Упир
(уривок із роману)

17 червня 1816

Уже деякий час обмірковуючи задум відвідати країни, що досі нечасто привертали увагу мандрівників, 17... року я вирушив у дорогу в супроводі приятеля, котрого позначу іменем Оґастес Дарвел. Він був на кілька років старший за мене, мав значний статок і походив із давнього роду; завдяки непересічному розуму він однаково був далекий від того, аби недооцінювати чи надто покладатися на згадані переваги. Деякі незвичайні подробиці його біографії збудили в мені цікавість, інтерес і навіть певну повагу до цієї людини, котрих не могли пригасити ані дивацтва поведінки, ані приступи тривожного стану, які час від часу повторювалися, – стану, подеколи вельми схожого на божевілля. Я робив лише перші кроки в житті, куди увійшов доволі рано; і дружба ця зав’язалася не так давно; ми навчалися в одній школі, потім в одному університеті; але перебування Дарвела в тамтешніх стінах скінчилося раніше за моє; він був глибоко посвячений у те, що зветься вищим світом, тоді як я ще не скінчив учнівського періоду. В такому проведенні часу я багато чув про його минуле й теперішнє, і хоча в розповідях цих виявлялося чимало суперечливих невідповідностей, я, незважаючи ні нащо, бачив: він – людина непереcічна, із тих, хто, попри всі зусилля триматися в тіні, незмінно привертають увагу до себе.
Отже, я познайомився з Дарвелом і спробував завоювати його дружбу, що видавалася недосяжною; які б прив’язаності не зароджувалися в його душі раніше, тепер вони мовби вичерпались, а решта зосередились на одному; я не мав достатньо нагод зауважити, наскільки загострені його почуття, бо хоча Дарвел умів їх стримувати, зовсім приховати їх не міг; та одначе він володів здатністю видавати одну пристрасть за іншу, таким чином, що важко було визначити суть почуття, котре охоплювало його, а вираз обличчя його змінювався настільки стрімко, хоча й незначно, що не варто було й намагатися встановити причини.
Очевидно було, що його поїдає якась невиліковна турбота; але чи вона випливає з марнославства, любові, каяття, горя, із одного з цих чинників або усіх, разом узятих, або просто з меланхолійного темпераменту, який межує з душевним розладом, я не зміг з’ясувати; обставини, що на них посилався поголос, підтвердили б будь-яку з цих причин, але, як я вже згадував, чутки мали такий суперечливий і сумнівний характер, що жоден із фактів не можна було вважати вірогідним. Де є таємниця, там, зазвичай, вбачають якусь злу основу, не знаю, з якого дива; в його випадку перше було наявне, хоча мені було би складно визначити ступінь другого – і, щодо Дарвела, взагалі не бажав вірити у наявність зла.
Мої спроби зав’язати дружбу були зустрінуті доволі холодно; та я був молодий, відступати не звик і з часом завоював, до певної міри, привілей спілкуватися на повсякденні теми і довіряти одне одному повсякденні, побутові турботи, – подібний привілей, породжений і зміцнений схожістю способу життя і частими зустрічами, називається близькістю або дружбою, відповідно до уявлень того, хто використовує означені слова.
Дарвел чимало помандрував світом; до нього я звернувся за відомостями стосовно маршруту моєї наміченої подорожі. Потайки я сподівався, що мені поталанить переконати його поїхати зі мною; надія ця здавалася тим більш обґрунтованою, що я зауважив у другові невиразну турботу; збудження, котре охоплювало його при розмові на дану тему, і його видима байдужість до всього, що його оточувало, підсилювали мої сподівання. Своє бажання спершу я висловив натяком, потім словами; відповідь Дарвела, хоча я почасти очікував її, принесла мені ціле задоволення приємного сюрпризу: він погодився.
Скінчивши усі необхідні приготування, ми вирушили в дорогу.
Відвідавши країни південної Європи, ми спрямували свої стопи на Схід, згідно з наміченим початковим планом; саме в тих краях сталася подія, про яку й піде моя розповідь.
Дарвел, судячи з зовнішності, юнаком вирізнявся відмінним здоров’ям; із деяких пір воно похитнулося, одначе зовсім не в результаті впливу якоїсь відомої недуги; він не кашляв і не страждав на сухоти, одначе слабнув щодня; звички його вирізнялися помірністю, він ніколи не скаржився на втому, але й не заперечував її впливу; тим не менше, сили його зовсім очевидно танули; він став дедалі більш мовчазним, його щораз частіше мучило безсоння, і, нарешті, друг мій настільки разюче змінився, що моя тривога зростала пропорційно до того, щó я вважав небезпекою, котра йому загрожувала.
По прибутті до Смирни ми збиралися відвідати руїни Ефеса і Сардіса; враховуючи жалюгідний стан друга, я спробував відмовити його од цього наміру – та даремно; Дарвел здавався пригніченим, а в манерах його відчувалася певна понура урочистість; усе це погано узгоджувалося з його нетерпінням вирушити на справу, яку я вважав не більше ніж розважальною прогулянкою, мало підхожою для хворого; проте я більше не противився йому, і за кілька днів ми разом вирушили в дорогу, в супроводі лише одного яничара.
Ми подолали половину шляху до руїн Ефеса, лишивши за спиною більш родючі околиці Смирни, і ступили на ту дику і пустельну стежку через болота й ущелини, яка вела до жалюгідних будівель, що досі туляться до повалених колон храму Діани – стіни, позбавлені дахів, обитель вигнаного християнства, і не так само давні, але зовсім закинуті й розорені мечеті – коли раптова хвороба мого супутника, що стрімко набирала обертів, змусила нас зупинитися на турецькому цвинтарі: лише могильні плити, увінчані зображенням чалми, вказували на те, що колись життя людське мало прихисток у цій глушині.
Єдиний караван-сарай, що ми зустріли, зостався позаду в кількох годинах їзди; у межах досяжності не видно було ні міста, ні хоч би хатини, і сподіватися на ліпше не випадало; тільки «місто мертвих» готове було прихистити мого бідолашного супутника, який, здавалося, невдовзі мав стати останнім із його мешканців.
Я озирнувся по сторонах, виглядаючи місця, де б я міг зручніше влаштувати мого супутника; на відміну од традиційного краєвиду магометанських кладовищ, кипарисів тут росло небагато, і ті були розкидані по всьому терену; на одному з найбільших, під найрозлогішим деревом, Дарвел розташувався напівлежачи, заледве втримуючись у цьому положенні. Він попросив води.
Я сумнівався, що пощастить знайти джерело, і вже зібрався приречено і неохоче вирушити на пошуки, та хворий велів мені лишитися і, звернувшись до Сулеймана, нашого яничара, котрий стояв поряд і курив незворушно спокійний, мовив: «Сулейман, верба на су» (тобто «принеси води»), – і вельми точно й докладно описав місце: невелику верблюжу криницю в кількохстах ярдів праворуч.
Яничар послухався.
– Звідки ви дізналися? – спитав я Дарвела.
– По нашому розташуванню, – одповів він. – Ви, певно, помітили, що у цих місцях колись мешкали люди, отже, повинні бути й джерела. Крім того, я бував тут раніше.
– Ви бували тут раніше! Як же так сталося, що ви ні разу не згадали про це при мені? І що ви могли робити у такому місці, де ніхто зайвої хвилини не затримається?
Я не отримав відповіді на це питання.
Тимчасом Сулейман приніс води, залишивши коней біля джерела.
Утамувавши спрагу, Дарвел мовби ожив ненадовго, і я вже сподівався, що друг мій зможе продовжувати їзду або принаймні повернути назад, і заходився вмовляти його.
Дарвел промовчав – здавалося, він збирає сили, аби заговорити. Він почав:
– Тут закінчується мій шлях і моє життя; і я приїхав сюди померти, але маю одне прохання, не вимогу, бо такі будуть мої останні слова. Ви усе виконаєте?
– Усе неодмінно; але сподівайтеся!
– Мені не лишилось ані сподівань, ані бажань, крім тільки одного – збережіть мою смерть у найсуворішій таємниці.
– Сподіваюся, що нагоди для цього не буде, ви одужаєте і…
– Мовчіть! Так суджено. Обіцяйте!
– Обіцяю.
– Присягніться усім, що... – І він промовив клятву великої сили.
– У тому немає потреби, я виконаю ваше прохання, і якщо ви сумніваєтеся в мені…
– Іншого виходу не існує – ви повинні присягнутися.
Я промовив клятву; це заспокоїло недужого. Він зняв із пальця перстень із печаткою, на котрій було накреслено якісь арабські ієрогліфи, і вручив його мені.
І заговорив знову:
– Дев’ятого дня місяця, рівно опівдні (місяць не має значення, головне дотриматися дня) киньте цей перстень у солоні джерела, що впадають до Елевзинської затоки; наступного дня у той самий час вирушайте до руїн храму Церери і почекайте там годину.
– Навіщо?
– Побачите.
– Ви сказали: дев’ятого дня місяця?
– Дев’ятого.
Я мовив, що саме сьогодні – дев’ятий день місяця; хворий змінився на обличчі й замовк.
Сили його танули з кожною хвилиною; тимчасом на сусідній надгробок опустився лелека зі змією в дзьобі; здавалося, птах пильно спостерігає за нами, не поспішаючи проковтнути здобич.
Не знаю, що навіяло мені думку прогнати пернатого гостя, проте моя спроба ні до чого не призвела; лелека описав у повітрі кілька кіл і повернувся точно в те саме місце.
Усміхнений Дарвел вказав на птаха і заговорив, – не знаю, чи звертався він до мене чи до самого себе, – та сказав лише одне:
– Усе йде добре!
– Що йде добре? Про що ви?
– Неважливо; нині ввечері ви мусите віддати моє серце землі – на тому самому місці, куди сів птах. Решта вам відомо.
Тоді він дав мені вказівки стосовно того, як ліпше приховати його смерть. Договоривши, він вигукнув:
– Ви бачите птаха?
– Звісно.
– І змію, котра звивається в його дзьобі?
– Поза всяким сумнівом; у цьому немає нічого незвичайного: лелеки живляться зміями. Але дивно, що птах не ковтає здобич.
Дарвел усміхнувся моторошним усміхом і слабко промовив:
– Ще не час!
При цих словах лелека полетів геть.
Я проводив птаха очима, відвернувшись на коротку мить – за цей час я ледве встиг долічити до десяти. Тіло Дарвела раптово ніби поважчало і безсило навалилося на мої плечі. Я обернувся і поглянув йому в обличчя – мій супутник був мертвий!
Мене приголомшило те, що відбулося. Помилки бути не могло – кілька хвилин потому обличчя його почорніло. Я би пояснив таку миттєву переміну дією отрути, якби не знав, що Дарвел не мав змоги скористатися отрутою непомітно від мене.
День відходив на захід, тіло розкладалося на очах, і мені не зоставалося нічого іншого, як лише виконати волю покійного. Працюючи яничарським ятаганом і моєю власною шаблею, ми з Сулейманом вирили неглибоку могилу на тому самому місці, яке вказав нам Дарвел: земля, вже поглинувши якогось магометанина, піддавалася без особливих зусиль.
Ми викопали яму настільки велику, наскільки дозволяв час, засипали сухою землею рештки загадкової істоти, що так недавно померла, а тоді вирізали кілька полосок зеленого дерну там, де землю менше висушило сонце, і поклали їх на могилу.
Між ошелешенням і горем – плакати я не міг...






Переклад Василя Білоцерківського