(Автобіографічний роман)

Частина перша

ВОЛЯ

Уже давно десь із двадцять років тому я звернула на це увагу, а почалося воно ж ще раніше, – мені сняться лише чотири сни. Щось інше дуже рідко, а все лише ці чотири сни в різних варіантах.
Перший: я запізнююсь на поїзд. То бігаю по якійсь невідомій станції в пошуках каси, де продаються квитки, чи шукаю платформи, з якої ведеться посадка, і все не можу знайти; або забула годину від’їзду і тепер біжу на станцію; або відстала в дорозі і, не чуючи під собою ніг, доганяю поїзд.
У житті такого зі мною ще ні разу не траплялося.
Другий сон: якийсь багатоповерховий будинок і мені треба піднятися нагору або, навпаки, спуститися, але сходів нема, до-водиться пробиратись по якихось вузеньких жердинах, протискува-тися у щілини. Серце стискує страх: ось зараз зірвусь і впаду або застрягну в щілині.
Насправді я в такому будинку ніколи не була.
А то ще сниться війна. Інколи звичайна, яких наша плане-та пережила вже тисячі, а іноді й космічна: дивлюся на небо і бачу якісь дивні літальні апарати. І я знаю, що це летять кос-мічні кораблі з якимись істотами, і вже наперед відомо, що вони мають за мету знищити Землю. Або просто війна, якийсь на-товп, і я в тому натовпі, і нас ось-ось мають розстріляти.
Війну я пам’ятаю добре, але в тих місцях, де ми жили під час війни (це було в Рівненській області), нічого такого страш-ного не було. І зайняли німці містечко Дібровицю без бою, і за-лишили село Городець, де ми вже на той час жили, без бою, ото тільки потім ночами літали бомбити залізничну лінію Сарни-Ко-вель, а ми жили в кількох кілометрах від неї та ще й за нашим городом текла вузенька річечка точно в тому напрямку, що й заліз-ниця. Ніяк ми не могли второпати, чого це німці так повадилися щоночі бомбити наші городи понад річкою. Напевно в темряві пілоти літаків плутали блиск поверхні ріки з залізничною колією і скидали бомби на нас. І тому досі не можу чути без остраху гудіння літаків у небі. Але щоб я бодай бачила вбитих людей – цього не було.
А найбільше не люблю, коли мені сниться, що я потрапила в табір. Отой самий, що зараз вживається з прикипілим до нього прикметником «сталінський» та ще у множині – «сталінські табори». Такий розпач тоді сповнює душу: ну як я могла допустити таке, як я могла зробити щось, за що мене посадили! Он і останнього разу, кілька днів тому: все довкола бачиться якось невиразно, а почуття відчаю таке ж різке. «Слухайте, – кричу я людям, які мене оточу-ють, – слухайте, ви мені снитеся, чи це правда?» Обличчя теж не-виразні, якісь безликі обличчя, а проте ясно бачу, як вони глуз-ливо сміються. «Ну, все, – думаю, – коли сміються, значить, прав-да». І прокидаюсь.
Звідки цей сон?
Жило собі на світі таке зелене і наївне, аж дурне дівча. Виховане на старих романах і класичній поезії, сповнене якихось туманних мрій і абсолютно не пристосоване до життя. Найбільше воно любило ходити в ліс, там блукати, уявляти себе Мавкою, зітха-ти за Лукашем (правда, його звали інакше). Ну, і, звичайно, про-бувало складати вірші, які нізащо на світі нікому б не показало. Але коли ти живеш в гуртожитку, де в кімнатах до десяти чоловік, то хіба там можуть бути якісь таємниці? Навіть коли ти ці клап-тику паперу з віршами ховаєш в свою фанерну валізку, все одно їх не читає лише той, хто не хоче. Всі знають, в кого ти закохана, всі знають, що ти пишеш вірші.
І раптом...
Одного березневого ранку вулицею йшли кілька молодесеньких дівчат і їх перепинила якась жінка. «Дівчино, – звернулась вона до однієї, отієї найнаївнішої, найдурнішої, – можна вас на хви-линку?» – Слухаю вас, – дещо здивовано відповіла та. «Ви вчора були в магазині біля базару?» – Була. – «Ви стояли в черзі за мною і витягнули в мене гаманець. Віддайте!» – Ви що? – остаточно розгубилась ота наївна і злякано озирнулась на подруг, чи вони чують цю розмову. – Не брала я вашого гаманця! – «Ні, взяли! Товаришу міліціонере, – а міліціонер вже тут напо-хваті, – арештуйте цю особу, вона в мене гаманець вкрала!»
– Ну й дурна, – просвітила мене через кілька місяців моя нова подруга, коли я вже потрапила в той табір, що «сталінський» і намагалась пояснити їй трагедію, яка зі мною трапилася, випад-ком: мовляв, випадково якась жінка подумала, що це я в неї витягнула гаманця. – Ніякого випадку не було. І ніхто в неї ніякого гаманця не крав. Це все було підстроєно, щоб була причина тебе затримати.
І це ще я залишалась такою дурною після кількох місяців слідства, після того, як дізналася, що за мною вже два роки велося стеження, навіть прізвище свого «ангела-охоронця» дізнала-ся: Москальов. Правда, бачити мені його так і не довелося, але чомусь здалося, що він має бути рудий і веснянкуватий. І як же, виходить, стежили, коли навіть знали, де і коли ти в який мага-зин заходиш. Зрештою, цей свій останній похід я дуже ясно пам’ятаю і зараз, хоча минуло вже майже півстоліття. Зайшла я, постояла кілька хвилин: з одного боку, страшенно кортіло купити цукерок, але, з другого, до стипендії залишалося ще кілька днів, а грошей в мене було лише на те, щоб раз у день поїсти в нашій студентсь-кій їдальні. Сказав би хто мені, що вже завтра буду на держав-ному утриманні, купила б я на ті всі гроші цукерок і мала б по-тім що згадувати. Але отой, що слідкував за мною в магазині, промовчав, як мовчать всі ангели-охоронці (і для чого їх Бог до людей приставляє, коли вони все одно не здатні оберегти?). Так що я зітхнула, повернулась і вийшла. Чи стояла я в черзі за тією жінкою? Хіба запам’ятаєш кожного, за ким стаєш у чергу? Тим більше, як же я могла запам’ятати її обличчя, якщо я стояла за нею? І вже зовсім дивно, як вона наступного дня на вулиці могла впізнати людину, яка напередодні стояла в неї за спиною? Але це тепер я вже така мудра, а тоді ж, повторюю, я була далеко не такою.

* * *
До цієї повісті я йшла дуже довго. Перші задуми в мене виникли років тридцять тому, коли я почала всерйоз писати щось прозою і мені те «щось» почали друкувати. Отоді й спало мені на думку написати невелику, дуже сентиментальну повість з дещо задов-гою назвою «Повість про перше кохання, якого не було». Дія повіс-ті відбувалася в таборі, головною героїнею була молодесенька дів-чина, яка туди потрапила, а головним героєм – тільки трішки стар-ший хлопець, який у тому таборі був наглядачем. Спочатку вони ди-вляться один на одного вороже, потім з деяким зацікавленням і здивуванням, які переходять в складніше почуття, а потім... А потім відповідні органи дізнаються про це, – хоч там ще не було про що дізнаватися, – і його забирають із зони, переводять на іншу роботу. От і вся історія.
Але то вже була друга половина 60-х років, таку повість ме-ні в жодному разі не опублікували б, а я тоді заробляла на шматок хліба роботою, яка не мала нічого спільного з літературою, вчи-лась заочно в московському вузі, виховувала сина, сама робила всю домашню роботу, та ще й треба було читати, що пишуть твої колеги, – словом, для писання залишалося дуже мало часу. Тому вже з тих задумів, які в мене були, я мусила передусім вибирати такі, які можна було б опублікувати.
Але ідею я не забувала, і вдруге вона повернулась до мене в середині 80-х років. Тепер в цієї повісті мав бути заголовок «Зошит в обкладинці кольору надії», а композиція дещо складні-ша. Ніби я, автор, знайшла серед макулатури товстий списаний зошит, який привернув мою увагу яскраво-зеленою обкладинкою (як відомо, зелений колір вважається символом надії). І виявляється, що цей зошит – то рукопис повісті якоїсь невідомої жінки. Навіть не просто повість, бо там мали чергуватися художні сцени з роз-думами тієї жінки, яка вагалась, чи зможе вона все зобразити, як слід, і з моїми зауваженнями і роздумами як читача. І хоч на той час я вже давно закінчила інститут, і син мій вже виріс, і навіть я вже змогла перейти на так званий творчий хліб, але далі двох сторінок справа не пішла. Мені не раз доводилося чути поради людей, далеких від літературної праці: «Ну, як це нема часу на пи-сання? На те, щоб написати одну сторінку, щодня можна півгодинки увірвати. А за рік вийде ціла солідна книжка в триста шістдесят сторінок». Та ні, не вийде книжка з окремих сторінок, написаних щодня! Не знаю, як це в інших письменників, а мені півгодини треба лише для того, щоб зосередитись і почати писати. Потім ще десь приблизно три години я пишу, а тоді ще яких-небудь півгодини треба, щоб довести до кінця епізод. Бо коли ти наступного дня сядеш писати, в тебе вже можуть бути зовсім інші думки, ти можеш забу-ти, що хотіла сказати напередодні, нарешті, скорше всього, в те-бе буде зовсім інший настрій, а це неминуче позначиться на тому, що і як ти пишеш. Ну, як би виглядала музична п’єса, розпочата, скажімо, в до-мажорі, а десь в половині такту переведена в який-небудь сі-мінор? Професійний музикант це відразу б помітив, а рядовий слухач, може, і не зрозумів би, в чому річ, але прос-то відчув би: щось воно не так. Отож, я можу сісти писати лише тоді, коли знаю, що в мене є близько чотирьох годин вільного часу. Більше того, я мушу бути певна, що такі чотири години будуть в мене і завтра, і післязавтра, бо не можу повертатися до почато-го після великої перерви. Можливо, я помиляюся, але мені здаєть-ся, що за той час я підросла, порозумнішала, мені те написане здається примітивним і нецікавим. Через те я й не переписую сво-їх старих речей, мені це нецікаво робити, – такими примітивними видаються не лише форма, а й думки. Ні, писати я мушу «за одним присідом», тому майже всі мої повісті, – зрештою, всі вони неве-ликі за обсягом, – написані або під час відпустки, яку я прово-дила вдома, або під час перебування в лікарні.
Зрештою, повертаюсь до моєї повісті. Не пам’ятаю, що мені завадило дописати її до кінця. Адже почалася перебудова, з’явили-ся «Діти Арбату» Рибакова, а за ними наче міх прорвало: так і посипалися і повісті, і вірші, і оповідання, а найбільше спогади. Спогади репресованих, їхніх родичів, їхніх знайомих, – це було пер-ше, що мене стримувало. Дуже не люблю бути в натовпі. Коли всі біжать в одному напрямку, я, може, й не кинуся бігти в протилеж-ному, але постараюся триматися осторонь. Коли всі щось одностай-но кричать, я краще промовчу. А вже коли всі одностайно на когось нападають, хай це буде тисячу разів справедливо, мені хочеться взяти його під захист. Отож, коли всі, один поперед одного, поча-ли розповідати про пережиті страждання, виливати той біль, який тамувався не роками – десятиліттями, мій норовистий характер не дозволив мені вплітати і свій голос в той хор, вимагати і для себе уваги. Тим більше, що нічого такого страшного я не бачила. Мене не били, не катували, не знущались, не тримали в темних підвалах. Мене годували краще, ніж я їла на волі, і систематич-но водили в лазню, чого я собі на волі не могла дозволити. І зо-ни, в яких мені доводилося жити, були майже такі, як території сучасних піонерських таборів. І наглядачі та всяке інше начальст-во були люди як люди: ні над ким не знущались, нікого не били, ну, вимовляли оте сакраментальне: «Шаг вправо, шаг влево считается побегом, стреляют без предупреждения», – але не доводилося мені бути свідком того, щоб ця формула проводилася в життя. Отож, мені просто соромно було брати участь в розмові людей, які пережили і перебачили незрівнянно більше, ніж я.
Але час минав, і я помітила тенденцію, яка мене насторожи-ла. Я спробувала про це сказати в рецензії на нові оповідання А. Дімарова, але, мабуть, сказала не досить чітко, бо дочекалася обу-реної репліки і звинувачення в тому, що я... захищаю сталінізм. Та ні ж, ні і ще раз ні! Мене просто насторожує тенденція концент-рувати увагу на тих фізичних і душевних тортурах, яким піддавались жертви сталінізму і робити винними в цьому окремих слідчих чи на-глядачів, які це чинили. Бо ж виходить, що вина, – бодай якась її частина, – переноситься з системи на рядових працівників цієї системи. Бо виходить, що якби ці рядові працівники були порядними людьми, не фабрикували процеси, не вибивали фальшиві свідчення, не знущалися над людьми, то й при існуючій системі могли б бути правда і справедливість.
Не могли вони бути! Ніяк не могли! Бо то була система, при якій підлість була возведена в ранг державної заслуги, коли маси людей були доведені до того, що чорне вважали білим, коли життя людини втратило будь-яку цінність, бо найбільшою доблестю вважа-лося без хвилини вагання віддати своє життя за ідею комунізму, а отже, тим більше, чого було вагатися, коли йшлося про життя люди-ни, яку назвали ворогом. Це найстрашніший спадок сталінізму, який ми ще довго і тяжко будемо виполювати з наших душ: жорстокість, обезцінення людського життя, нетерпимість до кожного, хто посміє хоч в чомусь бути не такий, як ми. І коли я зараз чую непримиренні заклики судити тих, хто винен в репресіях, я думаю: кого судити? Мертвих? Може, ще й могили їх розкопати і кістки повісити на ши-беницях? Робили вже таке в ті часи, які ми тепер називаємо похму-рим середньовіччям. Тих, хто ще живий? Для чого, який в цьому сенс? Щоб інші боялися? То в чому ж тоді ми відрізняємося від них, якщо всі свої надії покладаємо на страх? От, мовляв, налякаємо потенційних дик-таторів і тоді всі будемо жити мирно і щасливо. Але кого ж кон-кретно будемо судити? Тих, що віддавали накази? А ті, що їх вико-нували, хіба вони невинні? Адже ж бачили, що чинять неправедне діло, чому ж не відмовились? Бо своє життя дорожче? Але це не ви-правдання. А оті сотні тисяч, які ходили по вулицях міст з плака-тами «Смерть собакам-предателям!» – вони хіба не винні? Ах, вони не знали, що всі звинувачення сфабриковані? Тим більше, якщо не знали суті справи, то чого вимагали смерті? Їх змушували? Змуси-ти можна одного, п’ять, десять, але як можна змусити сотні тисяч, якби вони самі цього не схотіли? В одній театральній виставі був такий епізод. На сцену виходив чоловік, розводив руками і розгуб-лено говорив: «Що я можу один зробити?» Потім виходив другий і говорив те саме, далі третій, четвертий, і ось уже вся сцена була заповнена людьми, які в унісон повторювали: «Що я можу один зро-бити?» Боюсь, що коли зараз починати судити, то навіть декого з тих, хто став жертвою репресій, довелося б ще раз судити, наприклад, за неправдиві свідчення (те, що вони здобуті обманом або насильством, може бути пом’якшувальною обставиною, але не виправдан-ням). Винні всі. Хтось фабрикував справу, хтось виконував присуд, хтось доносив, хтось не заступився, а хтось ще раніше воював за цю систему, будував її, захищав її. Система змогла стати саме та-кою, бо люди були саме такі, – це найголовніше, що ми повинні усвідомити. І якщо ми хочемо, щоб минуле не повторилося, ми повинні не допустити, щоб людськими душами, – і нашими теж, – оволодів темний дух сліпої покори, нетерпимості до інакомислячих, непошана до людського життя.
Розумію, для нас усіх було б значно комфортніше, якби ми зна-йшли конкретних винуватців, покарали їх і далі жили б зі спокій-ною совістю. Мене навіть можуть звинуватити в тому, що я, розкла-даючи вину на всіх, тим самим захищаю справжніх злочинців. Але я переконана, – і ніхто мене не переконає в протилежному, – що по-ки ми всі не усвідомимо спільну вину за те, що було, не може бу-ти гарантії, що воно не повториться. Як це не парадоксально, страх міг стримувати людей від боротьби зі злом, але ніколи не стриму-вав від зла. Ще не встигли охолонути останки розтерзаного натов-пом Лжедимитрія I, як уже на зміну йому з’явився Лжедимитрій II.
І тепер я зрозуміла, що повинна написати. Бо я не бачила всіх тих жахів, до яких ви вже звикли, читаючи інших авторів, але все одно, все, що було зі мною, – це страшно. Якщо мені вдасться вас в цьому переконати, значить, моя праця не була марною. Я буду писати правду, правду і саму лише правду. От лише... Я не буду називати справжніх імен деяких людей. По-перше, чимало імен я вже просто забула, а воно буде якось несправедливо: одних людей нази-вати справжніми іменами, а інших – вигаданими. Взагалі, читаючи за-раз спогади різних авторів, я не раз дивуюся: і як оті автори так точно пам’ятають не лише імена своїх товаришів по нещастю, а й довгі розмови, які велися ще в 30-х роках (ну, взяти хоча б Лева Розгона), і навіть номери таборів чи щось подібне? Коли я намага-юся згадати все, що було зі мною, то виходить щось схоже на фото-плівку з засвіченими кадрами: одну сцену бачу так, наче це щойно було зі мною, в усіх деталях, а потім йде темний проміжок, і зно-ву чіткий кадр. Буду розповідати так, як пам’ятаю, відверто при-знаючись, коли щось забула. Але друга, – і найголовніша, – причи-на, чому я не хочу називати імен: я не хочу нікому робити ніякого зла. Навіть тим, хто мені свого часу робив зло. Тим більше не хотіла б зробити зла ненароком.
Правда, тут я потрапила в складну ситуацію: є у моєму житті один епізод, який ніяк не можна обминути, бо він дуже багато важить в усьому, що зі мною було. Але якщо я уточню, де це було зі мною, то не так складно буде встановити, про кого я веду мову. Ну, може, не тепер, але через якийсь час котрийсь з літературознавців, що спеціалізується по третьорядних літера-торах, пориється в архівах і опублікує список імен, а я не хо-чу, щоб про це знали навіть онуки чи правнуки тих людей. Не хочу та й годі, бо ці люди теж були жертвою системи. Які люди? Молодесенькі дівчатка, які щойно з-під маминого крила, у яких попереду ще перше кохання, і перші випробування, і все життя. Ах, юність! Прекрасна юність, символ чистоти, незайманості, правдивості, щирості! Це дорослі бувають жорстокими, це вони вміють брехати, це вони здатні на підлість – таке життя, воно більше вчить злому, ніж доброму. Але юність?! Це горді мрії, це чиста віра, це широко розплющені очі, в яких не сховається брехня.
Нас було тридцять дівчат, – одна з п’яти (чи чотирьох?) груп на курсі. Всі однакові – не дуже шикарно одягнені, найча-стіше голодні, кожна зі своїми секретами, всі з одним клопотом: як би витягнути на стипендію (тоді стипендію отримували всі, хто складе за семестр екзамени без трійок). Межи мною і всіма останніми була лише одна різниця: я не була комсомолкою. Коли приходила класний керівник і говорила: «Зараз ми проведемо ком-сомольські збори», – я вже знала, що мені треба встати і вийти.
Так от, усі ті юні, ніжні, чисті дівчатка, – усі, без винятку, бо ж про це говорилося не з кожною зокрема, а на ком-сомольських зборах з усіма разом, – були агентами МДБ і шпигували за мною. Запам’ятовували кожне моє слово, збирали кожен клаптик паперу, на якому моєю рукою було щось написане, і від-давали класному керівникові, а вона вже передавала далі. Думає-те, вони не знали, для чого це робиться? Знали. І все ж робили. Може, в них були причини ненавидіти мене і вони хотіли мені відомстити? Нічого подібного! Я ні в кого не відбивала кавале-рів, бо була «смертельно» закохана в одного хлопця та й до того вважала себе надто негарною, щоб кокетувати з хлопцями. Навпаки, я була дуже в пригоді всім своїм однокурсницям, бо хто б не схопив двійку, – від фізики до співів, – як відразу бігли до мене, і вже я сиділа, скільки треба, пояснювала всоте теорему про подібні трикутники чи закон Ома, поки двійку не було ви-правлено. А перед сесією проводила заняття з цілою групою; а під час контрольної мало не для половини групи вирішувала зада-чі чи писала твори. І при тому нітрохи не задавалася. А чого мені було задаватися, коли ввечері на танцях всі дівчата безтурботно кружляли в обіймах хлопців, а я сумно поглядала з кутка, бо зовсім не вміла танцювати. Так що задаватись мені було ні-чого, кожному своє.
Але що змушувало мою однокурсницю, на яку я стільки зу-силь потратила, щоб укласти в її гарненьку головку, де були са-мі хлопці, хоч трішки знань з фізики, – що змусило її донести на мене, що я сказала: «Ой, скільки, виявляється, на світі, Бендер!» Я, дійсно, сказала цю фразу, коли на уроці географії з’ясува-лося, що в Індії є міста Бендер-Шах, Бендер-Шахпур, Бендер-Туман, Бендер-Абас. Скажіть: яку кашу треба в голові мати, щоб у цій фразі знайти щось таке, що загрожує існуванню Радянської держави? І щоб донести про це відповідним органам, а потім знову дивитися на тебе ясними очима і бігати за допомогою? Або пі-дібрати шматок паперу, в якому я щось набазграла, якесь суцільне безглуздя, бо викладачка історії чомусь раптом скомандувала, щоб ми законспектували лекцію, мовляв, ви цього в підручнику не прочитаєте. А мені й не треба було читати, я тоді мала чудову пам’ять, мені досить було раз прослухати. Отож, я сиділа, слухала і так собі, напоказ щось писала: то писала слово на-впаки, то робила гібрид з кількох слів, то просто збіг літер без усякого сенсу. Потім цей аркуш фігурував на суді як речовий доказ моєї антирадянської діяльності. І другий аркуш, де я на-магалась перемалювати картинку з підручника історії. Справа в тому, що маючи найрізнобічніші здібності, від математики до лі-тератури, я абсолютно не вмію малювати. А в педучилищі малюван-ня було обов’язковою дисципліною, і одного разу викладач зага-дав нам намалювати жанрову картину. Що мені було робити? Просити когось допомогти? Мабуть, у нашій групі не було нікого з чітко вираженими здібностями до малювання. А, мо-же, просто я була занадто соромливою, щоб у когось щось проси-ти. Зрештою, і зараз для мене найбільша мука – це коли треба до когось звертатися з якимсь проханням. Я так намагаюся цього уникнути. Бо коли вже без цього ніяк не можна, а мені ще й від-мовлять, то я кілька днів ходжу хвора.
Словом, сиділа я, ламала голову, що мені робити, і гор-тала підручники. І звернула увагу на ілюстрацію в підручнику історії, підписану: «В.І.Ленін на випробуванні першого електро-плуга». Тут було мало деталей, переважали чіткі геометричні фо-рми, і я подумала, що це, мабуть, мені вдасться скопіювати. Скопіювала включно до підпису, потім подивилась критично і пе-реконалася, що мій Ленін не дуже схожий на того, що в підруч-нику. Я подумала ще, стерла підпис і написала дещо інакше: «Випробування першого електроплуга».
Ах, наївне дівча! Я ж тоді нічого не знала, що існує така річ, як кримінальна експертиза, яка може прочитати навіть те, що ретельно стерте. Отож, мій малюнок, який, в крайньому разі, заслу-говував незадовільної оцінки (тільки ж чи я винна, що в мене нема здібностей до малювання?), потім фігурував на суді як ре-човий доказ моєї антирадянської діяльності, бо криміналістична експертиза незаперечно довела, що там спочатку було написано «В.І.Ленін», отже, це дискредитація вождя світового пролетаріату.
«Що за ідіотизм? – скаже хтось. – Такого не могло бути!» Було, шановні, було, я вам розповідаю не якусь почуту історію, я вам розповідаю свою історію, а я поклялася говорити лише пра-вду. І якщо вам більше шістдесяти років або ви були членом ко-муністичної партії і все ж сказали: «Що за ідіотизм!» – то я за-писую в свій актив першу перемогу. Але ви швидко опам’ятовуєтесь і додаєте: «Не може бути, щоб тільки за це посадили. Там мусило ще щось бути». Маєте рацію, там було ще чимало чого, але я про все розкажу в свій час.
А тепер скажіть мені щиро: ви вважаєте нормальним, коли тридцять шістнадцятилітніх дівчаток за завданням органів державної безпеки протягом цілого навчального року шпигують за своєю по-дружкою, навіть нічого не знаючи, що ж таке вона вчинила? І в жодної з них не вистачило відваги відмовитись, сказати, що це підло – бути шпигуном. Як же це може бути підло, коли Павлик Мо-розов доніс на рідного батька і став національним героєм? І в жодної з них не вистачило бодай співчуття до мене, щоб попере-дити про небезпеку. Хоча ні, в одної вистачило. Правда, так від-верто про все вона не сказала. Вона лише запросила мене до себе в гості і в розмові, між іншим, сказала: «Галю, я тобі раджу – будь дуже обережна». Я трохи здивувалась цим словам, але насті-льки була наївна і безпечна, що навіть не перепитала її: «Що ти маєш на увазі?» Цікаво, сказала б вона мені правду? Бо я зрозуміла її попередження, коли вже було пізно. Зрештою, якою б я обережною не була, це нічого не змінило б. Моя доля вже була вирішена. Як там писала вогняна рука на стіні палацу Навуходоносора: «Мане, текел, фарес». А древні греки вважали, що коли мойра виймає жереб, на якому написана доля людини, то вже навіть боги безсилі щось змінити.
Але я пам’ятаю тебе, Оксано, єдину серед усіх, в душі якої збереглися людські цінності: честь, совість, порядність, співчуття. Оксана – це її справжнє ім’я, і я думаю, що його можна назвати.
З одного боку, як бачите, неможливо розповідати про мою долю, оминувши всю ту історію з тотальним шпигунством. А з другого, я вже сказала, мені зовсім не хочеться завдавати зла людям, яких я вважаю жертвами системи. Так от, я знайшла вихід з цієї патової ситуації. Я вчилась в двох педучилищах – в Острозі і в Костополі, а оте шпигування за мною було тільки в одному. Я знаю, в якому, але не скажу. Так що, любі мої подруги, живіть спокійно, я вас простила. Головне, щоб ви самі усвідомили, що то був ганебний період вашого життя. А якщо ви навчите своїх дітей і внуків, що бути донощиками – це підло, то взагалі ми можемо надіятися, що в майбутньому ніколи не повториться те, що минуло.
Ну, а тепер починаємо мою історію!
Але з чого починати? З того березневого дня, коли до мене на вулиці підійшла незнайома жінка і сказала: «Ви в мене витягну-ли гаманець?» Але ж це був початок лише нового періоду моєї іс-торії, а почалася вона значно раніше.
Може, з того дня, коли я приїхала в прекрасне старовинне містечко Остріг і вступила вчитися в педучилище? Бо саме там я потрапила в зону уваги наших всевидящих органів безпеки. Але ж не одна я вступила в той рік, нас було принаймні сотні півто-ри, чому ж саме я привернула увагу?
Значить, треба відступити ще на чотири роки в минуле, в той літній день 1946 року, коли в наш дім прийшли енкаведисти, зробили обшук (дуже недбалий, слід визнати, бо в нашій маленькій домашній бібліотеці була жахлива антирадянщина: «Божки» Винниченка і «Марія» Самчука, а вони їх не помітили) і сказали батькові: «Собирайтесь, вы пойдете с нами!» Я тоді ще не передчувала, що знову побачу батька рівно через 20 років і, тим більше, не зна-ла, що в той день я, одинадцятилітня дитина, вже автоматично під-пала під дію карного кодексу, вже стала «ЧСИР» (що, як тепер кожному відомо, розшифровується як «член семьи изменника родины»). Правда, на той час ця абревіатура уже вийшла, здається, з ужитку. Абревіатура, але не саме поняття. Якщо твого батька посадили, то тим самим автоматично, – незалежно від віку, – ти ставав пі-дозрілою особою. Ось чому наші доблесні чекісти з півтораста першокурсників Острозького педучилища звернули увагу саме на Га-лину Гордасевич.
Але, мабуть, треба трохи розказати про себе, – наскільки це взагалі можливо: абсолютно щиро і об’єктивно розповісти всьому світові про себе, – щоб стали зрозумілими деякі нюанси ситуації, яка склалася довкола мене. Бо там чимало залежало від особливостей мого характеру і поведінки, а характер – він формувався з найранішого дитинства, мабуть, з самого народження. Видно, з то-го і доведеться починати.
Отже, народилася я 31 березня 1935 року в Крем’янці на Тернопільщині. Мабуть, не можна вибрати кращого місця для наро-дження, це як на мій смак. Крем’янецькі гори, покриті лісом і ка-менями-валунами, глибока долина межи ними, а в тій долині містечко, невелике, з мало збереженою давньою архітектурою, з засмі-ченою сухою канавою на місці легендарної річки Ірви, а проте саме повітря там насичене історією. Може, цьому виною кладовища: Ту-ніки, П’ятницьке, польське, жидівське, на місці яких ще не дога-далися збудувати стадіони чи танцмайданчики (хоча на місці роз-стрілів фашистами місцевої інтелігенції таки збудували трамплін для тренування лижників).
А скільки там лип, скільки білих лілей – голова паморо-читься від пахощів! Зрештою, побачила я всю цю красу лише через півстоліття, бо що я народилася в Крем’янці – це було певною мі-рою випадковістю. Там учились мої батьки: батько, Леонід Гордасевич, в духовній семінарії, а мама, Олена Хомчуківна, в учитель-ській. В 1934 році вони обоє закінчили навчання, побралися і ма-ли клопіт, що робити далі. Справа в тому, що батько вступив на теологічний факультет Варшавського університету, але при тому мамі не було куди дітися. В панській Польщі їй, українці, не до-зволили працювати вчителькою за здобутим фахом. Вона рано залишилась сиротою, мала незалежний, а коли по правді, то й нелегкий характер і не могла вжитись ні в батька, де порядкувала мачуха, ні в свекрухи, яка вважала, що її син міг би оженитися не з дяко-вою донькою без приданого, а з якою-небудь заможною попівною. Отож, мама так тинялася від одного дому до другого, поки її не забрала до себе давня подруга її мами. (Бо дуже давно, ще під час Першої світової війни, мої дід і баба приїхали в Крем’янець, де баба викладала в школі, а дід був інспектором народних учи-лищ. І хоч з того часу минуло більше 10 років, проте друзі, як бачимо, тоді були вірнішими!) Так і трапилося, що я народилась у Крем’янці.
Тепер трохи про моїх батьків.
Слід визнати, що мій батько був байдужий до мистецтва. Він спав у кіно, його не цікавили ні живопис, ні му-зика, він за все своє життя не прочитав жодної художньої книжки. Навіть коли вийшла «Колима» Івана Іванова і я йому послала, бо ж він був саме там і саме в той час, то, може, впізнав би як не себе, то знайомих, він написав мені: «В мене нема часу для читан-ня, мама прочитала, каже, що все правильно написано». Але – це коли йшлося про мистецтво, яке не має відношення до релігії. Зате мій батько чудово розбирався в іконах, міг без кінця репетиру-вати з хором (хоч це і не входило в його обов’язки), знав мало не напам’ять Святе Письмо. Коли він відправляв службу, це було як урочиста вистава, а коли говорив проповідь, то сільські жінки заливалися сльозами. А ще мій батько зовсім не цікавився полі-тикою. Найголовніше в його житті – це було виконання священицьких обов’язків, час і сили, які залишались від цього, віддавав сім’ї (воно ж було село, майже натуральне господарство, коли сам ореш, сієш, збираєш, молотиш, везеш у млин молоти, закопуєш на зиму в копці картоплю, привозиш з лісу дрова). Словом, для політики в нього не було ні часу, ні інтересу. Але це не означає, що політи-ка не цікавилась моїм батьком.
Це гірко і смішно, як мій аполітичний батько не давав спо-кійно жити всім владам, при яких йому довелося жити!
Спочатку панська Польща. «Пан ксьондз займує сєн українізациєн». Це тільки тому, що батько розмовляв з парафіянами на-віть не літературною українською мовою, а тим поліським діалек-том, яким розмовляють на межі України і Білорусі. А якою ж мовою мав розмовляти православний священик? Українізація та й україні-зація... Спочатку батька переводили з місця на місце, бо жоден староста не хотів мати в себе таку небезпечну особу. Нарешті, ба-тьком зацікавився високий польський достойник, той самий, чиїми стараннями був збудований найстрашніший в Польщі концтабір Береза Картузька. І якби не Друга світова війна, то не минути б моєму батькові тієї Берези.
Потім прийшли, як у нас казали, «перші совєти». І їм здалося, що для атеїстичної пропаганди було б дуже добре, якби якийсь священик привселюдно відрікся від свого сану і оголосив, що «Бога нет!» Точніше, не якийсь, а такий, кого люди шанують, щоб на них це справило належне враження. А хто ж на всю округу користувався більшим авторитетом, як мій батько: не п’є, не палить, зразковий сім’янин, так гарно править службу, не торгується за треби. Як по-чали батька викликати в якусь організацію і умовляти відріктися сану! Не знаю, як вона називалася, та установа, в моїй дитячій пам’яті чомусь застрягло слово «сам-отдел». Намагаючись знайти в тому якийсь сенс, я переробила її на «в самом деле». Бо іноді мама змушувала батька брати мене з собою в наївній вірі, що коли він буде з дитиною, то його не посміють арештувати. Мабуть би, ще й як посміли, але знову почалася війна, і «перші совєти» тікали з Дібровиці, де ми на той час жили, так швидко, що німці лише через три дні увійшли.
Соловки минули мого батька так само, як Береза Картузька. Потім були німці. Не знаю, як було скрізь, я говоритиму лише про Дібровицю та й то так, як мені запам’яталося. А запам’я-талося мені, що німці спочатку вели себе досить пристойно, тіль-ки зселили всіх євреїв в один квартал, звідки вони, зрештою, мо-гли вільно виходити. Лише через кілька місяців усіх євреїв поча-ли кудись вивозити, скоро стало відомо, що їх вивезли в ліс і там розстріляли. Потім почали вивозити молодих дівчат і хлопців на роботу в Німеччину. І лише вже коли почався партизанський рух, – а в наших місцях були і українські партизани, і польські, і совєтські, – коли німців почали вбивати, тоді і почали стріляти, палити, захоплювати заложників, яких знищували при першому ж замаху на життя окупанта. І вже мали мого батька арештувати, а звідти б він, розуміється, живим не вийшов би. Врятувало його те, що в той день його не було вдома, а коли ввечері він повертався, його перестріли дівчата з хору і попередили: «Батюшка, не показуйтеся в місті, вас уб’ють». Батько залишився десь на хуторах, потім з міста вивели маму з двома мали-ми дітьми, і вже ми до кінця окупації переховувались по глухих селах. Так було з німцями.
А потім прийшли «другі совєти» і знову звернули увагу на батька, правда, вже в іншому напрямку. «Батюшка, – запитали його, – ви проти радянської влади?» Ну, мабуть, лише божевільний відповів би ствердно на таке питання. «Ну, а якщо ви підтримуєте радянську владу, то повинні допомогти нам боротися з бандерівцями. До вас при-ходять люди сповідатися, ви повинні в них все випитувати і потім доповідати нам». Що було робити моєму батькові? Що робити таке він не міг – це ясно. Він міг погодитися, але потім не говорити правду: мовляв, нічого такого люди мені не кажуть. Він вибрав третє і просто відмовився, заявивши: «Приймаючи священицький сан, я складав присягу свято берегти тайну сповіді. Про це я можу сказати лише Богові на Страшному Суді». Він сказав це, знаючи, що цим са-мим підписує собі вирок, залишаючи жінку і двоє дітей без усяких засобів до існування. Як вже я згадувала, його арештували на по-чатку літа 1946 року і за статтею 54-I-а засудили на 10 років та-борів (54-I-а означає зраду батьківщини). З того 8 років він від-був, при чому в найстрашніших місцях: Братськ, Тайшет, Анчарлаг, нарешті, зловісні золоті копальні Колими. Чудом залишився живий, після звільнення ще 15 років працював там же, в Берельосі, на ав-тобазі, поки заробив собі пенсію і зібрав досить грошей, щоб купи-ти дім на Україні. Більше, здається, ніякі органи ним не цікави-лись, хоча він брав активну участь у релігійному житті Черкас, ке-рував церковним хором, підмінював священиків, а в останні роки, коли почали відкриватись нові церкви, а священиків не вистачало, він почав служити в селі поблизу Черкас. Так і помер від серцевого приступу в вересні 1990 року в автобусі, їдучи на службу. Було йому 78 років.
Оце стільки про мого батька.
Тепер про маму. Вона була повною протилежністю батькові. Найперше, вона не могла і дня прожити без книжки, хоч для читан-ня виділяла виключно час споживання їжі. Правда, її літературні смаки не піднімалися вище письменників рівня Діккенса, Вальтера Скотта, Юзефа Крашевського, але саме від неї я в дитинстві по-чула зміст «Лісової пісні» та повісті Ольги Кобилянської «Царів-на». Думаю, що в «царівні» їй дуже хотілося бачити себе, бо в неї, як я можу судити, були непересічні літературні зді-бності: вона сама писала вірші і навіть деякі з них мала опу-бліковані. Якось на моє прохання вона написала свою автобіогра-фію і вказала, що в неї один вірш, «Ідеш від нас, товаришу», був опублікований в журналі «Волинь», а вірш, присвячений митрополи-ту Діонисію, який виплачував їй з сестрою невелику стипендію, в якісь церковній газеті. Коли в 1993 році я зробила публікацію про свою маму в журналі «Тернопіль», поет Роман Качурівський, який «розкопує» в старих часописах забутих або невідомих поетів, запитав мене: «То Олена Волинянка твоя мама? Вона є в моїй картотеці». З’ясувалося, що мамині вірші були в журналі «Жіно-ча доля» в 1930 році і тоді ж у тижневику «Україна», який вихо-див у Чікаго. А вона так нічого про те і не знала! Якби знала, може б, не кинула писати, і все її подальше життя, може б, скла-лося зовсім інакше.
Мала гарний голос, знала дуже багато пісень і любила спі-вати. Коли ще підлітком жила зі своїм батьком в селі Загайцях, її там називали «дякова ластівка». Мала тонке відчуття краси природи, не минала своєю увагою яку-небудь польову квітку з краплиною роси, чи засніжену гілку, чи зорю на вечірньому небі. Любила мистецтво у всіх його видах, хоча це була любов на рівні панночки з провінційної інтелігентної української сім’ї початку нашого століття. Тобто мистецтво повинно зображувати красу, ви-кликати в людини високі почуття, позитивний герой має бути цілком позитивним і перемогти всіх ворогів. Зрештою, це не дає нам права дивитись зверхньо на мистецькі уподобання наших батьків і дідів.
Але всім цим достоїнствам моєї мами протистояв єдиний недолік – її характер. Для неї існувала лише одна бездоганна, ідеальна і не-погрішна, як папа римський (її улюблене прислів’я), людина на сві-ті – це вона сама. Всіх останніх вона судила без найменшої побла-жливості, існувала лише одна риса, за яку в моєї мами можна було здобути прихильність, – охайність. Кажуть же мудрі французи, що наші недоліки – це продовження наших достоїнств. Моя мама була акуратною до такої міри, що це переходило межі здорового глузду. Скільки я її пам’ятаю з найранішого дитинства, вона з самого ранку і до пізнього вечора все щось прала, мила, чистила, шкребла, прибирала, але при тому в нас ніколи не було порядку в домі, не було визначеного часу для сніданку, обіду чи вечері, нерідко їх взагалі не було. Мама казала: «Налийте собі молока, помажте хліба маслом, мені ніколи, мені город полоти треба». Але вже коли вона полола город, то могла півгодини порпатися в землі, щоб витягнути найменший корінець якої-небудь лободи чи пирію. Тому полоти го-род мама мусила сама, ніякі сусідки їй в помічниці не підходили. А город у нас був великий, поки мама закінчить останню грядку, то перша вже знову заросла. А ще ж була корова, яку двічі на день треба подоїти і дати лад тому молоку. І двічі на день погодувати свиню. Зрештою, і той обід, який був не щодня, приготувати – це означало: принести води з колодязя, внести дров з дровітні, необхідних овочів з городу чи, бодай, з льоху, розтопити плиту, винести помиї. Скільки все це часу відніме? Чи ж доводиться дивуватися, що моя мама з її природніми задатками і життям, яке їй судилося, мала важкий характер? А в людини з важким характером зазвичай не буває друзів. Тим більше, що ми жили по селах, де практично не було інтелігенції. Але навіть коли ми жили в Дібровиці, – що не говори, а містечко, – в моєї мами не бу-ло людей, з якими б вона спілкувалася.
Хоча ні, був дуже короткий період відразу на початку німецької окупації, коли в Дібровиці відродилась «Просвіта», пра-цював драмгурток, і моя мама грала Галю в «Назарі Стодолі» і го-тувала роль в «Безталанній». Але це було так недовго, а коли ми жили в Городці, то підтримували зв’язки з навколишніми священика-ми, але це зводилося, в основному, до офіційних візитів на храмо-ві свята.
Кажуть: діти не повинні судити своїх батьків. Я не суд-жу. Я просто намагаюся об’єктивно розповісти про своїх батьків, бо без того не буде зрозуміло, яка була я, а без того не можна повністю зрозуміти, чому моє життя склалося саме так.
Отже, яка була я?
Я була старшою з двох доньок у моїх батьків. Якщо в мене є якicь мистецькі здібнocтi, то це від мами. Але, ма-буть, від мами і одна з основних рис мого характеру, яку я зовсім не вміла приховувати в дитинстві, – самолюбство. Я не могла бути в ситуації, де б я себе відчувала гіршою від інших. Наприклад, коли я прийшла в перший клас і вперше в своєму житті опинилась поміж своїх ровесників, я не вміла так ловко, як мої ровесниці, грати в м’яч або в «класи». Я страшенно переживала кожен свій неуспіх, мені здавалося, що всі з мене сміються, і тому я знайшла єдиний вихід з такої ситуації – не брати участі в іграх. Щоб десь на самоті добре потренуватись, а потім приголомшити всіх своєю вправ-ністю, в мене не вистачало наполегливості. Кажуть: ми все переймаємо в спадщину від своїх батьків. Та ні, не все. Коли мій двохлітній син робив якусь шкоду, і я на нього кричала, він відразу заливався сльозами, кричав: «Я більше не буду!» – і ліз цілуватися. Це в нього залишилося на все життя (звичайно, вже без сліз). Ко-ли я в дитинстві робила якусь шкоду і мама кричала на мене, я опу-скала голову і затято мовчала. «Хоч би пробачення попросила!» – кричала мама. А я мовчала. Може, тому, що я дуже рано зрозуміла: мама мене не любить. До неї не можна було прибігти зі скаліченим пальчиком, бо замість пожаліти, вона кричала: «Як ти його собі зо-всім не відрізала, отака безтолкова!» Взагалі, я її чомусь дуже дратувала. Навіть те, що я десь в неповні чотири роки сама навчи-лася читати, і то відразу очима, і мене важко було відірвати від книжки, це слугувало темою для похвальби перед людьми, але без людей мама нерідко відбирала в мене книжки, забороняла їх чита-ти. «Допомогла б мені краще!» Проте коли я бралась допомагати, ду-же скоро з’ясовувалося, що від мене ніякої допомоги, а сама шко-да, і це знову було причиною для крику. На все життя я зненавиділа, коли на мене кричать.
Коли мені було років п’ять, я ходила і думала: а, може, це не мої батьки? А, може, мої справжні батьки мене загубили, і ко-ли-небудь вони приїдуть і знайдуть мене? В десять років я вже розуміла, що це нереально, і лише думала: як би мені скорше виро-сти, піти з дому і самій собі заробляти на хліб! Бо так же було нестерпно для моєї дитячої гордості чути мало не щодня: «Як не бу-деш слухатися, вижену з дому, і здохнеш від голоду!» Ця моя мрія здійснилася швидше, ніж я чекала, бо коли мені було одинадцять років, батька посадили – це раз, а два – в селі, де ми жили, бу-ло лише чотири класи, а мені треба було в п’ятий. Отож, наступні три роки я жила по чужих людях у сусідньому селі Кричільську, а після закінчення семирічки вступила в педучилище в Острозі, і це вже було моє самостійне життя, хоч ще не відразу я зуміла са-ма собі заробляти на хліб.
Якою ж я була на початку свого самостійного життя?
Найголовнішою моєю рисою тоді було те, що тепер називаєть-ся дуже вченим терміном «комплекс неповноцінності». Я стільки на-слухалася від своєї мами, що я негарна, що я горбата, що я косо-ока, що я дурна, що я вперта, що в мене смаку нема, що в мене му-зичного слуху нема, що ніяких здібностей в мене нема, що я ні до чого не здатна і нічого доброго з мене не вийде, що я й справді повірила в це. Бо якщо вже рідна мати тебе не любить, то таки ти мусиш бути гіршою від усіх на світі. Тому я була замкненою, дикою і плаксивою. Ото лише моє самолюбство змушувало мене при людях виглядати спокійною і байдужою. Зате де-небудь в кущах я могла на-ридатися до того, що вже підвестися з землі сили не вистачало. Жах-ливе відчуття самотності – ти одна на всьому світі, ніхто про те-бе не думає, ніхто про тебе не дбає, нікому ти не потрібна, ніхто тебе не любить і ніколи не полюбить. Бо на що можна розраховува-ти, коли рідна мати тебе не любить? В мене не було якоїсь риси, яка необхідна, щоб викликати в інших людей співчуття, симпатію, бажання пожаліти, потішити, приголубити, допомогти. Мабуть, оцей мій самолюбивий, замкнутий, дикий характер був тому виною. Тепер би сказали, що я була некомунікабельною людиною. А звідки мені бути комунікабельною, якщо я росла в повній самотності? З сільсь-кими дітьми водитися мама мені не дозволяла: «Наберешся вошей, заразишся коростою, навчишся матюків». Був єдиний рік, коли в Дібровиці я ходила в перший клас, і нас в класі було кілька десятків ровесників – дівчаток і хлопців. А потім я пішла в школу вже пі-сля війни, відразу в четвертий клас, зі мною вчилися практично самі хлопці, сільські, значно від мене старші – що в мене з ними могло бути спільного?
Отож, останні три роки свого дитинства я провела цілком вільно і в повній самотності. Я жила в будинку, населеному са-мими вчителями. Вранці вони йшли в школу, а мені треба було в другу зміну. Я робила уроки, признаюсь, не дуже старанно, але маючи в спадщину від мами літературні здібності, я ще й отримала від батька хист до точних наук, мала добру па-м’ять, історію та географію знала з різних романів. Взагалі, мій інтелектуальний рівень був незрівняно вищий, ніж у моїх од-нокласників, так що мені й не треба було особливо старатися, щоб бути «круглою відмінницею». А кожну вільну хвилину я читала. Навіть на уроках і на ходу по дорозі в школу.
Той дім, у якому я жила, належав одній з вчительок, місцевій, зі спадкової інтелігенції, і в тому домі була чимала бібліотека, почавши з оправлених підшивок до-революційних журналів «Нива», «Пробуждение» і т.п., сентимен-тальних польських романів – до української і російської класики, яка в ті роки, тобто в другій половині 40-х років, входила в шкільну програму. Було навіть дещо з радянської літератури, але дуже мало.
Отож, ішла я в школу, а після занять, як тільки була гарна погода, вибиралася в поле і там блукала допізна, мріючи про всяку всячину. Мрії – це було основне, чим я тоді жила. При то-му я навіть не пробувала зробити щось, щоб утілити свої мрії в життя. Це були абсолютно нереальні мрії. Ну, бо що можна було зробити, щоб стати казковою красунею, мати білого коня з золо-тою вуздечкою, синю оксамитову сукню, намисто зі справжніх са-моцвітів і щоб у тебе закохався казковий царевич? Залишалося тільки мріяти, тим більше, що ті мрії були такі яскраві, такі живі.
Що кому було до того, де я буваю, чим займаюся, тому я дозволяла собі іноді не ходити в школу. Особливо в який-небудь сонячний день золотої осені або, навпаки, ранньої весни. Я йшла в ліс, а там так тихо, так гарно, так урочисто. Можеш уяв-ляти себе ким хочеш: партизанкою, яка ховається від ворогів, Мавкою, яка тут живе завжди, сиротою, яку зла мачуха послала се-ред зими за пролісками. Я бродила в хащах, слідкувала за тими су-мирними звірятками, які водилися в лісі: білками, зайцями, їжака-ми, – годинами простоювала над мурашником, нарешті розводила вог-нище і сиділа біля нього, заглиблена в мрії або читаючи книжку. це був той же Вальтер Скотт або Юзеф Крашевський, там благородство боролося зі злом і обов’язково перемагало, там герой був бездоганним, а негідника було видно з першого погляду, що він негідник. Там коли чоловік говорив жінці «люблю», то він справді любив, інакше для чого б він це говорив? Там любов починалася пер-шим поглядом і закінчувалася лише зі смертю, а апофеозом у стосунках між чоловіком і жінкою був поцілунок. Пам’ятаю, що в «Трьох мушкетерах» для мене був один незрозумілий епізод: чому, коли Д’Артаньян приходив до міледі, то вони сиділи в темряві? І як же вона не могла по голосу впізнати, що це не той чоловік? Бо якщо вони сиділи в темряві і мовчали, то для чого він взагалі до неї ходив?
Чи в той час збиралася я сама стати в майбутньому письменницею? Відповідь може бути лише однозначною: Ні! Хоча я так рано навчилася читати, так багато читала, добре писала шкільні твори. Більше того – я вже тоді навіть вірші складала. Перший вірш при-йшов у мою голову, коли мені було років шість, і я дуже чітко до-сі пам’ятаю, як це було. Це було в Дібровиці одного літнього ве-чора, я стояла посеред нашого великого подвір’я, геть зарослого густим зеленим споришем, потім підвела голову вгору і глянула на темно-блакитне небо, де поміж зір вимальовувався тонкий серп мі-сяця. Мабуть, перед тим я саме читала Шевченка, інакше чому мені спало на думку, що цей місяць схожий на той самий байдак, що на ньому козаки гуляли по синьому морі? І невідь звідки виникли ряд-ки, наче хтось мені їх шептав на вухо:
Висока могила з сирої землі,
Лежить в тій могилі козак молодий.
І далі йшлося про те, як той козак, поранений в бою за волю України, перед смертю просив товариша:
– Товаришу любий, мене схорони,
Хреста на могилі постав із сосни,
І хто тут проїде, пройде повз мене,
Той шапку зніме і мене спом’яне.
І в голову мені не прийшло, що в ту мить я зробила свій перший злочин супроти радянської влади, бо потім той вірш фігуру-вав серед доказів моєї націоналістичної настроєності. Смішно, правда? Тільки якось гірко сміятися, коли подумаєш, до чого ж мо-жна затуркати дорослих, нормальних людей, щоб вони всерйоз пові-рили, що коли шестилітня дитина склала вірш про козака, який загинув у бою, то це загрожує існуванню величезної держави з небува-лою в історії репресивною системою.
Отож, перший вірш я склала, коли мені було шість років, і потім вони час від часу приходили мені в голову, – й досі вірші до мене приходять самі. Приходять практично цілі, наче вони виникають десь у космосі, а моя голова – лише приймач, який повинен настроїтись на відповідну хвилю і з шуму і тріску виловити відповідні сигнали. Ніколи я не могла написати вірш на задану тему (навіть задану самою собою), ніколи не можу наперед знати, коли до мене прийде наступний вірш і про що він буде. І чи буде взагалі. Кожен вірш приходить до тебе, як неспо-діванка, і здається останнім. То як же я могла планувати, що ви-беру поезію своєю професією? Правда, є ще проза, і як я вже гово-рила, прозою я теж писала непогано, принаймні, шкільні твори, чому ж я не думала, що зможу стати прозаїком? Річ в тому, що всі біографії письменників, які я читала, закінчувалися датою смерті, отож, у мене склалося стійке переконання: всі письменники жили давно і померли, і взагалі вони приходять на світ рідко, як комети, це незвичайні люди, то як же я, не просто звичайна, така, як усі, а навіть гірша від усіх, раз тебе рідна мати не любить, як же я можу бодай думати про те, щоб стати письменницею? Я просто записувала ті вірші, які до мене приходили, зрештою, це було дуже рідко та ще й такими «хвилями». То цілі місяці або й рік ні рядочка, а потім протягом кількох днів щодня по віршеві, або й по два. А в сьомому класі було два таких тижні.
Уже не пам’ятаю, скільки я тоді віршів склала, але добре бачу один день, коли я вранці вийшла з дому і відразу написала вірш про ранок, а пізно ввечері знову вийшла, ніч була зоряна і місячна, сніг довкола мерехтів і мінився мільйонами дрібних блисків і в мене склався вірш про ніч, а всього в той день я склала дванадцять віршів. Це був, мабуть, «найврожайніший» з усіх днів мого життя. Звичайно, я не пам’ятаю тих моїх дитячих віршів. Ну, може, два-три трохи пам’ятаю, і це дуже смішно, коли я пригадую собі щось на зразок:
Мені приснився дивний сон.
Приснився той, кого кохала.
Були в кімнаті ми самі,
Я мовчки край вікна стояла.
Така тобі любовна трагедія десятилітньої героїні! Десь, може, в архівах рівненського КДБ і досі зберігаються ці «пое-тичні шедеври» разом з моїм дитячим щоденником, і правду кажу-чи, мене це не радує. Я б воліла, щоб їх спалили як непотрібну макулатуру.
Відколи я себе пам’ятаю (принаймні відколи навчилась пи-сати), я все писала щоденники, а потім палила. Бо коли через кіль-ка місяців перечитувала написане раніше, мені чомусь ставало дуже соромно і охоплював панічний страх від самої думки, що це хтось може прочитати. І лише з 1960 року я перестала палити свої щоденники, хоча не думаю, щоб вони мали якусь літературну, а тим більше історичну цінність. Іноді мені спадає на думку, що вони схожі на щоденники останнього російського імператора: якісь побу-тові дрібниці, ніяких філософських роздумів, дуже мало про ото-чення, більше про себе саму. Але... Зрештою, це вже зовсім інша тема, а зараз мені здається, що я закінчила свою дещо розтягнену передмову, зате перед вами якнайдетальніший внутрішній портрет героїні цієї повісті.

* * *
Все, що я розповідала досі, це лише приказка. Казка тільки починається. Починається вона в ніч на 30 серпня 1950 року в поїзді, який віз мене в старовинне місто Остріг. Ах, я не пам’ятаю більше в своєму житті такого щасливого поїзда! Він весь дзвенів веселими розмовами, молодим сміхом і піснями. В мене залишилось таке враження, що в тому поїзді не було інших пасажирів, тільки студенти острозького педучилища. Вони раділи зустрічам, вони з веселими вигуками обіймалися, ділилися новинами і сміялися, сміялися з усякої дрібниці. Одна я нікого з них не знала, але все од-но я вже відчувала себе їх часткою. Я не пам’ятаю, чи я співала і сміялася, я не зважилася ні з ким заговорити, але була щаслива, щаслива, щаслива! Прощай, дитинство, прощай! Я не жалкую за тобою, бо ти в мене було таке невеселе і скупе на щас-тя, я тільки й мріяла, як би швидше вирости і стати незалежною. І ось ти залишилося в минулому, а я починаю доросле життя. Я вперше в житті їду сама кудись далеко від дому, в незнаний край, де будуть самі незнайомі люди. І я нарешті зможу позбутися свого домашнього імені, яке я дуже не любила. Вдома мене звали Іною (не Інною, а Іною). Казали, що я сама себе так назвала, коли ще тіль-ки вчилась говорити. Галинка було для мене задовге, і я скоротила його до Інки. Воно б ще нічого, але для села моє ім’я було над-то екзотичним і його звичайно переробляли на Ніну. А Ніну я дуже не любила. Може, якийсь тверезий читач (якщо тільки в мене взага-лі знайдеться читач) і скаже, що це нісенітниці, але для мене з ди-тинства окремі звуки і слова, які не мають конкретного значення, були пов’язані з кольорами. Наприклад, слова «стіл», або «дерево», або «кішка» ніякого кольору не мали, вони просто були столом, де-ревом або кішкою. А от звук «с» був сірим, звук «к» – коричневим. Чому? Не знаю, так я бачила. Мені можуть сказати, що «с», «к» – це просто скорочені до першого звуку слова «сірий», «коричневий». Але чому тоді звук «п» був жовтим, а «ж», з якого починається це слово, чорним? І вже всі імена мали в мене не лише кольори, а ще й інші прикмети. Так, Ніна – це було щось тонке, високе, гостре і такого світлого зеленувато-жовтого кольору, який дуже не люблю. Розуміється, мені не хотілось мати з цим щось спільне.
Зрештою, річ навіть не в особливостях моєї психіки. Просто мені хотілося остаточно покінчити з життям, в якому я була самотньою, затурканою, заляканою, нікому не потрібною дитиною, ні-що не повинно було мені нагадувати про нього. «Як тебе звати?» – питають мене. «Галина», – відповідаю я. І все – з тієї миті на все життя я стала Галиною. Ах, якби лише від того залежало щастя всього мого майбутнього життя!
Бо ось я їду в тому поїзді і мрію про своє майбутнє життя, в якому мене чекає неймовірне щастя. Яке саме – я навіть не знаю конкретно, але воно буде. В мене нема якихось чітких планів на майбутнє. Я – студентка педучилища! Це вже звучить так незвичай-но і привабливо. Тепер студентами називаються лише ті, що навчаються в інститутах і університетах. Зрештою, може і тоді офіційно ми називались якось інакше, але так радісно-хвилююче бу-ло на запитання: «Хто ти?» – відповідати: «Я студентка острозького педучилища». Я буду отримувати стипендію, аж 120 карбованців, які буду тратити так, як сама захочу. Я нарешті буду цілком самостійною. І дарма, що все моє майно вміщується в невеликому фанерному чемоданчику роботи мого діда. Я до найменших деталей пам’ятаю свій більш ніж скромний гардероб. На мені було новеньке ситцеве платтячко в дрібну синьо-зелену клітинку, пошите так званою «тетянкою» (тобто спідничка зібрана в поясі), і нові туфлі на висо-кому – нарешті! – підборі, які чомусь звались лосівками. А в че-модані була ще темна спідничка і дві блузки, пошиті з маминого плаття. Плаття було дуже гарне, в’яло-зеленого кольору у великі кремові квіти, блузки з нього теж вийшли гарні, жаль тільки, що шовк зношується просто від часу. Те плаття мама пошила ще до вій-ни, і хоч вона його надягала не частіше двох-трьох разів на рік, але ті блузки дуже швидко розлізлися, коли я почала носити їх щодня. І ще в мене було дуже оригінальне пальто. Воно було перешите з батькової шерстяної ряси, отже, його фасон мусив врахову-вати фасон ряси, та ще й при кроєнні треба було взяти до уваги, що ту рясу поїла міль. Одним словом, за своїм фасоном моє пальто було неповторне. Ще до нього я мала дуже гарний багатокольоровий шарфик. То була в мене в дитинстві спідничка з пухнатої шерстяної тканини у веселу клітинку. Я виросла, спідничка зносилася, але шарфик з неї ще вдалося викроїти. От чомусь зовсім не пам’ятаю, що я взимку мала на голові.
А ще в моєму чемоданчику лежав добрий кусень сала, мабуть, шматок хліба, кілька яблук і, здається, 100 карбованців. І все це моє «придане» було заслугою мого діда Павла Хомчука і його чет-вертої жінки (всі попередні повмирали, не думайте, що мій дід їх кидав), яку я з дитинства звикла звати тьотею Сонею. Властиво, звикла заочно, бо бачила її лише двічі в житті: спочатку, до арешту батька, вони десь біля місяця прожили в нас в Городці, потім перед вступом в педучилище я прожила приблизно стільки ж у них в рідному селі діда Горопаях. Зрештою, наші сімейні стосунки – це теж не така тема, про яку мені зараз хотілося б говорити. Додам хіба таке. Коли я недавно читала в енциклопедії довідку про ком-позитора Василя Верховинця, я згадала, що тьотя Соня хвалилася, що її брат був композитором. Я тоді чомусь запитала, як звали її брата, не саму тьотю Соню, а маму. Мама недбало відповіла: «Ет, якийсь маловідомий композитор Верховинець». Через багато десяти-літь, знайшовши його ім’я в енциклопедії, я намагалась з’я-сувати, чи були в нього сестри Софія і Марія (яка, за розповідя-ми тьоті Соні, співала в сталінському оперному театрі). І раптом в якусь мить з глибин моєї пам’яті виник конверт, на якому після адреси стояло «Костів Софія Миколаївна». Значить, були сестри.
Ах, так, було ще в мене кілька фотокарток, які я без дозволу мами витягнула з сімейного альбому, і дві книжки: «Житіє святих» і роман польською мовою «Панна Мері». Пізніше, при моєму арешті, во-ни будуть вилучені як «антирадянська література».
Я їхала назустріч невідомій долі, а та доля вже готува-лася, щоб стати саме такою, а не іншою. І от під час літніх канікул наші недремні органи, які з самого 17-го року пиль-но дбали про безпеку першої в світі держави робітників і селян, провели арешти серед студентів острозького педучилища. Я не знаю, чи справді вони були в чомусь винні, я не знаю, скільки їх було, я взагалі не лише не була з ким-небудь з них знайома, а навіть по вулиці мимо них не пройшла, бо їх арештували влітку, а я лише 30 серпня приїхала в Остріг, але як це не парадоксально, мене по-садили тому, що посадили їх. І якщо ці мої рядки якимсь чином по-падуть на очі комусь з тих студентів Острозького педучилища, яких арештували влітку 1950 року вони ще живі? – адже стільки десятиліть минуло!), то я прошу: хлопці, відгукніться! Мені все-таки було б дуже цікаво побачити хоч когось з вас.
Отож, машину запущено, вона вимагає все нових і нових жертв. Арештували тих кілька чоловік і почали шукати спільників. Як? А для чого ж оті особові справи, які заводяться на кожного громадянина есересер, почавши з дитячого садка? Сиділи спа-дкоємці «залізного Фелікса» і уважно вивчали особові справи кож-ного студента: хто? звідки? чиїх батьків діти? Стоп! Увага! «Ав-тобіографія. Я, Галина Леонідівна Гордасевич, народилася 31 бе-резня 1935 року в м.Крем’янці Тернопільської області. Дитинство моє пройшло в с.Городці Володимирецького району Рівненської об-ласті. В 1949 році закінчила сьомий клас школи сільської молоді в с.Кричільську Степанського району». От і все. Бо що ще може на-писати п’ятнадцятилітня дівчинка? Як – що? А хто батьки? І йде запит у відповідні органи Володимирецького району, і от вже стає відомо: батько, Гордасевич Леонід Олександрович, священик, в 1946 році засуджений на 10 років по статті 54-1-а КК УРСР. У-у, яка риба до рук пливе – сама донька зрадника Батьківщини! Ну-ну, те-пер робота забезпечена, ніхто не скаже, що ми дарма отримуємо зарплату!
І я собі їхала в поїзді, який дзвенів сміхом і піснями, я собі мріяла про щастя і любов, а в тому ще незнаному мені Ост-розі незнаний мені Москальов (я, зрештою, так в очі його і не бачила, це лише через два роки мій слідчий сказав, що за мною бу-ло приставлено спеціального агента, і назвав таке його символічне прізвище – Москальов) уже, мабуть, продумав цілий план заходів по стеженню за особливо небезпечним державним злочинцем. І я думаю зараз: невже він справді вірив, що це потрібно для безпе-ки, що те п’ятнадцятирічне дівча справді здатне зробити щось таке, що похитне могутність держави, яка займає одну шосту земної суші? Якщо відповісти ствердно, то стає страшно: до якої ж міри можна зробити ідіотами людей, щоб вони повірили всякій нісеніт-ниці? А якщо не вірив, але все одно стежив, підглядав з-за рогу на вулиці, підсилав своїх «шестірок» (підсилав, підсилав, просто я тоді цього не розуміла та й слова такого – «шестірка» – не знала), підбирав кожен клаптик списаного мною паперу, то для чого він це робив? Від страху, що коли вже ти пішов на цю роботу, а тепер спробуєш відмовитися, то тебе самого, до біса, посадять? Від користі, бо це ж тобі не тягарі носити, не паровоз водити, не в колгоспі бикам хвости крутити, а робота чиста (так і хочеться це слово в лапки взяти), зарплата добра, є перспекти-ва росту? Що б не було, але коли я зараз думаю про це, мене охо-плює такий страх. Люди добрі! Давайте будемо жити, як живеться, можемо сваритись і миритись, але нізащо в світі не допустімо, щоб знову повторилася та ситуація, коли весь народ ділиться на чотири частини: ті, які вже сидять за колючим дротом; ті, які саджають за колючий дріт, ті, які ще наразі не сидять за колючим дротом; і, нарешті, ті, які шпигують за тими, хто ще наразі не сидить за колючим дротом. Це був страшний час, і страшно, що він втягнув у свій вир десятки мільйонів людей, і страшно, що він, цей час, тягнувся не рік і не два, він посіяв у душах сті-льки зла, що я і не знаю, коли ми його подалаємо. Одні ставали жорстокими, другі ставали підлими, треті ставали переляканими. А зло породжує зло. Жертви жорстокості починають плекати надію на відплату, це здається їм справедливістю, і вони самі не помічають, як бажання справедливості переростає в жорстокість. Бо коли я ще під час війни чула, що як Гітлера візьмуть в полон, то його слід посадити в клітку, возити по містах і ставити посеред площі, де кожен міг би в нього плюнути чи кинути каменем, я відчувала, що тут щось не так. Бо якщо так ро-бити, то чим же ми відрізняємось від Гітлера? Лише тим, що він перший почав? Я не підтримую толстовську тезу «неспротиву злу на-сильством». Боротися зі злом треба такими методами, які дають мо-жливість це зло нейтралізувати. Але не більше. Я проти біблійного «око за око», бо в результаті на світі лише появляться два одно-окі, потім другий, в свою чергу, захоче відплатити першому і пер-ший стане зовсім сліпим. І найбільшою помилкою людства є віра в те, що сувора кара одного злочинця може зупинити в своїх лихих намірах інших потенційних злочинців. Та ніколи цього не було! В середньовічних містах на площі, серед збіговиська цікавих, віша-ли злодія, а в ту ж мить інші злодії нахабно... хотіла написати «лазили по кишенях», але згадала, що в ті часи в одязі взагалі не було кишень, а всілякі дрібниці, в тому числі і гроші, носили в мішках, підвішених до пояса. Тому люди, які зараз називаються кишеньковими злодіями, не лазили в кишені, а обрізали ці мішки. В польській мові навіть збереглося слово «жезімєшек» – «той, що ріже мішки». То куди ж уже більше: злодій дивився, як його колегу вішають, і все ж в ту ж мить крав! А ми все сподіваємося: от зробити кари суворішими, щоб усі налякалися, і тоді постане су-цільне праведне життя.
Але це тепер я так мудро міркую (а, може, і не мудро, це так мені здається, хтось зі мною і не погодиться), а тоді, в сер-пні 1950 року, я їхала в поїзді і в голові в мене шуміло від ра-дості. Я їхала назустріч любові, назустріч щастю, назустріч май-бутньому.
І що тут значили якісь дрібниці! Наприклад, що від станції до міста довелося їхати в кузові вантажної машини. Це ж було ці-ле щастя, що та машина взагалі трапилася, і це взагалі вдруге в своєму житті я їхала машиною. Ми їхали в темряву, вітер розвівав наше волосся, я не знала нікого з тих, хто був поруч, їх обличчя не було видно, але я, мабуть, уперше в житті не відчувала себе самотньою і була щаслива. Потім така дрібниця, що решту ночі ми спали на залізних ліжках без усякої постелі та й на них дове-лося розташовуватись навпомацки, бо в гурто-житку ще не увімкнули електрику. А вранці нас уже розселяли по кімнатах, я потрапила в велику кімнату з високим склепінням. По-тім з’ясувалося, що колись у цьому приміщенні була каплиця, бо взагалі педучилище складалося з двох корпусів: старого, в якому колись був монастир, і нового, двоповерхового, який мені видався дуже великим і дуже модерним (хоч такого слова тоді я ще теж не знала). І яка дрібниця, що в гуртожитку нема води, треба брати відро і йти кудись до криниці, а ті криниці не так близько. І зовсім дрібниця, що нам видали комплекти постелі, в ті комплекти входив чохол для сінника, але самого сіна не було, отже доводилося спати на застелених чохлами сітках. Коли тобі всього «надцять» років, твої кості не болять, мені потім навіть доводилося спати на камені. І нічого, спала. Десь, наскільки я пам’ятаю, тижнів через два привезли соломи, ми набили свої чох-ли і спали на цьому весь навчальний рік. Ну, а що їдальня відра-зу не працювала, то це вже зовсім дрібниця! Не в одної в мене було в валізці сало чи ще якісь домашні харчі, яких вистачило на кілька перших днів. Зрештою, наступного дня в мене пропав апетит і днів десять, здається, я навіть не думала про їжу.
Що зі мною сталося?
Сталося те, що й повинно було статися з молоденькою дівчиною, яка виросла на старовинних романах і от вперше в житті потрапила в таке місце, де багато юнаків незнайомих, – я закохалася. І про це теж обов’язково треба розповісти, бо якби я не закохалася та ще й без взаємності, то не ходила б у ліс, щоб наодинці страждати, і товариш Москальов не прийшов би до цілком логічного висновку, що я ходжу туди зустрічатися з бандерівцями (ну, бо для чого іще самотня дівчина може ходити в ліс, якби удвох з хлопцем – це інша справа), і посилив свій нагляд.
Уявляєте собі, які перспективи перед ним відкривались, якби йому через мене вдалося вийти на цілий бандерівський загін? Підвищення в чині, збільшення жалування, урядова нагорода! І все через оте миршаве дівча. (Коли я через 33 роки зустрілася з отим самим колись юнаком, в якого я закохалася 31 серпня 1950 року, він розгублено подивився на мене і сказав: «Ти ж була така маленька, худенька, з поганенькими кісками і без усякого натяку на бюст». Ось за якою страшною особою довелося слідкувати товаришу Москальову. І він, я думаю, утроїв «бдительность»).
А тепер я повертаюся в той останній день літа 1950 року. Він був сонячним і радісним, я все ще перебувала в стані ейфорії і не знала, що це останній такий мій день, більше їх у мене не буде. Цілий день пішов у нас на розселення по кімнатах, на отримування постелі в коменданта і підручників у бібліотеці, на знайомство. Не можу зрозуміти, чому я зайняла саме незручне місце – відразу проти дверей, де стояло на невеликому столику відро з водою, а на підлозі цинкове корито, над яким ми всі вмивалися. Ніяк не можу пригадати, як ми те корито виносили, коли воно було повне. Повторюю: не знаю, чому не вибрала зручнішого місця, бо поселялася я в цю кімнату, – це я добре пам’ятаю, – одна з перших. Потім заходили незнайомі дівчата, віталися, знайомилися. Одна назвала себе: Галя! друга: Галя! і набралося нас з шістнадцяти осіб чи не половину Галь, і я не знала, чи мені радіти, що маю стільки тезок, чи жалкувати, що я не назвала себе Іною і не залишилась єдиною.
А ввечері в актовому залі нового корпусу були загальні збори студентів, і вперше в житті я потрапила в таке велике приміщення, де зібралося стільки моїх ровесників, я була розгублена, зачарована, сп’яніла, я кожну мить чекала, що ось зараз станеться щось незвичайне. І воно трапилося! На цю мить, як я зараз пишу ці рядки, минуло рівно 40 років 10 місяців і 20 днів, а я й досі відчуваю в м’язах шиї той рух, яким я повернула голову. Стільці в залі стояли рядами з двома проходами між ними. Я сиділа майже в центрі залу, не зводила очей зі сцени, де спочатку виступав з вітальним словом директор, а потім ішов концерт художньої самодіяльності педучилища, я ковтала все це, як спраглий ковтає свіжу воду, аж раптом в якийсь момент відчула нестримне бажання повернути голову вліво і озирнутись назад. І я повернула голову, і озирнулась, і побачила, що через кілька рядів ззаду через прохід сидить юнак. Ні, не просто юнак, бо їх же в залі було хоч і не половина, але чимало. Але такий: великі, замріяні блакитні очі, білявий хвилястий чуб – був один. Серце у мене обірвалося, упало вниз і кудись покотилося. Мабуть, до ніг того юнака. Я закохалася.
Серед моїх численних недоліків є і такий – маю жахливу пам’ять на обличчя. Навіть добре знайому людину можу, зустрівши, по-перше, не помітити, заглиблена в якісь свої думки, а по-друге, не впізнати, якщо це відбувається в якомусь несподіваному місці. Думаю, що навіть Івана Драча чи Дмитра Павличка, яких я безпомилково пізнаю в коридорі будинку по Банковій, 2 в Києві, могла б не впізнати, зустрівши на вулиці якого-небудь села. Єдина людина, яку я впізнаю з першого погляду, де б це не було, це Ігор Герета, мистецтвознавець з Тернополя.
Одну секунду тоді, в актовому залі педучилища, я бачила навіть не обличчя, а в присмерку очі і світле волосся. А проте коли наступного дня мені зустрівся він, я впізнала, що це ВІН, впізнала по тому, що наче блискавка пронизала мене і пішла в землю, від чого в мене голова закрутилась і земля під ногами сколихнулась. І не знаю, як це трапилося. Ніби я й була така замкнена, що аж через два роки мені слідчий докоряв: «Что ж это ты такая, что у тебя подруг нет?» А от про моє перше велике кохання відразу дізналося все педучилище від директора до останнього першокурсника. Це була така велика романтична любов, яка, мабуть, залишилась в історичних легендах педучилища, хоча об’єкт мого великого кохання проходив повз мене, так відвертаючи голову, що аж м’язи тріщали. Бідний, думаю зараз, як йому тоді, мабуть, допікали своїми дотепами друзі. Ну, бо якби хоч дівчина як дівчина, а то – «маленьке, худеньке, з поганенькими косичками і без усякого натяку на бюст».
Хочу зробити ліричний відступ і виголосити похвальне слово во славу старовинного українського міста Острога. Я дуже мало знала про нього до приїзду (хоча вже наприкінці 80-х років дізналася від батька, що мій дід був родом з Острога), бо єдина книжка з історії України, яку я прочитала до того, були «Історичні оповідання» Антона Лотоцького, а там про Остріг не згадувалось. Але щось, здається, згадувалося в «Наливайкові» Івана Ле, щось трохи я знала про князя Острозького. Зрештою, не треба було нічого знати наперед, досить було вперше побачити Остріг, пройтися його вулицями, і ти ніби опинялася в ріці, яка повільно, тихо, але невпинно несла тебе назад, в минуле, в історію. Цей храм на горі, руїни башт... Вузькі, тихі, зелені вулиці, які то здіймаються вгору, то спускаються вниз, роздвоюються і знову сплітаються. Або вулиця йде під горою, а згори до неї спускаються старі кам’яні східці. Хто їх проклав? Коли? Для чого? І для чого оте віконце в кам’яній огорожі довкола саду? А як мені подобалася вулиця біля педучилища! Просто на вулиці в кілька рядів росли дерева, вона була більше схожа на лісову дорогу, ніж на міську вулицю. Навіть руїни, ще не прибрані після війни, – адже минуло всього п’ять років, – здаються історичними, хоча я в той час вважала, що історія – це Стародавня Греція,Стародавній Рим, Київська Русь, ну, в крайньому разі, Хмельниччина. А той час, у якому я живу, яка ж це історія? Це просто життя.
Чомусь не пам’ятаю, яка була зима в Острозі того року, але осінь була золота-золота, все місто залите шелестким, сухим, гіркуватого запаху золотом. Правда, це золото не блищало, але згори, з синього неба, лились такі потоки сонячного світла, що весь світ сяяв, блищав, палав. А потім була весна, зелено-біла, запашна, теж неймовірно прекрасна, коли скрізь цвіли мої улюблені квіти: конвалії, жасмин, білі нарциси. Які прекрасні квіти білі нарциси! Вони схожі на срібні зорі, які пророкують тобі щастя. Дякую тобі, старовинний, мудрий, прекрасний Остроже, я прожила у твоєму затишку десять місяців, і життя моє в ті місяці було дуже нелегким, але коли я згадую, мені здається, що вся моя молодість, щастя, перше кохання, мрії і надії – все це було лише оті десять місяців в Острозі. Потім ще я другий навчальний рік провела в Костополі, де навчалася на другому курсі педучилища, і там мені було з багатьох причин і матеріально трішечки краще, і... ну, може, не любов, а симпатія там у мене була, і навіть взаємна, бо на новорічному балу той юнак, з яким я навіть знайома не була, раптом підійшов до мене і, страшенно ніяковіючи, сунув мені в руки листівку. Я й досі пам’ятаю ту листівку: на ній було зображено кабінет Пушкіна, а на звороті чомусь російською мовою написано: «Поздравляю тебя с Новым 1952 годом и желаю в дальнейшей жизни иметь столько книг, сколько на открытке. Это твоя мечта». Не знаю, звідки йому була відома моя мрія, але побажання його здійснилося, в мене дуже велика домашня бібліотека, десь до десяти тисяч книг.
Але! Все одно, коли я зараз думаю про свою юність, я думаю про Остріг і про те, що зі мною було там.
Хоч коли отак тверезо міркувати, нічого хорошого не було. Ейфорія перших днів дуже швидко минула, і я відчула себе страшенно самотньою, у чужому місті, серед чужих людей. Всі довкола мене були знайомі між собою, бо ж уже вчилися разом рік, два або й три чи принаймні разом складали вступні іспити, а я з похвальною грамотою за сьомий клас вступила без екзаменів. А ті, хто не був знайомий, знайомилися на танцях або й просто так, а я не вміла танцювати і не вміла знайомитися просто так. Отут вперше я дуже гостро відчула всі недоліки свого домашнього виховання і свого дитинства. Пам’ятаєте Іоланту Чайковського? Вона була щасливою до тієї миті, поки не дізналась, що на світі є щось таке, чого вона позбавлена – можливість бачити цей світ власними очима. Ніяк не можна сказати, що до Острога я відчувала себе щасливою, просто я не усвідомлювала своєї ущербності. У мене не було друзів, але й не було їх практично ніколи, – за єдиним винятком, коли ми жили в Дібровиці, і де я подружилася з Іркою Зонь. З сільськими дітьми я зустрічалася лише в школі, це були майже виключно хлопці, від мене значно старші, в мене з ними не було нічого спільного, отже, моя самотність була цілком виправданою. Я собі читала романи, блукала наодинці серед природи, мріяла, і це було нормально. А тут я опинилася в молодіжному вирі, мої ровесники, дівчата і хлопці, спілкувалися, дружили, закохувалися, танцювали, жартували, а я була серед них чужа. Я не знала, про що розмовляти, не уявляла собі, як можна підійти до якої-небудь веселої компанії, яка про щось жваво сперечається і раз у раз вибухає сміхом. Ну, я підійду, а вони всі замовкнуть, повернуться до мене і запитають: «Що тобі треба?» А що я відповім? А якщо я все-таки опинялась в тій компанії, я мовчала, бо мені пересихало в горлі від самої думки, що я могла б щось сказати. Я боялась, що те «щось» буде страшенною дурницею і воно нікому не буде цікаве, що я скажу, а люди лише насмішкувато знижуть плечима.
Тоді в Острозі багато співали, співали щовечора, в кожній кімнаті. Я дуже люблю співати, маю добрий слух і, як тепер кажуть, непогане ліричне сопрано, але тоді я нізащо не зважилась би першою почати пісню, я могла лише підспівувати в хорі, а коли раптом з’ясовувалось, що я залишалась одна, мій голос починав тремтіти і зриватись. Потім ще багато років так було: я брала участь у художній самодіяльності і, поки співала в хорі, все було добре, але як тільки керівник хору, вирізнивши мій голос, пробував зробити з мене солістку, я ставала безголосою. Я дуже любила музику і танці (і досі люблю), але не вміла танцювати і не могла навчитись через свою несміливість, бо ставала зовсім дерев’яною, коли думала, що на мене хтось звертає увагу. А в нас в педучилищі мало не щовечора були танці і то під свій духовий оркестр, влітку на дворі під старезними липами, взимку в актовому залі. І я кожного разу бігла туди, і стояла десь в куточку, і хоч не вміла танцювати, але ж цього ніхто не знав. Чому ж тоді за весь рік ніхто ні разу не запросив мене до танцю? Ні, правда, один-єдиний раз підійшов один хлопець, другокурсник, якого ми вважали дуже старим, бо йому було аж... 25 років, і сказав: «Потанцюєм?» Але коли я сказала, що не вмію, він не став наполягати і тут же підхопив якусь іншу дівчину.
Отже, я переконалась, що моя мама мала рацію в своїй нелюбові до мене: я таки дійсно гірша від усіх. Ось і зараз це видно на кожному кроці. Я не вмію жити, я не вмію спілкуватися, я не вмію дружити. Точніше, ніхто зі мною не хоче дружити, я нікому не потрібна, я нікому не цікава. Чого ж тут дивуватися, що ВІН, той, кого я люблю, навіть не дивиться на мене? Все, тепер моє життя навіки розбите, я вже ніколи не буду щаслива, бо ж ВІН мене не любить і ніколи не полюбить, а я, навпаки, ніколи його не розлюблю і не полюблю іншого. Отже, тепер мені лишається лише страждати все життя від нерозділеного кохання.
А тепер ще кілька слів про побутові справи. Дуже скоро з’ясувалося, що 120 карбованців стипендії (на руки видавали на кілька карбованців менше, я так і не пам’ятаю, чи це був податок, чи плата за гуртожиток), повторюю, стипендія – це дуже мало. Це якщо тричі на день харчуватися в нашій студентській їдальні, то якраз вистачило б. Але ж не будеш тричі на день щодня їсти вермішель! Хочеться хоч сто грамів цукерок, або халви, або склянку ряжанки, яку місцеві жінки приносили до воріт педучилища. Треба купити шматок мила або кілька зошитів чи сходити в кіно. А тоді виявляється, що в тебе залишилось тільки на хліб. Його привозили в нашу студентську крамницю раз на день, і щоб купити його, треба було стати в чергу ще до того, як привезуть, а потім хвилюватись, чи вистачить тобі. Зате яке то було щастя, коли ти отримувала на карбованець півцеглинки чорного хліба, ще теплого, з хрумкою шкуринкою і кислуватим м’якушем. Поїси, зап’єш водою – і до наступного дня. А потім наступали дні, коли вже й на хліб не було, а до стипендії ще два-три-чотири дні (іноді гроші ще й затримували). Що тоді було робити? Позичити в когось? Оцього я ніколи не вміла і не робила. Та й у кого позичати? Правда, я не знаю, чи ще хтось зі студентів жив так, як я: на саму стипендію і без усякої допомоги з дому, – але багатих серед нас не було, це точно. Просто дівчата ще якось умудрялися щось самі готувати, влітку на вогнищі (так-так, вечорами за педучилищем розкладали вогнища і на них готували їсти!), а взимку в пічці, якою опалювали кімнату. Але в мене не було ні каструлі, ні продуктів, ні вміння готувати. І коли вже голод докучав, що несила було терпіти, я вранці, до початку занять, ходила по аудиторіях і заглядала під парти: чи вчора хто не залишив шматочок недоїдженого хліба? Часом знаходила, один раз я навіть знайшла шматок сала, але мусила їсти його без хліба. Ще якось побачила, що в коридорі гуртожитку лежить шматок хліба: видно, хтось ніс з крамниці буханець хліба з так званим «довіском», той довісок упав, і людина не стала його піднімати з підлоги. Разів десять я пройшла мимо того шматка, не наважуючись узяти. Мені здавалося, що як тільки я нагнусь, саме в ту мить хтось вийде в коридор і усе побачить. Тим більше, що це було якраз під дверима кімнати, де жив ВІН, моя велика і єдина любов. Зрештою, я той шматок таки підняла і з’їла.
Все це звучить не дуже поетично, а тим часом я розкажу щось ще більше непоетичне: я всю зиму не милась і не прала свій одяг. Бо де б я мала це робити? Вмивались ми, як я вже сказала, холодною водою, зливаючи одне одному з горнятка, а ніякої кімнати, де б можна було помитися грунтовніше, ні теплої води в нас не було. Не знаю, як влаштовувались інші дівчата, здається, там не було таких дуже далеких, і вони бодай раз на місяць їздили (чи навіть ходили пішки) додому. Мені ні їздити, ні ходити не було куди, і якось я звернула увагу, що в мене дуже свербить шия. Я розгорнула свій гарний кольоровий пухнастий шарфик, а там аж кишіли воші. Коли прийшла весна і потепліло, то я ходила за місто до Вілії, прала свій одяг, розстеляла на траві, потім купалась сама і сиділа, чекала, поки висохне.
Ну ось, чую, як невдоволено бурчить мій читач: «На якого біса мені здалися всі ці розповіді про красу Острога, про нещасне кохання, а тим більше, всякі побутові деталі? Ще якби йшлося про життя в сталінському таборі, а то ж вона живе собі на волі, вчиться в педучилищі, закохується, бігає на танці. Нам що обіцяли – повість про репресії. А про них досі ні слова. Обман!»
Усе, мій шановний читачу, все, будуть репресії. Тільки ж історія репресії починається не з моменту винесення вироку чи навіть арешту, вона починається з моменту, коли твоя скромна особа потрапляє в поле зору відповідних органів. Хотіла ще додати «... і викликає в них зацікавлення», але вчасно зрозуміла, що в наших «відповідних органів» викликає зацікавлення кожна особа, яка потрапляє в їхнє поле зору. Вони вже тебе так не випустять, щоб не спробувати зробити з тебе або свого агента, або свою жертву.
Коли я писала про молодесеньке наївне дівча, яке їхало в Остріг, мріючи про нове, цікаве, щасливе життя, а там уже дуже серйозні дяді з МГБ розробляють цілий оперативний план супроти неї, я думала, що це в мене просто літературний прийом – такий собі іронічний відступ, як ото бувають ліричні відступи. А потім ходила, думала, і мене раптом осяяло: а воно ж так і було! Про те, що за мною вже два роки велося стеження, я дізналася після арешту від свого слідчого. Як це трапилося, я сама вже догадалася і про це розповіла трохи раніше: з арешту тих невідомих мені хлопців з острозького педучилища. Але в який саме момент МГБ «вийшло» на Галину Гордасевич?
Минуло кілька тижнів мого навчання в педучилищі, як мене раптом викликають до директора. Ніяких гріхів я за собою не чула, бо лекцій не пропускала, вчилась добре. В нас був викладач географії Іван Гаврилович, для якого найважливішим було досконале знання карти. Тижнів два він буквально тероризував усі групи першого курсу. Спочатку з кулеметною швидкістю випалював назви островів, морів, гір, – при тому він навіть не уточнював, що це за назва: острова, озера чи гори, – а потім так повільно: «Сідай, одиниця!» Нарешті дійшла черга і до мене. Я була вся, як струна, але чітко відповіла урок, а указка в моїх руках летіла в потрібному напрямку ще до того, як назва прозвучала повністю. «Сідай, – здався Іван Гаврилович, – нарешті я ставлю першу заслужену п’ятірку». Отож, кажу, хоч і не передчувала я ніякого лиха, а проте злякалась. І чого тому директорові від мене треба? Це ім’я я можу назвати повністю. По-перше, його вже нема на світі, а, по-друге, він не зробив нічого недостойного. Навпаки, цей чоловік, один з дуже небагатьох у моєму житті, хоч щось добре для мене зробив. Та ба! Прізвище його я пам’ятаю точно – Іващенко. А от як його звали? Здається, Володимир Омелянович чи Володимир Олександрович. І ще пам’ятаю, що він був дуже великий. А, може, це мені лише здавалося, бо ж сама я була, як ви пам’ятаєте, маленька.
Директор поставив кілька загальних запитань: як мені живеться, як я вчуся, чи знайшла собі друзів, а потім раптом:
– А хто твої батьки?
Я злякалась. Коли я готувала документи в педучилище, для мене це було найбільшою бідою: що написати про батьків? Адже коли я напишу, що мій батько священик та ще й сидить у тюрмі, мене ж не приймуть в педучилище! Бо як же ти будеш виховувати дітей, коли ти сама донька ворога народу? Отож, я це питання: Хто твій батько? – просто обминула. Але що робити, коли тобі ставлять питання впритул? Я опустила голову і видушила:
– В мене батько священик, і він зараз засуджений.
– А чого ж ти про це не написала?
Я мовчала. Бо ж не могла я сказати: «Ви ж тоді мене не прийняли б». Директор теж помовчав, а тоді сказав:
– От бачиш, ти хотіла нас обманути, а тепер тобі доведеться залишити педучилище і вернутися додому.
Вдруге протягом одного місяця земля гойднулася в мене під ногами. Покинути педучилище? Вернутися додому? Куди – додому? В Городець до мами? А що я там буду робити? І взагалі, де я там буду жити? Коли на місце батька в Городець приїхав інший священик, у великому церковному будинку нам відвели одну маленьку кімнату. І то добре, що хоч зовсім не вигнали, бо в того священика була й своя велика сім’я. Так от, у тій маленькій кімнатці стояло одне ліжко, де спали мама з сестрою, а я, коли мені траплялося бути вдома, була змушена спати в великій прохідній кухні (вже після того, як ця повість була написана, мені довелося майже через 45 років побувати в Городці, і виявилося, що дім зовсім не такий великий, як мені здавалося, а кухня взагалі крихітна). Так отож, я спала в кухні та ще й на столі, який був закороткий для мене, то я його «дотягувала» дошкою. І що б я в Городці робила? Сестра ходила в школу, мама трохи намагалася заробити на прожиття шиттям, намагалась щось виростити на тому шматку церковної землі, який нам виділили, але найбільше часу в неї йшло на безконечні намагання досягнути якогось недосяжного ідеалу чистоти, що нераз давало сумні наслідки. Закладаючи картоплю на зиму, вона її помила, а це привело до того, що картопля зів’яла. Перед тим, як йти змолоти на жорнах жито, вона перебирала його, наче крупу перед тим, як зварити кашу. Сестра моя потім згадувала: «Коли я думаю про своє дитинство, то бачу купу зерна, яке треба перебирати». І що я там буду робити? Допомагати мамі? Але ж я їй ніколи не вгоджу! І вони з сестрою ледве перебиваються, а тут ще я звалюсь на голову! І яке в мене може бути майбутнє? Зрештою, куди вже думати про майбутнє, що я буду робити? Це було щось страшне!
Я нічого не сказала, навіть не заплакала. Директор теж помовчав, подивився на мене і сказав:
– Ну, гаразд. Я бачу, що ти хороша дівчина і беру все на себе. Іди і вчись.
І я пішла, і вчилась. І не побачила за цим епізодом нічого більшого. Вже лише коли мене арештували і я зробила отой висновок, що до цього спричинилося, то зрозуміла, що розмова з директором була результатом саме того інтересу, який проявили до моєї особи наші відважні чекісти. Той інтерес почався раніше, ще до мого приїзду. Інакше як же сталося, що та дівчина, яку чекісти «внедрили» в наше педучилище, опинилася в одній групі зі мною?
Я вже писала, що не хочу нікому мстити, не хочу називати, в якому саме педучилищі – острозькому чи костопільському – всі дівчата з моєї групи слідкували за мною, запам’ятовували кожне моє слово, збирали кожен клаптик паперу, списаний моєю рукою, і передавали нашій класній керівничці, а вона передавала далі. Звідки я це знаю? Та з її ж слів, бо вона була свідком на моєму суді і спокійно, без найменших вагань, розповіла, як її попередили щодо мене, і як вона попередила дівчат, і як вони їй все передавали. Так що я це знаю, як бачите, з перших уст, але які це були дівчата, – цього я вам не скажу. Не хочу, щоб їхні діти взялися судити своїх матерів, не мають вони на це права. Щоб мати право на такий суд, треба було пережити той час і не піддатись тому психозові, і не вимазатися в тому багні.
Аде дівчина, про яку я зараз хочу розповісти, – це окрема стаття. Чомусь нікого не зацікавив той факт, що її прийняли в педучилище без екзаменів буквально напередодні навчального року. Зрештою, може, про це щось і говорили, просто я нічого не знала. Чим вона була примітна? Дуже чорними бровами при світлому волоссі. І як на мене, незвичайно товариською вдачею, вмінням легко знайомитися і вступати в контакт з будь-ким. Ще й феноменальною здібністю влаштовуватись на квартиру. Протягом того навчального року вона побувала чи не на десяти квартирах. Зрештою, може, в тому їй допомагали ті органи, які влаштували в педучилище? А може, й без них обходилося, бо в неї ще була феноменальна здібність позичати одяг в знайомих і навіть малознайомих. Ледь не щодня в неї була якась обнова, але дуже скоро з’ясовувалось, що ця спідничка, жакет, шапочка зовсім їй не належали. А ще: вона брехала на кожному кроці. Пам’ятаю такий зовсім анекдотичний випадок. Ми чогось з нею посварились, а на другий день в нас була контрольна з математики. Приходить моя подружка і, дружньо посміхаючись, ніби нічого й не було, звертається до мене:
– Знаєш, кого я вчора бачила? – і вона називає ім’я хлопця, який вчився, здається, в медучилищі і з яким ми разом були в якійсь компанії. – Він дуже хоче тебе бачити і написав записку, але я її вдома забула.
Звичайно, я даю їй списати контрольну, але потім починаю вимагати ту записку. Ще б пак! Адже це була перша в моєму житті записка від хлопця! І що ви думаєте? Що з нею трапилося? Виявляється, в дівчини, з якою вона тоді разом жила, дуже муляв туфель, вона підклала папірчик і геть його стерла. І найсмішніше, що я цьому повірила!
Так ось, живу я собі, вчуся, страждаю від нерозділеного кохання і від комплексу неповноцінності (правда, тоді я ще не знала такого мудрого терміну, але це не заважало мені страждати). Читала книжки, стояла в куточку на танцях і, по старій пам’яті, ходила в ліс, щоб помріяти, посумувати, поплакати, а за мною невпинно слідкувало «недремне око» і все тлумачило в потрібному напрямку. Надто замкнута? Ну, ясно, боїться проговоритись! Ходить в ліс? Усе ясно: зв’язкова в бандерівців. Як би її схопити саме в момент зв’язку! А мене ж схопити було б так легко, бо, признаюся відверто, здібностей Штірліца в мене зовсім нема. Більше того, коли я йду вулицею, то буваю така задумана, що до мене треба досить голосно заговорити, щоб я помітила знайомого. Тим більше, коли я йшла в ліс, щоб там складати вірші про кохання, за кожним деревом могло б стояти по чекісту, я б їх не помітила. А може, вони й стояли і вважали мене неймовірно спритною, що ось на очах у них здійснює зв’язок з бандерівцями, а вони не можуть з’ясувати, яким чином це відбувається. Треба активізувати роботу!
І тут дівчина, про яку я вже розповіла, будемо називати її «агенткою», раптом підходить до мене на перерві і заводить розмови. Ділиться шматком хліба. Пропонує позичити грошей. Нарешті, радить поселитись разом з нею на квартирі.
А знаєте: методи роботи в цих органів досить консервативні. Бо через 15 років, вже після «хрущовської відлиги», на початку «ери застою», коли я жила в Донецьку і ходила в «молодих письменниках», біля мене почав крутитись один молодий чоловік: все приходив у гості, хоч я його і не запрошувала. То торт принесе, то знову гроші пропонує позичити. Аж нарешті я його застукала на тому, що він слово в слово повторив фразу, яку я кількома днями раніше чула з уст штатного працівника все тих же органів. Йому я не сказала ні слова, зате в органи подзвонила і попросила його прибрати. «Ну, що ви, що ви, – сказали мені, – ви помилились». Але він зник. Побачила його лише через чверть століття: він був членом Української республіканської партії.
Але то вже через 15 років я стала такою мудрою, та й інтуїція в мене, видно, розвинулася, бо той чоловік був мені з самого початку несимпатичний. А «агентка» нічого такого не викликала, навпаки, я була самотня, а тут людина виявляє до мене цікавість і симпатію. І я беру свою валізку і переходжу до самотньої жінки, в якої жила тоді «агентка». Але жити на квартирі мені не по кишені, і я через місяць вертаюсь в гуртожиток. Ну, та дарма! Копії з усіх моїх паперів: щоденники, вірші, листи від мами – в органах уже є. Мені їх потім показував слідчий. Проте з цих паперів ніяк не вдається встановити мої зв’язки з бандерівцями. І «агентка» починає мене... вербувати! Тобто вербувати не в тому значенні, що вмовляє працювати на органи МГБ, а навпаки: що треба починати антирадянську діяльність, бо влада в нас погана, а от є славні хлопці-повстанці, які борються за самостійну Україну, і треба б їм допомогти. А я отака дурна, що й на думку мені не спадає: а чого це дівчина, яка родом десь зі східних областей (наскільки мені відомо, батько її загинув на фронті, а мати з сестрою жили в Рівному, але все одно вони були «східняки»), чого це вона рветься допомагати бандерівцям? Ні, я сприймаю її розмови цілком щиро. Зрештою, я забула ті розмови, а от добре пам’ятаю, що вона на уроці передає мені записку такого змісту: «Ну, що ми все тільки говоримо з тобою, треба переходити до діла. От якби вийти на зв’язок». А я їй, – ну, посмійтеся над безмежністю наївної глупоти! – чи не на тому ж клаптику паперу відповідаю: «Не поспішай, спочатку треба підібрати людей, а тоді буде і зв’язок». А тепер посміюся я, уявивши, як піднесено танцювали довкола того клаптика паперу цілком дорослі дяді з офіцерськими погонами, задоволено потираючи руки. Ага, от вже діло йде до успішного завершення, вона вже в наших руках разом з тими клятими бандерівцями, які ніяк не дають нам спокійно жити і працювати на благо нашої країни під керівництвом вождя всіх народів, найкращого друга чекістів товариша Сталіна.
В часи застою я начебто зіпсувала кар’єру одному письменникові. Його ЦК задумав висунути на якийсь високий пост по лінії боротьби з націоналізмом, а тут я опублікувала статтю, в якій дуже аргументовано довела, що він бездарний поет. Хоч я нічого не знала про плани високих органів відносно того поета, але там прийшли до висновку, що так розкритикована людина не дуже надається для того поста. Зрештою, може, навпаки, я того поета врятувала від необережного кроку, адже борці з націоналізмом тепер не в пошані, а він залишився в стороні. Але я собі так думаю, що, може, і комусь з тодішніх острозьких чекістів я зіпсувала кар’єру, бо вони так обнадіювали своє начальство, що ось-ось – і буде зроблено велике діло, а з того вийшов маленький пшик.
Зрештою, чого дивуватися, що в наших органів через п’ятнадцять років не змінилися методи роботи, коли вони і чepeз сорок років не змінились. Бо ось перед референдумом відносно того, жити нам чи не жити в Радянському Союзі, урядова газета «Голос України» розповіла, що в Донецьку міліція затримала групу людей під приводом, що є підозра, начебто вони транспортують наркотики. Наркотиків не знайшли, зате знайшли листівки, які закликали голосувати проти Союзу, і їх, звичайно, не віддали. Читала я це і дуже сміялась, хоча сміх мій був дещо саркастичний. Бо запідозрити пана Миколу Бражника лише за зовнішнім виглядом, що він – кур’єр наркобізнесу, це все одно, що... Так, це все одно, що побачити в маленькій, худенькій, з поганенькими кісками п’ятнадцятилітній дівчині такого державного злочинця, за яким треба два роки слідкувати. Пан Микола Бражник – людина з вищою освітою, пенсійного віку і такої зовнішності, що йому в театрі грати ролі «благородних батьків». А тут раптом іде він вулицею, а міліціонеру це видається підозрілим. До такої міри підозрілим, що міліціонер його затримує, відводить на дільницю і влаштовує обшук. Як сказав би великий реформатор російського театру Станіславський: не вірю! Тим більше, що пан Бражник уже два роки брав дуже активну участь в усяких так званих неформальних рухах, мітингах, демонстраціях, так що його, безумовно, вся донецька міліція знала і в обличчя і за анкетою. Отже, ніякої помилки не було, знали, кого брали!
А тепер вертаємося на сорок років назад, все в той же старий Остріг, коли ми склали першу в нашому житті сесію, і от перед нами таке щастя – зимові канікули. Спочатку я не збиралася нікуди їхати, бо не було на світі такого місця, куди б мене тягнуло. Але в останню хвилину я раптом передумала і вирішила таки поїхати в Городець до мами з сестрою. Трохи подіяло те, з яким радісним нетерпінням збирались всі додому, і я собі подумала: а я що – гірша від усіх, у мене теж є свій дім! А ще нам не дали стипендії і в мене вже зовсім не було за що жити ті два тижні, навіть на недоїдений хліб під партами не доводилось розраховувати. Але саме з цієї ж причини в мене не було грошей на квиток і я купила його лише до Рівного. Подумала, що вже як-небудь до Сарен я доїду без квитка, а там уже й пішки дійду. Правда, з Сарен до Антонівки ще 24 кілометри, але на таку віддаль в наш район на базар ми ходили пішки і навіть в той же день назад поверталися, так що нічого страшного – дійду!
Думаю тільки зараз, чи було це випадковістю, що коли ми заповнили все невелике приміщення станції Остріг і, звичайно ж, співали, сміялися, гомоніли, бо до поїзда було ще кілька годин, так от, серед цього гаму і гомону до мене підійшла одна дівчина і запитала:
– Галю, а ти куди їдеш?
– В Рівне, – відповіла я.
Чому я саме так відповіла? Далебі, не знаю. Адже ж могла сказати «додому» або конкретніше «до Городця», або взагалі запитати її: «А чого це тебе цікавить?» Бо, дійсно, чого це її раптом зацікавило? Ми з нею вчилися в різних групах, практично не спілкувалися, просто я її знала, бо в неї була така прикмета, яка вирізняла її від усіх дівчат педучилища. Випадково це було чи ні? Бо потім, через кілька років, ми з нею зустрілися знову ж таки на залізничному вокзалі, тільки це вже було в Києві. І хоч я сказала, що в неї була прикмета, яка вирізняла її з-поміж усіх дівчат, але саме вона першою мене помітила, і впізнала, і заговорила. Дивна то була зустріч: я поверталася з табору (того, що «сталінський»), вона їхала за скеруванням на роботу в Севастополь... прокурором. Тоді я нічого не подумала, а ось зараз причепилося питання: випадково це було чи ні? Бо слухайте, що трапилося далі. Раз вже я сказала «в Рівне», і в вагоні біля мене сиділи люди, які це чули, – здається, й вона сиділа, – то коли поїзд прийшов у Рівне, я відчула себе змушеною вийти. Подумала: вийду, а тоді стану на площадку між вагонами (тоді ж між вагонами не було таких закритих переходів, як тепер). Тим більше, що вже вечір, темно, ніхто мене не помітить, і я доїду до Сарн. Уявляєте собі: кінець січня, пізній вечір, а вона вирішила на відкритій площадці сама-одна проїхати від Рівного до Сарн! Повторюю: не пам’ятаю, що я в ту зиму носила на голові, а от що рукавиць в мене не було, це точно. І може, те, що сталося в Рівному, врятувало мені життя. А сталося те, що як тільки я зійшла в Рівному на перон, до мене підійшли двоє міліціонерів:
– Ти що тут робиш?
– Нічого, – спокійно (якщо тільки з міліцією можна говорити спокійно, навіть якщо ти ні крихти ні в чому не винна) відповіла я, – приїхала на канікули.
– А де ти живеш?
Я назвала їм адресу. Ні, не городецьку, а таки рівненську, і це була не вигадана, а справжня адреса. І все-таки це не заспокоїло міліціонерів:
– Підемо з нами. Може, ти тут бандерівські листівки везеш.
Що мені було робити? З одного боку, я могла спокійно йти, бо ніяких листівок в мене не було. Але ж поїзд – він піде, а я залишусь на цілу добу до наступного поїзда. І сказати цього міліціонерам я не могла, бо ж квиток у мене до Рівного. Скажуть: «Ага, значить, ти їздиш без квитка?» А я знаю, що за це буває? Оштрафувати мене не можна, бо ж грошей в мене нема. Може, посадять в тюрму? Або повідомлять в педучилище, і тоді мене безумовно виключать, а для мене це страшніше тюрми, про яку я ще нічого не знаю. Отож, я слухняно йду за міліцією, в яскраво освітленій кімнаті відчиняю свій порожній чемоданчик і через кілька хвилин знову іду сама зимовим нічним містом. Поїзд, звичайно, вже пішов. Що мені робити? Рятує мене та адреса, яку я назвала міліціонерам. Я вже її не пам’ятаю, не пам’ятаю імені жінки, яка там жила, і навіть не знаю, яким чином вона потрапила в число наших знайомих. Проте коли мій батько сидів в Рівному в тюрмі ще в 1946 році і мама возила йому передачі, вона вчащала до цієї жінки. Звичайно, мама брала з собою мою молодшу сестру, щоб користуватись послугами кімнати матері і дитини. A одного разу взяла нас обох. Зрештою, може, це було не один раз, бо як так могло бути, що через п’ять років я не лише пам’ятала цю адресу а й, не питаючи нікого, в нічну пору знайшла той дім. Жінка впізнала мене, пустила переночувати, нагодувала і позичила стільки грошей, що мені вистачило не лише на квиток до Антонівки, а навіть на пачку вафель. Уперше в житті я пробувала вафлі, і це було неймовірно смачно (я взагалі з дитинства була ласункою, а мені так рідко доводилося їсти щось солодке). Мені незручно було сидіти цілий день в домі тієї нашої знайомої, я ходила по місту і відчувала себе щасливою. Ще б пак! У мене є гроші на квиток і я їм цю неймовірну смакоту, яка називається таким незвичним словом – «вафлі».
Якби я була кінорежисером, то, далебі, зняла б такий собі фарсовий фільм на цю тему, і там обов’язково був би епізод, як отаке дурне безтурботне дівча навмання бродить містом, щоб згаяти час до поїзда, їсть вафлі і облизується, а з-за кожного рогу за нею слідкують наші недремні чекісти і час від часу доповідають своєму начальству, а начальство марне ламає голову, намагаючись знайти в тому якусь логіку. Як відомо, Мюллер-Броньовий в такому випадку говорив: «Ні, я не можу працювати з непрофесіоналом! Абсолютно неможливо передбачити, що він зробить». Цікаво, за кого тоді мене мали наші стражі державної безпеки: за непрофесіонала, вчинки якого неможливо передбачити, чи навпаки, за такого спритного професіонала-зв’язківця, що він здатний обвести довкола пальця все міністерство державної безпеки?
Бо чого вона приїхала в Рівне, де в неї нема ніяких родичів? Ясне діло, – для зв’язку. От і збрехала міліціонерові, назвавши себе рівненчанкою, але адреса, яку вона подала, ясна річ, не може бути явочною. То з ким, де і як вона здійснила цей зв’язок? От ходить по вулицях ніби без усякої мети, але ж мета повинна бути! Може, той другий не вийшов на зв’язок? Чи все-таки вона така спритна, що провела це діло в нас під носом, а ми нічого не помітили? Говорили ж товариші з Острога, що скільки разів стежили за нею в лісі, але так і не змогли помітити, як вона здійснює зв’язок. Ми їм не вірили, влаштовували рознос: що ви, мовляв, за с... чекісти, коли вас зашмаркане дівчисько за носа водить! Тепер бачимо, що це не дівчисько, а дуже хитра бестія.
Смішно, правда? Кажете, щось не хочеться сміятись? А мені смішно. Не так з наших «бдительных» органів, скільки з себе самої. Яка ж я дурна була, що сприйняла цей епізод за чисту випадковість, що мені тільки смішно було, коли я згадувала оте: «Може, в тебе там бандерівські листівки!» Ах, як би я хотіла справді мати зв’язок з бандерівцями, розповсюджувати листівки, відчувати себе борцем за самостійну Україну!
...А ось ці рядки я пишу через три роки після того, як написала першу частину своєї повісті. Бо я абсолютно забула, які мені ще трапилися пригоди на дальшому шляху додому того січня 1951 року, мені здавалося, що далі вже нічого не було. Але в минулому році мені досить випадково пощастило через 32 роки побувати в тому самому Городці. А там я зустрілась з такою собі Ніною Міщенею, з якою доля нас зводила не раз. Найперше, в 1945-46 навчальному році в Городці я вчилась в четвертому класі, а вона в третьому, але то були об’єднані класи. Потім в 1949-50 навчальному році ми разом в сьомому класі в Антонівці. І нарешті, в 1951-52 році також разом у Костополі на другому курсі педучилища.
Так ось, ця Ніна нагадала мені: «Галю, пам’ятаєш, як ми з тобою їхали з Костополя на зимові канікули додому?» Я залізно пам’ятала, що з Костополя я на зимові канікули додому не їздила. Але коли вона мені почала нагадувати різні подробиці, я все згадала. Тільки було воно роком раніше, під час тієї поїздки, про яку я вам вже розповіла. Що там було? Отож, проблукавши цілий день Рівним, сідаю я в поїзд і вже зі спокійною совістю (квиток же є) їду далі. А коли поїзд зайшов до Костополя, у вагон, де їхала я, сіло кілька дівчат і поміж них ця сама Ніна. Потім до нас прилучився якийсь молодий чоловік, який говорив гарною українською мовою, навіть з львівським акцентом. Він почав зазирати в книжку, яку я читала, і докоряти мені, чого я читаю російську книжку (то були вірші Нікітіна), коли ми, українці, повинні читати українські книжки. А я йому відповіла, що чому ж, треба читати і російські. Далі той молодик десь непомітно зник. Але найцікавіше, що мені розповіла Ніна: коли мене арештували, її і тих дівчат, що тоді їхали з нами, викликали в органи МДБ і розпитували про той випадок.
Ви уявляєте собі, під яким же «ковпаком» була я! Арештували мене через півтора роки після тієї поїздки, і весь цей час в сейфах МДБ лежали зафіксовані прізвища дівчат, з якими я їхала від Костополя до Антонівки! Отже, весь цей час був при мені невидимий «ангел-охоронець», скорше всього, той самий симпатичний молодий чоловік, якого так обурило, що я читаю російську книжку.

* * *
Коли чую «Ми вірили Сталіну», «Ми вірили комуністичній партії», згадую Рівненщину часів свого дитинства.
Я дуже рано пам’ятаю себе (тобто рано усвідомила себе в цьому світі). Так, ми жили в селі Язвинках до жовтня 1938 року, а я не забула тамтешню зиму, отже, це мені ще навіть не було трьох років. Звичайно, пам’ятаю я не все, а якісь окремі епізоди, те, що мене найбільше зацікавило або вразило, те, що для мене, дитини, мало найбільше значення. Добре пам’ятаю перший в моєму житті кінофільм, який я дивилась у Дібровиці ще за Польщі. Пам’ятаю, що єдиним товаром, який був постійно в крамницях «за перших совєтів», була халва (чи то наші люди до неї не звикли і мало купували, чи то її так багато було). І от якось давали тарілки, звичайні фаянсові тарілки, і мама зі мною стояла в черзі, а знайомі жінки почали підмовляти: «Матушко, та що ви з дитиною стоїте? Хай вона піде ніби халви купити, за халвою пропускають без черги. Ось пропустіть дитину, вона собі халви купити хоче!» І мене пропустили, я купила скількись там халви і одну тарілку. Я, як зараз, її бачу: звичайна столова глибока тарілка, біла, з зеленою смужкою.
Але про те, як ставилися люди до «перших совєтів», які тоді були репресії і т.п., – цього я нічого не пам’ятаю. Усвідомлювати себе я почала десь з початком війни. Ну, а за чотири роки війни я стала майже дорослою і мій, так би мовити, політичний світогляд остаточно сформувався. І дійшла я до нього не в результаті якихось власних спостережень, міркувань, висновків. Я просто запам’ятовувала і вбирала в себе все, що чула довкола. А всі люди, які жили в Городці, – ну, може, за дуже невеликим винятком, але той виняток тоді мовчав, – були проти більшовиків і проти німців. Вони були за самостійну Україну і віддавали для того найдорожче, що мали: свою молодь. Бо всі молоді чоловіки і хлопці були в партизанах... Ні, не в партизанах, так говорили про поляків або про радянців, а про українських рідко і обов’язково з додатком «українські». Але найчастіше говорили «хлопці» або «повстанці». І співалися глузливі пісні про те, як «ходить Гітлер над рікою, носить жорна під рукою. Його Сталін доганяє і жоренця відбирає». Або на мотив відомої колядки: «А у Берліні весело живеться, небо і земля від гуку трясеться». І в той же час «А в Москві червоній Сталін зажурився, що його настрій на Вислі зломився». І нарешті, пісня з таким кінцем: «Оце ж тобі, чорте Сталін, не мине, наш повстанець тобі боки да ще й намне!» То ким же я могла вирости в тих умовах, як не ярою «націоналісткою»? Тим більше, що повстанські провідники Мішка Бистрий або Карпо Лоза – це були молоді, вродливі, веселі хлопці, яких на селі любили і поважали, а Сергій, ставши першим головою сільради, був такий собі миршавий та ще й кульгавий чоловік, який відразу почав говорити каліченою російською мовою, а за Польщі сидів у тюрмі за злодійство.
Відколи себе пам’ятаю, я знала, що я – українка, що в моєї землі трагічна і героїчна історія, що наш прапор синьо-жовтий, що наш герб – тризуб, що наш гімн «Ще не вмерла Україна», але вони заборонені і переслідуються нашими ворогами. Найбільшою мрією мого життя було боротись за самостійну Україну, ще десь, мабуть, в 1945 році я була створила підпільну організацію. Так, так, та організація мала назву «Досвітні вогні» і про неї можна цілком певно говорити, що вона була широко розгалужена, бо охоплювала не то два, не то три райони: Володимирецький, Степанський і... от, не знаю, до якого району належало тоді село Золотолин. Особливістю тієї організації було те, що до неї входили виключно жінки: я, моя майже на чотири роки молодша сестра Нона, моя троюрідна тітка Ляля, яка проте була молодша від мене на два місяці і з батьками жила в тому самому Золотолині, а потім до нас приєдналась донька священика зі Степаня Галя. Це була настільки глибоко законспірована організація, що ніхто ніколи про неї так і не дізнався, і оце я вперше відкриваю нікому не відому сторінку з історії нашої визвольної боротьби. Оскільки нам не вдалося налагодити постійний зв’язок, то я не можу сказати, на які акції спромоглась та половина нашої організації, яка діяла за межами Володимирецького району. Сестра моя за своїм малолітством обмежувалася співанням повстанських пісень, а що торкається мене, то я під час навчання в Кричільську одної темної зимової ночі зірвала вивішений над клубом червоний прапор і втопила його в ополонці на Горині, а згодом, вже в Острозі виготовлювала і розповсюджувала антирадянські листівки. Правда, «виготовлювала і розповсюджувала» – це деяке перебільшення, бо така форма дієслова говорить про тривалість дії, а я твердо пам’ятаю, що це було лише один раз. Але скільки їх було: дві, п’ять, ну, напевно, не більше десяти! Зате пам’ятаю, який був їх вигляд і зміст: піваркуша зі звичайного шкільного зошита, на ньому намальовано тризуб і друкованими літерами (наївне маскування!), написано: «Борітеся – поборете!» Сьогодні? коли я пишу саме ці рядки, ми святкуємо роковини прийняття Декларації про суверенітет, зранку я слухала виступ по радіо Івана Степановича Плюща, і він сказав: «Зараз ми всі повинні пам’ятати слова нашого великого Кобзаря: «Борітеся – поборете!» Що ж, учасники підпільної організації «Досвітні вогні» пам’ятали ці слова ще майже півстоліття тому.
«Підождіть! Підождіть! – кричить спантеличений читач. – Яка історія? Яка боротьба? Яке підпілля? В 1945-му році? Скільки ж тоді авторові сьогоднішньої повісті і керівникові тодішньої організації було років? Десять? А останнім учасникам ще менше? Смієтесь ви чи що? Ідіота з мене робите?» Ах, любий читачу, звичайно, сміюсь, хоча я ні слова не придумала, та організація таки була. А що лише ідіот міг її всерйоз сприйняти... То пригадайте, чи не сприймали ми всерйоз «промпартію», СВУ і всі ті численні антирадянські, шпигунські, шкідницькі, націоналістичні організації, за участь в яких десятки тисяч людей було розстріляно, сотні тисяч заслано, а тепер ми дізнаємося, що ніяких тих організацій не було. То всі ті, хто їх арештовував, судив, стріляв, тож всі ті масові колони демонстрантів з гаслами: «Собачья смерть предателям!» – вони були ідіотами чи не були? Я ж можу лише певно твердити, що якби мій слідчий знав щось про оті «Досвітні вогні», він обов’язково вписав би їх у мій звинувальний акт, хоча й дурню ясно, що то була всього-навсього дитяча гра, а він – мій слідчий – зовсім не був ні дурнем, ні жорстокою людиною. Зрештою, про свого слідчого я ще розповім у свій час, а зараз повертаюсь до своїх острозьких охоронців, яким я була ще не одну прикрість зробила. Хоч і вони мені теж.
Наприклад, одного разу я на кілька днів пропала, і ніхто не знав, що зі мною трапилося. У педучилищі вже говорили, що я втопилася через нещасливе кохання. Бідний об’єкт мого кохання! Боюсь, що для нього це були досить прикрі дні. Але ще більш прикрими вони мали бути для бідного Москальова. Ох і влетіло ж йому, мабуть, від начальства! А раптом я пішла у підпілля? А раптом до цього спричинилося стеження, яке я все-таки помітила? А, може, я виконую якесь завдання? Яке? Де? Словом, кулаком об стіл і в крик: «Идиоты! Губошлепы! Сопливая девчонка вокруг пальца обвела!» Думаю, що там були і міцніші слова, але я їх ніколи не вживала і не можу через це табу переступити, навіть коли того вимагає художня правда.
Але де ж я була ті кілька днів?
А воно було дуже просто. Вийшла я в суботу після лекцій і пішла погуляти. Звичайно, сама. Був прекрасний весняний день, повний неба, і сонця, і свіжого повітря, і веселого вітру. І все було б прекрасно, якби не те, що мені елементарно... хотілося їсти, а грошей, звичайно, не було. Не пам’ятаю вже, скільки там залишалося до стипендії, в усякому разі не раніше понеділка. І раптом я пригадала, що в село Мощаницю переїхала з Кричільська священицька сім’я, у якої я жила, коли вчилась в п’ятому класі. Це була така літня бездітна пара, і хоч особливої прив’язаності між нами не було, але все ж я подумала, що це було б цілком нормально, якби я пішла їх провідати. І я собі пішла в ту Мощаницю, до якої було не знаю скільки кілометрів, але раз це в межах одного району, значить, пішки можна дійти. Воно б і нічого, але я не врахувала одної обставини: Горинь розлилася, і той міст, через який можна було її перейти, тепер здіймався, як маленький острівець серед безмежного срібно-блакитного моря. Отож, я почала шукати інший міст, через який можна було б перейти, і дошукалась до того, що пізно ввечері опинилась у якомусь незнайомому селі. І не було іншого виходу, як стукати в якусь хату і проситись переночувати.
Не знаю, чи нині в селі пускають незнайому людину, яка проситься переночувати? Бо в місті це просто уявити собі не можна: дзвінок в двері, ти відчиняєш, а там стоїть незнайома людина і проситься переночувати. Ви б пустили? А в селі... Зрештою, може, тепер і в селі не пускають, а тоді розпитали, хто я і звідки, і тоді з’ясувалося, що донька однієї жінки теж вчиться в педучилищі і навіть живе в одній кімнаті зі мною. Отож, я в неї переночувала, а на другий день знову рушила в дорогу. Дорога була дуже нелегка, розгрузла, а тут ще по ній їхали колони танків, артилерія, словом, пересовувалась якась військова частина. Мій вірний охоронцю, товаришу Москальов, де ви, ау! Ах, якби ви мене побачили на обочині біля того військового ешелону! Ніхто на світі не міг би вас переконати, що я не виконую завдання по збору розвідданих.
Здається, я таки в той день до Мощаниці втрапила, батюшка зустріли мене не те щоб з великою радістю, але цілком гостинно (знали б вони, яку прикрість матимуть через те в майбутньому!). Я мусила, хочеш не хочеш, пробути в них кілька днів, поки вода не спала, вони дали мені з собою шматок сала (який же українець сала не любить?) і торбину чорних сухарів, і я вже без особливих пригод повернулась в Остріг. Залишилось тільки мені в пам’яті, що дорога вже підсохла, погода була сонячна, а коли я проходила через ту ж Горинь, то на сонячній галяві на березі побачила юнака і дівчину. Вони стояли, тримаючись за руки, ясно, що вони були закохані і щасливі, і я подумала: яке б це було щастя, якби зараз на тій галяві стояла я з Ним. І я так позаздрила їм, забувши, що заздрість – це тяжкий гріх. Бог покарав мене за цей гріх, бо ніколи в житті мені не довелося ходити удвох з коханим у весняному гаю.
Зараз я думаю, що мене не було цілий тиждень, бо коли я повернулась, то дізналась, що в актовому залі проходить концерт художньої самодіяльності району, а це могло бути лише в неділю. Я, звичайно, відразу побігла на той концерт і ніяк не могла зрозуміти, чого це в залі всі на мене озираються і перешіптуються. Ще б пак! Я лиш можу собі уявити, який переполох викликало моє зникнення в наших недремних «органів»!
І ще останній епізод в Острозі, який я знову сприйняла, як прикру випадковість, і тільки значно пізніше змогла зрозуміти, що ніякої випадковості в тому не було.
Підходила весняна сесія, а за нею літні канікули. Всі перебували в стані легкого переляку і радісного збудження. Переляку – бо ж треба здавати екзамени. Радості – бо ж потім два місяці можна бути вдома. Тільки в мене все було навпаки: я не боялась екзаменів, але дуже боялась канікул. Куди я дінусь, коли мене ніде не чекають і нікому я не потрібна? А ще ж отака трагедія на все життя: «об’єкт» мого кохання закінчує педучилище, поїде за призначенням, і вже я навіть подивитись на нього не зможу. Словом, ходила я темніша темної хмари, і тут мені блиснув маленький промінчик. Проходила мимо газетного кіоску і побачила оголошення: «Потрібен кіоскер». От і мигнула мені думка: «Чи не спробувати щастя?» Авжеж, це було б щастя: я мала б заняття на канікули, і не просто заняття, а мені за це ще й гроші б платили. Я пішла на пошту і – о радість! – мене взяли. Паспорт в мене на той час уже був, написала заяву, дізналася, що отримувати я буду аж п’ять відсотків від виторгу (скільки конкретно це буде, мені не сказали, а спитати я не насмілилась: ану ж передумають брати! А їхати в Городець для мене було гірше смерті). Зате виникла інша «заковика»: комендат гуртожитку сказав, що влітку там буде ремонт, отже, я жити не зможу. Правда, дозволив пожити, поки буде сесія в заочників, і поселив у мою вже спорожнілу кімнату кількох заочниць. Ну, хіба міг товариш Москальов упустити такий шанс і не «внедрить» свого агента? Він так і зробив, але я знову підклала йому свиню, бо домовилась з якоюсь бабцею (уже не пам’ятаю, як її звали, ото тільки точно знаю, що жила вона в будинку, де донині стоїть готель), що вона бере мене до себе на квартиру, і я перенесла до неї свою валізку, не чекаючи навіть кінця сесії. Скандал! Бо «внедренная» агентка ще не встигла заглянути, що там у моїй валізці! Ясно, що антирадянські матеріали. А може, навіть зброя. І коли я ще за чимось заходжу в кімнату, вона накидається на мене з криком, що я її обікрала. Поцупила в неї, бачите, шматок сала. Украй перелякана, благаю її піти зі мною на ту квартиру і подивитися, що ніякого сала нема, тільки щоб вона нікому не скаржилась. Оце поворот: не виключили мене за батька, то не вистачало, щоб виключили за крадіжку. Але «агентка» нікому нічого не сказала, бо єдине, чого їй праглося, це заглянути в мою валізку. Отож, вона пішла зі мною, переконалася, що в моїй валізці зброї нема – це точно, друкованих листівок теж начебто нема, є жмуток списаних паперів, які вона при мені читати, звісно, не могла, щоб знайти ту саму антирадянщину, яку в цих же самих паперах знайшли вже через рік. Зрештою, видно, «органам» я ще була потрібна на волі. Направду з тими непрофесіоналами абсолютно неможливо працювати! Ніколи не передбачиш, що вони зроблять через хвилину. Бо коли в органах розробляли оту операцію під кодовою назвою «крадіжка сала», хіба вони чекали такого результату! Може, вони й були готові арештувати мене, якби в моїй валізці виявились якісь речові докази антирадянської діяльності. Ну, як не зброя, то бодай стосик листівок чи синьо-жовтий прапор. Але скорше це просто була чергова перевірка для очистки совісті, і ніякої особливої ваги вони цьому не надавали. А я – гоп, ні сіло ні впало – забираю документи з педучилища і їду з Острога. Вони на мене стільки часу витратили, стільки зусиль доклали, стільки хитромудрих операцій продумали, а я їх отак в дурнях залишила! Цікаво, чи не подумали вони, що я розгадала їхню гру і тому втікаю? Мені здається, що так і було, і так вони своєму начальству доповіли. Мовляв, десь ми допустили необережність і сполохали пташку. Все ж таки уявляти себе необережним мисливцем приємніше, ніж усвідомити себе дурнем, який топчеться довкола курчати і вірить, що має справу з замаскованим під курча орленям.
А чому я все-таки полишила Остріг? На те були дві головні причини, ті самі дві сили, які правлять світом: голод і любов. По-перше, раз той самий, кого я всю зиму так безнадійно кохала, виїхав з Острога, то я подумала, як це буде нестерпно важко: ходити тими ж вулицями, тими ж доріжками, тими ж коридорами і знати, що я вже не зможу розраховувати навіть на випадкову зустріч. О, це було понад мої сили! А по-друге, в мене вже не було терпіння постійно голодувати. І я собі подумала, що в Костополі є не лише педучилище, а й мешкає моя баба по батькові, і батькова сестра, і ще одна родичка, яка жила, правда, недовго, в нашій сім’ї в Городці, і як коли я прийду до них в гості, то вони ж мене нагодують (ага, годували! Частіше просто питали: «Ти, може, їсти хочеш?» – Дякую, – чемно відповідала я, – не хочу. Тоді не наполягали). А ця історія з «украденим салом» стала просто останнім аргументом, що мені треба звідси їхати. Бо ану ж стане комусь відомо, і як я тоді виглядатиму?
І я поїхала, хоч це зовсім не було так просто, бо в тому кіоску я заробляла не більше карбованця в день (це ж на ті гроші, не забувайте, тоді на базарі чверть буханки домашнього хліба, – в магазині ж не завжди був, – коштувала 5 крб.). Правда, студентам виплатили стипендію за два літні місяці наперед, але я мала необережність заявити, що переводжусь в Костопіль, і мені стипендії не дали. Сказали, привезеш довідку з Костополя, що ти там зарахована, тоді дамо стипендію. І довелося мені без копійки грошей добиратися в Костопіль з Острога, потім назад з Костополя в Остріг, і пішло на це не день і не два. Що я їла в цей час? Не питайте! Де я спала?.. О, в Острозі в мене був дуже романтичний нічліг! На старому польському кладовищі відразу біля педучилища. На тому місці якийсь немудрий керівник не знайшов нічого кращого, як влаштувати стадіон. Щоб по твоїх кістках, нелюде, по твоїй смерті так топталися, як це зараз ти влаштував для чужих, не шануючи їх вічного спокою! Тоді, на початку 50-х років, там були, хоч і дуже вже поруйновані, старовинні склепи, але я їх боялась, а було в мене своє місце для нічлігу: між густими кущами лежала велика гранітна плита, за день вона нагрівалася, і коли я звечора вмощувалася на ній спати, то наче на добре натопленій печі. Зате над ранок плита ставала холодною, як лід, я крутилась з боку на бік, нарешті мусила вставати, пробиралася в педучилище в яку-небудь аудиторію і там, сидячи за партою, досипляла. Така була моя спальня. А ще була і їдальня – це був такий собі гайок, де росла біла шовковиця з неймовірно солодкими ягодами. Чи то так мені здавалося? В усякому разі, я не один день провела в тому гайку. Справа ж у тому, що тими ягодами можна було наїстися досита, але та ситість дуже швидко минала, і треба було знову визбирувати в траві великі, схожі кольором на світлий бурштин, але дуже ніжні за консистенцією, пахучі і медово-солодкі ягоди.
Згадую і сама собі дивуюся: як могла я так жити, не маючи покрівлі над головою, спати на кладовищі, харчуючись шовковицею? На що я, властиво, розраховувала? Що я так проживу до вересня, коли треба буде їхати до Костополя, можна буде поселитись в гуртожитку? Не знаю, мені здається, я взагалі ні про що не думала. І, зрештою, не пам’ятаю, коли і як я зібралася і таки поїхала в Городець до матері. Привезла їй в дарунок флакон рідкого крему для рук. Така вугласта пляшечка, а на етикетці дві руки.
А тепер, перш ніж на багато десятиліть розпрощатись з містом моєї юності, я хочу виголосити вдячне слово для однієї з її мешканок. Почну це цитатою з Біблії, але оскільки вона вийшла б надто довгою, то спочатку коротко перекажу історію з Содомом і Гоморою. Отже, були два такі міста – Содом і Гомора, мешканці яких відзначались своїм розбещеним життям. І вирішив Господь покарати ці міста і сказав про це своєму улюбленцеві Авраамові. «І Авраам підійшов і промовив: «Чи погубиш також праведного з нечестивим? Може є п’ятдесят праведних у цьому місті – чи також погубиш і не пробачиш цій місцевості ради п’ятидесяти тих праведних, що в ньому є? Не можна Тобі чинити так, щоб убити праведного з нечестивим, бо стане праведний як нечестивий – цього ж не можна Тобі! Чи ж Той, Хто всю землю судить, не вчинить правди?» І промовив Господь: «Коли Я в Содомі, в цьому місті, знайду п’ятдесят праведних, то вибачу цілій місцевості ради них». Тоді Авраам злякався, що в цілому Содомі може не знайтися п’ятдесят праведних, і він почав торгуватися з Богом, і Той все збавляв ціну, обіцяючи, що помилує Содом і ради 45 праведних, і ради 40-а, і ради 30-и, і ради 20-и і, нарешті, навіть дійшов до 10-и. Але з’ясувалося, що на все місто Содом був один-єдиний праведний Лот (щоправда, з сім’єю), і ради нього Бог не став милувати місто, лише вивів звідти Лота з його сім’єю (якщо пам’ятаєте, то дружина Лота, – відомо, донька Єви! – порушила наказ, озирнулася на місто, яке полишала на погибель, і стала соляним стовпом).
Так ось, якби трапилося так, що Бог розгнівався за щось на стародавнє українське місто Остріг і вирішив знищити його разом з мешканцями, я б підняла руки до неба і сказала б голосно: «Всемогутній і всеблагий Господи! Я не буду з Тобою торгуватись, я не буду гадати, скільки праведних може бути в Острозі. Я відразу скажу: помилуй це місто ради однієї-єдиної людини, яка там живе, ради маленької беззахисної жінки на ім’я Тамара Дмитрівна Блажчук. Ні, я не згодна, що Ти вирятуєш її з вогню і перенесеш в безпечне місце. Бо на тихій вуличці Острога стоїть її маленький дім в оточенні дерев і квітів, а Ти ж все бачиш і все знаєш, отже, знаєш, що все своє життя з самих юних літ вона боролась за те, щоб мати свій дім. Коли я слухала її розповідь, я найбільше жалкувала, що в мене нема з собою диктофону, бо якби цю розповідь записати, це був би один з найбільш вражаючих документів нашої і так багатої на події епохи. Зрештою, може, це треба б не читати, а саме слухати її голос, тихий, спокійний, з ледь-ледь відчутною самоіронією. А може, ще треба було її бачити: цю невеличку жінку ж прекрасним (старість теж буває прекрасною) обличчям і сивою головою. Коли я її слухала, мені дуже хотілося плакати. А ще хотілося взяти Її на руки, як малу дитину, і віднести кудись далеко-далеко, в якийсь прекрасний сад, де ростуть дерева з солодкими плодами, і цвітуть прекрасні квіти, і співають солодкоголосі птахи, і лев лежить поруч з ягням, і ніхто нікого ніколи не кривдить. Господи, навіть якби Ти прогнівався на всю нашу планету і вирішив знищити її в космічному вогні, помилуй її ради Тамари Дмитрівни Блажчук!
Спитаєте мене, хто ж ця Тамара Дмитрівна Блажчук і чому я називаю її ім’я, коли обіцяла, що не буду називати ніяких імен? Я не буду називати імен, коли від цього може бути якесь зло цим людям. Правда, я вже назвала ім’я свого «персонального опікуна» з МДБ – Москальов, але я не думаю, щоб від цього йому чи його нащадкам було якесь лихо. Зрештою, Москальов – це таке поширене прізвище. Доведи, що це саме той! А хто така Тамара Дмитрівна Блажчук і чому я так молю за неї Бога?
Признаюсь по правді, коли я слухаю інтерв’ю з якими-небудь видатними особами і чую фразу: «Мені дуже везло на хороших людей», – мене охоплює якесь суперечливе почуття. З одного боку, я не дуже вірю і думаю, що це просто ритуальна фраза, бо так прийнято говорити. А з другого боку, я заздрю цій людині, якщо їй і справді везло на хороших людей, бо мені значно більше везло на поганих людей. Ні, я зовсім не хочу сказати, що отак за півстоліття (вже з гаком) мені зовсім не стрічалися добрі люди, а були довкола суцільні негідники. Просто добрі люди... Ну, як вам пояснити? Добрі люди, як правило, обмежувалися тим, що просто не робили мені нічого поганого. Ну, ще співчували, коли мені було важко. Ну, в крайньому разі, і то не завжди, робили для мене щось добре, коли я їх про те просила. А оскільки я найбільше в світі не люблю звертатися до людей з проханнями, то до того «крайнього разу» доходило дуже рідко. За все моє життя лише двічі було так, що стороння людина раптом без усякого мого прохання підійшла і запропонувала мені допомогу. І однією з цих людей була Тамара Дмитрівна Блажчук.
Уже не пам’ятаю, чим я там була провинилась, що мене викликали в учительську і почали «проробляти». Далебі, уявити собі не можу, бо заняття я не пропускала, вчилась краще від усіх на курсі, до хлопців на побачення не бігала. Може, це було після отого мого походу в Мощаницю? Але ні, я ж з Мощаниці принесла сухарі і сало, а в той момент я була голодна і без грошей. Отже, не пригадую, за що мене пробирали, але дуже добре пам’ятаю, як це було. Стою я посеред кімнати, стоять довкола мене викладачі і кожен за чергою говорить щось таке... малоприємне чи докірливе. І раптом до нас підходить ще одна жінка. Я з нею ніколи жодних справ не мала, просто знала, що вона працює секретарем і що зовуть її Тамара Дмитрівна. Думаю, що вона про мене взагалі нічого не знала і до тієї миті не вирізняла навіть з загальної маси студентів.
– Ну, що ви на неї напали? – докірливо сказала вона. – Ви краще запитайте її, коли вона останній раз обідала.
І вона простягнула мені 15 карбованців (тодішніми грішми, тодішніми! Червону десятку і блакитну п’ятірку). Я машинально схопила ті гроші. Навіть не тому, що мій голод в ту мить був сильнішим від моєї гордості, а просто схопилась, як потопельник хапається за соломинку. В ту ж мить я відчула, що мене душать сльози, і вибігла.
От як добре, коли згадуєш на папері! Бо знову лише зараз, коли це написала, я пригадала, за що ж саме мене ганьбили. В тому, що я розповіла раніше, лишилась одна «неув’язка». Я розповіла про те, що влаштувалась на квартиру і на роботу в газетний кіоск, а потім раптом виявляється, що я сплю на кладовищі і харчуюсь шовковицею. Так от, тут я вже не буду твердити точно, що до цього приклав руку мій незримий «ангел-охоронець» Москальов, але якось так ця пригода монтується в загальне ціле. Не виявивши нічого підозрілого в моїй валізці, догадливі «органи» подумали, що я те «щось» можу тримати в своєму кіоску і навіть передавати кому треба серед білого дня на очах у добропорядних громадян. І хоч я ще й місяця не пропрацювала, в мене раптом проводиться ревізія. Та ревізія не знаходить нічого, що б хотілося знайти Москальову, зате виявляє недостачу аж... у 150 карбованців (черговий раз нагадую, що йдеться про старі гроші). Боюсь, що я ті гроші таки проїла, розраховуючи на майбутню зарплату чи стипендію. Згідно з тогочасними порядками такої недостачі було цілком досить, щоб мене віддати під суд і посадити, але – не для такої долі готували мене начальники товариша Москальова, їм було зовсім нецікаво садити мене в тюрму за недостачу, коли не розкриті мої зв’язки з бандерівцями. Так що стаття за розтрату мене обминула, але моя кар’єра кіоскера на цьому закінчилася. А як же я могла жити на квартирі, коли вже точно знала, що не матиму чим заплатити? Отоді я й перейшла на ту «дачу» на могильній плиті і провела на ній тижнів два. А тоді наші викладачі «зацапали» мене і почали допитувати, де я живу, чому не їду додому і т.д. І тут до нас підійшла Тамара Дмитрівна. Я вибігла з учительської, спочатку в кущах поплакала, потім пішла в їдальню і вперше за багато днів поїла щось грунтовніше, ніж ягоди шовковиці. І вже тоді пішла з міста на станцію Остріг, щоб відвезти свої документи в Костопіль, вернутись, отримати стипендію, віддати борг Тамарі Дмитрівні (вона ще дуже не хотіла брати) і, нарешті, поїхати в Городець.
Знову в Острозі я опинилась лише через 35 років. Поїздка була цілком випадковою, я була на своїй «малій батьківщині», яку до того не знала, на Тернопільщині, і мене запросило на виступи товариство книголюбів з Шумська. І тут я несподівано для себе дізналась, що з Шумська до Острога менше години їзди автобусом. Цього я не могла не використати. Я попросила працівників Кременецького краєзнавчого музею подзвонити в Остріг і забронювати мені місце в готелі, а сама взяла квиток на автобус і поїхала.
Сам Остріг за ці 35 років зовсім не змінився. Ні, звичайно, зникли руїни, які залишились після війни, з’явились нові будинки, вирубали дерева, які росли на вулиці біля педучилища. І все ж, повторюю, Остріг зовсім не змінився. Бо що таке 35 років порівняно з його багатовіковою історією? Все одно, що кілька місяців у житті дорослої людини, – дуже вона за цей час зміниться? Я прийшла до нашого педучилища (тепер тут школа-інтернат), ходила порожніми, – бо канікули, – доріжками і мало не плакала від зворушення. Потім подумала, що якщо кабінет директора залишився на тому ж місці і директор у себе в кабінеті, то він міг подивитися в вікно і побачити якусь дивну жінку, яка лазить по усіх закутках. І я зайшла до директора, відрекомендуватися. З’ясувалося, що він теж вчився в цьому педучилищі, тільки закінчив його ще до мого вступу. Зрештою, це не завадило нам вдатися в спогади, пригадувати імена викладачів, розповідати якісь пов’язані з ними епізоди. Директор, ясна річ, був краще від мене обізнаний з їхньою долею: та виїхала туди, той помер, у того померла дружина, а він лишився зовсім самотній (між іншим, це був той самий дуже придирливий викладач географії).
– А ще тут була секретарка, – сказала я, – така зовсім маленька зростом. Її звали Тамара Дмитрівна.
– А-а, – сказав директор, – пам’ятаю, пам’ятаю. Вона зараз уже на пенсії, збудувала собі дім, має доньку, але донька вийшла заміж за військового, то зараз тут не живе.
– Ради Бога, – схвильовано сказала я, – ви не могли б дати мені її адресу?
Директор пішов в свою бухгалтерію, де йому сказали адресу, я взяла оберемок квітів, подарованих шумськими книголюбами, і пішла шукати вулицю Крупської. На відміну від Острога для Тамари Дмитрівни цей час не минув безслідно. Що ж, вік людини не порівняєш з віком міста! Молода жінка стала літньою жінкою. Вона дуже гостинно прийняла мене, хоч не згадала нічого з того давнього епізоду. «Ох, дитино моя, хіба ви одна в мене така була?» – лагідно усміхнулась вона. І це таки правда. Бо коли наступного дня вранці директор готелю попросив мене виступити перед його персоналом, я, звичайно, не могла в своїй розмові обминути Остріг і те, яку роль відіграв він в моїй долі, і свою зустріч з Тамарою Дмитрівною.
– Я знаю її, – сказала одна зі слухачок, – вона була вчителькою в моєї сестри. Ви правильно говорите, вона завжди усім допомагала.
Господи, вислухай мою молитву, відверни усе лихе від Тамари Дмитрівни Блажчук, дай їй здоров’я, спокою і щастя хоч на схилі літ.
Про Костопіль і моє навчання на другому курсі я буду писати значно менше. Саме місто не справило на мене такого враження, як Остріг. Воно, – хай пробачать мені патріоти-костопільчани, – не було таким романтичним і мальовничим, я чомусь по ньому значно менше гуляла. Там не було зі мною ніяких таких пригод, про які я могла б розмірковувати: випадок це чи не випадок? Ні, з-під пильного ока наших «органів» я не випала, просто чи в костопільських чекістів були інші методи роботи, чи в них були важливіші справи і їх зовсім не тішив отой «подаруночок», який їм підсунули острозькі колеги. Бо ж не могли вони закрити раз почату справу, заявивши, що все це дурниці. Не такий тоді був час, тоді працювали під девізом «Органы не ошибаются!» В усякому разі до того березневого дня, коли на вулиці до мене підійшла незнайома жінка і сказала: «Девушка, вы у меня украли деньги, отдайте!» – я не відчувала нічого такого.
Правда, я відчула «щось таке» з боку адміністрації педучилища. «Ах, це ви Галина Гордасевич? – багатозначно запитала мене викладачка нової історії. – Ну-ну, ми про вас багато дечого знаєм». Сказала це дуже інтригуюче, я навіть поламала трохи собі голову над тим, але потім подумала, що, мабуть, вона зустрічалась з викладачами Острозького педучилища. Але що вони могли про мене розказати? Як я вчилася і що була так смертельно закохана? Потім я все-таки помітила, – навіть не помітила, а якось інстинктивно відчула, – що мене обережно, але вперто намагаються не те що позбутись з училища, а просто відсунути кудись в тінь. В Костопільському педучилищі була підвищена стипендія, і хоч я, безумовно, знову вчилась краще за всіх на курсі (в Острозі директор виніс був мені подяку за результатами сесії), мені підвищену стипендію не давали, давали двом дівчатам, яких викладачі явно витягували на круглі п’ятірки. Я записалась в хор, але коли хор їздив на олімпіаду в Рівне, мене не взяли. Нарешті, у нас в Костопільському педучилищі працювало багато різних гуртків і раз на місяць якийсь гурток проводив свій вечір: перша частина вечора якимсь чином пов’язана зі змістом роботи гуртка – хімічного, математичного, літературного, – і друга – художня. Я записалась у психологічний гурток, не стільки тому, що мене тоді дуже цікавила психологія, скільки тому, що в цьому гуртку працював один хлопець, який привернув мою увагу, хоч це вже не була така «смертельна любов» (до речі, в Острозі я саме з цієї причини працювала в географічному гуртку і навіть зробила непогану доповідь на тему «Російські відкривачі Антарктики»). І от коли підійшла наша черга готувати вечір і всі були в паніці, бо якось в нашому гуртку не було ні співаків, ні музик, я запропонувала поставити п’єсу. І навіть яку саме – «Воробьевы горы». П’єса ця нам дуже підходила. Дія відбувається в школі, а ми ж – майбутні вчителі. Якось так виходило, що в нас на всі ролі були відповідні кандидатури, при чому я собі планувала, що моя «симпатія» буде грати головну чоловічу роль, а я – головну жіночу. Моя пропозиція була прийнята захоплено, ролі розподілено саме так, як я мріяла, а потім...
– Знаєте, Галю, – сказала мені наша керівничка гуртка, – мені дуже жаль, але ви не можете грати цю роль. Ви ж не комсомолка, а там героїня комсомолка, вона навіть кілька разів говорить: «Ми комсомольці».
Я б могла їй на це сказати, що згідно з такою логікою Героя Радянського Союзу може грати лише актор, який сам має це звання, але тоді в мене не вистачило відваги на таку зухвалість. І на «мою» роль взяли дівчину, яка навіть не була членом нашого гуртка (саме ту, яка в нашій групі отримувала підвищену стипендію), а мені лишалося потішитися тим, що хлопець, ради якого я записалася в той гурток, виявив своє невдоволення таким поворотом справ.
Потім я ще пам’ятаю, коли ми готували якісь концерти і я мала читати вірші, мені нічого не говорили, просто я весь концерт стояла за кулісами, дуже хвилювалася, кожної миті чекала, що ось оголосять мене. Але концерт закінчувався, мене так і не оголошували, в мене не вистачало відваги запитати, чому так сталося, я лише забиралася в якийсь глухий куток і там плакала, скільки стачило сліз. З того часу я дуже не люблю записуватись на виступи де-небудь на зборах чи мітингах, роблю це лише тоді, коли відчуваю, що конче мушу щось сказати. І дуже нервую: дадуть чи не дадуть мені слово? – і просто таки хворію, коли не дають. Інстинктивно в мене тоді було вже... ні, навіть не усвідомлення, а якесь підсвідоме фізично відчуття живої істоти, яку цькують. Хто, чому, за що, для чого – невідомо, але я відчувала якусь ворожу до себе силу, яка оточує мене звідусіль.
Правда, матеріально в Костополі мені було трішечки краще. Дівчина, з якою сиділа за одною партою, після того, як її мати наклала на себе руки, а батько одружився з іншою, жила одна і взяла мене до себе. Це була ізольована кімната з окремим входом, опалювалась вона плиткою, а директор педучилища дозволив нам брати дрова. Слід признатися, що ми лінувалися ті дрова носити і часто воліли сидіти в холоді, але все ж таки можна було хоч іноді натопити, нагріти води і помитись. І стипендія на другому курсі була на 20 карбованців більша. І що там не кажи, але іноді мої родичі не питали мене: «Ти хочеш їсти?» – а просто наливали тарілку борщу чи картопляної юшки. А ще в костопільському педучилищі (чи то так було лише в нашій групі?) було багато місцевих дівчат, і, може, їхні батьки знали щось про трагічну долю моєї подруги або самі дівчата відчували до мене вдячність, що я їх з двійок витягувала, але час від часу якась з них заходила до нас і заносила трішки якихось харчів: буханець хліба, кілька пиріжків, вузлик пшона. В усякому разі, в Костополі я вже недоїдених шматків не збирала. Зрештою, може, їх там просто не було? А почуття постійного голоду стало для мене звичним, я вже навіть не вірила, що є на світі люди, які їдять щодня і навіть по кілька разів на день, і то досита. Мені здавалося, що я вже ніколи в житті не наїмся досита.
Просто не знаю, як би я прожила ті два роки, які мені ще залишалось вчитися. Я пробувала стати донором, хоча мені ще не було 18 років, – і була одним з перших костопільських донорів. Дози по 200 грамів обійшлися мені безкарно, але коли в мене взяли 500 грамів крові, то це закінчилося непритомністю, що викликало в мене на все життя стійку реакцію проти уколів у вену. Довелося відмовитися від цього джерела прибутку. А тут уже моє супероригінальне пальто зносилося. А спідничка і блузка в мене були такі, що людям в них показуватись ніяк не можна було (взимку в училищі було так холодно, що ми на уроках не роздягалися). А воно ж іде весна, все одно в пальто ходити не будеш. Довелося йти на свідоме самогубство, але я половину своєї стипендії витратила на трикотажну блузку. Вона була мого улюбленого темно-блакитного кольору, я скинула своє пальто і відчула, що можу бути суперницею самої Вандербільдихи (я саме тоді прочитала Ільфа і Петрова). Я думала про все, що завгодно, лише не про те, що годинник мого життя відбиває останні хвилини волі.

(Кінець першої частини)