Ноїв ковчег
повість

На Покрову отець Іларій піднявся раніше всіх у домі. Зрештою, він завжди прокидався раніше всіх, і щоб не тривожити матушку, яка мала дуже міцний сон, але йому все здавалося, що досить кашлянути чи просто рвучко по-вернутися, як уже розбудить її, – отож, щоб не потривожити сон своєї коханої дружини, отець Іларій лежав із розплющеними очима і терпляче вижидав, поки до нього не долине найлегший звук, який свідчив, що у великому домі хтось уже встав. Тоді й отець Іларій уставав з постелі, одягався і навшпиньках виходив зі спальні, тихо-тихесенько причиняючи двері. Але сьогодні він не став вилежуватися, а відразу вдягнувся, за-хопив молитовник, пройшов кім-натами, де ще було темно і пахло спеченими звечора пляцками і печивом. Двері веранди таки скрипнули, і він аж здригнувся, хоч цей скрип ніяк не міг долетіти до спальні і потривожити пе-ред-ранковий сон матушки Софії.
У саду вже розсвітало. Дерева наполовину згубили листя, і воно лежало під ногами, коричнево-червонясте, жовто-зелене, мокре, з гіркуватим запахом, і на ньому, наче цукрова пудра, посіявся перший заморозок. Все довкола було в темних, приглушених тонах – темно-сірих, брунатних, бурих, – почасти від осені, почасти від пе-редранішнього присмерку, і тільки грона калини вирізнялися на тому фоні густо-червоним. А над садом, над селом, над світом здіймалося дуже високе небо, в якому ще рідкими золотинками поблискували останні зорі.
Отець Іларій пройшов стежкою в дальній кінець саду, де почи-нався крутий спуск до ріки. За рікою, за лугом, за темним лісом, який замикав горизонт, небо уже набрало зеле-нуватого відтінку, а на самому краї навіть порожевіло. Отець Іларій кілька хвилин постояв, дивлячись на схід, уявляючи собі, як десь там далеко, за лісом, ген-ген, сонце вже встало, таке золоте, веселе, прекрасне, тепле навіть зараз, восени, бо від одного погляду на Боже сонечко стає тепліше на душі. Далі він розкрив молитовник, поліз у кишеню за окулярами, але там їх не було. Тоді отець Іларій пригадав, що не взяв їх з нічного столика побіля ліжка. Тепер на це не було ради, але ж чи він не знав напам’ять усіх молитов, якими належало розпочинати цей день? Просто це в нього було ритуалом: розгор-нути молитовник, пробігати поглядом по дру-кованих рядках, хоча губи самостійно шептали потрібні слова. Отож, отець Іларій на повні груди вдихнув це прекрасне, чисте, холодне, з гіркавим запахом опалого листя повітря, широко пе-рехрестився і з почуттям сказав:
– Во ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа...
Додому отець Іларій повертався через двір. Ворота конюшні були відчинені, і звідти чувся голос:
– Ну, чого ти?.. Ох і хитра ти тварина... Зараз, зараз, не поспішай... Тим більше, працювати сьогодні не доведеться...
– Доброго ранку, дядю! – обізвався отець Іларій, проходячи повз конюшню.
Голос відразу замовк, потім в отворі з’явився сам дядя, спроквола відповів: «Доброго ранку», – повернувся і знову став поратися біля коней. Дядя був феноменально мовчазною людиною, ото лише любив поговорити з худобою, із бджолами або навіть із дере-вами в саду, коли порався біля них, але дуже конфузився, коли з’ясовувалося, що хтось чув його мову.
На кухні вже топилася плита, наймичка Катерина полоскала дрібну картоплю для свиней.
– Ото не дали матушка звечора зварити, – сердито сказала вона, не відповідаючи на вітання. – Сказали, що солодке тісто набереться запаху від картоплі. А тепер поки та картопля звариться, та поки вихолоне, свині вереску нароблять...
– Та нічого, надворі вже морозець, то воно швидко охолоне, – добродушно сказав отець Іларій і пішов умиватися. Він так само звик до постійного гдирання Катерини, як до мовчання дяді, і якби вона раптом заговорила весело чи, бодай, спокійно, отцю Іларію було б якось дивно і незвично. Ось і зараз вона загукала вслід:
– Та підождіть, я зараз теплої води наллю в умивальник!
І наливаючи воду, продовжувала докоряти:
– Ото простудитеся, а мені вам зілля за-парювати. Наче й не ма-ленькі...
Отець Іларій узяв чистий полотняний рушник із його ініціалами, власноруч вишитими дру-жиною. Цей порядок завела матушка Софія ще коли була мо-лоденькою дружиною, так що літні жінки, вперше побачивши її, сплескували долонями і говорили: «Ой, та то ж іще зовсім дитина, як же її матушкою називати!» Але характер у тої дитини був, вона завжди вміла поставити на своєму. «А що б ти робила, якби в нашій сім’ї у когось були однакові ініціали?» – під’юджував її отець Іларій. Кожного разу, коли вони чекали прибавки сімейства і підбирали імена для майбутньої дитини, отець Іларій, ховаючи сміх у глибині очей, замріяно перелічував: «Іван... Ірина... Соломія... Степан». Матушка Софія починала розмірковувати, гарне це ім’я чи не надто, аж поки отець Іларій лукаво питав: «А як же буде із рушником?» Тоді вона сердито махала на нього рукою: «А ну тебе!» – і на її очах навіть зблискува-ли сльози. Попри свій твердий характер, матушка Софія була скора на сльози. Від досади, від зворушення або навіть від радості, від захоплення красою її очі могли зволожитися, а потім відразу матушка Софія знову ставала стримано-привітною і діловито зосередженою. Коли у тебе така сім’я, то усім і усьому треба дати раду.
Ось і зараз матушка Софія вже вийшла на кухню, рум’яна зі сну, маленька і досі струнка, як і тридцять років тому. Вона на ходу закручувала на потилиці косу, закріпляючи довгими шпильками.
– Доброго ранку, – ніжно сказав отець Іларій і поцілував її теплу щоку. Обличчя матушки Софії, наче під вуалькою, було вкрите сіткою тоненьких зморщок, і рум’янець на щоках був уже не той, не молодий, але ж він забув окуляри на нічному столику, а зрештою, може, він би навіть і в окулярах нічого не помітив...
– Доброго ранку, – відповіла матушка Софія трішки хрипким після сну голосом. – Ти вже давно встав?
– Та ні. От лише вже помолився. У саду. Зажди, люба, у мене для тебе гостинець.
І отець Іларій взяв із підвіконня велике рожеве яблуко, яке ще зберігало холод морозяного ранку. Він зірвав це яблуко, єдине на цілім дереві. Просто дивно було, як його не помітили досі, мабуть, воно було прикрите листям, а от цієї ночі листя осипалося, і яблуко показалося у всій своїй красі.
– Ах, яке диво! – вдихнула його запах матушка Софія. – А скільки гостей сьогодні у нас буде?
– Ну, батюшка і матушка з Вишневця, з Ромейок отець Федір приїде, благочинного я теж запрошував, але вони, мабуть, не при-їдуть, бо ж учора весь день дощило, то дорога розкисла, а світ неблизький. Хоча ранок такий гарний. Навіть паморозь упала. А з Клесова отця Леоніда не буде, бо у них же теж на Покрову храмовий празник.
– Отже, нас четверо, гостей троє, дяк із жінкою, сподіваюсь, і Оленка з чоловіком теж приїдуть. Словом, усього одинадцятеро. Ну, ще одне місце про всяк випадок. Якраз умістимося за столом. Ну, тоді я візьмуся до картоплі. Поки служба, я встигну. А голубці, мабуть, уже не будемо робити? – звернулася вона до Катерини.
– Як це не будемо? – образилася Катерина. – Я ще з вечора пенцак1 намочила, то що ж його тепер – свиням викидати?
– Але ж ти на службу не встигнеш, – слабо захищалася матушка Софія.
– То вже мене нехай Матінка Пресвята простить, я їй і тут помолюся. Гостей треба прийнята, як годиться. Як же без голубців? Нехай дядя внесуть мені з погреба капусти.

* * *
Всупереч сподіванням, благочинний отець Володимир із матуш-кою і двома дітьми – підлітком-донькою і маленьким сином – приїхали і то дуже рано, коли ще служба не починалася. Отець Іларій саме виходив з дому, коли почув, що у двір заїжджає підвода, повна людей. У ту ж мить ударив дзвін, один із прибулих зняв капелюха і перехрестився, а по буйній рудій чуприні отець Іларій відразу впізнав їхнього благочинного.
– Вітаю! Вітаю! – рушив він до гостей. – А ми вас, щиро кажучи, не дуже й сподівалися після вчорашньої зливи. Коли ж це ви виїхали – мабуть, опівночі?
– Та ні, ще вчора, – сказав отець Воло-димир, допомагаючи зійти з воза своїй жінці, молодій, дещо гордовитій, бо ж вона «міська», та ще й благочинна, – матушці Ірині. Зараз матушка Ірина була збентежена, її сіро-зелені очі почервоніли, ніби вона ніч не спала чи плакала, а губи були підфарбовані абияк.
Отець Володимир зняв сина, донька зі-скочила сама, і гості привіталися з отцем Іларієм.
– Через цей дощ ми заночували на хуторі. Ну, дякую, Василю, – звернувся він до візниці, – можете їхати, бо там, мабуть, жінка переживає.
– Як це їхати? – здивувався отець Іларій. – Без сніданку? Ні--ні, іди, голубе, на кухню, чогось гаряченького там знайдеться.
– Спасибі вам, батюшко, – відмовився візниця, – але час додому, бо ж учора вранці як виїхали, то жінка там, мать, думає, що мене й на світі нема,
– Ні-ні, – уперся отець Іларій, – Катерино, дайте чоловікові шмат хліба та пару котлет, що вчора насмажили, – гукнув отець Іларій до наймички.
– Ото ще, коклєт йому, – пробурчала Катерина. – Обійдеться циганське весілля без марципанів. Хватить з нього сала...
Проте таки відкраяла чималий кусень сала та пайку свіжого хліба, та ще пару солоних огірків. А тимчасом матушка Софія вже зустрічала гостей і трохи здивувалася, що вони мають чимало клунків. Тож отець Іларій теж підхопив кілька – бо розпитувати що й до чого було незручно та й ніколи, час уже починати утреню.
Отож, вони з отцем Володимиром пішли до церкви, а там уже чекав отець Федір із Ромейок. Усі привіталися одне з одним і зайшли в іще зовсім порожню церкву. Лише староста порався перед іконостасом, запалюючи свічки.
Отець Іларій любив свою церкву, в якій правив уже без малого тридцять років. Як тоді, давно, молодим, щойно висвяченим, зайшов сюди, щоб відправити вперше службу, і його раптом охо-пило тривожне піднесення, пе-редчуття, що ось за хвилину він, грішна людина, буде предстояти перед Божим ликом за всіх тих людей, які зберуться в цьому храмі, так це відчуття і залишилося з ним на все життя. Минали роки, приходив життєвий досвід, і збільшувалося розуміння ваги гріхів усього людства і відчуття своєї відповідальності за душі парафіян перед Всевишнім. «Прости мене, Господи, не уберіг я цієї твоєї овечки, не доглянув, – шепотів він на вечірній молитві, коли дізнавався, що в селі когось спіймали на крадіжці чи в чужої жінки, чи десь дві сусідки побилися за курей в чужому городі. Отець Іларій усе це приймав на свій карб, і коли підходила наступна неділя, з особливою ретельністю готувався до проповіді, під-шукуючи най-переконливіші цитати зі Святого Письма. Він досі щиро вірив: люди грішать виключно через те, що не знають, яке це щастя – жити праведно. І з цим не зрівняєш ні повні засіки пшениці, ні повну скриню одягу, ні хмільні весе-лощі. Треба лише знайти слова, якими достукаєшся до свідомості людей, проникнеш в глибину їхніх сердець. «Ну і проповідь же сьогодні наш батюшка сказав, – не раз перемовлялися межи собою баби, виходячи з церкви після служби. – Що вже я напла-калася, так же він жалібно промовляв». Але, здається, ті сльози не дуже впливали на мо-ральність парафіян. З іншого боку, як почуєш, що робиться нині по селах. Надто в такі часи, як тепер...
Коли батюшки, хрестячись та притуляючи уста до золототканого полотна, облачалися в ризи, підійшов зять Леонід, священик із Вербного.
– Ляля з дітьми теж приїхала? – півголосом запитав отець Іларій.
– Аякже... Вони пішли додому, – і отець Леонід теж почав надягати облачення, яке привіз із собою.
Трохи посперечалися, в якому порядку мають іти: з одного боку, отець Володимир – бла-гочинний, але ж отець Федір був най-старший з усіх, вже доходив сьомого десятка, та й мав золотого хреста ще від митрополита Дионисія. Зрештою узгодили, і хоч церква ще не була наповнена й наполовину, але час було починати.

* * *
А тим часом матушка Софія трохи бен-тежилася. Бо матушку Ірину вона у себе приймала вперше – отця Володимира десь усього з півроку, як перевели до них у район, та ще й благочинним, хоча він був чи не наймолодший з усіх батюшок. Ну, може, зять був іще молодшим, але ж не його вона мала на увазі, коли думала, що не обов’язково було присилати благочинного-«варяга». Хіба не було старших, заслужених батюшок, яких усі знають і шанують? Хоч би й отець Іларій... Правда, отець Володимир відразу об’їздив усі парафії, сподобався батюшкам своєю освіченістю, а матушкам – чемністю і веселою вдачею. А от матушка Ірина, коли хтось навідувався у справах чи в гості, то ставила на стіл нашвидкуруч якусь закуску і відразу зникала. Казали, її батько ще за царя був гімназійним професором, але як за Польщі гімназію закрили, то він поїхав у село дяком, і хор, яким він керував, славився на всю Волинь.
Одне слово, чи то позначилося походження, чи освіта (ходили чутки, що матушка Ірина навчалася замолоду у Львові), чи вдача, але матушка Ірина в гостях сиділа мовчки, з високо піднятою головою, зі строгим обличчям. Щоправда, одягалася вона елегантно і на голові мала ондуляцію1 – де вона тільки її зробила? Коротше, про матушку Ірину ходило багато всіляких розмов, і хоч нічого поганого доточити їм не могли, але всі вважали її гордячою.
Проте зараз матушка Ірина стояла посеред кухні якась розгуб-лена, і хоч була вдягнена в елегантне пальто, бордове, лямоване сірим хутром, але пальто явно було зимове, а воно ще до зими таки неблизько. Матушка Ірина зняла бордовий, у тон пальто, капелюшок, сіла на ослін і раптом заплакала. Її син, хлоп’я років трьох, скривився і теж заплакав, уткнувшись матері в коліна. Донька, не схожа на батька ні на матір – русява, круглолиця, кир-патенька, із задуманими сіро-синіми очима, нахмурила світлі брівки і позирнула на маму зі співчуттям, але мовчки. Матушка Софія за-метушилася.
– Та що з вами? Що з вами, матушко Ірино? Заспокійтеся, будь ласка. Мабуть, дорога була важка?
– Та я не через те... – схлипувала матушка Ірина. – Ви ж не знаєте... Ми мусили тікати... від німців... Учора вранці, ще затемна, стукають до нас у вікно. Відчинив чоловік, а то хористка, колись у мого батька в гімназії вчилася, а тепер у німців друкар-кою. І така перелякана, озирається на всі боки. Повідомила, щоб ми негайно тікали, бо наступної ночі німці планували масові арешти, а вона друкувала списки, і там є наше прізвище. Отож, отець Володимир подався шукати підводу, а я сяк-так одягнула дітей, покидала дещо в клунки... – вона безпорадно схлипнула, дістала хустинку і стала витирати очі і носа то собі, то синкові. – А ви ж запрошували до себе на храм, то куди мали дітися? А що далі? – вона знову заплакала, пригорнувши синка до грудей. Катерина розі-гнулася од ночов, де парилося капустяне листя на голубці, підперла долонею щоку і важко зітхнула.
– А нікуди ви не поїдете, – заспокійливо сказала матушка Софія. – Залишитеся у нас, дім великий, кімнат багато. Німці сюди не поткнуться, надто далеко від залізниці та й від доріг теж. І болота тут у нас. І дві річки. Так що можете бути спокійні.
– Але ж іде зима, болота замерзнуть, – нерішуче сказала матушка Ірина.
– Поки та зима прийде, то невідомо, хто тут буде. Он були вдома мої старші діти, казали, що більшовики вже до Дніпра доходять. А вони радіо слухають, то знають.
– Ви думаєте, як більшовики прийдуть, то буде краще? – матушка Ірина вже майже заспокоїлася і почала роздягати сина, бо на кухні було таки добряче натоплено.
– А хто його знає, – зітхнула матушка Софія. – Як Бог дасть, так воно й буде. Ну, то ходімо снідати, ви ж голодні. А тоді будемо збиратися до церкви.
– Дякую, – відмахнулася матушка Ірина. – Мені зараз шматок у горло не полізе. Нехай уже діти, а тоді Данилка треба укласти спати, бо його рано сьогодні довелося підняти, от він і коверзує.
– Хоцу в целкву... – загудів Данилко, від-копилюючи губи.
– Добре, добре, – згідливо усміхнулася матушка Софія, – оце зараз помиєш ручки, поп’єш молочка, і підемо до церкви. Бо ж служба довга, треба добре попоїсти.
– А я буду «амінь» співати! – оголосив уже зовсім повеселілий Данилко.
Катерина налила в два глиняні кухлі гарячого молока, матушка Софія відрізала два шматки хліба, намазала їх маслом, а згори сливовим повидлом.
– Обережно, бо молоко гаряче, студіть, – сказала вона, простя-гаючи дітям. – А тебе, дитинко, як зовуть? – запитала вона дівчинку. – Інна? Ось тобі, Інночко, цілушка, щоб хлопці цілували, коли виростеш.
– Я хоцу, сцоб мене цілували, – потягся й собі Данилко до шматка.
– Навіщо ж щоб тебе хлопці цілували? – засміялася матушка Софія. – Ти, як виростеш, сам будеш дівчат цілувати.
Цей аргумент заспокоїв примхливого Данилка. Він обережно лизнув язиком повидло, сподобалося, лизнув ще.
– Ти не лижи, а кусай, – сказала мама, тобто матушка Ірина, дмухаючи в його кухлик.
Інна обережно відкусила від свого шматка і сьорбнула молока. Це було дуже смачно (а може, вона добряче зголодніла) – мама справді ніколи їм так хліб не мазала.
Данилко допив останній ковток молока, і очі в нього почали злипатися, голівка хилилася то на одне, то на друге плече.
– От ми уже й спимо, – сказала матушка Софія. – Дядю, затопіть грубку у великій спальні. Ходімо, матушко, я гадаю, вам там найбільше підійде, є два ліжка. То кімната моїх хлопців, а їх зараз немає вдома, тому ми не топимо. Але Данилка тепло вкриємо. Поки проспиться, вже буде тепло.
Вони ввійшли в кімнату, яка справді була великою, вікна її виходили на схід, отож, кімната була повна сонця. Але матушка Софія засунула на обох вікнах фіранки, і кімната наповнилася зеленуватим присмерком (бо фіранки були зелені). Два нікельо-вані ліжка були застелені білими мереживними капами, такі ж мереживні фіранки, прикріплені блакитними биндами, висіли на бильцях, пухкі подушки покривали такі ж накидки. Матушка Софія зняла капу з ліжка, відігнула ковдру.
– Кладіть малого сюди.
Матушка Ірина не стала роздягати малого, бо в кімнаті було досить зимно, отож, і постіль, мабуть, нахолола. Вона обережно опустила дитину на ліжко і прикрила ковдрою аж до носа.
– Доню, тобі доведеться залишитися вдома, – звернулася вона до доньки. – А то малий про-кинеться в чужому місці, злякається і буде плакати.
– Я теж хочу до церкви, – невдоволено сказала Інна.
– Тільки без примх, – суворо сказала мати. Потім озирнулася на матушку Софію, яка саме щось виймала з шафи, нагнулася до вуха доньки і прошепотіла: – Донечко, я ж не зможу прийти раніше, аніж закінчиться служба. Це ж не випадає. Хто ж мене заступить, як не ти?
Обличчя Інни розпогодилося, хоч її брівки все ще були насуплені.
– Я тільки накину пальто, бо тут холодно, – сказала вона. – А ми взяли з собою хоч якусь книжку, щоб я могла почитати?
– Дитино, у кімнаті поруч бібліотека, – сказала матушка Софія. – Думаю, ти там собі знайдеш книжку для читання.
Матушка Ірина дістала з ридикюля пуделко, перед великим люстром у дверцятах шафи попудрила обличчя, підвела, на цей раз уже старанно, губи.
Проте відразу піти в церкву матушкам так і не вдалося, бо тільки вони вийшли на кухню, аж тут надвірні двері відчинилися, на порозі з’явилася молода жінка з двома маленькими дітьми.
– Лялечко! – зраділа матушка Софія. – Ви вже приїхали? «Ну, заходь, роздягай дітей. Матушко Ірино, це моя донька Олена, а це мої онуки Ромчик і Андрійко.
– О, то ви вже маєте таку дорослу доньку? – чемно сказала матушка Ірина.
– Ну, це моя середня донька, – засміялася матушка Софія, цілуючи рум’яні щічки онуків. – У мене найпершими були близ-нята, Василько і Наталя, але Ляля вискочила заміж раніше, аніж старша сестра. Он уже й діток двійко має. А це, Лялю, матушка Ірина, дружина нашого бла-гочинного. Ми оце в церкву зібралися.
– Ну, то й я з вами, – весело сказала Ляля. – Я навіть роздяга-тися не буду.
– А як же діти? – здивувалася матушка Ірина.
– А для дітей у нас є Лаврик, – і Ляля дзвінко гукнула: – Лаврику, ти де?
Матушка Ірина мимоволі здригнулася, що від цього дзвінкого голосу прокинеться Данилко, але матушка Софія прояснила ситу-ацію, і весела Ляля стишила голос. До кухні зайшов підліток, очевидно, Лаврик, і діти весело підбігли до нього. Лаврик спочатку із дещо кислим виглядом слухав, для чого його кликали, тоді заусміхався, присів куцьки, і обоє дітей повисли на його шиї з веселим вереском.
– Він – найкраща нянька на світі! – засміялася Ляля. – Споді-ваюся, Катерино, ви відпустите Лаврика до мене? Бо скільки я дівчат не брала, жодна довго не витримує.
– І не думайте, не надійтеся, – обізвалася Катерина. – Бо хлопець має до чоловічої роботи привчатися, а не дітей бавити. Нарешті матушки зібралися і пішли до церкви.

* * *
Залишившись наодинці, Інна накинула на-опашки своє пальтеч-ко і почала розглядати кімнату, де все було не так, як у них удома. Правда, ліжка у них були теж нікельовані, але без білих, як легкі хмаринки, фіранок і накидок. А отакі килими, як оце над ліжками, Інна взагалі бачила вперше. То були просто цілі картини: ліс, мисливці на конях і з собаками, олені, які втікають від мисливців. Інна довго роздивлялася обидва килими, тоді піді-йшла до вікна, яке було закрите зеленою заслоною, але поверх неї висіла друга фіранка, довга, до підлоги, з кремового тюлю, із гарними візерунками, як ото бувають на шибках зимою. Інна відгорнула краєчок завіси, вікно виходило в осінній сад. Там не було нічого цікавого, і вона вернулася до ліжка, бо біля ліжок на підлозі лежало справжнісіньке хутро. Руденьке, з білими латка-ми, його дуже хотілося погладити рукою, що Інна й зробила. «Який же це звір? – думала вона. – І хто цього звіра вбив? Може, ті хлопці, про яких говорила та маленька матушка? Вона сказала, що їх зараз нема. А де ж вони? І що ми будемо робити, коли вони повернуться? І чого німці хотіли заарештувати татка? Може, тому, що він за самостійну Україну? Якби він не був свяще-ником, він би, напевно, пішов у повстанці. І якби я була хоч трошки старша, я б теж обов’язково пішла у повстанці. Але вони кажуть, я ще замала». Вона глянула на себе в люстро у дверцятах шафи. Цікаво, а що там у тій шафі? Мабуть, щось таке незвичайне, як усе незвичайне в цій кімнаті.
Інна спочатку глянула на двері, – чи ніхто не зазирне – потім на Данилка, – чи спить, – зважилася і обережно прочинила дверцята. У шафі висів одяг, але який, вона такого ніколи не бачи-ла! На двох вішалках – два однакові чоловічі костюми: сорочки і якісь чудернацькі куценькі штани із манжетами, як на рукавах її сукенки. Костюми були невиразного зеленого кольору, як гниле листя, а згори на полиці лежали крислаті коричневі капелюхи. На капелюхах були металеві значки – не то тризуб, не то лілея з трьома пелюстками. Інна потрогала пальцем ті значки, зазирнула в глибину шафи і захоплено ахнула. Бо там, перекинуті через поперечину, висіли два широкі пояси із піхвами, а з них виглядали руків’я ножів. Інна обережно потягла за руків’я, але тут їй здалося, що за дверима чуються кроки. Вона швиденько причинила шафу і стала посеред кімнати, відчувши, як у неї б’ється серце, і все чекала, що хтось увійде в кімнату, і здивується, чого ця дівчинка стоїть посеред кімнати із палаючими щоками і переляканими очима.
Та ніхто не заходив, отож, Інна поступово за-спокоїлась. Ага, господиня казала, що десь поруч є кімната з книжками. Тихенько, навшпиньках, аби не збудити Данилка, бо тоді панькайся з ним, вийшла в коридор, куди виходило кілька дверей. То де ж бібліотека? Відчинила ті, що з лівого боку, і відразу побачила – це саме те. У кімнаті стояло кілька шаф із заскленими дверцятами, а крізь скло було видно багато-багато книжок. Інна зайшла до кімнати. Тут був іще великий письмовий стіл, коло нього – велике шкіряне крісло, під стіною такий же шкіряний диван, а над ним – дивина! – справжнісінькі оленячі роги. «Ну і ну, – подумала Інна, – у тій кімнаті килими з полюванням, а тут уже й роги висять. Ніби то справжнє полювання».
Інна трохи повагалася перед цілою шафою книжок та ще й таких дивних: великі, в шкіряних обкладинках, деякі, схоже, дуже древні. Зрештою, зважилась і взяла одну, невелику, в сірій обкла-динці. Сіла на дивані, розгорнула і здивувалася. Книжка була начебто російською мовою, і це ще б нічого, бо Інна знала росій-ську мову. Але тут чомусь трап-лялося українське «і» з крапкою, і якась зовсім невідома літера, схожа на м’який знак, але з пере-кладинкою, а головне – майже кожне слово чомусь за-кінчувалося твердим знаком. Для чого отой твердий знак у кінці кожного слова? Адже коли нема м’якого знака, літери і так читаються твердо. А може, коли стоїть твердий знак, то треба особливо твердо вимовляти? Але як?
Розмірковуючи над цим, Інна одночасно роз-глядала два портре-ти, які висіли на стіні навпроти. На одному з них був зображений священик із окладистою бородою, а на другому молода, дуже вродлива жінка, із пишною високою зачіскою, а шию її обіймав білий мереживний комірець. Інна подумала; мабуть, це чоловік і жінка, але навряд, адже у нього така борода, а вона така молода і гарна. А може, її видали силоміць за нелюба, бо у неї такі сумні очі і так жалібно складені губи...
Інна вирішила поставити книжку в шафу і пошукати щось ціка-віше, але випадково книжка розгорнулася в іншому місці, і Інна побачила, що це п’єса. Знайшла початок і стала читати. Йшлося про те, як братик і сестричка ви-глядають у вікно і спостерігають, як у будинку навпроти збираються гості довкола ялинки. А братик і сестричка зовсім бідні. «Митиль: Когда я была совсемъ малень-кая, я разве ела пирожное... Тильтиль: И я. Пирожное вкуснее, чемъ хлебъ, только его всегда мало даютъ». А потім до дітей приходить фея і посилає їх шукати синього птаха. Інна спочатку спо-тикалася на отих безконечних твердих знаках, але згодом звикла і вже не звертала на них уваги. І так зачиталася, що коли справді скрипнули двері, то вона навіть зверненого до неї питання не розчула, так що жінка мусила повторити його голосніше. Тільки тоді Інна скинулася і підняла очі від книжки. І їй стало дуже дивно, бо здалося, що жінка, яка стояла на порозі, щойно зійшла з портрета. Інна швидко перевела очі на портрет, майже певна, що побачить там білу пляму, але красуня все так же печаль-но дивилася з темної рами, а на порозі стояла зовсім інша жінка, справжня, жива, значно старша, не така гарна, ото тільки зачіска була така сама, як і мереживний комірець на темно-бузковій сукні, а ще погляд сумний.
– Ты что здесь делаешь, девочка? – запитала жінка. І хоч Інна добре читала російською мовою; коли ще були «совєти», мала подружку-росіянку, то й говорити могла, але ж це минуло вже більше трьох років – для її віку великий час; та й уся вона така була заглиблена в пригоди Тільтіля і його сестрички Мітіль, що усвідомила тільки одне: ця жінка звертається до неї іноземною мовою.
– Je m’арреllе Inna, – відповіла вона фран-цузькою, оскільки це була єдина іноземна мова, якої її вчила мама.
– Parle-tu franсais? – здивувалася жінка.
Але Інна вже спохватилася, що ця таємнича жінка спочатку звернулася до неї російською, і оскільки говорити російською їй було значно легше, то вже цією мовою пояснила незнайомці, хто вона і звідки тут взялася.
– Мені матушка дозволила тут читати книжки, – сказала вона насамкінець на свій захист.
Жінка вже не говорила нічого, лише подивилася ще мить на Інну і вийшла. Тут Інна згадала про Данилка, побігла в ту кімнату, де він спав, і це було дуже вчасно, бо Данилко саме розплющив очі і здивовано роззирався довкола по незнайомій кімнаті, а губи його кривилися підківкою – от-от заплаче.
– Данилочку, – кинулася до нього Інна, – ти прокинувся? Ти виспався? Ну-у, не треба плакати! Адже я з тобою, і мама вже йде. Ось чуєш?..
Дійсно, почулося багато голосів, бо люди заходили у дім, аж ось у кімнату зайшли тато і мама.
– Мама! – потягнувся до неї Данилко.
– Виспався, синочку? – ласкаво сказала мама. – Ну як, Інночко, він тобі багато клопоту завдав? Ні-ні, синку, підожди, мама холодна з вулиці, нехай вона зігріється, тоді візьме свого сина на руки.
У кімнаті було вже зовсім тепло, мама притулила руки до гарячої груби, і незабаром Данилко був уже на маминих руках.
– Ірчику, треба йти, бо нас чекають за столом, – нагадав отець Володимир.
– Зараз, зараз, – обізвалась матушка, – я ж мушу перевдягнутися. Тільки де що у нас лежить? Спробуй знайти!
Вона розв’язала один клунок, другий, потім відчинила валізу і знайшла усе, що хотіла.
– Ану, чоловіки, відверніться, поки я пе-ревдягаюся, – скоман-дувала вона. – До речі, от мені якраз горшок трапився – думаю, Данилкові саме час. Тату, допоможи синові зняти штанці!
– Ну, а тепер можете дивитися на мене, – сказала матушка Ірина хвилин через десять. – Як я вам?
Вона крутилася перед люстром, що в дверцятах шафи, намагаю-чись оглянути себе з усіх боків, висока, тонка, гнучка, в дуже гарній шовковій сукні. Інні ця мамина сукня найбільше подобалася, і вона думала, що коли виросте велика, то обов’язково пошиє собі таку. Найперше, та сукня була якогось незвичайного кольору: трохи рожевого, а трохи бузкового, – «ліля-руж», говорила мама, – в дрібні чорні крапочки і в блискучі смужки. Спідниця була вся в дрібненькі складочки, – «плісе», знову ж таки говорила мама, – причому блискуча смужка йшла поверх кожної складочки, так що вся сукня блищала і пе-реливалася. Матушка Ірина змінила вовняні панчохи на чорні фільдекосові і взула чорні «лодочки». Вона знову по-пудрилась, підфарбувала губи, її сіро-зелені очі вже дивилися весело і лукаво, а світло-каштанові кучері м’якою хвилею оточували порожевіле обличчя. «Як мені повезло, що я народилася саме в таких батьків, – подумала Інна. – В мене таки найгарніша на світі мама».
– Ти, безумовно, найвродливіша матушка в моєму благочинії, – весело сказав отець Володимир.

* * *
Гості зібралися в довгій кімнаті, схожій на коридор. Ця схожість посилювалася ще тим, що в кімнату виходило дуже багато дверей, так що попід стінами навіть не було місця для меблів. Лише межи вікнами стояв громіздкий чорний буфет з великою кількістю прикрашених різьбою дверцят, а біля другої стіни, між дверима, примостився диван. Зате посередині кімнати стояв довгий стіл, оточений стільцями і заставлений наїдками. Насамперед впадали у вічі блюда з вінегретом, бо він був зверху политий сметаною, і на білому тлі особливо яскраво виділялися темно-червоні троянди з буряка в оточенні зеленого листя петрушки. Так само приваблю-вали око миски з малиновими помідорами і зеленими квашеними огірками. А оскільки всі добряче зголодніли, то з насолодою вдихали часниковий запах тонко нарізаної ковбаси, вудженої полядвиці, смаженої в клярі риби. Чоловіки задоволено позирали на розставлені вздовж столу карафки.
– Ну, дорогі гості, прошу до столу, – сказав отець Іларій, – чим хата багата, тим і рада. Даруйте, коли щось не так, самі знаєте, який воно час. Сонечко, у нас усе готове?
– Авжеж, – сказала матушка Софія, вносячи ще якусь страву і шукаючи, куди її примостити на столі. – Сідаємо, сідаємо... Бо вже ж усі зголодніли. Нехай вам, чоловікам, і Бог велів, але ж ми, жінки, теж сьогодні без сніданку.
Зчинився невеликий шарварок, як воно звичайно буває, коли більше десятка людей, які вперше зібралися разом, сідають за стіл і навперейми поступаються одне одному місцем. Зрештою, наче всілися.
– Всім вистачило місця? – оглянув стіл отець Іларій. – Ов, одне місце навіть вільне...
– Та ще ж дяді немає, – обізвалася матушка Олена. Але в ту ж мить двері відчинилися, і появився високий чоловік років сорока з чорними, опущеними додолу вусами, які разом з темними карими очима придавали йому сумного чи навіть по-хмурого вигляду.
– Дядю, сідайте швидше, бо вже у всіх кишки марша грають, – весело сказав отець Іларій. – Льолю, ти там з того боку поналивай чарки, а я з цього погосподарюю. Жінкам червоного, це така наливочка, що тільки м-м-м... Отче Володимире, ну, ви, яко благочинний, скажіть слово, бла-гословіть почати трапезу.
Отець Володимир підвівся з чаркою в руках, його руде волосся просвічували сонячні промені з вікна, яке було саме за його спиною, і від того здавалося, що голова оточена німбом, хоча обличчя його було надто молоде і веселе, як на святого.
– Хай Господь благословить цей стіл з його стравами і напоями, – сказав він, – а також усіх, хто зібрався довкола нього. Переживає-мо ми трудний час, хто знає, що буде завтра. Кривавий і вогняний потоп заливає нашу неньку Україну, нехай же цей дім, як Ноїв ковчег, порятує всіх, хто його населяє. Нехай Пресвята Діва по-криє нас своїм найсвятішим омофором. На Бога всі наші надії, що Він, зрештою, зглянеться над нашим багатостраждальним краєм і подарує йому волю, незалежність і мир. Отож, перший тост я пропоную за Україну і за її народ, який не втрачає надії на Божу милість.
Далі хвилин п’ятнадцять було чути лише брязкіт виделок і ножів, бо й усі зголодніли добряче, і закуски були одна однієї смачніші. А що холодець – то вже був справжній витвір мистецтва: крізь прозору галярету поміж шматків м’яса виднілися цілі букети квітів з моркви, огірків, варених яєць і червоних буряків.
– Це в нас Єлизавета Петрівна така майстриня, – сказала матушка Софія на захоплений вигук когось із гостей. – У неї золоті руки: що намалювати, що вишити, що торт прикрасити – все вміє.
Всі на мить звели очі на Єлизавету Петрівну, це була та сама жінка в бузковій сукні і з високою зачіскою, яка розмовляла з Інною в бібліотеці. Вона, здавалося, того навіть не помітила, якось особливо делікатно орудуючи ножем і виделкою на своїй тарілці.
– Нуте, дорогі гості, пора повторити! Адже людина не стоїть на одній нозі. Льодю, по-господарюй! – і отець Іларій взявся наповняти чарки тих, що сиділи біля нього.
За гарячими стравами, втамувавши перший голод, гості роз-говорилися.
– Ні, мушу все-таки признатися, що мені якось більше подоба-лося правити службу цер-ков-но-сло-в’янською, – говорив отець Федір. – Ну, хіба можна говорити з Богом тією мовою, якою сваришся з сусідом? А цер-ков-но-слов’янська – вона така урочиста. Якщо там і не все сільській бабі зрозуміло, то й не треба їй того розуміти. Їй треба відчувати страх перед Божою могутністю. Ну, хіба сучасною укра-їнською мовою буде так звучати, як ось це, – і він почав густим басом: «Бяху же при-ближающиєся к нєму всі митаріє і грєшніці, послушаті Єго. І роптаху фарісєє і кніжніци, глаголющє, яко сєй грєшнікі пріімлєт і с німі іаст. Рече же к нім сію притчу, глаголя: Кій чєловєк от вас, імєй сто овєц, і погублє єдіну от ніх, нє оставіт лі дєвятідєсяті і дєвяті в пустині і ідєт вслєд погібшія, доднєжє обрящєт ю. І обрєтя, возлагаєт на рамє свої, радуяся. І, пришед в дом, созиваєт другі і сосєді, глаголя ім: радуйтєся со мной, іако обрєтох овцу мою погібшую». Ну, повто-ріть це українською мовою – весь же пафос пропаде.
– Все залежить від звички, – зауважила матушка Ірина. – Коли в більшовицькій Росії вводили новий правопис, поет Олек-сандр Блок говорив, що слово «ліс», написане за новим правописом, втратить для нього всю пое-тичність.
– Откуда вам это известно... про Блока?.– несподівано різко звернулася до матушки Ірини Єлизавета Петрівна.
– Читала... вже не пам’ятаю, де саме, – відповіла розгублено матушка Ірина. Вона з самого початку відчувала себе дещо, як кажуть поляки, «скрем-пованою». По-перше, вона тут узагалі була вперше, нікого з присутніх не знала. По-друге, не була надто товариською за своєю вдачею. А найбільше заважало їй те, що не належала вона до попівського стану і весь час відчувала цю свою окремішність. Хоч і були вони з отцем Во-лодимиром одру-жені вже більше тринадцяти років, можна б освоїтися, звикнути – а от не виходило, як вона не старалася. Ось і зараз: вона начебто подала репліку цілком по суті, а чомусь усі так багатозначно переглянулися межи собою, – чи, може, їй лише здалося? – а тут ще ця Єлизавета Петрівна зі своїм майже ворожим запитанням.
– Але ж і пам’ять у вас, отче Федоре, – може, крихту перебіль-шено захоплено, ніби намагаючись загладити прикрий момент, сказав отець Леонід.
– Юначе, – добродушно сказав отець Федір, – послужите стільки, скільки я, то й самі все па-м’ятатимете. До того ж нас, знаєте, як учили? На екзамені викладач візьме псалтир, проколе голкою, а ти маєш відповісти, на якій сторінці не те що яке слово – яку букву проколото.
– Ну, це ви, отче, перебільшуєте, – весело сказав отець Воло-димир. На відміну від своєї дружини, він почувався цілком вільно в цьому домі, де теж був уперше, хоч із батюшками вже зустрічався. Знову ж таки, може, тому, що був священиком з діда-прадіда, а може, просто мав товариський характер.
– Признайтеся, що це легенда? – до-питувався він.
– Ну, нехай легенда, але хіба погана? І таки вчили нас по-справжньому, і вимагали ого-го-го як!
– Та й від нас вимагали, не сумнівайтеся, – сказав отець Воло-димир і звернувся до отця Леоніда: – Ви не в крем’янецькій семінарії вчились? Щось я вас не пам’ятаю.
– В крем’янецькій, – підтвердив отець Леонід. – А я вас пам’ятаю. Ви були на п’ять курсів старші.
– Ну-у, ми, звичайно, на такий дріб’язок уваги не звертали, – засміявся отець Во-лодимир. – До того ж я такий примітний, – і він обвів рукою довкола своєї рудої голови. – А українську мову в нас викладав професор Кульчинський. Ото був професор! Здавалося б, що там українська мова – це ж вам не грецька і не латина, а найбільше двійок було саме в нього. Казав, що майбутні священики повинні досконало знати мову свого народу. А для чого? Мене вже на першій парафії як викликав до себе пан староста Вессе: давай розписку, що ти будеш із парафіянами розмовляти польською мовою. І вдома з жінкою і дітьми теж. Коли я йо-му зауважив, що я ж українець і пра-вославний свяще-ник, він як почервоніє, як гаркне: «Ja z bolszewikami biłem się, żeby byla Polska dla Polaków, a nie dla Ukrainców!1» – Це він повторив слова Костки-Бернацького, що побудував Березу-Картузьку, – зауважив отець Іларій.
– Отож, як почали мене з парафії на парафію ганяти по всьому Поліссі, то я вже думав, що закінчиться в тій самій Березі-Картузькій. Але почалася війна з німцями, і панове Вессе з Косткою-Бернацьким зникли, аж за ними закуріло.
– Та поміняли шило на швайку, – сказав посумнілий отець Федір. – Більшовики обох моїх сусідів забрали. Отця Аполінарія і отця Павла. Від отця Аполінарія ще до війни лист був, десь біля Архангельська опинився. Може, й досі живий. А отця Павла разом з усіма при відступі у луцькій тюрмі розстріляли. Їх, кажуть, навіть не постріляли, а в камерах гранатами закидали. Хто дога-дався під нари заховатися, то залишився живий.
За столом запанувала мовчанка.
– То давайте вип’ємо за упокій душі наших мучеників, – сказав отець Іларій. – Хай Бог успокоїть їх, де нема ні печалі, ні сліз, ні зітхання, хай вони будуть для нас прикладом, якщо доведеться постраждати за віру хрис-тиянську.
– Ну, ти, старий, таке говориш, – не-вдоволено перебила його матушка Софія.
– Нам із тобою, Сонечко, вже нічого боятися, – сказав отець Іларій, – ми вже своє пожили. А от діти наші...
Він не договорив, і за столом знову запанувала мовчанка. Всі присутні, окрім, хіба, матушки Ірини, знали, що найстарші діти господарів, близнята Василь і Наталя, а також наймолодший син Євген були в УПА, Отож, і зараз щомиті важили життям, і новий прихід більшовиків нічого хорошого не обіцяв.
У матушки Софії заблищали сльози на очах, тому вона швидко звелася і пішла на кухню дати команду Катерині, що вже можна подавати солодке. Катерина свою справу знала добре – на кухні саме закипав важкий мідний самовар. Щоб не носитися з кухлями туди-сюди, довелося попросити отців Володимира і Леоніда, як наймолодших серед усіх присутніх чоловіків, вони занесли само-вар в їдальню і поставили на невеликий столик під вікном.
– Мамочко, мій улюблений мазурок із медом! – радо вигукнула матушка Олена, яка в рідному домі забула про те, що вона вже матушка, заміжня жінка, мати двох дітей, а знову відчувала себе Лялею, маленькою дівчинкою, загальною улю-бленицею.
– А що я ще могла спекти, коли цукру нема? – поскаржилася матушка Софія. – Оце останній цинамон витрусила. Десь ще б мала ваніль бути, але ніяк не згадаю, куди я її діла. Так сама від себе заховала, що тепер не знайду. А з чим я тоді буду паски пекти?
– Чи ж доведеться їх пекти? – сказав отець Федір. – Кажуть, більшовики як приходять, то всіх, хто був під німцями, вивозять у Сибір. Ніби Сталін сказав, що всі, хто залишився зустрічати німців, це «ізмєннікі родіни». А що вже вони будуть робити тут, на Західній Україні?
– Ну, що це ви, отче, все таке говорите? – розгнівалася матушка Софія.
Вона вже на кухні трохи поплакала за тими своїми дітьми, які відсутні, а тепер тим більше розчулено милувалася Лялечкою і Льодиком і думала, що вони таки гарна пара. Отець Леонід був вродливим брюнетом з великими ясно-зеленими очима, старший внучок кап-у-кап на нього схожий. А Ляля взяла від неї великі карі очі і пишне темне волосся, але зростом була значно вищою, це вже в батька. Після одруження вона не те щоб розповніла, а просто округлилася і мала вигляд щасливої жінки. «І що б то було Наталі вийти заміж, коли до неї сватався отой інженер? – подумала матушка Софія. – Мала б вона зараз дітей, була б удома. Ох, діти, діти, куди вас подіти? Як вас уберегти на цьому світі?»
– Отче Володимире, а що там від Полікарпа чути? – запитав отець Іларій. – Ніяких рекомендацій нема, як нам поводитися?
– Та мовчить консисторія. Я збирався в Луцьк поїхати, а оце вже й не знаю, що робити. Ще як там при совєтах буде, а тут перспектива німецької кулі цілком реальна.
Поговорили ще про те, про се, надворі вже добре стемніло, отець Федір зібрався від’їздити, отець Леонід теж заходився до від’їзду, але матушка Софія заперечила:
– Ну, чого вам на ніч їхати? І так ви в нас рідко буваєте, а я ж ще не мала часу на своїх онучків подивитися. Залишайтеся пере-ночувати. Лялечко, а ми завтра капусту будемо шат-кувати...
– О-о-о, тоді залишаємося, – категорично-весело сказала ма-тушка Олена. – З дитинства найбільше любила, коли шаткували капусту. Звичайно, діти найбільше люблять, коли варять варення і можна лизати піну, але я не була ласункою. Я воліла хрупати качанчики. Лишаємося, Льодю?
– Знаєш, Сонечко, – сказав отець Іларій, коли вже він по вечірній молитві простягнувся на ліжку, – отець Володимир мусив утікати з дому, бо німці хотіли його арештувати. То я запро-понував йому, щоб вони у нас залишилися. Бо куди йому з сім’єю діватися? А в нас же є порожні кімнати. Що ти на те скажеш?
– А я вже сказала, – матушка енергійно розчісувала своє темне, все ще пишне, хоч і переткане нитками сивини волосся. – Мені матушка Ірина відразу розказала, як вони тільки приїхали. Нехай живуть у хлоп’ячій кімнаті, там два ліжка, для дітей можна розкла-дачку поставити. А як хлопці приїдуть у гості, то в кімнаті дівчат спатимуть.
І матушка Софія посумніла, пригадавши час, коли дім був пере-повнений молодими голосами, піснями, сміхом, музикою, бо ж своїх четверо, і часто гостювали різні двоюрідні брати і сестри, колеги по навчанню, заходили сільські дівчата і хлопці, готували вистави, влаштовували співанки хору. А тепер ось стоять порожні кімнати, хоч і зберігається там усе так, як раніше, щоб у будь-яку мить діти могли повернутися і знайти все на своєму місці. Але коли вони повернуться?..
– Знаєш, Ірчику, отець Іларій запропонував, щоб ми у них залишилися, – сказав, у свою чергу, отець Володимир, коли вони вже лежали на одному ліжку, уклавши на друге «валетом» дітей. – Я подумав, що це буде найкраще. Спочатку я думав, що ми затримаємося на якомусь хуторі в лісі, але коли отак помір-кувати, то від німців там безпечніше не буде, а от як нарвуться польські або совєтські партизани, то щоб не було ще гірше. Вони до православного духовенства не дуже прихильні.
– Звичайно, я не проти, – сказала матушка Ірина, тут при-наймні можна бути спокійними відносно вошей і корости. Але чи це випадає?
– А чому ж не випадає? Дім тут, як бачиш, великий, кімнат багато. Правда, і сім’я чималенька, але ж ти сама вже знаєш: одна донька в них заміжня, отець Леонід має парафію у Вербному, це не дуже далеко звідси. Ну, а троє в УПА...
– А хто отой... ну, що його всі чомусь зовуть дядею?.. В нього що – руки немає?
– О-о, цього, мабуть, ніхто не знає: як справжнє ім’я того чоловіка. Так уже, ви-падково, мені довелося почути, що він був у Тютюнника під час зимового походу, був тяжко поранений, його залишили, мовляв, от-от помре, – а він вижив і так уже й залишився при батюшках Туржанських.
– А ота імператриця, що на мене так накинулася, коли я згадала Блока?
– Зовсім вона на тебе не накидалася. Просто запитала, звідки тобі відомо, що сказав Блок. Бачиш, імовірно, що вона з тим Блоком була особисто знайома. Бо Єлизавета Петрівна з якогось дуже знатного роду – не то кня-зівського, не то графського. Я подробиць не знаю, але начебто всіх її рідних чека розстріляла, а вона була дуже вродлива, аж комісар у неї закохався і врятував від розстрілу. Потім вона втекла з Петрограда, пробиралася на захід, але далі Польщі не потрапила.
– І вона з того часу в них живе?
– Здається, ні, за Польщі вона викладала французьку мову в гімназії. Але коли прийшли совєти, гімназію закрили, а її, якби вона залишилась у місті, могли б вивезти в Сибір, то Туржанські прихистили її в себе.
– Але ж їх теж могли вивезти разом з нею?
– Мабуть, могли, але вони про те не думали. Матушка Ірина знизала плечима.
– Дивні люди! Своїх дітей четверо, а вони ще кожного бездом-ного до себе приймають,
– Знаєш, то вже було в традиціях свя-щенницьких родів. По-перше, в сім’ї, як правило, було багато дітей. По-друге, всякі незаміжні родички, вдовиці, самотні старці при них тулилися. Церковні доми великі, може, власне, з огляду на те їх і будували великими. Ну, а шматок хліба, тарілка борщу чи кухоль молока завжди зна-ходились.
– Дивно... Просто тобі старосвітські батюшки і матушки.

* * *
Наступного дня матушка Софія постукала в двері кімнати, де колись росли і мужніли її сини.
– Матушко Ірино, ви тут собі роз-та-шовуйтеся, як удома, – сказала вона. – Може, вам для дітей розкладачку поставити?
Матушка Ірина відмовилася, пояснивши, що вони вже цілком зручно влаштувалися: діти на одному ліжку, а вони з чоловіком на другому.
– Ну, тоді я вам шафу звільню, щоб ви могли свій одяг роз-вісити, – і матушка Софія дістала з шафи вішалки з тими дивними костюмами, які вчора видивляла Інна. Вона і зараз подивилася на них, і матушка Софія, пе-рехопивши її зацікавлений погляд, пояснила: – Це костюми моїх синів, коли вони були в «Пласті». Самі розумієте: хлопці, їх завжди тягне до романтики. Там у глибині є порожні вішаки, якщо не вистачить, скажете, я ще пошукаю.
– Дякую, вистачить, я так поспішала і нер-вувалася, коли збирала речі, що й не знаю, взяла потрібне чи всяку дурницю, – матушка Ірина задумливо покрутила в руках порожні вішаки. – А чи можна попросити в вас желізко, щоб я відразу все випрасувала? Бо желізка я точно не брала, воно і важке, і, чого доброго, могло мені посуд потовкти.
– Звичайно, звичайно... Я зараз Катерині скажу, щоб наклала жару.
Не минуло й десяти хвилин, як матушка Ірина стояла біля накритого ковдрою стола і дбайливо прасувала чоловікові сорочки, свою білизну, дитячий одяг. Розвісивши верхній одяг на вішаки, вона склала білизну у відділення з полицями, полишивши дві вільними, щоб туди поставити посуд.
– Дивись, Інночко, – зраділа вона, – я таки захопила коробку для шиття! От добре, а то був би клопіт, якби довелося кожного разу позичати голку з ниткою.
А на кухні у цей час повним ходом ішло шаткування капусти. Дядя вносив мішком і висипав на підлогу качани капусти, які смачно пахли морозом. Катерина великим ножем обчищала капусту від брудних листків і розрізувала пополам. Матушка Олена, за-ховавши волосся під хустиною, шаткувала капусту на шатківниці, перекинутій через дерев’яну цеберку, яка для зручності стояла на ослоні. Коли цеберка наповнювалася до краю блідо-зеленими стружками, матушка Олена брала цеберку за вушка і висипала їх у велику діжку. При цьому матушка Софія, яка шкребла моркву, стри-вожено говорила:
– Лялечко, таж не піднімай такий тягар. Півцеберки нашаткуй і висипай. На що матушка Олена незмінно відповідала:
– Мамочко, та воно ж зовсім не важко.
Єлизавета Петрівна теж була на кухні, вже у скромнішій, хоч теж вишуканій сукні сірого кольору, пов’язана гаптованим фар-тушком і з такою ж хусточкою на голові. Вона перебирала журав-лину і нарізала тонкими скибками яблука.
– А ми з донькою не могли б вам допомогти? – запитала матушка Ірина, входячи з Інною на кухню.
– Ви вже попрасували? – матушка Софія ліктем відвела пасмо волосся, яке впало їй на обличчя. – Ну, то я знаю?.. Може, ви будете терти моркву?.. Катерино, де в нас терка з великими дірками? Ага, он на гвіздку... Беріть он ту миску, сідайте собі коло столу і тріть. Ну, а що тобі задати, дитино? – звернулася вона до Інни. – Хіба будеш їсти качани – ото й уся твоя робота.
«Дивна людина, – подумала Інна, – вона хоче, щоб я їла сиру капусту! Що я їй – коза, чи що?» Але в цей час матушка Олена простягнула Інні щось таке схоже на білу моркву. Інна нерішуче відкусила, на її подив, те «щось біле» виявилося досить смачним. Воно хрустіло на зубах, як морква, а на смак було, як редиска, тільки нітрохи не пекуче.
– Подобається? – засміялася матушка Олена. – Невже ти досі капустяних качанів не їла? Ну, то бери ніж і чисть собі сама. А ще якби ти почистила кілька штук і віднесла у мою кімнату, там Лаврик із дітьми грається. Тільки Ромчикові не давайте, він ще не розжує як слід.
Інна з’їла кілька качанчиків сама, потім почистила ще кілька і пішла до кімнати матушки Олени. Звідти чувся веселий дитячий вереск.
На порозі зупинилась і найперше за-цікавлено оглянула кімнату. Вона вже за-здалегідь чекала чогось незвичайного, бо в цьому домі все було незвичайне. В цій кімнаті, як і в тій, де тепер жили вони, стояли два нікельовані ліжка і шафа, але над ліжками висіли барвисті килими, такий же барвистий килим лежав посеред кім-нати (саме на ньому зараз гралися діти). А ще в цій кімнаті було багато вишивок: макатки на стінах, скатерть на невеликому столику, серветки на етажерці з книжками, завіски на вікнах теж були вишиті. Але найбільшу увагу Інни привернув столик, на якому стояло велике люстро. Дуже дивне люстро: ніби одне, а разом з тим ніби три. «Туалетний столик, – подумала Інна, – нарешті я побачила туалетний столик. Виявляється, ось він який».
– Інко, дивись, як я вмію! – закричав Данилко. Він поклав голівку на килим, ніжки мелькнули в повітрі, і ось уже Данияко, перекинувшись через голову, страшенно гордий собою, лежав на спині.
– І я!.. І я!.. – закричали двоє інших хлопчиків і почали і собі перекидатися. Один з них був такий, як Данилко, а другий був менший, десь років два, не більше, він просто перекочувався з одного боку на другий, але був дуже задоволений своїми витівка-ми і просто заходився від сміху. І ще тут був хлопець, десь такий, як вона сама, коротко пострижений, в полотняній сорочці і шта-нах. Судячи з усього, саме він і затіяв усі ці веселощі.
– Качанчики! – закричали всі весело і дружною юрбою кину-лись до Інни. Інна від розгублення забула, що котромусь із них не треба було давати. Але як ти тепер будеш віднімати той качан-чик, коли вони так із апетитом їх гризуть? У неї залишився ще один, і вона ніяково простягнула його тому не-знайомому хлопцеві:
– На.
Хлопець теж зніяковів, але взяв качанчик, хоча не став його відразу їсти, а крутив у пальцях.
– Ти хто? – запитала Інна.
Хлопець трохи помовчав, прокашлявся, і все ж коли він загово-рив, голос його був хрипкий.
– Я Лаврик.
Інна насмішкувато хмикнула:
– Я не питаю, як тебе зовуть. Я питаю: ти хто? Хлопець ще більше зніяковів, не знаючи, що відповісти цій дівчинці, яка насмішкувато дивилась на нього сіро-синіми очима, високо звівши тонкі світлі брови.
– Ну, хлопець, – буркнув він.
– Таж бачу, що не дівчина, – вже відверто глузувала Інна. – От я донька благочинного. А ти хто?
– А я ніхто! – сердито відрізав хлопець. – Просто Лаврик, і все. Інна стенула плечима і підійшла до туалетного столика, бо на столику стояли різні баночки, фігурні пляшечки, шкатулка, обкладена маленькими черепашками. Інні дуже хотілося все це детальніше роз-глянути, особливо шкатулку, на якій були викладені з черепашок кремово-рожеві трояндочки. Та й в люстро, де тебе відразу три, дуже цікаво було подивитися. Якби Інна була тут сама, вона так би й зробила, але цей Лаврик... Хоч він ніби і не ди-вився на неї і грався з малюками, але Інна відчувала, що він таки слідкує за кожним її рухом. Тому вона високо підвела голову, сказала: «Данилку, ти ж тут не пустуй», – і повернулася на кухню. Там продовжувалося шаткування капусти. Матушка Олена дере-в’яним товкачем притовкувала капусту в діжці, матушка Софія сипала туди терту моркву і ще якісь темні зернята.
– Це вже як хто любить, – говорила матушка Софія. – Я роблю одну діжку з кмином і одну без кмину. Це як огірки: я завжди кладу чорну смородину, а матушка Клементина з Рудного каже, що їй чорна смородина забиває на-туральний запах огірків.
– Донечко, там Данилко не плаче? – запитала матушка Ірина.
– Сміється, – лаконічно відповіла Інна.
Вона почистила собі ще кілька качанчиків і пішла в бібліотеку, де в неї лишилася не-дочитаною п’єса про хлопчика і дівчинку, які шукали синю птицю. Вона читала, гризла качанчики, але в її уяві все чомусь крутився отой Лаврик. Аж вона на себе розсерди-лася; було б про кого думати! На ньому одяг із такого грубого полотна, в яке одягаються лише мужики. Ну, хто він такий? Якийсь сільський хлопчик, якого покликали, щоб бавив дітей. А ще й ім’я яке – Лаврик! Хіба таке ім’я є? Може, він Лаврентій?
Вона пригадала, що вчора на столі бачила церковний календар, тож підійшла, довго гортала, переглядала, нарешті під числом «18 серпня» знайшла запис: «Флора і Лавра мч». Від цього їй стало чомусь дуже прикро, наче те, що є таке ім’я – Лавр, у чомусь при-нижувало її саму. Зрештою, знову по-вернулась до п’єси, зачи-талася і забула про все.


* * *
З самого ранку стояла така погода, що, як казав отець Іларій, «добрий господар собаку надвір не вижене». Отож, люди, тим більше, сиділи вдома і лише поглядали, як низько, ніби чіпляючись за верхівки дерев, повзуть сірі, аж чорні хмари, і з них сиплються вперемішку то дощ, то крупа, а ще час від часу зривається вітер і починає крутитися сам довкола себе. Але худобу голодною не зоставиш, отож, по обіді дядя вийшов закласти сіна в ясла коровам та й коней погодувати. Коли повертався додому, у двір зайшла жінка. Така собі звичайна сільська жінка, невисокого зросту, в свиті і постолах, з коричневою хусткою на голові. Підійшовши до дяді, вона кинула швидкий погляд на його лівий рукав, заправлений під пояс, щоб не заважав при роботі, і тихо привіталася. Тільки вітання було якесь дивне:
– А малина цей рік не вродила, – сказала вона.
– Та й ожина також, – відповів дядя, нітрохи не дивуючись, і подивився на зовсім юне обличчя, дуже рум’яне не то від холод-ного вітру, не то просто від молодості.
– Маю для вас грипс1.
– Для мене чи для передачі?
– Для передачі.
– То так і говори. Підемо додому.
– Не можу. Я дуже спішуся. І так довго чекала, поки вийдете з дому.
– А якби я не вийшов? І не будеш ти мені серед двору передавати. А якщо хтось з-за рогу стежить?
І дядя пішов додому, а дівчині не залишалося нічого іншого, як піти за ним. У сінях вони на мить затрималися, дівчина дістала з-за хустки маленьку паперову кульку. Хустку було пов’язано так, що якби їй навіть викрутили відразу обидві руки, то дівчина могла б губами схопити ту кульку і проковтнути, заки їй би пере-шкодили. Дядя взяв кульку і водночас одчинив двері на кухню.
– Катерино, – сказав він, – дайте дівчині чого-небудь гарячого поїсти. Вона здалеку йде і має довгу дорогу.
Дощ із крупою так і не стихли до самого вечора. Коли надворі було вже темно, хоч в око стрель, з дому знову вийшов дядя. Він пройшов у дальній куток подвір’я, де між кущами бузини стояв нужник. Було дуже темно і дуже тихо, якщо не брати до уваги свист вітру і шелест дощу. Можна було закластися, що всі нор-мальні люди сидять по домівках. І все ж дядя відчинив, а потім зачинив двері виходка, потім нечутно завернув за нього і підійшов до огорожі. Відразу за огорожею, але вже по ту сторону, з боку вулиці, ріс старий в’яз. Дядя провів рукою по його стовбуру, поки шматок кори зрушився з місця, відкривши невелике дупло. Дядя вклав туди отриманий грипс, вернув назад шматок кори, знову стукнув дверима виходка і повернувся додому. Про дівчину, яка передала йому той грипс, він зовсім не думав. Може, вона вже повернулася додому, залізла на піч і відігрівається, може, десь забралася в копицю сіна, може, взагалі долає свій шлях, який знає настільки, що могла б його пройти із за-в’язаними очима. Дядя нічого про неї не знав, отож, і не думав. Бо скільки їх було, таких дівчат, що вдень і вночі йшли лише їм відомими шляхами.

* * *
Минуло тижнів два. Життя у великому домі йшло в своєму звичайному ритмі. Першими вставали Катерина і дядя, порали худобу, носили воду, дядя рубав дрова. Незважаючи на від-сутність руки, дядя вправлявся з усякою роботою по господарству, навіть рубав дрова, ото лише пиляти йому допомагали отець Іларій або Лаврик. Але тепер цю роботу взяв на себе отець Володимир. Воно було й до речі, бо людей прибуло, треба було опалювати зайву кімнату, треба більше готувати їсти, та й узагалі – іде до зими, треба більше топити в грубах. Потім отець Володимир визвався відвезти зерно до млина і повернувся звідти такий припорошений мукою, що Інна засміялася: «Тату, ти схожий на Діда Мороза!» – «Схозий на Діда Молоза», – повторив за нею Данилко, хоча навряд чи він бачив у своєму короткому житті Діда Мороза бодай на малюнку. Але зараз він завів звичку повторювати за дорослими все, що вони казали. «Тисячу разів тобі говорила: клади речі на своє місце», – робила мама зауваження Інні, і Данилко за нею:«Тисяцу лазів тобі говолила». З тим Данилком взагалі було сміху. Щось одного дня він роз-капризувався, все марудив і марудив, аж виведена з терпіння мама гримнула: «Ти ще довго будеш мені нерви псувати? Ось зараз дам доброго кляпса!» Данилко схаменувся, що вже перебрав міру, і треба якось рятуватися. У нього рясно полилися сльози, і крізь плач він докірливо сказав: «Ага, а я на-ївся силої капусти, а ти на мене клицис». Очевидно, йому пригада-лося, як вони гризли качанчики, але чому сира капуста мала бути виправданням, ніхто так і не зрозумів. Коли за обідом матушка Ірина розказала цю пригоду, всі дуже сміялися, і з того часу у великому домі з’явилася нова поговірка. Якщо на когось нападав поганий настрій, то йому добродушно-жартівливо говорили:«Що? Наївся сирої капусти?»
Інна цілі дні проводила в кімнаті, де стояли шафи з книжками. Там, виявляється, були не лише російські книжки з твердими знаками на кінці кожного слова (мама пояснила їй, що колись, ще за царя, в Росії так писали, але це нічого не означає, на них просто не треба звертати уваги), там були ще й дуже цікаві книжки польською мовою, яку Інна теж знала. Нарешті, вона знайшла й українські книжки. Переглядала одну за одною. «Царівна» Ольги Кобилянської, «Повісті» Івана Левицького (дуже стара книжка, видана ще в 1874 році), «Під тихий вечір» Богдана Лепкого. Але найбільше їй спо-добалися великі товсті підшивки, в яких було зібрано за цілий рік російський журнал «Нива». Там були дуже цікаві малюнки: якісь чудні ангели, леви, птиці, майже в кожному номері була жінка з довгим, до підлоги, волоссям, а поруч було написано, що коли ви хочете мати таке волосся, то треба його полоскати чудодійним еліксиром. Але найбільше Інні подобалися великі, на цілу сторінку, малюнки. Це були портрети вродливих жінок, грайливі кошенята, а на одному було зображено море, хвилі якого розбивалися об скелі, а на скелі стояв чоловік зі схре-щеними на грудях руками і поглядом, спрямованим кудись у далину. Чоловік був дуже маленький, можливо, тому, що море було таке широке, а скелі такі високі. «Наполеонъ на островѕ Св. Елены», – повідомляв підпис під малюнком.
– Мамо, а хто такий Наполеон? – запитала Інна. Матушка Ірина, яка сиділа біля вікна, штопаючи панчохи, пере-вела погляд на доньку, усміхнулась їй і сказала:
– Це був такий імператор у Франції. Він був геніальний полко-водець і підкорив мало не всю Європу.
– А чому тепер вся Європа не належить Франції?
– Тому що всі європейські королі об’єднались і в битві під Ватерлоо розбили війська Наполеона. А його самого заслали на невеликий острів в Атлантичному океані.
– Острів Святої Єлени?
– Так.
Інна пригадала собі малюнок, трохи поміркувала над почутим і задумливо сказала:
– Мабуть, та матушка, що приїздила на свято... ну, котра донька матушки Софії, – мабуть, вона пишається тим, що у неї таке ім’я. В честь острова, де був Наполеон.
– Ну, не думаю, що матушку Олену назвали в честь острова. Її назвали в честь святої Олени, як і сам острів. А матушка Олена, може, взагалі нічого про Наполеона не знає.
Хоч Інна звикла приймати кожне слово батьків, як істину в останній інстанції, але тут вона вперше в житті в душі не погоди-лася з мамою. Як могла матушка Олена нічого не знати про Напо-леона, коли вона виросла в цьому домі, де є ціла кімната книжок, і в одній з них є такий чудовий малюнок. Потім Інна натрапила на книжку українських віршів. «Акорди. Ан-тольогія української лірики від смерти Шевченка», – прочитала вона. І так захопилася тією книжкою, що перечитувала без кінця і скоро мало не половину віршів знала напам’ять. Ходила гуляти в сад або сиділа в тій кімнаті і шептала про себе: «В понеділок хлопчика люди поховали; Їм воно чуже було, так не сумували». Або: «Осьвічує місяць високі руїни, А Сойм шепотить між горами: «Гей, де ви? Вставайте, батьки України, Сумує будинок за вами!»
Найбільш незручно в цьому домі почувалася матушка Ірина. Незручно у кімнаті, яку вона намагалася переробити на свій лад. Зняла фіранки і покривала з ліжок, довго роз-мірковувала, чи це не буде нечемністю – віддати їх матушці Софії? Зрештою, обережно склала і заховала на найвищу полицю у шафі, а ліжка застелила своїми мар-селевими капами. Хотіла прибрати й ті хутра, що лежали на підлозі, але не знала, куди їх заховати, та й Данилко охоче грався на них. Міг биту годину тихенько сидіти, розчісувати хутро пальчиками.
Незручно почувала себе матушка Ірина і за порогом кімнати. Кожен у великому домі мав своє місце, знав свою роботу, а вона якось лишалась осторонь. Ну, виходила на кухню і питала напру-женим голосом: «Матушко Софіє, може, вам щось допомогти?» Навіть якщо матушка Софія про-понувала поліпити вареники чи витерти посуд, все одно в матушки Ірини залишалося враження, що її пропозиції сприймаються так, як вона сама сприймала про-позиції своєї доньки в чомусь їй допомогти. Мовляв, швидше все зробилося б, якби ти до цього не втручалася, але що поробиш – треба дитину потроху привчати. Зрештою, вона справді багато чого не вміла. Так, одного разу висловила здивування, як це у матушки Софії каструлі не закопчені.
– Я щодня стільки тратила часу на те, щоб їх піском та попелом відтирати. Вже, було, й фаєрки з плити не знімаю, хоч від того довше вариться, а каструлі все одно в сажі.
– А треба дно глиною помазати, – порадила матушка Софія, – потім глина змивається і сажа разом з нею.
Одного разу матушка Ірина попросила гарячої води.
– Вам багато треба? – запитала матушка Софія. – Ну, то треба, хай Катерина зігріє в баняку, плита саме топиться.
Плита, зрештою, топилася майже без-перервно, тож Катерина поставила на неї великий чорний баняк, вилила туди чи не ціле відро води, а коли над баняком почали снуватися блакитні пасемця пари, обхопила його якоюсь закопченою шматою і винесла в умивальню. Коли через якусь часину матушка Софія заглянула туди, то побачила матушку Ірину, яка схилилась над мідницею і прала простирадла, натираючи їх крихітним шматочком мила.
– Матушко, та що ж ви робите? – сплеснула долонями матушка Софія. – Та то ж домашнє полотно, хіба його отак руками віді-треш? Та й як вам мила не жаль? Це ж на нинішні часи дорогоцін-ність. Ото облиште, з неділі влаштуємо велике прання, то позолимо, потім Катерина піде до річки, добре виб’є прачем, то з того щось буде.
І матушка Софія так рішуче відтіснила матушку Ірину від мідни-ці, що тій не лишалося нічого іншого, як витерти руки і відвернути рукави, що вона зробила не дуже охоче. У свою кімнату вона повернулася з відчуттям упо-корення і навіть трохи поплакала від образи. А через тиждень з цікавістю дивилася, як то золиться полотняна білизна: добре замочена, щільно вкладається в дерев’яне жлукто, зверху кладеться торбинка з попелом і потім усе залива-ється окропом, який поволі просочується донизу. Потім Катерина склала все у великий лозовий кошик і пішла до річки, а коли по-вернулася, то всі вони – жінки великого дому – розвішували білизну на натягнутих у дворі шнурах. На холодному вітрі пальці в матушки Ірини закоцюбли, але вона зціпила зуби, думаючи, як же ця сердита Катерина мочила свої руки в ріці, яка от-от замерзне. По-вернувшись у свою кімнату, матушка Ірина знову плакала від зашпорів, які зайшли в пальці.
А третій раз плакала матушка Ірина, коли довго сиділа над про-топтаними шкарпетками отця Володимира, старанно, – нитка догори, нитка під спід, – їх церувала, а коли постукала зворотним боком ножиць, щоб нитки щільно прилягли одна до одної, то вони, навпаки, розлізлися, і вся робота пішла нанівець.
Звичайно, вона не вийшла з кімнати, поки сльози не висохли до решти, але матушка Софія своїм пильним зором додивилася, що не все в порядку.
– Що трапилося, матушко Ірино? – запитала вона. – Чогось ви бліді? Може, нездужаєте?
І сказала це таким приязним тоном, що матушка Ірина, яка дуже не любила скаржитися, розповіла про свою прикрість. Бо шкарпеток залишилося дуже мало, всі вони вже були поцеровані, а далі що робити?
– А ви онучі зробіть, – порадила матушка Софія. – Мої чоло-віки вже віддавна ко-ристуються онучами, бо де ж би я на них шкарпеток напаслася? Ті, що лишилися, бережемо на літо і то до святкового взуття. Підождіть, у мене є підходящий шматок полотна, то я вам відкраю.
Матушка Софія не лише відкраяла шматок полотна, але й по-різала його на менші шматки, саме такі, якими мають бути онучі. А ще