Графиня Козель

Розділ І


У королівському замку саксонської столиці ніби все вимерло – було тихо, понуро і сумно. Стояла осіння ніч, але наприкінці серпня заледве де-не-де пожовкне листок на деревах, зрідка повіють холодні вітри, дні ще бувають веселі, а ночі світлі й теплі...
Однак цього вечора вітрувало з півночі й сірі, довгі, пошарпані хмари волочилися одна за другою, а на олов’яному тлі якщо де мигнула зірочка на мить, то враз гасла у густих хмарах. У Георгентор, у замкових брамах, на подвір’ях прогулювалися мовчазні вартові. Зазвичай світлі вікна королівських помешкань, із яких охоче бухало світло і музика, стояли чорні й замкнуті. А це була незвичайна річ за панування Августа, званого Сильним, бо то був пан, сильний до всього: ламав підкови й людей, смуток і злу долю, а його ніщо не могло зламати. В цілій Німеччині, ба, в цілій Європі прославився блискучий королівський двір, при якому гасли усі інші; ніхто його не перевершив пишністю, вишуканим смаком і марнотратством, ніхто навіть не дорівнявся йому.
Проте цього року Август зазнав поразки. Швед забрав у нього польську елекційну корону, король, майже скинутий з трону, вигнаний з Корлівства, повернувся до курфюрстівського гнізда оплакувати свої втрати... марно викинуті мільйони й сувору невдячність поляків... Саксонці не могли збагнути, як можна було не обожнювати такого шляхетного і милого пана і не йти за нього на смерть.
Август розумів це ще менше від них. Слово «невдячність» супроводжувало кожен його спогад про Польщу; врешті вже навіть уникали говорити про неї, про короля Швеції та про ті події, які Август Сильний обіцяв собі колись виправити.
Після повернення Августа Дрезден уже навіть починав розважатися, щоб розвеселити свого пана; тільки цього вечора така дивна тиша запанувала в замку. Чому? Ніхто не знав. Адже король не поїхав до жодного зі своїх замків, у Лейпцигу ярмарок ще не розпочався, навіть говорили і місті й при дворі, що, наперекір шведові, Август накаже робити бали, каруселі й маскаради, аби довести йому, що не брав так близько до серця миттєвого програшу...
Поодинокі перехожі, які просувалися вулицями коло замку, споглядали на вікна і дивувалися, що тиша і темрява так рано запанували в короля. Одначе хто, проминувши велику браму і перше подвір’я, міг проникнути на друге, то переконався б, що замок спав лише зовні, а всередині його ще вирувало життя...
Стражі сюди нікого не впускали...
На другому поверсі, попри вихор, вікна були широко відчинені, з-за штор, якими вони були закриті лише наполовину, миготіло рясне яскраве світло, відбите безліччю дзеркал, а з середини зали часом виходив гомеричний сміх, летів на подвір’я, – лякаючи ходячу варту, яка ставала його слухати, – і, відбившись об сірі мури... поволі відмирав слабкоб луною...
Ці сміхи супроводжували шуми – то славбші, то сильніші, вони росли, переходили у бурчання і мовчання... Раптом, ніби по виголошеній промові, знову зривалися оплески і знову звучав гомеричний сміх, королівський, розлогий, пурпуровий, сміх істоти, яка не лякається, що її хтось почує і відповість іншим глузливим сміхом... За кожним таким вибухом варта, що ходила з алебардами попід вікнами, ставала, солдат підводив очі вгору, зітхав і опускав їх на землю...
Щось було страшне у цій нічній учті серед сплячого замку, серед бурхливого вихору і мовчазної столиці...
Там веселився король...
Від часу повернення з Польщі такі вечірні бенкети, нечисленні, у кількох довірених людей – назвімо їх друзями – бували частіші, ніж раніше. Август Сильний, переможений дивакуватим Карлом ХІІ, якого звали придурком, стидався показуватися на очі численним зібранням, але потребував розваг і веселощів, тому збирав довкола себе кількох улюбленців... Тоді приносили золотисте угорське, по яке спеціально щороку посилали до Угорщини, ставили кубки й пили так аж до світанку, аж до сну, аж до моменту, коли всі падали зі стільців, а короля, що сміявся, Гоффман під руку відводив до ложа.
Небагато осіб була допущено в це коло обраних жерців мадярського Бахуса, тільки найближчі, довірені й улюбленці Августа, бо король, як говорили, покількох кубках був небезпечним до тих, кого не терпів. Силу він мав Геркулесову... гнів олімпійський, а владу необмежену... У будні, коли прогнівався зранку, його обличчя лише вкривалося червоним рум’янцем, очі блищали, губи тремтіли, і король відвертався, не дивлячись на того, хто його так розпалив; але після келиха... не один вилітав через вікно і падав на камінь подвір’я, щоб не встати...
Так говорили люди. Його гнів був рідкісний, але страшний, мов блискавка. У звичайному житті не було лагіднішого пана, ані ніжнішого, ані ласкавішого до всіх. Навіть вважали, що чим менше він кого-небудь зносив, тим милішим усміхом обдаровував його, а впереддень випровадження таких осіб до Кеніґштайна, ле часом фаворити сиділи десятками літ, Август обіймав їх як найліпших друзів. Така це була шляхетна натура, що прагнула полегшити людям їхню долю.
А розважатися пану було вкрай потрібно... що ж дивного, що іноді для забави приводили двох голодних ведмедів, аби ті заїдалися, чи підпоювали двох завзятих ворогів, щоби гризлися між собою!.. Цей вид розваги був панові наймиліший... а коли Віцгум, Фрізен або Гойм починали сваритися між собою після келихів, то він сміявся до розпуки... Безневинні ж то були веселощі!
Король міг дуже легко їх розборонити, бо він усе знав... хто кого любив, хто кого ненавидів, скільки в нього взято з каси недозволеним способом, навіть що замислював котрийсь із придворних – якщо не знав, то вгадував... Хто йому нашіптував, хто доносив, хто зраджував їх – марно собі ламали голови; кінчалося на тому, що ніхто вже нікому не вірив, що брат боявся брата, чоловік ховався від дружини, батько лякався сина... а король Август Сильний сміявся з цього мотлоху!
Він дивився згори на комедію життя, не гордуючи в ній олімпійською роллю Юпітера, Геркулеса й Аполлона... а вечорами – Бахуса.
Якраз цього вечора король почувався таким смутним і знудженим, що вирішив поїти і сповідати усіх міністрів, улюбленців і придворних, щоб хоч трохи повеселішати.
Довгий стіл посеред освітленої зали – одну стіну якої закривав буфет, який, увінчаний срібним барилом із золотими обручами, яснів сріблом і кубками – обсіли обрані товариші королівських розваг: саме прибулі – з Рима граф Тапарел Аньяско, з Відня Вакербарт, а також місцеві – Вацдорф, якого звали хлопом із Мансфельда, Фюрстемберг, Інгофф, Фрізен, Віцгум, Гойм і непорівняний у жартах, невичерпного гумору, завжди суворий і поважний, але вмілий розсмішити, хочби йшло до плачу – Фрідріх-Вільгельм, барон Кіан...
Король, підпершись ліктем, сидів сумний у розщібнутій на грудях сорочці та у камізельці. Його вродливе, зазвичай світле обличчя ніби обволікала мла майбутнього смутку. Перед ним стояв опустілий келих... Кілька порожніх пляшок свідчили про те, що бенкетувати почали не тепер лише, адже на обличчі короля не було видно наслідків божественного напою... Бурштинова рідина не роззолотила його понурих думок.
Придворні пустували між собою, гарцюючи словами, щоб розважити пана; нічого не допомагало: Август сидів замислений, ніби не слухав. А це був у нього рідкісний стан... бо король хотів відволіктися і шукав розваг. Скоса поглядали на нього неспокійні товариші...
На другому кінці стола сидів непримітний похмурий Кіан, який, ніби бажаючи наслідувати короля, також обперся на лікоть, витягнув ноги і зітхав, дивлячись у стелю.
Він був такий сумний, що здавався смішним...
– Слухай, – шепнув Фюрстемберг, штурхаючи ліктем Вакербарта (обидва вже були добре під мухою), – ти бачиш Найяснішого Пана? Погано, сьогодні його ніщо не може розвеселити... одинадцята година... до цієї пори він уже мав би бути в рожевім гуморі... Наша вина...
– Я тут гість, – відказав Вакербарт, знизуючи плечима, – це не моя справа: ви, ліпше його знаючи, повинні обдумати ефективніші засоби.
– Він знудився з Любомирською... це очевидно... – додав збоку Тапарель.
– Ні, бо признаюся вам, що і шведів тих важко винищити, – тихенько шепнув Вакербарт. – Я йому не дивуюся.
– Е! Е! Шведів! Тимчасом ми про них і забули, їх там хтось інший поб’є; маємо певність, що приїдемо лише збирати плоди... – почав, цокаючись келихом, Фюрстемберг. – Не шведи його гризуть... а Любомирської вже має досить... треба йому знайти іншу.
– Чи це важко? – шепнув Вакербарт, стенаючи плечима...
– А! Ну треба було вам знову відшукати у Відні другу Естрелю... – розсміявся Ланьяско...
І вони почали шепотітися так тихо, що вже їх не було чути, бо король ніби прокидався зі сну і водив очима по своїх товаришах, доки його погляд не впав на трагічно роваленого барона Кіана, і король пирскнув гомеричним сміхом.
Більше й не треба було, щоб уся зала повторила його сміх відлунням, хоч половина зі співбенкетників зовсім не знала, з чого зволив розсміятися Найясніший Пан.
Один Кіан не ворухнувся, бровою не повів.
– Кіан! – крикнув король. – Що з тобою? Тебе що, коханка зрадила? Чи ти голий, чи тобі ворог уп’явся в бік? Виглядаєш, як Прометей, котрому невидимий стерв’ятник довбає печінку!
Кіан відвернувсь, як дерев’яна лялька, і страхітливо зітхнув. Канделябр із шістьма свічками, що стояв коло нього, наполовину згас від цього зітхання, і дим свічок розійшовся по залі.
– Кіан, що з тобою? – запитав король.
– Найясніший Пане, – відказав король, – особисто зі мною нічого. Я не є ані голодний, ані закоханий, ані в боргах, ані заздрю, але мене розпач мордує.
– А що сталося? Кажи! – почав король
– Уболіваю над нещасною долею нашого найлюбимішого монарха! – поважно відповів Кіан. – Саме так! Народжений для щастя, з божественним ликом, з геркулесовою силою, з великодушним серцем, із незламною мужністю, створений для того, щоби світ лежав біля твоїх ніг... не маєш нічого.
– Так, це правда, – сказав Август, хмурячи брову.
– Нас тут сидить п’ятнадцятеро, і не можемо теб розвеселити; коханки тебе зраджують і старіють, вино скисає, гроші в тебе крадуть, а коли увечері ти радий би відпочити у веселому гурті, твої вірні піддані приходять із могильними обличчями. Чи ж не повинна мене, що тебе кохає, поривати розпач!
Август усміхнувся, тремтливою рукою вхопив кубок і стукнув ним об стіл. З-за креденса вибігли два карлики... як один, і стали перед королем.
– Слухай, Трамм, – вигукнув Август, – вели подати бутиль амброзії! Роблю Кіана підчашим. Вино, яке ми пили, було розбавлене водою.
Амброзією звалося королівське угорське вино, яке Зічі сам велів робити для Августа з невичавлених виногрон; це було вино над винами, тягуче, ніби сироп, зрадливо солодке і лагідне, хоча могло повалити велетня.
Трамм із товаришем зникли, а за хвилину з’явився негр у східній одежі, несучи на срібній таці велетенський бутель. Усі встали й вітали його поклоном, король спостерігав.
– Кіан, господарюй! – вигукнув він.
Кіан встав... на другій таці карлики несли келишки, але вони не сподобалися підчашому; він шепнув їм і ті маленькими крочками побігли за буфет, а за мить з’явилися з новим склом різного калібру.
З повагою урядника, який знає важливість покладених на нього обов’язків, Кіан узявся розставляти келихи.
Посередині стояв красивий стрункий королівський келих пристойної місткості; його вінцем оточували трохи менші міністерські келихи, поза ними, дрібніших розмірів, як на жарт, ніби наперстки у значній кількості тіснилися келишки... смішні.
Усі зацікавлено дивилися.
Кіан повільно взяв велетенський бутель, аби в ньому не порушити осад, і почав обережно наливати. Спершу він наповнив усі дрібні келихи. З виду вони забирали небагато, але їх число було таке значне, що дкои він усі поналивав, бутель дуже опустів. Черга йшла до міністерських келихів. Серед загального мовчання підчаший сумлінно по вінця налив і ці усі. В бутелі убувало й убувало, а коли прийшлося налити в королівський келих – вина забракло. Кіан влив у нього кілька крапель з осадом, став і поглянув на Августа.
– А! Добрий з вацпана підчаший! – розсміявся король. – Я для тебе є останнім. Що ж це має означати?
Люди довкола сміялися.
– Найясніший Пане, – ставлячи опустілий бутель на стіл, відгукнувся Кіан, який зовсім не втратив свіломості й гумору, – адже це не новина, а загальновідома річ: що я зробив тут із вином, те твої міністри щодня роблять із доходами держави. Спершу кожен малий урядничок собі в кишеню наливає, потім старшина про себе пам’ятає, а як дійде до королівського кубка – тільки осад лишився.
Король плеснув у долоні, глузливо дивлячись на присутніх.
– Кіан! Твоє здоров’я! Приповідка гідна Езопа. Але хай же мені подадуть другий бутель.
Негр уже ніс амброзію на таці. Усі сміялися, бо король сміявся, але якось кисло; скоса поглядали на Кіана, який узяв найменший келишок і вигукнув «здоров’я» саксонського Геркулеса.
Усі, підхмелені, впали на коліна... постав велетенський галас, келихи піднято вгору. Король, цокнувшись із бароном, випив свій келих і поставив його.
– Говорімо про щось інше! – вигукнув Август. – Фюрстемберг встав.
– Найясніший Пане, – сказав він, – надходить година, коли ні про що інше не годиться говорити, тільки про тих, що царюють удень і вночі... про жінок.
– Чудово, – підтримав король, – хай кожен опише свою коханку... Фюрстемберг починає.
Король вимовив ці слова, глузливо усміхаючись, – по лицю Фюрстемберга пробігла дивна гримаса.
– Мені надано першість, – відгукнувся молодий товариш і улюбленець короля, – це лише доводить те, що від аргусового ока нашого наймилостивішого пана нічого не може сховатися. Він знає, що я не здатний брехати йому, і виставляє мене на приниження. Найясніший Пане! – додав Фюрстемберг, складаючи руки. – Прошу звільнити мене від змалювання коханки.
– Ні! Ні! – почали вигукувати довкола. – Портрет може бути без підпису... якщо особа мусить бути прихована, але наказ Пана священний і невідкличний. Малюй, Фюрстемберг!
Усі потроху знали, чому юнак брався до опису так неохоче. Це була критична мить у його житті, адже він удавав велику любов до більш як сорокарічної вдови по однім із Фрізенів, яка уславилася тим, що з-під її рум’ян та білил не було видно обличчя. Вдова була багата; Фюрстемберг якраз потребував грошей; усі знали, що він із нею не ожениться, та одначе на придворних балах, маскарадах, прогулянках вона постійно тягла його за своїм возом.
Коли Фюрстемберг зволікав, почали так його квапити й тупотіти, що король мусив наказати всім замовкнути й, показуючи на Фюрстемберга, повторив:
– Немає пощади, змальовуй цю мальовану коханку, якій ти приносиш жертви.
Щоб набратися відваги, молодий вітрогон вихилив свій келих до дна.
– Моя коханка найвродливіша у світі, – вигукнув він. – Чи може хтось мені заперечити, чи хтось знає, що ховається під тією маскою, котру вона вдіває для очей смертних? Моя коханка – це божество... бо їй одній не загрожує те, що усім іншим... її врода зріла, і назавжди лишиться, якою є. Зуб часу скришиться об її мармурові форми...
Його перебив сміх.
Біля нього сидів Адольф Гойм. Чоловік доброї тілобудови, але з немилим виразом обличчя. Його малі очка, що, вдивляючись, ніби сверлили людину, – характеризувала якась тривожна проникливість. Зблідлий і пожовклий... у цю мить він лише після амброзії трохи набирав рум’янця. Гойм уславився своїм донжуанством, але його любовні пригоди вже кілька літ були такі таємничі й приховані, що вже думали: він постатечнішав. Ходили чутки, що він оженився, але його дружина ніде не показувалася, ніхто її не бачив... ймовірно, вона сиділа на селі.
Гойм, який мав слабшу від інших голову, був уже втомлений, протягом кількох днів товаришуючи королеві у його нічних бенкетах – очевидно, він добре напився. Це легко було впізнати по мимовільних рухах його голови, по зусиллях, із якими він тягнув свої обважнілі руки, по кривім усміху вуст, по повіках, що примружувалися, і по всій поставі, котра виказувала, що він перестав собою володіти.
Це був наймиліший сюрприз для короля та його товаришів: схопити міністра акцизів у такому благословенному стані, коли розум не може стримати язика.
– Черга за Гоймом, – сказав король. – Гойм, – додав він, – ти знаєш мене, без відговорок. Ми усі відаємо, що ти великий знавець і обожнювач жіночих принад, що без кохання жити не можеш; поза ці стіни нічого не виходить. Сповідайся!
Гойм крутив головою на всіх боки, а рукою бавився з порожнім келихом.
– Ге! Ге! – засміявся він.
Кіан тихенько налив йому вина.
Міністр машинально підніс келих до рота і випив із тією безглуздою жадібністю, властивою вже сп’янілим, яких мучить диявольська спрага.
Його лице вкрилося пурпуром.
– Ге! Ге! – почав він, белькочучи. – Хочете знати, як виглядає моя коханка... але я, милі панове, не маю і не потребую мати коханку, бо маю богиню за дружину!
Усі хором засміялися; лише король слухав, допитливо і поважно вдивляючись у нього.
– Смійтеся, – мовив Гойм, – хто не бачив її, той не бачив Венери, а гадаю, що й Венера поруч із нею видалася би прачкою з передмістя. Чи можу я описати її? В однім її чорнім оці є стільки могуті й краси, що жоден смертний не зможе їй спротивитися. Її постать осоромила б різець Праксителя... на її усміх немає слів, але те божество суворе і страшне, і той усміх розквітає не щодня.
Присутні недовірливо хитали головами, Гойм хотів зупинитися – король ударив по столу:
– Краще опиши її: це зітхання, а не образ.
– Хто ж опише досконалість? – додав Гойм, підвівши очі до стелі... – Вона має всі красóти і жодної вади.
– Я готовий повірити, що вона вродлива, – вигукнув Ланьяско, – якщо непостійний Гойм уже три роки в ній кохається і не полює по чужих нетрях.
– Гойм перебільшує! Він п’яний! – перебив Фюрстемберг. – Як це? Вродливіша від княжни Тешенської?
Гойм знизав плечима, тривожним оком змірюючи короля, але той спокійно спитав?
– Тут немає міркувань, вищих за правду... вродливіша від Любомирської?
– Найясніший Пане, – крикнув Гойм, захоплюючись, – княжна – це вродлива жінка, а моя дружина – це богиня. В усьому дворі, в усьому місті, в усій Саксонії, в усій Європі немає такої другої!
Зала зазвучала огромним, велетенським, шаленим сміхом.
– Який забавний п’яний Гойм!
– Який потішний п’яний акциз!
– Що за безцінна людина...
Король не сміявся; Гойм, очевидно був під впливом амброзії, забувши, де він перебуває і перед ким це говорить.
– Смійтеся, – вигукнув він, – адже всі ви знаєте мене: самі називаєте мене Дон Жуаном: так ви мені справедливо віддаєте належне, що ніхто ліпше від мене не знається на жіночій красі. Чого ж мені брехати?.. Це божество, а не жінка; досить одного її погляду, щоб запалити пожежу в найхолоднішому серці; її усміх...
Кажучи це, він мимоволі поглянув на короля. Вираз обличчя Августа, який пожадливо слухав його окличників і стежив за кожним словом, так його перелякав, що ледь не витверезив із тривоги. Гойм радий був відступити... але не міг собі заперечити і, як оціпенілий, поблід і замовк...
Марно старалися сміхом і вигуками змусити його вести далі. Гойм зі страху опритомнів, його рука машинально обіймала келих, але очі він тримав уставленими в землю і дивно замислився.
На знак короля Кіан налив йому амброзії, цокнулися келихами.
– Ми пили за здоров’я нашого божественного Геркулеса! – вигукнув Фюрстемберг. – Тепер здоров’я нашого Найяснішого Аполлона...
Декотрі пили навколішках, інші – стоячи; Гойм встав, хитаючись, і мусив спертися об стіл. Ефект вина, який на мить відклала тривога, повертався. В голові у нього шуміло – випив залпом.
Поза королівським стільцем стояв Фюрстемберг, якого король пестливо називав Фюрстхеном і якого звичайно мав за товариша у своїх любовних походеньках. Аполлон повернувся до нього.
– Фюрстхен, – тихо сказав король, – акциз не бреше; він уже кілька літ замикається і таїться зі своїм скарбом: треба його змусити, щоб нам її показав... Ужий таких засобів, яких хочеш, хай коштує найдорожче, але її треба побачити...
Фюрстемберг усміхнувся: це дуже йшло на руку і йому, й іншим. Досі номінально панівна королівська коханка, княжна Тешенська, мала проти себе усіх друзів поваленого нею великого канцлера Байхлінга, після падіння котрого вона отримала палац на вулиці Пірнайській... а Фюрстемберг – хоча свого часу служив Любомирській проти інших пань, які добивалися серця короля – був готовий служити Августу проти усіх на світі. Не надто блискуча, трохи відцвіла краса Любомирської, її панське обходження і тон починали втомлювати короля, що волів бачити в коханках більш рішучі, сміливіші, живіші характери... Усе це Фюрстемберг угадав із погляду і мови короля. Він миттєво відскочив од його стільця й опинився біля Гойма, панібратськи спершись на його поручень і нахилившись до його вуха...
– Любий акцизе! – голосно вигукнув він. – Мені соромно за тебе, що ти так бестидно брехав, і то йогомосці королеві, жартував собі й з нас, і з нього. Охоче припускаю, що дружина такого пройди й бабія, як ти, не може бути опудалом, але порівнювати її з Венерою і богинею, навіть із княжною Тешенською – то були жарти!
У Гойма знову вино заграло в голові.
– Що я говорив, – з гнівом сказав він, – то була правда! Тисяча чортів!
Сміялися з грубого викрику, але на панібратськім бенкеті король усе пробачав... по п’янці прості смертні хапали його за шию і цілували, не боячись, що Голіаф задушить їх в обіймах.
– О, ставлю тисячу дукатів у заклад, – крикнув Фюрстемберг, – що твоя дружина не може бути вродливішою від інших дам двору!..
Гоймові доливали вина... акциз пив із розпачу...
– Тримаю заклад! – блідий і п’яний, проскреготів він зубами. – Тримаю.
– Суддею... я буду суддею! – витягнувши руку, додав Август.
– А суду зволікати не годиться, – додав Август. – Гойм негайно привезе сюди дружину і на першому балу в королеви представить її...
– Гойм! Пиши! Королівський кур’єр повезе листа у Лаубеґаст... – хтось додав збоку.
– Пиши листа... негайно! – знову почали гукати звідусіль...
Миттєво йому підсунули папір, Фюрстемберг силоміць утиснув у руку перо, король поглядом квапив до виконання. Нещасний Гойм, у якому хвилинами відгукувалася чоловіча тривога і пам’ять про королівську зальотність, сам не знав, як написав диктований йому наказ дружині прибути до Дрездена, і моментально листа в нього вирвали з рук... хтось по сходах збіг у двір, аби королівський посланець негайно вирушив із листом до Лаубеґаст...
– Фюрстемберг, – шепнув Август, – я бачу по Гойму, що коли він сьогодні протверезіє, то відмінить свій наказ; треба його споїти на смерть, аби ні ногою, ні рукою не ворухнув...
– Він уже такий п’яний, що я боюся за його життя, – додав князь.
– А я ні, – спокійно сказав король, – чи вже ніхто на світі не в стані заступити Гойма? Ми б йому справили такий пишний похорон із безліччю пальм і вінків...
Усмішечка короля так подіяла, що коло Гойма вже зібралася групка з келихами, його лаяли, вигадували тости, розбавляли амброзію різними рідинами з таємно поставлених пляшок, і за півгодини... Гойм, блідий, як труп, зі звішеною головою, з жахливо відкритим ротом спав, лежачи на столі... Королівські гайдуки, на поданий знак, понесли його до ліжка. Проте, радше для обережності, ніж із турботи про здоров’я, замість перенести його на носилках додому на вулицю Пірнайську, міністра поклали в одному з королівських кабінетів і поставили на варту велетня Коянуса, який мав наказ не пускати його додому, якщо прокинеться. Однак Гойм, зовсім не прокидаючись, а лише тяжко стогнучи крізь сон, пролежав непритомний до ранку. Лише після винесення цього «трупа» в залі розпочалася вакханалія при замкнутих дверях, у тіснішому колі, свідками якої були тільки дзеркала зали.
Король був у найкращому гуморі, а променистість його лиця відбивалася на обличчях придворних. Вже ледь не світало, коли два гайдуки наршеті, як дитину, віднесли до ліжка останнього з усіх і Августа Сильного.
Ви закинете мені перебільшення в картині! На жаль! Усі її риси правдиві до найдрібнішої...
Фюрстемберг сам зостався на руїнах, майже зовсім тверезий, зняв перуку тільки щоб охолодити голову і глибоко замислився... говорячи до себе:
– Тож матимемо нове панування... Любомирська надто вже вдавалася у політику... могла опанувати короля... Навіщо йому розумна коханка? Хай лише його розважає і кохає! Це її покликання...
Побачимо пані Гойм...