Обдурені зірки
(Оповідь про Юсиф-шаха)

На початку володарювання Сефевидів столицею Ірану був Казвін. Мухаммед-шах Сефеві після низки різноманітних подій передав кермо правління своєму синові Шах-Аббасу Першому. Подія, котру ми описуємо, відбулася на сьомий рік правління Шах-Аббаса Першого.
Був початок весни, минуло три дні після Новруз-байрама, свята Нового Року. О третій годині після полудня Шах-Аббас вів неквапливу бесіду зі своєю любимою дружиною Сальмі-хатун, як раптом увійшов головний євнух Хаджі-Мубарек і, низько вклонившись, мовив:
– Головний звіздар Мірза-Садреддін хоче вдостоїтися честі споглядати вашу величність, киблу всесвіту, у вельми важливій справі.
Шах попросив Сальмі-хатун вийти у покій гарему, і наказав євнухові:
– Впусти Мірзу-Садреддіна.
Увійшовши, головний звіздар низько вклонився шахові й, за звичаєм склавши руки на грудях, прочитав молитву за свого повелителя і похвалу на його честь.
– Що сталося, Мірзо? – спитав шах.
– Всемогутній Творець хай збереже здоров’я і життя кибли всесвіту! Недавно за рухом світил стало відомо, що через п’ятнадцять днів після Нового Року планета Марс пройде мимо сузір’я Скорпіона і при їх зближенні у східних землях, а саме в Ірані, на особу верховної влади впаде удар долі. Тому я, відданий і вірний раб високого престолу, вважав за свій обов’язок попередити про це киблу всесвіту.
Шах був дуже молодий, йому щойно минуло двадцять два роки. У ці літа життя дороге і миле для кожного смертного, особливо ж для того, хто стоїть на найвищім ступені добробуту і володіє шахським престолом. Тому молодий шах, почувши повідомлення головного звіздаря, злякався. Він так зблід, що здавався мерцем. За хвилину, підвівши голову, він сказав Мірзі-Садреддіну:
– Добре, ти вільний, іди!
Низько вклонившись, головний звіздар вийшов. Шах, залишившись один, надовго замислився; тоді покликак Хаджі-Мубарека і велів йому:
– Пошли вартових, аби зараз же покликали до мене візира Мірзу-Мохсуна, воєначальника Заманхана, скарбничого Мірзу-Ях’ю та головного моллу Ахунд-Самеда!
Невдовзі скликані головним євнухом люди з’явилися і, виконавши звичні церемонії придворного етикету, мовчки стали перед шахом, готові вислухати його накази.
Шах мовив їм:
– Я покликав вас для обговорення важливого питання, і ви повинні знайти шлях його вирішення. Оскільки сбори верховні, я дозволяю вам сісти.
Присутні підкорилися.
Шах повідав їм фатальну новину, щойно повідомлену йому головним звіздарем, і завершив розповідь питанням – яка думка достойників про це і яких заходів він має вжити, щоб запобігти удару долі, котрий загрожував його життю? Несподівана звістка вкрай здивувала усіх і спричинила сум’яття. Після хвилинного мовчання першим заговорив візир Мірза-Мохсун.
– Відданість найнищого раба високому престолові ні для кого не становить таємниці. Звичайно, кибла всесвіту, наш великий шах шахів, сам добре пам’ятає, в якому жалюгідному стані перебувала державна скарбниця у попереднім царюванні, коли благородні предки шаха з безмежної доброти своєї призначали на пост візира людей надзвичайно обмежених і вкрай недалекоглядних. Та тільки-но ваш покірний раб довідався, що державна скарбниця порожня, він негайно вдався до відшукання способів її поповнення і вигадав такий дієвий засіб. Вирішено, що кожен зі слуг двору, який отримує призначення на котрусь посаду або в управління ту чи іншу провінцію, вноситиме до скарбниці плату у вигляді подарунка, співмірно з одержаною ним посадою або чином. Для цієї ж мети постановлено ще таке. Коли кибла всесвіту вдостоїть котрогось сановника або начальника увагою й ощасливить його дім своїм відвіданням, то ощасливлений слуга, як вдячність за таке милостиве ставлення шаха до нього, зобов’язаний також у вигляді подарунка принести повелителю певну суму грошей та вслати поріг свого дому коштовними тканинами й килимами, які теж надходять у власність великого гостя. Завдяки цим заходам у теперішній час, коли не минуло ще й повних семи літ від дня сходження на престол великого шаха шахів, державна скарбниця – слава і вдячність Аллахові! – повнісінька. Найнижчий раб ваш завжди виказував велике сприяння успішному плину державних справ, і не було випадку, щоби він схибив, але, щиросердно зізнаюся, мені вкрай важко знайти засіб проти руху зірок.
Після візира Мірзи-Мохчуна почав говорити воєначальник Заманхан.
– Борода вашого найпокірнішого і найвірнішого слуги посивіла на службі великому престолу, яку він ніс чесно і вміло. Так, наприклад, десять літ тому сімдесятитисячне турецьке військо, під проводом Бекир-паші Демирчіогли, вторглося в Іран. Тоді великий родитель найдостойнішого шаха поручив мені головне командування іранськими військами. За чисельністю вони аж ніяк не поступалися турецьким, але я, побоюючись, аби наші найблагородніші вояки не були побиті й знищені нечестивим і злодійським плем’ям турків, розпорядився, щоб починаючи від самого турецького кордону по всьому Азербайджану посіви селян були винищені, їх худоба вигнана, дороги зіпсовані, а мости зруйновані. Перейшовши наш кордон, Бекир-паша не зустрів жодної військової сили; зате дороги виявились у такому жалюгідному стані, що артилерія зовсім не могла рухатися; лише піхота і легка кіннота після великих труднощів і злиднів досягли Тебриза. Бекир-паша розіслав загони турецьких вояків по навколишнім селам, щоб добути харчі для війська, але їм не вдалося знайти жодного зернятка, жодного бика чи корови. Виснажені й голодні турки на третій день забили в барабани й утекли з Тебриза, осміяні й вилаяні. Таким чином, іранську державу було врятовано від чужоземної навали. А рішення зіпсувати дороги й поруйнувати мости виявилося настільки мудрим і корисним, що наш уряд вважав за необхідне лишити їх у такому стані навіть після втечі Бекир-паші, аби чужоземні племена і надалі не відважувалися переходити наш кордон. Так звитяжне військо наше завжди перебувало у повному добробуті, і не пролилось ані краплини крові навіть із пальця жодного вояка. У подібних випадках старий пес найвищого двору здатний пустити в хід усю свою винахідливість, але… вигадати щось проти віщувань зірок мій розум безсилий…
Воєначальник замовк. Страх ще сильніше стиснув серце шаха. Черга дійшла до скарбничого Мірзи-Ях’ї.
– Мізерний раб ваш, який перебуває у родинних зв’язках із візиром, виховувався під його керівництвом і досяг завдяки його сприянню теперішнього свого сану, виявляв відданість і чесність, цілковито проникався його задумами, його благими прагненнями і його способом дії. Відомо, що нижчі ваші службовці та вояки одержували платню з доходів за указом кибли всесвіту, скріпленому моїм підписом. Коли з’ясувалося, що державна скарбниця, як про це доповідав візир, порожня і грошей немає, я був цим дуже засмучений. Хоч я й підписував тоді усі укази на видачу платні та розсилав їх по округам, але все це робилося тільки для того, щоб підтримати авторитет влади і не принизити її представників ув очах населення. Ще до розсилання указів кожному управителю округу я направляв таємний припис: не видавати платню за указами й чекати мого особливого дозволу. Завдяки цим заходам державну скарбницю за короткий термін було переповнено. А щодо вйська і чиновників, котрі були позбавлені належної їм платні, то завдяки миру і спокою, що царювали у країні, та небувалій дешевизні, вони не відчували особливої потреби у платні. За скрутних обставин, подібних до вказаних, мій розум достатньо виверткий і проникливий, але знайти засіб проти небесних світил він не в змозі.
Нарешті черга дійшла до головного молли, і він сказав так:
– Хай збереже Всеблагий Творець в ім’я найчистіших і найсвятіших імамів благородне тіло нашого шаха від небесних стихій та земних нещасть! Ваш смиренний раб безнастанно молиться за найблагороднішу династію Сефевидів, хоча й відчуває свою мізерність перед величчю цієї могутньої династії та знає, що, скільки б він не славив і не молив про її процвітання і довголіття, все ж не в стані виконати свій обов’язок; це – понад його сили. Коли великий родитель кибли всесвіту вдостоїв мене почесним званням головного молли, половина мешканців Ірану, не виключаючи й престольного міста Казвіна, була сунітами. Спасенними настановами і силою переконливих проповідей, з одного боку, та промовистими погрозами – з іншого, я спрямував усіх сповідувачів сунітської віри на істинний шлях дванадцяти імамів. Тепер, дяка Аллахові, на іранській землі не знайдеться й десятка сунітів. Також вважаю своїм приємним обов’язком із вдячністю відзначити благодушність самого народу: усі колишні суніти, на одну мою пропозицію, відмовились од вірування своїх батьків і дідів та прийняли істинне вчення. Я хотів навернути в шиїтську віру навіть вірмен і євреїв, але мудрі люди відрадили, вказавши на інші держави, де вірмени та євреї теж мешкають у незначнім числі й де ніхто не торкається їхньої релігії. Крім того, відомо, що за тлумаченням найвірніших хадисів – висловів святійших імамів, шахи, які сидять на троні й носять вінці у мусульманських країнах, не вважаються святими й достойними поклоніння, оскільки ця перевага становить виключне право імама та його наступника – найвченішого муджтахіда. Для усунення цього непорозуміння я неадіслав усім духовним особам і проповідникам наказ: оголосити народові, що сила вищезгаданих переказів не поширюється на династію Сефевидів, як таку, що походить від нащадків Пророка та імамів. Очевидно, наймудріші імами зволили цими висловами обмежити владу і значення інших шахів, а не своїх нащадків. У даний час, коли життя кибли всесвіту перебуває у небезпеці від нез’ясованих дій небесних світил, серце найпокірнішого раба вашого тріпоче від горя і б’ється, мов риба, викинута на сушу, а мізерний розум мій підказує мені, що цей клятий звіздар вірніше за всіх нас може знайти вихід із цього становища. Він – підлий зрадник, який відкрив наміри зірок, але приховав засоби боротьби з ними. Я впевнений, що він умишляє лихе: чи може бути, щоби, вказавши трутизну, він не знав протиотрути? Наш Пророк, хай буде благословенне ім’я його, недаремно сказав: «Усі звіздарі – брехуни». Цей вислів, на мою думку, ставить під сумнів саме їх вчинки, а не знання і вченість, оскільки у більшості випадків передбачення клятих звіздарів, на жаль, справджуються, але самі вони – шахраї та пройди. Слід би викликати найголовнішого звіздаря і веліти йому віднайти засіб супроти небезпеки, що загрожує шахіншаху. Якщо ж він стане відмагатися, накажіть кату відрубати йому голову!
Головний молла давно ворогував із головним звіздарем. Тепер обставини складалися сприятливо для того, аби «спалити могили батьків усіх звіздарів», не виключаючи й головного. Та й головний звіздар Мірза-Садреддін виявив чималу некмітливість: чого йому надумалося повідомити шахові таку страшну звістку, ввергати його в жах і до того ж ризикувати власним життям? Згодом багато хто ставив йому за провину цю необачність, але він виправдовувався, кажучи:
– Я поспішив із цим неприємним повідомленням через острах, як би інші звіздарі не зробили цього. Тоді шах, безсумнівно, вважав би мене віслюком-невігласом і, напевно, позбавив би посади головного звіздаря.
Так чи інакше, але після неприємної новини шах усією душею зненавидів головного звіздаря, а після слів головного молли так розлютився, що, кликнувши Хаджі-Мубарека, наказав, не зволікаючи ні хвилини, послати варту за головним звіздарем Мірзою-Садреддіном. Не минуло й години, як Мірза-Садреддін постав перед повелителем. Шах, котрий нагадував розлюченого лева, припіднявся на колінах і гнівно закричав:
– Як насмілився ти, собачий чин, грозити мені бідою, що прихована у зірках, не сказавши про засоби від неї?! Гей, кате!..
В одну мить з’явився кат із мечем за поясом і мотузком у руках.
Мертвотно-блідий Мірза-Садреддін тремтів, як листок. Показавши на нього, шах велів катові:
– Відведи цього пса і відрубай йому голову!
Воєначальник Заманхан, хоч був хоробрим вояком, та серце мав м’яке і співчутливе. Йому стало шкода головного звіздаря, і він став просити шаха помилувати його:
– Хто нас визволить із біди, якщо цьому псу відрубають голову? Насмілююся просити вашу величність із поваги до моєї сивини не поспішати зі стратою цього нікчемного раба і наказати йому знайти засіб проти небезпеки, що нам загрожує. Якщо він виявиться неспроможним це зробити, хай тоді кат покарає його.
Шах велів катові йти геть. Потім, звернувшись до головного звіздаря, наказав:
– Нікчемний рабе! Негайно вкажи засіб, як позбутися біди, що нам загрожує!
Бідний звіздар був у вкрай скрутному становищі. Він рішуче не знав жодного засобу проти несприятливого розташування зірок, але страх змусив його приховати своє невідання. Тремтячи усім тілом, він заблагав:
– Я, прах біля ваших ніг, насмілююся доповісти, що біді цій можна запобігти. Лиш дайте певний час – зазирнути у «Зиджі» Улугбека і визначити, які засоби названі там проти подібних явищ.
Слід зауважити, що у «Зиджі» Улугбека не згадано жодних засобів проти несприятливого розташування зірок. Головний звіздар вигадав це, аби відтягнути час і встигнути збігати за відповіддю до свого вчителя Мовлани-Джемаледдіна, якого вважав найліпшим знавцем астрології. Шах дав згоду, але головний звіздар ще не встиг вийти, як увійшов Хаджі-Мубарек і доповів шахові про Мовлану-Джемаледдіна, який бажав споглядати шаха. Шах наказав пустити його, а головному звіздареві поки що велів залишатися у палаці. Ввійшов Мовлана, низько вклонившись шаху, опустився на вказане йому сидіння і почав так:
– Хай подовжить Всевишній життя повелителя світу! Я, покірний раб його, вніслідок старечої немочі приречений долею проводити решту життя на самоті. Але несприятливе розташування зірок примусило мене пересилити себе і постати перед вашими світлими очима. Через п’ятнадцять днів після свята Новруз-байрам планета Марс пройде мимо сузір’я Скорпіона, і при їх зближенні вибухне величезна біда над благородною киблою всесвіту. Тому ваш покірний слуга вважав своїм обов’язком оголосити вашій величності про майбутню небезпеку і вказати засоби запобігання їй, бо молоді, недосвічені звіздарі могли не розібратися у рухові зір і пропустити це важливе знамення.
Шах дуже зрадів такому повідомленню Джемаледдіна.
– Ми самі, Мовлана, – сказав він, – зайняті цим питанням. Ця подія нам відома. Порадьте, яких вжити заходів.
Мовлана відповів:
– У ці нещасливі дні, тобто через п’ятнадцять днів після Новруза, кибла всесвіту повинен відсторонитися од державних справ. Він повинен відмовитися од влади й престолу, передати їх якому-небудь злочинцеві, гідному смерті, самому ж піти й перебувати у невідомості. Тоді руйнівна дія зірок вибухне над головою грішника, який буде в цей час повновладним шахом Ірану. Коли ж нечестивець, удаваний шах Ірану, загине, кибла всесвіту знову з’явиться, посяде свій трон і царюватиме у повному щасті й здоров’ї на славу нашої могутньої держави. Але така переміна у житті його величності повинна здійснитися у найсуворішій таємниці, й ніхто з його підданих не повинен знати, що шах, вимушений обставинами, тимчасово поступається своїм престолом. Навпаки, усі піддані мусять вважати грішного злодія справжнім властителем Ірану. Необхідно також розірвати шлюбні акти усіх дружин шаха і визволити їх від шлюбних уз. Потім можна запропонувати їм вийти заміж за Аббаса Мухаммедогли, віднині вже не шаха Ірану, а простого іранського підданого. З тими дружинами, які погодяться вдруге вступити у шлюбний союз, слід укласти шлюбний акт, а з незгідними негайно вчинити розлучення.
Головний звіздар позбувся небезпеки. Шах уже не відчував жодного страху. На його зблідлих щоках знову проступив рум’янець. Члени верховної ради стали хвалити винахідливість і прозірливість Мовлани. З обличчям, яке сяяло від радості, шах звернувся до головного молли з питанням, чи є в нього на приміті нечестивець, смерть якого могла би бути схвалена приписами шаріату і якому можна було б передати управління державою. Головний молла відповів:
– Хай збереже Творець світів життя кибли всесвіту! У нашому місті Казвіні з недавніх пір з’явився один нероба, подібного до якого не відшукати у всьому всесвіті. Ім’я його – Юсиф, за ремеслом він – сідельник; де він мешкав раніше – невідомо; але, тільки-но поселившись у Казвіні, він зібрав довкола себе прибічників – чернь і покидьків суспільства, й вічно хулить високошанованих учених і безкорисливих служителів шаріату. Проклятий відкрито говорить своїм послідовникам, нібито високошановані вчені-богослови обдурюють простий народ. За його словами, наприклад, священна війна не обов’язкова, а сплата податку на користь нащадків Пророка і духовенства незаконна: буцімто сучасні богослови не визнають попередніх учених, аби не применшити свого значення і більш успішно морочити простолюд. Він стверджує, що усі посадові особи, починаючи від самого старшини й закінчуючи самим вінценосцем, – розбійники й тирани. На його думку, країні й нації немає жодної користі ні від кого з них; заради вдоволення своїх потреб вони обкладають бідний народ усілякими податками й непотрібними поборами, у своїх ділах і вчинках вони не керуються законами, порушують вимоги справедливості й честі. Так, говорить він, вчиняють лише злодії, грабіжники й розбійники. Стверджують також, що цей нечестивець за своїми релігійними переконаннями належить до поганої секти, яка сповідує переселення душ. Відданий раб звитяжної та могутньої держави нашої насмілюється думати, що найліпше за все передати тимчасве правління цьому клятому заколотникові, щоби він загинув од руйнівної дії зірок і знайшов відплату в глибинах пекла!
Члени ради, схваливши думку головного молли, одноголосно заявили, що собачий син, сідельник Юсиф, цілком заслуговує покарання неба і гідний смерті.
– Я погоджуюся. Хай він загине такою смертю! Намічені заходи провести завтра.
Затим члени верховної ради розійшлися.
Можливо, читачі засумніваються у правдивості цієї історії та вважатимуть її вигадкою автора? У такому разі я б рекомендував їм відкрити книжку «Таріхі Алім-Арам» і почитати там сторінки, присвячені сьомому року царювання Шах-Аббаса.
Тепер познайомимо читача з сідельником Юсифом.
Юсиф народився у селі поблизу Казвіна. Батько його, селянин, на ім’я Кербалай Селім, був чоловік богобоязливий і благочестивий. Він мріяв зробити свого сина моллою і дати йому можливість у подальшому ввійти до освіченого кола вчених богословів. З цією метою він привіз Юсифа у Казвін і віддав до школи. Досягнувши повноліття, Юсиф – задля поповнення і вдосконалення богословських знань – спочатку вирушив до Ісфахана, а тоді до священного міста Кербали, де слухав проповіді найвченіших богословів. Упродовж багатьох літ, вивчаючи мусульманські науки, Юсиф ближче пізнав духовенство і вчених. Переконавшись у тому, що вони лицемірні й брехливі, він не схотів стати моллою і назавжди зберіг у серці нездоланну відразу до цього звання. З Кербали він переселився до Хамадана.
Коли йому було сорок років, він за рік вивчився ремеслу сідельника. Після чого повернувся до Казвіна, де можна було заробити більше, ніж в інших містах. Тут Юсиф одружився й відкрив майстерню. Бачачи лицемірство молл і мерзенні вчинки продажних урядників, цей чесний і благородний чоловік обурювався всією душею і був не в стані втриматися від їх викриття. Правдивість і сміливість Юсифа завоювали йому чимало щирих і відданих друзів, але врешті-решт вони ж стали причиною його загибелі.
Наступного дня, за дві години до полудня, у палаці, за наказом шаха, зібралися міністри, вельможі, найблагородніші сановники, найдостойніші вчені, нащадки Пророка – сеїди й урядники, починаючи від великого візира й закінчуючи вуличним старшиною. Кожен із них зайняв своє місце у розлогій приймальні, стояв мовчки, з трепетом очікуючи на появу володаря світу. Незабаром показався шах у повному шахському облаченні. На голові в нього була блискуча корона. В руках він тримав золотий скипетр, усіяний коштовним камінням. На поясі висів меч – символ шахської могутності. Пояс, руків’я і піхви меча, а також нарукавники були прикрашені самоцвітами. Шах сів на трон і звернувся до зборів із такими словами:
– Уже сьомий рік, о мої вірнопіддані, як я, з волі предвічного Творця, царюю над вами. До кожного з вас я, в міру сил, виявляв милість і увагу. В свою чергу я був задоволений усіма вами, оскільки ви, за споконвічною відданістю могутній династії Сефевидів, не виявили браку старанності, щирості й любові до мене. Тепер, із певних причин, які я не вважаю за потрібне відкривати вам, я вимушений зректися верховної влади й передати її особі, більш гідній та досвіченій у ділах правління. Цю людину вкажуть вам головний молла, воєначальник Заманхан, візир, скарбничий, Мовлана-Джемаледдін і головний звіздар. Усі ви повинні прийти до нього і з належними почестями урочисто привести у палац. Посадивши його на цей трон, ви повинні визнати його повновладним вашим господарем і беззаперечно підкорятися його волі. Нещастя впаде на голову того, хто порушить цей мій наказ і насмілиться виказати найменший непослух новому шахові.
Після цих слів шах, знявши з голови корону, поклав її на трон; зняв також свій багатий наряд, відщібнув меч і вбрався у простий одяг. Тоді він знову звернувся до зборів:
– Віднині я один із найбільш пересічних людей, бідняк Аббас Мухаммедогли, з цього дня ви не побачите мене. Прощавайте, хай береже вас всемогутній Творець!..
Потім він спустився зі сходів трону і попрямував до гарему.
Учасники великої ради були вкрай подивовані й не знали, як пояснити усе, що відбулося...
За велінням шаха усі його дружини зібралися на жіночій половині й з нетерпінням очкували появи свого володаря.. Побачивши його у простому одязі, красуні гарему готові були розреготатися, але суворий вид і грізний погляд змусили їх стримати сміх. Хаджі-Мубареку було наказано привести Моллу-Расула з двома його помічниками. Молли, заздалегідь попереджені, чекали біля дверей гарему. Коли ті увйшли й, за наказом шаха, сіли, він сказав:
– Милі мої дружини, з болем у серці я змушений повідомити вам про вельми печальну подію. Хай буде вам відомо, що з цього дня я – вже не повелитель Ірану; в мене більше немає ні пишних палаців, ні скарбниці, ні інших багатств, однині я не зможу нарядно вдягати вас і утримувати в розкоші. Тепер я простий мешканець Ірану, бідний і залежний. Тому я вимушений розлучитися з вами й кожній з вас надати повну свободу у виборі собі чоловіка.
Потім він наказав моллі здійснити обряд розірвання шлюбу між ним та його дружинами. Молла-Расул у присутності двох свідків узявся до своєї справи. Жінки зрозуміли, що в житті шаха відбулося щось надзвичайне. Страх і сум’яття охопили їх. Вони нічого не знали про те, що сталося, і стояли розгублені й вражені.
По закінченні обряду Хаджі-Мубарек, за наказом шаха, розірвав листи шлюбних актів.
Затим шах знову звернувся до колишніх дружин:
– Якщо хто-небудь із вас, зневаживши бідність і нестатки, погодиться стати моєю дружиною, тобто дружиною Аббаса Мухаммедогли, то молла знову здійснить шлюбний акт.
Майже усі жінки висловили згоду стати дружинами шаха, бо він був молодий і вродливий. До того ж вони взяли все це за жарт і ніяк не могли змиритися з думкою, що Шах-Аббас, добровільно і з не зрозумілої їм причини відмовившись від престолу, перетворився на Аббаса Мухаммедогли.
Лише дві красуні, взяті у шахський гарем проти волі, мовили, засоромлено опустивши очі, що вони у всіх відношеннях почувалися щасливими, перебуваючи у шлюбному союзі з шахом, але тепер, позбувшись цього щастя, не погоджуються вступати у шлюб із Аббасом Мухаммедогли.
Обидві красуні відразу отримали повну свободу. Одна з них була грузинкою. Її надіслав шахові в дарунок правитель Грузії. Узявши свої коштовності, багаті наряди й чимало золота, наступного ж дня вона зі своїм двоюрідним браотм виїхала на батьківщину. Там не повірили її розповідям і вирішили, що вона втекла з Ірану. Хотіли повернути її назад, але якось потім забули про неї. Згодом вона вийшла заміж за молодого грузина і лишилася в Грузії.
Друга красуня, дочка заможного казвінського купця, колись була заручена з вродливим молодим чоловіком. Слуги шаха довідалися про її красу і доповіли його величності. Її взяли з батьківського дому й оселили в гаремі. Вона скористалася нагідним щасливим випадком, аби повернутися до батьківського дому. Пізніше вона вийшла заміж за свого колишнього нареченого. Решта дружин знову взяли шлюб із Аббасом Мухаммедогли, після чого Хаджі-Мубареку було наказано відвести їх пішки в дім, який знаходився на околиці шостого кварталу міста Казвіна, а самому повернутися до палацу. Останнім із гарему вийшов Аббас Мухаммедогли й зник з очей. Майстерня сідельника Юсифа розташовувалася на східному боці площі, у шахській мечеті. Минуло дві години після полуденної молитви. Здійснивши молитву, Юсиф старанно працював у своїй майстерні, дошиваючи замовлену йому вуздечку, яка, на прохання замовника, мала бути готова у той же день. Біля нього сиділи двоє друзів і уважно слухали його. Юсиф говорив про дорожнечу, яка розорила нещасних бідняків у цей тяжкий рік: наприкінці минулого року через тривалу посуху і через те, що в районі Казвіна було дуже мало води, більша частина врожаю згоріла. Це й стало причиною дорожнечі. Сідельник казав:
– Дивуюся урядові, який має безліч можливостей провести воду в Казвін, але ніяк не використовує їх, хоча це дуже важливо для поліпшення становища населення і благоустрою столиці.
У цей час зі східного боку площі з’явилася густа хмара пилу. Юсиф, тримаючи в руці голку, підвів голову і побачив урочисту процесію. Звичайно, йому і в думках не було, що вона прямує до нього. Попереду йшли дванадцять придворних слуг у строкатих костюмах і двірських шапках. За ними рухалися дванадцять прапороносців із різнокольоровими стягами в руках. Далі рухалася юрба придворних слуг; один із них ніс на голові велику круглу тацю. Потім ішли озброєні палицями вартові, що супроводжували головного конюшого, який вів під вуздечку красивого коня туркменської крові. Дороге сідло і попона на його спині були всіяні коштовним камінням, нагрудник розшитий золотом, вуздечка прикрашена перлами, з шиї коня звисало гроно смарагдів.
За ними йшли головний молла Ахунд-Самед, воєначальник Заманхан, візир Мірза-Мохсун, Скарбничий Мірза-Ях’я, Мовлана-Джемаладдін, головний звіздар Мірза-Садреддін, найвченіші богослови, найславетніші сеїди, найдостойніші вельможі, сановники, урядники та інші представники шахського двору. За блискучою свитою слідували піші й кінні військові загони. Урочистий хід рухався спокійно, велично й зупинився перед майстернею сідельника Юсифа.
Головний молла Ахунд-Самед і воєначальник Заманхан виступили вперед, відважили Юсифу низькі поклони. Юсиф підвівся на ноги й, дивуючись, відповів таким же поклоном.
Головний молла заговорив першим:
– За приреченням долі ти, майстер Юсиф, з цього дня є нашим повелителем. У теперішній час престол іранської держави вільний од Шах-Аббаса. Ощаслив і порадуй нас! Просимо до палацу, де має відбутися обряд твого сходження на шахський престол.
Сідельник Юсиф, приголомшений почутим, не знаходив пояснень цій події. Перед ним у повному складі стояли представники найвищої влади. Ці слова говорив йому ніхто інший, як головний молла, котрого вважали одним із найвпливовіших людей в Ірані. Та заразом усе, що відбувалося, було таке дивовижне і несподіване, що Юсиф не міг повірити своїм очам і вухам. Нарешті, зібравшись з духом, він відповів головному моллі:
– Вельмишановний молло! Я знаю, що ви один із найрозумніших і найвпливовіших людей Ірану, але в даному випадку... не знаю... чи ви не зсунулися з глузду, чи не вжили гашишу, що звертаєтеся до мене з такими нісенітними речами? Я – простий ремісник, дуже далекий від думки посісти престол, між мною і шахом – непрохідна прірва. Покірно прошу залишити мене у спокої та не потішатися з мене.
Тоді виступив із промовою Заманхан.
– Ти, майстер Юсифе, – сказав він, – нині є киблою всесвіту, а ми усі – твої раби – пси твого найщасливішого двору. З твого боку цілком недоречно покірно просити нас про будь-що. Ти можеш повелівати нами. Ніхто з нас не впав у безум і не одурманив себе гашишем, усі ми при повній свідомості й здоровому глузді. Але те, що зумовлене Всевишнім, невідворотне. З цього дня ти – повелитель усього Ірану. Тому, як уже мав щастя просити головний молла, просимо до палацу, щоб без зволікань був здійснений обряд коронування.
Після цього він звернувся до чотирьох придворних слуг, що стояли тут же, й наказав:
– Принесіть шахське вбрання й одягніть володаря світу!
Тримаючи в руках тацю, на якій перебувало вбрання шаха, придворні слуги увійшли в крамницю сідельника Юсифа. Поставивши тацю на підлогу, вони взялися до справи. Опір був безглуздий, і сідельник Юсиф покірно віддав себе в руки слуг. Знявши з Юсифа поношене плаття ремісника, вони вдягли на нього багате царське одіяння. Тоді головний конюший підвів коня, вкритого вишитим золотом і попоною, прикрашеною дорогоцінним камінням. Сідельника Юсифа посадили на коня, й урочистий хід у попередньому порядку вирушив назад до шахського палацу. На вулиці безперервно лунали гучні наказові крики старанних шахських вартових:
– Відступись! Відступись!
Усі мешканці Казвіна – від малого до великого, чоловіки й жінки, припали до вікон або, піднявшись на дахи будинків, допитливо дивилися на пишну процесію. Ніхто не знав, у чому річ, усі були надзвичайно здивовані.
Біля шахського палацу слуги допомогли сідельнику Юсифу зійти з коня. Головний молла і воєначальник Заманхан, підхопивши його під руки, ввели у тронну залу і, дотримуючись усіх вимог етикету, посадили на шахський трон. Усі вельможі, вчені, сеїди, найвищі посадові особи й інші представники блискучого двору стали перед ним, склавши руки на грудях, у шанобливому очікуванні. Прочитавши молитву, головний молла поклав на голову сідельника Юсифа шахську корону, повісив меч йому на пояс, зміцнив усипані діамантами нарукавники і встромив у руку скипетр. Потому він промовив ще одну молитву і, звернувшись до присутніх, запропонував принести урочисті привітання шахові.
Дружні й безугавні крики: «Слава йому!» пролунали під склепіннями й відбилися одлунням в усіх приміщеннях розлогого палацу. Музика заграла урочистий гімн, злетіла сигнальна ракета, і за містом пролунав гуркіт ста десяти гарматних пострілів.
Хоча після Сааді та Хафіза персидська поезія прийшла у занепад і творіння поетів зводилися переважно до порожніх і беззмістовних словосполучень, та в цей щасливий день знайшлося кілька співців, які оспівали у звучних, урочистих одах сходження Юсиф-шаха на престол Ірану. В одах прославлялися рідкісні чесноти нового шаха, мудрість якого уподібнювали до Сулеймана, щедрість – до Хатема, хоробрість – до Рустема, а могутністю він не поступався стихії та фатуму. Рік його сходження на престол поети відзначили у такому двовірші:

Не царем вродливцем був наш Юсиф,
Він був шахом держави іранської.

По закінченні обряду коронування головний молла оголосив усім, хто зібрався, що вони вільні, й придворні негайно пішли. У пишній залі зосталися Юсиф-шах на троні, євнух Хаджі-Мубарек із кількома євнухами та старший слуга Азімбек зі слугами – усі вони покірно стяли перед ним; у дворі перед палацом перебували люди шахської охорони.
Почуваючись ніби у світі чудес, Юсиф-шах на декілька хвилин занурився у глибоку задуму. Тоді, звернувшись до Хаджі-Мубарека, він спитав:
– Хто ви такі?
– Ми – ваші найпокірніші раби, – відповів Хаджі-Мубарек, – євнухи шахського гарему; я – старший над євнухами, а це – мої помічники.
Потім Юсиф-шах звернувся до слуг:
– А ви хто такі?
Азімбек, головний слуга, відповів:
– Ми – найнижчі слуги вашої величності: я – їх начальник, а це – мої підлеглі.
Далі Юсиф-шах спитав:
– А ті, що стоять у дворі, хто вони?
– Це загін придворних вартових – відповів Азімбек. – Вони завжди стоять напоготові в очікуванні шахських наказів.
Юсиф-шах наказав:
– Усі вийдіть звідси, хай залишиться тільки Хаджі-Мубарек.
Коли усі вийшли, шах підкликав до себе Хаджі-Мубарека і мовив йому:
– Бачу по твоєму обличчю, шо ти – хороша людина. Ради Бога, скажи мені, чим усе це пояснити? Не може бути, щоб ти, постійно живучи в гаремі, не знав причини цієї події.
Хаджі-Мубарек дійсно був людиною простосердою і правдивою. Вважаючи негідним приховувати істину від кибли всесвіту, він вирішив розповісти йому все. Хаджі-Мубарек завжди стояв за дверима кімнати Шах-Аббаса, щоб негайно, за першим же покликом, постати перед ним. Тому він знав усі таємниці свого повелителя. Він добре відав про події вчорашнього дня і чув усе, що було сказано на засіданні членів верховної ради. Він докладно, від початку до кінця, розповів Юсиф-шаху про те, що сталося.
– А де Шах-Аббас? – спитав Юсиф-шах.
– Перевдягнувшись простолюдином, він зник, і місцеперебування його нікому не відоме, – відповів Хаджі-Мубарек.
Юсиф-шах був розумною людиною. Зірок він ніколи не боявся, а все ж такий незвичайний поворот у його житті бентежив і лякав його. Одначе, возведений на престол придворними й шляхтою, він не мав змоги скласти з себе обов’язки шаха. Таким чином, вимушений обставинами, Юсиф-шах узяв на себе управління державними справами Ірану.
Насамперед він зажадав до себе начальника охорони Асадбека і строго наказав йому:
– Негайно вирушай з дванадцятьма вояками у місто візьми під варту головного моллу Ахунд-Самеда, воєначальника Заманхана, візира Мірзу-Мохсуна, скарбничого Мірзу-Ях’ю, головного звіздаря Мірзу-Садреддіна, Мовлану-Джемаледдіна і посади всіх у темницю Аріка. Виконавши наказ, повернешся і доповіси мені.
Асадбек, низько вклонившись шаху, вийшов.
Потім Юсиф-шах викликав до себе головного слугу Азімбека і наказав:
– Сьоголні я нічого не їв, вели приготувати мені вечерю!
Головний слуга доповів шаху, що кухарям уже зроблено відповідне розпорядження, і вони зайняті приготуванням вечері.
Тоді шах побажав оглянути палац, кімнати гарему і свою опочивальню.
Головний слуга Азімбек і євнух Хаджі-Мубарек, йдучи попереду, показували йому зали внутрішніх покоїв. Перша зала була вслана дорогими візерунчастими килимами. На стінах і на стелі були зображені птахи, квіти й трави. У другій залі, підлога якої також була вкрита коштовними климами, красувалися портрети колишніх шахів із династії Сефевидів і царевичів, що відзначилися в якому-небудь мистецтві. У третій залі були зібрані картини з зображеннями знаменитих царів інших династій. Стіни четвертої зали були розписані фресками, на яких зобразили оспівані у книзі «Шах-наме» сцени боротьби давніх іранських витязів проти мазандаранських див із рогами й хвостами. Стіни наступної зали розповідали про походи й битви з іншими народами Шах-Ісмаїла з династії Сефевидів. Стіни усіх кімнат гарему були прикрашені зображеннями дівчат і юнаків. Останні пропонували дівчатам букети квітів, а ті простягали їм наповнені вином золоті чаші. У кожній кімнаті гарему було розкішне ложе.
Юсиф-шах обрав одну з кімнат гарему для своєї опочивальні. Потім він спитав Хаджі-Мубарека, де зберігаються наряди й прикраси колишніх мешканок гарему. Хаджі-Мубарек сказав, що наряди й прикраси шахських дружин містяться в особливій кімнаті, але її зачинено, а ключ від неї – в хранителя скринь Аги-Гасана. Хранитель скринь був негайно викликаний, він же й відчинив сховище. Біля всіх чотирьох стін великої кімнати були розставлені скрині всіляких розмірів. Юсиф-шаху показали різноманітні розкішні жіночі наряди, дорогі кашемірові шалі, тонкі шовкові тканини, сукні з коштовної парчі, золоті філігранні букети й діадеми з самоцвітів, діамантові кульчики, дорогі обручки, перлові намиста й безліч інших скарбів.
У Юсиф-шаха було три дочки і два сини. Старшій дочці виповнилося чотирнадцять, а двом іншим – дванадцять і вісім років. Одному сину було шість, другому – чотири роки. Для кожної дочки він вибрав букет, обручку, намисто, кульчики, тонку шаль і красиву сукню. Для дружини він одібрав таку ж шаль і сукню. Передавши Хаджі-Мубареку всі ці речі, він наказав віднести їх додому на другу вулицю Казвіна і вручити їх дружині. Заразом він велів сказати їй, щоб вона не турбувалася про його долю і прислала завтра до нього синів.
Хаджі-Мубарек пішов у супроводі двох вартових, яким було велено нести подарунки.
Сонце хилилося до заходу. На шанобливе запрошення головного слуги шах повернувся до першої зали, де у золотих підсвічниках горіли свічки й був накритий стіл для шахської трапези. Здійснивши обмивання й вечірню, а потім і нічну молитву, шах сів вечеряти. Слуги подавали різноманітні страви. Шах утамував голод. Скатертину було прибрано. Шаху принесли таз із глечиком, і він помив руки. Подали каву, після чого принесли кальян, і він став курити. В цей час увійшов воєначальник палацової охорони Асадбек і доповів, що наказ його величності виконано. Шах висловив своє задоволення і відпустив його. Слідом за ним з’явився Хаджі-Мубарек і доповів, що надіслані речі передано за призначенням. Дружина і дочки шаха були у захваті від надісланих подарунків. Вони не тільки більше не турбуються про нього, але дуже раді несподіваному щастю і стрибають від радощів.
Потім шах розпитав Хаджі-Мубарека і начальника охорони про деякі речі, що його цікавили, а коли настала ніч, пішов у свою опочивальню. Йому приготували постіль. Він наказав начальнику охорони розставити варту в тому ж порядку, ліг і скоро заснув. Головний слуга та євнух Хаджі-Мубарек вийшли від шаха, і кожен пішов до своєї кімнати.
Наступного дня Юсиф-шах запросив своїх друзів: Моллу-Рамазана, Курбанбека, Мірзу-Джаліла і Мірзу-Закі, яким він цілковито довіряв. Коли вони з’явилися, шах віддав посаду головного молли Моллф-Рамазану, Курбанбека призначив воєначальником, надавши йому разом із тим ханське звання; візиром призначив Мірзу-Джаліла, а державним скарбничим – Мірзу-Закі; посада ж головного звіздаря була скасована як шкідлива для народу і держави.
Шах велів розіслати правителям усіх провінцій строгий указ про те, щоб вони не сміли стягувати з населення неправильні й не передбачені законом податки, щоб правителі, заради особистої наживи й задоволення своїх пристрастей, не обкладали мирних громадян незаконними стягненнями, не страчували, не піддавали їх покаранням і катуванням, як-от виколювання очей, відсічення вух і носа. Тоді шах призначив у кожний округ надійних урядників-наглядачів. Їм ставили за обов’язок збирати точні відомості про стан кожного округу, про потреби населення і все доповідати особисто його величності.
Шах викликав цих нових урядників-наглядачів до палацу і звернувся до них із такою напутньою промовою:
– Оголосіть від мого імені правителям провінцій, аби вони боялися Бога, судили по справедливості, не розорювали населення лихварством і незаконними поборами. Хай вони твердо пам’ятають, що подібні вчинки згодом стануть причиною їх власного нещастя, а то й загибелі. Вони не раз були свідками того, як люди, котрі нажили собі багатства неправим способом, врешті-решт потрапляли у найжахливіші злидні й навіть позбувалися голови. Жоден рід в Ірані не зберіг багатств, добутих шляхом несправедливих поборів і грабежів. Де незчисленні статки Джафархана Дамаганського? Де скарби Селімхана Карагезлу? Де майно Мірзи-Нагі Ширазького? Кожного достойника, що розбагатів на державній службі, іранські повелителі під тим чи іншим приводом завжди притягували до відповідальності, відбирали в них усе нажите сваволею майно, а самих піддавали страті або прирікали на жалюгідне існування в злиднях. Правителі провінцій у цьому відношенні схожі на пиявок, які роздуваються від висмоктаної крові, але потім, коли їх відривають, втрачають усе висмоктане; багато пиявок гине, а деякі робляться хирлявими й немічними. Якщо правителі стримають свої бажання і зможуть вдовольнитися платою, належною за законом, вони зміцняться у своєму становищі, будуть люблені населенням, отримають підвищення по службі, збільшать свій добробут і прославлять своє добре ім’я.
Після цього він відпустив наглядачів.
За розпорядженням шаха, було скорочено витрати двору.
Він звернув особливу увагу на благоустрій шляхів сполучення; велів одремонтувати всі дороги й відновити мости, побудувати між містами й великими селами постоялі двори та заїжджі доми, відкрити у кожному окрузі школи й лікарні; там, де відчувається нестача води, прорити канали й провести воду; надавати допомогу вдовам, сиротам, калікам, сліпим.
Юсиф-шах заборонив усіляким неробам зараховувати себе до духовенства, а ті, хто висловлював бажання мати духовний сан, отримували особливий дозвіл головного молли; ще Юсиф-хан постановив, аби повсюди число духовних осіб відповідало запитам і потребам населення. Шах визначив певну суму з державної скарбниці на утримання духовенства, цим ставлячи його в залежність від уряду й затуляючи роти моллам, які називали паразитами урядників, що жили на платню.
Затим він виключив із провадження вчених богословів судові справи, які входили до компетенції державної влади, й передав їх особливим урядовим судам. Цим розпорядженням він домагався того, щоб населення у судових рішеннях не почувалося залежним від духовних осіб, не зверталося до них зі своїми спорами, а йшло до державного органу.
Він також наказав, аби пожертви та інші кошти, які збирають на користь найбіднішого населення, надходили у відання чотирьох найбільш чесних містян, які повинні були виділяти гроші співмірно з потребами кожного бідняка і щорічно в державну канцелярію надавати звіт про витрачені суми; цим заходом він досягав рівномірного розподілу коштів між усіма нуждарями.
Була скасована видача п’ятої частини доходу на утримання духовенства і нащадків п-Пророка – сеїдів, з тим аби нащадки Пророка, хай буде благословенне ім’я його, нарешті відмовилися од жебрання і зайнялися чесною працею, як решта людей. Авторитетні вчені-богослови відшукали у священних книгах відповідні вказівки, на підставі яких було скасовано цей податок.
Шах велів оприлюднити по всіх провінціях, аби відтепер ніхто не смів підносити дарунки ні йому, ні вищим представникам влади, ні іншим урядникам, а також не добивався чинів шляхом підношень і дарунків, оскільки чини мають надаватися особам, які довели свою чесність і здатність до державної діяльності.
Усі доходи провінцій повинні були надходити до державної скарбниці й зберігатися по округах у надійних осіб. Витрати держави, заздалегідь визначувані за офіційним розписом, повинні покриватися з державної скарбниці по кожному округу окремо, і до цих витрат у жодному разі не має залучатися населення.
Для збільшення державних доходів Юсиф-шах наказав обкласти податками усі прошарки, не виключаючи й духовенство; принци, хани, беки, купці, молли, сеїди та інші громадяни, які мешкали в містах, були зобов’язані платити скарбниці десяту частину доходів, а ті, які мешкали в селах, – двадцяту частину.
Було зроблено найсуворіше розпорядження не затримувтаи видачі платні військовим і урядникам, бо це явище порочить державну владу; платня повинна видаватися без усілякого прострочення з місцевої скарбниці округів та провінцій.
Було встановлено певний порядок купівлі й продажу майна, й угоди в цій сфері обклали спеціальним збором.
Також було скасовано заклáди й застави, бо власники капіталів, користуючись ними, утискали незаможних, змушували закладати своє майно за низькою ціною, сподіваючись на те, що до настання терміну платежу закладники будуть не в стані викупити закладене.
Юсиф-шаху стало відомо, що головний конюший, виганяючи влітку коней, які належали скарбниці, на гірські луги, експлуатує та оббирає місцеве населення; що начальник артилерії, отримуючи платню на всіх артилеристів, не видає їм ні шеляга; що керівник державної скарбниці, користуючись своїм становищем, розповсюджує фальшиві гроші серед населення; що казвінський начальник поліції бере хабарі; що збиральники податків обкрадають найбідніше населення, виявляючи зайву м’якість до багатіїв; що вуличні старшини не стежать за чистотою вулиць… Особливим розпорядженням шаха усіх вказаних урядників було звільнено зі служби, а на їх місце призначено чесних і добросовісних осіб, відомих шахові своєю бездоганною поведінкою.
Ув’язнений у темниці головний молла Ахунд-Самед, дізнавшись від тюремника, що на його місце призначено його суперника і ворога Моллу-Рамазана, не витримав удару й помер від розриву серця.
Шах велів розширити вулиці Казвіна, вирівняти на них ями й вибоїни, щоб перехожі не потрапляли в них і не калічилися.
Було встановлено порядок прийому відвідувачів і скаржників вищими урядовими службовцями.
За особливим розпорядженням шаха, найбіднішому населенню Казвіна, яке переживало великі злидні внаслідок небувалої посухи, було роздано пшеницю з державних зерносховищ.
Для забезпечення населення водою з досвічених землекопів та обізнаних осіб створено спеціальну раду, якій доручили розробити й представити на розгляд його величності план проведення води у Казвін.
У ці часи в одній місцевості недалеко від Перської затоки мешкали голландці. В описувані дні до Казвіна прибув їхній посол зі свитою для укладення з іранським урядом договору про торгівлю. Вони були прийняті Юсиф-шахом. Уклавши договір, іноземні гості, щедро обдаровані шахом, поїхали, захоплені привітністю, розумом, проникливістю і царственістю повелителя Ірану.
Від дня сходження Юсиф-шаха на престол минув тиждень. Кожний день для мешканців Ірану був ознаменований новими милостями. У житті Ірану почався період розквіту, настали дні щастя і благоденства. Та, як відомо, людина ніколи не цінує того, що справді дороге і корисне для неї. Чого, приміром, бракувало в раю нашим прабатькові Адаму і праматері Єві? Але вони порушили Божу заборону і за це були вигнані з раю. Така вже природа людини!
Мешканці Казвіна вже не бачили порубаних на частини людських тіл, що висіли біля міської брами; вони більше не спостерігали таких картин, коли кати на Шахській площі страчували й вішали людей, виколювали очі, відрізали носи й вуха, це все здавалося їм сумнівним і незрозумілим.
Спершу говорили:
– Новий шах має бути людина доброчесна і смиренна!
Тоді почали сперечатися, чи дійсно він такий вже добрий і милостивий, чи це пояснюється відсутньою в нього волею та слабким характером? Врешті стали знаходити в ньому безліч інших пороків. Словом, мирне життя під володарюванням мудрого і людинолюбного шаха здалося казвінцям надто одноманітним і нудним.
Колишні представники влади, відсторонені од займаних ними посад, збагнули настрій натовпу і, звичайно, поспішили скористатися з нагоди. Кожен із них став виношувати й обдумувати плани підступів і повстання проти Юсиф-шаха.
Скоро в Казвіні почався великий заколот.
Призвідником заколоту був головний конюший, звільнений новим шахом.
Якось зустрівшись з відстороненим од справ хранителем скарбів, головний конюший спитав його:
– Скажи, заради Аллаха, Мірзо-Хабібе, що говорять мешканці Казвіна про нового шаха?
– Казвінці ненавидять нового шаха і вважають його зайдиголовою та неробою, – відповів Мірза-Хабіб.
– Клянуся Аллахом, Мірзо-Хабібе, простий народ значно розумніший за нас. Скажи, заради Аллаха, навіщо ми припустилися такої великої дурниці, добровільно обравши в повелителі якогось неосвіченого сідельника?! Ми самі накликали біду на свої голови. За нашу відданість престолу, за чесне й безкорисливе служіння державцю він позбавив нас посади; він принизив нас до того, що в усій казвінській провінції до останньої собаки ставляться ліпше, ніж до нас. Клянуся Творцем, ми самі зганьбили себе на весь світ.
– Та хіба ми обрали його шахом? Така була воля Шах-Аббаса! Що ж нам лишалося робити, як не підкоритись його волі?
– Гаразд, але ж Шах-Аббас тоді був нашим повелителем, і його воля була для нас обов’язковим законом. Ну, а тепер, коли немає Шах-аббаса, що може завадити нам скинути з престолу і знищити цього негідника, клятого нечестивця, котрий, за чутками, до того ж вірує в переселення душ? Прибравши його з престолу, ми сміливо могли б посадити на його місце найдостойнішого з благородної династії Сефевидів; такому шахові, завдяки його походженню, всі б підкорялися беззаперечно.
– Ти говориш сущу правду, і я в усьому з тобою погоджуюсь, але ж нас тільки двоє. Що ми можемо зробити? Чи не ліпше вже тепер, не відкладаючи, вирушити до колишнього начальника артилерії та дізнатися його думку з цього питання? Адже він, як і ми, недавно звільнений.
І вони вирушили до начальника артилерії, котрий вельми зрадів їх відвідинам. Уважно вислухавши їх, він в усьому погодився з ними й висловив повну готовність узяти участь у повстанні проти Юсиф-шаха, але додав, що без згоди й участі Багірхана, начальника кінноти, ця справа не матиме успіху.
– Багірхан – мій дуже близький друг, – продовжував начальник артилерії, – тому я беруся схилити його до участі у змові. Я скажу йому, що за царювання Юсиф-шаха, цього викінченого нечестивця, не можна сподіватися на шахську службу, і рано чи пізно його спостигне та ж доля, яка спостигла нас, звільнених, тому він повинен ужити заходів для припинення зла, доки воно не вибухнуло над його головою. Я впевнений, що ці слова подіють на Багірхана, тим більше що вчора на загальному прийомі шах зробив йому строгу догану за те, що він, Багірхан, насмілився у п’яному вигляді ввійти до мечеті для здійснення молитви. Раз Багірхан погодиться на це діло, то немає сумніву, що й Фараджхан, начальник піших військ, приєднається до нас. Він – двоюрідний брат і зять Багірхана й не стане ні у чому заперечувати йому. Йдіть зараз же до колишнього начальника поліції міста Казвіна, заручіться його згодою і візьміть з нього слово, що він у тому ж дусі впливатиме на попередніх чинів поліції та вуличних старшин, якими ще недавно розпоряджався.
Після цього кожен із змовників пішов виконувати взяте на себе зобов’язання. Не минуло й трьох-чотирьох днів, як учасники заколоту, зібравшись таємно, побачили, що є повна можливість розпочати повстання.
Змовники виріши у суботу, рано-вранці, оточити шахський палац і, увірвавшись до внутрішніх покоїв, убити Юсиф-шаха, а на його місце посадити нового шаха з династії Сефевидів.
У день, призначений для здійснення змови, рано-вранці, коли двері шахського палацу ще не були відчинені, піші й кінні заколотники, озброєні до зубів, оточили палац. Довідавшись про те, що відбувається, Юсиф-шах наказав не відчиняти браму.
Повстання було повною несподіванкою для нового шаха, оскіьки після арешту головного молли Ахунд-Самеда, воєначальника Заманхана, візира Мірзи-Мохсуна, скарбничого Мірзи-Ях’ї, головного звіздаря й Мовлани-Джемаледдіна, які мали вплив серед населення і були непримиренними супротивниками нового шаха, він вважав себе у повній безпеці. Але загроза прийшла з того боку, звідки її найменше можна було очікувати, й застала шаха зненацька.
Про повстання скоро дізналися й доброзичливці Юсиф-шаха. Швидко озброївшись, вони рушили численним загоном до палацу і стали проти заколотників. Умовляння, з якими вони звернулися до заколотників, ні до чого не призвели. Скоро друзі шаха переконалися, що про примирення не може бути й мови, і вирішили вступити в бій. Почалася стрілянина.
Щохвилини битва ставала дедалі жорстокішою. Ніхто з бійців не бажав відступати, і кожен був готовий пожертвувати життям, аби лиш узяти верх. Після недовгої стрілянини супротивники стали до рукопашного бою, кинувшись один на другого з оголеними мечами. Кров лилася рікою. Жорстока битва тривала три з половиною години. З обох боків вибуло з лав близько шести тисяч людей.
Нарешті ряди прибічників Юсиф-шаха похитнулися. Цьому сприяло головно те, що невдячна міська чернь приєдналася до заколотників. У результаті, прибічники Юсиф-шаха зазнали поразки й утекли.
Заколотники кинулися до палацу, вибили двері й, увірвавшись до шахських покоїв, стали шукати Юсиф-шаха. Та його ніде не знайшли. Він зник безслідно. Одні стверджували, що Юсиф-шах під час бою перебував у лавах однодумців, надихаючи їх своїм прикладом, і що він загинув серед багатьох інших. Інші ж запевняли, що Юсиф-шаха не було видно серед бійців і що він з самого початку повстання кудись сховався. Хай там як, Юсиф-шах зник; серед убитих його не виявилося, серед живих його також не знайшли.
Розграбувавши палац шаха, заколотники попрямували на базар, де спустошили торгові ряди й постоялі двори; звідти вони рушили найперше у вірменський, тоді у єврейський квартал, де стали грабувати й розорювати оселі. Вони скоїли безліч неприпустимих нелюдяних діянь.
Сонце зайшло. Усі розійшлися по домівках. Повстання скінчилося, безладдя припинилося.
Наступного дня ватажки повстання вирушили до темниці Аріка і випустили на свободу воєначальника Заманхана, візира Мірзу-Мохсуна, скарбничого Мірзу-Ях’ю. Мовлану-Джемаледдіна і головного звіздаря. Розповівши їм про події, що відбулися, заколотники просили ради: кого з династії Сефевидів вони вважають гідним престолу?
Тоді Мовлана-Джемаледдін звернувся до них із питанням:
– Скажіть, заради Творця, який сьогодні день?
Головний конюший відповів, що після свята Новруза минуло рівно шістнадцять днів.
Серце Мовлани-Джемаледдіна переповнилося радістю. Він урочисто заявив, що небезпека, яка загрожувала, минула, і що гроза вже вчора вибухнула над Юсиф-шахом.
– Усім відомо, що в династії Сефевидів немає гідного принца, якого можна було б посадити на престол; усі вони скалічені й позбавлені зору. Одних позбавив зору Шах-Ісмаїл Другий, інших осліпив Шах-Аббас; ніхто з них не може бути правителем, і ясно, що таким знову буде Шах-Аббас.
На це головний конюший зауважив, що усі вони дуже раді мати такого справедливого повелителя, як Шах-Аббас, при якому усім їм жилося добре, але, на превеликий жаль, він зник безслідно, добровільно відмовившись од престолу й корони, а його місцезнаходження нікому не відоме.
Мовлана відповів, сміючись, що тоді була причина, яка змусила шаха тимчасово залишити престол і корону, але тепер цієї причини вже немає, а місце, де переховується Шах-Аббас, їм відоме. Слід зараз же піти за ним і просити його повернутися на престол.
Після цього усі негайно вирушили до будинку, де переховувався Шах-Аббас, і врочисто повели його до шахського палацу. Шах-Аббас знову посів свій трон і, як раніше, став володарем Ірану. Після цього все пішло звичним ходом, ніби Юсиф-шаха ніколи й не існувало.
Я дивуюся нерозумності зірок: як вони не розуміли, що іранці обманюють їх, що сідельник Юсиф-лжешах возведений на престол завдяки хирощам іранців. Яка простодушність зірок! Як спритно їх обдурили хитромудрі іранці!
Зірки зробили нещасним бідного, ні в чому не винного Юсифа, залишивши у спокої істинного повелителя Ірану Шах-Аббаса, і протягом сорока літ байдуже споглядали його деспотизм, жорстокість і бузувірство. Яскравий приклад нелюдяності, жорстокості Шах-Аббаса – розправа з рідними синами: двох він осліпив, а третього умертвив.
Але, мабуть, не можна дорікати й зорям, бо вони нічого не мали проти самого Шах-Аббаса. Їм необхідно було знищити людину, яка посідала іранський трон на п’ятнадцятий день після свята Новруза. А цього дня троном і короною володів сідельник Юсиф, на якого і впав гнів небесних світил!
Чи могли зірки припустити, що іранці обдурять їх і замість законного повелителя Ірану підведуть під удар підставного шаха?
І до чого ж дурні ті англійці, що ледь було не затіяли війну з таким небезпечним народом!






Переклад Василя Білоцерківського