Промова у Палаті лордів 27 лютого 1812 року, виголошена під час обговорення білля проти руйнівників верстатів

Мілорди!

Питання, котре нині вперше запропоновано до вашого розгляду, нове для палати, але зовсім не є новим для країни. Я переконаний, що воно хвилювало думки найрізноманітніших людей ще за довго перед тим, як було внесене на обговорення до законодавчих органів, чиє втручання лише зможе принести тут реальну користь. Хоча сам я незнаний ні палаті у цілому, ні навіть кому-небудь із окремих її членів, на увагу котрих я смію розраховувати, все ж я, як людина, певною мірою пов’язана з графством, де відбувалися ці прикрі події, змушений просити вас, мілорди, зробити мені певну поблажку і вислухати ті декілька зауважень, що я повинен зробити з даного питання, котре, мушу визнати, глибоко мене хвилює.
Входити у якісь поддробиці тих бунтів здається зайвим: палаті вже й так відомо, що були вчинені усілякі насильні дії, за винятком хіба лише прямого кровопролиття, і що власники ткацьких верстатів, а також усі особи, яких робітники вважали з ними пов’язаними, піддавалися ґвалтові й образам. За той короткий час, що я недавно провів у Нотинґемширі, не минало й доби без якого-небудь нового акту насильства; і саме в день свого від’їзду я дізнався, що напередодні ввечері було розбито ще сорок верстатів, причому цього разу, як і минулі, такі дії не стикнулися з опором, а винних не виявлено.
Таким було тоді становище у зазначеному графстві; таким, наскільки мені водомо, воно залишається дотепер. Та коли треба визнати, що бунтівні прояви досягли тривожних масштабів, водночас не можна заперечити того, що їх причиною була небачена нужда робітників. Сама затятість, із якою діють ці нещасні, слугує доказом того, що жодна обставина, окрім крайньої нужди, не могла би спонукати таке велике число людей, доти чесних і працелюбних, до скоєння вчинків, настільки небезпечних для них самих, для їхніх родин і для суспільства. У той час, про який я говорю, і місто (Нотинґем – Перекл.), і ціле графство було переповнені великими військовими загонами; поліцію привели в рух, зібрали суддів; а проте усі ці заходи – цивільні й військові – ні до чого не призвели. Жодного руйнівника верстатів не застали на місці злочину, проти жодного не вдалося зібрати докази, достатні для звинувачувального вироку. Але поліція, хоч непотрібна, зовсім не бездіяла: було виявлено декілька невиправних зловмисників, які підлягали засудженню на підставі беззаперечних свідчень, а саме їхнього найтяжчого злочину – бідності; винних у тому, що вони злочинно народили в законному шлюбі по кілька дітей, котрих – «завдяки» нашим часам! – не мають змоги прогодувати.
Безумовно, власники вдосконалених верстатів зазнали суттєвих збитків. Ці машини повинні були принести їм велику вигоду, бо кожна замінювала собою декількох робітників, а отже, тих залишали голодувати. Один різновид верстата був особливо вигідний: на ньому один робітник міг виконувати роботу багатьох – і всіх зайвих негайно звільняли. Одначе треба зауважити, що тканина, виготовлена на цих верстатах, виходить нижчої якості; в нас вона не має збуту, а тому виготовляється абияк і поспіхом, виключно для вивозу. Робітники дали їй назву «павутинка». Звільнені, через своє неуцтво, замість того аби радіти таким корисним винаходам для людства, ображалися на те, що ними жертвують заради вдосконалення механізмів. У простоті душевній вони вважали, що задовільний заробіток для бідняків-трударів і їхній добробут – річ важливіша за збагачення купки фабрикантів шляхом удосконалення промислових знарядь, у результаті якого робітник залишається без роботи, бо його праця вже не окупає витрат на її оплату. І треба визнати: якщо раніше, при тому обсязі торгівлі, яким ми колись пишалися, можна було запровадити ці нові, більш потужні машини з користю для господаря і без шкоди для робітника, то при нинішньому становищі, коли мануфактура гниє на складах і жодних перспектив на вивіз немає, коли однаково скорочується попит на товар і попит на робочу силу, запровадження нових верстатів ще збільшує нужду і невдоволення розчарованих робітників. Але справжня причина їхньої нужди й породженого нею невдоволення лежить глибше. Коли нам говорять, що ці люди об’єдналися для того, аби не лише погубити свій відносний добробут, але навіть знищити самі знаряддя, котрими вони добували собі прожиток, – коли нам таке говорять, чи можна не згадати, що добробут цих робітників, ваш добробут, добробут усієї країни був поруйнований саме вашою непримиренною політикою та спустошливою війною, котра затягнулася на цілих вісімнадцять років? Тою політикою, яку розпочали «великі мужі, котрих більше немає», але яка пережила померлих і стала прокляттям живих до третього і четвертого покоління! Ці робітники не ламали своїх верстатів, доки верстати не стали непотрібними для них – і навіть гірше, ніж непотрібними: поки ті не зробилися для них прямою перешкодою в їхніх зусиллях добути собі шматок хліба. Чи в такому разі можна дивуватися, що в наш час, коли люди, які стоять трохи нижче на суспільній драбині за вас, мілорди, виявляються винними у злісному банкрутстві, явному шахрайстві й прямих карних злочинах; чи в такому разі можна дивуватися, що люди з нижчого класу, одначе, зовсім ще недавно найкориснішої частини населення, у своїй нужді забувають про обов’язок і скоюють дії, таки трохи менш тяжкі за ті, в котрих визнали винним одного з їхніх представників у парламенті? Та коли високопоставлений злочинець може знайти спосіб ошукати закон, для нещасних робітників, яких на злочин штовхає голод, ми винаходимо нові невідворотні покарання і розставляємо їм нові вбивчі пастки. Ці люди готові були копати землю, проте лопата перебувала в чужих руках; вони б не посоромилися просити милостиню, але ніхто їм не подавав її; свій заробіток вони втратили, іншої роботи знайти не можуть – і їхнім крайнім заходам, як не прикрим та гідним осуду, дивуватися зовсім не випадає.
Кажуть, що особи, які працювали на цих верстатах, самі потурали їх знищенню. Якби слідство це підтвердило, було би природно вимагати, аби такі важливі підсобники злочину отримали найсуворіші покарання. Та я сподівався, що будь-яка міра, запропонована урядом його величності до вашого затвердження, мілорди, матиме за свою головну мету примирення ворожих сторін. Або, якби подібне примирення виявилося неможливим, що нам буде принаймні дано змогу розслідувати і всебічно обговорити це питання. Ніяк не чекав я, що від нас вимагатимуть, аби ми, зовсім не розібравшись у справі й не маючи вагомих підстав для якого-небудь рішення, огульно виносили звинувачення і наосліп підписували смертні вироки. Але припустимо навіть, що робітники не мали причин для невдоволення, що їхні претензї, так само як і претензії господарів їхніх, були однаково безпідставні, що вони заслужили найгіршого, – то як же безпорадно, як безглуздо вживалися заходи, обрані для їх приборкання! Коли вже викликати військові частини, то навіцо робити з них посміховисько? А вся ця експедиція була проведена так, що перетворилася на справжню пародію на літню кампанію майора Стерджона, хіба що в іншу пору року; та й в усій решті виступів – і військових, і цивільних – наче було взято за взірець мера і міську раду Ґерета. Суцільні марші й контрмарші! З Нотинґема до Булвела, з Булвела до Бенфорда, з Бенфорда до Менсфілда! А коли нарешті військові частини прибули на місце свого призначення в усій войовничій «величі й блиску під звуки сурми перемоги», вони з’явились якраз учасно, аби виявити, що злочини вже скоєно без перешкод і винні щасливо встигли зникнути; по чому солдатам зоставалося лише зібрати spolia optima [1] у вигляді поламаних верстатів і повернутися на свої квартири під насмішки старих жінок і улюлюкання дітей. Звісно, у вільній країні армія зовсім не мусить навіювати страх, принаймні власним землякам; але я також не бачу сенсу створювати для неї становище, яке можна йменувати лише кумедним. У суперечці меч є найгіршим з усіх можливих аргументів, тому він повинен бути останнім. А тут до нього вдалися спершу, на щастя, залишивши у піхвах. Але білль, який ми сьогодні обговорюємо, змусить його вийняти. Якби ж на самому початку бунтів скликали зібрання і скарги робітників, а також їхніх господарів (бо й ці теж мають свої скарги), були зважені по справедливості й обговорені без усілякої сторонності, – якби усе це було своєчасно зроблено, то можна було б (я у цьому не сумніваюся!) вигадати такі заходи, які б повернули робітникові його роботу, а країні – спокій.
Зараз Нотинґемське графство страждає на дві хвороби: бездіяльне вояцтво й голодне населення. Та, виходить, які ж ми були байдужі до всього цього, коли тільки сьогодні палата вперше отримує офіційні відомості про заворушення? Усе це відбувалося в якихось ста тридцяти милях від Лондона, а ми, «у спокої лишаючись, гадали, що міць Британії зростає й доспіває», і, сліпі до страждань усередині країни, готувалися радіти своїм закордонним перемогам. Але скільки б чужоземних міст і армій не відступило перед вашими воєначальниками, усе це – лише слабкий привід для самовдоволення, коли вашу власну країну шматує незлагода і доводиться своїх драгунів і катів натравлювати на власних співгромадян.
Ви називаєте цих людей черню, злочинною, небезпечною і нікчемною, і, ймовірно, вважаєте, що єдиний спосіб приборкати bellua multorum capitum [2] – це відрубати йому кілька зайвих голів. Проте навіть чернь можна напоумити поєднанням миролюбства і твердості – хіба це не ліпше, ніж її ще додатково дратувати, а тоді навалювати на неї подвійні кари? А чи розуміємо ми, чим зобов’язані черні? Адже саме чернь обробляє ваші поля і прислуговує у ваших домах, адже саме з черні набирають ваш флот і вербують вашу армію, адже саме вона дала вам можливість кинути виклик усьому світові, – та вона кине виклик вам же, якщо нуждою і зневагою буде доведена до відчаю! Ви можете називати цих людей черню, але не забувайте, що чернь дуже часто висловлює почуття усього народу.
І тут я мушу зазначити, з якою готовністю ви поспішаєте на допомогу своїм союзникам, коли вони її потребують, але нужденним у своїй власній країні ви пропонуєте покладати усі свої надії на милість Провидіння чи... парафії.
Коли Португалія тяжко постраждала під час відступу французьких військ, усі руки простягнулися їй на поміч, усі гаманці відкрилися; щедроти багатія і лепта вдовиці – усе було послане розореним португальцям, аби вони могли відбудувати свої села і наповнити свої житниці. Ви тоді виявили милосердя до чужих, а тепер, коли тисячі ваших співвітчизників, хоча заблукалих, але тим не менше глибоко нещасних, зазнають жорстокої нужди й голоду, – тепер саме час виявити його до своїх. Навіть якщо цих робітників не можна повернути на фабрики (чого я не можу визначити без попереднього розслідування), то й тоді було б достатньо значно меншої суми, ніж та, що ви надіслали до Португалії. – усього одної десятої того щедрого дару, – аби позбавити їх доброчинностей багнета й шибениці. Та, очевидно, ваші друзі мають надто багато клопотів за кордоном, і тому їм немає коли надавати допомогу вдома, хоча ще ніколи й ніде не було в ній такої невідкладної потреби. Я проїхав через Піренейський півострів у дні, коли там лютувала війна; я побував у найбільш пригноблених провінціях Туреччини, але навіть там, під владою деспотичного і нехристиянського уряду, я не бачив такої страхітливої бідності, що по своєму поверненні знайшов тут, у самому серці християнської держави.
І які ж ліки ви пропонуєте? По цілих місяцях бездіяльності – або таких дій, котрі ще гірші за бездіяльність – вперед виходить головний і рішучий важіль, улюблений засіб усіх державних цілителів – від часів Дракона до наших днів. Помацавши пульс хворого, похитавши головою, прописавши спершу режим, загальноприйнятий у таких випадках, – теплу водичку і кровопускання, – теплу водичку вашої нікчемної поліції та ланцет армії, вони врешті вирішують, що припинити ці конвульсії може лише смерть – неминуче закінчення усіх зусиль наших політичних Санґрадо. Але, не кажучи вже про явну несправедливість і очевидну даремність цього білля, невже у ваших законах ще недостатньо статей, які карають стратою? Хіба мало крові на вашому кримінальному кодексі, що треба проливати її ще, аби вона волала до неба і свідчила проти вас? І яким чином ви маєте намір утілити цей білль? Чи можна посадити ціле графство у його власні в’язниці? А може, ви поставите по шибениці на кожному полі й розвішаєте людей замість опудал? Або, можливо (це неминуче, якщо ви хочете виконати власні приписи), – можливо, ви постановите стратити кожного десятого? Запровадити воєнний стан по всій країні? Обезлюднити й спустошити все довкола? Зробити приємний дарунок королю, повернувши Шервудський ліс у його попередній стан заповідника для королівського полювання і притулку для оголошених поза законом? Це – засоби для заспокоєння голодного і відчайдушного населення? Хіба зголоднілий бідар, який не сторопів од ваших багнетів, злякається ваших шибениць? Коли у смерті людина бачить полегшення (і це, як видно, єдине полегшення, котре ви можете їй запропонувати), чи можна погрозами спричинитися до її покірності? Що не вдалося вашим гренадерам, чи вдасться вашим катам? І якщо ви будете діяти в судовому порядку, де ви знайдете свідків, аби викрити винного? Люди, які відмовлялися виказати своїх спільників, коли тим загрожувало лише заслання, врядчи піддадуться спокусі свідчити проти них тепер, коли їм загрожує смертна кара? При усій моїй повазі до благородних лордів, які сидять проти мене, я вважаю, що трохи уважніший розгляд питання і деяке попереднє його розслідування навіть їх, певно, спонукало би змінити свою думку.
Така наша улюблена державна міра, настільки часто вживана у багатьох останніх випадках і з настільки блискучим результатом – вичікування, – саме тепер була б не без переваг. Та коли йдеться про те, аби дарувати волю чи надати допомогу, ви вагаєтеся, міркуєте роками, зволікаєте, намагаєтеся переконати інших, а от коли необхідно санкціонувати закон, який карає стратою, ви вважаєте, що це потрібно зробити негайно, не зволікаючи ні хвилини і не думаючи про наслідки. А я твердо переконаний на підставі того, що сам бачив і чув, що провести цей білль нині, за усіх наявних умов, без вивчення питання і без роздумів, означало би ще більше роздратувати народ несправедливістю й варварською жорстокістю та виказати повну зневагу до його потреб. Укладачі такого білля можуть по праву вважати себе гідними наступниками того афінського законодавця, про якого говорили, що його закони писані не чорнилом, а кров’ю.
Але припустимо, що білль пройшов, припустимо, що одного з цих робітників, такого, як ті, котрих я сам бачив, змученого голодом, пригніченого відчаєм, такого, що більше не дорожить своїм життям, яке ви, мілорди, здається, теж схильні оцінити дещо нижче за, скажімо, вартість панчішно-в’язальної машини, – припустимо, що цього чоловіка, відірваного од дітей, для котрих він більше не в змозі добути кусень хліба, розлученого з сім’єю, котру ще недавно утримував мирною працею, а тепер – і не зі своєї вини – більше утримувати не може, – припустимо, що цього чоловіка – таких, як він, десять тисяч, і вибрати жертву нескладно, – припустимо, що його приводять на суд, аби судити відповідно до нового закону за вчинки, які досі не були, а тепер стали тяжким злочином; усе-таки для того, аби його звинуватити й засудити до смерті, потрібні, як на мене, ще дві речі: дванадцять різників у ролі присяжних і Джефріс у ролі судді!





1. Щедра здобич (лат.).
2. Багатоголове чудовисько (лат.).



Переклад Василя Білоцерківського

Коментарі

Перша промова Байрона в Палаті лордів, виголошена 27 лютого 1812 р. на захист лудитів – руйнівників верстатів, була опублікована, крім низки газет, які друкували звіти й скорочені тексти виступів, лише в офіційному виданні «Парламентський журнал».
Цю промову Байрон зробив на другому засіданні палати, присвяченому обговоренню білля проти лудитів. Ще в середині лютого білль було поставлено на обговорення Палати громад і підтримано без вагомих заперечень; тоді Р. Б. Ліверпул (1770–1828), невдовзі призначений прем’єр-міністром, вніс білль на розгляд Палати лордів. Білль, який передбачав запровадження смертної кари для робітників, що руйнували верстати, і зобов’язував власників верстатів повідомляти в магістратуру про всі випадки руйнування верстатів, набрав чинності як закон після третього читання – на початку березня 1812 р. З того часу розпочалися страти лудитів, яких – аби залякати населення, зокрема у графстві Нотинґем – вішали на вікових дубах Шервудського лісу, поблизу якого знаходилося Ньюстедське абатство – родове помістя Байронів.

«...зовсім не є новим для країни». – Перші руйнування ткацьких і прядильних верстатів, які здійснювали робітники, що їх позбавляли заробітку, в т.ч. легендарний Нед Луд (англ. – Лад), ім’я котрого дало назву цьому рухові, було помічено ще в 60–70-х рр. XVIII ст., а масового характеру вони набули у 1811–1812 рр.

«...як людина, певною мірою пов’язана з графством...» – У грудні 1811 – січні 1812 рр. Байрон мешкав у своєму маєтку і був свідком низки подій. За два дні до виступу на захист лудитів він писав головному судді м. Нотинґема: «Я бачив, як живуть ці нещасні і яка це ганьба для цивілізованої країни».

«...спустошливою війною, котра затягнулася на цілих вісімнадцять років?» – Франція оголосила війну Англії 1 лютого 1793 р. Війна (з перервами) тривала до поразки Наполеона в 1812 р.

«...політикою, яку розпочали «великі мужі, котрих більше немає...» – Натяк на Вільяма Піта-молодшого (1759–1806), який тривалий час очолював британський уряд.

«Коли вже викликати військові частини, то навіцо робити з них посміховисько?» – Регулярні частини діяли безуспішно, бо винних у руйнуванні верстатів важко було віднайти: місцеве населення переховувало лудитів.

«...експедиція. ...перетворилася на справжню пародію на літню кампанію майора Стерджона ...наче було взято за взірець мера і міську раду Ґерета». – Йдеться про героїв комедії «Мер Ґерета» англійського письменника Семюела Фута (1720–1777).

«...сліпі до страждань усередині країни, готувалися радіти своїм закордонним перемогам». – Байрон має на увазі участь англійських військ у воєнних діях Португалії, а потім Іспанії проти наполеонівської армії.

«...від часів Дракона...» – Дракон (VII до н.е.) – законодавець давніх Афін, який склав украй жорстокі (драконівські) закони.

Санґрадо – персонаж із роману «Жіль Блаз» французького письменника Алена-Рене Лесажа (1668–1747). Лікар-невіглас Санґрадо прописував усім без винятку теплу воду і кровопускання.

«...гідними наступниками того афінського законодавця, про якого говорили, що його закони писані не чорнилом, а кров’ю». – Знову йдеться про вищезгаданого Дракона.

Джефріс Джордж (1640–1689) – реакційний державний діяч Британії, лорд-канцлер, палкий прибічник феодальної монархії, ініціатор жорстоких переслідувань і страт. Став уособленням судового свавілля.