Швейцарський щоденник 1816 р.

(17 вересня – 29 вересня 1816 р.)


Кларан, 18 вересня 1816 р.

Учора, 17-го вересня 1816 року, я вирушив (разом із Г[обгаузом]) на кілька днів у гори. Кожного дня вестиму короткий щоденник для моєї сестри Оґасти.

17 вересня

Прокинулися о п’ятій; вирушили з Діодаті близько сьомої, в одному з тутешніх екіпажів (шарабані); слуги супроводжували нас верхи; погода відмінна; озеро спокійне і прозоре; ясно видні Монблан і Аржантьєрська Голка; береги озера чудові. Устигли в Лозанну до заходу сонця; зупинилися на нічліг в Ушí.
Г[обгауз] обідає з якимось містером Окденом. Я залишився в нашому караван-сараї (хоча й був кликаний до приятеля Г[обгауза]; та стомився чи полінувався, словом, чомусь не пішов); написав листа Оґасті. Ліг о дев’ятій, – простирадла виявилися сирими, – вилаявся і кинув їх куди попало; загорнувся в ковдру і проспав сном дитини до 5-ї ранку.

18 вересня

Сьогодні мене розбудив Берже (мій кур’єр, якому ці два дні належить бути моїм камердинером, оскільки вченого Флетчера ми залишили на віллі Діодаті вартувати майно). Г[обгауз] ішов попереду. На відстані милі од Лозанни дорога затоплена озером, що розлилося; ми сіли на коней і так подолали майже весь шлях до Вевé. Огир молодий, але йшов відмінно; я наздогнав Г[обгауз]а, але знову сів у екіпаж – він у нас відкритий. Дві години провели у Веве. (Я тут уже вдруге); дійшли до церкви; з кладовища відкривається чудовий вид; на кладовищі розташований пам’ятник генералові Ладлову (царевбивці) з чорного мармуру, з латинським написом, довгим, але дуже простим, особливо в останній частині, де його дружина (Марґарет де Томас) пише про свою довгу, випробувану і незмінну прив’язаність; він пробув у вигнанні тридцять два роки; це – один із суддів короля (Карла), гідна людина. Пам’ятаю, як у січні 1815 р. (в Голнебі) читав його спогади; перша частина вельми цікава, решта – менше; коли їх читав, я не думав, що мені доведеться побачити його могилу. Поряд із ним похований Бровтон (той, хто прочитав Карлові Стюарту вирок над королем Карлом), із трохи дивною і святенницькою, але все ж республіканською епітафією. Тут також показують будинок Ладлова; на ньому ще зберігся його напис – Omne solum forti patria [1]. Пройшося до берега озера; слуги, екіпаж та верхові коні, через якесь непорозуміння, поїхали й залишили нас plantés là [2]; довелося йти вслід за ними до Кларана; Г[обгауз] помчав бігом і врешті наздогнав їх. Удруге прибули (першого разу водним шляхом) до Кларана, прекрасний Кларан! Побували в Шийоні, серед пейзажів, достойних... не знаю вже кого; знову оглянули Шийонський замок. На зворотньому шляху зустріли компанію в екіпажі; одна з дам міцно спала! – але ж ця місцевість найменше здатна нагнати сон – ну хіба не чудово? Пам’ятаю, як у Шамунí одна англійка, при виді Монблану, мовила своїм супутникам: «Ото вже справді сільський вид!» – ніби мова йшла про Гайґейт чи Гемстед, Бромптон або Гейс. «Сільський вид!» – нема мови! Скелі, сосни, водоспади, льодовики, хмари, вершини, вкриті вічним снігом, – це, виявляється, «сільський вид»! Я не був знайомий з красунею, що мовила ці слова, але то була вельми достойна особа.
По легкому і квапливому обіді оглянули замок Кларан; недавно його винайняла якась англійка (коли я бачив його вперше, він порожнів); троянди одцвіли; господарі були відсутні, але слуги забажали провести нас кімнатами. У вітальні я побачив проповіді Блера і ще чиїсь проповіді (забув, чиї), а також купу галасливих дітей. Оглянули все, що заслуговувало огляду, а тоді спустилися в Bosquet de Julie [2] й т.д. й т.п. Наш гід весь час розмірковував про Русо і весь час плутав його з Сен-Пре, не відрізняючи автора од [героя] книжки. В селі, на порозі одного будиночка, я побачив молоду селянку, прекрасну, як сама Юлія. Знову дійшли майже до Шийона, аби ще раз поглянути на потік, який збігав пагорбом позаду замку. В озері відбивався захід сонця. Завтра ми мали прокинутись о п’ятій, щоби перевалити через гори верхи – а екіпаж відправимо в об’їзд. Зупинилися в тій самій хатині, де я зупинявся вперше, – гостинній і затишній; стомився від довгої їзди верхи, від тряски в шарабані й лазання вгору на спеці. Ляжу спати, думаючи про тебе, мила Оґасто.
Прим.: капрал, який показував пам’ятки Шийона, був п’яний, як Блюхер, і (на мою думку) нічим за нього не гірший. Крім того, він був глухий і, вважаючи нас усіх такими ж, настільки голосно викрикував легенди Замку, що розсердив Г[обгауз]а. Одначе ми все оглянули, від шибениці до казематів (potence i cachots), і повернулися до Кларана з більшою свободою, ніж була можлива у XV ст.
У Кларані, крім Біблії, є лише одна книжка – переклад «Цецилії» (міс Берні); господиня мого будиночка назвала свою собаку (жирного десятирічного мопса, такого ж противного, як Тіп) Фіддою, на честь собаки Цецилії (вірніше, Дельвіля).

19 вересня

Прокинулися о п’ятій; веліли екіпажеві виїжджати. Дісталися через гори до Монбовона, на конях і мулах, а подекуди деручись пішки; уся дорога чудова, наче сон, і зараз пригадується мені неясно, як уві сні. Я дуже стомився; хоча я здоровий, та вже не маю тої сили, що була кілька років тому. В Монбовоні ми поснідали; потім на крутому підйомі довелося спішитись, я упав і розбив палець; частина багажу розв’язалася і впала в ущелину, але застрягла в гілках великого дерева; дістав його з прокляттями; кінь утомився й валився з ніг; я пересів на мула. Поблизу вершини Зуб Жаман ізнову спішився разом із Г[обгаузом] та рештою. Дісталися до озера, на грудях Гори, біля самого її соска, залишили наших чотириногих під опіку пастуха і продовжували сходження; місцями лежав сніг; піт котився з мене градом, залишаючи на снігу дірочки, мовби в ситі; від холодного вітру і снігу в мене паморочилося в голові, але я вибирався вперед і вище. Г[обгауз] піднявся на найвищу точку; я не дійшов туди кількох ярдів (зупинився в ущелині скелі). На спуску наш провідник тричі падав; я розсміявся і теж упав – на щастя, спуск був м’який, хоча крутий і слизький. Г[обгауз] теж падав, але ніхто з нас не забився. Гори чудові. На високій і стрімкій скелі пастух грав на свирілі; зовсім не те, що в Аркадії (де я бачив у пастухів довгі мушкети замість палиці й пістолети за поясом). Свиріль нашого швейцарського пастуха мала ніжний звук, а її мелодія була приємна. Бачили заблукалу корову: кажуть, вони часто падають у прірву і розбиваються. Спустилися в Монбовон – село, яке мальовничо і безладно розляглося, з бурхливою річкою і дерев’яним мостом. Г[обгауз] вирушив вудити рибу – одну спіймав. Ще не прибув екіпаж; коні й мули не стоять на ногах; ми самі теж потомились – але тим ліпше – я міцно засну.
Сьогодні з найвищих точок нам відкривалися види, з одного боку – на більшу частину озера Леман, з другого – на долини й гори кантону Фрібýр, на велетенську рівнину, де лежать озера Невшатель і Морт, на усе, чим примітні їхні береги й береги Женевського озера; перед нами здіймались обидва схили Юри й безліч альпійських вершин. Коли проходили одне з міжгір’їв, провідник наполегливо радив нам прискорити крок, оскільки там часто бувають обвали, що іноді спричиняють біду; чудова порада, але, як більшість добрих порад, нездійсненна, бо саме в цьому місці стежина така кам’яниста, що ні мули, ні люди, ні коні не можуть швидко просуватися. Проте нам пощастило проїхати без ушкоджень.
Звуки коров’ячих дзвіночків (усе багатство тутешніх мешканців, як у біблійних патріархів, полягає в їхніх стадах); пасовиська, розташовані вище за будь-яку гору в Англії; пастухи, які гукали нас із вершин і дуділи у свої дудочки на недосяжній висоті, й ціла природа навколо втілювали все, що я чув – або міг уявити – про пастуший рай: значно більше, ніж у Греції чи Малій Азії, бо там ми надто часто бачимо шаблю і мушкет: якщо хто в одній руці тримає пастушу палицю, в другій напевно виявляється зброя; а тут усе в чистому вигляді – пустинне, дике і патріархальне; загальне враження неможливо переказати. На прощання нам грали Ranz des Vaches [4] та інші мелодії. За цей час я знову наситив свою уяву образами природи.

20 вересня

Прокинулись о 6-й. Вирушили в дорогу о 8-й. Весь цей день пробули на висоті від двох тисяч семисот до трьох тисяч над рівнем моря. Долина – найдовша, вузька й одна з найбільш мальовничих у Альпах: її рідко відвідують мандрівці. Бачив міст Ла-Рош. Русло річки лежить дуже низько і глибоко між велетенськими скелями; річка мчить нестримно, наче гнів; кажуть, одного разу туди звалилися людина й мул і залишилися неушкодженими (мулові явно поталанило, про людину не зважуся цього сказати, раз нічого про неї не знаю). Мешканці здаються вільними, щасливими й багатими (останнє ще не передбачає двох перших); корови чудові; а бик ледве не вскочив до нас у шарабан – «приємний супутник у подорожі»; дуже хороші кози й вівці. Праворуч видно гору з великими льодовиками – Клецгерберґ; далі – Гокторн; чи не правда, які милозвучні назви? Гокторн дуже величавий і крутий, подекуди вкритий снігом; на ньому немає льодовиків і лише на плечах – пишні еполети з хмар.
Перейшли кордон кантону Во і вступили в межі Бернського Кантону; замість французької тут говорять поганою німецькою мовою; околиця славна сиром, свободою, заможністю і відсутністю податків. Г[обгауз] ходив вудити – нічого не спіймав. Я пройшов до річки; побачив хлопчика і козенятко; козенятко бігло за ним як собака; не подужало перестрибнути через паркан і жалібно замекало; я спробував підсадити його, та ледве не шубовснув разом із ним у річку. Сюди дісталися коло шостої години вечора. О дев’ятій збираємося лягти. Г[обгауз] у сусідній кімнаті стукнувся головою об двері та, звісно, прокляв усі двері. Сьогодні я не втомлений, проте все-таки сподіваюся заснути. Внизу балакають жінки; а я читаю Шиллера у французькому перекладі. Добраніч, мила Оґасто.

21 вересня

Рушили в дорогу рано. Все ще йдемо Зімментальською долиною. Вхід у долину Тун дуже вузький; високі скелі, догори порослі лісом; річка; дедалі нові вершини з чудовими льодовиками. Тунське озеро; обширна рівнина, облямована Альпами. Дійшли до замку Шадав; відкрився вид на озеро; переправилися через річку в човні; на веслах сиділи жінки; вперше в житті бачив, як жінки не збивалися з дороги. Тун – прегарне містечко. Весь сьогоднішній день повний гордої краси альпійських вершин.

22 веересня

Виїхали з Туна човном, який за три години пройшов усе озеро в довжину. Озеро невелике, але береги дуже красиві; скелі спускаються до самої води. Зійшли на берег у Нойгаузі, проїхали Інтерлакен серед неописанних красот, які я не міг собі уявити. По дорозі трапилася скеля з написом про двох братів: один убив другого; місце, найбільш підхоже для цього. Звивистою стежкою дісталися до величезної скелі. Дівчина продавала фрукти – дуже хороша; сині очі, відмінні губи, біляве волосся, обличчя трохи довге, але правильне – нагадала мені Ф[анні]. Купив у неї кілька груш і поплескав по щічці; вираз її обличчя привітний, але без усілякого кокетства. Дісталися до підніжжя гори (Юнґ Фрав, що означає «Дівчина»); льодовики; водоспади; один із них падає з висоти дев’ятисот футів і видний на усьому цьому протягу. Зупинилися в домі пастора. Вийшли помилуватися долиною; почули шум лавини, подібний до грому; бачили велетенський льодовик. Пролунала гроза, з громом, блискавкою і градом – і все це було чудове. Я їхав верхи; провідник запропонував нести мою тростину, і я вже приготувався віддати йому її, коли згадав, що це – тростина з прихованою в ній шпагою і що вона може притягнути блискавку; залишив її в себе; вона вельми заважала мені, як і плащ, оскільки була надто важка, щоби слугувати хлистом, а кінь попався дурний – він зупинявся при кожному вдарі грому. Я дістався додому і навіть не дуже промок – мій плащ не пропускає дощу. Г[обгауз] змок наскрізь і сховався в якійсь хатині; діставшись до пасторської оселі, я послав за ним слугу з парасолею і плащем.
Дім швейцарського священика дуже комфортабельний, набагато ліпший, ніж у більшості англійських. Він розташований прямо навпроти потоку, про який я говорив. Цей потік вигинається над скелею, мовби хвіст білого коня, що розвивається за вітром; таким можна уявити апокаліптичного «коня блідого», на якому їде Смерть. Це – не туман і не вода, а дещо середнє; величезна висота (дев’ятсот футів) змушує його вигинатися, місцями розсіює, а місцями ущільнює чудесним і неописанним чином. Взагалі, сьогоднішній день був, мабуть, найліпший в усій нашій поїздці.

23 вересня

Перш ніж розпочати підйом, я знову ходив до потоку (о 7-й годині ранку); сонце перетворило усю його нижню частину в райдугу, де переважали пурпур і золото. Я йшов, а райдуга переміщувалась; я ніколи не бачив нічого подібного; це буває лише на сонці. Зійшли на гору Венґен; близько полудня дісталися до плато на її вершині; зупинили коней, я зняв сюртук, і ми піднялися на саму вершину, 7000 футів (англійських) над рівнем моря і близько 5000 футів над долиною, звідки ми вийшли вранці. З одного боку нам відкрився вид на Юнґ Фрав, з усіма її льодовиками; тоді гора Срібний Зуб, котра сяє, мов сама істина; тоді «Малий Велет» (Kleiner Eigher), «Великий Велет» (Grosser Eigher) і, насамкінець, – останній за порядком, але не за висотою – Веттергорн. Висота Юнґ Фрав 13 000 футів над рівнем моря й 11 000 футів над долиною; це – найвища вершина усього гірського ланцюга. Лавини рушали кожні п’ять хвилин – наче Бог із неба закидував диявола сніжками. З нашого Венґена усе це було нам видно; а з другого боку, з долини навпроти підіймалися хмари, виповзаючи з прямовисних прірв, ніби піна Пекельного океану в весняний приплив – біла, сірчиста пучина, що здавалася бездонною. Схил, яким ми підіймалися, був (звісно) менш крутий; але, опинившись на вершині, ми побачили на іншому боці кипуче море хмар, яке билося об скелі, де ми стояли (з того боку вони зовсім прямовисні). Ми пробули там чвертьгодини, затим розпочали спуск; на цьому боці хмар не було. Проходячи по сніговому насту, я зліпив сніжку і кинув нею в Г[обгауза].
Дісталися до своїх коней; закусили; знову почули гуркіт лавин; на шляху трапилося болото; Г[обгауз] спішився і перебрався щасливо; я спробував перебратися верхи; кінь занурився по саму шию, і ми з ним, звичайно, вимазались, але зосталися неушкоджені; усі посміялися й рушили далі. Прибули до Ґрінденвальда; пообідали; знову сіли на коней і поїхали до головного льодовика; темніло, але все ще було ясно видно. Льодовик чудовий і схожий на застиглий ураган. Дивовижне зоряне небо – але стежка була з біса крута! Не біда; повернулися щасливо; палахкотіли зірниці; але взагалі погода весь день простояла така, як у день сотворення Раю. Проїхали цілі ліси засохлих сосон, зовсім засохлих: стволи з обідраною корою та мертві гілки; усе це – за одну зиму. Вони здалися мені схожими на мене і мою родину.

24 вересня

Вийшли о сьомій, а встали о п’ятій. Минули чорний льодовик, залишивши Веттергорн праворуч; перевалили через гору Шайдек; дісталися до Рожевого Льодовика, що вважається найбільшим і найкрасивішим у Швейцарії. Я гадаю, що льодовик Боссон у Шамуні – не гірший; Г[обгауз] не згоден зі мною. Проїхали водоспад Райхенбах, висотою в двісті футів; зупинились, аби дати передишку коням. Прибули в долину Обергазлі; почався дощ, і ми трохи підмокли; а втм, за 8 днів на дощ випало не більше 4 годин. Доїхали до озера Брієнц, тоді до містечка Брієнц; перевдяглися. Г[обгауз] стукнувся об одвірок. Увечері прийшли чотири селянські дівчини з Обергазлі й співали нам місцевих пісень; двоє мають чудові голоси; пісні теж хороші; вони співають і ту тірольську пісню, яку ти любиш, Оґасто, бо я її люблю; а я люблю тому, що любиш ти; вони співають і зараз. Коли б ти знала, мила, як би мені все це подобалось, якби ти була зі мною. Наспіви своєрідні й незвичайніі, але водночас дуже ніжні. Тепер спів скінчився; та знизу долітають звуки скрипки, що мені не віщують нічного спокою. Поможи мені, Боже, – спущуся вниз і подивлюся на танці.

25 вересня

У нижніх кмнатах, як видно, зібралося все містечко Брієнц; грають і вальсують вони відмінно; тут одні селяни; а танцюють значно ліпше, ніж в Англії; англійці не вміють вальсувати, ніколи не вміли й ніколи не навчаться. Один чоловік не випускав із рота люльки, але танцював не гірше за іінших; інші танцювали парами й по четверо, і всі дуже добре. Я вирушив спати, але веселощі внизу тривали допізна, вірніше, до ранку. Та ж Брієнц – усього лише село. Встали рано. Виїхали на озеро Брієнц у шлюпці; веслувальниками були жінки (одна з них була дуже молода і хороша; я сів поруч із нею й теж став веслувати); скоро причалили до берега, і там у човен сіла ще одна жінка. Тут, як видно, є звичай змушувати жінок до веслування; в нашому човні було п’ять чоловіків і три жінки; усі жінки веслували, а з чоловіків – тільки один.
За три години ми дісталися до Інтерлакена; красиве озеро, але менше, ніж Тунське. В Інтерлакені пообідали. Якась дівчина піднесла мені квіти й виголосила промову по-німецькому, з якої я нічого не зрозумів; не знаю, яка була промова; але дівчина була дуже хороша, сподіваюся, що й промова також. Бачив ще одну [дівчину], так само дуже гарненьку й притому високу, що мені подобається. Не зношу низькорослих жінок – із багатьох причин. Знову поїхали Тунським озером; частину дороги я проспав; коней відправили в об’їзд берегом; на березі підривали порохом скелю, поблизу нашого човна, а попередили тільки за хвилину, через дурість, яка могла вартувати нам голови. Увечері прибули до Туна; погода цілий день стояла непогана; та оскільки всі дикі місця вже лишалися позаду, тепер це не важливо для нас; всюди, де було треба, нам таланило – було тепло і ясно, за що й «подякуємо Господові».

26 вересня

Тепер, коли ми спустилися з гір, мій щоденник буде таким же пласким, як і місцевість. Між Туном і Берном – добрі дороги, огорожі, села, ремесла, справні господаства й усі нудні ознаки цивілізації. Між Берном і Фрібуром уже інший кантон – католицький. Проїхали поле битви, де швейцарці розбили французів у одній з недавніх війн проти Французької республіки. Купив собаку – дуже потворну, але très méchante [5]; це її головне достоїнство, на думку продавця, – і на мою також; вона потрібна мені, аби сторожувати екіпаж. Вона безхвоста і зветься «Mutz», що означає «Куций»; видно, вони з породи пастуших псів. Більшу частину шляху ми подолали на конях, пішки і на мулах.
Кобилка (один із двох молодих коней, що я купив у барона де Вінсі) йшла піді мною дуже добре: вона молода і спокійна, якою тільки може бути істота її статі; дуже сумирна; завжди ірже, коли чогось хоче, а це буває приблизно кожні п’ять хвилин. Я назвав її Biche [6], тому що її звички нагадують собачку. Дуже ручна і по-дитячому мила тварина.

28 вересня

Бачили дерево, посаджене в пам’ять битви при Морате; йому 340 років і воно наполовину засохло. Перед тим як покинути Фрібур, оглянули собор із дуже високою дзвіницею. Наздогнали обоз, котрий перевозив речі монашок-трапісток, що перебираються з кантона Фрібур до Нормандії; а потім карету з безліччю монашок – усі вони старі. Проїхали берегами Невшательського озера; обриси їхні красиві й м’які, але не дуже гористі, принаймні Юра не здається високою після Бернських Альп. У сутінках дісталися до Івердена; вподовж озера тягнеться алея велетенських дерев – чарівно й похмуро; на постоялому дворі було людно – німецька принцеса зі свитою; але кімнати ми таки отримали.
Післязавтра сподіваємось повернутися на віллу Діодаті, і я чекаю від тебе листа, мила сестричко. Бажаю солодко заснути і бачити уві сні мене. Я лягаю – добраніч.

29 вересня

Їдемо прегарною і квітучою, але не гористою місцевістю. Ввечері прибули до Обона (в’їзд і міст трохи нагадують Дарем), звідки відкривається найкращий з усіх видів на Женевське озеро; сутінки; над озером місяць; на пагорбі чудовий гай. Тут Таверньє (мандрівник Сходом) купив (або вибудував) замок, тому що місцевість нагадувала йому Єреван (прикордонне місто в Персії); тут він скінчив свої мандри, а я – свою невелику екскурсію, тут уже сливе нема чого дивитися і нема про що писати.
З погодою мені дуже таланило всі 13 днів моєї поїздки; поталанило і з супутником (м-р Г[обгауз]); поталанило у виконанні нашої програми: не було навіть дрібних випадковостей і затримок, які часто отруюють мандрівку, навіть у менш дикій місцевості. Я радше насолодився поїздкою. Я люблю Природу і поклоняюся Красі. Вмію зносити втому і нестатки, а зате побачив деякі з найкрасивіших місць у світі. Але й тут не залишали мене гіркі спогади, особливо про останні сімейні знегоди, – спогади, яким суджено супроводжувати мене все життя; ні пастуші наспіви, ні гуркіт лавин, ні водоспади, ні гори, ні льодовики, ні ліси, ні хмари ні на мить не полегшили тягар, який лежить на моєму серці; ні на мить не дали розчинити моє нещасне «Я» у величі, могуті й красі, які оточували мене зусібіч.
Я вже нікому більше не докоряю; всьому свій час. Я не прагну помсти, та й яка помста могла би відшкодувати мої страждання? Але настане пора, коли й інші відчують те, що відчуваю я, і... втім, досить про це.
Тобі, мила Оґасто, я надсилаю і для тебе вів ці записи того, що бачив і відчував. Кохай мене, як я тебе кохаю.


1. Сміливцеві уся земля – батьківщина (лат.).
2. Покинуті тут (фр.).
3. Гай Юлії (фр.).
4. Тірольський танець.
5. Дуже злий (фр.).
6. Лань (фр.).





Переклад Василя Білоцерківського

Коментарі

Оґаста (Августа) Лі (1783–1851) – зведена сестра (по батькові) Дж. Байрона. Вони мали близькі взаємини. За низкою припущень, дочка О. Лі – Елізабет-Медора була народжена від Дж. Байрона, хоча її офіційним батьком визнано полковника Джорджа Лі, чоловіка Оґасти. Саме звинувачення в інцесті, яке спричинило великий скандал у британському суспільстві, було одним із чинників, що спонукали Дж. Байрона назавжди покинути батьківщину (квітень 1816 р.).
Ладлов Едмунд (1617–1692) – діяч Англійської буржуазної революції XVII ст. автор «Мемуарів» (1688–1690).
Карл І Стюарт (1600–1649) – англійський король. Намагався посилити монархічне правління і був страчений під час Революції.
Бровтон Ендрю (1603–1687) – англійський політичний діяч республіканського напряму.
Блер Г’ю (1718–1800) – шотландський вчений, професор риторики. Автор «Проповідей» (1777).
Сен-Пре – герой роману Ж.-Ж. Русо «Юлія, або Нова Елоїза».
Блюхер Ґебгардт (1742–1819) – прусський фельдмаршал.
Берні Френсіс, мадам д’Арбле (1752–1840) – англійська письменниця, автор роману «Цецилія, або Записки спадкоємиці» (1782).