Оповідання

Цвіт папороті


1

З давніх давен усім відомо, особливо старим бабусям, які про це розлого і багато розповідають увечері при комині, коли в нім ясно горять і весело потріскують дровенята, що в ніч на Івана Купала, найкоротшу в усьому році, цвіте папороть, а хто знайде її квітку, зірве і збереже, той матиме велике щастя на землі.
Уся біда в тім, що ця ніч тільки одна в рік, і надзвичайно коротка, а в кожнім лісі зацвітає лише одна папороть, і то в такому закутку, так схована, що треба неймовірного щастя, аби на неї трапити.
Ті, хто знається на цих чудесах, говорять ще й те, що дорога до цвіту дуже важка і небезпечна, що там перешкоджають, обороняють, недопускають різні страхи, й потрібна величезна відвага, аби здобути цю квітку.
Далі ще оповідають, що саму квіточку спершу важко розпізнати, бо вона здається маленькою, бридкою, непримітною, і лише зірвана перетворюється у чашечку чудесної краси та ясноти.
Так воно важко дійти до тої квіточки й ухопити її, що мало хто її бачив, а старі люди знають про неї лише з чуток, тож кожен розповідає інакше і додає чогось свого.
Але певне те, що вона цвіте у ніч на Івана Купала, коротко, доки кури не запіють, а хто її зірве, той уже матиме те, що схоче.
Тільки-но подумає собі хоч найдивовижнішу річ – ураз йому здійсниться.
Також відомо, що лише молодий може дістати цю квітку, й то чистими руками.
Старий чоловік хочби й трапив, то вона в його пальцях розсипеться на порох.
Так люди кажуть, а в кожній казці є зернятко правди, хоча люди обгортають його в різне шмаття, що часто важко вгледіти, чи так воно є.
І з цією квіткою певне одне те, що вона зацвітає в ніч на Івана Купала.
Одного разу був собі хлопець, який мав ім’я Яцусь, а в селі його прозивали Цікавим, бо завжди нишпорив, шукав, слухав, а що було дістати найтяжче, він того прагнув найпалкіше... таку вже мав натуру. Що знаходив під ногами, по що тільки рукою треба було сягнути, тим він нехтував, мав за дурничку, а чого мусив добиватися, ламаючи шию, те йому найбільше смакувало.
Тоді раз трапилось так, що коли ввечері сиділи при вогні, а він собі ножиком вирізав кия, бо хотів неодмінно настромити на нього собачу голову, – стара німчиха, страшенно розумна баба, яка по світу бувала і все знала, почала оповідати про ту квітку папороті...
Цікавий Яцусь слухав і так заслухався, що аж кий у нього випав з рук, а він ледь не порізав собі пальців ножиком.
Німчиха так оповідала про цвіт папороті, наче бачила його власними очима – хоча по її лахмітті не було видно, що баба щаслива. Коли вона скінчила, Яцусь сказав собі: хай там що, а я мушу дістати той цвіт.
Дістану його, бо людина як дуже захоче і скаже собі, що так мусить бути, – завжди врешті доб’ється свого.
Яцусь часто повторював це і таке мав дурне переконання.
Одразу під селом, у якому стояла хата батьків Яцуся, з садом і полем, – недалеко був ліс, і саме біля нього святкували Івана і палили вогні у Купальську ніч.
Яцусь сказав собі: коли інші стрибатимуть через вогонь і обпікатимуть собі литки, я піду в ліс і знайду той цвіт папороті. Не вдасться одного року – піду на другий, на третій, і ходитиму доти, поки його відшукаю, і здобуду.
Потім він кілька місяців чекав, чекав на ту ніч, і більше ні про що не думав, тільки про це. Час йому здавався страшенно довгим.
Нарешті прийшов день, наступила ніч, якої він так виглядав; з села висипала уся молодь – палити вогні, стрибати, співати й забавлятися.
Яцусь добре помився, вдів білу сорочину, новий червоний поясок, неношені липові личаки, шапочку з павичевою пір’їнкою і з настанням темряви, як тільки надійшла пора, шмигнув до лісу.
Ліс стояв чорний, глухий, над ним темна ніч із мерехтливими зірочками, які світили, але тільки собі, бо землі з них не було користі.
Яцусь добре знав дорогу в глибину лісу, якою вона бувала в денний час. Тепер, коли він занурився в нетрі, – інша річ, бо не міг ані знайти відомої стежини, ані розпізнати дерев. Усе було якесь інше. Стовбури дерев зробилися надзвичайно товстими, ніби повалилися на землю. Вони так повиростали, що їх ані обійти, ані перелізти через них; кущі виявилися густими й колючими – таких тут ніколи не бувало; жалила кропива, кусав чортополох. Темно, хоч очі виколи, а серед цієї густої пітьми щораз то пара якихось очей – засвітяться і дивляться на нього, ніби хочуть його з’їсти, то міняться жовтим, зеленим, червоним, білим, то... раптом блимнуть і гаснуть. Безліч очей тих з’являлося праворуч, ліворуч, угорі, внизу, але Яцусь не злякався їх. Він знав, що вони лише хотіли його настрахати, і буркотів, що то страхи на ляхи! Він ішов далі, але яка ж то була тяжка справа з тим ходом! То йому стовбур дорогу завалив, то він через того перекинувся. Дереться-дереться, а коли нагору вліз і має спуститися, бачить, а стовбур зробився такий малий, що він міг би його ногою переступити.
Далі стоїть на дорозі сосна, вгорі їй немає кінця, внизу стовбур товстий як вежа. Хлопець ходить довкола стовбура, ходить, аж доки обійшов, дивиться, а то така тонка палиця, що її можна вистругати на кия...
Тоді зрозумів Яцусь, що це все були витівки нечистої сили.
Потім на його дорозі стала така гущавина, що й пальця не просунеш, але Яцусь як кинувся, штурхнув, замахнувся, скрючився, зіщулися, вигнувся і щасливо продерся...
Іде, а тут болото і трясовина. Обійти неможливо; спробував ногою – грузне, що й дна не дістанеш. Де-не-де купини виглядають, то він із купини на купину. Тільки ступить на котру, то вона в нього з-під ніг вислизає, але як почав бігти, дістався на другий бік болота. Дивиться позад себе, а купини виглядають ніби людські голови з болота і сміються... Далі вже, хоч круто і без дороги, йшлося йому легше, тільки злякався, що якби йому випало сказати, кудою назад до села, то вже б не розпізнав, у якій стороні воно лежало.
Втім дивиться хлопець: перед ним велетенський цвіт папороті, але такий, як найстаріший дуб, а на одному його листку насподі світиться, наче брильянт, квітка – мов приліплена...На ній п’ять золотих листочків, а посередині око, що сміється і так постійно обертається, наче млинове колесо... В Яцуся забилося серце, він витягнув руку і вже мав ухопити цвіт, коли не знати звідки... запіяв когут: квітка розплющила велике око, блиснула ним – і згасла. Тільки сміх почувся довкола, але чи то так листя шурхотіло, чи що сміялося, чи жаби скрекотіли – цього Яцусь не міг збагнути, бо в нього в голові завирувало, зашуміло, ніби хтось ноги попідтинав, і хлопець звалився на землю.
Потім він уже не знав, що з ним сталося, доки не опинився у хаті на постелі, а мати, плачучи, сказала, що шукала його по лісу і над ранок знайшла напівживим.
Тепер Яцусь добре усе пригадав, але ні в чому не признався. Йому було соромно. Він лише сказав собі, що на цьому не кінець: прийде друге Івана Купала, побачимо...
Увесь рік він думав тільки про це, але, щоб люди з нього не насміхалися, нікому нічого не говорив. Тоді він знову добре помився, надів білу сорочку, червоний поясок, неношені липові личаки, – й коли другі пішли до вогнищ, він – у ліс.
Думав, що йому знову доведеться пролазити, як уперше, але той самий ліс і та сама дорога зробилися зовсім іншими. Стрункі сосни й дуби стояли широко порозставлювані на голому полі, всіяному камінням... Від одного дерева до другого треба було йти та йти, і хоча здавалося близько, він не міг дійти, дерева ніби втікали од хлопця, а велетенські камені – усі порослі мохом, слизькі, хоча лежали нерухомі, ніби виростали з землі. Поміж них було різної малої та великої папороті, наче хтось засіяв, але цвіту – ніде. Спочатку папороть була Яцусеві по кісточки, потім до колін, по пояс, далі по шию і нарешті потонув у ній, бо переросла його... Вона шуміла як море, а в шумі наче було чути сміх, наче зойк і плач. На яку ногу ступив, папороть сичала, якою рукою вхопив її, ніби з неї кров текла...
Йому здавалося, що минав цілий рік – такою довгою була та дорога... Цвіту – ніде... одначе хлопець не завернув і не втратив духу, а йшов далі.
Врешті-решт, бачить, здаля світиться та сама квітка – п’ять золотих листочків довкола, а посередині око обертається, як млин...
Яцусь підбіг, витягнув руку, знову заспівали півні, й видіння зникло.
Але тепер уже він не упав, не зомлів, лише сів на камені. Спочатку йому збиралося на сльози, потім відчув гнів у серці й усе в ньому обурилося.
– Пощастить утретє! – гнівно вигукнув хлопець... А що почувався змученим, то ліг між каменями на моху і заснув.
Ледь приплющив очі, як йому почало снитися. Бачить: стоїть перед ним квітка з п’ятьма листками, з вічком посередині й сміється...
– Ну що, тобі вже досить? – каже йому. – Будеш мене переслідувати?
– Що сказав я раз, те мусить статися, – буркнув Яцусь. – На цьому не кінець – матиму тебе!
Один листочок квіточки видовжився, мов язичок, і Яцусеві здалося, що той ніби наперекір йому показався; потім усе зникло, і хлопець спав твердим сном до ранку. Прокинувшись, хлопець побачив, що лежить у знайомому місці на узліссі, недалеко від села, і сам не знав, чи те, що було вчора, має звати сном чи явою. Повернувшись до хати, він почувався таким утомленим, що мусив лягти до сну, а мати сказала йому, що виглядає наче з хреста знятий.
Цілий рік, нічого нікому не кажучи, він увесь час думав, як би здобути цвіт. Однак нічого не міг вигадати – треба було покладатися на своє щастя, на долю чи недолю.
Увечері він знову надів білу сорочку, червоний поясок, неношені личаки, й хоч мати його не пускала, як тільки стемніло, побіг до лісу.
Знову сталося щось інше: ліс був такий, як завжди у будень – ніщо вже у ньому не мінялося. Стежки й дерева були знайомі, жодного чудовиська хлопець не зустрічав, а папороті ніде й на ліки. Але йому легше було відомими стежками дістатися далеко-далеко в гущавину, де, хлопець добре пам’ятав, росла папороть... Він знайшов її на місці й ну в ній гребтися, але цвіту ніде ані сліду.
По одних лазили хробаки, на других спали гусениці, листя інших посохло. З розпачу Яцусь уже хотів покинути даремні пошуки, коли – під самими ногами побачив квітку. Вона мала п’ять золотих листочків, а посередині око, що світилося. Хлопець витягнув руку й ухопив квітку. Його запекло, як вогнем, але він не кинув... міцно тримав.
Квітка почала рости в нього на очах і стала такою світлою, що Яцусь мусив прикрити повіки, аби не осліпила його. Відразу пихнув її за пазуху, під ліву руку на серце... втім до нього озвався голос:
– Ти взяв мене – це твоє щастя, але пам’ятай про те, що хто мене має, той може все, що хоче, тільки ні з ким і ніколи йому не можна ділитися своїм щастям...
З великої радості Яцусеві так потьмарилоя в голові, що він не дуже зважав на цей голос:
– А! Байдуже! – сказав він про себе. – Аби мені було добре на світі...
Він одразу відчув, що та квітка прилинула йому до тіла, приросла і запустила корінці у серце. Хлопець дуже втішився, бо тепер не боявся, що вона втече або відберуть її.
З шапочкою набакир, підспівуючи, він повертався назад. Дорога перед ним світилась, як срібна полоса, дерева поступалися, кущі відхилялися, квіти, котрі він минав, доземно йому кланялися. Ступав із піднятою головою і тільки мріяв, чого має жадати. Насамперед йому захотілося палацу, велетенського села, численної прислуги й страшенного панства; ну і ледве подумав про це, як опинився на узліссі, але уже в зовсім не знаній околиці...
Подивившись на себе, хлопець не міг себе впізнати. Він був одягнений у плаття з найліпшої саєти, на ногах мав черевики з золотими підківками, оздоблений пояс, сорочку з найтоншого силезького полотна.
Тут же стояла карета, шість білих коней у позолочених хомутах, прислуга в галунах – камердинер подав йому руку, кланяючись, посадив у карету і – вйо!
Яцусь не сумнівався, що його везуть до палацу; так і сталося. За мить карета була коло ґанку, на якому чекала численна прислуга...
Тільки жодного знайомого, приятеля, усі обличчя невідомі, особливі, наче перелякані й повні тривоги.
Зате він мав на що дивитися, увійшовши в палац... Страх, що то була за розкіш і який достаток – тільки пташиного молока бракувало.
– Ну! Тепер я поживу! – мовив Яцусь і, оглянувши усі кути, спершу пішов до ліжка, бо його сон брав після цієї трудної ночі. Як ліг він у пух на тонесеньку білизну, вкрившись шовковою ковдрою, і як заснув – сам не знав, скільки годин там пролежав. Прокинувся, коли йому страшенно захотілося їсти.
Стіл був накритий, готовий і такий незвичайний, що тільки-но Яцусь про щось подумав, те саме на полумиску до нього підсувалося. І як спав дуже довго, так тепер, почавши їсти й попивати, не переставав, доки вже не було про що думати і втратився смак до їжі.
Потім хлопець пішов до саду.
Увесь він був засаджений такими деревами, на яких було повно разом і квітів, і плодів; і відкривалися щораз нові краєвиди. З одного боку сад прилягав до моря, з другого – до чудового лісу; посередині пливла річка. Яцусь ходив, відкривав рота, дивувався, але найбільш йому здавалося незрозумілим те, що він ніде не міг побачити ані своєї знайомої околиці, ані того лісу, звідки вийшов, ані села. Він ще за ними не затужив, але... от якось хотілося йому знати, де вони поділися.
Його оточував світ, зовсім чужий йому, красивий, прекрасний, але не свій. Йому ставало якось печально. Одначе, покликавши людей, котрі почали збігатися, низько йому кланятися, усе виконувати, чого тільки він бажав, і давати йому такі солодощі, що після них лише можна було облизуватись, – Яцусь забув про рідне село, про хату і батьків.
Другодні, за його бажанням, хлопця повели до скарбниці, де купами лежало золото, срібло, діаманти й такі різні особливі мальовані папери, за які можна дістати, що тільки душа забажає, хоч вони були простими клаптиками, як усякий інший папір.
Подумав собі Яцусь: «Милий Боже, якби я міг це одною-другою жменею послати батьку й матері, братам і сестрам, аби прикупили собі поля чи худоби». Але він знав про те, що його щастя таке, що його ні з ким не можна розділити, бо відразу все пропаде.
– Мій милий Боже! – сказав він про себе. – Чогоо я маю про когось дбати або неодмінно помагати? Чи то вони розуму і рук не мають? Нехай кожен іде й шукає цвіт, і дає собі раду, як може; аби мені було добре.
І так жив собі Яцусь далі, вигадуючи дедалі щось нове для розваги.
Тож він будував щораз нові палаци, перероблював сад, сивих коней міняв на гнідих, а карих на буланих, подіставав дивовижних речей з усіх кінців світу, одягався у золото і дорогоцінне каміння, до столу йому привозили ласощі з-за моря, доки врешті все йому набридло. Тож після фрикадельок він їв сиру ріпу, а після куріпок – свину грудинку і картоплю, але й це йому приїлося, бо ніколи не знав голоду.
Найгірше було з тим, що він не мав що робити, бо йому не впадало братися ні до сокири, ні до грабель, ні до заступа. Починав страшенно нудитися і не знав на це іншої ради, окрім як мучити людей, що йому робило сяку-таку розвагу, та й вона врешті надокучила...
Так минув рік і другий: хлопець мав усе, чого душа забажала, але це щастя часом здавалося йому таке дурне, що набридало жити.
Тепер його найбільше терзала туга за своїм селом, за хатою і батьками, аби хоч побачити їх, аби довідатися, що там із ними діється... Він дуже любив маму, а як згадував її, то серце стискалося.
Одного дня він здобувся на велику відвагу і, сівши у карету, подумав, що треба йому опинитися у селі перед хатою батьків. Коні відразу рушили, летіли, як вітер, і не озиралися, доки не спинилися перед подвір’ям, добре знаним Яцусеві. В нього сльози потекли з очей.
Усе було таке, яке він покинув кілька років тому, але постаріле, а після тих розкошів, до яких він звик, здавалося йому ще біднішим.
Старі ясла біля криниці, пеньок, на якому він рубав дрова, ворітця з подвір’я, дах, порослий мохом, драбина біля нього... стояли як учора. А люди?
З хати вихилилася стара згорблена жінка у замазаній сорочці, боязко поглядаючи на карету, яка стала перед хатою.
Яцусь вийшов; першим, хто зустрів його на подвір’ї, був старий Бурко, ще худіший, ніж колись, із наїжаченою шерстю. Завзято гавкав на нього, присідаючи, й ані подумав упізнати.
Яцусь підійшов до хати, на її порозі, спершись об косяк дверей, стояла мати, але й та, здавалося, не впізнавала в ньому свого рідного.
Серце Яцуся калатало від великого зворушення.
– Мамо! – вигукнув він. – Та це ж я, ваш Яцек!
Старенька здригнулася на цей голос, очі, почервонілі од диму і плачу, повернула до нього і стояла оніміла. Потім похитала головою.
– Яцусь! Годі жартувати, ясний пане! Його вже немає на світі. Якби він жив, то б уже за стільки літ обізвався до бідних батьків, а якби усе мав, як оце ви, то не дав би їм померти з голоду.
Вона похитала головою і в’їдливо усміхнулася.
– Де там! Де там! – сказала вона. – Мій Яцусь мав щире серце і навіть не схотів би того щастя, яким би не міг поділитися зі своїми.
Яцусь дуже застидався, опустив очі... Кишені мав повнісінькі золота – але тільки сягнув рукою, щоб кинути його жменю у фартух матері, то його страх узяв, що все разом утратить...
І так він стояв, стояв смиренний, осоромлений, а старенька поглядала на нього.
Поза нею збиралося сімейство, з’явилася голова батька... Серце Яцуся м’якло, але як він поглянув на свою карету, коней, людей і подумав про палац, воно знову твердло, і хлопець відчував, що цвіт папороті лежав на ньому, як залізний панцир...
Він одвернувся від старої матері, не кажучи ні слова, не дивлячись, і пішов повільним кроком, тільки чуючи за собою лютий гавкіт Бурка... Сів у карету і велів їхати назад до раю.
Але що в нім і з ним діялося, того жодна мова не виповість, жодне перо не опише. Слова старої матері, що немає щастя людині, якщо вона не може ним поділитися, лунали в його вухах як прокляття.
Повернувшись до палацу, він велів грати оркестру, придворним своїм танцювати, накрити столи; навіть трохи випив, наказав кількох людей відшмагати, але це все не помогло – він лишився дуже печальним...
Увесь рік, хоча, як звичайно, хлопець мав усе, в роті йому чогось було гірко, а на серці ніби камінь тяжів...
Урешті не зміг він витримати – через рік ізнову поїхав до свого села і до хати...
Поглянув – усе, як було: ясла, пеньок, дах, драбина, ворота і Бурко з наїжаченою шерстю – але стара мати не вийшла. На порозі в сорочині з’явився його наймолодший брат Мацек...
– А де матінка? – запитав прибулець.
– Хворі лежать, – сказав малий, зітхаючи.
– А тато?
– У могилі...
Хоча Бурко мало за п’яти його не хапав, Яцусь увійшов до хати. Стара мати, стогнучи, лежала у кутку на ліжечку. Яцусь підійшов до неї... вона поглянула на нього, не впізнала... Їй було тяжко говорити, а він не смів ні про що питати.
Його серце краялося. Він сягнув до кишені, щоб сипнути золотом на лаву – але долоня стиснулася, і його охопив паскудний страх, що втратить своє щастя.
Нечестивий Яцусь почав мудрувати.
– Старій уже небагато треба на світі, а я молодий. Вона недовго мучитиметься... а переді мною... життя, світ, панування.
І він вирвався з хати до карети, а тоді палацу; але, прибувши туди, замкнувся і плакав.
Під залізним панциром на грудях, який поклав на них цвіт папороті, прокидалося скуте і зв’язане сумління... і гризло йому серце з середини.
Тож він велів грати оркестрові, а двірні – танцювати, й почав пити, щоб заглушити сумління.
А другодні й наступними днями він, ні на мить не спочиваючи, весь час чимось захоплювався, ганяв, їздив, стріляв, слухав різні крики, їв, пив... гуляв... Нічого не помагало...
У вухах понад усіма криками лунало:
«Немає щастя людині, якщо вона не може поділитися ним з іншими!»
І року не минуло, а Яцусь висох, як цурка, пожовк, як віск – і в цьому своєму достатку і щасті мучився нестерпно. Врешті, після одної безсонної ночі, наклавши золота в кишені, він велів везти його до хати.
Він вирішив, хочби все мав утратити, а порятувати матір і родину.
– Хай вже діється, що хоче! – мовив Яцусь. – Хай загину, а більше з цим хробаком у грудях жити не можу.
Коні стали перед хатою.
Тут усе було, як раніше: старі ясла коло криниці, пеньок, дах, драбина – але на порозі хати живої душі не було...
Яцусь підбіг до дверей – вони стояли, підперті кілком; зазирнув через вікно – хата була пуста...
Втім жебрак, що стояв біля плоту, почав гукати до нього:
– А чого ви там шукаєте, ясний пане?.. Хата, усе вмерло від злиднів, голоду і хвороби...
Мов скам’янілий, стояв цей щасливець біля порогу... стояв, стояв...
– Через мене вони загинули, – сказав він про себе. – Хай же і я загину!
Ледве він це сказав, як земля розверзлася, і хлопець зник; а з ним і той нещасний цвіт папороті, котрого сьогодні вже марно шукати по світу.














Божі дари


Дорогі ж вони, дорогі ці літа ваші, мої милі діти, хоч вам так кортить попрощатися з ними, хоч у вас, як у кожного з нас, б’ється серце на думку про скидання дитячого вбрання і визволення, щоб самим піти у широкий Божий світ, скуштувати всього і познайомитися з усім, на що ви заздрісно дивитеся з вікна батьківського дому!
Але коли б ви знали, як пізніше з сивиною людина тужить і жалкує за тими днями, котрі для вас так помаленьку тягнуться; як їй дорогі навіть оті сльози, котрі вона пролила в дитинстві, солодші від неодної пізнішої усмішки...
Діти! Може, ви мені не повірите...але ото і є все щастя в житті, що молоді роки та ясні дні світання!..
З колиски ми виходимо ще овіяні небесним подихом, під враженням од неземних снів і несемо з собою душевний запас на все життя.
Подумайте тільки... погляньте довкола: яким же гарним вам здається світ у блиску того, що ви принесли з собою з неба... Як у вас б’ється серце до всього, що є прекрасне і доброчесне, як ви навіть не вірите, що існує зло!
Отож не поспішайте до нашої старості й до наших смутків; залишайтеся при ваших веселощах і вірі; ваш світ – це справжній світ; наш – його тінь і скелет; ми, старші, тільки й тому щось варті, що нам вдалося врятувати часточку зі скарбів молодості...
Аби вас переконати, що кажу правду, повідаю вам казочку про це... Казка – це для декотрих забавка, а як над нею задуматися, то на дні завжди знайдеться зернятко моралі.
Ви знаєте, що деяким святобливим людям дано йти далі, ніж є земля, і мандрувати у ті краї, до котрих можуть потрапити лише душі, й то обрані. Отож був раз такий старенький, дуже благородний і побожний, котрий жив у Італії.
Як ви знаєте, Італія – прекрасна країна, котру омиває блакитне море, вкривають пречудові гори й затіняють помаранчі, лаври й цитрини... Той старенький жив у одному з найкрасивіших італійських міст, у Флоренції, місті квітів, і, провівши молодість із шаблею, пізніший вік – за обробітком землі, коли дуже занеміг, то схотів спочинку і так собі вирішив, що буде ходити, молитися, думати про Бога і навчати маленьких.
Отож, узявши в руки палицю, він мандрував собі від села до села, поволі. А коли спинявся, то, зібравши дітей коло себе, розмірковував і оповідав їм різні цікаві й гарні історії. А що там було тепло, і світло, і погідно, а країна людна і заселена, він ходив собі поволі й проводив години дуже весело, бо йому ніколи не бракувало притулку, їжі та слухачів. Але бували в нього такі дні, що як замислився, як задумався, то весь день нерухомо просидів на спеці, ні до кого не говорячи ні слова, і коли йому відходило, то ніби прокидався з глибокого сну.
Тоді питали старенького: що з ним було? Але він не хотів відповідати, лише відговорювався, усміхався і соромився, посилаючись на якусь хворобу. А то була не хвороба, бо якби йому боліло, то потім би було по ньому видно, а старенький навпаки, ходив веселіший і з яснішим обличчям, і після такого захоплення ставав набагато бадьоріший, з непорівнянно світлішим видом і ніби окрилений...
Однак він нікому не казав, що з ним було... аж раз на нього напали діти і як почали просити, цілувати, усміхатися і допитуватися, то старенький, подивившись навколо, щоб їх часом ніхто не підслухав, – сказав їм так.
Одного разу, коли він був у захваті й душею полинув у другий світ, старенький втиснувся через причинені двері до самого неба.
То якраз була мить, коли сам Господь Бог відправляв звідти молоденькі душечки у життєву мандрівку, благословляючи їх на дорогу. Кожній з них він навішував торбинку з різними дарами... але старенький не міг угледіти, що там у кожній з них знаходилося, бо хоч був дуже побожний, але очима, щойно перенесеними з землі, не міг їх ухопити.
На щастя, якийсь святий муж, стоячи біля дверей і бачачи цікавість старенького, підійшов до нього і запитав: чи він хоче побачити, що знаходиться у тих торбинках?
– О! І дуже!
– Отож знай, – сказав святий, – що жодна душа не виходить звідси без небесних дарів, якими щедрою рукою наділяє сам Господь Бог, але потім усі душі, вертаючись назад, мусять докладно здати справу зі скарбу, їм довіреного. Поглянь тільки крізь це віконце, – додав святий, – через яке видно земну дорогу і душі, які йдуть по ній, – що воно діється з тими небесними торбинками!
Старенький, дуже цікавий до таких речей, вихилив голову через віконце і поглянув... Гостинцем [1] ішли тисячі душечок із повними торбинками на грудях... на шляху було повно люду, який у незчисленній безлічі там вирував... Нешвидко розгледівся старий у тому натовпі, але поволі постежив оком за одною, потім за другою душею і побачив, як то марнуються Божі дари. Одні йшли, співаючи, й розсипали їх по дорозі через неуважність; другі падали, не роздивившись під ноги, і розсипали те, що мали в торбинці; іншим заступали дорогу шахраї та за казна-яку цяцьку виторговували найдорожчі поклади життя... і було дуже мало таких, які довели до мети те, що їм дав Ьог – усе або примножене. Найчастіше обдерта і гола людина доходила до краю і лише біля небесних дверей помічала, що несла порожню торбинку. Були й такі, що ховали усю свою спадщину, а коли прийшли назад звітувати, їх питали, чому не скористалися з Божих дарів і не примножили їх працею?
Декторі, замість небесних брильянтів, поверталися з торбинкою грязюки і піску... інші – з торбинкою, налитою гіркими слізьми й жалем... Але цих Отець небесний притуляв до серця, бо сльози і жаль були варті дорогоцінного каміння. Дивився так і дивився старенький і був би там не знаю як довго лишився (такий був чудесний вид отих земних пілігримів у спочатку білих одежах, які замазувалися, вичищалися у сльозах і знову світилися, і знову чорніли...), якби той святий не відтягнув його од віконця.
Йому здавалося, ніби прокинувся зі сну і знову опинився на тім камені, на якім сидів при дорозі.
Але пам’ять про це видіння не стерлася в ньому все життя: потім він пригадував, із чим вийшов у життєву мандрівку і з чим повинен звідти повернутися; збирав те, що втратив; помножував те, що зібрав, а коли прийшов звітувати, упевнено наповнив решту торбинки благочестивою сльозою жалю.





















Горбата


Хто ж не знає чи принаймні не чув про ту гарну околицю, яка зветься Ойцовим і Пясковою Скалою? Це дуже красивий гірський край, де-не-де покритий лісами, поперетинаний струмками й так створений Божою рукою людям на втіху, що не можна надивитися на нього. Тепер він досить заселений, жвавий і людний, а за дуже давніх часів тільки розбійники й різні людиська ховалися в ньому, боячись сидіти деінде або потребуючи усамітнення і тиші, бо їм так було миліше. За отих-то дуже давніх часів у одній печері недалеко від Ойцова обрала була собі помешкання старенька, про яку ніхто не знав, звідки вона прийшла сюди і як її звути. Люди прозивали її Горбатою, тому що була згорбленою від старості. Однак вона ходила жваво і з палицею в руці та мішком на спині оббігала усю цю околицю, заходила до костьолів на молитву, до хат, у які приносила хворим різні ліки. Вона мала старе, жовте, поморщене, але дуже миле і завжди солодко усміхнене лице. Особливо ж вона любила дітей, і хоча вони спочатку її боялися, старенька вміла поволі привчати їх до себе, то приносячи їм фрукти, то розказуючи різні цікаві оповідки. Вона заходила як до хат, так і до панських дворів, і всюди її добре приймали, бо була побожною, а деякі навіть говорили, що вона мусила мати особливу милість у Бога, бо не лише сама собі давала раду в найгіршім випадку, але й іншим була дуже помічна. У яру, порослому густими деревами, була свого роду одвічна печера, яку, можливо, вимили води або сама розтріскана земля створила для сховку звірів і людей. Горбата, коли не ходила по світу, мешкала самотня в цій печері. До неї треба було дертися по крутій стежці, де-не-де витоптаній на кшталт сходів. Усередину провадив невеликий отвір, який раніше не мав жодного прикриття, аж якийсь жалісний хлопець, котрого Горбата вилікувала од хвороби, зробив їй з дошок, абияк склепаних, різновид дверей. Другий хлопець допоміг вигребти у стіні віконця і приніс дві шибки, оправлені в дерево, аби старенька мала хоч трохи світла. Вона сама, з допомогою ще, може, тих, що приходили до неї за порадою, зробила собі усередині печери щось типу хатинки... В одному кутку старенька могла собі часом зробити маленький вогонь, бо дим виходив угору щілиною і не дуже доймав; у другому вона мала ліжечко з сухого листя і жмені соломи. Один камінь, який там лежав одвіку, слугував сидінням, другий був замість столу. Більше Горбата не потребувала.
Біля стіни, навпроти вікна і дверцят, був ніби різновид вівтарця, хрест, вінки, образок Пресвятої Діви, кілька святих, а під ними камінь, на якому, молячись, колінкувала старенька.
Виходячи з дому, вона не мусила вішати замок на свою землянку, бо ніхто б сам не наважився переступити її поріг. Як була гидка погода, надворі завія, сніговиця, сльота, – стара цілими днями сиділа, замкнувшись, жила абичим і молилася за книжками, а всіх неабияк дивувало те, що вона дуже добре вміла читати і писати. Здогадувалися, що молодість вона колись, певно, провела у ліпших умовах.
За милю до тої печери, в якій мешкала Горбата, стояв тоді панський двір одного каштеляна, який найчастіше просиджував у Кракові або Варшаві. Тільки його дружина з маленьким синочком сиділа при дворі з численною прислугою та свитою. Хлопець, а звали його Юлюсь, був дуже гарний, кмітливий, жвавий, любимий обома батьками, і нічого йому не можна було б закинути, якби не його смішні гордощі та уявлення, що усі люди, котрі його оточували, заледве були гідні йому служити й наближатися до нього.
Може, в цьому були винні й двірські лестуни, що кланялися хлопцю й ніжили його, бо пані каштелянова навпаки вчила його покорі й дуже вичитувала за неґречне обходження з людьми. Це не вельми допомагало. Юлюсь нікому не дозволяв наближатися до себе, нікому не даючи відчути свою вищість.
Одного разу, а це було якось навесні, Горбата, котра заходила до цього двору частіше, ніж куди-інде, приволочилася до ґанку, і хоча її відразу нагодували й обдарували, вона ще крутилася, бо, як сказала, хотіла побачити гарного паничика і поклонитися йому. Підліток Бартек, що прислужував Юлюсеві, побіг дати йому знати. Той, замість бути вдячним і порадіти цьому, розгнівався, що якась стара жебрачка так нахабно пробивається до нього. Панич одразу вибіг до ґанку, а коли Горбата взяла за полу його плаття і хотіла поцілувати, він вирвався, нечемно пирхаючи: «Ах ти стара якась, як ти смієш мене торкатися!»
Почувши це, стара підвела голову, і Юлюсь побачив, як у неї з очей потекли сльози. Панич збентежився, замислився, але Горбата, нічого не кажучи, поспішила до брами і зникла.
Декотрі зі слуг хвалили цей вчинок панича, інші сиділи печальні, опустивши очі, але видно було, що їм це не подобалося. Мати хлопця зовсім нічого не знала про цей випадок. Юлюсеві як одинакові дозволяли багато, а коли часом каштелянова від’їжджала до Кракова, залишивши його з вихователем і з прислугою, хлопець пустував без міри. Тож одного літнього дня, коли матері не було, Юлюсь сам із Бартеком, узявши маленьку рушничку, побіг у поближні ліси. Боязливіший Бартек марно хотів його стримати: Юлюсь відважно пірнув у глиб зарослів, а на кущі йому трапилася ракша, яку він хотів підстрелити; вона ж весь час зриваалася далеко, і хлопець, ідучи за нею, заблукав... Бартека він теж згубив. Коли Юлюсь озирнувся і відчув страх, йому вже не було видно дороги і не чутно людських голосів.
Хлопець, хоч досить відважний, забув про ракшу і почав шукати стежки, але чим більш нетерпляче він крутився, тим більше блукав.
Сонце пекло згори, бо вже було за полудень, йому хотілося їсти, почувався втомленим, проступали сльози... Хлопець підскакував, сідав, гукав, плескав долонями – нічого не допомагало. Околиця вже була незнайома, щораз більші гори та яри, дико, безлюдно і страшно.
Спускаючись униз, видираючись на вершини, крутячись управо і вліво, насамкінець Юлюсь уже навть не знав, у якій стороні мав шукати свого двору. Врешті на його гукання відізвався якийсь голос, а через хвилину зашелестіли кущі й показався чоловік із чорною бородою, велетенський, страшний, котрий почав сміятися, побачивши Юлюся.
Зірвавшись на ноги, хлопець якнайживіше і по-своєму гордовито й повелительно відповів тому, що він є сином каштеляна, щоб чоловік негайно відвів його до двору, де йому за це дадуть нагороду; розбійник із бородою сміявся, ніяк на це не зважаючи.
– Ти є сином каштеляна, – зрештою відповів чоловік, – і це добре, візьмемо викуп за вашець, а що про тебе люди говорять, що ти з ними кепсько обходишся і високо задираєш носа, то з кілька днів побудеш у нас на науці: не завадить, коли навчишся дрова і воду носити і старших слухати. Сказавши це, розбійник показав Юлюсеві дорогу, якою той мав іти, й мовив:
– Рушай!
Юлюсь почав погрожувати і хотів лягти на землю – розбійник силоміць узяв його на руки і проніс кілька кроків, звелівши мовчати, і повторив: «Рушай!» Не було виходу – хлопець мусив послухатися. Йшли вони так довго, коли врешті-решт розбійник зупинився під горою, відвалив велетенський камінь і закрив Юлюся у печері.
Тут, окрім нього, опинилося ще кілька розбишак, які нічого справді поганого Юлюсеві не зробили, але використовували його того дня і наступних, поганяли його, глузували, так, що неборака зі страху і з тої муки мало не захворів. Призвичаєний до вигóд, він мусив спати на голій землі, їсти сухий хліб, носити воду з джерела і розпалювати вогонь. Уся його втіха тепер була у молитві, а коли він увечері промовляв її, спало хлопцеві на думку, що Господь Бог так покарав його за те, що він немилосердно обійшовся з тою старенькою Горбатою. Тож хлопець вирішив у цьому нещасті, якщо Господь Бог дасть йому визволитися од розбійників, бути з усіма людьми ввічливим і добрим.
Тим часом після зникнення Юлюся батько і мати розіслали на всю околицю людей, щоб шукали його; але розбійники, які знали про пошуки, сміялися з цього, бо злопець був безпечний у схованці. Лише один із них пішов уночі до Горбатої та сказав їй, аби вона пішла до двору і принесла їм викуп, а вони віддадуть хлопця. Так і сталося. Наступної ночі розбійник отримав викуп і залишив обдертого, блідого, переляканого Юлюся перед дверима хати Горбатої, а сам зник.
Юлюсь був несхожий на колишнього і мало не цілував руки старій, але тепер вона здалека трималася від нього і по ній було видно, що пам’ятала свої сльози. Горбата нагодувала його, напоїла, поклала спочивати на своїй постелі, але не наближалася до нього і відповідала лише впівслова. Потім невдовзі приїхала мати з людьми, аби забрати Юлюся, і була велика радість для усіх, але він сам був сумний, відчуваючи, що старенька йому не пробачила.
Після цього випадку хлопець дуже змінився, і те нещастя вийшло йому на дбре, бо став зовсім інший до людей.
Потім якось рік минув, коли раз пізно ввечері жінка з сусіднього села принесла каштеляновій лист, а радше шматок паперу, невиразно пописаного. Прочитавши його, з сильним плачем і криком мати Юлюся зірвалася, гукаючи по коней і людей...
Не можна було зрозуміти, що сталося; саме приїхав каштелян із Кракова, і подружжя, взявши з собою Юлюся, негайно, попри те, що ставало темно, рушили в гори, до того місця, де перебувала Горбата.
Коли вони прийшли до її землянки, там уже був ксьондз, і старенька, вмираючи, промовляла останню молитву...
Невимовно здивувався Юлюсь, побачивши свою матір, яка стояла навколішках коло ліжка Горбатої та цілувала її руку...
Адже ця Горбата була каштеляновій матір’ю, котра, з великої побожності й смирення, спочатку замкнулася у далекому монастирі, аби служити Богу, потім добровільно стала пустельницею, аби ще тяжчим життям заслужити собі спасіння. І лише тепер Юлюсь зрозумів, чому в старенької потекли сльози з очей, коли він так зухвало відгукнувся до рідної бабусі. Відтоді хлопець шанував кожного старого і до всіх, бодай найбідніших людей був милосердним і ввічливим.























Дурень Мацюсь



Про того дурня Мацека, про якого не раз вам розказували няньки й служниці різні дивні оповідки, я теж повідаю одну історію, котру, можливо, ви не чули. Був собі раз багатий селянин, який мав трьох синів – двох розумних, а третього всі вважали дурненьким. Батько зітхав, мати плакала, дивлячись на нього, брати сміялися, люди стенали плечима і говорили: що воно буде з того бідолахи? Мацек мав добре серце, був смиренний, слухняний, працьовитий, але не вмів хитрувати, як другі, й що йому хто казав, усьому вірив. Йшов у поле на роботу, мав із собою їжу в кошику або в горщику, зустрів бідняка чи навіть голодного песика, відразу частував, ділився, часом усе віддавав, а сам вертався голодний. Але він сміявся з себе і був веселий, а другі посміювалися з нього. Мацек же ніколи за це навіть не погнівався і говорив їм: «На здоров’я!» Всюди його жаліли, бо старий батько передбачав, що як йому прийдеться вмерти, а Мацек сам зостанеться на шматку землі з господарством, то не дасть собі ради й швидко попаде у злидні. На опіку старших братів не можна було вельми лічити, бо ті ним нехтували, а думали тільки про себе. Мати теж поплакувала над його майбутньою долею, переймаючись, що з нього буде.
Батьки вже були немолоді, отож спершу померла старенька, а батько, зажурившись за нею, скоро теж зліг і готувався до смерті. Чекаючи останньої години, він ще скликав синів до себе і доручив старшим, щоб опікувалися Мацеком, не залишали його, пам’ятаючи, що він їм рідний брат.
По смерті батька, похороні й поминках випало тоді братам ділитися спадщиною. Мацек, звичайно, там жодного голосу не мав, сів під піччю і мовив: «Що дасте мені, те й візьму».
Брати, недобрі хлопці, тільки й думали, як позбутися Мацека. Землі йому давати не хотіли, грошей у скрині не знайшлося, а якби й були які, певне б, їх Мацекові не дали... Худобину, робочих волів і коней, що було того, вони потребували для господарства, яке між собою розділили на половину. Мацека ж хотіли позбавити всього, і старший сказав йому:
– Що ти тут робитимеш? Ти дурень, пішов би у світ по розум, може б, десь на дорозі його напитав. Ми тебе не можемо взяти за парубка, бо люди б на це сичали... Рушай собі на службу світ за очі!
– Авжеж, на дорогу щось тобі дамо, – сказав молодший, – аби не бідував, поки знайдеш службу... Дістанеш поношену кожушину, а бодай і стару... серм’ягу по батьку, і шапка теж у небіжчика незлецька... Ну й палицю його на додачу, аби мав чим відганяти собак.
Не дуже хотілося Мацекові йти з хати, до якої він звик, тож просився, щоб його хоч за парубка чи пастуха залишили при собі, але брати ніяк не хотіли на це погодитися.
– З тебе для всього нашого роду тільки посміховисько, жоден із нас не матиме жінки, доки ти тут будеш у хаті. Рушай, куди тебе очі ведуть!
Так вони його квапили й наполягали, що врешті Мацек згодився іти геть, аби лиш дали йому в що вдягтися і який гріш на дорогу.
Коли Мацека вже треба було відправляти у подорож, брати пішли до комори й вибрали якнайстарішу і найгіршу одіж, сміючись, що вона ще для нього була надто добра. Мацек ні спирався, ні опирався – брав, що йому давали. Тож дістав, як вирішили, стару ношену батькову кожушину, його стару серм’ягу, баранячу шапку і палицю, одні подерті черевики й пару личаків про запас.
Попри це, наймолодший не втратив сердечності до братів, гарно з ними попрощався, старшого поцілував у руку, молодшого обійняв, навіть із псом Бурком, який його провів за ворота, пристойно розбалакався, ну й пішов у світ.
На дорогу брати дали йому десять тригрошовиків.
Йшов тоді дурень Мацюсь полем, лісом, куди його очі вели, але спершу біля села він повернув на цвинтар, аби помолитися на могилі батька і матері. А був гарний весняний день, і на тій Божій землі так буяли і росли квітки, як на найвеселішій луці, пахло довкола і співали пташечки.
Знайшов Мацек на розі цвинтаря могилу, на ній хрест, який він сам із дерева витесав, тоді прикляк, промовив «Ангел Господній» [2], а потім сів відпочивати й думати. Коли він так замислився про батька і матір і про те, що робити з собою і де хліба шукати, дивиться, аж сіла на огорожі сорока і киває до нього голівкою, ніби з ним вітається. Мацек теж поклонився, бо сорока сорокою, а кожному він бажав добра і нікому не хотів зашкодити. Дивиться він на неї, а та відкрила дзьобик і починає балачку:
– Як ся маєш, Мацеку?
– Здорова була, сороко! Дяка Богові.
– Що ж ти такий печальний?
– Ну бачиш, шукаю служби, не знаю, чи знайду, братам треба було поступитися спадщиною, іду у світ.
– Ну, ну, – відповіла птаха на плоті, – адже ти не такий бідний. Батько добре відав, що брати, певне, тобі дадуть його стару серм’ягу. Подивись-но в неї добре; він усе життя туди зашивав дукати. Порозпорюй рукава і комір, знайдеш за що собі купити хатинку і шмат землі...
Закрутила сорока хвостиком, засміялася і полетіла. Тоді Мацек думає: «А може, й правда! Бо птахи різні речі знають». Тоі він узяв серм’ягу і почав її пороти, аж посипалися червонні дукати, а було їх стільки, що, зв’язавши у поділок від сорочки, він набрав їх із півгорщика.
Тоді, подякувавши батьку, Мацек пішов прямо до найближчого двору та, як належить, купив хату з садом і шматком землі, а ще йому лишилася жменька дукатів на почин господарювання. Треба було і коней, і волів, і овечок, і свинок, і всього, що повинно бути на подвір’ї та у хлівцях. Тоді він мусив піти на торг до містечка, а що йому було тяжко самому в хаті без наймита і трапився сирітка, то взяв його собі для підмоги. Не гаячи ні дня, ні ночі, Мацек із великою охотою взявся до роботи, бо ж був на своєму власному. І все йому йшло як по маслу. Не минуло й року, як уже дурень Мацек такий був заможний і так йому все чудово вдавалося, що сусіди заздрили. Вже йому тоді й жінку сватали, але він не хотів женитися, поки добре не роздивиться.
Одного вечора, коли він, сівши собі на призьбу, їв хліб і закушував сиром, бачить, дорогою їде віз, у нього запряжена худа корова з волом, на возі один із братів його сидить п’яний, а другий лежить – їдуть, сваряться. Побачивши Мацека, вони дуже здивувалися і стали...
– Що ж воно, ти тут служиш, а як звути господаря, що тебе взяв?
На те Мацек, сміючись, говорить:
– Так звути, як і мене... його зараз немає в хаті, прошу, заходьте, бо ось наймит зготує вечерю, буде нас троє.
Брати, вилізши з воза, пішли до хати, дивуючись багатству і порядку, та посідали за столом. Мацек велів принести пиття і частував братів. Пішла балачка: почав він їм розповідати про господарство, про врожай, про достатки, а врешті зі сміхом докинув:
– Бачите, Господь Бог послав мені талан, бо господар, у якого служу, – це я сам, а усе, що ви тут бачите, моє!
– Як же це може бути? – вигукнули брати. – Коли ти вийшов із дому голий як палець!
– Таж ви дали мені стару батьківську серм’ягу, а в ній я знайшов, що небіжчик татусь мені призначив.
Стали брати рвати на собі волосся, бачачи, що ошукалися через свою жадібність, бо хата і господарство Мацека були більше варті, ніж батькова спадщина. Тоді вони почали кричати і вигадувати, що він ошукав їх та обікрав.
– Знаєте що? – сказав на те Мацек. – Кажете, батькова спадщина гірша, господарство у вас підупало, бачу, корову запрягаєте до воза. Кажете, що я вас покривдив, голова за голову – міняймося.
Брати пішли роздивитися. Мацекове добро було ліпше від їх обох разом.
– Згода! – вигукнули вони. – Рушай до нашої хати, а ми беремо твою, і забирайся зараз, як стоїш!
– Тільки заберу з собою стару батьківську серм’ягу, і бувайте здорові! – сказав Мацек. – Мені миліший вбогий батьковий спадок, ніж усе це. Помагай Боже!
Тоді він пішов до воза, запряженого коровою, махнувши своєму сироті, бажаючи його забрати з собою, бо він належав Мацеку за угодою, але брати і його не дали. Вони прогнали сироту за ворота.
Тоді знову пішов Мацек, але, замість сумувати, вельми радів. Вже як дістався до батьківської хати і побачив її пустою, підпертою кілком, в оборах убогість, у стодолі пустку, всюди бруд і безлад, у нього тяжко стислося серце. Він ще обходив довкола повиламувані плоти, як на одному з них, дивиться, сидить сорока і хвостом виляє.
– Добрий день, Мацеку!
– Не дуже-то він добрий, – зітхнув новий господар, – бачите, що тут за бідність, рук нема за що зачепити, як я собі дам раду?
– Та ну! – відказала їїмость із білим комірцем. – А Божа опіка? Якось-то буде. Пошукайте в кутку комори, там є горщичок для вас, що його закопала матінка.
Розсміялася доброчесна сорока і пурхнула. Мацек знав із життя, що вона не брехала, але не дуже хотів вірити. Однак пішов до комори, лопатою поворушив землю, ну... і знайшов горщик, але в ньому були не дукати, а талери, майже по вінця. Тоді він дякував Господу Богу, набрався відваги, і вже почав наново підносити усе господарство великою працьовитістю і підприємливістю. І йшло йому як по маслу. Не раз йому здавалося, що бачив батька і матінку біля себе, ніби вони часом йому щось шепотіли й підказували, і тішилися; подеколи сорока на пліт сідала і починала з ним розмову, і завше давала якусь добру пораду.
Сусіди безмірно дивувалися, що дурень Мацек був такий розумний і везучий, а що він не вмів базікати й хвалитися, то називали його дурнем Мацеком і жартували з нього. Це було йому печально, бо вже і через господарство і через тугу, що сам один лишився, він хотів женитися, а за дурня Мацека ніхто не хотів віддавати дочку. Тіільки сватався, його відправляли ні з чим, а одного разу, йдучи поза селом, бачить Мацек: під плотом сидить обдерте дівчатко і плаче. Тоді він став і питає:
– Хто ти така? Що з тобою?
Нескоро, через великий жаль і плач, вона почала поволі розповідати, що в неї померла матуся, і так вона сама зосталася на світі.
Серце в юнака стислося на вид такого безталання, а що сам скуштував його, то, пожалівши сироту, взяв її за руку і повів до солтисової жінки Барчихи.
– Барчихо, мати, – сказав він, – ось бідна сирота, якій нема притулку; мені не годиться брати її в хату, бо там не знайде материнської опіки; прийміть ви її та виховуйте якнайліпше, а я заплачу...І хочби не знаю що мало коштувати – хай сироті у вас добре буде!
Згодилася на це солтисова, одразу поміркувавши, що і служницю матиме, бо сирота їй і зілля назбирає, і гуси випасе, і воду принесе, а дурень Мацек ще й заплатить. Тоді сирітка зосталася в неї, а Мацек щораз провідував дівчину, і так вона росла і гарнішала на його очах, що вже почав думати, аби з нею оженитися. Сирітка, через вдячність, дуже прив’язалася до нього, і коли юнак мав прийти, вона чекала на нього при дорозі з усмішкою і добрим словом. Солтисова теж не могла нею нахвалитися, бо була працьовита, вправна і кмітлива.
Минуло кілька літ, Мацекове господарювання знову йшло чудово, а батьківська спадщина так покращала, що йому заздрили сусіди.
– Найліпше бути дурнем, – говорили вони. – Чоловік має талан. От і цей Мацек, нездара, до трьох не може полічити, а так йому іде, як по маслу.
Одного разу, коли Мацек вертався з поля і хотів навідати свою сирітку, не знайшов її, як звичайно, ні на подвір’ї, ні біля криниці. Дивиться: на порозі стоїть солтисова і сльози фартухом витирає. Щось його штовхнуло, підійшов.
– Немає нашої Марисі! – сказала вона. – Учора приїхали якісь великі пани і взяли її як свою, кажучи, що вона була їхня. Навіть не дозволили їй попрощатися з тобою, тож вона сильно плакала і лишень мовила переказати, що доки жива, не забуде про тебе.
Доброчесний Мацек, замість переживати, що втратив її, почав дякувати Господу Богу, що її спіткала щаслива доля, але пішов додому як побитий... Ніщо вже йому не смакувало.
Якось одного дня, коли він сидів над мискою локшини, а їсти йому не хотілося, почув великий шум: до хати увірвалися його брати, котрі вже змарнували господарство, що отримали від Мацека, і вигнали його з батьківського двору як загарбника, погрожуючи, що уб’ють його, коли насміє показатися і щось вимагати. Мацек, навіть не сперечаючись, узяв палицю і пішов у світ.
Тоді йде він, іде полем – аж шостого дня зустрів на якомусь дворі дівчатко, ніби ту сирітку, але таку зодягнену і вродливу, що важко було її впізнати. Вона ж, відразу Мацека впізнавши здаля, кинулася йому на шию і силоміць привела до своєї родини, як доброчинця, що врятував її з бідності. Тоді Мацек лишився при дворі слугою, а коли батьки ліпше його пізнали, то видали за нього сирітку, бо дуже кохала його...
Важко повірити, але так воно і було, бо й мене просили на весілля, і я там був, мед, вино пив... по бороді текло, а в роті нічого не було... І кінець.






















Роззява



Послав раз Господь Бог на землю ангела, котрий ще ніколи на ній не бував. Він дивився на неї лише з вишніх, а до його вух звідси надходили скарги й нарікання. Тож ангелу було цікаво побачити зблизька цей поділ сліз. Справа, з якою послали ангела, була не так дуже нагальна, тому Господь Бог дозволив йому ліпше роздивитися по землі.
Коли ангел, у людському вигляді, спустився на зелену долину, звідусюди оточену лісом, через яку текла річечка, а була якраз весна: птаство на деревах і на луках наповнювало повітря співом і щебетанням, розцвітали квіти, повітря було духм’яне і свіже, – йому дуже сподобалася земля. Він усміхнувся до неї, говорячи про себе, що люди мусять бути дуже зіпсованими, якщо скаржаться на життя у такому раю. Бо земля на перший погляд видалася йому раєм.
Однак почав ангел роздивлятися довкола і спершу помітив вовка, який, підкравшись з-за куща, стрибнув до вівці, задушив її та пожирав. Це ангелу не сподобалося. Трохи далі лисиця, сидячи біля нори, в якій вона мешкала, хрумала щойно схоплену курку. Яструб шматував голуба на дереві, а в його гілках павук чатував на мух. Та янгол подумав собі, що такий мусить бути на світі порядок між тваринами, аби сильніші годувалися слабшими, але між людьми мусить бути інакше.
Втім ангелу було цікаво, як тварини виправдають свою жорстокість, і він спершу запитав вовка, за що той так безжально замордував нещасну вівцю, матір своїх дітей?
– Бо їсти мені хотілося! – відповів вовк, не викручуючись.
Коли ангел підійшов до лисиці й поставив їй питання про курку, то отримав відповідь, що то була істота, не гідна жалю, повна підступу й зрадництва, що вона згрішила навіть проти Бога, бо греблася в землі й діставала зернята, які сіяло Провидіння, аби вони зійшли й квітли, що вона скоїла вбиство кількох статечних черв’ячків, яких безжально проковтнула. Тож лисиця, хоч із болем у серці, мусила виконати справедливий вирок щодо курки.
Коли ангел спитав яструба про голуба, той відказав йому, що голуб ні на що не здався, тільки для їди, бо співати не вмів і мав негарне пір’я, а ходив незграбно. Павук, запитаний у справі мух, виправдався тим, що вони усьому світу надокучили та що він робив величезну послугу людям і худобі, винищуючи цю паскудну комаху. А між іншим він додав, що жирна муха була вельми смачна.
Небагато зрозумівши з цих відповідей, окрім того, що з’їдені тварини були дуже підступними, ангел ще заговорив до квітів і дерев, – як їм жилося? – будучи певним, що їм повинно бути добре. Та заледве він мовив, як довкола зашелестіли скарги. Старий дуб стогнав, що його обпалювали пастушки, що птахи мостили гнізда на його гіллі, що мох на нього влазив, що бурі його торсали.
Кущі жалілися на сусідство з дубом, який усі соки витягував із землі, так, що йому сливе нічого не лишалося для життя; трава скаржилася, що її гризла худоба; лопухи – що під ними мешкали жаби; дзвіночки – що їх дівчата рвали на вінки. Словом, ніхто не був задоволений своєю долею.
Але ж це – створіння, не обдаровані розумом, тому ангел посудив, що з людьми мусить бути інакше.
По дорозі він дивувався, що навіть каміння шемрало і пищало, одне – на плісняву і зарост, друге на те, що його били на шматки для будування, інше – що корінці дерев потрошку в’їдалися в саме їх тіло і дуже швидко, в які-небудь сто-двісті літ, обертали його на порох.
Замислений ангел ішов через ліс, але земля вже не здавалася йому таким раєм, як одразу.
На узліссі він трапив на убогу хатину, в якій мешкав будник [3], що звався Роззява. Це був дуже бідний чоловічок. Він, саме принісши води, сидів на порозі й колов цурки, щоб було чим розпалити вогонь і зготувати їсти; одягнений був убого, мав чорну сорочку, незачесане волосся, закопчені руки й голосно стогнав та нарікав.
Ангел підійшов до нього:
– Слава Ісусу Христу!
– Навіки слава! – відповів Роззява.
– Ну і що там у вас чути? – запитав ангел. – Як там на землі та вдома?
– А, і ви схотіли знати! – сказав Роззява. – Біда і по всьому; нужда щораз гірша, щорік то тяжче заробити на хліб; піт із чола ллється, хвилинки спочину чоловік не має. А тут купа дітей, а тут усе кричить їсти, а на моїх плечах дім, господарство, що вже й диху не стає.
– Що ж тобі найбільше допікає? – випитував ангел. – Повідай мені щиро.
– Що? Мабуть, усе! – почав Роззява. – Нема нічого доброго, зло від ранку до ночі переслідує. А з усього найгірше те, що ненастанно, без спочину треба працювати.
– Та ж у неділю відпочиваєте! – сказав ангел.
– Бодай би ти був здоровий! – засміявся Роззява. – Таж мушу дров принести бабі, води приготувати, часто ріпу почистити, вогонь роздмухати, кинути пашню худібці, напоїти! А! А! Хто його злічить!
– Але і протягом року, – мовив ангел, – адже ж є тижні й місяці, в які ви відпочиваєте.
Роззява почав сміятися.
– А звідки ж вас послав сюди Господь Бог? Хіба не знаєте нашого життя і земного укладу? Коли ж тут можна спочити? Зимою воно молотиться, висівається, вивозиться, а довго там тої зими? Намерзне чоловік, правда, а щоб відпочити?! Де там. А тут ледве жайворонки звістують весенку, рушай-но у поле з гноєм і сохою, треба сіяти, аби град мав що вибивати. Скінчилася сівба, починається жниво; ще зерно мокне в копицях, а тут перепілка гукає: «Ходіть жати!» Ще овес не налився, а тут уже треба наспіх орати, щоб перше жито засіяти на Варфоломія.
І зітхнув Роззява, а що розбалакався, то язик у нього вже ходив як розкручена котушка, котра, хоч пряля й відійшла, ще обертається.
– Але ж бо так погано на світі, погано! Спочину немає. І невідомо навіть, чи й на тому світі буде ліпше, бо там, як чути, треба буде з янголами день і ніч співати, а то також робота.
– Тож так тобі набридла робота? – запитав ангел.
– Авжеж, авжеж, – відказав Роззява, – бо як уродивсь я, то й не знав спочинку.
Щось ангел собі подумав і говорить йому:
– Любий чоловіче, жаль мені тебе. Знаєш що? Ось дам я тобі мішок золота, розумієш? Але за тої умови, щоб ти влаштував собі спокійне життя і щоб нічогісінько не робив.
Роззява впав перед ним на коліна, цілуючи в ноги й називаючи своїм спасителем, а коли хотів дякувати ще сильніше, ангел встав і полетів щодуху. Тільки повторив йому ще раз, що нині той нічогісінько не має робити.
– А хто б там думав про роботу, коли можна на печі лежати й солонину з хлібом їсти, – відказав Роззява.
Тоді йшов ангел далі, а що бачив і чув, того ми вже оповідати не будемо.
Тим часом наш Роззява став паном і почав на все багатіти, завдяки Господу Богу. Мав уже й парубків, і управителів, і дозорців, і так, як бажав собі, ліг на піч, поїдав піджарену шкварку з хлібом, запивав пивом, добре йому, страшенно добре жилося.
Тоді прийшла зима, привезли йому дров, натопили в печі, а Роззява перевертався з боку на бік і хвалив Господа Бога.
Втім якось по короткім часі напало на нього позіхання. Позіхає і позіхає, що в нього аж у щелепах тріщить; як позіхне, то хрестик зробить на вустах, а це не помагає. Думає собі: встану. Тобі він зліз до вікна; сів на лаву; дрімаючи, подивився на подвір’я. Нудно йому було.
Якось уже збиралося на другу весну: на подвір’ї зграями літали горобці, то припадаючи до землі, то стелячи гнізда; жайвір заливався; ластівки були з брудними мордами; лелеки кружляли по луках; що жило, страшенно рухалося, вертілося, клопоталося і весело співало.
Роззява позіхав.
– Слава тобі, Господи, – думав він, – що мені не треба нічого робити, тож передихну за всі роки.
Ну й позіхав, бо йому нудно було.
Тоді вийшов на подвір’я і сів на призьбі.
А тут парубки з дівчатами крутяться, тягають усячину, заганяють худобу, виходять з плугами, вертаються з боронами. Роззява сидить собі, склавши руки, крутить пальцями довкола пальців і позіхає – добре мені!
Увечері пішов на піч. Але що цілий день дрімав, то заснути не міг Почав витягуватися – сон не приходив; так Роззява пролежав до ранку.
– Давай, бабо, їсти!
Принесли йому велетенську миску галушок, узявся він їсти – та не було апетиту. Йому здавалося, чи вони задимлені, чи недосолені; досипав солі, доклав солонини. Не йде в горло. Тож до пива. Пивко йому здавалося кислим, вода – несмачною.
Роззява полаяв бабу, і всім потроху дісталося; тоді сів він на лаву і став відганяти мух.
День здавався йому довгим, таким, що годі пережити. Надійшла ніч, а не спиться...
Те позіхання весь час йому докучає. Зіпсувався настрій.
За кілька днів почав Роззява стогнати, сам добре не відаючи чого. Пішов у поле, ноги в нього обважніли, насварив парубків і повернувся злий. Увесь день проболів, усю ніч знову простогнав. І думає собі:
– Що воно таке? Усього маю вдосталь, чого душа забажає, а ні до чого не маю охоти.
Але з тривогою пригадавши, як він раніше тяжко працював, Роззява втішився тим, що нічого не робить, і заснув. Уві сні йому видилися примари, прокинувся зі страшним головним болем і такий злий, що ні підступися до нього.
Що тут робити? Ба! Йому починало хотітися абичим зайняти руки, хочби піти дров нарубати, але стидався – та й слово дав. А хоч слова Роззява мусить дотриматися.
Сам себе налаявши, Роззява сів на призьбі й став гризти горіхи. Майже всі вони були з дірками. Тоді понарікав, який він страшенно нещасний, і плювався, і лаявся. Вже йшло до осені – життя стало нестерпним.
Якщо при роботі він був здоровий і округлий, то тепер схуд, пожовк, змізернів і ледве тримався на ногах.
Врешті дійшло до того, що Роззява пошкодував за давнім життям.
– Дурень я був, – сказав він собі...
Втім, так мучаючись, дивиться він: іде той самий, котрий обдарував його золотом.
– Слава Ісусу!
– На віки віків.
– А що у вас чути, шановний Роззяво? Ви вже щасливі, як маєте те, чого хотіли?
Почухав собі голову селянин. Не смів признатися, що почувався дурнем.
– Певно, з вашої милості я щасливий, – сказав він, мимоволі зітхаючи, – але щось зо мною.
– Що з вами? – спитав ангел.
– От іноді чогось захочеться робити, бо нудьга мене з’їдає.
– Але ж ви пан і не маєте працювати, – відізвався ангел. – Ви хотіли панства і спочину, то й маєте.
Так уже докучали Роззяві нудьга і безсоння, що, подумавши, він упав до ніг доброчинця.
– Поверни мене у колишній стан! – сказав чоловік ангелу. – Мені вже тепер ніщо не смакує, сон не бере, сохну і вмираю. Що мені багатство, коли воно не дає щастя... Волію бідувати, як раніше.
Ангел змилостивився над ним і, змінюючи свій вигляд, став перед ним, покритий світлом.
– Чоловіче мій! – сказав ангел. – Хай буде так, як ти бажаєш, але знай про те, що на світі немає повного щастя. А Господь Бог дав працю людині, аби вона полегшила і зробила більш стерпним своє життя. Тож молись і працюй!







З хлопа король



Звали його Ґавел, був наймолодшим із братів. Усі вони вважалися розумними, а його прозивали дурником – не тому, що розуму не мав, а тому, що серце в нього було таке м’яке, що, ніколи про себе не пам’ятаючи, над іншими бідуючи, завжди мусив за це розплачуватися.
Бувало, сідають за одну миску: брати завжди його об’їдають, а в кінці ще й ложками по голові б’ють, з чого він сміється... Ґавел завжди мав найгіршу сорочину, подерті личаки, але тим не переймався, і хоч іноді примерзав та голоднів, але бачив, що інші мали досита і добре їм було – то й сам радів. Старші завжди видурювали в нього, що хотіли, а потім глузували з нього. Батько і мати цим непокоїлися, бо передбачали, що на світі буде йому погано і ніколи не дійде до пуття. Часом його лишали сторожити хату – не обходилося без шкоди. Приходив убогий і просив, то Ґавел віддавав, що де знаходив, бодай сорочину зі своєї спини, а тварин годував, у себе від рота однімаючи, кожному вірив на слово, і хто хотів, ошукував його.
Кілька разів батько набив його за дурість, аби ж про себе пам’ятав – але розуму йому не втовкмачив. Ґавелек лишивсь, яким був. Таку вже мав натуру.
Раз, як нікого не було в хаті, а Ґавел сидів на призьбі, з’явився перед воротами злидар, і такий страшенно голий, босий, обдертий, голодний, бідний, заплаканий, ослаблий, що хлопцеві зробилося неймовірно жаль його. А як той ще почав розповідати про своє нещастя, Ґавел про все забув. Він завів злидаря до хати і що було в ній найліпшого, – батьківську сорочку, сукману, постоли, шапку, – все віддав. Розігрів обід, який стояв приготований на припічку, і нагодував прибульця. На остатку, знаючи, де є батьківський вузлик, що було в домі грошей, усі віддав злидарю, крім двох тригрошівок.
Напоєний, нагодований, вдітий злидар пішов, благословляючи хлопця, але й потроху сміючись із нього...
Незабаром прийшли мати з батьком, і Ґавел із великою радістю розповів їм те, що зробив. Батько впав у лютий гнів, так, що навіть мати не могла його вгамувати – почав жорстоко обсипати сина києм, погрожуючи, що заб’є його, якщо той коли в хаті покажеться.
– Іди, трутню! – кричав батько. – Іди, куди тебе очі ведуть, пропадай марно, і не хочу тебе знати!
Коли Ґавел уже мав іти геть, мати змилостивилася над ним і кинула йому через вікно дві залишені тригрошівки.
Взяв їх засмучений бідолаха, і – що було робити? (батько, хоч він йому падав до ніг, нічого не хотів слухати) – мусив іти геть. Думав собі: як батько перегнівається, то повернуся – і він пробачить. А батько мовив: хай сам навчиться дбати про себе, інакше нас розорить, і нічого з нього не буде. Тоді вийшов Ґавел на гостинець [2], подивився – куди ж йому йти?.. Зітхнув до Бога і пустився, куди очі ведуть.
Він ще був недалеко від села одійшов, як зустрів одного зі своїх братів.
– А куди це ти?
– Іду в світ, батько прогнівався, набив мене й велів іти геть, і на очі йому не показуватись.
Старший брат розсміявся і сказав:
– Добре тобі так, бо ти дурень. Як наберешся розуму, тоді й повернешся.
Відвернувся од нього, сміючись, і пішов.
Трохи далі під грушею, бачить: сидить другий брат і питає його:
– Куди ж це ти?
– Та у світ, бо мене батько вигнав геть.
Другий брат теж став сміятися і говорить:
– Щасливої дороги, дурню Ґавелеку! Менше нас буде, то ліпше наїмося.
Тож ішов Ґавел, ішов, аж третій брат жене воли з паші.
– А ти куди?
– З хати мене вигнали... Бувай здоров, мушу мандрувати, а на дорогу маю лиш два тригрошняки.
Третій брат знизав плечима.
– Я б тобі й ламаного шеляга не дав, – одізвався він, – такому дурневі, як ти, давати, то в дірявий мішок кидати. Бувай здоров!
У такий спосіб попрощавшись із родиною, Ґавел уже не мав що робити в селі та околиці й, прискоривши крок, рушив незнайомою дорогою. Голодно йому було, смутно за своїми, але він вірив у Господа Бога. Кого Бог створив, не зморив – казав він собі. Край довкола став якийсь дуже пустельний. Тоді він ішов-ішов, довго нікого не зустрічаючи, аж іде чоловік назустріч, а на спині міошок несе, у мішку ворушиться щось живе.
– Помагай, Боже, – одізвався Ґавел, – що то ви несете, добрий чоловіче?
Той став.
– Що ти мене добрим називаєш? – огризнувся той. – Добрий – це значить дурний... Я таким не є. Несу чорного кота, щоб його втопити. Кіт був шкідник: замість ловити миші, випивав молоко і до мисок заглядав. Причіплю йому камінь до шиї та хай іде на дно.
Сказавши це, він показав Ґавелові голову кота, а те створіння було таке гарне, чорне і лмскуче, з великими очима, з рожевою мордочкою, що Ґавелові безмірно жаль його зробилося.
– Такому молодому, гарному котикові гинути!.. Дай мені його! – сказав він селянину. – Навіщо топити? Я візьму його...
– Дарма?! – засміявся селянин. – О, ні, такого звичаю в мене нема! Волію втопити, ніж дати дарма. Тільки біди наберуся.
– Не маю чим заплатити, – відказав Ґавел. – Усього статку маю два тригрошняки, але якщо одним задовольнишся? Що робити! Лишень би котикові життя врятувати.
Селянин подумав, знизав плечима, взяв тригрошняк і віддав йому кота.
Ґавелек ішов далі, веселий, що врятував життя Божому створінню, а кіт теж ніби розумів зроблене йому добро, бо тулився до нового пана і мурликав. Хлопець мав у кишені кусень хліба, тож, хоч сам хотів їсти, подумав, що він собі легше зістане поживу. Переламав хліб навпіл, покришив і нагодував кота, який, з’ївши все з апетитом, заснув у нього на руці.
Пройшов хлопець, може, кілька стай [4], дивиться: знову йде чоловік і мішок несе, а в мішку щось ворушиться...
– Помагай Біг, чоловіче – сказав Ґавел, стаючи. – А що то за товар несете?
– Товар? – відказав чоловік. – Це ніякий не товар, не жирне порося, ані гуска, а злий і шолудивий псяра. Вже задушив у мене кількоро птиці й гавкає, а по ночах виє... прив’яжу йому до шиї камінь, хай іде на дно.
Говорячи це, чоловік показав Ґавелові пса, який видався йому дуже гарним. Песик мав такий вигляд, ніби просився, щоб йому дарували життя. Жалість охопила Ґавела.
– Дайте мені його, – сказав він.
– Дарма? Та ж і шкура щось варта. Кушнір її зафарбує та продасть як лисячу. Що даси?
– Єдині лиш маю останні три гроші, – відповів Ґавелек, добуваючи грошняк із вузлика.
– Що робити, давай хоч стільки, – сказав чоловік, сміючись, – а ні, то вб’ю пса чи втоплю.
Торг у торг – мусив Ґавел заплатити за пса останні три гроші, а чоловік оддав йому песика і пішов, регочучи зі сміху, називаючи його дурнем, на що Ґавел не гнівався.
Пес біля нього стрибав, гавкав і припадав йому до ніг.
Треба було його нагодувати. Хлопець вийняв останній кусень хліба, покришив його і віддав псу... Так він із котом на руці та псом біля ніг рушив далі в дорогу.
Голод йому сильно докучав, і втомлені ноги не слухалися.
Тож, сівши під грушею, на камені, Ґавел думав, що далі робити?
Пес ліг з одного боку, кіт – із другого. Тим часом Ґавел подякував Господу Богу, що йому вдалося врятувати двох створінь.
Хлопець лише відчував великий голод, і у шлунку в нього ніби сверлило. Сонце вже йшло на захід, у поле як зирнути – ні господи, ні миски. Що ж робити? Біда! Ні собі, ні звірям не зарадиш. Довкола пустиня – ані їсти нема що, ані де переспати, а тут ніч надходить.
– Чи то немає Господа Бога? – сказав Ґавел, утішаючи себе.
Поглянув на своїх товаришів. Кіт сидів, то примружуючи, то широко відкриваючи жовті очі... Пес поглядав на нього і виляв хвостом.
– Ну що! Біда? – хлопець весело відізвався до песика...
Той, ніби його зрозумівши, зірвався, потягнув носом, почав ходити колом, нюхати землю, врешті давай гребти її.
Гребе-гребе прямо біля ніг злопця, аж засапався, щораз глибше, щораз жвавіше, відкидає лапами землю, а очі в нього світяться, весело погавкує, щораз то погляне на Гавела і гребе далі й далі.
– Що то він собі думає, – сказав про себе Гавел. – Авжеж він це робить не дарма, для забавки, а мусить щось знати й відати.
Втім пес запустив ніздрі у викопаний діл, сильно понюхав, підвівся і гавкнув, ніби хотів показати хлопцю на глибину викопаної ями.
Ґавел встав, нахилився і зазирнув... Дивиться: на самому дні лежить щось блискуче; глибоко запустив руку і добув перстень, яскравий, великий, красивий, але покритий піском і обліплений землею. Ґавел ніколи не бачив такої чудової коштовності й роздивлявся її з великим інтересом. Перстень був золотий, ніби виплетений з товстої мотузки, а посередині нього сиділо дивовижне око, що дивилось, як людське, і мінилося щораз іншою барвою. Ґавел почав його обтирати, щоб очистити, а заразом думав собі:
– Перстень як перстень, красива річ, але що мені з нього, коли немає ні господи, ні вечері...
Ледве йому це промайнуло в голові, дивиться – аж остовпів... Стоїть він у дверях чудової господи, пес і кіт при ньому; один лащиться, другий погавкує і веде його через чудові сіні до гарної кімнати. В ній живої душі не було, але стояв стіл, накритий білою скатертиною, а на ній така вечеря, що й двоє королевичів наїлося б нею – така багата і смачна. Миска галушок із сиром, аж парує, хліб, масло, печена курка, вода у дзбанику, пиво і мед...
Тоді, недовго думаючи, засів зраділий Ґавел сам їсти і двір свій нагодувати, бо не міг про нього забути; а їв хлопець такий зголоднілий, що аж за вухами лящало, і дякував Господу Богу, поглядаючи на чудесний перстень, бо здогадувався, що всім завдячував тільки йому.
Біля столу не було жодної прислуги, але панував такий особливий порядок, що миски й тарілки, щойно спорожнілі, зникали на очах...
Коли Ґавел добре наївся і напився, йому захотілося спати, і він був би хоч на землю ліг, бо звик до такого, але в другій кімнаті було видно послане ліжко, гарна біла постіль, а на додачу й красива нова одіж, в яку другодні він міг убратися... Тож, подякувавши Господу Богу, Ґавел пішов до ліжка і як ліг, так відразу й заснув. Кіт і пес теж лягли коло нього.
Як довго спав, сам хлопець не відав, бо мав такий міцний сон, що навіть на другий бік не перевернувся. Відкривши очі, він побачив ясний Божий день, сонце, яке весело присвічувало; кіт умивався, а пес сидів із вухами догори й привітав пробудження пана веселим гавканням.
Скочив Ґавелек щодуху вмиватися і вдягатися, а вдівши білизну і вбрання, сам себе не міг упізнати. На стіні висіло велике дзеркало, подивившись у яке він переконався, що покращав за цю ніч і був схожий на королевича...
Заледве він так привдівся, трохи йому ставало млосно, тому щось би охоче перекусив, коли в першій кімнаті побачив накритий стіл, і вже до нього доходив запах крупника, такий спокусливий, що хлопець мусив якнайшвидше побігти до миски, аби юшка не охолола.
Ґавел добре підкріпився, не забувши про кота і пса. Що ж далі тут робити? Так сидіти в цій німій господі, лише істи, пити й спати – нудно. Тоді він подумав собі: треба йти далі в дорогу...
Говорячи це, він потер свій перстень і от миттєво знов опинився на дорозі, сам один лише з псом і котом. Тільки гостинець був інший, не той, яким він ішов учора. Широко вибитий, обсаджений великими старими деревами, шлях тягнувся, як оком глянути, веселим і родючим краєм, на який було мило подивитися.
На полях багато людей поралося біля роботи, дорогою їхали золотисті карети; праворуч і ліворуч було видно веселі панські двори, палаци й села. Тож Ґавел поволі йшов далі в тіні дерев, до всього приглядаючись і не поспішаючи. Перед ним біг пес, за ним посувався котик...
Оскільки Ґавел набрав у кишені вдосталь хліба, то вже не потребував удень господи – сів під деревами, сам наївся і своїх товаришів нагодував. Лише під вечір слід було подумати про нічліг.
Якраз трапилося село, дуже велике і пристойне, подібне до містечка, бо посередині нього було торговище, довкола обставлене домами. У ту мить, коли Ґавел туди входив, велетенський натовп людей наповнював площу, а в центрі сиділи люди на конях і щось голосно читали з паперу.
Було видно по кінних, що їх послано від влади, бо мали на собі вишиті одежі з гербами й капелюхи з перами на головах; один спочатку сурмив, а другий мав читати, щоб люди слухали...
Увесь натовп, який стояв довкола, мав стурбовані обличчя; декотрі заламували руки й, здавалося, були в розпачі. Той, що сидів на коні, читав із паперу таке:
– За велінням йогомосці короля Цвяха, усім його вірним підданим оголошується, що державі загрожує велике нещастя, бо могутній, але нечестивий сусід, король Страшної Гори Бімбас із незліченним військом прямує супроти Цвяха й хоче знищити та завоювати нашу країну. Хто виступить проти нього і Цвяха та його державу порятує від загибелі, тому король віддасть руку своєї єдиної дочки Мармушки, найвродливішої з королівен, і по собі передасть йому королівство!
Ґавел послухав це читання і відразу спитав селянина, що стояв біля нього, яка дорога до загроженої столиці й де знаходиться ворог?
На це один із герольдів відповів, що Бімбас стоїть уже за півдня руху до міста, а до нього звідси не далі як день дороги.
Ґавел одразу почав терти свій перстень і зажадав, аби в нього зібралося стотисячне військо для побиття ворога короля Цвяха, бо він мав на думці оженитися з королівною Мармушкою, ну – й потім спокійно собі панувати в цьому королівстві. Ще він тер перстень, як сам опинився на коні, а поза селом почало з’являтися велике військо, і три воєводи прибігли до нього по накази.
Ґавел поїхав, пробиваючись через здивований люд, серед радісних вигуків до його війська, наказуючи воїнам рушати проти Бімбаса на оборону столиці... Сам він також пустився учвал із воєводами, навіть забувши про свого кота й пса, але ті обидва вже невідступно бігли за конем.
Доки розвиднилося, Ґавелове військо, сам він і воєводи були під мурами столиці Цвяха, який був замкнувся в ній, бо мало людей мав і вже не знав, що робити.
Тимчасом наближався Бімбас, переконаний, що не знайдеться сили, яка би посміла йому противитися, коли Ґавел із трьома воєводами та своїм військом блискавкою впав на нього.
Що там діялося, важко розповісти, досить сказати, що, як поглянути, то поля вкрилися трупами, а сам Біімбас ледве втік живим. А Ґавел, здобувши перемогу, став обозом під мурами столиці короля Цвяха і трьох своїх воєвод вислав у посольство з поздоровленням, вимагаючи королівну Мармушку собі в дружини, згідно з урочисто даним монаршим словом.
Король Цвях, який разом із королівною дивився з вежі на здобуту перемогу, негайно виїхав назустріч майбутньому зятеві. Король був маленьким висохлим старичком, а корону на лисій голові мав велику і тяжку, яка постійно спадала йому майже на ніс, так, що мусив її підтримувати...
Ґавел привітав його біля свого намета, вони обійнялися, причому Цвях, без церемоній взявши корону під пахву, повів юнака в замок до своєї дочки. Тут виряджена королівна Мармушка вже чекала нареченого в шатах із парчі – така вродлива, що блиск від неї йшов, як від сонця, але личко мала горде, на свого спасителя дивилася згори.
Цвях, благочесне людисько, кинувши корону в скриню і позбувшись церемоніальних шат, у чудовому настрої сів за стіл. Весілля Ґавела з королівною Мармушкою відбулося того ж дня, на велику радість усіх мешканців столичного міста.
На весіллі ще було три воєводи Ґавела і все його військо стояло під мурами, але через те, що воно багато їло і пило, король Цвях невдовзі попросив: чи не можна його розпустити?
Ґавел згодився на це, відійшов у куток і потер свій перстень, віддаючи відповідні накази. Другодні й воєвод, і війська не стало, а Ґавел залишився сам із дружиною.
Якось незабаром старий Цвяшок, що любив їсти, пити й за столом довго просиджувати, з’ївши на вечерю ціле кільце ковбаси й випивши цілий дзбан пива, вночі віддав душу Господу Богу. Йому справили пишний похорон, почому коронували Ґавела з його дружиною, і почалося їх панування.
Котик і пес були постійно й невідступно при новому королі.
Як царював Ґавел? Легко здогадатися, знаючи його добре серце. Він почав із того, що звільнив бідний люд від усіляких податків і тяжких данин, позакладав лікарні й будинки притулку для вбогих й, ходячи цілими днями з котом і псом, шукав жебраків, калік і сиріт, аби їм допомагати, рятувати їх, одягати і годувати.
Королеві це не подобалося, а ще менше – всім панам при дворі, які крутили носом на те, що Гавел не слухав їх лестощів і не обдаровував їх, а весь був відданий бідним.
Тож почали ті пани глузувати з короля і навіть насмілилися натякнути королеві, що це якийсь незвичайний король, і певно, він сам має низьке походження, коли так кохається у простолюді.
Це зачепило королеву, яку, хоч вельми любила чоловіка, була гордою тим, що походила з великого роду Цвяшків і Гвіздків. Тож вона почала випитувати чоловіка про його рід і родовід. Ґавел, сміючись і збуваючись ні тим, ні сим, викликав великий інтерес у дружині.
Тоді стала королева дуже підлащуватися до нього, вдавати надзвичайну любов і ручатися, що хочби він був простий хлоп, вона однаково завжди б його кохала і була би вдячна за врятування королівства. Помалу щораз настирливіше вивідуючи й вивчаючи чоловіка, одного вечора, коли вони були самі й сиділи в саду, слухаючи солов’їв, королева почала наполегливо просити його і заклинати, аби розповів їй свою історію, починаючи з дитинства. Добродушний Ґавел в усьому їй признався, а насамперед у тому, що він був простим селянським сином і в тому, яким способом отримав свій чудовий перстень. Навіть не приховував того, де носив цей скарб і як його треба було застосовувати.
Королева Мармушка, довідавшись про те, що пошлюбила хлопа, не дала по собі цього знати, безмірно засмутилася, вирішила погубити чоловіка і визволитися від нього.
Тоді одного разу, коли Ґавел міцно заснув, зовсім нічого не боячись, королева підкралася і, вправно добувши перстень у нього з-за пазухи, наділа собі на палець, зажадавши, аби Ґавел негайно був перенесений до великої вежі на пустинному острові серед моря і там до смерті сидів під вартою, більше не бачивши ні своєї дружини, ні королівства.
Коли доброчесний Ґавел прокинувся, то вже був, за наказом дружини, замкнутий, а побачивши, що не має персня, здогадався, що його зрадила королева.
Він заліз на горішній поверх вежі, аби хоч побачити, куди його посадили, й уздрів довкола одне лиш море, а як оком кинути – маленький скелястий острів, об який розбивалися вали; довкола, жалісно скиглячи, літало морське птаство.
Кого йому найбільше було жаль, то це кота і пса – його вірних друзів, яких не було поряд. Але коли це діялося, отой пес і кіт також шукали свого пана по всьому замку, бігали, нюхали, не можучи здогадатися, що з ним сталося. Лише побачивши перстень на пальці королеви, бо та його ніколи не скидала, песик здогадався, що вона зрадою позбулася чоловіка. Тож пес удвох із котом задумали план, у який спосіб помститися за доброго пана і його визволити.
Кіт почав із того, що якнайзаповзятіше кинувся на замкових мишей, аби змусити їх допомогти повернути перстень. Він і пес, який в усьому йому пособляв, немилосердно винищували їх. Врешті, доведені до відчаю, миші, яким добре було в замку і не хотілося його покидати, – скликали сейм у льоху.
Оскільки голоси були поділені, а кожна миша бажала сказати довгу промову і похвалитися, що вміє красиво говорити, то вони, почавши радитися з вечора, радилися до ранку і... нічого не вирішили. Другодні, знову зібравшись, мало не покусали одна одну. Уся їхня зграя поділилася на два табори, а третій став посередині, щоб їх погоджувати. Цей табір загризли на смерть. Десятого дня, коли кіт щораз жорстокіше знущався з них, нарешті вирішили направити до нього посольство...
Кіт прийняв їх, але попередив, що про жоден modus vivendi [5] не може бути мови, поки миші не добудуть персня в королеви. Він вишпигував, що вночі королева тримала його в роті, боячись, аби не зсунувся з пальця, бо вона мала ручку маленьку і пальчики тоненькі, а перстень був великий.
Тоді миші, рятуючи свій народ від загибелі, мусили вкрастися до спальні й чатувати. А що це створіння дуже кмітливі й мудрі, то вони задумали так лоскотати Мармушку, аби вона уві сні випустила його з рота. Раз і другий це не вдалося; врешті-решт, коли мишки стали її лоскотати біля рота, королева відкрила його, а перстень випав і скотився на підлогу; тут уже чекали пес і кіт, а пес, ухопивши перстень, відразу почав шкрябатися у двері, скімлити, що служниця, вставши, мусила його випустити.
Пес і кіт разом тієї ж ночі викралися з замку і міста геть у поле, а що вони вже інстинктом знали, що Ґавел знаходиться на пустинному острові серед моря, то рушили прямо до моря... Ішли вони, йшли, бо дуже було далеко від берега, аж нарешті дісталися до нього. Але як тут переправитися через воду?
Кіт не вмів плавати, але не хотів залишитися, бо вважав, що без нього там не обійдеться. Тож вони погодили, аби пес узяв його на спину, а кіт мав тримати перстеньок у зубах, і так вони мали допливти до острова.
Спочатку все йшло успішно, вони вже були на півдороги до острова, який бачили здаля, коли пес запитав кота.
– Тримаєш перстень?
– Тримаю! – відповів кіт, але коли він це сказав, то відкрив рота і... перстень випав з нього і втонув у морській глибині. Кіт зі страху не смів у цьому признатися, доки вони не зійшли на острові. Тут пес запитав:
– А де перстень?
– Я його надійно тримав, – болісно сказав кіт, – але коли ти мене без потреби спитав, я відкрив рот, аби відповісти і... перстень пішов на дно моря.
Пес впав у назвичайну лють.
– Коте! Зраднику такий! – закричав він. – Роби, що хочеш! Рятуйсь, як можеш, але присягаюся Цербером, що коли ти мені не дістанеш персня будь-яким способом, загризу тебе на смерть... а потім і сам заморю себе голодом.
Кіт був простачок і не вмів вигадувати нічого нового, тому не мав іншого способу – лише так само вчинити з рибами, як у замку з мишами. Отож він став, аби чатувати на риб і немилосердно душити її.
Тисячі трупів лежали на березі, мордування було жахливе – риби злякалися. Тоді й вони скликали великий сейм, але зовсім інший, ніж у мишей. Засіли велетенські осетри, лососі, щуки та різні їх матадори, в одну мить спорядивши посольство до кота. Дрібні рибки мусили слухати, ані думаючи противитися, бо їм навіть не дали голосу.
Кіт чекав на березі. Старий осетр почав до нього мову, але той нічого не хотів слухати.
– Смерть вам усім, – замяукав він, – якщо не дістанете мені персня. Робіть що хочете, бо спокою вам не буде!
Великі риби, яким не хотілося самим порпатися у трясовині й мулі на дні, негайно відрядили десять тисяч маленьких рибок, щоб ті знайшли перстень, і того ж дня вбога плотва принесла його... Старий осетр забрав його в неї та поплив до кота.
Була велика радість, але на цьому не кінець. Справді, вони мали перстень, але дістатися з ним усередину вежі не було шляху. В ній не було жодного входу, жодної дірки, жодного вікна, і лише дах вона мала відкритий, куди входило повітря. Тож кіт викликався лізти на мур до пана... Пес зостався під вежею, сидів на скелі й пильнував.
Тоді лізе кіт, лізе, тримається пазурами за каміння, дістався до половини вежі, але тут сили покинули його... і... бух... на землю. Але що кіт завжди падає на ноги, то мало забився. Пес загарчав:
– Мусиш дістатися нагору, а то загризу тебе – пробуй удруге.
Ледь передихнувши, кіт у другий раз почав мандрівку муром і знову впав, а пес ухопив його за карк і мало не задушив
– Полізу ще раз, – зойкнув кіт, – тільки дай мені передихнути.
За третім разом кіт уже так добре вибирав і хапав камені, що дістався до верхівки.
Ґавел якраз сидів там на кам’яній лавці й тужливо дивився на море, коли побачив свого доброчесного кота, який безсило впав йому до ніг, а разом і золотий перстень покотився...
Зрадівши, Ґавел ухопив його і взяв на руки бідне створіння, бо кіт уже ледве дихав...
Оскільки там, у вежі, його тримали на сухому хлібі й воді, король Ґавел був голодний і виснажений, тому він потер перстень, забажавши господи – для себе, пса і кота...
І в цю ж мить усі вони опинилися за столом у тій самій кімнаті, в якій Ґавел уже раз бував, коли пішов од батьків... Йому треба було не лише відпочити, поїсти, попити й нагодувати товаришів, але й подумати про те, що далі робити. До королеви, яка його так безчесно зрадила, він не дуже хотів повертатися, хоч кохав її. Проте йому жаль було красного королівства, а понад усе – вбогих, жебраків, калік і бідарів, яким він міг бути помічником і опікуном.
Виспавшись і наївшись, перед тим як щось вирішити, Ґавел захотів трохи пройтися між зелені й дерев, яких давно не бачив, – тоді він знову вийшов на ту саму дорогу, що і в першій подорожі, й потрапив до того ж села.
Дивна річ: так само, як першого разу, на площі був велетенський натовп, переляканий і голосющий.
– Добрі люди, що у вас тут знову коїться? – запитав він. – Бачу, якусь біду маєте?
– Ох, біда, біда! – відповів війт. – І тепер уже ніхто не прийде ратувати нас від неї. Королева і королівство будуть переможені. Невідомо, що сталося з королем Ґавелом, який був розумним і сильним паном. Тепер, коли його немає, негідний Бімбас, довідавшись про це, іде на столицю і завоює нас, а завоювавши, велить говорити своєю мовою, молитися до своїх богів і зажадає, аби всі ми поздирали з себе свою шкуру і вдягли ту, яку він нам накине. А це найстрашніша річ, яка може спіткати бідний народ.
Ґавел слухав і думав. Він був дуже ображений на королеву, але чи мало за це платити його королівство?..
Тож потер він перстень, забажавши сто тисяч війська і трьох воєвод. Миттєво прибігли воєводи, стало військо, Ґавел сів на коня і рушив під столицю на відсіч!..
Коли показалося військо і Бімбас побачив його, то, не чекаючи битви, почав зі своїми утікати... Тож бито їх шаткуванням на капусту, а сам негідний Бімбас поліг на площі.
Королева дивилася з замку і мліла від страху. Справді, ворога відбито, але Ґавел, її чоловік, захоче помститися їй за зраду... Виблагати прощення – вона не знала як... Переможний пан уже входив до своєї столиці...
Мармушка замкнулася в кімнаті й, упавши на землю, чекала страшної долі, яка мусила її спіткати, будучи певна, що тепер король зашле її на той самий пустинний острів, аби вона там сиділа у вежі.
Але Ґавел був надто благочестивий і добрий, щоб суворо мститися... Відчинили ворота, панове і старшина плиском упали під ноги пану, вдаючи безмірну радість на його повернення...
Ґавел, нічого їм не кажучи, велів провести його прямо до дружини. Тут він став у дверях.
– Ну що, королево Мармушко? – сказав він. – Знов-таки я з’явився вчасно. Чи не правда? На вежі мені було старенно нудно, Господь Бог допоміг, друзі порятували... Тож ми знову мусимо жити разом, бо що раз пошлюбилося, того не можна розірвати... Я міг би помститись, але не хочу. Це підло... Однак ти не минеш слушної кари, моя королево.
Тут Мармушка підвела голову, слухаючи.
– Я – простий собі хлоп... Ґавел... з хлопа я став королем, і не приховую цього. Ти вийшла за мене, Мармушко, ти – моя дружина, тож, за кару, мусиш разом зі мною йти до моїх батьків у вбогу хату, вклонитися їм до ніг...Тоді я все пробачу тобі й забуду.
Королева Мармушка обійняла його за ноги і на все згодилася.
Вранці, як настав день, король потер перстень, зажадавши бути на дорозі до хати батьків... І він, і Мармушка – обоє в золотих коронах та плащах із горностаями, за ними придворні, вози, коні, скрині з грошима – аж страшно! Ідуть-ідуть – аж один із Ґавелових братів жене волів із паші та, побачивши короля, переляканий, упав на землю, б’ючи чолом. Сам же був у простій сукмані, обдертий і брудний. Король зупинився, сміючись.
– А як же ти мене не впізнав?.. Та ж я Ґавел, рідний брат твій, тільки через свою дурість корону дістав, а ти з своєю мудрістю пасеш воли. Вставай і йди з нами.
Тоді мусила королева Мармушка стерпіти, що вже один хлоп ішов біля неї.
Трохи далі, дивляться, йде другий брат, поганяючи худі коні. Побачивши королівську свиту, він якнайхутчіше відігнав шкапу вбік і, не смівши навіть поглянути на Ґавела, впав, здоровлячи його. А той гукає:
– Вставай! Ти не впізнав мене, я твій брат, іди з нами.
Під самою хатою так само їх злякався третій брат – нарешті вони під’їхали до воріт.
Батько і мати вибігли, придивляючись до процесії, що спинилася. Батьки впізнали Ґавела тільки по голосу, коли він одізвався до них і поклонився обом...
– Хай Бог вам помагає, любі мої, що ви мене вигнали геть з хати, бо якби не це, то я б не здобув королівства і не міг би вам бути підтримкою на старість. Тож дякую вам сердечно, а коли мене Бог посадив на трон, ідіть ви зо мною і сядьте біля мене у хлопських сукманах, аби я не забув, що єсмь такий же чоловік, як інші люди, аби вчився покори й не впадав у гординю.
Сказавши це й ушанувавши своїх батьків, Ґавел забрав їх із собою до столиці, в якій справив новий весільний бенкет; потім він ще сто літ царював із королевою Мармушкою, а його сини дотепер панують у тій державі.



1. Гостинець – широкий битий шлях.
2. «Ангел Господній» – різновид католицької моливи.
3. Будник – сторож у будці.
4. Стаї – старопольська міри довжини, бл. 134 м.
5. Modus vivendi – досл. з лат.: спосіб життя; тут –
умови збереження життя (мишам).

Переклад і примітки Василя Білоцерківського.


Цикл казково-легендарних оповідань Ю.-І.Крашевського. Публікуємо з нагоди ювілею видатного письменника.