Ну, а чому б і ні? Адже існує в криміналістиці таке поняття -"словесний портрет"? То чому б не бути в літературі жанру словесного автопортрета? Правда, вже є жанр автобіографії, але це не зовсім те. В автобіографії ти не будеш писати, якого кольору в тебе очі, якого ти зросту, яку сукню волієш понад усі і тому подібні речі. Автобіографія - це документальний жанр, де треба вказати точну дату і місце народження, перерахувати навчальні заклади і місця роботи, назвати імена своїх законних дружин і дітей. А автопортрет - це ліричний жанр, де ти можеш зобразити себе саме такою, якою ти себе бачиш в... ні, навіть не в дзеркалі, а в своїй уяві. Можеш навіть зобразити себе такою, якою ти хотіла б бути, і, може, це якраз і є ти та найсправжніша. Трапляється ж, що в поспіху ти випадково надягаєш на себе чужий одяг і навіть не відразу це помічаєш. Просто, якось не зовсім зручно себе почуваєш: щось ніби тягне під лівою пахвою, чи сповзає з плечей, чи ще щось. Аж врешті спохватишся, та ба! Поїзд, в якому ти їхала, вже пішов, і твоє пальто поїхало разом із ним, і чим воно було краще, тим менше в тебе шансів знову колись побачити його. Отак, бува, і душа при народженні людини не завжди точно помічає, куди їй показує Бог, і влітає не в те тіло. А це вже зовсім непоправна справа. Можеш битися, скільки завгодно, але клітка з ребер тебе вже не випустить. І тільки невиразно, в блакитній млі, в золотистому сяйві, невловним маревом тобі час від часу проблискує справжня ти, якою ти могла б бути, якби не ота фатальна помилка.
Зрештою, годі передмови, приступаємо до роботи.
Отже, я... E-е-е ні, перш, ніж почати малювати себе, треба вирішити питання фону. Від цього все починається. Бо Джоконда з її загадковою посмішкою могла бути створена лише на фоні того загадкового, повитого млою, пейзажу, а перш, ніж малювати постать князівни Тараканової, треба було уявити собі тюремну стіну. Так що, голубко, давай вирішимо, на якому фоні будемо себе зображати? Зрештою, а що ж тут думати - на фоні Всесвіту. Ну, гаразд, Всесвіту то й Всесвіту, але ж ти знаєш, який він - Всесвіт. А який?.. Таж безконечний! Що означає - безконечний? Це означає, що ти можеш летіти зі швидкістю світла (згідно з сучасними науковими знаннями начебто більшої швидкості не може бути), отож будеш летіти і летіти цілу вічність, а кінця Всесвіту все не буде і навіть теоретично не може бути. Як же зобразити себе на такому грандіозному фоні? Ти ж у порівнянні з ним навіть не те, що піщинка порівняно з земною кулею. Ти - просто ніщо. А як зобразити ніщо?
Ну, гаразд, тоді ми не будемо замахуватися на цілий Всесвіт, ми візьмемо собі малесеньку чарунку. Як її побудувати? Та дуже просто:
беремо будь-яку точку, проводимо з неї три Декартові координати і вже маємо ту чарунку простору, в якій ти будеш зображувати себе. Отже, Галактика, Сонячна система, планета Земля, континент Європа, країна Україна, Волинь, містечко Крем'янець, лікарня (будинок зберігся досі, в ньому дитячий садок). Оце та точка, з якої виходять твої координати.
Але чому? Чому?? Чому??? Чому в отому безконечному світі саме ця Галактика, ця планета, ця країна, ці батьки, це тіло, ці руки, ці ноги, ці очі? А якщо я не хочу? Чому ніхто мене перед тим не запитав, чи я згодна?
А ще ж четверта координата - час. Теж мені вигадали; провели пряму, ткнули пальцем в якусь точку і позначили її нулем. Мовляв, усе, що зліва - це "до нашої ери", а що справа - це вже "наша ера". І давай нанизувати події на ту часову вісь, наче баранину на шампур. Нібито в тому безконечному Всесвіті події відбуваються лише одна за другою! Та їх же одночасно відбувається безконечна кількість, і спробуй нанизати на одну вісь. Тим більше, хіба є щось спільного в тому, що на одному з Антильських островів вибухнув вулкан, а відразу по тому в африканки з племені овімбунду народилася дитина, а як тільки тій дитині перев'язали пупа, в Страсбурзі чи в Гаазі підписано чергову міжнародну угоду, яка має засвідчити людству щасливе майбутнє? І взагалі, думається мені, якщо почати всі оті часові осі проводити, то вони весь час безконечний Всесвіт так заповнять, що більше ні для чого місця не вистачить.
Ну, та гаразд, не будемо клопотатися про весь Всесвіт з усім, що його наповнює, я ж зібралася малювати свій власний автопортрет і
тільки. 1 я маю оту свою 'точку нуль" на своїй часовій координаті: 8 година ранку 31 березня 1935 року, неділя. Все, що лівіше, це "до мого народження", все, що правіше, - це "після".
Але знову чому? Чому?? Чому??? Хто питав мене, коли я хочу народжуватися на цей світ, раз уже хтось там без узгодження зі мною вирішив, що маю народитися саме в тій точці безконечного Всесвіту, яку вже названо вище? Ну, чому саме оте 31 березня 1935 року після народження Христа? Друге питання, на яке мені ніхто не дасть відповіді, хоч головою бийся об ту скляну блакитну півкулю, яка замикає світ над тобою, а ти маєш вірити, що він безконечний, - отой Всесвіт.
Зрештою, годі. Годі тих питань, на які нема і не буде відповіді, будемо вважати, що фон готовий, і приступаємо до самого автопортрету.
Найперше треба нашкіцувати зріст - він у мене 164 сантиметри, і це єдине, що в мене спільного з Венерою Мілоською, всі інші габарити не сходяться. Зрештою, габарити Венери Мілоської не дуже мені імпонують. Як на мій погляд, ноги в неї закороткі, таз дещо заважкий, а груди при такій комплекції дещо замалі. Зрештою, видно, тоді були такі канони краси.
А що торкається мене... Що торкається мене, то з найменшого дитинства я від рідної мами дізналася, що в мене ноги, наче в поліського злодія (на думку мами, в поліського злодія чомусь мали бути особливо великі ступні), зуби, як лопати, ніс, як цибулина, очі косі, як у дурнуватої Катьки (була така в нашому селі), а коси, як мишачі хвости. Найбільшою мукою було для мене йти кудись поруч з мамою. Якщо я, як мені здавалося, гордовито зводила голову, щоб бути схожою на царівну, то відразу чула: "Ти куди носа задерла, він у тебе і так кирпатий". А коли я сумовито опускала голову, то чула: "Чого ти сутулишся? Вже й так горбата!"
В результаті такого виховання десь у віці десяти років я прийшла до висновку, що коли вже мене рідна мама вважає такою негарною, то, мабуть, я таки найбридкіша з усіх дівчат на світі і мене ніхто ніколи полюбити не зможе. І щоб зайвий раз не переконуватися в тому, я намагалася не дивитися на себе в дзеркало, та й тепер ніби дивлюся, коли підфарбовую губи, а разом з тим ніби не бачу себе. ("Мамо, -сказала моя трьохлітня внучка Соломійка, - ввімкни мені світло в кімнаті, я буду видивлятися в люстро, яка я красуня." Я ніколи не видивлялася в дзеркало, яка я красуня. Можливо, через те в мене така жахлива пам'ять на обличчя, що я не пам'ятаю власного? Мені здається, що якби мене потаємно сфотографували, а потім показали мені фото, то я впізнала б себе хіба по одягу.)
Зрештою, а може, моя мама мала рацію? Коли мені було 15 років, я після закінчення семирічки поступила в педучилище в Острозі і відразу закохалася. Через 35 років хлопець, - властиво через 35 років він був уже не хлопець - в якого я була закохана, розшукав мене, подивився і сказав: "Нізащо тебе не впізнав би! Ти ж була маленька, худенька, з поганенькими кісками і без усякого натяку на бюст." Коли він мені це говорив, я була на півголови вища за нього (нагадую, що мій зріст 164 сантиметри), ну, а щодо бюсту... Як говорила одна негативна героїня одного позитивного радянського фільму: "В мене розмір ліфчика, як у Мерилін Монро". Зрештою, не сказала б, що цей факт мене тішив, бо він викликав у стосунку до мене зовсім не такі платонічні почуття, як мені хотілося б.
Словом, опускаю в безпорадності свій пензель, чи то пак кулькову ручку, коли йдеться про змалювання моєї зовнішності. В дзеркало не видивлялася - отож не пам'ятаю, це раз. Далі: життя склалося так, що в мене майже нема фотографій у віці до 30 років. Одна-єдина, де я з батьками, мені років чотири, але така вилиняла та фотографія, тільки й видно щось таке лобате. Друга фотографія - це ми, сьомий клас Антонівської школи випуску 1950 року, в лісі на траві, там теж щось таке лобате, з сумним поглядом. Третя - вечір 31 грудня 1952 року, Чернігів, табір для політв'язнів-інвалідів , куди я потрапила по малолітству. Я і ще одна така ж, як я, Тоня Технюк, брали таку активну участь в новорічному концерті, що начальство розчулилося і дозволило нам сфотографуватися (той вечір чомусь знімав фотограф, може, наше начальство хотіло показати вищому начальству, як в них гарно поставлена культурно-виховна робота). Так от, на тій третій все той же лоб і сумний погляд, тільки коси викладено модною тоді "короною", і вони не виглядають такими вже мишачими хвостиками.
Ну, і нарешті, як же я буду себе описувати, коли я весь час мінялася? Ні, навіть не тому, що міняла зачіску чи макіяж ( і досі не вмію користуватися всіма тими тінями та олівцями, до малювання в мене хисту ані найменшого). Просто, час ішов, і я мінялася з ним, при тому ж час не дискретний (а може, й дискретний, фізики ще не дійшли остаточної згоди), отож я міняюся щодня, щогодини, щомиті. Почну малювати ліве око, а поки я його закінчу, глянь - там уже нова зморшка прорізалася.
Тому не буду займатися цією безнадійною справою, а візьму і намалюю свій уявний автопортрет. Бо ідеал жіночої краси в мене не змінювався протягом усього життя. Отже, якби це від мене залежало, я б мала бути середнього зросту (єдине, що в мене відповідає цьому), з дуже стрункою, - найголовніше, тонкий стан! - фігурою, мати маленькі, гарної форми білі руки і ноги (адже в усіх українських піснях співається про "білі рученьки" та "білії ніженьки"; овальне обличчя, сині, як волошки, очі; рожеві, як пелюстки троянд, щоки; свіжі, як стигла малина, губи; а зуби - як дві низки добірних перлин. До того темні брови, схожі формою на ластів'їні крила в польоті, а волосся густе, хвилясте і кольором схоже на степову пшеницю. Ну, і легка, стрімка хода, граційні рухи, мелодійний голос і чарівна посмішка. Ах, якби я була така! Тоді, безумовно, моє життя склалося б зовсім інакше, і в ньому не було б усього того гіркого, що було, і я пройшла б через життя, як польовою стежкою в чудовий літній день, коли над тобою оте прекрасне блакитне небо, що йому ні кінця ні краю, сонячні промені пестять твою голову, а довкола літній вітер жене хвилі по безкрайньому пшеничному полі, і там серед стебел то спалахне мак, то засиніє волошка, то колихнеться гніздечко бузкового чи малинового мишачого горошку. І хоч жайворонки вже не співають, а все ж звідусіль чути якийсь щебет, сюрчання, дзижчання. І так тобі тихо і радісно на душі, ти злегесенька гладиш рукою колосочки і дивишся, як твоя стежка біжить і біжить вперед, час від часу злегка петляючи, а все ж уперед, в оту таємничу далину, повиту світло-бузковою млою.
Та ба! Що в мене є від того ідеалу? Ну, як уже сказано, зріст. Ну, коли я надягаю щось синє, то можу почути: "Ой, які у вас сині очі!" Але якось так у мене в житті складалося, що якраз синій одяг мені найменше доводилося носити. З тієї простої причини, що я завжди мусила купувати найдешевший одяг, а серед нього чомусь не траплялося синього.
Гаразд, раз уже мова зайшла про одяг, то вирішую, в чому саме я маю бути зображена на автопортреті. Очевидно, в тій сукні, про яку я все життя мріяла.
А про яку сукню я мріяла?
В дитинстві я читала багато старовинних романів, де головними героїнями були принцеси, герцогині, графині, всі неймовірної вроди і всі вбрані в шовки та оксамити. Отож коли я уявляла себе в їхньому колі, то лише в сукні з волошкового оксамиту, гаптованій золотом, в діадемі у вигляді вінка з різнокольорових камінців, де кожна пелюстка - це самоцвіт. Воно мені й зараз видається гарним, але боюся, що оксамит і самоцвітна діадема не надаються для жінки кінця другого тисячоліття.
А ще я в дитинстві любила роздивлятися журнали мод, і найбільше мені подобалися жінки в бузкових пальто з малиновими капелюшками чи навпаки - в малинових сукнях з бузковими додатками. Бузкове з малиновим видавалося мені неймовірно елегантним і шикарним. Може, тому, що я не бачила нікого довкола себе одягненого в малинове чи бузкове. Вже не знаю, чому: чи не було тоді таких барвників, чи просто ті кольори були не в моді? Але зараз вийдеш на вулицю і майже на кожному зустрічному, навіть на чоловіках, побачиш щось малинове або бузкове. А я не люблю, коли щось носять усі.
Відколи я прочитала "Трьох товаришів" Ремарка ( а було мені тоді років двадцять), я мріяла про сукню зі срібної парчі. І як не дивно, цю мрію мені вдалося здійснити, правда, для цього довелося прожити ще двадцять років. Я зайшла в крамницю і побачила там срібну парчу. А в мене якраз були в гаманці гроші. І пошили мені сукню в найкращому ательє міста, звичайно, "по блату", але тоді в мене якраз був блат, бо я працювала в рекламі побутових послуг. Але, коли я нарешті надягнула вимріяне срібне плаття, з'ясувалося, що я в ньому зовсім не схожа на казкову царівну, як мені це уявлялося.
Тоді, може, надягну вишиту сорочку? Я дуже люблю одяг, прикрашений вишивкою, але тут переді мною постає непереборна перешкода. Справа в тому, що навіть якби я малювала автопортрет кольоровими фарбами, і то вони не змогли б передати всю красу вишивки - її треба дивитися в "натурі". Ну, а описати вишивку взагалі неможливо.
Отже, треба вибирати щось таке, що можна було б описати словами, і щоб читач міг більш-менш адекватно його уявити. Що ж, була в мене і така мрія з дитинства: мені хотілося мати синє платтячко в білий горошок. Поки я жила з батьками, я про це своє бажання і заїкнутися не сміла, бо почула б: "Коли будеш сама заробляти гроші, тоді будеш носити, що хочеш, а зараз носи те, що дають, і будь вдячна, що маєш!" А коли я почала сама заробляти гроші... То я двічі купувала собі "відріз" на плаття, саме такий, як мріялося: волошково-синій в білі горошки, ні великі, ні дрібні, а такі - середні. Але обидва рази, -перший це було, коли після "берієвської" амністії нас, сто "контрреволюціонерок", привезли в Одесу шити солдатські кальсони, бо всіх злодійок, які їх шили, випустили на волю, і там я вперше в житті почала заробляти якісь гроші, а от, коли був другий раз, абсолютно не пам'ятаю, пам'ятаю лише, що був, - отож обидва рази я ті "відрізи" відпродувала, бо чи то не мала де пошити, чи залишалася без грошей. І вже зовсім дорослою, - і навіть не дуже молодою, - я собі нарешті купила готове плаття, але з'ясувалося, що хоч воно за розцвіткою саме таке, але фасон мені не підходить. Нарешті, я купила костюм, і дещо темніший, ніж волошки, і з горошком дещо дрібнішим, але він так мені підійшов, що вже десять років я його надягаю в найурочистіші моменти: на установчий з'їзд Руху, де я була не лише як делегат від Донецька, але й як член Всеукраїнського оргкомітету; на перший незалежний з'їзд письменників України, на... е ні, на своєму останньому ювілеї я була в чорній сукні. Хоча не люблю чорного кольору, але все ж мій улюблений костюм не був достатньо урочистий для такої події. Ага, тепер взуття! Звичайно, червоні туфельки, які вже теж історичні, бо саме в них я була на всіх тих історичних подіях. Правда, коли я приїхала в Черкаси провідати своїх батьків і ми всі разом вибралися в театр, моя мама глянула на мене критичним поглядом і медово-гірчичним голосом сказала: "Доню, ти взула б якісь інші туфлі, а то червоне з синім не гармонізує". - "Мамочко, - сказала я, з усіх сил намагаючись, щоб мій голос звучав безтурботно і доброзичливо, - древні греки вважали поєднання синього з червоним класичним".
Отже, ви вже бачите мене: на фоні Всесвіту, в синьому костюмі в білий горошок, в червоних туфельках на високих тонких підборах. Ага, ще треба вирішити питання зачіски! Як пам'ятаєте, кіски в мене були поганенькі. І все ж я їх довго носила, бо просто не уявляла собі, яку б ще я зачіску могла робити. Ну, обріжу я коси, а в мене пряме, як солома, волосся - і що з того буде? І лише коли я востаннє була в Москві (це той випадок, що описаний в "Московському детективі"), й потрапила до одного знаменитого перукаря, якому я сказала, що я спеціально до нього приїхала з Донецька. Це не була брехня, бо в мене була написана цим перукарем книжка " Я парикмахер". Отож, як я того перукаря розшукала Москві. Глянула на вихідні дані книжки: її якому видавництві вона виходила і хто редактор, через 09 дізналася телефон видавництва, там запитала телефон редактора, представилася їй, сказала комплімент відносно того, як гарно відредагована книжка - і вже мала телефон перукарні, де працював той майстер. Улещений, він так мені пофарбував і підстриг волосся, що я цього дотримуюся ось уже майже двадцять років. І не раз чую: "Ах, яке у вас гарне волосся!" Бо з'ясувалося, що волосся в мене хоч і тонке, І пряме, але дуже густе, отже, коли вміло підстригти і добре помити, то воно виглядає досить розкішно. І навіть іноді кольором вдається в достиглу пшеницю.
Так, і підправляю контури своєї постаті. Потрапила мені до рук брошурка, в якій писалося, що для краси фігури мають значення не окремі виміри, а пропорції між ними. Я відразу виконала всі вказані там обміри, склала пропорції і з'ясувала, що з двох десятків пропорцій тільки одна не відповідає ідеалу: талія таки на кілька сантиметрів товща. На жаль, ця брошурка потрапила мені до рук тоді, коли питання зовнішньої вроди вже потрохи втрачало для мене свою важливість.
Ну, а тепер ще треба надати моїй постаті певної пози. Якби я малювала пензлем або олівцем, то моделюючи постать відразу мусила б зображувати себе в певній позі. Але на відміну від образотворчих мистецтв, слово, як і музика, може сприйматися лише протягом певного часу, вже мусить так бути: спочатку розповіла про постать, а потім про позу.
Може, я стою? Тоненька жіноча постать, гордо випростана на фоні безконечного Всесвіту? Це виглядало б так ефектно! Але ж я вже вирішила раніше: з усього Всесвіту я беру лише одну чарунку. То ж, щоб не виглядати в такому випадку надто фальшиво-патетично, краще посаджу себе? Куди? Безумовно, в той фотель, який пам'ятаю з часів свого дитинства!
Коли я була дитиною і разом з батьками їздила в гості (ми саме їздили, а не ходили, бо гостювали в священиків з ближчих чи дальших сіл), мене в чужих приміщеннях найбільше чарували три речі: оленячі роги на стінах, гобелени зі сценами полювання на тих же оленів і фотелі, називані з-польська "bujak". Це глибоке крісло, не м'яке, навпаки, найчастіше плетене з лози, з довгою спинкою, з бильцями і поставлене на полозки, але не такі, як у санях, а такі, як у дитячих колисках. Отже, сідаєш в такий фотель і сама себе заколисуєш. Ах, думала я, коли я виросту, обов'язково матиму вдома всі ці три речі! І що ж? Минуло півстоліття, і в мене на одній стіні висять оленячі роги (мій син знайшов їх на горищі якогось будинку), на другій -гобелен з оленями і мисливцями. Правда, гобелен не старовинний і не тканий, а мальований, але далебі, мені здається, що він досить симпатичний і що слово "дешевий" у відношенні до нього визначає лише ціну, за яку я його купила. А от фотеля на полозках нема: ніколи не бачила його в продажі, а якби й бачила, то він ніяк не впишеться в сучасну квартиру, бо йому ж потрібне вільне місце ще й на розмах гойдання.
Але зараз я садовлю себе саме в такий фотель. Зображення пози почну з ніг, щоб уже потім, не поспішаючи, попрацювати над обличчям. Отже, ноги тісно одна біля одної (дуже мені не подобається, коли жінка сидить, розставивши ноги; по-моєму, це вульгарно), але щоб не нагадувати позою єгипетського фараона на троні, носок однієї ноги трішки висунутий вперед, а коліна трішки схилені вбік. Руки вільно покладені на бильця, в них має відчуватися велика втома, адже їм за життя стільки роботи довелося переробити, включно до миття посуду (а спочатку ж треба було щось у тому посуді приготувати, а ще перед тим те "щось" купити, а найперше, просто заробити гроші, щоб було за що купити). Ні-ні, в жодному разі вони (тобто руки) не великі, не розбиті, не порепані, не мозолясті, пальці не з покрученими артритом суглобами. Розмір рук дається від народження, мозолі з часом сходять (вони в мене таки були, коли я працювала на будівництві чорноробочою. Офіційно ця професія називалася "різноробоча", бо чорної роботи в Радянському Союзі не було, але суть роботи від того не мінялася: треба було копати, а то й кайлувати землю, розвантажувати вагони з цементом або щебенем, завантажувати автомашини цеглою, нарешті, переносити ті ж вантажі на носилках. Але то вже відійшло в таку давнину, аж самій не віриться, що це було зі мною). А що стосується пальців, то один з найприємніших компліментів, який я чула в своєму житті (правда, це було сорок років тому, але приємний комплімент жінка ніколи не забуває), звучав так: "Ти граєш на піаніно? В тебе такі тонкі і довгі пальці - саме для піаніно". (На жаль, я мусила розчарувати свого кавалера, бо на піаніно навчилася лише грати гаму).
З руками покінчено. Тепер перейдемо до плечей: в них має відчуватися беззахисність. Бо таки ніколи в житті не було в мене плеча, за яким я могла б заховатися чи яке взяло б на себе хоч частку мого тягару. Ніколи, почавши з найраншого дитинства, коли я усвідомила, що зі скаліченим пальчиком не можна бігти ні до мами, ні до тата. Бо мама почне сваритися: "Отака незграба, як ти взагалі собі палець не відрізала!" А тато почне кепкувати: "Як тобі не соромно, така велика, заміж скоро пора, а вона плаче!" Мабуть, таким чином вони виявляли свою турботу про мене, але мені від того не було легше, мені хотілося, щоб мене погладили по голівці, подмухали на скалічений пальчик і сказали кілька ласкавих слів. І потім упродовж усього життя... Зрештою, не буду перераховувати всі ті прикрощі, труднощі, поразки і розчарування, які довелося пережити. З одного боку, це зайняло б надто багато часу (точніше, місця, бо йдеться ж про автопортрет). З другого боку, пригадувати всякі неприємності - це знову переживати їх у своїй душі. А є ще й третя сторона: не люблю отримувати листів, у яких автори дуже детально описують свої хвороби, неприємності і т.д. В мене тоді складається враження, що людина звільняється від того всього, передаючи його мені. Отож я не хочу, щоб читачі (чи треба казати - "глядачі"?) мого автопортрету переймали все на себе. Нехай вже моє минуле лишається зі мною.
Голова... В посадці голови має попри все відчуватися гордість, адже моє прізвище походить від цього слова, а наші предки отримували свої прізвиська недаремно. Нехай Всесвіт безмежний, нехай вічність вічна, нехай людина в тому всьому крихітна і миттєва, але будьмо горді!
Ну, а тепер починаємо ґрунтовну роботу над обличчям, бо ж саме воно має виражати весь внутрішній світ людини. Почнемо з інтелекту. Але що таке, власне, інтелект? Не буду шукати в словниках, як я це звичайно роблю в подібних випадках, а подам своє розуміння інтелекту: це природні здібності, пам'ять, вміння логічно мислити плюс надбані знання. Які ж у мене природжені здібності? Ну, безумовно, здібності, - чи цікавість? - до слова. Я ще добре говорити не вміла, а вже вчила вірші напам'ять. Як тільки навчилася говорити, не давала мамі спокою: а чому стіл називається "стіл", а чому підлога називається "підлога"? а чому село, де ми живемо, називається Парохонськ? А читати я навчилася, коли мені чи й було чотири роки. І навчилася якось так сама: батьки думали, що я сиджу і розглядаю малюнки, а з'ясувалося, що я читаю. Читаю відразу очима і практично відразу українською, польською, російською мовами (і навіть церковнослов'янською). І вже без книжки я свого життя не уявляю. В шкільні роки мріяла, що як виросту, то обов'язково матиму власну бібліотеку. Так собі подумки перераховувала, які б книжки я хотіла мати, і виходило, що сотня книжок мене цілком би задовольнила. Зараз у моїй домашній бібліотеці більше семи тисяч книг, але я б не сказала, що це вже край, що більше я до неї жодної книжки не додам. Ну, а якби мені треба було обійтися мінімумом, що б я вибрала? Наприклад, іноді інтерв'юери задають таке "дуже оригінальне" питання тим, в кого беруть інтерв'ю: "Які три книжки ви хотіли б мати з собою, якби потрапили на безлюдний острів?" В мене нема ніяких вагань відносно вибору: Святе Письмо, антологія світової лірики і товстий енциклопедичний словник. А ще... А ще я б контрабандою пронесла "Декамерон", щоб розвеселяти себе в сумні хвилини. Зрештою, годі говорити про книжки, одну з них намалюю в себе на колінах. Яку саме? А вона розгорнена, так що обкладинки не видно. Шрифт же надто дрібний, щоб можна було прочитати. Так що нехай кожен уявляє собі свою улюблену книжку.
А тепер повертаємося до обличчя. Які ж там ще в мене природжені здібності? В чотири-п'ять років я дуже любила малювати. Зривалася вранці з ліжка і ще в нічній сорочці хапалася за олівці. Але дуже швидко ці мої здібності вигасли без остатку, і потім я все життя мала клопіт з малюванням, кресленням, а найбільше з каліграфією (досі ненавиджу уроки каліграфії і радію за теперішніх дітей, що кулькові ручки позбавили їх того жаху "нажимів", "волосних", нахилу літер, а понадто - чорнильних плям, які спричиняли стільки школярських трагедій). З математикою було навпаки: до четвертого класу я вважалася абсолютно бездарною в математиці, жодної задачі не могла вирішити без допомоги батька і без сліз. А коли пішла в п'ятий клас, мого батька посадили (в тюрму, розуміється), я вчилася в сусідньому селі, жила в чужих людей, нікому не було до мене діла. І з'ясувалося, що я спокійно вирішую всі задачі, варт лише трохи над ними подумати. Пам'ятаю навіть, що коли я в сьомому (чи ще в шостому?) класі пропустила урок алгебри, то сама дійшла до того, як розв'язується система двох рівнянь з двома невідомими. І потім скільки я вчилася, завжди була найкращим математиком в класі чи в групі. Це попри те, що переважно я була єдина дівчина в тому класі чи групі. Знову ж таки пам'ятаю, як на екзамені з аналітичної геометрії в Донецькому індустрійному інституті молодий і тому дуже прискіпливий викладач подивився на мене і так здивовано сказав: "Ну ви розбираєтеся, що до чого!" Проте математика сама по собі мене особливо не цікавила, я надавала перевагу фізиці і років десять свого життя бачила себе в майбутньому ученим-фізиком. Розуміється, дуже знаменитим. Особливо після того, як мені "дали" десять років "за сочинение националистических стихотворений", а отой націоналізм зводився до того, що один мій вірш закінчувався рядком: "А я всміхаючись іду назустріч невідомій долі". "А какая у советских людей "невідома доля?" - задавав риторичне запитання мій слідчий, Микола Борисович Шустов. - У советских людей "доля відома" - идем к коммунизму. Значит, сама сознаешься, что ты против советской власти, й не знала, что тебя за это ждет". Ну, подумала я, раз можна так трактувати вірші, то не хочу я нічого спільного з літературою мати! Буду фізиком, там уже нічого не потрактуєш інакше (я тоді ще нічого не знала про "буржуазну лженауку кібернетику"). Але от: не стала я всесвітньо відомим фізиком, стала таким собі письменником.
То які ж у мене ще були здібності від народження? Легше мені сказати відносно пам'яті, бо в тюрмі мої співкамерниці провели зі мною дослід: прочитали вірш Івана Нікітіна "Пахарь", -а в ньому 56 рядків, - і я його тут же повторила. В мене добра логічна і образна пам'ять, - а ще краща емоційна, - але погана механічна, тому .( зовсім не запам'ятовую цифр чи текстів, змісту яких не розумію. Підносне логічного мислення, то, виходячи з усього сказаного вище, воно в мене повинно бути присутнє належною мірою.
Нарешті відносно освіти.
Хоча в мене і є документ, який засвідчує, що я отримала вищу освіту, і то не де, а в одному з вузів Москви, все ж я вважаю, що вся моя освіта, як дім на чотирьох кутках, побудована на чотирьох книжках, які я прочитала, ні, точніше, простудіювала, - до того, як мені виповнилося десять років.
Перша - це "Історичні оповідання" Антона Лотоцького, яку мені батько подарував, мабуть, в кінці 1941 року. Я ті оповідання вивчила мало не напам'ять, і досі ще це мої найгрунтовніші знання з історії України. На жаль, там історія Київської Русі закінчувалася Яросла-вом Мудрим, далі йшлося про князя Ростислава і його трьох синів, після чого розповідь переходила на Галицьке-Волинське князівство і закінчувалося отруєнням Юрія Тройденовича. А коли взяти до уваги, іди далі я вчила історію України по радянських підручниках, то це й спричинило значні лакуни (висловлюючись науковою мовою) в моїх історичних знаннях.
Друга книжка - це "Що розповідали стародавні греки про своїх богів та героїв" Миколи Куна. Так чітко досі пам'ятаю, як я її читала, може, тому, що це були чи не найщасливіші дні мого життя (сказала ж, що маю добру емоційну і образну пам'ять. Наприклад, так само пам'ятаю, як я читала "Острів пінгвінів" Анатоля Франса. Було це в Куйбишеві на цементному складі, вагони з цементом затримувалися, мої подруги пішли в цех грітися, а я вмостилася на якомусь ящику, підібрала ноги, щоб сховати їх під поділ плаття, бо вже були заморозки, о нам ще не видали панчіх. Вмостилася, розгорнула книжку невідомого мені Анатоля Франса, і десь на третій сторінці мене охопило відчуття величезного щастя, що на світі є такі гарні книжки. А було мені тоді 18 років, і в мене попереду було 9 років тюремного строку). В моїх батьків були якісь справи в Сарнах, вони взяли мене з собою. В Сарнах ми зупинилися в якихось знайомих, а в них я виявила книжку Куна. Був то 1942 рік, мабуть, червень, бо ті кілька днів я провела в гамаку, підвішеному до черешневих дерев, на яких червоніли і рожевіли ягоди. Яке то було щастя: лежиш собі в гамаку, погойдуєшся, сонце тебе гріє, вітер тебе лоскоче, нікому до тебе нема діла, їси черешні і читаєш ті неймовірно цікаві оповіді про Зевса і його походеньки, про Артеміду і Афродіту, але своїм ідеалом я обрала Афіну.
Третя книжка - це хрестоматія зарубіжної літератури для дев'ятого класу радянської школи, яку я читала в кінці 1944 року, коли лежала хвора на кір. Досі пам'ятаю навіть зовнішній вигляд тієї книжки. Вона була досить товста, зліва розміщався великий, на цілу сторінку, портрет письменника, а справа починався текст. Там були Гомер, Бокаччіо, Сервантес, Мольєр, Шекспір, Гьоте, Шіллер... ов, мабуть, я вже когось забула! Зате пам'ятаю, що закінчувалося уривком з "Жерміналю" Золя. І ще пам'ятаю портрети. Найвродливішим був Гьоте, такий молодий, кучерявий, романтичний, я собі його вподобала відразу і на все життя. Правда, мушу визнати, що він мені і зараз більше імпонує як особистість, ніж як письменник (чудовий вірш про нього написала Ірина Жиленко). А його отой Вертер мені геть несимпатичний: отакий самозакоханий кукурік!
І, нарешті, четверта книга. Не знаю, звідки вона в нас взялася, і не знаю, що це за книжка, бо хоч вона була в твердій палітурці, але без перших і останніх сторінок. В усякому разі, це була книжка, видана ще до революції (про це свідчив правопис), скорше всього, це була хрестоматія світової літератури для гімназії. Бокаччіо там не було, зате були уривки з древньо-індійського епосу, поряд з європейськими письменниками там були російські: Олексій Костянтинович Толстой, уривок з "Мертвих душ" Гоголя, саме той, де Чичиков приїздить до Коробочки. Чимало віршів з тієї книжки я вивчила напам'ять, і вони мені тепер стають у пригоді. Наприклад, коли я писала статтю про те, як в російській поезії відобразилася загарбницька політика царської Росії, то саме з того свого запасу я цитувала: "Уж как царь-государь под Казань подступал, он под речку под Казанку сорок бочек закопал что с тем ли с ярым зельем - с черным порохом".
Зрештою, я бачу, що пропустила Святе Письмо, а з нього, мабуть, слід було почати. Але я не пам'ятаю точно, коли саме я почала його читати (хоч це таки було до арешту батька, отже, до того, як мені виповнилося 11 років). Та й була я тоді надто мала, щоб урозуміти глибину цієї геніальної книги, просто, я її запам'ятала, і тому пізніше, коли знайомилася зі світовим мистецтвом, то на відміну від тих, хто ніколи не читав Біблію, не мала клопоту з іменами Соломона, Давида, Іони, Юдити, Лії та Ребеки.
Але годі, годі, годі про інтелект! Оце мені, мабуть, і найбільше зашкодило в житті: жінка не повинна бути надто розумною! "Галя непогана дівчина, - говорили хлопці в Острозі в педучилищі, коли я там вчилася, - але занадто розумна. Підійди до неї, а вона що-небудь заговорить про древніх греків чи про фізику - в дурнях зостанешся". "Галя непогана дівчина, - говорили хлопці, коли я майже через десять років працювала в Макіївці на труболиварному заводі, - але як на нас, то занадто освічена". І що мені було робити? Було в моєму житті й таке, що я вчилася на театрального режисера і з акторської майстерності навіть вступний екзамен склала на "відмінно". Не знаю, чи вдалася б мені роль, якби на сцені треба було зображати дурненьку жінку. В житті це мені ніяк не вдавалося.
Першою ознакою інтелекту вважається високе чоло. Отож начісую на те чоло гривку і переходжу до очей, в яких повинна світитися душа. Зрештою, душа - це велика таємниця, отже, не будемо про неї, обійдемося характером. А який у мене характер? Не раз мені доводилося чути від людей похвалу моїй енергії. Що ж, люди не знають, як я за ті спалахи енергії плачу періодами депресії. Бо коли я енергійна, мене бачать усі (усі - це, звичайно, дещо фігурально), а коли я в депресії, того ніхто не бачить. І ще: я мушу бути енергійною, бо ж ніхто за мене мою роботу не зробить і моїх справ не вирішить, я просто мушу бути енергійною, в мене нема іншого виходу. Чи я відважна? Мабуть, 'ні. Іноді ввечері сиджу сама в домі, і мене раптом охоплює отаке відчуття: зараз поверну голову - а з другої кімнати до мене вийде якась інопланетна істота. І тоді на мене нападає панічний страх, і я відчуваю, що не винесла б того, навіть якби та істота була цілком схожа на людину. Не знаю, чи мені вдалося б укрити свій страх перед тією неземною істотою, але коли йдеться про людей земних, то я найбільше боюся показати перед ними свій страх. Саме тому стала можливою така ситуація, як у "Московському детективі", та ще деякі епізоди з мого життя.
Губи - вони мають бути добрі чи злі. Які вони в мене? В принципі, вважала себе доброю, бо дуже не люблю ситуацій, коли я повинна зробити щось неприємне іншій людині: відмовити в проханні, сказати якусь прикру правду. Дуже довгий час взагалі не могла відмовляти в проханнях і через те не раз потрапляла в прикрі для себе ситуації. Але… але... Якось прочитала сентенцію: "Деякі люди вважають себе добрими, тоді як у них просто слабкі нерви". Зараз я більше схиляюся ці того, що в мене просто слабкі нерви. Тільки знову ж таки не люблю цього показувати людям. Мої нерви - це мої проблеми.
Але що треба остаточно вирішити: я на автопортреті усміхаюся чи ні. А якщо усміхаюся, то яка в мене усмішка? З одного боку, коли її фотографуюся і намагаюся всміхнутися, то виходжу якась така скривлена. Але з другого боку... Господи, думала я, коли межи мною і білим світом було п'ять рядів колючого дроту, коли я вийду на волю, я весь час буду ходити усміхнена: адже я на волі, а це найголовніше! Кили я вийшла на волю, з'ясувалося, що й на волі буває чимало драматичних, а то й трагічних ситуацій. І все ж... все ж... Через 15 років після закінчення Літінституту в Коктебелі в будинку творчості письменників я зустрілася зі своїм колишнім однокурсником. Правда, я його не впізнала, а він мене відразу впізнав: "Це ж була найусміхненіша дівчина в Літінституті!" Очевидно, я все-таки підсвідомо раділа тому, що я на волі, що я вчусь, що я в Москві (бодай на ті кілька тижнів сесії), яка здавалася мені такою недосяжною, коли я в кабінеті слідчого слухала по радіо, як в Москві будуються нові корпуси університету на Ленінських горах (цікаво: їм зараз повернули їх історичну назву - Воробйові гори?)
Щоб глядач (чи все-таки читач?) мого автопортрету краще уявив собі мою усмішку, розповім ще про один випадок з мого життя, вже недавній. Виступала я в Львові, здається, перед слухачами культосвітнього училища, і потім одна дівчина підійшла до мене і попросила: "Можна мені прийти до вас додому?" Ну, я ж сказала, що не вмію відмовляти на прохання! Хоча була від того не в захопленні: пише дівчина вірші, подумала я, і хоче мені показати в надії, що я їй допоможу. Сама ж в її віці писала листи і посилала свої вірші поетці Валентині Ткаченко з наївною вірою, що коли в людини виходять власні книжки, то їй дуже просто видати твою. А воно ж не так! І навіть якщо в тої дівчини пристойні вірші, я їй практично нічим допомогти не можу. А скорше всього, вірші в неї художньо слабкі, може, взагалі безталанні, а як мені буде їй про це сказати? Зрештою, я помилилася, дівчина прийшла, ми години три розмовляли на різні теми, причому вона більше розпитувала мене, ніж розповідала про себе (а я розпитувати не вмію, вмію просто терпляче слухати, коли людина розповідає про себе; було кілька таких випадків, що я цілу ніч не спала, бо моя випадкова сусідка по готельному номеру чи лікарняній палаті розповідала мені всю свою біографію, а я не зважалася її зупинити).
- Знаєте, - раптом сказала дівчина, - ви так посміхаєтеся, наче у вас в цьому світі ніколи не було ніяких неприємностей і ніхто вас ніколи не скривдив.
Дуже мені було несподівано це почути, та ще й від такої молодесенькою дівчини.
Ах так, якщо йдеться про усмішку, то був у мене в житті ще один смішний випадок. Це було, коли я так розізлила свого слідчого, що він відправив мене у карцер. Мушу сказати: я свідомо спровокувала його на цей вчинок, бо так же кортіло мені переконатися на власному досвіді, який же він - цей карцер. Якби це було взимку, я, мабуть, дуже скоро пожалкувала б про це, але то був липень, сонячний, гарячий, в карцері не було скла в вікні, але було свіже повітря та ще й з запахом липового цвіту. Але перед тим, як вести до карцеру, мене чомусь завели до начальника тюрми. Я, нагадую, маленька, худенька, з поганенькими кісками сімнадцятилітка, - сиділа з гордо піднятою головою, сухо відповідала "так" або "ні" і уявляла себе такою героїнею серед своїх лютих ворогів. "Ну, іди і подумай, - батьківським тоном сказав начальник. - Якщо ти признаєшся у всьому, тобі ж буде краще. Надіюся, ти не обманеш мене?" - "Постараюся", - відповіла я. "Постараєшся обманути?" - засміявся начальник. І тут я не витримала і теж засміялася. "Слушай, да ты же симпатичная девчонка!" - раптом так здивовано сказав начальник, що я ще більше розреготалася. Отака розсміяна, я увійшла до карцера, де мені належало пробути - всього лиш! - три дні.
Отже, ви вже уявляєте собі мою усмішку? На цьому, мабуть, роботу над губами можна вважати закінченою. Але ні, в Івана Франка є рядки: "Чому уста твої нім;і? Який докір, яке страждання, яке несповнене бажання на них, мов зарево червоне, займається і знову тоне у тьмі?" Отже, на устах, окрім усмішки, мають ще й бути несповнені бажання.
А може, не бажання, а мрії? Бо мрія - це щось вище від простого бажання. Отже, які в мене мрії?
Хотіла б бути багатою. Хотіла б бути дуже багатою. Найбагатшою людиною в світі. Що б я зробила з тим багатством? Чомусь маю сентимент до невеликих історичних містечок України. Може, тому, що народилася я в Крем'янці, дитячі мої роки пройшли в Дібровиці, а єдиний рік моєї юності, - я вважаю, що юності в мене був один тільки рік! - пройшов у Острозі. А моя мама народилася в Глухові і багато мені про нього захоплено розповідала. А ще є міста, де я була короткочасно або зовсім не була, але чомусь вони мені дорогі: Батурин, Звягель, Дубно, Кам'янець-Подільський, Біла Церква, Фастів. Отож я потратила б свої гроші на благоустрій тих міст. Зокрема, в Крем'янці я б добилася, щоб у потоці Ірва знову текла вода і щоб був, як у минулому столітті, найкращий в Європі ботанічний сад. А ще я б у Крем'янці збудувала великий, на два з половиною поверхи (чомусь мені хочеться, щоб один поверх був так званий цокольний) дім з великою верандою, заскленою кольоровими шибками, і з великим садом довкола. В тому цокольному поверсі мали б бути кухня, їдальня і сауна (навіть дві - чоловіча і жіноча), на першому поверсі бібліотека і великий зал зі справжнім коминком, невеличкою естрадою і добрим піаніно, а на другому поверсі 12 невеликих, але затишних і з доброю звукоізоляцією кімнат. І щороку проводила б всеукраїнський конкурс молодих письменників, художників і композиторів, а їх переможці могли б кілька місяців жити в цьому будинку, як колись говорилось, на повному пансіоні.
А в Звягелі я б збудувала театр, де б ставилися тільки п'єси Лесі Українки (адже є в Німеччині театр, де ставлять лише опери Ваг-нера), і створила б такі умови для режисерів і акторів, що туди б приїздили подивитися виставу з усієї Європи.
А в Ніжині створила б найкращий в Україні освітній центр.
А в Глухові...
А в Батурині...
Ах, що б я зробила, якби була найбагатшою людиною світу! Бо то лише коли в тебе мало грошей, то хочеться мати їх більше і більше, а коли їх дуже багато, то в якийсь момент людина починає розуміти, що п'ять разів у день обідати все одно не будеш, і сто пар взуття не мають ніякого сенсу, і по ресторанах весь час гуляти набридає. А слово "меценат" увійшло в усі мови світу, і його вживають люди, які навіть нічого не знають про справжнього Мецената. А це був усього лише дуже багатий чоловік, який розумно тратив свої гроші.
Але невже мені нема більше про що мріяти, як про гроші? Я ж жінка, а хіба кохання для жінки не важливіше над усе на світі? Не знаю... не знаю... Так, я закохувалася, - і не один раз, - до того, що могла б за коханим чоловіком піти у вогонь. А проте я ніколи не була певна, що могла б усе життя присвятити коханому чоловікові, жити лише його справами, його бажаннями, лише для нього. Я завжди надто відчувала себе окремою особистістю.
Але якщо вже йдеться про кохання, то я пригадую один випадок зі свого життя. Був, мабуть, кінець березня, але весна була рання і тепла. Снігу вже ніде не було, але дерева ще стояли голі і землю вкривала бура торішня трава. Але на небі ні хмариночки, і з нього ллються потоки сонячного світла. Цілий потоп сонця. Я йду дорогою з села Мошаниця в Остріг і бачу, як на галяві над по-весняному повноводою Горинню сидять юнак і дівчина. Ах, як я тоді їм позаздрила! То чи не можна б, щоб мені знову стало, як тоді, шістнадцять (без кількох днів) років, і це я сиділа на березі ріки з коханим під весняним сонцем? Не можна? Навіть у нездійсненній мрії? Тоді гаразд, нехай мені буде стільки років, скільки зараз є, але біля мого фотеля стоїть низенький стільчик, а на ньому сидить чоловік ( не взагалі чоловік, а ОДИН чоловік). Він взяв мою долоню, притулив до своєї щоки і мовчить. І я мовчу.
Ні-ні, малювати цього я не буду, бо ж це лише "нездійсненне бажання", яке має бути у виразі моїх уст.
Коли отак поміркувати, то виявляється, що словесний автопортрет має переваги над портретом, створеним фарбами. На мальованому автопортреті можна зобразити певні риси характеру чи настрій, але як, наприклад, зобразити, чого ти не любиш? Ну, наприклад, як би я, будучи художником, зобразила, що я, - коли я розповіла це одній жінці, вона недовірливо хмикнула, але це таки правда, - не люблю подарунків. Ні отримувати не люблю, ні дарувати. Отримувати - бо переважно мені дарували щось таке абсолютно непотрібне. Були з того винятки, наприклад, 12 позолочених ложечок, які мені подарувала донецька міліція за повість про автоінспектора ДАІ. Або чудова книжка про українське мистецтво, яку мені подарували доярки однієї ферми в Мар'їнському районі на Донеччині. Але досі з жахом згадую, як один чоловік, який збирався зі мною одружитися (на моє щастя, він вчасно передумав), подарував мені альбом для листівок в обкладинці з плюшу того кольору, що його звуть "бурдовим", і дві троянди - червону і білу. Проти троянд я нічого не мала, в мене є навіть вірш, який так починається: "Я купила в бабусі на розі вулиці дві троянди - червону і білу". Коли ж ті подаровані троянди були... воскові! Або в одному училищі після мого виступу подарували мені товсту книжку українською мовою. Проти української мови я теж нічого не маю, коли ж це був... збірник промов дорогого Леоніда Ілліча Брєжнєва. По-моєму, двох таких випадків (а їх же було більше) цілком досить, щоб на все життя виробилася ідіосинкразія до подарунків. І саме тому я не люблю дарувати подарунки: ану ж людині те, що я дарую, геть непотрібне?
І ще дуже не люблю, коли я сплю, а мене будять. І то будять не в справах, а просто: "та вставай, годі вже тобі спати!" Мій організм сам знає, скільки йому треба сну. Так само мій організм сам знає, скільки йому треба їжі, тому не люблю, коли мене надто гостинно частують. Знову ж таки, як і в випадку з подарунками, не вмію і не люблю частувати інших, хоча це зовсім не означає, що я не люблю, щоб до мене приходили гості (тільки не надто часто). Просто, коли вони приходять, я ставлю на стіл те, що маю, і нехай кожен бере собі, що хоче і скільки хоче.
Третє, чого не люблю, це необов'язкових розмов, які нічого не дають "ні уму, ні серцю". Не люблю, коли в черзі до лікаря хтось, -переважно це бувають жінки, - починає детально розповідати про свої болячки. Мені знову ж таки починає здаватися, що через цю розповідь болячки передаються мені, і тут буває той рідкий випадок, коли я обриваю людину, навіть якщо вона ображається. Або коли десь в якійсь іншій черзі або в транспорті людина починає приставати до тебе з непотрібними розмовами (особливо, коли незнайома людина починає з'ясовувати твою біографію і сімейні обставини). Але пам'ятаю випадок, коли в дуже довгій черзі в овочевому магазині ( то було в давні часи, коли нічого не можна було купити, не вистоявши таку чергу) одна жінка літня приставала до всіх з питаннями. Люди, стомлені стоянням і літньою спекою, неохоче їй відповідали. Нарешті жінка побачила якусь знайому і з радістю накинулася на неї. Розповідала щось про себе, про свого сина, який кудись поїхав і тепер вона залишилась одна. "Так скучно, слова мовити ні з ким," - сказала вона так, що мене ці слова наче окропом ошпарили. З того часу, коли в мене кінчається терпіння від пустої балачки незнайомої людини, я згадую ту жінку.
Ще не люблю кілька разів підряд проводити так звані "творчі зустрічі" на пару з якимось іншим письменником. А вже найгірше -з гумористом! Бо ти сидиш обличчям до залу, який регоче, а ти вже ті дотепи вдесяте вислуховуєш! І сміятися не хочеться, і сидіти з пісним обличчям не випадає. Тоді я напівзаслонювала обличчя рукою, щоб моди думали, що я затуляюся від сміху.
Але це все такі дрібниці, а чи могла б сказати про щось таке серйозне, що я не люблю? Так, є, і бодай про одне таке "не люблю" й розкажу. Дуже не люблю, коли помирає якась людина, - найчастіше зі світу мистецтва, - і відразу з'являється дуже багато людей, які, виявляється, були її сердечними друзями, знали, любили, підтримували, підказували, що і як творити, мало не самі за неї творили. Так от, таких людей в моєму житті не було. За єдиним винятком - мого сина Богдана, який з найменших літ мене розумів, шанував, розумів і підтримував (правда, лише морально). Ну, ще могла б таке сказати Тамара Коломієць, з якою ми народилися з різницею в вісім днів, отже, під одним сузір'ям, і з якою ми можемо про все говорити і завжди в усьому погоджуємося. Ну, і е ще один чоловік, моє останнє (мабуть, таки останнє, хоч поки людина живе, ніколи ні про що не можна говорити - "востаннє") велике і єдине відвзаємнене кохання, яке зустріло мене тоді, коли я вже відсвяткувала свій перший ювілей, але цей чоловік не має ніякого відношення ні до мистецтва, ні до науки, ні до політики, це такий нікому окрім своїх сусідів не відомий чоловік, і він ніколи нікому нічого про мене говорити не буде, він просто буде пам'ятати. Зараз нас роз'єднують увесь простір України і кілька років розлуки. Але стоїть у мене на столі коробочка з камінцями, які він приніс одного разу і висипав мені на долоню в Коктебелі (це було за кілька днів до тієї події, що ввійшла в історію під назвою "Чорнобиль"). То ніякі не дорогоцінні камінці і навіть не напівдорогоцінні, які начебто іноді в Коктебелі трапляються, це звичайна обточена морем галька і уламки черепашок. Ось я зараз беру їх в долоні і думаю, що з точки зору вічності десять з довіском років, які вже минули, не мають ніякого значення. Отже, з точки зору вічності можна вважати, що ці камінці щойно висипані на мою долоню.
А загалом... Загалом були - і є! - в моєму житті люди, які мене цінили, любили, шанували. На жаль, вони надто рідко мені це говорять і не дуже набридають мені своїми пропозиціями допомоги і підтримки. Зате я можу сказати, що в мене нема ворогів. Ні, знову ж таки були - і є (який би тут розділовий знак поставити, бо знак оклику не хочеться?) - люди, які мені чинили зло, чинили зумисне чи не зумисне, для своєї вигоди чи просто так, без усякої вигоди. І все-таки я нікого не можу назвати своїм ворогом, - а то ще й "лютим ворогом", - нікому я б не хотіла відомстити.
Правда, директор палацу культури, який узяв до себе завгоспом наївну двадцятирічну дівчину, щоб потім змусити її виплатити кілька тисяч власної недостачі, помер від раку, не доживши й сорока років. А той чоловік, який сказав: "Ти ж сама не маленька - знала. А я тобі нічого не обіцяв", - спився і помер в розподільнику міліції. А жінка, яка в 1972 році (пам'ятаєте, що це був за рік для української інтелігенції?) написала на мене в КГБ донос, що я на роботі веду антирадянські розмови, через кілька років захворіла на параліч лицьового нерва, їй перекосило обличчя, а вона вважала себе такою красунею, завжди дуже гарно вбиралася і робила шикарні зачіски, їй легше було б утратити обидві ноги, ніж таке нещастя.
Але клянусь: я навіть у думках їм того не бажала!
Ну, де б я усе це могла зобразити на мальованому портреті?
Але тепер для рівноваги треба б показати глядачеві (чи все-таки читачеві?), що я люблю. Але справа в тому, що я люблю значно більше, ніж не люблю. Люблю зоряне небо і небо з веселкою після грози, люблю напіврозпуклі бруньки на мокрому гіллі весною і опале мокре листя на хідниках восени, люблю лягати ввечері в чисту постіль і приймати вранці контрастний душ, люблю танцювати (а мені так мало довелося в житті танцювати, я б зараз з такою охотою це надолужила!) і читати гарні книжки, люблю смажену картоплю і вареники з вишнями, а ще більше солодощі, понадто ті, які мають в собі молоко або горіхи. Люблю музику, - усяку, від старовинної для клавесину до якої-небудь банальної естрадної пісеньки на зразок тієї, що "ах, какая женщина, мне б такую!" Дуже хотілося б бути "такою жінкою. Але заплакати можу лише від української народної пісні. Люблю гарні запахи: квітів, особливо жасмину, конвалій, матіоли, запашного горошку, - і свіжого хліба, саду з достиглими Плодами, псового або польового повітря. Люблю блукати в лісі (саме через це свого часу на мене звернули увагу гебісти: думали, що я зв'язкова в повстанців) і розв'язувати кросворди (хоч більшість до кінця не доводжу). Ще дуже люблю, щоб моя поштова скринька була повна газет, журналів, листів, бандеролей, чиїхось книжок.
Словом, усе, що я люблю, перерахувати неможливо, і тому я лише хиба додам кілька аксесуарів до свого автопортрету, які мають говорити про мої смаки та уподобання.
Отже, якщо на моїй голові вже не буде діадеми з самоцвітами, то намалюю бодай перстень на підмізинному пальці лівої руки. Тоненький золотий перстень з блакитними камінцями у формі незабудки -моя улюблена квітка. Хоч, може, волошка ще більш улюблена, але для персня вона не надається. І ще я дуже люблю білі нарцизи, отож поруч з фотелем малюю невеличкий, але високий на одній ніжці, круглий столик, а на ньому в вузькій вазі з зеленкавого скла три білі нарцизи з червоними обідками. А в широкій вазі з золотисто-жовтого скла лежать мої улюблені овочі - жовті груші і бузкові з сизим нальотом сливи. Ах, якби ще намалювати музику, яку я задумано слухаю! Але як її намалюєш - музику? Хіба поставити на столик невеликий транзисторний приймач? Ні, не годиться, замалюю.
В Жака Превера є вірш про те, як намалювати птицю. Детально описавши цей процес, поет радить підписувати свою картину лише після того, як птаха заспіває. Дивлюся на свій автопортрет і чую музику, яку слухає та, намальована. Але чи почують її інші люди? Того я не знаю. Але беру свій пензель (тобто кулькову ручку) і ставлю своє ім'я в нижньому правому кутку картини: Галина Гордасевич