся вниз і подивлюся на танці.

25 вересня

У нижніх кмнатах, як видно, зібралося все містечко Брієнц; грають і вальсують вони відмінно; тут одні селяни; а танцюють значно ліпше, ніж в Англії; англійці не вміють вальсувати, ніколи не вміли й ніколи не навчаться. Один чоловік не випускав із рота люльки, але танцював не гірше за іінших; інші танцювали парами й по четверо, і всі дуже добре. Я вирушив спати, але веселощі внизу тривали допізна, вірніше, до ранку. Та ж Брієнц – усього лише село. Встали рано. Виїхали на озеро Брієнц у шлюпці; веслувальниками були жінки (одна з них була дуже молода і хороша; я сів поруч із нею й теж став веслувати); скоро причалили до берега, і там у човен сіла ще одна жінка. Тут, як видно, є звичай змушувати жінок до веслування; в нашому човні було п’ять чоловіків і три жінки; усі жінки веслували, а з чоловіків – тільки один.
За три години ми дісталися до Інтерлакена; красиве озеро, але менше, ніж Тунське. В Інтерлакені пообідали. Якась дівчина піднесла мені квіти й виголосила промову по-німецькому, з якої я нічого не зрозумів; не знаю, яка була промова; але дівчина була дуже хороша, сподіваюся, що й промова також. Бачив ще одну [дівчину], так само дуже гарненьку й притому високу, що мені подобається. Не зношу низькорослих жінок – із багатьох причин. Знову поїхали Тунським озером; частину дороги я проспав; коней відправили в об’їзд берегом; на березі підривали порохом скелю, поблизу нашого човна, а попередили тільки за хвилину, через дурість, яка могла вартувати нам голови. Увечері прибули до Туна; погода цілий день стояла непогана; та оскільки всі дикі місця вже лишалися позаду, тепер це не важливо для нас; всюди, де було треба, нам таланило – було тепло і ясно, за що й «подякуємо Господові».

26 вересня

Тепер, коли ми спустилися з гір, мій щоденник буде таким же пласким, як і місцевість. Між Туном і Берном – добрі дороги, огорожі, села, ремесла, справні господаства й усі нудні ознаки цивілізації. Між Берном і Фрібуром уже інший кантон – католицький. Проїхали поле битви, де швейцарці розбили французів у одній з недавніх війн проти Французької республіки. Купив собаку – дуже потворну, але très méchante [5]; це її головне достоїнство, на думку продавця, – і на мою також; вона потрібна мені, аби сторожувати екіпаж. Вона безхвоста і зветься «Mutz», що означає «Куций»; видно, вони з породи пастуших псів. Більшу частину шляху ми подолали на конях, пішки і на мулах.
Кобилка (один із двох молодих коней, що я купив у барона де Вінсі) йшла піді мною дуже добре: вона молода і спокійна, якою тільки може бути істота її статі; дуже сумирна; завжди ірже, коли чогось хоче, а це буває приблизно кожні п’ять хвилин. Я назвав її Biche [6], тому що її звички нагадують собачку. Дуже ручна і по-дитячому мила тварина.

28 вересня

Бачили дерево, посаджене в пам’ять битви при Морате; йому 340 років і воно наполовину засохло. Перед тим як покинути Фрібур, оглянули собор із дуже високою дзвіницею. Наздогнали обоз, котрий перевозив речі монашок-трапісток, що перебираються з кантона Фрібур до Нормандії; а потім карету з безліччю монашок – усі вони старі. Проїхали берегами Невшательського озера; обриси їхні красиві й м’які, але не дуже гористі, принаймні Юра не здається високою після Бернських Альп. У сутінках дісталися до Івердена; вподовж озера тягнеться алея велетенських дерев – чарівно й похмуро; на постоялому дворі було людно – німецька принцеса зі свитою; але кімнати ми таки отримали.
Післязавтра сподіваємось повернутися на віллу Діодаті, і я чекаю від тебе листа, мила сестричко. Бажаю солодко заснути і бачити уві сні мене. Я лягаю – добраніч.

29 вересня

Їдемо прегарною і квітучою, але не гористою місцевістю. Ввечері прибули до Обона (в’їзд і міст трохи нагадують Дарем), звідки відкривається найкращий з усіх видів на Женевське озеро; сутінки; над озером місяць; на пагорбі чудовий гай. Тут Таверньє (мандрівник Сходом) купив (або вибудував) замок, тому що місцевість нагадувала йому Єреван (прикордонне місто в Персії); тут він скінчив свої мандри, а я – свою невелику екскурсію, тут уже сливе нема чого дивитися і нема про що писати.
З погодою мені дуже таланило всі 13 днів моєї поїздки; поталанило і з супутником (м-р Г[обгауз]); поталанило у виконанні нашої програми: не було навіть дрібних випадковостей і затримок, які часто отруюють мандрівку, навіть у менш дикій місцевості. Я радше насолодився поїздкою. Я люблю Природу і поклоняюся Красі. Вмію зносити втому і нестатки, а зате побачив деякі з найкрасивіших місць у світі. Але й тут не залишали мене гіркі спогади, особливо про останні сімейні знегоди, – спогади, яким суджено супроводжувати мене все життя; ні пастуші наспіви, ні гуркіт лавин, ні водоспади, ні гори, ні льодовики, ні ліси, ні хмари ні на мить не полегшили тягар, який лежить на моєму серці; ні на мить не дали розчинити моє нещасне «Я» у величі, могуті й красі, які оточували мене зусібіч.
Я вже нікому більше не докоряю; всьому свій час. Я не прагну помсти, та й яка помста могла би відшкодувати мої страждання? Але настане пора, коли й інші відчують те, що відчуваю я, і... втім, досить про це.
Тобі, мила Оґасто, я надсилаю і для тебе вів ці записи того, що бачив і відчував. Кохай мене, як я тебе кохаю.


1. Сміливцеві уся земля – батьківщина (лат.).
2. Покинуті тут (фр.).
3. Гай Юлії (фр.).
4. Тірольський танець.
5. Дуже злий (фр.).
6. Лань (фр.).





Переклад Василя Білоцерківського

17 червня 1816

Уже деякий час обмірковуючи задум відвідати країни, що досі нечасто привертали увагу мандрівників, 17... року я вирушив у дорогу в супроводі приятеля, котрого позначу іменем Оґастес Дарвел. Він був на кілька років старший за мене, мав значний статок і походив із давнього роду; завдяки непересічному розуму він однаково був далекий від того, аби недооцінювати чи надто покладатися на згадані переваги. Деякі незвичайні подробиці його біографії збудили в мені цікавість, інтерес і навіть певну повагу до цієї людини, котрих не могли пригасити ані дивацтва поведінки, ані приступи тривожного стану, які час від часу повторювалися, – стану, подеколи вельми схожого на божевілля. Я робив лише перші кроки в житті, куди увійшов доволі рано; і дружба ця зав’язалася не так давно; ми навчалися в одній школі, потім в одному університеті; але перебування Дарвела в тамтешніх стінах скінчилося раніше за моє; він був глибоко посвячений у те, що зветься вищим світом, тоді як я ще не скінчив учнівського періоду. В такому проведенні часу я багато чув про його минуле й теперішнє, і хоча в розповідях цих виявлялося чимало суперечливих невідповідностей, я, незважаючи ні нащо, бачив: він – людина непереcічна, із тих, хто, попри всі зусилля триматися в тіні, незмінно привертають увагу до себе.
Отже, я познайомився з Дарвелом і спробував завоювати його дружбу, що видавалася недосяжною; які б прив’язаності не зароджувалися в його душі раніше, тепер вони мовби вичерпались, а решта зосередились на одному; я не мав достатньо нагод зауважити, наскільки загострені його почуття, бо хоча Дарвел умів їх стримувати, зовсім приховати їх не міг; та одначе він володів здатністю видавати одну пристрасть за іншу, таким чином, що важко було визначити суть почуття, котре охоплювало його, а вираз обличчя його змінювався настільки стрімко, хоча й незначно, що не варто було й намагатися встановити причини.
Очевидно було, що його поїдає якась невиліковна турбота; але чи вона випливає з марнославства, любові, каяття, горя, із одного з цих чинників або усіх, разом узятих, або просто з меланхолійного темпераменту, який межує з душевним розладом, я не зміг з’ясувати; обставини, що на них посилався поголос, підтвердили б будь-яку з цих причин, але, як я вже згадував, чутки мали такий суперечливий і сумнівний характер, що жоден із фактів не можна було вважати вірогідним. Де є таємниця, там, зазвичай, вбачають якусь злу основу, не знаю, з якого дива; в його випадку перше було наявне, хоча мені було би складно визначити ступінь другого – і, щодо Дарвела, взагалі не бажав вірити у наявність зла.
Мої спроби зав’язати дружбу були зустрінуті доволі холодно; та я був молодий, відступати не звик і з часом завоював, до певної міри, привілей спілкуватися на повсякденні теми і довіряти одне одному повсякденні, побутові турботи, – подібний привілей, породжений і зміцнений схожістю способу життя і частими зустрічами, називається близькістю або дружбою, відповідно до уявлень того, хто використовує означені слова.
Дарвел чимало помандрував світом; до нього я звернувся за відомостями стосовно маршруту моєї наміченої подорожі. Потайки я сподівався, що мені поталанить переконати його поїхати зі мною; надія ця здавалася тим більш обґрунтованою, що я зауважив у другові невиразну турботу; збудження, котре охоплювало його при розмові на дану тему, і його видима байдужість до всього, що його оточувало, підсилювали мої сподівання. Своє бажання спершу я висловив натяком, потім словами; відповідь Дарвела, хоча я почасти очікував її, принесла мені ціле задоволення приємного сюрпризу: він погодився.
Скінчивши усі необхідні приготування, ми вирушили в дорогу.
Відвідавши країни південної Європи, ми спрямували свої стопи на Схід, згідно з наміченим початковим планом; саме в тих краях сталася подія, про яку й піде моя розповідь.
Дарвел, судячи з зовнішності, юнаком вирізнявся відмінним здоров’ям; із деяких пір воно похитнулося, одначе зовсім не в результаті впливу якоїсь відомої недуги; він не кашляв і не страждав на сухоти, одначе слабнув щодня; звички його вирізнялися помірністю, він ніколи не скаржився на втому, але й не заперечував її впливу; тим не менше, сили його зовсім очевидно танули; він став дедалі більш мовчазним, його щораз частіше мучило безсоння, і, нарешті, друг мій настільки разюче змінився, що моя тривога зростала пропорційно до того, щó я вважав небезпекою, котра йому загрожувала.
По прибутті до Смирни ми збиралися відвідати руїни Ефеса і Сардіса; враховуючи жалюгідний стан друга, я спробував відмовити його од цього наміру – та даремно; Дарвел здавався пригніченим, а в манерах його відчувалася певна понура урочистість; усе це погано узгоджувалося з його нетерпінням вирушити на справу, яку я вважав не більше ніж розважальною прогулянкою, мало підхожою для хворого; проте я більше не противився йому, і за кілька днів ми разом вирушили в дорогу, в супроводі лише одного яничара.
Ми подолали половину шляху до руїн Ефеса, лишивши за спиною більш родючі околиці Смирни, і ступили на ту дику і пустельну стежку через болота й ущелини, яка вела до жалюгідних будівель, що досі туляться до повалених колон храму Діани – стіни, позбавлені дахів, обитель вигнаного християнства, і не так само давні, але зовсім закинуті й розорені мечеті – коли раптова хвороба мого супутника, що стрімко набирала обертів, змусила нас зупинитися на турецькому цвинтарі: лише могильні плити, увінчані зображенням чалми, вказували на те, що колись життя людське мало прихисток у цій глушині.
Єдиний караван-сарай, що ми зустріли, зостався позаду в кількох годинах їзди; у межах досяжності не видно було ні міста, ні хоч би хатини, і сподіватися на ліпше не випадало; тільки «місто мертвих» готове було прихистити мого бідолашного супутника, який, здавалося, невдовзі мав стати останнім із його мешканців.
Я озирнувся по сторонах, виглядаючи місця, де б я міг зручніше влаштувати мого супутника; на відміну од традиційного краєвиду магометанських кладовищ, кипарисів тут росло небагато, і ті були розкидані по всьому терену; на одному з найбільших, під найрозлогішим деревом, Дарвел розташувався напівлежачи, заледве втримуючись у цьому положенні. Він попросив води.
Я сумнівався, що пощастить знайти джерело, і вже зібрався приречено і неохоче вирушити на пошуки, та хворий велів мені лишитися і, звернувшись до Сулеймана, нашого яничара, котрий стояв поряд і курив незворушно спокійний, мовив: «Сулейман, верба на су» (тобто «принеси води»), – і вельми точно й докладно описав місце: невелику верблюжу криницю в кількохстах ярдів праворуч.
Яничар послухався.
– Звідки ви дізналися? – спитав я Дарвела.
– По нашому розташуванню, – одповів він. – Ви, певно, помітили, що у цих місцях колись мешкали люди, отже, повинні бути й джерела. Крім того, я бував тут раніше.
– Ви бували тут раніше! Як же так сталося, що ви ні разу не згадали про це при мені? І що ви могли робити у такому місці, де ніхто зайвої хвилини не затримається?
Я не отримав відповіді на це питання.
Тимчасом Сулейман приніс води, залишивши коней біля джерела.
Утамувавши спрагу, Дарвел мовби ожив ненадовго, і я вже сподівався, що друг мій зможе продовжувати їзду або принаймні повернути назад, і заходився вмовляти його.
Дарвел промовчав – здавалося, він збирає сили, аби заговорити. Він почав:
– Тут закінчується мій шлях і моє життя; і я приїхав сюди померти, але маю одне прохання, не вимогу, бо такі будуть мої останні слова. Ви усе виконаєте?
– Усе неодмінно; але сподівайтеся!
– Мені не лишилось ані сподівань, ані бажань, крім тільки одного – збережіть мою смерть у найсуворішій таємниці.
– Сподіваюся, що нагоди для цього не буде, ви одужаєте і…
– Мовчіть! Так суджено. Обіцяйте!
– Обіцяю.
– Присягніться усім, що... – І він промовив клятву великої сили.
– У тому немає потреби, я виконаю ваше прохання, і якщо ви сумніваєтеся в мені…
– Іншого виходу не існує – ви повинні присягнутися.
Я промовив клятву; це заспокоїло недужого. Він зняв із пальця перстень із печаткою, на котрій було накреслено якісь арабські ієрогліфи, і вручив його мені.
І заговорив знову:
– Дев’ятого дня місяця, рівно опівдні (місяць не має значення, головне дотриматися дня) киньте цей перстень у солоні джерела, що впадають до Елевзинської затоки; наступного дня у той самий час вирушайте до руїн храму Церери і почекайте там годину.
– Навіщо?
– Побачите.
– Ви сказали: дев’ятого дня місяця?
– Дев’ятого.
Я мовив, що саме сьогодні – дев’ятий день місяця; хворий змінився на обличчі й замовк.
Сили його танули з кожною хвилиною; тимчасом на сусідній надгробок опустився лелека зі змією в дзьобі; здавалося, птах пильно спостерігає за нами, не поспішаючи проковтнути здобич.
Не знаю, що навіяло мені думку прогнати пернатого гостя, проте моя спроба ні до чого не призвела; лелека описав у повітрі кілька кіл і повернувся точно в те саме місце.
Усміхнений Дарвел вказав на птаха і заговорив, – не знаю, чи звертався він до мене чи до самого себе, – та сказав лише одне:
– Усе йде добре!
– Що йде добре? Про що ви?
– Неважливо; нині ввечері ви мусите віддати моє серце землі – на тому самому місці, куди сів птах. Решта вам відомо.
Тоді він дав мені вказівки стосовно того, як ліпше приховати його смерть. Договоривши, він вигукнув:
– Ви бачите птаха?
– Звісно.
– І змію, котра звивається в його дзьобі?
– Поза всяким сумнівом; у цьому немає нічого незвичайного: лелеки живляться зміями. Але дивно, що птах не ковтає здобич.
Дарвел усміхнувся моторошним усміхом і слабко промовив:
– Ще не час!
При цих словах лелека полетів геть.
Я проводив птаха очима, відвернувшись на коротку мить – за цей час я ледве встиг долічити до десяти. Тіло Дарвела раптово ніби поважчало і безсило навалилося на мої плечі. Я обернувся і поглянув йому в обличчя – мій супутник був мертвий!
Мене приголомшило те, що відбулося. Помилки бути не могло – кілька хвилин потому обличчя його почорніло. Я би пояснив таку миттєву переміну дією отрути, якби не знав, що Дарвел не мав змоги скористатися отрутою непомітно від мене.
День відходив на захід, тіло розкладалося на очах, і мені не зоставалося нічого іншого, як лише виконати волю покійного. Працюючи яничарським ятаганом і моєю власною шаблею, ми з Сулейманом вирили неглибоку могилу на тому самому місці, яке вказав нам Дарвел: земля, вже поглинувши якогось магометанина, піддавалася без особливих зусиль.
Ми викопали яму настільки велику, наскільки дозволяв час, засипали сухою землею рештки загадкової істоти, що так недавно померла, а тоді вирізали кілька полосок зеленого дерну там, де землю менше висушило сонце, і поклали їх на могилу.
Між ошелешенням і горем – плакати я не міг...






Переклад Василя Білоцерківського

Вистава про дивовижну подію, яку переказано і закінчено у трьох діях.


Дійові особи:

Засідатель.
Камалов – його перекладач.
Мешаді-Курбан.
Тарверді – його син.
Парзад – його племінниця.
Наджаф.
Намаз.
Залха – його дружина.
Байрам – молодий чоловік.
Велі-Хатун-огли.
Орудж-Насіб-огли.
Сона – мати Тарверді.
Староста.
Козак Матвій.
Франц Фок – утримувач звіринця.
Керім – осавул.
Селяни й козаки.


ДІЯ ПЕРША

Відбувається в ущелині, під великим дубом. Парзад сидить на камені. Біля неї підтягнутий і озброєний Байрам. Він не зводить очей з Парзад.

Байрам. Нарешті під цим дубом мені вдалося побачитися з тобою, поговорити й облегшити душу. Чому ти озираєшся?
Парзад. Боюся!
Байрам. Не бійся. Я не затримаю тебе довго. Скажи мені, Парзад, невже ти вийдеш за Тарверді, станеш дружиною цього тата, а потім з’явишся серед дівчат і хвастатимеш: і в мене, мовляв, є чоловік?
Парзад. А як мені бути? Що ж мені робити? Батько помер, ми з матір’ю лишилися на утриманні дядька. Брата я не маю, жодної опори немає. А хіба дядько схоче видати мене за стороннього? Адже він повинен буде передати моєму чоловікові табуни й стада, які зосталися від батька.
Байрам. Виходить, що дядько твій не про тебе піклується, а про твої табуни й стада. Через це він і хоче видати тебе за свого сина, за цього бовдура і боягуза, який за все життя жодного горобця не підстрелив, жодного баранчика не вкрав.
Парзад. Що ж мені робити? Значить, мені на роду написано стати дружиною боягуза.
Байрам. Ні, чим стати дружиною боягуза, ліпше кинутися в озеро і втопитися.
Парзад. Звичайно, у сто раз ліпше втопитися, ніж бути дружиною Тарверді. Я тільки через тебе не зважуюсь. Якщо ти дозволиш, я жодного дня не житиму на світі.
Байрам. Не дай, Боже! Я лише так, до слова, сказав. Навіщо мені жити на світі, коли тебе не стане. Я ніколи не згоджуся, щоб ти померла, та я не витримаю й того, щоб ти стала дружиною Тарверді. Завтра ж я всаджу Тарверді кулю в бік, а там хай роблять зо мною, що хочуть.
Парзад. Тоді другою кулею вбий і мене. Без тебе нема чого мені жити на світі.
Байрам. А чому тобі не жити? Залишишся жива, а там вийдеш за якого-небудь хорошого хлопця, сміливого і спритного парубка. Принаймні не чутимеш насмішок своїх подруг.
Парзад. Ох, Байраме! Заради Бога, не терзай моє серце. З мене й так досить. Якби мені було суджено стати дружиною сміливого і спритного парубка, я б дісталася тобі.
Байрам. Це від тебе самої залежить, варто лише захотіти.
Парзад. Тобто як від мене залежить?
Байрам. Дуже просто: дозволь мені вивезти тебе.
Парзад. Куди?
Байрам. До Карабаху, в Ерівань, куди-небудь ще далі.
Парзад (по хвилинних роздумах). Ні, мама на це не згодиться. Я одна в неї. Якщо вивезеш мене далеко, вона буде у великому горі.
Байрам. Ну, в такому разі давай я вивезу тебе на другий кінець нашої дільниці.
Парзад. Це марна справа. Дядько мій – людина багата, сильна. Якщо ми будемо близько від нього, він ні за що не залишить нас у спокої. Накличе тобі на голову сто тисяч бід, обмовить, віддасть у руки влади, не знаю, чого він тільки не зробить.
Байрам. То як же бути? Тобі вийти заміж за Тарверді, а мені спокійно дивитися на це збоку?
Парзад. Не знаю, що робити. Порадь, і я вчиню так, як ти скажеш.
Байрам. Хочеш, я зроблю так, аби Тарверді забрали звідси й ти стала вільна? Згода?
Парзад. Так, але тільки щоб Тарверді не вбивали.
Байрам. Добре. Вбивати його ніхто не буде, але Тарверді відправлять звідси подалі.
Парзад. На це я згідна.
Байрам. Тоді якнайшвидше пришли сюди Залху, дружину Намаза. Мені треба поговорити з нею.
Парзад. Зараз пришлю.

Парзад хоче піти. Байрам утримує її за руку.

Байрам. Стривай, я хочу сказати тобі...
Парзад. Що ти хочеш сказати?
Байрам. Жорстока, серце моє палає. Як же ти йдеш, залишаючи мене в такому стані?
Парзад. А що мені робити?
Байрам. Хоч кілька крапель бризни на полум’я серця, а потім іди.
Парзад. Ось вода перед тобою, в річці, пий скільки хочеш.
Байрам. Хіба можна загасити водою полум’я мого серця?
Парзад. А чим можна загасити його?
Байрам. Поцілунком.
Парзад (висмикує руку). Ох, годі тобі вже! Ради Аллаха, не час жартувати. Пусти мене. А то ще хтось увійде.

Байрам обіймає її за талію і, двічі поцілувавши, відпускає. Парзад підстрибом біжить до кибитки.

Байрам (їй услід). Скоріше пришли Залху, я чекатиму її тут. (Один.) Ох, Тарверді, Тарверді! Невже ти гадаєш, я допущу, аби Парзад вийшла за тебе? Який же дурень цей хлопець! І не тямить, що йому просто забракне сміливості піти проти мене. Стріляти, як я, він не може, битись, як я, – теж. Та він не вміє ячмінь між двома віслюками поділити. Не відзначився ні молодецтвом, ні розбоєм. За все життя він не вкрав жодного коня, не поцупив жодного бика. Вночі він од страху голови не висуне з кибитки. А ще насмілюється витріщати очі на кохану такого зуха! Клянусь Аллахом, якби тільки довзолила Парзад, він би в мене і дня не лишився живим.

За спиною Байрама з’являється Залха.

Залха. Здрастуй, Байраме! З ким це ти ромовляєш?
Байрам (повертається до неї). Це ти, Залхо? З ким я розмовляю? Ні з ким – просто лаю Тарверді.
Залха. Що тобі зробив Тарверді?
Байрам. І ти ще питаєш? Він затьмарив моє життя, позбавив мене спокою і радості. Вдень я собі місця не знаходжу, ночі проводжу без сну. Ще трохи, і я збожеволію, блукатиму, як Меджнун, горами й долами, або, як Керем, згорю від кохання.
Залха. Але чому? Що сталося?
Байрам. А сталося те, що цей придурок, ця мимра, здумав стати чоловіком Парзад. Ради Аллаха, Залхо, скажи правду, чи буде справедливо, якщо така дівчина, як Парзад, вийде за подібного боягуза?
Залха. А хто тобі сказав, що Парзад вийде за Тарверді? Я добре знаю серце Парзад: вона не вийде ні за кого, крім тебе. В її очах Тарверді – це муха, навіть менший за муху.
Байрам. Що з того, що Тарверді в її очах менший за муху? Але ж він липне до Парзад, як муха до солодкого. Не сьогодні, то завтра батько його, Мешаді-Курбан, укладе шлюбний договір і женить на Парзад сина.
Залха. Якщо дівчина не схоче, як же її можуть видати заміж?
Байрам. Ох, Залхо, про що ти міркуєш, Аллах з тобою? Що може зробити молода дівчина, та й хто порахується з її бажаннями? Позітхає й поплаче, а там, не знайшовши виходу, підкориться долі. Тільки я залишуся в печалі й тузі.
Залха. То що ж ти думаєш робити?
Байрам. Я хочу знайти засіб, аби прибрати Тарверді.
Залха. Ти хочеш його вбити?
Байрам. Ні, на це Парзад не згоджується, та і я не хочу. Який сенс у вбивстві? Адже потому я буду втікачем і втрачу Парзад.
Залха. Твоя правда. Та як же ти хочеш прибрати Тарверді?
Байрам. От послухай, як. Він часто буває у вас, дружить з твоїм чоловіком, Намазом. Якщо ви з Намазом схочете допомогти мені в одній справі, я подарую Намазові курдського коня, а тобі корову з телям.
Залха. Невже корову?
Байрам. Так, без обману.
Залха. І з телям?
Байрам. Та з телям. Повір моєму слову.
Залха. А що ж нам треба зробити?
Байрам. Треба під яким-небудь приводом покликати до себе Тарверді й запевнити його, що Парзад шаленіє від нього, але не хоче виходити за нього, тому що боїться глузів своїх подруг. Ті кажуть, що він боягуз і мимра, що він ні на що не здатний, не відзначився ні у злодійстві, ні у розбої, ні в жодному іншому зухвальстві. Ніхто не чув, аби він умів стріляти й рубати. Яка ж дівчина може такого покохати? Хай же він виявить молодецтво: хай пограбує кого-небудь, принесе гроші або товар, викраде коня, поцупить бика, щоби сказали про нього: от який зух! Тоді й дівчина пишатиметься, що має такого хороброго чоловіка. Тарверді дурний, він усьому вірить і по дурості своїй потрапить у халепу. Тоді Парзад дістанеться мені.
Залха. Клянусь Аллахом, добре вигадано. Я постараюся, ради такого парубка, як ти.
Байрам. А ти добре збагнула все, що я сказав?
Залха. Будь спокійний.
Байрам. Потім ти мені усе розкажеш.
Залха. А ти повідомиш засідателя?
Байрам. О ні, донощиком я ніколи не буду. Справа розкриється сама собою. Я тільки хочу знати, аби трохи заспокоїтися.
Залха. Добре, я тобі про все розкажу. А тепер піду, справ багато. Скоро стадо повернеться.
Байрам. Іди! Ось візьми у дарунок цю хустку.
Залха. Яка гарна хустка! А що в ній?
Байрам. У ній ізюм. Віддаси дітям.
Залха. Усім молодцям бути такими, як ти! Хай горе твоє вразить Тарверді. За все життя не одержала я від нього й гнилого яблука. Будь здоровий, зичу тобі здійснення бажань!
Байрам (услід їй). Тож не забудь своєї обіцянки!
Залха (обертаючись). І ти не забудь про корову.
Байрам. Так, так, подарую тобі породисту дійну корову.
Залха. І з телям.
Байрам. Ну звичайно, з телям.
Залха. Та чи можна не кохати такого молодця, як ти?! Будь здоровий, мій соколе!
Байрам. Усього доброго!

Залха виходить.

Господи, що мені тепер робити? Піду-но в ущелину, пополюю, розвіюся.

Сцена змінюється. Дім Намаза. Намаз і Залха.

Намаз. То ти говориш, цей Байрам обіцяв подарувати мені свого курдського коня?
Залха. Неодмінно подарує.
Намаз. Щось не віриться. При мені відлічили Байрамові п’ятдесят золотих за цього коня, і він не віддав його. Невже він мені його подарує?
Залха. Ради Парзад він зараз готовий віддати своє життя. Що для нього кінь або корова?
Намаз. А раптом одурить і не дасть?
Залха. Не одурить. Ти не знаєш Байрама! Такого доброго, вірного слову хлопця в усьому кочовищі не знайдеш.
Намаз. Ця справа дуже доречно мені трапилась. Я й сам не проти втягнути Тарверді в яку-небудь халепу. Його батько, Мешаді-Курбан, напустив на мене осавула й силоміць відібрав гроші, які я був йому повинен; я не заспокоюсь, поки не помщуся.
Залха. То чого ж ти зволікаєш? Чи трапиться ще така нагода? І коня отримаєш, і злобу зірвеш. Тарверді тут поблизу. Піди, поклич його до нас підживитись. А я вже сама все оброблю.
Намаз. Клянусь Аллахом, твоя правда. Піду.

Намаз виходить.

Залха (одна). Їй-Богу, цей бдолаха Тарверді не буде винний, якщо послухається мене. Що ж робити, коли дівчата нашого злощасного краю не люблять молодих людей, не здатних ні красти, ні грабувати. Треба б сказати засідателеві, аби він не переслідував бідних хлопців за злодійство і розбій; хай ліпше заборонить дівчатам зневажати хлопців, які не займаються розбоєм. Я ручаюся, що тоді вовки пастимуться з вівцями.

Входять Намаз і Тарверді.

Намаз. Подавай-но, дружино, що в тебе там. Ми хочемо їсти.
Залха. А що в мене може бути? Чому не поїли в Тарверді, якщо були голодні? Чого до мене явилися?
Намаз. Неси, що знайдеться, не розмовляй багато. (Відходить у кут кімнати й починає оглядати свою зброю.)
Залха. Усе з’їсте, і на вечір нічого не зостанеться.
Тарверді. Яка ж ти стала скупа, Залхо!
Залха. А чому мені не бути скупою? Яка мені користь від тебе? Хоч ти обіцяв подарувати мені що-небудь на своїм весіллі.
Тарверді. Яке весілля?
Залха. Не знаєш, яке весілля? Твоє весілля. Ну кажи, що ти мені подаруєш?
Тарверді. Добре. Подарую тобі пару черевиків. Бачу, ти давно ходиш боса.
Залха (убік). Противний скнара! (голосно) Дякую, дуже тобі вдячна. А скоро вже весілля?
Тарверді. Восени.
Залха. Що так пізно?
Тарверді. Парзад усе відкладає. Каже, що посаг ще не готовий.
Залха. А це правда? Можливо, є інша причина?
Тарверді. Яка ще причина?
Залха. А можливо, дівчина тебе не кохає? Можливо, іншому серце віддала?
Тарверді. Знайшла про що міркувати!.. Дівчина мене не кохає!.. Дурниці ти мелеш! Як дівчина може не покохати мене?
Залха. А що ти за добро таке, аби тебе кохали? Що ти зробив за усе своє життя, чим уславивсь, аби дівчата кохали тебе?
Тарверді. Чим уславився?
Намаз. Про що ти міркуєш, дружино? Яке тобі діло?
Залха. Ти мовчи! Не втручайся!
Тарверді. Не твоє діло, Намазе. Вона правду говорить. А ну скажи, Залхо, що значить: я не уславився? А чим я повинен уславитись?
Залха. Ходив ти на злодійство?
Тарверді. Ні, на злодійство я не втрапив. А навіщо мені красти? Мало в мене свого добра?
Залха. Добра багато в тебе, та тільки хоробрості в тобі немає. Чи ти кого-небудь пограбував? Чи вбив кого?
Тарверді. Ні, я не пограбував і не вбив нікого. Хіба я не бачу, що за ці діла засилають до Сибіру, а то й смикають на шибениці?
Залха. А хоробра людина нікого не боїться. Обережність – доля боягузів. Через це Парзад і не зважується вийти заміж за тебе. Усі говорять про тебе, що ти боягуз і мимра.
Тарверді. Хто це говорить?
Залха. Усі говорять. Жінки, дівчата, чоловіки, навіть малі діти. Усі жаліють: який, мовляв, хлопець-красень Таріверді, нема йому рівних! Та що з того, коли він боягуз.
Тарверді. Хто це каже, що я боягуз? Я зовсім не боягуз. Просто я людина обережна, обачна, але не боязлива.
Намаз. Та годі вже, дружино. Перестань!
Залха. Мовчи, не твоє діло.
Тарверді. А ти тут причому? Помовч, дай послухати жінку. Значить, так? Парзад не хоче виходити за мене через те, що мене звуть боягузом? Клянусь Аллахом, таке зло бере, що готовий негайно вийти на дорогу, пограбувати кого-небудь і довести усім, що дарма базікають про мене дурниці.
Залха. А ти на ділі доведи свою хоробрість. Язиком усяке можна патякати.
Тарверді. Ти лишень покажи мені місце, і я зараз же вирушу туди.
Залха. Вийди на Шемахинську дорогу. Там сотні купців проїжджають. Пограбуй одного, другого, принеси награбоване, і тоді побачимо, хоробрий ти чи хвалько.
Тарверді. А добре б знати: купці їздять озброєні чи без зброї?
Залха. Ну, якщо навіть озброєні. То ти ж не з палкою вийдеш їм назустріч. Звичайно, і в тебе буде зброя.
Тарверді. Ясно, буде. Але хіба можна йти на таке діло одному?
Залха. А ти візьми товаришів. Чи ж мало в нас молодців? Та тільки куди тобі на таке діло?
Тарверді. Кажеш, куди мені? Побачимо, як потім заговориш! Намазе, прошу тебе, знайди мені товаришів.
Намаз. Навіщо тобі товариші?
Тарверді. Розгулятися хочу.
Намаз. Не кажи дурниць! Який з тебе грабіжник караванів!
Тарверді. Їй-Богу, правда! Знайди товаришів!
Намаз. Не дурій, кажу. Не твоє це діло.
Тарверді. Та що ти за людина, справді? Тобі що з того? Ти знайди мені товаришів, а там побачиш, моє це діло чи ні.
Намаз. Ну, раз ти наполягаєш, ми покличемо Велі Хатун-огли й Оруджа Насіб-огли, їх ти й візьмеш із собою.
Тарверді. Лише двох?
Намаз. Двох досить.
Тарверді. І справді, досить. Хай буде так. Тепер пошли за ними.
Намаз. Залхо, іди поклич їх сюди.
Залха. Та що ти віриш йому: він усе хвалиться...
Намаз. Замовкни! Чим Тарверді гірший за інших молодців? Що в нього руки коротші, чи як?
Залха. Я його знаю. Він ніколи не зважиться на таке діло.
Тарверді. Я не зважусь? Ще й як зважусь. От побачиш. Якнайшвидше клич їх, і все буде ясно.
Залха. Добре, йду! (Убік.) Усьому повірив, бовдур. Здається, піде. (Виходить.)
Намаз (тихо). Знаєш, Тарверді, якщо тобі пощастить, ти повинен виділити мені половину всього, що добудеш. Соромно тобі щось утаїти від мене. Я поможу тобі сховати усі сліди, усе залагодити, але з умовою: що половину всієї здобичі отримаю я.
Тарверді. Ач ти який! Ради чого ділити шкуру невбитого ведмедя? Ти почекай, побачиш, що буде.
Намаз. Усе буде, як треба! Я ж не дурна жінка, я тебе знаю. Хіба ти не онук Амір-Аслана, який наодинці ходив на ведмедя?
Тарверді. Ради Аллаха, скажи, Намазе, чи ти чув про його діла?
Намаз. Як не чути! Чи ж не мій дядько Сафар був його другом? Він і розповів мені про всі його подвиги. Дасть Біг, і ми з тобою будемо дружні, як вони. І я дуже сподіваюся, що ти не приховаєш від мене здобичі.
Тарверді. Гаразд, згода, аби лиш люди не говорили про мене дурниць. Та якщо хочеш знати, я все віддам тобі – на гроші я не ласий.
Намаз. Віддаси мені усе? Їй-Богу, ти добре говориш, хлопче. Тепер я переконався, що у твоїх жилах тече кров Амір-Аслана. Тож не забудь обіцянки!
Тарверді. Ти дай мені товаришів – тоді побачиш.
Намаз. А ось і товариші йдуть.

Входять Залха, Велі Хатин-огли й Орудж Насіб-огли.

Велі та Орудж. Салам-алейк!
Намаз. Алейк-салам!
Велі. У чому річ, Намазе? Навіщо ти покликав нас?
Намаз. А ось Тарверді запрошує вас піти з ним на прогулянку.
Орудж. На прогулянку? Яку?
Намаз. Чого питати? Не знаєш, які бувають прогулянки?
Велі. Я зроду не виходив на такі прогулянки. Хіба що потягти якого-небудь баранчика, чи вівцю, а на більше я не здатний. Не знаю, як Орудж?
Орудж. Та ні за що на світі! Коли це я ходив на розбій? Я навіть баранчика чи вівцю не вмію вкрасти.
Намаз. Та що ви базікаєте? Хіба ви не чоловіки? Стрілять не вмієте?
Велі. Ну стріляти ми вміємо, але тільки дичину, а в людей стріляти не наше діло.
Намаз. Хто ж говорить, аби в людей стріляти? Сядете на коней, виїдете на поштову дорогу. Раптом назустріч вам верблюжий караван або вірменські купці трапляться. Вистрелите у повітря, налякаєте їх. Яка шкода від такої стрільби? Вони зі страху розбіжаться врізнобіч, кинуть товари й гроші. Тут ви усе заберете й вернетеся додому. Що тут важкого?
Велі. Ну куди нам на таке йти? Ми прості пастухи. Розбій не наше діло.
Тарверді. Послухай, Намазе. Знаєш, примушувати їх не треба. Сам бачиш: бояться люди. Навіщо їх умовляти? Не всі ж такі відчайдушні, як я. Відпусти їх, нехай ідуть.
Намаз. Ні, постривай. Велі, чи не соромно тобі відмовлятися? Хіба зайве вам завадить? По-перше, розбагатієте, по-друге, прославитеся.
Орудж. Зайве мені не завадить. А слава навіщо мені?
Велі. Справді, дуже потрібна слава цьому плішивому Оруджові?
Намаз. Які ж ви недоладні люди! Невже ви з Тарверді хліб-сіль не їли? Хіба ви не знаєте, що у нашому кочовищі немає людини багатшої за нього? Він завжди може вам стати у пригоді. Чи ж мало людей, котрим він зробив добро?
Намаз. Навіщо ти їх умовляєш? Не треба примушувати. Та й мені хочеться ще трохи подумати.
Намаз. Та вони просто невдячні. Молодші завжди повинні слухатися старших.
Велі. Що скажеш, Орудже? Може, підемо?
Орудже. Клянусь Аллахом, не знаю. Хочеш, підемо.
Велі. Може, на коня добудемо. Я вже два роки хочу купити коня, та ніяк грошей не зберу.
Намаз. Звичайно. І на коня добудеш. Хіба можна відмовлятись од такого діла?
Велі. Ну, що робити! Раз Тарверді хоче, нехай так і буде. Я згоден.
Орудж. І я згоден. Не можна ж відставати од товариша.
Тарверді. Але добряче подумайте...
Намаз (перебиває його). Тарверді задоволений вами й просить вас, не гаячи часу, піти за зброєю і прийти сюди. Зручнішого часу для прогулянки не знайти!
Велі. Ходім, Орудже.

Велі й Орудж виходять.

Тарверді. Ти знаєш, Намазе, ми зовсім оминули увагою, що батько мій шанована людина, мешаді. Чи згодиться він, аби я пішов на розбій?
Намаз. А ти спробуй попроси дозволу.
Тарверді. Дарма говориш. Чи можу я сказати батькові: дозволь мені піти на розбій?
Намаз. Навіщо ж так казати? Скажи, що поїдеш поливати посіви в долині. Це він, звичайно, дозволить. А ти їжджай прямо на поштову дорогу. Що тут особливого?
Тарверді. Тобто як: що тут особливого?
Намаз. Я хочу сказати, що це легше легкого.
Тарверді. Знайшов легке діло. Та, клянусь Аллахом, я боюся тільки батька. Й тільки через нього це діло здається мені таким важким.
Намаз. Коли людина виявляє бояузтво, завжди вона старається знайти виправдання. Не хочеш іти – роби як знаєш.

Входить Залха.

Залхо, піди скажи хлопцям, аби не клопоталися даремно. Тарверді роздумав.
Залха. А я щойно бачила Парзад і встигла шепнути їй дещо на вушко. Як же вона зраділа, як зраділа! Слава Аллаху, говорить, тепер уже ніхто не скаже про Тарверді, що він боягуз, тепер уже не буде мені соромно признатися, що кохаю його. Досі, говорить, дівчата глузували з мене і я була змушена обходити їх стороною.
Намаз. Відома річ: наша дівчина ніколи не покохає чоловіка, якщо він не пограбував кого-небудь або не розбійничав на дорозі. Узяти хоч би нашу Залху. Адже її також вважали красунею...
Залха. Ради Аллаха, не мели дурні, противно слухати...
Намаз. Їй-Богу, правда. От, приміром, Залха, хіба вона вийшла б за мене, якби я не займався розбоєм? Чи не так, жінко?
Залха. Годі тобі молоти! Чи варто згадувать минуле!
Тарверді. Та я не проти піти, але не маю з собою зброї. Не знаю, як бути. Якщо піти за зброєю додому, то батько здогадається.
Намаз. Навіщо тобі додому? Візьми мою шаблю, рушницю, пістолет? Кинджал на тобі є. Дай-но я сам тебе споряджу (надіває на нього зброю).
Тарверді. Що би ще взяти?
Намаз. Досить і цього. При такому озброєнні можна ціле військо розігнати. Куди вже більше.
Залха. Ох, Боже мій! Який ти став страшний, Тарверді! Усі розбіжаться, тільки-но побачивши тебе.

Входять Велі й Орудж.

Орудж. Ось і ми!
Тарверді. Значить, йдемо?
Намаз. Ідіть, ідть! Бажаю вам удачі! Повертайтеся зі здобичею.
Залха. Бажаю тобі, Тарверді, прожити з Парзад до старості, народити дітей. Хай сини твої будуть такими ж сміливцями, як ти.
Тарверді. Будуть, обов’язково будуть! Або заплямую своє добре ім’я, або повернуся не з порожніми руками.

Виходять.

Намаз. Знаєш, Залхо, я домовився з ним, що половину здобичі він оддасть мені.
Залха. Ти гадаєш, Тарверді принесе що-небудь, з чого можна буде віддавати половину? Який же ти легковірний! А я не сумніваюся, що йому руки й ноги переб’ють і відправлять додому, Намазе. Ну, хтозна, може, йому й пощастить. Боягуз завжди знайде людину ще боязливішу за себе. В усякому разі, чим би діло не скінчилося, ми не будемо в програші: З одного боку – кінь, з другого – гроші. (Виходить, потираючи руки.)



ДІЯ ДРУГА


Відбувається в ущелині Шамшадинської дільниці. З одного боку видно пагорб.

Байрам (один). І мисливство не вдається... Ні джейрана, ні турача... Навіть зайчик не трапився – хоч би разок вистрелив. Серце стискається. Гірка моя доля! Припустимо, Парзад мене кохає, але що вона може зробити?.. Чи посміє вона піти проти дядька, проти всього кочовища? Хіба в нас зважають на думку дівчини? Ні, сподіватися нема на що, не матиму я щастя. Залха побоїться виконати обіцянку, а Намаз – він хитрий і жадний – не схоче підвести такого багатія, як Тарверді. Ох, Боже мій! Що мені робити, як знести таке горе, чим заспокоїтись, як позбутися печалі?.. А!.. Що за шерех? Здається, за тим кущем... Певно, вовк. Піду, чень, застрелю його, от і видасться, що всадив кулю в бік Тарверді. (Виходить.)

За деякий час з’являється Тарверді з товаришами. Вони йдуть зігнувшись, обережно, озираючись по сторонах.

Тарверді. Цить... цить... Обережно! Здається, хтось іде по дорозі.
Орудж. Так, так! Чується кінський тупіт. Велі, зведи курок, аби усім вистрелити разом.
Тарверді. Стривай, стривай! Мені гадається, що нам ліпше не стріляти.
Велі. Як це – ліпше не стріляти? Як же тоді ми зможемо пограбувати? Повернемося в кочовище з порожніми руками, народ засміє нас.
Тарверді. Чому це засміє? А ми скажемо, що вийшли на дорогу, чекали-чекали й нікого не зустріли.
Велі. Ніхто не повірить. Я на це не піду.
Тарверді. Ти не можеш піти без здобичі, а я не можу напасти на безборонних. Не зважусь я на такий гріх. Бо є жалість, співчуття... Ліпше я піду звідси... Я не залишусь...
Велі. Стривай, милий, стривай! Пізно відступати. Клянусь Аллахом, зробиш крок назад, зведу курок і застрелю тебе, як собаку. Дурню, сину дурня, ти ж сам нас умовив, привів сюди, а тепер хочеш тікати й нас кинути?
Тарверді. Та не хочу я вас кидати. Я ради вашої ж користі пропоную вернутись назад. А раптом проїжджих буде більше за нас, а раптом вони такі ж хоробрі, як ми? От і намнуть нам боки, переламають руки-ноги.
Велі. Вовків боїшся – в ліс не ходи. Пізно роздумувати. Слід зупинити проїжджих. І ти будеш з нами, а то пошкодуєш...Хочеш, аби ми були посміховиськом? Якщо зробиш хоч крок назад, я тебе застрелю (спрямовує на нього дуло рушниці).
Тарверді. Всемогутній Аллаху! Невже ми повинні лізти в біду лише для того, аби нас не назвали боягузами? Тож послухай, братику, що я тобі скажу. Ти зовсім невірно розумієш хоробрість. Чи ти знаєш, що таке хоробрість, молодецтво? Найголовніший молодець Керогли говорив, що є десять способів виявити хоробрість: дев’ять з них – утекти від ворога, а десятий – зовсім не показуватись йому. Тепер я й пропоную вам на вибір один із способів, вибирайте будь-який.
Велі. Годі вже проповіді читати. Бачиш, маячить щось там, нагорі. Певно, хтось їде.
Тарверді (дивиться). І справді, хтось їде. Хто б це міг бути? Їй-Богу, їде... Знаєте що... Ви йдіть уперед, а я з тилу вас охоронятиму.
Велі. Так, покладайся на тебе!.. Ходім, Орудже, подивимось, хто це їде. Дивись, Тарверді, якщо втечеш, клянусь Аллахом, я і в кочовищі зумію з тобою розквитатись. Запам’ятай. (Виходять.)

Тарверді один. Потім – німець Фок.

Тарверді. Ось що може зробити з людиною любов! Чи міг я коли-небудь подумати, що буду розбійником, грабуватиму на великій дорозі, змушу задрижати весь край... Ох, Боже мій, яка сила в коханні!
Фок. Як добре, що я зійшов з воза, прогулявся пішки. От і квітів набрав. Які красиві квіти і як добре пахнуть! Я повезу їх у дарунок Марії Адамівні! (помічає Тарверді.) О жах! Хто це? Боже мій, спаси мене!..
Тарверді. Ніяк не збагну, що вони там роблять... Зупинили воза... Кучер побіг, сховався у кущах... Молодці, хлопці...От яке діло ми зробили! (помічає Фока) Ох, Боже мій! Як несподівано біда напала!.. Хто це?!
Фок. Ой, ой! Це напевно розбійник і неодмінно вб’є мене! (Тремтить.)
Тарверді. Він, звичайно, теж вийшов на розбій. В нього і рушниця за спиною... Ох, Боже мій, якщо він вистрелить, я пропав! (Також тремтить.)
Фок. Ох, Маріє Адамівно, Маріє Адамівно, де ти?
Тарверді. От тобі й женився на Парзад... От тобі й весілля справив... Ні сіло ні впало в біду потрапив!
Фок. Господи, який він страшний!
Тарверді. Боже мій, яка в нього довга рушниця! Такої довгої ще я не бачив.
Фок. Тікати, тікати скоріше!
Тарверді. Треба тікати! Раптом цей злодій прицілиться та вистрелить... Поки є час, ліпше зникнути.

Обидва біжать і ненавмисно зіштовхуються. Обидва виймають гаманці й простягають один одномиу.

Тарверді. Ось усе, що я маю, їй-Богу!.. Візьми й відпусти мене.
Фок. Клянуся, тут усе, що я заробив за цю поїздку. Візьми й відпусти мене.
Тарверді. Ради Аллаха, дай мені повернутися в кочовище...
Фок. Благаю, не вбивай мене! Пожалій!
Тарверді. То ти не розбійник?
Фок. Я бідний німець. А ти хто?
Тарверді. Я хто? Не бачиш, нахабо, що я розбійник? Тут, у кущах, ховаються двісті моїх товаришів. А вас скільки чоловік?
Фок. Я один.
Тарверді. У такому разі біжи скоріше, або зараз уб’ю тебе.
Фок. Ти справді не один?
Тарверді. Хіба ти не чуєш, як мої товариші галасують?
Фок. Ох, Боже, усе моє добро розкрадуть!.. Ох, Маріє Адамівно, Маріє Адамівно! Яке нещастя впало на мене! Як ми будемо жити після цього?.. (Плаче.)
Тарверді. Ось ідуть мої товариш. То швидше забирайся достобіса! Біжи скоріше, а то застрелю, як куріпку.
Фок. Ох, ради Бога, стривай, зараз піду. (Тікає.)
Тарверді (один). І добряче ж я налякав його! Який же я, виявляється, страшний злодій! Якби Парзад могла мене зараз побачити, її серце розірвалось би від страху.

Велі й Орудж ведуть під вуздечку коня, запряженого у воза. На возі дві скрині.

Ну що, хлопці, усі розбіглися?
Велі. Будь спокійний, розбіглися.
Тарверді (сміючись). Які вони боягузи, виявляється! І бувають же на світі такі! А яка в нас здобич? Що на возі?
Велі. Тут на возі дві такі скрині, що зрушити неможливо. Ти, Тарверді, скоріше їх відчини й склади речі в купу, а ми з Оруджем підемо за кіньми. Там один поранений, а решта двоє втекли у кущі. Ми їх піймаємо, приведемо, звантажимо на них речі й відвеземо.
Тарверді. Добре! Ідіть за кіньми. А я зараз відкрию скрині та складу речі у купу. Тільки скоріше вертайтеся, не можна довго затримуватися. Боюсь, як би не напали на мене, і тоді доведеться пролити безневинну кров.
Велі. Не кажи дурниць, бовдуре! Ти й курку нездатний вбити! Аби лишень сам не втік, а якщо вб’єш людину, то ми тобі вибачаємо заздалегідь.
Орудж. Ми зараз же повернемось, не турбуйся. Займися скринями.
Тарверді. Гаразд!

Велі й Орудж швидко йдуть геть.

(Один.) Знову я один лишився. Ну нічого, кого мені боятися? Господарі втекли... Оце скрині! Не інакше, вони набиті шовками. Хай Парзад до кінця життя носить одні шовки. Нахаба Намаз тепер вимагатиме в мене половину. Чорта лисого! За що йому віддавати половину? А може, у скринях перські шалі або гроші? Подивлюся-но скоріше, що воно там таке? Нібито щось ворушиться. (Піднімає віко скрині, з неї вистрибує мавпа.) Великий Аллаху, що це таке? Звідки у ящику мавпа? Що це за товар? І бувають на світі купці, які торгують подібним мотлохом!

Мавпа шкірить на нього зуби.

Ах ти, нікчемна тварюко, що ти шкіриш на мене зуби?

Мавпа передражнює його.

Ти диви, ще й передражнює. Дуже добре, я віднесу її в дарунок Парзад, хай порадіє. Та як мені піймати її... Ти не бійся, мавпочко, підійди до мене, моя мила мавпочко, підійди ближче!..

Підходить до мавпи, але та відскакує вбік.

Ти диви! Ледь не зачепила мене. Стривай же, побачиш, як я піймаю тебе!

Біжить за мавпою. Та перекидається, стрибає. Потім вилазить на дерево і звідти передражнює його.

Ти диви! Хоче, щоб я теж поліз за нею на дерево. Яка кумедна мавпа! Ух, як я зморився! Що це за дурний купець, катає мавпу у возі! А я ж думав, що цей шахрай розвозить пристойий товар для продажу; ми й напали на нього й пограбували. Звідки мені було знати, що він дурисвіт. Через нього все зірвалося! От досада! Неможна ж повернутися в кочовище з порожніми руками. Подивлюся-но, що в іншій скрині. Яка велика скриня! Ото в ній, певно, і є справжній товар. А віко яке грубе! (Виламує віко.) Ох, Боже мій, хто там хропе? (Піднімає віко.)

З ящика вилазить ведмідь і навалюється на нього.

Ой, біда! Ведмідь! Намазе! Залхо! Парзад! Я загинув! Ой, рятуйте, поможіть! З любові до Аллаха рятуйте мене! Зарікаюсь, ніколи більше не буду виходити на розбій, ніколи не грабуватиму, назавжди зарікаюсь! Каюся! Каюся! Ох, Аллаху, поможи мені! Врятуй! Ніколи більше не займатимусь такими ділами.

Ведмідь дряпає йому щоки, валить додолу і, підім’явш під себе, починає душити. У цю мить на вершині пагорба з’являється Байрам.

Байрам. Що за крик? Здається, ведмідь душить людину.

Тарверді (кричить). Люди добрі, поможіть! Рятуйте!

Байрам піднімає рушницю, цілиться у ведмедя і стріляє. Поранений ведмідь залишає Тарверді, кидається у бік, звідки був постріл, і зникає.

(Лежачи на землі.) Боже мій, чи куля не влучила в мене? Ні, слава Аллаху, не влучила! Треба тікати! (Швидко підхоплюється і біжить.)

Байрам (спускається з пагорба і підходить до воза). Що це за віз і як сюди потрапили людина й ведмідь? Здається, я поранив ведмедя. Ось і кров. Куди втік ведмідь? І куди поділась людина, яку я врятував?

У цей час з’являються дільничний засідатель, козаки й перекладач.

Засідатель. Знов почали розбійничати! Гей, козаки! Двоє огляньте місцевість, двоє піймайте коней, решта в’яжіть цього розбійника!
Байрам. В’язати мене? Заради Аллаха, не кажи так! Чим я завинив?
Засідатель. Не знаєш, чим завинив? А зламані скрині, віз, постріли – це що? До яких пір ви будете порушувати закони, не виконувати розпорядження влади? Як би мало не було у вас розуму, збагніть, що російський уряд охороняє вас від лезгінів та розбійників. Хоч би за це підкоряйтесь законам. Та ви ж не визнаєте ні порядку, ні дисципліни – що з тобою говорити... Де твої спільники?
Байрам. Не маю жодних спільників.
Засідатель. А де коні?
Байрам. Не знаю.
Засідатель. Старі ваші виверти: не знаю, не бачив. Ти гадаєш цим врятувати свою шкуру?
Байрам. Вислухай мене, пане засідателю. Я полював тут недалеко. Раптом чую крик. Хтось кличе на поміч. Я прибіг і бачу: ведмідь душить людину. Я вистрелив, поранив ведмедя. От і все, більше нічого я не зробив.
Засідатель. Так, добре співаєш! Хочеш мене одурити цими казками? Тебе застали на місці злочину. Діло ясне. Ліпше назви мені своїх спільників.
Байрам. Я вам сказав усю правду.
Засідатель. Послухай, мені жаль тебе. Ти з виду хлопець хороший. Ти ж знаєш, яке покарання чекає на розбійника, спійманого зі зброєю в руках?
Байрам. Звичайно, знаю. Шибениця.
Засідатель. Шибениця. Якщо тобі не жаль себе, пожалій хоч батька й матір. Певно, кохаєш якусь дівчину?
Байрам. Тому я і хвилююся, що маю кохану.
Засідатель. Значить, ти признаєшся?
Байрам. Мені нема в чому признаватись, невинен я.
Засідатель. Справді, не зустрічав ще такої впертої людини. Хлопці, зв’яжіть його найміцніше і дивіться, щоб не втік. Головою відповідаєте мені за нього. Скажи-но, хлопче, далеко звідси до вашого кочовища?
Байрам. Один агач.
Засідатель. Ми зараз вирушимо туди й розслідуємо справу по гарячих слідах. Але треба ще в канцелярію заїхати. Справ стільки, що не знаєш, за яку братись. Де перекладач?
Перекладач. Я тут, пане засідателю.
Засідатель. Їдьмо. Що за посада, прости Господи! За все відповідаєш, щодня ризикуєш життям. А ці дурні не розуміють, що ми заради них терпимо усі турботи. Осавули, ведіть хлопця за мною.

Усі виходять. Деякий час сцена залишається порожньою. Тоді мавпа спускається з дерева, починає стрибати, перекидатися і зникає.


ДІЯ ТРЕТЯ

Відбувається у кочовищі Шамшадинської дільниці. В кибитці сидять Тарверді, староста, Мешаді-Курбан, Наджаф, Намаз та інші селяни. Тарверді має перев’язану голову.

Наджаф. Розкажи-но, Тарверді, що з тобою приключилося? Хто тебе поранив?
Тарверді. От послухайте, як діло було. Я разом із Велі та Оруджем спустився в долину, аби полити посіви. У Тавуській ущелині раптом назустріч нам віз. Велі з Оруджем задля жарту вирішили налякати хазяїв возу і вистрелили. Люди розбіглись. Віз лишився на місці. Велі з Оруджем пішли ловити коней, а я підійшов до скринь, що були на возі. З одної з них вискочила мавпа, а з другої – виліз ведмідь, підім’яв мене під себе і став душити. Раптом пролунав постріл. Ведмідь відпустив мене. Я підхопився і дав драла. А тепер чомусь ні воза, ні коней. Не збагну, що за дивина.
Наджаф. Відомо, яке диво. У Тавуській ущелині повно чортів. Ви натрапили на їх зборища, ото й уся дивина. Чи не в середу це сталося?
Тарверді. У середу.
Селяни. І сумніватись нема чого: ви зустріли справжнісіньких чортів; інакше, що робити мавпі й ведмедю на возі?
Наджаф. От що, Тарверді... Має приїхати засідатель, а ти поранений. Ліпше піди куди-небудь. Подивимося, що він сам скаже.

Тарверді виходить. У цей час з’являється дільничний засідатель.
Усі встають.

Засідатель (сідає на лавку). Старосто, ти говориш російською. Скажи-но, що це за люди?
Староста. Це мешканці нашого кочовища. Ось це Намаз, це Наджаф, а це Мешаді-Курбан, людина поважна і багата.
Засідатель. Дуже мені треба його багатство! З Божою поміччю я відучу вас од звички представляти мені багатих. (Звертається до перекладача). Камалове, постав їх у ряд за старшинством. Хто з них старший?
Перекладач. Мені здається, ваше благородіє, що усі вони однакового віку.
Засідатель. Добре, а хто з них вважається розумнішим?
Перекладач. Я гадаю, що усі вони однакового розуму.
Засідатель. Господи Боже мій! Таж хто-небудь із них повинен бути більш кмітливим і тямущим за решту, аби я міг з ним поговорити, розпитати про діло. Я ж не можу говорити відразу з усіма.
Перекладач. У такому разі більш кмітливий і тямущий за інших Наджаф, бо він і російську трохи знає.
Засідатель. Добре. Постав Наджафа першим.

Перекладач ставить Наджафа першим.

Вислухай мене до кінця, а потім відповідай.
Наджаф. Слухаюсь, пане!
Засідатель (виймає з-за пазухи аркуш паперу). Пан Фок, з іноземних підданих, утримувач звіринця, подав мені заяву. Він пише, що позавчора проїжджав зі своїми звірами Тифліською дорогою і трохи відстав од воза. Раптом на віз напало кілька розбійників. На возі перебували американський ведмідь, бразильська мавпа, дві великі гієни та інші звірі. Розбійники-нападники стріляли: одного коня вбили, ведмедя поранили, мавпа зникла. Можна припустити, що речі, які були на возі, розтягнуто. Пораненого ведмедя вдалося знайти у кущах. Одного з грабіжників затримано. Вже є достовірні відомості, що у день події було помічено трьох озброєних вершників, котрі виїхали з вашого кочовища. Безсумнівно, вони з ваших зухів. Ви зобов’язані зараз же видати їх мені, інакше я суворо покараю вас.
Наджаф. Пане засідателю, ти, певно, людина розумна, якщо тобі довірили таку розлогу дільницю. Наші вороги повідомили тобі неправду, і ти не повинен вірити цим казкам.
Засідатель. Які ж це казки? Розбій у центрі моєї дільниці, серед білого дня – це, по-твоєму, казки?
Наджаф. Пане засідателю, ти спитай у мене, я доповім усю правду.
Засідатель. Я тільки цього й хочу. Кажи!
Наджаф. Кілька людей з наших хлопців вирушили у середу поливати посіви. Дорогою вони натрапили на зборище чортів. Чорти їхали у возі. По своїй дурості хлопці вистрелили у бік воза, вирішивши налякати чортів, аби ті втекли. Але ж треба було всього лишень сказати «бісміллах». Чорти розсердились. Адже вони можуть прийняти будь-яку подобу; от вони й перетворились у ведмедів, напали на хлопців і покусали їх. А наші вороги склали цілу історію, назвали старшину чортів Поком і вводять тебе в оману.
Засідатель (сердито). Послухай, що ти несеш?
Наджаф (повертається до перекладача). Я не зрозумів. Що сказав пан засідатель?
Перекладач. Пан засідатель зволить питати, що ви йому принесете?
Наджаф (перекладачеві). Милий мій, доповідай пану засідателю, що нашу долину звуть Горіховою. Тут є тьма горіхів. Бог дасть, коли буде збір, ми мішками носитимемо горіхи пану засідателю. Наш обов’язок добре віддячити пану засідателю, проводити його.
Перекладач (засідателеві російською). Ваше благородіє, Наджаф говорить, що коли доспіють горіхи, вони принесуть їх вам мішками, добре віддячать вам і проводять.
Засідатель (сердито). Що за дурниці він говорить? Для чого мені горіхи, навіщо мені дякувати? Та й проводити мене не потрібно, мені провідників не треба. Видайте мені розбійників.
Наджаф. Яких розбійників, пане засідателю?
Засідатель. Як яких розбійників? Я тут цілу годину розбалакую з тобою, а ти ще питаєш, яких розбійників.
Наджаф. Та я ж доповів тобі, що наші хлопці ні на кого не нападали, тільки зустріли зборище чортів.
Засідатель. Якась дурниця!
Наджаф. Ти багато бачив, пане засідателю, але чи доводилося тобі чути, аби ведмеді, мавпи, гієни, шакали роз’їжджали у возі з міста до міста?
Засідатель. Хіба я сказав, що ведмеді й мавпи роз’їжджали у возі?
Наджаф. А як же сказав?
Засідатель. Я сказав, що їхній власник їхав.
Наджаф. У возі?
Засідатель. Так.
Наджаф. Один?
Засідатель. Ні, зі своїми звірами.
Наджаф. Він що – падишах звірів?
Засідатель. Не твоє діло ставити питання й розмірковувати.
Наджаф. Я не розмірковую. Але ведмеді й мавпи не можуть їздити у возі. То були чорти, які прийняли їхню подобу.
Засідатель. Господи Боже мій, що за народ такий? Спробуй розтлумач їм. Байрам ні у чому не признається. А ці явно хочуть мене заплутати...Добре, покажіть мені тих хлопців, що зустрілися зі зборищем чортів.
Наджаф. Нащо вони тобі, пане засідателю?
Засідатель. Потрібні.
Наджаф. Не втягуй нас у біду, пане засідателю. Не слухай наших ворогів.
Засідатель. Яких ворогів?
Наджаф. Довкола нас. Усі амірлинці наші вороги.
Засідатель. Та послухайте: про цих вершників мені повідомили не татари, а молокани.
Наджаф. Найбільш люті наші вороги – молокани. З ними в нас вічні сварки через землю. А тепер виявляється, що вони до того ж майстри на хибні доноси. У мусульман не буває таких диявольських думок. Тепер ми вже покажемо цим молоканам.
Засідатель. Чорт з вами. Наразі видайте мені розбійників, а тоді робіть, що хочете.
Наджаф. Пане засідателю, якщо розбійників немає, ми ж не можемо їх зробити. Наші хлопці нікого не грабували.
Засідатель (перекладачеві). Що мені робити, Камалове? Вони що – і справді мені не вірять?
Перекладач. Їй-Богу, не вірять, ваше благородіє, ні на йоту не вірять.
Засідатель (звертаючись до козака). Матвію, піди скажи осавулам, аби привели сюди ведмедя.
Козак. Слухаюсь! (Виходить.)
Засідатель (Наджафові). Зараз я доведу вам, що говорю правду і молокани тут ні при чому.
Наджаф. Не турбуй себе даремно, пане засідателю! Як можна довести те, чого не було?

Осавули приводять ведмедя.

Засідатель (перекладачеві). Камалове, скажи їм: ось доказ того, що я говорю правду.
Перекладач (вказуючи на ведмедя). Засідатель зволить говорити, що ось свідок тому, що він правий.
Наджаф. Ну що ж. Хай цей свідок дасть показання, і ми послухаємо.
Перекладач (засідателеві). Пане засідателю, він говорить, аби ведмідь дав показання, а вони послухають.
Засідатель (розсердившись). Як це ведмідь може дати показання? А ти бовдур, Камалове, що переказуєш мені це. Хіба сам не можеш відповісти? Матвію, ти знає по-татарському?
Козак (голосно). Зовсім ні, ваше благородіє!
Засідатель. А хто-небудь із козаків знає?
Козак. Зовсім ні, ніхто не знає. Тільки козак Сотников, двадцять першого полку, бажає вчитися по-татарському.
Засідатель. Мовчати! Дуже мені треба, що хтось хоче вчитися. (Звертаючись до Наджафа.) Послухай, ну як же може ведмідь давати показання?
Наджаф. Ми ж не говоримо цього, пане засідателю. Ти сам привів сюди ведмедя на очну ставку з нами. В шамшадинських лісах ведмедів скільки завгодно. Кожен може спіймати ведмедя. З цього зовсім не випливає, що ведмеді й мавпи мандрують світом у возах.
Засідатель. Значить, ви не назвете розбійників?
Наджаф. Пане засідателю, яких же розбійників вам назвати, якщо ми їх не маємо?
Засідатель. Сліди розбійників виявлено, і я знайду засіб для їх упіймання. Але вам буде зле.
Наджаф. На все Божа воля! Від долі не втечеш.
Засідатель. Ну, тепер забирайтеся геть з очей! Марно я втратив з вами стільки часу. Я сам вирішу, що робити.

Усі виходять.

Як же тепер бути? Байрам, мабуть, не винний, хоча обставини проти нього. Гей, старосто, ти знаєш цих хлопців, які зустріли чортів?
Староста. Ні, ваше благородіє, не знаю.
Засідатель. А ти не чув, хто вони?
Староста. Ми люди прості, ваше благородіє, звідки нам чувати.
Засідатель. А можна їх розшукати?
Староста. Як їх розшукаєш, коли усі наші хлопці поховались?
Засідатель. Поховались? Навіщо ж їм ховатись, якщо вони невинні?
Староста. Жінки підслуховували за кибиткою і розпустили чутку, що засідатель хоче арештувати тих, хто напав на зборище чортів. Усі хлопці й розбіглися зі страху.
Засідатель. Добре, йди. Розмовами з вами нічого не домогтися. Всі стануть говорити, що нікого не знають, нічого не розуміють, нікуди не їздили. Як же бути? Гей, козаки, приведіть сюди арештованого.

Козаки вводять Байрама, в нього зв’язані руки.

Чим ти можеш довести, що невинний?
Байрам. Ваше благородіє, ви знаєте наш край. Самі подумайте, чи міг я один вийти на розбій?
Засідатель. То чому ж ти не хочеш назвати своїх товаришів?
Байрам. Я вам уже доповідав, що не маю товаришів.
Засідатель. Ти їх мав, але вони кинули тебе і втекли.
Байрам. Ваше благородіє, це ніяк не в’яжеться з правилами розбою. Розбійник ніколи не кине товариша і не втече. А як скінчать діло, то вже не розстаються один з одним... Та звідки вам знати все це? Ви, певно, ніколи не ходили на розбій.
Засідатель. Я піймав багато розбійників, хоч і не розбійничав сам. Я знаю, що ти говориш правду.
Байрам. До того ж, ваше благородіє, якби я був винний, то, за нашим звичаєм, ніколи б не здався без опору.
Засідатель. Це теж вірно. Хто ж тоді винний?
Байрам. Цього я точно не знаю, але якби й знав, то важко було б мені сказати.
Засідатель. Чому?
Байрам. Тому що людина не може видавати своїх братів.
Засідатель. Значить, один ти й постраждаєш. Шкода тебе, а нічого не поробиш. Чи маєш яке-небудь прохання, побажання?
Байрам. Ваше благородіє. Я маю одне прохання, тільки якщо дозволите.
Засідатель. Говори, яке прохання?
Байрам. Не знаю, чи можу я насмілитись?
Засідатель. Чому ж ні? Говори. Слухаю.
Байрам. Ваше благородіє, мені б хотілось... якщо ви дозволите... проститися.
Засідатель. З батьком?
Байрам. Ні.
Засідатель. З родичами?
Байрам. Ні... Втім, якщо не можна, то воля ваша.
Засідатель (убік). Бідний, в нього якесь горе! (звертається до Байрама) Дай слово, що не втечеш, я тобі дозволю.
Байрам. Аллахом клянуся, що не втечу.
Засідатель. Гей, осавуле Керіме, розв’яжи йому руки й залишайся при ньому, аби не втік. Камалов! Я повернуся в управління, віддам деякі розпорядження щодо розшуку розбійників. І потім ще треба привести німця Фока.
Перекладач. Так, пане, поїдемо.

Усі виходять.

Байрам (Керімові). Хороша людина цей засідатель. Але він не знає, що ми з тобою старі друзі.
Керім. Чи не хочеш ти сказати, що я повинен тебе відпустити?
Байрам. Ні. Я дав слово засідателеві й ніколи не втечу. Маю іншу справу до тебе.
Керім. Яку справу?
Байрам. Я хочу просити тебе скоріше піти до Залхи й розповісти їй, що зо мною сталося.
Керім. До дружини Намаза?
Байрам. Так.
Керім. Розповісти, що з тобою сталося?
Байрам. Так.
Керім. А ще що?
Байрам. Більше нічого.
Керім. Добре. (убік) Дивний чоловік, адже при бажання міг утекти. (Виходить.)
Байрам (один.). Ох, Боже мій! Чи зрозуміє Залха? Чи здогадається вона? Чи побачу я ще раз Парзад? Залха – хитра жінка, та чи можна покластися на неї? Ох, дякую тобі, Аллаху, за милість. Парзад іде!

Входить Парзад. Залха вартує віддалік.

Ох, лане моя, джейране мій, чи це ти? Прийшла? Дай обійняти тебе, мила, дай надивитися на тебе! Навіщо ти плачеш, світло очей моїх? Чи ти боїшся мене? Не бійся. Правда відкриється, мене звільнять.
Парзад. Перш ніж відкриється правда, усе буде скінчено! Чому тебе арештували? Чому на тебе, невинного, впала така біда?
Байрам. Є за мною одна провина – хто риє яму другому, сам у неї потрапить. Я рив яму другому, от і потрапив у неї сам. Невже ти хочеш тепер, аби я вкрив себе ганьбою, став донощиком і видав Тарверді?
Парзад. Видай його! Я його ненавиджу!
Байрам. Не журися, Парзад! Дасть Біг, я не помру, і ти будеш щаслива зо мною.
Парзад. Ох, Байраме, не бути вже мені щасливою. Нещастя надто близько.
Байрам. Що це значить, Парзад? Що ти говориш? Ради Творця, скажи, яке ще нещастя?
Парзад. Мені оголосили рішення дядька. Усе скінчено, Байраме! Усе вже приготовлено до весілля. Через день моє весілля.
Байрам (скрикнувши). То тебе видають за Тарверді? Боже, не допусти цього! Злодій хоче усього позбавити мене, зробити нещасним! Клянуся Творцем – або я вб’ю його, або піду на смерть.
Парзад. І я теж помру. Ні за що не стану дружиною Тарверді.

У цей час входять Мешаді-Курбан, Сона і кілька селян.

Сона. Ах ти безсоромна! Що ти тут робиш з чужим чоловіком? Геть звідси, негідна!

Підходить Керім.

Керім. Мовчи, стара. Я не дозволю тобі прогнати цю дівчину. Вона не кохає Тарверді, й ви не посмієте її видати за нього силоміць. Дівчина кохає Байрама.
Мешаді-Курбан. А ти чого мішаєшся не у своє діло? Ти хто такий? Вона моя племінниця і повинна мене слухати. За кого схочу, за того й видам. А ти помовч собі!
Керім. Ти не маєш права розпоряджатися дівчиною!
Мешаді-Курбан. Я тобі покажу, маю я право чи ні. Гей, Парзад, іди звідси!
Керім. Подивлюся, що ти мені покажеш. Не йди, Парзад, стій на місці. Подивимося, хто посміє взяти тебе з рук засідательського осавула.
Мешаді-Курбан. Ти нас засідателем не лякай! Кишки з тебе випущу.

Оголивши кинджал, наступає на осавула; Керім також оголяє кинджал, і вони кидаються один на одного. Починається бійка. Селяни розборонюють їх. Вбігає Тарверді, голова в нього перев’язана.

Тарверді. Хто сміє затримувати мою наречену? Клянусь Аллахом, усіх переб’ю, всіх на шматки порубаю!

Люди утримують його.

Пустіть мене, а то всіх на шматки порубаю!
Староста. Що ти говориш, Тарверді? Хочеш порубати на шматки засідательського осавула?
Тарверді. А що за важлива персона засідательський осавул? Я й засідателя не боюсь, і губернатора, і начальника не боюсь!.. Ух, як болить рана, мовби ріжуть!
Мешаді-Курбан. Гей, баби, доволі галасу! Йдіть звідси.
Байрам (тихо Парзад). Вийди-но, Парзад! Подивимося, що буде далі. Прийде засідатель, я скажу йому.

У цей час входить засідатель.

Засідатель (голосно). Шашки наголо! Ніхто не руш!

Настає тиша.

Пане Фок, підійди ближче й подивися, чи не впізнаєш серед них людину, яку ти зустрів у лісі?
Фок. Слухаюсь, пане засідателю, зараз подивлюся.

Починає розглядати обличчя присутніх. Тарверді повертається до нього спиною. Фок бере його за руку.

Тарверді. Ти чого хапаєш мене?
Фок. Повернися-но сюди! А голова чому перев’язана?
Тарверді. Зуб болить.
Фок (подивившись йому в обличчя). Пане засідателю, ось ця людина.
Тарверді. Не вірте, ваше благородіє! Я два місяці хворію! Три роки я хворий.
Засідатель. Зараз побачимо. (Зриває з нього пов’язку і кидає додолу.) Що це за рани?
Тарверді. Ваше благородіє, в мене зуби болять.
Засідатель. Ні, голубчику, це сліди від кігтів ведмедя. Козаки, в’яжіть його.
Тарверді (кидається до ніг засідателеві). Ваше благородіє, досі я ніколи не ходив на розбій і більше ні за що не піду.

Козаки хочуть в’язати Тарверді.

Мешаді-Курбан. Люди добрі, не дозволяйте! В мене єдина втіха – мій син.

Селяни й жінки кидаються вперед, намагаючись вирвати Тарверді з рук козаків.

Засідатель (піднімає пістолет над головою). Хто зробить крок, застрелю на місці.

Селяни й жінки відступають.

(Козакам.) В’яжіть його.

Байраме, ти вільний.
Байрам. Ваше благородіє, я винний. Вислухайте мене, ваше благородіє!
Засідатель. Як так винний? Що ти говориш?
Байрам. Ваше благородіє, це я підучив Тарверді піти на розбій.
Засідатель. Навіщо ж?
Байрам. Він хотів відняти в мене кохану.
Засідатель. Чи не це твоя кохана? (Показує на Парзад.)
Байрам. Так, ваше благородіє, вона.
Тарверді. Ваше благородіє, мене збили з пантелику. Я мирна, тиха людина. Мені сказали, що я боягуз. І я зі страху, що мене вважатимуть боягузом, пішов на розбій.
Засідатель. Дурню, що з того, коли тебе назвали боягузом? От і потрапив тепер у халепу!
Тарверді. Але ж тоді жодна дівчина не схотіла б вийти за мене заміж. Ось ця дівчина, яку ти бачиш, моя двоюрідна сестра і наречена. Мені сказали, що коли я не покажу молодецтва і не прославлю свого імені, вона ні за що не піде за мене. От я й повірив, пішов на розбій та, як на зло, напоровся на цього клятого ведмедя.
Засідатель. Ти, Байраме, вчинив дуже недобре. Та оскільки ти мужньо визнав свою провину, я тобі прощаю. Більше так не роби. Камалове, спитай дівчину, за кого з цих молодих людей вона хоче вийти.

Перекладач запитує в дівчини.

Парзад (перекладачеві). Скажи засідателеві, що я ніколи не вийду за Тарверді. Якщо мене віддадуть за нього, я неодмінно накладу на себе руки.
Перекладач (засідателеві). Дівчина не кохає Тарверді.
Засідатель. Ясно, що вона воліє вийти за Байрама. Мешаді-Курбане, відмовся од своєї затії, нехай дівчина вийде за Байрама. Видно, що це хоробрий хлопець. Я візьму його до себе в осавули, і він ще стане вам у пригоді.
Мешаді-Курбан. Ваше благородіє, я згоден, аби лишень ви сина збавили від халепи.
Засідатель. Пане Фок, чи ти згоден скінчити це діло миром?
Фок. Як миром, ваше благородіє?
Засідатель. Тобто одержати гроші й залишити у спокої цю людину.
Фок. Одержати гроші й залишити його у спокої? Гаразд, пане засідателю. Я згоден одержати гроші. Й дуже навіть задоволений.
Засідатель (Мешаді-Курбанові). Мешаді, твій син завинив, і я не можу зам’яти справу, але якщо ти вдовольниш цього німця, то я під яким-небудь приводом попрошу в уряду помилування для Тарверді. Я не сумніваюся, що він буде помилуваний.
Тарверді. Який же ви привід знайдете, ваше благородіє?
Засідатель. Я напишу, що ти пішов на це діло через дурість.
Тарверді (вклоняється). Так, ваше благородіє, так воно і є.
Засідатель. Слухайте всі. Нехай це буде вам уроком. Пора вам зрозуміти, що ви не дикий народ. Соромно вам займатися поганими ділами. Годі чинити злодійство і розбій. Невже ви не знаєте, скільки добра вам робить російський уряд, від яких бід він охороняє вас? Треба усім знати, хто ваше начальство, і виконувати його накази.




Переклад Василя Білоцерківського

Вистава про дивовижну подію, яку переказано і закінчено у чотирьох діях.

Дійові особи:

Мусьє Жордан – вчений ботанік, парижанин, 40 років.
Гатамхан-ага – власник кочовища Текле-Муганли, карабахець, 65 років.
Шарафніса-ханум – його старша дочка, 16 років.
Гюльчохра – його молодша дочка, 9 років.
Шахрабану-ханум – його дружина, 45 років.
Шахбаз-бек – його племінник, наречений старшої дочки, 22 роки.
Ханпері – годувальниця Шарафніси-ханум, 40 років.
Дервіш Масталішах – знаменитий чаклун, іранець, 50 років.
Гуламалі – його учень, іранець, 30 років.


ДІЯ ПЕРША

Відбувається у Карабаху 1263 року напочатку весни, через день після Новруз-байраму, в зимовому кочовищі Текле-Муганли. У другій кімнаті Шарафніса-ханум розчісує вовну і тихо плаче. Її молодша сестра Гюльчохра бавиться коло неї.

Гюльчохра. Чому ти плачеш, сестрице?
Шарафніса-ханум (відштовхує простягнуту руку сестри). Відійди!
Гюльчохра (пустуючи, знову простягає до неї руку). Сестрице, ну, заради Аллаха, скажи, чому ти плачеш?
Шарафніса-ханум (знову відштовхує її руку). Відчепись, кажу. Бачиш, ділом зайнята. Не заважай працювати!
Гюльчохра (так само). Ти ж не працюєш, а тільки плачеш. Скажи, чому плачеш? Якщо не скажеш, то покличу маму. Ну, скажи, чому ти плачеш? (Зриває з неї головну хустку).
Шарафніса-ханум (спересердя, різко відштовхує її. Гюльчохра падає). Тьху ти, морока! Ні за що не відчепиться! Не дасть зайнятися ділом!

Гюльчохра підводиться і, плачучи, виходить до матері в іншу кімнату.

(Одна.) От дурепа! Зараз усе розкаже мамі. Боже мій, якщо мама прийде і спитає, чому ти плачеш, що я відповім? А я ні за що не скажу. Ліпше відмагатимуся, ніби зовсім не плакала. (Ретельно витирає очі головною хусткою.)

Відчиняються двері, входить Шахрабану-ханум.

Шахрабану-ханум. Навіщо ти штовхнула дівчинку? Збила її з ніг!
Шарафаніса-ханум. Хай би крізь землю провалилася! Ні хвилини не всидить спокійно. Від самого ранку не дала мені розчесати й двох клаптиків вовни. Весь час пустує: то вовну вихопить із рук, то хустку зірве з голови. Мені набридло, то я й штовхнула її легенько. А вона побігла до тебе з ревом. Можна подумати, що забилася до крові.
Шарафаніса-ханум. Їй-Богу, мамо, неправду вона каже. І зовсім вона не розчісувала вовну, а весь час плакала. Я кажу: не плач, а вона як штовхне мене, то я впала і забилася.
Шахрабану-ханум. Чому ж ти плачеш, Шарафнісо? Що в тебе за горе, аби плакати? Слава Аллаху, твій батько живий, мати жива. Наречений – красень. Їси ти вдосталь, нарядів вистачає. За чим же ти плачеш?
Шарафаніса-ханум. Та не плакала я, мамо; їй-Богу, не плакала! (Щипає Гюльчохру.) Хай тобі грець! Коли це я плакала?

Гюльчохра скрикує від болю.

Їй же Богу, не плакала я, мамо. Слава Аллаху, батько мій живий, мати жива. Навіщо ж мені плакати?
Шахрабану-ханум (сміючись). А чому про жениха не говориш? Адже й нареченого ти маєш?
Шарафаніса-ханум. Який ще наречений?
Шахрабану-ханум. Як це – який наречений? А твій двоюрідний братик Шахбаз-бек чий жених? Батько твій, дасть Біг, тижнів за три таке весілля вам справить, що чутка про нього піде усім Карабахом. Позавчора він написав листа своєму другові Курбан-беку в Зардаб, аби той домовився з шемахинськими музикантами й прислав їх на весілля.
Шарафніса-ханум (затиснувши великим і вказівним пальцями нижню губу, відтягує її вниз, підводить голову). Ох, про що ти говориш, мамо? Шахбаз-бек від’їжджає днів за десять. А до чийого весілля готується батько, я не знаю.
Шахрабану-ханум (з подивом). Шахбаз-бек від’їжджає? Куди? З ким? Ради Аллаха, не вигадуй байок! Так, бачу, ти направду плакала. Виявляється, дійсно мало розуму в дівиць, а багато сліз. Ну, говори, хто тобі сказав, що Шахбаз-бек від’їжджає?
Шарафніса-ханум (опускає голову). Він сам.
Шахрабану-ханум. І куди?
Шарафніса-ханум. Не знаю, чи то до Франції, чи то до Парижа... Хай їм грець, і вимовити не можу.
Шахрабану-ханум. Добре, а з ким він їде до Парижа?
Шарафніса-ханум. З нашим гостем, мусьє Жорданом.
Шахрабану-ханум. З цим нашим франком, що всілякі трави збирає? Навіщо він їде? Які в нього справи у Франці? В нього що, собака, чи що, заблукала в Парижі?
Шарафніса-ханум. Нічого не знаю. Шахбаз – молодий, недосвічений. Мусьє Жордан утовкмачив йому, ніби дівчата й жінки в Парижі з’являються у товаристві з відкритими обличчями. І ще багато чого наговорив йому. А той збожеволів і все твердить, що обов’язково мусить поїхати й подивитися Париж. Спочатку, говорить, попрошу дозволу в дядька, а якщо не пустить, то вночі на коні переправлюся через Аракс, віднайду там мусьє Жордана, поїду з ним до Парижа, подивлюся там усе й погуляю.
Шахрабану-ханум (відкладає убік панчоху, яку в’язала і звертається до молодшої дочки). Гюльчохро, піди-но поклич сюди Шахбаза з того дому. Побачимо, що воно за новини.

Гюльчохра вибігає.

Казала ж я: Гатамхан-аго, послухай, швидше це весілля справ. Боюсь я за Шахбаза. В нього щодень тисяча нових фантазій. Не послухався мене, тягнув, тягнув, і от що вийшло.

Двері відчиняються, і входить Шахбаз-бек.

Шахбаз-бек. Що сталося, тітонько? Ти мене кликала?
Шахрабану-ханум (насупившись). Шахбазе, я чула, що ти їдеш до Франки, в Париж. Що це значить?
Шахбаз-бек (усміхаючись). А що поганого, коли я поїду, тітонько? З’їжджу й повернуся. Та ще привезу Шарафнісі в дарунок шапочку, як у французьких дівчат.
Шарафніса-ханум. Мені не треба шапочок, як у франкських дівчат: купи ці шапочки в Парижі й надівай їх своїм дівчатам, якщо ти через них легше за вітер летиш із Карабаху.
Шахрабану-ханум. Її правда, надівай ці шапочки на франкських дівчат. Шарафнісі вони не потрібні. Скажи-но мені, ти сам собі господар чи є старший, котрий заступає тобі батька?
Шахбаз-бек. Звичайно є! Я не поїду, не отримавши дозволу в дядька. Мусьє Жордан сам проситиме його згоди.
Шахрабану-ханум (сердито). Гаразд, іди. Ти зовсім одбіг рук і переходиш усі межі. Зараз я покличу Гатамхан-агу і спитаю його, хто такий мусьє Жордан, що підбиває його племінника поїхати до Парижа. Клянусь Аллахом, я зіграю з ним такий жарт, що він забуде, якою дорогою з’явився, і Париж забуде. Дуже добре! Іди, а я поговорю з Гатамхан-агою, хай він пояснить мені, як це ти поїдеш у Париж, коли до твого весілля лишилося двадцять днів?
Шахбаз-бек. До мого весілля двадцять днів? Ні, я ще надто молодий і не одружуся так скоро. Ні, я не згоджуся на весілля, хіба що тільки силоміць мене одружать...
Шахрабану-ханум (кричить). Так, саме силоміць. Звичайно, твоє весілля треба було зіграти ще два роки тому, та тільки Шарафніса була ще замалою. Молодих людей твого ґатунку парубоцьке життя псує, штовхає на злодійство і розбій.
Шахбаз-бек. На злодійство і розбій штовхають голод, нужда. А в мене, слава Богу, всього вдосталь.
Шахрабану-ханум (глузливо). Цікаво знати, які то жебраки розбійничають і грабують на великій дорозі? Не вигадуй, заради Аллаха... Ти дорешти збився з пуття... Іди й займися своїм ділом.

Шахбаз-бек виходить з опущеною головою.

Начебто померли Гатамхан-ага і Шахрабану-ханум! Невже якийсь франк зіб’є Шахбаза з пантелику й повезе до Парижа? Послухай, Шарафнісо, я вже забула, повтори-но, якими обіцянками цей збирач трав спокушав Шахбаза, щоби повезти його до Парижа?
Шарафніса-ханум. Він говорив, що у Парижі всі вродливі дівчата і молоді жінки з’являються у товаристві з відкритими обличчями.
Шахрабану-ханум. А що говорив ще?
Шарафніса-ханум. Що там дівчата і молоді жінки бувають разом із чоловіками, розмовляють із ними, танцюють.
Шахрабану-ханум (з досадою). А що ще? Це все те саме.
Шарафніса-ханум. Та багато чого він розповідав. Але все решта мені вилетіло з голови, запам’яталося тільки це. Звідкіль мені знати?
Шахрабану-ханум (роздратовано). Великий Аллах! Як мені сказати Гатамхан-азі, що його племінник Шахбаз-бек, сидячи в Карабаху, спалахнув ніжними почуттями до паризьких дівчат і вирішив їхати туди разом із мусьє Жорданом, а його шістнадцятирічна дочка Шарафніса гарма-дарма проливає потоки сліз і вдягається в жалобу, ревнуючи, бачиш, Шахбаза до молоденьких парижанок.
Шарафніса-ханум (підскакує). Боже мій, чому мене не засипле земля?! Що вона говорить? Землі під ногами не чую, ліпше піти! (Швидко виходить із кімнати.)
Шахрабану-ханум (Гюльчохрі). Гюльчохро, батько твій розмовляє у дворі з пастухами. Піди скажи йому, аби негайно йшов сюди... Є важлива справа.

Гюльчохра вибігає.

(Одна.) Які ж, виявляється, невдячні люди ці франки. Жодного добра не пам’ятають. А я, дурна, подавала кожного Божого дня мусьє Жорданові на сніданок вершки й масло, на обід – плов і печеню, аби він, повернувшись на батьківщину, не сказав, що жінки карабахських кочовищ неввічливі, не вміють прийняти й ушанувати гостя. Роби після цього добро людям! Усі мої труди пішли прахом!

Відчиняються двері.

Гатамхан-ага (входячи). Що сталося, жінко? Чому ти мене так спішно покликала?
Шахрабану-ханум (насупившись). Що ще могло статися?.. Поміркуй сам: кажуть, що цей збирач трав, твій гість, якого ти поїв і годував, збив з пантелику твого племінника і хоче повезти його з собою до Парижа.
Гатамхан-ага. Як? Мусьє Жордан хоче повезти Шахбаза до Парижа? Хто це сказав?
Шахрабану-ханум. Я сказала. Та й сам Шахбаз говорив Шарафнісі.
Гатамхан-ага (удавано сміючись). Ха-ха-ха! Шахбаз знає, що у твоєї дочки чутливе серце, от він і пожартував. А Шарафніса засумувала. Ха-ха-ха! У матері з дочкою розуму ні на шеляг. Кожна дрібничка виводить вас із себе.
Шахрабану-ханум (кричить). Для тебе це дрібничка! Він хлопець недосвічений, може, цей франк різними оповідками затуманив йму голову. Ти – чоловік. Нічого з тобою не зробиться, якщо покличеш їх обох і спитаєш, що це значить і що то за розмови.
Гатамхан-ага. Добре, жінко, тільки не кричи, ради Аллаха. Зараз я покличу їх і при тобі ж розпитаю. Тільки ти не гарячкуй.

Завіса



ДІЯ ДРУГА


Відбувається того ж дня у першій кімнаті. Вся підлога кімнати заслана килимами, в одному кутку складено мішки з борошном, у другому – бурдюки з маслом, тюки з вовною. Гатамхан-ага сидить у глибині кімнати на килимі, праворуч від нього сидить його дружина Шахрабану-ханум у білій головній хустці, яка вкриває нижню частину обличчя. Навпроти Гатамхан-аги сидить, поклавши долоню на руків’я кинджала, Шахбаз-бек і з нетерпінням чекає, що скаже його дядько. Ліворуч від нього на вкритому килимом тюку вовни сидить, закинувши ногу на ногу, мусьє Жордан у європейському костюмі, з непокритою головою, і курить сигару. Старша дочка Гатамхан-аги Шарафніса-ханум заздалегідь потайки пробралася за килимову завісу, за якою складено тюки з вовною, і підслуховує. Гатмахан-ага звертається до мусьє Жордана.

Гатамхан-ага. Пане вчений, до мене дійшли чутки, що ти хочеш повезти нашого Шахбаза у Франкистан, чи правда це?
Мусьє Жордан. Так, Гатамхан-аго. Я хотів про це поговорити з вами. Жаль, якщо такий здібний і освічений молодий чоловік, як Шахбаз-бек, не знатиме французької мови. Я обіцяю повезти його до Парижа, навчити французької мови й відправити назад. Йому дуже хочеться знати французьку мову, і він швидко її засвоїть. Навіть тепер, спілкуючись зі мною, він уже вивчив кілька фраз.
Гатамхан-ага (звертається до Шахбаз-бека). Правда, Шахбазе, що ти хочеш поїхати до Парижа?
Шахбаз-бек. Так, дядечку, якщо на те буде ваша згода, я поїду з мусьє Жорданом, а тоді вже сам повернуся назад.
Гатамхан-ага. Але для чого це, сину мій?
Шахбаз-бек. Щоби вивчити французьку мову, дядьку.
Гатамхан-ага. Навіщо тобі французька мова, милий? Тобі потрібні арабська, перська, азербайджанська і російська мови, а їх ти вже вивчив у школах, про які подбав уряд.
Шахбаз-бек. Французька мова мені дуже потрібна, дядьку. Минулого року, коли ви посилали мене до Тифліса отримати дозвіл на прориття каналу, син Аллахверді-бека, Тарверді-бек, який вивчив у Варшаві французьку мову, мав більшу повагу, ніж я, хоча, крім французької та азербайджанської, жодної іншої мови не знав.
Гатамхан-ага. Сину мій, ти ще дитина і не розумієш, що усе це дрібниці. Людині потрібен розум, а якщо знатимеш ще одну мову, від цього розуму не додасться. Якою б мовою не говорила людина, вона перш за все повинна вміти міркувати, правильно уявляти собі порядки й звичаї свого часу, тоді вона вміло вестиме свої справи.
Шахбаз-бек. До людей нашого часу також відносяться мешканці Парижа. Значить, дядьку, їхні звичаї та порядки теж необхідно знати.
Гатамхан-ага. Ну що ж – знай і їхні звичаї та порядки, якщо тобі так хочеться.
Шахбаз-бек. Як же я можу пізнати їхні порядки та звичаї, коли не поїду в Париж?
Гатамхан-ага. Дуже просто; так само, як їх знаю я, зустрічаючись тільки з мусьє Жорданом і слухаючи тільки його мови. Хоча, крім Карабаху, я ніде й не був.
Шахбаз-бек. Не розумію, дядьку, яким чином ви склали собі уявлення про звичаї та порядки парижан?
Гатамхан-ага. Зараз я поясню тобі, сину мій. Мені цілком зрозуміло, сину мій, що які б не були наші звичаї та порядки, в парижан усе навпаки. Наприклад, ми фарбуємо руки хною, а французи – ні; ми голимо голови, а вони відпускають волосся; ми сидимо вдома у шапках, а вони з непокритою головою; ми носимо черевики, а вони ботинки; ми їмо рукою – вони ложкою; ми приймаємо підношення відкрито – вони приймають їх потайки; ми усьому віримо, а вони нічому не вірять; наші жінки носять короткі сукні, а їхні жінки – довгі; у нас прийнято мати багато дружин, а в Парижі – багато чоловіків...
Шахбаз-бек. От цього я не зрозумів, дядечку.
Гатамхан-ага. Чому ж не зрозумів, сину мій?
Мусьє Жордан. Мати багато дружин означає, що один чоловік не вдовольняється одною дружиною, а мати багато чоловіків означає, що одна жінка не вдовольняється одним чоловіком. Перший звичай існує в нас, другий – у парижан, якщо судити по тих книжках, зміст яких цілу зиму докладно розповідав нам мусьє Жордан. От за таким зразком суди про все інше і відмовся од марної думки їхати в Париж.
Мусьє Жордан (глузливо). Ха-ха-ха! Гатамхан-аго, я дивуюсь, як ви, літня людина, така розумна і розсудлива, така досвічена у житейських справах, досі не стали членом якого-небудь державного органу. Я не можу заперечити вашим судженням, а лише хотів би, з вашого дозволу, сказати кілька слів.
Гатамхан-ага. Будь ласка, пане вчений! Нам приємне кожне ваше слово.
Мусьє Жордан. Гатамхан-аго, я хотів узяти Шахбаз-бека до Парижа, щоб, по-перше, особисто зайнятися його вихованням, навчити його французькій мові та, за змогою, наукам, а по-друге, представити його королю і, як вдячність за вашу гостинність і ваші турботи, виклопотати йому в короля яку-небудь винагороду, а тоді вже відправити на батьківщину. Адже як учений і член Академії наук, що перебуває під особистим покровительством короля, я маю прихильність і довіру його величності. Але, як з’ясувалося з ваших слів, ви відкидаєте користь мандрівок. Тому я вважаю за необхідне вам довести на прикладах усю їхню користь. Якби, приміром, я не приїхав до Карабаху (дістає з кишені записну книжку, розкриває її та бере кілька трав, акуратно складених у неї), якби я не приїхав до Карабаху, хто би знав, що на карабахських гірських луках ростуть ці трави? Досі наші вчені й природознавці панове Лінней, Турнефор і Бертрам вважали, що ці трави ростуть лише в Альпах, в Америці, в Африці та в горах Швейцарії, але тепер, з’їздивши на Кавказ, я доведу Паризькій Академії наук, що усі перелічені вчені, безумовно, помилялися і що ці рослини також широко розповсюджені у горах Карабаху. Окресливши значення цих трав і вивчивши на дослідах їхню природу, я видам нову працю, дороговказ для лікарів, і прославлю ці трави на цілий світ. Ось, наприклад, ця травинка, яку ви бачите (показує), зветься латиною «аккантус» і, за моїми дослідами, вельми допомагає при шлункових болях. Пан Лінней відносить її до третього класу, пан Турнефор – до четвертого, а я поміщу її у другий клас. Ось ця травинка зветься латиною «церастінум-альпінум» і вельми допомагає при лікуванні очних хвороб. Пан Лінней відносить цю травинку до сьомого класу, пан Турнефор – до шостого, а я поміщу її у десятий клас. Ця травинка латиною зветься «каммеліна-африкана» і є добрим засобом від зубного болю. Пан Лінней поміщає її у п’ятому класі, пан Турнефор – у третьому, а я віднесу її до восьмого класу. Ця травинка, латиною звана «комбретум», донині була зовсім невідома у Європі та вважалася американською рослиною. Тепер я нескінченно радий, що віднайшов її у Карабахських горах: вона дуже корисна при застудах. За паном Ліннеєм вона перебуває у шостому, за Турнефором – у п’ятому, а я поміщу її у четвертий клас. Таким чином, я опишу властивості й характер усіх знайдених мною трав і рослин, і про них дізнається весь світ. Тоді слава моя у цій царині затьмарить славу Георга Кліффорда, покровителя пана Ліннея, а заслуги мої перед наукою затьмарять заслуги германського вченого товариства, яке відкрило хворобу картоплі й тим учинило своїй вітчизні велику послугу.
Гатамхан-ага. Я рішуче нічого не зрозумів з того, що ви сказали, пане вчений. Хто такий Кліффорд, хто – Лінней і хто – Турнеф? Навіщо вони обтяжували себе, встановлюючи якісь класи для рослин? І що таке герман, і хто такий картоп, і від чого він захворів, і що він за важлива персона, що його вітчизна зацікавлена у його здоров’ї та тривалому житті?

Настає коротке мовчання, мусьє Жордан сміється.

Можливо, й нашого Шахбаза ви для того хочете забрати, аби навчити його подібним загадкам?

Мусьє Жордан. Вибачте, Гатамхан-аго! Ваша правда. Лише тепер я зрозумів, які приклади слід було вам наводити. Згадайте, приміром, про того щасливця, – я забув його ім’я, – котрий приїжджав до вас місяць тому на карабахському огирчику Альєтмазі й гостював у вас; яким чином він би нажив багатство, якби не приїхав до Карабаху?
Гатамхан-ага. Усе це цілком зрозуміло, пане вчений. Правильно зволите говорити: якби він не приїхав до Карабаху, то ніколи б не розбагатів.
Шахбаз-бек. Милий дядечку, якщо бажаєте мені щастя, дозвольте мені поїхати з мусьє Жорданом. Такої сприятливої нагоди більше ніколи не випаде. Адже ви обидва визнали користь мандрівок.
Гатамхан-ага. Пане вчений, за скільки часу Шахбаз зуміє з’їздити до Парижа і повернутися?
Мусьє Жордан. Ця поїздка потребуватиме року, не більше. Якщо він залишиться там менше року, то не отримає тієї користі, заради якої він їде, адже головна його мета – вивчити французьку мову.
Гатамхан-ага (дружині). Що робити, жінко, хай їде. Повернеш шапку, і рік мине. Він молодий, хочеться йому, хай поїде, подивиться Париж. І пан учений – людина хороша, при ньому Шахбаз може багато чому навчитися, побачити добре і погане. Отримає нагороду в короля. І наприкінці року знову буде в Карабаху. За цей час і ми підготуємося до весілля та справимо його, як тільки Шахбаз повернеться.
Шахрабану-ханум (підскакує, голосно). Що це ти говориш? Про що ти думаєш, чоловіче? Я не бажаю, ні аби він їхав до Парижа, ні аби здобував освіту, ні аби король робив йому дарунки. Усе це – лише привід. Шахбаз хоче поїхати до Парижа тільки для того, аби весело проводити час, базікати і пересміхатися з дівчатами й молодими жінками, які з’являються у товаристві з відкритими обличчями. Ото і все.
Гатамхан-ага (з досадою). Годі, жінко! Не кричи, ради Аллаха! Ну, що мені робити? Якщо можеш, не відпускай його. Якщо можна зупинити птаха на льоту, то можна і Шахбаза втримати силоміць. Не дозволиш – стрибне на коня і перелетить на той берег Аракса. Де мені тоді шукати його? Хіба ти не знаєш, який він упертий?
Шахрабану-ханум (кричить ще голосніше). Я впертіша за нього! Не дозволю йому їхати! Якщо я пущу Шахбаза в Париж, то хай моя хустка дістанеться гулящим дівкам! (Простягає руку до головної хустки.)
Шахбаз-бек (спокійно усміхаючись). Великий Аллах! Не знаю, яку охорону збирається виставити тітонька, щоб утримати мене під арештом.
Шахрабану-ханум (кричить). Дізнаєшся! Ти чини, як хочеш. А я робитиму свою справу. (Виходить.)
Гатамхан-ага. Біда з жінками.

Мусьє Жордан подивований, Шахбаз-бек обурено мовчить.

Завіса


ДІЯ ТРЕТЯ

Відбувається там само. У кімнаті сидить Шахрабану-ханум, віддалік од неї Шарафніса-ханум, розчісує вовну. Раптом двері відчиняються, і входить Ханпері, годувальниця Шарафніси-ханум.

Ханпері. Салам-алейкум!
Шахрабану-ханум. Алейкум-салам, Ханпері! Ти знаєш, чим скінчилося діло?

Шарафніса-ханум прислухається.

Діло скінчилося тим, що Шахбаз їде в Париж. От я й покликала тебе, допоможи нам, коли ти маєш які-небудь засоби. Адже ти знаєш, що Гатамхан-ага м’який, наче тісто. Почав він добре, але потім раптом розм’як, піддався пусто-порожнім розмовам мусьє Жордана і Шахбаза. Та я швидше помру, ніж відпущу Шахбаза до Парижа. Правду кажучи, я не можу бачити сліз Шарафніси. Чи потерпить Аллах, аби Шахбаз у Парижі отримував задоволення, а моя п’ятнадцятирічна дівчинка, в якої щічки, мовби ружі, зітхала, кров’ю кашляла, блякла і танула з горя?
Ханпері. Ханум, я вже говорила тобі, що є один єдиний засіб. Навіщо тобі покладатися на Гатамхан-агу або на кого-небудь іншого? Пошли до сусіднього поселення Агджабеди за дервішем Масталішахом, що приїхав з Ірану; він усе влаштує так, як душі твоїй завгодно. Він так відмінно чаклує, що, якби забажав, навіть мене з моїм старим миттєво розлучив би.
Шахрабану-ханум. Ханпері, я теж чула про його чаклунство. Та все ж ніяк не зважуся. Чи ти не знаєш, що він такого зробив? Розкажи, можливо, я в нього повірю. Адже справа наша дуже складна.
Ханпері. Ханум, чи не він розлучив агджабединського старшину Керіма з дружиною Селімназ і звів її з коханцем? Чи не він улаштував шлюб дочки старого Сафаралі з Муганлів з її коханим? Чи не він силою свого чаклунства убив батька, який не згоджувався видати її заміж? Чи не він передчасно повернув чоловіка Шахсенем (дочки Кербалай-Ганбара з Джавадлів), який поїхав на рік, – аби він не одружився з іншою? Ніщо не може врятуватися від його чаклунства!
Шахрабану-ханум. Мила моя Ханпері, негайно пошли сина Алімардана, щоби він привіз Масталішаха з Агджабедів. Нехай скаже, що ханум його кличе, і пообіцяє йому все, чого він тільки забажає. Одне слово, до вечора, коли загоряться вогні, Масталішах мусить бути в нашому домі.
Ханпері. Слухаюсь, ханум, зараз пошлю. Та тільки ні Гатамхан-ага, ні Шахбаз-бек не повинні знати, що прийде Масталішах. Не дай Боже, побачить його тут Шахбаз-бек, то й чаклуна вб’є, і мене живою не лишить.
Шахрабану-ханум. Ну звичайно! Я негайно вийду і відправлю Гатамхан-агу з Шахбаз-беком подивитись, як там табун, а коли повернуться, вкладу їх спати в кімнаті Шарафніси, бо вночі, скажу, мені треба підігріти тут воду, аби вимити Шарафнісі голову і викупати її. Іди й пошли сина за дервішем.

Обидві виходять. Шарафніса-ханум, залишившись одна, встає.

Шарафніса-ханум. Дякую тобі, Боже, за милість. Трохи серце заспокоїлося. Хай згине країна, в котрій немає чаклунів і чародіїв. Якби не було дервіша, про якого говорила моя годувальниця, мусьє Жордан неодмінно повіз би Шахбаза і вдягнув би мене в жалобу.

Двері відчиняються, і входить Шахбаз-бек.

Шахбаз-бек. Ти знаєш, мила Шарафнісо, яку бурю влаштувала сьогодні тітонька? При мусьє Жордані криком кричала на дядечка і мені погрожувала.
Шарафніса-ханум. Ти не бачиш, що сам робиш, а бачиш тільки, як тітонька кричить.
Шахбаз-бек. Що ж такого я зробив, мила Шарафнісо?
Шарафніса-ханум (біжить до килимового станка, дістає звідти кілька складених аркушів і розриває їх). Шахбазе, хто приніс ці картинки? Чи не ти приніс їх мені та ще сказав, що це картки молодих парижанок, поглянь, мовляв, які вродливі дівчата у Парижі; ці дівчата і жінки з відкритими обличчями бувають у товаристві разом із молодими людьми. Я ще посоромилася показати ці картинки твоїй тітоньці.
Шахбаз-бек. Ох, Шарафнісо, ти міркуєш, як дитина. Ці картинки були у книжці мусьє Жордана. Він якось перегортав її, побачив їх і віддав мені. Віднеси, каже, їх своїй нареченій, покажи їй. Цього року, каже, паризькі дівчата і жінки надівають такі сукні, торік вони носили другі, а наступного року носитимуть зовсім інше. Щороку в Парижі змінюється фасон суконь. Їх я і приніс тобі. Що ж у цьому поганого?
Шарафніса-ханум. Погано те, що ти заради цих дівчат готовий на крилах полетіти до Парижа.
Шахбаз-бек. Що ти говориш, Шарафнісо! Я не проміняю всіх паризьких дівчат на одну твою волосину. В мене така вродливиця наречена, що я навіть на райських гурій не схочу дивитись. Дня не можу прожити без тебе.
Шарафніса-ханум. Облиш, ради Аллаха! Нíчого мене обманювати! Якби ти справді не міг дня без мене прожити, не прагнув би так поїхати в Париж. Ти зовсім не кохаєш мене!
Шахбаз-бек (кидається до неї, обіймає і цілує). Невже ти настільки сумніваєшся в мені, Шарафнісо? Ніж так говорити, ліпше б ти протнула мені серце стрілою. Ти б розпитала, довідалася, для чого я їду в Париж.
Шарафніса-ханум (з плачем виривається з обійм Шахбаз-бека). Навіщо мені розпитувати? Я добре знаю, що ти їдеш ось для кого! (Зціпивши зуби, розлючено жмакає картинки й кидає собі під ноги.)
Шахбаз-бек. Клянусь Аллахом, ні, не для них! Нічого ти не знаєш. Усі мої ровесники здобули освіту, посідають добре службове становище, їм виказують шану, їх поважають, вони щасливі. А я не маю ні шани, ні поваги, бо застряг у цій дірці.
Шарафніса-ханум. По-перше, це все невірно. Хто з наших юнаків досяг успіху освітою і працею? Усі ці щасливці досягли успіху зовсім іншим шляхом. А по-друге, якщо ти хочеш служити, їдь до Тифліса, поступи там на службу, а потім, якщо схочеш, їдь до інших міст, недалеко, аби руку можна було простягнути й голос подати. Ніхто з наших до Парижа не їде, та й з Парижа в нас ніхто не буває.
Шахбаз-бек. Твоя правда, але в кожній справі людина повинна мати підтримку. В Тифлісі та в інших містах ніхто не знає мене. Хто там мене підтримає, допоможе влаштуватися на службу, навіє повагу до мене? А цей француз – дуже хороша людина і любить мене, знайомий з нашою сім’єю. І я стану відомий вже тому, що поїду в Париж, навчуся французької мови й буду представлений королю. Коли ж я повернуся, для мене всюди знайдеться місце.
Шарафніса-ханум. Усе це твої вигадки – просто ти хочеш надурити мене. Як це може бути, щоб такий розумний і здібний молодий чоловік, як ти, не міг знайти собі службу в Тифлісі?
Шахбаз-бек. Після повернення з Парижа я поїду в Тифліс і буду там служити.
Шарафніса-ханум (ногою відштовхує картинки). Хіба такий, як ти, молодий чоловік убережеться в Парижі від цих розпусниць і поводитиметься по-людськи після повернення?.. Ти ніколи не поїдеш до Парижа! Не хвалися заздалегідь!

У цю хвилину за сценою Гатамхан-ага гучно кличе Шахбаза. Той швидко виходить із кімнати.

Завіса




ДІЯ ЧЕТВЕРТА


Відбувається у кімнаті Гатамхан-аги. Сидять Шахрабану-ханум, Шарафніса-ханум та її годувальниця Ханпері. Минуло дві години після заходу сонця. Шахрабану-ханум підводить голову і звертається до Ханпері.

Шахрабану-ханум (нетерпляче). Що ж воно, Ханпері? Дервіша все немає?
Ханпері. Не турбуйся, ханум. Зараз буде.

Двері відчиняються, і входить знаменитий чаклун Масталішах, насуплений та суворий.

Масталішах. Салам-алейкум!
Шахрабану-ханум (підводячи голову). Алейкум-салам, дідусю дервіше! Ласкаво просимо! Заходь, сідай!
Масталішах (сідає). Що накажете, ханум? Усією душею готовий я виконати будь-яке ваше розпорядження.
Шахрабану-ханум. Я потурбувала тебе у легкій і невеликій справі, дідусю дервіше. Наш Шахбаз зовсім одбився від рук. У нас гостює один франк, з яким він вирішив поїхати до Парижа й залишити наречену, мою дочку-вродливицю – ось вона сидить тут у сльозах і горі. А через двадцять днів повинно відбутися їхнє весілля. Скільки Гатамхан-агу не вмовляли, не просили його, він навіть не хоче слухати. Треба зробити що-небудь таке, аби наш Шахбаз не міг поїхати до Парижа. Нехай мусьє Жордан зоставить його в спокої, не везе з собою.
Масталішах. Ханум, це зовсім не так легко і просто. Навпаки, це дуже важка справа. Сила моїх чарів повинна впасти на Париж або на мусьє Жордана.
Шахрабану-ханум. Я не зрозуміла, дідусю дервіше. Чому це сила твоїх чарів повинна впасти або на Париж, або на мусьє Журдана?
Масталішах. А як же інакше? Щоб подіяти на Шахбаз-бека, я муситиму вселити в нього одного з моїх джинів, і джин виб’є з його голови бажання поїхати до Парижа. Та вельми може бути, що Шахбаз-бек злякається джина, це відобразиться на його розумі, він може захворіти або стати калікою, бо ще надто молодий.
Шахрабану-ханум. Що ти, дідусю дервіше, ради Аллаха, не кажи таких речей! Усе це для того й робимо, аби Шахбаз-бек ні на один день не відлучався і завжди був у нас на очах. Як же ми можемо згодитися, щоб у нього вселився джин?
Масталішах. Тоді мені доведеться наказати дівам та іфритам зруйнувати Париж, перевернути його догори дригом, аби Шахбаз-бек відмовився од свого бажання туди їхати. Чи повеліти зірці Мерріх обезголовити мусьє Жордана, щоб нікому було везти Шахбаз-бека до Парижа. Інших способів допомогти вам немає.
Шахрабану-ханум Як же це можливо, дідусю дервіше? Чи можна зробити таке?
Масталішах. Ох, ханум, це моє діло. Як ви можете сумніватися? Хіба ви не чули, що я наказав кільком бісам постійно сіяти ворожнечу й чвари між моллами сект усулі й шейхи у фортеці Шуші, ніколи не залишати їх у спокої, бо ці молли з кафедри мечеті відкрито закликали народ не вірити чаклунам і чародіям. Чи не я переселив небаченого інтригана й наклепника, диявола Кейледжана, у тіло Ага-Велі-огли й пустив його в Сальян, мешканці котрого так його бояться, що ні вдень, ні вночі не можуть спокійно жити і спати у своїх домах. І це ще я недостатньо помстився сальянцям, адже вони минулого року не допустили мене в Сальян, прогнали, заявивши, що їхнє місто – обитель благочестивих, а я, дервіш і чаклун, не смію ступити туди ногою. Про які ще діла вам повідати? Одинадцять років тому я прибув на берег Аракса, щоби проїхати через Нахчеванську і Шарурську дільницю до Ерівані. Мешканці обох цих дільниць стали мені заважати: не пропустимо, мовляв, тебе не цю землю, ти не маєш пропуску, а закон забороняє пропускати на цей бік невідомих людей без відповідного дозволу. Самі вони, шахраї, знають переправи й постійно перевозять туди й назад контрабандистів без усіляких документів. Скільки я не просив, не благав – не послухали. Я пішов униз по річці, потім угору, – ніде не можна переправитися. Тут я вийшов з терпіння і наказав джинам та іфритам зрівняти з землею всі будинки Нахчеванської та Шарурської дільниці. Тоді пролунав такий удар, що тріснула і впала частина гори Арарат, поховавши село Акур. Нещасні безневинні вірмени, жителі цього села, загинули, постраждавши через своїх злих сусідів. А Мірав хіба не зруйнується, якщо я йому повелю: «Зруйнуйся!»? А хіба не зупиниться Аракс, якщо я накажу йому зупинитися?
Шахрабану-ханум (здивовано підносить руку до губ). Спаси, Аллаху, від такої біди.
Масталішах. Ніч минає, ханум. Не можна зволікати. Скажіть, коли збирається їхати мусьє Жордан?
Шахрабану-ханум. За десять днів.
Масталішах. Дуже добре! Зараз я на ваших очах, ханум, побудую «Париж» і тут же зруйную його. А дівам та іфритам накажу цієї ж самої хвилини зруйнувати справжній Париж і протягом десяти днів повідомити про це мусьє Жордана, щоб той відмовився од свого наміру повезти Шахбаз-бека. А то візьму великого півня, назву його мусьє Жорданом і тут же відрубаю йому голову. А планеті Мерріх накажу за десять днів точно так само відрубати голову справжньому мусьє Жорданові, аби врятувати Шахбаз-бека від нього. Скажіть-но, що вам завгодно: зруйнувати Париж або відрубати голову мусьє Жорданові?
Ханпері (радісно плескає в долоні). І те й друге, дідусю дервіше. Не станемо ж ми жаліти французів.
Шахрабану-ханум. Що ти, Ханпері! В тебе кам’яне серце, чи що? Що поганого зробили нам бідні парижани, і за що ми маємо повалити житла на їхні голови, погубити тисячі й тисячі людей?Усю біду накликав на нас цей збирач трав мусьє Жордан. (звертаючись до Масталішаха) Дідусю дервіше, зроби з ним усе, що вмієш. Відрубай тут голову півневі й накажи планеті Мерріх відрубати голову мусьє Жорданові, коли той уже переправиться через Аракс, аби Шахбаз лишився один і був змушений повернуися назад. Ліпше вмерти одному винному, ніж загинути тисячам безневинних людей.
Шарафніса-ханум.Не кажи так, мамо! Шкода мусьє Жордана. Він такий хороший. Усе літо він щодня присилав мені з Шахбазом букети квітів та всілякі рослини й говорив йому: «Віднеси своїй нареченій, хай помилується; скільки літ вона гуляє цими гірськими луками, чи бачила вона ці квіти й рослини?» Ще він подарував мені люстерко; на його звороті зображено дивовижні квіти, привезені з Нового Світу, які ростуть у паризькому диковинному саду. Він любить мене як рідну дочку. Я швидше вб’ю себе, ніж дозволю відрубати голову мусьє Жорданові. Нехай буде зруйновано Париж. Що нам до нього? Якби дівчата і жінки не розгулювали там з відкритими обличчями, то й Шахбаз ніколи б не надумав туди їхати. Нехай буде зруйновано Париж і загинуть його дівчата й жінки.
Шахрабану-ханум. Клянусь Аллахом, не знаю, на що згодитися. Та нічого робити. Шарафнісина правда. Шкода мусьє Жордана. Хороша він людина. Він винний лише у тому, що спокусив Шахбаза, вмовив його поїхати до Парижа. Ясно, що у Парижі багато порочних людей. І сама доля послала нам дервіша, який зруйнує це місто, перетворить його на руїни. (Звертаючись до Масталішаха.) Дідусю дервіше, накажи дівам та іфритам підняти й перекинути Париж.
Масталішах. Слухаюся, ханум. (Звертаючись до Ханпері.) Ханпері, вийди й скажи моєму учневі Гуламалі, аби зняв із коня мій хурджин та приніс сюди.

Ханпері швидко підводиться і виходить.

Ханум, де зараз перебувають Гатамхан-ага і Шахбаз-бек?
Шахрабану-ханум. Вони об’їжджали табун, а тепер повернулися і сплять в іншій кімнаті.
Масталішах. Ханум, про цю таємницю не повинні знати ні вони, ні будь-хто інший, ні тепер, ні після, інакше чари не матимуть жодної дії.
Шахрабану-ханум. Щодо цього будь спокійний, дідусю дервіше.

У цей час двері відчиняються, і входять Гуламалі з хурджином у руках та Ханпері.

Гуламалі. Салам-алейкум!
Масталішах. Алейкум-салам! Поклади хурджин, розв’яжи його і дістань дощечки з картинками.
Гуламалі (говорить перською, аби жінки не зрозуміли його). Що ти збираєшся робити?
Масталішах. Я складу з дощечок «місто Париж», а потім накажу дівам та іфритам миттєво перевернути справжній Париж догори дригом, точно так само, як на очах цієї пані (поглядом вказує на Шахрабану-ханум) я зруйную цю подобу.
Гуламалі (усміхнувшись). Заради чого це?
Масталішах. Заради сотні новеньких золотих, які я отримаю від цієї пані за свої труди.
Гуламалі (усміхнувшись). Але звідки в цієї пані ворожнеча до французької столиці та її населення?
Масталішах. Довга історія, зараз нема коли розповідати. Діставай дощечки з хурджина!
Гуламалі. Зараз! Та я ніяк не можу повірити, щоб ця важка затія вдалася. Не розумію, ти жартуєш, чи що? Як можна миттєво зруйнувати Париж?..
Масталішах. Чого ж ти не розумієш? Зараз ця поважна пані відлічить мені за таке діло сто новеньких золотих, а для дії мого чаклунства є десять днів строку. Жодна людина не знає і не знатиме про цю таємницю. Щойно отримавши золоті, я вирушу звідси; невже за десять днів я не встигну переправитися на інший берег Аракса? А тоді хай буде, що буде. Якщо за десять днів Париж буде зруйновано, то золоті залишаться при мені без усіляких розмов. Звідки нам знати: можливо, за цей час Париж дійсно буде зруйновано з якої-небудь причини? Хіба мало буває таких незвичайних збігів?
Гуламалі (виймаючи дощечки з хурджина, усміхається). Щось важко в це повірити. Вигадки якісь.
Масталішах. Добре, а щодо грошей? У це ти можеш повірити? Чи це також вигадки?
Гуламалі. Е, ні, щодо цього не може бути сумнівів.
Масталішах. Ну й добре. Не обтяжуй мене марними питаннями. Іди до коней. За годину я скінчу тут свою справу і вийду до тебе. Сядемо на коней і поїдемо.

Гуламалі виходить.

Тітонько Ханпері! Зачини-но двері, щоб ніхто сюди не ввійшов.

Ханпері встає, зачиняє двері й сідає на своє місце.

(Про себе, перською) Навдивовижу наївні ці жінки. Не замислюючись і не розмірковуючи, вони вірять тому, що я, сидячи в Карабаху, можу за мить зруйнувати Париж, або що у призначений мною час Мерріх може знести голову мусьє Жорданові на тому березі Аракса.
Шахрабану-ханум. Що ти говориш, дідусю дервіше?
Масталішах. Читаю замовляння, ханум, аби наше діло увінчалося успіхом, посвячую дівів та іфритів у свої задуми. (Підіймає палас і креслить коло на підлозі.) Це кордони Парижа. (Він складає в колі з десяток великих і маленьких будиночків з дощечок.) А це паризькі будинки й споруди. (Звертається до Шахрабану-ханум.) Отже, ханум, ви наказуєте, щоб я знищив Париж, перетворив його на руїни?
Шахрабану-ханум. Що ж робити?.. Хай Аллах покарає винуватця. Разом із сухими гілками сгорають і сирі. Бідні парижани! Вони не зробили нам нічого поганого. Нехай цей гріх упаде на голови їхніх дівчат і жінок, які з відкритими обличчями сидять у товаристві чоловіків, базікають з ними, розбещують добрих людей, зводять їх з вірного шляху. Дідусю дервіше, берися до діла.
Масталішах. Ханум, будь ласка, нагороду дівам за їхні труди.
Шахрабану-ханум. Навіщо дівам нагорода, дідусю дервіше?
Масталішах. О ханум, хіба мої діви – іранські сербази, щоби служити даром, і хіба я – іранський візир Хаджі Мірза-Агасі, щоб нічого їм не платити, а тільки сварити й лякати?

Ми раби цього Алі-шаха,
Знаємо усі його секрети,
Не хочемо ні плати, ні їжі,
Служимо тільки для зближення з Богом.

Шахрабану-ханум. Дідусю дервіше, хіба Хаджі Мірза-Агасі не платив своїм сербазам? Він тільки їх сварив і лякав?
Масталішах. Ханум, їй-Богу, одного разу в Тегерані я на власні очі бачив, як Мірза-Агасі на площі Гармат роздивлявся гармату під назвою Смарагд. Раптом сімсот сербазів, оточивши його, стали вимагати свою платню. Хаджі Мірза-Агасі, нахилившись, зняв з ноги черевик і, лаючись, кинувся на них. Сербази миттєво розбіглися наче стая сполоханих куріпок. Не спіймавши жодного сербаза, він повернувся до гармати і, звертаючись до ханів зі своєї свити, сказав: «Панове, ви бачили? Не знаю, як я з такою боязливою армією захоплю Герат! Добре, що я ще не кинувся на них з мечем. Тоді я не знаю, де б вони зупинилися. Однак цього не можна пояснити лише боягузтвом сербазів. Їх налякала моя рустемівська сміливість, я напав на них несподівано і тому вони ганебно втекли. У сміливості полководця є безліч секретів».Не думайте, ханум, що я годую моїх дівів порожніми балачками. Навпаки, мені доводиться пригощати їх, ласкати й догоджати, поки не впадуть і не винищать їх шигабі-сакіби.
Шахрабану-ханум. Що ти говориш, дідусю дервіше? Невже потім шигабі-сакіби впадуть і винищать їх?
Масталішах (сміючись). А як ви гадали? Якщо діви та іфрити погублять стільки безневинного люду й ні за що ні про що зруйнують прекрасне місто, хіба ж на відплату за такий великий гріх їх не спостигне Божа кара?
Шахрабану-ханум. Добре, дідусю дервіше, але чому в такому разі вони не дорожать своїм життям і зважуються на таке діло?
Масталішах. По-перше, тому що я їм це наказую. А по-друге, тому що вони дурні й така їхня природа: вони втрачають спокій, якщо не чинять зла. Не будь дияволів, то не було б на світі жодного зла і ніхто б не спокушав нащадків Адама на погані діла.
Шахрабану-ханум. Твоя правда, дідусю дервіше. Скільки ж треба дати дівам у нагороду?
Масталішах. Я не хочу більше того, що ви обіцяли: сто золотих.
Шахрабану-ханум. Чи не багато буде, дідусю дервіше?
Масталішах. Помилуйте, ханум, ви змушуєте зруйнувати місто, яке вартує тисячі тисяч туманів, хіба буде багато, якщо ви заплатите за це сто золотих?
Шахрабану-ханум (звертаючись до дочки). Шарафнісо, принеси-но скриньку з грошима.

Шарафніса-ханум спритно підводиться, дістає з-під постелі скриньку з грошима і ставить її перед матір’ю.

(Відкриває скриньку і виймає з неї сто новеньких золотих.) Дивися, дочко, на весільні витрати зовсім не залишається грошей.
Шарафніса-ханум. Нічого, мамуню, продамо сотню-дві баранів, і знову будуть гроші.
Шахрабану-ханум. Ти вірно говориш, дитя моє. Ліпше втратити ніс і вуха, та зберегти голову. (Звертається до дервіша.) Отримай, дідусю дервіше.

Шарафніса-ханум передає гроші Масталішахові. Той бере їх і ховає за пазуху. Затим він швидко засукує рукава, дістає з хурджина якусь книжку і, перегортаючи її, роздивляється деякі розмальовані сторінки.

Масталішах (підвівши голову). Отже, виявляється, місто Париж перебуває під сузір’ям Скорпіона. Усе ясно: саме це сузір’я вічно посилає на Париж біди. (Піднімається, бере палицю і звертається до Шахрабану-ханум та її дочки.) Ханум, не лякайтеся! Зберіться з духом! (По цьому він поводить очима довкола, набуває грізного вигляду і читає замовляння.) Дегдегеха Фітее ді Тіббел-Кера-Керенді. Туббел-Куму-Кумуха, Біенді, Енді, Енда. (Дмухає ліворуч, потім праворуч і страшним голосом починає викликати дівів та іфритів по іменах, дає їм розпорядження.) Гей, Меліхо, Селіхо, гей, Беліхо! Підніміть Париж! Перекиньте додолу! Точно так, як зараз я знищу його подобу! (Відступає на крок, потім кидається до кола і ударом палиці розкидає дощечки, з яких були складені будиночки. Тоді на хвилину зупиняється і звертається до Шахрабану-ханум.) Поздоровляю, ханум, можете радіти. Париж зруйновано. Ви задоволені?
Шахрабану-ханум. Так, дідусю дервіше, дуже задоволена. Тільки б звістка про зруйнування Парижа якнайшвидше дійшла до мусьє Жордана – зайнявся б він собою, залишив би Шахбаза у спокої. Та я не уявляю собі, хто б міг так швидко доправити цю звістку сюди з Парижа.
Масталішах (гучно сміється). Ха-ха-ха! Якщо людина, перебуваючи тут, миттєво руйнує Париж, то невже вона не зможе за хвилину, за годину, за день, за десять днів доправити сюди звістку про це? Як ви гадаєте?
Шахрабану-ханум. Вірно, дідусю дервіше. Та як було б добре, якби ця звістка дійшла до мусьє Жордана зараз же, – ми б одразу позбулися його.

Раптом лунає сильний стук, хтось ломиться у зачинені двері, ледь не зірвавши їх з петель. З-за дверей – схвильований голос мусьє Жордана. Дервіш Масталішах квапливо збирає дощечки, пхає в хурджин, перекидує його через плече, шмигає до завіси, за якою складено тюки, й ховається там. Мусьє Жордан продовжує несамовито калатати у двері й кричить.

Мусьє Жордан. Гатамхан-аго! Шахбаз-беку! Відчиніть двері!

Шахрабану-ханум підводиться, перелякана, і нерішуче йде до дверей. Її дочка Шарафніса-ханум починає тремтіти. Ханпері вдаряє по колінах і тихо говорить.

Ханпері. Ох батечку! Ох матінко!

Шахрабану-ханум відчиняє двері.

Мусьє Жордан (задихаючись від хвилювання). Де Гатамхан-ага? Де Шахбаз-бек?
Шахрабану-ханум (перелякано). Вони обидва сплять у кімнаті Шарафніси. Сьогодні їздили перевіряти табун, дуже натомилися і з вечора лягли спати.
Мусьє Жордан (голосно, переривчасто). Ханум, негайно треба розбудити їх. Я мушу їхати, не можу зволікати ні хвилини. Париж! Тюїльрі! Шкода красивої столиці, прекрасного королівства! Францію спостигло велике нещастя! Dommage, Paris! Mon Dieu! [1]
Шахрабану-ханум. Що сталося, пане вчений?
Мусьє Жордан. Париж зруйнований! Тюїльрі у руїнах! Франція загинула! Dommage, Paris! Dommage, Tuileris! [2]
Шахрабану-ханум. Слава тобі, Аллаху! Тобто я хотіла сказати: спаси, Аллаху!
Мусьє Жордан. Прекрасне місто, прекрасне королівство за одну мить перетворені в руїни! Просто незбагненно! Що це таке? Що це за чаклунство? C’est affreux! Mon Dieu! Mon Dieu! [3]
Шахрабану-ханум. Яке чаклунство? Хіба Париж зруйнувало чаклунство, пане вчений? Що ви говорите?
Мусьє Жордан (схвильовано кричить). Звичайно, чаклунство! Приголомшливо! За одну мить Париж зруйнований!

Від цих слів Шарафнісу-ханум кидає в дрож. Вона не відриває очей од завіси, за якою сховався дервіш.

Ханпері. Ой батечку! Ох матінко!

У цей час вбігають в одній спідній білизні Гатамхан-ага і Шахбаз-бек розбуджені шумом і криками мусьє Жордана.

Мусьє Жордан (при їх виді). Ох, ви тут!.. Гатамхан-аго, Шахбаз-беку, ради Творця, якнайшвидше дайте мені коней. Я негайно повинен їхати, я не можу затримуватись. Прошу вас допомогти мені переправитися через Аракс.
Гатамхан-ага (вражений). Що сталося, пане вчений? Чому ви від’їжджаєте так поспішно?
Мусьє Жордан (кричить). Париж у руїнах, Тюїльрі зруйнований, французьке королівство загинуло, король утік! Ваш засідатель щойно доставив мені листа з Тебриза від англійського консула. Консул повідомляє про ці події та пише, що зараз вирушає до Лондона кур’єр із важливими паперами. Він мене чекатиме на березі Аракса. До дванадцятої години я повинен бути там. Якщо я спізнюся, кур’єр поїде, а один я не зможу швидко прибути до короля. Луї-Філіп утік в Англію! Mon Dieu! Mon Dieu! [4]
Гатамхан-ага (подивований). Пане вчений, хто зруйнував Париж? Хто перетворив його на руїни?
Мусьє Жордан (схвильовано). Чорти, дияволи, діви, іфрити, злодії! Кого ще назвати? Благаю вас, Гатамхан-аго, приготуйте коней! Більше не можна зволікати! Dommage Paris! Malheur! Mon dieu! C'est affreux![5]

Гатамхан-ага стоїть вражений. Шарафніса-ханум тремтить дедалі сильніше. Шахбаз-бек помічає її хвилювання та, здивований, підходить до неї й тихо питає, всміхаючись.

Шахбаз-бек. А ти чому тремтиш, спритнице? Чи не ти наказала зруйнувати Париж, аби я не зміг туди поїхати?
Шарафніса-ханум (уся тремтить і не відриває очей від завіси, за якою ховається дервіш. Тихо) Клянусь Аллахом, це не я! Клянусь Кораном, клянусь усім святим, я тут зовсім не при чому, я ні у чому не винна.
Шахбаз-бек (з усміхом). Поглянь тільки, як вона клянеться, як старається вигородити себе! Чому ти тремтиш? Такій королеві вродливиць, як ти, довзолено й Париж зруйнувати.
Шахрабану-ханум (звертаючись до мусьє Жордана). Пане вчений, ви повезете й нашого Шахбаза?

Почувши своє ім’я, Шахбаз-бек відходить од Шарафніси-ханум.

Мусьє Жордан. Що ви, ханум? Я не знаю, де голову прихилити, як же мені везти ще й Шахбаза? Благаю вас, Гатамхан-аго, швидше сідлайте коней і проводьте мене. До полудня неодмінно мушу бути на березі Аракса.
Гатамхан-ага. Ходімо, Шахбазе! Подивимося, що можна вдіяти. Яке нещастя.

Обидва виходять із кімнати. За ними слідує мусьє Жордан. Після їхнього виходу з-за завіси обережно виходить дервіш Масталішах із перекинутим через плече хурджином та, не звертаючи уваги на жінок у кімнаті, стрімко вибігає і зникає.

Шахрабану-ханум. Бачила, Ханпері, як усе повернулося?!
Ханпері. Хіба не говорила я тобі, ханум, що немає діла, з яким би не впорався цей дервіш? Я тільки боюся, як би від струсу, що зруйнував Париж, не потерпіли які-небудь інші міста. Адже дервіш казав, що від страшного удару по Нахчеванській і Шарурській дільницях відвалився цілий шматок од гори Арарат.
Шахрабану-ханум. Так. Після всього, що сталося, дивовижне лиш те, що чоловіки вічно твердять нам: не вірте у чаклунство. Але як можна не вірити, коли на власні очі бачиш подібне.
Ханпері. Як могли б ми на кожному кроці дурити чоловіків і робити усе, що нам заманеться, якби в них був розум?

Шарафніса-ханум стоїть, охоплена страхом і подивом.


Завіса


КІНЕЦЬ




Примітки


1. Це жахливо! Боже мій! Боже мій! (франц.)
2. Жаль Париж! Жаль Тюїльрі! (франц.)
3. Це жахливо! Боже мій! Боже мій! (франц.)
4. Жаль Париж! Боже мій! (франц.)
5. Жаль Париж! Нещастя! Боже мій! Це жахливо! (франц.)




Переклад Василя Білоцерківського

На початку володарювання Сефевидів столицею Ірану був Казвін. Мухаммед-шах Сефеві після низки різноманітних подій передав кермо правління своєму синові Шах-Аббасу Першому. Подія, котру ми описуємо, відбулася на сьомий рік правління Шах-Аббаса Першого.
Був початок весни, минуло три дні після Новруз-байрама, свята Нового Року. О третій годині після полудня Шах-Аббас вів неквапливу бесіду зі своєю любимою дружиною Сальмі-хатун, як раптом увійшов головний євнух Хаджі-Мубарек і, низько вклонившись, мовив:
– Головний звіздар Мірза-Садреддін хоче вдостоїтися честі споглядати вашу величність, киблу всесвіту, у вельми важливій справі.
Шах попросив Сальмі-хатун вийти у покій гарему, і наказав євнухові:
– Впусти Мірзу-Садреддіна.
Увійшовши, головний звіздар низько вклонився шахові й, за звичаєм склавши руки на грудях, прочитав молитву за свого повелителя і похвалу на його честь.
– Що сталося, Мірзо? – спитав шах.
– Всемогутній Творець хай збереже здоров’я і життя кибли всесвіту! Недавно за рухом світил стало відомо, що через п’ятнадцять днів після Нового Року планета Марс пройде мимо сузір’я Скорпіона і при їх зближенні у східних землях, а саме в Ірані, на особу верховної влади впаде удар долі. Тому я, відданий і вірний раб високого престолу, вважав за свій обов’язок попередити про це киблу всесвіту.
Шах був дуже молодий, йому щойно минуло двадцять два роки. У ці літа життя дороге і миле для кожного смертного, особливо ж для того, хто стоїть на найвищім ступені добробуту і володіє шахським престолом. Тому молодий шах, почувши повідомлення головного звіздаря, злякався. Він так зблід, що здавався мерцем. За хвилину, підвівши голову, він сказав Мірзі-Садреддіну:
– Добре, ти вільний, іди!
Низько вклонившись, головний звіздар вийшов. Шах, залишившись один, надовго замислився; тоді покликак Хаджі-Мубарека і велів йому:
– Пошли вартових, аби зараз же покликали до мене візира Мірзу-Мохсуна, воєначальника Заманхана, скарбничого Мірзу-Ях’ю та головного моллу Ахунд-Самеда!
Невдовзі скликані головним євнухом люди з’явилися і, виконавши звичні церемонії придворного етикету, мовчки стали перед шахом, готові вислухати його накази.
Шах мовив їм:
– Я покликав вас для обговорення важливого питання, і ви повинні знайти шлях його вирішення. Оскільки сбори верховні, я дозволяю вам сісти.
Присутні підкорилися.
Шах повідав їм фатальну новину, щойно повідомлену йому головним звіздарем, і завершив розповідь питанням – яка думка достойників про це і яких заходів він має вжити, щоб запобігти удару долі, котрий загрожував його життю? Несподівана звістка вкрай здивувала усіх і спричинила сум’яття. Після хвилинного мовчання першим заговорив візир Мірза-Мохсун.
– Відданість найнищого раба високому престолові ні для кого не становить таємниці. Звичайно, кибла всесвіту, наш великий шах шахів, сам добре пам’ятає, в якому жалюгідному стані перебувала державна скарбниця у попереднім царюванні, коли благородні предки шаха з безмежної доброти своєї призначали на пост візира людей надзвичайно обмежених і вкрай недалекоглядних. Та тільки-но ваш покірний раб довідався, що державна скарбниця порожня, він негайно вдався до відшукання способів її поповнення і вигадав такий дієвий засіб. Вирішено, що кожен зі слуг двору, який отримує призначення на котрусь посаду або в управління ту чи іншу провінцію, вноситиме до скарбниці плату у вигляді подарунка, співмірно з одержаною ним посадою або чином. Для цієї ж мети постановлено ще таке. Коли кибла всесвіту вдостоїть котрогось сановника або начальника увагою й ощасливить його дім своїм відвіданням, то ощасливлений слуга, як вдячність за таке милостиве ставлення шаха до нього, зобов’язаний також у вигляді подарунка принести повелителю певну суму грошей та вслати поріг свого дому коштовними тканинами й килимами, які теж надходять у власність великого гостя. Завдяки цим заходам у теперішній час, коли не минуло ще й повних семи літ від дня сходження на престол великого шаха шахів, державна скарбниця – слава і вдячність Аллахові! – повнісінька. Найнижчий раб ваш завжди виказував велике сприяння успішному плину державних справ, і не було випадку, щоби він схибив, але, щиросердно зізнаюся, мені вкрай важко знайти засіб проти руху зірок.
Після візира Мірзи-Мохчуна почав говорити воєначальник Заманхан.
– Борода вашого найпокірнішого і найвірнішого слуги посивіла на службі великому престолу, яку він ніс чесно і вміло. Так, наприклад, десять літ тому сімдесятитисячне турецьке військо, під проводом Бекир-паші Демирчіогли, вторглося в Іран. Тоді великий родитель найдостойнішого шаха поручив мені головне командування іранськими військами. За чисельністю вони аж ніяк не поступалися турецьким, але я, побоюючись, аби наші найблагородніші вояки не були побиті й знищені нечестивим і злодійським плем’ям турків, розпорядився, щоб починаючи від самого турецького кордону по всьому Азербайджану посіви селян були винищені, їх худоба вигнана, дороги зіпсовані, а мости зруйновані. Перейшовши наш кордон, Бекир-паша не зустрів жодної військової сили; зате дороги виявились у такому жалюгідному стані, що артилерія зовсім не могла рухатися; лише піхота і легка кіннота після великих труднощів і злиднів досягли Тебриза. Бекир-паша розіслав загони турецьких вояків по навколишнім селам, щоб добути харчі для війська, але їм не вдалося знайти жодного зернятка, жодного бика чи корови. Виснажені й голодні турки на третій день забили в барабани й утекли з Тебриза, осміяні й вилаяні. Таким чином, іранську державу було врятовано від чужоземної навали. А рішення зіпсувати дороги й поруйнувати мости виявилося настільки мудрим і корисним, що наш уряд вважав за необхідне лишити їх у такому стані навіть після втечі Бекир-паші, аби чужоземні племена і надалі не відважувалися переходити наш кордон. Так звитяжне військо наше завжди перебувало у повному добробуті, і не пролилось ані краплини крові навіть із пальця жодного вояка. У подібних випадках старий пес найвищого двору здатний пустити в хід усю свою винахідливість, але… вигадати щось проти віщувань зірок мій розум безсилий…
Воєначальник замовк. Страх ще сильніше стиснув серце шаха. Черга дійшла до скарбничого Мірзи-Ях’ї.
– Мізерний раб ваш, який перебуває у родинних зв’язках із візиром, виховувався під його керівництвом і досяг завдяки його сприянню теперішнього свого сану, виявляв відданість і чесність, цілковито проникався його задумами, його благими прагненнями і його способом дії. Відомо, що нижчі ваші службовці та вояки одержували платню з доходів за указом кибли всесвіту, скріпленому моїм підписом. Коли з’ясувалося, що державна скарбниця, як про це доповідав візир, порожня і грошей немає, я був цим дуже засмучений. Хоч я й підписував тоді усі укази на видачу платні та розсилав їх по округам, але все це робилося тільки для того, щоб підтримати авторитет влади і не принизити її представників ув очах населення. Ще до розсилання указів кожному управителю округу я направляв таємний припис: не видавати платню за указами й чекати мого особливого дозволу. Завдяки цим заходам державну скарбницю за короткий термін було переповнено. А щодо вйська і чиновників, котрі були позбавлені належної їм платні, то завдяки миру і спокою, що царювали у країні, та небувалій дешевизні, вони не відчували особливої потреби у платні. За скрутних обставин, подібних до вказаних, мій розум достатньо виверткий і проникливий, але знайти засіб проти небесних світил він не в змозі.
Нарешті черга дійшла до головного молли, і він сказав так:
– Хай збереже Всеблагий Творець в ім’я найчистіших і найсвятіших імамів благородне тіло нашого шаха від небесних стихій та земних нещасть! Ваш смиренний раб безнастанно молиться за найблагороднішу династію Сефевидів, хоча й відчуває свою мізерність перед величчю цієї могутньої династії та знає, що, скільки б він не славив і не молив про її процвітання і довголіття, все ж не в стані виконати свій обов’язок; це – понад його сили. Коли великий родитель кибли всесвіту вдостоїв мене почесним званням головного молли, половина мешканців Ірану, не виключаючи й престольного міста Казвіна, була сунітами. Спасенними настановами і силою переконливих проповідей, з одного боку, та промовистими погрозами – з іншого, я спрямував усіх сповідувачів сунітської віри на істинний шлях дванадцяти імамів. Тепер, дяка Аллахові, на іранській землі не знайдеться й десятка сунітів. Також вважаю своїм приємним обов’язком із вдячністю відзначити благодушність самого народу: усі колишні суніти, на одну мою пропозицію, відмовились од вірування своїх батьків і дідів та прийняли істинне вчення. Я хотів навернути в шиїтську віру навіть вірмен і євреїв, але мудрі люди відрадили, вказавши на інші держави, де вірмени та євреї теж мешкають у незначнім числі й де ніхто не торкається їхньої релігії. Крім того, відомо, що за тлумаченням найвірніших хадисів – висловів святійших імамів, шахи, які сидять на троні й носять вінці у мусульманських країнах, не вважаються святими й достойними поклоніння, оскільки ця перевага становить виключне право імама та його наступника – найвченішого муджтахіда. Для усунення цього непорозуміння я неадіслав усім духовним особам і проповідникам наказ: оголосити народові, що сила вищезгаданих переказів не поширюється на династію Сефевидів, як таку, що походить від нащадків Пророка та імамів. Очевидно, наймудріші імами зволили цими висловами обмежити владу і значення інших шахів, а не своїх нащадків. У даний час, коли життя кибли всесвіту перебуває у небезпеці від нез’ясованих дій небесних світил, серце найпокірнішого раба вашого тріпоче від горя і б’ється, мов риба, викинута на сушу, а мізерний розум мій підказує мені, що цей клятий звіздар вірніше за всіх нас може знайти вихід із цього становища. Він – підлий зрадник, який відкрив наміри зірок, але приховав засоби боротьби з ними. Я впевнений, що він умишляє лихе: чи може бути, щоби, вказавши трутизну, він не знав протиотрути? Наш Пророк, хай буде благословенне ім’я його, недаремно сказав: «Усі звіздарі – брехуни». Цей вислів, на мою думку, ставить під сумнів саме їх вчинки, а не знання і вченість, оскільки у більшості випадків передбачення клятих звіздарів, на жаль, справджуються, але самі вони – шахраї та пройди. Слід би викликати найголовнішого звіздаря і веліти йому віднайти засіб супроти небезпеки, що загрожує шахіншаху. Якщо ж він стане відмагатися, накажіть кату відрубати йому голову!
Головний молла давно ворогував із головним звіздарем. Тепер обставини складалися сприятливо для того, аби «спалити могили батьків усіх звіздарів», не виключаючи й головного. Та й головний звіздар Мірза-Садреддін виявив чималу некмітливість: чого йому надумалося повідомити шахові таку страшну звістку, ввергати його в жах і до того ж ризикувати власним життям? Згодом багато хто ставив йому за провину цю необачність, але він виправдовувався, кажучи:
– Я поспішив із цим неприємним повідомленням через острах, як би інші звіздарі не зробили цього. Тоді шах, безсумнівно, вважав би мене віслюком-невігласом і, напевно, позбавив би посади головного звіздаря.
Так чи інакше, але після неприємної новини шах усією душею зненавидів головного звіздаря, а після слів головного молли так розлютився, що, кликнувши Хаджі-Мубарека, наказав, не зволікаючи ні хвилини, послати варту за головним звіздарем Мірзою-Садреддіном. Не минуло й години, як Мірза-Садреддін постав перед повелителем. Шах, котрий нагадував розлюченого лева, припіднявся на колінах і гнівно закричав:
– Як насмілився ти, собачий чин, грозити мені бідою, що прихована у зірках, не сказавши про засоби від неї?! Гей, кате!..
В одну мить з’явився кат із мечем за поясом і мотузком у руках.
Мертвотно-блідий Мірза-Садреддін тремтів, як листок. Показавши на нього, шах велів катові:
– Відведи цього пса і відрубай йому голову!
Воєначальник Заманхан, хоч був хоробрим вояком, та серце мав м’яке і співчутливе. Йому стало шкода головного звіздаря, і він став просити шаха помилувати його:
– Хто нас визволить із біди, якщо цьому псу відрубають голову? Насмілююся просити вашу величність із поваги до моєї сивини не поспішати зі стратою цього нікчемного раба і наказати йому знайти засіб проти небезпеки, що нам загрожує. Якщо він виявиться неспроможним це зробити, хай тоді кат покарає його.
Шах велів катові йти геть. Потім, звернувшись до головного звіздаря, наказав:
– Нікчемний рабе! Негайно вкажи засіб, як позбутися біди, що нам загрожує!
Бідний звіздар був у вкрай скрутному становищі. Він рішуче не знав жодного засобу проти несприятливого розташування зірок, але страх змусив його приховати своє невідання. Тремтячи усім тілом, він заблагав:
– Я, прах біля ваших ніг, насмілююся доповісти, що біді цій можна запобігти. Лиш дайте певний час – зазирнути у «Зиджі» Улугбека і визначити, які засоби названі там проти подібних явищ.
Слід зауважити, що у «Зиджі» Улугбека не згадано жодних засобів проти несприятливого розташування зірок. Головний звіздар вигадав це, аби відтягнути час і встигнути збігати за відповіддю до свого вчителя Мовлани-Джемаледдіна, якого вважав найліпшим знавцем астрології. Шах дав згоду, але головний звіздар ще не встиг вийти, як увійшов Хаджі-Мубарек і доповів шахові про Мовлану-Джемаледдіна, який бажав споглядати шаха. Шах наказав пустити його, а головному звіздареві поки що велів залишатися у палаці. Ввійшов Мовлана, низько вклонившись шаху, опустився на вказане йому сидіння і почав так:
– Хай подовжить Всевишній життя повелителя світу! Я, покірний раб його, вніслідок старечої немочі приречений долею проводити решту життя на самоті. Але несприятливе розташування зірок примусило мене пересилити себе і постати перед вашими світлими очима. Через п’ятнадцять днів після свята Новруз-байрам планета Марс пройде мимо сузір’я Скорпіона, і при їх зближенні вибухне величезна біда над благородною киблою всесвіту. Тому ваш покірний слуга вважав своїм обов’язком оголосити вашій величності про майбутню небезпеку і вказати засоби запобігання їй, бо молоді, недосвічені звіздарі могли не розібратися у рухові зір і пропустити це важливе знамення.
Шах дуже зрадів такому повідомленню Джемаледдіна.
– Ми самі, Мовлана, – сказав він, – зайняті цим питанням. Ця подія нам відома. Порадьте, яких вжити заходів.
Мовлана відповів:
– У ці нещасливі дні, тобто через п’ятнадцять днів після Новруза, кибла всесвіту повинен відсторонитися од державних справ. Він повинен відмовитися од влади й престолу, передати їх якому-небудь злочинцеві, гідному смерті, самому ж піти й перебувати у невідомості. Тоді руйнівна дія зірок вибухне над головою грішника, який буде в цей час повновладним шахом Ірану. Коли ж нечестивець, удаваний шах Ірану, загине, кибла всесвіту знову з’явиться, посяде свій трон і царюватиме у повному щасті й здоров’ї на славу нашої могутньої держави. Але така переміна у житті його величності повинна здійснитися у найсуворішій таємниці, й ніхто з його підданих не повинен знати, що шах, вимушений обставинами, тимчасово поступається своїм престолом. Навпаки, усі піддані мусять вважати грішного злодія справжнім властителем Ірану. Необхідно також розірвати шлюбні акти усіх дружин шаха і визволити їх від шлюбних уз. Потім можна запропонувати їм вийти заміж за Аббаса Мухаммедогли, віднині вже не шаха Ірану, а простого іранського підданого. З тими дружинами, які погодяться вдруге вступити у шлюбний союз, слід укласти шлюбний акт, а з незгідними негайно вчинити розлучення.
Головний звіздар позбувся небезпеки. Шах уже не відчував жодного страху. На його зблідлих щоках знову проступив рум’янець. Члени верховної ради стали хвалити винахідливість і прозірливість Мовлани. З обличчям, яке сяяло від радості, шах звернувся до головного молли з питанням, чи є в нього на приміті нечестивець, смерть якого могла би бути схвалена приписами шаріату і якому можна було б передати управління державою. Головний молла відповів:
– Хай збереже Творець світів життя кибли всесвіту! У нашому місті Казвіні з недавніх пір з’явився один нероба, подібного до якого не відшукати у всьому всесвіті. Ім’я його – Юсиф, за ремеслом він – сідельник; де він мешкав раніше – невідомо; але, тільки-но поселившись у Казвіні, він зібрав довкола себе прибічників – чернь і покидьків суспільства, й вічно хулить високошанованих учених і безкорисливих служителів шаріату. Проклятий відкрито говорить своїм послідовникам, нібито високошановані вчені-богослови обдурюють простий народ. За його словами, наприклад, священна війна не обов’язкова, а сплата податку на користь нащадків Пророка і духовенства незаконна: буцімто сучасні богослови не визнають попередніх учених, аби не применшити свого значення і більш успішно морочити простолюд. Він стверджує, що усі посадові особи, починаючи від самого старшини й закінчуючи самим вінценосцем, – розбійники й тирани. На його думку, країні й нації немає жодної користі ні від кого з них; заради вдоволення своїх потреб вони обкладають бідний народ усілякими податками й непотрібними поборами, у своїх ділах і вчинках вони не керуються законами, порушують вимоги справедливості й честі. Так, говорить він, вчиняють лише злодії, грабіжники й розбійники. Стверджують також, що цей нечестивець за своїми релігійними переконаннями належить до поганої секти, яка сповідує переселення душ. Відданий раб звитяжної та могутньої держави нашої насмілюється думати, що найліпше за все передати тимчасве правління цьому клятому заколотникові, щоби він загинув од руйнівної дії зірок і знайшов відплату в глибинах пекла!
Члени ради, схваливши думку головного молли, одноголосно заявили, що собачий син, сідельник Юсиф, цілком заслуговує покарання неба і гідний смерті.
– Я погоджуюся. Хай він загине такою смертю! Намічені заходи провести завтра.
Затим члени верховної ради розійшлися.
Можливо, читачі засумніваються у правдивості цієї історії та вважатимуть її вигадкою автора? У такому разі я б рекомендував їм відкрити книжку «Таріхі Алім-Арам» і почитати там сторінки, присвячені сьомому року царювання Шах-Аббаса.
Тепер познайомимо читача з сідельником Юсифом.
Юсиф народився у селі поблизу Казвіна. Батько його, селянин, на ім’я Кербалай Селім, був чоловік богобоязливий і благочестивий. Він мріяв зробити свого сина моллою і дати йому можливість у подальшому ввійти до освіченого кола вчених богословів. З цією метою він привіз Юсифа у Казвін і віддав до школи. Досягнувши повноліття, Юсиф – задля поповнення і вдосконалення богословських знань – спочатку вирушив до Ісфахана, а тоді до священного міста Кербали, де слухав проповіді найвченіших богословів. Упродовж багатьох літ, вивчаючи мусульманські науки, Юсиф ближче пізнав духовенство і вчених. Переконавшись у тому, що вони лицемірні й брехливі, він не схотів стати моллою і назавжди зберіг у серці нездоланну відразу до цього звання. З Кербали він переселився до Хамадана.
Коли йому було сорок років, він за рік вивчився ремеслу сідельника. Після чого повернувся до Казвіна, де можна було заробити більше, ніж в інших містах. Тут Юсиф одружився й відкрив майстерню. Бачачи лицемірство молл і мерзенні вчинки продажних урядників, цей чесний і благородний чоловік обурювався всією душею і був не в стані втриматися від їх викриття. Правдивість і сміливість Юсифа завоювали йому чимало щирих і відданих друзів, але врешті-решт вони ж стали причиною його загибелі.
Наступного дня, за дві години до полудня, у палаці, за наказом шаха, зібралися міністри, вельможі, найблагородніші сановники, найдостойніші вчені, нащадки Пророка – сеїди й урядники, починаючи від великого візира й закінчуючи вуличним старшиною. Кожен із них зайняв своє місце у розлогій приймальні, стояв мовчки, з трепетом очікуючи на появу володаря світу. Незабаром показався шах у повному шахському облаченні. На голові в нього була блискуча корона. В руках він тримав золотий скипетр, усіяний коштовним камінням. На поясі висів меч – символ шахської могутності. Пояс, руків’я і піхви меча, а також нарукавники були прикрашені самоцвітами. Шах сів на трон і звернувся до зборів із такими словами:
– Уже сьомий рік, о мої вірнопіддані, як я, з волі предвічного Творця, царюю над вами. До кожного з вас я, в міру сил, виявляв милість і увагу. В свою чергу я був задоволений усіма вами, оскільки ви, за споконвічною відданістю могутній династії Сефевидів, не виявили браку старанності, щирості й любові до мене. Тепер, із певних причин, які я не вважаю за потрібне відкривати вам, я вимушений зректися верховної влади й передати її особі, більш гідній та досвіченій у ділах правління. Цю людину вкажуть вам головний молла, воєначальник Заманхан, візир, скарбничий, Мовлана-Джемаледдін і головний звіздар. Усі ви повинні прийти до нього і з належними почестями урочисто привести у палац. Посадивши його на цей трон, ви повинні визнати його повновладним вашим господарем і беззаперечно підкорятися його волі. Нещастя впаде на голову того, хто порушить цей мій наказ і насмілиться виказати найменший непослух новому шахові.
Після цих слів шах, знявши з голови корону, поклав її на трон; зняв також свій багатий наряд, відщібнув меч і вбрався у простий одяг. Тоді він знову звернувся до зборів:
– Віднині я один із найбільш пересічних людей, бідняк Аббас Мухаммедогли, з цього дня ви не побачите мене. Прощавайте, хай береже вас всемогутній Творець!..
Потім він спустився зі сходів трону і попрямував до гарему.
Учасники великої ради були вкрай подивовані й не знали, як пояснити усе, що відбулося...
За велінням шаха усі його дружини зібралися на жіночій половині й з нетерпінням очкували появи свого володаря.. Побачивши його у простому одязі, красуні гарему готові були розреготатися, але суворий вид і грізний погляд змусили їх стримати сміх. Хаджі-Мубареку було наказано привести Моллу-Расула з двома його помічниками. Молли, заздалегідь попереджені, чекали біля дверей гарему. Коли ті увйшли й, за наказом шаха, сіли, він сказав:
– Милі мої дружини, з болем у серці я змушений повідомити вам про вельми печальну подію. Хай буде вам відомо, що з цього дня я – вже не повелитель Ірану; в мене більше немає ні пишних палаців, ні скарбниці, ні інших багатств, однині я не зможу нарядно вдягати вас і утримувати в розкоші. Тепер я простий мешканець Ірану, бідний і залежний. Тому я вимушений розлучитися з вами й кожній з вас надати повну свободу у виборі собі чоловіка.
Потім він наказав моллі здійснити обряд розірвання шлюбу між ним та його дружинами. Молла-Расул у присутності двох свідків узявся до своєї справи. Жінки зрозуміли, що в житті шаха відбулося щось надзвичайне. Страх і сум’яття охопили їх. Вони нічого не знали про те, що сталося, і стояли розгублені й вражені.
По закінченні обряду Хаджі-Мубарек, за наказом шаха, розірвав листи шлюбних актів.
Затим шах знову звернувся до колишніх дружин:
– Якщо хто-небудь із вас, зневаживши бідність і нестатки, погодиться стати моєю дружиною, тобто дружиною Аббаса Мухаммедогли, то молла знову здійснить шлюбний акт.
Майже усі жінки висловили згоду стати дружинами шаха, бо він був молодий і вродливий. До того ж вони взяли все це за жарт і ніяк не могли змиритися з думкою, що Шах-Аббас, добровільно і з не зрозумілої їм причини відмовившись від престолу, перетворився на Аббаса Мухаммедогли.
Лише дві красуні, взяті у шахський гарем проти волі, мовили, засоромлено опустивши очі, що вони у всіх відношеннях почувалися щасливими, перебуваючи у шлюбному союзі з шахом, але тепер, позбувшись цього щастя, не погоджуються вступати у шлюб із Аббасом Мухаммедогли.
Обидві красуні відразу отримали повну свободу. Одна з них була грузинкою. Її надіслав шахові в дарунок правитель Грузії. Узявши свої коштовності, багаті наряди й чимало золота, наступного ж дня вона зі своїм двоюрідним браотм виїхала на батьківщину. Там не повірили її розповідям і вирішили, що вона втекла з Ірану. Хотіли повернути її назад, але якось потім забули про неї. Згодом вона вийшла заміж за молодого грузина і лишилася в Грузії.
Друга красуня, дочка заможного казвінського купця, колись була заручена з вродливим молодим чоловіком. Слуги шаха довідалися про її красу і доповіли його величності. Її взяли з батьківського дому й оселили в гаремі. Вона скористалася нагідним щасливим випадком, аби повернутися до батьківського дому. Пізніше вона вийшла заміж за свого колишнього нареченого. Решта дружин знову взяли шлюб із Аббасом Мухаммедогли, після чого Хаджі-Мубареку було наказано відвести їх пішки в дім, який знаходився на околиці шостого кварталу міста Казвіна, а самому повернутися до палацу. Останнім із гарему вийшов Аббас Мухаммедогли й зник з очей. Майстерня сідельника Юсифа розташовувалася на східному боці площі, у шахській мечеті. Минуло дві години після полуденної молитви. Здійснивши молитву, Юсиф старанно працював у своїй майстерні, дошиваючи замовлену йому вуздечку, яка, на прохання замовника, мала бути готова у той же день. Біля нього сиділи двоє друзів і уважно слухали його. Юсиф говорив про дорожнечу, яка розорила нещасних бідняків у цей тяжкий рік: наприкінці минулого року через тривалу посуху і через те, що в районі Казвіна було дуже мало води, більша частина врожаю згоріла. Це й стало причиною дорожнечі. Сідельник казав:
– Дивуюся урядові, який має безліч можливостей провести воду в Казвін, але ніяк не використовує їх, хоча це дуже важливо для поліпшення становища населення і благоустрою столиці.
У цей час зі східного боку площі з’явилася густа хмара пилу. Юсиф, тримаючи в руці голку, підвів голову і побачив урочисту процесію. Звичайно, йому і в думках не було, що вона прямує до нього. Попереду йшли дванадцять придворних слуг у строкатих костюмах і двірських шапках. За ними рухалися дванадцять прапороносців із різнокольоровими стягами в руках. Далі рухалася юрба придворних слуг; один із них ніс на голові велику круглу тацю. Потім ішли озброєні палицями вартові, що супроводжували головного конюшого, який вів під вуздечку красивого коня туркменської крові. Дороге сідло і попона на його спині були всіяні коштовним камінням, нагрудник розшитий золотом, вуздечка прикрашена перлами, з шиї коня звисало гроно смарагдів.
За ними йшли головний молла Ахунд-Самед, воєначальник Заманхан, візир Мірза-Мохсун, Скарбничий Мірза-Ях’я, Мовлана-Джемаладдін, головний звіздар Мірза-Садреддін, найвченіші богослови, найславетніші сеїди, найдостойніші вельможі, сановники, урядники та інші представники шахського двору. За блискучою свитою слідували піші й кінні військові загони. Урочистий хід рухався спокійно, велично й зупинився перед майстернею сідельника Юсифа.
Головний молла Ахунд-Самед і воєначальник Заманхан виступили вперед, відважили Юсифу низькі поклони. Юсиф підвівся на ноги й, дивуючись, відповів таким же поклоном.
Головний молла заговорив першим:
– За приреченням долі ти, майстер Юсиф, з цього дня є нашим повелителем. У теперішній час престол іранської держави вільний од Шах-Аббаса. Ощаслив і порадуй нас! Просимо до палацу, де має відбутися обряд твого сходження на шахський престол.
Сідельник Юсиф, приголомшений почутим, не знаходив пояснень цій події. Перед ним у повному складі стояли представники найвищої влади. Ці слова говорив йому ніхто інший, як головний молла, котрого вважали одним із найвпливовіших людей в Ірані. Та заразом усе, що відбувалося, було таке дивовижне і несподіване, що Юсиф не міг повірити своїм очам і вухам. Нарешті, зібравшись з духом, він відповів головному моллі:
– Вельмишановний молло! Я знаю, що ви один із найрозумніших і найвпливовіших людей Ірану, але в даному випадку... не знаю... чи ви не зсунулися з глузду, чи не вжили гашишу, що звертаєтеся до мене з такими нісенітними речами? Я – простий ремісник, дуже далекий від думки посісти престол, між мною і шахом – непрохідна прірва. Покірно прошу залишити мене у спокої та не потішатися з мене.
Тоді виступив із промовою Заманхан.
– Ти, майстер Юсифе, – сказав він, – нині є киблою всесвіту, а ми усі – твої раби – пси твого найщасливішого двору. З твого боку цілком недоречно покірно просити нас про будь-що. Ти можеш повелівати нами. Ніхто з нас не впав у безум і не одурманив себе гашишем, усі ми при повній свідомості й здоровому глузді. Але те, що зумовлене Всевишнім, невідворотне. З цього дня ти – повелитель усього Ірану. Тому, як уже мав щастя просити головний молла, просимо до палацу, щоб без зволікань був здійснений обряд коронування.
Після цього він звернувся до чотирьох придворних слуг, що стояли тут же, й наказав:
– Принесіть шахське вбрання й одягніть володаря світу!
Тримаючи в руках тацю, на якій перебувало вбрання шаха, придворні слуги увійшли в крамницю сідельника Юсифа. Поставивши тацю на підлогу, вони взялися до справи. Опір був безглуздий, і сідельник Юсиф покірно віддав себе в руки слуг. Знявши з Юсифа поношене плаття ремісника, вони вдягли на нього багате царське одіяння. Тоді головний конюший підвів коня, вкритого вишитим золотом і попоною, прикрашеною дорогоцінним камінням. Сідельника Юсифа посадили на коня, й урочистий хід у попередньому порядку вирушив назад до шахського палацу. На вулиці безперервно лунали гучні наказові крики старанних шахських вартових:
– Відступись! Відступись!
Усі мешканці Казвіна – від малого до великого, чоловіки й жінки, припали до вікон або, піднявшись на дахи будинків, допитливо дивилися на пишну процесію. Ніхто не знав, у чому річ, усі були надзвичайно здивовані.
Біля шахського палацу слуги допомогли сідельнику Юсифу зійти з коня. Головний молла і воєначальник Заманхан, підхопивши його під руки, ввели у тронну залу і, дотримуючись усіх вимог етикету, посадили на шахський трон. Усі вельможі, вчені, сеїди, найвищі посадові особи й інші представники блискучого двору стали перед ним, склавши руки на грудях, у шанобливому очікуванні. Прочитавши молитву, головний молла поклав на голову сідельника Юсифа шахську корону, повісив меч йому на пояс, зміцнив усипані діамантами нарукавники і встромив у руку скипетр. Потому він промовив ще одну молитву і, звернувшись до присутніх, запропонував принести урочисті привітання шахові.
Дружні й безугавні крики: «Слава йому!» пролунали під склепіннями й відбилися одлунням в усіх приміщеннях розлогого палацу. Музика заграла урочистий гімн, злетіла сигнальна ракета, і за містом пролунав гуркіт ста десяти гарматних пострілів.
Хоча після Сааді та Хафіза персидська поезія прийшла у занепад і творіння поетів зводилися переважно до порожніх і беззмістовних словосполучень, та в цей щасливий день знайшлося кілька співців, які оспівали у звучних, урочистих одах сходження Юсиф-шаха на престол Ірану. В одах прославлялися рідкісні чесноти нового шаха, мудрість якого уподібнювали до Сулеймана, щедрість – до Хатема, хоробрість – до Рустема, а могутністю він не поступався стихії та фатуму. Рік його сходження на престол поети відзначили у такому двовірші:

Не царем вродливцем був наш Юсиф,
Він був шахом держави іранської.

По закінченні обряду коронування головний молла оголосив усім, хто зібрався, що вони вільні, й придворні негайно пішли. У пишній залі зосталися Юсиф-шах на троні, євнух Хаджі-Мубарек із кількома євнухами та старший слуга Азімбек зі слугами – усі вони покірно стяли перед ним; у дворі перед палацом перебували люди шахської охорони.
Почуваючись ніби у світі чудес, Юсиф-шах на декілька хвилин занурився у глибоку задуму. Тоді, звернувшись до Хаджі-Мубарека, він спитав:
– Хто ви такі?
– Ми – ваші найпокірніші раби, – відповів Хаджі-Мубарек, – євнухи шахського гарему; я – старший над євнухами, а це – мої помічники.
Потім Юсиф-шах звернувся до слуг:
– А ви хто такі?
Азімбек, головний слуга, відповів:
– Ми – найнижчі слуги вашої величності: я – їх начальник, а це – мої підлеглі.
Далі Юсиф-шах спитав:
– А ті, що стоять у дворі, хто вони?
– Це загін придворних вартових – відповів Азімбек. – Вони завжди стоять напоготові в очікуванні шахських наказів.
Юсиф-шах наказав:
– Усі вийдіть звідси, хай залишиться тільки Хаджі-Мубарек.
Коли усі вийшли, шах підкликав до себе Хаджі-Мубарека і мовив йому:
– Бачу по твоєму обличчю, шо ти – хороша людина. Ради Бога, скажи мені, чим усе це пояснити? Не може бути, щоб ти, постійно живучи в гаремі, не знав причини цієї події.
Хаджі-Мубарек дійсно був людиною простосердою і правдивою. Вважаючи негідним приховувати істину від кибли всесвіту, він вирішив розповісти йому все. Хаджі-Мубарек завжди стояв за дверима кімнати Шах-Аббаса, щоб негайно, за першим же покликом, постати перед ним. Тому він знав усі таємниці свого повелителя. Він добре відав про події вчорашнього дня і чув усе, що було сказано на засіданні членів верховної ради. Він докладно, від початку до кінця, розповів Юсиф-шаху про те, що сталося.
– А де Шах-Аббас? – спитав Юсиф-шах.
– Перевдягнувшись простолюдином, він зник, і місцеперебування його нікому не відоме, – відповів Хаджі-Мубарек.
Юсиф-шах був розумною людиною. Зірок він ніколи не боявся, а все ж такий незвичайний поворот у його житті бентежив і лякав його. Одначе, возведений на престол придворними й шляхтою, він не мав змоги скласти з себе обов’язки шаха. Таким чином, вимушений обставинами, Юсиф-шах узяв на себе управління державними справами Ірану.
Насамперед він зажадав до себе начальника охорони Асадбека і строго наказав йому:
– Негайно вирушай з дванадцятьма вояками у місто візьми під варту головного моллу Ахунд-Самеда, воєначальника Заманхана, візира Мірзу-Мохсуна, скарбничого Мірзу-Ях’ю, головного звіздаря Мірзу-Садреддіна, Мовлану-Джемаледдіна і посади всіх у темницю Аріка. Виконавши наказ, повернешся і доповіси мені.
Асадбек, низько вклонившись шаху, вийшов.
Потім Юсиф-шах викликав до себе головного слугу Азімбека і наказав:
– Сьоголні я нічого не їв, вели приготувати мені вечерю!
Головний слуга доповів шаху, що кухарям уже зроблено відповідне розпорядження, і вони зайняті приготуванням вечері.
Тоді шах побажав оглянути палац, кімнати гарему і свою опочивальню.
Головний слуга Азімбек і євнух Хаджі-Мубарек, йдучи попереду, показували йому зали внутрішніх покоїв. Перша зала була вслана дорогими візерунчастими килимами. На стінах і на стелі були зображені птахи, квіти й трави. У другій залі, підлога якої також була вкрита коштовними климами, красувалися портрети колишніх шахів із династії Сефевидів і царевичів, що відзначилися в якому-небудь мистецтві. У третій залі були зібрані картини з зображеннями знаменитих царів інших династій. Стіни четвертої зали були розписані фресками, на яких зобразили оспівані у книзі «Шах-наме» сцени боротьби давніх іранських витязів проти мазандаранських див із рогами й хвостами. Стіни наступної зали розповідали про походи й битви з іншими народами Шах-Ісмаїла з династії Сефевидів. Стіни усіх кімнат гарему були прикрашені зображеннями дівчат і юнаків. Останні пропонували дівчатам букети квітів, а ті простягали їм наповнені вином золоті чаші. У кожній кімнаті гарему було розкішне ложе.
Юсиф-шах обрав одну з кімнат гарему для своєї опочивальні. Потім він спитав Хаджі-Мубарека, де зберігаються наряди й прикраси колишніх мешканок гарему. Хаджі-Мубарек сказав, що наряди й прикраси шахських дружин містяться в особливій кімнаті, але її зачинено, а ключ від неї – в хранителя скринь Аги-Гасана. Хранитель скринь був негайно викликаний, він же й відчинив сховище. Біля всіх чотирьох стін великої кімнати були розставлені скрині всіляких розмірів. Юсиф-шаху показали різноманітні розкішні жіночі наряди, дорогі кашемірові шалі, тонкі шовкові тканини, сукні з коштовної парчі, золоті філігранні букети й діадеми з самоцвітів, діамантові кульчики, дорогі обручки, перлові намиста й безліч інших скарбів.
У Юсиф-шаха було три дочки і два сини. Старшій дочці виповнилося чотирнадцять, а двом іншим – дванадцять і вісім років. Одному сину було шість, другому – чотири роки. Для кожної дочки він вибрав букет, обручку, намисто, кульчики, тонку шаль і красиву сукню. Для дружини він одібрав таку ж шаль і сукню. Передавши Хаджі-Мубареку всі ці речі, він наказав віднести їх додому на другу вулицю Казвіна і вручити їх дружині. Заразом він велів сказати їй, щоб вона не турбувалася про його долю і прислала завтра до нього синів.
Хаджі-Мубарек пішов у супроводі двох вартових, яким було велено нести подарунки.
Сонце хилилося до заходу. На шанобливе запрошення головного слуги шах повернувся до першої зали, де у золотих підсвічниках горіли свічки й був накритий стіл для шахської трапези. Здійснивши обмивання й вечірню, а потім і нічну молитву, шах сів вечеряти. Слуги подавали різноманітні страви. Шах утамував голод. Скатертину було прибрано. Шаху принесли таз із глечиком, і він помив руки. Подали каву, після чого принесли кальян, і він став курити. В цей час увійшов воєначальник палацової охорони Асадбек і доповів, що наказ його величності виконано. Шах висловив своє задоволення і відпустив його. Слідом за ним з’явився Хаджі-Мубарек і доповів, що надіслані речі передано за призначенням. Дружина і дочки шаха були у захваті від надісланих подарунків. Вони не тільки більше не турбуються про нього, але дуже раді несподіваному щастю і стрибають від радощів.
Потім шах розпитав Хаджі-Мубарека і начальника охорони про деякі речі, що його цікавили, а коли настала ніч, пішов у свою опочивальню. Йому приготували постіль. Він наказав начальнику охорони розставити варту в тому ж порядку, ліг і скоро заснув. Головний слуга та євнух Хаджі-Мубарек вийшли від шаха, і кожен пішов до своєї кімнати.
Наступного дня Юсиф-шах запросив своїх друзів: Моллу-Рамазана, Курбанбека, Мірзу-Джаліла і Мірзу-Закі, яким він цілковито довіряв. Коли вони з’явилися, шах віддав посаду головного молли Моллф-Рамазану, Курбанбека призначив воєначальником, надавши йому разом із тим ханське звання; візиром призначив Мірзу-Джаліла, а державним скарбничим – Мірзу-Закі; посада ж головного звіздаря була скасована як шкідлива для народу і держави.
Шах велів розіслати правителям усіх провінцій строгий указ про те, щоб вони не сміли стягувати з населення неправильні й не передбачені законом податки, щоб правителі, заради особистої наживи й задоволення своїх пристрастей, не обкладали мирних громадян незаконними стягненнями, не страчували, не піддавали їх покаранням і катуванням, як-от виколювання очей, відсічення вух і носа. Тоді шах призначив у кожний округ надійних урядників-наглядачів. Їм ставили за обов’язок збирати точні відомості про стан кожного округу, про потреби населення і все доповідати особисто його величності.
Шах викликав цих нових урядників-наглядачів до палацу і звернувся до них із такою напутньою промовою:
– Оголосіть від мого імені правителям провінцій, аби вони боялися Бога, судили по справедливості, не розорювали населення лихварством і незаконними поборами. Хай вони твердо пам’ятають, що подібні вчинки згодом стануть причиною їх власного нещастя, а то й загибелі. Вони не раз були свідками того, як люди, котрі нажили собі багатства неправим способом, врешті-решт потрапляли у найжахливіші злидні й навіть позбувалися голови. Жоден рід в Ірані не зберіг багатств, добутих шляхом несправедливих поборів і грабежів. Де незчисленні статки Джафархана Дамаганського? Де скарби Селімхана Карагезлу? Де майно Мірзи-Нагі Ширазького? Кожного достойника, що розбагатів на державній службі, іранські повелителі під тим чи іншим приводом завжди притягували до відповідальності, відбирали в них усе нажите сваволею майно, а самих піддавали страті або прирікали на жалюгідне існування в злиднях. Правителі провінцій у цьому відношенні схожі на пиявок, які роздуваються від висмоктаної крові, але потім, коли їх відривають, втрачають усе висмоктане; багато пиявок гине, а деякі робляться хирлявими й немічними. Якщо правителі стримають свої бажання і зможуть вдовольнитися платою, належною за законом, вони зміцняться у своєму становищі, будуть люблені населенням, отримають підвищення по службі, збільшать свій добробут і прославлять своє добре ім’я.
Після цього він відпустив наглядачів.
За розпорядженням шаха, було скорочено витрати двору.
Він звернув особливу увагу на благоустрій шляхів сполучення; велів одремонтувати всі дороги й відновити мости, побудувати між містами й великими селами постоялі двори та заїжджі доми, відкрити у кожному окрузі школи й лікарні; там, де відчувається нестача води, прорити канали й провести воду; надавати допомогу вдовам, сиротам, калікам, сліпим.
Юсиф-шах заборонив усіляким неробам зараховувати себе до духовенства, а ті, хто висловлював бажання мати духовний сан, отримували особливий дозвіл головного молли; ще Юсиф-хан постановив, аби повсюди число духовних осіб відповідало запитам і потребам населення. Шах визначив певну суму з державної скарбниці на утримання духовенства, цим ставлячи його в залежність від уряду й затуляючи роти моллам, які називали паразитами урядників, що жили на платню.
Затим він виключив із провадження вчених богословів судові справи, які входили до компетенції державної влади, й передав їх особливим урядовим судам. Цим розпорядженням він домагався того, щоб населення у судових рішеннях не почувалося залежним від духовних осіб, не зверталося до них зі своїми спорами, а йшло до державного органу.
Він також наказав, аби пожертви та інші кошти, які збирають на користь найбіднішого населення, надходили у відання чотирьох найбільш чесних містян, які повинні були виділяти гроші співмірно з потребами кожного бідняка і щорічно в державну канцелярію надавати звіт про витрачені суми; цим заходом він досягав рівномірного розподілу коштів між усіма нуждарями.
Була скасована видача п’ятої частини доходу на утримання духовенства і нащадків п-Пророка – сеїдів, з тим аби нащадки Пророка, хай буде благословенне ім’я його, нарешті відмовилися од жебрання і зайнялися чесною працею, як решта людей. Авторитетні вчені-богослови відшукали у священних книгах відповідні вказівки, на підставі яких було скасовано цей податок.
Шах велів оприлюднити по всіх провінціях, аби відтепер ніхто не смів підносити дарунки ні йому, ні вищим представникам влади, ні іншим урядникам, а також не добивався чинів шляхом підношень і дарунків, оскільки чини мають надаватися особам, які довели свою чесність і здатність до державної діяльності.
Усі доходи провінцій повинні були надходити до державної скарбниці й зберігатися по округах у надійних осіб. Витрати держави, заздалегідь визначувані за офіційним розписом, повинні покриватися з державної скарбниці по кожному округу окремо, і до цих витрат у жодному разі не має залучатися населення.
Для збільшення державних доходів Юсиф-шах наказав обкласти податками усі прошарки, не виключаючи й духовенство; принци, хани, беки, купці, молли, сеїди та інші громадяни, які мешкали в містах, були зобов’язані платити скарбниці десяту частину доходів, а ті, які мешкали в селах, – двадцяту частину.
Було зроблено найсуворіше розпорядження не затримувтаи видачі платні військовим і урядникам, бо це явище порочить державну владу; платня повинна видаватися без усілякого прострочення з місцевої скарбниці округів та провінцій.
Було встановлено певний порядок купівлі й продажу майна, й угоди в цій сфері обклали спеціальним збором.
Також було скасовано заклáди й застави, бо власники капіталів, користуючись ними, утискали незаможних, змушували закладати своє майно за низькою ціною, сподіваючись на те, що до настання терміну платежу закладники будуть не в стані викупити закладене.
Юсиф-шаху стало відомо, що головний конюший, виганяючи влітку коней, які належали скарбниці, на гірські луги, експлуатує та оббирає місцеве населення; що начальник артилерії, отримуючи платню на всіх артилеристів, не видає їм ні шеляга; що керівник державної скарбниці, користуючись своїм становищем, розповсюджує фальшиві гроші серед населення; що казвінський начальник поліції бере хабарі; що збиральники податків обкрадають найбідніше населення, виявляючи зайву м’якість до багатіїв; що вуличні старшини не стежать за чистотою вулиць… Особливим розпорядженням шаха усіх вказаних урядників було звільнено зі служби, а на їх місце призначено чесних і добросовісних осіб, відомих шахові своєю бездоганною поведінкою.
Ув’язнений у темниці головний молла Ахунд-Самед, дізнавшись від тюремника, що на його місце призначено його суперника і ворога Моллу-Рамазана, не витримав удару й помер від розриву серця.
Шах велів розширити вулиці Казвіна, вирівняти на них ями й вибоїни, щоб перехожі не потрапляли в них і не калічилися.
Було встановлено порядок прийому відвідувачів і скаржників вищими урядовими службовцями.
За особливим розпорядженням шаха, найбіднішому населенню Казвіна, яке переживало великі злидні внаслідок небувалої посухи, було роздано пшеницю з державних зерносховищ.
Для забезпечення населення водою з досвічених землекопів та обізнаних осіб створено спеціальну раду, якій доручили розробити й представити на розгляд його величності план проведення води у Казвін.
У ці часи в одній місцевості недалеко від Перської затоки мешкали голландці. В описувані дні до Казвіна прибув їхній посол зі свитою для укладення з іранським урядом договору про торгівлю. Вони були прийняті Юсиф-шахом. Уклавши договір, іноземні гості, щедро обдаровані шахом, поїхали, захоплені привітністю, розумом, проникливістю і царственістю повелителя Ірану.
Від дня сходження Юсиф-шаха на престол минув тиждень. Кожний день для мешканців Ірану був ознаменований новими милостями. У житті Ірану почався період розквіту, настали дні щастя і благоденства. Та, як відомо, людина ніколи не цінує того, що справді дороге і корисне для неї. Чого, приміром, бракувало в раю нашим прабатькові Адаму і праматері Єві? Але вони порушили Божу заборону і за це були вигнані з раю. Така вже природа людини!
Мешканці Казвіна вже не бачили порубаних на частини людських тіл, що висіли біля міської брами; вони більше не спостерігали таких картин, коли кати на Шахській площі страчували й вішали людей, виколювали очі, відрізали носи й вуха, це все здавалося їм сумнівним і незрозумілим.
Спершу говорили:
– Новий шах має бути людина доброчесна і смиренна!
Тоді почали сперечатися, чи дійсно він такий вже добрий і милостивий, чи це пояснюється відсутньою в нього волею та слабким характером? Врешті стали знаходити в ньому безліч інших пороків. Словом, мирне життя під володарюванням мудрого і людинолюбного шаха здалося казвінцям надто одноманітним і нудним.
Колишні представники влади, відсторонені од займаних ними посад, збагнули настрій натовпу і, звичайно, поспішили скористатися з нагоди. Кожен із них став виношувати й обдумувати плани підступів і повстання проти Юсиф-шаха.
Скоро в Казвіні почався великий заколот.
Призвідником заколоту був головний конюший, звільнений новим шахом.
Якось зустрівшись з відстороненим од справ хранителем скарбів, головний конюший спитав його:
– Скажи, заради Аллаха, Мірзо-Хабібе, що говорять мешканці Казвіна про нового шаха?
– Казвінці ненавидять нового шаха і вважають його зайдиголовою та неробою, – відповів Мірза-Хабіб.
– Клянуся Аллахом, Мірзо-Хабібе, простий народ значно розумніший за нас. Скажи, заради Аллаха, навіщо ми припустилися такої великої дурниці, добровільно обравши в повелителі якогось неосвіченого сідельника?! Ми самі накликали біду на свої голови. За нашу відданість престолу, за чесне й безкорисливе служіння державцю він позбавив нас посади; він принизив нас до того, що в усій казвінській провінції до останньої собаки ставляться ліпше, ніж до нас. Клянуся Творцем, ми самі зганьбили себе на весь світ.
– Та хіба ми обрали його шахом? Така була воля Шах-Аббаса! Що ж нам лишалося робити, як не підкоритись його волі?
– Гаразд, але ж Шах-Аббас тоді був нашим повелителем, і його воля була для нас обов’язковим законом. Ну, а тепер, коли немає Шах-аббаса, що може завадити нам скинути з престолу і знищити цього негідника, клятого нечестивця, котрий, за чутками, до того ж вірує в переселення душ? Прибравши його з престолу, ми сміливо могли б посадити на його місце найдостойнішого з благородної династії Сефевидів; такому шахові, завдяки його походженню, всі б підкорялися беззаперечно.
– Ти говориш сущу правду, і я в усьому з тобою погоджуюсь, але ж нас тільки двоє. Що ми можемо зробити? Чи не ліпше вже тепер, не відкладаючи, вирушити до колишнього начальника артилерії та дізнатися його думку з цього питання? Адже він, як і ми, недавно звільнений.
І вони вирушили до начальника артилерії, котрий вельми зрадів їх відвідинам. Уважно вислухавши їх, він в усьому погодився з ними й висловив повну готовність узяти участь у повстанні проти Юсиф-шаха, але додав, що без згоди й участі Багірхана, начальника кінноти, ця справа не матиме успіху.
– Багірхан – мій дуже близький друг, – продовжував начальник артилерії, – тому я беруся схилити його до участі у змові. Я скажу йому, що за царювання Юсиф-шаха, цього викінченого нечестивця, не можна сподіватися на шахську службу, і рано чи пізно його спостигне та ж доля, яка спостигла нас, звільнених, тому він повинен ужити заходів для припинення зла, доки воно не вибухнуло над його головою. Я впевнений, що ці слова подіють на Багірхана, тим більше що вчора на загальному прийомі шах зробив йому строгу догану за те, що він, Багірхан, насмілився у п’яному вигляді ввійти до мечеті для здійснення молитви. Раз Багірхан погодиться на це діло, то немає сумніву, що й Фараджхан, начальник піших військ, приєднається до нас. Він – двоюрідний брат і зять Багірхана й не стане ні у чому заперечувати йому. Йдіть зараз же до колишнього начальника поліції міста Казвіна, заручіться його згодою і візьміть з нього слово, що він у тому ж дусі впливатиме на попередніх чинів поліції та вуличних старшин, якими ще недавно розпоряджався.
Після цього кожен із змовників пішов виконувати взяте на себе зобов’язання. Не минуло й трьох-чотирьох днів, як учасники заколоту, зібравшись таємно, побачили, що є повна можливість розпочати повстання.
Змовники виріши у суботу, рано-вранці, оточити шахський палац і, увірвавшись до внутрішніх покоїв, убити Юсиф-шаха, а на його місце посадити нового шаха з династії Сефевидів.
У день, призначений для здійснення змови, рано-вранці, коли двері шахського палацу ще не були відчинені, піші й кінні заколотники, озброєні до зубів, оточили палац. Довідавшись про те, що відбувається, Юсиф-шах наказав не відчиняти браму.
Повстання було повною несподіванкою для нового шаха, оскіьки після арешту головного молли Ахунд-Самеда, воєначальника Заманхана, візира Мірзи-Мохсуна, скарбничого Мірзи-Ях’ї, головного звіздаря й Мовлани-Джемаледдіна, які мали вплив серед населення і були непримиренними супротивниками нового шаха, він вважав себе у повній безпеці. Але загроза прийшла з того боку, звідки її найменше можна було очікувати, й застала шаха зненацька.
Про повстання скоро дізналися й доброзичливці Юсиф-шаха. Швидко озброївшись, вони рушили численним загоном до палацу і стали проти заколотників. Умовляння, з якими вони звернулися до заколотників, ні до чого не призвели. Скоро друзі шаха переконалися, що про примирення не може бути й мови, і вирішили вступити в бій. Почалася стрілянина.
Щохвилини битва ставала дедалі жорстокішою. Ніхто з бійців не бажав відступати, і кожен був готовий пожертвувати життям, аби лиш узяти верх. Після недовгої стрілянини супротивники стали до рукопашного бою, кинувшись один на другого з оголеними мечами. Кров лилася рікою. Жорстока битва тривала три з половиною години. З обох боків вибуло з лав близько шести тисяч людей.
Нарешті ряди прибічників Юсиф-шаха похитнулися. Цьому сприяло головно те, що невдячна міська чернь приєдналася до заколотників. У результаті, прибічники Юсиф-шаха зазнали поразки й утекли.
Заколотники кинулися до палацу, вибили двері й, увірвавшись до шахських покоїв, стали шукати Юсиф-шаха. Та його ніде не знайшли. Він зник безслідно. Одні стверджували, що Юсиф-шах під час бою перебував у лавах однодумців, надихаючи їх своїм прикладом, і що він загинув серед багатьох інших. Інші ж запевняли, що Юсиф-шаха не було видно серед бійців і що він з самого початку повстання кудись сховався. Хай там як, Юсиф-шах зник; серед убитих його не виявилося, серед живих його також не знайшли.
Розграбувавши палац шаха, заколотники попрямували на базар, де спустошили торгові ряди й постоялі двори; звідти вони рушили найперше у вірменський, тоді у єврейський квартал, де стали грабувати й розорювати оселі. Вони скоїли безліч неприпустимих нелюдяних діянь.
Сонце зайшло. Усі розійшлися по домівках. Повстання скінчилося, безладдя припинилося.
Наступного дня ватажки повстання вирушили до темниці Аріка і випустили на свободу воєначальника Заманхана, візира Мірзу-Мохсуна, скарбничого Мірзу-Ях’ю. Мовлану-Джемаледдіна і головного звіздаря. Розповівши їм про події, що відбулися, заколотники просили ради: кого з династії Сефевидів вони вважають гідним престолу?
Тоді Мовлана-Джемаледдін звернувся до них із питанням:
– Скажіть, заради Творця, який сьогодні день?
Головний конюший відповів, що після свята Новруза минуло рівно шістнадцять днів.
Серце Мовлани-Джемаледдіна переповнилося радістю. Він урочисто заявив, що небезпека, яка загрожувала, минула, і що гроза вже вчора вибухнула над Юсиф-шахом.
– Усім відомо, що в династії Сефевидів немає гідного принца, якого можна було б посадити на престол; усі вони скалічені й позбавлені зору. Одних позбавив зору Шах-Ісмаїл Другий, інших осліпив Шах-Аббас; ніхто з них не може бути правителем, і ясно, що таким знову буде Шах-Аббас.
На це головний конюший зауважив, що усі вони дуже раді мати такого справедливого повелителя, як Шах-Аббас, при якому усім їм жилося добре, але, на превеликий жаль, він зник безслідно, добровільно відмовившись од престолу й корони, а його місцезнаходження нікому не відоме.
Мовлана відповів, сміючись, що тоді була причина, яка змусила шаха тимчасово залишити престол і корону, але тепер цієї причини вже немає, а місце, де переховується Шах-Аббас, їм відоме. Слід зараз же піти за ним і просити його повернутися на престол.
Після цього усі негайно вирушили до будинку, де переховувався Шах-Аббас, і врочисто повели його до шахського палацу. Шах-Аббас знову посів свій трон і, як раніше, став володарем Ірану. Після цього все пішло звичним ходом, ніби Юсиф-шаха ніколи й не існувало.
Я дивуюся нерозумності зірок: як вони не розуміли, що іранці обманюють їх, що сідельник Юсиф-лжешах возведений на престол завдяки хирощам іранців. Яка простодушність зірок! Як спритно їх обдурили хитромудрі іранці!
Зірки зробили нещасним бідного, ні в чому не винного Юсифа, залишивши у спокої істинного повелителя Ірану Шах-Аббаса, і протягом сорока літ байдуже споглядали його деспотизм, жорстокість і бузувірство. Яскравий приклад нелюдяності, жорстокості Шах-Аббаса – розправа з рідними синами: двох він осліпив, а третього умертвив.
Але, мабуть, не можна дорікати й зорям, бо вони нічого не мали проти самого Шах-Аббаса. Їм необхідно було знищити людину, яка посідала іранський трон на п’ятнадцятий день після свята Новруза. А цього дня троном і короною володів сідельник Юсиф, на якого і впав гнів небесних світил!
Чи могли зірки припустити, що іранці обдурять їх і замість законного повелителя Ірану підведуть під удар підставного шаха?
І до чого ж дурні ті англійці, що ледь було не затіяли війну з таким небезпечним народом!






Переклад Василя Білоцерківського

Розділ І


У королівському замку саксонської столиці ніби все вимерло – було тихо, понуро і сумно. Стояла осіння ніч, але наприкінці серпня заледве де-не-де пожовкне листок на деревах, зрідка повіють холодні вітри, дні ще бувають веселі, а ночі світлі й теплі...
Однак цього вечора вітрувало з півночі й сірі, довгі, пошарпані хмари волочилися одна за другою, а на олов’яному тлі якщо де мигнула зірочка на мить, то враз гасла у густих хмарах. У Георгентор, у замкових брамах, на подвір’ях прогулювалися мовчазні вартові. Зазвичай світлі вікна королівських помешкань, із яких охоче бухало світло і музика, стояли чорні й замкнуті. А це була незвичайна річ за панування Августа, званого Сильним, бо то був пан, сильний до всього: ламав підкови й людей, смуток і злу долю, а його ніщо не могло зламати. В цілій Німеччині, ба, в цілій Європі прославився блискучий королівський двір, при якому гасли усі інші; ніхто його не перевершив пишністю, вишуканим смаком і марнотратством, ніхто навіть не дорівнявся йому.
Проте цього року Август зазнав поразки. Швед забрав у нього польську елекційну корону, король, майже скинутий з трону, вигнаний з Корлівства, повернувся до курфюрстівського гнізда оплакувати свої втрати... марно викинуті мільйони й сувору невдячність поляків... Саксонці не могли збагнути, як можна було не обожнювати такого шляхетного і милого пана і не йти за нього на смерть.
Август розумів це ще менше від них. Слово «невдячність» супроводжувало кожен його спогад про Польщу; врешті вже навіть уникали говорити про неї, про короля Швеції та про ті події, які Август Сильний обіцяв собі колись виправити.
Після повернення Августа Дрезден уже навіть починав розважатися, щоб розвеселити свого пана; тільки цього вечора така дивна тиша запанувала в замку. Чому? Ніхто не знав. Адже король не поїхав до жодного зі своїх замків, у Лейпцигу ярмарок ще не розпочався, навіть говорили і місті й при дворі, що, наперекір шведові, Август накаже робити бали, каруселі й маскаради, аби довести йому, що не брав так близько до серця миттєвого програшу...
Поодинокі перехожі, які просувалися вулицями коло замку, споглядали на вікна і дивувалися, що тиша і темрява так рано запанували в короля. Одначе хто, проминувши велику браму і перше подвір’я, міг проникнути на друге, то переконався б, що замок спав лише зовні, а всередині його ще вирувало життя...
Стражі сюди нікого не впускали...
На другому поверсі, попри вихор, вікна були широко відчинені, з-за штор, якими вони були закриті лише наполовину, миготіло рясне яскраве світло, відбите безліччю дзеркал, а з середини зали часом виходив гомеричний сміх, летів на подвір’я, – лякаючи ходячу варту, яка ставала його слухати, – і, відбившись об сірі мури... поволі відмирав слабкоб луною...
Ці сміхи супроводжували шуми – то славбші, то сильніші, вони росли, переходили у бурчання і мовчання... Раптом, ніби по виголошеній промові, знову зривалися оплески і знову звучав гомеричний сміх, королівський, розлогий, пурпуровий, сміх істоти, яка не лякається, що її хтось почує і відповість іншим глузливим сміхом... За кожним таким вибухом варта, що ходила з алебардами попід вікнами, ставала, солдат підводив очі вгору, зітхав і опускав їх на землю...
Щось було страшне у цій нічній учті серед сплячого замку, серед бурхливого вихору і мовчазної столиці...
Там веселився король...
Від часу повернення з Польщі такі вечірні бенкети, нечисленні, у кількох довірених людей – назвімо їх друзями – бували частіші, ніж раніше. Август Сильний, переможений дивакуватим Карлом ХІІ, якого звали придурком, стидався показуватися на очі численним зібранням, але потребував розваг і веселощів, тому збирав довкола себе кількох улюбленців... Тоді приносили золотисте угорське, по яке спеціально щороку посилали до Угорщини, ставили кубки й пили так аж до світанку, аж до сну, аж до моменту, коли всі падали зі стільців, а короля, що сміявся, Гоффман під руку відводив до ложа.
Небагато осіб була допущено в це коло обраних жерців мадярського Бахуса, тільки найближчі, довірені й улюбленці Августа, бо король, як говорили, покількох кубках був небезпечним до тих, кого не терпів. Силу він мав Геркулесову... гнів олімпійський, а владу необмежену... У будні, коли прогнівався зранку, його обличчя лише вкривалося червоним рум’янцем, очі блищали, губи тремтіли, і король відвертався, не дивлячись на того, хто його так розпалив; але після келиха... не один вилітав через вікно і падав на камінь подвір’я, щоб не встати...
Так говорили люди. Його гнів був рідкісний, але страшний, мов блискавка. У звичайному житті не було лагіднішого пана, ані ніжнішого, ані ласкавішого до всіх. Навіть вважали, що чим менше він кого-небудь зносив, тим милішим усміхом обдаровував його, а впереддень випровадження таких осіб до Кеніґштайна, ле часом фаворити сиділи десятками літ, Август обіймав їх як найліпших друзів. Така це була шляхетна натура, що прагнула полегшити людям їхню долю.
А розважатися пану було вкрай потрібно... що ж дивного, що іноді для забави приводили двох голодних ведмедів, аби ті заїдалися, чи підпоювали двох завзятих ворогів, щоби гризлися між собою!.. Цей вид розваги був панові наймиліший... а коли Віцгум, Фрізен або Гойм починали сваритися між собою після келихів, то він сміявся до розпуки... Безневинні ж то були веселощі!
Король міг дуже легко їх розборонити, бо він усе знав... хто кого любив, хто кого ненавидів, скільки в нього взято з каси недозволеним способом, навіть що замислював котрийсь із придворних – якщо не знав, то вгадував... Хто йому нашіптував, хто доносив, хто зраджував їх – марно собі ламали голови; кінчалося на тому, що ніхто вже нікому не вірив, що брат боявся брата, чоловік ховався від дружини, батько лякався сина... а король Август Сильний сміявся з цього мотлоху!
Він дивився згори на комедію життя, не гордуючи в ній олімпійською роллю Юпітера, Геркулеса й Аполлона... а вечорами – Бахуса.
Якраз цього вечора король почувався таким смутним і знудженим, що вирішив поїти і сповідати усіх міністрів, улюбленців і придворних, щоб хоч трохи повеселішати.
Довгий стіл посеред освітленої зали – одну стіну якої закривав буфет, який, увінчаний срібним барилом із золотими обручами, яснів сріблом і кубками – обсіли обрані товариші королівських розваг: саме прибулі – з Рима граф Тапарел Аньяско, з Відня Вакербарт, а також місцеві – Вацдорф, якого звали хлопом із Мансфельда, Фюрстемберг, Інгофф, Фрізен, Віцгум, Гойм і непорівняний у жартах, невичерпного гумору, завжди суворий і поважний, але вмілий розсмішити, хочби йшло до плачу – Фрідріх-Вільгельм, барон Кіан...
Король, підпершись ліктем, сидів сумний у розщібнутій на грудях сорочці та у камізельці. Його вродливе, зазвичай світле обличчя ніби обволікала мла майбутнього смутку. Перед ним стояв опустілий келих... Кілька порожніх пляшок свідчили про те, що бенкетувати почали не тепер лише, адже на обличчі короля не було видно наслідків божественного напою... Бурштинова рідина не роззолотила його понурих думок.
Придворні пустували між собою, гарцюючи словами, щоб розважити пана; нічого не допомагало: Август сидів замислений, ніби не слухав. А це був у нього рідкісний стан... бо король хотів відволіктися і шукав розваг. Скоса поглядали на нього неспокійні товариші...
На другому кінці стола сидів непримітний похмурий Кіан, який, ніби бажаючи наслідувати короля, також обперся на лікоть, витягнув ноги і зітхав, дивлячись у стелю.
Він був такий сумний, що здавався смішним...
– Слухай, – шепнув Фюрстемберг, штурхаючи ліктем Вакербарта (обидва вже були добре під мухою), – ти бачиш Найяснішого Пана? Погано, сьогодні його ніщо не може розвеселити... одинадцята година... до цієї пори він уже мав би бути в рожевім гуморі... Наша вина...
– Я тут гість, – відказав Вакербарт, знизуючи плечима, – це не моя справа: ви, ліпше його знаючи, повинні обдумати ефективніші засоби.
– Він знудився з Любомирською... це очевидно... – додав збоку Тапарель.
– Ні, бо признаюся вам, що і шведів тих важко винищити, – тихенько шепнув Вакербарт. – Я йому не дивуюся.
– Е! Е! Шведів! Тимчасом ми про них і забули, їх там хтось інший поб’є; маємо певність, що приїдемо лише збирати плоди... – почав, цокаючись келихом, Фюрстемберг. – Не шведи його гризуть... а Любомирської вже має досить... треба йому знайти іншу.
– Чи це важко? – шепнув Вакербарт, стенаючи плечима...
– А! Ну треба було вам знову відшукати у Відні другу Естрелю... – розсміявся Ланьяско...
І вони почали шепотітися так тихо, що вже їх не було чути, бо король ніби прокидався зі сну і водив очима по своїх товаришах, доки його погляд не впав на трагічно роваленого барона Кіана, і король пирскнув гомеричним сміхом.
Більше й не треба було, щоб уся зала повторила його сміх відлунням, хоч половина зі співбенкетників зовсім не знала, з чого зволив розсміятися Найясніший Пан.
Один Кіан не ворухнувся, бровою не повів.
– Кіан! – крикнув король. – Що з тобою? Тебе що, коханка зрадила? Чи ти голий, чи тобі ворог уп’явся в бік? Виглядаєш, як Прометей, котрому невидимий стерв’ятник довбає печінку!
Кіан відвернувсь, як дерев’яна лялька, і страхітливо зітхнув. Канделябр із шістьма свічками, що стояв коло нього, наполовину згас від цього зітхання, і дим свічок розійшовся по залі.
– Кіан, що з тобою? – запитав король.
– Найясніший Пане, – відказав король, – особисто зі мною нічого. Я не є ані голодний, ані закоханий, ані в боргах, ані заздрю, але мене розпач мордує.
– А що сталося? Кажи! – почав король
– Уболіваю над нещасною долею нашого найлюбимішого монарха! – поважно відповів Кіан. – Саме так! Народжений для щастя, з божественним ликом, з геркулесовою силою, з великодушним серцем, із незламною мужністю, створений для того, щоби світ лежав біля твоїх ніг... не маєш нічого.
– Так, це правда, – сказав Август, хмурячи брову.
– Нас тут сидить п’ятнадцятеро, і не можемо теб розвеселити; коханки тебе зраджують і старіють, вино скисає, гроші в тебе крадуть, а коли увечері ти радий би відпочити у веселому гурті, твої вірні піддані приходять із могильними обличчями. Чи ж не повинна мене, що тебе кохає, поривати розпач!
Август усміхнувся, тремтливою рукою вхопив кубок і стукнув ним об стіл. З-за креденса вибігли два карлики... як один, і стали перед королем.
– Слухай, Трамм, – вигукнув Август, – вели подати бутиль амброзії! Роблю Кіана підчашим. Вино, яке ми пили, було розбавлене водою.
Амброзією звалося королівське угорське вино, яке Зічі сам велів робити для Августа з невичавлених виногрон; це було вино над винами, тягуче, ніби сироп, зрадливо солодке і лагідне, хоча могло повалити велетня.
Трамм із товаришем зникли, а за хвилину з’явився негр у східній одежі, несучи на срібній таці велетенський бутель. Усі встали й вітали його поклоном, король спостерігав.
– Кіан, господарюй! – вигукнув він.
Кіан встав... на другій таці карлики несли келишки, але вони не сподобалися підчашому; він шепнув їм і ті маленькими крочками побігли за буфет, а за мить з’явилися з новим склом різного калібру.
З повагою урядника, який знає важливість покладених на нього обов’язків, Кіан узявся розставляти келихи.
Посередині стояв красивий стрункий королівський келих пристойної місткості; його вінцем оточували трохи менші міністерські келихи, поза ними, дрібніших розмірів, як на жарт, ніби наперстки у значній кількості тіснилися келишки... смішні.
Усі зацікавлено дивилися.
Кіан повільно взяв велетенський бутель, аби в ньому не порушити осад, і почав обережно наливати. Спершу він наповнив усі дрібні келихи. З виду вони забирали небагато, але їх число було таке значне, що дкои він усі поналивав, бутель дуже опустів. Черга йшла до міністерських келихів. Серед загального мовчання підчаший сумлінно по вінця налив і ці усі. В бутелі убувало й убувало, а коли прийшлося налити в королівський келих – вина забракло. Кіан влив у нього кілька крапель з осадом, став і поглянув на Августа.
– А! Добрий з вацпана підчаший! – розсміявся король. – Я для тебе є останнім. Що ж це має означати?
Люди довкола сміялися.
– Найясніший Пане, – ставлячи опустілий бутель на стіл, відгукнувся Кіан, який зовсім не втратив свіломості й гумору, – адже це не новина, а загальновідома річ: що я зробив тут із вином, те твої міністри щодня роблять із доходами держави. Спершу кожен малий урядничок собі в кишеню наливає, потім старшина про себе пам’ятає, а як дійде до королівського кубка – тільки осад лишився.
Король плеснув у долоні, глузливо дивлячись на присутніх.
– Кіан! Твоє здоров’я! Приповідка гідна Езопа. Але хай же мені подадуть другий бутель.
Негр уже ніс амброзію на таці. Усі сміялися, бо король сміявся, але якось кисло; скоса поглядали на Кіана, який узяв найменший келишок і вигукнув «здоров’я» саксонського Геркулеса.
Усі, підхмелені, впали на коліна... постав велетенський галас, келихи піднято вгору. Король, цокнувшись із бароном, випив свій келих і поставив його.
– Говорімо про щось інше! – вигукнув Август. – Фюрстемберг встав.
– Найясніший Пане, – сказав він, – надходить година, коли ні про що інше не годиться говорити, тільки про тих, що царюють удень і вночі... про жінок.
– Чудово, – підтримав король, – хай кожен опише свою коханку... Фюрстемберг починає.
Король вимовив ці слова, глузливо усміхаючись, – по лицю Фюрстемберга пробігла дивна гримаса.
– Мені надано першість, – відгукнувся молодий товариш і улюбленець короля, – це лише доводить те, що від аргусового ока нашого наймилостивішого пана нічого не може сховатися. Він знає, що я не здатний брехати йому, і виставляє мене на приниження. Найясніший Пане! – додав Фюрстемберг, складаючи руки. – Прошу звільнити мене від змалювання коханки.
– Ні! Ні! – почали вигукувати довкола. – Портрет може бути без підпису... якщо особа мусить бути прихована, але наказ Пана священний і невідкличний. Малюй, Фюрстемберг!
Усі потроху знали, чому юнак брався до опису так неохоче. Це була критична мить у його житті, адже він удавав велику любов до більш як сорокарічної вдови по однім із Фрізенів, яка уславилася тим, що з-під її рум’ян та білил не було видно обличчя. Вдова була багата; Фюрстемберг якраз потребував грошей; усі знали, що він із нею не ожениться, та одначе на придворних балах, маскарадах, прогулянках вона постійно тягла його за своїм возом.
Коли Фюрстемберг зволікав, почали так його квапити й тупотіти, що король мусив наказати всім замовкнути й, показуючи на Фюрстемберга, повторив:
– Немає пощади, змальовуй цю мальовану коханку, якій ти приносиш жертви.
Щоб набратися відваги, молодий вітрогон вихилив свій келих до дна.
– Моя коханка найвродливіша у світі, – вигукнув він. – Чи може хтось мені заперечити, чи хтось знає, що ховається під тією маскою, котру вона вдіває для очей смертних? Моя коханка – це божество... бо їй одній не загрожує те, що усім іншим... її врода зріла, і назавжди лишиться, якою є. Зуб часу скришиться об її мармурові форми...
Його перебив сміх.
Біля нього сидів Адольф Гойм. Чоловік доброї тілобудови, але з немилим виразом обличчя. Його малі очка, що, вдивляючись, ніби сверлили людину, – характеризувала якась тривожна проникливість. Зблідлий і пожовклий... у цю мить він лише після амброзії трохи набирав рум’янця. Гойм уславився своїм донжуанством, але його любовні пригоди вже кілька літ були такі таємничі й приховані, що вже думали: він постатечнішав. Ходили чутки, що він оженився, але його дружина ніде не показувалася, ніхто її не бачив... ймовірно, вона сиділа на селі.
Гойм, який мав слабшу від інших голову, був уже втомлений, протягом кількох днів товаришуючи королеві у його нічних бенкетах – очевидно, він добре напився. Це легко було впізнати по мимовільних рухах його голови, по зусиллях, із якими він тягнув свої обважнілі руки, по кривім усміху вуст, по повіках, що примружувалися, і по всій поставі, котра виказувала, що він перестав собою володіти.
Це був наймиліший сюрприз для короля та його товаришів: схопити міністра акцизів у такому благословенному стані, коли розум не може стримати язика.
– Черга за Гоймом, – сказав король. – Гойм, – додав він, – ти знаєш мене, без відговорок. Ми усі відаємо, що ти великий знавець і обожнювач жіночих принад, що без кохання жити не можеш; поза ці стіни нічого не виходить. Сповідайся!
Гойм крутив головою на всіх боки, а рукою бавився з порожнім келихом.
– Ге! Ге! – засміявся він.
Кіан тихенько налив йому вина.
Міністр машинально підніс келих до рота і випив із тією безглуздою жадібністю, властивою вже сп’янілим, яких мучить диявольська спрага.
Його лице вкрилося пурпуром.
– Ге! Ге! – почав він, белькочучи. – Хочете знати, як виглядає моя коханка... але я, милі панове, не маю і не потребую мати коханку, бо маю богиню за дружину!
Усі хором засміялися; лише король слухав, допитливо і поважно вдивляючись у нього.
– Смійтеся, – мовив Гойм, – хто не бачив її, той не бачив Венери, а гадаю, що й Венера поруч із нею видалася би прачкою з передмістя. Чи можу я описати її? В однім її чорнім оці є стільки могуті й краси, що жоден смертний не зможе їй спротивитися. Її постать осоромила б різець Праксителя... на її усміх немає слів, але те божество суворе і страшне, і той усміх розквітає не щодня.
Присутні недовірливо хитали головами, Гойм хотів зупинитися – король ударив по столу:
– Краще опиши її: це зітхання, а не образ.
– Хто ж опише досконалість? – додав Гойм, підвівши очі до стелі... – Вона має всі красóти і жодної вади.
– Я готовий повірити, що вона вродлива, – вигукнув Ланьяско, – якщо непостійний Гойм уже три роки в ній кохається і не полює по чужих нетрях.
– Гойм перебільшує! Він п’яний! – перебив Фюрстемберг. – Як це? Вродливіша від княжни Тешенської?
Гойм знизав плечима, тривожним оком змірюючи короля, але той спокійно спитав?
– Тут немає міркувань, вищих за правду... вродливіша від Любомирської?
– Найясніший Пане, – крикнув Гойм, захоплюючись, – княжна – це вродлива жінка, а моя дружина – це богиня. В усьому дворі, в усьому місті, в усій Саксонії, в усій Європі немає такої другої!
Зала зазвучала огромним, велетенським, шаленим сміхом.
– Який забавний п’яний Гойм!
– Який потішний п’яний акциз!
– Що за безцінна людина...
Король не сміявся; Гойм, очевидно був під впливом амброзії, забувши, де він перебуває і перед ким це говорить.
– Смійтеся, – вигукнув він, – адже всі ви знаєте мене: самі називаєте мене Дон Жуаном: так ви мені справедливо віддаєте належне, що ніхто ліпше від мене не знається на жіночій красі. Чого ж мені брехати?.. Це божество, а не жінка; досить одного її погляду, щоб запалити пожежу в найхолоднішому серці; її усміх...
Кажучи це, він мимоволі поглянув на короля. Вираз обличчя Августа, який пожадливо слухав його окличників і стежив за кожним словом, так його перелякав, що ледь не витверезив із тривоги. Гойм радий був відступити... але не міг собі заперечити і, як оціпенілий, поблід і замовк...
Марно старалися сміхом і вигуками змусити його вести далі. Гойм зі страху опритомнів, його рука машинально обіймала келих, але очі він тримав уставленими в землю і дивно замислився.
На знак короля Кіан налив йому амброзії, цокнулися келихами.
– Ми пили за здоров’я нашого божественного Геркулеса! – вигукнув Фюрстемберг. – Тепер здоров’я нашого Найяснішого Аполлона...
Декотрі пили навколішках, інші – стоячи; Гойм встав, хитаючись, і мусив спертися об стіл. Ефект вина, який на мить відклала тривога, повертався. В голові у нього шуміло – випив залпом.
Поза королівським стільцем стояв Фюрстемберг, якого король пестливо називав Фюрстхеном і якого звичайно мав за товариша у своїх любовних походеньках. Аполлон повернувся до нього.
– Фюрстхен, – тихо сказав король, – акциз не бреше; він уже кілька літ замикається і таїться зі своїм скарбом: треба його змусити, щоб нам її показав... Ужий таких засобів, яких хочеш, хай коштує найдорожче, але її треба побачити...
Фюрстемберг усміхнувся: це дуже йшло на руку і йому, й іншим. Досі номінально панівна королівська коханка, княжна Тешенська, мала проти себе усіх друзів поваленого нею великого канцлера Байхлінга, після падіння котрого вона отримала палац на вулиці Пірнайській... а Фюрстемберг – хоча свого часу служив Любомирській проти інших пань, які добивалися серця короля – був готовий служити Августу проти усіх на світі. Не надто блискуча, трохи відцвіла краса Любомирської, її панське обходження і тон починали втомлювати короля, що волів бачити в коханках більш рішучі, сміливіші, живіші характери... Усе це Фюрстемберг угадав із погляду і мови короля. Він миттєво відскочив од його стільця й опинився біля Гойма, панібратськи спершись на його поручень і нахилившись до його вуха...
– Любий акцизе! – голосно вигукнув він. – Мені соромно за тебе, що ти так бестидно брехав, і то йогомосці королеві, жартував собі й з нас, і з нього. Охоче припускаю, що дружина такого пройди й бабія, як ти, не може бути опудалом, але порівнювати її з Венерою і богинею, навіть із княжною Тешенською – то були жарти!
У Гойма знову вино заграло в голові.
– Що я говорив, – з гнівом сказав він, – то була правда! Тисяча чортів!
Сміялися з грубого викрику, але на панібратськім бенкеті король усе пробачав... по п’янці прості смертні хапали його за шию і цілували, не боячись, що Голіаф задушить їх в обіймах.
– О, ставлю тисячу дукатів у заклад, – крикнув Фюрстемберг, – що твоя дружина не може бути вродливішою від інших дам двору!..
Гоймові доливали вина... акциз пив із розпачу...
– Тримаю заклад! – блідий і п’яний, проскреготів він зубами. – Тримаю.
– Суддею... я буду суддею! – витягнувши руку, додав Август.
– А суду зволікати не годиться, – додав Август. – Гойм негайно привезе сюди дружину і на першому балу в королеви представить її...
– Гойм! Пиши! Королівський кур’єр повезе листа у Лаубеґаст... – хтось додав збоку.
– Пиши листа... негайно! – знову почали гукати звідусіль...
Миттєво йому підсунули папір, Фюрстемберг силоміць утиснув у руку перо, король поглядом квапив до виконання. Нещасний Гойм, у якому хвилинами відгукувалася чоловіча тривога і пам’ять про королівську зальотність, сам не знав, як написав диктований йому наказ дружині прибути до Дрездена, і моментально листа в нього вирвали з рук... хтось по сходах збіг у двір, аби королівський посланець негайно вирушив із листом до Лаубеґаст...
– Фюрстемберг, – шепнув Август, – я бачу по Гойму, що коли він сьогодні протверезіє, то відмінить свій наказ; треба його споїти на смерть, аби ні ногою, ні рукою не ворухнув...
– Він уже такий п’яний, що я боюся за його життя, – додав князь.
– А я ні, – спокійно сказав король, – чи вже ніхто на світі не в стані заступити Гойма? Ми б йому справили такий пишний похорон із безліччю пальм і вінків...
Усмішечка короля так подіяла, що коло Гойма вже зібралася групка з келихами, його лаяли, вигадували тости, розбавляли амброзію різними рідинами з таємно поставлених пляшок, і за півгодини... Гойм, блідий, як труп, зі звішеною головою, з жахливо відкритим ротом спав, лежачи на столі... Королівські гайдуки, на поданий знак, понесли його до ліжка. Проте, радше для обережності, ніж із турботи про здоров’я, замість перенести його на носилках додому на вулицю Пірнайську, міністра поклали в одному з королівських кабінетів і поставили на варту велетня Коянуса, який мав наказ не пускати його додому, якщо прокинеться. Однак Гойм, зовсім не прокидаючись, а лише тяжко стогнучи крізь сон, пролежав непритомний до ранку. Лише після винесення цього «трупа» в залі розпочалася вакханалія при замкнутих дверях, у тіснішому колі, свідками якої були тільки дзеркала зали.
Король був у найкращому гуморі, а променистість його лиця відбивалася на обличчях придворних. Вже ледь не світало, коли два гайдуки наршеті, як дитину, віднесли до ліжка останнього з усіх і Августа Сильного.
Ви закинете мені перебільшення в картині! На жаль! Усі її риси правдиві до найдрібнішої...
Фюрстемберг сам зостався на руїнах, майже зовсім тверезий, зняв перуку тільки щоб охолодити голову і глибоко замислився... говорячи до себе:
– Тож матимемо нове панування... Любомирська надто вже вдавалася у політику... могла опанувати короля... Навіщо йому розумна коханка? Хай лише його розважає і кохає! Це її покликання...
Побачимо пані Гойм...

І

Wir sind alle Schauspieler,
es kommt nur darauf an,
gut seine Rolle zu spielen.
H. Graf v. Brühl

(Усі ми актори, тому треба
лише добре зіграти свою роль. –
Гайнріх, граф фон Брюль)

Гарним осіннім вечором, при заході сонця, останні труби, які скликали мисливців, відлунювали в лісі, що складався зі старих ялиць і буків. Широким гостинцем [1], котрий перетинав одвічну пущу, тягнулися ловецькі загони великого двору, по боках – люди зі списами й сітями; вершники у зелених платтях із золотими галунами й капелюхах із чорними перами: посередині ряджене товариство й вози із звіриною, прикрашеною зеленими галузками. Лови мусили відбутися дуже вдало, бо мисливці були у веселому настрої, а на возах стирчали роги оленів, звисали морди кабанів із закривавленими іклами.
Попереду було видно панську свиту: чудові наряди, красивих коней та кілька амазонок із рожевими личками. Усе це було прибрано як на парадні урочистості, бо лови становили наймилішу розвагу Августа ІІ, котрий тоді більш-менш щасливо панував у Саксонії та Польщі. Сам король вів на лови, а біля нього їхав наймиліший первісток, любимий, на той час наступник трону Саксонії, на якого покладалися усі надії народу. Король, попри свій вік, виглядав ще прекрасно, бадьоро, на коні сидів по-лицарськи, а син, так само зграбний, з трохи лагіднішим обличчям, здавався коло нього молодшим братом. Дуже численний і блискучий двір оточував двох панів. Прямували на ніч до недалекого Губертсбурга, де син мав приймати батька, бо той мисливський зáмочок належав йому. В Губертсбургу на них чекала королівна Жозефіна, королівська племінниця, дочка цісарського дому Габсбургів, недавно заміжня за молодим Фрідріхом. Королівський двір був такий численний, що йому важко було вміститися у замку. Тож заздалегідь напнули намети неподалік у гаю, і там мала провести ніч значна частина панської свити. Вже було накрито столи до вечері, й у мить, коли король в’їжджав на замок, розпущене мисливство почало шукати своїх визначених пристанищ. Почала спадати темрява: під наметами вже було шумно і весело, відголоски молодечого сміху, який тамувала присутність короля і старших людей, тепер лунали вільніше. По цілоденній втомі хапалися за стоячі пляшки, хоч маршалок ще не дав знаку до столу. Намети для двору, затінені деревами, освітлювали запалені ліхтарі; тут же біля імпровізованих ясел ставили іржучих коней, голоси яких подекуди викликали грізні прокльони конюхів. Не знайомі між собою рисаки починали знайомитися з кусання і виску, ляскання батогів повертало тишу. Далі ще псарні короля давали знати про себе гавканням і гарчанням. Надівали швори; і тут також вартові мали роботу, щоб усмиряти гамір. Але під наметами не було нікого, хто б міг своєю поважністю вгамувати сміх, спів і сварки молоді. Ще сперечался про найвродливіше обличчя, про найліпший постріл, про найбільш похвальне слово Його Королівської Величності. Того дня королевич був героєм: він поклав кулею зі штуцера, влучивши йому в лоб, одинця, котрий ішов прямо на нього. Коли мисливці хижо примчали на постріл, аби роз’юшену бестію добити ножами, та вже лежала, багрянячи кров’ю землю. Король Август поцілував сина, який шанобливо торкнувся руки батька і пана, лишившись по перемозі так само холодним і спокійним, як був перед тим. Єдиною ознакою його доброго гумору було те, що потім, на стороні, він велів подати собі люльку і пускав дим далеко більшими парами, ніж звично. Тоді входила у повсюдний вжиток рослина, звана tobacco, яку і Станіслав Лещинський любив палити, Август Сильний палив її безпам’ятно, а його син Фрідріх – пристрасно. Особливо не обходилося без люльок при чоловічих учтах і пиві. Їх подавали на прусському дворі у короля, чи хто хотів чи не хотів, а якщо кому дим діяв на серце, то з нього сміялися до розпуки.
Належало до доброго гулящого тону смоктати люльку від рана до вечора. Гидували нею жінки, але їх відраза не відтручувала тогочасних панів од приємного сп’яніння, котре приносило з собою те tobacco.
Тільки дуже молодим забороняли звикати до цього трунку, який, разом із картами й вином, вважали за небезпечного спокусника.
Під наметами теж не було видно люльок. Втомлені вершники, позсідавши з коней, де хто міг, попадали на землю, на килими, на колоди й лави. Було видно, як у замку запалювалося рясне світло, і звуки музики доходили до гаю, в якому був розташований двір, служба і панська челядь. Назавтра мали полювати в іншій ділянці лісів, і завчасно дано розпорядження, щоб усі були готові. Неподалік від позбираних у громадки старших панів, на дорозі, що вела до замку, наче бажаючи дістатися до нього, походжав гарний двадцятилітній юнак.
По платтю в ньому легко було впізнати пажа, прикріпленого до особи Його Величності Короля.
Дуже зграбна, гарної будови, гнучка, ніби ламка, трохи жіночої принади постать мусила привернути до себе найбільш байдуже око. Плаття лежало на ньому, наче в нім народився, перучка – наче в ній зачесаний з’явився на світ – не покуйовдилася навіть під час ловів, а з-під неї виглядало личко, ніби з майсенської порцеляни: біле, рожеве, майже дитячої та дівочої вроди, з усмішечкою, готовою до заклику, з очима бистрими, але покірними наказам пана. Вони могли щомиті згаснути й замовкнути, або спалахнути і виразити, можливо, навіть те, чого не було в душі.
Цей гарний юнак притягував як загадка. Його любили майже усі, не виключаючи короля, а попри це, не було більш ґречного, услужливого, слухняного створіння при дворі. Він нічим не старався показувати себе, ніколи нікого не хотів затьмарити, а попри це, викликаний до якої-небудь роботи, виплутувався з неї надзвичай вправно, легко, прудко і розсудливо.
Це був убогий шляхтичок, родом із Тюрингії, останній і наймолодший з чотирьох братів Брюлів із Ґанґлоффс-Земмерн. При малесенькому дворі у Вайсенфельс його батько був якимось ще меншим радником; нібито позбувшись заборгованого батьківського маєтку і не маючи що робити з цим сином, він завчасно його віддав, аби той тримався двірської клямки, княжні вдові Фредериці-Єлизаветі, яка найчастіше мешкала у Лейпцигу. До цього міста з’їжджалися княжі двори на тогочасні ярмарки; їх понад усе любив Август Сильний, і кажуть, що на одному з них упав йому в око молодий паж зі своїм миленьким, усміхненим личком. Княжна охоче віддала юнака Його Величності королеві.
Особливо примітно, що хлопець, який ніколи в житті не бачив, а може, і не мріяв про такий панський чудовий двір, сповнений етикету, від першого дня вродженим інстинктом став на добру путь і так зрозумів свою службу, що перевершив заповзятістю і спритністю старших за нього королівських пажів. Король йому вдячно усміхався, його розважала покора хлопця, котрий дивився в очі, відгадував думки, ніколи не скривлявся і перед сонячним маєстатом короля Геркулеса й Аполлона захоплено падав обличчям доземно.
Йому заздрили ті, хто служив з ним разом, але він швидко прихилив їх добротою, лагідністю, скромністю і сердечною услужливістю. Зовсім не боялися, що таке покірне небожатко може високо зайти. Воно ж було бідне, бо родина Брюлів, хоч стара шляхетська, на той час так підупала, що родичі про неї забули. Тож він не мав іншого покровителя, крім свого принадного, милого, усміхненого личка.
Він також гарно причаровував... Жінки, надто старші, дивилися на нього зачарованими очима, а він, збентежений, опускав свої. Ніколи злосливий вираз, той пажевий дотеп, який вважали рисою двірської молоді, не виривався з його вуст. Брюль був об’єктом захоплення для пана, для високих достойників, для пань, для рівних йому і для всієї прислуги, і для королівських камерлакеїв, яким виявляв особливе пошанування, мовби вже тоді знав ту велику таємницю, що найменші здійснювали найбільші справи, і що лакеї тихесенько повалювали міністрів, а міністрам важко було зрушити лакеїв; усе це щасливо обдарованому юнакові диктував інстинкт, який йому дала щедра мати-природа.
І в ту мить, коли Гайнричок (так його пестливо називали) самотній прогулювався по стежці, що вела до замку від наметів, він, сказати б, робив це, аби нікому не заважати, але, будучи в усіх на очах, стати готовим до послуг.
Такого роду людям дивовижно служить удача... Коли він так безцільно походжав, із замку вибіг юний, так само гарний хлопець, майже ровесник літами, але платтям і зовнішністю цілковито відмінний од скромного Брюля.
По хлопцеві було видно, що той упевнений в собі – вже йому мало чого бракувало. Доброго зросту, мужній, вправний, з чорними очима, які бистро дивилися на світ, з панською статурою, молодик жваво йшов, заклавши одну руку за широку, багато вишиту жилетку, а другу – під поли мисливського плаття, препишно обшитого галунами. Перука, яку мав на ловах, слугувала йому капелюхом. Риси його обличчя, порівняно з миленьким личком Брюля, ніби мальованим італійським майстром XVIII століття, мали зовсім інший характер. Перший хлопець був більше схожий на придворного, другий – на солдата.
Останньому всі кланялися по дорозі й увічливо вітали його, адже це був товариш і приятель королевича з дитячих літ, найулюбленіший спільник його ловів, повірений малих таємниць, граф Олександр Сулковський (син також немаєтного польського шляхтича), якого колись узяли пажем на двір Фрідріха, а тепер він завідував господарством і ловами королівського сина. Багато значило вже лише те, що королевич довірив йому наймиліше, що в нього було на світі, бо полювання становило для нього не забавку і розвагу, а усю зайнятість і найважливішу роботу. Сулковського шанували й заразом побоювалися, бо хоч Август ІІ виглядав невмирущим при своїм здоров’ї та силі, раніше чи пізніше це божество мусило скінчити як найпростіший смертний. З новим сонцем на сході й ця зірка мала вийти на саксонський горизонт і присвічувати йому своїм блиском.
При виді Сулковського, що наближався, скромний королівський паж зійшов з дороги, набув вигляду ягняти, трохи зігнувся, чарівно всміхнувся і, здавалося, виявляв таку радість, ніби йому з’явилася найвродливіша з богинь двору Августа. Сулковський прийняв цей усміх і німе, сповнене шаноби привітання поважно й заразом ласкаво. Він, вийнявши з-за жилетки руку, похитав нею і трохи нахилив голову, вповільнив крок, підійшов і, повертаючись до Брюля, весело сказав:
– Як ся маєш Гайнріху! Що ж так самотньо роздумуєш? Щасливий ти, що можеш відпочивати, а я тут за все відповідальний і не знаю, з чого почати, щоб ні про що не забути.
– Якби граф велів мені допомогти?
– А, ні, дякую тобі! Треба виконати свої обов’язки! Для такого гостя, як наш милостивий пан, усілякий труд милий.
Він злегка зітхнув.
– Що ж? Полювання вдалося; я, як ти знаєш, не міг бути на ньому, вислав ловчого з екіпажами, в замку було стільки приготувань...
– Так! Полювання відмінно вдалося. Найясніший Пан був у гуморі, в якому його віддавна не бачили.
Сулковський нахилився Брюлеві до вуха:
– Хто ж там тепер в алькові панує? Га?
– Їй-Богу, не знаю: нібито маємо безкоролів’я.
– А! А! Цього не може бути! – засміявся Сулковський. – Діскау? Ні...
– А! Ні, то давно поховані речі... Я, не знаю.
– Як же ж ти, королівський паж, не знаєш?
Брюль з усміхом погляднув на нього.
– Коли усі знають, пажі знати не повинні... Ми – як турецькі muets [2], глухі й німі.
– А! Розумію, – відказав Сулковський, – але, між нами.
Брюль наблизився до графового вуха і кинув у нього потаємне слівце, тихе, як шелест листочка, що спадає з дерева восени.
– Інтермецо! – сказав Сулковський. – Здається, що тепер, по багатьох великих драмах, кожна з яких коштувала нашому дорогому панові стільки болю, грошей і турботи, ми вже зупинимося на інтермецах.
Сулковському, який буцімто прямував під намети, вже не було туди нагально, ані назад у замок. Взявши Брюля під руку, що явно порадувало пажа, замислений, він почав прогулянку з ним.
– Маю хвилину передишки, – озвався Сулковський, – мило мені скористатися нею у вашому товаристві, хоча ми обидва так потомлені, що й розмова може бути трудом.
– О! Мені ж нічогісінько! – відказав Брюль. – Повірте мені, графе, для вас я ходив би цілу ніч і не почувався втомленим. Від першої миті, коли я мав щастя наблизитися до вас, відчув заразом найвищу пошану і, якщо мені годиться це сказати, найвищу, найглибшу приязнь. Чи маю признатися? Бо насправді я вибрав прогулянку по цій доріжці з якимось передчуттям, із надією, що вас хоч іздалека побачу й привітаю, а тут мені трапилося таке щастя.
Сулковський поглянув на зраділе, просвітлене обличчя і стиснув подану руку.
– Вірте ж мені, – озвався він, – що не трапили на невдячного: при дворі така безкорислива приязнь рідкісна, а взявшись удвох за руки, можна далеко зайти.
Їх очі зустрілися. Брюль хитнув головою.
– Ви є при королі та в ласках.
– О! О! – відказав Брюль. – Не втішаю себе.
– Ручаюся вам! Я чув це з власних вуст Найяснішого Пана, він хвалив вашу услужливість і розум. Ви є в ласках або на шляху до них... це залежить від вас.
Брюль вельми скромно склав руки.
– Не втішаю себе.
– Я кажу вам, – повторив Сулковський, – я маю серце Фрідріха, можу похвалитися тим, що він зве мене другом. Гадаю, він без мене б не обійшовся.
– Ви – це зовсім інше, – жваво перебив Брюль, – ви мали щастя від наймолодших літ супроводжувати королевича, мали час здобути його серце, а хто б не прив’язався, зблизившись з вами!! Щодо мене, то я тут майже чужий. Завдячую ласці княжни, що вона мене помістила при Його Королівській Величності; стараюся виявити свою вдячність, але як же важко втриматися на слизькому паркеті двору. Чим більше відданості проявляю до пана, якого шаную і люблю, тим більше заздрощів заробляю. За кожний панський усміх мені платять поглядом, сповненим отрути. Людина могла би бути найщасливішою, а мусить тремтіти.
Сулковський слухав спантеличений.
– Так! Це правда, – сказав він, – але ви багато маєте за собою і не маєте підстав боятися. Я за вами стежив, ви взяли предивовижний підхід: ви скромні й маєте терпіння. При дворі досить зайняти місце, то мимоволі зрушиш, а хто надто кидається, той налегше падає.
– О! Я черпаю найдорожчі поради з ваших вуст! – викрикнув Брюль. – Що за щастя мати такого провідника.
Сулковський, здається, взяв за щиру монету цей вигук приятеля і всміхнувся з непомітною гордістю: йому лестило визнання того, в чому в глибині душі він був найсильніше переконаний.
– Не лякайся, Брюль, – додав він, – іди сміливо, і розраховуй на мене.
Ці слова ніби привели молодого Гайнріха у найвищий захват: він склав руки як до молитви, його обличчя блискало радістю, поглянув на Сулковського і наче лише вагався, чи не має кинутися йому до ніг.
Великодушний граф із покровительською добротою обійняв його.
У цю мить залунали труби на замку: це був якийсь знак, вочевидь, зрозумілий для молодого фаворита, котрий, лише давши товаришеві сигнал рукою, що мусить поспішати, жвавим кроком кинувся до замку.
Брюль залишився сам, трохи вагався, що з собою робити. Король звільнив його від вечірньої служби і дозволив йому спочити цього вечора, тож Брюль мав цілковиту свободу. Під наметами розпочиналася вечеря для двору. Зразу він хотів піти й розважитися разом з іншими, потім, подивившись туди здалека, задуманий попрямував стежиною, що вела у глиб лісу, пішов повільним кроком. Можливо, він хотів побути сам на сам із думками, хоча вік і личко Брюля не дозволяли помислити про його глибокі роздуми. При тогочасному дворі, повному любовних пригод і жіночих інтрижок, швидше б годилося запідозрити його у якій-небудь сердечній хворобі. Але на вельми спокійному обличчі не було видно сердечної турботи, яка вимальовується на ньому симптомами, що їх легко впізнати. Брюль не зітхав, дивився холодно, мав наморщені брови, затяті губи, швидше щось прораховував і метикував, ніж боровся з почуттям.
Так глибоко задумавшись, він проминав намети, коней, псарні, розкладені вогнища, людей, зігнаних для ловів, які під’їдали хлібом, вийнятим із торб, коли поруч пеклися олені й варилися пряні юшки для панів. Коло двохсот зігнаних для облави вендів тихо балакали незрозумілою мовою, не сміючи навіть голосно засміятися. З наметів долітали веселі вигуки, ці споглядали, й чим там шуміли гучніше, тим тихіше старались поводитися тут. Кілька ловчих чувало над цією черню, яка мусила принести собі хліб із дому, бо про неї одну не пам’ятали в замку. Для собак готували страву в котлі, а про них ніхто не клопотався. Тож швидко скінчили вечерю на хлібі й воді. Більша частина вже влягалася під деревами на траві, аби до ранку підкріпитися сном. Брюль, ледве кинувши на них оком, пішов далі. Вечір був красний, спокійний, теплий, ясний, і якби не опадання жовтого листя зі старих буків, він нагадував би весну. В повітрі здоровий аромат лісів, запах зів’ялої зелені, випари ялиць розносилися легким вітерцем, який ледь порушував галузки.
За гаєм, у якому таборувалися, панувала тиша, самотність, пустиня; гамір заледве долітав сюди, дерева затуляли замок – можна було подумати, що перебуваєш далеко від людей.
Брюль підвів голову і зітхнув вільніше; обличчя, котрого він не потребував змінювати для людей, ніби випущене на свободу, набуло нового виразу: легка, сардонічна усмішка пробігла по ньому й обличчя втратило ту добродушну, лагідну красу. Однією рукою хлопець підперся в бік, другу приклав до вуст, задумався. Він гадав, що зовсім один, але який же був його подив і майже переляк, коли за кілька кроків, під велетенським буком, він помітив якісь дві постаті – невідомі, дивні, підозрілі. Брюль мимоволі відступив на крок і почав приглядатися пильніше. Справді, лише за кілька десятків кроків од королівського табору виглядали дивними, підозрілими навіть ці двоє людей, що сиділи під деревом. Біля них було видно лежачі подорожні костури й дві торбинки, щойно зняті з плечей.
Вечірня темрява не давала добре розпізнати ні облич, ні вбрання; але Брюль радше здогадався, ніж побачив, що то були скромні, по-подорожньому вдягнені двоє молодих, як він сам, чоловіків.
Трохи пильніше вдивившись, він побачив обличчя, котрі здалися йому шляхетніших рис, ніж мандрівної ремісничої челяді, за яку зразу він мав охоту їх прийняти. Потиху йшла розмова, та Брюль не міг почути її.
Але що ж тут, під боком у короля, могли робити на узбіччі ці подорожні? Цікавість, побоювання, недовіра не дозволили йому піти. Задумався: чи не слід повідомити в намети?
Потім, ведений більше інстинктом, ніж розрахунком, він прискорив крок і став так, щоб його могли побачити ті, хто сидів на землі. Його поява мусила здивувати спочивальників, бо ж один із них спішно встав і, придивляючись до прибулого, ніби хотів спитати, що він тут робить і чого від них хоче?
Брюль, не чекаючи цього питання, підійшов на кілька кроків і озвався досить суворим тоном:
– Що тут ваша милість робите?
– Відпочиваємо, – озвався один, що сидів на землі. – Чи тут заборонений відпочинок подорожнім?
Голос його звучав лагідно, а мова говорила про освіченість цієї людини.
– За кілька десятків кроків двір Найяснішого Пана і сам король.
– Хіба ми заважаємо? – знову додав той, що сидів, зовсім не здаючись потривоженим.
– Але ваша милість можете самі собі бути найшкідливішими, – жваво відказав Брюль. – Будь-хто з ловчих може вас тут виявити й запідозрити у якихось поганих намірах.
Спочивальник на землі відповів на це лагідним сміхом і встав, а коли він вийшов із тіні дерев, то об’явився Брюлеві юнаком вродливого і шляхетного вигляду, з довгим волоссям, що спадало на плечі. По вбранні в ньому легко можна було впізнати студента одного з німецьких університетів. Він не мав жодних прикмет, але простий одяг, довгі черевики, книжка, що виглядала з кишені, шапочка, яку носили studiosi [3], достатньо його характеризували.
– Що ваша милість тут робите? – повторив Брюль.
– Ми вийшли у мандрівку, аби на природі віддати шану Богу, аби подихати повітрям лісів, їх тишею вколисати душу до молитви, – повільно розпочав юнак. – Ніч застала нас тут: про короля, про двір ми б навіть не знали, якби до нас не дійшов ловецький гомін.
І слова, і спосіб, у який вимовляв їх чоловік, що стояв перед ним, вразили Брюля. Це була людина з якогось іншого світу.
– Дозвольте мені, – спокійно додав студент, – представити свою особу вам, як людині, що вочевидь має тут якусь владу. Я Ніколас-Людвіг, граф і пан Цінцендорфа і Поттендорфа, а в даний час studiosus, який шукає джерел мудрості й світла, мандрівець, заблукалий на манівцях світу.
Він уклонився.
Почувши це прізвище, Брюль подивився уважніше. Вечірнє світло і легкий блиск місяця, що сходив, освітили гарне обличчя студента.
Вони хвилину стояли німі, наче обидва не знали, якою мовою говорити між собою.
– Я – Гайнріх Брюль, паж, прикріплений до особи Його Королівської Величності.
Він легко вклонився.
Цінцендорф зміряв його очима.
– А! Дуже мені вас жаль! – зітхнув він.
– Як це жаль? Чому? – запитав здивований паж.
– Тому що придворство – це неволя, бо пажівство – це служба, і хоч я шаную нашого пана, мені миліше серцем і душею присвячувати себе вшануванню і служінню Пана на небесах, Пана над панами, і любов’ю потопати у Спасителі Йсусі Христі. Власне, ви знайшли тут нас на тихій молитві, коли ми думками намагались поєднатися з Господом нашим, який за нас кров’ю своєю заплатив.
Брюль такий був здивований, що на крок відступив од юнака, ніби злякався, що той – безумець, який з великою ніжністю, але дуже патетично вимомив ці слова.
– Знаю, – спокійно додав Цінцендорф, – що вам, коли ще маєте у вухах двірський щебіт і сміх, це може видатися дивним і непристойним, але тільки-но випадає нагода побожною думкою закалатати у серце приспаного християнина, як же цього не зробити?
Брюль стояв німий.
Цінцендорф підійшов до нього.
– Це година молитви... слухай, пан, ліси шумлять вечірній хор: хвала Господу в вишніх! Струмок дзюрчить молитовні слова, місяць вийшов присвічувати богослужінню природи, а наші серця чи не мали б поєднатися зі Спасителем у цю врочисту хвилину?
Остовпілий паж слухав і, здавалося, не розумів.
– Ви бачите перед собою дивака, – додав Цінцендорф, – але як ви зустрічаєте світських диваків і вибачаєте їм, то чи не маєте бути поблажливим до захвату, що плине з палкого духу?
– Воістину, – прошепотів Брюль, – я сам побожний, але...
– Але, напевно, ховаєте свою побожність на дні серця, боячись, аби її не торкнулися рука чи слово невігласів? Я вивішую її мов знамено, бо готовий боронити її своїм життя і кров’ю. Брате у Христі, – сказав Ціндендорф, наближаючись до нього, – якщо тебе обтяжило життя в окропі й вирі цього двору, бо інакше не можу пояснити вашої самотньої вечірньої прогулянки, сядь тут спочити з нами, помолімося разом. Я відчуваю в собі прагнення молитви, а удвох, утрьох братерськи зміцнена, вона може долетіти до трону Того, який за нас, хробаків, кров свою віддав. Брате!
Брюль, ніби злякавшись, щоб його не затримали, трохи відійшов.
– Я звик молитися сам, – сказав він, – а туди мене кличуть обов’язки, тож даруйте мені.
Він показав рукою в той бік, звідки доходив гамір.
Цінцендорф стояв.
– Жаль мені вас, – вигукнув він, – якби ми тут, під цим деревом, заспівали вечірню пісню: Бог наша твердиня, Бог наша надія... [4]
– Тоді б, – доказав паж, – це почув великий ловчий або котрийсь із підкоморіїв короля, і нас не замкнули б у кордегардії, бо тут її немає, але відправли б до Дрездена під Фрауенкірхе й посадили на гауптвахту.
Сказавши це, він знизав плечима, легко вклонився і хотів іти, але Цінцендорф заступив йому дорогу.
– Чи справді тут заборонено знаходитися? – запитав він.
– Це може ввести вас у підозру і наразити на неприємності. Бажаю вам піти звідси. За Губертсбургом є село і господа, яка дасть вигíдніший нічліг, ніж буковий пень.
– Кудою ж маємо йти, аби не трапити на дорогу Найяснішого Пана? – запитав Цінцендорф.
Брюль показав рукою і вже відходив.
– Оминути гостинець буде досить важко, пане графе; але якщо я можу вам служити, виводячи під своєю опікою на дорогу, то служу.
Цінцендорф і його мовчазний товариш нашвидку побрали свої вузлики й палиці та поспішили за Брюлем, який, здавалося, зовсім не був радий цій зустрічі. Цінцендорф мав час трохи охолонути з екстазу, в якому застав його Брюль своєю несподіваною появою. В ньому було видно людину вищого товариства і пристойну в обходженні. Зовсім охолонувши, він навіть перепросив за те, що так дивакувато говорив.
– Не дивуйтеся, – холодно сказав він, – усі ми називаємося християнами й синами Божими, а по суті ми – погани, попри обітниці, дані на хрещенні. Тож обов’язком кожного є навертати й апостольствувати; я роблю це завданням свого життя. Що від науки у словах, якщо її немає в ділах? Католики, протестанти, реформовані, усі, усі ми є поганами життям своїм. Не вшановуємо богів, бо немає їх вівтарів, але приносимо їм жертви. Кілька священиків сперечаються і плюють одне в одного через догмати, а Спаситель на хресті спливає кров’ю, котра даремно всотується в землю, бо люди не хочуть бути спасенні нею.
Він зітхнув.
У ту мить, коли він скінчив свої урочисті слова, показався табір, і з нього бухнув грюкіт кухлів, які наповнювали з галасом. Цінцендорф подивився настраханий.
– Чи це не вакханалія, тільки що я не чую «Евое»! – вигукнув він. – Ходімо швидше, я почуваюся приниженим і прибитим до землі.
Брюль, ідучи попереду, нічого не відповів. Так вони оминули табір, ідучи боком, він показав їм близький гостинець, а сам, ніби щонайшвидше хотів звільнитися від цього товариства, жваво стрибнув до освітленого намета.
У нього в ушах ще звучали дивацькі слова Ціндендорфа, коли ще більш особливе видовище представилося його очам у наметі. Справді у ті часи й при тому дворі воно не було таким безпрецедентним, аби вразити, однак мало хто публічно з’являвся в такому стані, в якому Брюль застав пана військового радника Паулі.
Радник лежав посеред намета на землі, велетенський порожній розбитий бутель – коло нього, обидві руки розпластані, обличчя багряне, вбрання порозщібуване, подерте, а великий гончий пес, знати, панський фаворит, сидячи над ним, лизав йому обличчя і скавучав...
Люди, що стояли навколо, сміялися до розпуки.
Військовий радник Паулі, який був зобов’язаний завжди перебувати під рукою короля задля опрацювання численної кореспонденції, котру, по тверезості й по п’янці, дуже вміло редагував із канцелярською вправністю, – не вперше так нещасливо був переможений бутлем.
Часто, по дудліжах, йому траплялося спочивати і в м’якенькому ложі, й під лавою, і біля стіни, але так скандально, як сьогодні, бути виставленим на посміховисько... це переходило міру.
Брюль, заледве побачивши, кинувся до нещасного і заходився піднімати його з землі. Інші, опам’ятавшись допомогли йому, і чималими зусиллями вдалося усунути пана радника з чужих очей, поклавши його на ложе з сіна, яке було приготоване в кутку. У мить, коли троє рушили його з землі, Паулі прокинувся, поповз очима по близьких обличчях і пробелькотів:
– Дякую тобі, Брюль... я все знаю, розумію, я не п’яний... так, зомлів. Ти надзвичайно добрий хлопець: дякую тобі, Брюль.
Сказавши це, він приплющив повіки, тяжко зітхнув, буркнув: «От-то служба!!» – і заснув.




1. Гостинець – великий битий шлях.
2. Muets (фр. букв. – німі) – тут: люди, що вміють зберігати таємниці (особистими слугами турецького султана переважно були глухонімі).
3. Studiosi (мн., лат.) – студенти (однина – далі в тексті – studiosus).
4. Хорал Мартіна Лютера, який вважається гімном Реформації.

Цвіт папороті


1

З давніх давен усім відомо, особливо старим бабусям, які про це розлого і багато розповідають увечері при комині, коли в нім ясно горять і весело потріскують дровенята, що в ніч на Івана Купала, найкоротшу в усьому році, цвіте папороть, а хто знайде її квітку, зірве і збереже, той матиме велике щастя на землі.
Уся біда в тім, що ця ніч тільки одна в рік, і надзвичайно коротка, а в кожнім лісі зацвітає лише одна папороть, і то в такому закутку, так схована, що треба неймовірного щастя, аби на неї трапити.
Ті, хто знається на цих чудесах, говорять ще й те, що дорога до цвіту дуже важка і небезпечна, що там перешкоджають, обороняють, недопускають різні страхи, й потрібна величезна відвага, аби здобути цю квітку.
Далі ще оповідають, що саму квіточку спершу важко розпізнати, бо вона здається маленькою, бридкою, непримітною, і лише зірвана перетворюється у чашечку чудесної краси та ясноти.
Так воно важко дійти до тої квіточки й ухопити її, що мало хто її бачив, а старі люди знають про неї лише з чуток, тож кожен розповідає інакше і додає чогось свого.
Але певне те, що вона цвіте у ніч на Івана Купала, коротко, доки кури не запіють, а хто її зірве, той уже матиме те, що схоче.
Тільки-но подумає собі хоч найдивовижнішу річ – ураз йому здійсниться.
Також відомо, що лише молодий може дістати цю квітку, й то чистими руками.
Старий чоловік хочби й трапив, то вона в його пальцях розсипеться на порох.
Так люди кажуть, а в кожній казці є зернятко правди, хоча люди обгортають його в різне шмаття, що часто важко вгледіти, чи так воно є.
І з цією квіткою певне одне те, що вона зацвітає в ніч на Івана Купала.
Одного разу був собі хлопець, який мав ім’я Яцусь, а в селі його прозивали Цікавим, бо завжди нишпорив, шукав, слухав, а що було дістати найтяжче, він того прагнув найпалкіше... таку вже мав натуру. Що знаходив під ногами, по що тільки рукою треба було сягнути, тим він нехтував, мав за дурничку, а чого мусив добиватися, ламаючи шию, те йому найбільше смакувало.
Тоді раз трапилось так, що коли ввечері сиділи при вогні, а він собі ножиком вирізав кия, бо хотів неодмінно настромити на нього собачу голову, – стара німчиха, страшенно розумна баба, яка по світу бувала і все знала, почала оповідати про ту квітку папороті...
Цікавий Яцусь слухав і так заслухався, що аж кий у нього випав з рук, а він ледь не порізав собі пальців ножиком.
Німчиха так оповідала про цвіт папороті, наче бачила його власними очима – хоча по її лахмітті не було видно, що баба щаслива. Коли вона скінчила, Яцусь сказав собі: хай там що, а я мушу дістати той цвіт.
Дістану його, бо людина як дуже захоче і скаже собі, що так мусить бути, – завжди врешті доб’ється свого.
Яцусь часто повторював це і таке мав дурне переконання.
Одразу під селом, у якому стояла хата батьків Яцуся, з садом і полем, – недалеко був ліс, і саме біля нього святкували Івана і палили вогні у Купальську ніч.
Яцусь сказав собі: коли інші стрибатимуть через вогонь і обпікатимуть собі литки, я піду в ліс і знайду той цвіт папороті. Не вдасться одного року – піду на другий, на третій, і ходитиму доти, поки його відшукаю, і здобуду.
Потім він кілька місяців чекав, чекав на ту ніч, і більше ні про що не думав, тільки про це. Час йому здавався страшенно довгим.
Нарешті прийшов день, наступила ніч, якої він так виглядав; з села висипала уся молодь – палити вогні, стрибати, співати й забавлятися.
Яцусь добре помився, вдів білу сорочину, новий червоний поясок, неношені липові личаки, шапочку з павичевою пір’їнкою і з настанням темряви, як тільки надійшла пора, шмигнув до лісу.
Ліс стояв чорний, глухий, над ним темна ніч із мерехтливими зірочками, які світили, але тільки собі, бо землі з них не було користі.
Яцусь добре знав дорогу в глибину лісу, якою вона бувала в денний час. Тепер, коли він занурився в нетрі, – інша річ, бо не міг ані знайти відомої стежини, ані розпізнати дерев. Усе було якесь інше. Стовбури дерев зробилися надзвичайно товстими, ніби повалилися на землю. Вони так повиростали, що їх ані обійти, ані перелізти через них; кущі виявилися густими й колючими – таких тут ніколи не бувало; жалила кропива, кусав чортополох. Темно, хоч очі виколи, а серед цієї густої пітьми щораз то пара якихось очей – засвітяться і дивляться на нього, ніби хочуть його з’їсти, то міняться жовтим, зеленим, червоним, білим, то... раптом блимнуть і гаснуть. Безліч очей тих з’являлося праворуч, ліворуч, угорі, внизу, але Яцусь не злякався їх. Він знав, що вони лише хотіли його настрахати, і буркотів, що то страхи на ляхи! Він ішов далі, але яка ж то була тяжка справа з тим ходом! То йому стовбур дорогу завалив, то він через того перекинувся. Дереться-дереться, а коли нагору вліз і має спуститися, бачить, а стовбур зробився такий малий, що він міг би його ногою переступити.
Далі стоїть на дорозі сосна, вгорі їй немає кінця, внизу стовбур товстий як вежа. Хлопець ходить довкола стовбура, ходить, аж доки обійшов, дивиться, а то така тонка палиця, що її можна вистругати на кия...
Тоді зрозумів Яцусь, що це все були витівки нечистої сили.
Потім на його дорозі стала така гущавина, що й пальця не просунеш, але Яцусь як кинувся, штурхнув, замахнувся, скрючився, зіщулися, вигнувся і щасливо продерся...
Іде, а тут болото і трясовина. Обійти неможливо; спробував ногою – грузне, що й дна не дістанеш. Де-не-де купини виглядають, то він із купини на купину. Тільки ступить на котру, то вона в нього з-під ніг вислизає, але як почав бігти, дістався на другий бік болота. Дивиться позад себе, а купини виглядають ніби людські голови з болота і сміються... Далі вже, хоч круто і без дороги, йшлося йому легше, тільки злякався, що якби йому випало сказати, кудою назад до села, то вже б не розпізнав, у якій стороні воно лежало.
Втім дивиться хлопець: перед ним велетенський цвіт папороті, але такий, як найстаріший дуб, а на одному його листку насподі світиться, наче брильянт, квітка – мов приліплена...На ній п’ять золотих листочків, а посередині око, що сміється і так постійно обертається, наче млинове колесо... В Яцуся забилося серце, він витягнув руку і вже мав ухопити цвіт, коли не знати звідки... запіяв когут: квітка розплющила велике око, блиснула ним – і згасла. Тільки сміх почувся довкола, але чи то так листя шурхотіло, чи що сміялося, чи жаби скрекотіли – цього Яцусь не міг збагнути, бо в нього в голові завирувало, зашуміло, ніби хтось ноги попідтинав, і хлопець звалився на землю.
Потім він уже не знав, що з ним сталося, доки не опинився у хаті на постелі, а мати, плачучи, сказала, що шукала його по лісу і над ранок знайшла напівживим.
Тепер Яцусь добре усе пригадав, але ні в чому не признався. Йому було соромно. Він лише сказав собі, що на цьому не кінець: прийде друге Івана Купала, побачимо...
Увесь рік він думав тільки про це, але, щоб люди з нього не насміхалися, нікому нічого не говорив. Тоді він знову добре помився, надів білу сорочку, червоний поясок, неношені липові личаки, – й коли другі пішли до вогнищ, він – у ліс.
Думав, що йому знову доведеться пролазити, як уперше, але той самий ліс і та сама дорога зробилися зовсім іншими. Стрункі сосни й дуби стояли широко порозставлювані на голому полі, всіяному камінням... Від одного дерева до другого треба було йти та йти, і хоча здавалося близько, він не міг дійти, дерева ніби втікали од хлопця, а велетенські камені – усі порослі мохом, слизькі, хоча лежали нерухомі, ніби виростали з землі. Поміж них було різної малої та великої папороті, наче хтось засіяв, але цвіту – ніде. Спочатку папороть була Яцусеві по кісточки, потім до колін, по пояс, далі по шию і нарешті потонув у ній, бо переросла його... Вона шуміла як море, а в шумі наче було чути сміх, наче зойк і плач. На яку ногу ступив, папороть сичала, якою рукою вхопив її, ніби з неї кров текла...
Йому здавалося, що минав цілий рік – такою довгою була та дорога... Цвіту – ніде... одначе хлопець не завернув і не втратив духу, а йшов далі.
Врешті-решт, бачить, здаля світиться та сама квітка – п’ять золотих листочків довкола, а посередині око обертається, як млин...
Яцусь підбіг, витягнув руку, знову заспівали півні, й видіння зникло.
Але тепер уже він не упав, не зомлів, лише сів на камені. Спочатку йому збиралося на сльози, потім відчув гнів у серці й усе в ньому обурилося.
– Пощастить утретє! – гнівно вигукнув хлопець... А що почувався змученим, то ліг між каменями на моху і заснув.
Ледь приплющив очі, як йому почало снитися. Бачить: стоїть перед ним квітка з п’ятьма листками, з вічком посередині й сміється...
– Ну що, тобі вже досить? – каже йому. – Будеш мене переслідувати?
– Що сказав я раз, те мусить статися, – буркнув Яцусь. – На цьому не кінець – матиму тебе!
Один листочок квіточки видовжився, мов язичок, і Яцусеві здалося, що той ніби наперекір йому показався; потім усе зникло, і хлопець спав твердим сном до ранку. Прокинувшись, хлопець побачив, що лежить у знайомому місці на узліссі, недалеко від села, і сам не знав, чи те, що було вчора, має звати сном чи явою. Повернувшись до хати, він почувався таким утомленим, що мусив лягти до сну, а мати сказала йому, що виглядає наче з хреста знятий.
Цілий рік, нічого нікому не кажучи, він увесь час думав, як би здобути цвіт. Однак нічого не міг вигадати – треба було покладатися на своє щастя, на долю чи недолю.
Увечері він знову надів білу сорочку, червоний поясок, неношені личаки, й хоч мати його не пускала, як тільки стемніло, побіг до лісу.
Знову сталося щось інше: ліс був такий, як завжди у будень – ніщо вже у ньому не мінялося. Стежки й дерева були знайомі, жодного чудовиська хлопець не зустрічав, а папороті ніде й на ліки. Але йому легше було відомими стежками дістатися далеко-далеко в гущавину, де, хлопець добре пам’ятав, росла папороть... Він знайшов її на місці й ну в ній гребтися, але цвіту ніде ані сліду.
По одних лазили хробаки, на других спали гусениці, листя інших посохло. З розпачу Яцусь уже хотів покинути даремні пошуки, коли – під самими ногами побачив квітку. Вона мала п’ять золотих листочків, а посередині око, що світилося. Хлопець витягнув руку й ухопив квітку. Його запекло, як вогнем, але він не кинув... міцно тримав.
Квітка почала рости в нього на очах і стала такою світлою, що Яцусь мусив прикрити повіки, аби не осліпила його. Відразу пихнув її за пазуху, під ліву руку на серце... втім до нього озвався голос:
– Ти взяв мене – це твоє щастя, але пам’ятай про те, що хто мене має, той може все, що хоче, тільки ні з ким і ніколи йому не можна ділитися своїм щастям...
З великої радості Яцусеві так потьмарилоя в голові, що він не дуже зважав на цей голос:
– А! Байдуже! – сказав він про себе. – Аби мені було добре на світі...
Він одразу відчув, що та квітка прилинула йому до тіла, приросла і запустила корінці у серце. Хлопець дуже втішився, бо тепер не боявся, що вона втече або відберуть її.
З шапочкою набакир, підспівуючи, він повертався назад. Дорога перед ним світилась, як срібна полоса, дерева поступалися, кущі відхилялися, квіти, котрі він минав, доземно йому кланялися. Ступав із піднятою головою і тільки мріяв, чого має жадати. Насамперед йому захотілося палацу, велетенського села, численної прислуги й страшенного панства; ну і ледве подумав про це, як опинився на узліссі, але уже в зовсім не знаній околиці...
Подивившись на себе, хлопець не міг себе впізнати. Він був одягнений у плаття з найліпшої саєти, на ногах мав черевики з золотими підківками, оздоблений пояс, сорочку з найтоншого силезького полотна.
Тут же стояла карета, шість білих коней у позолочених хомутах, прислуга в галунах – камердинер подав йому руку, кланяючись, посадив у карету і – вйо!
Яцусь не сумнівався, що його везуть до палацу; так і сталося. За мить карета була коло ґанку, на якому чекала численна прислуга...
Тільки жодного знайомого, приятеля, усі обличчя невідомі, особливі, наче перелякані й повні тривоги.
Зате він мав на що дивитися, увійшовши в палац... Страх, що то була за розкіш і який достаток – тільки пташиного молока бракувало.
– Ну! Тепер я поживу! – мовив Яцусь і, оглянувши усі кути, спершу пішов до ліжка, бо його сон брав після цієї трудної ночі. Як ліг він у пух на тонесеньку білизну, вкрившись шовковою ковдрою, і як заснув – сам не знав, скільки годин там пролежав. Прокинувся, коли йому страшенно захотілося їсти.
Стіл був накритий, готовий і такий незвичайний, що тільки-но Яцусь про щось подумав, те саме на полумиску до нього підсувалося. І як спав дуже довго, так тепер, почавши їсти й попивати, не переставав, доки вже не було про що думати і втратився смак до їжі.
Потім хлопець пішов до саду.
Увесь він був засаджений такими деревами, на яких було повно разом і квітів, і плодів; і відкривалися щораз нові краєвиди. З одного боку сад прилягав до моря, з другого – до чудового лісу; посередині пливла річка. Яцусь ходив, відкривав рота, дивувався, але найбільш йому здавалося незрозумілим те, що він ніде не міг побачити ані своєї знайомої околиці, ані того лісу, звідки вийшов, ані села. Він ще за ними не затужив, але... от якось хотілося йому знати, де вони поділися.
Його оточував світ, зовсім чужий йому, красивий, прекрасний, але не свій. Йому ставало якось печально. Одначе, покликавши людей, котрі почали збігатися, низько йому кланятися, усе виконувати, чого тільки він бажав, і давати йому такі солодощі, що після них лише можна було облизуватись, – Яцусь забув про рідне село, про хату і батьків.
Другодні, за його бажанням, хлопця повели до скарбниці, де купами лежало золото, срібло, діаманти й такі різні особливі мальовані папери, за які можна дістати, що тільки душа забажає, хоч вони були простими клаптиками, як усякий інший папір.
Подумав собі Яцусь: «Милий Боже, якби я міг це одною-другою жменею послати батьку й матері, братам і сестрам, аби прикупили собі поля чи худоби». Але він знав про те, що його щастя таке, що його ні з ким не можна розділити, бо відразу все пропаде.
– Мій милий Боже! – сказав він про себе. – Чогоо я маю про когось дбати або неодмінно помагати? Чи то вони розуму і рук не мають? Нехай кожен іде й шукає цвіт, і дає собі раду, як може; аби мені було добре.
І так жив собі Яцусь далі, вигадуючи дедалі щось нове для розваги.
Тож він будував щораз нові палаци, перероблював сад, сивих коней міняв на гнідих, а карих на буланих, подіставав дивовижних речей з усіх кінців світу, одягався у золото і дорогоцінне каміння, до столу йому привозили ласощі з-за моря, доки врешті все йому набридло. Тож після фрикадельок він їв сиру ріпу, а після куріпок – свину грудинку і картоплю, але й це йому приїлося, бо ніколи не знав голоду.
Найгірше було з тим, що він не мав що робити, бо йому не впадало братися ні до сокири, ні до грабель, ні до заступа. Починав страшенно нудитися і не знав на це іншої ради, окрім як мучити людей, що йому робило сяку-таку розвагу, та й вона врешті надокучила...
Так минув рік і другий: хлопець мав усе, чого душа забажала, але це щастя часом здавалося йому таке дурне, що набридало жити.
Тепер його найбільше терзала туга за своїм селом, за хатою і батьками, аби хоч побачити їх, аби довідатися, що там із ними діється... Він дуже любив маму, а як згадував її, то серце стискалося.
Одного дня він здобувся на велику відвагу і, сівши у карету, подумав, що треба йому опинитися у селі перед хатою батьків. Коні відразу рушили, летіли, як вітер, і не озиралися, доки не спинилися перед подвір’ям, добре знаним Яцусеві. В нього сльози потекли з очей.
Усе було таке, яке він покинув кілька років тому, але постаріле, а після тих розкошів, до яких він звик, здавалося йому ще біднішим.
Старі ясла біля криниці, пеньок, на якому він рубав дрова, ворітця з подвір’я, дах, порослий мохом, драбина біля нього... стояли як учора. А люди?
З хати вихилилася стара згорблена жінка у замазаній сорочці, боязко поглядаючи на карету, яка стала перед хатою.
Яцусь вийшов; першим, хто зустрів його на подвір’ї, був старий Бурко, ще худіший, ніж колись, із наїжаченою шерстю. Завзято гавкав на нього, присідаючи, й ані подумав упізнати.
Яцусь підійшов до хати, на її порозі, спершись об косяк дверей, стояла мати, але й та, здавалося, не впізнавала в ньому свого рідного.
Серце Яцуся калатало від великого зворушення.
– Мамо! – вигукнув він. – Та це ж я, ваш Яцек!
Старенька здригнулася на цей голос, очі, почервонілі од диму і плачу, повернула до нього і стояла оніміла. Потім похитала головою.
– Яцусь! Годі жартувати, ясний пане! Його вже немає на світі. Якби він жив, то б уже за стільки літ обізвався до бідних батьків, а якби усе мав, як оце ви, то не дав би їм померти з голоду.
Вона похитала головою і в’їдливо усміхнулася.
– Де там! Де там! – сказала вона. – Мій Яцусь мав щире серце і навіть не схотів би того щастя, яким би не міг поділитися зі своїми.
Яцусь дуже застидався, опустив очі... Кишені мав повнісінькі золота – але тільки сягнув рукою, щоб кинути його жменю у фартух матері, то його страх узяв, що все разом утратить...
І так він стояв, стояв смиренний, осоромлений, а старенька поглядала на нього.
Поза нею збиралося сімейство, з’явилася голова батька... Серце Яцуся м’якло, але як він поглянув на свою карету, коней, людей і подумав про палац, воно знову твердло, і хлопець відчував, що цвіт папороті лежав на ньому, як залізний панцир...
Він одвернувся від старої матері, не кажучи ні слова, не дивлячись, і пішов повільним кроком, тільки чуючи за собою лютий гавкіт Бурка... Сів у карету і велів їхати назад до раю.
Але що в нім і з ним діялося, того жодна мова не виповість, жодне перо не опише. Слова старої матері, що немає щастя людині, якщо вона не може ним поділитися, лунали в його вухах як прокляття.
Повернувшись до палацу, він велів грати оркестру, придворним своїм танцювати, накрити столи; навіть трохи випив, наказав кількох людей відшмагати, але це все не помогло – він лишився дуже печальним...
Увесь рік, хоча, як звичайно, хлопець мав усе, в роті йому чогось було гірко, а на серці ніби камінь тяжів...
Урешті не зміг він витримати – через рік ізнову поїхав до свого села і до хати...
Поглянув – усе, як було: ясла, пеньок, дах, драбина, ворота і Бурко з наїжаченою шерстю – але стара мати не вийшла. На порозі в сорочині з’явився його наймолодший брат Мацек...
– А де матінка? – запитав прибулець.
– Хворі лежать, – сказав малий, зітхаючи.
– А тато?
– У могилі...
Хоча Бурко мало за п’яти його не хапав, Яцусь увійшов до хати. Стара мати, стогнучи, лежала у кутку на ліжечку. Яцусь підійшов до неї... вона поглянула на нього, не впізнала... Їй було тяжко говорити, а він не смів ні про що питати.
Його серце краялося. Він сягнув до кишені, щоб сипнути золотом на лаву – але долоня стиснулася, і його охопив паскудний страх, що втратить своє щастя.
Нечестивий Яцусь почав мудрувати.
– Старій уже небагато треба на світі, а я молодий. Вона недовго мучитиметься... а переді мною... життя, світ, панування.
І він вирвався з хати до карети, а тоді палацу; але, прибувши туди, замкнувся і плакав.
Під залізним панциром на грудях, який поклав на них цвіт папороті, прокидалося скуте і зв’язане сумління... і гризло йому серце з середини.
Тож він велів грати оркестрові, а двірні – танцювати, й почав пити, щоб заглушити сумління.
А другодні й наступними днями він, ні на мить не спочиваючи, весь час чимось захоплювався, ганяв, їздив, стріляв, слухав різні крики, їв, пив... гуляв... Нічого не помагало...
У вухах понад усіма криками лунало:
«Немає щастя людині, якщо вона не може поділитися ним з іншими!»
І року не минуло, а Яцусь висох, як цурка, пожовк, як віск – і в цьому своєму достатку і щасті мучився нестерпно. Врешті, після одної безсонної ночі, наклавши золота в кишені, він велів везти його до хати.
Він вирішив, хочби все мав утратити, а порятувати матір і родину.
– Хай вже діється, що хоче! – мовив Яцусь. – Хай загину, а більше з цим хробаком у грудях жити не можу.
Коні стали перед хатою.
Тут усе було, як раніше: старі ясла коло криниці, пеньок, дах, драбина – але на порозі хати живої душі не було...
Яцусь підбіг до дверей – вони стояли, підперті кілком; зазирнув через вікно – хата була пуста...
Втім жебрак, що стояв біля плоту, почав гукати до нього:
– А чого ви там шукаєте, ясний пане?.. Хата, усе вмерло від злиднів, голоду і хвороби...
Мов скам’янілий, стояв цей щасливець біля порогу... стояв, стояв...
– Через мене вони загинули, – сказав він про себе. – Хай же і я загину!
Ледве він це сказав, як земля розверзлася, і хлопець зник; а з ним і той нещасний цвіт папороті, котрого сьогодні вже марно шукати по світу.














Божі дари


Дорогі ж вони, дорогі ці літа ваші, мої милі діти, хоч вам так кортить попрощатися з ними, хоч у вас, як у кожного з нас, б’ється серце на думку про скидання дитячого вбрання і визволення, щоб самим піти у широкий Божий світ, скуштувати всього і познайомитися з усім, на що ви заздрісно дивитеся з вікна батьківського дому!
Але коли б ви знали, як пізніше з сивиною людина тужить і жалкує за тими днями, котрі для вас так помаленьку тягнуться; як їй дорогі навіть оті сльози, котрі вона пролила в дитинстві, солодші від неодної пізнішої усмішки...
Діти! Може, ви мені не повірите...але ото і є все щастя в житті, що молоді роки та ясні дні світання!..
З колиски ми виходимо ще овіяні небесним подихом, під враженням од неземних снів і несемо з собою душевний запас на все життя.
Подумайте тільки... погляньте довкола: яким же гарним вам здається світ у блиску того, що ви принесли з собою з неба... Як у вас б’ється серце до всього, що є прекрасне і доброчесне, як ви навіть не вірите, що існує зло!
Отож не поспішайте до нашої старості й до наших смутків; залишайтеся при ваших веселощах і вірі; ваш світ – це справжній світ; наш – його тінь і скелет; ми, старші, тільки й тому щось варті, що нам вдалося врятувати часточку зі скарбів молодості...
Аби вас переконати, що кажу правду, повідаю вам казочку про це... Казка – це для декотрих забавка, а як над нею задуматися, то на дні завжди знайдеться зернятко моралі.
Ви знаєте, що деяким святобливим людям дано йти далі, ніж є земля, і мандрувати у ті краї, до котрих можуть потрапити лише душі, й то обрані. Отож був раз такий старенький, дуже благородний і побожний, котрий жив у Італії.
Як ви знаєте, Італія – прекрасна країна, котру омиває блакитне море, вкривають пречудові гори й затіняють помаранчі, лаври й цитрини... Той старенький жив у одному з найкрасивіших італійських міст, у Флоренції, місті квітів, і, провівши молодість із шаблею, пізніший вік – за обробітком землі, коли дуже занеміг, то схотів спочинку і так собі вирішив, що буде ходити, молитися, думати про Бога і навчати маленьких.
Отож, узявши в руки палицю, він мандрував собі від села до села, поволі. А коли спинявся, то, зібравши дітей коло себе, розмірковував і оповідав їм різні цікаві й гарні історії. А що там було тепло, і світло, і погідно, а країна людна і заселена, він ходив собі поволі й проводив години дуже весело, бо йому ніколи не бракувало притулку, їжі та слухачів. Але бували в нього такі дні, що як замислився, як задумався, то весь день нерухомо просидів на спеці, ні до кого не говорячи ні слова, і коли йому відходило, то ніби прокидався з глибокого сну.
Тоді питали старенького: що з ним було? Але він не хотів відповідати, лише відговорювався, усміхався і соромився, посилаючись на якусь хворобу. А то була не хвороба, бо якби йому боліло, то потім би було по ньому видно, а старенький навпаки, ходив веселіший і з яснішим обличчям, і після такого захоплення ставав набагато бадьоріший, з непорівнянно світлішим видом і ніби окрилений...
Однак він нікому не казав, що з ним було... аж раз на нього напали діти і як почали просити, цілувати, усміхатися і допитуватися, то старенький, подивившись навколо, щоб їх часом ніхто не підслухав, – сказав їм так.
Одного разу, коли він був у захваті й душею полинув у другий світ, старенький втиснувся через причинені двері до самого неба.
То якраз була мить, коли сам Господь Бог відправляв звідти молоденькі душечки у життєву мандрівку, благословляючи їх на дорогу. Кожній з них він навішував торбинку з різними дарами... але старенький не міг угледіти, що там у кожній з них знаходилося, бо хоч був дуже побожний, але очима, щойно перенесеними з землі, не міг їх ухопити.
На щастя, якийсь святий муж, стоячи біля дверей і бачачи цікавість старенького, підійшов до нього і запитав: чи він хоче побачити, що знаходиться у тих торбинках?
– О! І дуже!
– Отож знай, – сказав святий, – що жодна душа не виходить звідси без небесних дарів, якими щедрою рукою наділяє сам Господь Бог, але потім усі душі, вертаючись назад, мусять докладно здати справу зі скарбу, їм довіреного. Поглянь тільки крізь це віконце, – додав святий, – через яке видно земну дорогу і душі, які йдуть по ній, – що воно діється з тими небесними торбинками!
Старенький, дуже цікавий до таких речей, вихилив голову через віконце і поглянув... Гостинцем [1] ішли тисячі душечок із повними торбинками на грудях... на шляху було повно люду, який у незчисленній безлічі там вирував... Нешвидко розгледівся старий у тому натовпі, але поволі постежив оком за одною, потім за другою душею і побачив, як то марнуються Божі дари. Одні йшли, співаючи, й розсипали їх по дорозі через неуважність; другі падали, не роздивившись під ноги, і розсипали те, що мали в торбинці; іншим заступали дорогу шахраї та за казна-яку цяцьку виторговували найдорожчі поклади життя... і було дуже мало таких, які довели до мети те, що їм дав Ьог – усе або примножене. Найчастіше обдерта і гола людина доходила до краю і лише біля небесних дверей помічала, що несла порожню торбинку. Були й такі, що ховали усю свою спадщину, а коли прийшли назад звітувати, їх питали, чому не скористалися з Божих дарів і не примножили їх працею?
Декторі, замість небесних брильянтів, поверталися з торбинкою грязюки і піску... інші – з торбинкою, налитою гіркими слізьми й жалем... Але цих Отець небесний притуляв до серця, бо сльози і жаль були варті дорогоцінного каміння. Дивився так і дивився старенький і був би там не знаю як довго лишився (такий був чудесний вид отих земних пілігримів у спочатку білих одежах, які замазувалися, вичищалися у сльозах і знову світилися, і знову чорніли...), якби той святий не відтягнув його од віконця.
Йому здавалося, ніби прокинувся зі сну і знову опинився на тім камені, на якім сидів при дорозі.
Але пам’ять про це видіння не стерлася в ньому все життя: потім він пригадував, із чим вийшов у життєву мандрівку і з чим повинен звідти повернутися; збирав те, що втратив; помножував те, що зібрав, а коли прийшов звітувати, упевнено наповнив решту торбинки благочестивою сльозою жалю.





















Горбата


Хто ж не знає чи принаймні не чув про ту гарну околицю, яка зветься Ойцовим і Пясковою Скалою? Це дуже красивий гірський край, де-не-де покритий лісами, поперетинаний струмками й так створений Божою рукою людям на втіху, що не можна надивитися на нього. Тепер він досить заселений, жвавий і людний, а за дуже давніх часів тільки розбійники й різні людиська ховалися в ньому, боячись сидіти деінде або потребуючи усамітнення і тиші, бо їм так було миліше. За отих-то дуже давніх часів у одній печері недалеко від Ойцова обрала була собі помешкання старенька, про яку ніхто не знав, звідки вона прийшла сюди і як її звути. Люди прозивали її Горбатою, тому що була згорбленою від старості. Однак вона ходила жваво і з палицею в руці та мішком на спині оббігала усю цю околицю, заходила до костьолів на молитву, до хат, у які приносила хворим різні ліки. Вона мала старе, жовте, поморщене, але дуже миле і завжди солодко усміхнене лице. Особливо ж вона любила дітей, і хоча вони спочатку її боялися, старенька вміла поволі привчати їх до себе, то приносячи їм фрукти, то розказуючи різні цікаві оповідки. Вона заходила як до хат, так і до панських дворів, і всюди її добре приймали, бо була побожною, а деякі навіть говорили, що вона мусила мати особливу милість у Бога, бо не лише сама собі давала раду в найгіршім випадку, але й іншим була дуже помічна. У яру, порослому густими деревами, була свого роду одвічна печера, яку, можливо, вимили води або сама розтріскана земля створила для сховку звірів і людей. Горбата, коли не ходила по світу, мешкала самотня в цій печері. До неї треба було дертися по крутій стежці, де-не-де витоптаній на кшталт сходів. Усередину провадив невеликий отвір, який раніше не мав жодного прикриття, аж якийсь жалісний хлопець, котрого Горбата вилікувала од хвороби, зробив їй з дошок, абияк склепаних, різновид дверей. Другий хлопець допоміг вигребти у стіні віконця і приніс дві шибки, оправлені в дерево, аби старенька мала хоч трохи світла. Вона сама, з допомогою ще, може, тих, що приходили до неї за порадою, зробила собі усередині печери щось типу хатинки... В одному кутку старенька могла собі часом зробити маленький вогонь, бо дим виходив угору щілиною і не дуже доймав; у другому вона мала ліжечко з сухого листя і жмені соломи. Один камінь, який там лежав одвіку, слугував сидінням, другий був замість столу. Більше Горбата не потребувала.
Біля стіни, навпроти вікна і дверцят, був ніби різновид вівтарця, хрест, вінки, образок Пресвятої Діви, кілька святих, а під ними камінь, на якому, молячись, колінкувала старенька.
Виходячи з дому, вона не мусила вішати замок на свою землянку, бо ніхто б сам не наважився переступити її поріг. Як була гидка погода, надворі завія, сніговиця, сльота, – стара цілими днями сиділа, замкнувшись, жила абичим і молилася за книжками, а всіх неабияк дивувало те, що вона дуже добре вміла читати і писати. Здогадувалися, що молодість вона колись, певно, провела у ліпших умовах.
За милю до тої печери, в якій мешкала Горбата, стояв тоді панський двір одного каштеляна, який найчастіше просиджував у Кракові або Варшаві. Тільки його дружина з маленьким синочком сиділа при дворі з численною прислугою та свитою. Хлопець, а звали його Юлюсь, був дуже гарний, кмітливий, жвавий, любимий обома батьками, і нічого йому не можна було б закинути, якби не його смішні гордощі та уявлення, що усі люди, котрі його оточували, заледве були гідні йому служити й наближатися до нього.
Може, в цьому були винні й двірські лестуни, що кланялися хлопцю й ніжили його, бо пані каштелянова навпаки вчила його покорі й дуже вичитувала за неґречне обходження з людьми. Це не вельми допомагало. Юлюсь нікому не дозволяв наближатися до себе, нікому не даючи відчути свою вищість.
Одного разу, а це було якось навесні, Горбата, котра заходила до цього двору частіше, ніж куди-інде, приволочилася до ґанку, і хоча її відразу нагодували й обдарували, вона ще крутилася, бо, як сказала, хотіла побачити гарного паничика і поклонитися йому. Підліток Бартек, що прислужував Юлюсеві, побіг дати йому знати. Той, замість бути вдячним і порадіти цьому, розгнівався, що якась стара жебрачка так нахабно пробивається до нього. Панич одразу вибіг до ґанку, а коли Горбата взяла за полу його плаття і хотіла поцілувати, він вирвався, нечемно пирхаючи: «Ах ти стара якась, як ти смієш мене торкатися!»
Почувши це, стара підвела голову, і Юлюсь побачив, як у неї з очей потекли сльози. Панич збентежився, замислився, але Горбата, нічого не кажучи, поспішила до брами і зникла.
Декотрі зі слуг хвалили цей вчинок панича, інші сиділи печальні, опустивши очі, але видно було, що їм це не подобалося. Мати хлопця зовсім нічого не знала про цей випадок. Юлюсеві як одинакові дозволяли багато, а коли часом каштелянова від’їжджала до Кракова, залишивши його з вихователем і з прислугою, хлопець пустував без міри. Тож одного літнього дня, коли матері не було, Юлюсь сам із Бартеком, узявши маленьку рушничку, побіг у поближні ліси. Боязливіший Бартек марно хотів його стримати: Юлюсь відважно пірнув у глиб зарослів, а на кущі йому трапилася ракша, яку він хотів підстрелити; вона ж весь час зриваалася далеко, і хлопець, ідучи за нею, заблукав... Бартека він теж згубив. Коли Юлюсь озирнувся і відчув страх, йому вже не було видно дороги і не чутно людських голосів.
Хлопець, хоч досить відважний, забув про ракшу і почав шукати стежки, але чим більш нетерпляче він крутився, тим більше блукав.
Сонце пекло згори, бо вже було за полудень, йому хотілося їсти, почувався втомленим, проступали сльози... Хлопець підскакував, сідав, гукав, плескав долонями – нічого не допомагало. Околиця вже була незнайома, щораз більші гори та яри, дико, безлюдно і страшно.
Спускаючись униз, видираючись на вершини, крутячись управо і вліво, насамкінець Юлюсь уже навть не знав, у якій стороні мав шукати свого двору. Врешті на його гукання відізвався якийсь голос, а через хвилину зашелестіли кущі й показався чоловік із чорною бородою, велетенський, страшний, котрий почав сміятися, побачивши Юлюся.
Зірвавшись на ноги, хлопець якнайживіше і по-своєму гордовито й повелительно відповів тому, що він є сином каштеляна, щоб чоловік негайно відвів його до двору, де йому за це дадуть нагороду; розбійник із бородою сміявся, ніяк на це не зважаючи.
– Ти є сином каштеляна, – зрештою відповів чоловік, – і це добре, візьмемо викуп за вашець, а що про тебе люди говорять, що ти з ними кепсько обходишся і високо задираєш носа, то з кілька днів побудеш у нас на науці: не завадить, коли навчишся дрова і воду носити і старших слухати. Сказавши це, розбійник показав Юлюсеві дорогу, якою той мав іти, й мовив:
– Рушай!
Юлюсь почав погрожувати і хотів лягти на землю – розбійник силоміць узяв його на руки і проніс кілька кроків, звелівши мовчати, і повторив: «Рушай!» Не було виходу – хлопець мусив послухатися. Йшли вони так довго, коли врешті-решт розбійник зупинився під горою, відвалив велетенський камінь і закрив Юлюся у печері.
Тут, окрім нього, опинилося ще кілька розбишак, які нічого справді поганого Юлюсеві не зробили, але використовували його того дня і наступних, поганяли його, глузували, так, що неборака зі страху і з тої муки мало не захворів. Призвичаєний до вигóд, він мусив спати на голій землі, їсти сухий хліб, носити воду з джерела і розпалювати вогонь. Уся його втіха тепер була у молитві, а коли він увечері промовляв її, спало хлопцеві на думку, що Господь Бог так покарав його за те, що він немилосердно обійшовся з тою старенькою Горбатою. Тож хлопець вирішив у цьому нещасті, якщо Господь Бог дасть йому визволитися од розбійників, бути з усіма людьми ввічливим і добрим.
Тим часом після зникнення Юлюся батько і мати розіслали на всю околицю людей, щоб шукали його; але розбійники, які знали про пошуки, сміялися з цього, бо злопець був безпечний у схованці. Лише один із них пішов уночі до Горбатої та сказав їй, аби вона пішла до двору і принесла їм викуп, а вони віддадуть хлопця. Так і сталося. Наступної ночі розбійник отримав викуп і залишив обдертого, блідого, переляканого Юлюся перед дверима хати Горбатої, а сам зник.
Юлюсь був несхожий на колишнього і мало не цілував руки старій, але тепер вона здалека трималася від нього і по ній було видно, що пам’ятала свої сльози. Горбата нагодувала його, напоїла, поклала спочивати на своїй постелі, але не наближалася до нього і відповідала лише впівслова. Потім невдовзі приїхала мати з людьми, аби забрати Юлюся, і була велика радість для усіх, але він сам був сумний, відчуваючи, що старенька йому не пробачила.
Після цього випадку хлопець дуже змінився, і те нещастя вийшло йому на дбре, бо став зовсім інший до людей.
Потім якось рік минув, коли раз пізно ввечері жінка з сусіднього села принесла каштеляновій лист, а радше шматок паперу, невиразно пописаного. Прочитавши його, з сильним плачем і криком мати Юлюся зірвалася, гукаючи по коней і людей...
Не можна було зрозуміти, що сталося; саме приїхав каштелян із Кракова, і подружжя, взявши з собою Юлюся, негайно, попри те, що ставало темно, рушили в гори, до того місця, де перебувала Горбата.
Коли вони прийшли до її землянки, там уже був ксьондз, і старенька, вмираючи, промовляла останню молитву...
Невимовно здивувався Юлюсь, побачивши свою матір, яка стояла навколішках коло ліжка Горбатої та цілувала її руку...
Адже ця Горбата була каштеляновій матір’ю, котра, з великої побожності й смирення, спочатку замкнулася у далекому монастирі, аби служити Богу, потім добровільно стала пустельницею, аби ще тяжчим життям заслужити собі спасіння. І лише тепер Юлюсь зрозумів, чому в старенької потекли сльози з очей, коли він так зухвало відгукнувся до рідної бабусі. Відтоді хлопець шанував кожного старого і до всіх, бодай найбідніших людей був милосердним і ввічливим.























Дурень Мацюсь



Про того дурня Мацека, про якого не раз вам розказували няньки й служниці різні дивні оповідки, я теж повідаю одну історію, котру, можливо, ви не чули. Був собі раз багатий селянин, який мав трьох синів – двох розумних, а третього всі вважали дурненьким. Батько зітхав, мати плакала, дивлячись на нього, брати сміялися, люди стенали плечима і говорили: що воно буде з того бідолахи? Мацек мав добре серце, був смиренний, слухняний, працьовитий, але не вмів хитрувати, як другі, й що йому хто казав, усьому вірив. Йшов у поле на роботу, мав із собою їжу в кошику або в горщику, зустрів бідняка чи навіть голодного песика, відразу частував, ділився, часом усе віддавав, а сам вертався голодний. Але він сміявся з себе і був веселий, а другі посміювалися з нього. Мацек же ніколи за це навіть не погнівався і говорив їм: «На здоров’я!» Всюди його жаліли, бо старий батько передбачав, що як йому прийдеться вмерти, а Мацек сам зостанеться на шматку землі з господарством, то не дасть собі ради й швидко попаде у злидні. На опіку старших братів не можна було вельми лічити, бо ті ним нехтували, а думали тільки про себе. Мати теж поплакувала над його майбутньою долею, переймаючись, що з нього буде.
Батьки вже були немолоді, отож спершу померла старенька, а батько, зажурившись за нею, скоро теж зліг і готувався до смерті. Чекаючи останньої години, він ще скликав синів до себе і доручив старшим, щоб опікувалися Мацеком, не залишали його, пам’ятаючи, що він їм рідний брат.
По смерті батька, похороні й поминках випало тоді братам ділитися спадщиною. Мацек, звичайно, там жодного голосу не мав, сів під піччю і мовив: «Що дасте мені, те й візьму».
Брати, недобрі хлопці, тільки й думали, як позбутися Мацека. Землі йому давати не хотіли, грошей у скрині не знайшлося, а якби й були які, певне б, їх Мацекові не дали... Худобину, робочих волів і коней, що було того, вони потребували для господарства, яке між собою розділили на половину. Мацека ж хотіли позбавити всього, і старший сказав йому:
– Що ти тут робитимеш? Ти дурень, пішов би у світ по розум, може б, десь на дорозі його напитав. Ми тебе не можемо взяти за парубка, бо люди б на це сичали... Рушай собі на службу світ за очі!
– Авжеж, на дорогу щось тобі дамо, – сказав молодший, – аби не бідував, поки знайдеш службу... Дістанеш поношену кожушину, а бодай і стару... серм’ягу по батьку, і шапка теж у небіжчика незлецька... Ну й палицю його на додачу, аби мав чим відганяти собак.
Не дуже хотілося Мацекові йти з хати, до якої він звик, тож просився, щоб його хоч за парубка чи пастуха залишили при собі, але брати ніяк не хотіли на це погодитися.
– З тебе для всього нашого роду тільки посміховисько, жоден із нас не матиме жінки, доки ти тут будеш у хаті. Рушай, куди тебе очі ведуть!
Так вони його квапили й наполягали, що врешті Мацек згодився іти геть, аби лиш дали йому в що вдягтися і який гріш на дорогу.
Коли Мацека вже треба було відправляти у подорож, брати пішли до комори й вибрали якнайстарішу і найгіршу одіж, сміючись, що вона ще для нього була надто добра. Мацек ні спирався, ні опирався – брав, що йому давали. Тож дістав, як вирішили, стару ношену батькову кожушину, його стару серм’ягу, баранячу шапку і палицю, одні подерті черевики й пару личаків про запас.
Попри це, наймолодший не втратив сердечності до братів, гарно з ними попрощався, старшого поцілував у руку, молодшого обійняв, навіть із псом Бурком, який його провів за ворота, пристойно розбалакався, ну й пішов у світ.
На дорогу брати дали йому десять тригрошовиків.
Йшов тоді дурень Мацюсь полем, лісом, куди його очі вели, але спершу біля села він повернув на цвинтар, аби помолитися на могилі батька і матері. А був гарний весняний день, і на тій Божій землі так буяли і росли квітки, як на найвеселішій луці, пахло довкола і співали пташечки.
Знайшов Мацек на розі цвинтаря могилу, на ній хрест, який він сам із дерева витесав, тоді прикляк, промовив «Ангел Господній» [2], а потім сів відпочивати й думати. Коли він так замислився про батька і матір і про те, що робити з собою і де хліба шукати, дивиться, аж сіла на огорожі сорока і киває до нього голівкою, ніби з ним вітається. Мацек теж поклонився, бо сорока сорокою, а кожному він бажав добра і нікому не хотів зашкодити. Дивиться він на неї, а та відкрила дзьобик і починає балачку:
– Як ся маєш, Мацеку?
– Здорова була, сороко! Дяка Богові.
– Що ж ти такий печальний?
– Ну бачиш, шукаю служби, не знаю, чи знайду, братам треба було поступитися спадщиною, іду у світ.
– Ну, ну, – відповіла птаха на плоті, – адже ти не такий бідний. Батько добре відав, що брати, певне, тобі дадуть його стару серм’ягу. Подивись-но в неї добре; він усе життя туди зашивав дукати. Порозпорюй рукава і комір, знайдеш за що собі купити хатинку і шмат землі...
Закрутила сорока хвостиком, засміялася і полетіла. Тоді Мацек думає: «А може, й правда! Бо птахи різні речі знають». Тоі він узяв серм’ягу і почав її пороти, аж посипалися червонні дукати, а було їх стільки, що, зв’язавши у поділок від сорочки, він набрав їх із півгорщика.
Тоді, подякувавши батьку, Мацек пішов прямо до найближчого двору та, як належить, купив хату з садом і шматком землі, а ще йому лишилася жменька дукатів на почин господарювання. Треба було і коней, і волів, і овечок, і свинок, і всього, що повинно бути на подвір’ї та у хлівцях. Тоді він мусив піти на торг до містечка, а що йому було тяжко самому в хаті без наймита і трапився сирітка, то взяв його собі для підмоги. Не гаячи ні дня, ні ночі, Мацек із великою охотою взявся до роботи, бо ж був на своєму власному. І все йому йшло як по маслу. Не минуло й року, як уже дурень Мацек такий був заможний і так йому все чудово вдавалося, що сусіди заздрили. Вже йому тоді й жінку сватали, але він не хотів женитися, поки добре не роздивиться.
Одного вечора, коли він, сівши собі на призьбу, їв хліб і закушував сиром, бачить, дорогою їде віз, у нього запряжена худа корова з волом, на возі один із братів його сидить п’яний, а другий лежить – їдуть, сваряться. Побачивши Мацека, вони дуже здивувалися і стали...
– Що ж воно, ти тут служиш, а як звути господаря, що тебе взяв?
На те Мацек, сміючись, говорить:
– Так звути, як і мене... його зараз немає в хаті, прошу, заходьте, бо ось наймит зготує вечерю, буде нас троє.
Брати, вилізши з воза, пішли до хати, дивуючись багатству і порядку, та посідали за столом. Мацек велів принести пиття і частував братів. Пішла балачка: почав він їм розповідати про господарство, про врожай, про достатки, а врешті зі сміхом докинув:
– Бачите, Господь Бог послав мені талан, бо господар, у якого служу, – це я сам, а усе, що ви тут бачите, моє!
– Як же це може бути? – вигукнули брати. – Коли ти вийшов із дому голий як палець!
– Таж ви дали мені стару батьківську серм’ягу, а в ній я знайшов, що небіжчик татусь мені призначив.
Стали брати рвати на собі волосся, бачачи, що ошукалися через свою жадібність, бо хата і господарство Мацека були більше варті, ніж батькова спадщина. Тоді вони почали кричати і вигадувати, що він ошукав їх та обікрав.
– Знаєте що? – сказав на те Мацек. – Кажете, батькова спадщина гірша, господарство у вас підупало, бачу, корову запрягаєте до воза. Кажете, що я вас покривдив, голова за голову – міняймося.
Брати пішли роздивитися. Мацекове добро було ліпше від їх обох разом.
– Згода! – вигукнули вони. – Рушай до нашої хати, а ми беремо твою, і забирайся зараз, як стоїш!
– Тільки заберу з собою стару батьківську серм’ягу, і бувайте здорові! – сказав Мацек. – Мені миліший вбогий батьковий спадок, ніж усе це. Помагай Боже!
Тоді він пішов до воза, запряженого коровою, махнувши своєму сироті, бажаючи його забрати з собою, бо він належав Мацеку за угодою, але брати і його не дали. Вони прогнали сироту за ворота.
Тоді знову пішов Мацек, але, замість сумувати, вельми радів. Вже як дістався до батьківської хати і побачив її пустою, підпертою кілком, в оборах убогість, у стодолі пустку, всюди бруд і безлад, у нього тяжко стислося серце. Він ще обходив довкола повиламувані плоти, як на одному з них, дивиться, сидить сорока і хвостом виляє.
– Добрий день, Мацеку!
– Не дуже-то він добрий, – зітхнув новий господар, – бачите, що тут за бідність, рук нема за що зачепити, як я собі дам раду?
– Та ну! – відказала їїмость із білим комірцем. – А Божа опіка? Якось-то буде. Пошукайте в кутку комори, там є горщичок для вас, що його закопала матінка.
Розсміялася доброчесна сорока і пурхнула. Мацек знав із життя, що вона не брехала, але не дуже хотів вірити. Однак пішов до комори, лопатою поворушив землю, ну... і знайшов горщик, але в ньому були не дукати, а талери, майже по вінця. Тоді він дякував Господу Богу, набрався відваги, і вже почав наново підносити усе господарство великою працьовитістю і підприємливістю. І йшло йому як по маслу. Не раз йому здавалося, що бачив батька і матінку біля себе, ніби вони часом йому щось шепотіли й підказували, і тішилися; подеколи сорока на пліт сідала і починала з ним розмову, і завше давала якусь добру пораду.
Сусіди безмірно дивувалися, що дурень Мацек був такий розумний і везучий, а що він не вмів базікати й хвалитися, то називали його дурнем Мацеком і жартували з нього. Це було йому печально, бо вже і через господарство і через тугу, що сам один лишився, він хотів женитися, а за дурня Мацека ніхто не хотів віддавати дочку. Тіільки сватався, його відправляли ні з чим, а одного разу, йдучи поза селом, бачить Мацек: під плотом сидить обдерте дівчатко і плаче. Тоді він став і питає:
– Хто ти така? Що з тобою?
Нескоро, через великий жаль і плач, вона почала поволі розповідати, що в неї померла матуся, і так вона сама зосталася на світі.
Серце в юнака стислося на вид такого безталання, а що сам скуштував його, то, пожалівши сироту, взяв її за руку і повів до солтисової жінки Барчихи.
– Барчихо, мати, – сказав він, – ось бідна сирота, якій нема притулку; мені не годиться брати її в хату, бо там не знайде материнської опіки; прийміть ви її та виховуйте якнайліпше, а я заплачу...І хочби не знаю що мало коштувати – хай сироті у вас добре буде!
Згодилася на це солтисова, одразу поміркувавши, що і служницю матиме, бо сирота їй і зілля назбирає, і гуси випасе, і воду принесе, а дурень Мацек ще й заплатить. Тоді сирітка зосталася в неї, а Мацек щораз провідував дівчину, і так вона росла і гарнішала на його очах, що вже почав думати, аби з нею оженитися. Сирітка, через вдячність, дуже прив’язалася до нього, і коли юнак мав прийти, вона чекала на нього при дорозі з усмішкою і добрим словом. Солтисова теж не могла нею нахвалитися, бо була працьовита, вправна і кмітлива.
Минуло кілька літ, Мацекове господарювання знову йшло чудово, а батьківська спадщина так покращала, що йому заздрили сусіди.
– Найліпше бути дурнем, – говорили вони. – Чоловік має талан. От і цей Мацек, нездара, до трьох не може полічити, а так йому іде, як по маслу.
Одного разу, коли Мацек вертався з поля і хотів навідати свою сирітку, не знайшов її, як звичайно, ні на подвір’ї, ні біля криниці. Дивиться: на порозі стоїть солтисова і сльози фартухом витирає. Щось його штовхнуло, підійшов.
– Немає нашої Марисі! – сказала вона. – Учора приїхали якісь великі пани і взяли її як свою, кажучи, що вона була їхня. Навіть не дозволили їй попрощатися з тобою, тож вона сильно плакала і лишень мовила переказати, що доки жива, не забуде про тебе.
Доброчесний Мацек, замість переживати, що втратив її, почав дякувати Господу Богу, що її спіткала щаслива доля, але пішов додому як побитий... Ніщо вже йому не смакувало.
Якось одного дня, коли він сидів над мискою локшини, а їсти йому не хотілося, почув великий шум: до хати увірвалися його брати, котрі вже змарнували господарство, що отримали від Мацека, і вигнали його з батьківського двору як загарбника, погрожуючи, що уб’ють його, коли насміє показатися і щось вимагати. Мацек, навіть не сперечаючись, узяв палицю і пішов у світ.
Тоді йде він, іде полем – аж шостого дня зустрів на якомусь дворі дівчатко, ніби ту сирітку, але таку зодягнену і вродливу, що важко було її впізнати. Вона ж, відразу Мацека впізнавши здаля, кинулася йому на шию і силоміць привела до своєї родини, як доброчинця, що врятував її з бідності. Тоді Мацек лишився при дворі слугою, а коли батьки ліпше його пізнали, то видали за нього сирітку, бо дуже кохала його...
Важко повірити, але так воно і було, бо й мене просили на весілля, і я там був, мед, вино пив... по бороді текло, а в роті нічого не було... І кінець.






















Роззява



Послав раз Господь Бог на землю ангела, котрий ще ніколи на ній не бував. Він дивився на неї лише з вишніх, а до його вух звідси надходили скарги й нарікання. Тож ангелу було цікаво побачити зблизька цей поділ сліз. Справа, з якою послали ангела, була не так дуже нагальна, тому Господь Бог дозволив йому ліпше роздивитися по землі.
Коли ангел, у людському вигляді, спустився на зелену долину, звідусюди оточену лісом, через яку текла річечка, а була якраз весна: птаство на деревах і на луках наповнювало повітря співом і щебетанням, розцвітали квіти, повітря було духм’яне і свіже, – йому дуже сподобалася земля. Він усміхнувся до неї, говорячи про себе, що люди мусять бути дуже зіпсованими, якщо скаржаться на життя у такому раю. Бо земля на перший погляд видалася йому раєм.
Однак почав ангел роздивлятися довкола і спершу помітив вовка, який, підкравшись з-за куща, стрибнув до вівці, задушив її та пожирав. Це ангелу не сподобалося. Трохи далі лисиця, сидячи біля нори, в якій вона мешкала, хрумала щойно схоплену курку. Яструб шматував голуба на дереві, а в його гілках павук чатував на мух. Та янгол подумав собі, що такий мусить бути на світі порядок між тваринами, аби сильніші годувалися слабшими, але між людьми мусить бути інакше.
Втім ангелу було цікаво, як тварини виправдають свою жорстокість, і він спершу запитав вовка, за що той так безжально замордував нещасну вівцю, матір своїх дітей?
– Бо їсти мені хотілося! – відповів вовк, не викручуючись.
Коли ангел підійшов до лисиці й поставив їй питання про курку, то отримав відповідь, що то була істота, не гідна жалю, повна підступу й зрадництва, що вона згрішила навіть проти Бога, бо греблася в землі й діставала зернята, які сіяло Провидіння, аби вони зійшли й квітли, що вона скоїла вбиство кількох статечних черв’ячків, яких безжально проковтнула. Тож лисиця, хоч із болем у серці, мусила виконати справедливий вирок щодо курки.
Коли ангел спитав яструба про голуба, той відказав йому, що голуб ні на що не здався, тільки для їди, бо співати не вмів і мав негарне пір’я, а ходив незграбно. Павук, запитаний у справі мух, виправдався тим, що вони усьому світу надокучили та що він робив величезну послугу людям і худобі, винищуючи цю паскудну комаху. А між іншим він додав, що жирна муха була вельми смачна.
Небагато зрозумівши з цих відповідей, окрім того, що з’їдені тварини були дуже підступними, ангел ще заговорив до квітів і дерев, – як їм жилося? – будучи певним, що їм повинно бути добре. Та заледве він мовив, як довкола зашелестіли скарги. Старий дуб стогнав, що його обпалювали пастушки, що птахи мостили гнізда на його гіллі, що мох на нього влазив, що бурі його торсали.
Кущі жалілися на сусідство з дубом, який усі соки витягував із землі, так, що йому сливе нічого не лишалося для життя; трава скаржилася, що її гризла худоба; лопухи – що під ними мешкали жаби; дзвіночки – що їх дівчата рвали на вінки. Словом, ніхто не був задоволений своєю долею.
Але ж це – створіння, не обдаровані розумом, тому ангел посудив, що з людьми мусить бути інакше.
По дорозі він дивувався, що навіть каміння шемрало і пищало, одне – на плісняву і зарост, друге на те, що його били на шматки для будування, інше – що корінці дерев потрошку в’їдалися в саме їх тіло і дуже швидко, в які-небудь сто-двісті літ, обертали його на порох.
Замислений ангел ішов через ліс, але земля вже не здавалася йому таким раєм, як одразу.
На узліссі він трапив на убогу хатину, в якій мешкав будник [3], що звався Роззява. Це був дуже бідний чоловічок. Він, саме принісши води, сидів на порозі й колов цурки, щоб було чим розпалити вогонь і зготувати їсти; одягнений був убого, мав чорну сорочку, незачесане волосся, закопчені руки й голосно стогнав та нарікав.
Ангел підійшов до нього:
– Слава Ісусу Христу!
– Навіки слава! – відповів Роззява.
– Ну і що там у вас чути? – запитав ангел. – Як там на землі та вдома?
– А, і ви схотіли знати! – сказав Роззява. – Біда і по всьому; нужда щораз гірша, щорік то тяжче заробити на хліб; піт із чола ллється, хвилинки спочину чоловік не має. А тут купа дітей, а тут усе кричить їсти, а на моїх плечах дім, господарство, що вже й диху не стає.
– Що ж тобі найбільше допікає? – випитував ангел. – Повідай мені щиро.
– Що? Мабуть, усе! – почав Роззява. – Нема нічого доброго, зло від ранку до ночі переслідує. А з усього найгірше те, що ненастанно, без спочину треба працювати.
– Та ж у неділю відпочиваєте! – сказав ангел.
– Бодай би ти був здоровий! – засміявся Роззява. – Таж мушу дров принести бабі, води приготувати, часто ріпу почистити, вогонь роздмухати, кинути пашню худібці, напоїти! А! А! Хто його злічить!
– Але і протягом року, – мовив ангел, – адже ж є тижні й місяці, в які ви відпочиваєте.
Роззява почав сміятися.
– А звідки ж вас послав сюди Господь Бог? Хіба не знаєте нашого життя і земного укладу? Коли ж тут можна спочити? Зимою воно молотиться, висівається, вивозиться, а довго там тої зими? Намерзне чоловік, правда, а щоб відпочити?! Де там. А тут ледве жайворонки звістують весенку, рушай-но у поле з гноєм і сохою, треба сіяти, аби град мав що вибивати. Скінчилася сівба, починається жниво; ще зерно мокне в копицях, а тут перепілка гукає: «Ходіть жати!» Ще овес не налився, а тут уже треба наспіх орати, щоб перше жито засіяти на Варфоломія.
І зітхнув Роззява, а що розбалакався, то язик у нього вже ходив як розкручена котушка, котра, хоч пряля й відійшла, ще обертається.
– Але ж бо так погано на світі, погано! Спочину немає. І невідомо навіть, чи й на тому світі буде ліпше, бо там, як чути, треба буде з янголами день і ніч співати, а то також робота.
– Тож так тобі набридла робота? – запитав ангел.
– Авжеж, авжеж, – відказав Роззява, – бо як уродивсь я, то й не знав спочинку.
Щось ангел собі подумав і говорить йому:
– Любий чоловіче, жаль мені тебе. Знаєш що? Ось дам я тобі мішок золота, розумієш? Але за тої умови, щоб ти влаштував собі спокійне життя і щоб нічогісінько не робив.
Роззява впав перед ним на коліна, цілуючи в ноги й називаючи своїм спасителем, а коли хотів дякувати ще сильніше, ангел встав і полетів щодуху. Тільки повторив йому ще раз, що нині той нічогісінько не має робити.
– А хто б там думав про роботу, коли можна на печі лежати й солонину з хлібом їсти, – відказав Роззява.
Тоді йшов ангел далі, а що бачив і чув, того ми вже оповідати не будемо.
Тим часом наш Роззява став паном і почав на все багатіти, завдяки Господу Богу. Мав уже й парубків, і управителів, і дозорців, і так, як бажав собі, ліг на піч, поїдав піджарену шкварку з хлібом, запивав пивом, добре йому, страшенно добре жилося.
Тоді прийшла зима, привезли йому дров, натопили в печі, а Роззява перевертався з боку на бік і хвалив Господа Бога.
Втім якось по короткім часі напало на нього позіхання. Позіхає і позіхає, що в нього аж у щелепах тріщить; як позіхне, то хрестик зробить на вустах, а це не помагає. Думає собі: встану. Тобі він зліз до вікна; сів на лаву; дрімаючи, подивився на подвір’я. Нудно йому було.
Якось уже збиралося на другу весну: на подвір’ї зграями літали горобці, то припадаючи до землі, то стелячи гнізда; жайвір заливався; ластівки були з брудними мордами; лелеки кружляли по луках; що жило, страшенно рухалося, вертілося, клопоталося і весело співало.
Роззява позіхав.
– Слава тобі, Господи, – думав він, – що мені не треба нічого робити, тож передихну за всі роки.
Ну й позіхав, бо йому нудно було.
Тоді вийшов на подвір’я і сів на призьбі.
А тут парубки з дівчатами крутяться, тягають усячину, заганяють худобу, виходять з плугами, вертаються з боронами. Роззява сидить собі, склавши руки, крутить пальцями довкола пальців і позіхає – добре мені!
Увечері пішов на піч. Але що цілий день дрімав, то заснути не міг Почав витягуватися – сон не приходив; так Роззява пролежав до ранку.
– Давай, бабо, їсти!
Принесли йому велетенську миску галушок, узявся він їсти – та не було апетиту. Йому здавалося, чи вони задимлені, чи недосолені; досипав солі, доклав солонини. Не йде в горло. Тож до пива. Пивко йому здавалося кислим, вода – несмачною.
Роззява полаяв бабу, і всім потроху дісталося; тоді сів він на лаву і став відганяти мух.
День здавався йому довгим, таким, що годі пережити. Надійшла ніч, а не спиться...
Те позіхання весь час йому докучає. Зіпсувався настрій.
За кілька днів почав Роззява стогнати, сам добре не відаючи чого. Пішов у поле, ноги в нього обважніли, насварив парубків і повернувся злий. Увесь день проболів, усю ніч знову простогнав. І думає собі:
– Що воно таке? Усього маю вдосталь, чого душа забажає, а ні до чого не маю охоти.
Але з тривогою пригадавши, як він раніше тяжко працював, Роззява втішився тим, що нічого не робить, і заснув. Уві сні йому видилися примари, прокинувся зі страшним головним болем і такий злий, що ні підступися до нього.
Що тут робити? Ба! Йому починало хотітися абичим зайняти руки, хочби піти дров нарубати, але стидався – та й слово дав. А хоч слова Роззява мусить дотриматися.
Сам себе налаявши, Роззява сів на призьбі й став гризти горіхи. Майже всі вони були з дірками. Тоді понарікав, який він страшенно нещасний, і плювався, і лаявся. Вже йшло до осені – життя стало нестерпним.
Якщо при роботі він був здоровий і округлий, то тепер схуд, пожовк, змізернів і ледве тримався на ногах.
Врешті дійшло до того, що Роззява пошкодував за давнім життям.
– Дурень я був, – сказав він собі...
Втім, так мучаючись, дивиться він: іде той самий, котрий обдарував його золотом.
– Слава Ісусу!
– На віки віків.
– А що у вас чути, шановний Роззяво? Ви вже щасливі, як маєте те, чого хотіли?
Почухав собі голову селянин. Не смів признатися, що почувався дурнем.
– Певно, з вашої милості я щасливий, – сказав він, мимоволі зітхаючи, – але щось зо мною.
– Що з вами? – спитав ангел.
– От іноді чогось захочеться робити, бо нудьга мене з’їдає.
– Але ж ви пан і не маєте працювати, – відізвався ангел. – Ви хотіли панства і спочину, то й маєте.
Так уже докучали Роззяві нудьга і безсоння, що, подумавши, він упав до ніг доброчинця.
– Поверни мене у колишній стан! – сказав чоловік ангелу. – Мені вже тепер ніщо не смакує, сон не бере, сохну і вмираю. Що мені багатство, коли воно не дає щастя... Волію бідувати, як раніше.
Ангел змилостивився над ним і, змінюючи свій вигляд, став перед ним, покритий світлом.
– Чоловіче мій! – сказав ангел. – Хай буде так, як ти бажаєш, але знай про те, що на світі немає повного щастя. А Господь Бог дав працю людині, аби вона полегшила і зробила більш стерпним своє життя. Тож молись і працюй!







З хлопа король



Звали його Ґавел, був наймолодшим із братів. Усі вони вважалися розумними, а його прозивали дурником – не тому, що розуму не мав, а тому, що серце в нього було таке м’яке, що, ніколи про себе не пам’ятаючи, над іншими бідуючи, завжди мусив за це розплачуватися.
Бувало, сідають за одну миску: брати завжди його об’їдають, а в кінці ще й ложками по голові б’ють, з чого він сміється... Ґавел завжди мав найгіршу сорочину, подерті личаки, але тим не переймався, і хоч іноді примерзав та голоднів, але бачив, що інші мали досита і добре їм було – то й сам радів. Старші завжди видурювали в нього, що хотіли, а потім глузували з нього. Батько і мати цим непокоїлися, бо передбачали, що на світі буде йому погано і ніколи не дійде до пуття. Часом його лишали сторожити хату – не обходилося без шкоди. Приходив убогий і просив, то Ґавел віддавав, що де знаходив, бодай сорочину зі своєї спини, а тварин годував, у себе від рота однімаючи, кожному вірив на слово, і хто хотів, ошукував його.
Кілька разів батько набив його за дурість, аби ж про себе пам’ятав – але розуму йому не втовкмачив. Ґавелек лишивсь, яким був. Таку вже мав натуру.
Раз, як нікого не було в хаті, а Ґавел сидів на призьбі, з’явився перед воротами злидар, і такий страшенно голий, босий, обдертий, голодний, бідний, заплаканий, ослаблий, що хлопцеві зробилося неймовірно жаль його. А як той ще почав розповідати про своє нещастя, Ґавел про все забув. Він завів злидаря до хати і що було в ній найліпшого, – батьківську сорочку, сукману, постоли, шапку, – все віддав. Розігрів обід, який стояв приготований на припічку, і нагодував прибульця. На остатку, знаючи, де є батьківський вузлик, що було в домі грошей, усі віддав злидарю, крім двох тригрошівок.
Напоєний, нагодований, вдітий злидар пішов, благословляючи хлопця, але й потроху сміючись із нього...
Незабаром прийшли мати з батьком, і Ґавел із великою радістю розповів їм те, що зробив. Батько впав у лютий гнів, так, що навіть мати не могла його вгамувати – почав жорстоко обсипати сина києм, погрожуючи, що заб’є його, якщо той коли в хаті покажеться.
– Іди, трутню! – кричав батько. – Іди, куди тебе очі ведуть, пропадай марно, і не хочу тебе знати!
Коли Ґавел уже мав іти геть, мати змилостивилася над ним і кинула йому через вікно дві залишені тригрошівки.
Взяв їх засмучений бідолаха, і – що було робити? (батько, хоч він йому падав до ніг, нічого не хотів слухати) – мусив іти геть. Думав собі: як батько перегнівається, то повернуся – і він пробачить. А батько мовив: хай сам навчиться дбати про себе, інакше нас розорить, і нічого з нього не буде. Тоді вийшов Ґавел на гостинець [2], подивився – куди ж йому йти?.. Зітхнув до Бога і пустився, куди очі ведуть.
Він ще був недалеко від села одійшов, як зустрів одного зі своїх братів.
– А куди це ти?
– Іду в світ, батько прогнівався, набив мене й велів іти геть, і на очі йому не показуватись.
Старший брат розсміявся і сказав:
– Добре тобі так, бо ти дурень. Як наберешся розуму, тоді й повернешся.
Відвернувся од нього, сміючись, і пішов.
Трохи далі під грушею, бачить: сидить другий брат і питає його:
– Куди ж це ти?
– Та у світ, бо мене батько вигнав геть.
Другий брат теж став сміятися і говорить:
– Щасливої дороги, дурню Ґавелеку! Менше нас буде, то ліпше наїмося.
Тож ішов Ґавел, ішов, аж третій брат жене воли з паші.
– А ти куди?
– З хати мене вигнали... Бувай здоров, мушу мандрувати, а на дорогу маю лиш два тригрошняки.
Третій брат знизав плечима.
– Я б тобі й ламаного шеляга не дав, – одізвався він, – такому дурневі, як ти, давати, то в дірявий мішок кидати. Бувай здоров!
У такий спосіб попрощавшись із родиною, Ґавел уже не мав що робити в селі та околиці й, прискоривши крок, рушив незнайомою дорогою. Голодно йому було, смутно за своїми, але він вірив у Господа Бога. Кого Бог створив, не зморив – казав він собі. Край довкола став якийсь дуже пустельний. Тоді він ішов-ішов, довго нікого не зустрічаючи, аж іде чоловік назустріч, а на спині міошок несе, у мішку ворушиться щось живе.
– Помагай, Боже, – одізвався Ґавел, – що то ви несете, добрий чоловіче?
Той став.
– Що ти мене добрим називаєш? – огризнувся той. – Добрий – це значить дурний... Я таким не є. Несу чорного кота, щоб його втопити. Кіт був шкідник: замість ловити миші, випивав молоко і до мисок заглядав. Причіплю йому камінь до шиї та хай іде на дно.
Сказавши це, він показав Ґавелові голову кота, а те створіння було таке гарне, чорне і лмскуче, з великими очима, з рожевою мордочкою, що Ґавелові безмірно жаль його зробилося.
– Такому молодому, гарному котикові гинути!.. Дай мені його! – сказав він селянину. – Навіщо топити? Я візьму його...
– Дарма?! – засміявся селянин. – О, ні, такого звичаю в мене нема! Волію втопити, ніж дати дарма. Тільки біди наберуся.
– Не маю чим заплатити, – відказав Ґавел. – Усього статку маю два тригрошняки, але якщо одним задовольнишся? Що робити! Лишень би котикові життя врятувати.
Селянин подумав, знизав плечима, взяв тригрошняк і віддав йому кота.
Ґавелек ішов далі, веселий, що врятував життя Божому створінню, а кіт теж ніби розумів зроблене йому добро, бо тулився до нового пана і мурликав. Хлопець мав у кишені кусень хліба, тож, хоч сам хотів їсти, подумав, що він собі легше зістане поживу. Переламав хліб навпіл, покришив і нагодував кота, який, з’ївши все з апетитом, заснув у нього на руці.
Пройшов хлопець, може, кілька стай [4], дивиться: знову йде чоловік і мішок несе, а в мішку щось ворушиться...
– Помагай Біг, чоловіче – сказав Ґавел, стаючи. – А що то за товар несете?
– Товар? – відказав чоловік. – Це ніякий не товар, не жирне порося, ані гуска, а злий і шолудивий псяра. Вже задушив у мене кількоро птиці й гавкає, а по ночах виє... прив’яжу йому до шиї камінь, хай іде на дно.
Говорячи це, чоловік показав Ґавелові пса, який видався йому дуже гарним. Песик мав такий вигляд, ніби просився, щоб йому дарували життя. Жалість охопила Ґавела.
– Дайте мені його, – сказав він.
– Дарма? Та ж і шкура щось варта. Кушнір її зафарбує та продасть як лисячу. Що даси?
– Єдині лиш маю останні три гроші, – відповів Ґавелек, добуваючи грошняк із вузлика.
– Що робити, давай хоч стільки, – сказав чоловік, сміючись, – а ні, то вб’ю пса чи втоплю.
Торг у торг – мусив Ґавел заплатити за пса останні три гроші, а чоловік оддав йому песика і пішов, регочучи зі сміху, називаючи його дурнем, на що Ґавел не гнівався.
Пес біля нього стрибав, гавкав і припадав йому до ніг.
Треба було його нагодувати. Хлопець вийняв останній кусень хліба, покришив його і віддав псу... Так він із котом на руці та псом біля ніг рушив далі в дорогу.
Голод йому сильно докучав, і втомлені ноги не слухалися.
Тож, сівши під грушею, на камені, Ґавел думав, що далі робити?
Пес ліг з одного боку, кіт – із другого. Тим часом Ґавел подякував Господу Богу, що йому вдалося врятувати двох створінь.
Хлопець лише відчував великий голод, і у шлунку в нього ніби сверлило. Сонце вже йшло на захід, у поле як зирнути – ні господи, ні миски. Що ж робити? Біда! Ні собі, ні звірям не зарадиш. Довкола пустиня – ані їсти нема що, ані де переспати, а тут ніч надходить.
– Чи то немає Господа Бога? – сказав Ґавел, утішаючи себе.
Поглянув на своїх товаришів. Кіт сидів, то примружуючи, то широко відкриваючи жовті очі... Пес поглядав на нього і виляв хвостом.
– Ну що! Біда? – хлопець весело відізвався до песика...
Той, ніби його зрозумівши, зірвався, потягнув носом, почав ходити колом, нюхати землю, врешті давай гребти її.
Гребе-гребе прямо біля ніг злопця, аж засапався, щораз глибше, щораз жвавіше, відкидає лапами землю, а очі в нього світяться, весело погавкує, щораз то погляне на Гавела і гребе далі й далі.
– Що то він собі думає, – сказав про себе Гавел. – Авжеж він це робить не дарма, для забавки, а мусить щось знати й відати.
Втім пес запустив ніздрі у викопаний діл, сильно понюхав, підвівся і гавкнув, ніби хотів показати хлопцю на глибину викопаної ями.
Ґавел встав, нахилився і зазирнув... Дивиться: на самому дні лежить щось блискуче; глибоко запустив руку і добув перстень, яскравий, великий, красивий, але покритий піском і обліплений землею. Ґавел ніколи не бачив такої чудової коштовності й роздивлявся її з великим інтересом. Перстень був золотий, ніби виплетений з товстої мотузки, а посередині нього сиділо дивовижне око, що дивилось, як людське, і мінилося щораз іншою барвою. Ґавел почав його обтирати, щоб очистити, а заразом думав собі:
– Перстень як перстень, красива річ, але що мені з нього, коли немає ні господи, ні вечері...
Ледве йому це промайнуло в голові, дивиться – аж остовпів... Стоїть він у дверях чудової господи, пес і кіт при ньому; один лащиться, другий погавкує і веде його через чудові сіні до гарної кімнати. В ній живої душі не було, але стояв стіл, накритий білою скатертиною, а на ній така вечеря, що й двоє королевичів наїлося б нею – така багата і смачна. Миска галушок із сиром, аж парує, хліб, масло, печена курка, вода у дзбанику, пиво і мед...
Тоді, недовго думаючи, засів зраділий Ґавел сам їсти і двір свій нагодувати, бо не міг про нього забути; а їв хлопець такий зголоднілий, що аж за вухами лящало, і дякував Господу Богу, поглядаючи на чудесний перстень, бо здогадувався, що всім завдячував тільки йому.
Біля столу не було жодної прислуги, але панував такий особливий порядок, що миски й тарілки, щойно спорожнілі, зникали на очах...
Коли Ґавел добре наївся і напився, йому захотілося спати, і він був би хоч на землю ліг, бо звик до такого, але в другій кімнаті було видно послане ліжко, гарна біла постіль, а на додачу й красива нова одіж, в яку другодні він міг убратися... Тож, подякувавши Господу Богу, Ґавел пішов до ліжка і як ліг, так відразу й заснув. Кіт і пес теж лягли коло нього.
Як довго спав, сам хлопець не відав, бо мав такий міцний сон, що навіть на другий бік не перевернувся. Відкривши очі, він побачив ясний Божий день, сонце, яке весело присвічувало; кіт умивався, а пес сидів із вухами догори й привітав пробудження пана веселим гавканням.
Скочив Ґавелек щодуху вмиватися і вдягатися, а вдівши білизну і вбрання, сам себе не міг упізнати. На стіні висіло велике дзеркало, подивившись у яке він переконався, що покращав за цю ніч і був схожий на королевича...
Заледве він так привдівся, трохи йому ставало млосно, тому щось би охоче перекусив, коли в першій кімнаті побачив накритий стіл, і вже до нього доходив запах крупника, такий спокусливий, що хлопець мусив якнайшвидше побігти до миски, аби юшка не охолола.
Ґавел добре підкріпився, не забувши про кота і пса. Що ж далі тут робити? Так сидіти в цій німій господі, лише істи, пити й спати – нудно. Тоді він подумав собі: треба йти далі в дорогу...
Говорячи це, він потер свій перстень і от миттєво знов опинився на дорозі, сам один лише з псом і котом. Тільки гостинець був інший, не той, яким він ішов учора. Широко вибитий, обсаджений великими старими деревами, шлях тягнувся, як оком глянути, веселим і родючим краєм, на який було мило подивитися.
На полях багато людей поралося біля роботи, дорогою їхали золотисті карети; праворуч і ліворуч було видно веселі панські двори, палаци й села. Тож Ґавел поволі йшов далі в тіні дерев, до всього приглядаючись і не поспішаючи. Перед ним біг пес, за ним посувався котик...
Оскільки Ґавел набрав у кишені вдосталь хліба, то вже не потребував удень господи – сів під деревами, сам наївся і своїх товаришів нагодував. Лише під вечір слід було подумати про нічліг.
Якраз трапилося село, дуже велике і пристойне, подібне до містечка, бо посередині нього було торговище, довкола обставлене домами. У ту мить, коли Ґавел туди входив, велетенський натовп людей наповнював площу, а в центрі сиділи люди на конях і щось голосно читали з паперу.
Було видно по кінних, що їх послано від влади, бо мали на собі вишиті одежі з гербами й капелюхи з перами на головах; один спочатку сурмив, а другий мав читати, щоб люди слухали...
Увесь натовп, який стояв довкола, мав стурбовані обличчя; декотрі заламували руки й, здавалося, були в розпачі. Той, що сидів на коні, читав із паперу таке:
– За велінням йогомосці короля Цвяха, усім його вірним підданим оголошується, що державі загрожує велике нещастя, бо могутній, але нечестивий сусід, король Страшної Гори Бімбас із незліченним військом прямує супроти Цвяха й хоче знищити та завоювати нашу країну. Хто виступить проти нього і Цвяха та його державу порятує від загибелі, тому король віддасть руку своєї єдиної дочки Мармушки, найвродливішої з королівен, і по собі передасть йому королівство!
Ґавел послухав це читання і відразу спитав селянина, що стояв біля нього, яка дорога до загроженої столиці й де знаходиться ворог?
На це один із герольдів відповів, що Бімбас стоїть уже за півдня руху до міста, а до нього звідси не далі як день дороги.
Ґавел одразу почав терти свій перстень і зажадав, аби в нього зібралося стотисячне військо для побиття ворога короля Цвяха, бо він мав на думці оженитися з королівною Мармушкою, ну – й потім спокійно собі панувати в цьому королівстві. Ще він тер перстень, як сам опинився на коні, а поза селом почало з’являтися велике військо, і три воєводи прибігли до нього по накази.
Ґавел поїхав, пробиваючись через здивований люд, серед радісних вигуків до його війська, наказуючи воїнам рушати проти Бімбаса на оборону столиці... Сам він також пустився учвал із воєводами, навіть забувши про свого кота й пса, але ті обидва вже невідступно бігли за конем.
Доки розвиднилося, Ґавелове військо, сам він і воєводи були під мурами столиці Цвяха, який був замкнувся в ній, бо мало людей мав і вже не знав, що робити.
Тимчасом наближався Бімбас, переконаний, що не знайдеться сили, яка би посміла йому противитися, коли Ґавел із трьома воєводами та своїм військом блискавкою впав на нього.
Що там діялося, важко розповісти, досить сказати, що, як поглянути, то поля вкрилися трупами, а сам Біімбас ледве втік живим. А Ґавел, здобувши перемогу, став обозом під мурами столиці короля Цвяха і трьох своїх воєвод вислав у посольство з поздоровленням, вимагаючи королівну Мармушку собі в дружини, згідно з урочисто даним монаршим словом.
Король Цвях, який разом із королівною дивився з вежі на здобуту перемогу, негайно виїхав назустріч майбутньому зятеві. Король був маленьким висохлим старичком, а корону на лисій голові мав велику і тяжку, яка постійно спадала йому майже на ніс, так, що мусив її підтримувати...
Ґавел привітав його біля свого намета, вони обійнялися, причому Цвях, без церемоній взявши корону під пахву, повів юнака в замок до своєї дочки. Тут виряджена королівна Мармушка вже чекала нареченого в шатах із парчі – така вродлива, що блиск від неї йшов, як від сонця, але личко мала горде, на свого спасителя дивилася згори.
Цвях, благочесне людисько, кинувши корону в скриню і позбувшись церемоніальних шат, у чудовому настрої сів за стіл. Весілля Ґавела з королівною Мармушкою відбулося того ж дня, на велику радість усіх мешканців столичного міста.
На весіллі ще було три воєводи Ґавела і все його військо стояло під мурами, але через те, що воно багато їло і пило, король Цвях невдовзі попросив: чи не можна його розпустити?
Ґавел згодився на це, відійшов у куток і потер свій перстень, віддаючи відповідні накази. Другодні й воєвод, і війська не стало, а Ґавел залишився сам із дружиною.
Якось незабаром старий Цвяшок, що любив їсти, пити й за столом довго просиджувати, з’ївши на вечерю ціле кільце ковбаси й випивши цілий дзбан пива, вночі віддав душу Господу Богу. Йому справили пишний похорон, почому коронували Ґавела з його дружиною, і почалося їх панування.
Котик і пес були постійно й невідступно при новому королі.
Як царював Ґавел? Легко здогадатися, знаючи його добре серце. Він почав із того, що звільнив бідний люд від усіляких податків і тяжких данин, позакладав лікарні й будинки притулку для вбогих й, ходячи цілими днями з котом і псом, шукав жебраків, калік і сиріт, аби їм допомагати, рятувати їх, одягати і годувати.
Королеві це не подобалося, а ще менше – всім панам при дворі, які крутили носом на те, що Гавел не слухав їх лестощів і не обдаровував їх, а весь був відданий бідним.
Тож почали ті пани глузувати з короля і навіть насмілилися натякнути королеві, що це якийсь незвичайний король, і певно, він сам має низьке походження, коли так кохається у простолюді.
Це зачепило королеву, яку, хоч вельми любила чоловіка, була гордою тим, що походила з великого роду Цвяшків і Гвіздків. Тож вона почала випитувати чоловіка про його рід і родовід. Ґавел, сміючись і збуваючись ні тим, ні сим, викликав великий інтерес у дружині.
Тоді стала королева дуже підлащуватися до нього, вдавати надзвичайну любов і ручатися, що хочби він був простий хлоп, вона однаково завжди б його кохала і була би вдячна за врятування королівства. Помалу щораз настирливіше вивідуючи й вивчаючи чоловіка, одного вечора, коли вони були самі й сиділи в саду, слухаючи солов’їв, королева почала наполегливо просити його і заклинати, аби розповів їй свою історію, починаючи з дитинства. Добродушний Ґавел в усьому їй признався, а насамперед у тому, що він був простим селянським сином і в тому, яким способом отримав свій чудовий перстень. Навіть не приховував того, де носив цей скарб і як його треба було застосовувати.
Королева Мармушка, довідавшись про те, що пошлюбила хлопа, не дала по собі цього знати, безмірно засмутилася, вирішила погубити чоловіка і визволитися від нього.
Тоді одного разу, коли Ґавел міцно заснув, зовсім нічого не боячись, королева підкралася і, вправно добувши перстень у нього з-за пазухи, наділа собі на палець, зажадавши, аби Ґавел негайно був перенесений до великої вежі на пустинному острові серед моря і там до смерті сидів під вартою, більше не бачивши ні своєї дружини, ні королівства.
Коли доброчесний Ґавел прокинувся, то вже був, за наказом дружини, замкнутий, а побачивши, що не має персня, здогадався, що його зрадила королева.
Він заліз на горішній поверх вежі, аби хоч побачити, куди його посадили, й уздрів довкола одне лиш море, а як оком кинути – маленький скелястий острів, об який розбивалися вали; довкола, жалісно скиглячи, літало морське птаство.
Кого йому найбільше було жаль, то це кота і пса – його вірних друзів, яких не було поряд. Але коли це діялося, отой пес і кіт також шукали свого пана по всьому замку, бігали, нюхали, не можучи здогадатися, що з ним сталося. Лише побачивши перстень на пальці королеви, бо та його ніколи не скидала, песик здогадався, що вона зрадою позбулася чоловіка. Тож пес удвох із котом задумали план, у який спосіб помститися за доброго пана і його визволити.
Кіт почав із того, що якнайзаповзятіше кинувся на замкових мишей, аби змусити їх допомогти повернути перстень. Він і пес, який в усьому йому пособляв, немилосердно винищували їх. Врешті, доведені до відчаю, миші, яким добре було в замку і не хотілося його покидати, – скликали сейм у льоху.
Оскільки голоси були поділені, а кожна миша бажала сказати довгу промову і похвалитися, що вміє красиво говорити, то вони, почавши радитися з вечора, радилися до ранку і... нічого не вирішили. Другодні, знову зібравшись, мало не покусали одна одну. Уся їхня зграя поділилася на два табори, а третій став посередині, щоб їх погоджувати. Цей табір загризли на смерть. Десятого дня, коли кіт щораз жорстокіше знущався з них, нарешті вирішили направити до нього посольство...
Кіт прийняв їх, але попередив, що про жоден modus vivendi [5] не може бути мови, поки миші не добудуть персня в королеви. Він вишпигував, що вночі королева тримала його в роті, боячись, аби не зсунувся з пальця, бо вона мала ручку маленьку і пальчики тоненькі, а перстень був великий.
Тоді миші, рятуючи свій народ від загибелі, мусили вкрастися до спальні й чатувати. А що це створіння дуже кмітливі й мудрі, то вони задумали так лоскотати Мармушку, аби вона уві сні випустила його з рота. Раз і другий це не вдалося; врешті-решт, коли мишки стали її лоскотати біля рота, королева відкрила його, а перстень випав і скотився на підлогу; тут уже чекали пес і кіт, а пес, ухопивши перстень, відразу почав шкрябатися у двері, скімлити, що служниця, вставши, мусила його випустити.
Пес і кіт разом тієї ж ночі викралися з замку і міста геть у поле, а що вони вже інстинктом знали, що Ґавел знаходиться на пустинному острові серед моря, то рушили прямо до моря... Ішли вони, йшли, бо дуже було далеко від берега, аж нарешті дісталися до нього. Але як тут переправитися через воду?
Кіт не вмів плавати, але не хотів залишитися, бо вважав, що без нього там не обійдеться. Тож вони погодили, аби пес узяв його на спину, а кіт мав тримати перстеньок у зубах, і так вони мали допливти до острова.
Спочатку все йшло успішно, вони вже були на півдороги до острова, який бачили здаля, коли пес запитав кота.
– Тримаєш перстень?
– Тримаю! – відповів кіт, але коли він це сказав, то відкрив рота і... перстень випав з нього і втонув у морській глибині. Кіт зі страху не смів у цьому признатися, доки вони не зійшли на острові. Тут пес запитав:
– А де перстень?
– Я його надійно тримав, – болісно сказав кіт, – але коли ти мене без потреби спитав, я відкрив рот, аби відповісти і... перстень пішов на дно моря.
Пес впав у назвичайну лють.
– Коте! Зраднику такий! – закричав він. – Роби, що хочеш! Рятуйсь, як можеш, але присягаюся Цербером, що коли ти мені не дістанеш персня будь-яким способом, загризу тебе на смерть... а потім і сам заморю себе голодом.
Кіт був простачок і не вмів вигадувати нічого нового, тому не мав іншого способу – лише так само вчинити з рибами, як у замку з мишами. Отож він став, аби чатувати на риб і немилосердно душити її.
Тисячі трупів лежали на березі, мордування було жахливе – риби злякалися. Тоді й вони скликали великий сейм, але зовсім інший, ніж у мишей. Засіли велетенські осетри, лососі, щуки та різні їх матадори, в одну мить спорядивши посольство до кота. Дрібні рибки мусили слухати, ані думаючи противитися, бо їм навіть не дали голосу.
Кіт чекав на березі. Старий осетр почав до нього мову, але той нічого не хотів слухати.
– Смерть вам усім, – замяукав він, – якщо не дістанете мені персня. Робіть що хочете, бо спокою вам не буде!
Великі риби, яким не хотілося самим порпатися у трясовині й мулі на дні, негайно відрядили десять тисяч маленьких рибок, щоб ті знайшли перстень, і того ж дня вбога плотва принесла його... Старий осетр забрав його в неї та поплив до кота.
Була велика радість, але на цьому не кінець. Справді, вони мали перстень, але дістатися з ним усередину вежі не було шляху. В ній не було жодного входу, жодної дірки, жодного вікна, і лише дах вона мала відкритий, куди входило повітря. Тож кіт викликався лізти на мур до пана... Пес зостався під вежею, сидів на скелі й пильнував.
Тоді лізе кіт, лізе, тримається пазурами за каміння, дістався до половини вежі, але тут сили покинули його... і... бух... на землю. Але що кіт завжди падає на ноги, то мало забився. Пес загарчав:
– Мусиш дістатися нагору, а то загризу тебе – пробуй удруге.
Ледь передихнувши, кіт у другий раз почав мандрівку муром і знову впав, а пес ухопив його за карк і мало не задушив
– Полізу ще раз, – зойкнув кіт, – тільки дай мені передихнути.
За третім разом кіт уже так добре вибирав і хапав камені, що дістався до верхівки.
Ґавел якраз сидів там на кам’яній лавці й тужливо дивився на море, коли побачив свого доброчесного кота, який безсило впав йому до ніг, а разом і золотий перстень покотився...
Зрадівши, Ґавел ухопив його і взяв на руки бідне створіння, бо кіт уже ледве дихав...
Оскільки там, у вежі, його тримали на сухому хлібі й воді, король Ґавел був голодний і виснажений, тому він потер перстень, забажавши господи – для себе, пса і кота...
І в цю ж мить усі вони опинилися за столом у тій самій кімнаті, в якій Ґавел уже раз бував, коли пішов од батьків... Йому треба було не лише відпочити, поїсти, попити й нагодувати товаришів, але й подумати про те, що далі робити. До королеви, яка його так безчесно зрадила, він не дуже хотів повертатися, хоч кохав її. Проте йому жаль було красного королівства, а понад усе – вбогих, жебраків, калік і бідарів, яким він міг бути помічником і опікуном.
Виспавшись і наївшись, перед тим як щось вирішити, Ґавел захотів трохи пройтися між зелені й дерев, яких давно не бачив, – тоді він знову вийшов на ту саму дорогу, що і в першій подорожі, й потрапив до того ж села.
Дивна річ: так само, як першого разу, на площі був велетенський натовп, переляканий і голосющий.
– Добрі люди, що у вас тут знову коїться? – запитав він. – Бачу, якусь біду маєте?
– Ох, біда, біда! – відповів війт. – І тепер уже ніхто не прийде ратувати нас від неї. Королева і королівство будуть переможені. Невідомо, що сталося з королем Ґавелом, який був розумним і сильним паном. Тепер, коли його немає, негідний Бімбас, довідавшись про це, іде на столицю і завоює нас, а завоювавши, велить говорити своєю мовою, молитися до своїх богів і зажадає, аби всі ми поздирали з себе свою шкуру і вдягли ту, яку він нам накине. А це найстрашніша річ, яка може спіткати бідний народ.
Ґавел слухав і думав. Він був дуже ображений на королеву, але чи мало за це платити його королівство?..
Тож потер він перстень, забажавши сто тисяч війська і трьох воєвод. Миттєво прибігли воєводи, стало військо, Ґавел сів на коня і рушив під столицю на відсіч!..
Коли показалося військо і Бімбас побачив його, то, не чекаючи битви, почав зі своїми утікати... Тож бито їх шаткуванням на капусту, а сам негідний Бімбас поліг на площі.
Королева дивилася з замку і мліла від страху. Справді, ворога відбито, але Ґавел, її чоловік, захоче помститися їй за зраду... Виблагати прощення – вона не знала як... Переможний пан уже входив до своєї столиці...
Мармушка замкнулася в кімнаті й, упавши на землю, чекала страшної долі, яка мусила її спіткати, будучи певна, що тепер король зашле її на той самий пустинний острів, аби вона там сиділа у вежі.
Але Ґавел був надто благочестивий і добрий, щоб суворо мститися... Відчинили ворота, панове і старшина плиском упали під ноги пану, вдаючи безмірну радість на його повернення...
Ґавел, нічого їм не кажучи, велів провести його прямо до дружини. Тут він став у дверях.
– Ну що, королево Мармушко? – сказав він. – Знов-таки я з’явився вчасно. Чи не правда? На вежі мені було старенно нудно, Господь Бог допоміг, друзі порятували... Тож ми знову мусимо жити разом, бо що раз пошлюбилося, того не можна розірвати... Я міг би помститись, але не хочу. Це підло... Однак ти не минеш слушної кари, моя королево.
Тут Мармушка підвела голову, слухаючи.
– Я – простий собі хлоп... Ґавел... з хлопа я став королем, і не приховую цього. Ти вийшла за мене, Мармушко, ти – моя дружина, тож, за кару, мусиш разом зі мною йти до моїх батьків у вбогу хату, вклонитися їм до ніг...Тоді я все пробачу тобі й забуду.
Королева Мармушка обійняла його за ноги і на все згодилася.
Вранці, як настав день, король потер перстень, зажадавши бути на дорозі до хати батьків... І він, і Мармушка – обоє в золотих коронах та плащах із горностаями, за ними придворні, вози, коні, скрині з грошима – аж страшно! Ідуть-ідуть – аж один із Ґавелових братів жене волів із паші та, побачивши короля, переляканий, упав на землю, б’ючи чолом. Сам же був у простій сукмані, обдертий і брудний. Король зупинився, сміючись.
– А як же ти мене не впізнав?.. Та ж я Ґавел, рідний брат твій, тільки через свою дурість корону дістав, а ти з своєю мудрістю пасеш воли. Вставай і йди з нами.
Тоді мусила королева Мармушка стерпіти, що вже один хлоп ішов біля неї.
Трохи далі, дивляться, йде другий брат, поганяючи худі коні. Побачивши королівську свиту, він якнайхутчіше відігнав шкапу вбік і, не смівши навіть поглянути на Ґавела, впав, здоровлячи його. А той гукає:
– Вставай! Ти не впізнав мене, я твій брат, іди з нами.
Під самою хатою так само їх злякався третій брат – нарешті вони під’їхали до воріт.
Батько і мати вибігли, придивляючись до процесії, що спинилася. Батьки впізнали Ґавела тільки по голосу, коли він одізвався до них і поклонився обом...
– Хай Бог вам помагає, любі мої, що ви мене вигнали геть з хати, бо якби не це, то я б не здобув королівства і не міг би вам бути підтримкою на старість. Тож дякую вам сердечно, а коли мене Бог посадив на трон, ідіть ви зо мною і сядьте біля мене у хлопських сукманах, аби я не забув, що єсмь такий же чоловік, як інші люди, аби вчився покори й не впадав у гординю.
Сказавши це й ушанувавши своїх батьків, Ґавел забрав їх із собою до столиці, в якій справив новий весільний бенкет; потім він ще сто літ царював із королевою Мармушкою, а його сини дотепер панують у тій державі.



1. Гостинець – широкий битий шлях.
2. «Ангел Господній» – різновид католицької моливи.
3. Будник – сторож у будці.
4. Стаї – старопольська міри довжини, бл. 134 м.
5. Modus vivendi – досл. з лат.: спосіб життя; тут –
умови збереження життя (мишам).