ЛАГЕР

Третя частина починається тихого вересневого вечора. Малинове сонце непомітно спускалося в сизу млу на заході, небо було високе і чисто-голубе, в ньому ось-ось мали проклюнутися перші зорі. А земля, кажучи мовою поезії, вдягалася в осіннє золото, хоч, коли насправді, вона була зовсім не золота, а значно скромніша – така собі бурувато-жовта. Бурувата стерня в полі, обрамлена на небосхилі березовим гаєм: білі стовбури, а не гнучке гілля нанизане дрібне жовте листя. Але до гаю десь з півкілометра, і мені в ньому не побувати, бо значно ближче, ось переді мною, обплетені колючим дротом ворота. Ось-ось вони відчиняться, а потім зачиняться, вже за мною, і я не вийду з них... Скільки не вийду з них? Десять років? Невже цілих десять років? Не може бути! Зрештою, а де гарантія, що всі десять років я проведу на одному місці? Може й відчиняться ті ворота, але тільки для того, щоб ота сила, яка мене втягнула в свій вихор, понесла кудись далі: в Сибір, на Північ, на Колиму. Бо ж це всього-навсього одне з найстарших міст України – Чернігів, його далека околиця.
Зрештою, сумніваюся, щоб усі ці думки тоді пропливали в мене в голові. Мабуть, це вже я заднім числом приписую їх собі. Тоді я просто сиділа в кузові вантажної машини, а на підніжці стояв молодий хлопець у сірій шинелі і з непокритою головою. Легкий вітер ледь ворушив його світле волосся, яке своїм кольором коли й не було схоже на осіннє листя, то все ж гармоніювало з ним, а сіро-блакитні очі нагадували тихе надвечірнє небо. І вираз його обличчя був ніжний і трохи задуманий, зовсім не такий, як мав би бути в чекіста, який стереже важливих державних злочинців.
Але перед тим вечором був ще день, і ніч, і ще кілька діб етапу. Чому ж той свій перший етап зовсім не пам’ятаю? Це ж в одноманітності тюремних днів, – бо вже навіть на допити не викликають, – мала б бути велика подія, коли тобі оголошують: «Собирайся с вещами!» А я того абсолютно не пам’ятаю: як мені оголосили відправку, з ким я їхала, коли нас везли на вокзал – вдень? уночі? Якими вагонами везли? Повний провал у пам’яті. Трохи тьмяно пригадується київська пересильна тюрма, яка мене вразила кількістю людей. Адже минулі кілька місяців я провела у в’язниці, де бачила лише своїх співкамерників. А в пересилці в один і той же час одну групу впускали в ворота, другу вели з лазні, третя стояла в дворі, чекаючи відправки, і можна було, побачивши знайомого, перегукнутися з ним, навіть на кілька секунд підбігти. Конвойні відганяли, але не били.
От з ким я їхала з Києва, це вже я добре пам’ятаю. Йшла реорганізація криворізьких лагерів (я розумію, що в українській літературній мові такого слова нема, але ніхто не говорив «табір», говорили «лагер», «лагерний»: «Я плакать не буду, що в тюрмі сиджу чи за лагерним дротом блукаю». Тому й третю частину своєї повісті я, після довгих вагань, назвала нелітературним словом «Лагер». Не для того, щоб увести його в літературну мову, а щоб зберегти правду життя. І вже коли ця повість була написана, мені потрапила в руки автобіографічна повість Марти Гай, яка таки була справді підпільницею і бійцем УПА, і вона теж писала, що слова, які мають відношення до репресивної системи, не треба перекладати українською мовою. Нехай будуть такими як звучали).
Отож, у Кривому Розі були чоловічі і жіночі лагері, де разом утримувались і «п’ятдесят четверта», і битовики. А тепер прийшов з Москви наказ ізолювати одних від інших, отож, і везли нас у криворізьку «п’ятдесят четверту». З ними я і потрапила в Чернігів.
До Чернігова нас привезли темної-претемної ночі. Далебі, мені здається, я в житті ще не бачила такої густої, як смола, темряви. Здавалося, не можна було роздивитися власної руки, навіть піднісши її до самого обличчя. Мучила нав’язлива думка, що важко розвести пальці, ніби в’язка темрява противилася тому. Видно, не випадково Чернігів було названо саме так.
А звідки ми знали, що нас привезли саме до Чернігова? Адже ніхто нам того не говорив, але отак ніби легкий вітерець пронісся над невидимою колоною, і вже всі все знали: і що ми в Чернігові, і що нас ще мають відправити в Бобровицю, і що ми підемо пішки в чоловічий лагер, що в центральній частині міста. І от ми йдемо темними вулицями, йдемо, здається, цілу безконечність, хоча коли через 38 років я проїхала цей шлях машиною, то з’ясувалося, що це зовсім недалеко, не більше кілометра. Та ось перед нами яскраво освітлений оазис у цьому морі темряви – зона. Нас ретельно рахують у воротах, заводять у приміщення... лазні, і тут нам доведеться чекати до ранку. Розташовуємося, хто як зумів: хто встиг захопити місце на ослоні, хто просто на підлозі. Але якщо хто й збирався подрімати, то це йому не вдалося. Бо хтозна яким чином, але чоловікам стає відомо, що в них у лазні етап жінок. І ось вони один за одним проникають туди. Як це їм вдається? Та от – вдається. Звичайно, біля дверей стоїть конвой, але, далебі, вони не звірі, ці молоденькі хлопці, яких одягнули в військову форму, сунули в руки автомат і веліли стерегти дуже страшних «конт-р-революціонерів», що намагалися повалити радянську владу. Може, спочатку хлопці і були насторожені, готувалися побачити якихось здоровенних суб’єктів з кулаками, як довбні, і похмурим поглядом з-під лоба. А тут жінки, звичайні тендітні жінки, молоді і не дуже, більше схожі на твою ж матір, сестру, сусідку, ніж на контрреволюціонера. Та й чоловіки... Конвойні дуже швидко переконуються, що мати справу з «політичними» значно легше, ніж з битовиками, які і втекти можуть, і межи собою бійки влаштовують, і вени собі в нападі істерики ріжуть. За «політичних» можна бути певними – вони такого собі не дозволять. От і з цією лазнею, де сидять жінки: якби там були урки та ще й пустити таких же чоловіків, то відразу почався б повальний гріх та ще й з бійками, коли б хтось когось не поділив. А ці політичні тихенько прослизають і починають шукати знайомих, рідних, земляків. І знаходять, і поспішають встигнути щось розповісти, попросити комусь щось передати.
Ось і біля мене зупиняється старий чоловік. А я сиджу така розгублена, така сумна, почуваю себе такою неймовірно самотньою.
– Дівчино, – каже той чоловік, – дівчино, я хочу тебе попросити... Вас завтра повезуть у Бобровицю, а там у лагері моя жінка і дочка. Її зовуть Толя... Толя Терлецька, запам’ятай, будь ласка. Передай це їм, а це ось тобі.
І він подає мені два паперові згортки. В одному грамів двісті цукру грудочками, а в другому стільки ж цукерок-помадок. Я вже не пам’ятаю, що було призначене для мене, а що для тої ще мені невідомої Толі Терлецької. А чоловік починає плакати, сльози течуть по його неголених щоках, і я перелякано дивлюсь на нього. Я ж ніколи не бачила, як плачуть чоловіки, мене батько з дитинства виховував фразою: «Фе, така велика, а плачеш!» Отже, дорослі ніколи не плачуть, про чоловіків і говорити нічого. А тут старий чоловік плаче і навіть не соромиться сліз.
Час від часу конвойні, щоб показати, що вони «при исполнении» і «бдят», починають виганяти чоловіків. Ті слухняно виходять, але через кілька хвилин повертаються, ніби проникають крізь стіни. Обмінюються якимись подарунками, вони тут працюють на швейній фабриці, то дарують жінкам хустинки. Але до мене більше ніхто не підходить: чи то маю такий вигляд, що не заохочує до знайомства, чи то я не дуже прихильно збуваю тих, хто пробує зі мною заговорити. Я не звикла бути в такій ситуації, коли довкола багато незнайомих людей, у мене в житті було лише два таких випадки: коли я приїхала до Острога і коли я приїхала до Костополя. Але ні там, ні там на мене особливої уваги не звертали. Принаймні в знайомі не нав’язувалися.
Вранці нас почали перевозити в ту невідому Бобровицю, перевозили, мабуть, лише однією вантажівкою, бо до мене, як бачите, черга дійшла аж увечері.
А тепер я хочу якомога детальніше розповісти про той лагер, що був у Чернігівській Бобровиці (не тій, що районний центр, а тій, що увійшла в міську зону). Він був розташований точно на тому місці, де тепер завод гумово-технічних виробів. У 1990 році мені вдалося випросити в Спілці письменників кількаденне відрядження до Чернігова (бо за власні гроші я не могла собі дозволити навіть таку поїздку). А в Чернігові в мене найперше була запланована зустріч в Товаристві української мови. Після виступу, на якому я розповіла про мету свого приїзду, підійшов якийсь чоловік і сказав: «Знаєте, в мене є машина і я завтра вихідний, то можу вас відвезти в Бобровицю».
Наступного дня була гарна травнева погода: все зелене, все цвіте, в небі пропливають білі хмаринки, зрідка заслоняючи сонце, веселий вітер шепчеться з листям. Мій добродійник зупинив машину, я вийшла і пішла вздовж високої мурованої стіни, якої раніше не було, марно намагаючись роздивитись за нею, чи лишилося там хоч щось з того, що було 38 років тому. Ось я дійшла до воріт, – вони теж не ті! – які саме зачиняв вахтер, пропустивши якусь машину.
– Ну, і що ви хочете мене запитати? – раптом питає мене він.
Від несподіванки я зупиняюся, так, ніби мене штовхнули в груди. Аж хитнулася.
– Чому ви думаєте, що я хотіла вас щось запитати?
– Та у вас обличчя таке...
Я зовсім не збиралась нічого його питати, але коли вже в нас зайшла така розмова, то питаю його, чи знає, що тут було раніше. Він знає, хоч живе в Чернігові всього кілька років.
– Ви підіть на ту прохідну, – радить мені, – там працює жінка, яка ще пам’ятає ті часи.
І хоч, повторюю, я зовсім не збиралася нікого розшукувати і розпитувати, але тепер іду на ту другу прохідну, знайомлюся з вахтеркою, починаю її розпитувати і сама розказую, що тут було. Вахтерка мені нічого розказати не може, бо хоч вона ще пам’ятає лагер, але тут уже не було політичних. Тому вона слухає мене, плаче, а потім телефонує своїй напарниці, просить прийти посидіти за неї, а мені каже:
– Підемо, я вас поведу до одних людей, вони вже на пенсії, але вона ще раніше працювала в лагері, а він тут сидів, а потім вони поженилися.
На жаль, ми нікого не застаємо вдома, тоді моя добровільна провідниця береться повести мене в гай, – правда, тепер це вже старий ліс, – де ховали небіжчиків. Ми заходимо в той березовий ліс, і я бачу там могили радянських військовополонених. Вони збереглися у вигляді пагорбів неправильної форми і різної величини, на них проросли півстолітні берези, кущі і трава, але все-таки могили хоч якось обкладені цеглою, на одному пагорбі стоїть дерев’яний обеліск, під яким лежить букет засохлих квітів.
– Там далі в лісі є могили німецьких полонених, – говорить моя провідниця, – вони краще доглянуті, бо за них валюту платять.
Зрештою, ми туди не йдемо, ті могили мене не цікавлять, і я ж пам’ятаю, що мене чекала машина з водієм, а я дуже не люблю змушувати себе чекати. Ми виходимо на узлісся, де мають ще бути могили – могили тих жінок, які помирали в лагері. А помирало їх чимало, майже щодня підвода відвозила труну, і нам було видно, як на узліссі виростає новий пагорбок, а на ньому стовпчик. Для чого були ті стовпчики, поняття не маю, навряд, щоб там був якийсь напис. Скорше, просто позначали місце, щоб не копати там вдруге. Зараз ні стовпчиків, ні горбків нема, а на тому місці стоїть собі спортивна база. Вона порожня, ніде ні душі, але я легко можу собі уявити, як її заповнюють здорові, життєрадісні, дзвінкоголосі дівчата і хлопці-спортсмени, як вони вранці бадьоро роблять ранкову зарядку, а ввечері витанцьовують екзотичну ламбаду. І звідки їм знати, що топчуться вони по кістках жінок, замучених тим самим кривавим сталінським режимом, про який вони читають у книжках і ставляться до того майже як до казок про Котигорошка.
Я озираюся довкола і бачу огорожу з колючого дроту. Підходжу і відламую шматочок. Ні, це не той дріт, який був тут сорок років тому, той уже давно розсипався іржею, але цей такий самий. І лежить колючий іржавий шматок у мене на робочому столі і щомиті нагадує про те, що було колись на тихій околиці старовинного мальовничого Чернігова.
А тепер я сама повертаюся в той час і розкажу вам, як же виглядав той лагер, бо напевно ж ніхто не здогадався, – чи не насмілився, – сфотографувати його. Стояли в ряд, як по лінієчці, три довжелезні дерев’яні бараки, побілені, з цілком нормальними вікнами. Збоку менший будинок – це була одночасно їдальня і клуб, я там провела найкращі години свого життя в цьому лагері. Дещо збоку невелика лікарня. Від будинку до будинку вели дерев’яні хідники, які чергові щодня мусили мити. Між будинками росли сентиментальні берізки. От чи були квіти – не пам’ятаю, бо ж приїхала я туди восени, а в квітні вже полишила цю симпатичну місцину. І абсолютно не пам’ятаю, де в Чернігові була бібліотека. Невже її взагалі не було? Та не могло такого бути! Але ж скрізь, де я потім була, я прекрасно пам’ятаю бібліотеки і бібліотекарок, а в Чернігові – ні. Навіть жодної книжки, прочитаної в Бобровиці, пригадати не можу.
І все воно було б нічого, якби не п’ять рядів колючого дроту довкола. Якщо рахувати їх зсередини, то спочатку йшла огорожа не дуже висока, але така, що ти через неї так просто не перелізеш. До цієї огорожі можна було підійти, хоча коли вартовий з вишки («попка») побачить, то буде кричати. (Щоб стріляв – такого мені бачити не доводилось).
Зрештою, я не раз стояла біля того дроту, дивилася на поле за ним і думала: «Господи, якщо я колись вийду на волю, я буду завжди ходити усміхнена, я буду завжди почувати себе щасливою. Бо яке може бути нещастя, коли в тебе є найголовніше – воля! Коли нема довкола ні грат, ні колючих дротів, і ти можеш іти, куди хочеш, і не треба складати руки за спиною, і не йдуть за тобою конвойні з автоматами. Відносно щастя – воно потім на волі бувало по-різному. А от відносно усмішки, то вона в мене, мабуть, підсвідома. В усякому разі, чоловік, з яким я разом вчилась в Літературному інституті в Москві, пізнав мене, зустрівши через 15 років, і сказав: «Це ж була найбільш усміхнена дівчина в Літінституті!»
Далі вже йшла «запретка» – метрів три перекопаної і заскородженої землі, щоб видно було кожен слід. За ними дві огорожі десь двометрової висоти, між ними метр такої ж заскородженої землі і знову така ж огорожа, як перша зсередини. А п’ятий ряд – це вже був, здається, одинарний ряд дроту, натягнений на дещо більшій відстані. Між четвертим і п’ятим рядами було ще натягнено гладкий дріт, до якого на ніч припинали собак. Вівчарок, розуміється. Вони всю ніч бігали і гавкали. А на кожному розі – вишка, а на ній солдат з автоматом. От як стерегли страшних державних злочинців у Бобровицькому жіночому лагері для політичних-інвалідів.
Звідки він узявся, той лагер? З того, що я знаю, в мене виробилася така версія. Десь, мабуть, восени 1941 року його збудували німці для радянських військовополонених. Тому й було там усе розставлене з такою чисто німецькою акуратністю. Потім, коли Чернігів було відвойовано, мабуть, цей лагер якийсь час використовувався як фільтраційний. Бо то тільки в кінофільмах так ефектно радянські визволителі розчиняли навстіж ворота тюрем і концтаборів і обіймалися з щасливими бранцями, які тут же могли йти на всі чотири сторони. Насправді починався, може, найстрашніший період у житті військовополонених, коли «свої» вимотували в них душу, вимагаючи зізнатися в найстрашнішому гріху радянської людини – «измене Родины». Думаю, що в цей період кількість могил у березовому гаї збільшувалася. Зрештою, радянських військовополонених змінили німецькі, і почали рости інші могили.
Аж десь, мабуть, під кінець 40-х років «фашистів» звідти кудись прибрали, і виникла проблема, що робити з опустілим лагерем. Ну, не кидати ж напризволяще отаке повністю налагоджене господарство! Отоді й прийшла в голову комусь з емгебістського начальства така «гуманна» думка: використати його для інвалідів-п’ятдесятчетвертників. Бо для чого, справді, тратитися на їх перевезення в Сибір чи Інту, коли вони й тут помруть! І вони помирали. Не тому, що над ними знущалися, не тому, що їх морили голодом, просто тому, що тюремна медкомісія давала інвалідність лише таким, кому до смерті вже лишалося недалеко. Вони помирали, їх ховали на узліссі, а потім на їхніх могилах збудували спортивну базу.
Зрештою, а чого тут дивуватися? Адже в нас існував порядок, – може, він і досі діє? – що через 25 років після останнього поховання кладовище можна зносити і на його місці щось будувати. Коли я про це дізналася, мені згадалося село мого дитинства Городець. Там на невеликій відстані одне від одного було аж три кладовища. На першому, поруч з церквою, ховали. На другому вже не ховали, але воно стояло огороджене, з хрестами на могилах, от лише капличка на ньому була розграбована. А на третьому кладовищі вже не було хрестів і від могил залишилися невеликі пагорбки, але нікому на думку не могло прийти не те, що будуватися там, а бодай худобу попасти. Бо то ж були могили предків – дідів, прадідів, прапрадідів. А що таке 25 років? Це значить, що в тебе на очах зносять могили твоїх батьків і щось будують, начебто іншого місця нема.
Повертаюся до історії бобровицького лагеря. В 1954 році ще не було жодної мови про репресії, про реабілітацію, про культ особи, але «п’ятдесят четверту», – а коли брати в масштабах усього Радянського Союзу, то «п’ятдесят восьму», – почали потрохи відпускати. І, мабуть, насамперед, повідпускали всіх отих інвалідів, від яких соціалістичній вітчизні ніякої користі, а самі збитки. Так що в середині 50-х років бобровицький лагер спорожнів. Точніше, не спорожнів, а жінок-політичних змінили жінки-битовики. І ще минуло 10 років, аж якимсь чином про існування цього лагеря дізнався відомий на той час письменник, Герой Радянського Союзу Юрій Збанацький. Може, його, як колишнього партизана, який воював на Чернігівщині, запросили сюди на виступи, а з-поміж інших був запланований і виступ в виправно-трудовій колонії. А може, просто в якійсь розмові згадали про її існування. Словом, ветеран війни з фашизмом обурився, сказав, що це блюзнірство – тримати злодійок у тому місці, де гинули радянські воїни. І домігся свого – лагер було ліквідовано.
Підкреслюю: це моя версія, ото лише про роль Збанацького в ліквідації лагеря мені розповіла вахтерка, яка водила мене на могили.
Скільки нас було в Бобровиці тоді, восени 1952 року? Маю дуже погану пам’ять на цифри (ще гіршу хіба тільки на обличчя) і ніяк не пригадаю, по скільки нас було в бараці – по двісті чи по чотириста? Здається, таки по чотириста. Вхід до бараку був посередині, навпроти кімната для вмивання, а направо і наліво величезні, – бо я ж таких ще в житті не бачила, – житлові приміщення, майже повністю зайняті двоповерховими залізними ліжками, так, що залишався лише невеликий прохід посередині. Ще вужчі були проходи між ліжками, які стояли блоками по чотири штуки. Так от, намагаюся уявити перед очима той барак, і мені здається, що тих проходів було не менше десяти з кожного боку. Два бараки по чотириста чоловік та ще третій з хворими. Про той я вже нічого сказати не можу, бо я ніколи туди навіть ногою не ступала, я боялася того барака, як лепрозорію, але якщо туди не поселяли здорових, то він мав би бути зайнятий повністю. Ну, мабуть, не було там другого поверху на ліжках, ну, стояли вони трохи вільніше, але чоловік двісті там, мабуть, було. Отже, усього загалом у лагері мала бути тисяча душ. Не так уже й багато, бо ми звикли вести рахунок на мільйони, а то й десятки мільйонів. А то всього лиш тисяча жінок. Надто молодих, надто старих або надто хворих, щоб послати їх у Сибір на лісоповал. Чиїхось доньок, сестер, дружин, матерів, бабусь. Разом з нами привезли бабусю, яка перебувала в стані повного старечого маразму: вона не пам’ятала, як її зовуть, не усвідомлювала, що з нею діється. А їй дали десять років за «антирадянську агітацію» і привезли в Бобровицю.
Пригадую такий лагерний жарт: судили старезного діда і дали йому 25 років. А він: «От дякую, граждани судді! Я б уже ніяк не прожив двадцять п’ять літ, а тепер буду, бо ви їх мені дали». Як бачимо, цей дід був цілком при здоровій пам’яті і навіть не втратив почуття гумору, чого ніяк не скажеш про радянське правосуддя. Бо невже ті, хто оформляв справу на ту бабцю, вів слідство, судив її, – серйозні люди з вищою освітою, – не бачили, з ким мають справу? Невже всерйоз вірили, що перебування на волі вісімдесятилітньої маразматичної бабці загрожує існуванню однієї з найбільших і наймогутніших держав на землі? Збожеволіти можна від того!

* * *
Але повертаюся в той тихий вересневий вечір. Що там було? Ну, звичайно, шмон – без цього ритуалу не можна було ні вийти з лагеря, ні зайти в нього. Чи була лазня з прожаркою – теж обов’язкова процедура? От цього не пам’ятаю. Потім завели в барак, самі займали собі місця на ліжках. Я ніколи не була достатньо меткою, щоб захопити собі краще місце. Мені завжди залишалося те, що гірше: на другому поверсі і якнайближче до виходу. Але я з тої причини не журилась, бо коли о десятій лунав «відбій», то світло вимикалося і залишалась світити одна лампа біля входу. А я належу до «совиного племені», я не можу так рано заснути. Отож, я могла собі лягти і читати. Коли звучали кроки і можна було думати, що це черговий, я швиденько прикривала книжку і заплющувала очі. Інша справа, що рано заганяючи нас в постіль, нас так само рано, – десь о шостій чи навіть о пів на шосту, – піднімали, і для мене це був найстрашніший момент. Тут ще так жахливо хочеться спати, а тебе будять, і найперше, що ти усвідомлюєш, це те, що ти в лагері і що такого життя попереду ще цілих десять років.
В одного з моїх улюблених поетів, Івана Буніна, є рядки: «Ах, старая, наивная тетрадь! Как смел я в те года гневить печалью Бога!» Так ось, як сміла я в ті часи, перебуваючи в лагері, де годували досита, не змушували важко працювати і, взагалі, ставилися по-людськи, ще відчувати себе нещасною? А б повинна щоранку і щовечора дякувати Богу і молити його, щоб мене тримали тут усі десять років. Але ж то був мій перший лагер, я ще поняття не мала, що бувають інші, де зовсім інше життя.
Ну, а наразі я отримувала постіль (що в лагері нам давали простирадла, це залізно, бо я добре пам’ятаю, як відривала з краю смужки шириною в долоню і шила подушечки... замість «Тампакса», стелилась, розкладала свої речі. Зрештою, боюся, що ніяких речей, окрім того одягу, що на мені, в мене взагалі не було. Вишитий рушничок, який мені передала мама, в мене вкрала урка ще в рівненській тюрмі. Так що коли мені, відправляючи на етап, повернули мою валізку, я вклала в неї лише полотняний саквояж, пошитий з торби, в якій мені мама передала сухарі. Мабуть, тому я так люблю мати речі – нові, зручні, охайні, гарні, правда, мене не хвилює, модні вони чи ні, головне, аби вони мені подобалися, а якщо вони до того дешеві – то це в моїх очах ще одне достоїнство. Я тому їх люблю, що був час, коли в мене не було нічого, навіть найнеобхіднішого. Ну, гребінець, мабуть, був, без цього я ніяк не обійшлася б; ножиць чи дзеркальця не було і не могло бути, це заборонено в лагері; мильниці в мене ще взагалі в житті не було. Може хтось собі уявити, що звичайна пластмасова мильниця – недоступна розкіш? Пізніше я таки купила мильницю, і то була така трагедія, коли я її втратила. Але про це розповім пізніше.
А наразі я влаштовувалася на новому місці, з цікавістю озиралася довкола. Найбільше мене зацікавила дуже велика, – не висока і, тим більше, не товста, а велика, – жінка з сивою головою. Вона говорила басом, дуже голосно і з якимсь акцентом. Хтось мені сказав, що вона латишка, яка вже відсиділа п’ять років, а «особое совещание» дало їй ще п’ять. Вона була старшою нашої половини барака, виглядала такою енергійною і навіть життєрадісною, і я аж злякалася, коли наступного дня побачила, як її вели дві жінки попід руки, а в неї голова була схилена набік, обличчя бліде, без кровинки, очі заплющені, а на губах клубки піни. «Що з нею?» – пошепки запитала я, і мені пояснили, що сьогодні прибула друга половина «запорожців», і поміж них була донька нашої старшої, але хтось на неї «настукав» начальству, і в останню хвилину її затримали і відправили в якесь інше місце. Бо родичі не мали права бути в одному лагері (хоч були винятки – ота сама Толя Терлецька і її мама). Так само не можна було писати з лагеря в лагер – це я вже знала.
Але все ж знову повертаюся в той перший день. Раптом у бараці появилося багато «чужих» людей. Точніше, чужими були саме ми, а вони тут жили. І з’ясувалося, що «перший поверх» мого ліжка займає тоненька, білява, дуже гарненька і, мабуть, молодша від мене дівчинка. Ми познайомилися, її звали Тоня Технюк, вона була з Луцька і мала десять років за статтею 54-1-а, що означало «зрада Батьківщини».
– Ти вже давно сидиш? – поцікавилася я.
– Сім років.
Мені здалося, що вона не зрозуміла мого питання, і я перепитала її, але все було правильно. Ця схожа на ляльку дівчинка сиділа вже сім! років. Вона таки була старша від мене на два роки і посадили її в 1945 році, коли закон дозволяв судити дванадцятилітніх дітей. А їй ще навіть дванадцяти не було, то виправили дату народження. Навіть у тому божевіллі Тоня Технюк була унікальним в’язнем, і її спочатку тримали у Львові в колонії для малолітніх злочинців, а потім у Харкові, а оскільки вона там була одна «контрреволюціонерка», то коли їй виповнилося 16 років, її перевели сюди.
– А за що тебе посадили? – запитала я, дивуючись, за що ж можна посадити в тюрму одинадцятилітню дитину та ще й за звинуваченням в зраді батьківщини.
Але те, що сказала Тоня, було ще несподіваніше і безглузде. Вона сказала:
– Запам’ятай: у лагері не можна розповідати, за що ти сидиш. Бо як настукають «кумові», то можуть навісити другий строк, як такій що не виправляється.
– Але якщо я буду говорити, що я того не робила, що мене судили неправильно? – пробувала захищатись я.
– Тоді тебе звинуватять в наклепах на радянський суд.
Радянські люди – унікальна порода людей, яка все може уявити, і все, що їй не скажуть, сприйме, як належне. І чхати на те, що, може, з часів Римської імперії, коли суд виносив вирок за якийсь злочин і людина ту покару вже відбула, то її за той самий злочин не можна було судити. В прекрасній радянській країні все можна було. Навіть якщо людина доводить, що її засудили помилково, можна було звинуватити її в тому, що людина зводить наклепи на радянське правосуддя, і дати другий строк.
Що ж, довелося мені брати все це до відома, хоча я сама не витримала і розповіла Тоні, за що мене судили і як арештували. І коли я сказала: «розумієш, так випадково вийшло, що одна жінка подумала, ніби я в неї витягнула гаманець...» – то якраз Тоня розкрила мені очі: «Та нічого випадково це не було, це все навмисно підстроїли, щоб тебе арештувати». І зараз я сама думаю: адже ж мій слідчий сам мені розповідав про того Москальова, який вже в Острозі стежив за мною, чому ж я слухала його так, ніби це не мало ніякого відношення до того, що трапилося зі мною потім? Яка ж я все-тки була дурна!

* * *
Ну, а далі почалося звичайне лагерне життя.
Робоча зона була поруч з житловою. Їх, правда, розділяв колючий дріт, і там навіть була прохідна з вахтерами, але через неї можна було вільно проходити, за винятком того часу, коли йшла ранкова або вечірня повірка. В робочій зоні було два цехи – швацький і вишивальний. Коли нас між ними розподіляли, всі чомусь рвалися в швацький. Я відразу не могла зрозуміти, в чому справа, для того знадобилося трохи часу. Справа в тому, що лагер – це велике різногалузеве господарство (розповідаю тим, хто там не був; хто був, ясна річ, знає і без мене). Там потрібні люди різних професій, при чому вища освіта зовсім не обов’язкова. Доктор якихось наук «ішачив» на лісоповалі, а фельдшер сидів у медпункті, а обліковець щось там писав у конторі. Правда, в контору ще треба було вміти потрапити, довести свою незамінність. Цінувалися в лагерях художники, бо треба робити всяку наочну агітацію. Вони мали свою майстерню, де сиділи цілими днями, і ніхто не стояв у них над душею, що вони там роблять. А якщо художник ще вмів портрети малювати, то він взагалі жив, як вареник у маслі. Добре було, якщо ти вмієш грати на якомусь музичному інструменті, найкраще на баяні чи акордеоні: можуть поставити керувати самодіяльністю. Взагалі, добре було вміти щось робити руками – для таких у лагері завжди знаходиться тепліше місце. Наприклад, у Чернігові найбільш привілейованою особою була молода жінка, яка мала фах перукарки. Вона вільно ходила цілими днями по зоні, одягнена так, що мені здавалося, я ніколи в своєму житті не бачила елегантнішої жінки. Її навіть випускали за зону. Звичайно, це було порушенням режиму, але начальство знало, що нікуди вона не втече. В Радянському Союзі лише ідіот міг пробувати втекти з лагеря. Ну, втечеш, а далі що?
(Признаюся, що такою ідіоткою була я. Я видивилася, що в одному місці з лагеря виходила якась канава і в тому місці між землею і дротом була невелика щілина. От я й думала: дочекаюся весни, темної дощової ночі пролізу і... І що далі? Далі треба перебратися за кордон. За який? Що «країни народної демократії» відпадають – це я розуміла. Лишається Фінляндія. Як без документів і грошей доберуся від Чернігова до фінського кордону – про це не думала. Так само не думала, як прослизну помежи собак).
Але повернемося до тієї перукарки: їй зовсім непогано жилося. Вона займалася своєю роботою. Звичайно, робила зачіски не нам, а голила і стригла все начальство. А ще в кожному лагері була швацька майстерня, де начальство шило собі одяг. Отож, і не дивно, що досвідчені лагерники рвалися в швацький цех. Навіть якщо ти до того не мала поняття, з якого боку підходити до машинки, то все ж був шанс чомусь підучитися, а коли доведеться їхати в якесь інше місце, то на питання: «Де працювали?» – можна було з чистою совістю відповідати: «В швацькому цеху». Ану ж пощастить і підеш не на «общие работы», а в майстерню?
Я ще нічого цього не знала, але якщо всі просилися в швацький цех, то й я просилася, але мене послали на вишивку. Я нітрохи не засмутилася і пішла, тим більше, що ми працювали разом з Тонею, з якою я вже подружилася, наскільки я взагалі здатна була дружити зі своїми ровесницями. Цех був великий, добре освітлений і чистий. Не пам’ятаю, як він опалювався, але там мусило бути досить тепло, адже інакше ми б не могли втримати голку в пальцях. Сиділи ми по кілька чоловік за довгими столами і вишивали хрестиком полотняні скатерті. Ідилічна картина, правда? Зовсім не схоже на те, що писали інші: лісоповал, шахта, холод, спека, дощ, важка, виснажлива робота, знущання конвою. Нічого цього в чернігівському лагері не було. Ну, був підйом вранці, і тоді треба було негайно вставати. Ну, ранкова і вечірня перевірки, коли треба було лаштуватися перед бараком і стояти, поки не перерахують весь лагер і не продзвонять відбій. Бо іноді в них не сходився рахунок, і тоді все починалося спочатку. Але – можна було після роботи залишитися в цеху, і тоді тебе там рахували, іноді ти того навіть не помічала, захоплена, може, не так роботою, як розмовою.
Найголовніша справа для кожного лагерника, центр, довкола якого обертається його всесвіт – хлібна пайка. В чернігівському лагері нам їх не видавали. Просто тричі на день ми приходили в їдальню, сідали кожен на своє місце, – по вісім чоловік за столом, – на столах стояли хлібниці, повні хліба, подавалася каструля з борщем, потім кастрюля з кашею і друга, менша, з підливою. А я дивилася жадібними очима, і мені здавалося, що в мою тарілку потрапляє найменше. Я наїдалася, могла навіть залишити щось там недоїденим, але наступного разу знову дивилася, і знову мені здавалося, що мені дістається менше від усіх. Це так мені далися взнаки ті два роки, що я вчилася в педучилищі і постійно ходила голодна. Знадобилося кілька місяців, щоб я заспокоїлася і перестала зазирати в чужі миски. Вголос я, звичайно, ніяких претензій не висловлювала, я була надто добре вихована для того. Та й не була я голодна, просто не могла бути, бо якщо добавки борщу чи каші не попросиш, то нарізаний хліб постійно стояв в їдальні у великих кошиках і його можна було брати скільки хочеш.
Я вже була сказала, що саме в їдальні провела свої найщасливіші години. Ні, я мала на увазі не миску з борщем чи з кашею. Річ у тому, що їдальня одночасно була клубом, тут була сцена, відокремлена від залу завісою. Я, звичайно «заангажувалась» в самодіяльність, співала в хорі, грала в якомусь скетчі. От лише наша керівничка ніяк не могла зробити з мене солістку. Прислухається, як я співаю в хорі: ніби досить добре. Як тільки хоче, щоб я сама співала, як у мене відразу перехоплює горло і, як говорила одна жінка, я стаю схожа на переляканого зайця.
Був такий випадок. Сиділа я в цеху, вишивала і співала таку собі блатну пісню: «Мама, милая мама, шлю тебе я привет, самий ласковый, самый ласковый, самый... даже слов больше нет. Мама, мылая мама, еслы б ты поняла: я жива и здорова, но не та, что была». І там далі про нещасне життя урки в лагері. Співала тихенько, але потім, непомітно для себе, голосніше, а коли закінчила, тоді звернула увагу, що в цеху стоїть мертва тиша, яку порушують схлипування. Але той мій єдиний випадковий успіх ніякого продовження не мав.
Потім наша керівничка, – здається, її звали Ольга Матвіївна, – спробувала навчити мене грати на баяні, бо акомпаніатора в нас якраз не було. Отож, у мене була причина, щоб у вільний від роботи час сидіти на сцені. Там була пічка, яка постійно топилася. Я брала з кошика хліб і робила грінки. І то було так прекрасно: сидиш собі одна-самесенька в теплому місці, читаєш книжку і жуєш гарячий, підрум’янений хліб. Коли туди випадково зазирав черговий і намагався мене вигнати, я хапалася за баян, який весь час стояв поруч, і говорила, що начальник КВЧ (культурно-виховної частини) дозволив мені тут учитися грати. Правда, я так і не навчилася, бо хоч дуже, до сліз, люблю музику і маю добрий музичний слух, проте досі не можу зрозуміти, як можна запам’ятати, в який момент на яку клавішу чи кнопку треба натиснути. Але тоді той баян дуже виручав мене, бо для мене було найгірше, що ти весь час поміж сотень людей. Я ж звикла до самотності, а тут довкола тебе люди, люди, люди. Навіть серед ночі прокинешся, а довкола дихають, сопуть, хропуть, стогнуть дві сотні людей. Жах!
Чому так шикарно, як, може, ніде більше, жилося в чернігівському лагері? Я думаю, тому, що на інвалідний лагер виробничий план не спускався, а пайка не залежала від виконання плану. До того ж важкохворі їли мало, Отож, іншим перепадало більше.
От про хворих я не можу нічого написати, бо вже сказала, що я, – і не лише я, а всі «малолітки»: Тоня, Марта, Марійка, Іванка, – пробігали мимо того барака, заплющивши очі. Особливо чомусь було страшно, коли в вікна визирали якісь жінки і кликали нас до себе. Які ж ми були дурні і жорстокі! Там же були паралізовані жінки, які роками лежали і не мали бодай тієї волі, яка була в нас. І нічого в них не було в майбутньому, окрім смерті на чужині, окрім тієї дороги, що «під берізки». Їм так хотілося, щоб ми зайшли до них, щоб вони могли подивитися на нас, поговорити. Може, ми їм нагадували їхніх дітей, яких вони вже давно не бачили і ніколи не побачать, бо ніяких побачень в той час не дозволялося. А ми пробігали мимо, бо хтось сказав, що в тому бараці лежать божевільні. Зрештою, може, й божевільні там були, і все ж це нас не виправдовує. Ніколи собі того не прощу!
Прийшла зима, така гарна, сніжна. Чи була вона холодна? Далебі не пам’ятаю, бо ж стояння на повірці можна було уникнути, якщо ти в цеху (тому неділя нас не стільки тішила тим, що не треба йти на роботу, скільки прикрилася тим, що двічі на день треба стояти на повірці.) А на роботу і з роботи нас не водили строєм, ідеш собі, коли хочеш, нікого не чекаючи (хоча, звичайно, запізнюватися чи йти з роботи раніше не дозволялося).
І от саме тут... саме тут... Пам’ятаєте того білявого юнака, на якого я накинула оком ще в день приїзду? Так от, він мав гарне ім’я – Сергій – і жахливе прізвище – Баран. Він був черговим у лагері і чергував на пару з іншим, імені якого я не пам’ятаю, але про якого Тоня мені сказала, що він їй подобається. Отож, коли вони чергували в другу зміну, – тобто з восьмої вечора до восьмої ранку, – ми з Тонею обов’язково залишалися в цеху якнайдовше, нетерпляче дивлячись на тих, які теж вирішили попрацювати. Бо якщо ми залишалися з Тонею вдвох, то приходили наші «кавалери», і ми собі сиділи і про щось там розмовляли. Ні-ні, жодних анекдотів, жодних двозначностей, звичайні розмови, дуже скромні жарти. Зрештою, розмовляли більше Тоня зі своїм кавалером. Я ж взагалі не мала досвіду розмови з хлопцями, а тут ще весь час думала, що маю справу з ворогом, який стереже мене в неволі. Але який же він ворог – цей молодий хлопець з сумними очима? І я то говорила йому щось таке гостре, то червоніла і відводила очі.
А ще було таке, що я одна ввечері йду з цеху. Нас уже порахували, але дзвінка ще не було і прохідна ще зачинена. Я стою і милуюся таким гарним зимовим вечором: довкола лежать снігові замети, з темного неба повільно спускаються пухнасті сніжинки, їх стає видно лише коли вони потрапляють в конусні зони жовтого світла ліхтарів. Я бачу, як відчиняється прохідна, що веде на волю, і високий чоловік наближається протоптаною стежкою до мене. Коли він підходить, мені раптом стає холодно в грудях, бо це ж... ну, це той, хто мені подобається (сказати, що я в нього закохана, все-таки було б перебільшенням). Не знаю, що відчував він, бо ж міг би мабуть, пройти і крізь цю прохідну, але він зупинився і постояв зі мною, поки пролунав дзвінок. І наступного вечора я вже навмисне затрималася в цеху, а потім відразу вислизнула, дбаючи, щоб ніхто не нав’язувався в супутники. Прибігла до прохідної, яка, звичайно ж, була ще на заперті, і стала чекати. І знаєте – він прийшов! І ми знов хвилин десять постояли, і я ні слова не пам’ятаю, про що ми розмовляли. Можу тільки сказати, що там не було ні слова про любов.
А потім... потім його перевели на роботу поза зоною, і я досі ламаю голову: невже хтось настукав «кумові»? Адже одна-єдина людина знала... Зрештою, а що там було знати, коли ж нічого й не було! Але «связь с заключенными» – це було найстрашніше звинувачення, досить було найменшої підозри.
А тепер знову ж таки для тих, хто ніколи не був у лагері, поясню, що таке «кум». Начальства в лагері було чимало. Ну, почати від начальника лагеря, його заступників, потім начальник ППЧ (производственно-плановая часть), КВЧ (вже розшифровувала), начальник санчастини, начальник режиму, начальник спецчастини. Коли я побувала в інших лагерях, то переконалася, що кожен начальник міг бути кращий чи гірший. За посадою найзлішим мав би бути начальник режиму, бо це його справа – слідкувати за порядком. Але жодного з них я не пам’ятаю, значить, не були вони злими. Навпаки, в Чернігові був досить добродушний чоловік. Пам’ятаю, він читав нам в цеху якусь виховну лекцію. На закінчення запитав:
– Вопросы будут?
– Можна мені? – тоненьким голоском запитала я. – От ви в своїй лекції все згадували громадян. Кого ви мали на увазі?
– Вас усіх, звичайно, – сказав начальник режиму.
– Але ж які ми громадяни? – заперечила я, – якщо ми позбавлені всіх гарантованих конституційних прав?

– Ви громадяни, – терпляче втовкмачував начальник, – ви тільки тимчасово ізольовані.
А я все не здаюся:
– Ну, де ж це – тимчасово? Добре, в мене десять років, то я вийду, коли мені буде двадцять сім. А ті, кому вже за шістдесят і їм дали по двадцять п’ять? Вони ж пожиттєво ізольовані!
Спробуйте собі уявити цю ситуацію; кілька десятків жінок ворухнутись бояться, прислухаються до діалогу, а така собі смаркачка питаннями заганяє в кут самого начальника режиму. Він запросто міг мене на десять діб у карцер посадити, щоб не була така розумна. Проте він цього не зробив. Більше того, він розгубився і постарався швидше піти. Сподіваюсь, ніхто йому не доніс, як посміювалися і жартували з нього жінки, коли він пішов.
Доноси – саме про це я хотіла поговорити. Бо був у лагері чоловік, якого найбільше боялися і ненавиділи, навіть не знаючи, хто він і який, ненавиділи саму посаду. Я навіть не знаю, як вона правильно називалася – ця посада. Чоловіка, який її займав, називали «опер», але значно частіше чомусь «кум». «Кум» не прагнув, щоб усі його знали в обличчя, а кабінет його завжди був розташований так, щоб ніхто не бачив, як до нього заходять люди. Бо справа «кума» – вербувати з числа ув’язненних агентів, які йому все доносять. Ну, насамперед про оту «связь с заключенными», потім якщо хтось якимсь чином передає на волю листи чи, навпаки, з волі дістає горілку або має якісь заборонені речі, наприклад, ножиці. Далебі, досі не можу зрозуміти, що штовхало людей на це? Адже ніяких поблажок такому агентові не давалося, бо це його відразу б «засвітило». І жити в постійному страсі, що тебе викриють, а тоді... Здається, в Шаламова є такий страшний вірш про те, як вони задушили викритого агента.
Та-ак, скажете, а сама!.. Ні-ні, я пам’ятаю, що сама своєю рукою написала «обязуюсь сотрудничать». Але ж і ви повинні пам’ятати, що я розповіла про це, як тільки вернулась у камеру. І одній-єдиній людині розповіла, як приїхала в лагер. І та людина мене «продала». І ще раз у житті мені повезло (умовно, звичайно). Хоча я тут порушу хронологію, бо вже було після смерті Сталіна, але розповім, як я розв’язалася з «кумом». Думаю, що відразу після мого приїзду він мав би зі мною познайомитися.
В чоловічому лагері забракло робочої сили, і нас, кілька десятків жінок, почали возити в Чернігів, де ми працювали в швацькому цеху. Чомусь це було тільки в нічну зміну. У тому ж цеху працювали і чоловіки, і хоч нам спілкуватися не дозволялося, але час від часу хтось з них ішов ніби у якихось своїх справах і ніби випадково затримувався біля якоїсь жінки, щоб перекинутися кількома словами, вручити якийсь гостинець чи передати записку для якоїсь іншої жінки, якої тут не було. Але я на цих чоловіків не дивилася, а стріляла очима на такого собі симпатичного капітана (і що в мене за слабість до капітанів була?) І той капітан, – він був начальником тієї самої ППЧ, яку я вже розшифровувала, – теж частенько до мене підходив, ніби придивляючись, як я працюю.
Але через кілька днів я «погоріла». А було воно так: одна жінка попросила мене передати записку знайомому в чоловічому лагері. Я, звичайно, взяла і заховала не дуже добре, знаючи, що «шманати» буде найдобріша наглядачка. Добра то вона була добра, але коли в мене за панчохою намацала паперову кульку, то не вдала, що не помітила, а навпаки – витягнула і передала начальству. Ну, і мене в чоловічий лагер не пустили, а повели до опера, який відразу почав на мене кричати, що я, замість того, щоб боротися з порушниками режиму, сама його порушую. Він не міг зробити більшої помилки! Якби він розмовляв зі мною мирно, то, може, йому вдалося б виловити з мене правду. А так я сама стала в позу бійцівського півня і собі закричала на нього. Мовляв, я ні в чому не винна, якась жінка підбігла до мене в останню мить, коли ми вже підходили до вахти (хоч це була брехня). Ну, що було б, якби я відмовилася взяти ту записку? Вона б дала комусь іншому. А я думаю, що привезу її назад і принесу йому (хоча, звичайно, я цього ніколи б не робила).
– Що ти брешеш! – продовжував бушувати «кум». – Ти вже розголосила про свою співпрацю!
– Що? – агресивно накинулась я на нього. – Кому я сказала? Ну, кому?
Я відчувала, як він кипить. Сказати цього він не міг, бо це ж означало б утратити відразу двох агентів. Мабуть, і зробити мені нічого він не міг, бо хоч у тій розписці була погроза, що «разглашение считается нарушением государственной тайны», але ж оформлювати справу заважала все та ж причина: щоб не викривати свого агента. Бо якби я десь щось бовкнула в присутності кількох чоловік, то було б невідомо, хто саме з них доніс. А я сказала наодинці одній людині, додавши при тому, що, звичайно, я доносити ні на кого не буду.
– Сідай, – нарешті сказав він, – пиши: «Я, така-то, припиняю свою співпрацю...»
Більше я з ним не зустрічалася. А в Чернігів мене через кілька днів знову взяли. І коли симпатичний капітан побачив мене, то просто-таки підбіг і запитав:
– Дівчино, що трапилося? Чому ви не приїжджали?
І я була така щаслива.

* * *
Під час мого перебування в Бобровиці сталося дві події: смерть Сталіна і так звана «беріївська» амністія. Звичайно, для когось може здатися, що ці дві події ніяк не можна ставити поряд, але, далебі, указ про амністію ми слухали зі стократ більшою увагою, ніж пові-домлення про смерть Сталіна. Просто смерть була спочатку.
Я навмисне не звертаюся ні до яких документальних джерел, а лише покладаюся на свою пам’ять. Отож, уперше про хворобу Сталіна стало відомо 2-го березня. Бо за моїми підрахунками саме 2 березня 1953 року була неділя, а я до найменших деталей пам’ятаю, що сиділа на сцені і терзала баян і поруч зі мною була Ольга Матвіївна. І раптом приходить якась жінка і каже: «Кінчайте грати – Сталін важко захворів». – Замовкніть, що ви таке говорите! – замахала руками Ольга Матвіївна. «Точно захворів, щойно по радіо передавали». Радіо у нас в бараках було, воно працювало від підйому до відбою, так що в нас не було ніяких підстав не повірити їй. Потім ті кілька днів, коли по радіо постійно передавали повідомлення про стан здоров’я дорогого вождя. Між собою ми на цю тему не говорили ні слова. Я не бачила, щоб хтось плакав, але ніхто не насмілився б усміхнутися. І правильно робили, бо в перший по смерті Сталіна рік ще чимало людей потрапили за колючий дріт за яке-небудь не дуже шанобливе слово про вождя. Ну, а ті, що були в лагері, вже були навчені мовчати.
Мені особисто найбільше в’ївся в печінки день, коли Сталіна ховали. Бо якраз в ніч перед тим уперше повезли до Чернігова, я впереше в житті потрапила в швацький цех, в оте кулеметне стрекотіння десятків машинок, дев’ять годин вночі я сиділа за тією машинкою і вчилася шити, потім нас вивели на прохідну, здали тому конвою, який мав везти нас в Бобровицю, відвезли, знову здавали і рахували, потім шманали (без цього обряду не обходиться жоден вихід за зону чи повернення; я так думаю, що нас мали б шманати і в Чернігові, коли привозили і відвозили, але цього не робили, мабуть, тому, що ми все-таки були жінки, а в них всі чергові були чоловіки). Словом, коли я добралася до свого ліжка, то вже ледве на ногах трималася, така була стомлена і сонна. А тільки заснула – нас будять і змушують ставати в шереги, щоправда, не на вулиці, а в бараках біля своїх ліжок. Стій, бо десь там у Москві ховають чоловіка, який був, – у цьому ніхто не сумнівався, – головним винуватцем наших нещасть. А воно ще так час іде повільно – кожна хвилина здається вічністю. Як тільки чергові виходили з бараку, ми розлазилися по своїх постелях і провалювалися в сон. Чергові приходили і знову нас піднімали, але мушу сказати, що вони не били нас, не лаяли і навіть не штовхали. Взагалі за весь час у тому лагері я один раз бачила, як кілька чергових тягнули жінку в карцер, і то скорше вона їх била, ніж вони її. Це була молода «урка», єдина на весь лагер. Видно, вона мала необережність щось ляпнути, за що їй приписали «антирадянську агітацію», а що в неї була мала дитина, то її привезли до нас.
Окрім хворих, інвалідів, кількох нас малоліток, у лагері було ще кілька десятків так званих «мамок» – молодих жінок з грудними дітьми. Діти перебували в окремому будинку, який стояв між житловою і робочою зонами, був відгороджений колючим дротом, і матерів туди допущувано лише в визначений час. А коли дитині виповнявся рік, її відправляли в будинок дитини, а матерів на етап у суворі місця. Була при мені одна така відправка, коли вивозили відразу кількох дітей. Досі стоїть мені в вухах плач матерів. Не знаю, чи то все були жінки, в яких не залишилося близьких родичів на волі, чи не дозволялося передавати дітей родичам.
Може, переношу на нас тодішніх свої теперішні почуття, коли мені здається, що після смерті Сталіна ми почали чекати якихось змін. Ми навіть не говорили про це, але всі чекали, що має щось трапитись. І трапилося – указ про амністію. Це я теж добре пам’ятаю: диктор урочисто читає указ, а ми всі стоїмо в проході, – ніхто нас не виганяв, самі вийшли, – і слухаємо. В усьому бараці мертва тиша, здається, ніхто навіть не дихає. А указ довгий-предовгий, пунктів у ньому десятків два. Амністії підлягають особи, засуджені по таких і таких статтях... на такий і такий строк... якщо їм більше... років... неповнолітні... матері, які мають дітей. Знімається половина строку особам, засудженим за такими і такими статтями... на строк, не більше... І ще... І ще... І остання фраза: «Лица, осужденные за контрреволюционные преступления на срок более 5 лет, амнистии не подлежат».
І ми всі мовчки розійшлися на свої місця, бо нас ця амністія не торкалася, ні в кого ж не було п’яти років. Хоча, зрештою, кілька осіб з нашого лагеря таки вийшли по тій амністії, але я думаю, що в них і так, мабуть, залишалися лічені місяці, бо десь з 1949 року для політичних було лише два строки – 10 і 25. Воно, звичайно, коли сиджу в своїй затишній квартирі і пишу ці рядки, а захочу – можу в будь-яку мить вийти з дому і піти, куди мені захочеться, або сісти в автобус чи й поїзд і їхати, аби лише гроші на квиток були, то, повторюю, мені так легко написати: що, мовляв, дала їм та амністія – якихось кілька місяців! Але коли ти сидиш там, на тому шматкові земної кулі, обснованому колючим дротом, то кожен день здається вічністю.
А тепер я хочу знову повернутись до думки, яку я вже висловлювала і готова повторити ще сто разів. Головне не те, що в лагерях морили людей голодом, змушували понад силу працювати, знущалися над людьми, убивали їх. Головне, що ці лагері були. Тобто були такі обгороджені колючим дротом місця, а в тих місцях тримали мільйони людей, відірваних від дому, рідних, друзів, улюбленої роботи, нормального життя. І тримати тих людей могли стільки, скільки хотіли, і могли їх вантажити в вагони і везти, як худобу, навіть не кажучи куди. І хтось вирішував, як ті люди мають жити, що робити, що їсти, що надягати, коли спати. І могли тобі в будь-яку мить влаштувати шмон і відібрати навіть листи з дому, я вже не кажу про найменший саморобний ніж, яким ти хотіла б різати хліб. Мабуть, коли при тому ще й лагерне начальство було звіром, то життя ставало пеклом. Але повірте, від того, що в Бобровиці та й інших місцях, де мені доводилося бути, начальство було досить гуманне, нам життя не було раєм. Бо тюрма – це завжди тюрма.
От лише ми, так звані радянські люди, були виховані так, що все приймали, як належне. Сімнадцятилітня зоотехнічка, яка щойно прибула з училища, підписала документи, які їй підсунув голова колгоспу, а потім його саджають «за хищение социалистической собственности», і їй «за пособничество» дають 10 років, і вона сама навіть вважає, що це справедливо. Одинадцятилітню дитину судять «за измену родине», хоча для неї то практично ніяка не «родина», бо ж відмінусуйте три роки окупації, і вийде, що вона жила в тій «родине», коли їй було сім-вісім років, за ще так званих «перших совєтів». Або пам’ятаю, як до нас в лагер привезли матір з донькою – якось їм уже так повезло, що їх не розлучили. Доньці було трохи більше двадцяти, вона кульгала і тому потрапила до нас. Матері було років сорок, вона все ще була дуже вродлива. Наскільки я зрозуміла, під час війни мати з дитиною евакуювалася з Харкова разом з німцями. Може, вона вийшла заміж за якогось офіцера, може, просто була коханкою – це вже її особиста таємниця. Кінчилося тим, що вони опинилися в Будапешті (з цього я роблю висновок, що той офіцер був не німцем, а угорцем). Після війни якось вони там влаштувалися, десь працювали і тихенько собі жили. І от через сім років після закінчення війни їх обох арештовують, везуть у Радянський Союз і судять. Звичайно, «за измену родине». Ну, гаразд, нехай уже мати, але при чому тут донька, яка під час війни взагалі була дитиною?
Повторюю, радянські люди звикли все, що з ними роблять, сприймати як належне. Пам’ятаєте, Андропов був вирішив, що ми з вами надто розпустилися і що нас треба дещо приструнити? І в кінотеатрах на денних сеансах раптом зупинялася стрічка, вмикалося світло, рядами йшла міліція і кожна людина повинна була пояснювати, чому вона в кіно, а не на роботі. Я саме була на донецькому телебаченні, коли прийшла Людочка Царевич, провідна дикторка телебачення, сміється і говорить своєму шефові:
– Ну, так, чекайте на мене «тєлєгу» з міліції. Щойно мене міліціонер допитував, чому я не на роботі, а сиджу в перукарні і роблю зачіску.
Знаєте, що для мене найстрашніше? Що всі люди, яким я потім розповідала цей епізод, не бачили в ньому нічого особливого. «Ну і що такого? – дивувалися вони. – Є ж у неї службове посвідчення, показала міліціонерові, пояснила, що вона працює у вечірній час».
Це ж наскільки треба втратити будь-яке почуття власної гідності (чи й взагалі ніколи його не мати), щоб вважати цілком нормальним, що в будь-який момент тебе можуть затримати і вимагати від тебе пояснень, і змушувати тебе поступати певним чином. І все лише тому, що так спало на думку якомусь шизофреніку, маразматику або просто дурневі, який проте зумів захопити владу в свої руки і вже він її ніколи не віддасть, і буде робити все, що йому хочеться, і ніхто його з того високого місця не скине.
...Даремне ми вирішили, що «беріївська» амністія нічого в нашому житті не змінить. Бо ж практично всіх битовиків повипускали, і через це в одному місті зупинилася швацька фабрика. Тому вибрали нас сто чоловік – малоліток, яким уже виповнилося вісімнадцять, мамок, у яких забрали дітей, тих, хто практично був здоровий. Вибрали і повезли. Везли нас товарними вагонами, але то був кінець квітня, отже, вже не було холодно, але ще не було душно. Мені та дорога запам’яталася такою подією, що ви будете сміятися, коли прочитаєте, але мені, далебі, було не до сміху.
Не пригадаю, яким чином я по прибутті в лагер зв’язалася з мамою. Бо поки я сиділа в тюрмі, вона з сестрою покинула Городець, у якому жили всі повоєнні роки, і поїхала в Глухів на Сумщину. Моя мама родом з Глухова, хоч практично ніколи в ньому не жила, як я в своєму рідному Крем’янці. Так отож, вона розшукала в Глухові далеких родичів – зведену сестру своєї мами – і поїхала туди з надією на допомогу. Проте в моєї мами був не такий характер, щоб вона могла з кимсь ужитися. Зрештою, вони з сестрою десь поселилися, мама працювала посудницею а їдальні, сестра вчилась у школі. І все ж я якось їх розшукала, і ми листувалися. Правда, за весь час мого перебування в лагері мама не прислала мені ні копійки грошей, ні найменшої посилки. Може, не могла...
А грошей за роботу в Бобровиці нам не платили, так що хоч якийсь магазин у нас в зоні був, я в нього навіть і не заглядала, щоб марне не розстроюватись. Але раптом у мене завелося кілька карбованців. Здається, я продала свою валізку, бо ж все одно вона стояла порожня. І купила собі зелену пластмасову мильницю. Ой, як же я їй зраділа! Уявіть собі, що це була перша мильниця в моєму житті! Я ж цілий рік нічого собі не купувала після тієї блакитної кофти. Ну, яка жінка це витерпить? Так ото ж я в дорозі втратила цю мильницю. Я в вагоні спала на верхніх нарах, прокинулася, щось там шукала в своїх речах, а мильниця випала. Випала і якраз впала на голову дівчині, яка сиділа внизу. А від її голови просто на прочинені двері. Як це в нас на ходу поїзда були прочинені двері? Мабуть, то була така невелика щілина. Невеличка, але достатня, щоб моя мильниця вилетіла. Вам смішно, а мені було до сліз жаль. Копійчана пластмасова мильниця – це дрібниця, коли в тебе ще сотня таких дрібниць. А коли все твоє господарство – гребінець та мильниця, то це ж утрата половини майна.
Отож, нас везли, везли і привезли... в Одесу. Вже бачу обурені обличчя тих, хто начитався Солженіцина, Шаламова та інших: що вона тут розповідає – оце так було в лагерях? По-всякому було. Я розповідаю, як було зі мною.
Лагер в Одесі був зовсім не схожий на бобровицький. Величезний багатоповерховий будинок, в якому і спальні приміщення, і їдальня, і санчастина, і бібліотека, і все інше. Асфальтоване подвір’я перед ним і високі стіни довкола, так що ні тебе не видно, ні ти нічого не бачиш. Коли через 30 років я побувала в Одесі вже вільною, то поняття не мала, де шукати своє колишнє «місце проживання».
Привезли нас десь 28 чи 29 квітня, а тут якраз треба до свята прибрати за зоною. Отож, відібрали кілька з «дитячим строком», приставили до кожної конвоїра з автоматом і відправили працювати. Дряпаю я землю віником, зношу сміття на купки, а мені 18 років, а біля мене стоїть хлопець, якому стільки ж. Якщо ви думаєте, що хлопець і дівчина в такому віці можуть обійтися без того, щоб заговорити одне з одним, то ви геть забули про свої 18 років. Зрештою, я б перша не заговорила, це точно, але мій конвоїр не витримав і запитав:
– Слушай, а ты сколько наших солдат убила?
Мені стало страшенно смішно, я ледве утрималася, щоб не пирхнути, а лише косо глянула на нього і сказала:
– Ти будеш двадцять першим.
Він відскочив, міцніше схопився за свій автомат і пробубонів:
– Ну-ну, ти не дуже...
Тепер я розумію, що перед нашим прибуттям з солдатами провели відповідну бесіду. Мовляв, досі ви стерегли злочинців, але це наші радянські злодії, а ось тепер до нас везуть таких, які вітчизну фашистам продавали, наших солдат убивали, так що пильність треба потроїти. І зараз я собі не маю за зле, що не поговорила з тим хлопцем, не відкрила йому очі, не розповіла правду. Але я була надто дурна тоді та й вважала нижчим своєї гідності вступати в розмову зі своїм «політичним ворогом». Пізніше мені довелося на цю тему розмовляти з однією уркою, то я зуміла її коли не переконати, то бодай змусити засумніватись. Бо та мені безапеляційно заявила:
– Да, мы воры, но мы патриоты своей родины, а вы ее фашистам продавали!
– Слухай, – запитала я її, – ти війну пам’ятаєш?
– Не дуже, – сказала вона, – адже я тоді ще дитиною була.
– Так і я ж мала стільки років. Як же я могла продавати вітчизну фашистам, подумай сама!
Вона збентежено подивилася на мене і запитала:
– А за що ж тебе посадили?
І коли я розповіла їй, за що, і прочитала вірші, які були виною моїх бід, вона вилаялася найвигадливішим блатним матом і сказала:
– Що? І за такі вірші тобі дали відразу аж десять років? Мабуть, брешеш. Я от все життя краду, вже не перший раз в тюрмі, а мені такого строку ні разу не давали.
Якщо ви думаєте, що нам добре жилося в сонячній Одесі, то глибоко помиляєтесь. Кам’яний будинок кишів блощицями. Я ще якось того не відчувала, чи то в мене шкіра була така товста, чи сон міцний, але більшість жінок ніяк ночами не могли спати, виходили і розташовувались з постелями надворі, чергові їх проганяли, бо бути після відбою надворі «не положено». Ми скаржились начальству і рвалися працювати в нічну зміну, бо вдень блощиці не наважувались вилазити зі своїх щілин. А ще ми скаржились начальству на харчі. Ну, бо вранці нам належала порція тюльки, а ще вранці видавали чайну ложечку цукру, якої мало вистачити на цілий день, але вистачало лише на вранішнє горнятко чаю, та й то він був ледь-ледь солодким. Але коли ти спочатку поїси тієї тюльки з чорним хлібом, то чай здається дуже смачним. А тут тюлька скінчилася і нам почали видавати... консервовані краби!
– Дайте нам нашу тюльку! – вимагали ми від начальства. – Цю солодку гидоту їсти неможливо!
Уявляю собі, як шоковані деякі гурмани. Ще б пак, вони ще харчами перебирали, ці зеки! Невігласи, такий вишуканий делікатес не оцінили! Так от, не оцінили, я нічого не вигадала, може, хтось з тих, хто був тоді в Одесі, прочитає ці рядки, згадає і підтвердить, що так воно і було.
Як і смерть Сталіна, дуже добре пам’ятаю арешт Берії. Так ніби це вчора було. Я сиділа в бібліотеці, і ми собі говорили щось про літературу, коли зайшла жінка і сказала:
– Портрет Берії можете зняти, Берія – ворог народу.
І знову ж була та сама реакція – бібліотекарка злякано замахала руками:
– Що ви говорите? Замовчіть!
– Правда, щойно по радіо передавали.
І знову, як після смерті Сталіна, чомусь виникає надія, що в нашому житті щось має змінитись. Ніхто нам нічого не говорив, ніхто не обіцяв, надія виникала сама по собі, виникала з нічого, і якби не вона, то життя було б неможливим. А надія якось сама по собі переростала в віру, а віра, як відомо, здатна творити чудеса. І я, написавши чергову скаргу, була така певна в її результатах, що відразу написала мамі листа: мовляв, мене скоро мають випустити. Мама відповіла: «Тільки ти не приїжджай в Глухів, бо тут ніхто не знає, що в мене є ще одна донька, яка сидить в тюрмі». Куди я маю їхати, коли мене випустять, мама не писала. Зрештою, тоді мене не випустили.
А ще мені Одеса запам’яталася тим, що наді мною, як це називалося в Радянському Союзі, взяла шефство одна старша жінка. Ні, вона зовсім не була старою, я так думаю, їй ще й сорока не було. Ганьба мені, але я зовсім не пам’ятаю ні звідки вона була, ні її імені (за що вона сиділа, я й не питала, вже була навчена). Пам’ятаю лише, що розмовляли ми з нею російською мовою, і в неї була донька мого віку, на ім’я Заретта. Може, я нагадувала її доньку, що вона так душею до мене прихилилася? В чому це проявлялося? В тому, що вона зайняла мені ліжко поруч з собою (точніше, над собою). Що вона кликала мене, коли наставав час іти в їдальню. А в вільний від роботи час ми сідали десь на сонечку, – або навпаки, у затінку, – і розмовляли. Про що? На жаль, я не Лев Разгон, у мене в пам’яті не записалися ті розмови. Зрештою, мушу признатися, що вони мені не дуже цікаві були, я б воліла прочитати книжку, але ж не могла образити людину, яка до мене так добре ставиться. Вона іноді давала мені щось від своєї пайки, а одного разу навіть зробила шикарний подарунок – подарувала халат. Він був не якийсь там незвичайний, з грубої дешевої чорної тканини, з якої були пошиті наші тюремні сукні, а на ньому гудзики, обтягнені жовтою тканиною. Але я була дуже рада, бо в мене вже, окрім моєї тюремної сукні, не було нічого. Видно, таки прожарка дуже нищить одяг, раз у мене через рік вже не було ні блакитної в сунички сукні, ні голубої блузки, яким я так колись раділа. Правда, ми намагалися якось ті свої тюремні сукні прикрасити: вишивали на них квіти,мережали білі комірчики. Але все одно, коли ти жінка і тобі 18 років, дуже хочеться мати щось гарне одягнути. На мене це чомусь все життя находило отакими «смугами»: що я починала вперто марити про одяг, укладала собі в уяві цілий гардероб. Отож, мій гардероб (уявний, звичайно) в Одесі складався з чорної сатинової спіднички, білої батистової блузки, сукні із синьої майї в білий горошок (все життя це була моя улюблена розцвітка), червоного в дрібні квіточки ситцевого халатика і чорних туфель – «човників». На більше в мене не вистачало уяви, але здавалось, що якби в мене були ці речі, то я була б така елегантна.

* * *
В Одесі ми пробули всього три місяці, поки тих злодійок знову не пересадили, і вже було кому працювати в прекрасному південному місті, а ворогів народу можна було відправляти кудись на північ. Та знову ж таки було смішно. Бачу я, як відчиняється прохідна і заводять новий етап. Раптом з другого кінця подвір’я радісний вереск:
– Нінка, мать твою розтак, з поверненням!
– Машка, абевегеде, – відзивається Нінка, – а ти вже тут? Ну, здорово!
За три місяці всі ті Нінки і Машки повернулися, а нас зібрали і повезли. Правда, довезли лише до Куйбишева (тепер йому повернули давнє ім’я – Самара), і там уже я добула свій строк до кінця. Ні, не всі десять років, бо наші надії таки, зрештою, здійснилися, але це було пізніше, а спочатку розкажу, як воно жилося і працювалося нам в Куйбишеві.
Зовні лагер був схожий на бобровицький: під лінійку поставлені одноповерхові бараки в зоні, досить зеленій і квітчастій. Тільки він був більшим, тут нас було кілька тисяч, при чому переважно битовики. То не були самі урки, були то жінки найрізноманітнішого віку, які сиділи за різними статтями. Наприклад, молодесенька дівчина, симпатична моя ровесниця, зібрала комсомольські внески і замість того, щоб негайно здати, потратила на щось, розраховуючи найближчим часом повернути зі своїх грошей. Їй дали 10 років «за хищение социалистической собственности». Якби вона ті гроші витягнула в когось з кишені, їй дали б удвоє менше. Сорокалітня мила жінка, яка працювала бібліотекаркою, на волі була вчителькою і потрапила за те ж «хищение», бо в школі робився ремонт, директор попросив її підписати якийсь акт. «Галочко, повірте, я й копійки не взяла», – сказала вона мені, і я їй повірила. Цілком можливо, що той директор теж не взяв ні копійки собі, що коли він і написав який-небудь фіктивний акт, то лише тому, що інакше не міг потратити гроші на щось вкрай необхідне для школи. Начальство в Куйбишеві ставилося до нас краще, ніж до битовиків, особливо урок. Інша річ, що розподіляли нас на гіршу роботу, і бригадирами не призначали, і в лагерну обслугу не брали (ця категорія людей мала образливу назву – «лагерні придурки», – але в очі їм того ніхто не говорив, навпаки, кожен хотів мати добрі стосунки з нарядником чи хліборізкою, чи бодай каптьорницею; але що торкається мене, то в мене завжди були добрі взаємини лише з бібліотекаркою). Ну, але ж то не залежало від місцевого начальства, то вже з самого «верху» давали команду, де мають працювати каерівці. Отож, ми працювали в окремих бригадах і жили в окремому бараці, який навіть був відокремлений високою суцільною огорожею від загальної зони. Але ніякого сторожа біля хвіртки не було, і ми могли вільно ходити по всій зоні, та ось битовики до нас не заходили.
І аж дивно! За огорожею була обласна лікарня для зеків, і хоч нас розділяли і висока огорожа, і колючий дріт, і вишки з «попками», але час від часу чоловікам вдавалося перебиратися крізь усі перешкоди. І хоч наш барак стояв найближче, вони ніколи не забігали до нас. Звичайно ця операція пророблялася вночі, як правило, її тут же викривали, в лагері піднімався переполох, чергові бігали по бараках і зазирали під ліжка, зрештою, не завжди впевнені в тому, що хтось таки пробрався в лагер. Бо могла бути і фальшива тривога.
А тепер ще коротко про тих, хто був засуджений за так званими «побутовими» статтями, тобто за всіма іншими, окрім «контрреволюційної» 58-ї (української 54-ї). В мій час їх називали битовиками, і я недавно пережила велике здивування. Розмовляла з одним чоловіком, який був кинутий в тюрму в 1959-му році, і він по якомусь часі запитав мене: «От ви говорите – «битовики». А хто такі битовики?» Виявляється, за чотири роки, які минули від мого звільнення, це слово геть вийшло з ужитку, і вже говорили тільки «уголовники».
Так от, битовики ділилися на «блатних» або «урок», – так називали професійних злодійок, і тих, хто сидить перший раз. Урок було не так вже й багато, але вони найперше впадали у вічі. Впадали своєю зовнішністю – всі вони чомусь вищипували брови в ниточку, дуже яскраво фарбували губи і під спідницями носили сатинові шаровари. Впадали своєю поведінкою – в них були нервові рвучкі рухи, швидка хода, а на обличчі вираз напруження, страху і агресивності заразом. Вирізнялися своєю психікою – всі вони були інфантильні істерички, які щойно могли голосно реготати, тут же впадати в гнів, а ще через хвилину заливатися сльозами. А ще варт було вартовому на вишці вистрілити, – іноді таке траплялося, не по людях, а просто в небо, – і які-небудь урки, які щойно йшли по доріжці, розмовляли, сміялися, раптом падали на землю і починали битися в припадку.
Пам’ятаю, як ми дивилися фільм «Анна Кареніна», і коли на екрані Анна прощалася зі своїм сином, в залі почулися суцільні ридання, а коли вона, полишивши сина, іде з дому, на її адресу почувся такий же суцільний мат. А в більшості в цих жінок, які так розчулилися над долею літературного героя, були свої діти, полишені десь по дитбудинках, поки мами по тюрмах, щоб коротко вийшовши на волю, знову туди повернутися.
Можу похвалитися, що серед блатних не було українців. За паспортом, мабуть, були, але всі тотально русифіковані. Взагалі, всі битовики в тюрмі швидко русифікувалися, «блатикалися» – тобто переймали деякі риси блатних: починали курити, матюкатись, ставали агресивними, цинічними, грубими. Ніколи цього не було з політичними.

* * *
Мені, – та й усім іншим, хто був там зі мною, – ще раз повезло, що комбінат будівельних деталей, на якому ми мали працювати, був теж відразу за огорожею, досить лише перейти через ворота. Але тут уже ми не могли ходити на роботу і з роботи «неорганізовано», треба було шикуватися п’ятірками побригадно, нас рахували, передавали від одного конвою іншому, і це займало деякий час. Іноді навіть досить довго, коли рахунки не сходилися, хоча я не пам’ятаю, щоб хтось пробував втекти. Просто траплялося, що урки втікали з роботи, ховалися в цехах залізобетонних виробів, де було тепло. І от вже кінець роботи, колона стоїть, конвой рахує – одної людини нема. Рахують раз, рахують два, рахують три, потім починають шукати по всьому комбінату, а та людина спить собі за купою піддонів і гадки не має, що її шукають.
І все ж стояти в колоні та ще й коли немає дощу або морозу, це вже відпочинок. Це не брести по болоті, чи по снігових заметах, чи під палючою спекою і годину, і другу. Адже робочий день був 9 годин незалежно від того, скільки часу йде на дорогу.
В Куйбишеві я вперше зіткнулась з фізичною роботою. Зіткнулася і зненавиділа її на все життя. Я не була фізично сильною, до того ж з дитинства мала слабкий поперек, мені завжди було важко робити щось, нагнувшись. А тут тебе ніхто не питав, важко тобі чи ні.
Посилають – і мусиш робити. Приходять вагони з щебенем, і мусиш їх розвантажувати. Щебінь – це було для мене гірше смерті. Стоїш же з лопатою зігнувшись і шурхаєш нею, намагаючись набрати щебеню. Я не можу так стояти, від скреготу залізних лопат об щебінь у мене було таке відчуття, наче з мене здирають шкіру. Рятувалася тим, що, як правило, одночасно зі щебенем приходив цемент, а на нього ніхто не хотів іти. А я охоче йшла, бо там тільки те робиш, що йдеш рівно туди і сюди. Ну, може, не так уже й рівно, бо навряд це тобі вдається, коли в тебе на плечах 50-кілограмовий мішок з цементом. І все-таки мені ця робота здавалася легшою, ніж на щебені. Бо віднесеш той мішок по трапу з вагона на склад і назад вже взагалі йдеш впорожні. Гірше було, коли цемент розсипний: тоді його насипали лопатами на тачки, везли по тих же трапах і висипали в бурти, і пилюка стояла стовпом, і дихати було дуже важко.
Ви знову обурюєтесь, що це неможливо, щоб жінок змушували носити такі тягарі? Ви надто примхливий, мій шановний читачу. То ви не вірите, що нас годували крабами, то не вірите, що ми носили мішки по 50 кілограмів. Але справа не в крабах і не в мішках з цементом, справа в тому, що це тюрма. І в ній погано не тому, що змушують носити важкі мішки, так само, як краби на сніданок не означають, що там добре.
А ми не лише вагони розвантажували. Мені пощастило побачити славну російську річку Волгу, і було це, коли прийшла величезна баржа з цементом і нас возили її розвантажувати. Стояла страшенна спека, хлопців з будбату возили вночі, а нас, жінок, привезли вдень, коли до тієї баржі доторкнутись не можна було, бо ж вона вся залізна і розпечена. І от ми, слабка або ще – прекрасна стать, дев’ять годин під палючим сонцем снували по тій розпеченій залізній баржі з п’ятдесятикілограмовими мішками на плечах.
Зате саме з цементом у мене пов’язаний один з найщасливіших спогадів. Далебі, щастя дуже мало залежить від якихось зовнішніх умов, воно залежить від того, що в нас всередині. І красуня співачка Даліда, одна з найбагатших і найзнаменитіших жінок Франції, приймає смертельну дозу снотворного, бо життя їй здається нестерпним. А яка-небудь бідненько зодягнена бабуся сидить собі проти сонечка, усміхається і почуває себе цілком щасливою. Отак воно було і зі мною. Ну, що трапилося в той день такого, щоб пам’ятати його потім все життя як щастя? Був листопадовий ранок, уже з заморозками, а нам ще не видали панчіх. Вивели нас на роботу, ми мали розвантажувати цемент, але вагонів ще не подали. І всі побігли в цех залізобетонних виробів, де було тепло, а я залишилася сама-одна в великому холодному складі, залізла на якийсь ящик, підібрала під себе ноги, щоб сховати їх під подолом плаття. Зібралася вся в клубочок, щоб якнайбільше свого тепла зберегти для себе, і витягла книжку, яку напередодні взяла в бібліотеці. Автор був мені незнайомий – Анатоль Франс. Книжка називалася «Острів пінгвінів». Я прочитала першу сторінку, другу, третю і раптом розсміялась від щастя. Ну, бо хіба це не щастя: я тут сама-одна, можу сидіти і можу читати таку прекрасну книжку? І це дарма, що я в неволі, що в мене терпнуть скорчені ноги, а випростати їх я не можу, бо холодно. Навіть те, що в кожну наступну хвилину можуть подати вагони і закінчиться моє щастя, не має значення. Бо й ось в цю мить, я сиджу, читаю і я щаслива.
Була ще одна причина, чому я ненавиділа ту важку роботу: я за неї майже нічого не отримувала. Бригади в нас були великі, осіб по сто, і ділилися вони на три ланки. Перша ланка працювала на найвигіднішій роботі і отримувала найбільше (відносно, звичайно, бо розцінки для нас були вдвоє нижчі, ніж для вільних, потім з того ще вираховували за те, що тебе годують, одягають, стережуть). Друга ланка отримувала менше. А третя ланка була на найважчих і найнеприємніших роботах і мала за те лічені карбованці або й зовсім нічого. Кажете, чи це можливо, щоб найважча робота найменше оплачувалась? А воно так скрізь, між іншим. Найкращий приклад – будівництво. Найгірша робота на будівництві в різноробочих: і землю кайлувати тебе змусять, і вагони розвантажувати, і сміття прибирати, і щось з місця на місце переносити, а зарплата найменша саме в них. Так ось, я завжди працювала в третій ланці. Чому? На це було багато причин. Чомусь так виходило, що в першій ланці працювали і, відповідно, найбільше заробляли ті, хто із дому отримував гроші і посилки. Я не берусь говорити, чому так було, я була надто наївна і надто зосереджена на самій собі, щоб помічати, що робиться довкола. Ну, може, це просто випадковість. Так само, як випадковістю було те, що в третій ланці були ті, хто нічого з дому не отримував. (А я, якщо пам’ятаєте, ні разу нічого не отримала). Кажете, це несправедливо? Треба було б, навпаки, дати можливість більше заробити тим, хто не мав інших джерел? Що ж, можливо, в інших лагерях дбали про справедливість, а у нашому кожен дбав про себе.
Мабуть, у тому була специфіка куйбишевського лагеря, що він був у «местах не столь отдаленных», отже, справжніх серйозних «контрреволюціонерів» тут не було. Мабуть, найбільше серед нас було росіян, але мені здається, що в той час, на початку 50-х років, серед росіян, – надто коли йдеться про жінок, – справжніх ідейних ворогів радянської влади не було. Бо ті, які були, загинули ще в 30-х роках, а час так званих «дисидентів» прийде лише через десять років. Отож, росіянки, які сиділи в той час, або розплачувалися за свою необачну поведінку під час окупації, або за яке-небуть необачне слово. Адже кінець 40-х років – це розпал «боротьби з космополітизмом», тоді можна було схопити строк, наприклад, за захоплення паризькою модою чи італійським фільмом. «Низкопоклонство перед капиталистическим Западом» – це вважалося злочином, за який давали десять років. Отож, росіянки понад усе боялися, як би їм не «навісили» другий строк, і всюди намагалися якнайдалі триматися від бандерівок-западенок, які були справжніми ворогами радянської влади (себе вони вважали випадковими жертвами судової помилки). Друга частина лагерного контингенту – це були прибалтійки, литовки чи латишки, і вони таки трималися купно, нікого до себе не допускаючи. І найменшу частину становили ми, українки, але справжніх бійців УПА або членів ОУН серед нас, мабуть, не було, були все такі, як я, жертви сліпої машини. То ж і не диво, що ми не могли і не вміли зорганізуватися.
Зрештою, може, там і були якісь організовані групи, просто я нічого про них не знала. Я звикла бути одна і мені так було зручніше. Пам’ятаю, коли ми ще їхали до Куйбишева, до мене була приліпилася така собі молоденька, як я, дівчина: ми разом спали, разом їли, разом гуляли. І я, – як це не парадоксально, – відчувала це як обтяжливість: я задумаюсь над чимось, а вона щось говорить; я хочу почитати, а вона мене тягне гуляти. І коли ми приїхали до Куйбишева і там з’ясувалося, що битовики мають жити окремо, – а вона була битовичка (тільки не урка), – то я це сприйняла як полегшення. З Тонею ми розійшлися ще раніше, в Одесі. Там наладниками машин працювало кілька молодих чоловіків (ув’язнених, звичайно), з одним з них у Тоні почалася велика любов, і я тут вже була третьою зайвою. Ну, а в Куйбишеві... Може, я помиляюся, але коли згадую, то мені здається, що Тоня росла і формувалась як особистість в умовах, значно складніших, ніж вони були в мене. Я собі була самотня та й годі, я не мусила ні до кого підлаштовуватись, я ні від кого не залежала. А Тоня ж зі своїх дванадцять років жила в колонії для малолітніх злочинців, там треба було вміти влаштовуватись, там друзів підбирали не за покликом серця, а з розрахунку, яку з того можна мати користь. А в Куйбишеві ми навіть поселилися з Тонею в різних бараках, так що зустрічалися випадково. Правда, вона бігала до мене, щоб я писала їй листи до того її коханого. Так що перші в своєму житті любовні листи я писала не тому, кого я полюбила.
Ну от, знову мова зайшла про любов! Жахливо я легковажна людина, правда? Сидить в тюрмі, має десять років строку, і взагалі невідомо, чи її після закінчення строку випустять (прикладів того досить), а вона все про любов думає!
Та, усе-таки, про любов.
Це був березень 1954 року, нашу бригаду поставили працювати в новому цеху бетонних виробів. Взимку це, звичайно, було тепле місце, і в прямому і в переносному значенні. А навесні, коли через величезні вікна пригрівало сонце, було душно. Я вже не кажу про повітря, до якого ми, зрештою, звикли. Бо коли нас уперше завели в цех, ми затикали носи і вискакували за двері. Ну, бо хіба можна дихати, коли там так часом тхне! Форми для залізобетонних виробів змазувано нафтою і солідолом. Але принюхалися, звикли і потім уже могли замазані солідолом руки сполоснути гасом, витерти папером і братися за обід. Та це зовсім не означало, що ми не прагнули свіжого повітря, отож, признаюся, що коли сонце пригріло, ми почали займатися справжнім шкідництвом. Вмикаєш вібростанок і під гуркіт б’єш лопатою по вікні. Шибки з дзенькотом вилітають, і от ти вже можеш на повні груди вдихнути свіжого весняного повітря. А ще від спеки хотілося пити, і ми бігали в сусідній, старий, цех, де пили навхильці з крану.
Отож, коли я так одного разу пила воду, до крану підійшов якийсь чоловік (вільний, звичайно, бо вільних на комбінаті було не менше, ніж ув’язнених, а чоловіки всі були лише вільні). Я відразу помітила, що він на мене якось так дивиться... ну, я не змогла б пояснити, як саме, бо ж у мене ніякого досвіду в цих справах не було. Я б сказала: пильно дивиться. Ну, я й собі пильно подивилася на нього: високий, широкоплечий, з сивиною в русявому волоссі, сталево-сірі очі. Але все-таки це десь в гени людини закладається – ці форми поведінки між людьми різної статі. Бо ніякого досвіду в мене не було, а проте я відчула, що цей чоловік дивиться на мене не так, як усі. І хто мені підказав, як я маю поводитись в даному випадку? Але я невкліпно витримала його погляд та ще й підкреслено наївно округлила очі. Напилася води, розігнулася і пішла. І навіть не озирнулася. Хоча потім, перебігаючи той цех (а ми через нього ходили за арматурою), я все-таки шукала очима того чоловіка. Згодом я дізналася, що він тут працює старшим майстром, і навіть дізналася, як його зовуть: Федір Іванович Поздняков) це ім’я теж можна назвати, адже це так давно було і так далеко, це йому вже не пошкодить).
В одній з пісень співалося: «Ой, красивы над Волгой закаты!» Мені здається, що ніколи більше я не бачила таких гарних заходів сонця. Особливо того березня. Стоїш собі в колоні, чекаєш, коли тебе пропустять в зону, а сама озираєшся навколо. Сніг вже зійшов, але надвечір приморожує, і срібна льодова шкуринка хрускає під ногами. І такі ж сріблясті хмаринки в бірюзовому небі, яке на заході пофарбоване в цитринові тони. І я уявляю себе не в лагерному бушлаті, шапці-вушанці і важких черевиках. Зовсім ні! На мені легке пальто кольору какао з молоком, на голові синій берет, на ногах коричневі туфлі з пряжками у вигляді гілок дуба з листочками і жолудями, в руках коричнева сумка з такою ж пряжкою. І до пальто обов’язково приколотий букетик штучних фіалок. Від мене пахне ніжними парфумами, я на волі, я йду на перше в своєму житті побачення, а Він чекає мене на розі вулиці, ось іде назустріч, бере за руку. А далі... далі, власне не знаю, що має бути, адже в житті ще не була на побаченні. Ну, будемо ми йти вулицею, будемо про щось розмовляти. Може, підемо в театр або в кіно.
Мрії мріями, а життя життям. Минає якийсь час, і нас переводять в той самий старий цех і навіть... навіть в ту зміну, де майстром той самий Федір Іванович. І в нас починається такий роман, що далебі, коли згадую, то ніяк не можу зрозуміти, чому це мене раз і назавжди не вилікувало від отого клятого комплексу неповноцінності. Чому я все життя прожила з думкою, що я жодному чоловікові сподобатися не можу, що жоден чоловік, який себе шанує, зі мною на людях не покажеться, бо його засміють? Адже коли я такому чоловікові сподобалася і він віддав мені перевагу перед такою суперницею, то вже саме це мало б мене вилікувати від усіх комплексів. А от – не вилікувало...
А тут мушу розказати про свою суперницю. Думаю, її ім’я теж можна назвати, бо ця моя повість вже напевно їй ніколи на очі не потрапить. Її звали Анею Безсоновою, вона росіянка, отже, живе за кордоном. В нас були дуже великі, чоловік на сто, бригади, які ділилися навпіл на дві зміни. Бригадирами могли бути лише битовики, Аня ж була помічником бригадира, з чого я роблю висновок, що вона таки була «каерівкою». Їй було років тридцять, мала дуже струнку талію і вміла дуже оригінально одягатися. Пам’ятаю, лежав у нашій лагерній крамниці ситець, якого ніхто не хотів брати, бо він був одночасно крикливої і, як це не дивно, нудної розцвітки, яскраво-червоний в дрібну білу цяточку. І ми всі дуже здивувалися, коли Аня Безсонова набрала собі того ситцю на плаття. Але потім охнули, коли її в тому платті побачили. З’ясувалося, що червоний колір якнайкраще відтіняє її смагляву шкіру, а вузенька біла бейка пом’якшує і освіжує дещо таки яскраву розцвітку. До того ж продуманий фасон, саме для її фігури: широкий вшитий пояс підкреслював тонку талію, а рясна спідничка в зборки придавала жіночість стегнам. Або була вона набрала штапелю (він тоді щойно з’явився і вважався останнім криком моди) в такі зигзагоподібні лінії і так якось викроїла з нього плаття, що лінії на ліфі укладались в прямокутники. Словом, без сумніву, в Ані Безсонової загинув талановитий модельєр.
Так от, Аня виходила на роботу в цих своїх нарядах, – бо бригадир не працював з усіма, а лише видавав наряди, закривав наряди (в першому випадку «наряд» – це одяг, а в другому – це робота, яку треба зробити, а в третьому – це документ про оплату за виконану роботу, – з майстерно укладеною зачіскою, з підфарбованими губами. І взагалі, це ж була тридцятилітня жінка, яка вміє поводитися з чоловіками. І я в своєму лагерному платті з найдешевшої чорної тканини, в важких черевиках зі свинячої шкіри, зі своїми поганенькими кісками (зовсім не вміла нічого з волоссям робити). Тільки й того, що мені було дев’ятнадцять років. І що я страшенно ніяковіла і червоніла від жартів, що, очевидно, якраз і подобалося Федорові Івановичу.
Мушу визнати, що жарти ті були дуже скромні і цнотливі. Ну, наприклад, наша ланка, – цебто чоловік чотири, – працює на вібростанку, а до нас підходять Федір Іванович і Аня (вони практично всю зміну ходили разом, це, так би мовити, входило в їхні службові функції). Вони про щось розмовляють, я чую, як Аня каже: «Я хочу...» А Федір Іванович зумисно відповідає їй голосно, так, щоб я чула:
– Мало що! Я, наприклад, хочу, щоб мене Галя любила, а вона не любить. То що ж мені – бігати по комбінату, як собака?
І сміється, дивлячись, як я ніяковію.
Або щось в нас не виходить, я бігаю по цеху, шукаючи наше начальство, нарешті знаходжу:
– Федоре Івановичу, з цією новою арматурою в нас нічого не виходить!
Він ніжно сміється:
– Підемо подивимося, і я певен, що в нас з тобою все вийде.
Він бере мене під руку і рушає, я намагаюся випручати свою руку, бо як же – отак іти на виду у всіх? А він притискує її міцніше і знову сміється.
Мабуть, таки в його залицянні не було нічого такого... ну, непристойного. Бо інакше жінки, з якими я працювала, напевно б на це зреагували. Я ж таки була серед них наймолодша (правда, Рая Розенберг була того самого року народження, але вона не виглядала такою наївно-беззахисною, як я), так що вони вважали, що мають право мене опікати. Наприклад, одного разу моя напарниця, яка палила, дала мені потримати свою цигарку, заки перекине вагонетку, а я жартома затягнулась. У ту ж мить щонайменше три жінки з різних боків закричали: «Що ти робиш? Кинь негайно!» Отож, думаю, якби вони помітили, що Федір Іванович ставиться до мене не досить шанобливо, вони, напевно, або мене намагалися б попередити, або йому щось сказати (він же не був нашим начальством, він був просто вільнонайманий, який працює на комбінаті). Але вони тільки сміялися:
– Федір Іванович спочатку сам у Галі наряд візьме, а потім уже нам роздає.
Несерйозно, кажете? Треба писати про жахи сталінських концтаборів, а я пишу якісь дурниці про те, як уже літній чоловік морочить голову молодесенькій дівчині? Серйозний мій читачу, а що ви знаєте про тюрму Консьєржері? В цій тюрмі утримували під час французької революції ув’язнених аристократів, звідки був лише один вихід – до гільйотини. А проте всі, кому вдалося вийти живим, згадували, що там було дуже весело, що там закохувалися, сміялися і раділи, То був істеричний сміх? Можливо. Але він рятував людей від божевілля. Якби я сиділа і думала, що моє справжнє життя почнеться лише через десять років, коли я вийду, то хтозна, чи я б їх прожила (якби вже справді довелося всі десять сидіти). Зрештою, може, навіть свідомо я розуміла, що це ж у мене ненормальне життя, а підсвідомість не хотіла з тим миритися, і я мріяла, сміялася, раділа, милувалася земною красою. От – закохалася.
Тільки ж моє щастя не було довгим. Бо тоді я через свою недосвідченість зовсім не думала, як почуває себе моя суперниця. Я собі не ходила, а літала, сяяла від щастя (якого?), і навіть важка робота не здавалася мені такою важкою. Хоч коли йдеться про роботу, то Аня вишукувала всі можливості, щоб загнати мене на щось найважче і, взагалі, прибрати з очей Федора Івановича. І нарешті, як їй здалося, знайшла.
– Галю, – співчутливим тоном сказала вона, – я б хотіла поставити тебе на якусь постійну роботу, де б ти щось більше заробляла. Підеш на затарку цементу?
Тут, мабуть, найкраще було б намалювати схему нашого цеху, щоб ви, мої читачі, могли якнайясніше уявити собі, що означають слова «затарка цементу». Отож, цех був дуже великий. Просто велетенський. Попід стінами стояли вібростанки, на яких виготовлювано залізобетонні плити, останню площу займали заглиблені в підлогу пропалювальні камери. Вздовж стін на висоті більше людського зросту по настилах ходили вагонетки (звичайно, не самі, їх штовхали жіночі руки). До цеху примикав бетонний вузол, де на бетономішалках мотористами працювали вільні жінки, але внизу, в скіповій ямі, готували в ковшах суміш для бетону дві зечки. А третя мала працювати вже геть «на камчатці» – на цементному складі. Вона там була сама-самісінька, її завданням було розпорювати мішки з цементом і насипати його в вагонетку, яку підганяють до люку в підлозі. До мене тут працювала якась урка з політичним «довіском», здається, за саботаж. Це була досить звичайна історія: коли яка-небуть урка дуже в’їдалася начальству в печінки своїми відмовами від роботи, їй навішували пункт «саботаж» всеохоплюючої 58-ї статті. На урку це нітрохи не подіяло, вона і надалі валяла дурня, аж оті дві жінки зі скіпової ями, – вони пристойно заробляли і тому дорожили своїм місцем, – висловили категоричний протест. Оце сюди й прибрала мене від гріха подалі моя суперниця. Але вона аж двічі прорахувалася.
По-перше, мені ця робота дуже сподобалася. До п’ятдесятикілограмових мішків уже звикла, так що мені перекидати їх з місця на місце було за виграшку. Зате я мала найголовніше – самотність. Я так стомилася весь час бути серед маси людей. Нині би сказали, що їх біополя негативно діяли на мене. Тоді я таких мудрих слів не знала, а просто мріяла...
Знаєте, про що я мріяла? Ну, ще до того, як зустріла Федора Івановича і почала мріяти про побачення. Знаю, що це смішно, але розкажу. Мені уявлялася така зовсім невелика кімната. В ній стоїть широкий диван, а стіна, біля якої він стоїть, весь час тепла, щоб до неї було приємно притулитися. Біля дивану впритул стоїть стіл, заставлений всякими смачними стравами. А з торцьових боків стоять: з одного – шафа, повна книжок, а з другого – різдвяна ялинка, прибрана гарними забавками, а ще аби на ній були всякі смачні речі: печиво, цукерки, яблука, мандаринки, позолочені і посріблені горіхи, загорнений в кольорову фольгу інжир. Угорі світить електрична лампа. І все. І я сиджу або лежу, як хочеться, на тому дивані, їм, що хочу, читаю книжки, іноді знімаю щось смачне з ялинки. Звичайно, я не могла тоді мріяти про телевізор, я навіть не знала, що це таке, але чому не вимріяла собі радіоприймач, – не знаю. Може, тому, що мені хотілося самотності і тиші. Тому за стінами моєї кімнати мала бути вічна ніч, вічна зимова віхола і в радіусі ста кілометрів жодної живої душі. Отак стоїть собі сама одна кімната, де стіна постійно тепла, і світить електрична лампа, і на столі самі собою з’являються усе нові страви. Я навіть не мріяла про бодай квадратний метр підлоги, де б можна прогулятися, мені здавалося, що зможу вічність валятися на тому дивані, читаючи книжки і жуючи щось смачненьке.
Отака смішна мрія.
А тепер про другий прорахунок Ані Безсонової. Отож, вийшли ми на роботу, це було якраз в другу зміну, почала я порядкувати на своєму новому місці роботи, не минуло й півгодини, як чую голос: «Галю, що трапилося? Хто тебе заслав сюди?» – Я сама, – засміялася я, а Федір Іванович озирнувся довкола і сказав: «А, між іншим, тут непогано. Он на тих плитах можна собі посидіти». Бо поряд зі складом лежали штабелями залізобетонні плити, які потім вантажили у вагони. І ми таки кілька ночей сиділи з ним на тих плитах і розмовляли. І знову я нічого не пам’ятаю з тих розмов. Залишилися в пам’яті лише два епізоди: як він поцілував мені руку, і я від того дуже розгубилася, бо ж такого зі мною досі не траплялося, а в мене ж іще руки в цементі. І він сказав: «Гроші в тебе будуть, не хвилюйся», – а я його нетерпляче перебила: «Не треба мені грошей!» Ви бачили отаку – грошей їй не треба! Жодної посилки з дому за три роки, як кілька карбованців зарплати отримаєш – і то добре, а частіше тобі нічого не належить, а їй грошей не треба. Але це було б щось жахливе: якби я отримувала гроші за те, що... ну, що Федір Іванович до мене добре ставиться.
Проте ця ідилія продовжувалась всього один тиждень. Навіть і того менше, бо, здається, уже в суботу, висипавши в люк останню порцію цементу, я швиденько прибирала на своєму робочому місці і побігла в цех. Влаштувалась на порожніх піддонах ніби для того, щоб оті десять-п’ятнадцять хвилин, які залишилися до кінця зміни, почитати (бо книжку я завжди мала при собі). Ну, а що я сіла так, що якби Федір Іванович виходив з конторки, то обов’язково побачив би мене, це вже чиста «випадковість». І він таки вийшов,розуміється разом з Анею, але побачивши мене, полишив її і підійшов. Чого? Ну, просто так, поцікавитися, яку це я книжку читаю. А я зібрала всю свою відвагу і раптом, – ніби в ополонку кинулась, – запитала його: «Федоре Івановичу, чого ви на мене розсердились?» Він сумно усміхнувся: «Галю, я на тебе не міг би ніколи розсердитися. Але знаєш, є така річ – «связь с заключенными». – Знаю, – сказала я, хоч таки не знала і досі не знаю, як воно так вийшло. Чи хтось настукав «кумові» про його стосунки з Анею, чи вона сама з ревнощів не витримала. Але більше Федір Іванович Поздняков з нами не працював.
...Минуло п’ятнадцять років, і так раптом воно мені все пригадалося. Не скажу, чому саме пригадалося: чи якісь життєві обставини так склалися, чи сон якийсь приснився. Але так нестерпно закортіло побачити цього чоловіка. У мене якраз у видавництві «Молодь» мала вийти збірка віршів, і я собі подумала, що могла б гонорар за неї потратити на поїздку до Куйбишева. І написала туди в адресне бюро прохання надіслати мені адресу. Отримала відповідь: «Поздняков Федор Иванович, 1915 года рождения, выписан в город Хабаровск». Оце вже справді – втік від мене на край землі. І що тепер робити, коли я не виношу перельоту літаком? Та й гонорару мого, мабуть, не вистачить на таку дорогу. Зрештою, книжка в мене так і не вийшла, – розсипали вже верстку, – а з моєю зарплатою нічого було й думати про поїздку через усю нашу «необ’ятную родіну». А може, воно й краще. Так у мене на все життя залишився ідеал мужчини: високий, широкоплечий, з пильним поглядом сірих очей і сивиною на скронях.

* * *
І знову подумала: чи треба було про це писати? Але якби я писала чисто художню повість, хіба я там обійшлася б без кохання? Обов’язково було б там про кохання, тільки все це було б вигадано за літературними канонами. А літературні канони досить жорсткі: або одне на все життя кохання – воно перше, воно ж останнє; або перший раз наївна героїня «попеклася», натрапила на негідника, перестраждала і тоді вже, через більший або менший проміжок часу, зустрічає свого справжнього героя. Більше «закохань» у позитивної героїні ніяк не може бути. А в моїй повісті вже стільки чоловіків згадується, що просто жах, яка вона легковажна – ця авторка. Каюсь, така була, і нічого з цим не зробиш.
На своє виправдання можу сказати, що у всіх своїх «закоханнях» я була дуже вірною. Я ніколи не кидала одного чоловіка заради іншого (навіть якщо всі взаємини з тим чоловіком були лише в моїй уяві). Або я мусила кудись поїхати, або «об’єкт мого кохання», але то вже мало складатися так, що я знала: більше ніколи «його» в своєму житті не побачу. І то ще мусила якийсь час «перестраждати» і лише тоді озиралася, в кого б тепер закохатися.
Але тепер переходжу до найголовнішого. А що найголовніше для людини, яка сидить в тюрмі? Та розбудіть її серед ночі, запитайте, і вона, ще не прочумавшись, як слід, видихне вам одне коротке слово: «Воля!» Як би тобі там не жилося, може, навіть краще, ніж на волі, – бо, наприклад, я: хто мене на волі годував тричі на день, і одяг видавав, і кіно показував? – а проте єдина мрія кожного ув’язненого – воля!
Отож, почалося з того, що раптом усім стало відомо: знамениту співачку Лідію Русланову випустили на волю. Я не знала, де вона сиділа, не знала, за що вона сиділа, взагалі не знала, що вона сиділа. Але що її випустили на волю – про це якось дізналися всі.
Потім раптом почали випускати вже не таких знаменитих людей. Просто викликали якусь людину в спецчастину і казали: «Розпишіться, ви йдете додому». Ну, звичайно, при тому ще називають якість статті і укази, але ти їх не запам’ятовуєш, ти взагалі розумієш одне-єдине: що ти йдеш на волю. Причому відпускали не битовиків, ні! Відпускали якраз нашого брата, політичного, по-їхньому – контрреволюціонерів. І трапилося так, що першою відпустили жінку, якій я незадовго перед тим писала скаргу. Почувши це, відразу побігла до неї, щоб таки самій пересвідчитись. Бо якщо я зуміла їй написати так, що її звільнили, то невже оті мої численні скарги, які я писала, залишаться без результату? Я була дуже збуджена. Жінка теж була дуже збуджена, але зустріла мене чомусь нерадо і на моє: «Я така рада, що тобі допомогла!» – досить неприхильно відрізала: «Це ще, може, й не та заява подіяла!»
Та чи не та, але до мене чередою пішли жінки, щоб я їм писала скарги, заяви, прохання про помилування. Потім уже їх до мене спрямовував начальник спецчастини: «Підіть до Гордасевич, вона вміє писати». І знаєте що? Усі ті скарги і заяви я писала абсолютно безплатно. Звичайно, мені б дуже придався якийсь карбованець, чи щось з одягу, чи бодай грудка цукру, бо я ж уже сказала, що із волі нічого не отримувала і практично не заробляла. Але я просто не уявляла собі, як можна на прохання людини відповісти питанням: «А що я за те буду мати?» Я сідала, вислуховувала розповідь, сама запитувала, щось з’ясовувала, уточнювала, потім писала, а в глибині душі надіялась, що жінка ж сама догадається, що за роботу треба заплатити. Проте ні одна з тих кількох десятків жінок сама так і не догадалася. Смішно, але кожного разу я переживала щемке розчарування, та коли приходила інша жінка, я знову сідала писати. І чого було б не відмовитись, навіщо мені потрібна ця морока? Але відмовити людині, коли вона в мене щось просить, – це і тепер для мене понад силу.
А як воно було зі мною, що я замість своїх 10 років відбула всього 02 роки 07 місяців і 03 дні?
Почну, мабуть, з листа, який зберігся в моєму архіві. Хочу навести його тут повністю мовою оригіналу.
«Здравствуй, Галина!
Получил твое письмо и отвечаю. очень рад за тебя, что ты устроилась на работу и, главное, учишься – это очень хорошо. И думаю, что ты после окончания 10-летки пойдешь и дальше учиться хотя бы на вечернем или заочном вузе или техникуме – это было бы очень правильно. От души желаю тебе успехов. В чем нужна будет помощь – пиши. Теперь о твоей просьбе выслать справку или определение о якобы присланном постановлении о снятии с тебя судимости? К сожалению, этого нет, никаких определений нам не поступало, а если б было, то не преминули тебе выслать. Характеристику высылаю. Мой тебе наказ: не дружи с плохими людьми, слушайся старших. Работай и учись, и все будет хорошо. У нас все по-старому. Желаю успехов и поздравляю с праздником 1 мая. Хорошо, что не забываешь своих воспитателей».
Коли мені цей лист потрапив у руки, я довго крутила його, думаючи: від кого ж це може бути? Лист без конверта, підпис нерозбірливий. Потім задумалася над датою – «23.04.55 г.» І згадала: це від начальника лагеря з Куйбишева! Коли я вже звільнилася і приїхала в Донецьк (тоді ще Сталіно), я переписувалася, здається, з Раєю Розенберг. І вона мені написала, начебто в спецчастину мені прийшло звільнення. А я, своєю чергою, написала начальнику лагеря листа з проханням прислати мені той документ. Справа в тому, що я фактично звільнилася «по закінченню строку покарання», отже, на мені висіла так звана судимість. Де б мене прийняли в якийсь вуз чи бодай технікум з судимістю та ще й за такою статею? А оте звільнення мало бути зі зняттям судимості, тому ним зацікавилася, хоча вже й так була на волі. Мушу зазначити, що в даному випадку спецчастина ошукала свого начальника, бо коли через два роки написала в Верховну Раду УРСР прохання про зняття судимості, то отримала відповідь, що судимість з мене знята постановою верховного Суду УРСР ще 15 січня 1955 року. Отож, ту постанову таки мусили послати до Куйбишева, про неї мені і писала Рая. Але в спецчастині, з’ясувавши, що я вже на волі, кудись її заткнули, а начальнику сказали, що нічого не було.
Це в мене вийшов нудний абзац, правда? Буде цікавіший.
Здається уже написала, що не можу розуміти, чому якісь зовсім дріб’язкові епізоди мені так ясно бережуться у пам’яті до найдрібніших деталей, а про якісь дуже важливі речі не пам’ятаю нічого або так, наче то був сон. Бо чому мені так запам’ятався той день? Зрештою, навіть не день, а крихітний епізод. Сам день був теплий і сонячний, я йшла зоною, – з цього роблю висновок, що то мала бути неділя, – зустріла бібліотекарку, ми зупинилися і про щось собі балакаємо. Мені чомусь було дуже весело, – так-так, уявіть собі: в лагері – і весело! – я усміхаюся і кручу в пальцях кінець коси. І йде наш начальник лагеря – такий собі літній (це в моїх дев’ятнадцятилітніх очах), майор, добродушно усміхається, вітається з нами і питає:
– А это что за девочка?
– Это Галочка, очень хорошая девочка, – говорить бібліотекарка (її то він знав). – Она много читает, она такая умная и скромная.
Мабуть, там було сказано ще кілька фраз, потім начальник пішов. Скористатись з того, що начальник на тебе доброзичливо подивився, і піти до нього попроситися, щоб послав на якусь легшу роботу, – цього б я собі ніколи не дозволила. Я вже писала раніше, що не люблю кого-небудь що-небудь просити, а відмову просто-таки перехворію. Так що, як бачите, цей епізод ніяк не позначився на моєму подальшому житті. Ще раз повторюю: не розумію, чому він мені запам’ятався.
Хоча сказати, що він не мав продовження, – це неточно. Продовження він мав, але... але користі з того для мене так і не було.
Правда, був ще такий епізод, може, через місяць, може, через два, – що цей же начальник зайшов до нас у барак. Це знову таки мало бути в неділю, бо я пам’ятаю, що то було вдень. І, звичайно, я відразу потрапила начальникові на очі, бо ж, як пам’ятаєте, я «жила» близько біля входу.
– А-а, Галя! – впізнав мене начальник. – Здравствуй! Как живешь? Ну, как она работает? – звернувся він до бригадира.
А бригадир же – Аня Безсонова! І знову я, ніби це було лише вчора, пам’ятаю, яка тиша запанувала в бараці, де нас жило не менше сотні жінок, і як усі дивились на Аню, чекаючи, що вона скаже.
– Хорошо, – видушила з себе Аня, потім ще повторила, підкреслюючи перше слово: – Сейчас хорошо.
А що вона могла сказати? Коли я працювала в ланці, де роботи окремої людини не видно, та ще коли тебе протягом зміни посилають в десять місць і знову ж таки тому твоєї роботи не видно, то можна було сказати, що погано, і нічого ти не доведеш. Але тоді я вже працювала на «затарці» цементу, і жінки, яким я подавала цемент, були мною цілком задоволені. А наскільки я пам’ятаю, це були якісь дві «віруючі» (тобто засуджені за віру), то якби Аня збрехала, вони могли б тут же їй заперечити. Але, зрештою, цей епізод теж не мав якогось продовження.
Дідусь Ейнштейн мав таки рацію і час – він таки дійсно відносний. Бо ніяк моя пам’ять не може погодитися з тим, що все, про що буду розповідати, відбулося протягом не більше шести місяців. Далебі, це тягнулося так довго, що мусило бути щонайменше півтора року! Але математичні розрахунки і документи неспростовно доводять, що так – півроку і ніяк не більше. Бо ось дивіться: смерть Сталіна і амністія – це березень 1953 року, і тоді я була в Чер-нігові. Потім три чи чотири місяці в Одесі, в Куйбишев нас привезли чи то в серпні, чи на початку вересня, – це особливого значення не має. Потім була зима, почався 1954 рік. А 24 грудня 1954 року я вже звільнилася. А указ про третину строку вийшов у цьому проміжку. Коли саме – я вже не пам’ятаю, але це мусило бути влітку. Бо маю незаперечливий доказ – фото, зроблене в той день, коли нам оголосили цей указ.
У нашому лагері не можна було фотографуватися, коли тобі хочеться. А проте в мене є дві фотографії з тих часів. Одна зроблена в Чернігові 31 грудня 1952 року, на якій я з Тонею Технюк біля новорічної ялинки. Був у нас новорічний вечір, була ялинка, був концерт, і той концерт знімав фотограф. Уже не знаю, для чого начальству були потрібні ті фотографії. Ну, а ми з Тонею щось там не то співали, не то декламували, розчулили начальство, і нам дозволили сфотографуватися. А на другій фотографії стою сама межи кущами, і добре пам’ятаю історію того знімка.
Нас зібрали, щоб оголосити указ, і наперед підготували людей, які мали виступити від імені ощасливлених зеків. І я опинилася серед тих «ораторів». Чому саме я? Думаю, що це могла бути рекомендація тієї самої бібліотекарки, бо вона проводить читацьку конференцію по романові Антоніни Коптяєвої «Іван Іванович», і я там дуже успішно виступила. А прослухавши цей указ, – точніше, два укази: по першому особам, які своєю працею довели, що вони перевиховалися, знімалася третина строку, а за другим неповнолітнім знімалися дві третини; і в цих указах вже не було нічого про «лиц, осужденных за контрреволюционные преступления», так що вони торкалися і нас, – я на тому мітингу виступила так, що вільнонаймана начальниця ППЧ залилася сльозами і кричала: «Да дайте же мне кто-нибуть платок!» І оскільки знову ж таки цей мітинг увічнювався фотографом, то начальник, який до мене ставився добре, дозволив мені сфотографуватися.
Кущі, між якими я стою, вже в буйному листі, значить, це вже літо. А головне – я в своїй новій сукні, а змогла її собі завести лише тоді, коли вже працювала на «затарці» цементу. Мушу признатися, що не мала б цієї сукні, якби не якісь старші жінки. Саме ці забуті мною жінки допомогли мені набрати в нашій лагерній крамниці штапелю – мого улюбленого синього кольору в білі, червоні і зелені пелюстки (не квіти, а саме пелюстки). Потім ті самі жінки домовились в швацькій майстерні, щоб мені там пошили (бо там же шили тільки для начальства). Потім купила собі ще два готові плаття: червоне в дрібні білі квіточки, ситцеве, – в Раї Розенберг, а друге з тканини, яка звалась мая, бордове, в квіти, з такими симпатичними складочками спереду. Потім у нашому магазині купила такі туфлі, про які мріяла: чорні на каблучку, от лише виріз був не човником, а якась там пряжка була причеплена. І ще я купила «румунки». Мої дорогі ровесниці, пам’ятаєте «румунки» – черевички, лямовані хутром? Вони ввійшли в моду в зиму 53-54-го років. За ціною вони були дуже різні, я купила собі за 90 карбованців – це були найдешевші. Зрештою, «купила собі» – це не дуже точно, я дала гроші вільнонайманій мотористці, яка з нами працювала, і вона мені купила. Як бачите, я поверталась з тюрми значно багатшою, ніж потрапила в неї. Але чи це значить, що мені в тюрмі було краще, ніж на волі?
Ну, раз вже я надбала сякого-такого майна, то треба було знову подбати про валізку. На комбінаті, де ми працювали, був столярний цех, і там можна було домовитися з майстрами, щоб зробили фанерну валізку. Звичайно, офіційно це було заборонено, бо майстри робили в робочий час з державних матеріалів, а крім того – ми ж таки ув’язнені. Але я вам уже говорила, навіть не раз: серед начальників і наглядачів теж були нормальні люди. Вони розуміли, що більше нам дістати ніде, а тут же почали додому відпускати – треба ж людям кудись вкласти своє хоч і убоге, але майно. Отож, відповідальний черговий, рахуючи нас п’ятірками, коли ми йшли з роботи, робив вигляд, що «не бачить», як середній в п’ятірці хтось тримає свіженьку, біленьку валізку. Так і мені вдалося пронести, але потім помінялася з Тонею Технюк, бо вона звільнювалася раніше від мене і в неї було більше речей. Ну, а я ніколи не вміла думати наперед, от і не розрахувала, що в мене, може, теж колись речей прибуде. Подумала, що Тонина валізка має елегантніший вигляд, до того ж вона була з полотняним чохлом. І, зрештою, я вже сказала, що мені дуже важко відмовити, коли мене щось просять.

Ох, жінки, жінки! Подивіться ви на неї! Сама говорила,що для ув’язненого найголовніше – воля, але замість того, щоб розповідати, як вона вийшла на волю, почала детально описувати, які вона сукні і туфлі купила і в що їх поклала. То як же воно було з тим достроковим звільненням?..
Укази, про які я розповіла, мали дві суттєві відмінності від указу про амністію 1953 року. Як уже було сказано, там не було отого: «на лиц, осужденных за контрреволюционные преступления, не распространяется». Окрім того, указ про амністію вступав в силу з моменту його оголошення. А згідно з цим указом адміністрація лагеря мала право, – але не була зобов’язана, – підготувати документи для зменшення строку, подавала їх в суд, і вже суд приймав остаточне рішення. І хоча не пам’ятаю, щоб суд комусь відмовив, але це така справа, що не віриш до останньої миті, поки не почуєш власними вухами свій новий присуд. Та й то ще будеш хвилюватися: ану ж щось трапиться і тебе таки не випустять? Отож, починають в спецчастині готувати документи на одну групу, потім на другу, на третю, а тобі здається, що до тебе черга ніколи не дійде. Зрештою, «малоліток» готували окремо, але я теж не потрапила ні в першу, ні в другу групу. Нарешті таки дійшла моя черга, мене перетрясло, як в пропасниці; слово честі, коли мене судили в Рівному, я була набагато спокійніша. І знаєте, що іще? Я чомусь не відчула ніякої радості від того, що в мене строк з 10 років став усього 3 роки 4 місяці. Розумієте, 10 років я сприймала як щось нереальне, а тут був уже цілком реальний строк, і звільнюватись я мала 20 вересня 1955 року – тихий жах, ще цілий рік сидіти! Тобто не сидіти, а тяжко працювати.
І тут раптом має продовження отой епізод, коли «милая девочка» викликала симпатію в начальника лагеря. Він подає мене ще раз «на пересуд». Мені згідно з указом про неповнолітніх зняли дві третини строку, а тепер він подає мене по другому указу, – ми межи собою ці укази називали «одна третя» і «дві треті», – щоб мені з того строку, який залишився, зняли ще третину. Ох, краще б він цього не робив! Той час від миті, коли я дізналася, що мене знову готують на пересуд, і до дня, коли мене повезли на суд, видався мені вічністю і висотав з мене всі нерви. І я була, здається, єдиною, кому суд відмовив. Прокурор, вислухавши мою блискучу характеристику, сказав, – пам’ятаю дослівно, – таке: «Граждане судьи, я считаю, что в данном случае ходатайство администрации следует отклонить. Честь ей и слава, что она так хорошо работает, но я считаю, что ей уже раз снижено наказание, и применение второго указа будет неправомерным». І суд з ним погодився.
І я так плакала, що думала – в мене серце розірветься. Скажете: от дурна, було чого! Коли їй давали 10 років, вона не плакала, а тут ішлося про якихось кілька місяців. Еге ж! Коли тоді я ще не знала, що воно таке 10 років лагерів, а тепер вже знала, що воно таке кожен день в лагері, навіть якщо той день – неділя і на роботу не треба йти.
Тому й вирвалося в мене, що краще б той начальник не брався мені добро зробити, бо все одно нічого не вийшло, але здоров’я мені коштувало немало. Мабуть, через оте напружене чекання мені і розтягнувся той час, що я зараз ніяк не можу повірити: невже від оголошення указу до звільнення минуло всього шість місяців? Та не може того бути! Там була ціла вічність. Перша тягнулась до першого пересуду, друга до другого, а третя найдовша, до звільнення.
І та третя мені найбільше далася взнаки. Бо в нас були заліки: якщо ти перевиконуєш на роботі норму, тобі зараховується не день а більше. Так от: чи буде те «більше» і яке воно буде, ти ніколи наперед не знаєш. Бо це залежить не тільки від того, як ти особисто працюєш, скільки від того, як працює бригада, і які показники виконання плану лагером в цілому. І в першу чергу це залежить від того, які в тебе стосунки з бригадиром. Ну, а про мої стосунки з Анею Безсоновою ви вже знаєте. Ні, ми з нею не сварилися, бо чого я не вмію – це сваритись. Якщо вже доводиться з кимось посваритись, то це буває лише раз – перший і останній. Пам’ятаю, що якось Аня чогось на мене розізлилась і обізвала: «У-У, корова!» Я у відповідь тільки вигукнула: «Аня!» – але, видно, це було сказано таким тоном, що вона більше не вимовила ні слова. З того «корова» слід зробити висновок, що після двох років перебування в лагері я вже не була отією «маленькою, худенькою і без усякого натяку на бюст».
Здавалося б, ну, чим їй погано? Ну, і сиділа б собі далі, але ні – рветься на волю, навіть не маючи куди подітися.
Бо я таки, дійсно, не мала куди подітися. Батько мій в тому році теж звільнився (відбувши вісім років з десяти), і залишився там же, в тому Берельосі на Колимі, працювати. Про нього там знали, що він добре керує хором, отож, його взяли на роботу в клуб відразу сторожем, і керівником хору, та ще й дали якусь комірчину під житло. А що він робив би на Україні? Адже було невідомо, чи дозволять йому працювати священиком та й чи на Україні ще залишились церкви. А мама з сестрою збиралися в наступному році, як сестра закінчить десятирічку, поїхати до батька. Зрештою, мама ж писала мені, що коли мене випустять, то щоб я в жодному випадку не приїздила до неї в Глухів. Ну, а про те, щоб мене відновили в педучилищі в Костополі, і мови не могло бути.
Так що подумати мені було над чим.
Аж трапилося так, що коли до звільнення залишалися вже лічені дні, я познайомилася з заступником директора комбінату, на якому ми працювали. То була якраз нічна зміна, і з’ясувалося, що з газопроводу в дворі витікає газ. Отож, поставили мене стерегти там, щоб хто-небудь випадково не запалив сірник, поки викличуть ремонтників. Але раніше від ремонтників прийшов той заступник директора – такий собі маленький літній єврей. Ну, і вже він залишився чекати ремонтників і розговорився зі мною. Дізнавшись,що я з Західної України, він весь розцвів і відразу заговорив українською мовою: «Та ми ж земляки, я зі Львова!» А коли почув, що я ось-ось звільнюсь і не знаю, що мені робити, запропонував:
– А ти залишайся в Куйбишеві. Ми тебе візьмемо на хорошу роботу. Хочеш мотористкою? Навчишся...
– Та я вже працювала: і на кран-балці і на бетономішалці, – призналась я.
– Ну от... А жити я тебе влаштую в гуртожиток.
Це вже був вихід! І коли мене викликали в спецчасину запитати, куди я збираюся їхати, я випалила:
– Нікуди, я тут залишаюся!
І почула:
– Ні, тут тобі залишитись не можна.
– Чому? – здивувалась я. – Адже в нас на комбінаті працюють дівчата, які звільнились з нашого лагеря.
– Працюють, але вони не по твоїй статті сиділи.
– Ну, – розгублено сказала я, – тоді мені треба їхати на Колиму до батька.
– Туди тобі теж не можна.
– Але чому? – ще більше розгубилася я. – Адже мій батько сидів по тій же статті, але він залишився там.
– Ну, то він же там звільнився.
Мабуть, просто начальник спецчастини економив державні гроші, бо ж мені треба було оплатити дорогу, а дорога на Колиму коштувала значно більше, ніж дорога на Україну. Зрештою, якби я тоді звернулася до начальника лагеря і пояснила йому, що не маю куди їхати, а тут мені вже пропонують житло і роботу, то він, можливо, допоміг би мені залишитись в Куйбишеві попри мою статтю. Адже то вже був кінець 1954 року. Але тоді це мені на думку не спало і я покірно сказала:
– Ну, тоді мені треба в Рівне їхати.
Чому саме в Рівне? А куди ж іще, поміркуйте самі? В село Городець, де я жила з батьками? І що б я там робила? В Костопіль, звідки мене забрали? Знову ж таки питання. А Рівне – це все-таки велике місто, де є якісь фабрики і заводи, де можна працювати. Зрештою, я наївно вважала, що досить мені з моїми документами з’явитися в місцевій Раді і сказати, що я не маю куди дітися, як мене зобов’язані кудись поселити і влаштувати на роботу. Ну, бо як: не може ж у нашій радянській країні людина бути полишеною напризволяще!
Ні, я не перевиховалася за два з половиною роки і не стала такою переконаною «радянською патріоткою», а все ж вірила, що хтось має про мене подбати. І все, що було зі мною далі, привело мене до твердого переконання: якщо ми не хочемо мати злочинців-рецидивістів (чи принаймні, хочемо мати їх менше), ми повинні подбати про тих, хто звільнюється з тюрем. Мусить бути така державна служба, яка подбала б про те, щоб звільнений мав де ночувати, влаштувати його на роботу, може, навіть дати йому позичку, щоб він міг купити собі необхідний одяг, щоб мав на харчі, поки отримає першу зарплату. Я вже чую обурені голоси: «Що? Який-небудь злодюга або грабіжник отримав по заслузі, відсидів своє, а тепер ще з ним панькатися? Ні, нехай він скуштує смаленого вовка!» Шановні мої опоненти, що для вас головніше: щоб на світі стало одним злодієм менше чи щоб він скуштував смаленого вовка? Якщо те, друге, то, звичайно, давайте людину, яка відсиділа стільки-то років і вже звикла до гарантованого місця на нарах і пайки хліба, випустимо за ворота і скажемо: «Іди на всі чотири сторони!» Тоді є великий шанс, що скоро ця людина повернеться назад, скуштувавши отого смаленого вовка. А потім повернеться знову і знову. І таким чином змарнує своє життя по тюрмах, а в перервах між тюрмами принесе ще немало шкоди іншим людям. А якщо людині, яка відбула свою, нехай цілком заслужену, кару, допомогти влаштуватися на роботу, та не найважчу, неприємну і малооплачувану, бо такої роботи він в тюрмі намався по саме нікуди, а на більш-менш пристойну роботу з пристойною зарплатою, то... Звичайно, стовідсоткової певності, що він не візьметься за старе, не може бути, але тепер йому буде що втрачати. То ж, дивись, і подумає, чи варто міняти чесно зароблений шматок хліба з маслом на глевку тюремну пайку.
А нині, 24 грудня 1955 року, і я з вами, мої шановні читачі, прощаюся. Бо от мої речі вкладені в уже знайому вам валізку; і кладовщиця зі своєї доброти видала мені бушлат, хоч і ношений, але досить пристойний; і в спецчастині мені вже видали довідку про звільнення. І от уже кілька жінок проводжають мене до прохідної, ідуть останні хвилини, ось-ось двері прохідної відчиняться,я пройду крізь них і вже буду на волі.
Страшний сон закінчується.
Починається життя.

ТЮРМА

Якщо пишучи першу частину, я довго вагалася, з якого дня її почати, і, врешті, почала з дня народження, то відносно другої частини ніяких сумнівів бути не може: її слід починати 13 березня 1952 року. Хоча тоді мене ще навіть не арештували, а, як я розумію, лише затримали (попросіть знайомого міліціонера, щоб пояснив вам різницю між цими двома поняттями), і ще потому я два місяці гуляла на волі, все ж другу частину я починаю саме з цього дня.
Це була неділя, сіренький, досить холодний день ранньої весни. Вранці до нас зайшло кілька однокурсниць, ми зібралися і кудись пішли. Ніяк не можу згадати, куди ми йшли. В педучилище? Але ж була неділя. В кіно? Тоді ж денниx сеансів не було. Просто погуляти? Проте я добре пам’ятаю, що погода була дуже непривітна, то чого це нам раптом закортіло просто погуляти вулицями міста без усякої мети? Так само я не пам’ятаю, хто саме з наших однокурсниць зайшов до нас. Не пам’ятаю, ну, і слава Богу, і не хочу знати, бо тепер я цілком ясно розумію, що ті нещасні дівчатка прийшли до нас не за власною волею. Вже було приведено в дію машину, вже було в деталях продумано, як «узяти» страшного державного злочинця – оте дурне дівча, якому через два тижні мало виповнитися сімнадцять років.
До речі, тут я зроблю невеличкий екскурс в майбутнє, щоб знову показати, як наші «доблесні органи» продовжували працювати і через сорок років. Коли в кінці 1989 року почали висовувати кандидатів у депутати Рад різних рівнів і це вперше в нашій історії було хоч якоюсь мірою вільне висування, Донецька організація ТУМ запропонувала мені стати кандидатом в депутати обласної Ради. Оскільки я могла сама собі вибрати дільницю, по якій хотіла би балотуватися, то я спинилася на Мар’їнці – невеликому містечку під Донецьком, де я часто виступала, де в мене було багато друзів і знайомих. Та ба, виявилося, що моїм суперником буде голова районної Ради! Ну, і, розуміється, вся районна партійно-державна система була задіяна на те, щоб мене скомпрометувати, щоб залякати виборців, щоб не дати мені можливості спілкуватися з людьми. Найперше нейтралізували одного з моїх довірених осіб – чоловіка, на якого я покладала найбільше надій, якого в Мар’їнці знали і шанували. Його начебто послали в Донецьк на курси підвищення кваліфікації, але оскільки він протягом усієї передвиборчої кампанії навіть не показався мені на очі (хоч до того ми часто бачилися, я роблю висновок, що з ним було проведено бесіду на дуже високому рівні.
Або таке: приїжджаємо ми з моїм суперником вранці в одне село, щоб виступити перед своїми виборцями, розповідаємо свої програми, а потім я отримую записки... надруковані на машинці. Ото механізовані колгоспники! Ледь уставши з постелі, вони вже знають, яке питання зададуть кандидатові в депутати, і щоб не морочитися потім з авторучкою, швиденько друкують їх на машинці, яка, звичайно ж, є невід’ємною частиною інтер’єру кожної сільської хати.
Але найсмішніший випадок був такий. Виступаємо ми в Палаці культури, у Мар’їнці. В залі, звичайно, сидить весь райком і райвиконком, ще, може, трохи пенсіонерів, бо це середина будня, коли люди на роботі. Отримую я поміж записок і таку: «Прослухавши вашу біографію, не зустрів такої дати, як 1955 рік. Ви про це нічого не скажете?» (записка була російською, подаю її в перекладі). «Що ж, – кажу я, прочитавши вголос цю записку, – автор щось трохи переплутав, бо я розповідала не свою біографію, а свою виборчу програму. Проте бачу, що авторові відомо дещо з моєї біографії, і він хотів би, щоб я тут про це розповіла.
Але ви ще раз переплутали, шановний. В 1955 році я вже приїхала на Донбас, а в тюрму мене посадили в 1952 році, коли мені було шістнадцять років». – «Сімнадцять!» – раптом вигукує дівиця, яка сидить в першому ряду, з вигляду типовий інструктор райкому. Я поблажливо посміхаюсь їй: «Ви не досить точно вивчили мою біографію. Сімнадцять років мені виповнилось 31 березня 1952 року, а вперше мене взяли 13 березня, коли я ще не мала сімнадцяти років». Дівиця зніяковіло кліпає очима, залом проходить веселе пожвавлення. Зрештою, стати депутатом мені тоді так і не вдалося, але й голова райвиконкому не пройшов, і це, мабуть, було найбільшою несподіванкою його номенклатурного життя.
А тепер знову вертаюся в той сіренький березневий день. Отже, все було підготовлене для того, щоб «узяти» мене, все начальство сиділо по своїх кабінетах, всі ж рядові виконавці чатували на вулицях. Прийти і арештувати мене вдома вони з якихось причин не могли. Може, боялися, що я в останню хвилину поставлю який-небудь вазон на вікно (пам’ятаєте епізод з Плейшнером в Женеві, отой, що з кінофільму «Шістнадцять миттєвостей весни»?) Може, для цього все-таки було потрібно санкцію прокурора, а він не погоджувався, не бачачи достатніх підстав? Словом, мене вирішили «брати» на вулиці, обставивши це як чисту випадковість. Але для цього було потрібно, щоб я не лише вийшла з дому, а й пішла саме тією вулицею, де вже на мене чекала «підсадна качка» з двома міліціонерами. Зрештою, може, тих міліціонерів було більше, лише вони трималися осторонь? Але навряд! Все-таки, було б повним безглуздям вважати, що те дівчисько носить з собою якусь вогнепальну зброю і почне відстрілюватись. Ну, а щоб голими руками взяти її, двох молодих здорових чоловіків було більш ніж достатньо. Словом, як не міркуй, а виходить, що ті мої подружки зайшли до нас тієї неділі не випадково, а були заслані з цілком конкретною метою: виманити мене з дому і повести саме цією вулицею. Що вони з успіхом і зробили.
Ну, як мене «брали», я вже розповіла, тож не буду повторюватися, а продовжу з тієї миті, як ми вчотирьох, – я, та жінка і два міліціонери, – зайшли в приміщення районного відділу міліції. В тому приміщенні було багато якихось людей у формі, і при нашій появі вони дружно сунуть на нас, збуджено вигукуючи: «Что случилось? Что произошло?» Це вперше в житті я потрапила в міліцію (не рахуючи тієї пригоди на вокзалі в Рівному) і тому нічому не дивуюся. А дивуватися є чому. Наприклад, чому в неділю все начальство зібралося докупи? І чому вони прийшли в таке збудження від того, що два міліціонери зайшли з двома жінками цілком пристойного вигляду? І так їм усім закортіло негайно дізнатися, що трапилося? Отож, стоїмо ми посеред кола цілком дорослих і серйозних людей, яким цілком доросла (як я пам’ятаю, їй на вигляд було років тридцять) жінка всерйоз повторює безглузду вигадку про те, як вчора я стояла за нею в черзі і витягнула з її пальто документи і гроші, а сьогодні вона пізнала мене з описів людей, які мене бачили. «Я ей могу простить эти деньги, – проникливо говорить вона, – только пусть она вернет мне паспорт, потому что я здесь в командировке, и мне без документа никак нельзя». – Но как она у вас их вытащила? – питається хтось, щоб вдати, що йде справжнє розслідування скарги. «А вот так!» – відповідає жінка і обома руками робить жест, щоб показати, як я до неї залізла в кишеню. І тут стається «прокол» – в її пальто взагалі нема кишень! «Ну, я вчера была в другом пальто, которое с карманами», – відразу знаходить вихід зі становища вона. Ви бачили таку модницю? Їде у відрядження і бере з собою запасне пальто. А що – не ходити ж весь час в одному! Таке неправдоподібне пояснення нітрохи не бентежить доблесну міліцію, і ті, навіть не запитавши імені тієї жінки і звідки вона приїхала,і що робить в Костополі, всі повертаються до мене і починають умовляти, щоб я віддала вкрадене.
Це тепер я така розумна, що якби в моєму домі спробували робити обшук, то я б вимагала спочатку показати санкцію прокурора. А тоді дурне перелякане дівча думало лише про одне: як би швидше спекатися цієї безглуздої історії. Я не пам’ятаю, але не виключено, що я сама запропонувала піти до мене і подивитися, що ніяких грошей у мене взагалі нема. І абсолютно «темна пляма» – як ми добралися до мого дому. Просто вже я в нашій з подругою кімнаті, здається, сусіди в ролі понятих (ні, вони прийшли пізніше, вже коли явились емгебісти!) і два міліціонери (чи це були ті, які мене на вулиці затримували, чи інші, я була надто перелякана і розгублена, а тоді на мене нападає якась така «психічна сліпота», коли я ніби й бачу і чую, а заразом воно проходить крізь мене, не затримуючись у моїй свідомості). Я витягую з-під ліжка свою валізку, відчиняю: в ній лежить моя від тижня найбільша радість – новесенька сукенка. Історію її я розповім дещо пізніше, коли дійде до того, як я оголосила голодівку, бо це цікава історія, але зараз не час відвертати увагу від найголовнішого. Ще в валізці лежать дві, теж уже згадувані книжки: «Житія святих» і «Панна Мері». Ну, і, розуміється, мої щоденники, клапті паперу з записаними віршами, кілька листів від мами. Від батька листів не було, бо йому можна було писати лише два листи на рік. Саме так! І коли через 30 років Славко Чорновіл пробачався у листі, що рідко пише, бо йому з табору в Якутії дозволено писати всього два листи на місяць, я написала йому, щоб не скаржився, бо це ж у дванадцять разів більше, ніж дозволялося моєму батькові.
«Е-е! – сказав міліціонер, заглянувши в мою валізку, але навіть пальцем не торкнувся там нічого. – Я вижу, что нам здесь делать нечего. Это дело эмгебе». І вже один з них залишився з нами, а другий вийшов. Не знаю, чи він таки дійшов до того будинку, де в Костополі було відділення МГБ, можливо, що й так, бо це було зовсім недалеко. А може, його вже перестріли по дорозі, бо якщо в міліції зібралося усе начальство, то тим більше мусили бути напоготові наші доблесні чекісти. Це ж, властиво, була їхня «здобич», міліція мала лише затримати державного злочинця і тут же передати їм. В усякому разі, ми недовго сиділи і чекали, поки прийдуть емгебісти. Ті серйозного загального обшуку в кімнаті робили і коли я з ними виходила з дому, то ніяких речей з собою не брала. Мені сказали: «Вам доведеться піти з нами». Ага, а куди ділися ті два міліціонери? Вони зникли, як тільки з’явилися емгебісти. Може, зітхнули полегшено, бо хіба то їхня робота – бути «шестірками» в іншого відомства? Про «вкрадені» гроші і паспорт вже навіть для годиться не згадали. Отак були – і нема.
В приміщенні відділення МГБ теж усе начальство було в зборі. Ну, бо як же: нарешті взяли оту хитру бестію, яка вже два роки морочить голову чекістам двох районів (а ще Рівне і мій рідний Городець, то, виходить чотирьох). Насамперед вони мене постаралися «розколоти»: признайся та признайся, з якого часу ти почала свою антирадянську діяльність? А в чому мені було признаватися? Що відколи я себе пам’ятаю, то була душею за самостійну Україну, бо так настроєні були всі ті люди, між якими я росла: дібровицька інтелігенція, городецькі селяни, мої власні батьки? Ну, але ж не була я справді ідіоткою, щоб отак просто у вічі заявити цим серйозним дядям з погонами на плечах: так, я проти радянської влади, і Сталін ніякий не батько, а кат українського народу! Я вдавала, що здивована і навіть обурена таким запитанням, і уперто заперечувала, що в мене є якісь антирадянські настрої. Дивно: я добре пам’ятаю розташування кімнат в тому будинку, я могла б намалювати схему, де сиділа я, а де емгебісти, але не пам’ятаю ні їхніх облич, ні імен. І про що вони конкретно питали, не пам’ятаю, щоб вони намагались мене в чомусь «уличить». Зрештою, в них не було ні найменшої зачіпки, та й вони, мабуть, не хотіли показати, що вони знають (а точніше, що вони нічого не знають). В усякому разі, не буду брехати, мушу сказати, як воно було: костопільські емгебісти не били мене, не погрожували, не кричали навіть, просто півдня і ще чи не цілу ніч водно умовляли, щоб я призналася в своїй антирадянській діяльності. Пізньої ночі мені читали гарно укладений протокол допиту, в якому я признавалася, що після арешту батька в мене виникли образа на радянську владу, в результаті чого сформувалися антирадянські погляди. Чи я підписала той протокол? Далебі, не пам’ятаю, але схильна думати, що таки підписала. Ви б цього не зробили? Ага, постарайтеся уявити, що вам всього-навсього шістнадцять років, що вас з дитинства вчили слухатися старших, а тут чи не десяток тих «старших» багато годин підряд переконують тебе, що ти повинна це підписати. Зате потім мені дозволили до ранку поспати на дивані, а вранці принесли сніданок. Ах, що це був за сніданок! З ресторану, ви собі уявляєте? Я вперше за два останні роки поїла так ситно, а так смачно... так смачно я не їла вже, мабуть років шість, з часу арешту батька. Там був м’ясний бульйон, котлета з картопляним пюре, біла булка і навіть цукерки. Намагаюся уявити собі емгебіста, який брав в ресторані мені сніданок. Щось він мусив при тому відчувати, коли взяв ті цукерки. Думаю, якби я була років на десять старша, він би про них не подумав.
Словом, поїла я всмак, після чого мене посадили в кузов вантажної машини і повезли. Куди? Або я знала? Мені не сказали, а я не питала. Маю таку своєрідну звичку: не задавати питань в ситуації, в якій десять інших людей задали б десять питань кожен. Отож, їхала я на тій машині,між двома солдатами, і ми всю дорогу мовчали. Було майже так, як у пісні, яку я на той час ще не знала: «Сіла на машину, сльози на очах, а довкола мене з крісами в руках. Сіла на машину, машина жене, минає хатину, де батько живе. Минає хатину і рідне село, аж на залізницю авто завезло».
Приїхали ми в Рівне. В оточеному зі всіх сторін муром подвір’ї зсадили мене з машини. То був будинок Рівненського управління МДБ, і в ньому мені довелося провести найближчі дві доби. Знову ж таки ці два дні мені зовсім загубились. Пам’ятаю лише, що їсти мені носили з ресторану (чи з їхньої їдальні, але це було смачно), а от спати мені доводилось просто на письмовому столі в кабінеті, в той час, як емгебіст (не солдат, а саме емгебіст) куняв біля мене на стільці. Що мене питали? Далебі не пам’ятаю! Пам’ятаю тільки, що поводилися зі мною цілком чемно, не били, не кричали, не погрожували. І не задавали якихось конкретних питань, не вимагали конкретних зізнань. Мені здається, вони тоді найбільше дбали, щоб не показати мені, що саме їх цікавить і що вони знають. Отож, мені напряму не ставили вимогу, мовляв, признайся, що ти зв’язана з бандерівцями, – це я пам’ятаю точно. А було таке, що мені диктували якісь безглузді фрази і вимагали, щоб я їх писала друкованими літерами. Я написала, але тоді так і не дізналася, що йшлося про ті листівки, які я півтора роки тому поширювала в Острозі (хоча «поширювала» – це надто голосне слово для отих кількох саморобних листівок). Це вже пізніше, коли мене «всерйоз» арештували, слідчий прочитав мені акт експертизи, яка неспростовно установила, що було написано моєю рукою текст тих листівок (а точніше, однієї листівки, бо лише одна протрапила до наших «органів», при ній була доповідна записка дільничного уповноваженого, який її знайшов. А того тексту, там було, аж два слова – «Борітеся – поборете!» Зрештою, їх було досить для експертизи.
Чи мені було тоді страшно? Ні. Не можна боятися чогось, чого ти не знаєш. Якби я справді була зв’язана з бандерівцями,я, може, боялася б, що їм щось відомо, що мене почнуть бити, що я не витримаю і «розколюсь». Але оскільки я не почувала себе ні в чому винною (про свої «антирадянські настрої» я нікому не розповідала, а про ті нещасні листівки давно забула, як і про свої розмови з дівчиною, що була приставлена до мене в Острозі), то я почувала себе... Зрештою, як я себе почувала? Я вже писала, що іноді мені сняться сни, які я сприймаю, як дійсність. А тоді я почувала себе так, наче мені сниться безглуздий сон, і я добре усвідомлюю, що це сон, а тому нема сенсу щось робити, лишається терпляче чекати, коли він скінчиться або коли ти прокинешся. Отож, я не плакала, не скандалила, не просилась, не обурювалась, а терпляче сиділа (на нормальному стільці, а не якійсь там прикованій табуретці, про яку так часто згадують в мемуарах) і відмовчувалась, а коли вже мовчання ставало надто нечемним, – я ж була добре вихована дівчинка, – ухильно відповідала щось неозначене. Ні, я ніколи не була проти радянської влади, ну, що ви! Мене не цікавить політика, я вчуся, я надіюся, що після закінчення педучилища мені як відмінниці вдасться вступити в університет. Ах, як мені потім відгукнувся той університет! Зрештою, чи я справді тоді мріяла про той університет? Признаюсь, що до свого арешту я жила, наче пливла за водою. Не було в мене ніяких життєвих планів, не мріяла я стати письменницею чи ще ким, я просто жила, як живеться, єдиним моїм бажанням було дістати хорошу книжку (хоча поняття «хорошої книжки» було в мене дуже примітивне, я з однаковим інтересом читала «Анну Кареніну» Толстого і «Кавалера Золотої Зірки» Бабаєвського, «Алітет відходить в гори» Сьомушкіна чи «Щастя» Павленка), і тоді я могла цілий день не відриватись від неї. Ото ще аби голод не дуже надокучав.
Закінчилося це моє «перше сидіння» тим, що мене привели в якийсь дуже шикарний кабінет, у якому військовий з шикарними пагонами почав зі мною бесіду. У той час йому подзвонили, з’ясувалося, що до нього їде перший секретар обкому компартії, а його на прохідній не пускають. Господар кабінету розпорядився негайно пропустити, і от двоє солідних людей – начальник обласного управління МДБ і перший секретар обкому комуністичної партії (здається, якщо я не помиляюся, це був знаменитий Бегма) – по-батьківськи умовляють смаркате дівчисько, що воно повинно любити радянську владу і допомогати їй боротися з ворогами. Ну, я сиджу і підтакую. Не тому, що я злякалась, повторюю, я не боялася. Я не усвідомлювала, яка небезпека мені загрожує. Просто поступати в даній ситуації інакше було б екстравагантністю, а на екстравагантні вчинки я ніколи не була здатна. Закінчилося це тим, що начальник великодушно оголосив мені, що я можу повертатися до Костополя. Усі мої гріхи перед радянською владою мені пробачено, але я повинна пообіцяти, що більше нічого робити не буду. Я охоче пообіцяла, бо таки дійсно зовсім не збиралася скидати радянську владу, але зауважила, що в мене в педучилищі можуть бути неприємності за прогули. Начальник заспокоїв мене, що вони все влаштують, і відпустив. Я тоді вирішила, що назавжди. Виявилося – лише на два місяці.
А тут іде епізод, який мені дуже хотілося б пропустити. Бо дуже я не люблю таких розмов... ну, на сексуальну тему. Зрештою, я не вважаю, що секс – це щось таке зовсім антиприродне і з ним треба боротися. Навпаки, це цілком природна річ, і найбільш поетичне почуття – кохання чоловіка і жінки – виросло, зрештою, на цьому грунті і, зводиться знову ж таки до цього. Але розмов про це я не люблю. Ну, так уже я вихована, так в мене склалося життя. У книжках, які я читала, всі стосунки між чоловіком і жінкою, зводилися до поцілунка (навіть в найбільш «розпусній» книжці, яку я на той час прочитала, «Легенді про Тіля Уленшпігеля», жінка Ламме Гудзака відмовляється цілуватися в губи, щоб не мати дитини, а гулящі жінки – вони просто гуляють: співають, танцюють, п’ють вино, сидячи на колінах у чоловіків).
Ну, гаразд, але вертаємося в Рівне і в 1952 рік. Отож, вивели мене з того шикарного кабінету, але відразу не відпустили, а ще я сиділа в скромнішому кабінеті і чогось чекала. Здається, касира, який мав мені дати гроші на квиток. І, звичайно, сидів зі мною якийсь службіст і так собі балакав про те про се. Між іншим, згадав ім’я хлопця, в якого я так смертельно була закохана в Острозі, і запитав: «Ты ему отдавалась?» Я не зрозуміла, про що він запитав, клянусь! Але через своє нерозуміння я все-таки зрозуміла, що це якесь непристойне питання. Я так розгубилася, що глянула на нього круглими очима і запитала: «Как?» І знаєте – тут він розгубився! Йому стало соромно; я, здається, вже писала, що іноді можу уловлювати біополе інших людей, так ось, йому стало дуже соромно, він засіпався на стільці і ледве видушив з себе: «Ну, что, ты не знаешь, как?» І все. Більше на цю тему не було ні слова. І мене випустили, я бігла до вокзалу, і мене трясло. Не від того, що я нарешті усвідомила всю небезпеку, яка мені загрожувала і яка начебто минула, а від отієї останньої розмови, непристойності якої я теж не усвідомлювала, але підсвідомо відчувала. Може, через це в мені на все життя виробилася огида до розмов на таку тему?
І от я вже знову в Костополі, знову в педучилищі. Далебі, не пам’ятаю, чи мені наказували, щоб я нікому не розповідала про те,що зі мною було протягом цих кількох днів, але я таки сама не розповідала. Ну, звичайно, дівчата запитували, тим більше, що між ними були свідки того, як мене «брала» міліція, і всім було цікаво, що ж там було далі. Але я збувала цікавих короткою фразою, що та жінка помилилася і ця помилка з’ясувалась. І от стою я на перерві в коридорі і бачу, що йде один з костопільських емгебістів. Я щойно писала, що всі вони залишились для мене безликими і безіменними, а ось цього я чомусь вирізнила і навіть прізвище його досі пам’ятаю: Андрущенко. Він привітався зі мною і пішов до директора, а я влетіла в клас і радісно завищала: «0й, дівчатка, знаєте, кого я щойно бачила!» Ви бачили цю ідіотку: Сибіром запахло, а вона стрибає від радості, що з нею симпатичний дорослий чоловік привітався і що вона з ним знайома! Знала б я, яке з ним буде наступне побачення!
А наступне побачення відбулося через два місяці – 20 травня 1952 року, коли мене таки арештували, На цей раз згідно з всіма класичними правилами – вночі. Чому саме вночі, я цього ніяк не можу зрозуміти. Щоб ніхто не побачив? Ну, то й що, все одно ж на другий день дізнаються! Отак я звечора лягла спати і розбудив мене знайомий, – отого самого симпатичного емгебіста, – голос: «Гордасевич, вставайте, гості прийшли!» Я прокидаюся і бачу, що в кімнаті горить світло, моя подруга стоїть одягнена, ну, і поруч з нею скількись там чоловіків, серед яких і мій знайомий. Але ж не буду я одягатися в присутності мужчин! Вони слухняно виходять, але повертаються в ту ж мить, коли я застібаю останній гудзик. Входять і починають робити обшук. А ми з подругою сидимо одна проти одної на своїх постелях і регочемо. Ні, це не нервовий сміх від страху, а звичайний безжурний сміх молодесеньких дівчат, які зовсім не можуть зрозуміти, що відбувається, і те, що мало б жахнути своєю безглуздістю, здається тільки смішним. Та от обшук закінчено, і мій знайомий говорить мені: «3беріть свої речі, вам прийдеться пройти з нами». Йому було потрібно більше часу, щоб вимовити цю фразу, ніж мені, щоб зібратися. Взяла свою фанерну валізку, чомусь вклала в неї простирало. Чому саме? Може, тому, що брати зовсім порожню валізку було незручно, а єдине моє плаття було на мені, та ще я надягнула свою єдину трикотажну кофту. Мені здавалося, що я дуже елегантно одягнена: ситцеве платтячко, блакитне в червоні сунички, і темно-блакитна кофта, яку я щойно купила, витративши на неї половину стипендії. Тепер не знала, як доживу до наступної стипендії, але вже давно минула зима, і не могла я ходити в пальті, та ходити в самому ситцевому платті з коротким рукавом теж не можна було. Бо весна того року була холодною на відміну від попередньої. Ніби вчора це було: сонячний весняний день, я з подружками безтурботно йду центром Острога. «Дівчино, ви загубили хустинку!» – кричить мені зустрічний незнайомий хлопець, я злякано хапаюсь за короткий рукав платтячка, а він весело сміється: «Перше квітня!» Отже в 1951 році 1-го квітня я йшла вулицею в самому платтячку, і мені не було холодно. А в 1952 році за день до мого арешту, тобто 18 травня, випав сніг і рясно укрив зелені дерева. Тому мені довелося піти на такий відчайдушний крок і купити ту блузку. Не шерстяну, ні, таку саму дешеву, бавовняну, зате мого улюбленого кольору: трохи світлішого, ніж волошки, і трохи темнішого, ніж незабудки. І правильно я зробила, що ризикнула, бо чекати наступної стипендії мені вже не довелося, а блузка в мене таки була. Правда, через неї мені потім довелося пережити велику трагедію.
Беру я свою валізку і збираюся виходити. Так легко і просто, ніби забігла до мене подружка і покликала в кіно. Ні, я зовсім не граю роль отакої безстрашної революціонерки, я просто не чекаю нічого страшного. Адже сказало мені таке високе начальство, що я можу іти собі, вчитися і спокійно жити, аби тільки я нічого проти радянської влади не робила. А я ж не робила! Отож, я збираюся вийти з кімнати, певна, що повернуся сюди... ну, через кілька днів. А симпатичний Андрущенко знає, що я сюди вже не повернуся ніколи, сказати цього мені він не має права, але совість у нього трохи є. «Хоч попрощайтеся з подругою!» – говорить він мені, і я недбало чмокаю подругу в щічку і навіть не прошу її написати моїй мамі чи зайти до баби, яка живе в кількох кроках звідси.
Я йду нічними вулицями Костополя і не знаю, що, власне, моя юність вже закінчується, що в мене починається нове життя, в якому вже ніколи не буде місця безжурності, бездумній радості, впевненості в тому, що попереду велике, таємниче і прекрасне життя. І навіть нічого робити не треба, воно саме прийде. Я не знаю, яке саме воно буде, але догадуюсь, що прекрасне.
Чому ж мене все-таки перший раз випустили? Найперше, що мені спадає на думку: наші доблесні чекісти були таки дуже певні, що я маю зв’язки з лісом. Інакше чого б я туди ходила? Але в них не було ні найменшої ниточки, за яку можна було б зачепитись. От вони й вирішили мене «взяти»: ану ж я з переляку «розколюсь» або принаймні проговорюсь? Оскільки я не проговорилася, то мене випустили з розрахунком, що або я побіжу в ліс доповісти, що зі мною було, або ті, з лісу, будуть шукати зустрічі зі мною. Отут мене і застукають. Але минає місяць, минає другий, а застукати не вдається. А почату справу в архів не спишеш, там же стільки доповідних, актів, свідчень, протоколів, заяв – як вони ще там називаються, ті папери, які складаються в папку з інтригуючою іноземною назвою – досьє. Тож оскільки «чека не помиляється», справу можна було закінчити лише тим, що людину арештовано і засуджено. Тим більше, що вже було досить підстав і так: ота сама листівка, вірші, доноси. Ха, доводилося судити людей, в яких і десятої частини того не було!

* * *
В житті бувають збіги, яких і найпримхливіша фантазія не в змозі вигадати. Бо оцей епізод про день 20 травня 1952 року я закінчую 20 травня 1992 року, рівно через 40 років. Ні, я не підганяла під цю дату спеціально, я навіть не думала про це, саме сьогодні до мене дійшло усвідомлення, що це ж кругла дата. І я взяла торт і пішла до свого сина і його дружини, моєї повної тезки – її теж зовуть Галина Гордасевич. Третя відома мені Галина Гордасевич живе в Москві і ніякою родичкою нам не доводиться, хоча я дуже б хотіла мати її сестрою, така це інтелігентна, мила і добра жінка. Так ось, сьогодні ми сиділи під кущем розквітлого бузку, пили шампанське і чорну каву, заїдаючи тортом, і я співала тюремні пісні, яких ще не знала сорок років тому, і розповідала про той далекий день.
Але перш ніж я продовжу свою розповідь про той далекий-предалекий (сорок років, Боже мій, попереду в мене вже напевно нема сорока років!) день, я хочу зробити ще невеликий екскурс у сьогоднішній день. Бо ще отакий збіг; вчора я отримала газету, а в ній стаття про Степана Сороку, який відсидів 25 років за те, що підлітком розповсюджував саморобні антирадянські листівки, підписуючи їх абревіатурою КОУН, що розшифровувалося, як «Кричільська організація українських націоналістів». За рядками автора статті відчувається, що, мовляв, ніякої організації не було, бо ж хіба це організація – один підліток? А я кажу: була Кричільська організація українських націоналістів! Бо це ж той самий Кричільськ, де три роки вчилась я і де я темної зимової ночі зірвала червоний прапор над клубом і втопила в ополонці на Горині. Отже якщо в один час в одному місці однаковою діяльністю займаються бодай двоє людей – це вже організація. А що вони один з одним незнайомі – це вже деталі. В організації за правилами конспірації її члени мали бути незнайомими.
А ще вчора я отримала реабілітацію. Бо вже були реабілітовані тисячі людей, включно до Левка Лук’яненка і В’ячеслава Чорновола, які таки намагалися повалити радянську владу, а Галина Гордасевич ходила нереабілітованою. І от прийшло й мені. Мій син довго і уважно розглядав цей документ, потім сказав: «Досі я тільки читав про реабілітацію, ну, в Разгона і в інших, а оце сам це тримаю в своїх руках. І це стосується моєї рідної матері».
Тих, кому цей документ не довелося бачити, мушу розчарувати. Це дуже несолідний документ: звичайний стандартний аркуш жовтуватого паперу, на якому дуже блідий текст, відкатаний на ротаторі, і в нього вписано, що треба, вже від руки. І печатка. Печатка вже неіснуючої держави Союза Советских Социалистических Республик з гербом, де всю земну кулю оповито вінком з пшениці, що маскує під собою колючий дріт. Зате обидва тексти, – і той, що надрукований, і той, що вписаний, – українською мовою. Правда, в друкованому тексті замість «і» стоїть паличка, а в рукописному чиясь рука автоматично написала «УК», а потім спохватилася, підтерла і виправила на «КК» («карний кодекс», а не «уголовный кодекс»). Ну, гаразд, мені цей папірчик коштував усього «02 роки 07 місяці 03 дні». А як почувають себе люди, яким довелося провести в Гулазі (не треба цього слова перекладати на українську мову, нехай воно залишиться в своєму первісному звучанні) десятки років? А як почувають себе люди,в яких батько півстоліття тому був розстріляний, вони його навіть не пам’ятають, а ось тепер вони отримали паршивенький папірець з блідим ротапринтним текстом, що, мовляв, це було помилкою?
Люди! Якщо у вас є бодай крихта совісті, якщо у вас є бодай крихта розуму, не допустімо повернення того режиму! Зрозумійте, що в такому випадку ви, ваші діти, ваші внуки теж можуть потрапити в ті страшні колеса репресивної машини. І не врятує вас те, що ви, мовляв, усією душею за радянську владу і комуністичне майбутнє. Хіба Троцький, чи Бухарін, чи Зінов’єв були проти? Та вони тисячі людських життів поклали за ту ідею, а потім і для них закінчилося кулею в потилицю чи сокирою по голові. І не надійтеся, що, мовляв ідея дуже хороша, просто трапилося так, що за її втілення взялися взагалі нехороші люди. Де б не бралися за ту ідею, почавши від азіатського Китаю і країни древньої цивілізації Камбоджі і до цілком європейських країн Югославії і Німеччини, – скрізь це зводилося до злиденного життя, тоталітарної влади і масових репресій. Просто в Німеччині прикордонники стріляли по окремих людях, які намагалися перелізти через берлінську стіну, а в Камбоджі рубали лопатами десятки тисяч людей. Будьте пильні, люди, будьте передбачливі!
Але досить всіх відступів, тим більше, що це справжній парадокс, – відступ з минулого в сучасне. Повертаємося в 20 травня 1952 року. В уже знайомому приміщенні, куди мене привели, на мене вже ніхто не звертав уваги, ніхто не допитував. Просто протримали до ранку, посадили на машину і повезли вже знайомою дорогою до вже знайомого подвір’я. Тільки тут відбувся збій в уже знайомій процедурі, бо повели мене не до вже знайомого багатоповерхового будинку, а до такого собі одноповерхового. І тут мені вперше довелося пережити «шмон». Хочу сказати, що за ті кілька років, які мені довелося провести за колючим дротом, я не чула, щоб політичні в’язні надто широко користувалися блатним сленгом. Але з того були винятки, і до них належали слова «шмон», «шманати». Мені здається, що це був підсвідомий психологічний захист від того страшного, що відбувається з тобою. Бо коли ти називаєш це явище словом з нормальної людської мови, то цим самим наче визнаєш за ним право існувати в нормальному людському житті. А «шмон» – такого слова в людській мові нема, і все, що стоїть за ним, поза межами людського світу. «Раздевайтесь!» Я слухняно роздягаюсь до останньої нитки, в вправні жіночі пальці прощупують кожен рубець. Потім вони так само професійно-байдуже прощупують мої коси («поганенькі кіски»!). «Раскройте рот!» «Поднимите руки!» «Присядьте!» Здавалося б, апогей приниження людини – оце заглядання. Але, зрештою, я мала можливість переконатися, що в цьому був певний сенс. Бо розповідала одна урка (так тоді називалися професійні злодії і злодійки. Цікаво, як вони називаються нині), як її одна подруга умудрилася зняти годинник з руки начальника тюрми, коли він зайшов до них в камеру. І заховала вона той годинник саме в те місце, звідки на світ появляється нова людина.
І знову таки я не можу втриматися від «ліричного відступу». Через багато-багато років, коли я вже була письменницею і збиралася написати повість про чоловіка, який потрапляє в тюрму, я, щоб не допустити анахронізмів, завела знайомство з одним донецьким прокурором. Це був дуже літній чоловік, який незабаром пішов «на заслужений відпочинок». Він мені не видався дуже мудрим, іноді я впадала в досаду, коли він не розумів моїх питань і відповідав зовсім не те. Але я всі недоліки пробачила йому за фразу: «Я всегда старался не отправлять человека в тюрьму, если в этом не было крайней необходимости. Тюрьма – это слишком сильное испытание для человека». Він мав рацію, цей літній чоловік з багаторічним партійним стажем (бо ж в Радянському Союзі безпартійна людина не могла бути прокурором). Людина, яка потрапила в тюрму, виходить звідти духовно скаліченою. Навіть якщо це була цілком порядна людина, яка потрапила в тюрму цілком випадково, і нічого особливого з нею там не було, і її врешті-решт виправдали і випустили, ніколи вже ця людина не буде такою, як була «до того». В популярному фільмі «Вокзал для двох» популярного кінорежисера Ельдара Рязанова є, на мою думку, геніальний епізод. Пам’ятаєте цей фільм? Інтелігентна, порядна людина, музикант за професією, потрапляє в тюрму за вбивство. Хоч і вбивство було ненавмисне: вискочила вночі людина просто під машину, до того й за кермом сидів не він, а дружина, але раз є труп, то хтось за те має нести покару. І ось наш герой вже в таборі, судячи з того, як скрипить сніг, на далекій півночі. Але, мабуть, йому там не дуже гірко живеться, музиканти і в таборі потрібні. Та й начальник там – батько рідний, досить послухати, як він розмовляє з ув’язненими. На «ви» розмовляє! Він то на «ви», а рядовий черговий на «ти», хоч він нашому інтелігентному героєві міг би сином бути. І обшукує, перш ніж пропустити. Правда, тут він всього-навсього виконує інструкцію та й то дуже недбало: змусив зняти валянки, заглянув у них – от і весь обшук (пробачаюсь, шмон!) А далі йде той епізод, який мені різонув по душі. Наш герой заходить в незнайомий дім, де бачить шикарно накритий стіл. І от він, злодійкувато озирнувшись, хапає зі столу апельсин і ховає за пазуху. Слухайте, це ж страшно! Я на сто відсотків певна, що до тюрми цей чоловік не дозволив би собі вкрасти шматок хліба, навіть якби помирав з голоду. А кілька місяців тюрми – і вже моральні табу порушені, і вже межі між дозволеним і недозволеним розмиті. А все це тому, що в людини нема почуття самоповаги.
І от переді мною відчиняються залізні двері, замкнені не пам’ятаю вже на скільки замків, я по двох східцях (оце я вже пам’ятаю) спускаюсь в недовгий коридор, по обидва боки якого йдуть замкнені двері. Я ще не знаю, що оті круглі крихітні віконечка в дверях називаються глазками (не вічками, ні, ніхто не називав їх вічками, тільки глазками), а дверцята під ними – кормушками. Двері за моєю спиною з грюкотом зачиняються. «От і все! – каже хтось в моїй голові. – От і все!» Що «все», я не знаю, ніякого розпачу чи страху не відчуваю, хібащо розгубленість, але цю розгубленість я з усіх сил намагаюсь не показати цим незнайомим людям з мертвими обличчями і порожніми очима. Я роблю те, чого вони вимагають, роблю відразу, щоб вони не були змушені на мене кричати, я не знаю, що я зробила б, якби вони на мене крикнули, але я не хочу до цього допускати. Але, разом з тим, я не кваплюся, а з усіх сил намагаюся бути гордою і байдужою. Я не роблю ні найменшої спроби сама з ними заговорити, не задаю ніяких питань, не протестую. Вони для мене існують, як якісь предмети, існування яких доводиться враховувати, але з якими не вступиш в спілкування.
От про що обов’язково згадується в усіх мемуарах, – це перше знайомство з камерою. І в кожного мемуариста це враження дуже гнітюче, незалежно від того, потрапив він в одиночку чи в камеру на сто чоловік. Мушу розчарувати свого читача: нічого такого я не відчула. Я потрапила в нормальну кімнату нормальних розмірів (десь так 12-16 квадратних метрів) із чисто побіленими стінами і чистою дерев’яною підлогою. От лише вікно тут було ненормальне: невелике, розташоване так, що в нього не заглянеш, та якби й заглянула, то все одно нічого не побачиш, бо ззовні на нього навішено щита, який залишає лише невелику щілину в небо. Ну, і, звичайно, грати. А от скла не було зовсім. Не знаю, чи то його на літо виймали, чи так було круглий рік. В усякому разі, мені повезло, що сидіти довелося влітку: холод не докучав, а свіжого повітря було вдосталь. Щодо меблів, то в камері була єдина річ, яка заслуговувала на цю назву: настінна полиця, яка висіла якраз під вікном. Чи, може, оту дерев’яну діжку в кутку теж слід би віднести до меблів? Що вона зветься парашею – це вже я знала. Десь читала, в якійсь книжці, здається в «Воскресении» Льва Толстого. А от що складена в протилежному від параші кутку камери постіль називається чомусь «кантик», цього я ще не знала. У «кантик» насамперед складалися матраци, потім подушки, зверху ковдри і простирала, а все це застилалося ковдрою. «Кантик» мусив мати форму куба з максимально можливими чіткими гранями. Чомусь начальство надавало дуже великого значення «кантику», і якщо його форма не задовольняла чергового, звучала команда: «Перестелить!» А більше в камері не було нічого. І нікого. Окинувши її загальним поглядом, я поклала на підлогу свій вузлик з речами (бо валізку в мене забрали) і почала розглядати свою нову квартиру детальніше. От намагаюся пригадати, як там було з посудом: видавали нам оте найнеобхідніше – миску, ложку і «кружку» – чи, роздаючи їжу, давали її вже в мисках, а потім їх збирали? Ну, не пам’ятаю, хоч убий! Думаю, що мали б видавати, але тоді як же ми їх мили, поївши? Зате добре пам’ятаю, що лежала на полиці книжка і що це були збірка творів Миколи Гоголя.
Спробуйте уявити себе на моєму місці: тобі щойно виповнилося сімнадцять років, тебе вночі підняли з постелі, привезли в Рівне, посадили в одиночну камеру, і ти зовсім не знаєш, за що тебе сюди посадили і скільки тут тобі сидіти. Ні, я не злякалась, іще раз повторюю: не можна боятися того, чого ти не знаєш. Отоді, перший раз, поки мова йшла про вкрадені гроші, я боялася. Бо там було все зрозуміло: в жінки вкрали гроші, вона думала, що це я зробила. От тільки цікаво, як вона могла мене впізнати, якщо я стояла за нею? Але тоді мені це не спадало на думку, я лише боялася, що в педучилищі дізнаються і, до лиха, виключать мене як злодійку. Адже виключили в Острозі з педучилища хлопця, який украв гроші в свого товариша. А тепер абсолютно не розуміла, що відбувається, і тому мене не брав страх. Зрештою, я ще й пам’ятала, що мене оточують мої «ідейні вороги», оті самі, що про них в піснях співалося: «Розгулявсь червоний Сталін-кат». Ну, ні, не побачите ви, щоб я вас злякалася! Я гордо звела голову, ще вище задерши свого і так кирпатого носа, і вирішила, що скільки б мені тут не довелося пробути, я мушу поводитися так, щоб розумно використовувати кожну хвилину. І я беру книжку, розгортаю і починаю, ходячи по камері, вчити напам’ять: «Знаете ли вы украинскую ночь? Нет, вы не знаете украинской ночи!» Ну, і так далі, весь цей уривок. Ходжу собі і намагаюся не реагувати на те, що заслонка над отим круглим віконечком весь час піднімається і хтось через нього заглядає. Ну, і чхати я хотіла, хай собі заглядає! Це як же я, мабуть, спантеличила своєю поведінкою чергового. Ну, як же, привезли шмаркате дівча, вкинули в камеру, а воно не плаче, не кричить, не б’ється в двері, а ходить з кутка в куток і щось шепоче. Чи, часом, не з’їхала з глузду?
Зрештою, насамоті мені довелося бути дуже недовго. Ще чи не того самого дня до мене вкинули молоду дівчину, трохи від мене старшу, а ще десь через день чи два нас перевели в сусідню камеру, де вже було три жінки.
Думаю: від чого залежить, що ми щось пам’ятаємо, а щось ніяк не тримається в нашій пам’яті? При тому іноді якась дурниця пам’ятається так, наче це вчора було з тобою, а щось важливе з усіх сил намагаєшся пригадати – та ба! Я наче мала добру пам’ять, в тій же камері дівчата були провели наді мною такий «дослід»: прочитали мені один-єдиний раз вірш Нікітіна «Пахарь», здається, 56 рядків, я уважно прослухала і відразу повторила. Тож ось читаю мемуари інших в’язнів, вони так вільно оперують датами, іменами, номерами таборів, цитують цілі довгі розмови, які велися десятки років тому. Не знаю, як це їм вдалося. Я, наприклад, не пригадую номера тієї єдиної камери, в якій я сиділа у внутрішній тюрмі рівненського управління МДБ. Не пам’ятаю, як звали тих чотирьох моїх перших сусідок. От лиш хіба те, що одна була літня сільська жінка; одна міська дещо молодша (так років під сорок), молода дівчина, колишня студентка, яка вже сиділа півтора року, була засуджена, а тепер її повернули з табора... ні, здається, не на переслідство, а як свідка у якійсь справі. Ну, і та молода сільська дівчина, з якою ми спочатку були вдвох.
Почалося нормальне тюремне життя, якщо тільки тюремне життя можна назвати нормальним. О шостій ранку звучав дзвінок, і треба було негайно вставати, бо відкривалася кормушка і чувся крик: «Подъем! Подъем!» Ми вставали, збирали постіль (бо спали покотом на підлозі) і складали в той уже згаданий «кантик». Я робила ранкову зарядку (ну, аякже всі революціонери в тюрмі обов’язково робили зарядку!) і дійшла до того, що могла п’ятдесят разів присісти. Далі нас вели в туалет, де можна було також вмитися, а двоє з нас несли «парашу». В літературі дуже наполягається на смородові, який обов’язково супроводжує ту славнозвісну «парашу». Маю досить тонкий нюх, але не пам’ятаю, щоб мені сморід особливо докучав. Ми ж не лише старанно споліскували свою «парашу», а й намагалися налити в неї трохи розчину хлорного вапна, яке добре нейтралізує всі неприємні запахи, хоча й саме пахне не так щоб приємно. Але це нам не завжди вдавалося, хлорним вапном «парашу» належало лише споліскувати, Отож, черговий міг заглянути і змусити вилити. Може, боялися, що ув’язнені спробують тим хлорним вапном отруїтися? А воно ж нам було потрібно зовсім для іншої мети. Для чого саме? А ось зараз розкажу.
Хоча, коли отак подумати, тема ця вважається «табу» в художній літературі, з тих багатьох тисяч книжок, які я за своє життя прочитала, лише в одній я зустріла «це» – таким епізодом починається чарівна повість Ірини Вільде «Повнолітні діти» (та й то не у всіх виданнях). А то чомусь навіть найбільш безцеремонні чоловіки-письменники, які не вагаються описувати найінтимніші моменти сексуальних стосунків чоловіка і жінки не зважуються ні словом, ні півсловом нагадати про те, що в кожної нормальної жінки кожного місяця відбувається таке фізіологічне явище як менструація (ну, а жінки-письменниці взагалі зображують людину так, начебто в неї не існує нічого того, що нижче пояса). Отож, коли в камері знаходиться шість жінок у віці від сімнадцяти до п’ятидесяти років, то дуже рідко трапляються дні, щоб ні в кого нічого не було. Треба було якось рятуватися. А як? Уже пізніше, в такій «звичайній» тюрмі можна було сказати лікареві, що в тебе менструація, і вона давала шматок вати, хоч він, звичайно, не міг зарадити біді. А у розпорядку емгебістської тюрми взагалі не передбачалося, що в ній можуть бути жінки, у яких менструація. Отож, як ми виходили зі становища? З усяких білих клаптиків (якщо їх не було, то відривався край простирала, тільки його потім треба було підрубцювати, щоб не помітили) шилися такі довгасті подушечки, в які вкладалася вата, наскубана з матраців (це теж треба було робити обережно, щоб не помітили). Використану подушечку не викидали, в жодному разі ні! Вранці за час, відведений на вмивання, треба було встигнути попрати її, а оскільки кров відпирається дуже погано, то для її остаточного усунення і слугувало хлорне вапно. В його розчин клали вже випрані подушечки і тримали там з півгодини. А потім ще їх треба висушити. Все це не дуже естетично, я з вами згодна, але що поробиш – таке життя!
Зрештою, мене на перших порах всі ці проблеми не цікавили. Коли ти два роки (а точніше, п’ять) жила з постійним почуттям голоду, то не всі фізіологічні процеси в твоєму організмі відбуваються так, як належить.
Після оправки – сніданок. Відчиняється кормушка, кожен має підійти і у власні руки отримати денну пайку хліба і цукру – приблизно чайну ложку. Ще на сніданок давали тюльку, тарілку юшки і чай. Юшка була з вівсяними крупами або з пшоном, і по цьому можна було визначити, яка каша буде в обід. Отож, поснідаємо і чекаємо ранкової «повєрки» (чи таки вона була раніше?). Наслухаємося: грюкають двері. Ага, значить, вже йде повєрка, треба вистроїтися в ряд. Заходять в камеру, рахують. «Вопросы, жалобы есть?».. Нема. І знову чекаємо, на цей раз прогулку (українською літературною мовою «прогулянка», але ніхто з нас так не казав). Коли після невеликої перерви знову починають грюкати двері, це означає, що почали виводити. Намагаємося встановити, з якого боку почали, бо від того залежить, коли поведуть нас. Чомусь дуже радіємо, як не доводиться довго чекати, хоча спитав би хто, чого тут радіти? Чи не краще мати щось приємне в перспективі, ніж уже в минулому? Та й що з тієї прогулки: заводять тебе в такий квадратик простору, з усіх боків оточений муром, знизу асфальт, тільки й того, що небо над головою. Руки за спину і марш по колу. Стояти не можна, відійти в сторону не можна, руки опустити не можна – все це порушення режиму, за які або тебе відправлять в карцер, або всю камеру на стільки-то днів залишать без прогулки. Ну, після прогулки лишається чекати обіду, на який завжди юшка з капусти (називається «борщ») і вівсяна або пшоняна каша. А після обіду вже нічого чекати до самого вечора. Бо на вечерю дають лише чай, розуміється, несолодкий, можеш підсолодити, якщо в тебе щось з тієї вранішньої дрібки залишилось, і пожувати хліба, якщо, звичайно, теж щось залишилось.
Мушу признатися, що на таких харчах я не лише не схудла, а навпаки, так поправилась, що коли через три місяці потрапила в лагер (знову ж таки українською мовою «табір», але не говорили «табір», ніхто ніколи не говорив, тільки «лагер», «лагерний»), то вже ніхто не називав мене худою, а навпаки, говорили, що я таки добре пухкенька.
Що ми ще робили протягом дня? Ну, сиділи на підлозі, грали в шахи (справжні, не якісь там виліплені з хліба, як в це читаємо в інших мемуарах), читали. У камеру видавали дві книжки на два тижні, при чому вибирати не доводилось. Просто відчинялась кормушка, заглядав черговий (якого теж не називали черговим, а лише «діжурний»), говорив: «Книги!» – і це означало, що треба віддати книжки. Потім через якийсь час, – частіше всього на другий день, – знову через кормушку подавали дві інші книги. При тому це не завжди були інші. Я мало не заплакала з досади, коли з’ясувалося, що з поданих двох книжок одна – та ж сама, яку в нас забрали. Але протестувати було б марним. А так само мало не заплакала з обурення, читаючи сентиментальне оповідання про бідного хлопчика, який в «тій» Германії розповсюджував комуністичні листівки і йому дали, – який жах! яка тиранія! – аж шість місяців тюрми. Я вже знала, що мені за мою націоналістичну листівку буде щонайменше десять років.
А найбільше ми шили і вишивали. Чим? Як? На чому? О, ви не знаєте, на що здатна людина! Далебі, я зараз сама уявити не можу, де ми брали ті клапті тканини і з чого насмикували ті кольорові нитки. Але в мене є речовий доказ – подушечка для голок, якою я і досі користуюся. Це квадратик розміром 8 на 8 сантиметрів, а на ньому хрестиками вишите блакитне небо з білими хмарками, білий будиночок з блакитними вікнами і червоною покрівлею, перед домом зелений моріг, по якому розкидано червоні, жовті і бузкові квіти (кожну квітку зображує один крихітний хрестик), а ще блакитна річка, по якій плавають білі з червоними дзьобиками гуси. Набита ця подушка моїм власним волоссям. Чим я її вишивала? Ну, можна було в чергового попросити голку, яку через певний час треба було повернути. А ще ми робили голки з зубчиків гребінців. Гребінці тоді були з натурального рогу, в них зубчики тонкі, гострі і еластичні. Проколеш у такому сталевою голкою дірочку для нитки – і ший на здоров’я. Правда, не в усяку тканину така голка полізе, тому найпопулярнішим видом вишивки у нас було філе. Це було, сказати б, безвідходне виробництво: спочатку висмикуєш з полотна нитки, щоб зробити сітку, а потім ті ж нитки використовуєш, щоб на сітці робити різні візерунки. Тут рогова голка цілком підходить, але треба стежити, щоб діжурний не помітив, бо все одно відніме, хоч голка і не залізна (найбільше в тюрмі дбали, щоб нам у руки не попадало нічого металевого.
І ще ми розмовляли, але говорити треба було півголосом, інакше відчинялася кормушка і звідти чулося сичання: «Тише!» А співати не можна було взагалі. Навіть дуже тихо. Чому? Може, тому, що у співі людина виливає свою душу, а ув’язнені повинні виливати душу лише на допитах у слідчого. Я робила дослід: сідала обличчям до кормушки і самими губами, зовсім без голосу, співала яку-небудь пісню. Черговий безпомилково розрізняв – розмовляю я чи співаю – і грюкав у двері: «Прекратите петь!» І все-таки ми умудрялися співати, і саме в тій камері я вперше почула пісню з такими словами:
На Волині, на Вкраїні
Зветься місто Ровно.
Там є три тюрми великі –
Українців повно.
Справді, в Рівному було на той час три тюрми: внутрішня МДБ, де оце ми сиділи, друга – де сиділи карні злочинці. Третя тюрма була на Двірці, і туди звозили вже всіх після суду чекати відправлення на етап.
А ще ми перестукувалися з сусідами. Ні, ніхто з нас, навіть та, яка сиділа вже півтора року, не знали азбуки Морзе чи якоїсь іншої системи, робилося це дещо простіше. Насамперед треба було вибрати для цього зручний момент, коли можна було догадуватися, що черговий в другому кінці коридору. Наприклад, там грюкають двері на оправку чи прогулку. Тоді двоє з нас брали ковдру і закривали той куток, що з «парашею». Хоча правила вимагали, щоб ми ні на мить не ховалися з очей діжурного, але в жодного з них не вистачало нахабства протестувати проти того, що ми закриваємо «парашу», коли нею хтось користується. Але в даному випадку «параша» була лише приводом. Бо одна з нас брала шашку і стукала в стіну, чомусь обов’язково якнайближче біля підлоги, вистукуючи знак «увага»: три короткі швидкі стуки, перерва, один сильніший звук, і знову три короткі, один сильніший – так тричі. Якщо в сусідній камері був хтось, хто розумів цю мову, то відповідав так само. У камері, звідки перевели мене, ніхто не відповідав, видно, там сиділи самі новачки, а з камерою з другого боку ми таки розмовляли. Бо стуком лише викликалося на зв’язок. А потім бралася металева кружка, її прикладали дном до стіни, обхоплювали руками і в неї говорили. А потім та ж кружка перетворювалася з мікрофона в телефон: прикладаєш до неї вухо і слухаєш. Звичайно, довго так не поговориш, найчастіше це зводилося до обміну іменами, пошуку знайомих або бодай земляків з одного району. Це одна з нерозгаданих таємниць людської психіки: чому тобі ставало легше на душі, коли з’ясовувалося, що в якійсь з камер сидить людина з твого району? А одного разу я навіть «зустрілася» з давнім знайомим. Коли дівчина, яка розмовляла, назвала прізвище свого співрозмовника і що він із Степані, я збуджено вигукнула: «Ой, та я його знаю!» Якщо бути точною, то я знала лише його ім’я. Ще коли я вчилася в Кричільську, тобто років чотири тому, розповідали, що в Степані посадили групу молоді. Називали навіть кілька імен, поміж них і це (тоді я його пам’ятала). Чого ж я, ідіотка, зраділа, що людина вже чотири роки сидить в тюрмі?
Ви собі не уявляєте, до якої міри людина може пристосуватися до умов життя! Я вже сказала, що сама не можу уявити, де брали ми нитки всіх кольорів, щоб вишити цілий пейзаж. А саморобний ніж! Коли тебе заводили в тюрму, в тебе відбирали всі металеві речі, включно до гудзиків. Коридори були порожні, дворик для прогулки старанно підметений. Ідеш ти під невкліпним поглядом діжурного. І все ж хтось десь умудряється знайти і підняти малесенький шматочок заліза і на чомусь його нагострити. І от вже в нас є ножик, яким можна і хліб покраяти, і нитки надрізувати при вишивці філе. Де ми його ховали від шмонів? І, знаєте, я навіть зараз цього не скажу. Хто знає, як воно далі буде і хто мою повість читатиме? Адже тюрми все ще залишаються, і люди там сидять різні, і безглуздо жорстокі правила можна зробити ще безглуздішими і ще жорстокішими. А раптом прочитає який-небудь начальник тюрми і завтра ж влаштує по камерах шмон, особливо старанно заглядаючи в ті місця, які я назвала в своїй повісті? Звичайно, таким саморобним ножиком можна перерізати не лише нитки, а й жили на власних руках, але...
А як багато можуть розказати вам звуки! Наша камера була досить далеко від входу, але ми все одно чули, як грюкали вхідні двері. Зовсім не так, як двері камери. Отож, якщо спочатку грюкнули вхідні двері, а потім двері камери, значить, привели когось нового. Якщо порядок стуку був зворотний, значить, когось забрали. Якщо це було увечері, значить, на допит, якщо вдень, то, мабуть, на суд. Не знаю чому, але вдень на допити майже не викликали. Звідки пішла ця традиція? Невже слідчі страждали безсонням? І ще іноді раптом вдень спалахувала і кілька разів мигала електролампа над дверима, і чомусь ми вважали, що це сигнал: когось беруть на суд. А ще по звуках кроків і по грюкоті дверей ми могли визначити, що саме відбувається: йде повірка, оправка, прогулка чи роздають їжу. А ви можете собі уявити, що кашель може бути умовним сигналом? Не сигналом чогось конкретного, а просто сигналом того, що ось я, браття, я є на світі, я йду біля ваших дверей, я вітаю вас. І з-за дверей, іноді відразу навіть кількох, чується покашлювання у відповідь. І це така радість! Можна кашлянути, коли камеру ведуть на оправку чи прогулку, тоді діжурний не знає, хто саме кашлянув, але якщо він собака, то покара може впасти на всю камеру. Тому я воліла кашляти, коли мене вели одну. Наприклад, на допит чи з допиту. «Тише!» – шипів діжурний, а я до того, наївно округливши очі, починала виправдовуватись: «Ах, дежурный, разве я виновата, что у меня кашель? Наверное, просквозило. Вот послушайте: кхм, кхм!» – «Тише!» – шипів діжурний, погрожуючи мені всякими карами. Але я його не боялась, я знала, що ніяке тюремне начальство тобі нічого не може зробити без погодження з слідчим. А мій слідчий... Зрештою, про мого слідчого мова піде трішки далі, а зараз розповім про чергових, яких ми називали тільки діжурними.
Можна було просидіти бозна скільки і так і не побачити начальника тюрми. Жінки, які там працювали, з’являлися лише тоді, коли треба було провести особистий шмон. (Цікаво, а що вони робили весь решту час, адже шмони проводились не так часто, щоб заповнити весь робочий день?) Чергових офіцерів ми бачили лише двічі на день: коли вони здавали і приймали зміну. А нам 24 години на добу доводилося мати справу з тими сержантами, які безупину ходили коридором, могли в будь-яку хвилину заглянути в глазок чи в кормушку. От лише заходити в камеру чи бодай відчинити двері вони не мали права без напарника. Інструкція є інструкція, вона для всіх однакова, але виконувати її, – просто виконувати, – можна по-різному. Залежно від того, який в тебе характер або й навіть настрій саме сьогодні. Нам було «не положено» знати, як звати наших стражів. До такої міри «не положено», що вони навіть в розмовах між собою не називали один одного по імені. Але ж мусили ми їх якось розрізняти! Отож, ми мали для них клички, основою для которих слугували якісь риси характеру, зовнішності чи навіть якісь випадкові моменти. Наприклад, одного діжурного звали Купина. «Чому Купина?» – запитала я. «А в нього очі вирячені, як в жаби, що сидить на купині», – пояснив мені хтось із старожилів камери. Тоді чому не Жаба, а все-таки Купина? Може, тому, що жаба чомусь вважається еталоном огидного (бідне таке корисне створіння, от і вір після того, що краса визначається корисністю!), а той діжурний не заслуговував на таку кличку. Його поведінка повністю залежала від його настрою, а настрій у нього був дуже мінливий. То за всю зміну ні разу не грюкне в двері, а як відкриє кормушку, то ще й пожартує. А іншим разом без кінця грюкає і командує: – Не петь! Откройте глаза! – Не прячьтесь по углам! – Не ходите по камере! – Не стойте у двери!

Тут треба, мабуть, пояснити, що дзвінок на підйом був о шостій ранку, а на відбій о десятій вечора. Теоретично 8 годин для сну цілком досить. Але практично... Практично спробуй просидіти 16 годин на підлозі з простягнутими ногами, і щоб тобі при тому не захотілося спати чи бодай лягти. Але – суворо забороняється! Навіть коли ти сидиш з заплющеними очима, діжурний може затарабанити в двері: «Откройте глаза! Не спите!» Окрім того, я вже сказала, що на допити викликали тільки вночі. А скільки тебе слідчий протримає – невідомо. І навіть якщо він протримав тебе до шостої ранку, це не означає, що ти можеш потім свої вісім годин відіспати. Аж ніяк! Ту міську жінку, яка сиділа зі мною, два тижні слідчий щоночі викликав до себе о 10-й і відпускав о 6-й. Вона вже не могла їсти, в неї в очах було темно, вона ходила і падала з ніг, але спати їй не давали. Власне, два тижні вона без сну не могла б прожити, як говорить наука, але я потрапила в камеру до них вже після того, отже, лише передаю те, що вона розповідала. «Я вже була в такому стані, що мені було все одно. Я говорила слідчому: «Дайте мені мій смертний вирок, я його підпишу, тільки потім дозвольте виспатись».
Питаєте, який же страшний злочин зробила та жінка, що її так мучили, допитуючи? У тому то й річ, що нічогісінько вона не зробила! Був у неї день народження, а на другий день її з чоловіком арештували, бо хтось з гостей побіг з доносом, що вони співали антирадянські пісні. Мабуть, у цей час було недовиконання плану «по посадках», що їх так миттю арештували. Потім з’ясувалося, що модну в часи непу пісню «Кирпичики» ніяк не підведеш під графу антирадянських (якби вона бодай була українська, а то ж російська!). Але випускати не можна, отже, треба людину довести до такого стану, щоб вона була готова підписати що завгодно, навіть свій власний смертний вирок.
Другого діжурного звали Печінкою. Це був молодий татарин, досить вредний, бо якщо Купина в хорошому настрої міг нам давати поблажки, то в Печінки ніяких поблажок не дочекаєшся. «Чому Печінка?» – знову запитала я. З’ясувалося, що якось під нашими дверима Печінка, який тоді ще не мав цієї клички, розмовляв з якимсь своїм колегою про побутові справи і сказав фразу: «Я купил печенку». З того і пішла його кличка. Власне кажучи, а яка різниця, як називати людину – Іваном чи Степаном? Ім’я – це всього лиш знак, завдяки якому одну людину вирізняють з-поміж інших. Головне, що питаєшся: «А хто сьогодні діжурить?» Тобі відповідають: «Печінка», – і ти вже знаєш, до чого готуватися.
А одному діжурному я дала назву. Це був молодий (старих серед працівників тюрми чомусь взагалі не було), дуже худий, дуже блідий і дуже злий чоловік. Якщо Печінка просто стежив за виконанням правил, але розмовляв досить нормальною мовою, то цей сичав, як змія. У мене склалося враження, що протягом усього чергування він бігав коридором від кормушки до кормушки і пошепки надривався: – Выйдите из угла! – Не прислоняйтесь к стенке! – Повернитесь лицом к двери! – У-у, язва сибірська, – в свою чергу прошипіла я вже після того, як він закрив кормушку. Так він став Язвою Сибірською.
Ну, що ж, зате в нас була нагорода – Коханий. Це, звичайно, також кличка, а прозвали його так, бо він був дуже вродливий і дуже добрий. Я просто не знаю, як могла така людина піти працювати в тюрму і як його там тримали. Він завжди усміхався, він до всіх звертався на «ви» і дуже рідко робив зауваження. Коли чергував Коханий, ми могли бути певні, що ніхто не буде мотати нам нерви різким стуком в двері чи раптовим відкривання кормушки. Бо хоч людська психіка здатна пристосовуватись до будь-яких умов, але ж ми усвідомлювали, що сидимо в цій камері тимчасово, а попереду в нас невідомо що і невідомо коли. Ми спали, їли, вишивали, розмовляли, навіть сміялись, а самі підсвідомо щомиті чекали якогось вирішення своєї долі. Теоретично ми вже знали, що нікого з тюрми на волю не випускають, і все ж чекали чуда. І якось зовсім не думали про те, що вже краще сидіти в рівненській тюрмі, ніж надриватися на сибірському лісоповалі. І коли в тебе весь час такі напружені нерви, то кожен стук у двері б’є по них: а може, це за мною? Ні, виявляється, це Печінка чи Язва черговий раз показують, що вони на своєму посту.
Що іще я не розповіла? Ага, практично у всіх мемуарах розповідається про бруд, вошей, страшенну тісноту, спеку або, навпаки, холод і сморід, який панували в тюрмі. Мушу признатися, що нічого цього не було у внутрішній тюрмі Рівненського управління МДБ в 1952 році. Підлогу ми мили щодня. В лазню нас водили, здається, щодесять днів, і при тому всі речі в обов’язковому порядку слід було здавати в прожарку, чого ми дуже не любили, вважаючи, що це нищить одяг. Зрештою, ніяких живих істот, – ні вошей, ні тарганів, ні мух, – у нас не водилося (вже не кажу про мишей чи щурів). Ну, а відносно температури, то мені, мабуть, просто повезло: я сиділа в червні і липні, коли холод не дошкуляє, а що вікна були без скла, то й задухи в камерах не було. Навпаки, з рівненською тюрмою в мене назавжди пов’язався запах липового цвіту.
Липовий цвіт, духовий оркестр в парку, який зовсім недалеко від тюрми, а ще по радіо весь час співають дві пісні: «В городском саду играет духовой оркестр» і «Колгоспний вальс» Платона Майбороди – і розповідають про будівництво нового університету на Ленінських горах в Москві. Оце мені найперше згадується, коли я повертаюся думкою до свого слідства. І вже потім згадую свого слідчого. Микола Борисович Шустов – я називаю його ім’я повністю і була б дуже рада, якби обізвався хтось, кому теж доводилося мати справу з цим слідчим. Бо мені цікаво: який він був насправді? Невже таким, як зі мною? Тоді як його тримали на такій робот? Не таким? То хіба можна бути різним з різними людьми?
Я вже писала раніше, що коли хвилююся, то на мене находить така собі «психічна сліпота», коли в моїй пам’яті не затримується те, що відбувається зі мною. Мабуть, я таки хвилювалася, коли вперше йшла на допит, бо я того не пам’ятаю. Просто пам’ятаю, що я сиджу в кабінеті слідчого (знову ж таки на звичайному стільці, а не прикованій табуретці), і ми собі розмовляємо, і це вже не перша наша розмова. Слідчий молодий (ну, років тридцять), вродливий і веселий. Він розмовляє зі мною так, що коли я повертаюся в камеру і переповідаю своїм сусідкам, вони сміються і кажуть: «Галю, от побачиш, він тебе звільнить і жениться на тобі». Ціле щастя мого слідчого, що в нашій камері не було сексоток, бо, мабуть, йому б нагоріло за таке ліберальне поводження з підслідчою. Хіба, може, він пояснив би, що хоче закохати мене в собі з розрахунком, що тоді я в усьому признаюся. А взагалі, то з мого боку було дуже нерозумно отак переповідати стороннім людям подробиці своїх стосунків з слідчим, але це тепер я така розумна. А що торкається сексотів, то мені і в голову не приходило, що люди, які разом з тобою сидять в тюрмі, можуть на тебе писати доноси. Я була твердо переконана в тому, що має існувати така незламна солідарність в’язнів, які повинні бути єдиними в своїй ненависті до тих, хто їх тримає в тюрмі.
Що далі? Далі я думаю, що мій слідчий дуже скоро розібрався в суті справи. Ніяких зв’язків з бандерівцями в мене не було, все це фантазії, які не мають під собою ніякого грунту. Звичайно, можна було б довести мене до такого стану, як мою сусідку, що я підписала б свій смертний вирок, а не те що зізнання в зв’язках з бандерівцями. Але!.. По-перше, може, Микола Борисович взагалі не був жорстокою людиною. По-друге, може, він до мене ставився з особливим співчуттям. А по-третє, в нього було досить матеріалів, щоб оформити мені статтю 54-10 і то навіть другу частину. Це від нього я почула фразу, яку запам’ятала на все життя: «Два раза – это уже система». А на мене була вже ціла купа доносів: ті самі Бендери, яких так багато у світі; десь комусь я нібито сказала, що якби була самостійна Україна, то я була б міністром, ще щось, чого я вже не пам’ятаю. От лише пам’ятаю, як сидить мій слідчий, дивиться на мене з докором і каже: «Ну, как же ты говориш, что не против советской власти? Смотри, что у тебя в этом стихотворении написано: «А я, всміхаючись, іду назустріч невідомій долі». А какая у советских людей невідомая доля? У советских людей доля відомая – идем к коммунизму. Значит, ты сама сознаешься, что была против советской власти и не знала, что тебя за это ждет». Смішно вам? Мені теж смішно. Але при тому я думаю: невже справді мій слідчий, людина начебто не дурна, вірив у те, що говорив? А потім ще питання: чому в моїх віршах скрізь написано «Україна» і ніде нема «УРСР»? «Та тому, – пояснюю я, – що «Україна» римується з «калина», «родина» «єдина», а Українська Радянська Соціалістична Республіка ні в який рядок не лізе». – Нет, это потому, что ты националистка.
Зрештою, тієї єдиної острозької листівки було цілком досить, щоб судити мене, а з листівкою все ясно. На ній намальовано тризуб – значить, націоналістична. Криміналістична експертиза встановила, що текст написано моєю рукою, зрештою, я й сама не заперечувала. Так що моєму слідчому вистачило б тижня, від сили двох, щоб оформити всі необхідні матеріали і передати справу в суд. Проте він цього не зробив і протримав мене два місяці, та й то я сама винна, що не тримав більше. Я бачу тому два пояснення. Навіщо було товаришеві Шустову перевиконувати план? Закінчить мою справу, а йому дадуть другу та ще й будуть вимагати, щоб він ту другу так само швидко закінчив. То вже краще вдавати, що він глибоко вивчає справу тієї хитрої Гордасевич, яка два роки водила за ніс чекістів. А може, йому було жаль те зелене дурне дівча, але випустити мене він не міг і знав, що в таборі мені не буде краще, ніж в тюрмі. А строк – він же йде з дня арешту. Тільки я тоді нічого цього не знала і замість того, щоб тихенько сидіти собі і рахувати дні, рвалася на суд. Я була певна, що суд мене виправдає, бо ж не може бути, щоб людину судили за такі дурниці.
Отож, я собі сиджу в тюрмі, щоранку роблю зарядку, перечитую всоте ті нещасні дві книжки і вчу напам’ять все, що хоч трохи надається до того. Наприклад, з того часу пам’ятаю вірш Некрасова, присвячений Шевченку, а в якійсь книжці мені потрапив вірш Антоніна Сови, теж присвячений Шевченку, чомусь польською мовою. Я його теж вивчила. Разів два-три на тиждень мене викликають на допит. Як це робиться? А так: відкривається кормушка і діжурний виголошує ритуальну фразу: «Кто на ге?» Тоді всі, в кого прізвище починається на «г», повинні його назвати. Коли пролунає потрібне, діжурний задає наступне питання: «Инициалы полностью?» І вже тоді звучить команда: «Выходи к следователю!»
Чому все-таки на допити викликали тільки увечері і практично ніколи вдень? Пристосовувалися до режиму роботи найкращого друга всіх чекістів Сталін? Не знаю, але факт залишається фактом. Отож, руки за спину і йдеш коридором, а супроводжуючий йде ніби ззаду, а ніби спереду, здається, найбільше страждаючи від того, що не може одночасно бути і тут і там. На кожному повороті ти маєш зупинитися обличчям до стіни, а супроводжуючий виглядає, чи там хтось не йде назустріч. В тюремної адміністрації три найбільші завдання: перше – щоб в одну камеру не потрапили люди з одного району, друга – щоб десь в коридорі два в’язні хоч здалеку не побачили один одного, третя – щоб у камері не прозвучало прізвище людини, яка в цій камері не сидить (звідти оте «кто на ге?», бо раптом щось переплутано, когось кудись перевели чи одночасно сидять однофамільці).
Ну, але я вже сиджу в кабінеті слідчого і вдаю з себе таку націоналістку, готову на смерть за ідею. Чесне слово, я тоді найбільше жалкувала, що це неправда – не була я зв’язковою в бандерівців, не виконувала їх доручення, не розповсюджувала листівки! Мені здавалося: якби це зі мною було, мені значно легше було б на душі, я знала б, що я – національна героїня. А так... А так я бодай вдаю, що мені є що приховувати від слідчого. Я випростовуюсь на весь свій зріст (який далеко не такий, як у моєї улюбленої грецької богині Афіни Паллади), задираю свій кирпатий ніс і заявляю: «Знаю, але не скажу». Слідчий дивиться на мене і сміється. Заходять його колеги, питають: «Ну, как твои дела? Сознается?» – «О, – каже слідчий, – это такая националистка, вот поговорите с ней сами». І вони починають мені доводити, що ніякої самостійної України не може бути, а я їм доводжу, що вона обов’язково буде. Вони добродушно сміються, і я собі думаю, що ті слідчі Рівненського управління МДБ ставилися до мене, як до малого смішного цуценяти. Займалися слідчі своєю дуже серйозною роботою, яка полягала в тому, щоб будь-якими методами змусити людину, яка до них потрапила, признатися в своїй антирадянській діяльності і ще назвати якнайбільше імен, щоб мати забезпечену роботу на майбутнє. Ну, а у вільну хвилину приходили в кабінет до Шустова: там таке кумедне цуценя, воно так огризається, коли його дратують, навіть укусити намагається. Тільки це тепер я себе такою бачу, а тоді мені здавалося, що я кап-у-кап Жанна Д’Арк.
Зрештою, всі розходяться по своїх кабінетах і займаються своєю роботою, за яку їм платять гроші. Знову ж таки в різних спогадах можна прочитати про крики і стогони, які лунають за стіною. Знову ж таки мушу зізнатися, що нічого такого я не чула. Чому? Чи то в кабінетах була така добра звукоізоляція? Чи цією частиною своєї роботи рівненські слідчі займалися в інших приміщеннях? Хтось хоче сказати, що рівненські слідчі не застосовували «метода физических воздействий? Що ж, я б хотіла тому повірити, тим більше, що й моїх співкамерниць не били, але...
Але десь в липні камери почали заповнюватися жінками з Демидівського району. Стільки їх набрали, що довелося порушувати перший з тюремних законів, і в нашій камері були навіть з одного села. З’ясувалося, що емгебістам вдалося взяти живими трьох повстанців з цього району, от вони і «кололися» тепер. «Бог знає, що з ними зробили, – обурювалася одна з моїх співкамерниць. – То ж казали: «Як ми будемо вмирати, то вся Вкраїна здригнеться!» А тепер тільки слідчий на нього гляне, як він уже розказує все, що було і чого не було». Дивно: маю добру пам’ять на тексти і погану на обличчя, але не пам’ятаю імені тієї жінки, зате дуже добре пам’ятаю її зовнішність. Вона була струнка, дуже смаглява і чорнява, мабуть, ще молода, хоча мені в мої сімнадцять років здавалась літньою. Чомусь в мене тоді склалося враження, що в неї з тим провідником була любов, але оскільки вона була заміжня, то мусила з тим критися. То що ж зробили рівненські слідчі з отим повстанцем, що він видав кохану жінку, яка носила йому в ліс хліб?
А тепер я знову повертаюся в кабінет до Шустова, де затишно горить настільна лампа, грає приймач, через вікно вливаються пахощі липи. Так мирно, навіть ідилічно. Слідчий пише протокол, я його підписую, кожну сторінку. Це має означати, що я протокол прочитала, може, я навіть його читаю, але в моїй свідомості не затримується нічого. Я не усвідомлювала того, що в мене перед очима, тому не було ні разу такого, щоб вимагала в слідчого щось переписати чи виправити. Чомусь приймаю за аксіому, що слідчий записав лише те, що я говорила, а я від своїх слів не відмовляюся. Нарешті слідчий питає: «Ну, как, пойдешь в камеру или посидишь у меня?» – Как хотите! – незалежно відповідаю я. «Ну, посиди, у меня ведь лучше». Звичайно, в нього краще бодай тому, що можна сидіти на стільці, а не на підлозі. Він вмикає голосніше приймач, а сам починає щось писати. Здається, Домбровський розповідав, як він допомагав своєму слідчому готуватися до політзанять. Можливо, Микола Борисович теж готувався до політзанять, поки я слухала по радіо, який чудо-університет будується в Москві на Ленінських горах. Подумати тільки, в кожного студента буде окрема кімната! «Вот видишь, – докірливо говорить слідчий, – люди будут учиться. А ты будешь сидеть. Потому что не хочешь сознаться». Ах, громадянине слідчий, може б я і призналась, якби мала в чому! Але ні в чому мені признаватися – от в чому моя біда. І саме тому я роблю вигляд, що є в чому признаватися, але я не хочу.
Заходить жінка мого слідчого, вона теж тут кимось працює: «Коля, пойдем домой!» – Не могу, я занят. – «Ну, я подожду!» – Я долго буду занят. – «Ничего, я все равно подожду». – Но ты не можешь сидеть у меня в кабинете, моя подследственная может отказаться отвечать при посторонних. – «Ничего, будет отвечать!» Вона сідає збоку, слідчий задає мені якесь безглузде питання, лукаво поглядаючи на мене. «Я не буду отвечать при посторонних!» – категорично заявляю я. «Ну вот, видишь, – звертається він до жінки. – Возьми мой пистолет, если боишься». – Зачем мне твой пистолет, мне нужно, чтобы ты шел домой, – вибухає вона. Не знаю, що чекає Миколу Борисовича, коли він таки приходить додому, але коли я повертаюся в камеру, ми довго і весело сміємося. Іншим разом моя «суперниця» висипає на столі перед своїм чоловіком пригорщу цукерок. «Хочешь конфет?» – питає мене слідчий (звичайно, коли його жінка вже вийшла). Господи, чи хочу я цукерок! У мене все життя просто хвороблива пристрасть до солодкого, а в дитинстві мені так мало доводилося його їсти. А цукерки востаннє я, мабуть, їла тоді, коли мене перший раз «взяли» і отой невідомий мені емгебіст приніс мені разом з сніданком ще й цукерок. Але ж переді мною мій національний ворог, хіба я можу признатися йому в своїй слабкості? «Не хочу!» – гордо відмовляюсь я. «Бери, бери, – сміється Шустов, – ты же передачи не получаешь». Потім ще він був дав мені з собою булку. Вже не пам’ятаю, яким чином вона опинилась в нього, лише він викликає супроводжуючого, щоб мене забрали, і каже: «Я тут ей булку дал, так что не отнимайте».
А передачі я не отримую. Властиво, а хто ж мені її має привезти? Можливо, баба вже дізналася про мій арешт, але оскільки вона не спілкується з мамою, то мама, може, нічого і не знає. Краще думати, що мама нічого не знає, ніж думати, що знає і не приїжджає. І от я зараз розмислюю: для чого мій слідчий викликав її і влаштував нам очну ставку? Невже він таки надіявся, що мама вплине на мене і я признаюся в своїх зв’язках з бандерівцями? Та ні, не був він таким дурнем, просто він знав, що мене чекає, і зробив єдине добро, яке він міг зробити: дав можливість побачитися з матір’ю. Знав би він, що краще було цього не робити! Але одного разу мені раптом дають передачу: торбину з домашнього полотна з чорними сухарями і маленьким вишитим рушничком. Навіть якби не той рушничок, який я знала з дитинства, я все одно впізнала б, що передача від мами, бо хто ще міг нарізати хліб для сухарів так тоненько і щоб усі шматочки були абсолютно однакового розміру? Це лише моя мама з її стремлінням до ідеальної акуратності, це вона вимірює сантиметром відстань між кущами розсади помідорів і рахує нитки, обметуючи батькові онучі. Я дивлюся на ці акуратні шматочки хліба і плачу, бо це моя мама привезла їх мені, а я ще зовсім дитина, мені щойно виповнилося сімнадцять. Та от відкривається кормушка: «Кто на ге?» – і я вже йду знайомими коридорами, – рідкісний випадок, удень! – і зупиняюся, як укопана, на порозі. В кабінеті, просто проти дверей, сидить моя мама. Мене раптом охоплює такий зовсім дитячий страх, ніби я щось нашкодила і ось тут дістанеться від мами. «Іна, це правда, що говорить слідчий?» – питає мама. Я роблю зусилля, перемагаю свій страх і входжу в свою вже звичну роль національної героїні: «Не знаю що ви тут без мене говорили, але думаю, що мій слідчий брехати не буде». – Ну, вот, – каже слідчий, – уговорите ее, чтобы она созналась, и я даю вам слово коммуниста, что сейчас же напишу постановление об освобождении, и она поедет с вами домой». Чи тоді він ще справді думав, що мені є в чому признатись? Не знаю. Чи справді якби я призналась, він мене відпустив би з мамою? Не знаю. Але ще більше не знав мій слідчий мою маму і як вона відреагує на його пропозицію. Думаю, за свою слідчу практику він начувся і набачився, але такого... Бо невтішна мати глянула на свою доньку (маленьку, худеньку, з поганенькими кісками) і сказала: «Нет, я хочу, чтобы она созналась и вы ее посадили, чтобы она искупила свою вину перед советской властью». Такого мій слідчий, напевно, не чекав. Зовсім не пам’ятаю, про що там ми ще говорили, бо ж навряд, щоб на тому все закінчилось. Але отак випало з пам’яті, і вже лише пригадую, що слідчий пояснює мамі, де вона може отримати гроші на проїзд, а вона питає: «Можна дочь на прощанье поцеловать?» Він дозволив, мама підійшла, я хочу сказати, що не буду цілуватися, але в мене стиснуло горло, і я не можу видавити жодного звуку. А лише відвертаю голову і чую в себе на щоці поцілунок. «А у тебя молодая мать», – говорить слідчий, коли ми вже залишаємося вдвох. «Да», – видушую з себе я. «А у вас не особенная любовь между собой». На це я йому хамлю. Далебі, знову ж таки не пам’ятаю, що саме я йому могла таке сказати, знаю, що він розізлився і відіслав мене в камеру. Я зайшла, відразу опустилась (не сіла, а саме опустилась) на підлогу і прихилилась до стіни. «Галю, що з тобою? – кинулись до мене жінки. – Тебе що – били?» Я їм розказую все, як було. «Ні, – відповідаю я, – в мене була очна ставка з мамою». – «Не може бути, ти щось переплутала, – махають вони руками. – Ти не так зрозуміла. Не може бути, щоб рідна мати сказала, що хоче, аби її дитину посадили!» Не може бути, а проте було, нічого я не переплутала.
Я думала, довго думала, чи варто розповідати цей епізод. Є такі випадки, про які краще промовчати. Але я з самого початку взяла на себе зобов’язання говорити лише правду і всю правду, отже, мусила розказати про це, бо ще буду розповідати про себе гірше. Я так і не знаю, що сталося з тією дівчиною, яку я «заложила»: обійшлася їй моя брехня всього тижнем-другим нервомотання чи таки не довелося їй працювати вчителькою? Це найбільший гріх мого життя, це єдиний випадок, коли я свідомо зробила підлість іншій людині, і як би тепер я не виправдувалась, я знаю, що мені нема виправдання. Бо якщо мій слідчий збрехав (а могло ж і таке бути), то все одно я не повинна була цього робити. А якщо він не брехав і та дівчина таке сказала (могла ж вона з переляку сказати якусь дурницю, якщо вже рідна мати сказала), все одно я не повинна була того робити. Це тепер я розумію. А коли тобі сімнадцять, тебе посадили в тюрму і ти сидиш на допитах у слідчого, то важко відразу зорієнтуватись, що можна робити, а що не можна.
Мій слідчий поїхав в Остріг, щоб там на місці розібратися в моїй справі. Не знаю, чи намилив він шию тому самому Москальову, що навісив йому на шию таку дурну справу. Бо якщо антирадянську агітацію мені ще запросто можна було дати, то для зв’язків з бандерівцями нема ну ніякої зачіпки. І от вже Микола Борисович повернувся, розповідає мені про свою поїздку (звичайно, те, що мені можна знати), а я сиджу, слухаю і... Ох, де мені взяти слів, щоб описати, що в мене твориться в душі! Ніби сюди, в цей кабінет, зайшов увесь Остріг, з руїнами башт і тінистими вуличками, з срібними зорями нарцисів і золотом осіннього листя. Я ходжу його стежками і з завмиранням серця чекаю, що ось вийде мені назустріч Він, той, кого я так безмежно люблю. Він нічого мені не скаже, він навіть дивитись на мене не буде, але все одно це таке щастя – пройти повз нього. А я така юна, і в мене попереду все життя, безконечне, таємне і прекрасне.
«Директор педучилища сказал: «Не может быть, что она против советской власти. Дайте её мне, я её перевоспитаю», – розповідає слідчий. У мене мокріють вії. Зрештою, вони відразу висихають, бо він називає ім’я однієї дівчини і наводить якісь її неприхильні слова про мене. Щось таке, що вона завжди запідозрювала мене в антирадянських вчинках і тому подібне. В мене перехоплює горло від люті. «Ах, ти, – думаю, – ти на волі, ти в цьому році закінчуєш педучилище, будеш працювати, будеш жити, як хочеш, а в мене попереду щонайменше десять років тюрми. Що я тобі зробила поганого, що ти ще мене топиш?» А слідчий вже дійшов до того епізоду, коли я на тиждень пропала, і починає від мене вимагати зізнання, що я до того священика в Мощаницю ходила, щоб зустрічатися з бандерівцями. Починає мене переконувати, що я цим своїм зізнанням вже не погіршу становища того священика, бо й так у нього в церкві знайшли зброю і добре відомо про його зв’язки з бандерівцями. І от я, з одного боку, вкрай розстроєна згадками про Остріг, з другого – обурена розповіддю про свою знайому, з третього – злякана за долю священика, якому тепер доведеться розплачуватися за той мій візит, кажу фразу, за яку тепер все життя каюся. «Хорошо, я вам сознаюсь. Я действительно встречалась с бандеровцами, только не у священика, а у той самой студентки». І я називаю її ім’я.
Ах, як скинувся мій слідчий! Бо попри все він, найперше, був професіоналом, і йому значно цікавіше розкрутити велику справу, ніж оформляти на якесь зелене дівча антирадянську агітацію. І закипіла робота! Уже через день в мене була очна ставка з тією дівчиною. Коли я зайшла в кабінет і побачила її, мені здалося, що вона якась інша, ніж усі ті люди, які оточували мене протягом останніх двох місяців. Вона була з ВОЛІ, вона не мала нічого спільного з тюрмою: ні не сиділа там, ні не працювала. В нашу епоху екстрасенсів, біополів та інших премудростей я б сказала, що її оточувала аура волі. Але тоді я нічого такого не знала, просто ніби переді мною відчинилися двері в інший світ – вільний, прекрасний, а мене від того світу відділяють грати, я вже навіки відлучена від того світу. (Бо час слід рахувати не лише абсолютно, а ще й відносно. Коли тобі сімнадцять і перед тобою перспектива десятирічного ув’язнення, то це однаково, що тобі за тридцять і загрожує двадцятип’ятилітній строк. Це ж вийду, а мені буде двадцять сім – зовсім стара, все життя позаду). Отож, мене ніби дві блискавки пронизали: одна – розпачу і страху, друга – заздрощів до тієї дівчини і злості до неї, ніби вона в тому винна, що я тут. Я ж тоді ще не знала, скільки людей за мною слідкувало, скільки доносів на мене було, скільки спеціалістів зі мною працювало. Це була єдина людина, про яку мені стало відомо, і я відчула, що маю право відомстити їй. Досі чую, як вона розгублено ахнула, коли я у її присутності повторюю свою безглузду брехню. Звичайно, вона категорично відмовляється від усього, вона навіть категорично відмовляється від того, що я коли-небудь була в неї вдома, а це вже неправда, бо колись вона була запросила мене до себе в неділю, щоб я могла бодай помити голову. Може, саме тому вона й сказала про мене моєму слідчому щось неприхильне, щоб відмежуватись від мене, щоб не виплив назовні той випадок. Мабуть, вона не думала, чим це окошиться. Думаю, в її житті не було страшнішого тижня, ніж той (надіюсь, що не було). Але це тепер, коли я вже літня, досвідчена жінка, сиджу за своїм столом, згадую і пишу, я можу зрозуміти її становище. А тоді коли на мене, молоду, наївну, недосвідчену, звалилося таке жахіття. От уявіть собі, що ви всю ніч не спали від зубного болю, прибігли вранці до лікаря, а там велика черга. Чи будете ви в стані поспівчувати всім отим, що в черзі перед вами? Ні, напевне вам буде здаватися, що у вас болить найбільше, і ви будете лише дратуватися, що черга просувається так повільно.
Що ще було в той тиждень? Була очна ставка з сестрою тої дівчини і з її подругою, вони категорично заперечували, що я там була, і не було нікого, хто міг би це підтвердити. «Признайся, что ты это выдумала», – сказав нарешті мій слідчий. «Да, – сказала я, – да, я все это выдумала». Він написав протокол про мою відмову від попередніх показань, я підписала. Більше я про цю дівчину нічого не чула і не знаю. Я не прошу в неї пробачення, бо є речі, які не пробачаються. Я тільки мусила пояснити, як це було. Тепер я допускаю, що вона навіть не говорила про мене нічого, що це Микола Борисович вигадав, бо ж слідчий ніколи не вважає гріхом щось збрехати, якщо йому здається, що це допоможе викрити злочинця. Так само, як підслідний не вважає гріхом вдатися до будь-якої брехні, якщо це може полегшити його становище.
А тепер про те, як я сиділа в карцері. Мої стосунки з слідчим не були суцільною ідилією. Час від часу ми з ним сварилися, і мушу признатися, що це я доводила його до злості. Сама собі дивуюся: що ж я таке могла йому сказати, що він виходив з себе? Але одного разу приходить супроводжуючий забрати мене з допиту і... надягає мені наручники. Ну-у, якщо Микола Борисович думав мене таким чином налякати, то він дуже помилився. Я йшла коридором, як королева. Аякже! Тепер я маю повне право говорити, що я носила кайдани за Україну! Іншого разу, коли я знову вивела свого слідчого з терпіння, він розпорядився посадити мене в карцер. Каюся: я його буквально спровокувала на це. Ну бо як же, щоб у тюрмі бути, а в «тюрмочці» (так ми жартома називали межи собою карцер) не побувати? Здається, саме тоді зі мною побажав поговорити начальник тюрми. Такий собі досить вгодований чоловік по-батьківськи умовляв мене покаятися і в усьому признатися, а тоді рідна радянська влада мене помилує. Я сиділа, гордо звівши голову, і коротко відповідала «так» або «ні». «Ну, ладно, иди, – нарешті сказав начальник, – а если надумаешь сознаться, то скажешь, чтобы тебя привели ко мне. Надеюсь, ты меня не обманешь?» – Постараюсь, – відповідаю я. «Постараешься обмануть» – сміється він. Тоді мені стає дуже смішно, я не втримуюсь в своїй ролі патетичної героїні і сміюсь, а начальник здивовано каже: «Слушай, да ты же симпатичная девчонка!» Але яка б не була я симпатична, відмінити наказ слідчого він не може. Зрештою, я й не прошуся, я просто-таки рвуся в той карцер, щоб це додало нових барв до мого образу патріотки-мучениці. Я жалкую тільки про те, що мені дали всього три дні, отож, немає ніякого сенсу оголошувати голодовку, як я собі планувала. Така весела і безжурна, заходжу я в карцер і починаю озиратися по своєму новому житлі.
Це була ніби та ж камера, тільки зовсім малесенька і з цементною підлогою. Може, взимку тут дошкуляв холод, але зараз, влітку, тут була цілком приємна прохолода. Тільки не було навіть тих небагатьох речей, які були в камері, за винятком мініатюрної «параші» – дерев’яне відро з покришкою.Тепер напевно, відчувала б дискомфорт від того, що доведеться спати на цементній підлозі без усякої постелі, але ж тоді в мене кості ще були молоді, а до того був досвід спання на могильній плиті, отже така перспектива мене не лякала. Я під час вечірньої оправки добре виполіскувала свою «парашу», ставила її в один куток, покришку клала в другий, сідала на неї і так собі спала. Зрештою, спати доводилося менше, ніж у кaмepі, вже не пам’ятаю, чи то я мала «лягати» на дві години пізніше, чи будили раніше. Їсти давали триста грамів хліба і на третій день тарілку супу. Ну, раціон теж для мене звичний. Отож, сиджу я собі в карцері, роблю по кілька разів на день зарядку, пошепки повторюю вірші, які знаю напам’ять (ця звичка залишилася в мене до сьогодні). Ще я ловлю сонце. Як? А так: о котрійсь там годині на стелі карцеру з’являється невеликий сонячний прямокутник. Він поступово спускається вниз і в якийсь момент знаходиться на такій висоті, що я підходжу до стіни, а прямокутник лягає мені на груди. Він такого розміру, що його можна прикрити долонею, але коли я це роблю, він золотою рибкою вислизає з-під долоні, щоб умоститися на ній. Я ловлю його другою долонею і так маю заняття на якісь півгодини, коли сонячний прямокутник починає підніматись пpoтилeжною стіною і досягає такої висоти, що вже мені не дотягнутися до нього.
А ще я веду довгі розмови з діжурними. Далебі, вони раді, що я сиджу в карцері. Ні, не тому, що вони такі жорстокі люди, а тому, що я одна і вони можуть зі мною поговорити. Отож, вони управляться зі своєю роботою, відкриють кормушку і заводять розмову про те про се (крім Сибірської Язви, той собі такого не дозволяв). Зрештою, три дні – це зовсім небагато, і от вже мене ведуть в камеру. Жінки мене зустрічають вигуком: «Галю! Нарешті! Куди ти пропала?» – В тюрмочці була! – гордо заявляю я. Потім мені починають докоряти, що я така і сяка. Виявляється, коли мене не було, то дівчата, ті, що молодші, вирішили підтримати традицію і робити ранкову зарядку (хоч при мені її не робили). А серед вправ, які я робила, було півсотні присідань. Отож, як дівчата присіли п’ятдесят разів, то їм позводило ноги, і вони не могли встати. «А я тут при чому? – обурююся я. – Я ж поступово йшла до цього числа, а ви отак відразу хотіли!» Та недовго мені довелося бути в камері, бо години через дві мене знову забирають і ведуть до начальника тюрми. Він вже не називає мене симпатичною дівчинкою, а стукає кулаком по столі і вергає громи на мою непокірну голову. За що? Та заробила, заробила! Адже у всіх тих книжках, які мені до того доводилося читати, – ну, бодай «Молода гвардія» Фадєєва, – ув’язнені залишають на стінах героїчні написи, видряпані гвіздком або навіть написані власною кров’ю. Дряпати мені нічим – мої нігті для того ніяк не надаються, крові власної теж не добуду, але виявляється, що каблуки моїх туфель залишають на стіні чудові чорні риски. Отож, я на стіні поруч з дверима (щоб не було видно з кормушки) малюю тризуб і щось таке пишу (далебі, не пригадаю, що саме!). Я не думала, що діжурний потім зайде туди і почне все оглядати. От і маю другий строк – п’ять днів. О, це вже краще, це вже можна оголошувати голодівку! Діжурному ніколи зі мною розбалакуватися, йому треба годувати всі камери. Але управившись з цим, діжурний (здається, це був Купина) повертається до мене. «Ану підійди сюди», – говорить він таким тоном, наче підманює до себе якесь бездомне кошеня. «Що таке?» – з підозрою запитую я. «Ну, підійди!» Я підходжу, він намагається втиснути мені в руку той жалюгідний окраєць хліба. Я вчасно вириваю руку і відскакую. «Зайченя, візьми хліб», – просить діжурний. Я сміюся і заперечливо хитаю головою. Перший день я сиджу спокійно, на другий день мені вже хочеться їсти (що не кажіть, а за два місяці я звикла їсти щодня). А на третій день я розважаюся тим, що розглядаю свою сукенку.
Ось тепер настав час розповісти про мою сукенку, що я вже раніше обіцяла. Так само я вже писала, що в Костополі зі мною вчилися в більшості місцеві дівчата і що я ніколи нікому не відмовляла в допомозі. Тож вони вирішили зробити мені подарунок до 8-го Березня, склались, купили ситцю, а мама однієї з них пошила мені сукенку. Правда, для цього треба було зняти з мене мірку, а дівчата ж хотіли зробити мені несподіванку. Знаєте, що вони придумали? Був саме якийсь вечір, ми сиділи в актовому залі, і я бачу, що дівчата тоненькою мотузочкою обмірюються: талію, зріст, ширину плечей. «Я теж хочу помірятись!» – заявляю я і в голову собі не беру, що дівчатам тільки того й треба. І не звертаю уваги, що вони міряються та й кінець, а на моїй мірці зав’язують вузлики. І от восьмого березня мені в класі урочисто вручають сукенку. Ах, небагато в моєму житті було подарунків, яким би я так раділа! Зрештою, я узагалі не сказала б, що мені в житті довелося багато подарунків отримувати. Але та сукенка – я наче бачу її перед собою: ситцева, блакитного кольору, червоні сунички і білясті листочки. Так от, на третій день сидіння в карцері я займаюся тим, що розглядаю свою сукенку і уявляю, що ті сунички справжні і що я їх їм, а заїдаю листочками, які ніби зроблені з пряника. А на четвертий день повертається мій слідчий, який був десь у від’їзді. Повертається і відразу про все дізнається: що я знову в карцері і що я голодую. І от я вже в нього в кабінеті. «Что ж ты тут без меня хулиганишь?» – докірливо говорить він. Я незалежно задираю носа. Ще б пак, буду я перед своїм ворогом виправдовуватись! Я, героїчна особа, яка йде на муки за волю України! Зрештою, я потім таки стаю поблажливішою, досить мирно розмовляю зі своїм Миколою Борисовичем, і на завершення він говорить майже благаюче: «Понимаешь, это же начальник тебя посадил, а сейчас уже ночь, его на работе нет. Но я тебе обещаю, что утром тебя переведут в камеру». – Ну, хорошо, – милостиво погоджуюсь я. «Но ты прекращаешь голодовку?» Я знизую плечима: «Ну, мне же все равно до утра не дадут есть». Мені приносять їсти негайно, як тільки я повертаюся в карцер. І то не що-небудь, а цілу тарілку гарячого м’ясного бульйону (і де вони його взяли серед ночі?). В бульйоні багато картоплі і ще до того шматок хліба. Я вимітаю все дочиста, і діжурний приносить ще тарілку бульйону. Мені дуже жаль, але другу я вже не подужала. А вранці мене перевели в камеру.


* * *
Дуже підозріваю, мене звинуватять в тому, що я такими солоденькими рожевими фарбами малюю рівненських кагебістів. Мовляв, тільки крилець їм не вистачає. Ні, то були не ангели, але й не дияволи, то були звичайні люди, життя яких склалося саме так, і вони виконували те, що вважали своїм обов’язком. Бо повторюю ще і ще: винні не конкретні люди, винна система. І боротися треба не з людьми, а з системою. Система повинна бути такою, щоб параноїк чи маразматик просто не міг стати на чолі держави і щоб узагалі людина, якою б вона не була, не могла зібрати в своїх руках необмежену владу над життям мільйонів людей. Може таке трапитися, що на чолі держави стане не дуже мудра або не дуже добра людина або й взагалі який-небудь авантюрист. Але будь-яке його бажання чи думка, яка йому прийшла в голову, не повинні негайно ставати законом, обов’язковим для всіх громадян.
Коли мені було років десять, я начиталася захоплюючого роману про Марію Стюарт і сказала своїй мамі: «Знаєш, а я за переконаннями монархіст!» Нині найбільше в світі протестую проти того, щоб покладати всі надії на якусь одну людину. От, мовляв, виберемо мудрого президента, а він нам зробить райське життя. А ми за те оберемо його пожиттєвим президентом і будемо слухати, як рідного батька. Ні, ні і ні! Доки ми на перестанемо шукати собі єдиного провідника, доки ми не навчимося самим відповідати за своє життя, доти ми не станемо вільними, доти в нас не буде демократії.
А тепер про те, як я збиралася втікати з тюрми. Смішно? Далебі, смішно! Тікати з внутрішньої тюрми МДБ? Як? І що потім? Добре, допустимо, навіть мені це вдалося б, але що потім? Ну, про це я не думала. А от про втечу думала. Ну, бо як? Адже всі революціонери втікали! Правда, про те, щоб перепиляти грати на вікні, не могло бути й мови. Підкопатись під стіну теж не підкопаєшся. Обеззброїти діжурного і відняти в нього ключі? Нічого не вийде вже хоча б тому, що діжурному заборонено відчиняти двері камери, коли він один.
І все ж я знайшла, як мені здавалося, можливість втечі. На допит нас водили через подвір’я. Це подвір’я з усіх боків оточене будинками і стінами і лише в одному місці не було ніяких мурів, а десь так на відстані метра-двох було натягнено колючий дріт. І я собі так видивилася, що між нижнім рядом дроту і землею є досить місця, щоб я могла прослизнути. А за дротом починався крутий схил (принаймні так воно виглядало), Отож, з нього можна було просто скотитися. Зараз я думаю: а чому, власне, не заложили те місце цеглою? Може, воно навмисно так було зроблено, щоб провокувати в’язнів (звичайно, не таких, як я, а справжніх повстанців) на втечу і мати можливість убивати їх? Або влаштовувати «втечу з тюрми» своїм агентам? Зрештою, це тепер я так розмірковую, а тоді я просто вирішила: буду втікати! На допит веде один супроводжуючий. Виводить із тюрми до дверей в управління. Тут ти стаєш обличчям до стіни, руки за спиною, а він дістає з кишені ключ і відмикає двері. Саме в цю хвилину я побіжу. Він розгубиться: треба за мною бігти, але ж ключ в дверях не лишиш. Досить кількох секунд, щоб я добігла до колючого дроту, протиснулася під ним і скотилась вниз. А там вже буде видно.
Я думаю: Бог усе-таки є. І Він оберіг мене від цього ідіотського вчинку. Бо як би швидко я не бігла, а куля летить ще швидше. Якби супроводжуючий забарився, витягуючи пістолет, то той, що на вишці з автоматом в руках, встиг би. І не писала б я ці мемуари, бо не було б мене на цьому світі, і ніхто не знав би, «де могила моя», як співається в популярній блатній пісні. Але трапилося щось таке несподіване. От уявіть собі: вечір, сиджу я в свого слідчого на допиті. Щось я йому нахамила, він вибухнув: «Ну, знаешь, хватит с меня! Поедешь на Дворец і будешь там суда ожидать! Следствие окончено, и ты мне больше не нужна». Ну от, подумала я, значить, відкладати не можна. Прийдуть мене забирати, і я буду втікати. От і приходить супроводжуючий і... хоче надягнути мені наручники! Так, один раз було таке, що мені надягнули наручники, але за два місяці тільки раз і то, коли я посварилася з слідчим. А тим часом він дивиться здивовано і каже: «Это еще что такое?» – Мне велено, – уперто говорить супроводжуючий. Мій слідчий кілька хвилин сперечається, а потім відсилає його: «Идите, я сам ее отведу. Тоже еще выдумали: женщину в наручниках водить!» Ми знову залишаємося вдвох, слідчий щось пише, я мовчки сиджу. І тут друга несподіванка: в мене раптом починається гострий біль в спині. Я так і не знаю, що це було. Радикуліт після карцеру? Але ж то вже минуло днів десять. Щось нервове? Але як це може бути – щоб на нервовому грунті заболів поперек? Ніколи я нічого подібного не чула. Але коли Шустов закінчує свою писанину і веде мене в тюрму, я гостро страждаю від думки, що в нього ж навіть пістолета при собі нема, а я не можу втікати, бо кожен крок завдає мені болю, так що я ледве йду.
На другий день я прокидаюся з підвищеною температурою, і коли лікарка обходить камери, жінки кажуть їй, що я хвора, і вона дозволяє мені лежати. Чергував у той день Печінка, і в нього, мабуть, був дуже поганий настрій. Бо кожні десять хвилин він зазирав у нашу камеру, різко стукав ключем і вимагав, щоб я встала. Щонайменше тричі довелося йому пояснювати, що лікар дозволила мені лежати, бо я хвора. Тоді він знайшов другу зачіпку: лежати дозволили, але ж спати ні! І почалося різке, уривчасте, як гавкіт злого пса: «Откройте глаза! Повернитесь лицом! Не спите!» А я страшенно погано себе почувала. У мене рідко піднімається температура, і тоді з’являється якесь жахливе відчуття, наче з мене здерли шкіру і не те, що пилинка, а навіть звукова хвиля чи промінь світла завдають нестерпного болю. У мене, мабуть таки, був нервовий зрив, по-теперішньому стрес. Так, за ці два місяці я вже зрозуміла, що на волю звідси не випускають. Знала, а все ж уперто вірила, що мене це не торкається. Бо справді ж, не можна хапати людину і садити її в тюрму тільки за те, що начебто вона комусь сказала, що якби була самостійна Україна, то вона була б міністром (далебі, досі не можу повірити, невже я могла таку дурницю ляпнути?). І от слідство закінчилося, і мені лишається чекати суду, а що вже суд нікого не звільняє – це мені точно відомо. І я тримала себе в руках, грала роль такої безстрашної революціонерки, а тепер усе скінчилося. І в якусь мить, коли Печінка який уже раз стукає в двері, я раптом зводжусь і щосили кричу на нього. А потім в мене починається істерика. Єдиний в моєму житті приступ істерики. Я добре пам’ятаю, що я була при повній свідомості. Бо з дитинства в мене бувають, – на щастя, дуже рідко, раз в кілька років, – приступи, коли я на кілька хвилин повністю втрачаю свідомість. А то добре пам’ятаю, як ридала, билась об підлогу і кричала щось таке: «Гади! Кати! Замучили ви мене!» Скандал! У внутрішній тюрмі, де розмовляти дозволялося лише пошепки, раптом отакий крик. «Успокойте ее», – зашипів Печінка до моїх співкамерниць. «Ви її довели, ви й заспокоюйте», – досить нечемно відповіли мої сусідки. Закінчилося це тим, що до мене викликали лікаря. Була в нас тюремна лікарка, щодня робила обхід по камерах, питалась: «Жалобы на здоровье есть?» Іноді жінки просили таблетки від головного болю, вона щось там давала. Була це така молода білява жінка на останніх місяцях вагітності. Мені дуже подобалися її широкі, зібрані під грудями сукенки. Вона випромінювала ауру щасливої жінки. Кажете, як це можна – бути тюремним лікарем і щасливою жінкою? Ну, бачите, вона ж з нами не спілкувалась, вона була певна, що всі ті, которі сидять в камерах, – це вороги радянської влади, а влада така гуманна, що дбає про їхнє здоров’я, і ось вона є провідником цієї гуманної політики радянської влади.
В «Непридуманном» Льва Разгона є такий епізод: «0днажды в нашу двадцять девятую камеру принесли человека с допроса... Он был слаб, болен, и били его, очевидно, больше других. Потому что два надзирателя его внесли, и он, как мешок, упал на пол у двери и лежал неподвижно. Мы не могли сразу же к нему броситься, потому что один надзиратель остался с ним в камере, а другой вышел и через две минуты вернулся, пропустив вперед женщину в белом халате. Признаюсь, мы даже на какие-то мгновения забыли о нашем избитом товарище. Это была красивая, очень красивая молодая женщина... Не наклоняясь, красивая женщина в белом халате носком маленькой элегантной туфли поворачивала голову лежащего человека, его руки, крестом раскинутые на асфальтовом полу камеры, его ноги... Потом она повернулась к надзирателям и сказала: «Переломов нет, одни ушибы...» Повернулась и, не глядя на нас, – вернее, глядя на нас, но не видя нас, – вышла из камеры».
Коли я вперше читала ці рядки, то вернулася в думках в події сорокалітньої давнини і згадала лікарку рівненської внутрішньої тюрми. Мабуть, вона жила недалеко від в’язниці, бо це вже був пізній вечір, а вона з’явилася в камері. Щось мені говорила, чимсь мене відпоювала і пішла тільки тоді, коли я затихла. Не знаю, чи то її ліки допомогли, чи в мене вже просто не стало сили плакати і кричати. Жінки потім розказували, що вона сама плакала, заспокоюючи мене. А потім трапилося щось взагалі неймовірне: у нас всю ніч були відкриті двері камери. Ну, не навстіж, але так, десь на долоню відхилені. І Печінка на пальчиках підходив до дверей і тихенько заглядав, але вже нічого не говорив, здавалося, навіть дихання затримував.

* * *
А тепер треба ще розповісти про моє перебування в тюрмі на Двірці. Думаю, що тюремна адміністрація мала зі мною чимало клопоту. Згідно з тюремними правилами ув’язнені ще не засуджені і ті, що вже після суду, не мали права між собою спілкуватися. А мене ж привезли ще не осуджену. У цей час битовиків і політичних в’язнів старалися не змішувати. («Какая ты политическая? – сказав мені Шустов. – Ты каэровка – контрреволюционерка. Политических у нас нет»). Окрім того, я була неповнолітня. Мабуть, в цей час від МДБ неповнолітні не поступали. Суджу про це з того, що десь на другий чи третій день мого перебування на Двірці раптом відчинилася кормушка і мене почали допитувати: фамилия? имя? отчество? место рождения? год рождения? Допитували якось знервовано, від чого і я почала нервуватися: чого їм від мене потрібно? З’ясувалося, що просто уточнювали, чи таки мені ще нема вісімнадцяти років, бо в такому разі належить додаткова пайка: подвійний цукор, шматочок білого хліба і навіть стількись-то грамів вершкового масла.
Ну, знаєте, я вже багато-багато років на волі не їла білого хліба і вершкового масла! І коли я тепер чую скарги, що, мовляв, при комуністах було в магазинах те і те, а тепер нічого нема, я відразу згадую тюрму в Двірці і починаю вирішувати дилему, коли я була щасливіша: на волі, коли доходила з голоду, чи в тюрмі, де мені щодня давали білий хліб з маслом?
Ну, і ще був клопіт, куди мене поселити. З усього того найбільше часу я сиділа одна. Не в одиночці, бо таких камер там, мабуть, взагалі не було, а просто одна. Камери на Двірці були великі, в них стояли двоповерхові нари і, здається, більш нічого. Так ось, я сиділа одна, але зовсім не скучала і не впадала у відчай. Вранці вставала і робила зарядку. Після сніданку робила дуже грунтовне прибирання в камері, витирала пил в усіх закутках, мила підлогу і т.д. Після обіду читала. Тут з книжками було трішечки краще, ніж у внутрішній тюрмі, бо тобі не подавали в камеру дві книжки, а просто відкривали ту ж кормушку, під нею стояв столик з розкладеними книжками, і ти вже сама могла вибирати, що хочеш. Звичайно, вибір був дуже бідненький, та все ж був. А ще я займалась шиттям, бо можна було попросити в чергового голку, яку до кінця зміни треба було віддати. Чого не можна було робити самому – прати. Одяг для прання треба було здавати, і я з цієї причини пережила велику трагедію. Бо мусила нарешті здати в прання свою блакитну кофточку, якою я так пишалася. А коли її повернули, то з’ясувалося, що кофточка, яка сушилася на сонці, геть вигоріла. Побачивши це я спочатку поплакала від досади, а потім взялась пороти і перешивати на лівий не вигорілий бік.
Час від часу адміністрації доводилося когось до мене поселяти. То я жила з молодими дівчатами-сектантками. Такі собі прості сільські дівчата, я навіть не знаю, до якої саме секти вони належали. Цілими днями вони сиділи і співали псалми (я їх усі вивчила, але тепер, на жаль, нічого не пам’ятаю). Так, якісь уривки: «Нащо, брате, брата судиш, є над нами Бог суддя. Він усіх нас розсудить в часі Страшного суда»). А перед заходом сонця всі вставали, молилися Богу, а потім просили одна в другої прощення.
Іншим разом до мене поселили повну камеру битовиків, і це було щось страшне. Я вперше в житті почула стільки матів і то з уст на вигляд цілком інтелігентних жінок, бо це навіть не були злодійки-рецидивістки, а, мабуть, засуджені «за хищение социалистической собственности». У мене було таке почуття, наче мене засунули в якесь смердюче болото. Я зайняла собі місце на верхніх нарах біля вікна і цілий день сиділа, дивлячись в вікно (хоч там не було видно нічого, крім муру), читала або співала і намагалася не чути того, що робиться в камері, бо кожного разу, коли до мене доносився мат, мене трясло від огиди.
І друге, що я побачила ще на Двірці, коли сиділа з битовиками, а потім остаточно переконалася, коли знову довелося зустрічатися з ними в лагерях. Жінки, які потрапляли в тюрму не за політичною статтею (практично це було те саме славнозвісне «хищение социалистической собственности», під яке підходило все, від недостачі в магазині до двох яблук з колгоспного саду), так ось, ці жінки, надто молоді, дуже скоро спускалися до рівня урок. Вони переходили на російську мову (можемо гордитися тим, що злодіїв чи убивць, які б говорили українською мовою, тоді не було), починали курити і густо пересипати свою мову матом. Політичні собі цього не дозволяли.
Час розповісти, як мене завербували в сексоти. («Почему ты считаешь, что «сексот» – это плохое слово? – сказав Шустов. – Это очень хорошее слово: секретный сотрудник МГБ»). Отож, сиджу я і чекаю, коли мене відправлять на етап. Мені зовсім не страшно, бо я ще поняття не маю, що таке лагер. Якби це вже було вдруге, то я б не рвалася на етап, а раділа кожному дневі, коли ти можеш байдикувати. Тим більше, що це вам не внутрішня тюрма КГБ – тут не грюкали в двері, коли ти вдень лежиш на нарах чи навіть спиш. Ні ж, мене тягнуло на етап. І єдине тільки мучило: після суду дозволяється одне побачення з родичами. Але ж мама цього не знає, як взагалі не знає, де я, і так я й поїду в невідоме, – в Сибір, на Колиму, в Караганду, – і невідомо, чи коли-небудь побачу своїх рідних. І тут мене викликають з камери і ведуть в якийсь кабінет, де якийсь незнайомий чоловік починає зі мною розмову. Таку собі банальну розмову: хто, звідки, скільки років, скільки дали, чи усвідомила свою вину перед радянською владою. Я щось байдуже відповідаю і дещо пожвавлююсь лише тоді, коли мова заходить про те, чому до мене ніхто не приїхав на побачення. І раптом стається неймовірне: той чоловік подає мені ручку і шматок паперу і пропонує написати листа. Чому я написала бабі, а не мамі? Важко пояснити. Мабуть, я подумала, що мама все одно не приїде вже з тієї простої причини, що в неї нема грошей на дорогу та й нічого мені привезти. Вони там в селі з моєю молодшою сестрою ледве перебивались з хліба на воду. А баба живе в Костополі, це зовсім недалеко від Рівного, Отож, вона скоріше приїде. Коротше кажучи, написала я того листа, заадресувала конверт, а мій добродійник подає мені ще один чистий аркуш паперу. «А теперь пиши, что я тебе буду диктовать. «Я, Гордасевич Галина Леонидовна, беру на себя обязательство сотрудничать с органами...» От я щойно намагалася згадати, чому я написала листа бабі, а не мамі, і що я в тому листі написала. Навіть засумнівалася: а, може, я написала два листи? Зате так, ніби це відбулося щойно, я пам’ятаю той рух, яким я підвела голову з-над паперу, і мої очі зустрінулися з дуже пильним поглядом мого анонімного добродійника. Якщо я відмовлюсь це писати, то він, безумовно, відправить мого листа в кошик для сміття. І я так і поїду «в незнаний світ», не побачившись ні з ким із своїх рідних. А, власне, до чого мене може зобов’язати цей клапоть паперу? Ага, як же, так я йому і викладу, що в нас в камері є «підпільна» голка і саморобний «ніж». Та мені самій від того буде гірше! Отож, я опускаю голову і слухняно дописую, що він там мені диктує. «Дівчата, а я сексотка!» – оголошую я, щойно переступивши поріг камери. Дівчата сміються, сприймаючи це за жарт, але я переконую їх, що це таки правда. І пояснюю їм: я ж нікого і нічого не видам, а то можуть підселити якусь справжню сексотку, від якої ми будемо мати одні неприємності. Дівчата слухають мене і, зрештою, погоджуються.
Яка ж таки я була дурна і як мені пощастило, що в той час зі мною в камері були оті сектантки. Бо якби я таку заяву зробила перед битовиками, то, мабуть, вони б прореагували зовсім інакше. Та й не виключається, що серед них знайшовся б хтось, хто відразу мене «заложив» би перед опером (це вперше я тоді почула те слово – «опер»). Далебі, так досі і не знаю, як воно повністю звучало, знаю лише, що опер займався (ще його звали «кумом») шпигунською діяльністю серед ув’язнених, і нікого в тюрмі чи в лагері так не боялися, ненавиділи і зневажали, як опера, нічия діяльність не була оточена такою таємницею. Признатися відверто, то в своїх стосунках з опером я поступила непорядно, бо я для нього анічогісінько не зробила, а він мого листа таки послав. Бо баба приїхала до мене, привезла сяку-таку передачу, нам дали п’ятихвилинне побачення, протягом якого я встигла попросити написати мамі, де я і що зі мною. Видно, в глибині душі я надіялася, що мама таки приїде до мене на побачення, хоча його вже нам не дали б, бо побачення могло бути лише одне.
Але все це було вже після суду, а я ж ще про нього нічого не розповіла. Це тепер, коли я пишу ці рядки, в Москві, в тюрмі з поетичною назвою «Матросская тишина», члени так званого ГКЧП (далебі, не треба перекладати його на українську мову) вже скоро рік займаються тим, що вивчають матеріали власного слідства. В чиїхось там мемуарах згадується, що оскаржувальний акт перед судом видавався на руки. В мій час нічого такого не було. Викликали тебе до якогось начальника, він тобі прочитав акт, ти розписалась – та й по всьому. А через кілька днів забрали тебе, посадили в «воронок» і кудись повезли. Виходжу з «воронка» і йду межи двома шеренгами озброєних чоловіків і знову відчуваю себе національною героїнею. Вже розумію, що мене привезли в суд, але знаєте, що мене найбільше в цю мить хвилює? Анізащо не вгадаєте! Мене цікавить, чи буде мій слідчий на суді. Я вже знаю, що присутність слідчого на суді не обов’язкова, що він просто може бути, якщо вважає потрібним. Заходжу в порожній зал (адже «каерівців» судять лише в закритому судовому засіданні), ніби принцеса на троні, займаю своє місце на лаві підсудних (а звучить як – лава!). Швидким поглядом окидаю зал – є мій Микола Борисович! Сидить один-єдиний в останньому ряду. І мої губи розлазяться в дурнувату усмішку, і я, замість того, щоб перейматися своїм судовим процесом, стріляю очима на свого слідчого.
Скільки продовжувався той судовий процес? Хвилин п’ятнадцять чи більше? Загальні процедурні питання. Роз’яснення підсудній її прав. Чи не маю я нічого проти складу суду? А що я можу мати проти? І суддю, і прокурора, і адвоката я бачу вперше в житті, ніяких справ з ними не мала, нічого про них не знаю. За чергою заходять свідки – три мої однокурсниці і класний керівник. Не пам’ятаю, що говорили дівчата, це значить, вони не говорили нічого такого, що могло б мені ще більше зашкодити. Зрештою, що б вони не говорили, це вже було все одно, ні врятувати мене, ні втопити вже ніхто не міг. Була в мене стаття 54, пункт 10, частина II, мала я за це отримати десять років, а весь цей судовий процес – це пуста формальність, від якої нічого не залежить. От коли класний керівник сказала, що за дорученням певних органів вона попередила дівчат, щоб вони за мною слідкували, а потім зібрала всі ті матеріали і передала кому належить, то в мене раптом стиснулося серце. Скажіть мені, де, коли, в якій країні було таке, щоб учителеві ставилося в обв’язки шпигувати за учнем? Ну, кажуть, в царських гімназіях були якісь педелі, але то вже була така посада, їм за це гроші платили. А викладач математики чи латинської мови сприйняв би це як особисту образу. А тут викладачка української літератури, предмету, який мав би вчити людину бути порядною і гуманною, спокійнісінько розповідає, як тридцять юних дівчаток протягом року шпигують за своєю подружкою, запам’ятовують кожне її слово, підбирають кожен клаптик паперу, а вона, вчителька, усе це збирає в своїх руках і передає куди слід. Оце вперше я дізналася всю правду, бо мій Шустов в такі подробиці мене не втаємничував.
І ще запам’яталося мені, як мій адвокат, – такий собі літній єврей, – мене захищав. Власне, не як він мене захищав, а остання фраза його виступу. Звучала вона так: «Я просил бы, граждане судьи, учитывая ее возраст, назначить ей, по возможности, меньшую меру наказания». Геніальна фраза, чи не так? Ще суд не виніс свого вироку, а адвокат уже визнає, що його підзахисна винна, і просить лише про «меньшую меру наказания». Та й то «по возможности». А коли такої «возможности» нема, то що ж вдієш!
І от вже судді пішли «порадитись» (беру це слово в лапки, бо ж ніякої ради не було, все було відомо наперед); і от вже читається вирок. Далебі, якби я була кінорежисером, то так би шикарно зняла цей епізод. Стоять за столом троє цілком дорослих і серйозних людей і один урочисто проголошує: «Именем Союза Советских Социалистических Республик...» І стоять молоді хлопці зі зброєю в руках. І стоїть межи ними таке зелене дівча і кидає грайливі погляди на свого слідчого. А той слідчий – як він себе при тому почував? Чи розумів усю абсурдальність цієї ситуації? Не знаю і вже ніколи не дізнаюсь. Зрештою, це не найголовніше. Найголовніше, щоб усе це не повторилось з іншими дівчатами.
Вирок дочитано до кінця, і я, нарешті, повертаюся до суду і вважаю за необхідне щось сказати. «Спасибо», – говорю я. – Вы поняли? – спантеличено перепитує суддя. – Вам десять лет дали». –«Поняла, поняла, – безтурботно кажу я, – благодарю вас». Суддя геть ніяковіє, бурмоче: «Ну, благодарить нас не за что», – і швидко втікає. А я, гордо звівши голову, іду межи двома рядами конвойних в маленьке темне приміщення, де маю чекати, поки за мною приїде «воронок». Але моєї безтурботності вистачає лише на той шлях, бо як тільки за мною зачиняються двері, я заливаюся сльозами. Плачу я гірко, але абсолютно беззвучно, бо те приміщення – це просто куток у великому приміщенні для конвою, відокремлений благенькими перегородками. А що таке конвой? Це хлопці, може, на рік чи два від мене старші. І хоч вони тут не вперше, але, мабуть, таких, як я, тут не було. Або, може, ніхто так не поводився. Бо я раптом усвідомлюю, що вони щось там говорять про мене і один одного підмовляють заговорити зі мною. Я миттю витираю очі, роблю глибокий вдих і починаю наспівувати якусь пісеньку. Здається, оту: «Здесь, под небом чужим, я, как гость нежеланный, слышу крик журавлей, улетающих вдаль...» Дуже вже вона підходила до моменту.
Не пам’ятаю, як уже там зі мною заговорили ті хлопці, і, що я їм відповідала. Пам’ятаю лише такі репліки: «Ну, вот, тепер поедешь на Чукотку». – А от Чукотки до Америки недалеко! – відбилася. Ні, не така вже я була безстрашна. Просто не знала, що там в мене попереду, не уявляла, що мене може чекати. Якби на той час прочитала всі ті книжки: «Гетсиманський сад» Багряного, «Хранитель древностей» Домбровського, «Архипелаг Гулаг» Солженіцина, «Колиму» Іванова, «Крутой маршрут» Євгенії Гінсбург, «Непридуманное» Разгона, «Колымские рассказы» Шаламова, а понадто «До днесь тяготеет» – збірку спогадів репресованих жінок, то, напевно, не була б такою безжурною. Але я тоді ще нічого такого не читала, воно ще навіть не було написане (окрім, хіба, «Саду Гетсиманського»). Ну, а тих кілька місяців тюрми – вони не були такими вже страшними, щоб я плакала перед суддями чи конвоєм.
І дві тюремні легенди на завершення цієї частини моєї повісті. Їх я почула в Рівному від битовиків.
Перша про Фанні Каплан, про ту саму, що стріляла в Леніна на заводі Міхельсона. Так от, це неправда, що її розстріляли. Високогуманний Ілліч висловив бажання, щоб їй зберегли життя. Тож присудили Каплан до довічного ув’язнення, і вона й досі жива. Але її перевозять з одного міста в інше, не затримуючи ніде більше, як на місяць. А ще її тримають в абсолютній ізоляції, вона не повинна бачити навіть своїх наглядачів. Як уже вдається її перевозити та ще й так часто, і щоб вона при цьому не бачила своїх наглядачів – не знаю. Зрештою, тоді я над цим і не застановлювалась, просто це було так романтично, щось на зразок Залізної Маски жіночого роду. Що цікаво, зовсім недавно, через сорок років по тому, виступав по останкінському телебаченню якийсь пенсіонер, розповідав, як він працював прокурором по нагляду за місцями позбавлення волі, і довелося йому бути в одній тюрмі (здається, на Уралі), де начальник тюрми, показуючи йому камери, назвав одну з них камерою Фанні Каплан. І було це начебто у 1939 році. Я думаю, що це таки легенда. Надто вже з реальними подробицями розповідає у своїх спогадах комендант Кремля, як він Каплан застрілив, а потім з допомогою поета Дем’яна Бєдного спалив. Людині з інтелектом його рівня таке не вигадати.
А друга легенда така. Перед першим травнем і перед сьомим листопада в тюрмі проводяться особливо грунтовні шмони. Що шукають? Червону тканину. Вилучають весь одяг червоного кольору включно до найменшого клаптика. Бо є такий секретний закон, що коли в свято над тюрмою підняти хоч маленький червоний прапор, то всіх ув’язнених в тій тюрмі мусять випустити на волю. Чи вже когось десь випускали? Та ж для того і роблять шмон, щоб не випустити. Але в глибині кожного серця жевріла надія: ану ж комусь вдасться приховати той червоний клаптик, і вивісять його, і всі підуть додому?

(Кінець другої частини)

СТРИЙСЬКА ГІМНАЗІЯ

Уявіть собі десятилітнього хлопчика, малень-кого зростом, хворобливого, який з рідного села потрапляє в місто. Це ми зараз знаємо, що Стрий – таке собі невелике містечко, а малому Степанові воно мало видаватися величезним. Жити в чужих людей, правда, йому не довелося, бо в Стрию жив його дід, але все одно це не рідна сім’я, в якій ти виріс. А незабаром померла мати – отже, напівсирота. Найголовнішу ж зміну в життя, мабуть, внесло навчання в українській гімназії. Адже це вперше, у віці десяти років, Степан Бандера пішов до школи, опинився серед великої кількості своїх однолітків, з якими треба було налагоджу-вати стосунки, звикати до того, щоб кожного ранку йти в гімназію і кілька годин висиджувати на уроках, а потім ще вдома виконувати домашні завдання.
Як тоді взагалі було поставлене навчання? В архіві авторки є спогади чоловіка, який у тих же 1920-х роках навчався в Кременецькій духовній семінарії, побудованій на зразок класичних гімназій. Ось що він писав: «Утримання в цій школі було дороге. Тільки за навчання треба було щорічно платити 240 злотих. На той час це треба було дві гарні корови продати, щоб заплатити за один рік навчання. Харчування в місті також дорого коштувало – 40-50 злотих в місяць. Книжки також дуже дорого коштували. Такий словник латинський 10 злотих, а грецький 15. А якщо в родині треба було вчитись двом-трьом, тоді батьки виходили з себе, або діти впроголодь вчилися. А яка учоба, коли ти голодний та ще в холодній кімнаті? Отож вчитися було дуже тяжко і одиницям вдавалося скінчити школу без повтору на другий рік. Половина предметів викладалась на українській мові, а половина на польській».
Таким було навчання і Степана Бандери в Стрийській гімназії. За тим, хіба, винятком, що жив він, як уже зазначалося, не на квартирі у чужих людей і, слід думати, не сидів голодний. Зате тут були інші труднощі, про що він пише в автобіографії: «Матері-альну спромогу вчитися в гімназії я мав завдяки тому, що мешкання і утримування забезпечували батьки мого батька, які мали своє господарство в тому ж місті. Там ще жили мої брати і сестри під час шкільної науки... Як у батька під час ферій, так і в діда під час шкільного року я працював у господарстві у вільному від науки часі».
Які були успіхи в навчанні юного гімназиста? В автобіографії він зазначає, що, почавши з 4-го класу, давав лекції іншим учням і таким чином заробляв якісь гроші. В архівах збереглися шкільні документи Степана Бандери, які свідчать, що вчився він успішно.
Яка була атмосфера в гімназії?
У 1923р. Рада Послів, яка вирішувала справи в повоєнній Європі, визнала, що новостворена польська держава має право на західноукраїнські землі за умови надання культурної автономії українському населенню. Але польський уряд повів активну політику полонізації цих земель. Офіційно ще в березні 1920р. було заборонено вживати назву «Західна Україна», а вводилася назва «Малопольска Всхудня». Переселялися з центральних районів Польщі і наділялися на пільгових умовах землею осадники. На державну службу приймалися тільки поляки і католики. Масово закривалися українські школи, а ті, які наразі залишалися, ставали «утраквістичними»: тобто половина предметів викладалася ук-раїнською, а половина польською мовами. За українськими викладачами вівся пильний нагляд, щоб вони не відходили від затвердженої програми.
І все ж якраз ці переслідування викликали спротив національно свідомих учителів (гімназійні вчителі називалися професорами) і учнів. Тим більше, що гімназія в Стрию, яка розташовувалася в окремому будинку «Руська Бурса», залишалася за своїм національним складом майже виключно українською. Не лише поляки, а й ренегати-ук-раїнці сюди своїх дітей не посилали. Зате, як не дивно, ходили кілька учнів німецької і єврейської національності, батьки яких таким чином хотіти виразити свою солідар-ність з українським народом.
Про гімназистів, які фактично ще були дітьми, мабуть, не можна сказати, що вони цілком свідомо включалися в національну боротьбу. Тут було чимало юнацького потягу до романтики і чисто школярської пустотливості. Наприклад, проводить-ся якийсь урочистий державний захід, у залі збирається публіка, на трибуну виходить промовець, щоб прославляти польську державу, а в цей час вибухає бомба зі смердючим газом, і всім доводиться спішно полишати зал. Або зі сцени непомітно зникає польський герб «паньствови», і, коли присутніх закликають вставанням вшанувати державний символ, замість білого орла всі бачать золотий тризуб. Або під час параду урочистий марш перетворюється на топтання і метушню, бо хтось збився з кроку, хтось комусь підставив ногу і тому подібне.
Членами підпільних гімназійних гуртків звичайно були учні 7-го і 8-го класів, але Степан Бандера бере в них участь з 5-го класу. Цей маленький жвавий підліток, який ніби не був у дуже добрих стосунках зі своїми одно-класниками, виявився незамінним у тих випадках, коли треба було підкинути «смердючки», порушити лад у колоні чи передати кому потрібно таємну інформацію.
Володимир Бєляєв, згадуючи про цей період життя Степана Бандери, писав, що той, б’ючись об заклад, на очах у ровесників однією рукою душив котів «для зміцнення волі». Ці два останні слова в Бєляєва взято в «лапки», що, як відомо, робиться, коли слова вживаються в іронічному тоні або в протилежному значенні.
Що ж, Бєляєв перебував у Західній Україні в ті роки, коли були живими ще багато людей, які добре знали сім’ю Бандерів, і хтось із них міг розповісти таку історію радянському жур-налістові (бо якби розказав щось добре, то де він був би вже на другий день «за антісовєтскую агітацію»).
А ось збереглася розповідь про дещо інший випадок.
У 1924р. українському суспільству стало відомо про трагічну долю зв’язкової УВО Ольги Басараб. Її арештували поляки і протягом однієї ночі закатували до смерті. Одного разу сестра Бандери Володимира, зайшовши зненацька до кімнати, застала свого брата блідого, з міцно зціпленими зубами, а з кінців його пальців капала кров. Придивившись ближче, Володи-мира побачила, що під нігті Степана загнано голки. «Ти збожеволів!» – вигукнула вона. «Та ні, – з трудом розціплюючи зуби, відповів брат. – Просто я хотів перевірити, чи зміг би перенести, якби мене схопили вороги і почали заганяти голки під нігті».
Тож якщо епізод з котами справді мав місце, то не від вродженої схильності до садизму, а від хлоп’яцького, може, й нерозумного бажання перевірити себе: чи зможеш ти позбавити життя іншу істоту? Адже в революційній боротьбі, яку вже остаточно обрав для себе Степан Бандера, напевно, доведеться позбавляти ворогів і зрадників життя або й посилати на вірну смерть друзів. Що відчував при цьому в останньому випадку Степан Бандера, дізнаєтеся, коли прочитаєте його виступ на Львів-ському процесі 1936р.
Якщо вірити радянському публіцистові Полі-карпові Шафеті, вперше Степан Бандера був арештований у 13 років. Зауваження «якщо вірити» необхідне, бо хоч у своєму політичному детективі «Убивство міністра Перацького» автор зазначає, що був у Варшаві і знайомився з архівом цієї справи, а проте допускає ряд недомовок і неточностей. Так Полікарп Шафета ні словом не згадує про ту фатальну роль, яку відіграв у процесі так званий архів Сеника (детальніше про це буде далі). А коли цитує автобіографію Бандери, то робить це не за оригіналом, а перекладаючи з якоїсь іншої мови, тобто подає навіть не подвійний переклад, а приблизний переказ. Наприклад, Степан Бандера писав: «Цей період моєї діяльності закінчився моїм ув’язненням у червні 1934р. Передше я був кількакротно арештований польською поліцією у зв’язку з різними акціями УВО й ОУН, наприклад, при кінці 1928р. в Калуші й Станіславові за організування у Калуші листопадових свят – маніфестацій в честь 10-річчя 1-го Листопада і створення ЗУНР в 1918р.» А ось як подає це Шафета: «Під час цієї діяльності багато разів був ув’язнений і покараний: за підготовку маніфестації у десяту річницю виникнення Західно-Української ре-спубліки, за нелегальний перехід польсько-чехо-словацького кордону, а також з приводу замаху на польського комісара Чеховського, в участі в якому мене підозрівали».
Як бачимо, тут є одне-єдине спільне слово – «діяльності».
І все ж, якщо вірити Полікарпові Шафеті, серед документів процесу в справі вбивства Перацького є свідчення на суді агента поліції Кароля Сікори, котрий пред’явив протокол, складений на Бандеру ще 1922р. Ось як подає показання Кароля Сікори Полікарп Шафета: «Я тоді затримав цього, перепрошую високий суд, шмаркача за нелегальний перехід кордону. Бандера сказав мені, як зараз пам’ятаю, що він чех, живе в Цешині, а до нас приїхав подивитися Польщу і вертається назад. «Де ж твоя перепустка? – питаю. – Хто живе близько кордону, має постійний документ». Бандера одказує: «Я свій документ удома забув, якщо треба, покажу іншим разом». Взяли його на постерунок і при обшукові знайшли посвідчення учня стрийської гімназії. От який він чех. То, прошу високий суд, шпигун з малолітства».
Зараз, коли минуло вже стільки літ, неможливо з’ясувати, чи підліток мав завдання від дорослих перебратися через кордон і передати якісь відомості, чи це була просто хлоп’яцька витівка.
Минали рік за роком, хлопець переходив із класу в клас. І все ж уже в гімназії Степана Бандеру більше цікавила громадська і політична діяльність. Готуючи себе до подальшого життя професійного рево-люціонера, він дбав про свій фізичний стан і виховання сили характеру. В Стрию існували легальні юнацькі спортивні організації «Пласт» і «Сокіл». До «Пласту» Степана Бандеру прийняли лише в 3-му класі (Петро Мірчук знову допускає неточність, пишучи, що Бандера став пластуном відразу після вступу в Стрийську гімназію). Сучасному читачеві не дуже відомо, що це за організація – «Пласт», але тут немає можливості детальніше про неї розповідати. Досить лише сказати, що з цієї організації, зокрема з куреня «Червона калина», до якого вже в старших класах належав Степан Бандера, вийшло чимало видатних діячів ОУН, а пізніше УПА: Степан Охримович (помер в 1931р. після побоїв у польській тюрмі), Олекса Гасин (загинув у бою в 1949р.) та ряд інших (з них 18 осіб загинули за різних обставин).
Окрім легальних молодіжних організацій почали виникати нелегальні, в тому числі «Група Української Державницької Молоді», до якої належали Степан Охримович, Юліян Вассиян, Іван Габрусевич, Богдан Кравців; «Організація Вищих Кляс Українських Гімназій», з якої вийшли такі відомі потім діячі, як Роман Шухевич, Володимир Янів, Богдан Кордюк, Зенон Коссак, Степан Ленкавський. Після злиття деяких окремих організацій у 1926 р. виник «Союз Націоналістичної Української Молоді» (СНУМ), який очолив Осип Боднарович, а до Проводу входили Степан Охримович, Богдан Кравців, Степан Ленкавський, Іван Габрусевич.
Однією з найвидатніших постатей молодіжного руху в 1920-х роках в Галичині був Степан Охримович, який, власне, і ввів у політичну діяльність свого молодшого колегу по Стрийській гімназії Степана Бандеру. Знайшовши в бібліотеці місцевої «Просвіти» праці Миколи Міхновського, зокрема його «Самостійну Ук-раїну», Охримович захопився ними, дав їх читати своїм друзям, зокрема й Степанові Бандері. В результаті виникла вже згадана «Організація Вищих Кляс Українських Гімназій».
В 1927р. Степан Бандера закінчив навчання в гімназії, склав так звану матуру і хотів поступити в Українську Господарську Академію в Подебрадах, біля Праги, але у польської поліції цей невисокий юнак вже був «на замітці», і закордонного паспорта він не отримав. Степан їде в село до батька, допомагає йому по господарству (адже в сільського священика була земля, яку треба було обробляти, і помиляється той, хто вважає, що все це робилося винятково руками наймитів). У вільний час він проводить культурно-освітню роботу в «Просвіті», керує хором і само-діяльним театром, започатковує спортивне товариство «Луг». Був одним із засновників у селі кооперації. Разом з тим вів у довколишніх селах підпільну роботу по лінії УВО.
В наступному році Степан Бандера їде до Львова, щоб продовжити навчання в закладі, який популярно називався Львівська Політехніка.

СТУДЕНТСЬКІ ЛІТА

Цей розділ буде вимушено коротким, бо хоча життя Степана Бандери протягом шести років перебуван-ня у Львові насичене подіями, але про них залишилося дуже мало документальних даних. Тим більше, що його життя в цей період складається з двох цілком різних частин: перша, офіційна, – навчання в Політехніці; друга, утаємничена, – підпільна робота в ОУН, яку він почав рядовим членом, а вже через три роки став першою особою в ОУН на українських землях під владою Польщі (ЗУЗ). Про першу частину мало відомостей, бо що там може бути цікавого: звичайне життя звичайного студента, яких у Львові було дуже багато (ото лише українців серед них було не так уже й багато. Наприклад, такому Кирилові Коцюкові, який вже у зрілому віці став одним з найвидатніших українських поетів у повоєнній Румунії, щоб поступити в Політехніку, довелося поміняти прізвище на Кочинський. Мабуть, Бандері теж якоюсь мірою допомогло його польське прізвище).
Чому молодий Бандера вибрав для себе рільничу професію? Адже він уже включився в політичну діяльність і навіть, як значно пізніше докоряв йому визначний член ОУН, але не прихильник Бандери, Петро Балей, «на порозі двадцятого року життя він уголос мріяв стати «гетьманом». Але ж чи це так погано, що двадцятилітній юнак мріє про великі справи? З історії відомо, що один із творців так званого утопічного соціалізму Анрі Сен-Сімон велів слузі будити себе щодня словами: «Вставайте, графе, вас чекають великі справи!» А народне прислів’я говорить: поганий той солдат, який не мріє стати генералом. Про те, яким солдатом був Степан Бандера, яким він став «генералом», поговоримо дещо далі, а спочатку спробуємо розгадати питання: чому ж усе-таки агрономія?
Відповідей може бути багато.
Найперша: робота на землі подобалася хлопцеві, він до неї звик з найменших років, адже працював у господарстві і діда, і батька і хотів, може, за прикладом одного з давньорим-ських імператорів Цінціната, коли Україна стане незалежною державою, жити в селі і вирощувати як не капусту, то інші овочі. Але, мабуть, більш вірогідною буде версія, що навчання на агрономічному факультеті давало Степанові Бандері більше вільного часу, щоб займатися тією другою, нікому, окрім дуже вузького кола довірених людей, не відомою частиною своєї діяльності: підпільною працею в ОУН.
Зрештою, надамо слово самому Степанові Бандері. Ось як він зображає цей період свого життя у вже згадуваній автобіографії: «У вересні 1928р. я переїхав до Львова і тут записався на агрономічний відділ Високої По-літехнічної Школи. Студії на цьому відділі тривали вісім семестрів, перші два роки у Львові, а в двох останніх роках більшість викладів, семінарійних і лябораторних праць відбувалися в Дублянах коло Львова, де містилися агрономічні заклади Львівської Політехніки. Абсольвенти складали, крім поточних іспитів під час студій, дипломний іспит й отримували диплом інженера-агронома. Згідно з пляном студій, я пройшов 8 семестрів 1928-29 – 1931-32, доповнивши останні два семестри в 1932-33 роках. Мої студії закінчилися абсолюторією приписних 8 семестрів, а дипломного іспиту я вже не встиг зробити через політичну діяльність і ув’язнення. Від осени 1928р. до половини 1930р. я мешкав у Львові, а потім ще два роки в Дублянах і знову у Львові 1932-34. Під час ферій перебував на селі у батька.
У своїх студентських роках я брав активну участь в організованому українському націо-нальному житті. Був членом українського товариства студентів Політехніки «Основа» та членом управи кружка студентів-рільників. Деякий час працював у бюрі товариства «Сільський господар», що займався піднесенням агрокультури на Західних Українських Землях. У ділянці культурно-освітньої праці з рамени товариства «Просвіта» я відбував у неділі й свята поїздки в доколишні села Львівщини з доповідями та на допомогу в організуванні інших імпрез. У ділянці молодечих і спортово-руханкових організацій я був активним передовсім у «Пласті» як член 2-го куреня старших пластунів «Загін Червона Калина», в Укра-їнському Студен-тському Спортивному Клюбі (УССК), а деякий час у товаристві «Сокіл-Батько» і «Луг» у Львові. До моїх спортових занять належали біги, плавання, лещетарство, кошиківка і передусім мандрівництво. У вільний час я залюбки грав у шахи, крім того, співав у хорі і грав на мандоліні. Не курив і не пив алькоголю».
Тут, мабуть, відразу слід пояснити кілька слів, які зараз вийшли з ужитку (і про деякі з них можна пожалкувати). Отже, абсольвент – випускник, абсолюторія – підтвердження, ферії – канікули, лещетарство – ходіння на лижах, кошиківка – український переклад англійського слова «баскетбол». Дивно, що Бандера захоплю-вався баскетболом, адже це, як відомо, спорт для високих юнаків. Можливо, тут йому сприяло те, що він був лівшею.
Чи залицявся молодий студент до дівчат? Ніде в літературі авторці не трапилося згадки про те, де і як Степан Бандера познайомився зі своєю майбутньою дружиною. Ото лише Роман Малащук у своїх мемуарах згадує, що він познайомився з Ярославою Опарівською в другій половині 1930-х рр., коли вона вчилася у Львівській Політехніці на тому ж агрономічному відділі, але Бандера в цей час перебував у тюрмі. Відомо також, що 20 березня 1939р. Ярослава Опарівська разом з великою групою студентів була арештована поляками. Після розпаду Польщі Опарівська опинилась у Кракові, там вона і познайомилась, очевидно, зі Степаном Бандерою, коли він прибув туди, і незабаром вони одружилися.
Слід зазначити, що такі подружжя – серед молоді «свого кола» – були дуже частими. Наприклад, Микола Лебедь і Дарія Гнатківська спочатку разом вислі-джували Перацького, потім разом були суджені і нарешті одружилися. В польській тюрмі позна-йомилися Михайло Сорока і Катерина Зарицька (всі, хто її знали особисто, називали лише пестливо – Катруся). Сорока і Зарицька, вийшовши в 1939р. з польської тюрми, лише встигли одружитися, як знову потрапили в іншу тюрму – радянську, де Катруся народила сина, тепер відомого художника Богдана Сороку. Михайло Сорока помер у Мордовії в таборі в 1972р., а Катерина Зарицька відбула повністю строк – 25 років. Коли помирав її чоловік, вона знаходилася поруч, в жіночій зоні, але бодай попрощатися їм перед смертю не дозволили.
Та повертаємося до свого головного героя – до Степана Бандери.
Як бачимо з його автобіографії, тих справ, якими він займався, вистачило б на кількох студентів. Але ж це була тільки «верхівка айсберга». А була ще «підводна частина», значно більша.
Про це ми поговоримо в наступному розділі.

АКЦІЇ І АТЕНТАТИ

Отже, як ми вже знаємо, займатися підпільною роботою Степан Бандера розпочав ще у Стрийській гімназії, але ця робота значно розгорнулася під час проживання у Львові. Тому було багато причин: і остаточне створення в 1929р. ОУН, і статус студента – людини вже дорослої, незалежної, яка не змушена звітувати перед батьком чи дідом, де вона буває в позалекційний час чи чому не ночувала вдома.
Першим серйозним і постійним завданням Степана Бандери, коли він став членом ОУН, було розповсюдження підпільної націоналістичної літе-ратури, і вже тут проявилися його видатні організаційні здібності. Частина преси видавалася за кордоном – місячники «Сурма», «Розбудова нації», «Український націоналіст» – і треба було налагодити нелегальну доставку її через кордон і таємне поширення серед населення (вже сам факт виявлення під час обшуку «Сурми» був достатньою причиною для арешту і віддачі під суд). Друга частина –«Бюлетень Крайової Екзекутиви ОУН на ЗУЗ» і «Юнак» – виходили нелегально в самій Польщі. Цей процес відбувався так: у Львові під наглядом редакційної колегії виготовлялися матриці, потім вони перевозилися до законспірованої криївки, де вже друкувався тираж. Спочатку ця підпільна друкарня містилася в с.Завадів, біля Стрия, під наглядом Степана Охримовича, потім у с.Конюхові, під наглядом Олекси Гасина, а після її викриття друкування організував Петро Мірчук у с.Добрівляни.
Доставка літератури з-за кордону була орга-нізована наступним чином. Було три пункти на кордоні, через які переправлялися пачки з нелегальною літературою: на Гуцульщині, на Бойківщині й у Тешині на Шльонську. Були ще запасні лінії зв’язку: через морський порт Данціг, який мав статус вільного міста, і через Литву, в якої були свої територіальні рахунки з Польщею (зокрема, Польща захопила древню литовську столицю Вільнюс). В умовленому місці і часі з’являлися окружні кур’єри, які займалися винятково цією справою, забирали літературу і передавали її повітовим кур’єрам. Знаючи, який вплив має на людей слово, польська поліція збилася з ніг, щоб викрити мережу розповсюд-жувачів. Проводилися численні арешти «всліпу», зокрема кілька разів був арештований і Степан Бандера, але у невисокого худорлявого студен-тика був такий невинний вигляд, він не нервував, як це буває з людиною, що відчуває за собою «грішок», і його по кількох днях арешту відпускали.
У книгах радянського видання можна прочитати, що ОУН від самого свого створення була під протекторатом абверу (німецької розвідки) і навіть особисто Гітлера, і тому польський уряд боявся застосовувати якісь репресивні санкції супроти членів ОУН. Облишимо для майбутніх істориків першу половину цього твердження, оскільки досі не були опубліковані якісь автентичні документи з цього питання. Та й Гітлер прийшов до влади лише через чотири роки після створення ОУН. А от відносно польських репресій супроти ОУН існує дуже багато різних матеріалів. Збереглися в архівах судові справи, збереглися газети, в яких опубліковані журналістські звіти «із зали суду». Щоб не вдаватися в деталі, зазначимо лише, що перший провідник Крайової Екзекутиви Богдан Кравців був арештований уже через кілька місяців після обрання. Другий, Юліан Головінський, теж арештований через кілька місяців свого «провідництва» і 30 жовтня 1930р. застрелений польською поліцією начебто при спробі втечі. Через кілька місяців був арештований третій по черзі провідник, Степан Охримович, і так побитий у тюрмі, що помер 10 квітня 1931р. у батьківському домі через кілька днів після звільнення. Лише четвертому провідникові, Івану Габрусевичу, вдалося уникнути арешту завдяки тому, що він виїхав за кордон і був залишений Проводом там для праці, а п’ятому, Богдану Кордюку, через те, що його звільнили з цієї посади після невдалої акції в Городку, про що мова йтиме далі. Шостим, протягом чотирьох років, провідником став Степан Бандера, його арештували 14 червня 1934р. – отже, як бачимо, він протримався на цій «посаді» найдовше. А всього лише протягом 1929-1934рр. було арештовано більше тисячі членів ОУН, з них 4 засуджено до страти, 16 – на довічне ув’язнення і останні – на 2000 років ув’язнення в сумі.
Як уже згадувалося, в революційну діяль-ність молодого Степана Бандеру ввів його старший товариш по Стрийській гімназії Степан Охримович. Але у Провід Крайової Екзекутиви Степан Бандера ввійшов, коли її очолив Іван Габрусевич, який, враховуючи успіхи Бандери в розповсюдженні преси, призначив його референ-том відділу пропаганди. Очолювати цей відділ зовсім молодому юнакові було почесно, але разом з тим нелегко, передусім тому, що з відділом пропаганди було пов’язано багато освічених і здібних людей, які стали згодом видатними публіцистами: Іван Габрусевич, Степан Ленкавський, Зенон Коссак, Богдан Кравців, Володимир Янів, Ярослав Стецько. Отже, ця робота вимагала такту і вміння налагоджувати стосунки з людьми, які в певних відношеннях стоять вище тебе: за віком, життєвим та підпільним досвідом, навіть за інтелектом.
Степан Бандера добре заявив себе на цьому місці, і вже на початку 1933р. Євген Коновалець розглядав можливість призначити його на посаду провідника. Але Бандера в цей час знову був арештований, вийшов на волю лише влітку і тоді ж почав виконувати обов’язки провідника Крайової Екзекутиви на ЗУЗ, а у грудні того ж року був затверджений офіційно.
У деяких книгах прихильників Бандери зазна-чається, що саме за його провідництва ОУН у Галичині зміцніла, організувалася, а її активність досягла найвищої точки. Це не зовсім так. Звичайно, часті зміни провідників були значною перешкодою у створенні міцної організації, але вже за Габрусевича було закладено тривкі її основи.
А проте саме Степан Бандера зініціював про-ти-монопольну акцію, шкільну акцію, а також за його наказом відбулися два найголосніші замахи 1930-х рр.: убивство працівника радянського консульства у Львові А.Майлова і міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Перацького. Перш ніж детально розглянути ці акції, вернімося трохи назад і розглянемо так звану справу Біласа і Данилишина, щоб сучасний читач зрозумів, як вони сприймалися українським насе-ленням Галичини того часу.
Один із радянських публіцистів писав, що в 1930-х роках ОУН стала на шлях терору. Це не зовсім так, оскільки ОУН утворилася на базі об’єднання кількох націо-налістичних ор-ганізацій, головно УВО, про що ми вже говорили, а УВО замахи на тих, кого вважала ворогами України, мала за головний метод своєї діяльності. Вбивали поляків, які особливо переслідували українців, а також українців, які погоджувалися на співпрацю з поляками. Тепер ми можемо засуджувати ці вчинки з моральної точки зору, але так було, а історію не можна змінювати ні в кращий, ні в гірший бік. Український поет і журналіст Сидір Твердохліб був убитий бойовиками УВО в Кам’янці-Струмиловій 1922р., після чого Євген Коновалець, який видав наказ про цей замах, змушений був виїхати з Галичини за кордон.
Революційна діяльність, як і будь-яка інша, вимагає коштів. Як відомо, в Росії революційний рух підтримував своїми грішми мільйонер Савва Морозов (потім наклав на себе руки), а легендарний Камо і тоді ще нікому не відомий Коба (він же Сталін) на Кавказі добували гроші для партії більшовиків пограбуванням банків. Не доводиться дивуватися, що тим же шляхом пішли націоналісти в Галичині, тільки вони переважно нападали на пошти чи поштові підводи, коли ті перевозили гроші. Кілька таких акцій пройшли успішно: учасники нападу забирали гроші і зникали безслідно. Польська поліція збилася з ніг, але не змогла знайти жодних слідів. І от трапилась невдача в невеличкому містечку Городок, що переросла в національну трагедію.
Напад на пошту в Городку старанно готувався на протязі кількох місяців, займалися цим провідник КЕ ОУН Богдан Кордюк, бойовий референт Роман Шухевич і його новий помічник Микола Лебедь. Для участі в операції підібрали 12 бойовиків, з них Дмитро Данилишин і Василь Білас повинні були зайти на пошту і забрати гроші, а інші мали забезпечити відступ. Стріляти дозволялось лише за крайньої необхідності.
Операція почалася з невдачі: невчасно були доставлені запасні набої до револьверів, і бойовикам довелося провести добу у випадковій клуні, а був кінець листопада. Далі невдачі продовжувалися: судячи з усього, поліція була попереджена. Пізніше стало відомо, що в рядах ОУН діяв польський агент Роман Барановський, якого, зрештою, наступного року самі поляки запідозрили у «подвійній грі», і на суді виявилася його провокаційна роль. В усякому разі, всупереч відомостям, що на пошті немає озброєної охорони, тільки бойовики зайшли туди і наказали присутнім підвести руки вгору, як пролунали постріли. Гроші все-таки вдалося взяти, але коли бойовики вийшли з пошти, пролунали постріли з прилеглого будинку. Один з бойовиків, Володимир Старик, був убитий, другий, Юрій Березинський, брат дружини Романа Шухевича, май-бутнього головнокомандувача УПА, поранений застрелився, іншим вдалося втекти. Проте коли Білас і Данилишин пробралися на станцію Наварія Глинна, щоб сісти на поїзд, вони натрапили на поліціянтів, які вже знали про напад в Городку і перевіряли документи у всіх пасажирів. Замість документів, Данилишин вихопив з кишені револьвер, застрелив одного поліціянта, поранив іншого, і вони кинулися тікати. Їх схопили тільки наступного дня в селі Розвадів самі ж українські селяни, яким було сказано, що поліція розшукує двох розбійників.
Зараз, мабуть, найдоцільніше буде навести свідчення на суді священика с.Розвадів о.Киндія: «Першого грудня, десь коло години одинадцятої, я побачив, як багато людей, одні в сорочках, інші одягнені, з дрючками й колами бігли полем у напрямі лісу. Заінтригований цим, я пішов за ними і почув крики: «Розбійники! Лапайте!» Зразу я подумав, що це напали на дика, бо в тих сторонах їх багато. Але за якийсь час я почув крики: «Бий! Забий!» На гостинці я почув постріли. Після того рознеслися голоси: «Він уже не має набоїв, приступай безпечно!» Зі зворушення я не міг бігти і пристав. З горбка я побачив чоловіка, що лежав на гостинці, а над ним стояли люди. Я прибіг і просив, шоб люди не били. У віддалі якихось 30 кроків я побачив другого, що лежав у житі. І його били. Я не знав, котрого рятувати. Було чути голоси, що суд їх звільнить і вони потім спалять село, тому їх треба убити. Я, як священик, не хотів до того допустити. Пробував відібрати від людей дрючки, але люди були такі роз’юшені, що й на мене готові були кинутися. Нагло один з лежачих очуняв і встав. Це був молодий, високий мужчина. Я крикнув, щоб і другого перестали бити. По якомусь часі і другий очуняв і встав. Обидва вони були побиті, з голів їм текла кров. Вони зблизилися до себе, а люди їх оточили. І сталося таке, чого я ще в житті не бачив: один одного взяв за руку. Вони стояли на горбочку так, що їх було видно понад людьми. Тоді той вищий промовив: «Ми є члени української організації. Ми вмираємо за Україну. Як ви будете так воювати, то України ніколи не будете мати». Тому, що вони стояли близько мене, я чув, як один до одного шепнув: «Тепер поцілуймося на прощання!» Обидва поцілувалися. Я не є неспокійної вдачі, вмію панувати над собою. Але та хвилина, коли стояли люди з дрючками, а вони на горбу, пригадала мені, що так мусіло бути, як на Голготі розпинали Христа. Люди похилили голови і не знали, що робити. А тим часом надійшла поліція й їх забрала».
22 грудня у Львові засуджено до страти Дмитра Данилишина, Василя Біласа і Маріяна Жураківського, причетність Зенона Коссака не була доведена. Маріяну Жураківському президент Польщі змінив кару смерті на 15 років ув’язнення. Білас і Данилишин були повішені наступного дня о 6 годині 30 хвилин у дворі львівської тюрми «Бригідки». Перед смертю матері Біласа, яка була рідною сестрою Данилишина, дали дозвіл побачитися з кожним окремо по 5 хвилин (пригадаймо долю Сороки і Зарицької). Останніми словами Данилишина на ешафоті були: «Мені тільки дуже жаль, що я не можу ще раз умерти за Україну». Білас вигукнув: «Хай живе Укр...» – далі не встиг. Свідчення про таку їх поведінку зберегли адвокати, які були присутні на страті. В цей момент по всіх львівських церквах та й по всій Галичині задзвонили дзвони, правилися поминальні служби. Польська поліція не втручалася, побоюючися спонтанних масових бунтів.
Автором задуму перетворити фактичний провал акції в високу національну трагедію був саме Степан Бандера, і, мабуть, саме це зупинило вибір Євгена Коновальця на ньому.
У такій ситуації до Проводу прийшов Степан Бандера, і слід визнати, що при ньому діяльність ОУН стала різноманітнішою і захопила ширші кола людей. Продовжувалися замахи на окремих осіб, поши-рювалась націоналістична література, але й розпо-чалися інші акції, які виходили за межі суто підпільної роботи.
Найперше слід назвати культ стрілецьких могил. Щоб сучасний читач міг повною мірою зрозуміти, чим були для галичан того часу полеглі січові стрільці (їх чомусь називали «усусусами» – через три «с»), треба було б написати окрему книгу. Зрештою, такі книги вже написані, хто зацікавиться, може спробувати їх розшукати, а тут зазначимо лише, що для мешканців кожного населеного пункту на Західній Україні могили січових стрільців на місцевому кладовищі нагадували про їхніх чоловіків, батьків, синів, братів, які полягли за незалежну Україну, а могили їх невідомі.
Отже, ті стрілецькі могили почали впорядко-вувати: ставили на них пам’ятники або хрести, обсаджували квітами, відправляли поминальні служби, влаштовували віча. У селах, де не було таких могил, насипали символічну і встановлювали на ній хреста.
Польська влада швидко зорієнтувалася, чим це їй загрожує, і повела боротьбу: поліція і шовіністичні елементи нищили могили, скидали пам’ятники, зрубувала хрести. Не раз це робилося вночі (згадайте, як у 1990р. в с. Старий Угринів «спеціалісти підривної справи» за наказом військового міністра СРСР Язова вночі двічі знищували пам’ятник Степанові Бандері).
Наступною за важливістю була антиалкоголь-на акція. Потребуючи грошей для зміцнення державності, польська влада оголосила державну монополію на тютюнові вироби й алкоголь. У відповідь ОУН закликала всіх свідомих українців кинути палити і не вживати алкоголю, щоб, по-перше, не руйнувати свого здоров’я, а по-друге, не підтримувати своїми грішми ворожу владу.
Третьою була шкільна акція, неоднозначно сприйнята навіть щирими патріотами-українцями.
Наново створеній після двохсотлітнього небуття польській державі, якщо дивитися з точки зору її інтересів, зовсім ні до чого були якісь українці, які пам’ятали, що колись Україна була незалежною державою. І в першу чергу треба було виховати молоде покоління в дусі відданості Польщі, її державним символам, її вождям. З цією метою скорочувалася кількість українських шкіл (чи ж не так було в повоєнні роки по всій Україні, понадто після того, як Микита Сергійович Хрущов сказав, що чим швидше ми всі перейдемо на російську мову, тим швидше збудуємо комунізм). В інших школах вводилося викладання двома мовами: українською і польською (знову таки дуже схоже на намагання деяких сучасних сил влаштовувати в одній школі російські й українські класи). А ще у школи присилалися вчителі-поляки, заборонялося учням спілкуватися межи собою українською мовою, влаштовувалися урочисті відзначення поль-ських державних свят.
Провід ОУН зрозумів небезпеку такої ситуації і влаштував шкільну акцію протесту, яка справила тим більше враження, що відбулася в один день у всіх українських землях під владою Польщі. Звичайно, це вимагало великої попередньої організаційної роботи, і слід сказати, що вона була проведена блискуче, польська поліція до останньої миті ні про що не знала. Акція була така: у школах понищено державні емблеми, діти з синьо-жовтими прапорцями марширували вулицями, скандуючи: «Ви-магаємо українських шкіл! Геть польських учителів!» Одночасно поширювалась велика кількість раніше видрукуваних листівок і брошур. За даними «архіву Сеника», брошур було виготовлено 6 тисяч, а листівок – аж 92 тисячі. Польська газета «Ілюстровани Кур’єр Цодзєнни» визнала, що у шкільній акції взяли участь десятки тисяч дітей.
Звичайно, діти з захопленням брали участь у цій акції, чого не можна сказати про деяких батьків і українських політиків поміркованого напряму, які вважали боротьбу за незалежну Україну безнадійною і бачили сенс своєї діяльності у захисті національно-культурних прав українців під владою Польщі. Все ж ця акція підтвердила організаційні здібності Степана Бандери, а діти, підростаючи, поповнювали ряди ОУН, а потім і УПА.
Не маючи змоги детально розповідати про всі події 1933-1934 рр., зупинимося лише на двох так званих атентатах: убивстві радянського консула у Львові і вбивстві міністра Перацького, причому цю другу акцію буде винесено в окремий розділ.
Вже загальновідомо, що в Україні у 1932-1933 рр. панував жахливий, свідомо спланований Сталіним і його оточенням, голод. Доходило навіть до непо-одиноких випадків канібальства, від голоду померла велика кількість людей (орієнтовно називається цифра 8 мільйонів). Це не заперечують навіть комуністи. Більше того, поет-комуніст Борис Олійник став ініціатором спорудження пам’ятника жертвам великого голодомору. Але в той час радянська влада офіційно категорично заперечувала будь-який голод в Україні і відмовлялася від гуманітарної допомоги світової громадськості.
Провід ОУН вирішив на знак протесту вбити радянського консула у Львові. Ця акція була дуже старанно і продумано організована. Спочатку дівчата з розвідувального відділу провели обстеження зовнішнього вигляду консульства, а один член ОУН, Роман Сеньків, пішов на прийом до консула під приводом, що хоче виїхати до Радянського Союзу. Він подав опис внутрішнього приміщення та зовнішності консула. Оголошений заклик до добровольців. З тих, що зголосилися, вибрали селянського хлопця Миколу Лемика. Володимир Бєляєв назвав його куркульським сином, але дивний то був батько-куркуль, що рідного сина не хотів, – чи не міг? – належним чином одягнути. Лемикові зібрали грошей, щоб він міг належно одягнутися, йдучи в консульство. В парку на Личакові з Лемиком зустрілися Бандера і Шухевич. Він не знав ні їхніх справжніх прізвищ, ні посад, але розумів, що з ним ведуть розмову керівники ОУН. Вони дали йому інструкції, як він повинен діяти. Лемик мав піти на прийом до консула, застрелити його, а потім здатися польській поліції з тим, щоб було влаштовано суд, на якому він оголосить, що вчинив цей акт за завданням ОУН на знак протесту проти масового голодомору на Україні. Звичайно, Лемик міг чекати смертного вироку – перед ним був приклад Біласа і Данилишина, – але він не відмовився від завдання. Ярослав Галан у написаному в 1942р. памфлеті «Люди без батьківщини» подає це так: «Було літо 1933 року. В двері вілли, де містилося львівське радянське консульство, подзвонила молода людина. Увійшовши, вона висловила бажання поговорити з консулом. Коли відвідувачеві сказали, що консул його прийняти не зможе, він швидким рухом вийняв з кишені револьвер німецької марки «Парабелум» і кількома пострілами вбив першу людину, що потрапила йому на очі. Жертвою вбивці став працівник консульства Майлов». Не зовсім звичайне прізвище призвело до ряду помилок у публікаціях. Так, у тижневику Українського фонду культури «Заповіт» у 1990р. воно подано як «Манайлов», а в журналі «Дзвін» у 1992р. як «Михайлов».
Далі автор розповідає, як переляканий жа-люгідний вбивця метався по консульству, нама-гаючись утекти, але не зміг цього зробити через грати на вікнах.
Насправді все було трохи не так. Дійсно, Лемика прийняв чоловік, зовнішність якого не відповідала отриманому описові, але чи напружені нерви юнака не витримали, чи він вирішив, – і небезпідставно, – що це не обов’язково мусить бути сам консул, досить якогось працівника консульства, бо ж головним у цій операції був подальший судовий процес. Отже, він швидко оголосив своєму співрозмовнику, що має його вбити за завданням ОУН, і тут же вистрелив. Дійсно, після того він кинувся тікати, щоб його не застрелили охоронці консульства. Про грати на вікнах він не міг не знати, бо зіркі дівочі очі їх, напевно, помітили. Тому Лемик замкнувся в одній із кімнат консульства і кинув револьвер лише після того, як прибула польська поліція.
На суді з’ясувалося, що Лемик вбив не простого працівника консульства, як про це писав Ярослав Галан, а спеціального представника Москви, який із інспекційною метою об’їжджав радянські посольства в Європі. Все той же Володимир Бєляєв у памфлеті «Останнє сальто «Сірого» прохопився, що Андрій Майлов був другом родини Дзержинських, отже, можна собі уявити, яка була його справжня місія.
Далі все пішло за передбаченим планом: Лемика судили, на суді він тримався гідно, сказав усе, що слід було сказати, присутні на суді журналісти рознесли його слова по всьому світу. Лемику загрожувала кара смерті, але він за тодішніми мірками був не-повнолітній, – повноліття наступало з 21 року, – тому йото засудили на довічне ув’язнення. Багатолітній член ОУН, в’язень польських, німецьких і радянських тюрем, двічі засуджений до смерті Петро Дужий деякий час перебував разом з Миколою Лемиком у тюрмі і пізніше згадував, що Лемик був дуже життєрадісною людиною. На питання: «Коли, Миколо, йдеш на волю?» – відповідав з усмішкою: «З неділі, щоправда, ще невідомо, з якої неділі, але це таки буде з неділі...» І дійсно, він вийшов на волю в неділю, лише в 1939р., коли Польща зазнала поразки у війні з гітлерівською Німеччиною. Подальша доля цього хлопця така: з початком війни в 1941. він вирушив у складі похідної групи ОУН «на Велику Україну» і був розстріляний у Миргороді Полтавської області німцями.
Тут доречно навести такий документ в перекладі з німецької мови:

Наказ СД про страту членів ОУН Бандери

Місце постою, 25 листопада 1941р.
Айнзацкоманда Ц/5 Поліції Безпеки і СД
П.Н. в щоденнику Команди: 12432/41
До зовнішніх постів: Київ
Дніпропетровськ
Миколаїв
Рівне
Житомир
Вінниця
Справа: ОУН (Рух Бандери)
Незаперечно встановлено, що рух Бандери готує повстання у Райхскомісаріаті (Україна), мета якого – створення незалежної України. Всі активісти руху Бандери повинні бути негайно арештовані і після грунтовного допиту таємно знищені як грабіжники.
Протоколи допитів мають бути переслані айнзац-команді Ц/5. Цей лист має бути знищений коман-дофюрером негайно після прочи-тання.
Підпис (нечіткий) СС-оберштурмбанфюрер

Документ був використаний на Нюренберзькому процесі.

ВАРШАВСЬКИЙ І ЛЬВІВСЬКИЙ ПРОЦЕСИ

Якщо вірити історикам, 14 червня 1934р. у двох різних містах відбулись дві начебто зовсім не пов’язані між собою події, ниточки від яких, проте, привели до одного клубка. Доводиться підкреслювати: якщо вірити історикам, оскільки трапляється, що навіть один історик у різних своїх книгах про одну і ту ж подію пише по-різному. Наприклад, Петро Мірчук подає, що Степана Бандеру з Богданом Підгайним арештували 14 червня 1934р., але одного разу твердить, що це відбулося в Академічному Домі у Львові, не вказуючи причин арешту, а в іншій своїй книзі пише, що це відбулося на польсько-чехословацькому кордоні, поблизу Тешина, де їх запідозрили в намаганні нелегально перейти кордон. За Мірчуком, у той же день у Кракові польська поліція зробила обшук у квартирі Миколи Климишина за підозрою, що він займається пересиланням нелегальних видань ОУН, і виявила лабораторію по виготовленню вибухових снарядів.
А наступного дня, 15 червня 1934р., весь світ облетіла сенсаційна звістка: у Варшаві, серед білого дня, при вході до кав’ярні, де він збирався пообідати, пострілом з револьвера був убитий міністр внутрішніх справ Польщі Броніслав Перацький. Вбивцю затримати не вдалося.
Дещо іншу версію подає вже згадуваний Полікарп Шафета. Він відносить зацікавлення поліції особою Миколи Климишина на кілька місяців назад, коли начебто Климишина спіймав контролер у поїзді з фальшивим посвідченням на пільговий квиток. От, мовляв, з того часу поліція почала стежити за Климишиним і помітила дещо підозріле в його поведінці та контактах. Тому, коли після вбивства Перацького був по всій Польщі відданий наказ перевіряти всіх підозрілих осіб, поліція прийшла до Климишина з обшуком і виявила таємну лабораторію. В цю версію можна було б повірити, якби... якби вона не була аж надто схожа на історію, яка відбудеться лише через півтора десятки років. Зрештою, про випадок зі студентом Богданом Сташинським, який їхав у Львові без квитка, і до чого він призвів, ми поговоримо в кінці книжки. Можливо, всі спецслужби у всі часи використовують однакові прийоми.
Отже, Перацького вбито, вбивця, молодий високий чоловік у зеленому плащі, втік, кинувши плащ у під’їзді одного з навколишніх будинків. А ще він загубив загорнутий у газету пакунок. Коли той пакунок з належною обережністю розгорнули, в ньому виявилася саморобна бомба. І ось від цієї бомби у Варшаві простягнулася ниточка до квартири Климишина в Кракові. Знайшлася навіть бляха, від якої був відрізаний шматок для виготовлення корпусу бомби. Не будемо в подробицях розповідати, як були арештовані 12 учасників замаху (точніше, 10, бо ж Бандера і Підгайний уже були арештовані).
Таким чином, перед судом постали:
1. Степан Бандера, 26 років, студент Львівської Політехніки;
2. Микола Лебедь, 25 років, абсольвент гімназії;
3. Дарія Гнатківська, 23 роки, абсольвентка гімназії;
4. Ярослав Карпинець, 30 років, студент Краківського університету;
5. Микола Климишин, 26 років, студент Кра-ківського університету;
6. Богдан Підгайний, 31 рік, інженер;
7. Іван Малюца, 25 років, студент Львівської Політехніки;
8. Яків Чорній, 28 років, студент Люблинського університету;
9. Євген Качмарський, 25 років, незакінчена гімназична освіта;
10. Роман Мигаль, 24 роки, студент Львівського університету;
11. Катерина Зарицька, 21 рік, студентка Львівської Політехніки;
12. Ярослав Рак, 27 років, юрист.
Але між арештом і судом пролягли півтора (!) роки слідства. Хочеться провести аналогію з відомим замахом народовольців на Олександра ІІ. Чи не правда, що Микола Климишин з його саморобними бомбами нагадує Миколу Кибальчича? А також напрошується паралель між арештами Андрія Желябова і Степана Бандери якраз напередодні замаху. В них начебто було стовідсоткове алібі – вони ніяк не могли брати участь у вбивстві. Як відомо, Андрій Желябов, дізнавшись про арешт своїх товаришів, сам зізнався в своїй участі і домігся, щоб його судили разом з безпосередніми учасниками замаху, і був повішений разом з ними.
Чи вчинив би так Степан Бандера? Мабуть, ні. І не тому, що боявся відповідальності. Коли дійшло до суду, він тримався там цілком мужньо і спокійно вислухав вирок смерті. Була ця мужність показною? Хто це міг би сказати з цілковитою певністю? Тільки той, хто це пережив, тобто сам Бандера. Але він уже не скаже. А чому б він не вчинив так, як свого часу Желябов? Справа в тому, що між становищем Желябова і Бандери була велика різниця. Желябов очолював невелике коло змовників, які ставили своєю метою вбивство царя. Вбили, сподіваного все-народного повстання не вийшло – і їхня подальша діяльність втрачала всякий зміст, лишалося лише героїчно померти. А Степан Бандера очолював велику організацію (за деякими даними, до початку Другої світової війни кількість членів ОУН досягла 20 тисяч осіб), яка своєю метою ставила побудову незалежної держави, отож убивство Перацького було лише одним невеликим епізодом у тій боротьбі, і накладати головою провідникові за такий епізод було б украй нерозумним, навіть якщо при цьому загинуть твої друзі. Як стало відомо в процесі слідства, атентат було сплановано так, що той, хто його виконував, – а був це Григорій Мацейко, – теж мав загинути. Він повинен був підійти якнайближче до Перацького і підірвати бомбу, яка мала убити їх обох. Але саморобна бомба не спрацювала, і тоді бойовик використав револьвер.
І тут виникає загадкова справа так званого «архіву Сеника».
Як відомо, полковник Євген Коновалець, один із засновників і голова УВО, а потім ОУН, після поразки визвольних змагань 1917-1920рр. спочатку жив у Польщі, потім виїхав до Швейцарії, одвічного притулку політичних емігрантів (згадаймо Георгія Плеханова і Володимира Ульянова). В 1935р. за наполяган-ням уряду Польщі уряд Швейцарії приймає постанову про депортацію Коновальця, який на той час мав литовське громадянство, але навряд чи уряд Литви зрадів би його приїздові, та й близькість Радянського Союзу створювала небезпеку (вже було відомо про спроби замаху на провідника ОУН). Також керувати роботою організації звідти було б надто незручно. Отже, Євген Коновалець живе переважно в Італії, буває в Голландії і Франції (про що згадує у своїх мемуарах Павло Судоплатов). Але, так би мовити, штаб-квартира Проводу ОУН була у Празі. Там під наглядом Ярослава Барановського і Омеляна Сеника знаходився весь архів. І раптом чеська поліція робить обшук, конфіскує цей архів, а потім його фотокопії потрапляють до рук польської поліції. Радянський публіцист Полікарп Шафета чомусь про цей архів не згадує й словом. Можливо, для того, щоб кинути тінь на учасників процесу, які, мовляв, налякалися, заплуталися в своїх показаннях і «сипали» один одного. Після розколу ОУН на так званих «бандерівців» і «мельниківців» перші звинувачували Баранов-ського і Сеника в тому, що вони були агентами поляків. Деякі підстави для цього в них були. Так Ярослав Барановський був рідним братом вже відомого як польський агент Романа Бара-новського. Існує переказ, що під час побачення в тюрмі з братом Степан Бандера встиг йому сказати, що польська поліція знає про такі справи, які були відомі лише двом особам: самому Бандері і Ярославові Барановському. «Мель-никівці» захищалися аргу-ментом, що Сеник сам був арештований і просидів три місяці в тюрмі. Але лишається незрозумілим, чому про вилучення архіву не були відразу повідомлені всі загрожені особи і чому не було вжито заходів для попередження можливих провалів? Надіялися, що чеські органи не сконтактують з польськими? Надмірна наївність і безпечність! Тут, мабуть, буде доречно пригадати, що саме президент Чехословаччини Бенеш кількома роками пізніше передав Сталінові документи, які начебто свідчили про зрадницькі зв’язки маршала Тухачевського та інших вищих командирів із військовими колами Німеччини, після чого було арештовано і розстріляно близько 40 тисяч вищих і середніх командирів Червоної Армії.
Але повертаймося до Варшави, де у приміщенні на вулиці Медовій 18 листопада 1935р. почався суд над уже названими дванадцятьма учасниками замаху. Півтора роки ув’язнення, – і то не просто ув’язнення, а слідства, коли катують і фізично, і психічно, – це не так легко перенести. А до того ж слідчий показує протокол, з якого випливає, що твій товариш уже у всьому зізнався, слідству все відомо, і твої заперечення не мають ніякого сенсу. Не всі винесли такі провокації. Малюца, Підгайний, Качмарський, Мигаль дали свідчення, необхідні суду, хоч потім, з’ясував-ши, як їх обдурено, відмовились від сказаного.
Процес тривав майже два місяці і широко ви-світлювався не лише польською, а й світовою пресою. Ось кілька відгуків польських журналістів. Анонімний журналіст «Газети польськєй» дав не лише список усіх підсудних, а й опис їх зовнішності. Але обмежимося тим, що він написав про Банцеру: «Має вигляд досить непоказний: низького зросту, щуплий, мізерний, виглядає на 20-22 роки. Впадає насамперед в око, коли дивишся на нього, висунуте підборіддя. Гострі риси обличчя надають йому неприємного вигляду. Це враження посилюють чіпкі, трохи скошені очі, замкнені, вузькі, нерівні зуби, розмовляє зі своїм адвокатом із жвавою жестикуляцією». (Цитату подано за політичним детективом Полікарпа Шафети «Убивство міністра Перацького»). Журналіст Ксавери Грушинські в «Вядомосцях літерацкіх» пише дещо інакше: «...бачимо двох дівчат і кількох хлопців, молодих, а навіть молоденьких, що дивляться нам у вічі сміло й ясно. «З-під лоба», як писала преса, не дивиться ані Гнатківська, ані Лебедь, ані той 26-літній провідник революційної екзекутиви і її трибуналу, звихнений студент політехніки Бандера, якому хіба повіримо на слово, що за ним шукали під чотирьома псевдонімами бойовика». (Цитату подано за книжкою Петра Мірчука «Степан Бандера – символ рево-люційної безкомпромісовости»). Варто ще навести вислів одного польського прокурора, який сказав, що поведінка підсудних нагадує йому, як у 1863р., після придушення чергового польського повстання, високий російський достойник запитав графа Вєльопольського, що має зробити Росія, щоб поляки були задоволені. На що граф відповів одним словом: «Відійдіть».
Сама постать міністра Перацького і його вбивство по-різному оцінювались різними силами. Наприклад, у виданій у 1983р., в Києві книжці В.Чередниченка «Анатомія зради» пишеться, що в 1934р. намітилося покращання стосунків між гітлерівською Німеччиною і Польщею, але мілітаристські кола Німеччини того собі не бажали і тому доручили «українським буржуазним націоналістам» вчинити замах на Геббельса під час його перебування у Варшаві. Але замах чомусь не вдався, було вбито лише міністра Перацького. Відкинемо цю версію, як абсолютно невірогідну, оскільки слідство було дуже грунтовне, суд широко висвітлювався, і було цілком ясно, що Перацький не був випадковою жертвою, а замах на нього було зарані сплановано і старанно підготовано.
Організація Українських Націоналістів у своєму зверненні заявила, що міністра Перацького було вбито як україножера і на помсту за криваву пацифікацію 1930р., бо хоч Перацький тоді ще не був міністром, але він теж був до того причетний.
Польські кола, навпаки, доводили, що Перацький був непричетним до пацифікації, що він дуже, – може, навіть занадто, – прихильно ставився до українців і прагнув налагодити українсько-польські стосунки. Все той же Шафета наводить одну з таких перших промов Перацького на посаді міністра: «Для того, щоб не було непорозумінь, мушу заявити, що з мого боку не буде підтримки будь-якому проявові расової чи націо-нальної боротьби. Наша сила великої держави в минулому була в нашій здатності до співжиття і залучення у коло ідеї державності представників інших рас і націо-нальностей».
Що ж, цілком можливо, що Перацький був про-тивником насильницьких методів полонізації, бо добре розумів, що кожна дія викликає протидію. Але не доводиться сумніватися, що чинив він так не з особливої любові до українців, а винятково з точки зору державних і національних інтересів Польщі. І не виключено, що саме тому його і вбили українські націоналісти, що відчували з його боку особливу небезпеку, бо ж вони, коли говорити відверто, ніяк не прагнули покращання стосунків між українцями і поляками. Їх метою було довести до того, що Ленін називав «революційною ситуацією», і до постання незалежної України. Наскільки реальні були їх плани і надії – це легше судити нам зараз, із відстані у півстоліття.
З категоричним засудженням убивства як методу політичної боротьби у пастирському листі, пере-друкованому всіма українськими часописами, виступив глава греко-католицької церкви митрополит Андрей Шептицький.
Помірковані українські політичні діячі усві-домлювали, що головою муру не проб’єш, що реальної можливості відновити українську державу, бодай у межах ЗУНР, у найближчому майбутньому немає, тому треба пристосовуватися до існуючих обставин (мовою ре-волюціонерів-радикалів це називається опор-тунізмом), треба зберегти в українців націо-нальну свідомість, не наражаючи їх на криваві жертви. Саме ці політики, – вони належали до так званого УНДО (Українське Національно-Демо-кратичне Об’єднання), – коли ще велося слідство над учасниками вбивства Перацького, розпочали заходи по налагодженню стосунків між поляками й українцями. Перед широким загалом вони пояс-нювали це необхідністю «рятувати хлопців від шибениці». Польські урядові кола пішли назустріч – одного з провідних членів УНДО, Василя Мудрого, було обрано віце-маршалком польського сейму. Якраз під час процесу прийнято постанову про амністію, що потім була застосована до підсудних, завдяки їй Степан Бандера, Микола Лебедь і Ярослав Карпинець уникли шибениці.
Але «хлопці» не хотіли ніяких поступок у ставленні до себе і поводилися не просто відважно, а визивно. Відмовилися відповідати на суді польською мовою. Вітали один одного вигуком: «Слава Україні!» Їхній приклад наслідували деякі свідки, за що їх карано штрафом у 200 злотих або 10 днями тюрми. Оборонці підсудних, їх було чотири – Володимир Горбовий, Олександр Павенцький, Лев Ганкевич, Ярослав Шлапак, – постійно зверталися до суду з різними поданнями і запитами, які судом незмінно відхилялися. Зрештою, запити були сформульовані так, що в них уже була готова відповідь. Зате всі газети повідомляли, що не було ще такого процесу, на якому стільки адвокатських запитів було б відхилено і стільки свідків покарано. Самого Степана Бандеру силою виводили з залу суду, коли судді приходили до висновку, що його поведінка виходить за межі допустимого. Польський журналіст вважав це комічним. Що ж, можливо, це справді комічно, коли непоказного юнака витягують за руки і за ноги кілька дебелих поліціянтів.
А от вирок прозвучав доволі трагічно: Бандера, Лебедь і Карпинець – до смертної кари, Климишин і Підгайний – довічне ув’язнення, Гнатківська – 15 років тюрми, Малюца, Мигаль, Качмарський – 12 років тюрми, Зарицька – вісім років тюрми, Рак і Чорній – 7 років тюрми. Але згідно з амністією смертну кару замінено на довічне ув’язнення, тюремні строки до 15 років зменшено наполовину, а більше 15 – на одну третину (от лише незрозуміло, як можна було визначити ту «одну третину» для тих, хто був засуджений довічно?). Підсудні вислухали вирок спокійно, а Бандера і Лебедь вигукнули: «Хай живе Україна!» З цього приводу Петро Балей пізніше напише: «...одне є певне: щоб увійти в історію національним героєм, реалізатором «велич-ної ідеї» – батьком української державності, Бандера був готовий прийняти тричі смерть на ешафоті. Ту саму готовність він хотів бачити в кожній українській людині».
Що ж, про людину можна судити тільки по справах, бо їх видно. А ось про мотиви дуже рідко залишаються якісь беззаперечні свідчення. Бо так будь-яку людину, яка вчинила щось велике і прославилася, можна звинуватити, що вона це зробила винятково заради слави.
А тепер переходимо до Львівського процесу, який розпочався 25 травня 1936р.
Так от, поки у Варшаві йшло слідство над Степаном Бандерою і його спільниками, у Львові були вбиті директор української гімназії Іван Бабій і студент Яків Бачинський. Звичайно, це не було такою сенсацією, як убивство Перацького, сенсацією було інше: експертиза встановила, що їх убито з одного револьвера. А справа була так: Григорій Мацейко, щасливо вислизнувши з рук вар-шавської поліції, прибув до Львова, кілька днів переховувався на конспіративній квартирі, а потім так само щасливо перейшов кордон з Чехословаччиною. Револьвер же він віддав: у військової референтури ОУН не було надто багато зброї.
На цей раз перед судом постало аж 27 осіб: половина з тих, що були засуджені на Варшавському процесі на чолі зі Степаном Бандерою, навіть деякі свідки Варшавського процесу (наприклад, Віра Свєнціцька) та нові люди. Власне, цей процес слід було б розділити на кілька, оскільки до різних підсудних пред’являлися різні звинувачення. Об’єднувало всіх лише одне: звинувачення у при-належності до ОУН. Сам хід процесу був спокійнішим, оскільки підсудним було дозволе-но відповідати укра-їнською мовою, не було вже ніякої несподіванки у вигляді ще якогось «архіву», не було такого ажіотажу преси. Зате достеменно відомо, що на суді був присутній працівник радянського консульства. Очевидно, саме з цього часу радянські «органи» почали приділяти особливу увагу Степанові Бандері.
На процесі виникло питання про вбивство Майлова. Бандера визнав, що це він надав наказ про атентат, але заперечив прокуророві на звинувачення, що цим убивством ОУН хотіла привести до зірвання стосунків між Польщею та СРСР. Бандера сказав, що такий мотив зовсім не брався до уваги, бо ОУН у своїй діяльності не орієнтується на треті сторони. Тут можна зробити зауваження, що це була помилка молодих діячів ОУН, бо робити велику політику, не враховуючи третіх, п’ятих, десятих і т.д. сторін, ніяк не можна: адже не на безлюдному острові вона робиться. Але сприймаймо минуле таким, яким воно було, а не таким, яким його нам хотілося б бачити.
Про нездійснений замах на підкомісара львівської тюрми Владислава Кособудзького Степан Бандера пояснив, що підкомісар створив у тюрмі атмосферу знущання над в’язнями, і проти цього необхідно було якимсь чином протестувати. Спочатку розглядалася пропозиція, щоб політв’язні оголосили голодівку протесту, але потім прийшли до висновку, що захист повинен прийти зі сторони. Було вирішено вбити Кособудзького, і це мав зробити той самий Гриць Мацейко, якого потім відкликали до Варшави.
Про Бабія і Бачинського Степан Бандера сказав, що їх було вбито тому, що Бабій намовляв своїх учнів до співпраці з польською поліцією, а Бачинський, як це було беззаперечно доказано, був агентом поліції. На вимогу подати докази Бандера відповів відмовою, бо це могло б розконспірувати методи роботи ОУН.
У своєму останньому слові на суді Степан Бандера зазначив: «Прокурор сказав, що на лаві підсудних засідає гурт терористів і їх штаб. Хочу, сказати, що ми, члени ОУН, не є терористами. ОУН огортає своєю акцією всі ділянки національного життя. Про ці акції мені не дали говорити, навіть про мою власну діяльність... З розправи виходило б, що ОУН зводить свою діяльність головно до бойової акції. Заявляю, що бойова акція не є єдиною і не є найпершою, але рівнорядною з іншими ділянками. Тому, що в цій залі розглядали атентати, які виконувала Організація, міг би хтось думати, що Організація не рахується з людським життям взагалі і навіть з життям своїх членів. Коротко скажу: люди, які весь час у своїй праці є свідомі, що кожної миті можуть самі втратити життя, такі люди більше, ніж хто-будь інший, уміють цінити життя. Вони знають його вартість, ОУН цінить дуже високо життя своїх членів, але наша ідея є в нашому понятті така велична, що коли йде про її реалізацію, то не одиниці, не сотні, але й тисячі жертв треба посвятити, щоб її зреалізувати. Вам найкраще відомо, що я знаю, що наложу головою, і відомо вам, що мені давали змогу моє життя рятувати. Жиючи рік з певністю, що я втрачу життя, я знаю, що переживає людина, яка має перед собою перспективу в найближчому часі життя втратити. Але впродовж всього часу я не переживав того, що переживав тоді, коли висилав двох членів на певну смерть – Лемика і того, хто вбив Перацького...»
Тут голова суду перебив Бандеру і не дав йому закінчити. У львівському процесі підсудних захищали аж 12 найкращих галицьких адвокатів, але, тим не менше, вирок був суворий: Степан Бандера і Роман Мигаль – довічне тюремне ув’язнення (тепер уже подвійне довічне), п’ять підсудних отримали по 15 років тюремного ув’язнення, двох було звільнено за недоказаністю звинувачення, останні 14 отримали вирок – у сумі 65 років ув’язнення.
Слід відразу зазначити, що якими болючими не були ці втрати: адже арештовано таких видатних діячів, як Роман Шухевич, Ярослав Стецько, Микола Лебедь, Осип Мащак, Володимир Янів і сам крайовий провідник Степан Бандера, – але організація продовжувала працювати, хоча характер її діяльності дещо змінився, що, зрештою, виходить за межі цієї книги.
Обидва процеси привернули увагу всього світу до ситуації на українських землях під владою Польщі. А на самих українських землях значно виріс авторитет ОУН, зокрема через гідну поведінку на обох процесах її провідних членів.
Ще у 1933р. в польському журналі «Бунт млодих» писалося: «Таємнича ОУН – Організація Українських Націоналістів – є нині сильнішою від усіх українських легальних партій докупи. Вона панує над молоддю, вона творить загальну опінію, вона працює із страшним темпом, щоб втягнути маси в круговорот революції... Нині є вже зовсім ясне, що час працює проти нас. Кожний староста в Малопольщі, а навіть на Волині може вичислити низку сіл, що ще недавно були зовсім пасивні, а сьогодні стали жаждучими боротьби, зревольтовані протидержавною акцією. А це ж значить, що противник зріс у силах, а польська держава втратила». (Цитату наведено за книжкою Петра Мірчука «Степан Бандера – символ рево-люційної безкомпромісовости»).
Тут слід пояснити сучасному читачеві, що староста в міжвоєнній Польщі зовсім не відповідав старості в царській Росії. Скорше всього, його можна порівняти з обє’днаними в одній особі секретарем райкому і головою райвиконкому в СРСР, тобто повнота його влади була величезною.

ДРУГА СВІТОВА ВІЙНА

Ми жили в країні, де все було не так, як у всьому світі: інша політична система, інша економічна система, навіть інше літочислення (у всьому світі рахувалось «до народження Христа» або «після народження Христа», а у нас «до нашої ери» і «нашої ери»). І ми вчили зовсім іншу історію. Не будемо вдаватися в ширше обговорення, зазначимо лише один факт. Ми вчили, що Римська імперія була зруйнована в результаті повстання Спартака, хоч вона існувала ще аж 500 років після придушення цього повстання. Але так сказав «найбільший історик усіх часів» товариш Сталін.
А коли перейти до нових часів, то увесь світ знає Другу світову війну, і лише радянські учні вивчали Велику Вітчизняну війну.
Загальноприйнято вважати початком Другої світової війни 1 вересня 1939р., коли гітлерівська Німеччина напала на Польщу. Але фактично варт би до цього віднести й аншлюс Австрії у 1938р., і загарбання Німеччиною Судет, а далі і всієї Чехо-Словаччини, і війну в Іспанії, яка ніби вважається громадянською (принаймні, ми так вчили), але в якій так чи інакше брали участь інші європейські країни. І вийде якраз той 1936р., коли Степана Бандеру засудили на друге довічне ув’язнення.
Один із радянських публіцистів, пишучи про цей період життя Бандери, висловився так:«...він відпочивав у тюрмі «Свенти кшиж». Можна подумати, що це був курорт. Яким насправді було ув’язнення в польських тюрмах, залишили свідчення ті, хто в них перебував. З численних спогадів наведемо, що написав Тарас Боровець, який пізніше ввійде в історію під псевдом «Тарас Бульба», а у 1930-х рр. потрапив у лиховісний концтабір «Береза Картузька».
«Дротяна брама, наче паща потвори, відчиняється. Поглинає мізерні, худі, брудні й неголені постаті, наче мух...
– Стань очима до стіни! Розбирайсь наголо! Скоро!.. Бах, бах, бах!... Гумою по толові... По спині... Чоботом у «хвостик».
...Усі приватні речі відбирають. Видають полотняну білизну і з того ж самого полотна «уніформу» з круглою шапочкою. Дерев’яні черевики з передками з білої сириці.
– Бігом руш! Впади! Руш! На бігу сядь!
Бах, бах, бах!.. Гумою... Чоботом... Поліном... Чим попало...
Суха сириця врізається аж до кісток на ногах. Кров... Пилюга... Грязюка...
– Бігом руш! Впади! Сядь! Жабки! Кавалерія! Стунко! Муха! Збірка! Раз, два, три! Стій, ані мур-мур!.. Ах, ви, банда гайдамацька! Це у вас така збірка? Я вам... ваша мать, покажу, як рухатись!..
Бах, бах, бах! Гумою... Гумою... Гумою... По головах... Через голови... По очах... По окулярах бородатих професорів та священиків... Усіх однаково...»
Оце таким був «польський курорт», де «від-почивали націоналісти». Правда, Степана Бандсру навіть у «Бере

В ОДНІЙ ОСОБІ ОБРАЗ ПОКОЛІННЯ
З письменницею Галиною Гордасевич я познайомився давно, років 6 тому під час її роботи над документальною повістю, героями якої був я та Галина Дидик. Знаю багато творів як поетичних, так і прозових, отож коли мені до рук потрапила нова книга Галини Гордасевич «Степан Бандера: людина і міф», то з великою цікавістю прочитав її. А за короткий час п.Галина попросила мене написати передмову до наступного перевидання книги.
Я готувався до написання передмови, коли сталася трагічна подія: Галина Гордасевич несподівано померла. Відтоді я облишив працю над передмовою, оскільки був розгублений: кому її тепер передати? Але минув якийсь час, я зустрівся з сином письменниці – Богданом Гордасевичем. Він знав про прохання п.Галини, щоб я був автором передмови, і нагадав про дану мною обіцянку, яку я й виконую.
Відпочатку мене приємно вразило те, що Галина Гордасевич взялася за працю над постаттю Степана Бандери. Адже родом вона з Волині і походить з родини, яка мала прихильність до іншого відламу ОУН, що популярно називають «мельниківцями». Тому її праця над портретом Степана Бандери мене спочатку доволі здивувала. Я вчитувався в рядки книги і потім зрозумів, що врешті-решт всі ми, українці, пройшли за минулі 60 років одним і тим самим шляхом боротьби, крові, страждань, а також спільної радості відновлення 10 років тому нашої державної незалежності.
Яке значення зараз має те, що колись одні належали до революційної ОУН, а інші – до ОУН матірної? Адже вся боротьба між ними – це боротьба за тактику дій! І не було ніяких принципових ідеологічних розбіжностей!
Хто всерйоз цікавився подробицями розламу Організації Українських Націоналістів в 1940 році, той мусить визнати, що як з боку Мельника, так і з боку Бандери робилося все, щоб розлам не наступив. Лише втручання зовнішніх ворожих сил привело до того, що пізніше сталося в ОУН.
Згадаймо, що даючи завдання вбити полковника Євгена Коновальця, саме Сталін наказав закинути підозріння, що вбивство Вождя – це внутрішня справа ОУН, і, мовляв, нехай вони після того самі одне одному горло по-перегризають.
Тоді так не сталося, але минуло 2 роки, і чиясь ворожа рука втілила наміри Сталіна. Було кинуто багато взаємних підозрінь і щодо смерті Омеляна Сеника та Миколи Сціборського в м.Житомирі у 1941р., і щодо смерті полковника Романа Сушка в м.Львові у 1944р.
Насправді то були одні й ті самі люди! Лише одні – молоді, запальні, готові у цю ж таки мить кинутись в полум’я революції і, як треба, – віддати своє життя. Без сподівань на заплату, чи навіть подяку. Вони хотіли здобути все негайно! А були й інші, які казали, що відразу всього бажаного не здобудеш, що потрібна довга копітка праця щодо виховання людей, піднесення рівня їх свідомості з тим, щоб колись, у більш сприятливих умовах, перемогти численних ворогів.
Результатом цього тактичного непорозуміння було те, що одні творили відділи Української Повстанської Армії, йшли в антинімецьке й антирадянське підпілля, де зчепилися не на життя, а на смерть у двобої з ворогом. Інші йшли в німецьку адміністрацію, в українську поліцію, засновували українські школи та гімназії, культурницькі і спортові товариства. Адже, дійсно, чи можна було віддавати місцеву адміністрацію у руки ворогів, як це зачасту бувало на сході України, – і від того помножувати знущання над народом, щоб в такий злісний спосіб посилити опір німцям? Чи можна було миритися з тим, що не українська, а польська або українська за назвою, але червона за суттю, поліція буде нищити кращих представників нашого народу? Чи можна було в чужі руки віддати виховання наших дітей?
В своїй книзі Галина Гордасевич свідомо наголошує на цьому моменті, і вона зовсім не бачить у цих людях прислужників окупаційної влади, чужинецьких наймитів та зрадників свого народу. Хіба ж не організовані німцями шуцбатальйони та поліція на Волині утворили основу УПА? Це було саме так. Хіба ж не вихована в українських гімназіях молодь пішла потім у підпілля? Пішла і там довела свій патріотизм.
А ще Галина Гордасевич, донька православного священика, говорить про роль Греко-Католицької церкви як у плані історичному, так і у плані того значення, яке вона мала у піднесенні нашої свідомості за останнє десятиріччя. І велика симпатія відчувається в словах письменниці про Церкву національну, Церкву-страдницю.
При написанні цієї книги авторка розраховувала на читача з Наддніпрянщини, який або нічого не знав про Організацію Українських Націоналістів та її провідників: Євгена Коновальця, Андрія Мельника і Степана Бандеру – або, навіть, гірше того, має абсолютно викривлене поняття про цих людей і тогочасні події. Ось чому проста, спокійна і ненав’язлива мова книги дуже легко і гарно сприй-мається. Також гарно сприймається і сама постать Степана Бандери: чи то ще молодого юнака, потім – революціонера, а згодом – зрілого політика. Немає тут, як це іноді буває, пустопорожніх патетичних фраз, творення ідола, якому всі мають поклонятися. Нам дається розповідь про тяжкий тернистий шлях людини, непохитної у переконаннях і боротьбі, вірної нації і Організації до останнього подиху.
Тому дуже важливо, що, читаючи цю книгу, ми бачимо ту національну атмосферу, у якій виховувався і формувався Степан Бандера. Тут, власне, і Греко-Католицька церква, і «Пласт», а згодом – ОУН. Стає зрозумілим, чому люди в Організації були саме такі, яким був Степан Бандера (а їх було тисячі й тисячі), а не інакші.
Письменниця Галина Гордасевич показує, на яких ідейно-моральних засадах виховувались молоді на-ціоналісти, що утворили покоління, яким гордиться нація. На чолі цього покоління героїв стояли провідники, одним з яких був Степан Бандера. Ось в тому, на мій погляд, є найбільша заслуга письменниці Галини Гордасевич, що вона зуміла в одній особі змалювати образ цілого покоління.

Юрій Шухевич,
політв’язень (31 рік ув’язнення і 10 років cпецпоселення), син Головного Командуючого УПА генерал-хорунжого Романа Шухевича – Тараса Чупринки


ВСТУПНЕ СЛОВО АВТОРА

Коли 13 лютого 1989р. в Києві в Будинку кіне-матографістів проходив установчий з’їзд Товариства української мови ім.Тараса Шевченка, в якийсь момент слово було надано делегатові від Луганщини. На сцену вийшов молодесенький хлопчина, судячи з усього, ще навіть не студент, а школяр, і почав виступ дуже незвичним на той час звертанням: «Шановні добродії і добродійки!» Потім він розповів про ситуацію на Луганщині, і ситуація ця була невтішною. «Коли на вулиці розмовляєш українською мовою, на тебе озираються, можуть бандерівцем обізвати», – поскаржився хлопець.
Звичайно ж, ті, хто обзивав його бандерівцем, зовсім не вважали при тому, що цей народжений на Луганщині десь у першій половині 1970-х рр. хлопець є членом Організації Українських Націоналістів, яку в 1940-1950-х роках очолював Степан Бандера. Так уже повелося, що людей, які насмілювалися демонструвати свою на-лежність до української нації, називали бандерівцями, і це мало означати щось дуже погане, гірше як «ворог народу». Ще живі люди, які можуть підтвердити, що від початку 1920-х років і до початку Другої світової війни таких людей у Радянському Союзі обзивали петлюрівцями. А ті, хто цікавився історією як не України, то бодай Росії, напевно, знають, що від часу Полтавської битви і до Лютневої революції людей, які хоч трохи усвідомлювали себе укра-їнцями, називали ма-зепинцями. І, мабуть, лише одиниці, спеціалісти-історики, знають, що після розгрому російського царського війська під Конотопом у 1659р. козаками під проводом Івана Виговського з’явився вираз «виговці». Не до-водиться сумніватися, що якби не нагла і, певною мірою, загадкова смерть Богдана Хмель-ницького і якби він спробував розірвати стосунки з Московією (вона тоді так офіційно називалася, назву «Россія» ввів лише Петро І), то називали б нас «хмелями», або «хмельниччанами», або ще якось у тому дусі, і це теж було б чимось на зразок тавра, яке в той час випалювали на лобі злочинців.
Як бачимо, мінялися лише назви поняття, але зміст його не мінявся. Москві, – я маю на увазі не саме місто, а уряд, який у ньому перебував, – був необхідний отакий залякуючий символ – символ зрадництва, нечесності, жорстокості, продажності та всяких інших мислимих і немислимих гріхів.
Але повертаюсь до того хлопчини з Луганщини: я певна, що ані він, ані той, хто його обзивав бандерівцем, нічогісінько про Бандеру не знали, окрім того, що він «родіну продал». А де і коли народився Степан Бандера, хто були його батьки, чи мав братів і сестер, чи був одружений і мав дітей, як він прийшов до українського націоналізму і яку роль відігравав в організації, відомій під абревіатурою ОУН, нарешті, де, коли і як він помер, – про це дуже мало хто знає навіть зараз, у незалежній українській державі, коли можна читати які завгодно книжки, від «Майн кампф» Гітлера до «Основ ленінізму» Сталіна, і нічого за те не буде. Справа в тому, що такої змістовної біографії Степана Бандери просто не існує. Щоправда, у Львові недавно вийшов двотомник Петра Дужого «Степан Бандера – символ нації», але навіть у цій об’ємній, грунтовній і солідній за обсягом інформації праці в основному йдеться про ідеологію українського націо-налізму і про роль Степана Бандери в цьому русі і значно менше про Степана Бандеру як людину.
Отож я поставила перед собою завдання: написати біографію Степана Бандери, книгу, де б він зображався, в першу чергу, як людина, а не прославлявся як вождь українського народу чи, навпаки, «гнівно таврувався» (широковжи-ваний штамп у радянській публіцистиці) як ворог народу й іноземний наймит.
Я ніколи не бачила живого Степана Бандеру і не належала до ОУН. Іноді думаю, якби була старшою років на 10, то, напевно, б до неї належала і при так званому «першому розколі ОУН» пішла б за Бандерою, бо його програма виглядала значно романтичнішою. А якби була старшою на 20 років, то залишилася б у тій частині, яку очолював Андрій Мельник. В усякому разі, люди, які мені зараз найбільше імпонують, – Олег Кандиба-Ольжич, Олена Теліга, мій земляк з Кременця, провідник молодіжної організації ОУН на Волині Ігор Шубський, і взагалі, більша частина наукової і творчої інтелігенції залишилася з Андрієм Мельником.
Отож написати біографію Степана Бандери я могла лише на основі доступних мені публікацій і розмов з тими, зрештою, вже нечисленними, людьми, які хоч трохи спілкувалися з Бандерою. В процесі роботи я уважно, з олівцем у руках, простудіювала біля сотні книжок, щоб переко-натися, що корисними мені можуть бути лише половина, а ще різні публікації в періодиці. Найбільше – це книжки, видані у радянські часи в СРСР; трохи книг, виданих уже в роки неза-лежності України, причому не лише в західних областях, а й у Києві, Харкові, Чернігові, на Хмельниччині; решта – діаспорні видання. Написані ці книги різними авторами і з різних позицій: комуністичних, націоналістич-них, поміркованих, при-хильниками Степана Бандери, прихильниками Андрія Мельника, так званими «двійкарями», нарешті, колишніми членами ОУН, які, потрапивши до рук радянського правосуддя, виступили з покаянними писаннями. Навіть трапилися мені три книги польських авторів, видані у Кракові, Парижі і Лондоні, отже, як можна думати, людьми різних політичних поглядів.
Читаючи їх, я намагалася бути якнай-при-скіпливішою до кожного автора, незалежно від його політичних позицій. Так, коли в книжці Олега Багана «Націоналізм і націоналістичний рух» натрапляю на фразу: «Очоливши Крайову Екзе-кутиву ОУН на західноукраїнських землях, С.Бандера відразу взявся за зміцнення орга-нізаційної мережі ОУН, посилення її бойової діяльності, піднесення рівня пропаганди і загального духу боротьби», – я вже розумію, що в цього автора не знайду нічого про недоліки Бандери, які в нього, безсумнівно, були, про помилки, які він, напевно, робив. Отже, я нашвидку пробігаю абзаци з дифірамбами Бандері і зупиняю свою увагу на фактах: де, коли, яка конференція проходила, прізвища тих, хто був обраний до Проводу, і т.д.
Коли у Володимира Бєляєва, одного з основних свого часу борців з націоналістичною ідеологією, я читаю, що в 1930р. у Львові за наказом Бандери в приміщення антифашистської газети «Праця» була кинута бомба, я розумію, що це неправда. В 1930р. Степан Бандера, хоч уже і був членом ОУН, але займався лише поширенням націоналістичної преси, а не віддавав такі накази. Інша річ, що вже через три роки Бандера очолив так званий Крайовий Провід (тоді це називалося Крайова Екзекутива, слово «екзекутива» походить від латинського «executio» і означає «виконавчий»). Тоді він віддавав подібні накази, але про це йтиметься в іншому місці книжки.
Коли в книжці Миколи Руцького «Коли ви вмирали, вам дзвони не грали» автор, судячи з усього, прихильник націоналістичного руху, вкладає в уста свого героя, вояка УПА, фразу: «...сьогодні-завтра емгебісти завітають, сто чортів їм у печінку,» – я розумію, що в цього автора навіть до фактів треба ставитися обережно і пере-провіряти їх за іншими джерелами. Бо перша фраза повісті: «Стояла рання весна 1944 року», а міністерства в Радянському Союзі були створені лише на початку 1946р.
Але найбільшої втіхи, – якщо тільки можна тішитися, коли ловиш автора на помилках, – мені завдала книжка Андрія Мазанька «Шлях шпи-гунства і зради». На стор.55 автор пише, що керівник референтури служби безпеки ОУН Мирон Матвієйко, за завданням Степана Бандери в 1957р. нелегально пробирається на Вкраїну, а сам Мирон Матвієйко у книзі «Чорні справи ЗЧ ОУН», виданій у Львові 1962р., пише, що прибув в Україну 1951р. Ту ж саму дату вказує в своїх мемуарах «Спец-операции» генерал МДБ Павло Судоплатов, який займався цією справою. Гаразд, думаю, це могла бути механічна описка автора, або помилка друкарки, або недогляд коректора.
Далі в того ж Мазанька на стор.33 читаю, що Андрій Мельник оголосив себе у 1939р. головою військового штабу в уряді Августина Волошина, але вже з інших джерел знаю, що Андрій Мельник був проти того, щоб члени ОУН їхали на Закарпаття і воювали з мадярами, захищаючи самопроголошену державу Карпатську Україну. Очо-люваний ним Провід ОУН прийняв навіть постанову з цього приводу. Інша річ, що чимало членів ОУН не підкорилися цій постанові, пробралися через кордони і взяли участь у боях. Багато хто з них там загинув, зокрема такі видатні постаті в ОУН, як автор воєнної доктрини Михайло Колодзінський або Зенон Коссак.
Нарешті, на стор.38 написано: «Ще задовго до початку війни... гестапо створило шпигунсько-диверсійну організацію. Очолили її Коновалець і Бандера». Це написано в ті роки, коли люди нічого не знали про Коновальця, про Бандеру та ОУН і не могли б перевірити правдивості того твердження. Але зараз я беру спочатку «Энциклопедический словарь», виданий у Москві ще в 1953р. (але вже по смерті Сталіна, бо хоч він ще там є, але Берії вже немає), і там написано: «Гестапо – тайная гос. полиция в гитлеровской Германии. Создана нацистами в 1933г.» Після того я беру «Енциклопедію українознавства», том 5, і там читаю: «Організація Українських Націо-налістів (ОУН) була формально утворена на І Конгресі укр. націоналістів у Відні 28.01 – 3.02.1929.» Яким же чином гестапо, яке буде створене лише через 4 роки, могло створити ОУН? І це ще не все! Коновалець, дійсно, очолив ОУН з моменту її створення, а Степан Бандера в той час ще навіть не міг вважатися її членом, бо згідно зі статутом в ОУН приймали лише з 21 року, а стільки Бандері виповнялося аж через рік.
Щоправда, в незакінченій автобіографії «Мої життєписні дані» сам Степан Бандера пише: «Коли на початку 1929р. постала ОУН – Організація Укра-їнських Націоналістів, я став одразу її членом. То-го ж року я був учасником 1-ої конференції ОУН Стрийської округи». Що ж, у книгах про війну часто пишеться про підлітків, які прибав-ляли собі літ, щоб потрапити на фронт. Пробачмо ж Бандері, що він прибавив собі рік, тим більше, що він уже був членом УВО.
І взагалі, що б не робили націоналісти, все викликає в Андрія Мазанька категоричне несприй-няття. Наприклад, на стор.19 він пише про львівського економіста і кооперативного організатора Євгена Храпливого, який вимагав «створення сильних селянських господарств, що мали б поважну кількість землі і творили б ядро нашого здорового селянського землеволодіння». Ви-являється, це теж погано, і за це Євген Храпливий отримує звання «націоналістичного лакузи». Невже було б краще, якби селяни були бідними?
Але найбільший «шедевр» чекав мене на стор.60, де чорним по білому надруковано: «Світогляд Шевченка сформувався в значній мірі під впливом видатних російських революційних демократів – Герцена, Чернишевського, Добролюбова». Я знову звертаюся до «Советского знциклопедического словаря» (вже трохи новішого, бо з 1990р., але то не має принципового значення) і з’ясовую, що Герцен народився в 1812р., Шевченко – в 1814р.. Чернишевський – в 1828р., а Добролюбов – аж у 1836р. Який вплив на сімнад-цятилітнього Шевченка, який жив у Петербурзі, міг мати студент Московського університету Герцен? Тим більше, який вплив на формування світогляду Шевченка міг мати Чернишевський, якому в 1847р., коли Шевченко був арештований, було аж... 19 років! І вже зовсім смішно говорити щось про Добролюбова, якому було 11 років.
Я так довго зупинилась на невеликій, – усього 77 сторінок, – книжці Андрія Мазанька, бо вона, мабуть, рекордсмен по числу помічених мною помилок (а ще ж могли бути й такі, що я їх не помітила). Так само, мабуть, можна було б проаналізувати видану в 1949р. брошуру С.М.Білоусова «Возз’єднання українського народу в єдиній українській державі», але я зупинюся лише на одній її особливості. В ній розповідається про створення радянського уряду в 1917р. на Україні, створення Угорської Радянської Республіки в 1919р., про боротьбу за-хідноукраїнських і буковинських комуністів за приєднання цих земель до УРСР, але... Але не називається жодного прізвища, окрім Леніна і Сталіна (зрештою, ще згадуються Молотов і Хрущов). Ще б пак! Адже всі керівники революційних виступів були потім розстріляні за наказом Сталіна.
І я думаю: радянські автори дозволяли собі бути такими неточними, коли йдеться про справи, які легко перевірити за радянськими ж виданнями, то як їм можна повністю довіряти в таких випадках, які неможливо перевірити?
Не менш прискіпливою я намагалася бути і до авторів з протилеж-ного табору. Наприклад, книжку Ігоря Царя «За що ми любимо Бандеру» я не сприйняла від назви, – Бандера – не естрадна поп-зірка, щоб йо-го любити, – до бібліографії, – бо яке відношення до Степана Бандери має книжка Богдана Завадки «Серце чистеє подай», присвячена аналізо-ві творчості Тараса Шевченка, а тим більше «Катехизм Католицької Церкви»? І коли автор пише, що сестри Бандери «... розповіли мені, що Степан Бандера мав за дружину Ярославу», то як він міг написати: «У ті самі дні, коли гестапо вивезло Степана до Берліна, у Києві КГБ розстріляло батька і вивезло до Сибіру трьох сестер Марту, Во-лодимиру і Оксану»? По-перше, Воло-димира була арештована лише в 1946 році, а, по-друге, КГБ був створений лише в 1953 році після арешту Берії.
Повторюю: до жодного з авторів я не підходила з безоглядною довірою, і якщо в різних джерелах про одні і ті ж події з життя Бандери розповідається по-різному, я далі буду наводити всі ті розповіді з тим, щоб читач зміг робити сам свої висновки.
Хочу ще зазначити, що мені дуже не до душі, коли замість аргументованої полеміки з політичним про-тивником автори починають обігрувати ім’я чи зовнішність свого опонента або переходять на відверте зубоскальство. Ну, що це таке: «Першу премію дістав сам фюрер самостійної дірки Степан Бандера. Текст він подав справді знаменитий. Ось його текст:
Ой, гакнемо з гаківниць
Та й блиснемо п’ятами».
Що це таке? Це гумореска «Дуже самостійний гімн», написана Остапом Вишнею в 1944р. Що ж, пробачимо Остапові Вишні це злослів’я – йому дуже не хотілося повертатися в Комі, де він уже провів в ув’язненні 10 років. Адже він, напевно, навіть не знав, що Степан Бандера одночасно з ним відбував ті ж 10 років, спочатку в польській тюрмі, а потім у німецькій.
Або читаю у вже згадуваного Бєляєва в памфлеті «Останнє сальто «Сірого», як Степан Бандера, навчаючись у Львові, по міжміському телефону дзвонив батькові, і коли телефоністка не могла зрозуміти його прізвища, то він кричав: «Пані нє розумє? Бан-де-ра! Ну, як банда!» Цікаво, звідки Бєляєв чув, як Бандера дзвонив додому, він що – у той час стояв за плечима? Ні, це так званий «художній домисел», який має засвідчити, що вже від самого народження Степан мав прізвище, яке в подальшому визначило його долю – бандит. Але тут автор допускає великий «ляп». Польській телефоністці не треба було перепитувати прізвище, бо слово «бандера» існує в польській мові і воно означає... прапор. Ось так!
Так само мені не подобається, коли, начебто, прихильники Мельника обзивали Бандеру «кар-ликом з червоними очима». Пишу «начебто», оскільки без-посередньо в мельниківських виданнях я цього не читала, а цитата наводилася в радянських виданнях без посилання на джерело. Дійсно, Степан Бандера був дуже невисокий зростом, це добре видно на фотографії, де він стоїть у групі біля могили Коновальця в Роттердамі: він там най-нижчий. Ну й що? Перший з королівської династії Каролінгів, засновник давньої франкської держави, ввійшов в історію під іменем Пипін Короткий. Один з найслав-ніших королів давньої Польщі отримав ім’я Владислав Локєтек, мабуть же, не за високий зріст. Дуже невисоким був, як відомо, Наполеон. Та й творець першої у світі держави робітників і селян Володимир Ленін не відзначався високим зростом, і тому художни-кові, який малював популярну картину «Ленін і Горький в Горках», було над чим поморочити голову, щоб не принизити вождя світової революції. Зрештою, він знайшов вихід, розташував їх на східцях, причому Леніна поставив вище. Одне слово, роль людини в історії не визначається сантиметрами її зросту чи кілограмами ваги, погодьмося з тим. А якщо у Бандери були червоні очі, то хіба що від недосипання і перевтоми, бо він не пив і не палив.
Так само неприємно мені було, коли в мемуарах уже згаданого Судоплатова я читаю розповідь про те, як вони висліджували Головнокомандувача УПА Романа Шухевича, і натрапляю на фразу: «Нам удалось установить личность четырех его телохранителей-женщин, которые одно-временно были и его любов-ницами». Тут, по-перше, відразу згадується російське прислів’я: кожен на свій аршин міряє. А по-друге, це мимохідь вихлюпнуте відро помий на людей, які вже не можуть себе захистити.
І останнє, що я хотіла б сказати у своїй передмові від себе особисто, бо далі вже будуть говорити лише факти. Є така чи то байка чи дійсна історія. Одна жінка чомусь дуже не любила свого сусіда і все обзивала його злодієм. Нарешті це сусідові набридло, і він подав на сусідку в суд за наклеп. Суддя питає жінку: «Які у вас є конкретні докази, що ваш сусід – злодій?» Жінка наводить якийсь приклад, сусід доводить, що він до того не має ніякого відношення. Жінка наводить інший приклад, сусід і його спростовує. Більше аргументів у жінки немає, і вона вигукує: «Все одно він злодій!»
Отже, якщо ви, подібно до тієї жінки, ладні повторити: «Все одно він злодій!» – можете відкласти мою книжку, не читаючи її далі. А якщо ви просто хочете знати біографію Степана Бандери, то я запрошую вас до читання і до розмірковування над прочитаним.
А висновки робіть самі.


ПОХОДЖЕННЯ ІДЕОЛОГІЇ УКРАЇНСЬКОГО НАЦІОНАЛІЗМУ

Перш ніж почати розповідь про життя Степана Бандери коротко, – буквально телеграфним стилем, – подамо історію виникнення ідеології українського націоналізму (в радянських джерелах обов’язково додається «буржуазного»), а також історію виникнення організації, яка відома як ОУН (Організація Українських Націоналістів).
Але перед тим необхідно домовитися, що слід розуміти під словами «націоналізм», «інтер-націоналізм», «фашизм» і «буржуазний», без чого автор і читач можуть не зрозуміти один одного. Адже в мові одні і ті ж слова вживаються нерідко в цілком різних випадках. «Крило птаха» і «крило будинку» – це різні речі, «я люблю матір» і «я люблю вареники» – це різні почуття, «іде дощ» і «йде людина» – це різні дії.
Почнемо зі слова «буржуазія», яке в свідомості радянських людей нерозривно пов’язане з частівкою Маяковського: «Ешь ананасы, рябчики жуй. День твой последний приходит, буржуй!» – і має означати «глитая, або ж павука». В дослівному перекладі з французької «bourgeos» означає «городянин» або ще «господар». Цим словом називають людей, які не належать до мільйонерів або мільярдерів, а, проте, мають якесь майно. Тобто належать до того самого «середнього стану», про необхідність створення якого в Україні зараз говорять усі економісти й політики і саме від якого залежать стабільність і заможність країни. Отож, як бачимо, за цим словом не криється нічого поганого.
Тепер про слово «фашизм». Передусім зазначимо, що послідовники Гітлера ніколи не називали себе фашистами. Фашистами називали себе в Італії прибічники Муссоліні, і назва ця походить від латинського слова «fascio». Так у Древньому Римі називали в’язку прутів, яку носили перед вищими посадовими особами (тут, мабуть, буде доречно пригадати, що опричники Івана Лютого мали прив’язані до сідла собачі голови і віники, тобто ті ж в’язки прутів). Відносно фашизму видатний націоналістичний діяч Євген Онацький, який чи не більшу частину життя провів в Італії, писав, що фашизм – це ідеологія нації, яка має свою державу, і тому він не має нічого спільного з українським націоналізмом, який лише бореться за створення незалежної держави.
Що ж до партії, яку очолював Гітлер, то вона називалася націонал-соціалістичною, скоро-чено «наці» або «нацисти», але ніяк не фашисти. Цілком можливо, що вперше термін «фашисти» ужив великий вождь усіх часів і народів Йосиф Сталін, а на це вже не було ради. Адже історичний факт, що коли він так званого «знатного гірника» Ничипора Ізотова назвав Нікітою, то тому переробили всі документи на нове ім’я.
І останнє: що означає слово «націоналізм»? В «Українському Радянському Енциклопедичному Слов-нику» націоналізм визначається як «бурж. ідеологія, політика і психологія, яка розглядає націю як позаіст. категорію, вищу форму сусп. єдності, проповідує зверхність нац. інтересів над класовими. Протилежний інтер-націоналізмові». Далі націоналізм змішується з шо-вінізмом, тим же фашизмом, расизмом і навіть геноцидом.
Дійсно, послідовники ідеології націоналізму вважають, що нація – це основна єдність людей, обумовлена спільністю мови, території, історії (і тому вона не може бути позаісторичною), способом життя, ментальністю.
Так звані «інтернаціоналісти» твердять, що поділ людей на класи, який визначається відношенням до знарядь виробництва, є важливішим від поділу на національності. Образно кажучи, французький таксист, який працює по найму, має більше спільного з японським кулі, ніж з французьким власником бодай маленької кав’ярні, бо це вже інший суспільний клас.
А ось що говорить про націоналізм видатний націоналістичний ідеолог Володимир Янів: «Термін «націоналізм» походить від латинського слова «natio», тобто нарід... В понятті націоналізму маємо як основний чинник – любов... І то любов у рівній мірі проявляється в малих гуртах (родина), що й у середніх (громада) і великих (нарід). За прикладами не приходиться довго шукати. Любов матері до своєї дитини є рівно добре відома, як, наприклад, на любові пов’язана солідарність односельчан чи глибоке прив’язання до батьківщини, до її землі й краси природи, до земляків, до передаваної традиції. Але любов викликає завжди чинну поставу. Мати не тільки любить дитину, вона опікується нею. Односель-чани помагають одне одному. Члени національної спільноти боронять своєї вітчини. Націоналізм, як рух, побудований на глибокій любові, вимагає від своїх послідовників відданої служби Батьківщині, активності.
З другого боку, нарід – це та спільнота, для якої і за посередництвом якої постали всі великі речі у світі... Світова культура – це багата мозаїка того, що створили національні культури».
На завершення теми цитата мовою оригіналу з брошури В.Русина «Что следует знать о нациях и национализме», виданої в Харкові у 1993р.: «Человек не может быть без национальности, так как в мире нет и не будет ничейных территорий и безнацио-нальных государств. Безусловно, всегда были, есть и будут люди, которым не нравится многообразие живой природы... Когда-то многим не нравилось, что Земля вращается вокруг Солнца, а не наоборот. Но потом выяснилось, что это не была ошибка природы в строении вселенной, а проявление ограниченности мышления людей, низкий уровень познания мира».
Звідки походять витоки українського націо-налізму?
Як би не намагались радянські історики довести, що український націоналізм – це вигадка німців або ще навіть австро-угорців, підтримана певними колами Галичини і спрямована на те, щоб відірвати український народ від братнього російського народу, але насправді це не так. Якщо не виходити за межі XX століття, то родо-начальником українського націоналізму вва-жають Миколу Міхновського, який народився неподалік Прилук на Чернігівщині і в 1900р. видав книжку під назвою «Самостійна Україна». Хоча історик Іван Лисяк-Рудницький не погод-жується з цим і вважає, що виникнення українського націо-налізму було спричинене поразкою національно-визвольних змагань у 1917-1920 рр.
Українськими буржуазними націоналістами в усіх радянських виданнях обзивали керівників Української Народної Республіки Михайла Грушевського, Володимира Винниченка, Симона Петлюру (незва-жаючи на те, що перші два самі себе вважали соціалістами). Отже, Грушевський народився в Холмі, вчився в гімназії в Тифлісі (суч. – Тбілісі), закінчив Київський університет. Володимир Винниченко народився в селі на Херсонщині, а Петлюра – в Полтаві. В 1930-х роках в радянській пресі «гнівно таврувалися» як «запеклі фашисти» Дмитро Донцов і Євген Маланюк. Дмитро Донцов народився в Мелітополі і, дійсно, за своїми переконаннями належав до того типу людей, яких ми зараз називаємо екстремістами, але він ніколи не був членом ОУН, хоч деякий вплив на ідеологію укра-їнського націоналізму його ідеї таки мали. А Євген Маланюк був родом з Архангороду на тій же Херсонщині. Ще слід би згадати Івана Липу і Юрія Липу, батька й сина. Іван Липа разом з Миколою Міхновським і ще кількома молодими людьми в 1891р. створили підпільну (в царській Росії інакше не можна було) організацію, яка називалася «Братство тарасівців», і склали присягу на могилі Шевченка в Каневі. А його син Юрій народився в Одесі і написав ряд публі-цистичних праць, поміж них «При-значення України».
Отже, як бачимо, першими творцями ідеології українського націоналізму були, згідно з сучасною термінологією, «східняки». Це вже наступне покоління: Степан Охримович, Зенон Коссак, Осип Мащак, Степан Бандера, Олекса Гасин, Петро Полтава, Дмитро Маївський – були уродженцями західних областей.
Так само емігрантами з тих земель України, які потрапили під радянську владу, була створена основа УВО (Української Військової Організації), а потім і ОУН. От лише очолював ці обидві організації уродженець Галичини Євген Коновалець.
Коли велика кількість, – точної цифри ніде не вказано, але йшлося про десятки тисяч, – звиклих до військової організації і дисципліни людей опинилася за кордоном, то вони намагалися якось відновити звичні структури. Так липнем 1920р. датується створення УВО. Але УВО займалася чисто військовими акціями, а були ж іще інші галузі роботи. Підростало нове покоління, яке треба було належним чином виховувати і залучати до визвольної діяльності. Виникає ряд окремих, незалежних одна від одної, організацій у Галичині, а також у Чехословаччині, де осіло найбільше українських емігрантів. Назвемо бодай кілька з них: «Група Української Державницької Молоді», «Організація Вищих Кляс Українських Гімназій», «Союз Української Націоналістичної Молоді» та ін.
Великі організаторські здібності Євгена Коно-вальця проявилися в тому, що він зумів об’єднати всі ці організації в одну з чітко визначеною структурою, єдиною програмою та єдиним Проводом, що було дуже нелегко.
Перший конгрес українських націоналістів відбувався 28 січня – 3 лютого 1929р. в умовах суворої конспірації. Вкажемо бодай на те, що делегати прибували в Прагу, а потім їх переправляли у Відень, де і відбувся конгрес. На конгресі було прийнято програму й устрій ОУН, обрано Провід, який очолив, ясна річ, Євген Коновалець. На подальшій історії ОУН тут зупинятися не будемо, оскільки про це буде йти мова в окремих розділах книжки.

ДЕСЯТЬ, ДВАНАДЦЯТЬ І СОРОК ЧОТИРИ

Покоління, до якого належав Степан Бандера, формува-ло свій політичний світогляд під великим, – навіть вирі-шальним, – впливом документів, які наводяться в цьому розділі: «Декалог», «12 прикмет характеру українського націоналіс-та», «44 правила життя укра-їнського націо-на-ліс-та».
Але спочатку коротенькі довідки про їхніх авторів.
«Декалог» («дека» – древньогрецьке слово, що означає «де-сять», «логос» – «слово») і досі вважається націо-налістами, при-наймні, тими, хто вважає себе послідовниками Степана Бан-дери, чимось на зразок «символу віри». Його склав Сте-пан Ленкавський, один із тих членів ОУН, який у 1940р. під-три-мав Степана Бандеру, а після його загибелі очолив ОУН. Опублікований вперше «Декалог» у 1929р. Пізніше в ньому були зроблені правки, і тут подається остаточна редакція.
«12 прикмет характеру українського націоналіста» уклав видатний діяч ОУН Осип Мащак.
«44 правила життя українського націоналіста» написав, перебуваючи в тюрмі, – ясна річ, у польській, бо у радянській не написав би ні слова, – Зенон Коссак, одна з найромантичніших постатей в українському націо-налістичному русі 1930-х рр. Цілком можливо, що з часом саме він очолив би ОУН або УПА, але Коссак загинув, захищаючи новопроголошену державу Карпат-ська Україна від мадярських загарбників у березні 1939р.
Ще раз підкреслюю, що всі ці правила сприй-малися молоддю всією душею і послідовно проводилися в життя.

ДЕКАЛОГ
(«Десять заповідей українського націоналіста»)
«Я – дух одвічної стихії, що зберіг Тебе від татарської потопи й поставив на грані двох світів творити нове життя:
1. Здобудеш Українську державу або загинеш у боротьбі за неї.
2. Не дозволиш нікому плямити слави, ані чести Твоєї Нації.
3. Пам’ятай про великі дні наших Визвольних змагань.
4. Будь гордий з того, що Ти є спадкоємцем боротьби за славу Володимирового Тризуба.
5. Пімстиш смерть Великих Лицарів.
6. Про справу не говори, з ким можна, а з тим, з ким треба.
7. Не завагаєшся виконати найнебезпечнішого чину, якщо цього вимагатиме добро справи.
8. Ненавистю і безоглядною боротьбою сприй-матимеш ворогів Твоєї Нації.
9. Ні просьби, ні грозьби, ні тортури, ані смерть не приневолять Тебе виявити тайни.
10. Змагатимеш до поширення сили, слави, багатства й простору Української держави».

12 ПРИКМЕТ ХАРАКТЕРУ
УКРАЇНСЬКОГО НАЦІОНАЛІСТА
«Український націоналіст є:
1. Все готовий, це значить, що він є вояком Української Революційної Армії. Він бореться на великому всеобіймаючому фронті Української Національної Революції, віддаючи всі свої сили, готовий кожної хвилини віддати і своє життя. Український націоналіст є завжди в повній бойовій готовності.
2. Безкорисливий, це значить, що Ідею Укра-їнського Націоналізму й службу для неї він ставить вище всіх скарбів світу цього. Для неї він проміняє з радістю можливість теплого та вигідного життя на тверду долю жовніра-борця, теплу хату – на окопи чи тюрму. Щастя знаходить і шукає він у радості з боротьби й перемоги на службі Великій Святій Справі. Лише в щасті Української Нації щастя українського націоналіста. Її воля, слава й могутність – його найбільше бажання.
3. Чесний, це значить, що він ім’я націоналіста носить гідно й ніколи не сплямить ніяким нечесним вчинком. Він завжди придержується високих вимог націоналістичної моралі. Мораль опортуністичного світу родить і плекає безділля, фарисейство і угоди. Мораль націоналістична – це мораль нового світу, чину й боротьби, її засади взнеслі й тверді. Вона є основою чинного і чистого, мов хрусталь, характеру українського націоналіста, Лицаря-Ре-волюціонера.
4. Карний, це значить, що він безоглядно під-порядкований і вірний аж до смерти ідеї Українського Націоналізму, Організації Ук-раїнських Націоналістів і своїм провідникам. Кожний наказ для нього святий. Він знає, що карність – це основа організації й сили, а анархія – це руїна. Тому він завжди піддержує авторитет Проводу Української Нації в Організації.
5. Активний і підприємчивий, це значить, що він бореться всіма силами, використовуючи всі мож-ливості, кожну хвилину для добра Великої Справи – Української Національної Революції. Він не знає безділля. В нього за думкою і словом іде чин, мов за блискавкою грім. Бо життя – це рух, боротьба; спокій – це застій і холодна смерть. Кожну ідею, організацію чи людину він оцінює по ділах, а не по словах. Пасивність – це прикмета раба. Пасивності раба протиставляє він творчу ініціативу й напружену активність борця-провідника.
6. Відважний, це значить, що він завжди відважно й невстрашно протиставиться всім перешкодам і небез-пекам. Він не знає, що то є страх. Заяча вдача боягуза-труса йому чужа й гидка.
7. Рішучий, це значить, що він кожний наказ і кожну свою постанову виконує рішучо, без вагань. Постановив – зробив.
8. Витривалий, це значить, що він завжди бореться, завзято й витривало. Він знає, що без витривалости, доведеної аж до впертости, немає перемоги.
9. Зрівноважений, це значить, що він у всіх випадках життя задержує повну рівновагу духа. Життя українського націоналіста повне трудів, перешкод і небезпек. Щоб їх перебороти, щоб опанувати положення і зібрати всі сили до удару в відповідне місце, треба насамперед опанувати себе. Тому український націоналіст у підпіллі й у твердому бою, в окопах і в тюрмі, в тріюмфах чи на ступнях шибениці, завжди зрівноважений, завжди однаково спокійний, гордий і усміхнений. Вміє по-лицарськи перемагати і по-геройськи вмирати.
10. Точний, це значить, що він завжди при-держується точности в житті аж до подробиць.
11. Здоровий, це значить, що він хоче бути здоровим. Він хоче, щоб ціле молоде українське покоління було здорове. Україна потребує сильних і здорових тілом і духом синів. Тому він в міру можливості вправляє та поширює руханку й спорт, не нищить свого здоров’я вживанням отрут, – не п’є, не курить, – ні гулящим життям. В українського націоналіста Велика Ідея в серці, вогонь революційного духу в грудях, міцні і гнучкі м’язи, сталеві нерви, бистрий соколиний зір і слух та твердий п’ястук.
12. Обережний, це значить, що він завжди при-держується усіх засад конспірації».

44 ПРАВИЛА ЖИТТЯ
УКРАЇНСЬКОГО НАЦІОНАЛІСТА
«Невмируща владарна воля Української Нації, що казала Твоїм предкам завойовувати світ, водила їх під мури Царгороду, поза Каспій та Вислу, здвигнула могутню Українську Державу, мечем і плугом зазначувала границі своєї владарности, в боротьбі проти орд сповняла історичну місію України, що проявлялася в державницьких чинах і творчих замірах Великих Гетьманів і Геніїв, що піднялися з руїни до нового революційного чину й державного будівництва, що посягає тепер владно по нове життя і творить могутню епоху Українського Націоналізму й наказує Тобі: Встань і борись! Слухай і вір, здобувай і перемагай, щоб Україна була знов могутня, як колись, і творила нове життя по власній уподобі і по власній волі.
1. Приймай життя як героїчний подвиг і здобувчий чин незламної волі та творчої ідеї.
2. Найвищим Твоїм законом і Твоїм бажанням є воля й ідея Нації.
3. Будь гідним виконавцем заповітів вели-ких синів Твоєї Нації і борись та працюй для великого майбутнього.
4. Твоїм найбільшим добром і твоєю честю є сила і велич Твоєї Нації.
5. Залізна дисципліна супроти Ідеї і Проводу й обов’язок праці є Твоєю чеснотою.
6. Пам’ятай, що Україна покликана до творення нового життя і тому працюй для її могутности й розвитку.
7. Плекай духа волі і творчости, неси всюди ідею Правди України і закріплюй в життя її історичну місію.
8. Твоєю найбільшою любов’ю є Українська Нація, а Твоїми братами – всі члени української національної спільноти.
9. Будь вірний ідеї Нації на життя і смерть і не здавайся, хоч би проти Тебе був увесь світ.
10. Красу і радість життя вбачай у невпинному стремлінні на вершини духу, ідей і чину.
11. Могутній Бог княгині Ольги і Володимира Великого жадає від Тебе не сліз, ані милосердя чи пасивного роздумування, але мужности й активного життя.
12. Знай, що найкраще віддаси Богові почесть через Націю та в ім’я Нації чинною любов’ю до України, суворою мораллю борця та творця вільного державного життя.
13. Здобувай знання, що допоможе Тобі опанувати світ і життя, піднести Україну й перемогти ворогів.
14. Будь свідомий того, що Ти є співвідповідальний за долю цілої Нації.
15. Пам’ятай, що найбільшим злочином є шкодити своїй Нації.
16. Твоїми ворогами є тільки вороги Твоєї Нації.
17. З ворогами поступай так, як цього вимагає добро і велич Твоєї Нації.
18. Знай, що найкращою ознакою українця є мужній характер і вояцька честь, а охороною – меч.
19. Постійно пізнавай, удосконалюй себе, а здобудеш життя і світ.
20. Знай, що світ і життя – це боротьба, а в боротьбі перемагає той, хто має силу.
21. Тоді Ти повна людина, – коли перемагаєш себе і світ і постійно стремиш на вершини.
22. Знай, що в боротьбі перемагає той, хто не заламлюється невдачами, але має відвагу піднятись з упадку й завзято змагає до цілі.
23. До перемоги треба витривалости й постійного зусилля в діянні й боротьбі.
24. Кожночасно будь готов на найбільший чин, але при тому не занедбуй щоденної праці.
25. Будь перший в боротьбі й перемогах життя, щоб здобути для Нації вінець перемоги.
26. Живи риском, небезпеками і постійним змагом, а погорджуй всякою вигодою та спокійним життям філістра.
27. Радо й без нарікань виконуй покладені на Тебе обов’язки, щоб власною працею й наявними вартостями здобути собі право на провідництво.
28. Пам’ятай, що провідництво вимагає постійних трудів і великих зусиль.
29. Будь сильний і незламний навіть в обличчі смерти й всяких терпінь.
30. Став гордо чоло небезпекам, а на удари життя відповідай збільшеним зусиллям праці й боротьби.
31. Пам’ятай, що милостиню приймає тільки немічний прошак, що не може власною працею і власними вартостями здобути право на життя.
32. Не покладайся ні на кого. Будь сам творцем свого життя.
33. Будь скромний і шляхетний, але знай, що значить слабість і покора.
34. Співчуття з велетнями духу Тебе підносить, а співчуття з підлими і безхарак-терними людьми ослаблює. Подай братню руку тим, що хотять, як і Ти, йти на верхів’я.
35. Не завидуй нікому. Приймай те, що здобудеш власною працею й вартістю.
36. Будь товариський. Зав’язуй побратимство духу, ідеї і зброї в житті, праці й боротьбі.
37. Зв’язуй тісно своє життя з життям Нації. Віддай Україні свою працю, майно, кров.
38. Гидуй всякою лицемірною облудою і хитрим фальшем, але перед ворогом укривай таємні справи і не дайся заманути в наставлені сіті, для здобуття ж тайни від ворога вживай навіть підступу.
39. Шануй жінок, що мають стати Тобі това-ришками духу, ідеї і чину, але гидуй розгнуз-даними.
40. Цінуй високо материнство, як джерело про-довження життя. З Твоєї родини зроби кивот чистоти Твоєї Раси і Нації.
41. Люби й опікуйся дітворою, як молодістю майбутнього Нації.
42. Плекай фізичні сили, щоб тим видатніше працювати для своєї Нації.
43. Будь точний. Вважай за втрачену частину життя кожну хвилину, що пройшла без діла.
44. Що робиш, роби совісно й так, якби воно мало остатися вічно й мало стати останнім і найкращим свідоцтвом про Тебе.
На кров і славну пам’ять Великих лицарів, в ім’я майбутніх поколінь все і всюди засвідчуй чином вірність і любов Україні. Неси гордо й непохитно прапор Українського Націоналізму, високо цінуй і шануй честь та ім’я Українського Націоналіста».

ДИТИНСТВО СТЕПАНА БАНДЕРИ

Степан Бандера народився 1 січня 1909р. в селі Старий Угринів (тепер Калуський район Івано-Фран-ківської області) в сім’ї греко-католицького священика. В книжках радянського видання писалося «попа», крім того, нерідко підкреслюва-лося, що більшість провідних членів ОУН були такого ж походження, і при тому робився вигляд, що само собою зрозуміло – люди такого походження не можуть не бути зрадниками свого народу.
У більшості українців східної і центральної України традиційно сформувалося негативне ставлення до церковної унії та її творців. Значною мірою цьому сприяли і Тарас Шевченко, і поемою «Іван Вишен-ський» Іван Франко (який, зрештою, сам був греко-католиком). Ми, – в тому числі й авторка цієї книги, яка є донькою православного священика, – звикли вірити, що ті ієрархи, які стояли біля витоків церковної унії, «продали Україну» з метою її ополячення й окатоличення «задля панства великого, задля лакомства нещасного», кажучи словами народних дум.
Але у 1990р. в Лондоні вийшла книжка Олек-сандра Кормана «Непокарані злочини», де про греко-католицьку церкву говориться, як про одного з ворогів, винних у численних злочинах проти польського народу.
Тож як воно було насправді? Тут не місце вдаватися в детальну історію української греко-католицької церкви, але бодай у кількох абзацах про це просто необхідно розповісти, інакше не буде зрозуміло, чому саме діти греко-католицького духовенства масово пішли в ОУН і досягли там високих становищ.
Про те, що в 988р. з повеління князя Володимира відбулося хрещення киян, а далі поступово всієї держави і що християнство на Русь прийшло з Візантії, зараз знає кожен школяр. Проте в одному романі про Анну Ярославівну було сказано, що коли вона вийшла заміж за французького короля Анрі І, то мусила перейти в католицизм. Так писати міг лише радянський автор, зовсім незнайомий, – хоча начебто історик, – з історією християнської церкви. Поділ єдиної християнської церкви на дві – східного і західного обряду (популярно – на православних і католиків) відбувся на Вселенському соборі в 1054р., тобто в рік смерті Ярослава Мудрого.
Тепер треба згадати історію України. Удільне роздрібнення Русі призвело до того, що вона майже вся опинилася під владою Литовського князівства, а після Люблінської унії 1569р. перейшла під владу Польщі. Якщо литовські князі правили під лозунгом: «Старого не рушимо, нового не вводимо», то польські королі і церква відразу повели активну роботу по «наверненню схиз-матиків в істинну віру». Інакше кажучи, це означало, що українці повинні перейти в католицизм і пополячитися. Хто їх міг захистити? Главою православної церкви вва-жався константинопольський патріарх (він зараз теж називається вселенським), але він у той час вже ніякої влади фактично не мав. Адже у 1453р. Візантія була завойована турками, тож становище констан-ти-но-польського патріарха було приблизно таке, як становище російського патріарха після того, як Сталін у 1945р. дозволив його обрати. Інша спра-ва – римський папа. В його руках була цілком реальна влада, всі європейські королі вважалися його васалами. Коли германський імператор Генріх IV спробував конфлік-тувати з папою, то це скінчилося тим, що імператор у волосяниці, з непокритою головою, босоніж три дні стояв у дворі папського палацу в Каноссі, благаючи прощення.
Отже, деякі українські ієрархи: Терлецький, Рагоза, Іпатій Потій, прийшли до висновку: а чому не визнати зверхність римського папи, але навпростець, не через посе-редництво польської церкви? Папа підтримав цю ідею, і в 1596р. у Бересті (тепер Білорусь) було проголошено унію, яка викликала неоднозначне ставлення і духовенства, і мирян. Щодо польської сторони, то король і вище духовенство спочатку дуже підтримували унію і лише згодом переконалися, що їх обхитрили. Тепер уже не можна було вимагати від українців переходу в католицизм і взагалі стало важче їх переслідувати, бо вони були під безпосереднім захистом Риму. Тому греко-католицькі священики були у значно меншій залежності від держави, ніж православні священики на тих землях, які після так званої Переяславської ради, а потім після Андру-сівського миру ввійшли до складу Московії, де церква була в повній залежності від царя.
Щоб людина почала цікавитися якимись іншими питаннями, крім шматка хліба для сім’ї, вона повинна отримати певну освіту, до того ж у дитинстві жити у відповідній атмосфері. Ясна річ, що таку атмосферу й освіту мали, в першу чергу, діти духовенства. Тому, коли в XIX столітті починається відродження національної само-свідомості в Галичині, очолили цей процес саме священики. Відомими письменниками стали священики Маркіян Шашкевич, Олександр Духнович, Сидір Воробкевич та ін.
Із такого середовища вийшов і Степан Бандера. Батько його, Андрій Бандера, був одружений з Мирославою Глодзінською, батько якої, Володимир Глодзінський, був священиком у вже згаданому Старому Угринові, де потім його змінив зять. Сім’я Бандерів була багатодітною: в 1907р. народилася Марта-Марія, в 1909р. – Степан, в 1911р. – Олександр, в 1913р. – Володимира, в 1915р. – Василь, в 1917р. – Оксана, в 1921р. – Богдан. Була ще маленька Мирослава, яка померла немовлям, і того ж 1922 року померла від туберкульозу горла мати цих сімох дітей. Оскільки в різних, – історичних, публіцистичних, художніх, – книжках радянського видання постійно підкреслювалося, що туберкульоз – це хвороба бідних у капіталістичних країнах, результат важкої праці, поганих побутових умов і недоїдання, то можна зробити висновок, що сім’я Бандерів не жила в розкошах.
Зрештою, Ярослав Рак, який знав Бандеру, ще коли вони навчали-ся в стрийській гімназії, в своїх спогадах зазначав: «Він був низь-кого росту, шатен, дуже бідно одягнений».
Щоб надалі не відвертати увагу від головної особи, – Степана Бандери, – дуже коротко про його сестер і братів.
Після смерті матері двох дівчаток, Володимиру й Оксану, забрали родичі, і вони виховувалися на Тернопіллі: Володимира – у дядька в селі Ягольниця-Нагорянка, а Оксана – у тітки в селі Кобиволоки. В 1933р. Оксана повернулася до батька, а 22 травня 1941р. Андрій Бандера з двома доньками були арештовані і вивезені до Києва. Там 8 липня 1941р. священика Андрія Бандеру судили і через три дні розстріляли, (хоча у вироку було сказано, що його можна оскаржити впродовж 5-ти днів; заслуговує на увагу також фраза: «... без конфіскації майна за відсут-ністю такого»), а доньок Марту і Оксану без суду вивезли на вічне поселен-ня в Красноярський край.
У процесі роботи над книгою авторка побувала в Стрию, де ще живуть дві сестри Бандери – Володимира й Оксана. Дві невисокі, тихі, зовсім сиві бабусі, до яких найкраще підходить визначення «голубоньки сивенькі». За що було змарновано їхнє життя? Адже Оксані було всього 5 років, як її забрали з дому, вона брата могла й не пам’ятати. Як, зрештою, перераховуючи авторці своїх братів і сестер, вона забула назвати Богдана.
І тим не менше, Марта-Марія й Оксана все своє життя провели в Красноярському краї, працювали в колгоспах на важких роботах, не вийшли заміж, не мали дітей. Єдине, може, щастя, що сестер не розлучали. Зате дуже часто перевозили з місця на місце. На питання, як їм там жилося, Оксана Бандера відповіла: «Та можна було б жити, якби нас так часто не перевозили. Тільки обживешся, познайомишся з людьми – а тебе вже знову везуть в інше місце». В 1953р. обох сестер доставили в Москву на Лубянку і там вимагали від них, щоб вони виступили з публічним засудженням свого брата, але вони твердо відмовилися. Їх протримали два місяці і знову відправили в це безстрокове заслання. В 1960р. їм видали паспорти, і вони могли б звідти поїхати, але куди їм було їхати? Тим більше, їх попередили, що на Україні їх не пропишуть. До того ж Марта-Марія хворіла. То вже залишилися там, де прожили 20 років. Минуло ще 20 років, Марта-Марія померла, а Оксана лише в 1989р. зважилася повернутися на рідну землю, відбувши 49 років заслання. Та й то не сама зважилася, – приїхала за нею з Галичини така дуже енергійна жінка на ім’я Марія Вульчин і забрала з собою. Оксана довго вагалася: побоювалася, що це може бути провокація, і не могла могилу сестри залишити. Зрештою, п.Марія Вульчин через рік перевезла прах найстаршої з сестер Бандер, і тепер вона похована в Старому Угринові поруч з матір’ю.
Трохи ласкавішою була доля до їхньої третьої сестри, Володимири. Вона вийшла заміж за Теодора Давидюка, теж священика. Дітей у них було багато: першою народилася донька Мирослава, а потім п’ять синів. Отця Теодора не раз арештовували: то поляки, то німці, то в 1945р. енкаведисти, так що «певний досвід» у нього в цій справі був. Тому, мабуть, він не дуже злякався, коли 23 березня 1946р. його черговий раз арештовують. Але на цей раз арештовують і його дружину, а 7 вересня суд у Дрогобичі засудив їх обох на 10 років таборів. Їхніх шістьох маленьких дітей (найменшому, Миколці, ще не виповнилося року) відправили в дитячий будинок, але родичам, на щастя, вдалося їх звідти розібрати. Через 3 роки о. Теодор Давидюк помер у Мордовії, а Володимира Давидюк відбула свій строк повністю, – до речі, їй в документах до прізвища Давидюк додали ще й Бандера, щоб начальство відразу бачило, з ким має справу. В 1953р. її також привозили до Москви, але вона теж відмовилася купувати собі волю ціною паплю-ження брата. Не зламало її навіть те, що десь без неї росли її шестеро дітей. Вочевидь, всі Бандери відзначалися великою силою волі. Повезло їй лише в одному: коли вона звільнилася в 1956р., їй вдалося повернутися на Західну Україну, де вона жила при доньці.
Що ж до синів о. Андрія Бандери, то вони, дійсно, всі займалися політичною діяльністю і всі загинули.
Про Степана Бандеру відомо дуже багато, але невідомо, чому з того можна вірити, оскільки навіть найбільш грунтовний історик Петро Мірчук пише: «По за-кін-ченні народної школи в рідному селі, Степан Бандера продовжував освіту в українській гімназії в Стрию», – в той час як сам Степан Бандера в незакінченій авто-біографії «Мої життєписні дані» писав, що у зв’язку з воєнними лихоліттями він до народної школи не ходив взагалі.
Ще менше даних про братів Степана. Так, Василь і Олександр вчи-лися в тій же стрийській гімназії. Потім Василь вчився на агроно-мічних курсах Львівської Політехніки, одружився з Марією Возняк (її сестра була дружиною Миколи Лемика, про якого мова буде далі). Василь Бандера був активним діячем ОУН, відправлений поляками в концтабір Березу Картузьку, звідки вийшов лише після розгрому Польщі в 1939р. Олександр, як відомо з тієї ж автобіографії Бандери, захистив дисертацію з економіки в Італії, в той же час він працю-вав в місцевій станиці ОУН, одружився з донькою італійського мі-ністра закордонних справ Чіано.
В 1942 р. обидва братів були арештовані німцями і ув’язнені в концтаборі Аушвіц (польська назва Осьвєнцім), де закатовані 21 липня 1942р. Існують свідчення, що їх убили не німці, а поляки з обслуги табору в помсту за вбивство в 1934р. міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Перацького. Проте однозначно, що зробили це поляки з дозволу німців, про що мова теж буде далі.
Невідома доля наймолодшого з братів, Богдана Бандери. Видатний діяч ОУН Степан Мудрик-Мечник написав у своїх спогадах, що востаннє він зустрічався з Богданом Бандерою в половині червня 1942р. в Білій Церкві, коли Богдан з так званою похідною групою прямував для підпільної роботи в Херсон. Звідси, мабуть, і виникла версія, що їх у Херсоні розстріляли німці. Але п.Петро Лаврів, колишній вишкільник куща УПА і низових проводів Долинського району (підпільне псевдо «Доб-ромир»), розповідав авторці, що він ще пе-ред війною вчився в Стрию разом з Богданом, добре знав його в об-личчя і зустрічав у поїздах «Станіславів – Стрий» ще в 1943 році. Так само донька Володимири Бандери – Давидюк Мирослава запевнювала, що вуйко Богдан відвідував їх ще у 1943 році. Пані Марія Скрентович-Лаврів, обласна референтка Юнацтва Станіславівщини, потім – ок-ружна жіночої мережі (підпільне псевдо «Звенислава»), розповідала, що вона виконувала обов’язки зв’язкової обласного провідника «Роберта» і обласного референта СБ «Митаря» з тодішнім крайовим проводом у Львові. Згадує, що коли Роберт був дуже запальний, то Митар був цілковитою йому протилежністю – завжди дуже спокійний (са-ме цю рису постійно згадують ті, хто спілкувався з Богданом Бандерою). «Я не можу сказати, звідки я то знала, – говорить п.Марія, – бо то ж була конспірація, але хтось мені сказав, що Митар – брат Степана Бандери. І я його бачила в Чорному лісі на Стані-славівщині ще на по-чатку 1944 року». Ця розповідь цілком узгоджу-ється зі спогадами колишнього вояка УПА Василя Яцишина. За деякими даними, Митар зі своєю дружиною Дарою і ще кілька повстанців загинули в бункері аж 19 гру-дня 1949 року в с.Старичеві Рожнятинського району.
Все це ще вимагає скрупульозного дослідження.
Звернімося ще до глави сім’ї – о.Андрія Бандери. Він належав до тих українських священиків, які не відділяли церкву від національних справ. У Старому Угринові була читальня «Просвіти», гурток «Рідна школа», сільськогосподарські установи, які значною мірою були створені зусиллями о.Андрія Бандери. Коли ж у 1918р. Австро-Угорська імперія розвалилася, але почала відновлюватися розділена ще при Катерині II між Росією, Пруссією і Австрією Польща, українське населення Галичи-ни піднялося на боротьбу за свою власну державу.
1 листопада 1918р. у Львові відбулося повстання, яке ввійшло в історію під назвою Листопадового зриву, і створена незалежна держава – Західно-Українська Народна Ре-спубліка. Ця назва для більшості українців старшого і середнього поколінь невідома, бо навіть у підручниках з історії Української РСР для вузів цей історичний факт не згадується зовсім.
Для захисту держави була необхідна армія, і о.Андрій Бандера пішов добровольцем до Української Галицької Армії польовим капеланом. Після поразки визвольних змагань він повернувся до Старого Угринова для виконання своїх священицьких обов’язків і до сім’ї.
Коли почалася Перша світова війна, Степанові Бандері було всього п’ять років, але ж загальновідомо: люди, які дожили навіть до дуже похилого віку, своє дитинство пам’ятають краще, ніж те, що було з ними недавно. Сам Бандера писав так: «Під час Першої світової війни я пережив дитиною-юнаком чотири-кратне пересування воєнних фронтів через рідне село в 1914-1915 і 1917 роках, а в 1917р. важкі двотижневі бої. Через Угринів переходив австро-російський фронт, і наш дім був частково знищений гарматними стрільнами». Ті, кому в дитинстві довелося пережити Другу світову війну, можуть собі це уявити. Слово «стрільна» – не помилка, так називали в той час артилерійські снаряди.
У книзі «Степан Бандера – символ нації» Петро Дужий писав: «Треба ще й погодитися з думкою, що те, що дорослі люди сприймають розумом, то діти, як звичайно, в особливо важкій ситуації здатні «схоплювати» серцем і всіма фібрами душі. І схоплене в дитячому віці залишається на все життя людини й ніколи не ви-вітрюється». Що це дійсно так, може підтвердити випадок, який мав місце у серпні 1990р. під Нікополем у дні святкування козацької слави. До групи професійних співаків, – серед них були Галина Менкуш і Анатолій Мокренко, – які стояли край дороги і неголосно співали популярні народні пісні: «Ой, хмелю мій, хмелю», «Там під лужком зеле-неньким» та ін., підійшла дуже старенька, бідно зодягнена жінка й несміливо попросила: «Дітоньки, заспівайте мені «Ще не вмерла Україна». «Дітоньки» перегляну-лися, бо це ж ще був час, коли ця пісня публічно не виконувалася, але заспівали. Старенька заплакала, а потім сказала: «Дякую, я оце ніби в раю побувала». Оскільки вона була родом з Кривого Рогу, то слід думати, що спомин про український гімн «Ще не вмерла Україна» зберігся у неї в пам’яті з часів Української Народної Республіки, коли ця бабуся була ще дитиною.
Отже, Степан Бандера у своєму дитинстві бачив не лише жахи війни, а й хвилю патріотичного і національного піднесення, потім період гіркої поразки, коли Галичина потрапила в залежність до ново-утвореної польської держави, і ця залежність була значно важчою, ніж попереднє входження до складу Австро-Угорщи-ни. Все це не могло не позначитися на формуванні внутрішнього світу підлітка.
Якими хворобами хворів Степан Бандера в дитинстві? Володимир Бєляєв в одному зі своїх памфлетів назвав його золотушним поповичем. Бєляєв не вказав, звідки в нього такі дані (золотухою в ті часи називалася хвороба, що тепер носить більш наукову назву діатез). А от про те, що він у дитинстві хворів ревматизмом, сам Бандера згадує в автобіографії, зазначаючи, що це завадило йому вступити до учнівської організації «Пласт», яка мала спортивний ухил. Мабуть, усі медики погодяться, що в результаті ревматизму, про який існує примовка, що він «лиже суглоби, але кусає серце», у Степана Бандери на все життя мало лишитися хворе серце. Зрештою, потім юнак таки переміг свої недуги і займався спортом.
Мабуть, слід вважати, що дитинство Степана Бандери закінчилося у 1919р., коли йому довелося полишити сім’ю в зв’язку з навчанням в українській гімназії в м.Стрий.

(Далі нижче)

Літак прилетів рівно о першій, але поки Алла доїхала автобусом, а потім метро і, нарешті, тролейбусом додому, було вже майже третя година дня. Один з парадоксів двадцятого віку: за дві години прилітаєш з міста, віддаленого за тисячу кілометрів, а потім ще стільки ж долаєш якийсь десяток кілометрів з аеродрому до своєї хати. Дійсно, все пізнається в порівнянні! Якби на дорогу пішло днів двадцять, то ці дві години і не помітив би. А тепер чотири дні відгулів, можна досхочу відіспатись, можна нікуди не поспішати, можна самій розпоряджатись своїм часом. І головне: можна обійтись без тієї усмішки, від якої обличчя дерев'яніє. Буду ходити всі ці дні набурмосена, скривлена, похмура. Мені остобісіла власна посмішка, мене нудить від неї, як нудило б від тортів, коли їх щодня їсти на сніданок, обід і вечерю. Нехай всі дивуються: чого ця жінка така сумна? Чого ця жінка така похмура? Я буду сумна, буду похмура, буду - і край! Бо мені так хочеться!
Тут Алла мало не розсміялась вголос від такої перспективи, збентежено озирнулась на сусідів, чи вони нічого не помітили, і в ту ж мить схаменулася, що їй вже треба сходити. Мамо рідна, досить людині три тижні поїздити по світах, як вона вже забуває свою тролейбусну зупинку! Підхопила речі і поспішила до виходу.
В під'їзді натиснула кнопку ліфта, і, поки він спускатиметься, дістане зі скриньки пошту. Звичайно, зібралась ціла скирта газет і журналів, серед них декілька листів, її в першу чергу цікавило, чи є від Дмитрика. Є, аж два!
Це найприкріше в поїздках, це навіть гірше, ніж необхідність весь час посміхатися, - неможливість отримати Дмитрикового листа. Один з конвертів Алла тут-таки розірвала з наміром швиденько пробігти зміст поглядом, але такого листа неможливо було швиденько пробігти. Дмитро написав його у вигляді рапорту малограмотного фельдфебеля царської армії. Алла до сліз реготала, перечитуючи найдотепніші місця. Ой, буде він письменником, та ще й гумористом!
Проте якщо в квартирі три тижні не жили люди, це відразу відчувається. Повітря стає затхлим, і це ж при тому, що вчора тут прибиралось. Звичайно Алла прибирала сама, це була одна з тих домашніх робіт, які вона любила, але коли доводилось довго бути у від'їзді, на такий випадок домовлялась в бюро добрих послуг, щоб прислали прибиральницю пропилесосити килими та натерти підлоги. Є там така енергійна і весела Женя, з якою, зрештою, вони майже не зустрічались, бо прибиралось в квартирі завжди напередодні її приїзду. Ось лише повітря... Алла скинула чоботи і в самих панчохах увійшла в кімнату. Стелаж з кактусами поставила за шафу, щоб на них не повіяло холодом, розсунула штори і відчинила кватирку. Ну ось, жодні дезодоранти не замінять свіжого повітря!.. А далі що? Помитись, передусім помитись! Звичайно, милась вона щодня, але навіть в найшикарніших готелях намагалась обійтись душем. Вдома - це зовсім інша справа! Чого вартий хоча б оцей барвистий килимок на поролоновій підкладці, на який так приємно ступати босими ногами. Чи це яскраве простирадло, яким,- ти можеш бути цього певна,- ніхто, окрім тебе, не витирався.
Алла пустила гарячу воду і на мить затрималась в нерішучості над флаконами з ароматними солями. Геліотроп? Ні, це надто п'янко. Липа? Надто солодко. М'ята? Ну, звичайно ж, м'ята! Свіжість і прохолода - ось що їй зараз найбільше потрібно. Вода заіскрилась веселою зеленню, в ванній запахло м'ятою. Алла нетерпляче скинула з себе одяг, сховала волосся під купальну шапочку. Потім згадала, що забула взяти блокнот і ручку, побігла в кімнату до письмового столу. З відчиненої кватирки на неї війнуло різким холодом. "Ну-ну, - подумала Алла,- щастя моє, що навпроти будинку з сусідами не маю. Ото було б на що подивитися: бігає по квартирі жінка в чому мати народила. Хоча ні, ще в червоній шапочці на голові". Тут згадала, що треба ж було приготувати маску. А з чого її приготувати, коли вдома нічого нема? Майонез? Ну й чудово! Саме те, що треба.
Ще хвилина - і вона вже в ванні, гаряча вода м'яко обіймає тіло, тепло проникає в усі клітини, майонез гостро пощипує щоки і підборіддя. Значить, так, записуємо: передусім обдзвонити всіх, розпакуватись, переглянути пошту. В найближчі дні привести себе в порядок: сходити до косметички, перукарки, зробити педикюр, манікюр, зайти в ательє приміряти костюм. Що іще? Ну, наразі начебто все, далі буде видно. Відклала блокнот, заплющила очі і вся занурилась у воду. Десять хвилин такого релаксу, потім холодний душ - і ось вже ти легка й бадьора, наче тобі всього двадцять років, а не... ну, не будемо уточнювати, скільки саме! А тепер спробуємо цей польський бальзам. Якщо вірити етикетці, він повинен зробити шкіру особливо привабливою і ніжною. Запах у нього принаймні дуже приємний: тонкий і свіжий. Тепер ще на обличчя трохи женьшеневого крему, і все! Вона чиста і доглянута.
Алла взяла телефон і пішла з ним на кухню. Швиденько змолола жменю кавових зернят, всипала в кавоварку і, поки напій настоювався, набрала номер.
- Пральня? Добрий день! Я була у відрядженні і просила не привозити мені білизну. Так ось, я вже повернулась, можете привозити. Завтра після чотирьох? Гаразд, це мене цілком влаштовує, дякую.
Попиваючи невеликими ковтками темно-коричневий гіркавий напій, подзвонила ще косметичці і домовилась з нею завтра на ранок. Перукарки не було, вона вже відробила свою зміну, завтра буде з обіду. Це тим краще, треба тільки потрапити до неї першою, щоб до чотирьох бути вдома, бо ж привезуть білизну. Алла посміхнулась, згадавши своє тверде рішення провести найближчі чотири дні в повільному темпі, нікуди не поспішаючи і ні про що не дбаючи. Аякже! Коли нікуди не їздиш, крутишся в щоденному колі справ і обов'язків і то ледве встигаєш. Просто тоді воно вже само крутиться, як добре налагоджений механізм. А варт ото вирватись на кілька тижнів - і все летить шкереберть, і ти не знаєш, за що братись найперше.
Як за що? Негайно розпакувати речі! Брудний одяг відправити в корзину, ці гарненькі ліфчики і комбінації вийняти з фірмових пакетів і кинути в таз у ванній: нову білизну обов'язково треба прополоскати. Туфлі залишити в передпокої - їх треба змастити кремом. Плаття повісимо на вішалки і відразу не ховаємо в шафу - нехай провітряться. Цей красивий кольоровий поштовий папір, - спогад про прекрасну Францію, - в письмовий стіл, і будемо писати на ньому тільки найважливіші листи. Звичайно, не ділові. А це... а це... а це... І Алла пішла на кухню, урочисто несучи на простягнутих руках... кухонну вагу.
Коли заходиш на кухню лише час від часу, щоб приготувати "що-небудь смачненьке", то і лицьовані салатовим пластиком меблі, і барвиста завіска на вікні, і золотий вінок цибулі на стіні, почеплений з чисто декоративною метою, тішать тебе, як дитину нові іграшки. З усіх своїх поїздок,- звичайно, найбільше закордонних,- Алла привозила що-небудь для кухні. А передусім - посуд. Ні, не порцелянові сервізи і не кришталь, бо мала трохи цих речей і вважала, що досить, а от якісь міксери, формочки для кексів, ножі для нарізання овочів, словом, завжди знаходила щось таке, чого в неї ще не було. Ось і зараз: ну, кому б спало на думку везти аж з Парижа кухонну вагу? Але ж коли вона така гарненька, така оригінальна, вона так прикрасить цю невеличку, осяйно-чисту, схожу на іграшкову, кухню. Ось лише куди поставити це "ново-придбання"? Для ваги зовсім не корисно, щоб її часто переставляли, отже, треба десь так, щоб не підіймати і не опускати. Але, з другого боку, вага - не така річ, якою часто користуєшся, отже, треба, щоб вона не заважала. А якщо її сюди?..
Саме в цю хвилину, коли Алла вирішувала дуже важливу проблему розташування ваги, хтось подзвонив. Алла здивовано знизала плечима і пішла до дверей. Побачила по дорозі себе в дзеркалі і зупинилась. Адже вона ще досі в махровому купальному халаті! Перевдягнутись? А, обійдеться! Це, мабуть, контролер з "Енергозбуту" або з "Міськгазу". В усякому разі, ніякі не гості, вона всіх попередила, що не буде вдома. Проте зупинилась на мить і провела гребінцем по волоссі, аж тоді відчинила вхідні двері.
- Здрастуй...- сказав Павло.
Голос в нього зірвався, а вираз обличчя був такий, що Алла зробила єдине, що можна було зробити: ступила крок вперед, обняла його і притиснулась обличчям до його грудей. А він, хоч і був на голову вищий від неї, так по-дитячому до неї пригорнувся, і вони довго стояли без слова. Алла зовсім не думала про те, що хтось може їх побачити, хоч звичайно дуже дбала про свою репутацію. Бо коли в тебе така робота і коли ти до того ж незаміжня жінка, то доводиться дбати. В закордонні поїздки можуть їздити люди лише з бездоганною репутацією.
- Заходь,- нарешті сказала Алла,- заходь, роздягайся.
Павло роздягався, а вона брала з його рук то шапку, то шарф, яким він не знаходив місця в її маленькім передпокої, і сама собі дивувалась, чому їй не дивно. Начебто це така звичайна справа: ти повертаєшся просто з Парижа, чуєш дзвінок, а за дверима стоїть чоловік, з яким ти розійшлася двадцять років тому і про якого ти за весь цей час не мала жодної звістки. І ось він роздягається, а вона подає йому Дмитрикові капці. Бо ж з того часу, як мода зняла килими з стін і постелила їх на підлозі, господарі почали знімати з гостей взуття і обувати їх в капці. Навіть якщо надворі сухо, гість підібрав туфлі, "найбільш відповідні до-костюма, а господар може запропонувати лише стоптані капці мишачого кольору, рештою, в даний момент процедура перевзування була дуже до речі, бо Павло добряче змерз. Це було видно і з синюватого кольору його губів, і з того, як не слухались його пальці, коли він розстібав гудзики чи розв'язував шнурки.
- Тобі повезло,- сказала Алла.- Мене три тижні вдома не було, і я щойно повернулась. Павло посміхнувся неслухняними губами.
- Я приїхав ще вранці. Вже тричі заходив. Оце, думав, спробую востаннє щастя. Я думав, в неділю ти повинна бути вдома.
- Не завжди,- заперечила Алла. - З моєю роботою я нерідко буваю вдома в будень і часто зайнята саме у вихідні.
Увійшовши до кімнати, Павло мимоволі озирнувся, і Алла начебто його очима глянула на свою квартиру. І ще раз з задоволенням ствердила, що в неї дуже славна квартира. Правда, всього одна кімната, але досить велика, з альковом, який на ніч закриваєш завіскою і маєш відокремлену спальню. Ну а загалом: шпалери кольору верескового цвіту, м'які меблі з оббивкою, схожою на лісовий мох, завіски в малинові і бузкові квіти, золотистий торшер. На підлозі світло-сірий настил від стіни до стіни.
- Книг в тебе багато,- зупинився біля стелажа Павло.
- Для роботи потрібно,- обізвалась Алла, затягуючи завісу алькова.- Ти, будь ласка, підожди хвилинку, я одягнусь. Ти мене застав би в ванні, якби подзвонив на десять хвилин раніше. Я швидко. А розмовляти ми можемо і через завіску, мені все чути.
І вона почула, як Павло неголосно засміявся, а потім запитав:
- А ким ти працюєш?
- Перекладачем.
- Ти диви! Значить, та англійська, яку ти зубрила вечорами, тобі все-таки в пригоді стала?
- Не лише англійська. Я знаю шість мов активно і чотири пасивно.
- А як це - активно і пасивно?
- А отак: якщо я вільно розмовляю якоюсь мовою, це значить - активно. А якщо я, наче студент на екзамені, все розумію, а сама нічого сказати не можу, це називається пасивно.
Вона вийшла з алькова, і Павло охопив її таким поглядом, що вона раптом зніяковіла, аж очі опустила додолу. Таке з нею траплялося хіба двадцять років тому, коли була молоденьким дівчам. А зараз же це була впевнена в собі жінка, яка звикла до того, що всі на неї дивляться і оцінюють при тому не лише її ділові якості, але і зовнішність, і одяг, і манери. А тут на тобі!
- Знаєш,- нарешті сказав Павло,- якби я тебе десь зустрінув на вулиці, то не впізнав би нізащо, так ти змінилась.
- Постаріла?
- Не те,- заперечив Павло. - Звичайно, ти стала старшою, все ж таки шмат часу минуло. Але тоді ти була така простенька дівчина, з гладенькою зачіскою. І мені чомусь здавалось, що під старість ти будеш досить огрядною. А ти зараз чи не стрункіша, ніж була тоді.
- Ах, милий мій, якби ти знав, скільки мені коштує моя стрункість! - зітхнула Алла. - Щоранку солідна порція зарядки, раз на тиждень сауна і двічі - плавальний басейн, щовечора біг підтюпцем. Білого хліба не їм, чай п'ю ледь солодкий, вечеряти зовсім не вечеряю. Але ти,- вона зупинилась поглядом на його обличчі,- ти не змінився зовсім. Я ж абсолютно не чекала, що відчиню двері і побачу тебе, а проте впізнала в ту мить, як побачила.
Павло сидів у кріслі біля журнального столика і гортав альбом з репродукціями.
- Це що таке? -запитав він.
Алла схилилась над ним подивитись, про що він питає.
- Це музей Ель Прадо в Мадріді. Веласкес. В цю мить Павло раптом торкнувся щокою її грудей. Це вийшло цілком випадково, просто він підвів голову, щоб глянути на неї. Тому він відразу збентежено ще нижче нагнувся над альбомом, а Алла випросталась і глибоко, аж до болю в грудях, вдихнула повітря, бо в неї зашуміло в голові. Ще цього не вистачало!
- То ти й іспанську знаєш?- напруженим голосом запитав Павло.
- Іспанську я знаю добре. - Алла ще раз глибоко вдихнула повітря і вже цілком взяла себе в руки.- Я три місяці стажувалась на Кубі. Ось це сомбреро звідти привезла.
- В тебе стільки різних речей, що я й поняття про них не маю,- сказав Павло, знову обвівши поглядом її кімнату.
- Сувеніри. - Алла начебто підсміювалась над собою, але була в її голосі й крихта гордості. - Бачиш, є така традиція - дарувати що-небудь на пам'ять перекладачеві. І згідно з тією ж традицією ці подарунки не повинні мати практичного застосування. Наприклад, вважається непристойним подарувати тарілку, з якої можна їсти. А тарілку, зменшену в десять разів, так що з неї можна годувати хіба що ляльку, називають сувеніром, і тоді її вже можна дарувати. Ой, що це я!- схаменулась Алла. - Розмовляю з тобою про всякі дурниці, а ти ж, мабуть, не обідав. Зрештою, я теж не обідала, тільки чашечку кави проковтнула.
Павло хотів щось сказати, але вона вже побігла на кухню, по дорозі затрималась в передпокої біля дзеркала, провела пухівкою з пудрою по обличчі, скляним корком від парфумів торкнулась шиї і скронь.
- Правду кажучи, - гукнула з кухні,- в мене навіть нічим тебе частувати, хліба - і того нема. Я саме збиралась прогулятись по магазинах. Можна, звичайно, подзвонити - і тобі все привезуть додому, але я волію походити, подивитись і самій вибрати, що купити. Зате знаєш, що в мене є? Справжнісінький лаваш! Я в Москві мала кілька годин вільного часу, то заскочила в магазин, знаєш, в той, що на Тверському бульварі, і купила.
Тут вона загнулась, бо ж не знала, чи Павло взагалі був коли-небудь в Москві. Зрештою, вся ця розмова, необов'язкова, підкреслено пустопорожня і дещо заголосна, була для того, щоб заповнити тишу, щоб зробити вигляд, наче не було цих двадцяти років, не було Дмитра, не було ніколи нічого.
Просто зайшов до неї випадковий гість, вона його частує чим бог послав і розважає легкою світською розмовою.
Алла швиденько відкрила універсальним голландським ключем, який виконує цю роботу блискавично і не вимагає найменшого зусилля, банку сайри і ще одну - з маринованими грибами. Нарізала голанського сиру і тоненькими кружальцями лимон, насипала в кришталеву вазочку привезених цукерок. Поставила все на сервірувальний столик і, злегка підштовхуючи його перед собою, вернулась в кімнату.
Павло стояв біля письмового столу і тримав фотокартку Дмитрика, на якій той був знятий саме після закінчення школи. Такий веселий, очі темні, волосся біляве - справжній красень. Павло озирнувся на неї, якось винувато посміхнувся і швидко поставив фотокартку на місце.
- А де?..- запитав він і не докінчив, але вона його зрозуміла і так. В Алли пройняло болем серце, що Павло не зважився назвати Дмитра сином, але вона тут же посміхнулась своєю професійною посмішкою, якою звикла посміхатись навіть в найприкріших ситуаціях.

- Дмитро? Проходить дійсну військову службу в лавах Радянської Армії! - урочисто проголосила вона. - Між іншим, десантник. Знаєш,- вже зовсім іншим тоном поскаржилась,- я страшенно за нього хвилююсь. Коли від нього більше тижня нічого нема, собі місця не знаходжу. Це він сам напросився в десантники. Сказав: "Мамо, я хочу повернутись з армії справжнім мужчиною, а справжні мужчини повинні вміти долати труднощі".
Вона простягнула Павлові пляшку з вином, щоб він відкоркував, а сама в цей час швидко і вправно накрила журнальний столик серветкою, поставила тарілки, поклала вилки і ножі.
- Меню моє сьогодні нижче всякої критики,- весело сказала Алла, - але що я можу зробити? Як говориться, чим багаті, тим і раді. Ну за зустріч?
Вино було дуже хороше, таке б вино пити повільно, насолоджуючись його смаком і ароматом, а вона проковтнула, нічого не помітивши. Потім взяла шматочок сиру, почала жувати і відчула, як хміль вступає в голову. Заплющила очі, кілька секунд сиділа без руху, а тоді повільно підняла повіки і глянула на Павла. Він намагався спіймати вилкою крихітний грибок, а той ковзав по тарілці і ніяк не хотів наколюватись на зубці.
- Послухай,- раптом запитала Алла,- чому ти двадцять років мовчав, не відповів ні словом на жодний мій лист, а сьогодні взяв і приїхав?
- Павлова рука здригнулась, грибок скористався цим, вистрибнув з тарілки і швидко заховався кудись під шафу. Павло густо почервонів, а проте підвів очі і витримав Аллин погляд.
- Були причини,- тихо, але твердо сказав він,- були причини, чому я не писав, і є причина, чому сьогодні приїхав.
- Але ж попередити про свій приїзд міг? - наполягала Алла. - Добре, що ти приїхав саме в той день, коли я повернулась. А якби мене ще тиждень не було?
Павло посміхнувся тією своєю милою посмішкою, яку Алла колись так любила.
- Ну, бачиш... - він трохи пом'явся, потиснув плечима і нарешті таки зважився: - Я ж не знав, може, ти вийшла заміж і твій чоловік нічого про мене не знає. А раптом лист потрапить йому до рук, а раптом він дуже ревнивий? Я ж не хотів, щоб через мене у тебе були якісь неприємності. Думав, приїду, подзвоню. Якщо відчиниш не ти... Ну, придумаю що-небудь,- скажу, що помилився адресою. А якщо ти...
Він подивився на неї темно-карими, зовсім Дмитриковими очима (чи то, навпаки, у Дмитрика були його очі?) і взяв її руку в свої долоні. Він вже зігрівся, його долоні були теплими і твердими, і Аллі було приємно від їх дотику.
- Ні,- тихо сказала вона,- ні, я так і не вийшла заміж. Кілька разів збиралася, але до діла так і не дійшло. І кожен раз я потім раділа, що так і не дійшло... Але ти не бери собі в голову, що це тому, що я весь час тебе любила,- відразу додала вона.
Павло все посміхався:
- А я і не беру собі в голову. І ніколи не брав. Я завжди знав, що ти мене не любиш.
Вони випили ще по келиху вина, і Алла захмеліла зовсім. Таке траплялося з нею вкрай рідко, а коли вже траплялося, то поводилась вона не завжди однаково. Або їй ставало раптом дуже сумно, згадувались всі давні кривди, і тоді вона ховалася від людей, щоб досхочу наплакатись. Або, навпаки, їй ставало дуже весело, всі люди довкола здавались дуже милими і доброзичливими, хотілось про щось розмовляти, сміятися, співати. Якби вона зараз була здатна тверезо оцінити ситуацію, то прийшла б до висновку, що саме найвідповідніший час на сльози. Але їй хотілося сміятись.
Скинула туфлі, вмостилася з ногами в кріслі, сперлась підборіддям на руки, дивлячись просто в очі Павлові.
- Ось очі в тебе нітрохи не змінились,- сказав він. - Все такі ж сині і круглі. І блищать. Це тобі так мало треба, щоб захмеліти?
- А ти?- запитала Алла. - А ти? Женився?
- Десять разів!- засміявся Павло.
- Чому так багато?- вона теж засміялась, бо ж їй було весело.
Павло помовчав.
- Бачиш, як воно смішно в цьому світі виходить: ти мене не любила і тому ніяк не могла вийти заміж за іншого, а я тебе любив і тому женився на інших. Ну, чи ж не смішно?
Але смішно не було. Алла відчула, як десь там, у глибині, зріють сльози. Щоб спинити їх, вона зірвалась з крісла і натиснула на клавішу магнітофона, відразу "врубавши" його на повну потужність. Водоспад дзвінких, але якихось металевих звуків сповнив квартиру.
- Потанцюємо?
Алла зупинилась перед Павлом. Він дивився на неї знизу, зі свого низенького крісла, а вона вже танцювала, танцювала плечима і стегнами, танцювала кистями рук і обличчям. Вона вже вся була - танець, отой стократ осміяний і затаврований як непристойний (або то вальс не називали непристойним, найцнотливіший вальс!), а проте живучий танець двадцятого віку, для якого не треба знати фігури, не обов'язково мати партнера, навіть музика не обов'язкова. Просто потрібен ритм і почуття повної розкутості. Я живу на цьому світі, я людина, я можу рухатись, ось мої руки, ось мої ноги, ось моє тіло, вони мене слухаються, тільки мене. І ще отой шалений ритм, що мені його задає "Боні М", але я з ним справлюсь, я від нього не відстану. А все інше - марнота! Принаймні на цю хвилину, поки в мене йде двобій з ритмом - хто кого? Якщо я з ним справлюсь, то я з усіма іншими труднощами справлюсь, а зараз дайте мені дотанцювати мій танець, цей танець, що і назви не має, і його називали то твістом, то шейком, а тепер просто ритмічним, або швидким.
- Ну, чого ж ти? - нетерпляче запитала Алла. Але Павло заперечливо покрутив головою.
- Я такого не вмію.
- Не вмієш ритмічних танців? - здивувалась Алла. - Ну, тоді я зараз знайду щось інше. - Вона поклацала клавішами. - Ось слухай, це Джо Дассен. Танго ти не розучився?
М'який, ну достоту ж оксамитовий голос співака щось прохав, на щось скаржився, за чимсь жалкував. Алла заплющила очі і поклала голову Павлові на плече. Дивно! Колись вона вважала його першокласним танцюристом, він не пропускав жодного вечора в клубі, він танцював з найкрасивішими дівчатами, а на неї навіть не глянув, вона була тоді такою собі попелюшкою. Але одного разу він таки глянув і відтоді вже не запрошував нікого, окрім неї, хоч яка тоді з неї була партнерка! Це вже потім, в Києві, вона закінчила школу бального і сучасного танцю і таки оволоділа цією премудрістю. Але все одно в її пам'яті Павло залишився неперевершеним танцюристом. А тепер ось виявляється, що він просто веде тебе в такт музики і більше нічого не вміє. Але все одно було так боляче - солодко слухати, як сумує Джо Дассен і з заплющеними очима пригортатись до Павлового плеча. Було дуже солодко, але й боляче, так боляче, що сльози, які давно вже збирались, нарешті налились і зірвались з очей.
Вони стояли посеред кімнати. Вона хлипала, уткнувшись обличчям в його плече, і ніяк не могла заспокоїтись І не могла відняти обличчя, щоб він не побачив, яка вона негарна зарюмсана.
- Ну, квіточко моя маленька, ну, заспокойся, - вмовляв її Павло. - Ну, пробач, якщо я тебе скривдив, я більше ніколи-ніколи не буду.
І те, що він пам'ятав, як називав її колись, - "квіточко моя маленька", ще додало їй жалю. А найбільше те, як він сказав: "Я більше ніколи-ніколи не буду". Точнісінько так, з тими самими інтонаціями, говорив ці слова Дмитрик, коли вона на нього сердилась, Дмитрик, який не міг перейняти цього в батька, бо ж він ні разу в житті свого батька не бачив. Ні разу, ні разу...
Алла рвучко кинулась у ванну і замкнула за cобою двері. Стривожений Павло поспішив за нею.
- Аллочко, - запитав він крізь двері, - Аллочко, тобі погано?
- Ні-ні, - швидко обізвалась Алла, - іди в кімнату, я зараз. Я тільки вмиюся.
Вона пустила воду, щоб не було чути її хлипання, і ще трохи поплакала. Потім просто мовчки посиділа на краю ванни. Ну, що ж тепер зробиш? Життя не почнеш спочатку. І чи хотіла б вона почати? А якби почала, то чи прожила б його по-іншому? Сама ж вибрала свою долю, сама тоді, давно, двадцять років тому, склала свої речі в стару валізку і сказала тому чоловікові, що зараз сидить в кімнаті: "Пробач, але я не можу з тобою жити". І знала ж, що буде дитина, яку доведеться самій виховувати, і зовсім не хотіла від нього ніякої допомоги, але все-таки... Ну, хоча б поцікавився, як вони живуть, хоча б приїхав глянути на сина! Вона ж йому писала, правда, дуже рідко і дуже коротко, але вважала за потрібне повідомити його кожен раз про зміну своєї адреси і про найважливіші моменти в житті сина: перевели в садок, пішов у школу, здобув перше місце на змаганнях шахістів. Це в нього було спадковим від батька, Павло сам непогано грав у шахи і навіть хизувався цим, і вона трохи надіялась, що, отримавши цього листа, він захоче побачити Дмитрика. Ні, вона зовсім не думала: а раптом вони помиряться чи щось подібне. Вони не сварились, отже, їм нічого було миритись, і вона сама його залишила, бо не могла жити таким життям, яке влаштовувало його, і все мало бути так, як було. Але їй все одно було образливо і за себе, бо ж він говорив, що так її любить, а проте не хотів міняти свого життя і не зробив найменшої спроби, щоб її утримати чи вернути. А ще більше образливо було за Дмитрика, що батько ним зовсім не цікавиться.
Зрештою, знала, що Павло вже до неї встиг був одружитись і що в нього там теж був син. Говорили, начебто він ту жінку бив, і тому вона його кинула, проте Алла не могла собі уявити, щоб Павло когось вдарив. Мабуть, плітки! Правда, він ніколи не згадував ні свою першу жінку, ні сина, і Алла тоді думала, що він надто молодий, в ньому ще не прокинулось батьківське почуття. Видно, воно так і не прокинулось.
Нарешті вмилась, промокнула обличчя рушником. Потім знову в передпокої попудрилась і вернулась в кімнату, майже зовсім спокійна і навіть усміхнена. Павло стояв біля вікна, дивлячись на засніжені верхів я дерев.
- Гарний у тебе краєвид з вікна, - сказав він, не обертаючись.
- Гарний, - погодилась Алла, - і зараз гарний, а влітку ще кращий. Це ж он та біла смуга - це Дніпро. Так ось, влітку дерева зелені, Дніпро синій, небо вгорі теж синє, будинки на тому березі білі. Мені пропонували в обмін на мою квартиру - двокімнатну, але я відмовилась. Без Дмитра мені і цього досить, а коли він повернеться, то буде видно.
Павло нарешті повернувся і глянув на неї.
- Знаєш, я мушу йти. Через годину відходить мій останній автобус.
В Алли ледь помітно здригнулись вії, вона хотіла щось сказати, але прикусила губу. Він мусить їхати? Невже він приїздив до неї з таким наміром, щоб посидіти з нею півгодини? Так, справді, він приїхав ще вранці, але ж це нічого не міняє. Приїхав, щоб чотири години посидіти, і все? Ах, так, він же не знав, одна вона чи ні, він їхав, навіть не знаючи, чи зможе бодай на мить побачити її! Все той же Павло, нерозсудливий, непередбачливий, здатний на нерозважливі вчинки і, разом з тим, нездатний змінити своє життя проти того, як воно саме складається.
Ну, гаразд, але коли він вже тут, то, може, йому не обов'язково їхати? Ні, вона зовсім не збирається кидатись йому в обійми (те, що вже було сьогодні, в рахунок не йде), але просто він міг би переночувати на Дмитриковому місці. Міг би? А може, вона помиляється? Бо ж він сказав, що десять разів женився, але не сказав, що десять разів розійшовся. Може, в нього нормальна сім'я, дбайлива жінка, яка не спатиме ніч, якщо він не повернеться? А може, він чекає, щоб вона запропонувала йому залишитись? А якщо він це запрошення зрозуміє як пропозицію залишитись назовсім? Що їй тоді робити? Адже вона не знає, чи хотіла б, щоб він залишився назовсім. Правда, минуло досить часу, щоб переконатись, що він таки був кращим від усіх тих, що потім їй траплялись. І навіть іноді спадало їй на думку, що вона виявилась надто легкодухою, надто швидко відступила перед труднощами по його перевихованню. Мабуть, варт було поборотись за те, щоб змінити його, щоб зробити таким, як їй хотілось. Адже він був досить розумний, мав чутливу на прекрасне душу і був таким ніжним. Ну, не вистачало йому освіти, хороших манер, не було певної мети в житті, ну, з дитинства прищепились йому абсолютно застарілі погляди на жінку, на сім'ю, на свою чоловічу роль в сім'ї. Але якби вона так поступово, наполегливо, день за днем впливала на нього, може, все це змінилося б? А вона злякалась труднощів. А може, просто в силу своєї молодості була наївно впевнена, що найближчим часом зустріне когось іншого, хто відразу буде таким, яким ввижається в мріях. Чи мав рацію Павло, коли говорив, що вона його не любить? В усякому разі, себе вона любила більше.
Ти... не можеш залишитись? - нарешті нерішуче запитала Алла.
В нього якось болісно пересмикнулось обличчя, здавалось, він хотів щось сказати, але не наважувався. Потім заперечливо похитав головою.
- Ні, я повинен їхати.
В Алли відразу відлягло від серця. Якби він залишився, то це ще невідомо, до чого б воно довело і чим могло б закінчитися. А вона вже так звикла до свого розміреного, влаштованого, у-ста-бі-лі-зо-ва-но-го життя, аж від самої думки, що воно може порушитися, робилось якось незатишно на серці. Ну, а коли так, то що ж! У Павла все добре, його життя теж влаштоване, просто вона про це нічого не знає. І він приїхав, щоб подивитись на неї, може, він ще коли-небудь приїде, і тоді вони посидять довше, поговорять. Погомонять. Саме так - погомонять. Двоє вже немолодих, "умудрённых" життям людей, яких колись це саме життя звело, а потім розвело, а тепер вони знову зустрілись, і їм є про що поговорити.
- Чого ж ми стоїмо? - кинулась Алла. - Ти ж запізнишся. Знаєш, я проведу тебе, і ми хоч по дорозі ще трішки поговоримо. А то й не поговорили. Жаль, що так вийшло. Ось що, поки я одягатимусь, ти виклич таксі. Там, біля телефону, лежить блокнот, на першій сторінці знайдеш номер.
Коли вони вже обоє були одягнені, затримались перед великим дзеркалом в передпокої. - А що, ми були непогана пара! - жартівливо сказав Павло, обнявши її за плечі.
Тоді, давно, він теж любив стояти з нею проти дзеркала і так само говорив ці слова, а вона посміхалась і погоджувалася з ним. Зрештою, вони справді були непоганою парою. Навіть зараз. Він худорлявий, високий, з чіткими рисами обличчя, з пильним поглядом темно-карих очей. Одягнений він був... ну, якось так неокреслено. Алла звикла звертати увагу на те, як люди одягаються, була певна, що в одязі найбільше проявляється індивідуальність людини. А як був одягнений Павло? Коричневе пальто, не дуже нове, але й старим чи старомодним його не назвеш. Сірий светр-гольф - справжній порятунок для одиноких чоловіків, бо під ним не видно, чиста сорочка чи не дуже. Штани зім'яті в тій мірі, в якій вони можуть бути зім'яті після того, як чоловік їхав міжміським автобусом. Хутряна шапка - не видра і не пижик, якесь недороге хутро, але, зрештою, ціна речі ніколи не була для Алли найголовнішим. В самої сіренька шубка була не такою вже дорогою, просто була легенькою, теплою і саме в міру елегантною. Зелені чобітки і пухнастий зелений берет створювали з шубкою дуже милий ансамбль, про це їй навіть говорив найвідоміший московський модельєр, який виявився її сусідом в літаку.
Алла ще раз посміхнулась їхньому спільному відображенню, звично перевірила, чи все є в сумочці, і замкнула двері.
На автобус він таки запізнився.
- І що ж ти тепер будеш робити? - стривожено запитала Алла.
- Не смертельно. Через годину буде автобус, яким я теж можу доїхати. Хоч не до кінця. Доведеться трохи пішки прогулятись.
- Ти мені нарешті що-небудь про себе розкажеш? Де ти зараз живеш, де працюєш, що було з тобою за всі ці роки?
- А що зі мною було? - Павло схилив голову набік, примружився, наче розглядаючи щось в далині років. - Про найважливіші події мого життя я тобі вже розповів. Кілька разів пробував почати нове сімейне життя, і нічого з того в мене чомусь не виходило. Професія моя тобі відома: електриком я був - електриком і залишився. А колгосп мій називається "Перемога".
- Що-о? - здивувалась Алла. - Який колгосп?
- Непоганий колгосп. Років двадцять тому про нього б сказали: колгосп-мільйонер.
- При чому тут колгосп? Ти справді працюєш в колгоспі? Що ти там робиш? Як ти туди потрапив? І давно ти там?
- Питання прошу задавати по одному. І лише в письмовій формі.
- Та ну тебе! - нетерпляче відмахнулась Алла. - Я тебе серйозно питаю. Невже ти думаєш, що я взяла і отак просто викреслила тебе зі свого життя і мені було всі ці роки байдуже, де ти і що з тобою?
- Я так не думаю і ніколи не думав. Це я так, дещо перебільшував, коли говорив, що ти мене ніколи не любила. Ти мене все-таки трішки любила. Тільки менше, ніж я тебе.
Алла гірко посміхнулась.
- Будемо зараз мірятись, хто більше любив,а хто менше? І на скільки більше: на кілограм, на два?
- Ні, не будемо. А в колгоспі я опинився дуже просто. Взяв і поїхав. Чому, коли людина з села перебирається в місто, це нікого не дивує, - а коли я з маленького містечка переїхав у село, то це вже подія? Для електриків зараз в селі робота теж є. Ти ж не думаєш, що там і досі орють волами і світять гасовими лампами?
- Ну, не знаю,- нерішуче обізвалась Алла. - Тобто ні, я так не думаю. Але мені чомусь завжди здавалось, що на селі живуть люди хазяйновиті, в них свій дім, присадибна ділянка, сяке-таке господарство. А тебе я не могла допроситись вимикача полагодити. Пам'ятаєш, я розізлилась, подзвонила диспетчерові і оформила виклик електрика. І весь квартал реготав, що електрик сам собі вимикач ремонтує по наряду.
Спогад про цю подію раптово сплив у її уяві, і їй відразу навіть стало дуже кривдно, зовсім як тоді, коли вона його просила і просила полагодити той вимикач, а він усе збував жартами, що в електрика жінка сама повинна вміти це робити. Аж нарешті їй увірвався терпець, і вона з такою злою радістю, добре знаючи, як його потім будуть брати на кпини, подзвонила і замовила електрика. Але тепер, поки вона переповіла цю історію, зрозуміла, як це було смішно - просто анекдот! І взагалі, не так вже й погано їм було тоді. Ну, заробляли мало обоє, ну, в тій квартирі, яка залишилась йому після першого одруження, було порожньо. На кухні широке підвіконня правило їй і за стіл, і за шафу, і навіть за плиту, бо вугіллям вона топити не вміла, то обходилась електричною плиткою, яка стояла тут же. Снідали вони звичайно черствими, як тріски, пиріжками з горохом, купленими напередодні в буфеті, запиваючи їх чаєм. На вечерю їли вермішель, підсмажену на абрикосовій олії. Запашна була олія! Тепер такої нема.
- Про що задумалась, Аленька? - торкнув її за плече Павло.
- Так, - тихо відповіла Алла. - Згадалось. Які ми тоді були щасливі з тобою. І дурні.
- Ну, про мене це друге і зараз можна сказати, - засміявся Павло. - Помилки не буде.
- Ти про мене хоч інколи згадував?
- Я тебе ніколи не забував.
- Тоді чому ж ти досі не приїздив?
Обличчя Павла знову затьмарилось, він поспіхом озирнувся на касу.
- О, вже квитки на наш автобус дають!
Поки стояв у черзі біля каси, Алла з віддалі спостерігала за ним і думала. Все-таки зовнішньо він нітрохи не змінився. Тобто ні, звичайно, змінився, трохи постарів, обличчя стало дещо грубішим, але разом з тим, як це не дивно, м'якшим. Особливо це відчувалось у погляді, посмішці. Зникла ота хлоп'яча різкість, "їжакуватість", нетерпимість до будь-якого заперечення. Той давній Павло ніколи не зміг би з такою самоіронією обізвати себе дурнем.
Навіть пожартувати так не міг. Зараз в ньому відчувалась людина, яка багато прожила, багато чого в житті бачила і тепер може вибачливо ставитись до чужих слабостей і недоліків і з іронією до своїх власних.
- Послухай, - запитав Павло, - підходячи до неї, - ти зможеш пройти три кілометри через поле пішки?
- Які три кілометри? - здивувалась Алла.
- Я взяв два квитки.
- Ти збожеволів? Куди я поїду? І чого?
- Знову запитання! Відповідаю по порядку. Ні, я не збожеволів. Поїдеш ти до мене. А чого? Ну, якщо ми в тебе не поговорили як слід, то, може, зробимо це в мене?
- Ти все такий же навіжений,- розгублено говорила Алла. - Звалився, через двадцять років, як сніг на голову, а тепер проти ночі хоче завезти кудись у безвість. Звідки я знаю, а може, ти якийсь диверсант, що видає себе за Павла, і тобі доручено викрасти мене? Попереджую заздалегідь, що ніяких державних таємниць я не знаю, так що це буде марна праця.
- Нічого, нічого, - підхопив жарт Павло, - яку-небудь таємницю я в тебе все-таки випитаю. Поїдеш, подивишся, як в колгоспі люди живуть. А то ти все по закордонах розгулюєш.
- Це хоч недалеко? - вже здалася Алла. - Ну, як це можна? Я ж не збиралась, вдома все полишила абияк, навіть зі столу не прибрала.
- Постоїть твій стіл. Постоїть, поки ти вернешся, нічого з ним не трапиться. А що отак, без усякої підготовки, то не в Париж їдеш.
Їхали вони десь біля години. Може, трохи більше.
- Ну, тепер треба слідкувати, щоб не проскочити того стовпа, біля якого нам треба зійти, - сказав Павло. - Ага, ось і він! Прошу вас, мадам! Тепер невелика прогулянка по свіжому повітрі. Лікарі кажуть, що це дуже корисно для здоров'я. Чи у вас, за кордоном, так не думають?
Автобус поїхав, і вони залишились удвох серед поля. Довкола блакитно сяяв сніг і не було видно ні найменшого вогника людської оселі. Зате вгорі... ох, що там робилось вгорі! Там сяяла, іскрилась, блищала, переливалась, ряхтіла, миготіла така неймовірна кількість зірок, що неможливо було не те щоб, уявити її, а навіть повірити власним очам, коли вже бачиш. Великі зірки сяяли рівно і спокійно жовтим, білим або блакитним світлом. Дрібніші миготіли тривожним червоним блиском. А найдрібнішого золотого пилу було стільки, що кожну з цих пилинок неможливо було розрізнити, і світло їх зливалось в одне спільне золотисте сяйво. А від того, що вони мерехтіли, здавалось, наче там, вгорі, ворушаться крихітні золоті мурахи, як заклопотано і безперервно ворушаться, зайняті своїм космічним ділом. Було дуже тихо під цим зоряним небом. Дуже тихо і дуже морозяно.
- Magnificent, - тихо сказала Алла. Бо мовити слово голосніше було б святотатством перед лицем цього зоряного безмежжя.
- Що ти сказала? - перепитав Павло.
- Це по-англійськи - прекрасно. В кожній мові є слова, які найкраще передають поняття. Наприклад, російське "бахвальство" - його ніяк не перекладеш на іншу мову одним словом, зберігши всі відтінки значення. А magnificent від латинського magnus - великий. Найточніше це переклалося б як церковнослов'янське "великолепный".
- Аленька,- благальне сказав Павло,- ну що ти мені такі премудрості розповідаєш? Я ж звичайний радянський колгоспник, окрім своєї рідної мови, нічого не тямлю. Ото хіба ще: шпрехен зі дойч?
Алла засміялась і долонею провела по його щоці. Павло перехопив її руку і притиснув до губів. І вони стояли, і Алла прислухалась, як в неї щемить серце. Щоб перебити це почуття та якось вийти з цієї ситуації (бо ж не можна цілу вічність стояти в засніженому полі проти зоряного неба - і твої руки біля його губ), вона пожартувала:
- О, а колгоспники тепер жінкам руки цілують?
- Та ні, це я просто перевірив, чи в тебе руки не змерзли. Начебто ні. А ноги? Іти можеш? Ну, то пішли.
Павло підхопив її під руку, і вони пішли досить утоптаною дорогою просто в ніч. Спочатку Алла сковзалась, але потім вона примудрилась, як треба крокувати. Це на асфальті, ідучи на високих каблуках, стаєш цілою ступнею відразу. А тут, на снігу, треба було спочатку міцно натиснути каблуком на сніг, аж він вдавлювався, і тоді вже можна було ступати до кінця. З темряви потягнуло вітром. Аллу пробрав мороз. А довкола стояла глупа ніч, ніде ні одного вогника, навіть в найдальшій далечині.
"Матінко моя, що я наробила? - подумала Алла. - Як це я могла поїхати з цим навіженим Павлом? Які три кілометри? Тут на віддалі двадцяти кілометрів не видно жодного вогника. Та я замерзну посеред поля, і ніхто мене не врятує. Якщо Павло і понесе мене на руках, то донесе лише холодний і красивий труп". Їй справді було тривожно і незатишно на душі. Може, тому, що вже багато років не доводилось бути в такому місці, щоб з нього не було видно хоч яких-небудь слідів перебування людини, щоб отак зовсім, куди не глянь, не було видно людей. І щоб їх взагалі не було. Бо коли ідеш світанковим містом, можеш там теж не зустрінути жодної людини, але ж вони тут, довкола тебе, тисячі і тисячі людей, лише сховані від твого ока стінами, навіть не дуже товстими стінами панельних будинків. Гукнеш - і вони тебе почують. А тут кричи не кричи - не докричишся. Навіть якби в тебе вистачило сміливості крикнути голосно під цим зоряним небом.
- Зараз ми піднімемося на пагорб, потім спустимось в долину, потім ще раз піднімемось на пагорб, потім повернемо наліво, тоді направо, а потім вже прямо і прямо, і тут тобі буде наш колгосп "Перемога".
Павло говорив і говорив, рівним, злегка жартівливим голосом, і Алла подумала, що двадцять років тому все було б навпаки: він злився б, а вона заспокоювала і підбадьорювала його.
А тепер...
- Ану вгадай, де я живу? - запитав Павло. Вони стояли посеред дуже широкої, але недовгої вулиці. Зрештою, може, вона була й довгою, лише тих дальших будинків не було видно. Бо й ці, що поблизу, ледве темніли вікнами, а то стіни зовсім злилися б зі сніговим фоном. На вулиці в різних місцях стояли три стовпи, на яких ледве жевріли електричні лампочки під жерстяними кружальцями. Аллі так дивно було бачити ці звичайні електричні лампочки на стовпах. Подумати тільки, що десь є оці лампочки, з такою наївною простотою почеплені усім напоказ! І це в той час, коли на світі існує стільки шедеврів техніки і дизайну, урочисто найменованих світильниками.
- Так де я живу? - перепитав Павло. Алла трохи подумала І простягнула руку в напрямі одного зі стовпів.
- Там.
Павло цілком щиро здивувався:
- Як ти догадалась?
Алла засміялась:
- Не скажу, нехай тобі покортить. - Потім таки зглянулась: - Там найяскравіша лампочка. Я подумала, що таку розкіш може собі дозволити лише електрик.
- Ох і голова! - захоплено сказав Павло. - Слухай, чому ти зі своїми здібностями не стала другою Мата Харі? Та ще знаючи стільки мов. Активно і пасивно.
Поки вони йшли оті три кілометри, Алла, хоч і була зайнята, з одного боку, спогляданням зоряного неба, а з другого - розмовою з Павлом, якимсь краєчком свідомості намагалась уявити, куди ж він її веде. На селі їй доводилось бути лише в ранньому дитинстві. Запам'яталась велика піч, на якій було насипане гаряче слизьке просо, що в ньому так приємно бабратись. Топилось в печі дровами, ні про яке вугілля і спомину не було. А їсти готували в таких круглих чорних баняках, які витягували з печі рогачами.
Зовсім як у повістях Нечуя-Левицького і Панаса Мирного.
Що ж, раз Павло везе її до себе, значить, він не одружений. Мабуть, живе на квартирі в якої-не-будь старенької колгоспниці. В її уяві вже вимальовувалась хата, отака, як була в бабусі. В хаті дуже тепло, може, навіть душно, але так приємно пахне сухими грушками. А ще кропом і чорносмородиновим листом від солоних огірків, які господиня, теж схожа на її бабусю, поставить на стіл. Вона бідкається, що їм довелося іти таку далеч по морозу, дорікає Павлові, що він до смерті замучив бідну дитину (тобто її, Аллу), наливає їй в кухоль гарячого молока і частує дуже смачною вареною картоплею, политою підсмаженим салом. Від таких думок Аллі страшенно захотілося їсти, і вона згадала, що сьогодні взагалі ще нічого в роті не мала. Бо крихітна чашечка чорної кави і дві чарки вина в рахунок не йдуть.
- Підожди, - тут в мене біля порога сторож прив'язаний, то я його потримаю, - сказав Павло, коли вони звернули з вулиці і йшли ледь протоптаною стежкою до будинку.
Будинок був досить великий, в усіх вікнах його було темно, і чомусь здавалося, що тут ніхто не живе.
Павло відчинив замок і повів Аллу кудись в темряву.
- Ти тільки нічому не дивуйся і ні про що не запитуй,- чомусь перебільшено бадьорим голосом сказав він, вмикаючи світло. -Всі запитання будуть потім. Відповіді також. А зараз мені треба збігати на хвилинку до сусідів. Я швидко. А ти роздягайся. Якщо хочеш зігрітися, можеш розтопити плиту, я ж пам'ятаю, як в тебе це здорово виходило.
І він зник, заки Алла встигла вимовити хоч слово.
Перше, що відразу вразило Аллу, коли вони ще в темряві зайшли сюди, це гострий аміачний запах "Що це може бути? - подумала Алла. - Чого він мене сюди завів і куди побіг? І звідки цей запах?" Тут вона побачила на стіні ще не вичинене кроляче хутро. Кролів він тут держить, чи що? Зрештою, він же сказав: роздягайся! Роздягатись? Та тут же холодно, як на вулиці! Вона пильніше озирнулась довкола і побачила, що стоїть посеред досить великої і досить брудної кухні. В одному кутку плита, в другому - кухонна шафка, на ній трохи якогось посуду з рештками їжі. З кухні були двері в другу кімнату, і Алла здригнулась, коли там хтось раптом голосно заговорив. Вона підійшла до дверей і побачила освітлений екран телевізора. Видно, Павло за ті кілька секунд встиг увімкнути телевізор, а він оце тільки нагрівся. Ставши на порозі, Алла помацала рукою біля одвірка і таки знайшла вимикач. Рівне жовте світло залило кімнату, теж велику, але таку ж порожню, незатишну і брудну, як і кухня. Впадали у вічі лише великий новий телевізор і таке ж новісіньке трюмо. Завалений паперами стіл був саморобний, а два стільці біля нього геть старі. А більше не було нічого. Навіть на вікнах не було бодай якихось завісок, вони заслонені недбало пришпиленими газетами. Запилена гола лампочка звисає зі стелі посеред кімнати. "Таки нічого не розумію,- подумала знову Алла. - Це абсолютно не схоже на те, що я собі уявляла. Невже люди можуть жити в таких умовах? З отих пожовклих газет і пилу я зробила б висновок, що тут вже кілька місяців ніхто не живе. Але отой шикарний телевізор і нове трюмо наштовхують на думку, що люди тут тільки поселились і ще не встигли обзавестись меблями. Це якраз схоже на Павла - купити трюмо, але не купувати шафи, а свій одяг тримати повішеним на двері. Але ж можна хоч трохи тут прибрати! І невже він тут живе сам?"
З цієї кімнати були ще двері, але далі вона вже заглядати не стала. З неї досить було тієї пустки, бруду, якогось відчайдушного незатишку, який, здавалось, кричав з кожного кутка цього дивного житла. Алла підійшла до трюмо, уважно придивилась і сама собі теж не сподобалась. Ще здалеку нічого, а чим ближче підходила, тим видніше, яке в неї стомлене і бліде обличчя. Повинно б з морозу бути рум'яним, а воно бліде, лише ніс почервонів. І зморшки стали глибшими, а куточки уст втомлено опущені. "Все-таки я вже стара,- подумала Алла.- Чи це дзеркало таке? А може, від цього світла я така, аж зелена?" Вона звичним рухом поправила зачіску і відійшла до столу. На столі лежали альбоми, зошити, просто окремі шматки паперу, і Алла дуже здивувалась, побачивши, що всі вони вкриті дитячими малюнками. Намальовані аквареллю, олівцями, фломастерами, бігали, лазили, літали, стрибали, ховалися в кущах небувалі звірі і птиці неймовірних розцвіток. Малинова безрога корова з пишною гривою довкола шиї задерла вгору тонкого довгого хвоста з китичкою на кінці, її морду прикрашали старанно виведені шариковою ручкою гострі зуби, і Алла догадалась, що це лев. Розкинувши синьо-зелені крила, кружляла птиця з круглим тулубом. В птиці тонкі довгі ноги і такої ж довжини шия. На третьому малюнку ціла сім'я чорнильних зайців їла якийсь дивний плід, схожий формою на буряка, а кольором на моркву. Зрештою, зайцям, як було видно, цей морквяно-буряковий гібрид дуже припав до смаку.
Алла розглядала ці малюнки і знову відчула себе розгубленою перед новою зливою запитань. Малювала дитина років п'яти-шести. Скорше всього, хлопчик. Алла сама не могла б сказати, чому вона вирішила, що це малював хлопчик, але було в цих малюнках не жіноче бачення світу. Навіть звірі, якби їх малювала дівчинка, були б м'якшими, добродушнішими, більш домашніми, чи що. Але звідки ці малюнки? Вони явно свіжі, отже, не могли залишитись від попередніх господарів, які тут жили до Павла. Зрештою, Павло міг не витирати пил, не підмітати підлоги, але ж непотрібні папери зі столу бодай би змахнув. Тоді, виходить, він тут живе не один? Звичайно, хто йому одному дав би цілий будинок, та ще й такий великий? Він таки тут на квартирі. Але що це за нехлюя хазяйка, яка може жити в такому барлозі? Павло сказав: "Нічому не дивуйся!" Що її може ще сьогодні здивувати? Вона вже й так здивована, заінтригована, зацікавлена, розгублена перед повіддю подій, які сталися з нею після тієї миті, коли пролунав дзвінок в її квартирі і вона відчинила двері. Так, начебто вона відчинила якусь загату, і ось на неї з шаленою швидкістю ринув потік, підхопив, закрутив, поніс. Куди поніс? В минуле? Чи, може, в майбутнє?
Під вікном почулись кроки. Павло щось неголосно говорив, йому відповідав тоненький, без сумніву, дитячий голос.
"Павло з дитиною? - здивувалась Алла. - Ще лише цього не вистачало! Може, його хазяйка захворіла чи мусила кудись поїхати, а йому довелось возитись з дитиною? Але то вже вибрав собі хазяйку! Видно, добре зіллячко, якщо жодна з сусідок не захотіла взяти дитину до себе. Окрім того, що нехлюя..."
- Татку, ну, то як же з гвинтівкою? - питав хлопчик.
- Хіба я тобі обіцяв сьогодні купити гвинтівку? - замість відповіді сам запитав Павло.- Я обіцяв, що куплю, і свого слова дотримаю. Але ж я не говорив, що сьогодні.
В Алли раптом обірвалось серце. Чомусь відчула себе обдуреною і скривдженою, стало жаль себе, стомленої, голодної, змерзлої. Господи, чого її сюди принесло? Вона ж могла зараз лежати в своїй чистій теплій квартирі, в своїй чистій теплій постелі. Верблюжа ковдра в підодіяльнику з блакитними квіточками. Нічник, який привезла з поїздки в Скандинавію, дає таке приємне м'яке світло. З японського транзистора лунає приглушена музика.
Захотіла б - переглядала свіжі журнали, що їх назбиралось за ці три тижні. А то подзвонила б "сердечному другові", Андрієві, він так зрадів би, що вона повернулась раніше. Ні, вони нікуди б не пішли, вона сита по горло музеями, театрами і ресторанами. Вони провели б цей вечір "по-домашньому": трішки музики, трішки коньяку, на столику квіти, які він приніс, на ній ажурний пеньюар. Все так легко, невимушене, красиво. І ні до чого не зобов'язує.
- Ти ще тут жива? - заглянув у кімнату Павло. - Бо ж втекти не могла, пес не випустив би. А тут повна тиша.
- Я ж могла через вікно вилізти,- засміялась Алла, намагаючись не показати тієї образи, жалю, розчарування, які оволоділи, нею.
- Могла,- погодився Павло.- Я ж пам'ятаю, як одного разу ти від мене хотіла через кватирку втекти. Ледве втримав.
- Ох і зла я тоді була на тебе! Хоч убий, абсолютно не пам'ятаю, чого ми з тобою посварились, але що вже зла була, то зла.
- Нічого подібного, ти все переплутала! Ми просто жартували, і ти почала від мене втікати, а я тебе ловив.
Він говорив цілком переконано, і Аллі стало дивно від усвідомлення, як можна одну ситуацію сприймати по-різному. Він і досі вважає, що вони жартували, а вона ж була така зла, що в димохід полізла б, а не те що у кватирку.
Павло підійшов до неї, обняв, а вона через його плече дивилась на дитину, яку він привів. Це дійсно був хлопчик років п'яти, дуже бліденький і кволий на вигляд, дуже некрасивий і нітрохи не схожий на Павла. І ще - обличчя його було якесь зовсім нерухоме, на ньому не відбивались ніякі почуття. Було незрозуміле, дивиться він на цю жінку, яку обіймає його батько, ревниво, з цікавістю чи взагалі байдуже. Проте Алла відчула ніяковість і звільнилась з обіймів.
- Ти навіть не роздягнулась? - тільки тепер зауважив Павло. - Холодно? Я зараз розтоплю.
Він знову вийшов, залишивши Аллу наодинці з цією майже потворною дитиною. Алла органічно не могла бачити ніяких калік. Нею тоді оволодівало дуже неприємне почуття: суміш співчуття, мимовільної огиди і злості до себе за цю огиду, сорому перед калікою за свою повноцінність. Вона з особливим запалом кидалась допомогти такій людині, зробити для неї щось добре, чимсь порадувати її. Але при цьому дуже дбала, щоб бодай краєчком одягу не торкнутись упослідженої людини, їй все підсвідомо здавалось, що тоді з нею трапиться щось страшне: вона помре або каліцтво перейде на неї.
Але дитина, не звертаючи на неї уваги, забралась на стілець біля столу і почала малювати. Алла кілька хвилин стояла посеред кімнати, потім таки зібралась з силами і підійшла до хлопчика.
- І що це ти малюєш?
- Це коркодил,- досить охоче обізвався хлопчик і закинув голову, щоб подивитись на неї.
- Крокодил,- мимохіть поправила Алла.
- Я ж і кажу - коркодил,- погодився хлопчик.
- А як тебе звати?
- Едуард.
Алла гірко посміхнулась. Це теж було цілком в дусі Павла: назвати дитину пишним іноземним ім'ям. Безглуздо і смішно!
- Ну, ви тут познайомились?- заглянув у кімнату Павло.
- Наполовину,- відгукнулась Алла. - Я вже знаю, що його зовуть Едуард, але він ще не знає, що мене зовуть тьотя Алла. Тепер будеш знати?- звернулась вона до хлопчика.
- Буду,- підтвердив він і знову закинув голову, щоб подивитися на Аллу.
В неї заболіло в грудях, і, щоб оволодіти собою, вона вийшла на кухню, де порався Павло.
- Що ти тут робиш?
- Та от, зібрався вечерю готувати. Ти мені допоможеш? Зроблю твою коронну страву - смажену картоплю.
- Ну, знаєш,- образилась Алла,- який же ти злопам'ятний! Якщо хочеш знати, в мене свідоцтво про закінчення кулінарних курсів. І мої гості завжди говорять, що в мені гине великий кулінар, і якби я себе повністю присвятила цій справі, то увійшла б в історію.
Павло дивився на неї так, як дивився протягом усього часу,- закохано і трішечки сумовито.
- Пробач, але ж я не був у тебе в гостях протягом останніх двадцяти років. Тоді, якщо ти вже такий спеціаліст у цій справі, то, може, я заріжу кроля? Ти з ним управишся?
- Що ж, можна зробити галантин з крільчатини,- задумливо сказала Алла. - А може, ти його волієш фаршированого трюфелями? Хоч деякі авторитети стверджують, що фарширувати трюфелями можна лише зайців і в жодному разі не кролів. А ти що думаєш?
Вона лукаво подивилась на Павла.
- Я думаю,- сказав Павло,- я думаю, давай краще насмажимо картоплі.
- Правильне рішення!- засміялась Алла. - Ти мені допоможеш роздягнутись?
"Зовсім він не змінився,- з гіркотою думала вона. - Все, як колись. Вийшов з автобуса і не догадався подати руку. Показав, куди повісити шубу, і в голову йому не прийшло, що треба допомогти жінці зняти шубу і самому повісити її. Так, він не дурень, він добрий, він порядний, він дуже любив мене, він би виніс мене з вогню. Але ж, о господи, з вогню мене ще жодного разу не треба було виносити, а ось сходити в магазин по хліб, взяти з моїх рук важку сумку, пропустити першою в двері - така нагода траплялась щодня".
А вголос весело сказала:
- Ну, створюй мені фронт робіт!
- Та ось,- показав Павло,- ось картопля, ось ніж, ось сковорідка. Поки ти почистиш картоплю, плита нагріється.
Алла дещо розгублено подивилась на все, що він їй показував. Ні, вона не брехала про курси і про свої кулінарні таланти. Вона дійсно вміла готувати, і любила готувати, і навіть картоплю чистила сама, не брала в кулінарії отієї, що, може, вже і добу, і дві кисла в воді. Але ж для чищення картоплі потрібні відповідні умови. Треба пов'язати квітчатий водонепроникний фартушок, волосся сховати під шапочку, а на руки надягнути гумові рукавички. Картоплю покласти в раковину, а на неї пустити струмінь теплої води через аератор. Потім, якщо треба, ще пройтись по ній спеціальною щіткою. Чистилась картопля спеціальною овочечисткою, з якою можна бути певною, що не обріжешся, а лушпиння буде якнайтоншим. А для почищеної картоплі наливалась вода в широку низьку каструлю, яка, власне кажучи, тільки для того й слугувала. Така рожева в білі горошки каструля.
А тут на шафці лежала купа темно-сірих від землі бульб і поруч з ними великий ніж з дерев'яною колодкою. І ще чавунна, дуже закопчена сковорода. І все. Алла безпорадно озирнулась, глянула на своє ніжно-бузкове плаття, одне з - найкращих, адже їй хотілося справити враження, і, судячи з усього, це вдалося. А що з ним буде після смаження картоплі в таких умовах? Зрештою побачила на гвіздку рушник. Досить брудний, але все-таки... Пов'язалась замість фартуха цим рушником, взяла обережно в руки картоплину і знову завагалась. Ні, вона рішуче не вміє. чистити немиту картоплю! На стіні висів старомодний умивальник з металевим пиптиком, на який треба натискувати, щоб отримати порцію холодної води. Сяк-так Алла помила картоплю і, зсунувши від зосередження брови, намагалась щось зробити з допомогою цього незграбного, та ще й тупого ножа. Як вона не старалась, лушпини виходили товщиною мало не в палець, і ощадливість Алли від цього дуже страждала, хоча чого б їй жаліти чужої картоплі? Чужої?.. Чужий їй Павло чи не чужий? Алла знову і знову задавала собі це питання і не могла знайти відповіді. Ні, все-таки він їй не чужий. Він колись дуже любив її і, як тепер виявилось, любив усі ці роки. І вона його любила. А що залишила, то зовсім не тому, що розлюбила. Вона згадала, як щоранку прокидалась в його обіймах від найніжнішого поцілунку. Потім був сніданок з черствими пиріжками, потім ішли на роботу: він у свою житлову контору, вона в дитсадок, де працювала нянею. Повертались додому, вечеряли. "Підемо прогулятись",- пропонував він. І вони блукали по знайомих до оскоми вуличках невеликого містечка. Іноді заходили в кіно. Або до кого-небудь зі знайомих. Тоді на столі появлялась пляшка. А потім вони повертались додому, іноді вона ще смажила йому картоплю. Нарешті обоє йшли до ліжка і починали цілуватись. Навіть серед ночі, прокинувшись, Алла чула, як Павло дуже обережно гладить її волосся і ніжно шепче: "Маленька моя, дівчинко моя, я тебе нікому не віддам". А потім був ранок, і все починалося спочатку. Через два місяці вона відчула, що їй хочеться вовком вити від такого життя.
- Чого це ти на мене витріщився? - навмисне грубувато сказала Алла. - Я не можу працювати, коли на мене дивляться.
- Ну, зроби виняток для сьогоднішнього дня,- попросив Павло. - Я ж так давно не бачив, як ти смажиш картоплю.
- Сьогодні ти побачиш, як я роблю це тепер. Тільки при умові, якщо в тебе є перець.
- Здається, є. Там у шафі.
Алла заглянула в шафу і побачила там буханець хліба, нову алюмінієву миску і кілька паперових кульків, в одному з яких дійсно був перець. Зрештою, миска теж дуже до речі. Алла порізала картоплю на шматочки, схожі на часточки апельсина, сполоснула в знайденій мисці. Згідно з рецептом картелю ще треба обсушити в серветці, але цей пункт, доведеться проминути по причині відсутності вищеназваної серветки. Поставила сковорідку на вогонь, налила на неї олії. Посипала картоплю сіллю і перцем, перетрусила в мисці, висипала на сковорідку. Жир приснув в усі боки, але Алла швидко накрила сковорідку все тією ж мискою.
- Вперше таке бачу,- зауважив Павло. - Завжди смажену картоплю солять, коли вона вже готова. І накривають, коли вже треба, щоб вона "дійшла".
- Нічого, попробуєш по-моєму. - Алла погріла над плитою почервонілі від холодної води руки, повернулась до Павла.
- Ну, а тепер розказуй,- зажадала вона.
- Аленька, ну що розказувати?- благально сказав Павло. - Що розказувати, коли нічого розказувати? Я ж для чого тебе сюди привіз? Думав: приїде, на власні очі все побачить і сама зрозуміє.
- Де його мати?- Алла хитнула головою в сторону кімнати.
- Поїхала звідси.
- Давно?
- Та вже з півроку.
- І ти не знаєш, де вона?
- Я й не дізнавався. А для чого?
- Ах, я й забула! Ти ніколи не намагався повернути жінку, яка тебе покинула. Але ж попередні жінки бодай забирали з собою своїх дітей.
- А цій я сказав: забирай все, що є в домі, тільки залиш мені сина. За все в цьому світі доводиться платити. Мабуть, за те, що два моїх сини виросли без батька, третього я повинен виховати сам, без матері.
- Він не нудьгує за матір'ю?
- Здається, ні, йому так спокійніше. Ми весь час сварились, то йому під гарячу руку перепадало і від мене, і від неї. А тепер заспокоївся. Он і вранці прокидається сухий вже скільки часу. А то ж було щоночі...
Ах, значить, ось звідки цей гострий аміачний запах! Але як все це не схоже на колишнього Павла! Невже в ньому таки прокинувся батьківський інстинкт?
- Татку,- прибіг Едуард з олівцем в руках,- татку, що ви тут робите?
- Смажимо картоплю. Зараз будемо їсти. Ти ж хочеш їсти?
- Хочу,- хлопчик потягнувся до Павла. - Дай я тебе полюблю.
Павло нагнувся над ним, син обійняв його за шию, притиснувся до щоки.
- Я заскучав. Тебе так довго не було. Алла мерщій відвернулась і міцно закусила губу. Адже це міг бути їх спільний син, Дмитрик, який ніколи так не обіймав свого батька. Щоправда, вона робила все, щоб син не відчував себе скривдженим від того, що в нього нема батька. І він таки не відчував цього, ріс веселим і спокійним, нітрохи не заздрив своїм друзям, в яких були батьки. Дуже пишався нею, своєю матір'ю, і залишався цілком байдужим до того невідомого чоловіка, що був його батьком. Не було ворожнечі,- але й не було бодай цікавості побачити його. Цілковита байдужість. Це, мабуть, теж погано.
Їли в кімнаті, на столі, з якого прибрали творіння Едуарда. Сервіровка столу складалась з трьох фаянсових тарілок різної розцвітки і пластмасової хлібниці. Картоплю поставили на стіл в тій же сковорідці. Дві алюмінієві вилки Павло поклав Едуардові і собі, єдину, нікельовану, простягнув їй.
- Тобі коли-небудь доводилось пити коньяк з гранчастих склянок? - запитав весело.
- Ні,- відповіла Алла згідно з правдою.
- Ну, то сьогодні питимеш. Якщо сподобається, то, може, введеш таку моду серед своїх іноземців.
- За що вип'ємо? - підняла склянку з темно-бурштиновим напоєм Алла.
- За тебе.
- Ні,- похитала вона головою,- давай за нас обох. - І додала не то всерйоз, не то жартома: -Якби ти потерпів з приїздом ще п'ять років, ми б могли випити за наше срібне весілля.
Вони випили і почали їсти. Картопля вийшла дуже непоганою: гарно підрум'янена зверху і розсипчасто-біла всередині.
- Ти диви, а воно таки смачно,- обізвався Павло. - Виявляється, ти навчилась готувати. А що скажеш ти з цього приводу, Едуарде?
- Я люблю тебе,- заявив Едуард.
- Дуже приємно це чути. - І Павло знову повернувся до Алли: -Знаєш, це, мабуть, смішно, але я все життя, коли говорив "моя жінка", то мав на увазі тебе, а не тих жінок, що були вписані в мій паспорт.
Алла сумно посміхнулась і сказала:
- Я теж. Здавалося б, ну, який ти мені був чоловік? Що прожили два місяці разом навіть не розписані? А я всі ці роки називала тебе "мій чоловік" не лише для людей, а й коли сама з собою згадувала про тебе.
- А ти про мене згадуваяа?
- Ти ж знаєш. Я тобі бодай писала час від часу. А ти мені й не відповів ні разу. Через гордість?
Бо у них все розбилось об його дурну гордість. Вірніше, навіть не гордість, а впертість. Як вона просила його: "Павлику, давай будемо вчитися!"- "Я тупий для науки!" - сміявся він. "Я буду тобі допомагати". Тоді він починав злитись: "Цього ще мені не вистачало, щоб мене жінка вчила!"- "Але ж не можна так жити!"- з відчаєм говорила вона. Він щиро дивувався: "Чому не можна? Я люблю тебе, ти любиш мене, ми разом - що нам ще треба для щастя?" І він брав її на руки, починав носити по квартирі і цілував так ніжно, що Алла вже не могла на нього сердитись. А наступного дня все починалось спочатку: підступала нудьга, і не вірилось, що є ще якийсь світ, окрім їхнього містечка, що є океани і гори, про які вона дізналася зі своєї улюбленої географії. Лімпопо, Хан-Тенгрі, Кордельєри, Кейптаун - це були чарівні слова, вони звучали, як музика. Консепсьйон, Кракатау, Індигірка. Ще в четвертому класі вирішила: вона буде мандрівником, об'їздить всю землю і обов'язково відкриє щось невідкрите. Не просто якийсь крихітний острів, а щось таке велике і незвичайне, але досі ніким не відкрите. До того ж в неї виявились здібності до мов, і їхня "німкеня", яка, по суті, була непоганим знавцем скандинавських мов і потрапила в їхню семирічку через якісь сімейні обставини, почала вчити її шведської мови. В сьомому класі вона вже самотужки вивчила англійську. Для кругосвітньої мандрівниці ця мова була чи не найпотрібнішою. Тільки потім виявилось, що для її життя цілком досить одної української. І весь світ звузився до розмірів маленького містечка. Прощайте, Гавайї і Палермо, Гренландія і Тітікака! Good by! Huvasti! Arrivederci!
- Чого засумувала? - і Павло пальцем торкнувся її носа.
- Та так. Згадала минуле.
- І воно таке сумне?
- Не знаю. Зрештою, ні, я не вважаю, що воно було таке вже сумне. Просто коли згадуєш минуле, чомусь завжди стає сумно.
Алла поклала голову на стіл, бо вже вдруге за сьогоднішній день захмеліла. А вона ж не сиділа в своєму зручному кріслі з оббивкою, схожою на лісовий мох, в якому можна так зручно відкинутись на спинку, опустити повіки і слухати приглушену музику. І не з'ясовувати стосунки двадцятилітньої давності, а вести легку, цікаву розмову про останній роман Маркеса, і про долю Венеції, і про демонстрацію нових мод в Парижі. Якщо це були зарубіжні гості, було приємно відчувати себе цілком обізнаною з різними справами їхньої країни, щоб вони не мусили поблажливо пояснювати тобі якісь загальновідомі в них речі. Іноді траплялося, що який-небудь самонадіяний або просто наївний суб'єкт, який цілком щиро вірив, що в Радянському Союзі танцюють лише "бариню" і поняття не мають про західноєвропейську культуру, починав надто детально щось розжовувати їй, Аллі доставляло маленьку втіху поставити такого "ерудита" на місце невинним, зауваженням на зразок: "Так, звичайно, все, що ви розповідаєте, дуже цікаво, і Гоген, безумовно, сказав своє слово в мистецтві. Але мені особисто більше імпонує Утрільйо. Скромні засоби і дуже глибокий зміст. Правда, без екзотики". (Хоч, щиро признатися, то не так вже їй імпонував Утрільйо, це була її маленька тактична хитрість - називати своїм улюбленим якогось не надто відомого і модного письменника, художника, композитора).
Свої теж охоче приходили до неї в гості, щоб дізнатися не лише про враження від поїздки в Гавану й Стокгольм, але й для того, щоб вивідати про якісь дрібниці, які потім можна ввести в свій побут. Як пов'язують зараз жіночі шарфи в Парижі? Що таке, власне кажучи, знамениті датські бутерброди? Павло був недалекий від істини, коли пожартував про гранчасті склянки. Цілком можливо, що якби вона продовжила жарт і поставила їх на стіл, то найближчим часом в двох-трьох домах кри

Ну, а чому б і ні? Адже існує в криміналістиці таке поняття -"словесний портрет"? То чому б не бути в літературі жанру словесного автопортрета? Правда, вже є жанр автобіографії, але це не зовсім те. В автобіографії ти не будеш писати, якого кольору в тебе очі, якого ти зросту, яку сукню волієш понад усі і тому подібні речі. Автобіографія - це документальний жанр, де треба вказати точну дату і місце народження, перерахувати навчальні заклади і місця роботи, назвати імена своїх законних дружин і дітей. А автопортрет - це ліричний жанр, де ти можеш зобразити себе саме такою, якою ти себе бачиш в... ні, навіть не в дзеркалі, а в своїй уяві. Можеш навіть зобразити себе такою, якою ти хотіла б бути, і, може, це якраз і є ти та найсправжніша. Трапляється ж, що в поспіху ти випадково надягаєш на себе чужий одяг і навіть не відразу це помічаєш. Просто, якось не зовсім зручно себе почуваєш: щось ніби тягне під лівою пахвою, чи сповзає з плечей, чи ще щось. Аж врешті спохватишся, та ба! Поїзд, в якому ти їхала, вже пішов, і твоє пальто поїхало разом із ним, і чим воно було краще, тим менше в тебе шансів знову колись побачити його. Отак, бува, і душа при народженні людини не завжди точно помічає, куди їй показує Бог, і влітає не в те тіло. А це вже зовсім непоправна справа. Можеш битися, скільки завгодно, але клітка з ребер тебе вже не випустить. І тільки невиразно, в блакитній млі, в золотистому сяйві, невловним маревом тобі час від часу проблискує справжня ти, якою ти могла б бути, якби не ота фатальна помилка.
Зрештою, годі передмови, приступаємо до роботи.
Отже, я... E-е-е ні, перш, ніж почати малювати себе, треба вирішити питання фону. Від цього все починається. Бо Джоконда з її загадковою посмішкою могла бути створена лише на фоні того загадкового, повитого млою, пейзажу, а перш, ніж малювати постать князівни Тараканової, треба було уявити собі тюремну стіну. Так що, голубко, давай вирішимо, на якому фоні будемо себе зображати? Зрештою, а що ж тут думати - на фоні Всесвіту. Ну, гаразд, Всесвіту то й Всесвіту, але ж ти знаєш, який він - Всесвіт. А який?.. Таж безконечний! Що означає - безконечний? Це означає, що ти можеш летіти зі швидкістю світла (згідно з сучасними науковими знаннями начебто більшої швидкості не може бути), отож будеш летіти і летіти цілу вічність, а кінця Всесвіту все не буде і навіть теоретично не може бути. Як же зобразити себе на такому грандіозному фоні? Ти ж у порівнянні з ним навіть не те, що піщинка порівняно з земною кулею. Ти - просто ніщо. А як зобразити ніщо?
Ну, гаразд, тоді ми не будемо замахуватися на цілий Всесвіт, ми візьмемо собі малесеньку чарунку. Як її побудувати? Та дуже просто:
беремо будь-яку точку, проводимо з неї три Декартові координати і вже маємо ту чарунку простору, в якій ти будеш зображувати себе. Отже, Галактика, Сонячна система, планета Земля, континент Європа, країна Україна, Волинь, містечко Крем'янець, лікарня (будинок зберігся досі, в ньому дитячий садок). Оце та точка, з якої виходять твої координати.
Але чому? Чому?? Чому??? Чому в отому безконечному світі саме ця Галактика, ця планета, ця країна, ці батьки, це тіло, ці руки, ці ноги, ці очі? А якщо я не хочу? Чому ніхто мене перед тим не запитав, чи я згодна?
А ще ж четверта координата - час. Теж мені вигадали; провели пряму, ткнули пальцем в якусь точку і позначили її нулем. Мовляв, усе, що зліва - це "до нашої ери", а що справа - це вже "наша ера". І давай нанизувати події на ту часову вісь, наче баранину на шампур. Нібито в тому безконечному Всесвіті події відбуваються лише одна за другою! Та їх же одночасно відбувається безконечна кількість, і спробуй нанизати на одну вісь. Тим більше, хіба є щось спільного в тому, що на одному з Антильських островів вибухнув вулкан, а відразу по тому в африканки з племені овімбунду народилася дитина, а як тільки тій дитині перев'язали пупа, в Страсбурзі чи в Гаазі підписано чергову міжнародну угоду, яка має засвідчити людству щасливе майбутнє? І взагалі, думається мені, якщо почати всі оті часові осі проводити, то вони весь час безконечний Всесвіт так заповнять, що більше ні для чого місця не вистачить.
Ну, та гаразд, не будемо клопотатися про весь Всесвіт з усім, що його наповнює, я ж зібралася малювати свій власний автопортрет і
тільки. 1 я маю оту свою 'точку нуль" на своїй часовій координаті: 8 година ранку 31 березня 1935 року, неділя. Все, що лівіше, це "до мого народження", все, що правіше, - це "після".
Але знову чому? Чому?? Чому??? Хто питав мене, коли я хочу народжуватися на цей світ, раз уже хтось там без узгодження зі мною вирішив, що маю народитися саме в тій точці безконечного Всесвіту, яку вже названо вище? Ну, чому саме оте 31 березня 1935 року після народження Христа? Друге питання, на яке мені ніхто не дасть відповіді, хоч головою бийся об ту скляну блакитну півкулю, яка замикає світ над тобою, а ти маєш вірити, що він безконечний, - отой Всесвіт.
Зрештою, годі. Годі тих питань, на які нема і не буде відповіді, будемо вважати, що фон готовий, і приступаємо до самого автопортрету.
Найперше треба нашкіцувати зріст - він у мене 164 сантиметри, і це єдине, що в мене спільного з Венерою Мілоською, всі інші габарити не сходяться. Зрештою, габарити Венери Мілоської не дуже мені імпонують. Як на мій погляд, ноги в неї закороткі, таз дещо заважкий, а груди при такій комплекції дещо замалі. Зрештою, видно, тоді були такі канони краси.
А що торкається мене... Що торкається мене, то з найменшого дитинства я від рідної мами дізналася, що в мене ноги, наче в поліського злодія (на думку мами, в поліського злодія чомусь мали бути особливо великі ступні), зуби, як лопати, ніс, як цибулина, очі косі, як у дурнуватої Катьки (була така в нашому селі), а коси, як мишачі хвости. Найбільшою мукою було для мене йти кудись поруч з мамою. Якщо я, як мені здавалося, гордовито зводила голову, щоб бути схожою на царівну, то відразу чула: "Ти куди носа задерла, він у тебе і так кирпатий". А коли я сумовито опускала голову, то чула: "Чого ти сутулишся? Вже й так горбата!"
В результаті такого виховання десь у віці десяти років я прийшла до висновку, що коли вже мене рідна мама вважає такою негарною, то, мабуть, я таки найбридкіша з усіх дівчат на світі і мене ніхто ніколи полюбити не зможе. І щоб зайвий раз не переконуватися в тому, я намагалася не дивитися на себе в дзеркало, та й тепер ніби дивлюся, коли підфарбовую губи, а разом з тим ніби не бачу себе. ("Мамо, -сказала моя трьохлітня внучка Соломійка, - ввімкни мені світло в кімнаті, я буду видивлятися в люстро, яка я красуня." Я ніколи не видивлялася в дзеркало, яка я красуня. Можливо, через те в мене така жахлива пам'ять на обличчя, що я не пам'ятаю власного? Мені здається, що якби мене потаємно сфотографували, а потім показали мені фото, то я впізнала б себе хіба по одягу.)
Зрештою, а може, моя мама мала рацію? Коли мені було 15 років, я після закінчення семирічки поступила в педучилище в Острозі і відразу закохалася. Через 35 років хлопець, - властиво через 35 років він був уже не хлопець - в якого я була закохана, розшукав мене, подивився і сказав: "Нізащо тебе не впізнав би! Ти ж була маленька, худенька, з поганенькими кісками і без усякого натяку на бюст." Коли він мені це говорив, я була на півголови вища за нього (нагадую, що мій зріст 164 сантиметри), ну, а щодо бюсту... Як говорила одна негативна героїня одного позитивного радянського фільму: "В мене розмір ліфчика, як у Мерилін Монро". Зрештою, не сказала б, що цей факт мене тішив, бо він викликав у стосунку до мене зовсім не такі платонічні почуття, як мені хотілося б.
Словом, опускаю в безпорадності свій пензель, чи то пак кулькову ручку, коли йдеться про змалювання моєї зовнішності. В дзеркало не видивлялася - отож не пам'ятаю, це раз. Далі: життя склалося так, що в мене майже нема фотографій у віці до 30 років. Одна-єдина, де я з батьками, мені років чотири, але така вилиняла та фотографія, тільки й видно щось таке лобате. Друга фотографія - це ми, сьомий клас Антонівської школи випуску 1950 року, в лісі на траві, там теж щось таке лобате, з сумним поглядом. Третя - вечір 31 грудня 1952 року, Чернігів, табір для політв'язнів-інвалідів , куди я потрапила по малолітству. Я і ще одна така ж, як я, Тоня Технюк, брали таку активну участь в новорічному концерті, що начальство розчулилося і дозволило нам сфотографуватися (той вечір чомусь знімав фотограф, може, наше начальство хотіло показати вищому начальству, як в них гарно поставлена культурно-виховна робота). Так от, на тій третій все той же лоб і сумний погляд, тільки коси викладено модною тоді "короною", і вони не виглядають такими вже мишачими хвостиками.
Ну, і нарешті, як же я буду себе описувати, коли я весь час мінялася? Ні, навіть не тому, що міняла зачіску чи макіяж ( і досі не вмію користуватися всіма тими тінями та олівцями, до малювання в мене хисту ані найменшого). Просто, час ішов, і я мінялася з ним, при тому ж час не дискретний (а може, й дискретний, фізики ще не дійшли остаточної згоди), отож я міняюся щодня, щогодини, щомиті. Почну малювати ліве око, а поки я його закінчу, глянь - там уже нова зморшка прорізалася.
Тому не буду займатися цією безнадійною справою, а візьму і намалюю свій уявний автопортрет. Бо ідеал жіночої краси в мене не змінювався протягом усього життя. Отже, якби це від мене залежало, я б мала бути середнього зросту (єдине, що в мене відповідає цьому), з дуже стрункою, - найголовніше, тонкий стан! - фігурою, мати маленькі, гарної форми білі руки і ноги (адже в усіх українських піснях співається про "білі рученьки" та "білії ніженьки"; овальне обличчя, сині, як волошки, очі; рожеві, як пелюстки троянд, щоки; свіжі, як стигла малина, губи; а зуби - як дві низки добірних перлин. До того темні брови, схожі формою на ластів'їні крила в польоті, а волосся густе, хвилясте і кольором схоже на степову пшеницю. Ну, і легка, стрімка хода, граційні рухи, мелодійний голос і чарівна посмішка. Ах, якби я була така! Тоді, безумовно, моє життя склалося б зовсім інакше, і в ньому не було б усього того гіркого, що було, і я пройшла б через життя, як польовою стежкою в чудовий літній день, коли над тобою оте прекрасне блакитне небо, що йому ні кінця ні краю, сонячні промені пестять твою голову, а довкола літній вітер жене хвилі по безкрайньому пшеничному полі, і там серед стебел то спалахне мак, то засиніє волошка, то колихнеться гніздечко бузкового чи малинового мишачого горошку. І хоч жайворонки вже не співають, а все ж звідусіль чути якийсь щебет, сюрчання, дзижчання. І так тобі тихо і радісно на душі, ти злегесенька гладиш рукою колосочки і дивишся, як твоя стежка біжить і біжить вперед, час від часу злегка петляючи, а все ж уперед, в оту таємничу далину, повиту світло-бузковою млою.
Та ба! Що в мене є від того ідеалу? Ну, як уже сказано, зріст. Ну, коли я надягаю щось синє, то можу почути: "Ой, які у вас сині очі!" Але якось так у мене в житті складалося, що якраз синій одяг мені найменше доводилося носити. З тієї простої причини, що я завжди мусила купувати найдешевший одяг, а серед нього чомусь не траплялося синього.
Гаразд, раз уже мова зайшла про одяг, то вирішую, в чому саме я маю бути зображена на автопортреті. Очевидно, в тій сукні, про яку я все життя мріяла.
А про яку сукню я мріяла?
В дитинстві я читала багато старовинних романів, де головними героїнями були принцеси, герцогині, графині, всі неймовірної вроди і всі вбрані в шовки та оксамити. Отож коли я уявляла себе в їхньому колі, то лише в сукні з волошкового оксамиту, гаптованій золотом, в діадемі у вигляді вінка з різнокольорових камінців, де кожна пелюстка - це самоцвіт. Воно мені й зараз видається гарним, але боюся, що оксамит і самоцвітна діадема не надаються для жінки кінця другого тисячоліття.
А ще я в дитинстві любила роздивлятися журнали мод, і найбільше мені подобалися жінки в бузкових пальто з малиновими капелюшками чи навпаки - в малинових сукнях з бузковими додатками. Бузкове з малиновим видавалося мені неймовірно елегантним і шикарним. Може, тому, що я не бачила нікого довкола себе одягненого в малинове чи бузкове. Вже не знаю, чому: чи не було тоді таких барвників, чи просто ті кольори були не в моді? Але зараз вийдеш на вулицю і майже на кожному зустрічному, навіть на чоловіках, побачиш щось малинове або бузкове. А я не люблю, коли щось носять усі.
Відколи я прочитала "Трьох товаришів" Ремарка ( а було мені тоді років двадцять), я мріяла про сукню зі срібної парчі. І як не дивно, цю мрію мені вдалося здійснити, правда, для цього довелося прожити ще двадцять років. Я зайшла в крамницю і побачила там срібну парчу. А в мене якраз були в гаманці гроші. І пошили мені сукню в найкращому ательє міста, звичайно, "по блату", але тоді в мене якраз був блат, бо я працювала в рекламі побутових послуг. Але, коли я нарешті надягнула вимріяне срібне плаття, з'ясувалося, що я в ньому зовсім не схожа на казкову царівну, як мені це уявлялося.
Тоді, може, надягну вишиту сорочку? Я дуже люблю одяг, прикрашений вишивкою, але тут переді мною постає непереборна перешкода. Справа в тому, що навіть якби я малювала автопортрет кольоровими фарбами, і то вони не змогли б передати всю красу вишивки - її треба дивитися в "натурі". Ну, а описати вишивку взагалі неможливо.
Отже, треба вибирати щось таке, що можна було б описати словами, і щоб читач міг більш-менш адекватно його уявити. Що ж, була в мене і така мрія з дитинства: мені хотілося мати синє платтячко в білий горошок. Поки я жила з батьками, я про це своє бажання і заїкнутися не сміла, бо почула б: "Коли будеш сама заробляти гроші, тоді будеш носити, що хочеш, а зараз носи те, що дають, і будь вдячна, що маєш!" А коли я почала сама заробляти гроші... То я двічі купувала собі "відріз" на плаття, саме такий, як мріялося: волошково-синій в білі горошки, ні великі, ні дрібні, а такі - середні. Але обидва рази, -перший це було, коли після "берієвської" амністії нас, сто "контрреволюціонерок", привезли в Одесу шити солдатські кальсони, бо всіх злодійок, які їх шили, випустили на волю, і там я вперше в житті почала заробляти якісь гроші, а от, коли був другий раз, абсолютно не пам'ятаю, пам'ятаю лише, що був, - отож обидва рази я ті "відрізи" відпродувала, бо чи то не мала де пошити, чи залишалася без грошей. І вже зовсім дорослою, - і навіть не дуже молодою, - я собі нарешті купила готове плаття, але з'ясувалося, що хоч воно за розцвіткою саме таке, але фасон мені не підходить. Нарешті, я купила костюм, і дещо темніший, ніж волошки, і з горошком дещо дрібнішим, але він так мені підійшов, що вже десять років я його надягаю в найурочистіші моменти: на установчий з'їзд Руху, де я була не лише як делегат від Донецька, але й як член Всеукраїнського оргкомітету; на перший незалежний з'їзд письменників України, на... е ні, на своєму останньому ювілеї я була в чорній сукні. Хоча не люблю чорного кольору, але все ж мій улюблений костюм не був достатньо урочистий для такої події. Ага, тепер взуття! Звичайно, червоні туфельки, які вже теж історичні, бо саме в них я була на всіх тих історичних подіях. Правда, коли я приїхала в Черкаси провідати своїх батьків і ми всі разом вибралися в театр, моя мама глянула на мене критичним поглядом і медово-гірчичним голосом сказала: "Доню, ти взула б якісь інші туфлі, а то червоне з синім не гармонізує". - "Мамочко, - сказала я, з усіх сил намагаючись, щоб мій голос звучав безтурботно і доброзичливо, - древні греки вважали поєднання синього з червоним класичним".
Отже, ви вже бачите мене: на фоні Всесвіту, в синьому костюмі в білий горошок, в червоних туфельках на високих тонких підборах. Ага, ще треба вирішити питання зачіски! Як пам'ятаєте, кіски в мене були поганенькі. І все ж я їх довго носила, бо просто не уявляла собі, яку б ще я зачіску могла робити. Ну, обріжу я коси, а в мене пряме, як солома, волосся - і що з того буде? І лише коли я востаннє була в Москві (це той випадок, що описаний в "Московському детективі"), й потрапила до одного знаменитого перукаря, якому я сказала, що я спеціально до нього приїхала з Донецька. Це не була брехня, бо в мене була написана цим перукарем книжка " Я парикмахер". Отож, як я того перукаря розшукала Москві. Глянула на вихідні дані книжки: її якому видавництві вона виходила і хто редактор, через 09 дізналася телефон видавництва, там запитала телефон редактора, представилася їй, сказала комплімент відносно того, як гарно відредагована книжка - і вже мала телефон перукарні, де працював той майстер. Улещений, він так мені пофарбував і підстриг волосся, що я цього дотримуюся ось уже майже двадцять років. І не раз чую: "Ах, яке у вас гарне волосся!" Бо з'ясувалося, що волосся в мене хоч і тонке, І пряме, але дуже густе, отже, коли вміло підстригти і добре помити, то воно виглядає досить розкішно. І навіть іноді кольором вдається в достиглу пшеницю.
Так, і підправляю контури своєї постаті. Потрапила мені до рук брошурка, в якій писалося, що для краси фігури мають значення не окремі виміри, а пропорції між ними. Я відразу виконала всі вказані там обміри, склала пропорції і з'ясувала, що з двох десятків пропорцій тільки одна не відповідає ідеалу: талія таки на кілька сантиметрів товща. На жаль, ця брошурка потрапила мені до рук тоді, коли питання зовнішньої вроди вже потрохи втрачало для мене свою важливість.
Ну, а тепер ще треба надати моїй постаті певної пози. Якби я малювала пензлем або олівцем, то моделюючи постать відразу мусила б зображувати себе в певній позі. Але на відміну від образотворчих мистецтв, слово, як і музика, може сприйматися лише протягом певного часу, вже мусить так бути: спочатку розповіла про постать, а потім про позу.
Може, я стою? Тоненька жіноча постать, гордо випростана на фоні безконечного Всесвіту? Це виглядало б так ефектно! Але ж я вже вирішила раніше: з усього Всесвіту я беру лише одну чарунку. То ж, щоб не виглядати в такому випадку надто фальшиво-патетично, краще посаджу себе? Куди? Безумовно, в той фотель, який пам'ятаю з часів свого дитинства!
Коли я була дитиною і разом з батьками їздила в гості (ми саме їздили, а не ходили, бо гостювали в священиків з ближчих чи дальших сіл), мене в чужих приміщеннях найбільше чарували три речі: оленячі роги на стінах, гобелени зі сценами полювання на тих же оленів і фотелі, називані з-польська "bujak". Це глибоке крісло, не м'яке, навпаки, найчастіше плетене з лози, з довгою спинкою, з бильцями і поставлене на полозки, але не такі, як у санях, а такі, як у дитячих колисках. Отже, сідаєш в такий фотель і сама себе заколисуєш. Ах, думала я, коли я виросту, обов'язково матиму вдома всі ці три речі! І що ж? Минуло півстоліття, і в мене на одній стіні висять оленячі роги (мій син знайшов їх на горищі якогось будинку), на другій -гобелен з оленями і мисливцями. Правда, гобелен не старовинний і не тканий, а мальований, але далебі, мені здається, що він досить симпатичний і що слово "дешевий" у відношенні до нього визначає лише ціну, за яку я його купила. А от фотеля на полозках нема: ніколи не бачила його в продажі, а якби й бачила, то він ніяк не впишеться в сучасну квартиру, бо йому ж потрібне вільне місце ще й на розмах гойдання.
Але зараз я садовлю себе саме в такий фотель. Зображення пози почну з ніг, щоб уже потім, не поспішаючи, попрацювати над обличчям. Отже, ноги тісно одна біля одної (дуже мені не подобається, коли жінка сидить, розставивши ноги; по-моєму, це вульгарно), але щоб не нагадувати позою єгипетського фараона на троні, носок однієї ноги трішки висунутий вперед, а коліна трішки схилені вбік. Руки вільно покладені на бильця, в них має відчуватися велика втома, адже їм за життя стільки роботи довелося переробити, включно до миття посуду (а спочатку ж треба було щось у тому посуді приготувати, а ще перед тим те "щось" купити, а найперше, просто заробити гроші, щоб було за що купити). Ні-ні, в жодному разі вони (тобто руки) не великі, не розбиті, не порепані, не мозолясті, пальці не з покрученими артритом суглобами. Розмір рук дається від народження, мозолі з часом сходять (вони в мене таки були, коли я працювала на будівництві чорноробочою. Офіційно ця професія називалася "різноробоча", бо чорної роботи в Радянському Союзі не було, але суть роботи від того не мінялася: треба було копати, а то й кайлувати землю, розвантажувати вагони з цементом або щебенем, завантажувати автомашини цеглою, нарешті, переносити ті ж вантажі на носилках. Але то вже відійшло в таку давнину, аж самій не віриться, що це було зі мною). А що стосується пальців, то один з найприємніших компліментів, який я чула в своєму житті (правда, це було сорок років тому, але приємний комплімент жінка ніколи не забуває), звучав так: "Ти граєш на піаніно? В тебе такі тонкі і довгі пальці - саме для піаніно". (На жаль, я мусила розчарувати свого кавалера, бо на піаніно навчилася лише грати гаму).
З руками покінчено. Тепер перейдемо до плечей: в них має відчуватися беззахисність. Бо таки ніколи в житті не було в мене плеча, за яким я могла б заховатися чи яке взяло б на себе хоч частку мого тягару. Ніколи, почавши з найраншого дитинства, коли я усвідомила, що зі скаліченим пальчиком не можна бігти ні до мами, ні до тата. Бо мама почне сваритися: "Отака незграба, як ти взагалі собі палець не відрізала!" А тато почне кепкувати: "Як тобі не соромно, така велика, заміж скоро пора, а вона плаче!" Мабуть, таким чином вони виявляли свою турботу про мене, але мені від того не було легше, мені хотілося, щоб мене погладили по голівці, подмухали на скалічений пальчик і сказали кілька ласкавих слів. І потім упродовж усього життя... Зрештою, не буду перераховувати всі ті прикрощі, труднощі, поразки і розчарування, які довелося пережити. З одного боку, це зайняло б надто багато часу (точніше, місця, бо йдеться ж про автопортрет). З другого боку, пригадувати всякі неприємності - це знову переживати їх у своїй душі. А є ще й третя сторона: не люблю отримувати листів, у яких автори дуже детально описують свої хвороби, неприємності і т.д. В мене тоді складається враження, що людина звільняється від того всього, передаючи його мені. Отож я не хочу, щоб читачі (чи треба казати - "глядачі"?) мого автопортрету переймали все на себе. Нехай вже моє минуле лишається зі мною.
Голова... В посадці голови має попри все відчуватися гордість, адже моє прізвище походить від цього слова, а наші предки отримували свої прізвиська недаремно. Нехай Всесвіт безмежний, нехай вічність вічна, нехай людина в тому всьому крихітна і миттєва, але будьмо горді!
Ну, а тепер починаємо ґрунтовну роботу над обличчям, бо ж саме воно має виражати весь внутрішній світ людини. Почнемо з інтелекту. Але що таке, власне, інтелект? Не буду шукати в словниках, як я це звичайно роблю в подібних випадках, а подам своє розуміння інтелекту: це природні здібності, пам'ять, вміння логічно мислити плюс надбані знання. Які ж у мене природжені здібності? Ну, безумовно, здібності, - чи цікавість? - до слова. Я ще добре говорити не вміла, а вже вчила вірші напам'ять. Як тільки навчилася говорити, не давала мамі спокою: а чому стіл називається "стіл", а чому підлога називається "підлога"? а чому село, де ми живемо, називається Парохонськ? А читати я навчилася, коли мені чи й було чотири роки. І навчилася якось так сама: батьки думали, що я сиджу і розглядаю малюнки, а з'ясувалося, що я читаю. Читаю відразу очима і практично відразу українською, польською, російською мовами (і навіть церковнослов'янською). І вже без книжки я свого життя не уявляю. В шкільні роки мріяла, що як виросту, то обов'язково матиму власну бібліотеку. Так собі подумки перераховувала, які б книжки я хотіла мати, і виходило, що сотня книжок мене цілком би задовольнила. Зараз у моїй домашній бібліотеці більше семи тисяч книг, але я б не сказала, що це вже край, що більше я до неї жодної книжки не додам. Ну, а якби мені треба було обійтися мінімумом, що б я вибрала? Наприклад, іноді інтерв'юери задають таке "дуже оригінальне" питання тим, в кого беруть інтерв'ю: "Які три книжки ви хотіли б мати з собою, якби потрапили на безлюдний острів?" В мене нема ніяких вагань відносно вибору: Святе Письмо, антологія світової лірики і товстий енциклопедичний словник. А ще... А ще я б контрабандою пронесла "Декамерон", щоб розвеселяти себе в сумні хвилини. Зрештою, годі говорити про книжки, одну з них намалюю в себе на колінах. Яку саме? А вона розгорнена, так що обкладинки не видно. Шрифт же надто дрібний, щоб можна було прочитати. Так що нехай кожен уявляє собі свою улюблену книжку.
А тепер повертаємося до обличчя. Які ж там ще в мене природжені здібності? В чотири-п'ять років я дуже любила малювати. Зривалася вранці з ліжка і ще в нічній сорочці хапалася за олівці. Але дуже швидко ці мої здібності вигасли без остатку, і потім я все життя мала клопіт з малюванням, кресленням, а найбільше з каліграфією (досі ненавиджу уроки каліграфії і радію за теперішніх дітей, що кулькові ручки позбавили їх того жаху "нажимів", "волосних", нахилу літер, а понадто - чорнильних плям, які спричиняли стільки школярських трагедій). З математикою було навпаки: до четвертого класу я вважалася абсолютно бездарною в математиці, жодної задачі не могла вирішити без допомоги батька і без сліз. А коли пішла в п'ятий клас, мого батька посадили (в тюрму, розуміється), я вчилася в сусідньому селі, жила в чужих людей, нікому не було до мене діла. І з'ясувалося, що я спокійно вирішую всі задачі, варт лише трохи над ними подумати. Пам'ятаю навіть, що коли я в сьомому (чи ще в шостому?) класі пропустила урок алгебри, то сама дійшла до того, як розв'язується система двох рівнянь з двома невідомими. І потім скільки я вчилася, завжди була найкращим математиком в класі чи в групі. Це попри те, що переважно я була єдина дівчина в тому класі чи групі. Знову ж таки пам'ятаю, як на екзамені з аналітичної геометрії в Донецькому індустрійному інституті молодий і тому дуже прискіпливий викладач подивився на мене і так здивовано сказав: "Ну ви розбираєтеся, що до чого!" Проте математика сама по собі мене особливо не цікавила, я надавала перевагу фізиці і років десять свого життя бачила себе в майбутньому ученим-фізиком. Розуміється, дуже знаменитим. Особливо після того, як мені "дали" десять років "за сочинение националистических стихотворений", а отой націоналізм зводився до того, що один мій вірш закінчувався рядком: "А я всміхаючись іду назустріч невідомій долі". "А какая у советских людей "невідома доля?" - задавав риторичне запитання мій слідчий, Микола Борисович Шустов. - У советских людей "доля відома" - идем к коммунизму. Значит, сама сознаешься, что ты против советской власти, й не знала, что тебя за это ждет". Ну, подумала я, раз можна так трактувати вірші, то не хочу я нічого спільного з літературою мати! Буду фізиком, там уже нічого не потрактуєш інакше (я тоді ще нічого не знала про "буржуазну лженауку кібернетику"). Але от: не стала я всесвітньо відомим фізиком, стала таким собі письменником.
То які ж у мене ще були здібності від народження? Легше мені сказати відносно пам'яті, бо в тюрмі мої співкамерниці провели зі мною дослід: прочитали вірш Івана Нікітіна "Пахарь", -а в ньому 56 рядків, - і я його тут же повторила. В мене добра логічна і образна пам'ять, - а ще краща емоційна, - але погана механічна, тому .( зовсім не запам'ятовую цифр чи текстів, змісту яких не розумію. Підносне логічного мислення, то, виходячи з усього сказаного вище, воно в мене повинно бути присутнє належною мірою.
Нарешті відносно освіти.
Хоча в мене і є документ, який засвідчує, що я отримала вищу освіту, і то не де, а в одному з вузів Москви, все ж я вважаю, що вся моя освіта, як дім на чотирьох кутках, побудована на чотирьох книжках, які я прочитала, ні, точніше, простудіювала, - до того, як мені виповнилося десять років.
Перша - це "Історичні оповідання" Антона Лотоцького, яку мені батько подарував, мабуть, в кінці 1941 року. Я ті оповідання вивчила мало не напам'ять, і досі ще це мої найгрунтовніші знання з історії України. На жаль, там історія Київської Русі закінчувалася Яросла-вом Мудрим, далі йшлося про князя Ростислава і його трьох синів, після чого розповідь переходила на Галицьке-Волинське князівство і закінчувалося отруєнням Юрія Тройденовича. А коли взяти до уваги, іди далі я вчила історію України по радянських підручниках, то це й спричинило значні лакуни (висловлюючись науковою мовою) в моїх історичних знаннях.
Друга книжка - це "Що розповідали стародавні греки про своїх богів та героїв" Миколи Куна. Так чітко досі пам'ятаю, як я її читала, може, тому, що це були чи не найщасливіші дні мого життя (сказала ж, що маю добру емоційну і образну пам'ять. Наприклад, так само пам'ятаю, як я читала "Острів пінгвінів" Анатоля Франса. Було це в Куйбишеві на цементному складі, вагони з цементом затримувалися, мої подруги пішли в цех грітися, а я вмостилася на якомусь ящику, підібрала ноги, щоб сховати їх під поділ плаття, бо вже були заморозки, о нам ще не видали панчіх. Вмостилася, розгорнула книжку невідомого мені Анатоля Франса, і десь на третій сторінці мене охопило відчуття величезного щастя, що на світі є такі гарні книжки. А було мені тоді 18 років, і в мене попереду було 9 років тюремного строку). В моїх батьків були якісь справи в Сарнах, вони взяли мене з собою. В Сарнах ми зупинилися в якихось знайомих, а в них я виявила книжку Куна. Був то 1942 рік, мабуть, червень, бо ті кілька днів я провела в гамаку, підвішеному до черешневих дерев, на яких червоніли і рожевіли ягоди. Яке то було щастя: лежиш собі в гамаку, погойдуєшся, сонце тебе гріє, вітер тебе лоскоче, нікому до тебе нема діла, їси черешні і читаєш ті неймовірно цікаві оповіді про Зевса і його походеньки, про Артеміду і Афродіту, але своїм ідеалом я обрала Афіну.
Третя книжка - це хрестоматія зарубіжної літератури для дев'ятого класу радянської школи, яку я читала в кінці 1944 року, коли лежала хвора на кір. Досі пам'ятаю навіть зовнішній вигляд тієї книжки. Вона була досить товста, зліва розміщався великий, на цілу сторінку, портрет письменника, а справа починався текст. Там були Гомер, Бокаччіо, Сервантес, Мольєр, Шекспір, Гьоте, Шіллер... ов, мабуть, я вже когось забула! Зате пам'ятаю, що закінчувалося уривком з "Жерміналю" Золя. І ще пам'ятаю портрети. Найвродливішим був Гьоте, такий молодий, кучерявий, романтичний, я собі його вподобала відразу і на все життя. Правда, мушу визнати, що він мені і зараз більше імпонує як особистість, ніж як письменник (чудовий вірш про нього написала Ірина Жиленко). А його отой Вертер мені геть несимпатичний: отакий самозакоханий кукурік!
І, нарешті, четверта книга. Не знаю, звідки вона в нас взялася, і не знаю, що це за книжка, бо хоч вона була в твердій палітурці, але без перших і останніх сторінок. В усякому разі, це була книжка, видана ще до революції (про це свідчив правопис), скорше всього, це була хрестоматія світової літератури для гімназії. Бокаччіо там не було, зате були уривки з древньо-індійського епосу, поряд з європейськими письменниками там були російські: Олексій Костянтинович Толстой, уривок з "Мертвих душ" Гоголя, саме той, де Чичиков приїздить до Коробочки. Чимало віршів з тієї книжки я вивчила напам'ять, і вони мені тепер стають у пригоді. Наприклад, коли я писала статтю про те, як в російській поезії відобразилася загарбницька політика царської Росії, то саме з того свого запасу я цитувала: "Уж как царь-государь под Казань подступал, он под речку под Казанку сорок бочек закопал что с тем ли с ярым зельем - с черным порохом".
Зрештою, я бачу, що пропустила Святе Письмо, а з нього, мабуть, слід було почати. Але я не пам'ятаю точно, коли саме я почала його читати (хоч це таки було до арешту батька, отже, до того, як мені виповнилося 11 років). Та й була я тоді надто мала, щоб урозуміти глибину цієї геніальної книги, просто, я її запам'ятала, і тому пізніше, коли знайомилася зі світовим мистецтвом, то на відміну від тих, хто ніколи не читав Біблію, не мала клопоту з іменами Соломона, Давида, Іони, Юдити, Лії та Ребеки.
Але годі, годі, годі про інтелект! Оце мені, мабуть, і найбільше зашкодило в житті: жінка не повинна бути надто розумною! "Галя непогана дівчина, - говорили хлопці в Острозі в педучилищі, коли я там вчилася, - але занадто розумна. Підійди до неї, а вона що-небудь заговорить про древніх греків чи про фізику - в дурнях зостанешся". "Галя непогана дівчина, - говорили хлопці, коли я майже через десять років працювала в Макіївці на труболиварному заводі, - але як на нас, то занадто освічена". І що мені було робити? Було в моєму житті й таке, що я вчилася на театрального режисера і з акторської майстерності навіть вступний екзамен склала на "відмінно". Не знаю, чи вдалася б мені роль, якби на сцені треба було зображати дурненьку жінку. В житті це мені ніяк не вдавалося.
Першою ознакою інтелекту вважається високе чоло. Отож начісую на те чоло гривку і переходжу до очей, в яких повинна світитися душа. Зрештою, душа - це велика таємниця, отже, не будемо про неї, обійдемося характером. А який у мене характер? Не раз мені доводилося чути від людей похвалу моїй енергії. Що ж, люди не знають, як я за ті спалахи енергії плачу періодами депресії. Бо коли я енергійна, мене бачать усі (усі - це, звичайно, дещо фігурально), а коли я в депресії, того ніхто не бачить. І ще: я мушу бути енергійною, бо ж ніхто за мене мою роботу не зробить і моїх справ не вирішить, я просто мушу бути енергійною, в мене нема іншого виходу. Чи я відважна? Мабуть, 'ні. Іноді ввечері сиджу сама в домі, і мене раптом охоплює отаке відчуття: зараз поверну голову - а з другої кімнати до мене вийде якась інопланетна істота. І тоді на мене нападає панічний страх, і я відчуваю, що не винесла б того, навіть якби та істота була цілком схожа на людину. Не знаю, чи мені вдалося б укрити свій страх перед тією неземною істотою, але коли йдеться про людей земних, то я найбільше боюся показати перед ними свій страх. Саме тому стала можливою така ситуація, як у "Московському детективі", та ще деякі епізоди з мого життя.
Губи - вони мають бути добрі чи злі. Які вони в мене? В принципі, вважала себе доброю, бо дуже не люблю ситуацій, коли я повинна зробити щось неприємне іншій людині: відмовити в проханні, сказати якусь прикру правду. Дуже довгий час взагалі не могла відмовляти в проханнях і через те не раз потрапляла в прикрі для себе ситуації. Але… але... Якось прочитала сентенцію: "Деякі люди вважають себе добрими, тоді як у них просто слабкі нерви". Зараз я більше схиляюся ці того, що в мене просто слабкі нерви. Тільки знову ж таки не люблю цього показувати людям. Мої нерви - це мої проблеми.
Але що треба остаточно вирішити: я на автопортреті усміхаюся чи ні. А якщо усміхаюся, то яка в мене усмішка? З одного боку, коли її фотографуюся і намагаюся всміхнутися, то виходжу якась така скривлена. Але з другого боку... Господи, думала я, коли межи мною і білим світом було п'ять рядів колючого дроту, коли я вийду на волю, я весь час буду ходити усміхнена: адже я на волі, а це найголовніше! Кили я вийшла на волю, з'ясувалося, що й на волі буває чимало драматичних, а то й трагічних ситуацій. І все ж... все ж... Через 15 років після закінчення Літінституту в Коктебелі в будинку творчості письменників я зустрілася зі своїм колишнім однокурсником. Правда, я його не впізнала, а він мене відразу впізнав: "Це ж була найусміхненіша дівчина в Літінституті!" Очевидно, я все-таки підсвідомо раділа тому, що я на волі, що я вчусь, що я в Москві (бодай на ті кілька тижнів сесії), яка здавалася мені такою недосяжною, коли я в кабінеті слідчого слухала по радіо, як в Москві будуються нові корпуси університету на Ленінських горах (цікаво: їм зараз повернули їх історичну назву - Воробйові гори?)
Щоб глядач (чи все-таки читач?) мого автопортрету краще уявив собі мою усмішку, розповім ще про один випадок з мого життя, вже недавній. Виступала я в Львові, здається, перед слухачами культосвітнього училища, і потім одна дівчина підійшла до мене і попросила: "Можна мені прийти до вас додому?" Ну, я ж сказала, що не вмію відмовляти на прохання! Хоча була від того не в захопленні: пише дівчина вірші, подумала я, і хоче мені показати в надії, що я їй допоможу. Сама ж в її віці писала листи і посилала свої вірші поетці Валентині Ткаченко з наївною вірою, що коли в людини виходять власні книжки, то їй дуже просто видати твою. А воно ж не так! І навіть якщо в тої дівчини пристойні вірші, я їй практично нічим допомогти не можу. А скорше всього, вірші в неї художньо слабкі, може, взагалі безталанні, а як мені буде їй про це сказати? Зрештою, я помилилася, дівчина прийшла, ми години три розмовляли на різні теми, причому вона більше розпитувала мене, ніж розповідала про себе (а я розпитувати не вмію, вмію просто терпляче слухати, коли людина розповідає про себе; було кілька таких випадків, що я цілу ніч не спала, бо моя випадкова сусідка по готельному номеру чи лікарняній палаті розповідала мені всю свою біографію, а я не зважалася її зупинити).
- Знаєте, - раптом сказала дівчина, - ви так посміхаєтеся, наче у вас в цьому світі ніколи не було ніяких неприємностей і ніхто вас ніколи не скривдив.
Дуже мені було несподівано це почути, та ще й від такої молодесенькою дівчини.
Ах так, якщо йдеться про усмішку, то був у мене в житті ще один смішний випадок. Це було, коли я так розізлила свого слідчого, що він відправив мене у карцер. Мушу сказати: я свідомо спровокувала його на цей вчинок, бо так же кортіло мені переконатися на власному досвіді, який же він - цей карцер. Якби це було взимку, я, мабуть, дуже скоро пожалкувала б про це, але то був липень, сонячний, гарячий, в карцері не було скла в вікні, але було свіже повітря та ще й з запахом липового цвіту. Але перед тим, як вести до карцеру, мене чомусь завели до начальника тюрми. Я, нагадую, маленька, худенька, з поганенькими кісками сімнадцятилітка, - сиділа з гордо піднятою головою, сухо відповідала "так" або "ні" і уявляла себе такою героїнею серед своїх лютих ворогів. "Ну, іди і подумай, - батьківським тоном сказав начальник. - Якщо ти признаєшся у всьому, тобі ж буде краще. Надіюся, ти не обманеш мене?" - "Постараюся", - відповіла я. "Постараєшся обманути?" - засміявся начальник. І тут я не витримала і теж засміялася. "Слушай, да ты же симпатичная девчонка!" - раптом так здивовано сказав начальник, що я ще більше розреготалася. Отака розсміяна, я увійшла до карцера, де мені належало пробути - всього лиш! - три дні.
Отже, ви вже уявляєте собі мою усмішку? На цьому, мабуть, роботу над губами можна вважати закінченою. Але ні, в Івана Франка є рядки: "Чому уста твої нім;і? Який докір, яке страждання, яке несповнене бажання на них, мов зарево червоне, займається і знову тоне у тьмі?" Отже, на устах, окрім усмішки, мають ще й бути несповнені бажання.
А може, не бажання, а мрії? Бо мрія - це щось вище від простого бажання. Отже, які в мене мрії?
Хотіла б бути багатою. Хотіла б бути дуже багатою. Найбагатшою людиною в світі. Що б я зробила з тим багатством? Чомусь маю сентимент до невеликих історичних містечок України. Може, тому, що народилася я в Крем'янці, дитячі мої роки пройшли в Дібровиці, а єдиний рік моєї юності, - я вважаю, що юності в мене був один тільки рік! - пройшов у Острозі. А моя мама народилася в Глухові і багато мені про нього захоплено розповідала. А ще є міста, де я була короткочасно або зовсім не була, але чомусь вони мені дорогі: Батурин, Звягель, Дубно, Кам'янець-Подільський, Біла Церква, Фастів. Отож я потратила б свої гроші на благоустрій тих міст. Зокрема, в Крем'янці я б добилася, щоб у потоці Ірва знову текла вода і щоб був, як у минулому столітті, найкращий в Європі ботанічний сад. А ще я б у Крем'янці збудувала великий, на два з половиною поверхи (чомусь мені хочеться, щоб один поверх був так званий цокольний) дім з великою верандою, заскленою кольоровими шибками, і з великим садом довкола. В тому цокольному поверсі мали б бути кухня, їдальня і сауна (навіть дві - чоловіча і жіноча), на першому поверсі бібліотека і великий зал зі справжнім коминком, невеличкою естрадою і добрим піаніно, а на другому поверсі 12 невеликих, але затишних і з доброю звукоізоляцією кімнат. І щороку проводила б всеукраїнський конкурс молодих письменників, художників і композиторів, а їх переможці могли б кілька місяців жити в цьому будинку, як колись говорилось, на повному пансіоні.
А в Звягелі я б збудувала театр, де б ставилися тільки п'єси Лесі Українки (адже є в Німеччині театр, де ставлять лише опери Ваг-нера), і створила б такі умови для режисерів і акторів, що туди б приїздили подивитися виставу з усієї Європи.
А в Ніжині створила б найкращий в Україні освітній центр.
А в Глухові...
А в Батурині...
Ах, що б я зробила, якби була найбагатшою людиною світу! Бо то лише коли в тебе мало грошей, то хочеться мати їх більше і більше, а коли їх дуже багато, то в якийсь момент людина починає розуміти, що п'ять разів у день обідати все одно не будеш, і сто пар взуття не мають ніякого сенсу, і по ресторанах весь час гуляти набридає. А слово "меценат" увійшло в усі мови світу, і його вживають люди, які навіть нічого не знають про справжнього Мецената. А це був усього лише дуже багатий чоловік, який розумно тратив свої гроші.
Але невже мені нема більше про що мріяти, як про гроші? Я ж жінка, а хіба кохання для жінки не важливіше над усе на світі? Не знаю... не знаю... Так, я закохувалася, - і не один раз, - до того, що могла б за коханим чоловіком піти у вогонь. А проте я ніколи не була певна, що могла б усе життя присвятити коханому чоловікові, жити лише його справами, його бажаннями, лише для нього. Я завжди надто відчувала себе окремою особистістю.
Але якщо вже йдеться про кохання, то я пригадую один випадок зі свого життя. Був, мабуть, кінець березня, але весна була рання і тепла. Снігу вже ніде не було, але дерева ще стояли голі і землю вкривала бура торішня трава. Але на небі ні хмариночки, і з нього ллються потоки сонячного світла. Цілий потоп сонця. Я йду дорогою з села Мошаниця в Остріг і бачу, як на галяві над по-весняному повноводою Горинню сидять юнак і дівчина. Ах, як я тоді їм позаздрила! То чи не можна б, щоб мені знову стало, як тоді, шістнадцять (без кількох днів) років, і це я сиділа на березі ріки з коханим під весняним сонцем? Не можна? Навіть у нездійсненній мрії? Тоді гаразд, нехай мені буде стільки років, скільки зараз є, але біля мого фотеля стоїть низенький стільчик, а на ньому сидить чоловік ( не взагалі чоловік, а ОДИН чоловік). Він взяв мою долоню, притулив до своєї щоки і мовчить. І я мовчу.
Ні-ні, малювати цього я не буду, бо ж це лише "нездійсненне бажання", яке має бути у виразі моїх уст.
Коли отак поміркувати, то виявляється, що словесний автопортрет має переваги над портретом, створеним фарбами. На мальованому автопортреті можна зобразити певні риси характеру чи настрій, але як, наприклад, зобразити, чого ти не любиш? Ну, наприклад, як би я, будучи художником, зобразила, що я, - коли я розповіла це одній жінці, вона недовірливо хмикнула, але це таки правда, - не люблю подарунків. Ні отримувати не люблю, ні дарувати. Отримувати - бо переважно мені дарували щось таке абсолютно непотрібне. Були з того винятки, наприклад, 12 позолочених ложечок, які мені подарувала донецька міліція за повість про автоінспектора ДАІ. Або чудова книжка про українське мистецтво, яку мені подарували доярки однієї ферми в Мар'їнському районі на Донеччині. Але досі з жахом згадую, як один чоловік, який збирався зі мною одружитися (на моє щастя, він вчасно передумав), подарував мені альбом для листівок в обкладинці з плюшу того кольору, що його звуть "бурдовим", і дві троянди - червону і білу. Проти троянд я нічого не мала, в мене є навіть вірш, який так починається: "Я купила в бабусі на розі вулиці дві троянди - червону і білу". Коли ж ті подаровані троянди були... воскові! Або в одному училищі після мого виступу подарували мені товсту книжку українською мовою. Проти української мови я теж нічого не маю, коли ж це був... збірник промов дорогого Леоніда Ілліча Брєжнєва. По-моєму, двох таких випадків (а їх же було більше) цілком досить, щоб на все життя виробилася ідіосинкразія до подарунків. І саме тому я не люблю дарувати подарунки: ану ж людині те, що я дарую, геть непотрібне?
І ще дуже не люблю, коли я сплю, а мене будять. І то будять не в справах, а просто: "та вставай, годі вже тобі спати!" Мій організм сам знає, скільки йому треба сну. Так само мій організм сам знає, скільки йому треба їжі, тому не люблю, коли мене надто гостинно частують. Знову ж таки, як і в випадку з подарунками, не вмію і не люблю частувати інших, хоча це зовсім не означає, що я не люблю, щоб до мене приходили гості (тільки не надто часто). Просто, коли вони приходять, я ставлю на стіл те, що маю, і нехай кожен бере собі, що хоче і скільки хоче.
Третє, чого не люблю, це необов'язкових розмов, які нічого не дають "ні уму, ні серцю". Не люблю, коли в черзі до лікаря хтось, -переважно це бувають жінки, - починає детально розповідати про свої болячки. Мені знову ж таки починає здаватися, що через цю розповідь болячки передаються мені, і тут буває той рідкий випадок, коли я обриваю людину, навіть якщо вона ображається. Або коли десь в якійсь іншій черзі або в транспорті людина починає приставати до тебе з непотрібними розмовами (особливо, коли незнайома людина починає з'ясовувати твою біографію і сімейні обставини). Але пам'ятаю випадок, коли в дуже довгій черзі в овочевому магазині ( то було в давні часи, коли нічого не можна було купити, не вистоявши таку чергу) одна жінка літня приставала до всіх з питаннями. Люди, стомлені стоянням і літньою спекою, неохоче їй відповідали. Нарешті жінка побачила якусь знайому і з радістю накинулася на неї. Розповідала щось про себе, про свого сина, який кудись поїхав і тепер вона залишилась одна. "Так скучно, слова мовити ні з ким," - сказала вона так, що мене ці слова наче окропом ошпарили. З того часу, коли в мене кінчається терпіння від пустої балачки незнайомої людини, я згадую ту жінку.
Ще не люблю кілька разів підряд проводити так звані "творчі зустрічі" на пару з якимось іншим письменником. А вже найгірше -з гумористом! Бо ти сидиш обличчям до залу, який регоче, а ти вже ті дотепи вдесяте вислуховуєш! І сміятися не хочеться, і сидіти з пісним обличчям не випадає. Тоді я напівзаслонювала обличчя рукою, щоб моди думали, що я затуляюся від сміху.
Але це все такі дрібниці, а чи могла б сказати про щось таке серйозне, що я не люблю? Так, є, і бодай про одне таке "не люблю" й розкажу. Дуже не люблю, коли помирає якась людина, - найчастіше зі світу мистецтва, - і відразу з'являється дуже багато людей, які, виявляється, були її сердечними друзями, знали, любили, підтримували, підказували, що і як творити, мало не самі за неї творили. Так от, таких людей в моєму житті не було. За єдиним винятком - мого сина Богдана, який з найменших літ мене розумів, шанував, розумів і підтримував (правда, лише морально). Ну, ще могла б таке сказати Тамара Коломієць, з якою ми народилися з різницею в вісім днів, отже, під одним сузір'ям, і з якою ми можемо про все говорити і завжди в усьому погоджуємося. Ну, і е ще один чоловік, моє останнє (мабуть, таки останнє, хоч поки людина живе, ніколи ні про що не можна говорити - "востаннє") велике і єдине відвзаємнене кохання, яке зустріло мене тоді, коли я вже відсвяткувала свій перший ювілей, але цей чоловік не має ніякого відношення ні до мистецтва, ні до науки, ні до політики, це такий нікому окрім своїх сусідів не відомий чоловік, і він ніколи нікому нічого про мене говорити не буде, він просто буде пам'ятати. Зараз нас роз'єднують увесь простір України і кілька років розлуки. Але стоїть у мене на столі коробочка з камінцями, які він приніс одного разу і висипав мені на долоню в Коктебелі (це було за кілька днів до тієї події, що ввійшла в історію під назвою "Чорнобиль"). То ніякі не дорогоцінні камінці і навіть не напівдорогоцінні, які начебто іноді в Коктебелі трапляються, це звичайна обточена морем галька і уламки черепашок. Ось я зараз беру їх в долоні і думаю, що з точки зору вічності десять з довіском років, які вже минули, не мають ніякого значення. Отже, з точки зору вічності можна вважати, що ці камінці щойно висипані на мою долоню.
А загалом... Загалом були - і є! - в моєму житті люди, які мене цінили, любили, шанували. На жаль, вони надто рідко мені це говорять і не дуже набридають мені своїми пропозиціями допомоги і підтримки. Зате я можу сказати, що в мене нема ворогів. Ні, знову ж таки були - і є (який би тут розділовий знак поставити, бо знак оклику не хочеться?) - люди, які мені чинили зло, чинили зумисне чи не зумисне, для своєї вигоди чи просто так, без усякої вигоди. І все-таки я нікого не можу назвати своїм ворогом, - а то ще й "лютим ворогом", - нікому я б не хотіла відомстити.
Правда, директор палацу культури, який узяв до себе завгоспом наївну двадцятирічну дівчину, щоб потім змусити її виплатити кілька тисяч власної недостачі, помер від раку, не доживши й сорока років. А той чоловік, який сказав: "Ти ж сама не маленька - знала. А я тобі нічого не обіцяв", - спився і помер в розподільнику міліції. А жінка, яка в 1972 році (пам'ятаєте, що це був за рік для української інтелігенції?) написала на мене в КГБ донос, що я на роботі веду антирадянські розмови, через кілька років захворіла на параліч лицьового нерва, їй перекосило обличчя, а вона вважала себе такою красунею, завжди дуже гарно вбиралася і робила шикарні зачіски, їй легше було б утратити обидві ноги, ніж таке нещастя.
Але клянусь: я навіть у думках їм того не бажала!
Ну, де б я усе це могла зобразити на мальованому портреті?
Але тепер для рівноваги треба б показати глядачеві (чи все-таки читачеві?), що я люблю. Але справа в тому, що я люблю значно більше, ніж не люблю. Люблю зоряне небо і небо з веселкою після грози, люблю напіврозпуклі бруньки на мокрому гіллі весною і опале мокре листя на хідниках восени, люблю лягати ввечері в чисту постіль і приймати вранці контрастний душ, люблю танцювати (а мені так мало довелося в житті танцювати, я б зараз з такою охотою це надолужила!) і читати гарні книжки, люблю смажену картоплю і вареники з вишнями, а ще більше солодощі, понадто ті, які мають в собі молоко або горіхи. Люблю музику, - усяку, від старовинної для клавесину до якої-небудь банальної естрадної пісеньки на зразок тієї, що "ах, какая женщина, мне б такую!" Дуже хотілося б бути "такою жінкою. Але заплакати можу лише від української народної пісні. Люблю гарні запахи: квітів, особливо жасмину, конвалій, матіоли, запашного горошку, - і свіжого хліба, саду з достиглими Плодами, псового або польового повітря. Люблю блукати в лісі (саме через це свого часу на мене звернули увагу гебісти: думали, що я зв'язкова в повстанців) і розв'язувати кросворди (хоч більшість до кінця не доводжу). Ще дуже люблю, щоб моя поштова скринька була повна газет, журналів, листів, бандеролей, чиїхось книжок.
Словом, усе, що я люблю, перерахувати неможливо, і тому я лише хиба додам кілька аксесуарів до свого автопортрету, які мають говорити про мої смаки та уподобання.
Отже, якщо на моїй голові вже не буде діадеми з самоцвітами, то намалюю бодай перстень на підмізинному пальці лівої руки. Тоненький золотий перстень з блакитними камінцями у формі незабудки -моя улюблена квітка. Хоч, може, волошка ще більш улюблена, але для персня вона не надається. І ще я дуже люблю білі нарцизи, отож поруч з фотелем малюю невеличкий, але високий на одній ніжці, круглий столик, а на ньому в вузькій вазі з зеленкавого скла три білі нарцизи з червоними обідками. А в широкій вазі з золотисто-жовтого скла лежать мої улюблені овочі - жовті груші і бузкові з сизим нальотом сливи. Ах, якби ще намалювати музику, яку я задумано слухаю! Але як її намалюєш - музику? Хіба поставити на столик невеликий транзисторний приймач? Ні, не годиться, замалюю.
В Жака Превера є вірш про те, як намалювати птицю. Детально описавши цей процес, поет радить підписувати свою картину лише після того, як птаха заспіває. Дивлюся на свій автопортрет і чую музику, яку слухає та, намальована. Але чи почують її інші люди? Того я не знаю. Але беру свій пензель (тобто кулькову ручку) і ставлю своє ім'я в нижньому правому кутку картини: Галина Гордасевич

Ноїв ковчег
повість

На Покрову отець Іларій піднявся раніше всіх у домі. Зрештою, він завжди прокидався раніше всіх, і щоб не тривожити матушку, яка мала дуже міцний сон, але йому все здавалося, що досить кашлянути чи просто рвучко по-вернутися, як уже розбудить її, – отож, щоб не потривожити сон своєї коханої дружини, отець Іларій лежав із розплющеними очима і терпляче вижидав, поки до нього не долине найлегший звук, який свідчив, що у великому домі хтось уже встав. Тоді й отець Іларій уставав з постелі, одягався і навшпиньках виходив зі спальні, тихо-тихесенько причиняючи двері. Але сьогодні він не став вилежуватися, а відразу вдягнувся, за-хопив молитовник, пройшов кім-натами, де ще було темно і пахло спеченими звечора пляцками і печивом. Двері веранди таки скрипнули, і він аж здригнувся, хоч цей скрип ніяк не міг долетіти до спальні і потривожити пе-ред-ранковий сон матушки Софії.
У саду вже розсвітало. Дерева наполовину згубили листя, і воно лежало під ногами, коричнево-червонясте, жовто-зелене, мокре, з гіркуватим запахом, і на ньому, наче цукрова пудра, посіявся перший заморозок. Все довкола було в темних, приглушених тонах – темно-сірих, брунатних, бурих, – почасти від осені, почасти від пе-редранішнього присмерку, і тільки грона калини вирізнялися на тому фоні густо-червоним. А над садом, над селом, над світом здіймалося дуже високе небо, в якому ще рідкими золотинками поблискували останні зорі.
Отець Іларій пройшов стежкою в дальній кінець саду, де почи-нався крутий спуск до ріки. За рікою, за лугом, за темним лісом, який замикав горизонт, небо уже набрало зеле-нуватого відтінку, а на самому краї навіть порожевіло. Отець Іларій кілька хвилин постояв, дивлячись на схід, уявляючи собі, як десь там далеко, за лісом, ген-ген, сонце вже встало, таке золоте, веселе, прекрасне, тепле навіть зараз, восени, бо від одного погляду на Боже сонечко стає тепліше на душі. Далі він розкрив молитовник, поліз у кишеню за окулярами, але там їх не було. Тоді отець Іларій пригадав, що не взяв їх з нічного столика побіля ліжка. Тепер на це не було ради, але ж чи він не знав напам’ять усіх молитов, якими належало розпочинати цей день? Просто це в нього було ритуалом: розгор-нути молитовник, пробігати поглядом по дру-кованих рядках, хоча губи самостійно шептали потрібні слова. Отож, отець Іларій на повні груди вдихнув це прекрасне, чисте, холодне, з гіркавим запахом опалого листя повітря, широко пе-рехрестився і з почуттям сказав:
– Во ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа...
Додому отець Іларій повертався через двір. Ворота конюшні були відчинені, і звідти чувся голос:
– Ну, чого ти?.. Ох і хитра ти тварина... Зараз, зараз, не поспішай... Тим більше, працювати сьогодні не доведеться...
– Доброго ранку, дядю! – обізвався отець Іларій, проходячи повз конюшню.
Голос відразу замовк, потім в отворі з’явився сам дядя, спроквола відповів: «Доброго ранку», – повернувся і знову став поратися біля коней. Дядя був феноменально мовчазною людиною, ото лише любив поговорити з худобою, із бджолами або навіть із дере-вами в саду, коли порався біля них, але дуже конфузився, коли з’ясовувалося, що хтось чув його мову.
На кухні вже топилася плита, наймичка Катерина полоскала дрібну картоплю для свиней.
– Ото не дали матушка звечора зварити, – сердито сказала вона, не відповідаючи на вітання. – Сказали, що солодке тісто набереться запаху від картоплі. А тепер поки та картопля звариться, та поки вихолоне, свині вереску нароблять...
– Та нічого, надворі вже морозець, то воно швидко охолоне, – добродушно сказав отець Іларій і пішов умиватися. Він так само звик до постійного гдирання Катерини, як до мовчання дяді, і якби вона раптом заговорила весело чи, бодай, спокійно, отцю Іларію було б якось дивно і незвично. Ось і зараз вона загукала вслід:
– Та підождіть, я зараз теплої води наллю в умивальник!
І наливаючи воду, продовжувала докоряти:
– Ото простудитеся, а мені вам зілля за-парювати. Наче й не ма-ленькі...
Отець Іларій узяв чистий полотняний рушник із його ініціалами, власноруч вишитими дру-жиною. Цей порядок завела матушка Софія ще коли була мо-лоденькою дружиною, так що літні жінки, вперше побачивши її, сплескували долонями і говорили: «Ой, та то ж іще зовсім дитина, як же її матушкою називати!» Але характер у тої дитини був, вона завжди вміла поставити на своєму. «А що б ти робила, якби в нашій сім’ї у когось були однакові ініціали?» – під’юджував її отець Іларій. Кожного разу, коли вони чекали прибавки сімейства і підбирали імена для майбутньої дитини, отець Іларій, ховаючи сміх у глибині очей, замріяно перелічував: «Іван... Ірина... Соломія... Степан». Матушка Софія починала розмірковувати, гарне це ім’я чи не надто, аж поки отець Іларій лукаво питав: «А як же буде із рушником?» Тоді вона сердито махала на нього рукою: «А ну тебе!» – і на її очах навіть зблискува-ли сльози. Попри свій твердий характер, матушка Софія була скора на сльози. Від досади, від зворушення або навіть від радості, від захоплення красою її очі могли зволожитися, а потім відразу матушка Софія знову ставала стримано-привітною і діловито зосередженою. Коли у тебе така сім’я, то усім і усьому треба дати раду.
Ось і зараз матушка Софія вже вийшла на кухню, рум’яна зі сну, маленька і досі струнка, як і тридцять років тому. Вона на ходу закручувала на потилиці косу, закріпляючи довгими шпильками.
– Доброго ранку, – ніжно сказав отець Іларій і поцілував її теплу щоку. Обличчя матушки Софії, наче під вуалькою, було вкрите сіткою тоненьких зморщок, і рум’янець на щоках був уже не той, не молодий, але ж він забув окуляри на нічному столику, а зрештою, може, він би навіть і в окулярах нічого не помітив...
– Доброго ранку, – відповіла матушка Софія трішки хрипким після сну голосом. – Ти вже давно встав?
– Та ні. От лише вже помолився. У саду. Зажди, люба, у мене для тебе гостинець.
І отець Іларій взяв із підвіконня велике рожеве яблуко, яке ще зберігало холод морозяного ранку. Він зірвав це яблуко, єдине на цілім дереві. Просто дивно було, як його не помітили досі, мабуть, воно було прикрите листям, а от цієї ночі листя осипалося, і яблуко показалося у всій своїй красі.
– Ах, яке диво! – вдихнула його запах матушка Софія. – А скільки гостей сьогодні у нас буде?
– Ну, батюшка і матушка з Вишневця, з Ромейок отець Федір приїде, благочинного я теж запрошував, але вони, мабуть, не при-їдуть, бо ж учора весь день дощило, то дорога розкисла, а світ неблизький. Хоча ранок такий гарний. Навіть паморозь упала. А з Клесова отця Леоніда не буде, бо у них же теж на Покрову храмовий празник.
– Отже, нас четверо, гостей троє, дяк із жінкою, сподіваюсь, і Оленка з чоловіком теж приїдуть. Словом, усього одинадцятеро. Ну, ще одне місце про всяк випадок. Якраз умістимося за столом. Ну, тоді я візьмуся до картоплі. Поки служба, я встигну. А голубці, мабуть, уже не будемо робити? – звернулася вона до Катерини.
– Як це не будемо? – образилася Катерина. – Я ще з вечора пенцак1 намочила, то що ж його тепер – свиням викидати?
– Але ж ти на службу не встигнеш, – слабо захищалася матушка Софія.
– То вже мене нехай Матінка Пресвята простить, я їй і тут помолюся. Гостей треба прийнята, як годиться. Як же без голубців? Нехай дядя внесуть мені з погреба капусти.

* * *
Всупереч сподіванням, благочинний отець Володимир із матуш-кою і двома дітьми – підлітком-донькою і маленьким сином – приїхали і то дуже рано, коли ще служба не починалася. Отець Іларій саме виходив з дому, коли почув, що у двір заїжджає підвода, повна людей. У ту ж мить ударив дзвін, один із прибулих зняв капелюха і перехрестився, а по буйній рудій чуприні отець Іларій відразу впізнав їхнього благочинного.
– Вітаю! Вітаю! – рушив він до гостей. – А ми вас, щиро кажучи, не дуже й сподівалися після вчорашньої зливи. Коли ж це ви виїхали – мабуть, опівночі?
– Та ні, ще вчора, – сказав отець Воло-димир, допомагаючи зійти з воза своїй жінці, молодій, дещо гордовитій, бо ж вона «міська», та ще й благочинна, – матушці Ірині. Зараз матушка Ірина була збентежена, її сіро-зелені очі почервоніли, ніби вона ніч не спала чи плакала, а губи були підфарбовані абияк.
Отець Володимир зняв сина, донька зі-скочила сама, і гості привіталися з отцем Іларієм.
– Через цей дощ ми заночували на хуторі. Ну, дякую, Василю, – звернувся він до візниці, – можете їхати, бо там, мабуть, жінка переживає.
– Як це їхати? – здивувався отець Іларій. – Без сніданку? Ні--ні, іди, голубе, на кухню, чогось гаряченького там знайдеться.
– Спасибі вам, батюшко, – відмовився візниця, – але час додому, бо ж учора вранці як виїхали, то жінка там, мать, думає, що мене й на світі нема,
– Ні-ні, – уперся отець Іларій, – Катерино, дайте чоловікові шмат хліба та пару котлет, що вчора насмажили, – гукнув отець Іларій до наймички.
– Ото ще, коклєт йому, – пробурчала Катерина. – Обійдеться циганське весілля без марципанів. Хватить з нього сала...
Проте таки відкраяла чималий кусень сала та пайку свіжого хліба, та ще пару солоних огірків. А тимчасом матушка Софія вже зустрічала гостей і трохи здивувалася, що вони мають чимало клунків. Тож отець Іларій теж підхопив кілька – бо розпитувати що й до чого було незручно та й ніколи, час уже починати утреню.
Отож, вони з отцем Володимиром пішли до церкви, а там уже чекав отець Федір із Ромейок. Усі привіталися одне з одним і зайшли в іще зовсім порожню церкву. Лише староста порався перед іконостасом, запалюючи свічки.
Отець Іларій любив свою церкву, в якій правив уже без малого тридцять років. Як тоді, давно, молодим, щойно висвяченим, зайшов сюди, щоб відправити вперше службу, і його раптом охо-пило тривожне піднесення, пе-редчуття, що ось за хвилину він, грішна людина, буде предстояти перед Божим ликом за всіх тих людей, які зберуться в цьому храмі, так це відчуття і залишилося з ним на все життя. Минали роки, приходив життєвий досвід, і збільшувалося розуміння ваги гріхів усього людства і відчуття своєї відповідальності за душі парафіян перед Всевишнім. «Прости мене, Господи, не уберіг я цієї твоєї овечки, не доглянув, – шепотів він на вечірній молитві, коли дізнавався, що в селі когось спіймали на крадіжці чи в чужої жінки, чи десь дві сусідки побилися за курей в чужому городі. Отець Іларій усе це приймав на свій карб, і коли підходила наступна неділя, з особливою ретельністю готувався до проповіді, під-шукуючи най-переконливіші цитати зі Святого Письма. Він досі щиро вірив: люди грішать виключно через те, що не знають, яке це щастя – жити праведно. І з цим не зрівняєш ні повні засіки пшениці, ні повну скриню одягу, ні хмільні весе-лощі. Треба лише знайти слова, якими достукаєшся до свідомості людей, проникнеш в глибину їхніх сердець. «Ну і проповідь же сьогодні наш батюшка сказав, – не раз перемовлялися межи собою баби, виходячи з церкви після служби. – Що вже я напла-калася, так же він жалібно промовляв». Але, здається, ті сльози не дуже впливали на мо-ральність парафіян. З іншого боку, як почуєш, що робиться нині по селах. Надто в такі часи, як тепер...
Коли батюшки, хрестячись та притуляючи уста до золототканого полотна, облачалися в ризи, підійшов зять Леонід, священик із Вербного.
– Ляля з дітьми теж приїхала? – півголосом запитав отець Іларій.
– Аякже... Вони пішли додому, – і отець Леонід теж почав надягати облачення, яке привіз із собою.
Трохи посперечалися, в якому порядку мають іти: з одного боку, отець Володимир – бла-гочинний, але ж отець Федір був най-старший з усіх, вже доходив сьомого десятка, та й мав золотого хреста ще від митрополита Дионисія. Зрештою узгодили, і хоч церква ще не була наповнена й наполовину, але час було починати.

* * *
А тим часом матушка Софія трохи бен-тежилася. Бо матушку Ірину вона у себе приймала вперше – отця Володимира десь усього з півроку, як перевели до них у район, та ще й благочинним, хоча він був чи не наймолодший з усіх батюшок. Ну, може, зять був іще молодшим, але ж не його вона мала на увазі, коли думала, що не обов’язково було присилати благочинного-«варяга». Хіба не було старших, заслужених батюшок, яких усі знають і шанують? Хоч би й отець Іларій... Правда, отець Володимир відразу об’їздив усі парафії, сподобався батюшкам своєю освіченістю, а матушкам – чемністю і веселою вдачею. А от матушка Ірина, коли хтось навідувався у справах чи в гості, то ставила на стіл нашвидкуруч якусь закуску і відразу зникала. Казали, її батько ще за царя був гімназійним професором, але як за Польщі гімназію закрили, то він поїхав у село дяком, і хор, яким він керував, славився на всю Волинь.
Одне слово, чи то позначилося походження, чи освіта (ходили чутки, що матушка Ірина навчалася замолоду у Львові), чи вдача, але матушка Ірина в гостях сиділа мовчки, з високо піднятою головою, зі строгим обличчям. Щоправда, одягалася вона елегантно і на голові мала ондуляцію1 – де вона тільки її зробила? Коротше, про матушку Ірину ходило багато всіляких розмов, і хоч нічого поганого доточити їм не могли, але всі вважали її гордячою.
Проте зараз матушка Ірина стояла посеред кухні якась розгуб-лена, і хоч була вдягнена в елегантне пальто, бордове, лямоване сірим хутром, але пальто явно було зимове, а воно ще до зими таки неблизько. Матушка Ірина зняла бордовий, у тон пальто, капелюшок, сіла на ослін і раптом заплакала. Її син, хлоп’я років трьох, скривився і теж заплакав, уткнувшись матері в коліна. Донька, не схожа на батька ні на матір – русява, круглолиця, кир-патенька, із задуманими сіро-синіми очима, нахмурила світлі брівки і позирнула на маму зі співчуттям, але мовчки. Матушка Софія за-метушилася.
– Та що з вами? Що з вами, матушко Ірино? Заспокійтеся, будь ласка. Мабуть, дорога була важка?
– Та я не через те... – схлипувала матушка Ірина. – Ви ж не знаєте... Ми мусили тікати... від німців... Учора вранці, ще затемна, стукають до нас у вікно. Відчинив чоловік, а то хористка, колись у мого батька в гімназії вчилася, а тепер у німців друкар-кою. І така перелякана, озирається на всі боки. Повідомила, щоб ми негайно тікали, бо наступної ночі німці планували масові арешти, а вона друкувала списки, і там є наше прізвище. Отож, отець Володимир подався шукати підводу, а я сяк-так одягнула дітей, покидала дещо в клунки... – вона безпорадно схлипнула, дістала хустинку і стала витирати очі і носа то собі, то синкові. – А ви ж запрошували до себе на храм, то куди мали дітися? А що далі? – вона знову заплакала, пригорнувши синка до грудей. Катерина розі-гнулася од ночов, де парилося капустяне листя на голубці, підперла долонею щоку і важко зітхнула.
– А нікуди ви не поїдете, – заспокійливо сказала матушка Софія. – Залишитеся у нас, дім великий, кімнат багато. Німці сюди не поткнуться, надто далеко від залізниці та й від доріг теж. І болота тут у нас. І дві річки. Так що можете бути спокійні.
– Але ж іде зима, болота замерзнуть, – нерішуче сказала матушка Ірина.
– Поки та зима прийде, то невідомо, хто тут буде. Он були вдома мої старші діти, казали, що більшовики вже до Дніпра доходять. А вони радіо слухають, то знають.
– Ви думаєте, як більшовики прийдуть, то буде краще? – матушка Ірина вже майже заспокоїлася і почала роздягати сина, бо на кухні було таки добряче натоплено.
– А хто його знає, – зітхнула матушка Софія. – Як Бог дасть, так воно й буде. Ну, то ходімо снідати, ви ж голодні. А тоді будемо збиратися до церкви.
– Дякую, – відмахнулася матушка Ірина. – Мені зараз шматок у горло не полізе. Нехай уже діти, а тоді Данилка треба укласти спати, бо його рано сьогодні довелося підняти, от він і коверзує.
– Хоцу в целкву... – загудів Данилко, від-копилюючи губи.
– Добре, добре, – згідливо усміхнулася матушка Софія, – оце зараз помиєш ручки, поп’єш молочка, і підемо до церкви. Бо ж служба довга, треба добре попоїсти.
– А я буду «амінь» співати! – оголосив уже зовсім повеселілий Данилко.
Катерина налила в два глиняні кухлі гарячого молока, матушка Софія відрізала два шматки хліба, намазала їх маслом, а згори сливовим повидлом.
– Обережно, бо молоко гаряче, студіть, – сказала вона, простя-гаючи дітям. – А тебе, дитинко, як зовуть? – запитала вона дівчинку. – Інна? Ось тобі, Інночко, цілушка, щоб хлопці цілували, коли виростеш.
– Я хоцу, сцоб мене цілували, – потягся й собі Данилко до шматка.
– Навіщо ж щоб тебе хлопці цілували? – засміялася матушка Софія. – Ти, як виростеш, сам будеш дівчат цілувати.
Цей аргумент заспокоїв примхливого Данилка. Він обережно лизнув язиком повидло, сподобалося, лизнув ще.
– Ти не лижи, а кусай, – сказала мама, тобто матушка Ірина, дмухаючи в його кухлик.
Інна обережно відкусила від свого шматка і сьорбнула молока. Це було дуже смачно (а може, вона добряче зголодніла) – мама справді ніколи їм так хліб не мазала.
Данилко допив останній ковток молока, і очі в нього почали злипатися, голівка хилилася то на одне, то на друге плече.
– От ми уже й спимо, – сказала матушка Софія. – Дядю, затопіть грубку у великій спальні. Ходімо, матушко, я гадаю, вам там найбільше підійде, є два ліжка. То кімната моїх хлопців, а їх зараз немає вдома, тому ми не топимо. Але Данилка тепло вкриємо. Поки проспиться, вже буде тепло.
Вони ввійшли в кімнату, яка справді була великою, вікна її виходили на схід, отож, кімната була повна сонця. Але матушка Софія засунула на обох вікнах фіранки, і кімната наповнилася зеленуватим присмерком (бо фіранки були зелені). Два нікельо-вані ліжка були застелені білими мереживними капами, такі ж мереживні фіранки, прикріплені блакитними биндами, висіли на бильцях, пухкі подушки покривали такі ж накидки. Матушка Софія зняла капу з ліжка, відігнула ковдру.
– Кладіть малого сюди.
Матушка Ірина не стала роздягати малого, бо в кімнаті було досить зимно, отож, і постіль, мабуть, нахолола. Вона обережно опустила дитину на ліжко і прикрила ковдрою аж до носа.
– Доню, тобі доведеться залишитися вдома, – звернулася вона до доньки. – А то малий про-кинеться в чужому місці, злякається і буде плакати.
– Я теж хочу до церкви, – невдоволено сказала Інна.
– Тільки без примх, – суворо сказала мати. Потім озирнулася на матушку Софію, яка саме щось виймала з шафи, нагнулася до вуха доньки і прошепотіла: – Донечко, я ж не зможу прийти раніше, аніж закінчиться служба. Це ж не випадає. Хто ж мене заступить, як не ти?
Обличчя Інни розпогодилося, хоч її брівки все ще були насуплені.
– Я тільки накину пальто, бо тут холодно, – сказала вона. – А ми взяли з собою хоч якусь книжку, щоб я могла почитати?
– Дитино, у кімнаті поруч бібліотека, – сказала матушка Софія. – Думаю, ти там собі знайдеш книжку для читання.
Матушка Ірина дістала з ридикюля пуделко, перед великим люстром у дверцятах шафи попудрила обличчя, підвела, на цей раз уже старанно, губи.
Проте відразу піти в церкву матушкам так і не вдалося, бо тільки вони вийшли на кухню, аж тут надвірні двері відчинилися, на порозі з’явилася молода жінка з двома маленькими дітьми.
– Лялечко! – зраділа матушка Софія. – Ви вже приїхали? «Ну, заходь, роздягай дітей. Матушко Ірино, це моя донька Олена, а це мої онуки Ромчик і Андрійко.
– О, то ви вже маєте таку дорослу доньку? – чемно сказала матушка Ірина.
– Ну, це моя середня донька, – засміялася матушка Софія, цілуючи рум’яні щічки онуків. – У мене найпершими були близ-нята, Василько і Наталя, але Ляля вискочила заміж раніше, аніж старша сестра. Он уже й діток двійко має. А це, Лялю, матушка Ірина, дружина нашого бла-гочинного. Ми оце в церкву зібралися.
– Ну, то й я з вами, – весело сказала Ляля. – Я навіть роздяга-тися не буду.
– А як же діти? – здивувалася матушка Ірина.
– А для дітей у нас є Лаврик, – і Ляля дзвінко гукнула: – Лаврику, ти де?
Матушка Ірина мимоволі здригнулася, що від цього дзвінкого голосу прокинеться Данилко, але матушка Софія прояснила ситу-ацію, і весела Ляля стишила голос. До кухні зайшов підліток, очевидно, Лаврик, і діти весело підбігли до нього. Лаврик спочатку із дещо кислим виглядом слухав, для чого його кликали, тоді заусміхався, присів куцьки, і обоє дітей повисли на його шиї з веселим вереском.
– Він – найкраща нянька на світі! – засміялася Ляля. – Споді-ваюся, Катерино, ви відпустите Лаврика до мене? Бо скільки я дівчат не брала, жодна довго не витримує.
– І не думайте, не надійтеся, – обізвалася Катерина. – Бо хлопець має до чоловічої роботи привчатися, а не дітей бавити. Нарешті матушки зібралися і пішли до церкви.

* * *
Залишившись наодинці, Інна накинула на-опашки своє пальтеч-ко і почала розглядати кімнату, де все було не так, як у них удома. Правда, ліжка у них були теж нікельовані, але без білих, як легкі хмаринки, фіранок і накидок. А отакі килими, як оце над ліжками, Інна взагалі бачила вперше. То були просто цілі картини: ліс, мисливці на конях і з собаками, олені, які втікають від мисливців. Інна довго роздивлялася обидва килими, тоді піді-йшла до вікна, яке було закрите зеленою заслоною, але поверх неї висіла друга фіранка, довга, до підлоги, з кремового тюлю, із гарними візерунками, як ото бувають на шибках зимою. Інна відгорнула краєчок завіси, вікно виходило в осінній сад. Там не було нічого цікавого, і вона вернулася до ліжка, бо біля ліжок на підлозі лежало справжнісіньке хутро. Руденьке, з білими латка-ми, його дуже хотілося погладити рукою, що Інна й зробила. «Який же це звір? – думала вона. – І хто цього звіра вбив? Може, ті хлопці, про яких говорила та маленька матушка? Вона сказала, що їх зараз нема. А де ж вони? І що ми будемо робити, коли вони повернуться? І чого німці хотіли заарештувати татка? Може, тому, що він за самостійну Україну? Якби він не був свяще-ником, він би, напевно, пішов у повстанці. І якби я була хоч трошки старша, я б теж обов’язково пішла у повстанці. Але вони кажуть, я ще замала». Вона глянула на себе в люстро у дверцятах шафи. Цікаво, а що там у тій шафі? Мабуть, щось таке незвичайне, як усе незвичайне в цій кімнаті.
Інна спочатку глянула на двері, – чи ніхто не зазирне – потім на Данилка, – чи спить, – зважилася і обережно прочинила дверцята. У шафі висів одяг, але який, вона такого ніколи не бачи-ла! На двох вішалках – два однакові чоловічі костюми: сорочки і якісь чудернацькі куценькі штани із манжетами, як на рукавах її сукенки. Костюми були невиразного зеленого кольору, як гниле листя, а згори на полиці лежали крислаті коричневі капелюхи. На капелюхах були металеві значки – не то тризуб, не то лілея з трьома пелюстками. Інна потрогала пальцем ті значки, зазирнула в глибину шафи і захоплено ахнула. Бо там, перекинуті через поперечину, висіли два широкі пояси із піхвами, а з них виглядали руків’я ножів. Інна обережно потягла за руків’я, але тут їй здалося, що за дверима чуються кроки. Вона швиденько причинила шафу і стала посеред кімнати, відчувши, як у неї б’ється серце, і все чекала, що хтось увійде в кімнату, і здивується, чого ця дівчинка стоїть посеред кімнати із палаючими щоками і переляканими очима.
Та ніхто не заходив, отож, Інна поступово за-спокоїлась. Ага, господиня казала, що десь поруч є кімната з книжками. Тихенько, навшпиньках, аби не збудити Данилка, бо тоді панькайся з ним, вийшла в коридор, куди виходило кілька дверей. То де ж бібліотека? Відчинила ті, що з лівого боку, і відразу побачила – це саме те. У кімнаті стояло кілька шаф із заскленими дверцятами, а крізь скло було видно багато-багато книжок. Інна зайшла до кімнати. Тут був іще великий письмовий стіл, коло нього – велике шкіряне крісло, під стіною такий же шкіряний диван, а над ним – дивина! – справжнісінькі оленячі роги. «Ну і ну, – подумала Інна, – у тій кімнаті килими з полюванням, а тут уже й роги висять. Ніби то справжнє полювання».
Інна трохи повагалася перед цілою шафою книжок та ще й таких дивних: великі, в шкіряних обкладинках, деякі, схоже, дуже древні. Зрештою, зважилась і взяла одну, невелику, в сірій обкла-динці. Сіла на дивані, розгорнула і здивувалася. Книжка була начебто російською мовою, і це ще б нічого, бо Інна знала росій-ську мову. Але тут чомусь трап-лялося українське «і» з крапкою, і якась зовсім невідома літера, схожа на м’який знак, але з пере-кладинкою, а головне – майже кожне слово чомусь за-кінчувалося твердим знаком. Для чого отой твердий знак у кінці кожного слова? Адже коли нема м’якого знака, літери і так читаються твердо. А може, коли стоїть твердий знак, то треба особливо твердо вимовляти? Але як?
Розмірковуючи над цим, Інна одночасно роз-глядала два портре-ти, які висіли на стіні навпроти. На одному з них був зображений священик із окладистою бородою, а на другому молода, дуже вродлива жінка, із пишною високою зачіскою, а шию її обіймав білий мереживний комірець. Інна подумала; мабуть, це чоловік і жінка, але навряд, адже у нього така борода, а вона така молода і гарна. А може, її видали силоміць за нелюба, бо у неї такі сумні очі і так жалібно складені губи...
Інна вирішила поставити книжку в шафу і пошукати щось ціка-віше, але випадково книжка розгорнулася в іншому місці, і Інна побачила, що це п’єса. Знайшла початок і стала читати. Йшлося про те, як братик і сестричка ви-глядають у вікно і спостерігають, як у будинку навпроти збираються гості довкола ялинки. А братик і сестричка зовсім бідні. «Митиль: Когда я была совсемъ малень-кая, я разве ела пирожное... Тильтиль: И я. Пирожное вкуснее, чемъ хлебъ, только его всегда мало даютъ». А потім до дітей приходить фея і посилає їх шукати синього птаха. Інна спочатку спо-тикалася на отих безконечних твердих знаках, але згодом звикла і вже не звертала на них уваги. І так зачиталася, що коли справді скрипнули двері, то вона навіть зверненого до неї питання не розчула, так що жінка мусила повторити його голосніше. Тільки тоді Інна скинулася і підняла очі від книжки. І їй стало дуже дивно, бо здалося, що жінка, яка стояла на порозі, щойно зійшла з портрета. Інна швидко перевела очі на портрет, майже певна, що побачить там білу пляму, але красуня все так же печаль-но дивилася з темної рами, а на порозі стояла зовсім інша жінка, справжня, жива, значно старша, не така гарна, ото тільки зачіска була така сама, як і мереживний комірець на темно-бузковій сукні, а ще погляд сумний.
– Ты что здесь делаешь, девочка? – запитала жінка. І хоч Інна добре читала російською мовою; коли ще були «совєти», мала подружку-росіянку, то й говорити могла, але ж це минуло вже більше трьох років – для її віку великий час; та й уся вона така була заглиблена в пригоди Тільтіля і його сестрички Мітіль, що усвідомила тільки одне: ця жінка звертається до неї іноземною мовою.
– Je m’арреllе Inna, – відповіла вона фран-цузькою, оскільки це була єдина іноземна мова, якої її вчила мама.
– Parle-tu franсais? – здивувалася жінка.
Але Інна вже спохватилася, що ця таємнича жінка спочатку звернулася до неї російською, і оскільки говорити російською їй було значно легше, то вже цією мовою пояснила незнайомці, хто вона і звідки тут взялася.
– Мені матушка дозволила тут читати книжки, – сказала вона насамкінець на свій захист.
Жінка вже не говорила нічого, лише подивилася ще мить на Інну і вийшла. Тут Інна згадала про Данилка, побігла в ту кімнату, де він спав, і це було дуже вчасно, бо Данилко саме розплющив очі і здивовано роззирався довкола по незнайомій кімнаті, а губи його кривилися підківкою – от-от заплаче.
– Данилочку, – кинулася до нього Інна, – ти прокинувся? Ти виспався? Ну-у, не треба плакати! Адже я з тобою, і мама вже йде. Ось чуєш?..
Дійсно, почулося багато голосів, бо люди заходили у дім, аж ось у кімнату зайшли тато і мама.
– Мама! – потягнувся до неї Данилко.
– Виспався, синочку? – ласкаво сказала мама. – Ну як, Інночко, він тобі багато клопоту завдав? Ні-ні, синку, підожди, мама холодна з вулиці, нехай вона зігріється, тоді візьме свого сина на руки.
У кімнаті було вже зовсім тепло, мама притулила руки до гарячої груби, і незабаром Данилко був уже на маминих руках.
– Ірчику, треба йти, бо нас чекають за столом, – нагадав отець Володимир.
– Зараз, зараз, – обізвалась матушка, – я ж мушу перевдягнутися. Тільки де що у нас лежить? Спробуй знайти!
Вона розв’язала один клунок, другий, потім відчинила валізу і знайшла усе, що хотіла.
– Ану, чоловіки, відверніться, поки я пе-ревдягаюся, – скоман-дувала вона. – До речі, от мені якраз горшок трапився – думаю, Данилкові саме час. Тату, допоможи синові зняти штанці!
– Ну, а тепер можете дивитися на мене, – сказала матушка Ірина хвилин через десять. – Як я вам?
Вона крутилася перед люстром, що в дверцятах шафи, намагаю-чись оглянути себе з усіх боків, висока, тонка, гнучка, в дуже гарній шовковій сукні. Інні ця мамина сукня найбільше подобалася, і вона думала, що коли виросте велика, то обов’язково пошиє собі таку. Найперше, та сукня була якогось незвичайного кольору: трохи рожевого, а трохи бузкового, – «ліля-руж», говорила мама, – в дрібні чорні крапочки і в блискучі смужки. Спідниця була вся в дрібненькі складочки, – «плісе», знову ж таки говорила мама, – причому блискуча смужка йшла поверх кожної складочки, так що вся сукня блищала і пе-реливалася. Матушка Ірина змінила вовняні панчохи на чорні фільдекосові і взула чорні «лодочки». Вона знову по-пудрилась, підфарбувала губи, її сіро-зелені очі вже дивилися весело і лукаво, а світло-каштанові кучері м’якою хвилею оточували порожевіле обличчя. «Як мені повезло, що я народилася саме в таких батьків, – подумала Інна. – В мене таки найгарніша на світі мама».
– Ти, безумовно, найвродливіша матушка в моєму благочинії, – весело сказав отець Володимир.

* * *
Гості зібралися в довгій кімнаті, схожій на коридор. Ця схожість посилювалася ще тим, що в кімнату виходило дуже багато дверей, так що попід стінами навіть не було місця для меблів. Лише межи вікнами стояв громіздкий чорний буфет з великою кількістю прикрашених різьбою дверцят, а біля другої стіни, між дверима, примостився диван. Зате посередині кімнати стояв довгий стіл, оточений стільцями і заставлений наїдками. Насамперед впадали у вічі блюда з вінегретом, бо він був зверху политий сметаною, і на білому тлі особливо яскраво виділялися темно-червоні троянди з буряка в оточенні зеленого листя петрушки. Так само приваблю-вали око миски з малиновими помідорами і зеленими квашеними огірками. А оскільки всі добряче зголодніли, то з насолодою вдихали часниковий запах тонко нарізаної ковбаси, вудженої полядвиці, смаженої в клярі риби. Чоловіки задоволено позирали на розставлені вздовж столу карафки.
– Ну, дорогі гості, прошу до столу, – сказав отець Іларій, – чим хата багата, тим і рада. Даруйте, коли щось не так, самі знаєте, який воно час. Сонечко, у нас усе готове?
– Авжеж, – сказала матушка Софія, вносячи ще якусь страву і шукаючи, куди її примостити на столі. – Сідаємо, сідаємо... Бо вже ж усі зголодніли. Нехай вам, чоловікам, і Бог велів, але ж ми, жінки, теж сьогодні без сніданку.
Зчинився невеликий шарварок, як воно звичайно буває, коли більше десятка людей, які вперше зібралися разом, сідають за стіл і навперейми поступаються одне одному місцем. Зрештою, наче всілися.
– Всім вистачило місця? – оглянув стіл отець Іларій. – Ов, одне місце навіть вільне...
– Та ще ж дяді немає, – обізвалася матушка Олена. Але в ту ж мить двері відчинилися, і появився високий чоловік років сорока з чорними, опущеними додолу вусами, які разом з темними карими очима придавали йому сумного чи навіть по-хмурого вигляду.
– Дядю, сідайте швидше, бо вже у всіх кишки марша грають, – весело сказав отець Іларій. – Льолю, ти там з того боку поналивай чарки, а я з цього погосподарюю. Жінкам червоного, це така наливочка, що тільки м-м-м... Отче Володимире, ну, ви, яко благочинний, скажіть слово, бла-гословіть почати трапезу.
Отець Володимир підвівся з чаркою в руках, його руде волосся просвічували сонячні промені з вікна, яке було саме за його спиною, і від того здавалося, що голова оточена німбом, хоча обличчя його було надто молоде і веселе, як на святого.
– Хай Господь благословить цей стіл з його стравами і напоями, – сказав він, – а також усіх, хто зібрався довкола нього. Переживає-мо ми трудний час, хто знає, що буде завтра. Кривавий і вогняний потоп заливає нашу неньку Україну, нехай же цей дім, як Ноїв ковчег, порятує всіх, хто його населяє. Нехай Пресвята Діва по-криє нас своїм найсвятішим омофором. На Бога всі наші надії, що Він, зрештою, зглянеться над нашим багатостраждальним краєм і подарує йому волю, незалежність і мир. Отож, перший тост я пропоную за Україну і за її народ, який не втрачає надії на Божу милість.
Далі хвилин п’ятнадцять було чути лише брязкіт виделок і ножів, бо й усі зголодніли добряче, і закуски були одна однієї смачніші. А що холодець – то вже був справжній витвір мистецтва: крізь прозору галярету поміж шматків м’яса виднілися цілі букети квітів з моркви, огірків, варених яєць і червоних буряків.
– Це в нас Єлизавета Петрівна така майстриня, – сказала матушка Софія на захоплений вигук когось із гостей. – У неї золоті руки: що намалювати, що вишити, що торт прикрасити – все вміє.
Всі на мить звели очі на Єлизавету Петрівну, це була та сама жінка в бузковій сукні і з високою зачіскою, яка розмовляла з Інною в бібліотеці. Вона, здавалося, того навіть не помітила, якось особливо делікатно орудуючи ножем і виделкою на своїй тарілці.
– Нуте, дорогі гості, пора повторити! Адже людина не стоїть на одній нозі. Льодю, по-господарюй! – і отець Іларій взявся наповняти чарки тих, що сиділи біля нього.
За гарячими стравами, втамувавши перший голод, гості роз-говорилися.
– Ні, мушу все-таки признатися, що мені якось більше подоба-лося правити службу цер-ков-но-сло-в’янською, – говорив отець Федір. – Ну, хіба можна говорити з Богом тією мовою, якою сваришся з сусідом? А цер-ков-но-слов’янська – вона така урочиста. Якщо там і не все сільській бабі зрозуміло, то й не треба їй того розуміти. Їй треба відчувати страх перед Божою могутністю. Ну, хіба сучасною укра-їнською мовою буде так звучати, як ось це, – і він почав густим басом: «Бяху же при-ближающиєся к нєму всі митаріє і грєшніці, послушаті Єго. І роптаху фарісєє і кніжніци, глаголющє, яко сєй грєшнікі пріімлєт і с німі іаст. Рече же к нім сію притчу, глаголя: Кій чєловєк от вас, імєй сто овєц, і погублє єдіну от ніх, нє оставіт лі дєвятідєсяті і дєвяті в пустині і ідєт вслєд погібшія, доднєжє обрящєт ю. І обрєтя, возлагаєт на рамє свої, радуяся. І, пришед в дом, созиваєт другі і сосєді, глаголя ім: радуйтєся со мной, іако обрєтох овцу мою погібшую». Ну, повто-ріть це українською мовою – весь же пафос пропаде.
– Все залежить від звички, – зауважила матушка Ірина. – Коли в більшовицькій Росії вводили новий правопис, поет Олек-сандр Блок говорив, що слово «ліс», написане за новим правописом, втратить для нього всю пое-тичність.
– Откуда вам это известно... про Блока?.– несподівано різко звернулася до матушки Ірини Єлизавета Петрівна.
– Читала... вже не пам’ятаю, де саме, – відповіла розгублено матушка Ірина. Вона з самого початку відчувала себе дещо, як кажуть поляки, «скрем-пованою». По-перше, вона тут узагалі була вперше, нікого з присутніх не знала. По-друге, не була надто товариською за своєю вдачею. А найбільше заважало їй те, що не належала вона до попівського стану і весь час відчувала цю свою окремішність. Хоч і були вони з отцем Во-лодимиром одру-жені вже більше тринадцяти років, можна б освоїтися, звикнути – а от не виходило, як вона не старалася. Ось і зараз: вона начебто подала репліку цілком по суті, а чомусь усі так багатозначно переглянулися межи собою, – чи, може, їй лише здалося? – а тут ще ця Єлизавета Петрівна зі своїм майже ворожим запитанням.
– Але ж і пам’ять у вас, отче Федоре, – може, крихту перебіль-шено захоплено, ніби намагаючись загладити прикрий момент, сказав отець Леонід.
– Юначе, – добродушно сказав отець Федір, – послужите стільки, скільки я, то й самі все па-м’ятатимете. До того ж нас, знаєте, як учили? На екзамені викладач візьме псалтир, проколе голкою, а ти маєш відповісти, на якій сторінці не те що яке слово – яку букву проколото.
– Ну, це ви, отче, перебільшуєте, – весело сказав отець Воло-димир. На відміну від своєї дружини, він почувався цілком вільно в цьому домі, де теж був уперше, хоч із батюшками вже зустрічався. Знову ж таки, може, тому, що був священиком з діда-прадіда, а може, просто мав товариський характер.
– Признайтеся, що це легенда? – до-питувався він.
– Ну, нехай легенда, але хіба погана? І таки вчили нас по-справжньому, і вимагали ого-го-го як!
– Та й від нас вимагали, не сумнівайтеся, – сказав отець Воло-димир і звернувся до отця Леоніда: – Ви не в крем’янецькій семінарії вчились? Щось я вас не пам’ятаю.
– В крем’янецькій, – підтвердив отець Леонід. – А я вас пам’ятаю. Ви були на п’ять курсів старші.
– Ну-у, ми, звичайно, на такий дріб’язок уваги не звертали, – засміявся отець Во-лодимир. – До того ж я такий примітний, – і він обвів рукою довкола своєї рудої голови. – А українську мову в нас викладав професор Кульчинський. Ото був професор! Здавалося б, що там українська мова – це ж вам не грецька і не латина, а найбільше двійок було саме в нього. Казав, що майбутні священики повинні досконало знати мову свого народу. А для чого? Мене вже на першій парафії як викликав до себе пан староста Вессе: давай розписку, що ти будеш із парафіянами розмовляти польською мовою. І вдома з жінкою і дітьми теж. Коли я йо-му зауважив, що я ж українець і пра-вославний свяще-ник, він як почервоніє, як гаркне: «Ja z bolszewikami biłem się, żeby byla Polska dla Polaków, a nie dla Ukrainców!1» – Це він повторив слова Костки-Бернацького, що побудував Березу-Картузьку, – зауважив отець Іларій.
– Отож, як почали мене з парафії на парафію ганяти по всьому Поліссі, то я вже думав, що закінчиться в тій самій Березі-Картузькій. Але почалася війна з німцями, і панове Вессе з Косткою-Бернацьким зникли, аж за ними закуріло.
– Та поміняли шило на швайку, – сказав посумнілий отець Федір. – Більшовики обох моїх сусідів забрали. Отця Аполінарія і отця Павла. Від отця Аполінарія ще до війни лист був, десь біля Архангельська опинився. Може, й досі живий. А отця Павла разом з усіма при відступі у луцькій тюрмі розстріляли. Їх, кажуть, навіть не постріляли, а в камерах гранатами закидали. Хто дога-дався під нари заховатися, то залишився живий.
За столом запанувала мовчанка.
– То давайте вип’ємо за упокій душі наших мучеників, – сказав отець Іларій. – Хай Бог успокоїть їх, де нема ні печалі, ні сліз, ні зітхання, хай вони будуть для нас прикладом, якщо доведеться постраждати за віру хрис-тиянську.
– Ну, ти, старий, таке говориш, – не-вдоволено перебила його матушка Софія.
– Нам із тобою, Сонечко, вже нічого боятися, – сказав отець Іларій, – ми вже своє пожили. А от діти наші...
Він не договорив, і за столом знову запанувала мовчанка. Всі присутні, окрім, хіба, матушки Ірини, знали, що найстарші діти господарів, близнята Василь і Наталя, а також наймолодший син Євген були в УПА, Отож, і зараз щомиті важили життям, і новий прихід більшовиків нічого хорошого не обіцяв.
У матушки Софії заблищали сльози на очах, тому вона швидко звелася і пішла на кухню дати команду Катерині, що вже можна подавати солодке. Катерина свою справу знала добре – на кухні саме закипав важкий мідний самовар. Щоб не носитися з кухлями туди-сюди, довелося попросити отців Володимира і Леоніда, як наймолодших серед усіх присутніх чоловіків, вони занесли само-вар в їдальню і поставили на невеликий столик під вікном.
– Мамочко, мій улюблений мазурок із медом! – радо вигукнула матушка Олена, яка в рідному домі забула про те, що вона вже матушка, заміжня жінка, мати двох дітей, а знову відчувала себе Лялею, маленькою дівчинкою, загальною улю-бленицею.
– А що я ще могла спекти, коли цукру нема? – поскаржилася матушка Софія. – Оце останній цинамон витрусила. Десь ще б мала ваніль бути, але ніяк не згадаю, куди я її діла. Так сама від себе заховала, що тепер не знайду. А з чим я тоді буду паски пекти?
– Чи ж доведеться їх пекти? – сказав отець Федір. – Кажуть, більшовики як приходять, то всіх, хто був під німцями, вивозять у Сибір. Ніби Сталін сказав, що всі, хто залишився зустрічати німців, це «ізмєннікі родіни». А що вже вони будуть робити тут, на Західній Україні?
– Ну, що це ви, отче, все таке говорите? – розгнівалася матушка Софія.
Вона вже на кухні трохи поплакала за тими своїми дітьми, які відсутні, а тепер тим більше розчулено милувалася Лялечкою і Льодиком і думала, що вони таки гарна пара. Отець Леонід був вродливим брюнетом з великими ясно-зеленими очима, старший внучок кап-у-кап на нього схожий. А Ляля взяла від неї великі карі очі і пишне темне волосся, але зростом була значно вищою, це вже в батька. Після одруження вона не те щоб розповніла, а просто округлилася і мала вигляд щасливої жінки. «І що б то було Наталі вийти заміж, коли до неї сватався отой інженер? – подумала матушка Софія. – Мала б вона зараз дітей, була б удома. Ох, діти, діти, куди вас подіти? Як вас уберегти на цьому світі?»
– Отче Володимире, а що там від Полікарпа чути? – запитав отець Іларій. – Ніяких рекомендацій нема, як нам поводитися?
– Та мовчить консисторія. Я збирався в Луцьк поїхати, а оце вже й не знаю, що робити. Ще як там при совєтах буде, а тут перспектива німецької кулі цілком реальна.
Поговорили ще про те, про се, надворі вже добре стемніло, отець Федір зібрався від’їздити, отець Леонід теж заходився до від’їзду, але матушка Софія заперечила:
– Ну, чого вам на ніч їхати? І так ви в нас рідко буваєте, а я ж ще не мала часу на своїх онучків подивитися. Залишайтеся пере-ночувати. Лялечко, а ми завтра капусту будемо шат-кувати...
– О-о-о, тоді залишаємося, – категорично-весело сказала ма-тушка Олена. – З дитинства найбільше любила, коли шаткували капусту. Звичайно, діти найбільше люблять, коли варять варення і можна лизати піну, але я не була ласункою. Я воліла хрупати качанчики. Лишаємося, Льодю?
– Знаєш, Сонечко, – сказав отець Іларій, коли вже він по вечірній молитві простягнувся на ліжку, – отець Володимир мусив утікати з дому, бо німці хотіли його арештувати. То я запро-понував йому, щоб вони у нас залишилися. Бо куди йому з сім’єю діватися? А в нас же є порожні кімнати. Що ти на те скажеш?
– А я вже сказала, – матушка енергійно розчісувала своє темне, все ще пишне, хоч і переткане нитками сивини волосся. – Мені матушка Ірина відразу розказала, як вони тільки приїхали. Нехай живуть у хлоп’ячій кімнаті, там два ліжка, для дітей можна розкла-дачку поставити. А як хлопці приїдуть у гості, то в кімнаті дівчат спатимуть.
І матушка Софія посумніла, пригадавши час, коли дім був пере-повнений молодими голосами, піснями, сміхом, музикою, бо ж своїх четверо, і часто гостювали різні двоюрідні брати і сестри, колеги по навчанню, заходили сільські дівчата і хлопці, готували вистави, влаштовували співанки хору. А тепер ось стоять порожні кімнати, хоч і зберігається там усе так, як раніше, щоб у будь-яку мить діти могли повернутися і знайти все на своєму місці. Але коли вони повернуться?..
– Знаєш, Ірчику, отець Іларій запропонував, щоб ми у них залишилися, – сказав, у свою чергу, отець Володимир, коли вони вже лежали на одному ліжку, уклавши на друге «валетом» дітей. – Я подумав, що це буде найкраще. Спочатку я думав, що ми затримаємося на якомусь хуторі в лісі, але коли отак помір-кувати, то від німців там безпечніше не буде, а от як нарвуться польські або совєтські партизани, то щоб не було ще гірше. Вони до православного духовенства не дуже прихильні.
– Звичайно, я не проти, – сказала матушка Ірина, тут при-наймні можна бути спокійними відносно вошей і корости. Але чи це випадає?
– А чому ж не випадає? Дім тут, як бачиш, великий, кімнат багато. Правда, і сім’я чималенька, але ж ти сама вже знаєш: одна донька в них заміжня, отець Леонід має парафію у Вербному, це не дуже далеко звідси. Ну, а троє в УПА...
– А хто отой... ну, що його всі чомусь зовуть дядею?.. В нього що – руки немає?
– О-о, цього, мабуть, ніхто не знає: як справжнє ім’я того чоловіка. Так уже, ви-падково, мені довелося почути, що він був у Тютюнника під час зимового походу, був тяжко поранений, його залишили, мовляв, от-от помре, – а він вижив і так уже й залишився при батюшках Туржанських.
– А ота імператриця, що на мене так накинулася, коли я згадала Блока?
– Зовсім вона на тебе не накидалася. Просто запитала, звідки тобі відомо, що сказав Блок. Бачиш, імовірно, що вона з тим Блоком була особисто знайома. Бо Єлизавета Петрівна з якогось дуже знатного роду – не то кня-зівського, не то графського. Я подробиць не знаю, але начебто всіх її рідних чека розстріляла, а вона була дуже вродлива, аж комісар у неї закохався і врятував від розстрілу. Потім вона втекла з Петрограда, пробиралася на захід, але далі Польщі не потрапила.
– І вона з того часу в них живе?
– Здається, ні, за Польщі вона викладала французьку мову в гімназії. Але коли прийшли совєти, гімназію закрили, а її, якби вона залишилась у місті, могли б вивезти в Сибір, то Туржанські прихистили її в себе.
– Але ж їх теж могли вивезти разом з нею?
– Мабуть, могли, але вони про те не думали. Матушка Ірина знизала плечима.
– Дивні люди! Своїх дітей четверо, а вони ще кожного бездом-ного до себе приймають,
– Знаєш, то вже було в традиціях свя-щенницьких родів. По-перше, в сім’ї, як правило, було багато дітей. По-друге, всякі незаміжні родички, вдовиці, самотні старці при них тулилися. Церковні доми великі, може, власне, з огляду на те їх і будували великими. Ну, а шматок хліба, тарілка борщу чи кухоль молока завжди зна-ходились.
– Дивно... Просто тобі старосвітські батюшки і матушки.

* * *
Наступного дня матушка Софія постукала в двері кімнати, де колись росли і мужніли її сини.
– Матушко Ірино, ви тут собі роз-та-шовуйтеся, як удома, – сказала вона. – Може, вам для дітей розкладачку поставити?
Матушка Ірина відмовилася, пояснивши, що вони вже цілком зручно влаштувалися: діти на одному ліжку, а вони з чоловіком на другому.
– Ну, тоді я вам шафу звільню, щоб ви могли свій одяг роз-вісити, – і матушка Софія дістала з шафи вішалки з тими дивними костюмами, які вчора видивляла Інна. Вона і зараз подивилася на них, і матушка Софія, пе-рехопивши її зацікавлений погляд, пояснила: – Це костюми моїх синів, коли вони були в «Пласті». Самі розумієте: хлопці, їх завжди тягне до романтики. Там у глибині є порожні вішаки, якщо не вистачить, скажете, я ще пошукаю.
– Дякую, вистачить, я так поспішала і нер-вувалася, коли збирала речі, що й не знаю, взяла потрібне чи всяку дурницю, – матушка Ірина задумливо покрутила в руках порожні вішаки. – А чи можна попросити в вас желізко, щоб я відразу все випрасувала? Бо желізка я точно не брала, воно і важке, і, чого доброго, могло мені посуд потовкти.
– Звичайно, звичайно... Я зараз Катерині скажу, щоб наклала жару.
Не минуло й десяти хвилин, як матушка Ірина стояла біля накритого ковдрою стола і дбайливо прасувала чоловікові сорочки, свою білизну, дитячий одяг. Розвісивши верхній одяг на вішаки, вона склала білизну у відділення з полицями, полишивши дві вільними, щоб туди поставити посуд.
– Дивись, Інночко, – зраділа вона, – я таки захопила коробку для шиття! От добре, а то був би клопіт, якби довелося кожного разу позичати голку з ниткою.
А на кухні у цей час повним ходом ішло шаткування капусти. Дядя вносив мішком і висипав на підлогу качани капусти, які смачно пахли морозом. Катерина великим ножем обчищала капусту від брудних листків і розрізувала пополам. Матушка Олена, за-ховавши волосся під хустиною, шаткувала капусту на шатківниці, перекинутій через дерев’яну цеберку, яка для зручності стояла на ослоні. Коли цеберка наповнювалася до краю блідо-зеленими стружками, матушка Олена брала цеберку за вушка і висипала їх у велику діжку. При цьому матушка Софія, яка шкребла моркву, стри-вожено говорила:
– Лялечко, таж не піднімай такий тягар. Півцеберки нашаткуй і висипай. На що матушка Олена незмінно відповідала:
– Мамочко, та воно ж зовсім не важко.
Єлизавета Петрівна теж була на кухні, вже у скромнішій, хоч теж вишуканій сукні сірого кольору, пов’язана гаптованим фар-тушком і з такою ж хусточкою на голові. Вона перебирала журав-лину і нарізала тонкими скибками яблука.
– А ми з донькою не могли б вам допомогти? – запитала матушка Ірина, входячи з Інною на кухню.
– Ви вже попрасували? – матушка Софія ліктем відвела пасмо волосся, яке впало їй на обличчя. – Ну, то я знаю?.. Може, ви будете терти моркву?.. Катерино, де в нас терка з великими дірками? Ага, он на гвіздку... Беріть он ту миску, сідайте собі коло столу і тріть. Ну, а що тобі задати, дитино? – звернулася вона до Інни. – Хіба будеш їсти качани – ото й уся твоя робота.
«Дивна людина, – подумала Інна, – вона хоче, щоб я їла сиру капусту! Що я їй – коза, чи що?» Але в цей час матушка Олена простягнула Інні щось таке схоже на білу моркву. Інна нерішуче відкусила, на її подив, те «щось біле» виявилося досить смачним. Воно хрустіло на зубах, як морква, а на смак було, як редиска, тільки нітрохи не пекуче.
– Подобається? – засміялася матушка Олена. – Невже ти досі капустяних качанів не їла? Ну, то бери ніж і чисть собі сама. А ще якби ти почистила кілька штук і віднесла у мою кімнату, там Лаврик із дітьми грається. Тільки Ромчикові не давайте, він ще не розжує як слід.
Інна з’їла кілька качанчиків сама, потім почистила ще кілька і пішла до кімнати матушки Олени. Звідти чувся веселий дитячий вереск.
На порозі зупинилась і найперше за-цікавлено оглянула кімнату. Вона вже за-здалегідь чекала чогось незвичайного, бо в цьому домі все було незвичайне. В цій кімнаті, як і в тій, де тепер жили вони, стояли два нікельовані ліжка і шафа, але над ліжками висіли барвисті килими, такий же барвистий килим лежав посеред кім-нати (саме на ньому зараз гралися діти). А ще в цій кімнаті було багато вишивок: макатки на стінах, скатерть на невеликому столику, серветки на етажерці з книжками, завіски на вікнах теж були вишиті. Але найбільшу увагу Інни привернув столик, на якому стояло велике люстро. Дуже дивне люстро: ніби одне, а разом з тим ніби три. «Туалетний столик, – подумала Інна, – нарешті я побачила туалетний столик. Виявляється, ось він який».
– Інко, дивись, як я вмію! – закричав Данилко. Він поклав голівку на килим, ніжки мелькнули в повітрі, і ось уже Данияко, перекинувшись через голову, страшенно гордий собою, лежав на спині.
– І я!.. І я!.. – закричали двоє інших хлопчиків і почали і собі перекидатися. Один з них був такий, як Данилко, а другий був менший, десь років два, не більше, він просто перекочувався з одного боку на другий, але був дуже задоволений своїми витівка-ми і просто заходився від сміху. І ще тут був хлопець, десь такий, як вона сама, коротко пострижений, в полотняній сорочці і шта-нах. Судячи з усього, саме він і затіяв усі ці веселощі.
– Качанчики! – закричали всі весело і дружною юрбою кину-лись до Інни. Інна від розгублення забула, що котромусь із них не треба було давати. Але як ти тепер будеш віднімати той качан-чик, коли вони так із апетитом їх гризуть? У неї залишився ще один, і вона ніяково простягнула його тому не-знайомому хлопцеві:
– На.
Хлопець теж зніяковів, але взяв качанчик, хоча не став його відразу їсти, а крутив у пальцях.
– Ти хто? – запитала Інна.
Хлопець трохи помовчав, прокашлявся, і все ж коли він загово-рив, голос його був хрипкий.
– Я Лаврик.
Інна насмішкувато хмикнула:
– Я не питаю, як тебе зовуть. Я питаю: ти хто? Хлопець ще більше зніяковів, не знаючи, що відповісти цій дівчинці, яка насмішкувато дивилась на нього сіро-синіми очима, високо звівши тонкі світлі брови.
– Ну, хлопець, – буркнув він.
– Таж бачу, що не дівчина, – вже відверто глузувала Інна. – От я донька благочинного. А ти хто?
– А я ніхто! – сердито відрізав хлопець. – Просто Лаврик, і все. Інна стенула плечима і підійшла до туалетного столика, бо на столику стояли різні баночки, фігурні пляшечки, шкатулка, обкладена маленькими черепашками. Інні дуже хотілося все це детальніше роз-глянути, особливо шкатулку, на якій були викладені з черепашок кремово-рожеві трояндочки. Та й в люстро, де тебе відразу три, дуже цікаво було подивитися. Якби Інна була тут сама, вона так би й зробила, але цей Лаврик... Хоч він ніби і не ди-вився на неї і грався з малюками, але Інна відчувала, що він таки слідкує за кожним її рухом. Тому вона високо підвела голову, сказала: «Данилку, ти ж тут не пустуй», – і повернулася на кухню. Там продовжувалося шаткування капусти. Матушка Олена дере-в’яним товкачем притовкувала капусту в діжці, матушка Софія сипала туди терту моркву і ще якісь темні зернята.
– Це вже як хто любить, – говорила матушка Софія. – Я роблю одну діжку з кмином і одну без кмину. Це як огірки: я завжди кладу чорну смородину, а матушка Клементина з Рудного каже, що їй чорна смородина забиває на-туральний запах огірків.
– Донечко, там Данилко не плаче? – запитала матушка Ірина.
– Сміється, – лаконічно відповіла Інна.
Вона почистила собі ще кілька качанчиків і пішла в бібліотеку, де в неї лишилася не-дочитаною п’єса про хлопчика і дівчинку, які шукали синю птицю. Вона читала, гризла качанчики, але в її уяві все чомусь крутився отой Лаврик. Аж вона на себе розсерди-лася; було б про кого думати! На ньому одяг із такого грубого полотна, в яке одягаються лише мужики. Ну, хто він такий? Якийсь сільський хлопчик, якого покликали, щоб бавив дітей. А ще й ім’я яке – Лаврик! Хіба таке ім’я є? Може, він Лаврентій?
Вона пригадала, що вчора на столі бачила церковний календар, тож підійшла, довго гортала, переглядала, нарешті під числом «18 серпня» знайшла запис: «Флора і Лавра мч». Від цього їй стало чомусь дуже прикро, наче те, що є таке ім’я – Лавр, у чомусь при-нижувало її саму. Зрештою, знову по-вернулась до п’єси, зачи-талася і забула про все.


* * *
З самого ранку стояла така погода, що, як казав отець Іларій, «добрий господар собаку надвір не вижене». Отож, люди, тим більше, сиділи вдома і лише поглядали, як низько, ніби чіпляючись за верхівки дерев, повзуть сірі, аж чорні хмари, і з них сиплються вперемішку то дощ, то крупа, а ще час від часу зривається вітер і починає крутитися сам довкола себе. Але худобу голодною не зоставиш, отож, по обіді дядя вийшов закласти сіна в ясла коровам та й коней погодувати. Коли повертався додому, у двір зайшла жінка. Така собі звичайна сільська жінка, невисокого зросту, в свиті і постолах, з коричневою хусткою на голові. Підійшовши до дяді, вона кинула швидкий погляд на його лівий рукав, заправлений під пояс, щоб не заважав при роботі, і тихо привіталася. Тільки вітання було якесь дивне:
– А малина цей рік не вродила, – сказала вона.
– Та й ожина також, – відповів дядя, нітрохи не дивуючись, і подивився на зовсім юне обличчя, дуже рум’яне не то від холод-ного вітру, не то просто від молодості.
– Маю для вас грипс1.
– Для мене чи для передачі?
– Для передачі.
– То так і говори. Підемо додому.
– Не можу. Я дуже спішуся. І так довго чекала, поки вийдете з дому.
– А якби я не вийшов? І не будеш ти мені серед двору передавати. А якщо хтось з-за рогу стежить?
І дядя пішов додому, а дівчині не залишалося нічого іншого, як піти за ним. У сінях вони на мить затрималися, дівчина дістала з-за хустки маленьку паперову кульку. Хустку було пов’язано так, що якби їй навіть викрутили відразу обидві руки, то дівчина могла б губами схопити ту кульку і проковтнути, заки їй би пере-шкодили. Дядя взяв кульку і водночас одчинив двері на кухню.
– Катерино, – сказав він, – дайте дівчині чого-небудь гарячого поїсти. Вона здалеку йде і має довгу дорогу.
Дощ із крупою так і не стихли до самого вечора. Коли надворі було вже темно, хоч в око стрель, з дому знову вийшов дядя. Він пройшов у дальній куток подвір’я, де між кущами бузини стояв нужник. Було дуже темно і дуже тихо, якщо не брати до уваги свист вітру і шелест дощу. Можна було закластися, що всі нор-мальні люди сидять по домівках. І все ж дядя відчинив, а потім зачинив двері виходка, потім нечутно завернув за нього і підійшов до огорожі. Відразу за огорожею, але вже по ту сторону, з боку вулиці, ріс старий в’яз. Дядя провів рукою по його стовбуру, поки шматок кори зрушився з місця, відкривши невелике дупло. Дядя вклав туди отриманий грипс, вернув назад шматок кори, знову стукнув дверима виходка і повернувся додому. Про дівчину, яка передала йому той грипс, він зовсім не думав. Може, вона вже повернулася додому, залізла на піч і відігрівається, може, десь забралася в копицю сіна, може, взагалі долає свій шлях, який знає настільки, що могла б його пройти із за-в’язаними очима. Дядя нічого про неї не знав, отож, і не думав. Бо скільки їх було, таких дівчат, що вдень і вночі йшли лише їм відомими шляхами.

* * *
Минуло тижнів два. Життя у великому домі йшло в своєму звичайному ритмі. Першими вставали Катерина і дядя, порали худобу, носили воду, дядя рубав дрова. Незважаючи на від-сутність руки, дядя вправлявся з усякою роботою по господарству, навіть рубав дрова, ото лише пиляти йому допомагали отець Іларій або Лаврик. Але тепер цю роботу взяв на себе отець Володимир. Воно було й до речі, бо людей прибуло, треба було опалювати зайву кімнату, треба більше готувати їсти, та й узагалі – іде до зими, треба більше топити в грубах. Потім отець Володимир визвався відвезти зерно до млина і повернувся звідти такий припорошений мукою, що Інна засміялася: «Тату, ти схожий на Діда Мороза!» – «Схозий на Діда Молоза», – повторив за нею Данилко, хоча навряд чи він бачив у своєму короткому житті Діда Мороза бодай на малюнку. Але зараз він завів звичку повторювати за дорослими все, що вони казали. «Тисячу разів тобі говорила: клади речі на своє місце», – робила мама зауваження Інні, і Данилко за нею:«Тисяцу лазів тобі говолила». З тим Данилком взагалі було сміху. Щось одного дня він роз-капризувався, все марудив і марудив, аж виведена з терпіння мама гримнула: «Ти ще довго будеш мені нерви псувати? Ось зараз дам доброго кляпса!» Данилко схаменувся, що вже перебрав міру, і треба якось рятуватися. У нього рясно полилися сльози, і крізь плач він докірливо сказав: «Ага, а я на-ївся силої капусти, а ти на мене клицис». Очевидно, йому пригада-лося, як вони гризли качанчики, але чому сира капуста мала бути виправданням, ніхто так і не зрозумів. Коли за обідом матушка Ірина розказала цю пригоду, всі дуже сміялися, і з того часу у великому домі з’явилася нова поговірка. Якщо на когось нападав поганий настрій, то йому добродушно-жартівливо говорили:«Що? Наївся сирої капусти?»
Інна цілі дні проводила в кімнаті, де стояли шафи з книжками. Там, виявляється, були не лише російські книжки з твердими знаками на кінці кожного слова (мама пояснила їй, що колись, ще за царя, в Росії так писали, але це нічого не означає, на них просто не треба звертати уваги), там були ще й дуже цікаві книжки польською мовою, яку Інна теж знала. Нарешті, вона знайшла й українські книжки. Переглядала одну за одною. «Царівна» Ольги Кобилянської, «Повісті» Івана Левицького (дуже стара книжка, видана ще в 1874 році), «Під тихий вечір» Богдана Лепкого. Але найбільше їй спо-добалися великі товсті підшивки, в яких було зібрано за цілий рік російський журнал «Нива». Там були дуже цікаві малюнки: якісь чудні ангели, леви, птиці, майже в кожному номері була жінка з довгим, до підлоги, волоссям, а поруч було написано, що коли ви хочете мати таке волосся, то треба його полоскати чудодійним еліксиром. Але найбільше Інні подобалися великі, на цілу сторінку, малюнки. Це були портрети вродливих жінок, грайливі кошенята, а на одному було зображено море, хвилі якого розбивалися об скелі, а на скелі стояв чоловік зі схре-щеними на грудях руками і поглядом, спрямованим кудись у далину. Чоловік був дуже маленький, можливо, тому, що море було таке широке, а скелі такі високі. «Наполеонъ на островѕ Св. Елены», – повідомляв підпис під малюнком.
– Мамо, а хто такий Наполеон? – запитала Інна. Матушка Ірина, яка сиділа біля вікна, штопаючи панчохи, пере-вела погляд на доньку, усміхнулась їй і сказала:
– Це був такий імператор у Франції. Він був геніальний полко-водець і підкорив мало не всю Європу.
– А чому тепер вся Європа не належить Франції?
– Тому що всі європейські королі об’єднались і в битві під Ватерлоо розбили війська Наполеона. А його самого заслали на невеликий острів в Атлантичному океані.
– Острів Святої Єлени?
– Так.
Інна пригадала собі малюнок, трохи поміркувала над почутим і задумливо сказала:
– Мабуть, та матушка, що приїздила на свято... ну, котра донька матушки Софії, – мабуть, вона пишається тим, що у неї таке ім’я. В честь острова, де був Наполеон.
– Ну, не думаю, що матушку Олену назвали в честь острова. Її назвали в честь святої Олени, як і сам острів. А матушка Олена, може, взагалі нічого про Наполеона не знає.
Хоч Інна звикла приймати кожне слово батьків, як істину в останній інстанції, але тут вона вперше в житті в душі не погоди-лася з мамою. Як могла матушка Олена нічого не знати про Напо-леона, коли вона виросла в цьому домі, де є ціла кімната книжок, і в одній з них є такий чудовий малюнок. Потім Інна натрапила на книжку українських віршів. «Акорди. Ан-тольогія української лірики від смерти Шевченка», – прочитала вона. І так захопилася тією книжкою, що перечитувала без кінця і скоро мало не половину віршів знала напам’ять. Ходила гуляти в сад або сиділа в тій кімнаті і шептала про себе: «В понеділок хлопчика люди поховали; Їм воно чуже було, так не сумували». Або: «Осьвічує місяць високі руїни, А Сойм шепотить між горами: «Гей, де ви? Вставайте, батьки України, Сумує будинок за вами!»
Найбільш незручно в цьому домі почувалася матушка Ірина. Незручно у кімнаті, яку вона намагалася переробити на свій лад. Зняла фіранки і покривала з ліжок, довго роз-мірковувала, чи це не буде нечемністю – віддати їх матушці Софії? Зрештою, обережно склала і заховала на найвищу полицю у шафі, а ліжка застелила своїми мар-селевими капами. Хотіла прибрати й ті хутра, що лежали на підлозі, але не знала, куди їх заховати, та й Данилко охоче грався на них. Міг биту годину тихенько сидіти, розчісувати хутро пальчиками.
Незручно почувала себе матушка Ірина і за порогом кімнати. Кожен у великому домі мав своє місце, знав свою роботу, а вона якось лишалась осторонь. Ну, виходила на кухню і питала напру-женим голосом: «Матушко Софіє, може, вам щось допомогти?» Навіть якщо матушка Софія про-понувала поліпити вареники чи витерти посуд, все одно в матушки Ірини залишалося враження, що її пропозиції сприймаються так, як вона сама сприймала про-позиції своєї доньки в чомусь їй допомогти. Мовляв, швидше все зробилося б, якби ти до цього не втручалася, але що поробиш – треба дитину потроху привчати. Зрештою, вона справді багато чого не вміла. Так, одного разу висловила здивування, як це у матушки Софії каструлі не закопчені.
– Я щодня стільки тратила часу на те, щоб їх піском та попелом відтирати. Вже, було, й фаєрки з плити не знімаю, хоч від того довше вариться, а каструлі все одно в сажі.
– А треба дно глиною помазати, – порадила матушка Софія, – потім глина змивається і сажа разом з нею.
Одного разу матушка Ірина попросила гарячої води.
– Вам багато треба? – запитала матушка Софія. – Ну, то треба, хай Катерина зігріє в баняку, плита саме топиться.
Плита, зрештою, топилася майже без-перервно, тож Катерина поставила на неї великий чорний баняк, вилила туди чи не ціле відро води, а коли над баняком почали снуватися блакитні пасемця пари, обхопила його якоюсь закопченою шматою і винесла в умивальню. Коли через якусь часину матушка Софія заглянула туди, то побачила матушку Ірину, яка схилилась над мідницею і прала простирадла, натираючи їх крихітним шматочком мила.
– Матушко, та що ж ви робите? – сплеснула долонями матушка Софія. – Та то ж домашнє полотно, хіба його отак руками віді-треш? Та й як вам мила не жаль? Це ж на нинішні часи дорогоцін-ність. Ото облиште, з неділі влаштуємо велике прання, то позолимо, потім Катерина піде до річки, добре виб’є прачем, то з того щось буде.
І матушка Софія так рішуче відтіснила матушку Ірину від мідни-ці, що тій не лишалося нічого іншого, як витерти руки і відвернути рукави, що вона зробила не дуже охоче. У свою кімнату вона повернулася з відчуттям упо-корення і навіть трохи поплакала від образи. А через тиждень з цікавістю дивилася, як то золиться полотняна білизна: добре замочена, щільно вкладається в дерев’яне жлукто, зверху кладеться торбинка з попелом і потім усе залива-ється окропом, який поволі просочується донизу. Потім Катерина склала все у великий лозовий кошик і пішла до річки, а коли по-вернулася, то всі вони – жінки великого дому – розвішували білизну на натягнутих у дворі шнурах. На холодному вітрі пальці в матушки Ірини закоцюбли, але вона зціпила зуби, думаючи, як же ця сердита Катерина мочила свої руки в ріці, яка от-от замерзне. По-вернувшись у свою кімнату, матушка Ірина знову плакала від зашпорів, які зайшли в пальці.
А третій раз плакала матушка Ірина, коли довго сиділа над про-топтаними шкарпетками отця Володимира, старанно, – нитка догори, нитка під спід, – їх церувала, а коли постукала зворотним боком ножиць, щоб нитки щільно прилягли одна до одної, то вони, навпаки, розлізлися, і вся робота пішла нанівець.
Звичайно, вона не вийшла з кімнати, поки сльози не висохли до решти, але матушка Софія своїм пильним зором додивилася, що не все в порядку.
– Що трапилося, матушко Ірино? – запитала вона. – Чогось ви бліді? Може, нездужаєте?
І сказала це таким приязним тоном, що матушка Ірина, яка дуже не любила скаржитися, розповіла про свою прикрість. Бо шкарпеток залишилося дуже мало, всі вони вже були поцеровані, а далі що робити?
– А ви онучі зробіть, – порадила матушка Софія. – Мої чоло-віки вже віддавна ко-ристуються онучами, бо де ж би я на них шкарпеток напаслася? Ті, що лишилися, бережемо на літо і то до святкового взуття. Підождіть, у мене є підходящий шматок полотна, то я вам відкраю.
Матушка Софія не лише відкраяла шматок полотна, але й по-різала його на менші шматки, саме такі, якими мають бути онучі. А ще

(Автобіографічний роман)

Частина перша

ВОЛЯ

Уже давно десь із двадцять років тому я звернула на це увагу, а почалося воно ж ще раніше, – мені сняться лише чотири сни. Щось інше дуже рідко, а все лише ці чотири сни в різних варіантах.
Перший: я запізнююсь на поїзд. То бігаю по якійсь невідомій станції в пошуках каси, де продаються квитки, чи шукаю платформи, з якої ведеться посадка, і все не можу знайти; або забула годину від’їзду і тепер біжу на станцію; або відстала в дорозі і, не чуючи під собою ніг, доганяю поїзд.
У житті такого зі мною ще ні разу не траплялося.
Другий сон: якийсь багатоповерховий будинок і мені треба піднятися нагору або, навпаки, спуститися, але сходів нема, до-водиться пробиратись по якихось вузеньких жердинах, протискува-тися у щілини. Серце стискує страх: ось зараз зірвусь і впаду або застрягну в щілині.
Насправді я в такому будинку ніколи не була.
А то ще сниться війна. Інколи звичайна, яких наша плане-та пережила вже тисячі, а іноді й космічна: дивлюся на небо і бачу якісь дивні літальні апарати. І я знаю, що це летять кос-мічні кораблі з якимись істотами, і вже наперед відомо, що вони мають за мету знищити Землю. Або просто війна, якийсь на-товп, і я в тому натовпі, і нас ось-ось мають розстріляти.
Війну я пам’ятаю добре, але в тих місцях, де ми жили під час війни (це було в Рівненській області), нічого такого страш-ного не було. І зайняли німці містечко Дібровицю без бою, і за-лишили село Городець, де ми вже на той час жили, без бою, ото тільки потім ночами літали бомбити залізничну лінію Сарни-Ко-вель, а ми жили в кількох кілометрах від неї та ще й за нашим городом текла вузенька річечка точно в тому напрямку, що й заліз-ниця. Ніяк ми не могли второпати, чого це німці так повадилися щоночі бомбити наші городи понад річкою. Напевно в темряві пілоти літаків плутали блиск поверхні ріки з залізничною колією і скидали бомби на нас. І тому досі не можу чути без остраху гудіння літаків у небі. Але щоб я бодай бачила вбитих людей – цього не було.
А найбільше не люблю, коли мені сниться, що я потрапила в табір. Отой самий, що зараз вживається з прикипілим до нього прикметником «сталінський» та ще у множині – «сталінські табори». Такий розпач тоді сповнює душу: ну як я могла допустити таке, як я могла зробити щось, за що мене посадили! Он і останнього разу, кілька днів тому: все довкола бачиться якось невиразно, а почуття відчаю таке ж різке. «Слухайте, – кричу я людям, які мене оточу-ють, – слухайте, ви мені снитеся, чи це правда?» Обличчя теж не-виразні, якісь безликі обличчя, а проте ясно бачу, як вони глуз-ливо сміються. «Ну, все, – думаю, – коли сміються, значить, прав-да». І прокидаюсь.
Звідки цей сон?
Жило собі на світі таке зелене і наївне, аж дурне дівча. Виховане на старих романах і класичній поезії, сповнене якихось туманних мрій і абсолютно не пристосоване до життя. Найбільше воно любило ходити в ліс, там блукати, уявляти себе Мавкою, зітха-ти за Лукашем (правда, його звали інакше). Ну, і, звичайно, про-бувало складати вірші, які нізащо на світі нікому б не показало. Але коли ти живеш в гуртожитку, де в кімнатах до десяти чоловік, то хіба там можуть бути якісь таємниці? Навіть коли ти ці клап-тику паперу з віршами ховаєш в свою фанерну валізку, все одно їх не читає лише той, хто не хоче. Всі знають, в кого ти закохана, всі знають, що ти пишеш вірші.
І раптом...
Одного березневого ранку вулицею йшли кілька молодесеньких дівчат і їх перепинила якась жінка. «Дівчино, – звернулась вона до однієї, отієї найнаївнішої, найдурнішої, – можна вас на хви-линку?» – Слухаю вас, – дещо здивовано відповіла та. «Ви вчора були в магазині біля базару?» – Була. – «Ви стояли в черзі за мною і витягнули в мене гаманець. Віддайте!» – Ви що? – остаточно розгубилась ота наївна і злякано озирнулась на подруг, чи вони чують цю розмову. – Не брала я вашого гаманця! – «Ні, взяли! Товаришу міліціонере, – а міліціонер вже тут напо-хваті, – арештуйте цю особу, вона в мене гаманець вкрала!»
– Ну й дурна, – просвітила мене через кілька місяців моя нова подруга, коли я вже потрапила в той табір, що «сталінський» і намагалась пояснити їй трагедію, яка зі мною трапилася, випад-ком: мовляв, випадково якась жінка подумала, що це я в неї витягнула гаманця. – Ніякого випадку не було. І ніхто в неї ніякого гаманця не крав. Це все було підстроєно, щоб була причина тебе затримати.
І це ще я залишалась такою дурною після кількох місяців слідства, після того, як дізналася, що за мною вже два роки велося стеження, навіть прізвище свого «ангела-охоронця» дізнала-ся: Москальов. Правда, бачити мені його так і не довелося, але чомусь здалося, що він має бути рудий і веснянкуватий. І як же, виходить, стежили, коли навіть знали, де і коли ти в який мага-зин заходиш. Зрештою, цей свій останній похід я дуже ясно пам’ятаю і зараз, хоча минуло вже майже півстоліття. Зайшла я, постояла кілька хвилин: з одного боку, страшенно кортіло купити цукерок, але, з другого, до стипендії залишалося ще кілька днів, а грошей в мене було лише на те, щоб раз у день поїсти в нашій студентсь-кій їдальні. Сказав би хто мені, що вже завтра буду на держав-ному утриманні, купила б я на ті всі гроші цукерок і мала б по-тім що згадувати. Але отой, що слідкував за мною в магазині, промовчав, як мовчать всі ангели-охоронці (і для чого їх Бог до людей приставляє, коли вони все одно не здатні оберегти?). Так що я зітхнула, повернулась і вийшла. Чи стояла я в черзі за тією жінкою? Хіба запам’ятаєш кожного, за ким стаєш у чергу? Тим більше, як же я могла запам’ятати її обличчя, якщо я стояла за нею? І вже зовсім дивно, як вона наступного дня на вулиці могла впізнати людину, яка напередодні стояла в неї за спиною? Але це тепер я вже така мудра, а тоді ж, повторюю, я була далеко не такою.

* * *
До цієї повісті я йшла дуже довго. Перші задуми в мене виникли років тридцять тому, коли я почала всерйоз писати щось прозою і мені те «щось» почали друкувати. Отоді й спало мені на думку написати невелику, дуже сентиментальну повість з дещо задов-гою назвою «Повість про перше кохання, якого не було». Дія повіс-ті відбувалася в таборі, головною героїнею була молодесенька дів-чина, яка туди потрапила, а головним героєм – тільки трішки стар-ший хлопець, який у тому таборі був наглядачем. Спочатку вони ди-вляться один на одного вороже, потім з деяким зацікавленням і здивуванням, які переходять в складніше почуття, а потім... А потім відповідні органи дізнаються про це, – хоч там ще не було про що дізнаватися, – і його забирають із зони, переводять на іншу роботу. От і вся історія.
Але то вже була друга половина 60-х років, таку повість ме-ні в жодному разі не опублікували б, а я тоді заробляла на шматок хліба роботою, яка не мала нічого спільного з літературою, вчи-лась заочно в московському вузі, виховувала сина, сама робила всю домашню роботу, та ще й треба було читати, що пишуть твої колеги, – словом, для писання залишалося дуже мало часу. Тому вже з тих задумів, які в мене були, я мусила передусім вибирати такі, які можна було б опублікувати.
Але ідею я не забувала, і вдруге вона повернулась до мене в середині 80-х років. Тепер в цієї повісті мав бути заголовок «Зошит в обкладинці кольору надії», а композиція дещо складні-ша. Ніби я, автор, знайшла серед макулатури товстий списаний зошит, який привернув мою увагу яскраво-зеленою обкладинкою (як відомо, зелений колір вважається символом надії). І виявляється, що цей зошит – то рукопис повісті якоїсь невідомої жінки. Навіть не просто повість, бо там мали чергуватися художні сцени з роз-думами тієї жінки, яка вагалась, чи зможе вона все зобразити, як слід, і з моїми зауваженнями і роздумами як читача. І хоч на той час я вже давно закінчила інститут, і син мій вже виріс, і навіть я вже змогла перейти на так званий творчий хліб, але далі двох сторінок справа не пішла. Мені не раз доводилося чути поради людей, далеких від літературної праці: «Ну, як це нема часу на пи-сання? На те, щоб написати одну сторінку, щодня можна півгодинки увірвати. А за рік вийде ціла солідна книжка в триста шістдесят сторінок». Та ні, не вийде книжка з окремих сторінок, написаних щодня! Не знаю, як це в інших письменників, а мені півгодини треба лише для того, щоб зосередитись і почати писати. Потім ще десь приблизно три години я пишу, а тоді ще яких-небудь півгодини треба, щоб довести до кінця епізод. Бо коли ти наступного дня сядеш писати, в тебе вже можуть бути зовсім інші думки, ти можеш забу-ти, що хотіла сказати напередодні, нарешті, скорше всього, в те-бе буде зовсім інший настрій, а це неминуче позначиться на тому, що і як ти пишеш. Ну, як би виглядала музична п’єса, розпочата, скажімо, в до-мажорі, а десь в половині такту переведена в який-небудь сі-мінор? Професійний музикант це відразу б помітив, а рядовий слухач, може, і не зрозумів би, в чому річ, але прос-то відчув би: щось воно не так. Отож, я можу сісти писати лише тоді, коли знаю, що в мене є близько чотирьох годин вільного часу. Більше того, я мушу бути певна, що такі чотири години будуть в мене і завтра, і післязавтра, бо не можу повертатися до почато-го після великої перерви. Можливо, я помиляюся, але мені здаєть-ся, що за той час я підросла, порозумнішала, мені те написане здається примітивним і нецікавим. Через те я й не переписую сво-їх старих речей, мені це нецікаво робити, – такими примітивними видаються не лише форма, а й думки. Ні, писати я мушу «за одним присідом», тому майже всі мої повісті, – зрештою, всі вони неве-ликі за обсягом, – написані або під час відпустки, яку я прово-дила вдома, або під час перебування в лікарні.
Зрештою, повертаюсь до моєї повісті. Не пам’ятаю, що мені завадило дописати її до кінця. Адже почалася перебудова, з’явили-ся «Діти Арбату» Рибакова, а за ними наче міх прорвало: так і посипалися і повісті, і вірші, і оповідання, а найбільше спогади. Спогади репресованих, їхніх родичів, їхніх знайомих, – це було пер-ше, що мене стримувало. Дуже не люблю бути в натовпі. Коли всі біжать в одному напрямку, я, може, й не кинуся бігти в протилеж-ному, але постараюся триматися осторонь. Коли всі щось одностай-но кричать, я краще промовчу. А вже коли всі одностайно на когось нападають, хай це буде тисячу разів справедливо, мені хочеться взяти його під захист. Отож, коли всі, один поперед одного, поча-ли розповідати про пережиті страждання, виливати той біль, який тамувався не роками – десятиліттями, мій норовистий характер не дозволив мені вплітати і свій голос в той хор, вимагати і для себе уваги. Тим більше, що нічого такого страшного я не бачила. Мене не били, не катували, не знущались, не тримали в темних підвалах. Мене годували краще, ніж я їла на волі, і систематич-но водили в лазню, чого я собі на волі не могла дозволити. І зо-ни, в яких мені доводилося жити, були майже такі, як території сучасних піонерських таборів. І наглядачі та всяке інше начальст-во були люди як люди: ні над ким не знущались, нікого не били, ну, вимовляли оте сакраментальне: «Шаг вправо, шаг влево считается побегом, стреляют без предупреждения», – але не доводилося мені бути свідком того, щоб ця формула проводилася в життя. Отож, мені просто соромно було брати участь в розмові людей, які пережили і перебачили незрівнянно більше, ніж я.
Але час минав, і я помітила тенденцію, яка мене насторожи-ла. Я спробувала про це сказати в рецензії на нові оповідання А. Дімарова, але, мабуть, сказала не досить чітко, бо дочекалася обу-реної репліки і звинувачення в тому, що я... захищаю сталінізм. Та ні ж, ні і ще раз ні! Мене просто насторожує тенденція концент-рувати увагу на тих фізичних і душевних тортурах, яким піддавались жертви сталінізму і робити винними в цьому окремих слідчих чи на-глядачів, які це чинили. Бо ж виходить, що вина, – бодай якась її частина, – переноситься з системи на рядових працівників цієї системи. Бо виходить, що якби ці рядові працівники були порядними людьми, не фабрикували процеси, не вибивали фальшиві свідчення, не знущалися над людьми, то й при існуючій системі могли б бути правда і справедливість.
Не могли вони бути! Ніяк не могли! Бо то була система, при якій підлість була возведена в ранг державної заслуги, коли маси людей були доведені до того, що чорне вважали білим, коли життя людини втратило будь-яку цінність, бо найбільшою доблестю вважа-лося без хвилини вагання віддати своє життя за ідею комунізму, а отже, тим більше, чого було вагатися, коли йшлося про життя люди-ни, яку назвали ворогом. Це найстрашніший спадок сталінізму, який ми ще довго і тяжко будемо виполювати з наших душ: жорстокість, обезцінення людського життя, нетерпимість до кожного, хто посміє хоч в чомусь бути не такий, як ми. І коли я зараз чую непримиренні заклики судити тих, хто винен в репресіях, я думаю: кого судити? Мертвих? Може, ще й могили їх розкопати і кістки повісити на ши-беницях? Робили вже таке в ті часи, які ми тепер називаємо похму-рим середньовіччям. Тих, хто ще живий? Для чого, який в цьому сенс? Щоб інші боялися? То в чому ж тоді ми відрізняємося від них, якщо всі свої надії покладаємо на страх? От, мовляв, налякаємо потенційних дик-таторів і тоді всі будемо жити мирно і щасливо. Але кого ж кон-кретно будемо судити? Тих, що віддавали накази? А ті, що їх вико-нували, хіба вони невинні? Адже ж бачили, що чинять неправедне діло, чому ж не відмовились? Бо своє життя дорожче? Але це не ви-правдання. А оті сотні тисяч, які ходили по вулицях міст з плака-тами «Смерть собакам-предателям!» – вони хіба не винні? Ах, вони не знали, що всі звинувачення сфабриковані? Тим більше, якщо не знали суті справи, то чого вимагали смерті? Їх змушували? Змуси-ти можна одного, п’ять, десять, але як можна змусити сотні тисяч, якби вони самі цього не схотіли? В одній театральній виставі був такий епізод. На сцену виходив чоловік, розводив руками і розгуб-лено говорив: «Що я можу один зробити?» Потім виходив другий і говорив те саме, далі третій, четвертий, і ось уже вся сцена була заповнена людьми, які в унісон повторювали: «Що я можу один зро-бити?» Боюсь, що коли зараз починати судити, то навіть декого з тих, хто став жертвою репресій, довелося б ще раз судити, наприклад, за неправдиві свідчення (те, що вони здобуті обманом або насильством, може бути пом’якшувальною обставиною, але не виправдан-ням). Винні всі. Хтось фабрикував справу, хтось виконував присуд, хтось доносив, хтось не заступився, а хтось ще раніше воював за цю систему, будував її, захищав її. Система змогла стати саме та-кою, бо люди були саме такі, – це найголовніше, що ми повинні усвідомити. І якщо ми хочемо, щоб минуле не повторилося, ми повинні не допустити, щоб людськими душами, – і нашими теж, – оволодів темний дух сліпої покори, нетерпимості до інакомислячих, непошана до людського життя.
Розумію, для нас усіх було б значно комфортніше, якби ми зна-йшли конкретних винуватців, покарали їх і далі жили б зі спокій-ною совістю. Мене навіть можуть звинуватити в тому, що я, розкла-даючи вину на всіх, тим самим захищаю справжніх злочинців. Але я переконана, – і ніхто мене не переконає в протилежному, – що по-ки ми всі не усвідомимо спільну вину за те, що було, не може бу-ти гарантії, що воно не повториться. Як це не парадоксально, страх міг стримувати людей від боротьби зі злом, але ніколи не стриму-вав від зла. Ще не встигли охолонути останки розтерзаного натов-пом Лжедимитрія I, як уже на зміну йому з’явився Лжедимитрій II.
І тепер я зрозуміла, що повинна написати. Бо я не бачила всіх тих жахів, до яких ви вже звикли, читаючи інших авторів, але все одно, все, що було зі мною, – це страшно. Якщо мені вдасться вас в цьому переконати, значить, моя праця не була марною. Я буду писати правду, правду і саму лише правду. От лише... Я не буду називати справжніх імен деяких людей. По-перше, чимало імен я вже просто забула, а воно буде якось несправедливо: одних людей нази-вати справжніми іменами, а інших – вигаданими. Взагалі, читаючи за-раз спогади різних авторів, я не раз дивуюся: і як оті автори так точно пам’ятають не лише імена своїх товаришів по нещастю, а й довгі розмови, які велися ще в 30-х роках (ну, взяти хоча б Лева Розгона), і навіть номери таборів чи щось подібне? Коли я намага-юся згадати все, що було зі мною, то виходить щось схоже на фото-плівку з засвіченими кадрами: одну сцену бачу так, наче це щойно було зі мною, в усіх деталях, а потім йде темний проміжок, і зно-ву чіткий кадр. Буду розповідати так, як пам’ятаю, відверто при-знаючись, коли щось забула. Але друга, – і найголовніша, – причи-на, чому я не хочу називати імен: я не хочу нікому робити ніякого зла. Навіть тим, хто мені свого часу робив зло. Тим більше не хотіла б зробити зла ненароком.
Правда, тут я потрапила в складну ситуацію: є у моєму житті один епізод, який ніяк не можна обминути, бо він дуже багато важить в усьому, що зі мною було. Але якщо я уточню, де це було зі мною, то не так складно буде встановити, про кого я веду мову. Ну, може, не тепер, але через якийсь час котрийсь з літературознавців, що спеціалізується по третьорядних літера-торах, пориється в архівах і опублікує список імен, а я не хо-чу, щоб про це знали навіть онуки чи правнуки тих людей. Не хочу та й годі, бо ці люди теж були жертвою системи. Які люди? Молодесенькі дівчатка, які щойно з-під маминого крила, у яких попереду ще перше кохання, і перші випробування, і все життя. Ах, юність! Прекрасна юність, символ чистоти, незайманості, правдивості, щирості! Це дорослі бувають жорстокими, це вони вміють брехати, це вони здатні на підлість – таке життя, воно більше вчить злому, ніж доброму. Але юність?! Це горді мрії, це чиста віра, це широко розплющені очі, в яких не сховається брехня.
Нас було тридцять дівчат, – одна з п’яти (чи чотирьох?) груп на курсі. Всі однакові – не дуже шикарно одягнені, найча-стіше голодні, кожна зі своїми секретами, всі з одним клопотом: як би витягнути на стипендію (тоді стипендію отримували всі, хто складе за семестр екзамени без трійок). Межи мною і всіма останніми була лише одна різниця: я не була комсомолкою. Коли приходила класний керівник і говорила: «Зараз ми проведемо ком-сомольські збори», – я вже знала, що мені треба встати і вийти.
Так от, усі ті юні, ніжні, чисті дівчатка, – усі, без винятку, бо ж про це говорилося не з кожною зокрема, а на ком-сомольських зборах з усіма разом, – були агентами МДБ і шпигували за мною. Запам’ятовували кожне моє слово, збирали кожен клаптик паперу, на якому моєю рукою було щось написане, і від-давали класному керівникові, а вона вже передавала далі. Думає-те, вони не знали, для чого це робиться? Знали. І все ж робили. Може, в них були причини ненавидіти мене і вони хотіли мені відомстити? Нічого подібного! Я ні в кого не відбивала кавале-рів, бо була «смертельно» закохана в одного хлопця та й до того вважала себе надто негарною, щоб кокетувати з хлопцями. Навпаки, я була дуже в пригоді всім своїм однокурсницям, бо хто б не схопив двійку, – від фізики до співів, – як відразу бігли до мене, і вже я сиділа, скільки треба, пояснювала всоте теорему про подібні трикутники чи закон Ома, поки двійку не було ви-правлено. А перед сесією проводила заняття з цілою групою; а під час контрольної мало не для половини групи вирішувала зада-чі чи писала твори. І при тому нітрохи не задавалася. А чого мені було задаватися, коли ввечері на танцях всі дівчата безтурботно кружляли в обіймах хлопців, а я сумно поглядала з кутка, бо зовсім не вміла танцювати. Так що задаватись мені було ні-чого, кожному своє.
Але що змушувало мою однокурсницю, на яку я стільки зу-силь потратила, щоб укласти в її гарненьку головку, де були са-мі хлопці, хоч трішки знань з фізики, – що змусило її донести на мене, що я сказала: «Ой, скільки, виявляється, на світі, Бендер!» Я, дійсно, сказала цю фразу, коли на уроці географії з’ясува-лося, що в Індії є міста Бендер-Шах, Бендер-Шахпур, Бендер-Туман, Бендер-Абас. Скажіть: яку кашу треба в голові мати, щоб у цій фразі знайти щось таке, що загрожує існуванню Радянської держави? І щоб донести про це відповідним органам, а потім знову дивитися на тебе ясними очима і бігати за допомогою? Або пі-дібрати шматок паперу, в якому я щось набазграла, якесь суцільне безглуздя, бо викладачка історії чомусь раптом скомандувала, щоб ми законспектували лекцію, мовляв, ви цього в підручнику не прочитаєте. А мені й не треба було читати, я тоді мала чудову пам’ять, мені досить було раз прослухати. Отож, я сиділа, слухала і так собі, напоказ щось писала: то писала слово на-впаки, то робила гібрид з кількох слів, то просто збіг літер без усякого сенсу. Потім цей аркуш фігурував на суді як речовий доказ моєї антирадянської діяльності. І другий аркуш, де я на-магалась перемалювати картинку з підручника історії. Справа в тому, що маючи найрізнобічніші здібності, від математики до лі-тератури, я абсолютно не вмію малювати. А в педучилищі малюван-ня було обов’язковою дисципліною, і одного разу викладач зага-дав нам намалювати жанрову картину. Що мені було робити? Просити когось допомогти? Мабуть, у нашій групі не було нікого з чітко вираженими здібностями до малювання. А, мо-же, просто я була занадто соромливою, щоб у когось щось проси-ти. Зрештою, і зараз для мене найбільша мука – це коли треба до когось звертатися з якимсь проханням. Я так намагаюся цього уникнути. Бо коли вже без цього ніяк не можна, а мені ще й від-мовлять, то я кілька днів ходжу хвора.
Словом, сиділа я, ламала голову, що мені робити, і гор-тала підручники. І звернула увагу на ілюстрацію в підручнику історії, підписану: «В.І.Ленін на випробуванні першого електро-плуга». Тут було мало деталей, переважали чіткі геометричні фо-рми, і я подумала, що це, мабуть, мені вдасться скопіювати. Скопіювала включно до підпису, потім подивилась критично і пе-реконалася, що мій Ленін не дуже схожий на того, що в підруч-нику. Я подумала ще, стерла підпис і написала дещо інакше: «Випробування першого електроплуга».
Ах, наївне дівча! Я ж тоді нічого не знала, що існує така річ, як кримінальна експертиза, яка може прочитати навіть те, що ретельно стерте. Отож, мій малюнок, який, в крайньому разі, заслу-говував незадовільної оцінки (тільки ж чи я винна, що в мене нема здібностей до малювання?), потім фігурував на суді як ре-човий доказ моєї антирадянської діяльності, бо криміналістична експертиза незаперечно довела, що там спочатку було написано «В.І.Ленін», отже, це дискредитація вождя світового пролетаріату.
«Що за ідіотизм? – скаже хтось. – Такого не могло бути!» Було, шановні, було, я вам розповідаю не якусь почуту історію, я вам розповідаю свою історію, а я поклялася говорити лише пра-вду. І якщо вам більше шістдесяти років або ви були членом ко-муністичної партії і все ж сказали: «Що за ідіотизм!» – то я за-писую в свій актив першу перемогу. Але ви швидко опам’ятовуєтесь і додаєте: «Не може бути, щоб тільки за це посадили. Там мусило ще щось бути». Маєте рацію, там було ще чимало чого, але я про все розкажу в свій час.
А тепер скажіть мені щиро: ви вважаєте нормальним, коли тридцять шістнадцятилітніх дівчаток за завданням органів державної безпеки протягом цілого навчального року шпигують за своєю по-дружкою, навіть нічого не знаючи, що ж таке вона вчинила? І в жодної з них не вистачило відваги відмовитись, сказати, що це підло – бути шпигуном. Як же це може бути підло, коли Павлик Мо-розов доніс на рідного батька і став національним героєм? І в жодної з них не вистачило бодай співчуття до мене, щоб попере-дити про небезпеку. Хоча ні, в одної вистачило. Правда, так від-верто про все вона не сказала. Вона лише запросила мене до себе в гості і в розмові, між іншим, сказала: «Галю, я тобі раджу – будь дуже обережна». Я трохи здивувалась цим словам, але насті-льки була наївна і безпечна, що навіть не перепитала її: «Що ти маєш на увазі?» Цікаво, сказала б вона мені правду? Бо я зрозуміла її попередження, коли вже було пізно. Зрештою, якою б я обережною не була, це нічого не змінило б. Моя доля вже була вирішена. Як там писала вогняна рука на стіні палацу Навуходоносора: «Мане, текел, фарес». А древні греки вважали, що коли мойра виймає жереб, на якому написана доля людини, то вже навіть боги безсилі щось змінити.
Але я пам’ятаю тебе, Оксано, єдину серед усіх, в душі якої збереглися людські цінності: честь, совість, порядність, співчуття. Оксана – це її справжнє ім’я, і я думаю, що його можна назвати.
З одного боку, як бачите, неможливо розповідати про мою долю, оминувши всю ту історію з тотальним шпигунством. А з другого, я вже сказала, мені зовсім не хочеться завдавати зла людям, яких я вважаю жертвами системи. Так от, я знайшла вихід з цієї патової ситуації. Я вчилась в двох педучилищах – в Острозі і в Костополі, а оте шпигування за мною було тільки в одному. Я знаю, в якому, але не скажу. Так що, любі мої подруги, живіть спокійно, я вас простила. Головне, щоб ви самі усвідомили, що то був ганебний період вашого життя. А якщо ви навчите своїх дітей і внуків, що бути донощиками – це підло, то взагалі ми можемо надіятися, що в майбутньому ніколи не повториться те, що минуло.
Ну, а тепер починаємо мою історію!
Але з чого починати? З того березневого дня, коли до мене на вулиці підійшла незнайома жінка і сказала: «Ви в мене витягну-ли гаманець?» Але ж це був початок лише нового періоду моєї іс-торії, а почалася вона значно раніше.
Може, з того дня, коли я приїхала в прекрасне старовинне містечко Остріг і вступила вчитися в педучилище? Бо саме там я потрапила в зону уваги наших всевидящих органів безпеки. Але ж не одна я вступила в той рік, нас було принаймні сотні півто-ри, чому ж саме я привернула увагу?
Значить, треба відступити ще на чотири роки в минуле, в той літній день 1946 року, коли в наш дім прийшли енкаведисти, зробили обшук (дуже недбалий, слід визнати, бо в нашій маленькій домашній бібліотеці була жахлива антирадянщина: «Божки» Винниченка і «Марія» Самчука, а вони їх не помітили) і сказали батькові: «Собирайтесь, вы пойдете с нами!» Я тоді ще не передчувала, що знову побачу батька рівно через 20 років і, тим більше, не зна-ла, що в той день я, одинадцятилітня дитина, вже автоматично під-пала під дію карного кодексу, вже стала «ЧСИР» (що, як тепер кожному відомо, розшифровується як «член семьи изменника родины»). Правда, на той час ця абревіатура уже вийшла, здається, з ужитку. Абревіатура, але не саме поняття. Якщо твого батька посадили, то тим самим автоматично, – незалежно від віку, – ти ставав пі-дозрілою особою. Ось чому наші доблесні чекісти з півтораста першокурсників Острозького педучилища звернули увагу саме на Га-лину Гордасевич.
Але, мабуть, треба трохи розказати про себе, – наскільки це взагалі можливо: абсолютно щиро і об’єктивно розповісти всьому світові про себе, – щоб стали зрозумілими деякі нюанси ситуації, яка склалася довкола мене. Бо там чимало залежало від особливостей мого характеру і поведінки, а характер – він формувався з найранішого дитинства, мабуть, з самого народження. Видно, з то-го і доведеться починати.
Отже, народилася я 31 березня 1935 року в Крем’янці на Тернопільщині. Мабуть, не можна вибрати кращого місця для наро-дження, це як на мій смак. Крем’янецькі гори, покриті лісом і ка-менями-валунами, глибока долина межи ними, а в тій долині містечко, невелике, з мало збереженою давньою архітектурою, з засмі-ченою сухою канавою на місці легендарної річки Ірви, а проте саме повітря там насичене історією. Може, цьому виною кладовища: Ту-ніки, П’ятницьке, польське, жидівське, на місці яких ще не дога-далися збудувати стадіони чи танцмайданчики (хоча на місці роз-стрілів фашистами місцевої інтелігенції таки збудували трамплін для тренування лижників).
А скільки там лип, скільки білих лілей – голова паморо-читься від пахощів! Зрештою, побачила я всю цю красу лише через півстоліття, бо що я народилася в Крем’янці – це було певною мі-рою випадковістю. Там учились мої батьки: батько, Леонід Гордасевич, в духовній семінарії, а мама, Олена Хомчуківна, в учитель-ській. В 1934 році вони обоє закінчили навчання, побралися і ма-ли клопіт, що робити далі. Справа в тому, що батько вступив на теологічний факультет Варшавського університету, але при тому мамі не було куди дітися. В панській Польщі їй, українці, не до-зволили працювати вчителькою за здобутим фахом. Вона рано залишилась сиротою, мала незалежний, а коли по правді, то й нелегкий характер і не могла вжитись ні в батька, де порядкувала мачуха, ні в свекрухи, яка вважала, що її син міг би оженитися не з дяко-вою донькою без приданого, а з якою-небудь заможною попівною. Отож, мама так тинялася від одного дому до другого, поки її не забрала до себе давня подруга її мами. (Бо дуже давно, ще під час Першої світової війни, мої дід і баба приїхали в Крем’янець, де баба викладала в школі, а дід був інспектором народних учи-лищ. І хоч з того часу минуло більше 10 років, проте друзі, як бачимо, тоді були вірнішими!) Так і трапилося, що я народилась у Крем’янці.
Тепер трохи про моїх батьків.
Слід визнати, що мій батько був байдужий до мистецтва. Він спав у кіно, його не цікавили ні живопис, ні му-зика, він за все своє життя не прочитав жодної художньої книжки. Навіть коли вийшла «Колима» Івана Іванова і я йому послала, бо ж він був саме там і саме в той час, то, може, впізнав би як не себе, то знайомих, він написав мені: «В мене нема часу для читан-ня, мама прочитала, каже, що все правильно написано». Але – це коли йшлося про мистецтво, яке не має відношення до релігії. Зате мій батько чудово розбирався в іконах, міг без кінця репетиру-вати з хором (хоч це і не входило в його обов’язки), знав мало не напам’ять Святе Письмо. Коли він відправляв службу, це було як урочиста вистава, а коли говорив проповідь, то сільські жінки заливалися сльозами. А ще мій батько зовсім не цікавився полі-тикою. Найголовніше в його житті – це було виконання священицьких обов’язків, час і сили, які залишались від цього, віддавав сім’ї (воно ж було село, майже натуральне господарство, коли сам ореш, сієш, збираєш, молотиш, везеш у млин молоти, закопуєш на зиму в копці картоплю, привозиш з лісу дрова). Словом, для політики в нього не було ні часу, ні інтересу. Але це не означає, що політи-ка не цікавилась моїм батьком.
Це гірко і смішно, як мій аполітичний батько не давав спо-кійно жити всім владам, при яких йому довелося жити!
Спочатку панська Польща. «Пан ксьондз займує сєн українізациєн». Це тільки тому, що батько розмовляв з парафіянами на-віть не літературною українською мовою, а тим поліським діалек-том, яким розмовляють на межі України і Білорусі. А якою ж мовою мав розмовляти православний священик? Українізація та й україні-зація... Спочатку батька переводили з місця на місце, бо жоден староста не хотів мати в себе таку небезпечну особу. Нарешті, ба-тьком зацікавився високий польський достойник, той самий, чиїми стараннями був збудований найстрашніший в Польщі концтабір Береза Картузька. І якби не Друга світова війна, то не минути б моєму батькові тієї Берези.
Потім прийшли, як у нас казали, «перші совєти». І їм здалося, що для атеїстичної пропаганди було б дуже добре, якби якийсь священик привселюдно відрікся від свого сану і оголосив, що «Бога нет!» Точніше, не якийсь, а такий, кого люди шанують, щоб на них це справило належне враження. А хто ж на всю округу користувався більшим авторитетом, як мій батько: не п’є, не палить, зразковий сім’янин, так гарно править службу, не торгується за треби. Як по-чали батька викликати в якусь організацію і умовляти відріктися сану! Не знаю, як вона називалася, та установа, в моїй дитячій пам’яті чомусь застрягло слово «сам-отдел». Намагаючись знайти в тому якийсь сенс, я переробила її на «в самом деле». Бо іноді мама змушувала батька брати мене з собою в наївній вірі, що коли він буде з дитиною, то його не посміють арештувати. Мабуть би, ще й як посміли, але знову почалася війна, і «перші совєти» тікали з Дібровиці, де ми на той час жили, так швидко, що німці лише через три дні увійшли.
Соловки минули мого батька так само, як Береза Картузька. Потім були німці. Не знаю, як було скрізь, я говоритиму лише про Дібровицю та й то так, як мені запам’яталося. А запам’я-талося мені, що німці спочатку вели себе досить пристойно, тіль-ки зселили всіх євреїв в один квартал, звідки вони, зрештою, мо-гли вільно виходити. Лише через кілька місяців усіх євреїв поча-ли кудись вивозити, скоро стало відомо, що їх вивезли в ліс і там розстріляли. Потім почали вивозити молодих дівчат і хлопців на роботу в Німеччину. І лише вже коли почався партизанський рух, – а в наших місцях були і українські партизани, і польські, і совєтські, – коли німців почали вбивати, тоді і почали стріляти, палити, захоплювати заложників, яких знищували при першому ж замаху на життя окупанта. І вже мали мого батька арештувати, а звідти б він, розуміється, живим не вийшов би. Врятувало його те, що в той день його не було вдома, а коли ввечері він повертався, його перестріли дівчата з хору і попередили: «Батюшка, не показуйтеся в місті, вас уб’ють». Батько залишився десь на хуторах, потім з міста вивели маму з двома мали-ми дітьми, і вже ми до кінця окупації переховувались по глухих селах. Так було з німцями.
А потім прийшли «другі совєти» і знову звернули увагу на батька, правда, вже в іншому напрямку. «Батюшка, – запитали його, – ви проти радянської влади?» Ну, мабуть, лише божевільний відповів би ствердно на таке питання. «Ну, а якщо ви підтримуєте радянську владу, то повинні допомогти нам боротися з бандерівцями. До вас при-ходять люди сповідатися, ви повинні в них все випитувати і потім доповідати нам». Що було робити моєму батькові? Що робити таке він не міг – це ясно. Він міг погодитися, але потім не говорити правду: мовляв, нічого такого люди мені не кажуть. Він вибрав третє і просто відмовився, заявивши: «Приймаючи священицький сан, я складав присягу свято берегти тайну сповіді. Про це я можу сказати лише Богові на Страшному Суді». Він сказав це, знаючи, що цим са-мим підписує собі вирок, залишаючи жінку і двоє дітей без усяких засобів до існування. Як вже я згадувала, його арештували на по-чатку літа 1946 року і за статтею 54-I-а засудили на 10 років та-борів (54-I-а означає зраду батьківщини). З того 8 років він від-був, при чому в найстрашніших місцях: Братськ, Тайшет, Анчарлаг, нарешті, зловісні золоті копальні Колими. Чудом залишився живий, після звільнення ще 15 років працював там же, в Берельосі, на ав-тобазі, поки заробив собі пенсію і зібрав досить грошей, щоб купи-ти дім на Україні. Більше, здається, ніякі органи ним не цікави-лись, хоча він брав активну участь у релігійному житті Черкас, ке-рував церковним хором, підмінював священиків, а в останні роки, коли почали відкриватись нові церкви, а священиків не вистачало, він почав служити в селі поблизу Черкас. Так і помер від серцевого приступу в вересні 1990 року в автобусі, їдучи на службу. Було йому 78 років.
Оце стільки про мого батька.
Тепер про маму. Вона була повною протилежністю батькові. Найперше, вона не могла і дня прожити без книжки, хоч для читан-ня виділяла виключно час споживання їжі. Правда, її літературні смаки не піднімалися вище письменників рівня Діккенса, Вальтера Скотта, Юзефа Крашевського, але саме від неї я в дитинстві по-чула зміст «Лісової пісні» та повісті Ольги Кобилянської «Царів-на». Думаю, що в «царівні» їй дуже хотілося бачити себе, бо в неї, як я можу судити, були непересічні літературні зді-бності: вона сама писала вірші і навіть деякі з них мала опу-бліковані. Якось на моє прохання вона написала свою автобіогра-фію і вказала, що в неї один вірш, «Ідеш від нас, товаришу», був опублікований в журналі «Волинь», а вірш, присвячений митрополи-ту Діонисію, який виплачував їй з сестрою невелику стипендію, в якісь церковній газеті. Коли в 1993 році я зробила публікацію про свою маму в журналі «Тернопіль», поет Роман Качурівський, який «розкопує» в старих часописах забутих або невідомих поетів, запитав мене: «То Олена Волинянка твоя мама? Вона є в моїй картотеці». З’ясувалося, що мамині вірші були в журналі «Жіно-ча доля» в 1930 році і тоді ж у тижневику «Україна», який вихо-див у Чікаго. А вона так нічого про те і не знала! Якби знала, може б, не кинула писати, і все її подальше життя, може б, скла-лося зовсім інакше.
Мала гарний голос, знала дуже багато пісень і любила спі-вати. Коли ще підлітком жила зі своїм батьком в селі Загайцях, її там називали «дякова ластівка». Мала тонке відчуття краси природи, не минала своєю увагою яку-небудь польову квітку з краплиною роси, чи засніжену гілку, чи зорю на вечірньому небі. Любила мистецтво у всіх його видах, хоча це була любов на рівні панночки з провінційної інтелігентної української сім’ї початку нашого століття. Тобто мистецтво повинно зображувати красу, ви-кликати в людини високі почуття, позитивний герой має бути цілком позитивним і перемогти всіх ворогів. Зрештою, це не дає нам права дивитись зверхньо на мистецькі уподобання наших батьків і дідів.
Але всім цим достоїнствам моєї мами протистояв єдиний недолік – її характер. Для неї існувала лише одна бездоганна, ідеальна і не-погрішна, як папа римський (її улюблене прислів’я), людина на сві-ті – це вона сама. Всіх останніх вона судила без найменшої побла-жливості, існувала лише одна риса, за яку в моєї мами можна було здобути прихильність, – охайність. Кажуть же мудрі французи, що наші недоліки – це продовження наших достоїнств. Моя мама була акуратною до такої міри, що це переходило межі здорового глузду. Скільки я її пам’ятаю з найранішого дитинства, вона з самого ранку і до пізнього вечора все щось прала, мила, чистила, шкребла, прибирала, але при тому в нас ніколи не було порядку в домі, не було визначеного часу для сніданку, обіду чи вечері, нерідко їх взагалі не було. Мама казала: «Налийте собі молока, помажте хліба маслом, мені ніколи, мені город полоти треба». Але вже коли вона полола город, то могла півгодини порпатися в землі, щоб витягнути найменший корінець якої-небудь лободи чи пирію. Тому полоти го-род мама мусила сама, ніякі сусідки їй в помічниці не підходили. А город у нас був великий, поки мама закінчить останню грядку, то перша вже знову заросла. А ще ж була корова, яку двічі на день треба подоїти і дати лад тому молоку. І двічі на день погодувати свиню. Зрештою, і той обід, який був не щодня, приготувати – це означало: принести води з колодязя, внести дров з дровітні, необхідних овочів з городу чи, бодай, з льоху, розтопити плиту, винести помиї. Скільки все це часу відніме? Чи ж доводиться дивуватися, що моя мама з її природніми задатками і життям, яке їй судилося, мала важкий характер? А в людини з важким характером зазвичай не буває друзів. Тим більше, що ми жили по селах, де практично не було інтелігенції. Але навіть коли ми жили в Дібровиці, – що не говори, а містечко, – в моєї мами не бу-ло людей, з якими б вона спілкувалася.
Хоча ні, був дуже короткий період відразу на початку німецької окупації, коли в Дібровиці відродилась «Просвіта», пра-цював драмгурток, і моя мама грала Галю в «Назарі Стодолі» і го-тувала роль в «Безталанній». Але це було так недовго, а коли ми жили в Городці, то підтримували зв’язки з навколишніми священика-ми, але це зводилося, в основному, до офіційних візитів на храмо-ві свята.
Кажуть: діти не повинні судити своїх батьків. Я не суд-жу. Я просто намагаюся об’єктивно розповісти про своїх батьків, бо без того не буде зрозуміло, яка була я, а без того не можна повністю зрозуміти, чому моє життя склалося саме так.
Отже, яка була я?
Я була старшою з двох доньок у моїх батьків. Якщо в мене є якicь мистецькі здібнocтi, то це від мами. Але, ма-буть, від мами і одна з основних рис мого характеру, яку я зовсім не вміла приховувати в дитинстві, – самолюбство. Я не могла бути в ситуації, де б я себе відчувала гіршою від інших. Наприклад, коли я прийшла в перший клас і вперше в своєму житті опинилась поміж своїх ровесників, я не вміла так ловко, як мої ровесниці, грати в м’яч або в «класи». Я страшенно переживала кожен свій неуспіх, мені здавалося, що всі з мене сміються, і тому я знайшла єдиний вихід з такої ситуації – не брати участі в іграх. Щоб десь на самоті добре потренуватись, а потім приголомшити всіх своєю вправ-ністю, в мене не вистачало наполегливості. Кажуть: ми все переймаємо в спадщину від своїх батьків. Та ні, не все. Коли мій двохлітній син робив якусь шкоду, і я на нього кричала, він відразу заливався сльозами, кричав: «Я більше не буду!» – і ліз цілуватися. Це в нього залишилося на все життя (звичайно, вже без сліз). Ко-ли я в дитинстві робила якусь шкоду і мама кричала на мене, я опу-скала голову і затято мовчала. «Хоч би пробачення попросила!» – кричала мама. А я мовчала. Може, тому, що я дуже рано зрозуміла: мама мене не любить. До неї не можна було прибігти зі скаліченим пальчиком, бо замість пожаліти, вона кричала: «Як ти його собі зо-всім не відрізала, отака безтолкова!» Взагалі, я її чомусь дуже дратувала. Навіть те, що я десь в неповні чотири роки сама навчи-лася читати, і то відразу очима, і мене важко було відірвати від книжки, це слугувало темою для похвальби перед людьми, але без людей мама нерідко відбирала в мене книжки, забороняла їх чита-ти. «Допомогла б мені краще!» Проте коли я бралась допомагати, ду-же скоро з’ясовувалося, що від мене ніякої допомоги, а сама шко-да, і це знову було причиною для крику. На все життя я зненавиділа, коли на мене кричать.
Коли мені було років п’ять, я ходила і думала: а, може, це не мої батьки? А, може, мої справжні батьки мене загубили, і ко-ли-небудь вони приїдуть і знайдуть мене? В десять років я вже розуміла, що це нереально, і лише думала: як би мені скорше виро-сти, піти з дому і самій собі заробляти на хліб! Бо так же було нестерпно для моєї дитячої гордості чути мало не щодня: «Як не бу-деш слухатися, вижену з дому, і здохнеш від голоду!» Ця моя мрія здійснилася швидше, ніж я чекала, бо коли мені було одинадцять років, батька посадили – це раз, а два – в селі, де ми жили, бу-ло лише чотири класи, а мені треба було в п’ятий. Отож, наступні три роки я жила по чужих людях у сусідньому селі Кричільську, а після закінчення семирічки вступила в педучилище в Острозі, і це вже було моє самостійне життя, хоч ще не відразу я зуміла са-ма собі заробляти на хліб.
Якою ж я була на початку свого самостійного життя?
Найголовнішою моєю рисою тоді було те, що тепер називаєть-ся дуже вченим терміном «комплекс неповноцінності». Я стільки на-слухалася від своєї мами, що я негарна, що я горбата, що я косо-ока, що я дурна, що я вперта, що в мене смаку нема, що в мене му-зичного слуху нема, що ніяких здібностей в мене нема, що я ні до чого не здатна і нічого доброго з мене не вийде, що я й справді повірила в це. Бо якщо вже рідна мати тебе не любить, то таки ти мусиш бути гіршою від усіх на світі. Тому я була замкненою, дикою і плаксивою. Ото лише моє самолюбство змушувало мене при людях виглядати спокійною і байдужою. Зате де-небудь в кущах я могла на-ридатися до того, що вже підвестися з землі сили не вистачало. Жах-ливе відчуття самотності – ти одна на всьому світі, ніхто про те-бе не думає, ніхто про тебе не дбає, нікому ти не потрібна, ніхто тебе не любить і ніколи не полюбить. Бо на що можна розраховува-ти, коли рідна мати тебе не любить? В мене не було якоїсь риси, яка необхідна, щоб викликати в інших людей співчуття, симпатію, бажання пожаліти, потішити, приголубити, допомогти. Мабуть, оцей мій самолюбивий, замкнутий, дикий характер був тому виною. Тепер би сказали, що я була некомунікабельною людиною. А звідки мені бути комунікабельною, якщо я росла в повній самотності? З сільсь-кими дітьми водитися мама мені не дозволяла: «Наберешся вошей, заразишся коростою, навчишся матюків». Був єдиний рік, коли в Дібровиці я ходила в перший клас, і нас в класі було кілька десятків ровесників – дівчаток і хлопців. А потім я пішла в школу вже пі-сля війни, відразу в четвертий клас, зі мною вчилися практично самі хлопці, сільські, значно від мене старші – що в мене з ними могло бути спільного?
Отож, останні три роки свого дитинства я провела цілком вільно і в повній самотності. Я жила в будинку, населеному са-мими вчителями. Вранці вони йшли в школу, а мені треба було в другу зміну. Я робила уроки, признаюсь, не дуже старанно, але маючи в спадщину від мами літературні здібності, я ще й отримала від батька хист до точних наук, мала добру па-м’ять, історію та географію знала з різних романів. Взагалі, мій інтелектуальний рівень був незрівняно вищий, ніж у моїх од-нокласників, так що мені й не треба було особливо старатися, щоб бути «круглою відмінницею». А кожну вільну хвилину я читала. Навіть на уроках і на ходу по дорозі в школу.
Той дім, у якому я жила, належав одній з вчительок, місцевій, зі спадкової інтелігенції, і в тому домі була чимала бібліотека, почавши з оправлених підшивок до-революційних журналів «Нива», «Пробуждение» і т.п., сентимен-тальних польських романів – до української і російської класики, яка в ті роки, тобто в другій половині 40-х років, входила в шкільну програму. Було навіть дещо з радянської літератури, але дуже мало.
Отож, ішла я в школу, а після занять, як тільки була гарна погода, вибиралася в поле і там блукала допізна, мріючи про всяку всячину. Мрії – це було основне, чим я тоді жила. При то-му я навіть не пробувала зробити щось, щоб утілити свої мрії в життя. Це були абсолютно нереальні мрії. Ну, бо що можна було зробити, щоб стати казковою красунею, мати білого коня з золо-тою вуздечкою, синю оксамитову сукню, намисто зі справжніх са-моцвітів і щоб у тебе закохався казковий царевич? Залишалося тільки мріяти, тим більше, що ті мрії були такі яскраві, такі живі.
Що кому було до того, де я буваю, чим займаюся, тому я дозволяла собі іноді не ходити в школу. Особливо в який-небудь сонячний день золотої осені або, навпаки, ранньої весни. Я йшла в ліс, а там так тихо, так гарно, так урочисто. Можеш уяв-ляти себе ким хочеш: партизанкою, яка ховається від ворогів, Мавкою, яка тут живе завжди, сиротою, яку зла мачуха послала се-ред зими за пролісками. Я бродила в хащах, слідкувала за тими су-мирними звірятками, які водилися в лісі: білками, зайцями, їжака-ми, – годинами простоювала над мурашником, нарешті розводила вог-нище і сиділа біля нього, заглиблена в мрії або читаючи книжку. це був той же Вальтер Скотт або Юзеф Крашевський, там благородство боролося зі злом і обов’язково перемагало, там герой був бездоганним, а негідника було видно з першого погляду, що він негідник. Там коли чоловік говорив жінці «люблю», то він справді любив, інакше для чого б він це говорив? Там любов починалася пер-шим поглядом і закінчувалася лише зі смертю, а апофеозом у стосунках між чоловіком і жінкою був поцілунок. Пам’ятаю, що в «Трьох мушкетерах» для мене був один незрозумілий епізод: чому, коли Д’Артаньян приходив до міледі, то вони сиділи в темряві? І як же вона не могла по голосу впізнати, що це не той чоловік? Бо якщо вони сиділи в темряві і мовчали, то для чого він взагалі до неї ходив?
Чи в той час збиралася я сама стати в майбутньому письменницею? Відповідь може бути лише однозначною: Ні! Хоча я так рано навчилася читати, так багато читала, добре писала шкільні твори. Більше того – я вже тоді навіть вірші складала. Перший вірш при-йшов у мою голову, коли мені було років шість, і я дуже чітко до-сі пам’ятаю, як це було. Це було в Дібровиці одного літнього ве-чора, я стояла посеред нашого великого подвір’я, геть зарослого густим зеленим споришем, потім підвела голову вгору і глянула на темно-блакитне небо, де поміж зір вимальовувався тонкий серп мі-сяця. Мабуть, перед тим я саме читала Шевченка, інакше чому мені спало на думку, що цей місяць схожий на той самий байдак, що на ньому козаки гуляли по синьому морі? І невідь звідки виникли ряд-ки, наче хтось мені їх шептав на вухо:
Висока могила з сирої землі,
Лежить в тій могилі козак молодий.
І далі йшлося про те, як той козак, поранений в бою за волю України, перед смертю просив товариша:
– Товаришу любий, мене схорони,
Хреста на могилі постав із сосни,
І хто тут проїде, пройде повз мене,
Той шапку зніме і мене спом’яне.
І в голову мені не прийшло, що в ту мить я зробила свій перший злочин супроти радянської влади, бо потім той вірш фігуру-вав серед доказів моєї націоналістичної настроєності. Смішно, правда? Тільки якось гірко сміятися, коли подумаєш, до чого ж мо-жна затуркати дорослих, нормальних людей, щоб вони всерйоз пові-рили, що коли шестилітня дитина склала вірш про козака, який загинув у бою, то це загрожує існуванню величезної держави з небува-лою в історії репресивною системою.
Отож, перший вірш я склала, коли мені було шість років, і потім вони час від часу приходили мені в голову, – й досі вірші до мене приходять самі. Приходять практично цілі, наче вони виникають десь у космосі, а моя голова – лише приймач, який повинен настроїтись на відповідну хвилю і з шуму і тріску виловити відповідні сигнали. Ніколи я не могла написати вірш на задану тему (навіть задану самою собою), ніколи не можу наперед знати, коли до мене прийде наступний вірш і про що він буде. І чи буде взагалі. Кожен вірш приходить до тебе, як неспо-діванка, і здається останнім. То як же я могла планувати, що ви-беру поезію своєю професією? Правда, є ще проза, і як я вже гово-рила, прозою я теж писала непогано, принаймні, шкільні твори, чому ж я не думала, що зможу стати прозаїком? Річ в тому, що всі біографії письменників, які я читала, закінчувалися датою смерті, отож, у мене склалося стійке переконання: всі письменники жили давно і померли, і взагалі вони приходять на світ рідко, як комети, це незвичайні люди, то як же я, не просто звичайна, така, як усі, а навіть гірша від усіх, раз тебе рідна мати не любить, як же я можу бодай думати про те, щоб стати письменницею? Я просто записувала ті вірші, які до мене приходили, зрештою, це було дуже рідко та ще й такими «хвилями». То цілі місяці або й рік ні рядочка, а потім протягом кількох днів щодня по віршеві, або й по два. А в сьомому класі було два таких тижні.
Уже не пам’ятаю, скільки я тоді віршів склала, але добре бачу один день, коли я вранці вийшла з дому і відразу написала вірш про ранок, а пізно ввечері знову вийшла, ніч була зоряна і місячна, сніг довкола мерехтів і мінився мільйонами дрібних блисків і в мене склався вірш про ніч, а всього в той день я склала дванадцять віршів. Це був, мабуть, «найврожайніший» з усіх днів мого життя. Звичайно, я не пам’ятаю тих моїх дитячих віршів. Ну, може, два-три трохи пам’ятаю, і це дуже смішно, коли я пригадую собі щось на зразок:
Мені приснився дивний сон.
Приснився той, кого кохала.
Були в кімнаті ми самі,
Я мовчки край вікна стояла.
Така тобі любовна трагедія десятилітньої героїні! Десь, може, в архівах рівненського КДБ і досі зберігаються ці «пое-тичні шедеври» разом з моїм дитячим щоденником, і правду кажу-чи, мене це не радує. Я б воліла, щоб їх спалили як непотрібну макулатуру.
Відколи я себе пам’ятаю (принаймні відколи навчилась пи-сати), я все писала щоденники, а потім палила. Бо коли через кіль-ка місяців перечитувала написане раніше, мені чомусь ставало дуже соромно і охоплював панічний страх від самої думки, що це хтось може прочитати. І лише з 1960 року я перестала палити свої щоденники, хоча не думаю, щоб вони мали якусь літературну, а тим більше історичну цінність. Іноді мені спадає на думку, що вони схожі на щоденники останнього російського імператора: якісь побу-тові дрібниці, ніяких філософських роздумів, дуже мало про ото-чення, більше про себе саму. Але... Зрештою, це вже зовсім інша тема, а зараз мені здається, що я закінчила свою дещо розтягнену передмову, зате перед вами якнайдетальніший внутрішній портрет героїні цієї повісті.

* * *
Все, що я розповідала досі, це лише приказка. Казка тільки починається. Починається вона в ніч на 30 серпня 1950 року в поїзді, який віз мене в старовинне місто Остріг. Ах, я не пам’ятаю більше в своєму житті такого щасливого поїзда! Він весь дзвенів веселими розмовами, молодим сміхом і піснями. В мене залишилось таке враження, що в тому поїзді не було інших пасажирів, тільки студенти острозького педучилища. Вони раділи зустрічам, вони з веселими вигуками обіймалися, ділилися новинами і сміялися, сміялися з усякої дрібниці. Одна я нікого з них не знала, але все од-но я вже відчувала себе їх часткою. Я не пам’ятаю, чи я співала і сміялася, я не зважилася ні з ким заговорити, але була щаслива, щаслива, щаслива! Прощай, дитинство, прощай! Я не жалкую за тобою, бо ти в мене було таке невеселе і скупе на щас-тя, я тільки й мріяла, як би швидше вирости і стати незалежною. І ось ти залишилося в минулому, а я починаю доросле життя. Я вперше в житті їду сама кудись далеко від дому, в незнаний край, де будуть самі незнайомі люди. І я нарешті зможу позбутися свого домашнього імені, яке я дуже не любила. Вдома мене звали Іною (не Інною, а Іною). Казали, що я сама себе так назвала, коли ще тіль-ки вчилась говорити. Галинка було для мене задовге, і я скоротила його до Інки. Воно б ще нічого, але для села моє ім’я було над-то екзотичним і його звичайно переробляли на Ніну. А Ніну я дуже не любила. Може, якийсь тверезий читач (якщо тільки в мене взага-лі знайдеться читач) і скаже, що це нісенітниці, але для мене з ди-тинства окремі звуки і слова, які не мають конкретного значення, були пов’язані з кольорами. Наприклад, слова «стіл», або «дерево», або «кішка» ніякого кольору не мали, вони просто були столом, де-ревом або кішкою. А от звук «с» був сірим, звук «к» – коричневим. Чому? Не знаю, так я бачила. Мені можуть сказати, що «с», «к» – це просто скорочені до першого звуку слова «сірий», «коричневий». Але чому тоді звук «п» був жовтим, а «ж», з якого починається це слово, чорним? І вже всі імена мали в мене не лише кольори, а ще й інші прикмети. Так, Ніна – це було щось тонке, високе, гостре і такого світлого зеленувато-жовтого кольору, який дуже не люблю. Розуміється, мені не хотілось мати з цим щось спільне.
Зрештою, річ навіть не в особливостях моєї психіки. Просто мені хотілося остаточно покінчити з життям, в якому я була самотньою, затурканою, заляканою, нікому не потрібною дитиною, ні-що не повинно було мені нагадувати про нього. «Як тебе звати?» – питають мене. «Галина», – відповідаю я. І все – з тієї миті на все життя я стала Галиною. Ах, якби лише від того залежало щастя всього мого майбутнього життя!
Бо ось я їду в тому поїзді і мрію про своє майбутнє життя, в якому мене чекає неймовірне щастя. Яке саме – я навіть не знаю конкретно, але воно буде. В мене нема якихось чітких планів на майбутнє. Я – студентка педучилища! Це вже звучить так незвичай-но і привабливо. Тепер студентами називаються лише ті, що навчаються в інститутах і університетах. Зрештою, може і тоді офіційно ми називались якось інакше, але так радісно-хвилююче бу-ло на запитання: «Хто ти?» – відповідати: «Я студентка острозького педучилища». Я буду отримувати стипендію, аж 120 карбованців, які буду тратити так, як сама захочу. Я нарешті буду цілком самостійною. І дарма, що все моє майно вміщується в невеликому фанерному чемоданчику роботи мого діда. Я до найменших деталей пам’ятаю свій більш ніж скромний гардероб. На мені було новеньке ситцеве платтячко в дрібну синьо-зелену клітинку, пошите так званою «тетянкою» (тобто спідничка зібрана в поясі), і нові туфлі на висо-кому – нарешті! – підборі, які чомусь звались лосівками. А в че-модані була ще темна спідничка і дві блузки, пошиті з маминого плаття. Плаття було дуже гарне, в’яло-зеленого кольору у великі кремові квіти, блузки з нього теж вийшли гарні, жаль тільки, що шовк зношується просто від часу. Те плаття мама пошила ще до вій-ни, і хоч вона його надягала не частіше двох-трьох разів на рік, але ті блузки дуже швидко розлізлися, коли я почала носити їх щодня. І ще в мене було дуже оригінальне пальто. Воно було перешите з батькової шерстяної ряси, отже, його фасон мусив врахову-вати фасон ряси, та ще й при кроєнні треба було взяти до уваги, що ту рясу поїла міль. Одним словом, за своїм фасоном моє пальто було неповторне. Ще до нього я мала дуже гарний багатокольоровий шарфик. То була в мене в дитинстві спідничка з пухнатої шерстяної тканини у веселу клітинку. Я виросла, спідничка зносилася, але шарфик з неї ще вдалося викроїти. От чомусь зовсім не пам’ятаю, що я взимку мала на голові.
А ще в моєму чемоданчику лежав добрий кусень сала, мабуть, шматок хліба, кілька яблук і, здається, 100 карбованців. І все це моє «придане» було заслугою мого діда Павла Хомчука і його чет-вертої жінки (всі попередні повмирали, не думайте, що мій дід їх кидав), яку я з дитинства звикла звати тьотею Сонею. Властиво, звикла заочно, бо бачила її лише двічі в житті: спочатку, до арешту батька, вони десь біля місяця прожили в нас в Городці, потім перед вступом в педучилище я прожила приблизно стільки ж у них в рідному селі діда Горопаях. Зрештою, наші сімейні стосунки – це теж не така тема, про яку мені зараз хотілося б говорити. Додам хіба таке. Коли я недавно читала в енциклопедії довідку про ком-позитора Василя Верховинця, я згадала, що тьотя Соня хвалилася, що її брат був композитором. Я тоді чомусь запитала, як звали її брата, не саму тьотю Соню, а маму. Мама недбало відповіла: «Ет, якийсь маловідомий композитор Верховинець». Через багато десяти-літь, знайшовши його ім’я в енциклопедії, я намагалась з’я-сувати, чи були в нього сестри Софія і Марія (яка, за розповідя-ми тьоті Соні, співала в сталінському оперному театрі). І раптом в якусь мить з глибин моєї пам’яті виник конверт, на якому після адреси стояло «Костів Софія Миколаївна». Значить, були сестри.
Ах, так, було ще в мене кілька фотокарток, які я без дозволу мами витягнула з сімейного альбому, і дві книжки: «Житіє святих» і роман польською мовою «Панна Мері». Пізніше, при моєму арешті, во-ни будуть вилучені як «антирадянська література».
Я їхала назустріч невідомій долі, а та доля вже готува-лася, щоб стати саме такою, а не іншою. І от під час літніх канікул наші недремні органи, які з самого 17-го року пиль-но дбали про безпеку першої в світі держави робітників і селян, провели арешти серед студентів острозького педучилища. Я не знаю, чи справді вони були в чомусь винні, я не знаю, скільки їх було, я взагалі не лише не була з ким-небудь з них знайома, а навіть по вулиці мимо них не пройшла, бо їх арештували влітку, а я лише 30 серпня приїхала в Остріг, але як це не парадоксально, мене по-садили тому, що посадили їх. І якщо ці мої рядки якимсь чином по-падуть на очі комусь з тих студентів Острозького педучилища, яких арештували влітку 1950 року вони ще живі? – адже стільки десятиліть минуло!), то я прошу: хлопці, відгукніться! Мені все-таки було б дуже цікаво побачити хоч когось з вас.
Отож, машину запущено, вона вимагає все нових і нових жертв. Арештували тих кілька чоловік і почали шукати спільників. Як? А для чого ж оті особові справи, які заводяться на кожного громадянина есересер, почавши з дитячого садка? Сиділи спа-дкоємці «залізного Фелікса» і уважно вивчали особові справи кож-ного студента: хто? звідки? чиїх батьків діти? Стоп! Увага! «Ав-тобіографія. Я, Галина Леонідівна Гордасевич, народилася 31 бе-резня 1935 року в м.Крем’янці Тернопільської області. Дитинство моє пройшло в с.Городці Володимирецького району Рівненської об-ласті. В 1949 році закінчила сьомий клас школи сільської молоді в с.Кричільську Степанського району». От і все. Бо що ще може на-писати п’ятнадцятилітня дівчинка? Як – що? А хто батьки? І йде запит у відповідні органи Володимирецького району, і от вже стає відомо: батько, Гордасевич Леонід Олександрович, священик, в 1946 році засуджений на 10 років по статті 54-1-а КК УРСР. У-у, яка риба до рук пливе – сама донька зрадника Батьківщини! Ну-ну, те-пер робота забезпечена, ніхто не скаже, що ми дарма отримуємо зарплату!
І я собі їхала в поїзді, який дзвенів сміхом і піснями, я собі мріяла про щастя і любов, а в тому ще незнаному мені Ост-розі незнаний мені Москальов (я, зрештою, так в очі його і не бачила, це лише через два роки мій слідчий сказав, що за мною бу-ло приставлено спеціального агента, і назвав таке його символічне прізвище – Москальов) уже, мабуть, продумав цілий план заходів по стеженню за особливо небезпечним державним злочинцем. І я думаю зараз: невже він справді вірив, що це потрібно для безпе-ки, що те п’ятнадцятирічне дівча справді здатне зробити щось таке, що похитне могутність держави, яка займає одну шосту земної суші? Якщо відповісти ствердно, то стає страшно: до якої ж міри можна зробити ідіотами людей, щоб вони повірили всякій нісеніт-ниці? А якщо не вірив, але все одно стежив, підглядав з-за рогу на вулиці, підсилав своїх «шестірок» (підсилав, підсилав, просто я тоді цього не розуміла та й слова такого – «шестірка» – не знала), підбирав кожен клаптик списаного мною паперу, то для чого він це робив? Від страху, що коли вже ти пішов на цю роботу, а тепер спробуєш відмовитися, то тебе самого, до біса, посадять? Від користі, бо це ж тобі не тягарі носити, не паровоз водити, не в колгоспі бикам хвости крутити, а робота чиста (так і хочеться це слово в лапки взяти), зарплата добра, є перспекти-ва росту? Що б не було, але коли я зараз думаю про це, мене охо-плює такий страх. Люди добрі! Давайте будемо жити, як живеться, можемо сваритись і миритись, але нізащо в світі не допустімо, щоб знову повторилася та ситуація, коли весь народ ділиться на чотири частини: ті, які вже сидять за колючим дротом; ті, які саджають за колючий дріт, ті, які ще наразі не сидять за колючим дротом; і, нарешті, ті, які шпигують за тими, хто ще наразі не сидить за колючим дротом. Це був страшний час, і страшно, що він втягнув у свій вир десятки мільйонів людей, і страшно, що він, цей час, тягнувся не рік і не два, він посіяв у душах сті-льки зла, що я і не знаю, коли ми його подалаємо. Одні ставали жорстокими, другі ставали підлими, треті ставали переляканими. А зло породжує зло. Жертви жорстокості починають плекати надію на відплату, це здається їм справедливістю, і вони самі не помічають, як бажання справедливості переростає в жорстокість. Бо коли я ще під час війни чула, що як Гітлера візьмуть в полон, то його слід посадити в клітку, возити по містах і ставити посеред площі, де кожен міг би в нього плюнути чи кинути каменем, я відчувала, що тут щось не так. Бо якщо так ро-бити, то чим же ми відрізняємось від Гітлера? Лише тим, що він перший почав? Я не підтримую толстовську тезу «неспротиву злу на-сильством». Боротися зі злом треба такими методами, які дають мо-жливість це зло нейтралізувати. Але не більше. Я проти біблійного «око за око», бо в результаті на світі лише появляться два одно-окі, потім другий, в свою чергу, захоче відплатити першому і пер-ший стане зовсім сліпим. І найбільшою помилкою людства є віра в те, що сувора кара одного злочинця може зупинити в своїх лихих намірах інших потенційних злочинців. Та ніколи цього не було! В середньовічних містах на площі, серед збіговиська цікавих, віша-ли злодія, а в ту ж мить інші злодії нахабно... хотіла написати «лазили по кишенях», але згадала, що в ті часи в одязі взагалі не було кишень, а всілякі дрібниці, в тому числі і гроші, носили в мішках, підвішених до пояса. Тому люди, які зараз називаються кишеньковими злодіями, не лазили в кишені, а обрізали ці мішки. В польській мові навіть збереглося слово «жезімєшек» – «той, що ріже мішки». То куди ж уже більше: злодій дивився, як його колегу вішають, і все ж в ту ж мить крав! А ми все сподіваємося: от зробити кари суворішими, щоб усі налякалися, і тоді постане су-цільне праведне життя.
Але це тепер я так мудро міркую (а, може, і не мудро, це так мені здається, хтось зі мною і не погодиться), а тоді, в сер-пні 1950 року, я їхала в поїзді і в голові в мене шуміло від ра-дості. Я їхала назустріч любові, назустріч щастю, назустріч май-бутньому.
І що тут значили якісь дрібниці! Наприклад, що від станції до міста довелося їхати в кузові вантажної машини. Це ж було ці-ле щастя, що та машина взагалі трапилася, і це взагалі вдруге в своєму житті я їхала машиною. Ми їхали в темряву, вітер розвівав наше волосся, я не знала нікого з тих, хто був поруч, їх обличчя не було видно, але я, мабуть, уперше в житті не відчувала себе самотньою і була щаслива. Потім така дрібниця, що решту ночі ми спали на залізних ліжках без усякої постелі та й на них дове-лося розташовуватись навпомацки, бо в гурто-житку ще не увімкнули електрику. А вранці нас уже розселяли по кімнатах, я потрапила в велику кімнату з високим склепінням. По-тім з’ясувалося, що колись у цьому приміщенні була каплиця, бо взагалі педучилище складалося з двох корпусів: старого, в якому колись був монастир, і нового, двоповерхового, який мені видався дуже великим і дуже модерним (хоч такого слова тоді я ще теж не знала). І яка дрібниця, що в гуртожитку нема води, треба брати відро і йти кудись до криниці, а ті криниці не так близько. І зовсім дрібниця, що нам видали комплекти постелі, в ті комплекти входив чохол для сінника, але самого сіна не було, отже доводилося спати на застелених чохлами сітках. Коли тобі всього «надцять» років, твої кості не болять, мені потім навіть доводилося спати на камені. І нічого, спала. Десь, наскільки я пам’ятаю, тижнів через два привезли соломи, ми набили свої чох-ли і спали на цьому весь навчальний рік. Ну, а що їдальня відра-зу не працювала, то це вже зовсім дрібниця! Не в одної в мене було в валізці сало чи ще якісь домашні харчі, яких вистачило на кілька перших днів. Зрештою, наступного дня в мене пропав апетит і днів десять, здається, я навіть не думала про їжу.
Що зі мною сталося?
Сталося те, що й повинно було статися з молоденькою дівчиною, яка виросла на старовинних романах і от вперше в житті потрапила в таке місце, де багато юнаків незнайомих, – я закохалася. І про це теж обов’язково треба розповісти, бо якби я не закохалася та ще й без взаємності, то не ходила б у ліс, щоб наодинці страждати, і товариш Москальов не прийшов би до цілком логічного висновку, що я ходжу туди зустрічатися з бандерівцями (ну, бо для чого іще самотня дівчина може ходити в ліс, якби удвох з хлопцем – це інша справа), і посилив свій нагляд.
Уявляєте собі, які перспективи перед ним відкривались, якби йому через мене вдалося вийти на цілий бандерівський загін? Підвищення в чині, збільшення жалування, урядова нагорода! І все через оте миршаве дівча. (Коли я через 33 роки зустрілася з отим самим колись юнаком, в якого я закохалася 31 серпня 1950 року, він розгублено подивився на мене і сказав: «Ти ж була така маленька, худенька, з поганенькими кісками і без усякого натяку на бюст». Ось за якою страшною особою довелося слідкувати товаришу Москальову. І він, я думаю, утроїв «бдительность»).
А тепер я повертаюся в той останній день літа 1950 року. Він був сонячним і радісним, я все ще перебувала в стані ейфорії і не знала, що це останній такий мій день, більше їх у мене не буде. Цілий день пішов у нас на розселення по кімнатах, на отримування постелі в коменданта і підручників у бібліотеці, на знайомство. Не можу зрозуміти, чому я зайняла саме незручне місце – відразу проти дверей, де стояло на невеликому столику відро з водою, а на підлозі цинкове корито, над яким ми всі вмивалися. Ніяк не можу пригадати, як ми те корито виносили, коли воно було повне. Повторюю: не знаю, чому не вибрала зручнішого місця, бо поселялася я в цю кімнату, – це я добре пам’ятаю, – одна з перших. Потім заходили незнайомі дівчата, віталися, знайомилися. Одна назвала себе: Галя! друга: Галя! і набралося нас з шістнадцяти осіб чи не половину Галь, і я не знала, чи мені радіти, що маю стільки тезок, чи жалкувати, що я не назвала себе Іною і не залишилась єдиною.
А ввечері в актовому залі нового корпусу були загальні збори студентів, і вперше в житті я потрапила в таке велике приміщення, де зібралося стільки моїх ровесників, я була розгублена, зачарована, сп’яніла, я кожну мить чекала, що ось зараз станеться щось незвичайне. І воно трапилося! На цю мить, як я зараз пишу ці рядки, минуло рівно 40 років 10 місяців і 20 днів, а я й досі відчуваю в м’язах шиї той рух, яким я повернула голову. Стільці в залі стояли рядами з двома проходами між ними. Я сиділа майже в центрі залу, не зводила очей зі сцени, де спочатку виступав з вітальним словом директор, а потім ішов концерт художньої самодіяльності педучилища, я ковтала все це, як спраглий ковтає свіжу воду, аж раптом в якийсь момент відчула нестримне бажання повернути голову вліво і озирнутись назад. І я повернула голову, і озирнулась, і побачила, що через кілька рядів ззаду через прохід сидить юнак. Ні, не просто юнак, бо їх же в залі було хоч і не половина, але чимало. Але такий: великі, замріяні блакитні очі, білявий хвилястий чуб – був один. Серце у мене обірвалося, упало вниз і кудись покотилося. Мабуть, до ніг того юнака. Я закохалася.
Серед моїх численних недоліків є і такий – маю жахливу пам’ять на обличчя. Навіть добре знайому людину можу, зустрівши, по-перше, не помітити, заглиблена в якісь свої думки, а по-друге, не впізнати, якщо це відбувається в якомусь несподіваному місці. Думаю, що навіть Івана Драча чи Дмитра Павличка, яких я безпомилково пізнаю в коридорі будинку по Банковій, 2 в Києві, могла б не впізнати, зустрівши на вулиці якого-небудь села. Єдина людина, яку я впізнаю з першого погляду, де б це не було, це Ігор Герета, мистецтвознавець з Тернополя.
Одну секунду тоді, в актовому залі педучилища, я бачила навіть не обличчя, а в присмерку очі і світле волосся. А проте коли наступного дня мені зустрівся він, я впізнала, що це ВІН, впізнала по тому, що наче блискавка пронизала мене і пішла в землю, від чого в мене голова закрутилась і земля під ногами сколихнулась. І не знаю, як це трапилося. Ніби я й була така замкнена, що аж через два роки мені слідчий докоряв: «Что ж это ты такая, что у тебя подруг нет?» А от про моє перше велике кохання відразу дізналося все педучилище від директора до останнього першокурсника. Це була така велика романтична любов, яка, мабуть, залишилась в історичних легендах педучилища, хоча об’єкт мого великого кохання проходив повз мене, так відвертаючи голову, що аж м’язи тріщали. Бідний, думаю зараз, як йому тоді, мабуть, допікали своїми дотепами друзі. Ну, бо якби хоч дівчина як дівчина, а то – «маленьке, худеньке, з поганенькими косичками і без усякого натяку на бюст».
Хочу зробити ліричний відступ і виголосити похвальне слово во славу старовинного українського міста Острога. Я дуже мало знала про нього до приїзду (хоча вже наприкінці 80-х років дізналася від батька, що мій дід був родом з Острога), бо єдина книжка з історії України, яку я прочитала до того, були «Історичні оповідання» Антона Лотоцького, а там про Остріг не згадувалось. Але щось, здається, згадувалося в «Наливайкові» Івана Ле, щось трохи я знала про князя Острозького. Зрештою, не треба було нічого знати наперед, досить було вперше побачити Остріг, пройтися його вулицями, і ти ніби опинялася в ріці, яка повільно, тихо, але невпинно несла тебе назад, в минуле, в історію. Цей храм на горі, руїни башт... Вузькі, тихі, зелені вулиці, які то здіймаються вгору, то спускаються вниз, роздвоюються і знову сплітаються. Або вулиця йде під горою, а згори до неї спускаються старі кам’яні східці. Хто їх проклав? Коли? Для чого? І для чого оте віконце в кам’яній огорожі довкола саду? А як мені подобалася вулиця біля педучилища! Просто на вулиці в кілька рядів росли дерева, вона була більше схожа на лісову дорогу, ніж на міську вулицю. Навіть руїни, ще не прибрані після війни, – адже минуло всього п’ять років, – здаються історичними, хоча я в той час вважала, що історія – це Стародавня Греція,Стародавній Рим, Київська Русь, ну, в крайньому разі, Хмельниччина. А той час, у якому я живу, яка ж це історія? Це просто життя.
Чомусь не пам’ятаю, яка була зима в Острозі того року, але осінь була золота-золота, все місто залите шелестким, сухим, гіркуватого запаху золотом. Правда, це золото не блищало, але згори, з синього неба, лились такі потоки сонячного світла, що весь світ сяяв, блищав, палав. А потім була весна, зелено-біла, запашна, теж неймовірно прекрасна, коли скрізь цвіли мої улюблені квіти: конвалії, жасмин, білі нарциси. Які прекрасні квіти білі нарциси! Вони схожі на срібні зорі, які пророкують тобі щастя. Дякую тобі, старовинний, мудрий, прекрасний Остроже, я прожила у твоєму затишку десять місяців, і життя моє в ті місяці було дуже нелегким, але коли я згадую, мені здається, що вся моя молодість, щастя, перше кохання, мрії і надії – все це було лише оті десять місяців в Острозі. Потім ще я другий навчальний рік провела в Костополі, де навчалася на другому курсі педучилища, і там мені було з багатьох причин і матеріально трішечки краще, і... ну, може, не любов, а симпатія там у мене була, і навіть взаємна, бо на новорічному балу той юнак, з яким я навіть знайома не була, раптом підійшов до мене і, страшенно ніяковіючи, сунув мені в руки листівку. Я й досі пам’ятаю ту листівку: на ній було зображено кабінет Пушкіна, а на звороті чомусь російською мовою написано: «Поздравляю тебя с Новым 1952 годом и желаю в дальнейшей жизни иметь столько книг, сколько на открытке. Это твоя мечта». Не знаю, звідки йому була відома моя мрія, але побажання його здійснилося, в мене дуже велика домашня бібліотека, десь до десяти тисяч книг.
Але! Все одно, коли я зараз думаю про свою юність, я думаю про Остріг і про те, що зі мною було там.
Хоч коли отак тверезо міркувати, нічого хорошого не було. Ейфорія перших днів дуже швидко минула, і я відчула себе страшенно самотньою, у чужому місті, серед чужих людей. Всі довкола мене були знайомі між собою, бо ж уже вчилися разом рік, два або й три чи принаймні разом складали вступні іспити, а я з похвальною грамотою за сьомий клас вступила без екзаменів. А ті, хто не був знайомий, знайомилися на танцях або й просто так, а я не вміла танцювати і не вміла знайомитися просто так. Отут вперше я дуже гостро відчула всі недоліки свого домашнього виховання і свого дитинства. Пам’ятаєте Іоланту Чайковського? Вона була щасливою до тієї миті, поки не дізналась, що на світі є щось таке, чого вона позбавлена – можливість бачити цей світ власними очима. Ніяк не можна сказати, що до Острога я відчувала себе щасливою, просто я не усвідомлювала своєї ущербності. У мене не було друзів, але й не було їх практично ніколи, – за єдиним винятком, коли ми жили в Дібровиці, і де я подружилася з Іркою Зонь. З сільськими дітьми я зустрічалася лише в школі, це були майже виключно хлопці, від мене значно старші, в мене з ними не було нічого спільного, отже, моя самотність була цілком виправданою. Я собі читала романи, блукала наодинці серед природи, мріяла, і це було нормально. А тут я опинилася в молодіжному вирі, мої ровесники, дівчата і хлопці, спілкувалися, дружили, закохувалися, танцювали, жартували, а я була серед них чужа. Я не знала, про що розмовляти, не уявляла собі, як можна підійти до якої-небудь веселої компанії, яка про щось жваво сперечається і раз у раз вибухає сміхом. Ну, я підійду, а вони всі замовкнуть, повернуться до мене і запитають: «Що тобі треба?» А що я відповім? А якщо я все-таки опинялась в тій компанії, я мовчала, бо мені пересихало в горлі від самої думки, що я могла б щось сказати. Я боялась, що те «щось» буде страшенною дурницею і воно нікому не буде цікаве, що я скажу, а люди лише насмішкувато знижуть плечима.
Тоді в Острозі багато співали, співали щовечора, в кожній кімнаті. Я дуже люблю співати, маю добрий слух і, як тепер кажуть, непогане ліричне сопрано, але тоді я нізащо не зважилась би першою почати пісню, я могла лише підспівувати в хорі, а коли раптом з’ясовувалось, що я залишалась одна, мій голос починав тремтіти і зриватись. Потім ще багато років так було: я брала участь у художній самодіяльності і, поки співала в хорі, все було добре, але як тільки керівник хору, вирізнивши мій голос, пробував зробити з мене солістку, я ставала безголосою. Я дуже любила музику і танці (і досі люблю), але не вміла танцювати і не могла навчитись через свою несміливість, бо ставала зовсім дерев’яною, коли думала, що на мене хтось звертає увагу. А в нас в педучилищі мало не щовечора були танці і то під свій духовий оркестр, влітку на дворі під старезними липами, взимку в актовому залі. І я кожного разу бігла туди, і стояла десь в куточку, і хоч не вміла танцювати, але ж цього ніхто не знав. Чому ж тоді за весь рік ніхто ні разу не запросив мене до танцю? Ні, правда, один-єдиний раз підійшов один хлопець, другокурсник, якого ми вважали дуже старим, бо йому було аж... 25 років, і сказав: «Потанцюєм?» Але коли я сказала, що не вмію, він не став наполягати і тут же підхопив якусь іншу дівчину.
Отже, я переконалась, що моя мама мала рацію в своїй нелюбові до мене: я таки дійсно гірша від усіх. Ось і зараз це видно на кожному кроці. Я не вмію жити, я не вмію спілкуватися, я не вмію дружити. Точніше, ніхто зі мною не хоче дружити, я нікому не потрібна, я нікому не цікава. Чого ж тут дивуватися, що ВІН, той, кого я люблю, навіть не дивиться на мене? Все, тепер моє життя навіки розбите, я вже ніколи не буду щаслива, бо ж ВІН мене не любить і ніколи не полюбить, а я, навпаки, ніколи його не розлюблю і не полюблю іншого. Отже, тепер мені лишається лише страждати все життя від нерозділеного кохання.
А тепер ще кілька слів про побутові справи. Дуже скоро з’ясувалося, що 120 карбованців стипендії (на руки видавали на кілька карбованців менше, я так і не пам’ятаю, чи це був податок, чи плата за гуртожиток), повторюю, стипендія – це дуже мало. Це якщо тричі на день харчуватися в нашій студентській їдальні, то якраз вистачило б. Але ж не будеш тричі на день щодня їсти вермішель! Хочеться хоч сто грамів цукерок, або халви, або склянку ряжанки, яку місцеві жінки приносили до воріт педучилища. Треба купити шматок мила або кілька зошитів чи сходити в кіно. А тоді виявляється, що в тебе залишилось тільки на хліб. Його привозили в нашу студентську крамницю раз на день, і щоб купити його, треба було стати в чергу ще до того, як привезуть, а потім хвилюватись, чи вистачить тобі. Зате яке то було щастя, коли ти отримувала на карбованець півцеглинки чорного хліба, ще теплого, з хрумкою шкуринкою і кислуватим м’якушем. Поїси, зап’єш водою – і до наступного дня. А потім наступали дні, коли вже й на хліб не було, а до стипендії ще два-три-чотири дні (іноді гроші ще й затримували). Що тоді було робити? Позичити в когось? Оцього я ніколи не вміла і не робила. Та й у кого позичати? Правда, я не знаю, чи ще хтось зі студентів жив так, як я: на саму стипендію і без усякої допомоги з дому, – але багатих серед нас не було, це точно. Просто дівчата ще якось умудрялися щось самі готувати, влітку на вогнищі (так-так, вечорами за педучилищем розкладали вогнища і на них готували їсти!), а взимку в пічці, якою опалювали кімнату. Але в мене не було ні каструлі, ні продуктів, ні вміння готувати. І коли вже голод докучав, що несила було терпіти, я вранці, до початку занять, ходила по аудиторіях і заглядала під парти: чи вчора хто не залишив шматочок недоїдженого хліба? Часом знаходила, один раз я навіть знайшла шматок сала, але мусила їсти його без хліба. Ще якось побачила, що в коридорі гуртожитку лежить шматок хліба: видно, хтось ніс з крамниці буханець хліба з так званим «довіском», той довісок упав, і людина не стала його піднімати з підлоги. Разів десять я пройшла мимо того шматка, не наважуючись узяти. Мені здавалося, що як тільки я нагнусь, саме в ту мить хтось вийде в коридор і усе побачить. Тим більше, що це було якраз під дверима кімнати, де жив ВІН, моя велика і єдина любов. Зрештою, я той шматок таки підняла і з’їла.
Все це звучить не дуже поетично, а тим часом я розкажу щось ще більше непоетичне: я всю зиму не милась і не прала свій одяг. Бо де б я мала це робити? Вмивались ми, як я вже сказала, холодною водою, зливаючи одне одному з горнятка, а ніякої кімнати, де б можна було помитися грунтовніше, ні теплої води в нас не було. Не знаю, як влаштовувались інші дівчата, здається, там не було таких дуже далеких, і вони бодай раз на місяць їздили (чи навіть ходили пішки) додому. Мені ні їздити, ні ходити не було куди, і якось я звернула увагу, що в мене дуже свербить шия. Я розгорнула свій гарний кольоровий пухнастий шарфик, а там аж кишіли воші. Коли прийшла весна і потепліло, то я ходила за місто до Вілії, прала свій одяг, розстеляла на траві, потім купалась сама і сиділа, чекала, поки висохне.
Ну ось, чую, як невдоволено бурчить мій читач: «На якого біса мені здалися всі ці розповіді про красу Острога, про нещасне кохання, а тим більше, всякі побутові деталі? Ще якби йшлося про життя в сталінському таборі, а то ж вона живе собі на волі, вчиться в педучилищі, закохується, бігає на танці. Нам що обіцяли – повість про репресії. А про них досі ні слова. Обман!»
Усе, мій шановний читачу, все, будуть репресії. Тільки ж історія репресії починається не з моменту винесення вироку чи навіть арешту, вона починається з моменту, коли твоя скромна особа потрапляє в поле зору відповідних органів. Хотіла ще додати «... і викликає в них зацікавлення», але вчасно зрозуміла, що в наших «відповідних органів» викликає зацікавлення кожна особа, яка потрапляє в їхнє поле зору. Вони вже тебе так не випустять, щоб не спробувати зробити з тебе або свого агента, або свою жертву.
Коли я писала про молодесеньке наївне дівча, яке їхало в Остріг, мріючи про нове, цікаве, щасливе життя, а там уже дуже серйозні дяді з МГБ розробляють цілий оперативний план супроти неї, я думала, що це в мене просто літературний прийом – такий собі іронічний відступ, як ото бувають ліричні відступи. А потім ходила, думала, і мене раптом осяяло: а воно ж так і було! Про те, що за мною вже два роки велося стеження, я дізналася після арешту від свого слідчого. Як це трапилося, я сама вже догадалася і про це розповіла трохи раніше: з арешту тих невідомих мені хлопців з острозького педучилища. Але в який саме момент МГБ «вийшло» на Галину Гордасевич?
Минуло кілька тижнів мого навчання в педучилищі, як мене раптом викликають до директора. Ніяких гріхів я за собою не чула, бо лекцій не пропускала, вчилась добре. В нас був викладач географії Іван Гаврилович, для якого найважливішим було досконале знання карти. Тижнів два він буквально тероризував усі групи першого курсу. Спочатку з кулеметною швидкістю випалював назви островів, морів, гір, – при тому він навіть не уточнював, що це за назва: острова, озера чи гори, – а потім так повільно: «Сідай, одиниця!» Нарешті дійшла черга і до мене. Я була вся, як струна, але чітко відповіла урок, а указка в моїх руках летіла в потрібному напрямку ще до того, як назва прозвучала повністю. «Сідай, – здався Іван Гаврилович, – нарешті я ставлю першу заслужену п’ятірку». Отож, кажу, хоч і не передчувала я ніякого лиха, а проте злякалась. І чого тому директорові від мене треба? Це ім’я я можу назвати повністю. По-перше, його вже нема на світі, а, по-друге, він не зробив нічого недостойного. Навпаки, цей чоловік, один з дуже небагатьох у моєму житті, хоч щось добре для мене зробив. Та ба! Прізвище його я пам’ятаю точно – Іващенко. А от як його звали? Здається, Володимир Омелянович чи Володимир Олександрович. І ще пам’ятаю, що він був дуже великий. А, може, це мені лише здавалося, бо ж сама я була, як ви пам’ятаєте, маленька.
Директор поставив кілька загальних запитань: як мені живеться, як я вчуся, чи знайшла собі друзів, а потім раптом:
– А хто твої батьки?
Я злякалась. Коли я готувала документи в педучилище, для мене це було найбільшою бідою: що написати про батьків? Адже коли я напишу, що мій батько священик та ще й сидить у тюрмі, мене ж не приймуть в педучилище! Бо як же ти будеш виховувати дітей, коли ти сама донька ворога народу? Отож, я це питання: Хто твій батько? – просто обминула. Але що робити, коли тобі ставлять питання впритул? Я опустила голову і видушила:
– В мене батько священик, і він зараз засуджений.
– А чого ж ти про це не написала?
Я мовчала. Бо ж не могла я сказати: «Ви ж тоді мене не прийняли б». Директор теж помовчав, а тоді сказав:
– От бачиш, ти хотіла нас обманути, а тепер тобі доведеться залишити педучилище і вернутися додому.
Вдруге протягом одного місяця земля гойднулася в мене під ногами. Покинути педучилище? Вернутися додому? Куди – додому? В Городець до мами? А що я там буду робити? І взагалі, де я там буду жити? Коли на місце батька в Городець приїхав інший священик, у великому церковному будинку нам відвели одну маленьку кімнату. І то добре, що хоч зовсім не вигнали, бо в того священика була й своя велика сім’я. Так от, у тій маленькій кімнатці стояло одне ліжко, де спали мама з сестрою, а я, коли мені траплялося бути вдома, була змушена спати в великій прохідній кухні (вже після того, як ця повість була написана, мені довелося майже через 45 років побувати в Городці, і виявилося, що дім зовсім не такий великий, як мені здавалося, а кухня взагалі крихітна). Так отож, я спала в кухні та ще й на столі, який був закороткий для мене, то я його «дотягувала» дошкою. І що б я в Городці робила? Сестра ходила в школу, мама трохи намагалася заробити на прожиття шиттям, намагалась щось виростити на тому шматку церковної землі, який нам виділили, але найбільше часу в неї йшло на безконечні намагання досягнути якогось недосяжного ідеалу чистоти, що нераз давало сумні наслідки. Закладаючи картоплю на зиму, вона її помила, а це привело до того, що картопля зів’яла. Перед тим, як йти змолоти на жорнах жито, вона перебирала його, наче крупу перед тим, як зварити кашу. Сестра моя потім згадувала: «Коли я думаю про своє дитинство, то бачу купу зерна, яке треба перебирати». І що я там буду робити? Допомагати мамі? Але ж я їй ніколи не вгоджу! І вони з сестрою ледве перебиваються, а тут ще я звалюсь на голову! І яке в мене може бути майбутнє? Зрештою, куди вже думати про майбутнє, що я буду робити? Це було щось страшне!
Я нічого не сказала, навіть не заплакала. Директор теж помовчав, подивився на мене і сказав:
– Ну, гаразд. Я бачу, що ти хороша дівчина і беру все на себе. Іди і вчись.
І я пішла, і вчилась. І не побачила за цим епізодом нічого більшого. Вже лише коли мене арештували і я зробила отой висновок, що до цього спричинилося, то зрозуміла, що розмова з директором була результатом саме того інтересу, який проявили до моєї особи наші відважні чекісти. Той інтерес почався раніше, ще до мого приїзду. Інакше як же сталося, що та дівчина, яку чекісти «внедрили» в наше педучилище, опинилася в одній групі зі мною?
Я вже писала, що не хочу нікому мстити, не хочу називати, в якому саме педучилищі – острозькому чи костопільському – всі дівчата з моєї групи слідкували за мною, запам’ятовували кожне моє слово, збирали кожен клаптик паперу, списаний моєю рукою, і передавали нашій класній керівничці, а вона передавала далі. Звідки я це знаю? Та з її ж слів, бо вона була свідком на моєму суді і спокійно, без найменших вагань, розповіла, як її попередили щодо мене, і як вона попередила дівчат, і як вони їй все передавали. Так що я це знаю, як бачите, з перших уст, але які це були дівчата, – цього я вам не скажу. Не хочу, щоб їхні діти взялися судити своїх матерів, не мають вони на це права. Щоб мати право на такий суд, треба було пережити той час і не піддатись тому психозові, і не вимазатися в тому багні.
Аде дівчина, про яку я зараз хочу розповісти, – це окрема стаття. Чомусь нікого не зацікавив той факт, що її прийняли в педучилище без екзаменів буквально напередодні навчального року. Зрештою, може, про це щось і говорили, просто я нічого не знала. Чим вона була примітна? Дуже чорними бровами при світлому волоссі. І як на мене, незвичайно товариською вдачею, вмінням легко знайомитися і вступати в контакт з будь-ким. Ще й феноменальною здібністю влаштовуватись на квартиру. Протягом того навчального року вона побувала чи не на десяти квартирах. Зрештою, може, в тому їй допомагали ті органи, які влаштували в педучилище? А може, й без них обходилося, бо в неї ще була феноменальна здібність позичати одяг в знайомих і навіть малознайомих. Ледь не щодня в неї була якась обнова, але дуже скоро з’ясовувалось, що ця спідничка, жакет, шапочка зовсім їй не належали. А ще: вона брехала на кожному кроці. Пам’ятаю такий зовсім анекдотичний випадок. Ми чогось з нею посварились, а на другий день в нас була контрольна з математики. Приходить моя подружка і, дружньо посміхаючись, ніби нічого й не було, звертається до мене:
– Знаєш, кого я вчора бачила? – і вона називає ім’я хлопця, який вчився, здається, в медучилищі і з яким ми разом були в якійсь компанії. – Він дуже хоче тебе бачити і написав записку, але я її вдома забула.
Звичайно, я даю їй списати контрольну, але потім починаю вимагати ту записку. Ще б пак! Адже це була перша в моєму житті записка від хлопця! І що ви думаєте? Що з нею трапилося? Виявляється, в дівчини, з якою вона тоді разом жила, дуже муляв туфель, вона підклала папірчик і геть його стерла. І найсмішніше, що я цьому повірила!
Так ось, живу я собі, вчуся, страждаю від нерозділеного кохання і від комплексу неповноцінності (правда, тоді я ще не знала такого мудрого терміну, але це не заважало мені страждати). Читала книжки, стояла в куточку на танцях і, по старій пам’яті, ходила в ліс, щоб помріяти, посумувати, поплакати, а за мною невпинно слідкувало «недремне око» і все тлумачило в потрібному напрямку. Надто замкнута? Ну, ясно, боїться проговоритись! Ходить в ліс? Усе ясно: зв’язкова в бандерівців. Як би її схопити саме в момент зв’язку! А мене ж схопити було б так легко, бо, признаюся відверто, здібностей Штірліца в мене зовсім нема. Більше того, коли я йду вулицею, то буваю така задумана, що до мене треба досить голосно заговорити, щоб я помітила знайомого. Тим більше, коли я йшла в ліс, щоб там складати вірші про кохання, за кожним деревом могло б стояти по чекісту, я б їх не помітила. А може, вони й стояли і вважали мене неймовірно спритною, що ось на очах у них здійснює зв’язок з бандерівцями, а вони не можуть з’ясувати, яким чином це відбувається. Треба активізувати роботу!
І тут дівчина, про яку я вже розповіла, будемо називати її «агенткою», раптом підходить до мене на перерві і заводить розмови. Ділиться шматком хліба. Пропонує позичити грошей. Нарешті, радить поселитись разом з нею на квартирі.
А знаєте: методи роботи в цих органів досить консервативні. Бо через 15 років, вже після «хрущовської відлиги», на початку «ери застою», коли я жила в Донецьку і ходила в «молодих письменниках», біля мене почав крутитись один молодий чоловік: все приходив у гості, хоч я його і не запрошувала. То торт принесе, то знову гроші пропонує позичити. Аж нарешті я його застукала на тому, що він слово в слово повторив фразу, яку я кількома днями раніше чула з уст штатного працівника все тих же органів. Йому я не сказала ні слова, зате в органи подзвонила і попросила його прибрати. «Ну, що ви, що ви, – сказали мені, – ви помилились». Але він зник. Побачила його лише через чверть століття: він був членом Української республіканської партії.
Але то вже через 15 років я стала такою мудрою, та й інтуїція в мене, видно, розвинулася, бо той чоловік був мені з самого початку несимпатичний. А «агентка» нічого такого не викликала, навпаки, я була самотня, а тут людина виявляє до мене цікавість і симпатію. І я беру свою валізку і переходжу до самотньої жінки, в якої жила тоді «агентка». Але жити на квартирі мені не по кишені, і я через місяць вертаюсь в гуртожиток. Ну, та дарма! Копії з усіх моїх паперів: щоденники, вірші, листи від мами – в органах уже є. Мені їх потім показував слідчий. Проте з цих паперів ніяк не вдається встановити мої зв’язки з бандерівцями. І «агентка» починає мене... вербувати! Тобто вербувати не в тому значенні, що вмовляє працювати на органи МГБ, а навпаки: що треба починати антирадянську діяльність, бо влада в нас погана, а от є славні хлопці-повстанці, які борються за самостійну Україну, і треба б їм допомогти. А я отака дурна, що й на думку мені не спадає: а чого це дівчина, яка родом десь зі східних областей (наскільки мені відомо, батько її загинув на фронті, а мати з сестрою жили в Рівному, але все одно вони були «східняки»), чого це вона рветься допомагати бандерівцям? Ні, я сприймаю її розмови цілком щиро. Зрештою, я забула ті розмови, а от добре пам’ятаю, що вона на уроці передає мені записку такого змісту: «Ну, що ми все тільки говоримо з тобою, треба переходити до діла. От якби вийти на зв’язок». А я їй, – ну, посмійтеся над безмежністю наївної глупоти! – чи не на тому ж клаптику паперу відповідаю: «Не поспішай, спочатку треба підібрати людей, а тоді буде і зв’язок». А тепер посміюся я, уявивши, як піднесено танцювали довкола того клаптика паперу цілком дорослі дяді з офіцерськими погонами, задоволено потираючи руки. Ага, от вже діло йде до успішного завершення, вона вже в наших руках разом з тими клятими бандерівцями, які ніяк не дають нам спокійно жити і працювати на благо нашої країни під керівництвом вождя всіх народів, найкращого друга чекістів товариша Сталіна.
В часи застою я начебто зіпсувала кар’єру одному письменникові. Його ЦК задумав висунути на якийсь високий пост по лінії боротьби з націоналізмом, а тут я опублікувала статтю, в якій дуже аргументовано довела, що він бездарний поет. Хоч я нічого не знала про плани високих органів відносно того поета, але там прийшли до висновку, що так розкритикована людина не дуже надається для того поста. Зрештою, може, навпаки, я того поета врятувала від необережного кроку, адже борці з націоналізмом тепер не в пошані, а він залишився в стороні. Але я собі так думаю, що, може, і комусь з тодішніх острозьких чекістів я зіпсувала кар’єру, бо вони так обнадіювали своє начальство, що ось-ось – і буде зроблено велике діло, а з того вийшов маленький пшик.
Зрештою, чого дивуватися, що в наших органів через п’ятнадцять років не змінилися методи роботи, коли вони і чepeз сорок років не змінились. Бо ось перед референдумом відносно того, жити нам чи не жити в Радянському Союзі, урядова газета «Голос України» розповіла, що в Донецьку міліція затримала групу людей під приводом, що є підозра, начебто вони транспортують наркотики. Наркотиків не знайшли, зате знайшли листівки, які закликали голосувати проти Союзу, і їх, звичайно, не віддали. Читала я це і дуже сміялась, хоча сміх мій був дещо саркастичний. Бо запідозрити пана Миколу Бражника лише за зовнішнім виглядом, що він – кур’єр наркобізнесу, це все одно, що... Так, це все одно, що побачити в маленькій, худенькій, з поганенькими кісками п’ятнадцятилітній дівчині такого державного злочинця, за яким треба два роки слідкувати. Пан Микола Бражник – людина з вищою освітою, пенсійного віку і такої зовнішності, що йому в театрі грати ролі «благородних батьків». А тут раптом іде він вулицею, а міліціонеру це видається підозрілим. До такої міри підозрілим, що міліціонер його затримує, відводить на дільницю і влаштовує обшук. Як сказав би великий реформатор російського театру Станіславський: не вірю! Тим більше, що пан Бражник уже два роки брав дуже активну участь в усяких так званих неформальних рухах, мітингах, демонстраціях, так що його, безумовно, вся донецька міліція знала і в обличчя і за анкетою. Отже, ніякої помилки не було, знали, кого брали!
А тепер вертаємося на сорок років назад, все в той же старий Остріг, коли ми склали першу в нашому житті сесію, і от перед нами таке щастя – зимові канікули. Спочатку я не збиралася нікуди їхати, бо не було на світі такого місця, куди б мене тягнуло. Але в останню хвилину я раптом передумала і вирішила таки поїхати в Городець до мами з сестрою. Трохи подіяло те, з яким радісним нетерпінням збирались всі додому, і я собі подумала: а я що – гірша від усіх, у мене теж є свій дім! А ще нам не дали стипендії і в мене вже зовсім не було за що жити ті два тижні, навіть на недоїдений хліб під партами не доводилось розраховувати. Але саме з цієї ж причини в мене не було грошей на квиток і я купила його лише до Рівного. Подумала, що вже як-небудь до Сарен я доїду без квитка, а там уже й пішки дійду. Правда, з Сарен до Антонівки ще 24 кілометри, але на таку віддаль в наш район на базар ми ходили пішки і навіть в той же день назад поверталися, так що нічого страшного – дійду!
Думаю тільки зараз, чи було це випадковістю, що коли ми заповнили все невелике приміщення станції Остріг і, звичайно ж, співали, сміялися, гомоніли, бо до поїзда було ще кілька годин, так от, серед цього гаму і гомону до мене підійшла одна дівчина і запитала:
– Галю, а ти куди їдеш?
– В Рівне, – відповіла я.
Чому я саме так відповіла? Далебі, не знаю. Адже ж могла сказати «додому» або конкретніше «до Городця», або взагалі запитати її: «А чого це тебе цікавить?» Бо, дійсно, чого це її раптом зацікавило? Ми з нею вчилися в різних групах, практично не спілкувалися, просто я її знала, бо в неї була така прикмета, яка вирізняла її від усіх дівчат педучилища. Випадково це було чи ні? Бо потім, через кілька років, ми з нею зустрілися знову ж таки на залізничному вокзалі, тільки це вже було в Києві. І хоч я сказала, що в неї була прикмета, яка вирізняла її з-поміж усіх дівчат, але саме вона першою мене помітила, і впізнала, і заговорила. Дивна то була зустріч: я поверталася з табору (того, що «сталінський»), вона їхала за скеруванням на роботу в Севастополь... прокурором. Тоді я нічого не подумала, а ось зараз причепилося питання: випадково це було чи ні? Бо слухайте, що трапилося далі. Раз вже я сказала «в Рівне», і в вагоні біля мене сиділи люди, які це чули, – здається, й вона сиділа, – то коли поїзд прийшов у Рівне, я відчула себе змушеною вийти. Подумала: вийду, а тоді стану на площадку між вагонами (тоді ж між вагонами не було таких закритих переходів, як тепер). Тим більше, що вже вечір, темно, ніхто мене не помітить, і я доїду до Сарн. Уявляєте собі: кінець січня, пізній вечір, а вона вирішила на відкритій площадці сама-одна проїхати від Рівного до Сарн! Повторюю: не пам’ятаю, що я в ту зиму носила на голові, а от що рукавиць в мене не було, це точно. І може, те, що сталося в Рівному, врятувало мені життя. А сталося те, що як тільки я зійшла в Рівному на перон, до мене підійшли двоє міліціонерів:
– Ти що тут робиш?
– Нічого, – спокійно (якщо тільки з міліцією можна говорити спокійно, навіть якщо ти ні крихти ні в чому не винна) відповіла я, – приїхала на канікули.
– А де ти живеш?
Я назвала їм адресу. Ні, не городецьку, а таки рівненську, і це була не вигадана, а справжня адреса. І все-таки це не заспокоїло міліціонерів:
– Підемо з нами. Може, ти тут бандерівські листівки везеш.
Що мені було робити? З одного боку, я могла спокійно йти, бо ніяких листівок в мене не було. Але ж поїзд – він піде, а я залишусь на цілу добу до наступного поїзда. І сказати цього міліціонерам я не могла, бо ж квиток у мене до Рівного. Скажуть: «Ага, значить, ти їздиш без квитка?» А я знаю, що за це буває? Оштрафувати мене не можна, бо ж грошей в мене нема. Може, посадять в тюрму? Або повідомлять в педучилище, і тоді мене безумовно виключать, а для мене це страшніше тюрми, про яку я ще нічого не знаю. Отож, я слухняно йду за міліцією, в яскраво освітленій кімнаті відчиняю свій порожній чемоданчик і через кілька хвилин знову іду сама зимовим нічним містом. Поїзд, звичайно, вже пішов. Що мені робити? Рятує мене та адреса, яку я назвала міліціонерам. Я вже її не пам’ятаю, не пам’ятаю імені жінки, яка там жила, і навіть не знаю, яким чином вона потрапила в число наших знайомих. Проте коли мій батько сидів в Рівному в тюрмі ще в 1946 році і мама возила йому передачі, вона вчащала до цієї жінки. Звичайно, мама брала з собою мою молодшу сестру, щоб користуватись послугами кімнати матері і дитини. A одного разу взяла нас обох. Зрештою, може, це було не один раз, бо як так могло бути, що через п’ять років я не лише пам’ятала цю адресу а й, не питаючи нікого, в нічну пору знайшла той дім. Жінка впізнала мене, пустила переночувати, нагодувала і позичила стільки грошей, що мені вистачило не лише на квиток до Антонівки, а навіть на пачку вафель. Уперше в житті я пробувала вафлі, і це було неймовірно смачно (я взагалі з дитинства була ласункою, а мені так рідко доводилося їсти щось солодке). Мені незручно було сидіти цілий день в домі тієї нашої знайомої, я ходила по місту і відчувала себе щасливою. Ще б пак! У мене є гроші на квиток і я їм цю неймовірну смакоту, яка називається таким незвичним словом – «вафлі».
Якби я була кінорежисером, то, далебі, зняла б такий собі фарсовий фільм на цю тему, і там обов’язково був би епізод, як отаке дурне безтурботне дівча навмання бродить містом, щоб згаяти час до поїзда, їсть вафлі і облизується, а з-за кожного рогу за нею слідкують наші недремні чекісти і час від часу доповідають своєму начальству, а начальство марне ламає голову, намагаючись знайти в тому якусь логіку. Як відомо, Мюллер-Броньовий в такому випадку говорив: «Ні, я не можу працювати з непрофесіоналом! Абсолютно неможливо передбачити, що він зробить». Цікаво, за кого тоді мене мали наші стражі державної безпеки: за непрофесіонала, вчинки якого неможливо передбачити, чи навпаки, за такого спритного професіонала-зв’язківця, що він здатний обвести довкола пальця все міністерство державної безпеки?
Бо чого вона приїхала в Рівне, де в неї нема ніяких родичів? Ясне діло, – для зв’язку. От і збрехала міліціонерові, назвавши себе рівненчанкою, але адреса, яку вона подала, ясна річ, не може бути явочною. То з ким, де і як вона здійснила цей зв’язок? От ходить по вулицях ніби без усякої мети, але ж мета повинна бути! Може, той другий не вийшов на зв’язок? Чи все-таки вона така спритна, що провела це діло в нас під носом, а ми нічого не помітили? Говорили ж товариші з Острога, що скільки разів стежили за нею в лісі, але так і не змогли помітити, як вона здійснює зв’язок. Ми їм не вірили, влаштовували рознос: що ви, мовляв, за с... чекісти, коли вас зашмаркане дівчисько за носа водить! Тепер бачимо, що це не дівчисько, а дуже хитра бестія.
Смішно, правда? Кажете, щось не хочеться сміятись? А мені смішно. Не так з наших «бдительных» органів, скільки з себе самої. Яка ж я дурна була, що сприйняла цей епізод за чисту випадковість, що мені тільки смішно було, коли я згадувала оте: «Може, в тебе там бандерівські листівки!» Ах, як би я хотіла справді мати зв’язок з бандерівцями, розповсюджувати листівки, відчувати себе борцем за самостійну Україну!
...А ось ці рядки я пишу через три роки після того, як написала першу частину своєї повісті. Бо я абсолютно забула, які мені ще трапилися пригоди на дальшому шляху додому того січня 1951 року, мені здавалося, що далі вже нічого не було. Але в минулому році мені досить випадково пощастило через 32 роки побувати в тому самому Городці. А там я зустрілась з такою собі Ніною Міщенею, з якою доля нас зводила не раз. Найперше, в 1945-46 навчальному році в Городці я вчилась в четвертому класі, а вона в третьому, але то були об’єднані класи. Потім в 1949-50 навчальному році ми разом в сьомому класі в Антонівці. І нарешті, в 1951-52 році також разом у Костополі на другому курсі педучилища.
Так ось, ця Ніна нагадала мені: «Галю, пам’ятаєш, як ми з тобою їхали з Костополя на зимові канікули додому?» Я залізно пам’ятала, що з Костополя я на зимові канікули додому не їздила. Але коли вона мені почала нагадувати різні подробиці, я все згадала. Тільки було воно роком раніше, під час тієї поїздки, про яку я вам вже розповіла. Що там було? Отож, проблукавши цілий день Рівним, сідаю я в поїзд і вже зі спокійною совістю (квиток же є) їду далі. А коли поїзд зайшов до Костополя, у вагон, де їхала я, сіло кілька дівчат і поміж них ця сама Ніна. Потім до нас прилучився якийсь молодий чоловік, який говорив гарною українською мовою, навіть з львівським акцентом. Він почав зазирати в книжку, яку я читала, і докоряти мені, чого я читаю російську книжку (то були вірші Нікітіна), коли ми, українці, повинні читати українські книжки. А я йому відповіла, що чому ж, треба читати і російські. Далі той молодик десь непомітно зник. Але найцікавіше, що мені розповіла Ніна: коли мене арештували, її і тих дівчат, що тоді їхали з нами, викликали в органи МДБ і розпитували про той випадок.
Ви уявляєте собі, під яким же «ковпаком» була я! Арештували мене через півтора роки після тієї поїздки, і весь цей час в сейфах МДБ лежали зафіксовані прізвища дівчат, з якими я їхала від Костополя до Антонівки! Отже, весь цей час був при мені невидимий «ангел-охоронець», скорше всього, той самий симпатичний молодий чоловік, якого так обурило, що я читаю російську книжку.

* * *
Коли чую «Ми вірили Сталіну», «Ми вірили комуністичній партії», згадую Рівненщину часів свого дитинства.
Я дуже рано пам’ятаю себе (тобто рано усвідомила себе в цьому світі). Так, ми жили в селі Язвинках до жовтня 1938 року, а я не забула тамтешню зиму, отже, це мені ще навіть не було трьох років. Звичайно, пам’ятаю я не все, а якісь окремі епізоди, те, що мене найбільше зацікавило або вразило, те, що для мене, дитини, мало найбільше значення. Добре пам’ятаю перший в моєму житті кінофільм, який я дивилась у Дібровиці ще за Польщі. Пам’ятаю, що єдиним товаром, який був постійно в крамницях «за перших совєтів», була халва (чи то наші люди до неї не звикли і мало купували, чи то її так багато було). І от якось давали тарілки, звичайні фаянсові тарілки, і мама зі мною стояла в черзі, а знайомі жінки почали підмовляти: «Матушко, та що ви з дитиною стоїте? Хай вона піде ніби халви купити, за халвою пропускають без черги. Ось пропустіть дитину, вона собі халви купити хоче!» І мене пропустили, я купила скількись там халви і одну тарілку. Я, як зараз, її бачу: звичайна столова глибока тарілка, біла, з зеленою смужкою.
Але про те, як ставилися люди до «перших совєтів», які тоді були репресії і т.п., – цього я нічого не пам’ятаю. Усвідомлювати себе я почала десь з початком війни. Ну, а за чотири роки війни я стала майже дорослою і мій, так би мовити, політичний світогляд остаточно сформувався. І дійшла я до нього не в результаті якихось власних спостережень, міркувань, висновків. Я просто запам’ятовувала і вбирала в себе все, що чула довкола. А всі люди, які жили в Городці, – ну, може, за дуже невеликим винятком, але той виняток тоді мовчав, – були проти більшовиків і проти німців. Вони були за самостійну Україну і віддавали для того найдорожче, що мали: свою молодь. Бо всі молоді чоловіки і хлопці були в партизанах... Ні, не в партизанах, так говорили про поляків або про радянців, а про українських рідко і обов’язково з додатком «українські». Але найчастіше говорили «хлопці» або «повстанці». І співалися глузливі пісні про те, як «ходить Гітлер над рікою, носить жорна під рукою. Його Сталін доганяє і жоренця відбирає». Або на мотив відомої колядки: «А у Берліні весело живеться, небо і земля від гуку трясеться». І в той же час «А в Москві червоній Сталін зажурився, що його настрій на Вислі зломився». І нарешті, пісня з таким кінцем: «Оце ж тобі, чорте Сталін, не мине, наш повстанець тобі боки да ще й намне!» То ким же я могла вирости в тих умовах, як не ярою «націоналісткою»? Тим більше, що повстанські провідники Мішка Бистрий або Карпо Лоза – це були молоді, вродливі, веселі хлопці, яких на селі любили і поважали, а Сергій, ставши першим головою сільради, був такий собі миршавий та ще й кульгавий чоловік, який відразу почав говорити каліченою російською мовою, а за Польщі сидів у тюрмі за злодійство.
Відколи себе пам’ятаю, я знала, що я – українка, що в моєї землі трагічна і героїчна історія, що наш прапор синьо-жовтий, що наш герб – тризуб, що наш гімн «Ще не вмерла Україна», але вони заборонені і переслідуються нашими ворогами. Найбільшою мрією мого життя було боротись за самостійну Україну, ще десь, мабуть, в 1945 році я була створила підпільну організацію. Так, так, та організація мала назву «Досвітні вогні» і про неї можна цілком певно говорити, що вона була широко розгалужена, бо охоплювала не то два, не то три райони: Володимирецький, Степанський і... от, не знаю, до якого району належало тоді село Золотолин. Особливістю тієї організації було те, що до неї входили виключно жінки: я, моя майже на чотири роки молодша сестра Нона, моя троюрідна тітка Ляля, яка проте була молодша від мене на два місяці і з батьками жила в тому самому Золотолині, а потім до нас приєдналась донька священика зі Степаня Галя. Це була настільки глибоко законспірована організація, що ніхто ніколи про неї так і не дізнався, і оце я вперше відкриваю нікому не відому сторінку з історії нашої визвольної боротьби. Оскільки нам не вдалося налагодити постійний зв’язок, то я не можу сказати, на які акції спромоглась та половина нашої організації, яка діяла за межами Володимирецького району. Сестра моя за своїм малолітством обмежувалася співанням повстанських пісень, а що торкається мене, то я під час навчання в Кричільську одної темної зимової ночі зірвала вивішений над клубом червоний прапор і втопила його в ополонці на Горині, а згодом, вже в Острозі виготовлювала і розповсюджувала антирадянські листівки. Правда, «виготовлювала і розповсюджувала» – це деяке перебільшення, бо така форма дієслова говорить про тривалість дії, а я твердо пам’ятаю, що це було лише один раз. Але скільки їх було: дві, п’ять, ну, напевно, не більше десяти! Зате пам’ятаю, який був їх вигляд і зміст: піваркуша зі звичайного шкільного зошита, на ньому намальовано тризуб і друкованими літерами (наївне маскування!), написано: «Борітеся – поборете!» Сьогодні? коли я пишу саме ці рядки, ми святкуємо роковини прийняття Декларації про суверенітет, зранку я слухала виступ по радіо Івана Степановича Плюща, і він сказав: «Зараз ми всі повинні пам’ятати слова нашого великого Кобзаря: «Борітеся – поборете!» Що ж, учасники підпільної організації «Досвітні вогні» пам’ятали ці слова ще майже півстоліття тому.
«Підождіть! Підождіть! – кричить спантеличений читач. – Яка історія? Яка боротьба? Яке підпілля? В 1945-му році? Скільки ж тоді авторові сьогоднішньої повісті і керівникові тодішньої організації було років? Десять? А останнім учасникам ще менше? Смієтесь ви чи що? Ідіота з мене робите?» Ах, любий читачу, звичайно, сміюсь, хоча я ні слова не придумала, та організація таки була. А що лише ідіот міг її всерйоз сприйняти... То пригадайте, чи не сприймали ми всерйоз «промпартію», СВУ і всі ті численні антирадянські, шпигунські, шкідницькі, націоналістичні організації, за участь в яких десятки тисяч людей було розстріляно, сотні тисяч заслано, а тепер ми дізнаємося, що ніяких тих організацій не було. То всі ті, хто їх арештовував, судив, стріляв, тож всі ті масові колони демонстрантів з гаслами: «Собачья смерть предателям!» – вони були ідіотами чи не були? Я ж можу лише певно твердити, що якби мій слідчий знав щось про оті «Досвітні вогні», він обов’язково вписав би їх у мій звинувальний акт, хоча й дурню ясно, що то була всього-навсього дитяча гра, а він – мій слідчий – зовсім не був ні дурнем, ні жорстокою людиною. Зрештою, про свого слідчого я ще розповім у свій час, а зараз повертаюсь до своїх острозьких охоронців, яким я була ще не одну прикрість зробила. Хоч і вони мені теж.
Наприклад, одного разу я на кілька днів пропала, і ніхто не знав, що зі мною трапилося. У педучилищі вже говорили, що я втопилася через нещасливе кохання. Бідний об’єкт мого кохання! Боюсь, що для нього це були досить прикрі дні. Але ще більш прикрими вони мали бути для бідного Москальова. Ох і влетіло ж йому, мабуть, від начальства! А раптом я пішла у підпілля? А раптом до цього спричинилося стеження, яке я все-таки помітила? А, може, я виконую якесь завдання? Яке? Де? Словом, кулаком об стіл і в крик: «Идиоты! Губошлепы! Сопливая девчонка вокруг пальца обвела!» Думаю, що там були і міцніші слова, але я їх ніколи не вживала і не можу через це табу переступити, навіть коли того вимагає художня правда.
Але де ж я була ті кілька днів?
А воно було дуже просто. Вийшла я в суботу після лекцій і пішла погуляти. Звичайно, сама. Був прекрасний весняний день, повний неба, і сонця, і свіжого повітря, і веселого вітру. І все було б прекрасно, якби не те, що мені елементарно... хотілося їсти, а грошей, звичайно, не було. Не пам’ятаю вже, скільки там залишалося до стипендії, в усякому разі не раніше понеділка. І раптом я пригадала, що в село Мощаницю переїхала з Кричільська священицька сім’я, у якої я жила, коли вчилась в п’ятому класі. Це була така літня бездітна пара, і хоч особливої прив’язаності між нами не було, але все ж я подумала, що це було б цілком нормально, якби я пішла їх провідати. І я собі пішла в ту Мощаницю, до якої було не знаю скільки кілометрів, але раз це в межах одного району, значить, пішки можна дійти. Воно б і нічого, але я не врахувала одної обставини: Горинь розлилася, і той міст, через який можна було її перейти, тепер здіймався, як маленький острівець серед безмежного срібно-блакитного моря. Отож, я почала шукати інший міст, через який можна було б перейти, і дошукалась до того, що пізно ввечері опинилась у якомусь незнайомому селі. І не було іншого виходу, як стукати в якусь хату і проситись переночувати.
Не знаю, чи нині в селі пускають незнайому людину, яка проситься переночувати? Бо в місті це просто уявити собі не можна: дзвінок в двері, ти відчиняєш, а там стоїть незнайома людина і проситься переночувати. Ви б пустили? А в селі... Зрештою, може, тепер і в селі не пускають, а тоді розпитали, хто я і звідки, і тоді з’ясувалося, що донька однієї жінки теж вчиться в педучилищі і навіть живе в одній кімнаті зі мною. Отож, я в неї переночувала, а на другий день знову рушила в дорогу. Дорога була дуже нелегка, розгрузла, а тут ще по ній їхали колони танків, артилерія, словом, пересовувалась якась військова частина. Мій вірний охоронцю, товаришу Москальов, де ви, ау! Ах, якби ви мене побачили на обочині біля того військового ешелону! Ніхто на світі не міг би вас переконати, що я не виконую завдання по збору розвідданих.
Здається, я таки в той день до Мощаниці втрапила, батюшка зустріли мене не те щоб з великою радістю, але цілком гостинно (знали б вони, яку прикрість матимуть через те в майбутньому!). Я мусила, хочеш не хочеш, пробути в них кілька днів, поки вода не спала, вони дали мені з собою шматок сала (який же українець сала не любить?) і торбину чорних сухарів, і я вже без особливих пригод повернулась в Остріг. Залишилось тільки мені в пам’яті, що дорога вже підсохла, погода була сонячна, а коли я проходила через ту ж Горинь, то на сонячній галяві на березі побачила юнака і дівчину. Вони стояли, тримаючись за руки, ясно, що вони були закохані і щасливі, і я подумала: яке б це було щастя, якби зараз на тій галяві стояла я з Ним. І я так позаздрила їм, забувши, що заздрість – це тяжкий гріх. Бог покарав мене за цей гріх, бо ніколи в житті мені не довелося ходити удвох з коханим у весняному гаю.
Зараз я думаю, що мене не було цілий тиждень, бо коли я повернулась, то дізналась, що в актовому залі проходить концерт художньої самодіяльності району, а це могло бути лише в неділю. Я, звичайно, відразу побігла на той концерт і ніяк не могла зрозуміти, чого це в залі всі на мене озираються і перешіптуються. Ще б пак! Я лиш можу собі уявити, який переполох викликало моє зникнення в наших недремних «органів»!
І ще останній епізод в Острозі, який я знову сприйняла, як прикру випадковість, і тільки значно пізніше змогла зрозуміти, що ніякої випадковості в тому не було.
Підходила весняна сесія, а за нею літні канікули. Всі перебували в стані легкого переляку і радісного збудження. Переляку – бо ж треба здавати екзамени. Радості – бо ж потім два місяці можна бути вдома. Тільки в мене все було навпаки: я не боялась екзаменів, але дуже боялась канікул. Куди я дінусь, коли мене ніде не чекають і нікому я не потрібна? А ще ж отака трагедія на все життя: «об’єкт» мого кохання закінчує педучилище, поїде за призначенням, і вже я навіть подивитись на нього не зможу. Словом, ходила я темніша темної хмари, і тут мені блиснув маленький промінчик. Проходила мимо газетного кіоску і побачила оголошення: «Потрібен кіоскер». От і мигнула мені думка: «Чи не спробувати щастя?» Авжеж, це було б щастя: я мала б заняття на канікули, і не просто заняття, а мені за це ще й гроші б платили. Я пішла на пошту і – о радість! – мене взяли. Паспорт в мене на той час уже був, написала заяву, дізналася, що отримувати я буду аж п’ять відсотків від виторгу (скільки конкретно це буде, мені не сказали, а спитати я не насмілилась: ану ж передумають брати! А їхати в Городець для мене було гірше смерті). Зате виникла інша «заковика»: комендат гуртожитку сказав, що влітку там буде ремонт, отже, я жити не зможу. Правда, дозволив пожити, поки буде сесія в заочників, і поселив у мою вже спорожнілу кімнату кількох заочниць. Ну, хіба міг товариш Москальов упустити такий шанс і не «внедрить» свого агента? Він так і зробив, але я знову підклала йому свиню, бо домовилась з якоюсь бабцею (уже не пам’ятаю, як її звали, ото тільки точно знаю, що жила вона в будинку, де донині стоїть готель), що вона бере мене до себе на квартиру, і я перенесла до неї свою валізку, не чекаючи навіть кінця сесії. Скандал! Бо «внедренная» агентка ще не встигла заглянути, що там у моїй валізці! Ясно, що антирадянські матеріали. А може, навіть зброя. І коли я ще за чимось заходжу в кімнату, вона накидається на мене з криком, що я її обікрала. Поцупила в неї, бачите, шматок сала. Украй перелякана, благаю її піти зі мною на ту квартиру і подивитися, що ніякого сала нема, тільки щоб вона нікому не скаржилась. Оце поворот: не виключили мене за батька, то не вистачало, щоб виключили за крадіжку. Але «агентка» нікому нічого не сказала, бо єдине, чого їй праглося, це заглянути в мою валізку. Отож, вона пішла зі мною, переконалася, що в моїй валізці зброї нема – це точно, друкованих листівок теж начебто нема, є жмуток списаних паперів, які вона при мені читати, звісно, не могла, щоб знайти ту саму антирадянщину, яку в цих же самих паперах знайшли вже через рік. Зрештою, видно, «органам» я ще була потрібна на волі. Направду з тими непрофесіоналами абсолютно неможливо працювати! Ніколи не передбачиш, що вони зроблять через хвилину. Бо коли в органах розробляли оту операцію під кодовою назвою «крадіжка сала», хіба вони чекали такого результату! Може, вони й були готові арештувати мене, якби в моїй валізці виявились якісь речові докази антирадянської діяльності. Ну, як не зброя, то бодай стосик листівок чи синьо-жовтий прапор. Але скорше це просто була чергова перевірка для очистки совісті, і ніякої особливої ваги вони цьому не надавали. А я – гоп, ні сіло ні впало – забираю документи з педучилища і їду з Острога. Вони на мене стільки часу витратили, стільки зусиль доклали, стільки хитромудрих операцій продумали, а я їх отак в дурнях залишила! Цікаво, чи не подумали вони, що я розгадала їхню гру і тому втікаю? Мені здається, що так і було, і так вони своєму начальству доповіли. Мовляв, десь ми допустили необережність і сполохали пташку. Все ж таки уявляти себе необережним мисливцем приємніше, ніж усвідомити себе дурнем, який топчеться довкола курчати і вірить, що має справу з замаскованим під курча орленям.
А чому я все-таки полишила Остріг? На те були дві головні причини, ті самі дві сили, які правлять світом: голод і любов. По-перше, раз той самий, кого я всю зиму так безнадійно кохала, виїхав з Острога, то я подумала, як це буде нестерпно важко: ходити тими ж вулицями, тими ж доріжками, тими ж коридорами і знати, що я вже не зможу розраховувати навіть на випадкову зустріч. О, це було понад мої сили! А по-друге, в мене вже не було терпіння постійно голодувати. І я собі подумала, що в Костополі є не лише педучилище, а й мешкає моя баба по батькові, і батькова сестра, і ще одна родичка, яка жила, правда, недовго, в нашій сім’ї в Городці, і як коли я прийду до них в гості, то вони ж мене нагодують (ага, годували! Частіше просто питали: «Ти, може, їсти хочеш?» – Дякую, – чемно відповідала я, – не хочу. Тоді не наполягали). А ця історія з «украденим салом» стала просто останнім аргументом, що мені треба звідси їхати. Бо ану ж стане комусь відомо, і як я тоді виглядатиму?
І я поїхала, хоч це зовсім не було так просто, бо в тому кіоску я заробляла не більше карбованця в день (це ж на ті гроші, не забувайте, тоді на базарі чверть буханки домашнього хліба, – в магазині ж не завжди був, – коштувала 5 крб.). Правда, студентам виплатили стипендію за два літні місяці наперед, але я мала необережність заявити, що переводжусь в Костопіль, і мені стипендії не дали. Сказали, привезеш довідку з Костополя, що ти там зарахована, тоді дамо стипендію. І довелося мені без копійки грошей добиратися в Костопіль з Острога, потім назад з Костополя в Остріг, і пішло на це не день і не два. Що я їла в цей час? Не питайте! Де я спала?.. О, в Острозі в мене був дуже романтичний нічліг! На старому польському кладовищі відразу біля педучилища. На тому місці якийсь немудрий керівник не знайшов нічого кращого, як влаштувати стадіон. Щоб по твоїх кістках, нелюде, по твоїй смерті так топталися, як це зараз ти влаштував для чужих, не шануючи їх вічного спокою! Тоді, на початку 50-х років, там були, хоч і дуже вже поруйновані, старовинні склепи, але я їх боялась, а було в мене своє місце для нічлігу: між густими кущами лежала велика гранітна плита, за день вона нагрівалася, і коли я звечора вмощувалася на ній спати, то наче на добре натопленій печі. Зате над ранок плита ставала холодною, як лід, я крутилась з боку на бік, нарешті мусила вставати, пробиралася в педучилище в яку-небудь аудиторію і там, сидячи за партою, досипляла. Така була моя спальня. А ще була і їдальня – це був такий собі гайок, де росла біла шовковиця з неймовірно солодкими ягодами. Чи то так мені здавалося? В усякому разі, я не один день провела в тому гайку. Справа ж у тому, що тими ягодами можна було наїстися досита, але та ситість дуже швидко минала, і треба було знову визбирувати в траві великі, схожі кольором на світлий бурштин, але дуже ніжні за консистенцією, пахучі і медово-солодкі ягоди.
Згадую і сама собі дивуюся: як могла я так жити, не маючи покрівлі над головою, спати на кладовищі, харчуючись шовковицею? На що я, властиво, розраховувала? Що я так проживу до вересня, коли треба буде їхати до Костополя, можна буде поселитись в гуртожитку? Не знаю, мені здається, я взагалі ні про що не думала. І, зрештою, не пам’ятаю, коли і як я зібралася і таки поїхала в Городець до матері. Привезла їй в дарунок флакон рідкого крему для рук. Така вугласта пляшечка, а на етикетці дві руки.
А тепер, перш ніж на багато десятиліть розпрощатись з містом моєї юності, я хочу виголосити вдячне слово для однієї з її мешканок. Почну це цитатою з Біблії, але оскільки вона вийшла б надто довгою, то спочатку коротко перекажу історію з Содомом і Гоморою. Отже, були два такі міста – Содом і Гомора, мешканці яких відзначались своїм розбещеним життям. І вирішив Господь покарати ці міста і сказав про це своєму улюбленцеві Авраамові. «І Авраам підійшов і промовив: «Чи погубиш також праведного з нечестивим? Може є п’ятдесят праведних у цьому місті – чи також погубиш і не пробачиш цій місцевості ради п’ятидесяти тих праведних, що в ньому є? Не можна Тобі чинити так, щоб убити праведного з нечестивим, бо стане праведний як нечестивий – цього ж не можна Тобі! Чи ж Той, Хто всю землю судить, не вчинить правди?» І промовив Господь: «Коли Я в Содомі, в цьому місті, знайду п’ятдесят праведних, то вибачу цілій місцевості ради них». Тоді Авраам злякався, що в цілому Содомі може не знайтися п’ятдесят праведних, і він почав торгуватися з Богом, і Той все збавляв ціну, обіцяючи, що помилує Содом і ради 45 праведних, і ради 40-а, і ради 30-и, і ради 20-и і, нарешті, навіть дійшов до 10-и. Але з’ясувалося, що на все місто Содом був один-єдиний праведний Лот (щоправда, з сім’єю), і ради нього Бог не став милувати місто, лише вивів звідти Лота з його сім’єю (якщо пам’ятаєте, то дружина Лота, – відомо, донька Єви! – порушила наказ, озирнулася на місто, яке полишала на погибель, і стала соляним стовпом).
Так ось, якби трапилося так, що Бог розгнівався за щось на стародавнє українське місто Остріг і вирішив знищити його разом з мешканцями, я б підняла руки до неба і сказала б голосно: «Всемогутній і всеблагий Господи! Я не буду з Тобою торгуватись, я не буду гадати, скільки праведних може бути в Острозі. Я відразу скажу: помилуй це місто ради однієї-єдиної людини, яка там живе, ради маленької беззахисної жінки на ім’я Тамара Дмитрівна Блажчук. Ні, я не згодна, що Ти вирятуєш її з вогню і перенесеш в безпечне місце. Бо на тихій вуличці Острога стоїть її маленький дім в оточенні дерев і квітів, а Ти ж все бачиш і все знаєш, отже, знаєш, що все своє життя з самих юних літ вона боролась за те, щоб мати свій дім. Коли я слухала її розповідь, я найбільше жалкувала, що в мене нема з собою диктофону, бо якби цю розповідь записати, це був би один з найбільш вражаючих документів нашої і так багатої на події епохи. Зрештою, може, це треба б не читати, а саме слухати її голос, тихий, спокійний, з ледь-ледь відчутною самоіронією. А може, ще треба було її бачити: цю невеличку жінку ж прекрасним (старість теж буває прекрасною) обличчям і сивою головою. Коли я її слухала, мені дуже хотілося плакати. А ще хотілося взяти Її на руки, як малу дитину, і віднести кудись далеко-далеко, в якийсь прекрасний сад, де ростуть дерева з солодкими плодами, і цвітуть прекрасні квіти, і співають солодкоголосі птахи, і лев лежить поруч з ягням, і ніхто нікого ніколи не кривдить. Господи, навіть якби Ти прогнівався на всю нашу планету і вирішив знищити її в космічному вогні, помилуй її ради Тамари Дмитрівни Блажчук!
Спитаєте мене, хто ж ця Тамара Дмитрівна Блажчук і чому я називаю її ім’я, коли обіцяла, що не буду називати ніяких імен? Я не буду називати імен, коли від цього може бути якесь зло цим людям. Правда, я вже назвала ім’я свого «персонального опікуна» з МДБ – Москальов, але я не думаю, щоб від цього йому чи його нащадкам було якесь лихо. Зрештою, Москальов – це таке поширене прізвище. Доведи, що це саме той! А хто така Тамара Дмитрівна Блажчук і чому я так молю за неї Бога?
Признаюсь по правді, коли я слухаю інтерв’ю з якими-небудь видатними особами і чую фразу: «Мені дуже везло на хороших людей», – мене охоплює якесь суперечливе почуття. З одного боку, я не дуже вірю і думаю, що це просто ритуальна фраза, бо так прийнято говорити. А з другого боку, я заздрю цій людині, якщо їй і справді везло на хороших людей, бо мені значно більше везло на поганих людей. Ні, я зовсім не хочу сказати, що отак за півстоліття (вже з гаком) мені зовсім не стрічалися добрі люди, а були довкола суцільні негідники. Просто добрі люди... Ну, як вам пояснити? Добрі люди, як правило, обмежувалися тим, що просто не робили мені нічого поганого. Ну, ще співчували, коли мені було важко. Ну, в крайньому разі, і то не завжди, робили для мене щось добре, коли я їх про те просила. А оскільки я найбільше в світі не люблю звертатися до людей з проханнями, то до того «крайнього разу» доходило дуже рідко. За все моє життя лише двічі було так, що стороння людина раптом без усякого мого прохання підійшла і запропонувала мені допомогу. І однією з цих людей була Тамара Дмитрівна Блажчук.
Уже не пам’ятаю, чим я там була провинилась, що мене викликали в учительську і почали «проробляти». Далебі, уявити собі не можу, бо заняття я не пропускала, вчилась краще від усіх на курсі, до хлопців на побачення не бігала. Може, це було після отого мого походу в Мощаницю? Але ні, я ж з Мощаниці принесла сухарі і сало, а в той момент я була голодна і без грошей. Отже, не пригадую, за що мене пробирали, але дуже добре пам’ятаю, як це було. Стою я посеред кімнати, стоять довкола мене викладачі і кожен за чергою говорить щось таке... малоприємне чи докірливе. І раптом до нас підходить ще одна жінка. Я з нею ніколи жодних справ не мала, просто знала, що вона працює секретарем і що зовуть її Тамара Дмитрівна. Думаю, що вона про мене взагалі нічого не знала і до тієї миті не вирізняла навіть з загальної маси студентів.
– Ну, що ви на неї напали? – докірливо сказала вона. – Ви краще запитайте її, коли вона останній раз обідала.
І вона простягнула мені 15 карбованців (тодішніми грішми, тодішніми! Червону десятку і блакитну п’ятірку). Я машинально схопила ті гроші. Навіть не тому, що мій голод в ту мить був сильнішим від моєї гордості, а просто схопилась, як потопельник хапається за соломинку. В ту ж мить я відчула, що мене душать сльози, і вибігла.
От як добре, коли згадуєш на папері! Бо знову лише зараз, коли це написала, я пригадала, за що ж саме мене ганьбили. В тому, що я розповіла раніше, лишилась одна «неув’язка». Я розповіла про те, що влаштувалась на квартиру і на роботу в газетний кіоск, а потім раптом виявляється, що я сплю на кладовищі і харчуюсь шовковицею. Так от, тут я вже не буду твердити точно, що до цього приклав руку мій незримий «ангел-охоронець» Москальов, але якось так ця пригода монтується в загальне ціле. Не виявивши нічого підозрілого в моїй валізці, догадливі «органи» подумали, що я те «щось» можу тримати в своєму кіоску і навіть передавати кому треба серед білого дня на очах у добропорядних громадян. І хоч я ще й місяця не пропрацювала, в мене раптом проводиться ревізія. Та ревізія не знаходить нічого, що б хотілося знайти Москальову, зате виявляє недостачу аж... у 150 карбованців (черговий раз нагадую, що йдеться про старі гроші). Боюсь, що я ті гроші таки проїла, розраховуючи на майбутню зарплату чи стипендію. Згідно з тогочасними порядками такої недостачі було цілком досить, щоб мене віддати під суд і посадити, але – не для такої долі готували мене начальники товариша Москальова, їм було зовсім нецікаво садити мене в тюрму за недостачу, коли не розкриті мої зв’язки з бандерівцями. Так що стаття за розтрату мене обминула, але моя кар’єра кіоскера на цьому закінчилася. А як же я могла жити на квартирі, коли вже точно знала, що не матиму чим заплатити? Отоді я й перейшла на ту «дачу» на могильній плиті і провела на ній тижнів два. А тоді наші викладачі «зацапали» мене і почали допитувати, де я живу, чому не їду додому і т.д. І тут до нас підійшла Тамара Дмитрівна. Я вибігла з учительської, спочатку в кущах поплакала, потім пішла в їдальню і вперше за багато днів поїла щось грунтовніше, ніж ягоди шовковиці. І вже тоді пішла з міста на станцію Остріг, щоб відвезти свої документи в Костопіль, вернутись, отримати стипендію, віддати борг Тамарі Дмитрівні (вона ще дуже не хотіла брати) і, нарешті, поїхати в Городець.
Знову в Острозі я опинилась лише через 35 років. Поїздка була цілком випадковою, я була на своїй «малій батьківщині», яку до того не знала, на Тернопільщині, і мене запросило на виступи товариство книголюбів з Шумська. І тут я несподівано для себе дізналась, що з Шумська до Острога менше години їзди автобусом. Цього я не могла не використати. Я попросила працівників Кременецького краєзнавчого музею подзвонити в Остріг і забронювати мені місце в готелі, а сама взяла квиток на автобус і поїхала.
Сам Остріг за ці 35 років зовсім не змінився. Ні, звичайно, зникли руїни, які залишились після війни, з’явились нові будинки, вирубали дерева, які росли на вулиці біля педучилища. І все ж, повторюю, Остріг зовсім не змінився. Бо що таке 35 років порівняно з його багатовіковою історією? Все одно, що кілька місяців у житті дорослої людини, – дуже вона за цей час зміниться? Я прийшла до нашого педучилища (тепер тут школа-інтернат), ходила порожніми, – бо канікули, – доріжками і мало не плакала від зворушення. Потім подумала, що якщо кабінет директора залишився на тому ж місці і директор у себе в кабінеті, то він міг подивитися в вікно і побачити якусь дивну жінку, яка лазить по усіх закутках. І я зайшла до директора, відрекомендуватися. З’ясувалося, що він теж вчився в цьому педучилищі, тільки закінчив його ще до мого вступу. Зрештою, це не завадило нам вдатися в спогади, пригадувати імена викладачів, розповідати якісь пов’язані з ними епізоди. Директор, ясна річ, був краще від мене обізнаний з їхньою долею: та виїхала туди, той помер, у того померла дружина, а він лишився зовсім самотній (між іншим, це був той самий дуже придирливий викладач географії).
– А ще тут була секретарка, – сказала я, – така зовсім маленька зростом. Її звали Тамара Дмитрівна.
– А-а, – сказав директор, – пам’ятаю, пам’ятаю. Вона зараз уже на пенсії, збудувала собі дім, має доньку, але донька вийшла заміж за військового, то зараз тут не живе.
– Ради Бога, – схвильовано сказала я, – ви не могли б дати мені її адресу?
Директор пішов в свою бухгалтерію, де йому сказали адресу, я взяла оберемок квітів, подарованих шумськими книголюбами, і пішла шукати вулицю Крупської. На відміну від Острога для Тамари Дмитрівни цей час не минув безслідно. Що ж, вік людини не порівняєш з віком міста! Молода жінка стала літньою жінкою. Вона дуже гостинно прийняла мене, хоч не згадала нічого з того давнього епізоду. «Ох, дитино моя, хіба ви одна в мене така була?» – лагідно усміхнулась вона. І це таки правда. Бо коли наступного дня вранці директор готелю попросив мене виступити перед його персоналом, я, звичайно, не могла в своїй розмові обминути Остріг і те, яку роль відіграв він в моїй долі, і свою зустріч з Тамарою Дмитрівною.
– Я знаю її, – сказала одна зі слухачок, – вона була вчителькою в моєї сестри. Ви правильно говорите, вона завжди усім допомагала.
Господи, вислухай мою молитву, відверни усе лихе від Тамари Дмитрівни Блажчук, дай їй здоров’я, спокою і щастя хоч на схилі літ.
Про Костопіль і моє навчання на другому курсі я буду писати значно менше. Саме місто не справило на мене такого враження, як Остріг. Воно, – хай пробачать мені патріоти-костопільчани, – не було таким романтичним і мальовничим, я чомусь по ньому значно менше гуляла. Там не було зі мною ніяких таких пригод, про які я могла б розмірковувати: випадок це чи не випадок? Ні, з-під пильного ока наших «органів» я не випала, просто чи в костопільських чекістів були інші методи роботи, чи в них були важливіші справи і їх зовсім не тішив отой «подаруночок», який їм підсунули острозькі колеги. Бо ж не могли вони закрити раз почату справу, заявивши, що все це дурниці. Не такий тоді був час, тоді працювали під девізом «Органы не ошибаются!» В усякому разі до того березневого дня, коли на вулиці до мене підійшла незнайома жінка і сказала: «Девушка, вы у меня украли деньги, отдайте!» – я не відчувала нічого такого.
Правда, я відчула «щось таке» з боку адміністрації педучилища. «Ах, це ви Галина Гордасевич? – багатозначно запитала мене викладачка нової історії. – Ну-ну, ми про вас багато дечого знаєм». Сказала це дуже інтригуюче, я навіть поламала трохи собі голову над тим, але потім подумала, що, мабуть, вона зустрічалась з викладачами Острозького педучилища. Але що вони могли про мене розказати? Як я вчилася і що була так смертельно закохана? Потім я все-таки помітила, – навіть не помітила, а якось інстинктивно відчула, – що мене обережно, але вперто намагаються не те що позбутись з училища, а просто відсунути кудись в тінь. В Костопільському педучилищі була підвищена стипендія, і хоч я, безумовно, знову вчилась краще за всіх на курсі (в Острозі директор виніс був мені подяку за результатами сесії), мені підвищену стипендію не давали, давали двом дівчатам, яких викладачі явно витягували на круглі п’ятірки. Я записалась в хор, але коли хор їздив на олімпіаду в Рівне, мене не взяли. Нарешті, у нас в Костопільському педучилищі працювало багато різних гуртків і раз на місяць якийсь гурток проводив свій вечір: перша частина вечора якимсь чином пов’язана зі змістом роботи гуртка – хімічного, математичного, літературного, – і друга – художня. Я записалась у психологічний гурток, не стільки тому, що мене тоді дуже цікавила психологія, скільки тому, що в цьому гуртку працював один хлопець, який привернув мою увагу, хоч це вже не була така «смертельна любов» (до речі, в Острозі я саме з цієї причини працювала в географічному гуртку і навіть зробила непогану доповідь на тему «Російські відкривачі Антарктики»). І от коли підійшла наша черга готувати вечір і всі були в паніці, бо якось в нашому гуртку не було ні співаків, ні музик, я запропонувала поставити п’єсу. І навіть яку саме – «Воробьевы горы». П’єса ця нам дуже підходила. Дія відбувається в школі, а ми ж – майбутні вчителі. Якось так виходило, що в нас на всі ролі були відповідні кандидатури, при чому я собі планувала, що моя «симпатія» буде грати головну чоловічу роль, а я – головну жіночу. Моя пропозиція була прийнята захоплено, ролі розподілено саме так, як я мріяла, а потім...
– Знаєте, Галю, – сказала мені наша керівничка гуртка, – мені дуже жаль, але ви не можете грати цю роль. Ви ж не комсомолка, а там героїня комсомолка, вона навіть кілька разів говорить: «Ми комсомольці».
Я б могла їй на це сказати, що згідно з такою логікою Героя Радянського Союзу може грати лише актор, який сам має це звання, але тоді в мене не вистачило відваги на таку зухвалість. І на «мою» роль взяли дівчину, яка навіть не була членом нашого гуртка (саме ту, яка в нашій групі отримувала підвищену стипендію), а мені лишалося потішитися тим, що хлопець, ради якого я записалася в той гурток, виявив своє невдоволення таким поворотом справ.
Потім я ще пам’ятаю, коли ми готували якісь концерти і я мала читати вірші, мені нічого не говорили, просто я весь концерт стояла за кулісами, дуже хвилювалася, кожної миті чекала, що ось оголосять мене. Але концерт закінчувався, мене так і не оголошували, в мене не вистачало відваги запитати, чому так сталося, я лише забиралася в якийсь глухий куток і там плакала, скільки стачило сліз. З того часу я дуже не люблю записуватись на виступи де-небудь на зборах чи мітингах, роблю це лише тоді, коли відчуваю, що конче мушу щось сказати. І дуже нервую: дадуть чи не дадуть мені слово? – і просто таки хворію, коли не дають. Інстинктивно в мене тоді було вже... ні, навіть не усвідомлення, а якесь підсвідоме фізично відчуття живої істоти, яку цькують. Хто, чому, за що, для чого – невідомо, але я відчувала якусь ворожу до себе силу, яка оточує мене звідусіль.
Правда, матеріально в Костополі мені було трішечки краще. Дівчина, з якою сиділа за одною партою, після того, як її мати наклала на себе руки, а батько одружився з іншою, жила одна і взяла мене до себе. Це була ізольована кімната з окремим входом, опалювалась вона плиткою, а директор педучилища дозволив нам брати дрова. Слід признатися, що ми лінувалися ті дрова носити і часто воліли сидіти в холоді, але все ж таки можна було хоч іноді натопити, нагріти води і помитись. І стипендія на другому курсі була на 20 карбованців більша. І що там не кажи, але іноді мої родичі не питали мене: «Ти хочеш їсти?» – а просто наливали тарілку борщу чи картопляної юшки. А ще в костопільському педучилищі (чи то так було лише в нашій групі?) було багато місцевих дівчат, і, може, їхні батьки знали щось про трагічну долю моєї подруги або самі дівчата відчували до мене вдячність, що я їх з двійок витягувала, але час від часу якась з них заходила до нас і заносила трішки якихось харчів: буханець хліба, кілька пиріжків, вузлик пшона. В усякому разі, в Костополі я вже недоїдених шматків не збирала. Зрештою, може, їх там просто не було? А почуття постійного голоду стало для мене звичним, я вже навіть не вірила, що є на світі люди, які їдять щодня і навіть по кілька разів на день, і то досита. Мені здавалося, що я вже ніколи в житті не наїмся досита.
Просто не знаю, як би я прожила ті два роки, які мені ще залишалось вчитися. Я пробувала стати донором, хоча мені ще не було 18 років, – і була одним з перших костопільських донорів. Дози по 200 грамів обійшлися мені безкарно, але коли в мене взяли 500 грамів крові, то це закінчилося непритомністю, що викликало в мене на все життя стійку реакцію проти уколів у вену. Довелося відмовитися від цього джерела прибутку. А тут уже моє супероригінальне пальто зносилося. А спідничка і блузка в мене були такі, що людям в них показуватись ніяк не можна було (взимку в училищі було так холодно, що ми на уроках не роздягалися). А воно ж іде весна, все одно в пальто ходити не будеш. Довелося йти на свідоме самогубство, але я половину своєї стипендії витратила на трикотажну блузку. Вона була мого улюбленого темно-блакитного кольору, я скинула своє пальто і відчула, що можу бути суперницею самої Вандербільдихи (я саме тоді прочитала Ільфа і Петрова). Я думала про все, що завгодно, лише не про те, що годинник мого життя відбиває останні хвилини волі.

(Кінець першої частини)

Присвячується видатній діячці української діаспори в Канаді, письменниці Лесі Храпливій-Щур


ВІД АВТОРА
Коли мені було чотири роки, мама, приспавши мою сестричку, сідала вишивати рушник або батькові сорочку, а щоб я сиділа тихо, розповідала мені старі легенди. Про те, як Андрій Первозваний благословив майбутній Київ. Про трьох братів і сестру Либідь, які той Київ заснували. Про мудру княгиню Ольгу. Про дівчинку Олесю, яка врятувала рідне село, завівши татар у глухий ліс. Коли мені було шість років, батько купив мені “Історичні оповідання” Антона Лотоцького, які я буквально вивчила напам’ять. Мабуть, тоді вже в моїй душі засіялися зерна, які потім проросли віршами “Легенда про заснування Києва”, “Початок історії”, “Княжі лови в Теребовлі”.
В лютому 1990р. зателефонувала мені незнайома вчителька з села Осикове на Донеччині Ніна Тригуб і зі сльозами в голосі просила приїхати до них і вмовити батьків не протестувати проти переведення школи на українську мову навчання. Я їхала в те село, дивилася на донецький степ – колишнє Дике поле – і думала: що ж я скажу людям? Так виникла “Яничарська балада”.
“Балада київських пам’ятників” прийшла до мене сонячного дня в Киеві, коли я вперше побачила пам’ятник княгині Ользі.
“Княжі лови” народилися таки в Теребовлі, хоч було це в березні, отже, горби не були зеленими.
А “Острозькі сонети” я склала замість одного вірша, на якого мене умовляв поет Іван Пащук, для ювілейного збірника, присвяченого Острогу.
Коли мені було десять років, я думала: ну, чому я живу в такий нецікавий час? От Древня Греція, Київська Русь, Запорізька Січ – то була історія. А зараз... Я подумала і знайшла таке визначення – те, що зараз,– це політика. Через кілька десятків років я знайшла в одного історика таке: ”Історія – це політика, звернена в минуле”. І подумала, що в тому є щось спільного.



РЯДОК З ЛІТОПИСУ

В той рiк не було на Русi
Нi мору, нi гладу,
І домовилися князi всi
Хоч до якогось ладу.

І коли йшли вороги здаля,
То в дорозi пристали,
І мирна була земля,
І отроки пiдростали.

І гарно було молодим
У весiльнiй одежi.
І коли в небо здiймався дим,
То вiд вогнища – не вiд пожежi.

І вчасно посiяв сiвач,
І яблуня квiтувала,
І мати спекла калач –
Родину нагодувала.

І радiсно їй було:
З муки ж бо, а не з полови.
А муж як сiдав в сiдло,
То хiба що на лови.

І знак бiди не звисав
З темного неба нiчного.
І чернець в манускрипт записав:
«Сей год не було нiчого.»

ЛЕГЕНДА ПРО ЗАСНУВАННЯ МІСТА

Троє братів мандрували
Через степи і ліси,
З трави густо-зеленої
Збивали краплі роси.
Троє братів мандрували
І з ними четверта сестра.
На кручі понад рікою
Сказав: – Зупинитись пора!
Найстарший брат це промовив,
Широкоплечий такий,
А ім’я йому – Кий.

А другий сказав нетерпляче:
– А мо’, пошукаємо ще?
А ім’я йому – Щек.

А третій брат, наймолодший,
Тугою за незнаним хворів,
А ім’я йому – Хорив.

Їм же сестра усміхнулась:
– Браття, це ж справжній рай!
Багато земель ми пройшли,
Та чи бачили ліпший край?
Серце віщує моє,
Тут ми будем багаті й щасливі.
А ім’я тій сестрі – Либідь.

Троє братів-мужів
І з ними четверта сестра
Заложили град сей велій
На берегах Дніпра,
Що вистояв супроти бур
І переміг усіх зміїв,
А ім’я йому – Київ.


ПОЧАТОК ІСТОРІЇ

Іду на ви
Князь Святослав

О, як це було благородно
В той давній кривавий час,
Йдучи на сусiда походом,
Попередити:
– Йду на вас!

Кликав князь наймужнiшого воя,
Затаївши образу кревну.
Княже слово узявши з собою,
Той рушав у дорогу непевну.

І скрипiли на дибi голосно
Костi слов’янськi бiлi,
І хилились додолу голови,
За нiч одну посивiлi.

Гей, чи чуєш, чи бачиш, княже,
Як посланцi твої конають?
– Скiльки кiнних у князя, скажеш?
Скiлькi лучникiв? – Я не знаю.

– Що ж ти знаєш? Чи вже й забувся,
Із якого ти племенi-краю:
– Я з країни, що зветься Руссю,
Я за честь її помираю.

Не радiйте! Сконаю скоро я,
Тiльки й вам залишилось мало...
Так вступали князi в Історiю.
Так Історiя починалась.

КНЯЖІ ЛОВИ В ТЕРЕБОВЛІ

Над зеленими горбами,
Над березами й дубами
Гучно труби засурмили –
То збирає ловчих князь.

Пси голодні рвуться й брешуть,
Копитами коні крешуть.
Гвалт і гамір на подвір'ї –
Зараз вийти має князь.

Князь княгиню обнімає,
Князь каплицю обминає,
Бо йому не до молитви –
Нині лови має князь.

А як стане князь в стремена,
Сколихнуться всі знамена,
Крикнуть люди, свиснуть стріли –
Добрих ловчих має князь.

Буде радість їм велика,
Будуть гнати тура й дика,
А як вийдуть на ведмедя,
То його уб'є сам князь.

По лісах на Подністров'ю
Пахне димом, пахне кров'ю,
Та не бійтесь, люди добрі,–
Це полює нині князь.
Княжі лови в Теребовлі!

Князь увечері вернеться,
До княгині усміхнеться,
Буде пити пива-меди –
Відсвяткує лови князь.

Але потім серед ночі
Бачить очі, очі, очі,
Очі серни, очі дика,
Очі тура бачить князь.

В них і біль, і гнів, і розпач,
Князь підійме спис нарозмаш,
Князь ще й уві сні вбиває.
– Не вбивай нас! – чує князь.

Потім знов настане ранок.
Встане князь, зійде на ганок.
Та розпеченим залізом
Раннє сонце в очі лізе,
Аж примружить очі князь.
Княжі лови в Теребовлі.

ЯНИЧАРСЬКА БАЛАДА

Встала курява стовпами.
Багрянiли хмари.
Приазовськими степами
Гнались яничари.
I летiла перед ними
Звiстка невесела,
Що пускають вони з димом
Українськi села,
Що старих людей вбивають,
Тих, хто уже сивий,
Малих дiток забирають
В неволю-ясир.

Забiгає яничарин
У бiленьку хату.
Стала жiнка у вiдчаї –
Нiкуди тiкати!
Тiльки в очi подивиться –
В нього ж очi синi!
Раптом зойкнула вдовиця:
– Сину ти мiй! Сину!..–
Простягає вона руки,
Обiйняти хоче,
А вiн стоїть, клятий турчин,
Стоїть та регоче.
Звiдки йому пам’ятати
Українську мову,
Як малим украли з хати,
З батькiвського дому,
Вiд матерi вiдiрвали,
Вiд рiдної сутi
Та молоком напували
Скаженої суки.
Постаралися немало
Вчителi незлецькі,
Щоб не знав вiн слова «мамо»
Навiть по-турецьки.
То ж була наука люта –
Як зброю тримати.
От i блиснула шаблюка!
От i впала мати...

3 того часу проминули
Не лiта – столiття.
Дай Бог, щоб вас обминули
Такi лихолiття!
А щоб ми це, люди милi,
Могли пам’ятати,
Не спочили у могилi
Анi син, нi мати.
Бога мудрiсть незвичайна
I велика сила:
Вiн з матерi зробив чайку,
Зробив вовком сина.
I чаєчка все кигиче
На ковилу сиву,
А прислухаєшся – кличе:
– Сину ти мiй! Сину!..
А вiн виє, турчин клятий,
Темними лiсами,
Нiби вчиться вимовляти:
– Мамо моя! Мамо!..

КОЗАКИ

Чорне море перепливали,
До хвиль і бур призвичаєні,
Не марне ж човни називали,
Як птахів морських, – чайками.

Терпіли мороз, і спеку,
І сухі степові вітри,
Ганяли чортів по пеклу,
Давались взнаки татарві.

Було, дарували серце
Оришці там чи Маланці,
Та забували все це,
Коли опинялись в паланці.

Як жевріло сходу горно,
Молились щиро, як діти,
Вміли вмирати гордо
І безжурно радіти.

Аж за боки від сміху тримались,
Намагаючись ближче пропхаться,
Коли в козаки приймали
Царициного коханця.

А що був він згідно з тим часом,
У перуці штудерній.
– Будемо звати Нечосом! –
Щосили горлянку дерли.

Він присягу приніс цілковиту –
І тихо було, як в усі.
І співали, п’ючи оковиту,
Як комар женився на мусі.

Таких дітей вона мала,
Що заздрили всі Україні.
Не сила їх силу зламала,
А хитрощі зміїні.

Ті в вигнанці пішли, ті – в іноки,
Ті до скону були кріпаками.
Лиш правнукам снилось іноді:
Були ж і ми козаками!

БОГУН В ПЕРЕЯСЛАВІ

Вийшов з свiтлицi. На горлi петля.
Дихати важко.
Спокiйно спить укохана земля.
Чи все ж зважено?

Самоцвiтно снiги грають
В мiсячнiм сяйвi.
Мiй рiдний, мiй бiдний краю,
Чи ж я в тебе зайвий?

Зiйде сонце, розтопить снiг.
Чи ж завжди так гине неправда?
А коли я один проти всiх,
То, може, не маю права?

А чому я один проти всiх?
Чи послiпли всi, чи захмеленi?
Ой, ще бути кривавiй росi
По веснянiй довiрливiй зеленi.

Паща лева, кігті орла,
Посол, мов вертка лисиця.
Як могла, як ти, нене, могла
До когось в прийми проситься?

Допросилася. Маєш. Радiй.
На нескiрного сина не сердься.
В мене шабля, та кiнь гнiдий,
Та куля ворожа
в серце.

СМЕРТЬ ГЕТЬМАНА СУЛИМИ

Чорна доля і чорна неволя,
Чорний вітер із чорного поля.
А за тьмою, – моя єдина! –
В чорній тузі квилить Україна.
А крізь чорне – червоне жаром,
Може, кров’ю, а може, пожаром
Підступає, цілує в губи,
Виростає, чекає згуби.
Ні, не смерті чекає – муки.
Не покори – бодай би смути.
Не благання – хоча би крику.
Не сльози – хоч звіриного рику.
Стиснув зуби, аж розкришились,
Тільки ж в дурні пани пошились,
Бо для них, вельможних, прославлених,
Тільки усміх уст окривавлених,
Тільки острах у серце – жалом,
Тільки небо кругом – пожаром.
А іуди із переляку
Вже шукають собі гілляку,
Ті, що крили у пазусі ніж.
Чорна зрада...
Ой чорна ніч...

ГЕТЬМАНСЬКІ СТОЛИЦІ

Помоліться за нас, гетьмани,
Хоч на неба крайній околиці!
Коли Україна постане,
Вона і за вас помолиться.

Помоліться, щоб в мирі нам жити
На землі, квітучо-весінній,
Щоб не “зрада” був жовтий, а “жито”,
Не “печаль” щоб, а “небо” – синій.

Щоб змінилася доля химерна,
На шляху не чекала згуба,
Щоб співали ми:”Ще не вмерла!”
Не лякався вкраїнець тризуба.

То вже потім такий необачний
Рід козачий захирів.
Помолися, Петре Сагайдачний,
За свій Трахтемирів!

Помолися за Київ, Богдане,
Ти ж у нього вступав у славі.
То вже потім задзвонять кайдани
Твоїх внуків в сибірськім засланні.

Та не буде в покорі хилитись
Козацьке єство полум’яне!
Коли будеш за нас молитись,
Пом’яни Чигирин, Дем’яне!

А воля не сохне, не в’яне –
Зареве розгніваним туром.
Помолися, славний Іване,
За місто своє Батурин!

Бо надовго, ой, як надовго
Чорні мряки Вкраїну вкрили!
Перед ясним обличчям Бога
Помолися за Глухів, Кириле!

Помоліться за нас, гетьмани,
Вознесіть до бога осанну,
І тоді Україна постане,
Як належить: від Дону до Сяну.


БАЛАДА ПРО КАРМЕЛЮКА

За Сибіром сонце сходить –
Гей, Сибір-тайга!
Скують мене кайданами –
До ноги нога.
Не мені літа рахує
Зозуля в гаю.
Похилю я в тяжкій тузі
Голову свою.
Буду жити в темних норах –
Не в темному лісі.
Так мені приговорили
Пани товсті, лисі.
Поховають в чужу землю –
Буде вона каменем.
Ой, пече, ой, допікає
Неволя гірка мене!

Та що ж бо я всоте
Одне товчу?
Та невже я всоте
Звідси не втечу?
Я ж бо характерник –
Так чи ні?
Намалюю човен
На стіні,
Та й сяду в нього,
Та й попливу
Крізь сірі мури,
Крізь тиху траву.

Тільки як же я намалюю човен,
Коли довкола чотири стіни,
А я один межи ними?

А я вже знаю, що я зроблю:
Я своє серце на вугіль спалю,
Я собі живої крові вточу,
Та й човен намалюю, та й втечу.

Даремно ж, вороння, ви каркали!
Гей, ще ж ви узнаєте Кармеля!

ПОВСТАНСЬКИЙ МАРШ

А по вулицях коні цокають,
А по вулицях коні цокають,
Копитами цокають, в ряд ідуть.
А на конях хлопці, молоді повстанці,
Дай Ти їм, Боже, добру путь!

А дівчата з вікон виглядають!
А дівчата з вікон виглядають!
У якої усмішка, в іншої сльоза.
Ще ж над головою небо чисте,
Та уже за обрієм устає гроза.

А хлопці на вікна озираються,
А хлопці на вікна озираються,
А хлопці співають від душі!
Буде хлопцям доля, доля невідома,
Будуть їм пристанищем ліс та комиші.

Матері до Бога припадають,
Матері до Бога припадають:
– Дай Ти їм, Боже, добру путь!
Їдуть містом хлопці, пісню співають
І того не знають, що в вічність ідуть.


МІСТА УКРАЇНИ



ПОВЕРНЕННЯ В ДИТИНСТВО

Пострибаю по доріжці
На одній ніжці –
я в дитинство повернулась!
В мене бантики рожеві
і сандалики дешеві,
та ціна не має значення.
Головне, що я весела
і що недалекі села –
це для мене землі невідомі,
а життя переді мною
озивається луною
і, звичайно, обіцяє радість.
Півстоліття пролетіло,
зупинитись не хотіло,
і було там всього і усякого.
Але я лиш усміхнулась
і в дитинство повернулась:
– Добрий день, Дібровице!


ПОВЕРНЕННЯ НА БАТЬКІВЩИНУ

Повернутись на батьківщину
– не така вже оригінальна мрія,
особливо, коли тобі за полудень береться.
Щось тонко і ніжно щеміло побіля серця,
коли я в’їжджала в Тернопіль
по вулиці Малишка Андрія.
День був хмарний і зимний.
Чи ж би гнів на мене земля моя мала,
що я так довго чужими стежками ходила?
Ну, що ж, як бачиш, настала ота хвилина,
що я вернулась до тебе
і сльозу на льоту спіймала.
Не все воно в житті виходить, як мріється,
і далекі дороги не стеляться рушниками.
Підгинаються ноги з утоми, а треба іти та іти.
І побачиш: на місці стоїш,
хоч здавалось – сягаєш мети.
І одна хвилина руйнує все,
що будувалось роками.
Та за куряву тих нелегких доріг,
що на скроні і серце впала,
як повернення в юність,
колись нагорода прийде:
щастя ще раз вернутись на землю, де,
рідна мати моя, ти ночей не доспала.



* * *
А коли мене спитають:
– Де на світ родилась ти?
Я скажу:
– Це там, де гори
не якої й висоти,
та коли на кручі станеш,
та коли з гори поглянеш –
то такий довкола простір,
що зривайся і лети!

А коли мене спитають:
– Де на світ ти народилась?
Я скажу:
– Це там, де Іква,
що Словацькому любилась,
в’ється межи берегами,
ще там билась з ворогами
мужня і чарівна Ірва,
що в потік дзвінкий розбилась.

А коли мене спитають:
– Де родилась ти на світ?
Я скажу:
– Там, де катальпи
жовтувато-білий цвіт,
де пісні дзвенять усюди,
де веселі й добрі люди.
Я у Кремянці родилась –
кремянчанкою зовіть!


МІСТО МОГО ДИТИНСТВА

Тихо долає простори,
Ледве колише рінь.
Може, то річка Гуринь...
Може, вона – Горънь...

Місто моє чорноброве,
Як дівчину, приголуб.
Може, воно від “діброви”...
Може, від слова “дуб”...

Тут люди, душею близькі,
А тілом міцні, як дубки,
Говорять вони по-поліськи,
Милі мої земляки.

Тут доля мене причастила
Великої тайни життя.
Тут серця лишилась частина,
Хоч була я ще зовсім дитя.

Знову церква біліє,
Звільняючись бруду й іржі.
Князівно Іуляніє,
Місто моє бережи!

Хай бігають по Воробинській,
Де пісня моя розпочата,
Хлопчики, мов горобчики,
І мов синички, дівчата.

Будинки в разок, мов намисто,
І з бджілкою квітка кожна.
Як це потрібно – місто,
В яке повернутись можна.


ВЕСНЯНА ПРОГУЛЯНКА КИЄВОМ

А в Києві цвітуть каштани
Мереживом жовтаво-білим.
І погляд мій сльозою тане.
Ось що зі мною ви зробили,
Розквітлі київські каштани!

Я радо простягну долоні
І сповню їх диханням вітру,
Повільно йду по Оболоні,
Непрохану сльозину витру
І знову простягну долоні.

Царівна-лебідь а чи Либідь
Мені назустріч випливає?
О ці рясні весняні зливи,
Коли весь бруд з землі змиває.
І от – мене стрічає Либідь.

А як зайду до Гідропарку,
То сонце вигляне з-за тучі,
Здійме над входом світлу арку,
Засвітить крапельки летючі,
Коли зайду до Гідропарку.

Мій Києве, моя любове!
Мені відкрився ти, як доні,
Свої минувшини бездонні,
Своє майбутнє чорноброве
Мені вручаєш ти, як доні.
Мій Києве, моя любове...


БАЛАДА КИЇВСЬКИХ ПАМ’ЯТНИКІВ

Вернулась княгиня в місто своє,
Іде, оглядає усе, як є.
Де в хрещатім яру били ключі,
Люди рікою вдень і вночі.
Де тури в пущі під осінь ревли,
Нащадки високі будинки звели,
Зате немає ні стін, ні воріт.
І мости – Дніпро ж не перейдеш вбрід!
Невже не бояться вони ворогів?
На капищі старому немає богів,
А світяться Лаври високі хрести.
Боже всевишній, Ти їх прости!
Прости мій бідний, мій рідний люд
За те, що дався дияволу в блуд,
За те, що Михайлівський не вберегли.
Вони молились Тобі, як могли.
Вони грішні, вони живі,
Не такі, як ось ці, що спижеві.

І раптом здригнувся небесний круг,
І спижеві люди стали довкруг.
Один, що йому Володимир ім’я,
Вклонився: – Вітаю, бабо моя!
Другий під ноги їй килим послав
І сказав: – Я правнук твій Ярослав.
В незнайомця був одягу незвичний крій,
Він сказав: – А я – Первозванний Андрій.
Ще інший в руках стискав булаву,
Сказав: – Я Богдан, я до бою зову.
Тут троє підходять, і один з них, кріпкий,
Сказав: – Вітаю, княгине. Я – Кий.
А ці двоє – пізнала їх ти?
Це Щек і Хорив, мої рідні брати.
Тут юнка з очима, як води Дніпра,
Сказала: – Я Либідь, їхня сестра.
А той, що в очах мав щось неземне,
Сказав: – Тарасом звати мене.
– А ти, мій сину? Сумний ти щось.
І він сказав: – Я Микола Щорс.
......................................................
Лиш один із спижевих не підійшов,
Кров текла з-під його підошов,
З голови до ніг проклятий стократ,
Стояв поодаль симбірський кат,
Син нечестивий злоби і гріха,
І спиж кришився на нім, як труха.

ОСІННЯ ПРОГУЛЯНКА КИЄВОМ

Сонцепад, золотопад,
В Києві листопад.
Сонця повні вулиці.
Усміх на лиці.
Так би йти і йти
Без усякої мети,
І щоб поруч – ти.
З бронзи вирізьблений ліс.
Сонячно, аж душно.
Гублять дерева лист
Так відчайдушно.
Ах, веселий стриптиз
Лісу золотого!
Ти мене в обіймах стис –
Що кому до того!
Он дивись – обнялись
З вітром берізки,
Тільки розлетілись
Золоті бризки.
І каштан, що виріс в шубі,
Оголюється:
Пада з шелестом і шумом
І розколюється.
Золотого листопаду повні вулиці.
Тихий сум на душі. Усміх на лиці.
Сонцепад, золотопад,
В Києві листопад.

* * *
В Пущі-Водиці каштани збираю –
Смагляві хлібини, спечені літом.
Слідкую в небі пташину зграю,
Яка збирається відлетіти.

Сонячні плями на жовтому листі.
В серці і в світі сонячна осінь.
І пісня, яку тут співав колись ти,
Мені здається, відлунює й досі.

Чую: лунає то тихше, то дужче,
В шерхоті листя, в гомоні птиці,
На ближній галяві, в віддаленій пущі,
В Пущі-Водиці, в Пущі-Водиці.

МАРІУПОЛЬ

Я йшла на поклик моря
По вуличках покручених,
Я йшла на поклик моря,
Як за оленем пес.
А море утікало
Оленем неприрученим,
А море маскувалося
Під мирну синь небес.
І щоб уже до решти
Мене заморочити,
Воно схопило сонце
Й сховало в глибині.
Медузи пропливали,
Немов метеорити,
І срібні риби місяців
Плескалися при дні.
Я йшла така збентежена,
Зчарована, розгублена,
Що в цьому світі діється,
Збагнути не могла.
Це хвилі а чи хмари я
Долонями голубила?
Чи я брела крізь море,
Чи в небі я пливла?

ОДЕСА

Юність моя минула давно.
Знов зустріти її не прийдеться.
Тільки вона живе все одно,
Бо є вічно-юна Одеса,
Де каштани в цвіту,
Кораблі у порту
І сонце над головою.
На білому камені чорний рубець,
Хоч мирна синь піднебесна.
Всім війнам на світі буде кінець,
Бо є непохитна Одеса,
Де мужні серця,
Де любов без кінця
І солоний запах роботи.
Приходять невдачі в життя твоє,
В душі, як в руїнах, гребешся.
А ти не сумуй. Пригадай, що є
Вічно-весела Одеса.
Там цінується жарт.
Сумувати не варт.
Мерщій за квитком – і в Одесу.
Юність моя,
Мужність моя,
Радість моя,
Одеса!


ЧЕРНІГІВ

А в Чернігові знову весна
Підійма золоті весельця,
І з-під кожного з-під весла
Семицвітна встає веселка.

А в Чернігові знову весна
Розсипає білу завію,
Примовляючи стиха: – На,
Земле, зерна, що я посію.

Збережи їх, зігрій теплом,
Напій живою водою.
Проростуть вони пружним стеблом
І тебе украсять собою.

А в Чернігові знову весна
По гаях березових бродить,
І плюскоче об берег Десна,
І земля всяке зело родить.

А в Чернігові знову весна
Запахущим цвітінням біліє,
Ну, скажіть, чия тут вина,
Що моя голова хміліє?


ЛЬВІВ

Над містом Лева орли кружляють, –
Ой, не на добро, не на добро!
Буде меч на шию,
А стріла у серце,
А спис під ребро.
Будуть руки кайданами сковані.
Будуть віки в неволі звіковані.
Буде смуток над сном немовляти.
Будуть воріженьки тебе умовляти:
– Не пручайся, Леве!
– Приручайся, Леве!
– В домашньої кішки научайся, Леве!
– Навчись воркотіти,
об ноги ся терти.
– А чого ж ти, Леве, такий бо упертий?

...Болі, муки – з чим їх порівняти!
Тільки родяться в лева левенята!


ДОНЕЦЬКИЙ ЦИКЛ

СУРМИ СВІТАНКУ

Вставайте, люди, чуєте: світанок!
На небокраї спалахнуло небо
Рожево, малиново і вишнево,
І грає в сурми золоті світанок.
Високий звук злітає над землею,
Над шахтами, заводами, домами,
Зеленим степом, бурими димами,
Над мирною, ранковою землею.
Вставайте, люди, вас чекають справи,
Які без вас нікому не звершити:
Досіяти, дожати, долюбити,
Довершити й нові почати справи.

СВІТЛО ПОЛУДНЯ

Стає зіркішим зір, і прозираєш
В малій зернині дерево тінисте,
В земних глибинах пласт вугільний,
В лілових кресленнях – майбутнє місто.
Стає точнішою рука, і вже лягає
Упевнений мазок на полотно,
Вгризається різець у твердь металу,
Злітає в небо голубий літак.
І ось до вас приходить творча зрілість,
Коли стає все ясним і доступним,
І діло робиш, мов співаєш пісню,
І так співаеш, ніби воду п’єш.

ВЕЧІРНІЙ НАСТРІЙ

На тихій вечірній зорі,
Як спалахують перші зорі,
Веселі, мрійливі, суворі,
Додому ідуть шахтарі.
Несуть вони радість в душі,
Несуть вони в м’язах утому.
Ідуть шахтарі додому –
Сусіди, товариші.
І кожному світить вікно, –
Хай проза вривається в вірші! –
Де, борщ на плиті прикривши,
Чекає дружина давно.

КОЛИСКОВА

Спить земля,
розгойдана в колисці гравітації,
Спи, земле, спи...
Спить місто, заплющивши свої золоті очі.
Спи, місто, спи...
Сплять люди, уклавши натомлені руки.
Спіть, люди, спіть...
Хай вам сняться хороші сни,
Щось таке довгожданне й веселе:
Кришталеві міста і зелені села
І рожеве цвітіння весни.
Хай нічого у вас не болить.
Сон турботу з облич ваших витер.
І навшпиньках проходить вітер,
Щоби вас не збудить.

ДОНЕЦЬКИЙ КРЯЖ

Це тверда земля,
Бо в ній немало костей.
Зблизька і здаля
Зустрічала незваних гостей.

Ця земля суха –
Засушив її суховій.
Відійди від гріха,
Коли ти цьому краю не свій.

Ця земля не прекрасна...
А втім, краса – це пусте.
Зате на ній рясно
Полин і крівавник росте.

Не один винесла бій
Україна й пустила свій корінь.
І жовто цвіте звіробій,
І синьо цвіте цикорій.

Спалахує малиновим
Козацький шлик будяка.
Долю свою оновим –
Вона ж в нас не будь-яка!

Це наша земля!
Зазіхати на неї дарма
Зблизька чи здаля,
Бо земля ця не для ярма.

ДОНЕЦЬК ЛІТНІЙ

Пахне місто полуницями,
Пахне місто, наче сад.
І забули сто досад
Люди з втомленими лицями.

Пахне місто, наче степ,
Пахне скошеними травами
Між кущами кучерявими,
Де цупке стебло росте.

Кожна квітка і зело
Сповнені п’янкими трунками.
Золотими подарунками
Літо радість принесло.



ОСТРОЗЬКІ СОНЕТИ

* * *
Тобі я цей вінок сплела,
О місто юності моєї!
Тебе увінчують лілеї
Довкруг шляхетного чола.

Стрічало гідно ти заброд,
Та нагороди не потрібні:
Твоїх нарциcів зорі срібні
Дорожчі всяких нагород.

Десь вітер у садах затих,
Не подолав кущів бузкових,
А з вуличок твоїх крутих
І легендарних і казкових

Героїв тіні бачу я.
Тут доля почалась моя.

* * *
Тут доля почалась моя,
А доля міста значно старша.
Не воля княжа чи монарша
Отут, де річка Вілія,

Його звела, а предок наш
Сюди прийшов. Тут квітли липи.
І він сказав: - О, як тут ліпо!
І коней відпустив у спаш.

Та втім же, він тут був один,
То ж шкоди не було нікому,
І, може, декілька родин
Прийшли ще рік чи два по тому.

Щоб їх від ворога беріг,
Вони отут звели остріг.

* * *
Отут вони звели Остріг,
Немов програмували долю,
О, скільки горя, скільки болю
Сюди ступали на поріг!

Та піднімавсь назустріч люд,
Немов жива стіна вставала.
Кришилася татар навала,
Наткнувшись на слов’янську лють.

В їх жилах полум’я гуло
Іще від князя Свтослава.
Хоч дороге життя було,
Але дорожчі честь і слава.

Кривава падала роса,
Та встала мудрості яса.

* * *
Вставала мудрості яса
За волею князів Острозьких.
Від Карпат до степів Запорозьких
Академія славилася.

З усіх країв і земель
Через людні міста і села
Юнь молода і весела
Ішла по мудрості мед.

Тут причащалися святинь
І споживали оковиту –
Так, греку вивчивши й латинь,
Переробили аква віту

І тільки в пісні необачний
Був Конашевич-Сагайдачний.

* * *
Був Конашевич-Сагайдачний,
А скільки славних ще було:
Тут Княгиницького чоло,
Смотрицький слід свій тут позначив,

Тут досі гомін Римші кроків,
Тут Федоров “Буквар” створив,
Пекалід вірші говорив
Своїм спудеям в час уроків.

А ще таке згадати варт,
Що тут же браття Наливайки,
Хильнувши добре меду з кварт,
Мабуть, розповідали байки,

Та кожен вибрав присуд свій:
Один в науку, другий – в бій.

* * *
Один – в науку, другий – в бій,
А той дійшов земного шляху.
І вже я бачу польську шляхту
І чую крики, гвалт, розбій.

Пахолки спольщених князів
Гасають навпростець дворами,
Плюндрують православні храми. Гойднулись шальки терезів,

І українська вниз паде,
І вгору зводиться ворожа.
Минуле славне хтозна-де.
Ну що ж, така вже воля Божа.

І лиш на мурах тінь бліда
Всю ніч зітхає і рида.

* * *
Всю ніч зітхає і рида
Онука князя Костянтина,
Така беззахісна дитина,
Що їй судилася біда,

Бо ні багатство, ні краса
Іще не гарантують щастя.
Зітне Сангушка смерть нещадна –
Була то шабля, не коса.

Красуні ж Гальшці чоловік
Старий судився і жорстокий,
І проведе вона свій вік
В тюрмі, й тоді лиш знайде спокій,

Коли земля прийме Гурка
Й їй доля скінчиться гірка.

* * *
Тій доля скінчиться гірка,
Але була ще й інша панна –
Шляхетна Алоїза-Анна –
Та зовсім не була така!

Окатоличилась вона,
Зреклася дідової віри,
Її пахолки, мов вампіри,
Впивались крові і вина.

І кожен з шкіри ліз, аби
Найкращим бути лизоблюдом.
– Не забувайте: ви – раби! –
Знущались над хрещеним людом.

А славне джерело наук
Пішло до єзуїтських рук.

* * *
Пішли до єзуїтських рук
І слава й мудрість України.
І зажурилися раїни,
І на безлюдді кряче крук.

Судила доля знов тобі
Часи неволі і упадку.
Жовтіє листя на вербі,
Та ми почнемо все спочатку!

Скресає знов на річці лід,
Його несе весняна повінь,
Мине багато тяжких літ,
Але настане час обнови.

Як старовинний оберіг,
Ти знов засвітишся, Остріг!

* * *
Ти засвітився знов, Остріг!
І не ілюзія, не сон це:
У синім небі жовте сонце –
Це поєднання барв старих,

Що нашим прадідам були
Як символ щастя, символ волі,
Блакитне небо, жовте поле Державним стягом зацвіли.

І знову теплиться свіча
В старім Богоявленськім храмі,
Знов академія стріча
Юнацтво мудрості дарами.

О юні, як вам заздрю я!
Тут доля почалась моя.

* * *
Тут доля почалась моя.
Яка була – таку сприймала.
Як я єдине плаття прала,
Ти пам’ятаеш, Вілія?

Кормили те сумне дитя
Старі дерева шовковичні.
Повір мені, Остріг мій вічний,
Не поміняла б я життя.

Нехай судилася тюрма,
Дроти колючі, автомати,
Та я ж там не була сама
І вміла честь свою тримати,

І хоч брела крізь горе бродом –
Була я зі своїм народом.

* * *
Була я зі своїм народом
І з ним лишаюсь назавжди.
От я й вернулася сюди,
В Остріг, що я із нього родом.

Жили тут прадіди мої,
Тут спочивають їхні кості
На стародавньому погості,
Де їм співають солов’ї.

А я по вулицях іду,
І тільки сум: того дівчати
Слідів далеких не знайду
І все спочатку не почати.

Остріг мій, молодість спливла,
Та я тобі вінок сплела.


ПРИСВЯТИ



ПАМ’ЯТІ КРУШЕЛЬНИЦЬКОЇ

О Соломіє, сонечко моє!
Весняний вітер над полями віє
І серце в грудях нетерпляче б’є.
О Соломіє!
Виходь із дому і не йди – лети!
Лети, лети на срібних крилах пісні.
Твоєму генієві рідні стіни тісні –
Тебе чекають радісні світи.
Звичайно, маму жаль. І тата жаль.
А вже сусід – ну, що він там второпа!
Тобі ж під ноги стелеться Європа,
І долі нерозгадана скрижаль.
І райдуга шовків,
Пахучий квіткопад.
І музика.
Й вино в бокалах спіє.
І кругом голова, й слова все невпопад.
І це – любов.
О Соломіє!

О Україно! Чим віддячу я,
Що вроду ти дала й співочу душу?
Я твою долю виспівати мушу.
О Соломіє! Соло солов’я!

Я ще на Україну прилечу.
І навіть якби наперед те знати,
Що стане мачухою рідна мати,
Я тільки там навіки замовчу.

Ні, я не вмру!
Я буду вічно жити!
Хто навіть думати таке посміє?
Є ж соловей в гаю,
Є жайворон у житі,
О Соломіє!
O sole mio!
O sola mia!


ЗАПОВІТ ІВАННИ БЛАЖКЕВИЧ

У день свого 90-лiття
Іванна Блажкевич подарувала
усiм присутнiм винограднi
лози зі свого саду.

Вiзьмiть лозу i посадiть в саду.
Нехай вона в землi укорениться!
Ще добре, якби там була криниця,
І я в той сад по осенi прийду.

Вiзьму в долонi гроно золоте –
Це за терпiння й труд винагорода,
У ньому вод джерельна прохолода
І пломiнь сонця iскрами цвiте.

І я скажу: – Допоки є земля,
Допоки на землi живе людина,
О, хай повiк не гряне та година,
Що все живе дощенту спопеля!

Життя нелегке. Часом i круте.
І все ж нам на шляху не зупиниться.
Хай вiчно буде сад, i в нiм криниця,
І виноградне гроно золоте!


ДІАЛОГ З ПОЕТОМ

Пам’яті Валеріана Поліщука

– Хто ти? Звідки? Куди відійшов?
Пил пристав до твоїх підошов,
Заплелися в поли плаща
Їжачисті стебла хвоща.
Як звучало твоє ім’я
І яка була доля твоя?
– Хочеш знати: хто я?
Хай тобі розкаже соснова хвоя.
Хочеш знати: звідки?
Запитай у беріз, що життя мого свідки.
Із якого я племені-роду?
Я – кровинка свого народу,
Разом з ним був у чорні дні,
Разом з ним горів у вогні,
Разом з ним я про щастя мріяв
І майбутнього зерна сіяв.
А що скупо родило воно,
То таку вже нам долю дано.
А що доля була гірка,
То у всіх поетів така.
Конюшини листочок зірву,
Притулю його до щоки.
Ім’я роду свого назову:
Поліщуки ми, поліщуки!

ПАМ'ЯТІ ОЛЕКСАНДРА ОЛЕСЯ

Як буду в дальньому краю
Блукати в горах та яругах,
Кому повiм печаль свою
I прихилюся, як до друга?

I вже не поза, вже не гра,
А справжнiй бiль за серце тисне,
I звiтувати вже пора
За все, що ми зробили, пiсне.

Бо стiльки слiз, i стiльки днiв,
Весняно-сонячних i хмарних,
I стiльки слiв, i стiльки снiв
Розгублено в блуканнях марних.

Блуджу в далекому краю
Та зела гiркiї збираю.
Кому повiм печаль мою?
Кому я пiсню заспiваю?

ПАМ'ЯТІ ОЛЕГА ОЛЬЖИЧА

Що лишилось від тих поколінь,
Які жили до нас?
Черепки, порох і тлінь –
Усе перемелює час.

Що лишилось від їх журби,
Їх радощів, їх болінь?
Намело піщані горби,
Під піском – тлінь.

Для чого народжені ми –
Ясні очі, крицеві серця?
Ми сонце виводимо з тьми,
А шлях – без кінця.

Десь впадеш, невідомий, в бою,
Та для смутку немає причин,
Бо значили дорогу твою
Ідея і Чин.

БЛАГАННЯ

З вогню я вийшов – і в вогонь вернусь.
Володимир Свідзинський

Щоб Бог зіслав мені найбільший дар:
Гарячу смерть – не зимне умирання.
Олена Теліга

Скінчиться все в обшарпанім хліву,
Де ще стоїть моє стареньке ліжко.
Леонід Терехович


Не програмуйте своєї смерті,
Поети, діти, ворожбити!
Стисніть уста в мовчанні вперті,
Лиш подумки: – Я буду жити!
Я буду довго і щасливо
Життя, як чисту поду пити.
Мене умиє літня злива,
Скульптури буде сніг ліпити,
А я на все не надивлюся,
Коли ж я на вершині стану,
То не помру. А утомлюся –
За синім обрієм розтану.


* * *

Зінаїді Василенко

Не називайте нещастя по імені!
Може, тоді воно вас обійде,
Може, тоді не помітить, ви де,
Не називайте нещастя по імені!

Стихніть, зіщультеся, перемовчіть,
Може, нещастя тоді не помітить
І когось іншого в жертву намітить.
Стихніть, зіщультеся, перемовчіть.

От і нещастя мимо пройшло,
Тільки і щастя чомусь-то немає,
Тільки тривога душу проймає,
Хоч і нещастя мимо пройшло

Що ж, хай лишається, як воно є?
Тільки тривога сильніша, мов голод,
Встати. Зітхнути. І крикнути вголос:
– Нещастя! Вертайся! Я тут! Ти – моє!


УЧИТЕЛЯМ

Кобзарю,
знаєш,
нелегка епоха
оцей двадцятий невгомонний вік,
Ліна Костенко

Не гнівайтесь, великі й славні,
Що в хвилі туги й самоти
До вас, немов знайомі давні,
Звертаємось на “ти”.

Не гнівайтесь на молодих –
Не гордість голови їм кружить.
Буває просто скрутно дуже –
До кого ж звернешся тоді?

Бува, стоїш на роздоріжжі –
От вибери, куди іти!
І тут не в силі помогти
Премудрості завчені книжні.

Чи проблукавши манівцями,
Приходиш до людей в науку,
А хтось тобі положить камінь
В довірливо відкриту руку,

Чи соколине горде слово
Знайдеш,- від радості заплачеш
І чуєш: а воно раптово
Цвірінька горобцем ледачим.

На руки схилишся в печалі,
Від болю серце завмира.
І раптом чуєш через далі
Бентежну пісню Кобзаря.

Летить вона через пустелю,
Від неї трусяться царі,
І довбають уперту скелю
Нескорені каменярі.

І квіти ярі та живі
Цвітуть на чорному камінні,
А над тобою в тихій сині
Поплинуть білі острови.


* * *
Ліні Костенко

Коли над краєм налягала тьма,
Стояла на сторожі я високій,
Була пітьма, сліпа, глуха, німа, –
Я в дзвони била, проганяла спокій.

Коли народу зціпило уста,
То я його словами говорила.
О, то була робота непроста,
Бо кожне слово, мов важезна брила!

Коли народ забув, що він народ,
Коли він став байдужою юрбою,
Я, міцно зціпивши поблідлий рот,
Меч узяла і рушила до бою.

Які пекельні кола я пройшла!
Яку ворожу силу подолала!
І піт стікав з холодного чола,
І чорна кров до серця підступала,

І раптом чую, що прийшла пора,
Що перемогу сурма вже заграла,
Що вже крута подолана гора
І час з мечів кувати вже орала.

І дзвін пісень, і фейерверки мрій.
І з квітами біжать до мене діти,
А я мовчу. Прости, народе мій,
Прости, що не навчилась я радіти.


ЗАПЕРЕЧЕННЯ ЛЮДМИЛІ СКИРДІ

Даруй мені блаженну таїну
Паперу й олівця, твоїх світань,
І слова, що пече вогнем гортань,
І сивину, на скронях сивину.
Людмила Скирда

А сивину не просять –
На це в нас права нема.
Сивина приходить сама,
І її, як медаль, не носять.

Сивина – це пил від доріг,
Сивна – це сіль від сліз,
Це – пам’ять сказаних слів,
Які ти колись не вберіг.

І торкнувши тебе за плече,
Приходить в багатті світань
Слово, що пече не гортань –
Що душу твою пече.


ВЧИТЕЛЕВІ

Не верьте моим фотографиям –
Верьте моим стихам.
Илья Сельвинский

Десь тигри ревуть в наполоханій тиші,
Ревуть, як сирени тривог.
Чи крок останній зробити страшніше,
Ніж перший колись ривок?

То океан ледь ворушить гравієм,
То знову закрутить вир.
Не вір, не вір його фотографіям –
Віршам його повір!

Він йшов до землі уперто й замашно
В сяйві полярних заграв.
Він долав непогоду й, мов кішку домашню,
Тигра за вухо брав.

Відлюблено. Пройдено. Пережито.
Кожну хвилину – до дна.
На наших могилах шумітиме жито,
Зросте береза смутна.

Що всі ми смертні – слабка потіха.
І, зрештою, хто це сказав?
Він просто пішов. Він просто поїхав.
Він скоро буде назад!

О тигри, мовчіть, не втішайте мене!
І з болем дивлюся я,
Як в безсмертя,
здолавши тяжіння земне,
Іде мій учитель – Ілля.


Ч А С

Так, я поетеса часу, що відійшов
Ірина Жиленко

Ще ж ніяких втрат за мною,
Я ще тільки набуваю,
Хоч буваю я сумною,
То й веселою буваю.
Кожен день ще,мов причастя:
Він і хміль, він і святиня.
Жде мене велике щастя -
Я ж така іще дитина.
Доля шлях мені послала
І трояндами й тернами.
Жде мене велика слава...
Скільки всього перед нами!
Гроші в сейфах щоб тримати –
Це мені, мабуть, не світить,
Але все ж їх буду мати
На книжки, цукерки, квіти.
І одне лише прохання,
З ним і встала, і заснула:
Щоб моє палке кохання
Десь мене не обминуло.
Ще легкі у мене кроки,
І жену я геть досаду.
Тільки роки, тільки роки,
Тільки роки вже позаду.


ЗГАДУЮ

Галочко, я люблю тебе!
Згадуй мене хоч іноді,
Борис Мозолевський
(Напис на подарованій книжці)

Були ми знайомі не дуже,
Скоріш, незнайомі зовсім.
…Згадую тебе, друже,
Коли світом химерить осінь.

А потім сніжинки закружать
Вітер, мороз і зима.
…Згадую тебе, друже,
Коли світом віхолить зима.

Звільняйся від криги, луже!
Трава вже зелена й рясна.
…Згадую тебе, друже,
Коли світом буяє весна.

Навіщо ж той напис тужний?
Щоб серцю вічно боліти?
...Згадую тебе, друже,
Чомусь найчастіше літом.

То в скіфськім степу не вовчиця, –
Ще ж степ той не обікрали! –
Це ти на огирі мчишся
У золотій пекторалі.

ЗМІСТ
Рядок з літопису 3
Легенда про заснування міста 4
Початок Історії 6
Княжі лови в Теребовлі 9
Яничарська балада 10
Козаки 13
Богун в Переяславі 15
Смерть гетьмана Сулими 15
Гетьманські столиці 17
Балада про Кармелюка 19
Повстанський марш 20
МІСТА УКРАЇНИ
Повернення в дитинство 21
Повернення на Батьківщину 22
“А коли мене спитають...” 23
Місто мого дитинства 24
Весняна прогулянка Києвом 25
Балада Київських пам’ятників 26
Осіння прогулянка Києвом 28
“В Пущі-Водиці каштани збираю...” 29
Маріуполь 30
Одеса 31
Чернігів 32
Львів 33
ДОНЕЦЬКИЙ ЦИКЛ
Сурми світанку 34
Світло полудня 34
Вечірній настрій 35
Колискова 35
Донецький кряж 36
Донецьк літній 37
ОСТРОЗЬКІ СОНЕТИ 38
ПРИСВЯТИ
Пам’яті Крушельницької 46
Заповіт Іванни Блажкевич 48
Діалог з поетом 49
Пам'яті Олександра Олеся 50
Пам'яті Олега Ольжича 51
Благання 52
“Не називайте нещастя по імені!..” 53
Учителям 54
Коли над краєм налягала тьма, 56
Заперечення Людмилі Скирді 57
Вчителеві 58
Ч а с 60
Згадую 61

Присвячується світлій пам’яті двох прекрасних українок, що
передчасно трагічно пішли з життя: Аллі Горській та Соломії Павличко

Від автора

Коли мені ще й двох років не було, – я цього, звичайно, не пам’ятаю, це згадувала мама, – отож, коли мама приходила в церкву зі мною на руках, я, ще не вміючи як слід вимовляти слова, вже тягнула за хором:”Осі, милю!” – що мало означати:”Господи, помилуй!”
По батькові я належу до спадкового роду духовенства. В Острозі в церкві служив мій прадід Павло. Священиком був мій дід Олександр; арештований в 1940 році, він не повернувся додому. Священиком був мій батько Леонід, якого арештували в 1946 році, і в Україну він повернувся з Колими лише через 23 роки. Він і помер від інфаркту в дорозі до церкви, де мав правити службу.
Біблію, – і то церковно-слов’янською мовою, – я прочитала, коли мені було років десять. Звичайно, я тоді ще не була в змозі осягнути всю мудрість цієї геніальної книги, але дитячий розум міцно запам’ятав зміст, і колись я вже писала, що Біблія – це одна з чотирьох прочитаних в дитинстві книг, на яких базується вся моя освіта.
Тому мої вірші релігійної тематики – це не данина моді, вони виношувалися в моїй підсвідомості все життя, щоб у потрібний момент появитися на світ. В більшості випадків народження цих віршів не пов’язане з якимись конкретними подіями. Хоча “Звізда Полин” таки викликана Чорнобилем, але написана через три роки. “Остання вечеря” написалася мені незадовго після “Різдва”, а вірш “Кажуть: пустеля цей ниций світ” прийшов до мене в березні 1991 року, коли я була в Литві і слухала концерт місцевої єврейської молоді.
В збірку ввійшли також кілька віршів, які просто є роздумами над сенсом життя і його минучістю, бо такі роздуми обов’язково приводять нас до вічного питання: то ж чи є над нами якась Вища Сила?


Молитва

Ангеле Божий, хоронителю мій!
Бережи мене і вночі, і вдень,
Коли сонце пече і коли сніговій,
Від хижих звірів і злих людей.

Ангеле Божий, Хоронителю мій!
Коли горе чорний день принесе,
Коли сльози пекучі підступлять до вій,
Дай мені силу знести усе.

Ангеле Божий, хоронителю мій!
Над Тобою небо ж таке голубе!
Коли в серці моїм загніздиться змій,
Дай мені силу здолати себе.


Каїн виправдовується

Хіба я сторож брата свого?
Він десь в дорозі загубився,
Коли натомлений відстав.

Хіба я сторож брата свого?
Я й сам заледве не загинув
У тій дорозі без кінця.

Хіба я сторож брата свого?

Та й сам Ти, Господи, казав,
Що без Твоєї волі й волос,
Єдиний волос, не спаде.
Чи ж міг я йти супроти Тебе?

Хіба я сторож брата свого?


Перстень царя Соломона

Поверни, царю,
круг пальця мене.
Повір, премудрий, –
і це мине,

Образливо?.. Гірко?..
Біль серце тне?
Треба потерпіть –
і це мине.

А цариця Савська
була ж наче пальма...
А цар персня
зриває з пальця.
А з персті земної
ще раз змигне:
– І це мине!


Дружина Лота

Покірно ішла за Лотом –
За мужем своїм і паном.
Пісок засмоктував ноги болотом,
І небо гуділо мідним тимпаном.

– Стомилась... На мить присяду...
Лот квапить: – Хвилина кожна...
– А позаду?.. Що там позаду?..
– Озиратись, – Лот каже, – не можна.

А пісок засмоктує ноги.
Вже давно згубила сандалі.
Лот каже: – Погибнуть многі...
І все далі веде, все далі...

А позаду – там рідне місто,
Батько, мати, брати і сестри,
Як грішили – то не навмисно,
А тепер мають кару понести?

Зойк розпачний лунає у вухах.
Світ багряним палає в зіницях.
– Доню! Донечко! Хоч послухай!
– Сестро! Сестронько! Хоч озирнися!

Не стерпіла. І повернулась
Обличчям до тої бурі,
І бачить: земля прогнулась,
Крутять смерчі криваво-бурі.

Там шаліють – помітити встигла –
Пекла жар і страшна мерзлота.
...І навіки в пустелі застигла
Неслухняна дружина Лота.

Ну, а Лот? Він не стишив кроку,
Навіть коли хлинули зливи.
Він заказ не порушив нівроку.
Він завжди був богобоязливий.

Хібащо згадав про комори,
Що були джерелом достатку.
... Після згину Содому й Гомори
Оце б хоч малісіньку хатку!

Уставали тумани білії,
В небі місяць просвічував злотом.
І навіть упорядники Біблії
Не знають, що сталося з Лотом.


Різдво

А як зірка зійшла – народила Марія,
Так, без болю, без муки,
лиш зітхнула глибоко.
Тоді над пустелею вітер повіяв,
І зірка дивилась, як Боже око.

А воно ще таке мале й безпомічне,
Бо яке ще зміститься в жіночому лоні?
Та вже на личку святе щось і вічне
І хресна дорога на маленькій долоні.

А Марія злякалась: звісно – мати.
Сказала: – Не треба ні влади, ні слави.
Я буду його при собі тримати,
А зросте – хай майструє столи і лави.

А віку дійде – ожениться гарно,
Я буду тоді доглядати онуків.
...Та знаку підтвердження ждала намарно,
Хоч ніч була повна таємних звуків.

А до першої зірки сходились інші,
Темряву ночі розганяли старанно,
Наливались червоним, неначе вишні
Або майбутні Христові рани.

А Марія дитя загортала в ряднини,
Казала: – Нічого, мій синку, не бійся.
Ось в цій яскині діждемося днини
І підем додому, до свого обійстя.

Там хата вікнами нам зазоріє,
Там сад зустріне в зеленім вітті. ...
Ти так над Христом молилась, Маріє,
Як донині усі матері на світі.


Вхід Господень в Єрусалим

І дорогу встеляли гіллям пальмовим,
І співали йому: – Осанна!
Зір вертався сліпим і слово – немовам,
І вабила мета осіянна.
На малім віслючку, а шати – білі
Їхав цар новий Іудеї.
Ах, як вони його всі любили –
Втілення їх ідеї,
Що прийде і справедливо розсудить,
Всемогутній і всеблагий,
І стане страви поверх посуди,
І отримає одяг нагий,
В багатого праведника побільшає злота,
А грішному в пеклі горіти.
І жінки, – згадайте дружину Лота –
Збігались Його узріти.
Все стало минулим: Соломон і Давид,
І хтиві старці і Сусанна.
Він Їхав, трохи сумний на вид,
І співали Йому: – Осанна!
І радо гукали усі прочани:
– Радість – добрим! Погибель – злим!
Ще жодного царя так не зустрічали,
Як вступав Він в Єрусалим.

...І день минув, і другий, і третій,
А життя все ж таке убоге.
І питають його, нетерплячі і вперті:
– Де ж обіцяне царство Боже?
А Він їм каже: – Отець мій на небі.
Тут й самі збудувати б могли...

І стали вони від гніву вишневі,
І на суд Його потягли.
І найняті синедріоном за плату,
І безплатно, немудрі, вони
З такою злобою кричали Пілату:
– Розіпни його! Розіпни!


Остання вечеря

І сказав Ісус: – Накрийте стiл
На дванадцять чоловiк!
А на скатертi вiзерунок з хрестiв
І у нього печаль з-пiд повiк.

– Раввi, таж маєш дванадцять учнiв!
Вам мiсця не вистачить всiм.
І сказав Ісус: – На сій учтi
Я слугуватиму їм.

Поставили тарiлки з дзвiнкої глини,
Обпаленої на вогнi.
І нестерпно довго тягнулись хвилини:
Прийдуть усi чи нi?

Поклали хлiб i дванадцять рибинок –
Скромною учта була.
І лише вино дорогоцiнним рубiном
Іскрилося серед стола.

Учнi входили один за одним –
Їх шлях нелегкий стомив.
І Ісус їм, стомленим i голодним,
Ноги з любов'ю обмив.

За стiл сiдали, берегли мовчання,
Чекали премудрих слiв.
А їм Ісус замiсть повчання
Подав переломаний хлiб.

– Їжте,– сказав їм,– се моє тiло,
Бо в ньому любов моя.
І щось таке над столом пролетiло –
Ангел а чи зоря.

Вино наливав, і рука затремтіла.
– Пийте! Се кров моя.
І знову щось над столом пролетiло –
Ангел а чи зоря.

– Раввi, щось дуже збудженi люди,–
В тривозi сказав Петро.
Щоб усе записати, в учня Іуди
Було наготовi перо.

Ісус мовчав. Йому все болiло
Вiд чола до пiдошов:
Мiсце одне за столом темнiло,
Учень один не прийшов.

Той наймолодший, найбiльше любий,
Що був, як на серцi печать.
В Ісуса знову здригнулися губи,
І знов з-пiд повiк печаль.

Галiлеянки прекрасної очi
Вчинили, що все вiн забув.
Учень один останньої ночi
На останнiй вечерi не був.

О, як вiн буде потiм ридати,
Собi не простить повiк,
Бо саме йому мав Ісус передати
Останнiй свiй заповiт.


Христова родина

Чи були в Ісуса брати і сестри?
Є підстави вважать, що були.
Та тільки йому судилось пронести
Той хрест, на якому його розп’яли.

А брати були собі люди звичайні
І сестри – жінки прості.
Та в останні хвилини, трагічно-печальні,
Я вірю: Він їх простив

За те, що не слухали слова Бога,
До серця його не взяли,
Що скрутно жили, жили убого,
Та якось собі жили,

Що тягнули ярмо, раби підневільні,
І не муляло їм те ярмо,
Що казали: – Ісус? Та він божевільний!
Ми прихистку йому не дамо!

Бо це ж таки в голові не поміститься,
Це злочин, в кінці кінців!
Він проти цезаря, проти намісника,
Проти святих жерців!

І як Він на Голгофі терпів свої муки,
Їх серця були зимні, як лід.
Та в них були діти, зросли онуки
І пішли за Христом услід.


Притча про блудного сина

Таки вернувся блудний син додому!
У двері стукнув рано на зорі
І, голову схиляючи додолу,
З повиною ступив на батьківський поріг.

А батько в радості усіх підняв на ноги:
– Дивіться! Я ж казав! Ні, я ж казав!
І стомленому з дальньої дороги
Шнурки сандалій власноручно розв’язав.

Служниці заснували доокола,
Оточуючи блудного турботою.
А син слухняний — за серпа та в поле:
Мов, гість це гість, але робота є роботою.

Сусіди позбігалися, немов на диво:
– Вернувся? Молодець! Оце б давно!
Підсмажений тілець рум’янився
і пахнув димом,
І голову туманило вино.

...А за околицею під високі зорі
Дорога бігла ген, петляючи в горбах.
І застрявав шматок у нього в горлі...
І білий лій холонув на губах...


Варрава

А як жилось тому Варраві,
Коли навдогоду юрбі
У невситимій злобі
Христа розп’яли у ганьбі,
А потім воскрес Він у славі?
Варраво, як жилось тобі?

Тобі всі злочини простили,
Його ж за правду розп’яли
Високовченії осли,
Шакали суддями були,
І низько роги опустили
Многотерплячії воли.

То ж як жилось тобі, Варраво?
Ти смачно їв? Спокійно спав?
Чи попелом ти посипав
Волосся, коли день згасав,
Як і вставав, — усе криваво?
А, може, спогади писав?

Мовляв, Христос моїм був другом,
Отак усе було і так.
Йому казав я: – Ти дивак!
Даремно не дражни собак!
Життя прожить – не перти плугом.
От і загинув, неборак!

А, може, мав ти знак з небес, –
Той здогад в серце моє проситься, –
Раніш, ніж Діва-мироносиця?
Ось ангел в темряві проноситься
І в двері стукає: – Воскрес!
Варраво, чуєш? Він воскрес!
І прощення тобі приноситься!
Христос Воскрес!
Христос Воскрес!


Вигнання Сатани

Затужив архангел Михаїл,
обняла його туга,
бо як підняти руку
на найкращого друга?
Аж заплакав, і сльози капали
на чорні скали
і наскрізь твердий камінь
вони пропікали.
І сказав: — Я з тобою маю
вести смертний бій, а не гру,
та меча мого ясного
в твоїй крові не обагрю.
Ти й так не спосмієш стати
на стежку до раю.
Я ж між вірою і між зрадою
не вибираю.

І злетів архангел Михаїл
в висоту осяйну.
І дивився Сатана вслід
і тоді осягнув,
що віднині й навіки він
до пекла прикутий.

Є покута на всі гріхи,
та на зраду нема покути.


Клопіт з душею

Ношуся з душею,
мов дурень з торбою.
Куди її діти – поняття не маю.
Думала наповнити її тобою –
А там лиш на денці.
А час минає.
Пустилася в філософські мудрування,
Йдучи за принципом:
хоч клоччя, хоч вовна.
Та даремні були мої всі старання:
Торба усе неповна!
Філософія не рятує.
Коханий не любить.
Подарую душу людям –
Може стане кому в пригоді?
Та недбало відмахуються люди:
– Шукати дурніших годі!
Таких давно вже нема!
Душа твоя – морочся сама.


Спокуса

Рано-вранці, ще передсвіту, –
В небі сяла ранкова зоря, –
На найвищій вершині світу
Стояли – Диявол і я.

А земля перед нами лежала,
Як Адам її успадкував.
Ще жниця в полі не жала.
Ще в кузні коваль не кував.

Ще спокійно спали всі діти,
Хоч затихли вже птахи нічні.
– Хочеш цим усім володіти?
Я сказала Дияволу: – Ні!

Він мене спокушав уміло,
Обіцяв усі блага земні,
Я ж дивилась спокійно і сміло
І на все говорила: – Ні!

– Що ж, у тебе міцна основа.
Мабуть, приклад береш з Христа.
Ну, а хочеш – я дам тобі Слово?
Я здригнулась і мовила: – Так.

– Ну, а хочеш, я дам чоловіка,
Що у справі кохання мастак?
...Перший промінь спочив на повіках.
Я змигнула і мовила: – Так.

Чаша неба бездонно-синя.
Що там в ній: чи птах, чи літак?
– Ну, а хочеш, я дам тобі сина?
Я зітхнула і мовила: – Так.

І тепер я каратись мушу
На семи пекучих вітрах.
Віддала Дияволу душу
За привид, за тінь, за міраж.

Бо любов була, наче іскра,
Бо у сина свої шляхи,
Тільки слово ще зрідка блиска
Покутою за гріхи.

Бо з жорстоким двадцятим віком
Відпливає усе земне.
Що ж, Христос – Він був чоловіком.
Я – лиш жінка. Простіть мене.


* * *

В лісі, в полі, а чи в городі
Раптом стану, на мить завмерши.
Розчиняюся я в природі,
Мене все менше і менше.

Випромінюються з мого тіла
Здоров’я, врода і сила.
Юність пташкою відлетіла,
А я ж: “Не лишай!” – просила.

Час тече крізь мене рікою,
Розмиває мене, розчиняє,
А я не порушу рукою,
Вже мене взагалі немає.

Тільки вітер зірветься і стишиться,
В небі ангели заспівають,
Тільки щось невидиме залишиться –
Душею його називають.


* * *

Зима була довга і сніжна,
Все алмазом по вікнах черкала,.
А душа моя, спрагла і ніжна,
Весни чекала.
А душа моя вірила в диво,
Що зустріне мене весною,
Гляне в душу ясно й правдиво
І повік пребуде зі мною,
Може, зглянеться врешті Всевишній,
І за смутки всі пережиті
Зацвітуть мені біло вишні,
Стрепенеться перепел в житі,
Без укриють гірлянди сині,
Усміхнеться земля спросоння.
...А воно все дощі, мов осінні.
...А воно ні крихітки сонця.
Таж зимовими завірюхами
Я запах фіалки вітрила!
Кажуть: вірою гори рухали.
Мабуть, я недостатньо вірила.


* * *

Вітер сірі хмари громадить,
З дерев зриває листя руде.
Де моя молодість?
Де моя радість?
Де моє щастя?
Де?

Думкам тривожним не дати ради.
Очі безсонні. Обличчя бліде.
До моя молодість?
Де моя радість?
Де моє щастя?
Де?

Доле, хіба так можна карати?
Хто в нас життя щомиті краде?
Де моя молодість?
Де моя радість?
Де моє щастя?
Де?

В кого шукати тепер поради?
Куди ця дорога мене приведе?
Де моя молодість?
Де моя радість?
Де моє щастя?
Де?


* * *

На тихому заході сонця,
Коли тіні лягають в траву,
Сядьте і подумайте:
– Чи так я живу?

А коли суєта буденна
Догорить на ярім вогні,
Може, отак подумавши,
Зрозумієте: – Ні?

А як сивий схололий попіл
Засипле рожеві далі,
Сядьте і подумайте:
– А як далі?


Тривога

А ніч заливає смолою в’язкою –
Попробуй вирвись з цупких обіймів!
Попробуй знесиленою рукою
Серце замучене вийми.

І буде воно квилити жалібно
Підбитою чайкою в лузі,
І буде всесвіт вбирати жадібно
І знову никнути в тузі.

Людей крізь ліси проведе разом з Данко
І скаже їм: “В мирі живіте!”
А люди ті спалять з Бруно Джордано
Його в Римі на площі Квітів.

І вмре, щоб знову ожити з світанком,
Першокласником сісти за парту
І знову битись над вічним питанням:
А може, жити не варто?


* * *

To be or not to be?
Знов задаю собі
Питання це, не рішене від віку.
Чи жити на землі цій чоловіку
А чи посходять атомні гриби?

To be or not to be?
Тривожної доби
Дитя тривожне, що я можу?
Чи недовіру переможу?
Чи знищу паростки злоби?

To be or not to be?
Вдивляюся в юрбі
В сумні, веселі і байдужі лиця.
Хто буде жертва? Хто убивця?
І чи хтось лишиться бодай зробить гроби?

To be or not to be?


* * *

І всоте продасть мене щирий друг,
Не за срібло навіть – за мідь,
І буде з високих трибун довкруг
Про любов і правду гриміть,

І буде мене цілувати в уста,
Дивитись в очі мої.
Це давня історія, дуже проста,
І кожен знає її.

Я тихо скажу йому: – Будь здоров!
Я не буду гніватись, ні!
Тільки серце обіллє чорна кров,
Коли руку подасть він мені.

Боже, прости своєму рабу!
Та хай в порох розсиплеться мідь,
Коли буде хтось знову з високих трибун
Про любов і дружбу гриміть.


Іронічна притча

Спіткала пригода гірка мене:
Хоч і був той камінь незримий,
Та кинули в мене каменем.
Повз вуха він свиснув і – мимо.

А людина всміхається мило,
Немов і вона не вона.
Тим більше, що камінь мимо,
Доведи, що її вина.

І я вже собі не вірю.
А може, мені все здалося?
Може, просто подихом вітру
Мені сколихнуло волосся?

Та й чи був взагалі той камінь,
До того ж іще незримий?
А я вже тут з кулаками,
Готую обурені рими.

Каяття мене огортає,
Простягаю руку: – Пробачте!
І людина руку хватає,
Говорить: – Самі ж ви бачите!

І людина до мене горнеться.
І виду я не показую,
Що бачу, як в неї горбиться
Той камінь, який за пазухою.


До екологічного питання

Всесвіт людині відкритий,
А їй все мало і мало.
... Колись на Землі був убитий
Останній мамонт.

Степами, горами, лісом
В наступ ішла культура.
...Колись пронизали списом
Останнього тура.

Так воно мало бути,
Так воно повелося.
... Десь в недалекім майбутнім
Уб’ють останнього лося.

Змовчать собі не дозволю,
Всю правду сказати мушу!
...Струменем аерозолю
Знищать останню муху!

За століттями чи роками
Чаїться ота година:
Розпачно змахнувши руками,
Впаде остання людина.

Розжариться неба глиба
Стронцієвими сонцями.
А ті, що людину вбили,
Теж будуть усі мерцями.


Дуже сумний вірш

Чи сидів за столом,
Чи робив у полях,
З металом дружив чи з музами –
Колись попливеш
В свій останній шлях
На руках
І на хвилях музики.

Чи знав твердо:
Живеш як слід,
Чи вічно сумніви мучили, –
Над тобою
Низько схилиться світ
Неба обличчям засмученим.

Чи було яскравим
Твоє життя,
Чи було сіреньким і звичним,
Тебе,
Як своє найдорожче дитя,
Прийме в обійми
Вічність.

І скільки буде людей і вінків
На це останнє побачення,
Сьогодні,
І завтра,
Й навіки-віків
Для тебе не матиме значення.


Генеральна репетиція

Все йшло, як звичайно,
та раптом,
зненацька,
цілком несподівано,
хтось запустив всесвіт
у протилежний бік.
І все пішло назад
до свого початку.
Буйне листя ввібралося в бруньки.
Могутні ліси сховалися в крихітні зернини.
Кулі вислизнули з трупів
І вернулися в цівки гвинтівок,
а потім, взагалі, розсипалися рудою.
Зате попіл, розвіяний вітром,
зібрався докупи і сформувався
людськими постатями.
Мертві встали з могил.
На щоки старців повернувся
молодечий рум’янець.
І навіть ти знову прийшов,
і настав той день,
коли ми тільки познайомилися.
І хтось –
біблійний Бог,
чи світовий розум філософів,
чи просто здоровий глузд –
сказав: – Увага!
Все, що було досі, тільки репетиція.
Це не годиться!
Починаємо все з початку!


* * *

Цей скромний пейзаж,
де в небі хмарина купчаста,
і вишня край хати,
і біля дороги трава, –
оце воно й є,
що називається щастя,
оце воно й є,
чим душа наша досі жива.

Дитина по стежці біжить
і мале цуценятко за нею,
а поруч дзюркоче струмок
і піщане просвічує дно, –
оце вона й є
та планета, що зветься Землею,
оце воно й є,
те життя, що лиш раз нам дано,

Куди ж поспішаємо, люди?
Спинім цю гонитву шалену!
Коли прогайнуєм життя,
воно не повернеться знов.
Навіщо ж плюндруємо хату,
траву край дороги зелену,
дитину з малим цуценятком,
і віру, й надію, й любов?


* * *

Життя людини – як свічка на вітрі.
Пальці відхукай. Сльозину витри.
І бережи вогонь. Бережи!
– Боже, – скажи, – мені поможи,
Бо ж нізвідки прихистку нема:
Справа пітьма і зліва пітьма,
Тільки, ледь не торкнувши руки,
Безгучно проносять мимо зірки.
Ось хоч найменша краєм черкне –
І тіло моє вогнем спалахне.
Вічності чорний вітер дихне –
Погасить вогонь, заморозить мене.
Що ж порятує: віра чи звичка?
На всенький космос – однісінька свічка.


* * *

Ну, чому саме я?
Чому саме я?
Я – маленька людина.
Я слабка і безсила.
Я боюся болю і смерті.
Я так прагну
маленького тихого щастя.
Є ж мільярди людей,
І мільярди були,
І мільярди мільярдів
ще будуть за мною.
Ну, чому саме я?
Чому саме я?


* * *

Я знаю: Бог на світі є.
Це ж моїми очима
він видивляє
бруньку на карій гілці
і сіру тінь колишньої красуні.
Це ж моїми вухами
Він наслухає
шемріння дощу, литаври грому,
музику Моцарта і лайку базарну.
Це ж моїми ніздрями
Він пізнає,
що прекрасне і що огидне.
Це ж моїми руками
Він зважує хліб і камінь,
гладить голівки дітей
і гортає сторінки книжок.
Я лише не можу зрозуміти:
чому Він мовчить?
Адже уста мої пересохли від спраги
мовити Його слово.


* * *

О Господи, як то важко –
бути Твоїм співбесідником.
Безмір Твоєї мудрості
не в силі збагнути мій розум,
і терпнуть поблідлі уста,
не в змозі промовити слово,
яке було б гідне того,
що я від Тебе почула.

О Господи, це понад силу –
бути Твоїм співтрапезником!
Від сяйва Твого я сліпну,
бо сльози течуть рікою,
повітря Твоїх висот
легені мої роздирає,
і те, що для Тебе є медом,
може убити мене.


* * *

На камені я віру свою звела,
Щоб навіки,
Навіть тоді, коли смертна мла
Стулить повіки.

На камені я віру свою звела,
На граніті бурім,
Щоб вона встояти могла
Супроти бурі.

Щоб у мороці ночі зорею цвіла,
Провіщала правду,
Щоб у спеку водою живого джерела
Тамувала спрагу.

Щоб деревом гінким до неба росла,
Простягала віти.
На камені я віру свою звела,
Щоб – навіки.


* * *

Все на цьому світі повториться:
Згине всесвіт і знову відтвориться,
І не вічне сонце прекрасне –
Погорить, а там і погасне.
І повторяться сині весни,
І Христос знову воскресне.
Все повториться – цвіт і льодини.
Неповторне життя людини.


* * *

Дорогоцінносте життя,
Мені дароване Всевишнім!
Цвітуть і дозрівають вишні,
І біди всі стають колишні,
I я – довірливе дитя.

Дорогоцінносте життя!
Як болісно тебе гранило,
З морозів кидало в горнило,
Щоб ти, мов діамант, гарніло –
Якби ж зарані те знаття!

Дорогоцінносте життя!
Ну, як тут можна не радіти,
Що чую, як сміються діти,
Що можу по землі ходити
І від кохання холодіти,
Поки не піду в небуття.


* * *

Кажуть: пустеля цей ниций свiт
І в нiм людина убога.
... А кожна людина – це самоцвiт
В безцiннiй коронi Бога.

Кажуть: юдоль плачу цей свiт,
В нiм панують розпач й тривога.
... А кожна людина – прекрасний цвiт
В саду весняному Бога.

Днi облiтають, мов листя з вiт,
Все коротшає наша дорога.
... А кожна людина – зоряний свiт
В безсмертному всесвiтi Бога.


* * *

Люблю життя, яке воно не є.
Люблю життя. Це так прекрасно – жити,
Надіятись, любити і дружити,
І кожним днем прожитим дорожити,
І слухати, як в грудях серце б’є.
Люблю життя, яке воно не є.

Всіма чуттями я його ловлю:
На зір, на слух, на смак, на нюх, на дотик,
Поки живу – не пересичусь доти,
У ньому є легенди й анекдоти.
Високе й нице, я його люблю.
Всіма чуттями я життя ловлю.

У ньому місце є великому й малечі:
І зорям, і трояндам, і черві.
Послухайте, вони ж усі живі –
У небі, під землею чи в траві,
І кожен має свій тягар на плечі.
У ньому місце є великому й малечі.

Цінуймо ж кожен день, мов самоцвіт,
Що нам дарує Бог з своєї волі.
Минає радість – та минають й болі
І зріє плід, хоч облітає цвіт.
Шануймо ж кожен день, мов самоцвіт!


* * *

Господи, який прекрасний світ!
Аж тривога душу огортає,
Коли бачиш, як він облітає –
Запахущий яблуневий цвіт.

Аж підступлять сльози до очей,
Коли ти діждешся наостанку
Срібного й рожевого світанку –
Епілогу грозяних ночей.

Чи побачиш в небі тонкий слід
І почуєш мідний гуд мотору
І стоїш, лице піднявши вгору,
Й шепчеш:
– Господи, який прекрасний світ!

Кожну мить, немов зорю, ловіть,
Не зав’язніть в павутинні звичності.
Як його нам зберегти для вічності,
Цей єдиний, цей прекрасний світ?


Зоряна колисанка

Коханий синку, любая донечко,
Як сонце зайде, глянь у віконечко.
Побачиш крізь далі чисті й прозорі,
Як в синьому небі спалахують зорі,
Більші, і менші, і зовсім дрібні,
Золоті, діамантові й срібні.
Бачиш, яка то Божа краса –
Ці чисті, зоряні небеса.

Коханий синку, любая донечко,
Спати лягаючи, гляньте у віконечко.
Якщо цей день ви не марно згубили,
Якщо в цей день ви щось добре зробили:
Слухали тата, не гнівали мами,
З дітьми ділилися забавками,
Не кривдили кицю, цвіт не зламали,
Пташку голодну нагодували,
Глянете в зоряну синяву
І в ній побачите зірку нову.
Це між небесних ясних світил
Ваш добрий ангел її засвітив.

Спи ж спокійно, дитино моя,
Світиться в небі твоє їм’я.


Народження янгола

Балада
Світлій пам’яті
Соломії Павличко

В останню ніч століття
курився срібний дим.
В небі стало більше
янголом одним.
Йому єдвабом білим
встеляла шлях зима
Туди, де ні печалі
ні радості нема.
Не мрія, не фантазія,
не новорічний сон –
У врат його стрічає
лебедокрилий сонм.
Ведуть його в чертоги,
де золото й срібло,
Де, крім спокою вічного,
нічого не було,
Вручають йому арфу –
натягнену струну,
Щоб він співав осанну,
осанну лиш одну.
А янгол не підносить
довготінявих вій
І в янголськії хори
вплітає голос свій,
А в голосі тім туга,
все дужчає вона.
Здається, ось-ось лопне
натягнена струна.
І янголи бентежаться,
їм хмариться чоло:
Такого ж тут одвіку,
ніколи не було.
І огортає янголів
незнаний їм неспокій:
У них блакитні очі,
а він – зеленоокий.


* * *

Ангели усміхаються,
аж хмарки золотіють –
людина рождається!

Квіти очі розплющують,
вітер дихання стримав –
людина перший крок зробила!

Соловей затьох-тьохкав,
зорі засміялися –
людина закохалася!

Сонце хмарою заслонилося,
трава з жалощів никне –
людина нездужає!

Зоря з неба зірвалася,
А на зустріч їй душа білосніжна,
тільки гріхи осипалися,
як сажа чорна.


* * *

Свою березневу радість,
Свою березову радість
Посію над світом
Сонячним світлом.
Свою осикову тугу,
Тиху осінню тугу
По дрібній росі я
Туманом посію.
Зійде моя радість пшеницею,
Засяє вона зірницею,
І посміхнуться люди:
– Ну, що ж, урожай буде.
А листям сухим край дороги
Їм туга ляже під ноги,
І люди зітхнуть опечалено:
– От тільки живемо мало!


Резигнація

Знову земля замерзне на груду,
Зорі замигають, дрібні, блискучі.
Буду тоді я чи, може, не буду?
Запам’ятаю чи зовсім забуду?
Буду гірко тужить чи не дуже?

Та вір чи не вір, а повернуться весни,
Ногами теплими стануть на землю,
І знову життя на землі воскресне,
І ось таке, – неповторне, чудесне, –
Благословляю його і приємлю.


* * *

Чотири пори року...
Чотири пори дня...
Аргусом золотооким
Дивиться в небо стерня.

Вітер осінній сердитий
Несе по асфальту сміття.
Родитись. Трудитись. Любити.
Думати про життя.

Земля вже чекає снігу,
Що ляже на тихім світанні.
...Неначе читала книгу,
І от вже сторінки останні.


Страшний суд

Прозвучать архангельські сурми,
Світ до основ потрясуть.
Позбираються людські юрми
На останній, на Страшний Суд.

Вихор закрутить попіл
І сформує людські тіла,
Тільки душі матимуть клопіт:
Шукати, яка де була.

Мовчки ітимуть пари –
Жертва і поруч – кат,
Над ними сіятимуть хмари,
Неначе ясний брокат.

Ітимуть убитий, і хворий,
І старець, і в цвіті літ.
І стихнуть ангельські хори,
І засяде найвищий синкліт.

Він зважить кожну провину,
І наші добрі діла,
І ту гіркоту полинну,
Що нам налита була.

Дуже тихо на світі буде,
Тільки чути, як серце б’є.
І скажуть: – Вам прощено, люди!
Ви вже відстраждали своє.

І всміхнеться Діва Марія,
Що Син відігнав грозу,
І суворий Отець не зуміє
Заховати скупу сльозу.


Покаяний псалом

На душу впали порохи,
І висохла вона на мумію.
Прости нам, Господи, гріхи,
Бо грішимо по скудоумію.

Сяк-так долаємо добу,
Все спішимо, все щось моторимо.
Прости нам, Господи, злобу –
Самі не відаєм, що творимо.

Засадим брата до тюрми,
Скуємо ланцями залізними.
Прости нас, Господи, що ми
Живцем у царство Твоє ліземо.

А треба хрест свій пронести,
Щоб стати із раба людиною.
Прости нас, Господи, прости,
Хоч перед смертною годиною.

Могили снігом занесе.
Закряче ворон над пропащими.
Прости нас, Господи, за все!
Такі ми є.
Ми будем кращими!


Звізда Полин

Про що печалишся, душе моя?

Впаде звiзда Полин –
І сполинiють води.
Впаде звiзда Полин –
І стане хлiб гiркий.
І чоловiк, невдатний твiр природи,
Вже не простягне iншому руки.
І скаже брат:
– Нема у мене брата!
І скаже син:
– Не знаю я вiтця!
І з Каїна клеймом
І тавром Герострата
Вiн буде, як вiд стада
Згублена вiвця.
Я бачу: дим встає,
Я чую: пил спадає,
І виє в лiсi вовк,
І ворони кружать,
І мати на пожарищi ридає,
Що гарно ж сiялось –
Нема кому те жать.

Про що печалишся, душе моя?

Іще погожi днi, хоч вже на осiнь йдеться.
І золотиться лист. І в небi птичий клин.
І навiть страшно думати, що десь там
Уже летить,
летить,
летить звiзда Полин.


Зміст
Молитва 3
Каїн виправдовується 4
Перстень царя Соломона 5
Дружина Лота 6
Різдво 8
Вхід Господень в Єрусалим 10
Остання вечеря 12
Христова родина 14
Притча про блудного сина 15
Варрава 16
Вигнання Сатани 18
Клопіт з душею 19
Спокуса 20
“В лісі, в полі, а чи в городі...” 22
“Зима була довга і сніжна...” 23
“Вітер сірі хмари громадить...” 24
“На тихому заході сонця...” 25
Тривога 26
“To be or not to be?..” 27
“І всоте продасть мене щирий друг...” 28
Іронічна притча 29
До екологічного питання 30
Дуже сумний вірш 31
Генеральна репетиція 32
“Цей скромний пейзаж...” 33
“Життя людини – як свічка на вітрі...” 34
“Ну, чому саме я? Чому саме я?..” 35
“Я знаю: Бог на світі є...” 36
“О Господи, як то важко...” 37
“На камені я віру свою звела...” 38
“Я вийду коли-небудь на дорогу...” 39
“Все на цьому світі повториться...” 40
“Дорогоцінносте життя...” 41
“Кажуть: пустеля цей ниций свiт...” 42
“Люблю життя, яке воно не є...” 43
“Господи, який прекрасний світ...” 44
Зоряна колисанка 45
Народження янгола 46
“Ангели усміхаються...” 48
“Свою березневу радість...” 49
Резигнація 50
“Чотири пори року...” 51
Ноктюрн 52
М у к а 54
Останні язичники 55
Страшний суд 58
Покаяний псалом 60
Звізда Полин 61

ББК У
Г 68
© Гордасевич Г., 2000р.
ISBN 966-7445-46-1 © В-во "СПОЛОМ", 2000р.

Поезії

Присвячується сонячному голосу
українського радіоефіру, журналістці
Еммі Бабчук



ВІД АВТОРА
“Паровоз” – так іронічно називали вірш, яким обо--в’язково повинна була розпочинатися збірка, що виходила в “добрі радянські часи”. Ще краще, коли таких “паровозів” було декілька: про мудрого Леніна (а раніше про Сталіна), про рідну комуністичну партію, про непорушну дружбу радянських народів тощо. Вони могли бути примітивними і шаблонними, а проте вони мусили бути, інакше збірка не вийшла б. Тепер заднім числом докоряють поетам за такі вірші. Ах, як зловтішно докоряють зараз талановитим поетам за оті “паровози” люди, позбавлені й крихти поетичного таланту!
Я таких віршів не писала. Ну, не могла, хоч убийте! Двох рядків не могла заримувати. Казала: я – поет-лірик і публіцистика мені не дається. Тому й вишли у мене за 20 “застійних” років усього три тоненькі заредаговані збірки.
Та прийшов 1989 рік – і мене мов прорвало. Вірш “Убиймо в собі раба” я склала, коли ми в Донецьку створили Товариство української мови, а нас, організаторів, усіляко переслідували. Вірш про ланцюг злуки виник у мене, коли я саме стояла в тому ланцюзі на Брест-Литовському проспекті. Вірш “Чеченії” я прочитала на мітингу протесту проти московської агресії. Вірш “Горить Шевченкова хатина” просто вихлюпнувся відразу після повідомлення по радіо про пожежу в селі Шевченковому.
Своя історія в вірша “Нардепові СРСР Чер-во-нопиському”. Склала я його на другий день після виступу цього нардепа, спрямованого проти академіка Сахарова. Незабаром ми з сином їхали відпочивати в Черкаси, де Червонописький був секретарем міському комсомолу. Мій син розмножив цей вірш і кільканадцять примірників розклеїв на бетонних стовпах в центрі Черкас. Наступного дня ми пішли подивитися. Старі пожовклі оголошення про обмін квартири і т.д. висіли, а мій вірш наче кігтями здряпували з бетону, а він не давався.


МИ – Є!

Довго вони панували
Над краєм – холод і тьма.
Нам до тями вбивали,
Що нас як народу – нема.
Будемо разом виходити
З того гнiту i тьми,
Собi i свiту доводити,
Що є ми.
Серце у грудях б’є:
Ми – є!

Нам славна судилася доля.
Скорiше до працi ходiм
Збирати камiння з поля,
Зводити з нього дiм.
Повiсимо в нашому домi
Вишиванi рушники,
Будемо в свiтi вiдомi
Мрiйники, трудiвники.
Дамо загребущому вiдсiч:
– Зась! Воно не твоє!
Ми – є!

ПОЧИНАЄМО ІСТОРІЮ!

Це ганьбити себе чи славити:
– Що ж, мовляв, ми за етнос такий?
Та не зможуть діагноз поставити
Найкращі що є діагностики.

Ходили предки до бою,
Досвідченими і оружними.
Забрали у нас зброю:
– Не смієте бути мужніми!

Скорилися, хоч не відразу.
Що ж, будем людьми цивільними!
А нам – кріпацькі укази:
– Не смієте бути вільними!

Що ще може трапитись злого?
Ніби світ відрізали мурами.
А нам відбирають слово:
– Не смієте бути мудрими!

І як нам серця боліли,
Та й цю ганьбу перенесли ми -
Зрікатись батьків веліли:
– Не смієте бути чесними!

Була переповнена чаша,
Що з кришталевими вінцями.
Гірка була доля наша:
– Не смієте бути вкраїнцями!

* * *
То що ж ми чинити маємо?
Що нам тепер робити?
Рабів у собі убиваймо!
Воскрешаймо мужність убиту!
Мудрість чужа – це полова,
Яку нам дарують з милості.
Вертаймось до рідного слова,
Учімося заново мислити.
І найважчого нам не збути:
Так, як є – голодними, голими,
На могили батьків забутих
Принесімо повинні голови.
Там, де горе полин зростило,
Пропечуть наші сльози землю.
І обізветься батько: – Дитино,
Каяття твоє я приємлю.
Ти замов лише службу Божу,
Запали восковії свічі
І скажи: – Віднині я можу
Чесно людям дивитись у вічі.
Починається наша історія
На новій, на чистій сторінці.
Відтепер в піднебеснім просторі
Українці ми! Українці!


УКРАЇНО МОЯ

Україно моя, Україно,
Калинова моя, тополина!
Тож дiвчата твої, мов тополi,
Не було їм щастя i долi.
Їхня доля стелилась туманами,
Обвивалась круг шиї арканами,
У гареми вела султанськi,
В осоружнi покої панськi.

Україно моя, Україно,
Та спiвоча ж моя, солов’їна!
Над полями та над ярами
Тужно пiснi бринять вечорами.
Та чи ж є iще де така мова,–
Що барвиста вона та шовкова,
На свiтi усьому прославлена,
Та не раз у колисцi задавлена!

Україно моя, Україно,
Це ж не пiсня твоя лебедина!
Там, у полi, де вiтер вiє,
Квiтнуть роки твої молодiї.
Твоїй пiснi простору треба,
Тож беруть її хлопцi в небо,
I лунає вона безупинно...
Україно моя, Україно!


* * *

Пам’ятаймо, хто ми,
Пам’ятаймо, звідки
І в якій землі наші корені.
Лиш високі сосни
Були дідам свідки,
Як вони схиляли голови зморені.
Пам’ятаймо, як,
Пам’ятаймо, коли
Ми рушали в дорогу далеку.
Кості наших батьків
У землю лягли
Від Сибіру до канадського Квебеку.
Пам’ятаймо, чиї ми,
Пам’ятаймо, скільки нас,
За чим нас в цей світ послали.
Ми досі дзвеніли кайданів кільцями –
Задзвонімо ж дзвонами слави.


* * *

Пам’ятаймо, хто ми,
Пам’ятаймо, звідки
І в якій землі наші корені.
Лиш високі сосни
Були дідам свідки,
Як вони схиляли голови зморені.
Пам’ятаймо, як,
Пам’ятаймо, коли
Ми рушали в дорогу далеку.
Кості наших батьків
У землю лягли
Від Сибіру до канадського Квебеку.
Пам’ятаймо, чиї ми,
Пам’ятаймо, скільки нас,
За чим нас в цей світ послали.
Ми досі дзвеніли кайданів кільцями –
Задзвонімо ж дзвонами слави.


ТОВАРИСТВО

Яке товариство зiбралось!
Яке товариство, братове!
Давайте пiднiмемо чарки,
Щоб вiчною дружба була!
Ти нас не лишай нiколи,
Наша незрадна любове!
Ти ж, чорна, недобра думко,
Нам не затьмарюй чола!

Яке товариство зiбралось-
Добiрне, немов перемите!
Давайте сядемо ближче,
Тiснiше плече до плеча!
Пройшли ми крутi дороги,
Нелегке сплатили мито,
Не марно в очах наших ясних
Навiк залягла печаль.

Та зараз про це не будем.
Нам зараз не до печалi.
Ви чуєте: на гiтарi
Вже забринiла струна!
Давайте усi заспiваєм!
Ми надто довго мовчали,
Ми маємо право на пiсню –
Нехай зазвучить вона!

Це пiсня вiри й надiї,
Любовi й гiркої муки,
Це пiсня про тих, хто вижив
І хто не вийшов з пiтьми.
З’єднаймо руки, братове,
Подайте сусiдам руки!
Жили ми нелегко, та чесно,
Нiкого не зрадили ми.

Хай судять нас нашi дiти,
Хай судять нас нашi внуки,
Та правнуки зрозумiють,
Як воно справдi було.
Ми долю собi вибирали
По совiстi, не з принуки,
Ми вiрили в те, що правда
Колись переможе зло.

І хоч сивина на скронях,
Та серце й зараз готове
Туди, де з-за темної тучi
Майбутнього сонце встає.
Яке товариство зiбралось!
Яке товариство, братове!
Дякую, що зiбрались!
Дякую, що ви є!


ТОЧНО ДАТОВАНИЙ ВІРШ

Цей вiрш я написала
двадцять п’ятого лютого
Тисяча дев’ятсот
шiстдесят сьомого року.
Я точно датую його,
бо все мене лають,
Що нема в моїх вiршах ознак часу.
Кажуть, такi вiршi
могли бути написанi
І сто, i двiстi, i триста рокiв тому.
Кажуть, такi вiршi
можуть бути написанi
І через сто, i двiстi, i триста рокiв.
Але хiба я винна,
що триста рокiв тому
Жiнки плакали,
коли їх залишали кохані?
Я не думаю,
що через триста рокiв
Вони будуть цьому радiти.
Але хiба я винна,
що триста рокiв тому
Люди боялися смертi?
Я не вiрю,
що через триста рокiв
Вони будуть чекати смертi,
як визволення.
І хiба я винна,
що триста рокiв тому
Зраду карали смертю?
Я не вiрю,
що через триста рокiв
Зраду вважатимуть доблестю.

Простiть мене,
Що я схожа на своїх прадiдiв.
Простiть мене,
Що я схожа на своїх правнукiв.
Бо ж я – та ланка,
Що з’єднує минуле з майбутнiм.


ДІАЛОГ

– Чуєш, б’є дзвiн?
А по кому ж це вiн?

– Вiн б’є по наших прадiдах,
Людях мудрих i праведних,
Що життя совiстю мiрили,
І у Всевишнього вiрили.
І роботу всяку робили,
І землю рiдну любили.

– Чуєш, б’є дзвiн?
А по кому ж це вiн?

– Він б'є по наших дідах,
Що високий зводили дах,
Будували для внуків дім
У зеленім гаю молодім,
Та самі не жили в цьому домі,
І могили їх невідомі.

– Чуєш, б'є дзвін?
А по кому ж це він?

– Він б'є по наших батьках,
Що носили нас на руках,
Як уміли і як могли,
Від лихого нас берегли,
Як уміли, учили добру,
Й не сказали: – Колись я умру.

– Чуєш, б'є дзвін?
А по кому ж це він?


* * *

А над Україною, ой, над Україною
чорнi тучi збираються грозовiї, –
одна туча з пiвночi, а другая – з пiвдня,
хочуть сонце заступити,
в каламутi утопити.
А на Українi, гей, на Українi
молодi громи перегукуються,
до бою збираються –
будуть про себе не дбати,
а тучi грозовiї блискавками рубати.
А на Українi, ой, на Українi
встане веселка семицвiтна в блакитi,
встане веселка в високостi,
щоби нею брати рiднi приїздили в гостi.
А на Українi, ой, на Українi
засмiється сонце непереможене,
молодим громам дякуючи,
веселку-веснянку вiтаючи,
щоб нам разом до працi ставати
та в рiдному краю
пiсля бурi градової лад давати.
Отаке воно дiється нинi
на нашiй славнiй на Українi.
Гей!!!


* * *

І все вернеться на круги своя,
І вийде правда, i промовить слово.
Дороги, що ходила ними я,
Постеляться менi пiд ноги знову.

І я знайду тi молодi слiди,
Почую пiсню, що тодi звучала.
З тих чорних днiв неволi i бiди
Поезiї витоки i начала.

Вона пробилась i зiйшла до нас,
Як сонце весняне у далi синiй.
Сильнiше всього в цьому свiтi – час,
Та перед правдою i вiн безсилий!

Сто раз убита, оживе вона,
І гляне в душу, i промовить слово,
Проклятi i забутi iмена
Повернуться й засвiтяться нам знову.


ОУН В КРИЧІЛЬСЬКУ

Степану Сороці

А ОУН в Кричільську була!
І дарма, що ми були лише діти.
Ти можеш тому, Україно, радіти,
Що дітей таких мала
і вистояти змогла.

А ОУН в Кричільську була!
І дарма, що ми один одне не знали.
Коли старших братів бурі стинали,
По їхніх слідах
юна порость росла.

Як далеко юність наша пішла!
З яких сторін її виглядати?
Та життя перебираючи дати,
Я згадую Кричільськ
і ОУН, що в Кричільську була.


СВІТ В КАРЦЕРІ

Я в карцері мала заняття:
Ходити туди-сюди, –
І мала блакитне плаття
В суничні ягоди.
Отож я собі уявляла,
Що літнім лісом іду,
Суниці стиглі зривала,
Схиляючись на ходу.
Життям по нервах розлився
Неповторно-єдиний смак.
І виходила на узлісся,
І бачила – в полі мак,
А на річці латаття,
Мов білі чаші, цвіло.
Моє єдине плаття
Мені цілим світом було,
Я вільно літала, мов пташка,
У ясному світі казок,
А в мене невкліпно і важко
Цілився чорний “глазок”.


ЛЮДЯМ З СЕЛА ГОРОДЕЦЬ

Поставте, люди, біля церкви хрест,
Там, де була насипана могила.
Там за вас мати Господа молила,
Коли ішла до церкви повз той хрест.

Там був похований повстанець молодий.
Я бачила його: був босий і невкритий,
Замість сорочки полотном обвитий,
Такий же був повстанець молодий!

Його вночі ховали побратими,
Без дзвонів, без попівської молитви,
Та побратима винесли із битви
І в північ поховали побратими,

Поставте ж, люди, біля церкви хрест,
Рушник повісьте, квіти посадіте,
Щоб вас згадали ваших внуків діти,
Як йтимуть в церкву повз той хрест.


* * *

Згоріла церковця козацького бароко —
Лиш купка попелу, що вітер рознесе,
А ми ж, було, без Господа ні кроку!
І от – усе.

Були ми в світі знані й славні, кажуть.
Над козаками вітер стяг несе.
Забрали стяги ті до Ермітажу,
І от – усе.

Вкраїно, матінко, вітчизно, нене!
Минають дні, як вітер лист несе.
Ще скільки їх, що лишишся без мене
І от – усе?


* * *

На полі, политому кров’ю,
Солодкий хліб не зросте –
Пам’ятаймо про те!

В саду, зрошенім кров’ю,
Де брата вбиває брат,
Не виросте виноград.

На місці, зрошенім кров’ю,
Не можна зводити дім –
Скорше звідси ходім!

На землі, зрошеній кров’ю,
Не буде щасливим життя –
Якби ж то знаття!

В країні, залитій кров’ю,
Де місце знайду собі я,
Україно, нене моя?


ПРАГА. 1968 РІК

Крізь мертві міста,
Крізь мертві міста,
Де не вмерла ще жодна людина.
О земле, рідна й свята!
О проклята година!

На небо востаннє гляньте,
Бо сльози задушать.
Їдуть танки, їдуть танки
По мріях,
По вірах,
По душах.

Поглядів кулеметних черги
З-за віконниць причинених.
Щастям було б умерти
За тебе, вітчизно.

Померти усім, як герої.
Битися до останку.
Та правда – хіба це зброя
Проти танків?


КИІВ ГРИБНИЙ

Весь Київ пропах грибами –
Автобуси і трамваї,
І поблискуючи зубами,
Люди весело розмовляли,
Чого і скільки зібрали
І що з тим робити будуть,
Весь Київ пропах грибами,
Були веселими люди.
А в кошиках, сумках, відрах,
Вгору задерши ніжки,
Лежали, – хто там що вибрав,
Лисички, грузді, сироїжки.
В дівчат червоніли корали,
З ягід шипшини зроблені.
Ще люди гриби збирали.
Це було ще перед Чорнобилем.


ЛАНЦЮГ ЗЛУКИ
Київ. 21 січня 1990р.

Чому це весняним світлом
Людям осяяло лиця?
Зацвіла синьо-жовтим цвітом
України древня столиця.

Довго була в нарузі
Історія наша багата.
Шикуймося в лави, друзі!
Сестро, стань ближче до брата!

Будемо разом радіти,
Що дочекалися свята.
Візьміться за руки, діти!
Будемо пісню співати.

Пісню слави – полеглим.
Живим – відродження пісню.
Хоч і було нам нелегко,
Та ми народились не пізно.

Була велика руїна,
Було страждання безкрає,
Але не вмерла Вкраїна,
Душа наша не вмирає!


ДО РОКОВИН НЕЗАЛЕЖНОСТІ

Йшли наші предки до бою
За землі свої рідні.
Будьмо чесні самі з собою:
Чи ми їх гідні?

Скільки страждань і болю,
Могил без хрестів і з хрестами!
От і маємо волю –
А як ми з того скористали?

Комуністична хвороба
В наші гени впилася.
Скажіть: хоч один нероба
За цей час до роботи взявся?

Слабка ще державна лодія –
Як би їй не пропасти!
Назовіть хоч одного злодія,
Який перестав красти!

Пам'ятаєм колимські мерзлоти,
Материнську тугу невпинну.
Скажіть: хоч один мерзотник
Визнав свою провину?

Життя – це клопіткий будень.
Я вас питаю, між іншим,
Скажіть: хоч один дурень
Став за цей час розумнішим?

Серце торкає тривога,
Що настрій святковий псую я.
Та ім'я високе Бога
Не поминали ми всує?

Труднощів наших не змірити,
Та чи ж бути народу пропащим?
Дуже хочеться вірити,
Що наступній рік буде кращий!


НОВОУКРАЇНСЬКИЙ ВІРШ

Розкрадайте, хлопці, Україну!
Тут багатства вистачить на всіх.
Кажуть, що на душу візьмете провину.
Ну, який тут гріх!
Чи то ж не сміх!

Продавайте, хлопці, Україну
За доляри, марки чи рублі.
Десь закопано там діда домовину?
Ну, то й що?
Хіба нам жаль землі?

Пропивайте, хлопці, Україну,
Коньяками душу заглушіть,
Батьківську стару малу хатину
Бур’янами заростати полишіть.

Забувайте, хлопці, Україну!
Світ який:
Нью-Йорк,
Мадрид,
Париж.
Можна в Ізраїль чи Аргентину.
Тільки б гроші!
Капітали б лиш!
Можна ванну з золота купити,
Мерседеси, яхти, літаки.
І “Шанеллю № 5” кропити
У палацах власних хідники.

Та життя так швидко пролетіло!
От і смерть назустріч поспіша.
У чужій землі спочине тіло –
В Україну вернеться душа.

ІІ

А що ж на тій Україні?
Доле моя, доле!
Звалища радіоактивні,
Де було батьківське поле,
Кабаре із стриптизом,
Де була хата матері,
Канава стічна,
Де ти в річці малим ставив ятері.
І земля чужа,
І мова чужа.
І ходить бідна душа,
Як по лезі ножа,
І ні тобі хреста при дорозі,
Щоб перехреститися,
І ніде бідній душі
Прихиститися.


ТРИПТИХ НА ТЕМУ ШЕВЧЕНКА

І

Хрущi над вишнями гудуть,
В саду дрiмають соннi вишнi,
А матерi до хвiрток вийшли
Поглянуть, чи сини iдуть.

Так легко матерям зiтхати!
Сягнувши далей i висот,
Сини вертаються. I от
Сiм’я вечеря коло хати.

Вже соловей завiв своє
Десь у гущавинi вишневiй,
А у високiм чистiм небi
Вечiрня зiронька встає.

I от поснули вже сини,
А в матерiв новi турботи.
Весь вiк готовi ждать вони
Синiв iз мандрiв чи з роботи,
Лиш щоб нiколи – iз вiйни.

II

На моїй квiтучiй землi,
Де лiси i галяви суничнi,
Зникають журавлi,
Небеснi й криничнi.

Присипанi пилом кущi,
Мов сироти невтiшенi,
I давно не гудуть хрущi
Над Шевченковими вишнями.

Як далеко вперед ми пiшли!
Як ми круто життя замiсили!
Не спiвають дiвчата пiснi –
«Гевi-метл» бешкетує щосили.

Амiаком i сiркою тхне.
Рiчку кури долають бродом.
Що нам ще залишилось "не",
Щоб вже зовсiм не бути народом?

ІІІ

Горить Шевченкова хатина,
Де вiн малесенький зростав,
Де гiрко плакав сиротина
І звiдки генiєм восстав.

Було тут хлопцю на горiхи!
Нелегка доленька була!
Повзе ядучий дим з-пiд стрiхи –
Всю Україну застила.

І що було в тiй хатi красти?
Старе рядно чи черепка?
Вiдкiль на нас такi напастi?
Чия злодiйська та рука?

Яка у ворога личина?
Хтось засмiявся.
Чи не вiн?
Яка була тому причина,
Що не лунав тривожний дзвiн?

А нашi славнi українцi –
Невже в них серце не болить?
Вони все дiлять: то червiнцi,
То славу кинулись дiлить.

І що їм ворог за спиною!
В братах шукають ворогiв.
Сич озивається луною,
Днiпро тiкає з берегiв,

І Гонта плаче: – Де ви, дiти?
Де гайдамаки? Їх нема.
Вже є держава. Час радiти,
А серце острахом пройма.


МИ НАРОДИЛИСЬ НЕ В ПАРИЖІ

Ми помрем не в Парижі
Наталка Білоцерківець

– Французи! В небезпеці Франція!
І вставали всі, як один,
Буржуа, любителі вин і тихих годин,
І любителі дам – напудрені франти.
Боролись, аж небу жарко,
Якщо треба, то й сотню літ,
Якщо треба – ставала у військ на чолі
Юна діва Жанна Д’Арк.
А коли вороги пропадали,
Буржуа знов смакували вино,
Що з Провансу, Бордо чи Шампані воно,
А франти біля дам упадали,
Чи ж злізе бодай хто з печі,
Коли стану на перехресті доріг
І з усіх сил, які Господь ще мені зберіг,
Гукну:
– Українці! Україна в небезпеці!

Тому встаю вранці я,
Вдивляюся в небо, чи є в нього дно,
Блукаю містом і шепчу в одно:
– Французи! В небезпеці Франція!


* * *

А над Україною вже стільки сторіч
Ніч, та ніч, та ніч!
Ой і темно!
А українці залізли на піч –
Там тепло.
І скільки не плач, і скільки не клич:
– Де ви, люди?
Іди, ноче, пріч, душі не каліч!
Тільки луни...

А над Україною вже стільки сторіч
Дві сестри панують:
Що одна – неволя,
А друга – недоля
Ночують і днюють.

А над Україною вже стільки сторіч
Круки, круки, круки,
Що темної ночі випивають очі, .
Як розкинеш руки.

А були ж діди, були прадіди
Буйні та відважні.
Чом же ваших надій не справдили
Правнуки ваші?
Чи своєї мужності в спадок не дали?
Чи дали гріхи на спокуту?
Що покірно ми в ями падали,
Не підвівши руку закуту?

А над Україною вже стільки сторіч
Ніч, та ніч, та ніч.
Матінко пресвята!
Та лунає клич:
– Женіть пітьму пріч!
Вже крайнеба світа!


ФІГУРИСТКА

Першій українській олімпійській
чемпіонці Оксані Баюл

“Чи жива ота Оксаночка?
••••••••••••••••••
А що за дівчина була,
Так-так, що краля! і не вбога,
Та талану Господь не дав... –
А може, й дав, та хтось украв
І одурив святого Бога”
Тарас Шевченко

Проросла – а на тебе холодом
Із найменших, дитячих літ.
Може, тим й не лякав тебе лід,
Що до нього ти звикла змолоду.

Ти ловила все на льоту,
І сказали: – Ну що ж, поїхали!
Срібна змійка вкраїнської віхоли
На олімпійськім льоду.

Ще куриться спіраллю слід,
Судді здались переможені.
Українко! Оксанко! Та ж можемо
Дивувати собою світ!

Розцвіла – а на тебе золотом
Ще й отруйної слави чад.
Скільки ж вас, молодих дівчат,
Марнували життя своє змолоду!

Ми любили тебе, як могли,
Ми б довіку тобою пишалися.
Від’їжджала ти – ми лишалися.
Ти пробач нас – не вберегли.


З російської
Ігор Іртєньєв

НОСТАЛЬГІЧНЕ

Ех, і пили ми, і гуляли,
І не тремтіла в нас рука!
Салюти небо розривали,
Текло шампанське, як ріка!

Була ж епоха – та дарма!
А діячі буди – Ну, що ти!
Хоч і легенд про них нема,
Зате лишились анекдоти.

Який тоді розцвів дизайн!
А опери які лабали!
Яких нам не відкрилось тайн!
Які висоти здобували!

Які могучії уми
Хотіли світ зробити раєм!
А що сьогодні маєм ми?
А нічогісінько не маєм!


ЛИСТ ПАВЛИЧКОВІ В БРАТІСЛАВУ

Повертайте, Дмитре, в Україну!
Тут без Вас, повірте, ну, ніяк!
Хто ж нас позбирає воєдино?
Хто помирить наших забіяк?

Хто розкриє враже нутро хитре?
Мовить мудре слово в слушний час?
Повертайте в Україну, Дмитре,
Україна стужилась без вас.

Правда, ми не безпорадні вівці,
Але як же нам потрібні Ви!
Хочете: Володя Яворівський
Вам уступить місце голови?

Зрештою, і так Вам слави досить:
Хто б ще так на вічах прогримів?
– Повертайся, – Україна просить,
Повертайся, сину мій, домів!

З поля позбираємо каміння,
Перебудем пору злих невдач.
Повертайтесь! Тут Вас не замінять
Горинь, Чорновіл і навіть Драч.

Жде Вас у Карпатах яворина,
Чорне море, що об скелю б’є,
Жде Вас, Дмитре, ціла Україна,
Грішна і свята – яка вже є.


СПОКОНВІЧНИИ ВОГОНЬ

Пам’яті Алли Горської

Ходила по землі - твердо.
Дивилася на світ - ясно.
І раптом це серце - вмерло.
І раптом це світло - згасло.

Тиснула руку - тепло.
Носила голову - гордо.
І раптом - душа затерпла -
Обірвано акорди...

Дарувала їй доля вроду,
Дарувала вогненну вдачу,
І любов до свого народу,
І хист мистецький впридачу.

Та на світі є чорні сили.
Та на світі є підлі люди.
І казились вони, і бісились,
І аж пінилися від люті.

Не ставали до чесного бою
Сатани нікчемнії смерди.
І забрала вона з собою
Таємницю своєї смерті.

Пролетіло одним моментом
Все, що їй у житті далося:
Як палила пальці цементом
І пергідролем волосся.

І на шкоду своєму здоров’ю
Найбільше палила серце
Ненавистю і любов’ю.
А нам пам’ятати все це.

Бо казали люди хоробрі,
Що як мла опівнічна звисає,
Ясне полум’я на її гробі
Загорається і не згасає.

* * *

Вячеславу Чорноволу

Вiдроджуються древнi храми,
Встають iз попелу й руїн.
Тож пiд iсторiї вiтрами
Загоюймо душевнi рани,
Пiдводьмо храми iз руїн!

Нас доля гнула, i ламала,
І свiтом безвiстi вела,
Та вiра душi в нас тримала,
Хоч доля гнула, i ламала,
І свiтом безвiстi вела.

Яку знаругу ми терпiли
В пустелi, в тундрi i в тайзi!
На камiнь сльози в нас скипiли,
Не раз зубами ми скрипiли
В пустелi, в тундрi i в тайзi.

Та правда устає над свiтом
Висока й свiтла, мов зоря.
Нехай укриє землю цвiтом!
Нехай засяє нашим дiтям
Свобода, свiтла, мов зоря!

За неї кров’ю заплатили
Найкращi доньки i сини.
Нам їхнi iмена свiтили.
Ми їхню пам’ять освятили.
Навiк прославленi вони!

Вертаймо ж на пороги отчi
З усiх земель, з усiх країн!
Хай ниций зайда їх не топче!
Вертаймо ж на могили отчi,
Пiдводьмо храми iз руїн.



З російської
Олександр Пушкін

В СИБІР

Цей переклад я вислала
Вячеславу Чорноволу, коли він
вібував третій строк в Сибіру.

У глибині сибірських руд
Ви горде збережіть терпіння.
Не пропаде гіркий ваш труд
І дум високе устремління.

Недолі вірная сестра,
Надія в хмурім підземеллі,
Розбудить щастя дні веселі,
Прийде омріяна пора!

Любові й дружби лик ясний
Дійде крізь хмурії затвори,
Як в ваші каторжнії нори
Доходить вільний голос мій.

Кайдани тяжкі упадуть,
Темниці рухнуть. І свобода
Зустріне вас. Настане згода.
І меч брати вам віддадуть.


* * *

Над труною Славка говорили не ті,
Що зустрілись йому в молодому бутті,
Довгі роки з ним поруч були у житті,
З ним долали провалля й урвища круті.
Розгубились вони... А в життя суєті
Приліпились до нього не ті, ой, не ті!
І були їх слова і фальшиві й пусті.


ЩАСЛИВА БДЖОЛА
30 березня 1999р., Київ

Коли у Києві ховали Чорновола, –
У місті, сповненому пам’яті віків, –
Печальні люди сходились довкола
І несли сотні, може й тисячі вінків.

Жінки ридали: – Вбили, ой, убили!
Чоловіки стискали кулаки,
А над юрбою сині, жовті, білі
Пливли вінки.

І перша бджілка вилетіла з вулика –
Її послала в світ бджолина рать.
А тут же того цвіту повна вулиця!
І стала бджілка свій нектар збирать.

Сльоза у когось в оці золотіла,
Дзвеніли дзвони, аж земля гула,
А бджілка все летіла і летіла –
Вона одна щасливою була.


МОЛІННЯ ПРО ГОЛОС

Чорні хмари пливуть над ланами,
До землі схиляється колос.
Добрий Боже, зглянься над нами,
Залиши Україні голос!

В неї доля була не однакова:
То ружі, то терни рвала,
І сміялась вона і плакала,
Та понад усе – співала.

І на шкоду своєму здоров’ю
Грізні тюремні сонети
Не чорнилом, а власною кров’ю
Писали її поети.

Що ж тепер, мов підрізані, в’янемо
І чому замовкають спроквола
Голос ніжності – Солов’яненка,
Голос мужності – Чорновола?

Вже ж позаду колимські тумани,
І колючі дроти, і голод.
Добрий Боже, зглянься над нами,
Залиши Україні голос!


* * *

Ми віками звикли покладати голову
За Україну, за її волю
І, як відчуття вічного голоду,
Цю звичку носили з собою.

Ми так звикли ходити в мучениках,
В трагічних героях, в страждальцях,
Яких Україна — мати засмучена —
Не могла з Сибіру діждаться,

Ми кров лили, ми пісні складали,
Ми так вросли в свою ролю,
Ми так натхненно голови покладали
За Україну, за її волю.

І от вже ластівкою звістка шугає:
Є держава! Вже можна жити!
А ми все ходимо і шукаєм:
Де б голову нам зложити?


ПЕРЕДВИБОРЧА АГІТКА

Не та Україна, не та,
Не та, про яку ми мріяли,
Коли життя тюремними строками міряли,
Марнували в неволі літа.
Не та Україна, не та!

А при владі ті, що й були,
Називають Вкраїну ненькою,
В кишенях золотом краденим дзенькають,
А ми мовчимо, покірні воли,
А при владі ті, що й були.

Отже думайте, думайте, люди,
Не дозволяйте себе зомбувати!
Що з нами було, не сміємо забувати!
Бо при владі всі ті ж і їх лизоблюди.
Отже думайте, думайте, люди!



З російської
Євген Винокуров

ЛЖЕПРОРОКИ

Нема нічого гірш, як лжепророки,
Завжди готові слово проректи,
Вони нас кличуть на прямі дороги,
А там – тупик. Це пізно взнаєш ти.

Я був з таким знайомий досить близько.
Він лаяв всіх, він кликав, присягав,
Сказав: – Там і не грузько і не слизько!
Я тридцять верст ледь ноги витягав.

Бувало, слово він, мов іскру креше,
Натхненно звівши очі догори.
Аж раптом зрозумів я: – він же бреше!
Усе він бреше, чорт його бери!


ЩОДО НЕЗАЛЕЖНОСТІ УКРАЇНИ

Мені до рук потрапив вірш, що його начебто написав Йосиф Бродський. Не вірю, щоб цей рафінований інтелігент написав такий брутальний вірш, сповнений лютої ненависті до незалежної України. Це писав хтось з великодержавних шовіністів, які живуть межи нами і ненавидять Україну, хотіли б її бачити лише російською колонією.
Це не відповідь анонімові і не переклад його вірша на українську мову. Я просто лише трохи змістила акценти, але намагалась зберегти зміст і навіть зберегла деякі рими: “Контопом – ізотопом”, “ не надо – Канада”.

На жаль, історія не знає “а що, коли...” та “якби-то”.
Так воно вже відбулося: Мазепу і Карла розбито.
Хто знає: сміявся чи плакав Петрів улюбленець-мурин,
Слухаючи зойк передсмертний, коли погибав Батурин?
Та ще ти будеш, Хохляндіє, болячками нашими взеленена!
Нашлемо ще батька Сталіна і доброго дідуся Леніна!
Ми ще тебе помітимо радіоізотопом –
Це за Івана Виговського, за поразку під Конотопом!
Ви хочете з нами на рівних, а ми вам строго: – Не нада!
Вже їм, бачте, не мати-Росія, а бачте, сестра-Канада!
Ми вас кругом оббрешемо, поки там суд та діло,
Хоч ви були християни, як ми ще на деревах сиділи.
Ну, що ти, хохол, упираєшся? Чом роги виставив цапом?
Ну, як же ти будеш без мене? Ну, хочеш: зови кацапом?
Ви ж триста із гаком років за нами ішли в фарватері
(Це б дибу на них Шешковського чи Грозного ржавих крюків!)
Ото як пошлемо вас к такій-то матері!
Бо звідки своя у покручів і байстрюків?
Скатертю вам дорога, хоч ми від люті в нестямі.
Пошлемо вас на три літери, бо більше самі не втямим.
Найбільше, визнати мусим, до печінок нас проймає,
Що “лях кічлівий” і “ганс” хохлів уже рівними має.
Хіба їм в Дніпро наплювати? Ну, що ж, що супроти вітру,
Що в морду самому потрапить? Я звик до цього, я витру.
Хоч сорочку на грудях рви, головою об стіну бийся,
Не хоче хохол у петлю. Так іди ж ти, хохол, до біса!
Бач, хоче сам їсти борщ, вареники і млинці
Не хоче, щоб до їхніх краль ми підбивали клинці.
Ні Санкт-Петребург мостити, що у нім панували ми,
Ні знову для нас добувати золото Колими.
Ще здіймете ви голосіння, – чи як кажуть кацапи – вой, –
Коли пожене вас в Комі наш вологодський конвой.
..........................................................................
Блюзнірче, ти смів осквернити ім’я високе Тараса,
На мою стражденну вітчизну збирав брудний компромат?
Так будеш здихати ти, вчепившись у ріг матраца,
І хрипіти не слово “мама”, а “истинно русский” мат!


НАРДЕПОВІ СРСР ЧЕРВОНОПИСЬКОМУ
(Інвалідові війни в Афганістані)

Де ти втратив ноги – відомо,
Та хіба ти в тім винуватий,
Що послали з рідного дому
“Мусульман-братів визволяти”?

На жорстоку афганську землю
Ти ступив не другом, не братом,
Ти на ній пригинався низенько,
Прикриваючись автоматом.

І летіла з чужого Кабула
На Вкраїну вість невесела
Чи з віддаленого аула
(Як там звуться афганські села?).

І ридала зболена мати,
Плакав ти над убитим другом,
І вишкірювались автомати
Смертоносним вогненним пругом.

Ти би вмер, а в полон не здався,
Ти розплачувався з боргами.
Ти питанням не задавався:
За що платиш своїми братами?

За чиєсь безвір’я і тупість
Кров у землю афганську стікала,
І хололи під сонцем трупи,
Смерті хижа коса не стихала,

У той час, як нахабний зайда
За столом розперезував паса,
І не втерши масного заїда,
На повій задивлявся ласо,

У той час, як онук Герострата
Душу твого народу топче.
Знаєм ми, де ти ноги втратив.
Де ж ти голову втратив, хлопче?


ГОЛОС СОВІСТІ

14 грудня 1994 р., в роковини смерті Андрія Сахарова, на його могилу було покладено вінок від імені президента Росії. А в Чечні в цей час російські солдати вбивали громадян Росії.

І земля сколихнулась,
А ніхто того не помітив.
Застогнала могила,
А ніхто того не почув.
– Заберіть цей вінок!
І підходить до мене не смійте!
Не надійтесь, що мертвий,
Що я у могилі й мовчу.
Заберіть цей вінок,
Бо троянди на ньому криваві
І стікають пелюстки
Й мене крізь мерзлоту печуть.
Задля щастя людей
Свою долю безжалісно краяв,
А тепер ось лежу,
А тепер мого слова не чуть.
Все ж я встану й прийду
В ваші душі, і сни, і сумління,
Що б ви там не казали:
– Ет, стареча бредня й маячня!
Я молю: – Схаменись,
Заморочене покоління,
Бо повік тобі карою буде
Скривавлена й горда Чечня.


ЧЕЧЕНІЇ

Маленький народе, народе гордий,
Сунуть на тебе московські орди,
Суне на тебе московська сила,
Яка і нас три століття косила.
І ви терпіли, і ми терпіли,
А наші душі від гніву кипіли.
Скільки знущань, страждань і смертей
І ваших, і наших найкращих дітей!
Мужній чеченський народе-соколе,
Росії тебе не здолати ніколи!
І ми ще діждемось щасливого дня,
Коли незалежною стане Чечня!


* * *

Убиймо в собi раба!
Його в нас вiками плекали!
Звестись на повний зрiст
Нарештi чи не пора б!
Коли ми мовчали налякано
Чи натхненно рукоплескали.
В нас
рiс
раб.

Убиймо в собi раба!
Вже предкiв забутих тiнi
Стукають в нашi душi
Не лише вночi, а й удень.
Здригаються континенти.
І чути в їхнiм двигтiннi
Вiдлуння того майбутнього,
Що нас за порогом жде.

Убиймо в собi раба!
Бо дивляться нашi дiти
І їхнi очi питають:
– Що скажете нам, батьки?
Що нам лишаєте в спадок?
Чим будемо володiти?
Вже ж не бiлi плями в Історiї –
Суцiльнi темнi вiки.

А що ми їм, справдi, полишим?
Жменьку вкраїнських лiтер?
Землю, солону вiд кровi
І бiлу вiд ДеДеТе?
Убиймо в собi раба!
Інакше Історiї вiтер
Нас, мов сухе лушпиння,
Геть на смiтник змете.

Щоб настала нова доба,
Убиймо в собi раба!


ЕРА УКРАЇНИ

Надходить ера України.
О земле, рiдна i свята!
І озираються країни,
Що над Європою свiта.

Свiта, свiта, бо сонце сходить,
Погожий обiцяє вiк,
І зеленiють в полi сходи,
І йде межею чоловiк.

Вiн по-хазяйськи оком гляне,
Чи все як слiд цвiте й росте.
Колись поляни i древляни
Зорали поле це святе.

Його кропили рясно кров’ю,
Гноїли трупом. Та дарма!
Воно вiдроджене любов’ю!
Вiд нього кращого нема!

І коли вiзьмуть в руки дiти
Пахучий, нiби сонце, хлiб,
Я знаю: буде вiн радiти,
Наш предок – ант а чи дуліб.

І успокояться по всьому,
Кого на страшну смерть прирiк
Чи той кривавий тридцять сьомий,
Голодний тридцять третiй рiк

Пiсля великої руїни
Ставати до роботи час.
Європа дивиться на нас.
Надходить ера України.


* * *

Я - є! Ти - є! Він - є!
І все це - ми!
І нас немало.
Тож хоч мине азарт,
А носа вішати не варт.
Аби лиш у сідлі тебе тримало.
І ще - завжди лишаймося людьми.

Я - є! Ти - є! Він - є!
Чужі ми чи сім’я,
Та світ до нас належить.
Отож міцніше гарт
І носа вішати не варт!
Не боїмось потопу ні пожежі.
А як прийде така година,
Що нас покличе Україна,
Хай відгукнеться кожен:
- Я!

У КАВ’ЯРНІ “ГРОНО ДІОНІСА”

Сиджу в кав’ярні маленькій,
п’ю каву,
чорнющу, як ніч,
і гірку, як доля моя,
і все чекаю ще
на руку твою ласкаву,
і вслухаюсь в глибини пам’яті,
чи почую твоє ім’я?
Та вже не надіюся,
що колись-то отримаю Нобеля,
хоч би й писала
до знемоги,
до самозабуття,
бо після голодоморів,
концтаборів
і Чорнобиля,
що напишеш,
щоб вразило більше,
ніж саме життя?
Я вже знаю,
що не об’їжджу всю Європу,
а де вже, щоб побувати
на іншому материку,
а проте не наливайте
в чашку мою сиропу –
ні на що не проміняю
долю свою гірку.
Бо кожна моя сльоза
вже діамантом стала,
а кожен мій чорний день
в небі зорею сія.
Крутою дорогою йшла,
та дійшла таки – не пристала.
В маленькій порожній кав’ярні
п’ю чорну каву я.


ЗМІСТ
Ми – є! 3
Починаємо історію! 4
Україно моя 6
“Пам’ятаймо, хто ми...” 7
Товариство 8
Точно датований вірш 10
Діалог 12
“А над Україною, ой, над Україною...” 14
“І все вернеться на круги своя...” 15
ОУН в Кричільську 16
Світ в карцері 17
Людям з села Городець 18
“Згоріла церковця козацького бароко...” 19
”На полі, зрошенім кров’ю...” 20
Прага. 1968 рік 21
Киів грибний 22
Ланцюг злуки 23
До роковин незалежності 24
Новоукраїнський вірш 26
Триптих на тему Шевченка 28
Ми народились не в Парижі 31
”А над Україною вже стільки сторіч...” 32
Фігуристка 34
Ностальгічне 36
Лист Павличкові в Братіславу 37
Споконвічнии вогонь 38
“Вiдроджуються древнi храми...” 40
В Сибір 42
“Над труною Славка говорили не ті...” 43
Щаслива бджола 44
Моління про голос 45
“Ми віками звикли покладати голову...” 46
Передвиборча агітка 47
Лжепророки 48
Щодо незалежності України 49
Нардепові СРСР Червонопиському 52
Голос совісті 54
Чеченії 55
”Убиймо в собi раба!..” 56
Ера України 58
“Я - є! Ти - є! Він - є!..” 59
У кав’ярні “Гроно Діоніса” 60

ББК У
Г 68
© Гордасевич Г., 2000р.
ISBN 966-7445-63-1 © В-во "СПОЛОМ", 2000р.