Брюль

І

Wir sind alle Schauspieler,
es kommt nur darauf an,
gut seine Rolle zu spielen.
H. Graf v. Brühl

(Усі ми актори, тому треба
лише добре зіграти свою роль. –
Гайнріх, граф фон Брюль)

Гарним осіннім вечором, при заході сонця, останні труби, які скликали мисливців, відлунювали в лісі, що складався зі старих ялиць і буків. Широким гостинцем [1], котрий перетинав одвічну пущу, тягнулися ловецькі загони великого двору, по боках – люди зі списами й сітями; вершники у зелених платтях із золотими галунами й капелюхах із чорними перами: посередині ряджене товариство й вози із звіриною, прикрашеною зеленими галузками. Лови мусили відбутися дуже вдало, бо мисливці були у веселому настрої, а на возах стирчали роги оленів, звисали морди кабанів із закривавленими іклами.
Попереду було видно панську свиту: чудові наряди, красивих коней та кілька амазонок із рожевими личками. Усе це було прибрано як на парадні урочистості, бо лови становили наймилішу розвагу Августа ІІ, котрий тоді більш-менш щасливо панував у Саксонії та Польщі. Сам король вів на лови, а біля нього їхав наймиліший первісток, любимий, на той час наступник трону Саксонії, на якого покладалися усі надії народу. Король, попри свій вік, виглядав ще прекрасно, бадьоро, на коні сидів по-лицарськи, а син, так само зграбний, з трохи лагіднішим обличчям, здавався коло нього молодшим братом. Дуже численний і блискучий двір оточував двох панів. Прямували на ніч до недалекого Губертсбурга, де син мав приймати батька, бо той мисливський зáмочок належав йому. В Губертсбургу на них чекала королівна Жозефіна, королівська племінниця, дочка цісарського дому Габсбургів, недавно заміжня за молодим Фрідріхом. Королівський двір був такий численний, що йому важко було вміститися у замку. Тож заздалегідь напнули намети неподалік у гаю, і там мала провести ніч значна частина панської свити. Вже було накрито столи до вечері, й у мить, коли король в’їжджав на замок, розпущене мисливство почало шукати своїх визначених пристанищ. Почала спадати темрява: під наметами вже було шумно і весело, відголоски молодечого сміху, який тамувала присутність короля і старших людей, тепер лунали вільніше. По цілоденній втомі хапалися за стоячі пляшки, хоч маршалок ще не дав знаку до столу. Намети для двору, затінені деревами, освітлювали запалені ліхтарі; тут же біля імпровізованих ясел ставили іржучих коней, голоси яких подекуди викликали грізні прокльони конюхів. Не знайомі між собою рисаки починали знайомитися з кусання і виску, ляскання батогів повертало тишу. Далі ще псарні короля давали знати про себе гавканням і гарчанням. Надівали швори; і тут також вартові мали роботу, щоб усмиряти гамір. Але під наметами не було нікого, хто б міг своєю поважністю вгамувати сміх, спів і сварки молоді. Ще сперечался про найвродливіше обличчя, про найліпший постріл, про найбільш похвальне слово Його Королівської Величності. Того дня королевич був героєм: він поклав кулею зі штуцера, влучивши йому в лоб, одинця, котрий ішов прямо на нього. Коли мисливці хижо примчали на постріл, аби роз’юшену бестію добити ножами, та вже лежала, багрянячи кров’ю землю. Король Август поцілував сина, який шанобливо торкнувся руки батька і пана, лишившись по перемозі так само холодним і спокійним, як був перед тим. Єдиною ознакою його доброго гумору було те, що потім, на стороні, він велів подати собі люльку і пускав дим далеко більшими парами, ніж звично. Тоді входила у повсюдний вжиток рослина, звана tobacco, яку і Станіслав Лещинський любив палити, Август Сильний палив її безпам’ятно, а його син Фрідріх – пристрасно. Особливо не обходилося без люльок при чоловічих учтах і пиві. Їх подавали на прусському дворі у короля, чи хто хотів чи не хотів, а якщо кому дим діяв на серце, то з нього сміялися до розпуки.
Належало до доброго гулящого тону смоктати люльку від рана до вечора. Гидували нею жінки, але їх відраза не відтручувала тогочасних панів од приємного сп’яніння, котре приносило з собою те tobacco.
Тільки дуже молодим забороняли звикати до цього трунку, який, разом із картами й вином, вважали за небезпечного спокусника.
Під наметами теж не було видно люльок. Втомлені вершники, позсідавши з коней, де хто міг, попадали на землю, на килими, на колоди й лави. Було видно, як у замку запалювалося рясне світло, і звуки музики доходили до гаю, в якому був розташований двір, служба і панська челядь. Назавтра мали полювати в іншій ділянці лісів, і завчасно дано розпорядження, щоб усі були готові. Неподалік від позбираних у громадки старших панів, на дорозі, що вела до замку, наче бажаючи дістатися до нього, походжав гарний двадцятилітній юнак.
По платтю в ньому легко було впізнати пажа, прикріпленого до особи Його Величності Короля.
Дуже зграбна, гарної будови, гнучка, ніби ламка, трохи жіночої принади постать мусила привернути до себе найбільш байдуже око. Плаття лежало на ньому, наче в нім народився, перучка – наче в ній зачесаний з’явився на світ – не покуйовдилася навіть під час ловів, а з-під неї виглядало личко, ніби з майсенської порцеляни: біле, рожеве, майже дитячої та дівочої вроди, з усмішечкою, готовою до заклику, з очима бистрими, але покірними наказам пана. Вони могли щомиті згаснути й замовкнути, або спалахнути і виразити, можливо, навіть те, чого не було в душі.
Цей гарний юнак притягував як загадка. Його любили майже усі, не виключаючи короля, а попри це, не було більш ґречного, услужливого, слухняного створіння при дворі. Він нічим не старався показувати себе, ніколи нікого не хотів затьмарити, а попри це, викликаний до якої-небудь роботи, виплутувався з неї надзвичай вправно, легко, прудко і розсудливо.
Це був убогий шляхтичок, родом із Тюрингії, останній і наймолодший з чотирьох братів Брюлів із Ґанґлоффс-Земмерн. При малесенькому дворі у Вайсенфельс його батько був якимось ще меншим радником; нібито позбувшись заборгованого батьківського маєтку і не маючи що робити з цим сином, він завчасно його віддав, аби той тримався двірської клямки, княжні вдові Фредериці-Єлизаветі, яка найчастіше мешкала у Лейпцигу. До цього міста з’їжджалися княжі двори на тогочасні ярмарки; їх понад усе любив Август Сильний, і кажуть, що на одному з них упав йому в око молодий паж зі своїм миленьким, усміхненим личком. Княжна охоче віддала юнака Його Величності королеві.
Особливо примітно, що хлопець, який ніколи в житті не бачив, а може, і не мріяв про такий панський чудовий двір, сповнений етикету, від першого дня вродженим інстинктом став на добру путь і так зрозумів свою службу, що перевершив заповзятістю і спритністю старших за нього королівських пажів. Король йому вдячно усміхався, його розважала покора хлопця, котрий дивився в очі, відгадував думки, ніколи не скривлявся і перед сонячним маєстатом короля Геркулеса й Аполлона захоплено падав обличчям доземно.
Йому заздрили ті, хто служив з ним разом, але він швидко прихилив їх добротою, лагідністю, скромністю і сердечною услужливістю. Зовсім не боялися, що таке покірне небожатко може високо зайти. Воно ж було бідне, бо родина Брюлів, хоч стара шляхетська, на той час так підупала, що родичі про неї забули. Тож він не мав іншого покровителя, крім свого принадного, милого, усміхненого личка.
Він також гарно причаровував... Жінки, надто старші, дивилися на нього зачарованими очима, а він, збентежений, опускав свої. Ніколи злосливий вираз, той пажевий дотеп, який вважали рисою двірської молоді, не виривався з його вуст. Брюль був об’єктом захоплення для пана, для високих достойників, для пань, для рівних йому і для всієї прислуги, і для королівських камерлакеїв, яким виявляв особливе пошанування, мовби вже тоді знав ту велику таємницю, що найменші здійснювали найбільші справи, і що лакеї тихесенько повалювали міністрів, а міністрам важко було зрушити лакеїв; усе це щасливо обдарованому юнакові диктував інстинкт, який йому дала щедра мати-природа.
І в ту мить, коли Гайнричок (так його пестливо називали) самотній прогулювався по стежці, що вела до замку від наметів, він, сказати б, робив це, аби нікому не заважати, але, будучи в усіх на очах, стати готовим до послуг.
Такого роду людям дивовижно служить удача... Коли він так безцільно походжав, із замку вибіг юний, так само гарний хлопець, майже ровесник літами, але платтям і зовнішністю цілковито відмінний од скромного Брюля.
По хлопцеві було видно, що той упевнений в собі – вже йому мало чого бракувало. Доброго зросту, мужній, вправний, з чорними очима, які бистро дивилися на світ, з панською статурою, молодик жваво йшов, заклавши одну руку за широку, багато вишиту жилетку, а другу – під поли мисливського плаття, препишно обшитого галунами. Перука, яку мав на ловах, слугувала йому капелюхом. Риси його обличчя, порівняно з миленьким личком Брюля, ніби мальованим італійським майстром XVIII століття, мали зовсім інший характер. Перший хлопець був більше схожий на придворного, другий – на солдата.
Останньому всі кланялися по дорозі й увічливо вітали його, адже це був товариш і приятель королевича з дитячих літ, найулюбленіший спільник його ловів, повірений малих таємниць, граф Олександр Сулковський (син також немаєтного польського шляхтича), якого колись узяли пажем на двір Фрідріха, а тепер він завідував господарством і ловами королівського сина. Багато значило вже лише те, що королевич довірив йому наймиліше, що в нього було на світі, бо полювання становило для нього не забавку і розвагу, а усю зайнятість і найважливішу роботу. Сулковського шанували й заразом побоювалися, бо хоч Август ІІ виглядав невмирущим при своїм здоров’ї та силі, раніше чи пізніше це божество мусило скінчити як найпростіший смертний. З новим сонцем на сході й ця зірка мала вийти на саксонський горизонт і присвічувати йому своїм блиском.
При виді Сулковського, що наближався, скромний королівський паж зійшов з дороги, набув вигляду ягняти, трохи зігнувся, чарівно всміхнувся і, здавалося, виявляв таку радість, ніби йому з’явилася найвродливіша з богинь двору Августа. Сулковський прийняв цей усміх і німе, сповнене шаноби привітання поважно й заразом ласкаво. Він, вийнявши з-за жилетки руку, похитав нею і трохи нахилив голову, вповільнив крок, підійшов і, повертаючись до Брюля, весело сказав:
– Як ся маєш Гайнріху! Що ж так самотньо роздумуєш? Щасливий ти, що можеш відпочивати, а я тут за все відповідальний і не знаю, з чого почати, щоб ні про що не забути.
– Якби граф велів мені допомогти?
– А, ні, дякую тобі! Треба виконати свої обов’язки! Для такого гостя, як наш милостивий пан, усілякий труд милий.
Він злегка зітхнув.
– Що ж? Полювання вдалося; я, як ти знаєш, не міг бути на ньому, вислав ловчого з екіпажами, в замку було стільки приготувань...
– Так! Полювання відмінно вдалося. Найясніший Пан був у гуморі, в якому його віддавна не бачили.
Сулковський нахилився Брюлеві до вуха:
– Хто ж там тепер в алькові панує? Га?
– Їй-Богу, не знаю: нібито маємо безкоролів’я.
– А! А! Цього не може бути! – засміявся Сулковський. – Діскау? Ні...
– А! Ні, то давно поховані речі... Я, не знаю.
– Як же ж ти, королівський паж, не знаєш?
Брюль з усміхом погляднув на нього.
– Коли усі знають, пажі знати не повинні... Ми – як турецькі muets [2], глухі й німі.
– А! Розумію, – відказав Сулковський, – але, між нами.
Брюль наблизився до графового вуха і кинув у нього потаємне слівце, тихе, як шелест листочка, що спадає з дерева восени.
– Інтермецо! – сказав Сулковський. – Здається, що тепер, по багатьох великих драмах, кожна з яких коштувала нашому дорогому панові стільки болю, грошей і турботи, ми вже зупинимося на інтермецах.
Сулковському, який буцімто прямував під намети, вже не було туди нагально, ані назад у замок. Взявши Брюля під руку, що явно порадувало пажа, замислений, він почав прогулянку з ним.
– Маю хвилину передишки, – озвався Сулковський, – мило мені скористатися нею у вашому товаристві, хоча ми обидва так потомлені, що й розмова може бути трудом.
– О! Мені ж нічогісінько! – відказав Брюль. – Повірте мені, графе, для вас я ходив би цілу ніч і не почувався втомленим. Від першої миті, коли я мав щастя наблизитися до вас, відчув заразом найвищу пошану і, якщо мені годиться це сказати, найвищу, найглибшу приязнь. Чи маю признатися? Бо насправді я вибрав прогулянку по цій доріжці з якимось передчуттям, із надією, що вас хоч іздалека побачу й привітаю, а тут мені трапилося таке щастя.
Сулковський поглянув на зраділе, просвітлене обличчя і стиснув подану руку.
– Вірте ж мені, – озвався він, – що не трапили на невдячного: при дворі така безкорислива приязнь рідкісна, а взявшись удвох за руки, можна далеко зайти.
Їх очі зустрілися. Брюль хитнув головою.
– Ви є при королі та в ласках.
– О! О! – відказав Брюль. – Не втішаю себе.
– Ручаюся вам! Я чув це з власних вуст Найяснішого Пана, він хвалив вашу услужливість і розум. Ви є в ласках або на шляху до них... це залежить від вас.
Брюль вельми скромно склав руки.
– Не втішаю себе.
– Я кажу вам, – повторив Сулковський, – я маю серце Фрідріха, можу похвалитися тим, що він зве мене другом. Гадаю, він без мене б не обійшовся.
– Ви – це зовсім інше, – жваво перебив Брюль, – ви мали щастя від наймолодших літ супроводжувати королевича, мали час здобути його серце, а хто б не прив’язався, зблизившись з вами!! Щодо мене, то я тут майже чужий. Завдячую ласці княжни, що вона мене помістила при Його Королівській Величності; стараюся виявити свою вдячність, але як же важко втриматися на слизькому паркеті двору. Чим більше відданості проявляю до пана, якого шаную і люблю, тим більше заздрощів заробляю. За кожний панський усміх мені платять поглядом, сповненим отрути. Людина могла би бути найщасливішою, а мусить тремтіти.
Сулковський слухав спантеличений.
– Так! Це правда, – сказав він, – але ви багато маєте за собою і не маєте підстав боятися. Я за вами стежив, ви взяли предивовижний підхід: ви скромні й маєте терпіння. При дворі досить зайняти місце, то мимоволі зрушиш, а хто надто кидається, той налегше падає.
– О! Я черпаю найдорожчі поради з ваших вуст! – викрикнув Брюль. – Що за щастя мати такого провідника.
Сулковський, здається, взяв за щиру монету цей вигук приятеля і всміхнувся з непомітною гордістю: йому лестило визнання того, в чому в глибині душі він був найсильніше переконаний.
– Не лякайся, Брюль, – додав він, – іди сміливо, і розраховуй на мене.
Ці слова ніби привели молодого Гайнріха у найвищий захват: він склав руки як до молитви, його обличчя блискало радістю, поглянув на Сулковського і наче лише вагався, чи не має кинутися йому до ніг.
Великодушний граф із покровительською добротою обійняв його.
У цю мить залунали труби на замку: це був якийсь знак, вочевидь, зрозумілий для молодого фаворита, котрий, лише давши товаришеві сигнал рукою, що мусить поспішати, жвавим кроком кинувся до замку.
Брюль залишився сам, трохи вагався, що з собою робити. Король звільнив його від вечірньої служби і дозволив йому спочити цього вечора, тож Брюль мав цілковиту свободу. Під наметами розпочиналася вечеря для двору. Зразу він хотів піти й розважитися разом з іншими, потім, подивившись туди здалека, задуманий попрямував стежиною, що вела у глиб лісу, пішов повільним кроком. Можливо, він хотів побути сам на сам із думками, хоча вік і личко Брюля не дозволяли помислити про його глибокі роздуми. При тогочасному дворі, повному любовних пригод і жіночих інтрижок, швидше б годилося запідозрити його у якій-небудь сердечній хворобі. Але на вельми спокійному обличчі не було видно сердечної турботи, яка вимальовується на ньому симптомами, що їх легко впізнати. Брюль не зітхав, дивився холодно, мав наморщені брови, затяті губи, швидше щось прораховував і метикував, ніж боровся з почуттям.
Так глибоко задумавшись, він проминав намети, коней, псарні, розкладені вогнища, людей, зігнаних для ловів, які під’їдали хлібом, вийнятим із торб, коли поруч пеклися олені й варилися пряні юшки для панів. Коло двохсот зігнаних для облави вендів тихо балакали незрозумілою мовою, не сміючи навіть голосно засміятися. З наметів долітали веселі вигуки, ці споглядали, й чим там шуміли гучніше, тим тихіше старались поводитися тут. Кілька ловчих чувало над цією черню, яка мусила принести собі хліб із дому, бо про неї одну не пам’ятали в замку. Для собак готували страву в котлі, а про них ніхто не клопотався. Тож швидко скінчили вечерю на хлібі й воді. Більша частина вже влягалася під деревами на траві, аби до ранку підкріпитися сном. Брюль, ледве кинувши на них оком, пішов далі. Вечір був красний, спокійний, теплий, ясний, і якби не опадання жовтого листя зі старих буків, він нагадував би весну. В повітрі здоровий аромат лісів, запах зів’ялої зелені, випари ялиць розносилися легким вітерцем, який ледь порушував галузки.
За гаєм, у якому таборувалися, панувала тиша, самотність, пустиня; гамір заледве долітав сюди, дерева затуляли замок – можна було подумати, що перебуваєш далеко від людей.
Брюль підвів голову і зітхнув вільніше; обличчя, котрого він не потребував змінювати для людей, ніби випущене на свободу, набуло нового виразу: легка, сардонічна усмішка пробігла по ньому й обличчя втратило ту добродушну, лагідну красу. Однією рукою хлопець підперся в бік, другу приклав до вуст, задумався. Він гадав, що зовсім один, але який же був його подив і майже переляк, коли за кілька кроків, під велетенським буком, він помітив якісь дві постаті – невідомі, дивні, підозрілі. Брюль мимоволі відступив на крок і почав приглядатися пильніше. Справді, лише за кілька десятків кроків од королівського табору виглядали дивними, підозрілими навіть ці двоє людей, що сиділи під деревом. Біля них було видно лежачі подорожні костури й дві торбинки, щойно зняті з плечей.
Вечірня темрява не давала добре розпізнати ні облич, ні вбрання; але Брюль радше здогадався, ніж побачив, що то були скромні, по-подорожньому вдягнені двоє молодих, як він сам, чоловіків.
Трохи пильніше вдивившись, він побачив обличчя, котрі здалися йому шляхетніших рис, ніж мандрівної ремісничої челяді, за яку зразу він мав охоту їх прийняти. Потиху йшла розмова, та Брюль не міг почути її.
Але що ж тут, під боком у короля, могли робити на узбіччі ці подорожні? Цікавість, побоювання, недовіра не дозволили йому піти. Задумався: чи не слід повідомити в намети?
Потім, ведений більше інстинктом, ніж розрахунком, він прискорив крок і став так, щоб його могли побачити ті, хто сидів на землі. Його поява мусила здивувати спочивальників, бо ж один із них спішно встав і, придивляючись до прибулого, ніби хотів спитати, що він тут робить і чого від них хоче?
Брюль, не чекаючи цього питання, підійшов на кілька кроків і озвався досить суворим тоном:
– Що тут ваша милість робите?
– Відпочиваємо, – озвався один, що сидів на землі. – Чи тут заборонений відпочинок подорожнім?
Голос його звучав лагідно, а мова говорила про освіченість цієї людини.
– За кілька десятків кроків двір Найяснішого Пана і сам король.
– Хіба ми заважаємо? – знову додав той, що сидів, зовсім не здаючись потривоженим.
– Але ваша милість можете самі собі бути найшкідливішими, – жваво відказав Брюль. – Будь-хто з ловчих може вас тут виявити й запідозрити у якихось поганих намірах.
Спочивальник на землі відповів на це лагідним сміхом і встав, а коли він вийшов із тіні дерев, то об’явився Брюлеві юнаком вродливого і шляхетного вигляду, з довгим волоссям, що спадало на плечі. По вбранні в ньому легко можна було впізнати студента одного з німецьких університетів. Він не мав жодних прикмет, але простий одяг, довгі черевики, книжка, що виглядала з кишені, шапочка, яку носили studiosi [3], достатньо його характеризували.
– Що ваша милість тут робите? – повторив Брюль.
– Ми вийшли у мандрівку, аби на природі віддати шану Богу, аби подихати повітрям лісів, їх тишею вколисати душу до молитви, – повільно розпочав юнак. – Ніч застала нас тут: про короля, про двір ми б навіть не знали, якби до нас не дійшов ловецький гомін.
І слова, і спосіб, у який вимовляв їх чоловік, що стояв перед ним, вразили Брюля. Це була людина з якогось іншого світу.
– Дозвольте мені, – спокійно додав студент, – представити свою особу вам, як людині, що вочевидь має тут якусь владу. Я Ніколас-Людвіг, граф і пан Цінцендорфа і Поттендорфа, а в даний час studiosus, який шукає джерел мудрості й світла, мандрівець, заблукалий на манівцях світу.
Він уклонився.
Почувши це прізвище, Брюль подивився уважніше. Вечірнє світло і легкий блиск місяця, що сходив, освітили гарне обличчя студента.
Вони хвилину стояли німі, наче обидва не знали, якою мовою говорити між собою.
– Я – Гайнріх Брюль, паж, прикріплений до особи Його Королівської Величності.
Він легко вклонився.
Цінцендорф зміряв його очима.
– А! Дуже мені вас жаль! – зітхнув він.
– Як це жаль? Чому? – запитав здивований паж.
– Тому що придворство – це неволя, бо пажівство – це служба, і хоч я шаную нашого пана, мені миліше серцем і душею присвячувати себе вшануванню і служінню Пана на небесах, Пана над панами, і любов’ю потопати у Спасителі Йсусі Христі. Власне, ви знайшли тут нас на тихій молитві, коли ми думками намагались поєднатися з Господом нашим, який за нас кров’ю своєю заплатив.
Брюль такий був здивований, що на крок відступив од юнака, ніби злякався, що той – безумець, який з великою ніжністю, але дуже патетично вимомив ці слова.
– Знаю, – спокійно додав Цінцендорф, – що вам, коли ще маєте у вухах двірський щебіт і сміх, це може видатися дивним і непристойним, але тільки-но випадає нагода побожною думкою закалатати у серце приспаного християнина, як же цього не зробити?
Брюль стояв німий.
Цінцендорф підійшов до нього.
– Це година молитви... слухай, пан, ліси шумлять вечірній хор: хвала Господу в вишніх! Струмок дзюрчить молитовні слова, місяць вийшов присвічувати богослужінню природи, а наші серця чи не мали б поєднатися зі Спасителем у цю врочисту хвилину?
Остовпілий паж слухав і, здавалося, не розумів.
– Ви бачите перед собою дивака, – додав Цінцендорф, – але як ви зустрічаєте світських диваків і вибачаєте їм, то чи не маєте бути поблажливим до захвату, що плине з палкого духу?
– Воістину, – прошепотів Брюль, – я сам побожний, але...
– Але, напевно, ховаєте свою побожність на дні серця, боячись, аби її не торкнулися рука чи слово невігласів? Я вивішую її мов знамено, бо готовий боронити її своїм життя і кров’ю. Брате у Христі, – сказав Ціндендорф, наближаючись до нього, – якщо тебе обтяжило життя в окропі й вирі цього двору, бо інакше не можу пояснити вашої самотньої вечірньої прогулянки, сядь тут спочити з нами, помолімося разом. Я відчуваю в собі прагнення молитви, а удвох, утрьох братерськи зміцнена, вона може долетіти до трону Того, який за нас, хробаків, кров свою віддав. Брате!
Брюль, ніби злякавшись, щоб його не затримали, трохи відійшов.
– Я звик молитися сам, – сказав він, – а туди мене кличуть обов’язки, тож даруйте мені.
Він показав рукою в той бік, звідки доходив гамір.
Цінцендорф стояв.
– Жаль мені вас, – вигукнув він, – якби ми тут, під цим деревом, заспівали вечірню пісню: Бог наша твердиня, Бог наша надія... [4]
– Тоді б, – доказав паж, – це почув великий ловчий або котрийсь із підкоморіїв короля, і нас не замкнули б у кордегардії, бо тут її немає, але відправли б до Дрездена під Фрауенкірхе й посадили на гауптвахту.
Сказавши це, він знизав плечима, легко вклонився і хотів іти, але Цінцендорф заступив йому дорогу.
– Чи справді тут заборонено знаходитися? – запитав він.
– Це може ввести вас у підозру і наразити на неприємності. Бажаю вам піти звідси. За Губертсбургом є село і господа, яка дасть вигíдніший нічліг, ніж буковий пень.
– Кудою ж маємо йти, аби не трапити на дорогу Найяснішого Пана? – запитав Цінцендорф.
Брюль показав рукою і вже відходив.
– Оминути гостинець буде досить важко, пане графе; але якщо я можу вам служити, виводячи під своєю опікою на дорогу, то служу.
Цінцендорф і його мовчазний товариш нашвидку побрали свої вузлики й палиці та поспішили за Брюлем, який, здавалося, зовсім не був радий цій зустрічі. Цінцендорф мав час трохи охолонути з екстазу, в якому застав його Брюль своєю несподіваною появою. В ньому було видно людину вищого товариства і пристойну в обходженні. Зовсім охолонувши, він навіть перепросив за те, що так дивакувато говорив.
– Не дивуйтеся, – холодно сказав він, – усі ми називаємося християнами й синами Божими, а по суті ми – погани, попри обітниці, дані на хрещенні. Тож обов’язком кожного є навертати й апостольствувати; я роблю це завданням свого життя. Що від науки у словах, якщо її немає в ділах? Католики, протестанти, реформовані, усі, усі ми є поганами життям своїм. Не вшановуємо богів, бо немає їх вівтарів, але приносимо їм жертви. Кілька священиків сперечаються і плюють одне в одного через догмати, а Спаситель на хресті спливає кров’ю, котра даремно всотується в землю, бо люди не хочуть бути спасенні нею.
Він зітхнув.
У ту мить, коли він скінчив свої урочисті слова, показався табір, і з нього бухнув грюкіт кухлів, які наповнювали з галасом. Цінцендорф подивився настраханий.
– Чи це не вакханалія, тільки що я не чую «Евое»! – вигукнув він. – Ходімо швидше, я почуваюся приниженим і прибитим до землі.
Брюль, ідучи попереду, нічого не відповів. Так вони оминули табір, ідучи боком, він показав їм близький гостинець, а сам, ніби щонайшвидше хотів звільнитися від цього товариства, жваво стрибнув до освітленого намета.
У нього в ушах ще звучали дивацькі слова Ціндендорфа, коли ще більш особливе видовище представилося його очам у наметі. Справді у ті часи й при тому дворі воно не було таким безпрецедентним, аби вразити, однак мало хто публічно з’являвся в такому стані, в якому Брюль застав пана військового радника Паулі.
Радник лежав посеред намета на землі, велетенський порожній розбитий бутель – коло нього, обидві руки розпластані, обличчя багряне, вбрання порозщібуване, подерте, а великий гончий пес, знати, панський фаворит, сидячи над ним, лизав йому обличчя і скавучав...
Люди, що стояли навколо, сміялися до розпуки.
Військовий радник Паулі, який був зобов’язаний завжди перебувати під рукою короля задля опрацювання численної кореспонденції, котру, по тверезості й по п’янці, дуже вміло редагував із канцелярською вправністю, – не вперше так нещасливо був переможений бутлем.
Часто, по дудліжах, йому траплялося спочивати і в м’якенькому ложі, й під лавою, і біля стіни, але так скандально, як сьогодні, бути виставленим на посміховисько... це переходило міру.
Брюль, заледве побачивши, кинувся до нещасного і заходився піднімати його з землі. Інші, опам’ятавшись допомогли йому, і чималими зусиллями вдалося усунути пана радника з чужих очей, поклавши його на ложе з сіна, яке було приготоване в кутку. У мить, коли троє рушили його з землі, Паулі прокинувся, поповз очима по близьких обличчях і пробелькотів:
– Дякую тобі, Брюль... я все знаю, розумію, я не п’яний... так, зомлів. Ти надзвичайно добрий хлопець: дякую тобі, Брюль.
Сказавши це, він приплющив повіки, тяжко зітхнув, буркнув: «От-то служба!!» – і заснув.




1. Гостинець – великий битий шлях.
2. Muets (фр. букв. – німі) – тут: люди, що вміють зберігати таємниці (особистими слугами турецького султана переважно були глухонімі).
3. Studiosi (мн., лат.) – студенти (однина – далі в тексті – studiosus).
4. Хорал Мартіна Лютера, який вважається гімном Реформації.

Переклад Василя Білоцерківського.