Літак прилетів рівно о першій, але поки Алла доїхала автобусом, а потім метро і, нарешті, тролейбусом додому, було вже майже третя година дня. Один з парадоксів двадцятого віку: за дві години прилітаєш з міста, віддаленого за тисячу кілометрів, а потім ще стільки ж долаєш якийсь десяток кілометрів з аеродрому до своєї хати. Дійсно, все пізнається в порівнянні! Якби на дорогу пішло днів двадцять, то ці дві години і не помітив би. А тепер чотири дні відгулів, можна досхочу відіспатись, можна нікуди не поспішати, можна самій розпоряджатись своїм часом. І головне: можна обійтись без тієї усмішки, від якої обличчя дерев'яніє. Буду ходити всі ці дні набурмосена, скривлена, похмура. Мені остобісіла власна посмішка, мене нудить від неї, як нудило б від тортів, коли їх щодня їсти на сніданок, обід і вечерю. Нехай всі дивуються: чого ця жінка така сумна? Чого ця жінка така похмура? Я буду сумна, буду похмура, буду - і край! Бо мені так хочеться!
Тут Алла мало не розсміялась вголос від такої перспективи, збентежено озирнулась на сусідів, чи вони нічого не помітили, і в ту ж мить схаменулася, що їй вже треба сходити. Мамо рідна, досить людині три тижні поїздити по світах, як вона вже забуває свою тролейбусну зупинку! Підхопила речі і поспішила до виходу.
В під'їзді натиснула кнопку ліфта, і, поки він спускатиметься, дістане зі скриньки пошту. Звичайно, зібралась ціла скирта газет і журналів, серед них декілька листів, її в першу чергу цікавило, чи є від Дмитрика. Є, аж два!
Це найприкріше в поїздках, це навіть гірше, ніж необхідність весь час посміхатися, - неможливість отримати Дмитрикового листа. Один з конвертів Алла тут-таки розірвала з наміром швиденько пробігти зміст поглядом, але такого листа неможливо було швиденько пробігти. Дмитро написав його у вигляді рапорту малограмотного фельдфебеля царської армії. Алла до сліз реготала, перечитуючи найдотепніші місця. Ой, буде він письменником, та ще й гумористом!
Проте якщо в квартирі три тижні не жили люди, це відразу відчувається. Повітря стає затхлим, і це ж при тому, що вчора тут прибиралось. Звичайно Алла прибирала сама, це була одна з тих домашніх робіт, які вона любила, але коли доводилось довго бути у від'їзді, на такий випадок домовлялась в бюро добрих послуг, щоб прислали прибиральницю пропилесосити килими та натерти підлоги. Є там така енергійна і весела Женя, з якою, зрештою, вони майже не зустрічались, бо прибиралось в квартирі завжди напередодні її приїзду. Ось лише повітря... Алла скинула чоботи і в самих панчохах увійшла в кімнату. Стелаж з кактусами поставила за шафу, щоб на них не повіяло холодом, розсунула штори і відчинила кватирку. Ну ось, жодні дезодоранти не замінять свіжого повітря!.. А далі що? Помитись, передусім помитись! Звичайно, милась вона щодня, але навіть в найшикарніших готелях намагалась обійтись душем. Вдома - це зовсім інша справа! Чого вартий хоча б оцей барвистий килимок на поролоновій підкладці, на який так приємно ступати босими ногами. Чи це яскраве простирадло, яким,- ти можеш бути цього певна,- ніхто, окрім тебе, не витирався.
Алла пустила гарячу воду і на мить затрималась в нерішучості над флаконами з ароматними солями. Геліотроп? Ні, це надто п'янко. Липа? Надто солодко. М'ята? Ну, звичайно ж, м'ята! Свіжість і прохолода - ось що їй зараз найбільше потрібно. Вода заіскрилась веселою зеленню, в ванній запахло м'ятою. Алла нетерпляче скинула з себе одяг, сховала волосся під купальну шапочку. Потім згадала, що забула взяти блокнот і ручку, побігла в кімнату до письмового столу. З відчиненої кватирки на неї війнуло різким холодом. "Ну-ну, - подумала Алла,- щастя моє, що навпроти будинку з сусідами не маю. Ото було б на що подивитися: бігає по квартирі жінка в чому мати народила. Хоча ні, ще в червоній шапочці на голові". Тут згадала, що треба ж було приготувати маску. А з чого її приготувати, коли вдома нічого нема? Майонез? Ну й чудово! Саме те, що треба.
Ще хвилина - і вона вже в ванні, гаряча вода м'яко обіймає тіло, тепло проникає в усі клітини, майонез гостро пощипує щоки і підборіддя. Значить, так, записуємо: передусім обдзвонити всіх, розпакуватись, переглянути пошту. В найближчі дні привести себе в порядок: сходити до косметички, перукарки, зробити педикюр, манікюр, зайти в ательє приміряти костюм. Що іще? Ну, наразі начебто все, далі буде видно. Відклала блокнот, заплющила очі і вся занурилась у воду. Десять хвилин такого релаксу, потім холодний душ - і ось вже ти легка й бадьора, наче тобі всього двадцять років, а не... ну, не будемо уточнювати, скільки саме! А тепер спробуємо цей польський бальзам. Якщо вірити етикетці, він повинен зробити шкіру особливо привабливою і ніжною. Запах у нього принаймні дуже приємний: тонкий і свіжий. Тепер ще на обличчя трохи женьшеневого крему, і все! Вона чиста і доглянута.
Алла взяла телефон і пішла з ним на кухню. Швиденько змолола жменю кавових зернят, всипала в кавоварку і, поки напій настоювався, набрала номер.
- Пральня? Добрий день! Я була у відрядженні і просила не привозити мені білизну. Так ось, я вже повернулась, можете привозити. Завтра після чотирьох? Гаразд, це мене цілком влаштовує, дякую.
Попиваючи невеликими ковтками темно-коричневий гіркавий напій, подзвонила ще косметичці і домовилась з нею завтра на ранок. Перукарки не було, вона вже відробила свою зміну, завтра буде з обіду. Це тим краще, треба тільки потрапити до неї першою, щоб до чотирьох бути вдома, бо ж привезуть білизну. Алла посміхнулась, згадавши своє тверде рішення провести найближчі чотири дні в повільному темпі, нікуди не поспішаючи і ні про що не дбаючи. Аякже! Коли нікуди не їздиш, крутишся в щоденному колі справ і обов'язків і то ледве встигаєш. Просто тоді воно вже само крутиться, як добре налагоджений механізм. А варт ото вирватись на кілька тижнів - і все летить шкереберть, і ти не знаєш, за що братись найперше.
Як за що? Негайно розпакувати речі! Брудний одяг відправити в корзину, ці гарненькі ліфчики і комбінації вийняти з фірмових пакетів і кинути в таз у ванній: нову білизну обов'язково треба прополоскати. Туфлі залишити в передпокої - їх треба змастити кремом. Плаття повісимо на вішалки і відразу не ховаємо в шафу - нехай провітряться. Цей красивий кольоровий поштовий папір, - спогад про прекрасну Францію, - в письмовий стіл, і будемо писати на ньому тільки найважливіші листи. Звичайно, не ділові. А це... а це... а це... І Алла пішла на кухню, урочисто несучи на простягнутих руках... кухонну вагу.
Коли заходиш на кухню лише час від часу, щоб приготувати "що-небудь смачненьке", то і лицьовані салатовим пластиком меблі, і барвиста завіска на вікні, і золотий вінок цибулі на стіні, почеплений з чисто декоративною метою, тішать тебе, як дитину нові іграшки. З усіх своїх поїздок,- звичайно, найбільше закордонних,- Алла привозила що-небудь для кухні. А передусім - посуд. Ні, не порцелянові сервізи і не кришталь, бо мала трохи цих речей і вважала, що досить, а от якісь міксери, формочки для кексів, ножі для нарізання овочів, словом, завжди знаходила щось таке, чого в неї ще не було. Ось і зараз: ну, кому б спало на думку везти аж з Парижа кухонну вагу? Але ж коли вона така гарненька, така оригінальна, вона так прикрасить цю невеличку, осяйно-чисту, схожу на іграшкову, кухню. Ось лише куди поставити це "ново-придбання"? Для ваги зовсім не корисно, щоб її часто переставляли, отже, треба десь так, щоб не підіймати і не опускати. Але, з другого боку, вага - не така річ, якою часто користуєшся, отже, треба, щоб вона не заважала. А якщо її сюди?..
Саме в цю хвилину, коли Алла вирішувала дуже важливу проблему розташування ваги, хтось подзвонив. Алла здивовано знизала плечима і пішла до дверей. Побачила по дорозі себе в дзеркалі і зупинилась. Адже вона ще досі в махровому купальному халаті! Перевдягнутись? А, обійдеться! Це, мабуть, контролер з "Енергозбуту" або з "Міськгазу". В усякому разі, ніякі не гості, вона всіх попередила, що не буде вдома. Проте зупинилась на мить і провела гребінцем по волоссі, аж тоді відчинила вхідні двері.
- Здрастуй...- сказав Павло.
Голос в нього зірвався, а вираз обличчя був такий, що Алла зробила єдине, що можна було зробити: ступила крок вперед, обняла його і притиснулась обличчям до його грудей. А він, хоч і був на голову вищий від неї, так по-дитячому до неї пригорнувся, і вони довго стояли без слова. Алла зовсім не думала про те, що хтось може їх побачити, хоч звичайно дуже дбала про свою репутацію. Бо коли в тебе така робота і коли ти до того ж незаміжня жінка, то доводиться дбати. В закордонні поїздки можуть їздити люди лише з бездоганною репутацією.
- Заходь,- нарешті сказала Алла,- заходь, роздягайся.
Павло роздягався, а вона брала з його рук то шапку, то шарф, яким він не знаходив місця в її маленькім передпокої, і сама собі дивувалась, чому їй не дивно. Начебто це така звичайна справа: ти повертаєшся просто з Парижа, чуєш дзвінок, а за дверима стоїть чоловік, з яким ти розійшлася двадцять років тому і про якого ти за весь цей час не мала жодної звістки. І ось він роздягається, а вона подає йому Дмитрикові капці. Бо ж з того часу, як мода зняла килими з стін і постелила їх на підлозі, господарі почали знімати з гостей взуття і обувати їх в капці. Навіть якщо надворі сухо, гість підібрав туфлі, "найбільш відповідні до-костюма, а господар може запропонувати лише стоптані капці мишачого кольору, рештою, в даний момент процедура перевзування була дуже до речі, бо Павло добряче змерз. Це було видно і з синюватого кольору його губів, і з того, як не слухались його пальці, коли він розстібав гудзики чи розв'язував шнурки.
- Тобі повезло,- сказала Алла.- Мене три тижні вдома не було, і я щойно повернулась. Павло посміхнувся неслухняними губами.
- Я приїхав ще вранці. Вже тричі заходив. Оце, думав, спробую востаннє щастя. Я думав, в неділю ти повинна бути вдома.
- Не завжди,- заперечила Алла. - З моєю роботою я нерідко буваю вдома в будень і часто зайнята саме у вихідні.
Увійшовши до кімнати, Павло мимоволі озирнувся, і Алла начебто його очима глянула на свою квартиру. І ще раз з задоволенням ствердила, що в неї дуже славна квартира. Правда, всього одна кімната, але досить велика, з альковом, який на ніч закриваєш завіскою і маєш відокремлену спальню. Ну а загалом: шпалери кольору верескового цвіту, м'які меблі з оббивкою, схожою на лісовий мох, завіски в малинові і бузкові квіти, золотистий торшер. На підлозі світло-сірий настил від стіни до стіни.
- Книг в тебе багато,- зупинився біля стелажа Павло.
- Для роботи потрібно,- обізвалась Алла, затягуючи завісу алькова.- Ти, будь ласка, підожди хвилинку, я одягнусь. Ти мене застав би в ванні, якби подзвонив на десять хвилин раніше. Я швидко. А розмовляти ми можемо і через завіску, мені все чути.
І вона почула, як Павло неголосно засміявся, а потім запитав:
- А ким ти працюєш?
- Перекладачем.
- Ти диви! Значить, та англійська, яку ти зубрила вечорами, тобі все-таки в пригоді стала?
- Не лише англійська. Я знаю шість мов активно і чотири пасивно.
- А як це - активно і пасивно?
- А отак: якщо я вільно розмовляю якоюсь мовою, це значить - активно. А якщо я, наче студент на екзамені, все розумію, а сама нічого сказати не можу, це називається пасивно.
Вона вийшла з алькова, і Павло охопив її таким поглядом, що вона раптом зніяковіла, аж очі опустила додолу. Таке з нею траплялося хіба двадцять років тому, коли була молоденьким дівчам. А зараз же це була впевнена в собі жінка, яка звикла до того, що всі на неї дивляться і оцінюють при тому не лише її ділові якості, але і зовнішність, і одяг, і манери. А тут на тобі!
- Знаєш,- нарешті сказав Павло,- якби я тебе десь зустрінув на вулиці, то не впізнав би нізащо, так ти змінилась.
- Постаріла?
- Не те,- заперечив Павло. - Звичайно, ти стала старшою, все ж таки шмат часу минуло. Але тоді ти була така простенька дівчина, з гладенькою зачіскою. І мені чомусь здавалось, що під старість ти будеш досить огрядною. А ти зараз чи не стрункіша, ніж була тоді.
- Ах, милий мій, якби ти знав, скільки мені коштує моя стрункість! - зітхнула Алла. - Щоранку солідна порція зарядки, раз на тиждень сауна і двічі - плавальний басейн, щовечора біг підтюпцем. Білого хліба не їм, чай п'ю ледь солодкий, вечеряти зовсім не вечеряю. Але ти,- вона зупинилась поглядом на його обличчі,- ти не змінився зовсім. Я ж абсолютно не чекала, що відчиню двері і побачу тебе, а проте впізнала в ту мить, як побачила.
Павло сидів у кріслі біля журнального столика і гортав альбом з репродукціями.
- Це що таке? -запитав він.
Алла схилилась над ним подивитись, про що він питає.
- Це музей Ель Прадо в Мадріді. Веласкес. В цю мить Павло раптом торкнувся щокою її грудей. Це вийшло цілком випадково, просто він підвів голову, щоб глянути на неї. Тому він відразу збентежено ще нижче нагнувся над альбомом, а Алла випросталась і глибоко, аж до болю в грудях, вдихнула повітря, бо в неї зашуміло в голові. Ще цього не вистачало!
- То ти й іспанську знаєш?- напруженим голосом запитав Павло.
- Іспанську я знаю добре. - Алла ще раз глибоко вдихнула повітря і вже цілком взяла себе в руки.- Я три місяці стажувалась на Кубі. Ось це сомбреро звідти привезла.
- В тебе стільки різних речей, що я й поняття про них не маю,- сказав Павло, знову обвівши поглядом її кімнату.
- Сувеніри. - Алла начебто підсміювалась над собою, але була в її голосі й крихта гордості. - Бачиш, є така традиція - дарувати що-небудь на пам'ять перекладачеві. І згідно з тією ж традицією ці подарунки не повинні мати практичного застосування. Наприклад, вважається непристойним подарувати тарілку, з якої можна їсти. А тарілку, зменшену в десять разів, так що з неї можна годувати хіба що ляльку, називають сувеніром, і тоді її вже можна дарувати. Ой, що це я!- схаменулась Алла. - Розмовляю з тобою про всякі дурниці, а ти ж, мабуть, не обідав. Зрештою, я теж не обідала, тільки чашечку кави проковтнула.
Павло хотів щось сказати, але вона вже побігла на кухню, по дорозі затрималась в передпокої біля дзеркала, провела пухівкою з пудрою по обличчі, скляним корком від парфумів торкнулась шиї і скронь.
- Правду кажучи, - гукнула з кухні,- в мене навіть нічим тебе частувати, хліба - і того нема. Я саме збиралась прогулятись по магазинах. Можна, звичайно, подзвонити - і тобі все привезуть додому, але я волію походити, подивитись і самій вибрати, що купити. Зате знаєш, що в мене є? Справжнісінький лаваш! Я в Москві мала кілька годин вільного часу, то заскочила в магазин, знаєш, в той, що на Тверському бульварі, і купила.
Тут вона загнулась, бо ж не знала, чи Павло взагалі був коли-небудь в Москві. Зрештою, вся ця розмова, необов'язкова, підкреслено пустопорожня і дещо заголосна, була для того, щоб заповнити тишу, щоб зробити вигляд, наче не було цих двадцяти років, не було Дмитра, не було ніколи нічого.
Просто зайшов до неї випадковий гість, вона його частує чим бог послав і розважає легкою світською розмовою.
Алла швиденько відкрила універсальним голландським ключем, який виконує цю роботу блискавично і не вимагає найменшого зусилля, банку сайри і ще одну - з маринованими грибами. Нарізала голанського сиру і тоненькими кружальцями лимон, насипала в кришталеву вазочку привезених цукерок. Поставила все на сервірувальний столик і, злегка підштовхуючи його перед собою, вернулась в кімнату.
Павло стояв біля письмового столу і тримав фотокартку Дмитрика, на якій той був знятий саме після закінчення школи. Такий веселий, очі темні, волосся біляве - справжній красень. Павло озирнувся на неї, якось винувато посміхнувся і швидко поставив фотокартку на місце.
- А де?..- запитав він і не докінчив, але вона його зрозуміла і так. В Алли пройняло болем серце, що Павло не зважився назвати Дмитра сином, але вона тут же посміхнулась своєю професійною посмішкою, якою звикла посміхатись навіть в найприкріших ситуаціях.

- Дмитро? Проходить дійсну військову службу в лавах Радянської Армії! - урочисто проголосила вона. - Між іншим, десантник. Знаєш,- вже зовсім іншим тоном поскаржилась,- я страшенно за нього хвилююсь. Коли від нього більше тижня нічого нема, собі місця не знаходжу. Це він сам напросився в десантники. Сказав: "Мамо, я хочу повернутись з армії справжнім мужчиною, а справжні мужчини повинні вміти долати труднощі".
Вона простягнула Павлові пляшку з вином, щоб він відкоркував, а сама в цей час швидко і вправно накрила журнальний столик серветкою, поставила тарілки, поклала вилки і ножі.
- Меню моє сьогодні нижче всякої критики,- весело сказала Алла, - але що я можу зробити? Як говориться, чим багаті, тим і раді. Ну за зустріч?
Вино було дуже хороше, таке б вино пити повільно, насолоджуючись його смаком і ароматом, а вона проковтнула, нічого не помітивши. Потім взяла шматочок сиру, почала жувати і відчула, як хміль вступає в голову. Заплющила очі, кілька секунд сиділа без руху, а тоді повільно підняла повіки і глянула на Павла. Він намагався спіймати вилкою крихітний грибок, а той ковзав по тарілці і ніяк не хотів наколюватись на зубці.
- Послухай,- раптом запитала Алла,- чому ти двадцять років мовчав, не відповів ні словом на жодний мій лист, а сьогодні взяв і приїхав?
- Павлова рука здригнулась, грибок скористався цим, вистрибнув з тарілки і швидко заховався кудись під шафу. Павло густо почервонів, а проте підвів очі і витримав Аллин погляд.
- Були причини,- тихо, але твердо сказав він,- були причини, чому я не писав, і є причина, чому сьогодні приїхав.
- Але ж попередити про свій приїзд міг? - наполягала Алла. - Добре, що ти приїхав саме в той день, коли я повернулась. А якби мене ще тиждень не було?
Павло посміхнувся тією своєю милою посмішкою, яку Алла колись так любила.
- Ну, бачиш... - він трохи пом'явся, потиснув плечима і нарешті таки зважився: - Я ж не знав, може, ти вийшла заміж і твій чоловік нічого про мене не знає. А раптом лист потрапить йому до рук, а раптом він дуже ревнивий? Я ж не хотів, щоб через мене у тебе були якісь неприємності. Думав, приїду, подзвоню. Якщо відчиниш не ти... Ну, придумаю що-небудь,- скажу, що помилився адресою. А якщо ти...
Він подивився на неї темно-карими, зовсім Дмитриковими очима (чи то, навпаки, у Дмитрика були його очі?) і взяв її руку в свої долоні. Він вже зігрівся, його долоні були теплими і твердими, і Аллі було приємно від їх дотику.
- Ні,- тихо сказала вона,- ні, я так і не вийшла заміж. Кілька разів збиралася, але до діла так і не дійшло. І кожен раз я потім раділа, що так і не дійшло... Але ти не бери собі в голову, що це тому, що я весь час тебе любила,- відразу додала вона.
Павло все посміхався:
- А я і не беру собі в голову. І ніколи не брав. Я завжди знав, що ти мене не любиш.
Вони випили ще по келиху вина, і Алла захмеліла зовсім. Таке траплялося з нею вкрай рідко, а коли вже траплялося, то поводилась вона не завжди однаково. Або їй ставало раптом дуже сумно, згадувались всі давні кривди, і тоді вона ховалася від людей, щоб досхочу наплакатись. Або, навпаки, їй ставало дуже весело, всі люди довкола здавались дуже милими і доброзичливими, хотілось про щось розмовляти, сміятися, співати. Якби вона зараз була здатна тверезо оцінити ситуацію, то прийшла б до висновку, що саме найвідповідніший час на сльози. Але їй хотілося сміятись.
Скинула туфлі, вмостилася з ногами в кріслі, сперлась підборіддям на руки, дивлячись просто в очі Павлові.
- Ось очі в тебе нітрохи не змінились,- сказав він. - Все такі ж сині і круглі. І блищать. Це тобі так мало треба, щоб захмеліти?
- А ти?- запитала Алла. - А ти? Женився?
- Десять разів!- засміявся Павло.
- Чому так багато?- вона теж засміялась, бо ж їй було весело.
Павло помовчав.
- Бачиш, як воно смішно в цьому світі виходить: ти мене не любила і тому ніяк не могла вийти заміж за іншого, а я тебе любив і тому женився на інших. Ну, чи ж не смішно?
Але смішно не було. Алла відчула, як десь там, у глибині, зріють сльози. Щоб спинити їх, вона зірвалась з крісла і натиснула на клавішу магнітофона, відразу "врубавши" його на повну потужність. Водоспад дзвінких, але якихось металевих звуків сповнив квартиру.
- Потанцюємо?
Алла зупинилась перед Павлом. Він дивився на неї знизу, зі свого низенького крісла, а вона вже танцювала, танцювала плечима і стегнами, танцювала кистями рук і обличчям. Вона вже вся була - танець, отой стократ осміяний і затаврований як непристойний (або то вальс не називали непристойним, найцнотливіший вальс!), а проте живучий танець двадцятого віку, для якого не треба знати фігури, не обов'язково мати партнера, навіть музика не обов'язкова. Просто потрібен ритм і почуття повної розкутості. Я живу на цьому світі, я людина, я можу рухатись, ось мої руки, ось мої ноги, ось моє тіло, вони мене слухаються, тільки мене. І ще отой шалений ритм, що мені його задає "Боні М", але я з ним справлюсь, я від нього не відстану. А все інше - марнота! Принаймні на цю хвилину, поки в мене йде двобій з ритмом - хто кого? Якщо я з ним справлюсь, то я з усіма іншими труднощами справлюсь, а зараз дайте мені дотанцювати мій танець, цей танець, що і назви не має, і його називали то твістом, то шейком, а тепер просто ритмічним, або швидким.
- Ну, чого ж ти? - нетерпляче запитала Алла. Але Павло заперечливо покрутив головою.
- Я такого не вмію.
- Не вмієш ритмічних танців? - здивувалась Алла. - Ну, тоді я зараз знайду щось інше. - Вона поклацала клавішами. - Ось слухай, це Джо Дассен. Танго ти не розучився?
М'який, ну достоту ж оксамитовий голос співака щось прохав, на щось скаржився, за чимсь жалкував. Алла заплющила очі і поклала голову Павлові на плече. Дивно! Колись вона вважала його першокласним танцюристом, він не пропускав жодного вечора в клубі, він танцював з найкрасивішими дівчатами, а на неї навіть не глянув, вона була тоді такою собі попелюшкою. Але одного разу він таки глянув і відтоді вже не запрошував нікого, окрім неї, хоч яка тоді з неї була партнерка! Це вже потім, в Києві, вона закінчила школу бального і сучасного танцю і таки оволоділа цією премудрістю. Але все одно в її пам'яті Павло залишився неперевершеним танцюристом. А тепер ось виявляється, що він просто веде тебе в такт музики і більше нічого не вміє. Але все одно було так боляче - солодко слухати, як сумує Джо Дассен і з заплющеними очима пригортатись до Павлового плеча. Було дуже солодко, але й боляче, так боляче, що сльози, які давно вже збирались, нарешті налились і зірвались з очей.
Вони стояли посеред кімнати. Вона хлипала, уткнувшись обличчям в його плече, і ніяк не могла заспокоїтись І не могла відняти обличчя, щоб він не побачив, яка вона негарна зарюмсана.
- Ну, квіточко моя маленька, ну, заспокойся, - вмовляв її Павло. - Ну, пробач, якщо я тебе скривдив, я більше ніколи-ніколи не буду.
І те, що він пам'ятав, як називав її колись, - "квіточко моя маленька", ще додало їй жалю. А найбільше те, як він сказав: "Я більше ніколи-ніколи не буду". Точнісінько так, з тими самими інтонаціями, говорив ці слова Дмитрик, коли вона на нього сердилась, Дмитрик, який не міг перейняти цього в батька, бо ж він ні разу в житті свого батька не бачив. Ні разу, ні разу...
Алла рвучко кинулась у ванну і замкнула за cобою двері. Стривожений Павло поспішив за нею.
- Аллочко, - запитав він крізь двері, - Аллочко, тобі погано?
- Ні-ні, - швидко обізвалась Алла, - іди в кімнату, я зараз. Я тільки вмиюся.
Вона пустила воду, щоб не було чути її хлипання, і ще трохи поплакала. Потім просто мовчки посиділа на краю ванни. Ну, що ж тепер зробиш? Життя не почнеш спочатку. І чи хотіла б вона почати? А якби почала, то чи прожила б його по-іншому? Сама ж вибрала свою долю, сама тоді, давно, двадцять років тому, склала свої речі в стару валізку і сказала тому чоловікові, що зараз сидить в кімнаті: "Пробач, але я не можу з тобою жити". І знала ж, що буде дитина, яку доведеться самій виховувати, і зовсім не хотіла від нього ніякої допомоги, але все-таки... Ну, хоча б поцікавився, як вони живуть, хоча б приїхав глянути на сина! Вона ж йому писала, правда, дуже рідко і дуже коротко, але вважала за потрібне повідомити його кожен раз про зміну своєї адреси і про найважливіші моменти в житті сина: перевели в садок, пішов у школу, здобув перше місце на змаганнях шахістів. Це в нього було спадковим від батька, Павло сам непогано грав у шахи і навіть хизувався цим, і вона трохи надіялась, що, отримавши цього листа, він захоче побачити Дмитрика. Ні, вона зовсім не думала: а раптом вони помиряться чи щось подібне. Вони не сварились, отже, їм нічого було миритись, і вона сама його залишила, бо не могла жити таким життям, яке влаштовувало його, і все мало бути так, як було. Але їй все одно було образливо і за себе, бо ж він говорив, що так її любить, а проте не хотів міняти свого життя і не зробив найменшої спроби, щоб її утримати чи вернути. А ще більше образливо було за Дмитрика, що батько ним зовсім не цікавиться.
Зрештою, знала, що Павло вже до неї встиг був одружитись і що в нього там теж був син. Говорили, начебто він ту жінку бив, і тому вона його кинула, проте Алла не могла собі уявити, щоб Павло когось вдарив. Мабуть, плітки! Правда, він ніколи не згадував ні свою першу жінку, ні сина, і Алла тоді думала, що він надто молодий, в ньому ще не прокинулось батьківське почуття. Видно, воно так і не прокинулось.
Нарешті вмилась, промокнула обличчя рушником. Потім знову в передпокої попудрилась і вернулась в кімнату, майже зовсім спокійна і навіть усміхнена. Павло стояв біля вікна, дивлячись на засніжені верхів я дерев.
- Гарний у тебе краєвид з вікна, - сказав він, не обертаючись.
- Гарний, - погодилась Алла, - і зараз гарний, а влітку ще кращий. Це ж он та біла смуга - це Дніпро. Так ось, влітку дерева зелені, Дніпро синій, небо вгорі теж синє, будинки на тому березі білі. Мені пропонували в обмін на мою квартиру - двокімнатну, але я відмовилась. Без Дмитра мені і цього досить, а коли він повернеться, то буде видно.
Павло нарешті повернувся і глянув на неї.
- Знаєш, я мушу йти. Через годину відходить мій останній автобус.
В Алли ледь помітно здригнулись вії, вона хотіла щось сказати, але прикусила губу. Він мусить їхати? Невже він приїздив до неї з таким наміром, щоб посидіти з нею півгодини? Так, справді, він приїхав ще вранці, але ж це нічого не міняє. Приїхав, щоб чотири години посидіти, і все? Ах, так, він же не знав, одна вона чи ні, він їхав, навіть не знаючи, чи зможе бодай на мить побачити її! Все той же Павло, нерозсудливий, непередбачливий, здатний на нерозважливі вчинки і, разом з тим, нездатний змінити своє життя проти того, як воно саме складається.
Ну, гаразд, але коли він вже тут, то, може, йому не обов'язково їхати? Ні, вона зовсім не збирається кидатись йому в обійми (те, що вже було сьогодні, в рахунок не йде), але просто він міг би переночувати на Дмитриковому місці. Міг би? А може, вона помиляється? Бо ж він сказав, що десять разів женився, але не сказав, що десять разів розійшовся. Може, в нього нормальна сім'я, дбайлива жінка, яка не спатиме ніч, якщо він не повернеться? А може, він чекає, щоб вона запропонувала йому залишитись? А якщо він це запрошення зрозуміє як пропозицію залишитись назовсім? Що їй тоді робити? Адже вона не знає, чи хотіла б, щоб він залишився назовсім. Правда, минуло досить часу, щоб переконатись, що він таки був кращим від усіх тих, що потім їй траплялись. І навіть іноді спадало їй на думку, що вона виявилась надто легкодухою, надто швидко відступила перед труднощами по його перевихованню. Мабуть, варт було поборотись за те, щоб змінити його, щоб зробити таким, як їй хотілось. Адже він був досить розумний, мав чутливу на прекрасне душу і був таким ніжним. Ну, не вистачало йому освіти, хороших манер, не було певної мети в житті, ну, з дитинства прищепились йому абсолютно застарілі погляди на жінку, на сім'ю, на свою чоловічу роль в сім'ї. Але якби вона так поступово, наполегливо, день за днем впливала на нього, може, все це змінилося б? А вона злякалась труднощів. А може, просто в силу своєї молодості була наївно впевнена, що найближчим часом зустріне когось іншого, хто відразу буде таким, яким ввижається в мріях. Чи мав рацію Павло, коли говорив, що вона його не любить? В усякому разі, себе вона любила більше.
Ти... не можеш залишитись? - нарешті нерішуче запитала Алла.
В нього якось болісно пересмикнулось обличчя, здавалось, він хотів щось сказати, але не наважувався. Потім заперечливо похитав головою.
- Ні, я повинен їхати.
В Алли відразу відлягло від серця. Якби він залишився, то це ще невідомо, до чого б воно довело і чим могло б закінчитися. А вона вже так звикла до свого розміреного, влаштованого, у-ста-бі-лі-зо-ва-но-го життя, аж від самої думки, що воно може порушитися, робилось якось незатишно на серці. Ну, а коли так, то що ж! У Павла все добре, його життя теж влаштоване, просто вона про це нічого не знає. І він приїхав, щоб подивитись на неї, може, він ще коли-небудь приїде, і тоді вони посидять довше, поговорять. Погомонять. Саме так - погомонять. Двоє вже немолодих, "умудрённых" життям людей, яких колись це саме життя звело, а потім розвело, а тепер вони знову зустрілись, і їм є про що поговорити.
- Чого ж ми стоїмо? - кинулась Алла. - Ти ж запізнишся. Знаєш, я проведу тебе, і ми хоч по дорозі ще трішки поговоримо. А то й не поговорили. Жаль, що так вийшло. Ось що, поки я одягатимусь, ти виклич таксі. Там, біля телефону, лежить блокнот, на першій сторінці знайдеш номер.
Коли вони вже обоє були одягнені, затримались перед великим дзеркалом в передпокої. - А що, ми були непогана пара! - жартівливо сказав Павло, обнявши її за плечі.
Тоді, давно, він теж любив стояти з нею проти дзеркала і так само говорив ці слова, а вона посміхалась і погоджувалася з ним. Зрештою, вони справді були непоганою парою. Навіть зараз. Він худорлявий, високий, з чіткими рисами обличчя, з пильним поглядом темно-карих очей. Одягнений він був... ну, якось так неокреслено. Алла звикла звертати увагу на те, як люди одягаються, була певна, що в одязі найбільше проявляється індивідуальність людини. А як був одягнений Павло? Коричневе пальто, не дуже нове, але й старим чи старомодним його не назвеш. Сірий светр-гольф - справжній порятунок для одиноких чоловіків, бо під ним не видно, чиста сорочка чи не дуже. Штани зім'яті в тій мірі, в якій вони можуть бути зім'яті після того, як чоловік їхав міжміським автобусом. Хутряна шапка - не видра і не пижик, якесь недороге хутро, але, зрештою, ціна речі ніколи не була для Алли найголовнішим. В самої сіренька шубка була не такою вже дорогою, просто була легенькою, теплою і саме в міру елегантною. Зелені чобітки і пухнастий зелений берет створювали з шубкою дуже милий ансамбль, про це їй навіть говорив найвідоміший московський модельєр, який виявився її сусідом в літаку.
Алла ще раз посміхнулась їхньому спільному відображенню, звично перевірила, чи все є в сумочці, і замкнула двері.
На автобус він таки запізнився.
- І що ж ти тепер будеш робити? - стривожено запитала Алла.
- Не смертельно. Через годину буде автобус, яким я теж можу доїхати. Хоч не до кінця. Доведеться трохи пішки прогулятись.
- Ти мені нарешті що-небудь про себе розкажеш? Де ти зараз живеш, де працюєш, що було з тобою за всі ці роки?
- А що зі мною було? - Павло схилив голову набік, примружився, наче розглядаючи щось в далині років. - Про найважливіші події мого життя я тобі вже розповів. Кілька разів пробував почати нове сімейне життя, і нічого з того в мене чомусь не виходило. Професія моя тобі відома: електриком я був - електриком і залишився. А колгосп мій називається "Перемога".
- Що-о? - здивувалась Алла. - Який колгосп?
- Непоганий колгосп. Років двадцять тому про нього б сказали: колгосп-мільйонер.
- При чому тут колгосп? Ти справді працюєш в колгоспі? Що ти там робиш? Як ти туди потрапив? І давно ти там?
- Питання прошу задавати по одному. І лише в письмовій формі.
- Та ну тебе! - нетерпляче відмахнулась Алла. - Я тебе серйозно питаю. Невже ти думаєш, що я взяла і отак просто викреслила тебе зі свого життя і мені було всі ці роки байдуже, де ти і що з тобою?
- Я так не думаю і ніколи не думав. Це я так, дещо перебільшував, коли говорив, що ти мене ніколи не любила. Ти мене все-таки трішки любила. Тільки менше, ніж я тебе.
Алла гірко посміхнулась.
- Будемо зараз мірятись, хто більше любив,а хто менше? І на скільки більше: на кілограм, на два?
- Ні, не будемо. А в колгоспі я опинився дуже просто. Взяв і поїхав. Чому, коли людина з села перебирається в місто, це нікого не дивує, - а коли я з маленького містечка переїхав у село, то це вже подія? Для електриків зараз в селі робота теж є. Ти ж не думаєш, що там і досі орють волами і світять гасовими лампами?
- Ну, не знаю,- нерішуче обізвалась Алла. - Тобто ні, я так не думаю. Але мені чомусь завжди здавалось, що на селі живуть люди хазяйновиті, в них свій дім, присадибна ділянка, сяке-таке господарство. А тебе я не могла допроситись вимикача полагодити. Пам'ятаєш, я розізлилась, подзвонила диспетчерові і оформила виклик електрика. І весь квартал реготав, що електрик сам собі вимикач ремонтує по наряду.
Спогад про цю подію раптово сплив у її уяві, і їй відразу навіть стало дуже кривдно, зовсім як тоді, коли вона його просила і просила полагодити той вимикач, а він усе збував жартами, що в електрика жінка сама повинна вміти це робити. Аж нарешті їй увірвався терпець, і вона з такою злою радістю, добре знаючи, як його потім будуть брати на кпини, подзвонила і замовила електрика. Але тепер, поки вона переповіла цю історію, зрозуміла, як це було смішно - просто анекдот! І взагалі, не так вже й погано їм було тоді. Ну, заробляли мало обоє, ну, в тій квартирі, яка залишилась йому після першого одруження, було порожньо. На кухні широке підвіконня правило їй і за стіл, і за шафу, і навіть за плиту, бо вугіллям вона топити не вміла, то обходилась електричною плиткою, яка стояла тут же. Снідали вони звичайно черствими, як тріски, пиріжками з горохом, купленими напередодні в буфеті, запиваючи їх чаєм. На вечерю їли вермішель, підсмажену на абрикосовій олії. Запашна була олія! Тепер такої нема.
- Про що задумалась, Аленька? - торкнув її за плече Павло.
- Так, - тихо відповіла Алла. - Згадалось. Які ми тоді були щасливі з тобою. І дурні.
- Ну, про мене це друге і зараз можна сказати, - засміявся Павло. - Помилки не буде.
- Ти про мене хоч інколи згадував?
- Я тебе ніколи не забував.
- Тоді чому ж ти досі не приїздив?
Обличчя Павла знову затьмарилось, він поспіхом озирнувся на касу.
- О, вже квитки на наш автобус дають!
Поки стояв у черзі біля каси, Алла з віддалі спостерігала за ним і думала. Все-таки зовнішньо він нітрохи не змінився. Тобто ні, звичайно, змінився, трохи постарів, обличчя стало дещо грубішим, але разом з тим, як це не дивно, м'якшим. Особливо це відчувалось у погляді, посмішці. Зникла ота хлоп'яча різкість, "їжакуватість", нетерпимість до будь-якого заперечення. Той давній Павло ніколи не зміг би з такою самоіронією обізвати себе дурнем.
Навіть пожартувати так не міг. Зараз в ньому відчувалась людина, яка багато прожила, багато чого в житті бачила і тепер може вибачливо ставитись до чужих слабостей і недоліків і з іронією до своїх власних.
- Послухай, - запитав Павло, - підходячи до неї, - ти зможеш пройти три кілометри через поле пішки?
- Які три кілометри? - здивувалась Алла.
- Я взяв два квитки.
- Ти збожеволів? Куди я поїду? І чого?
- Знову запитання! Відповідаю по порядку. Ні, я не збожеволів. Поїдеш ти до мене. А чого? Ну, якщо ми в тебе не поговорили як слід, то, може, зробимо це в мене?
- Ти все такий же навіжений,- розгублено говорила Алла. - Звалився, через двадцять років, як сніг на голову, а тепер проти ночі хоче завезти кудись у безвість. Звідки я знаю, а може, ти якийсь диверсант, що видає себе за Павла, і тобі доручено викрасти мене? Попереджую заздалегідь, що ніяких державних таємниць я не знаю, так що це буде марна праця.
- Нічого, нічого, - підхопив жарт Павло, - яку-небудь таємницю я в тебе все-таки випитаю. Поїдеш, подивишся, як в колгоспі люди живуть. А то ти все по закордонах розгулюєш.
- Це хоч недалеко? - вже здалася Алла. - Ну, як це можна? Я ж не збиралась, вдома все полишила абияк, навіть зі столу не прибрала.
- Постоїть твій стіл. Постоїть, поки ти вернешся, нічого з ним не трапиться. А що отак, без усякої підготовки, то не в Париж їдеш.
Їхали вони десь біля години. Може, трохи більше.
- Ну, тепер треба слідкувати, щоб не проскочити того стовпа, біля якого нам треба зійти, - сказав Павло. - Ага, ось і він! Прошу вас, мадам! Тепер невелика прогулянка по свіжому повітрі. Лікарі кажуть, що це дуже корисно для здоров'я. Чи у вас, за кордоном, так не думають?
Автобус поїхав, і вони залишились удвох серед поля. Довкола блакитно сяяв сніг і не було видно ні найменшого вогника людської оселі. Зате вгорі... ох, що там робилось вгорі! Там сяяла, іскрилась, блищала, переливалась, ряхтіла, миготіла така неймовірна кількість зірок, що неможливо було не те щоб, уявити її, а навіть повірити власним очам, коли вже бачиш. Великі зірки сяяли рівно і спокійно жовтим, білим або блакитним світлом. Дрібніші миготіли тривожним червоним блиском. А найдрібнішого золотого пилу було стільки, що кожну з цих пилинок неможливо було розрізнити, і світло їх зливалось в одне спільне золотисте сяйво. А від того, що вони мерехтіли, здавалось, наче там, вгорі, ворушаться крихітні золоті мурахи, як заклопотано і безперервно ворушаться, зайняті своїм космічним ділом. Було дуже тихо під цим зоряним небом. Дуже тихо і дуже морозяно.
- Magnificent, - тихо сказала Алла. Бо мовити слово голосніше було б святотатством перед лицем цього зоряного безмежжя.
- Що ти сказала? - перепитав Павло.
- Це по-англійськи - прекрасно. В кожній мові є слова, які найкраще передають поняття. Наприклад, російське "бахвальство" - його ніяк не перекладеш на іншу мову одним словом, зберігши всі відтінки значення. А magnificent від латинського magnus - великий. Найточніше це переклалося б як церковнослов'янське "великолепный".
- Аленька,- благальне сказав Павло,- ну що ти мені такі премудрості розповідаєш? Я ж звичайний радянський колгоспник, окрім своєї рідної мови, нічого не тямлю. Ото хіба ще: шпрехен зі дойч?
Алла засміялась і долонею провела по його щоці. Павло перехопив її руку і притиснув до губів. І вони стояли, і Алла прислухалась, як в неї щемить серце. Щоб перебити це почуття та якось вийти з цієї ситуації (бо ж не можна цілу вічність стояти в засніженому полі проти зоряного неба - і твої руки біля його губ), вона пожартувала:
- О, а колгоспники тепер жінкам руки цілують?
- Та ні, це я просто перевірив, чи в тебе руки не змерзли. Начебто ні. А ноги? Іти можеш? Ну, то пішли.
Павло підхопив її під руку, і вони пішли досить утоптаною дорогою просто в ніч. Спочатку Алла сковзалась, але потім вона примудрилась, як треба крокувати. Це на асфальті, ідучи на високих каблуках, стаєш цілою ступнею відразу. А тут, на снігу, треба було спочатку міцно натиснути каблуком на сніг, аж він вдавлювався, і тоді вже можна було ступати до кінця. З темряви потягнуло вітром. Аллу пробрав мороз. А довкола стояла глупа ніч, ніде ні одного вогника, навіть в найдальшій далечині.
"Матінко моя, що я наробила? - подумала Алла. - Як це я могла поїхати з цим навіженим Павлом? Які три кілометри? Тут на віддалі двадцяти кілометрів не видно жодного вогника. Та я замерзну посеред поля, і ніхто мене не врятує. Якщо Павло і понесе мене на руках, то донесе лише холодний і красивий труп". Їй справді було тривожно і незатишно на душі. Може, тому, що вже багато років не доводилось бути в такому місці, щоб з нього не було видно хоч яких-небудь слідів перебування людини, щоб отак зовсім, куди не глянь, не було видно людей. І щоб їх взагалі не було. Бо коли ідеш світанковим містом, можеш там теж не зустрінути жодної людини, але ж вони тут, довкола тебе, тисячі і тисячі людей, лише сховані від твого ока стінами, навіть не дуже товстими стінами панельних будинків. Гукнеш - і вони тебе почують. А тут кричи не кричи - не докричишся. Навіть якби в тебе вистачило сміливості крикнути голосно під цим зоряним небом.
- Зараз ми піднімемося на пагорб, потім спустимось в долину, потім ще раз піднімемось на пагорб, потім повернемо наліво, тоді направо, а потім вже прямо і прямо, і тут тобі буде наш колгосп "Перемога".
Павло говорив і говорив, рівним, злегка жартівливим голосом, і Алла подумала, що двадцять років тому все було б навпаки: він злився б, а вона заспокоювала і підбадьорювала його.
А тепер...
- Ану вгадай, де я живу? - запитав Павло. Вони стояли посеред дуже широкої, але недовгої вулиці. Зрештою, може, вона була й довгою, лише тих дальших будинків не було видно. Бо й ці, що поблизу, ледве темніли вікнами, а то стіни зовсім злилися б зі сніговим фоном. На вулиці в різних місцях стояли три стовпи, на яких ледве жевріли електричні лампочки під жерстяними кружальцями. Аллі так дивно було бачити ці звичайні електричні лампочки на стовпах. Подумати тільки, що десь є оці лампочки, з такою наївною простотою почеплені усім напоказ! І це в той час, коли на світі існує стільки шедеврів техніки і дизайну, урочисто найменованих світильниками.
- Так де я живу? - перепитав Павло. Алла трохи подумала І простягнула руку в напрямі одного зі стовпів.
- Там.
Павло цілком щиро здивувався:
- Як ти догадалась?
Алла засміялась:
- Не скажу, нехай тобі покортить. - Потім таки зглянулась: - Там найяскравіша лампочка. Я подумала, що таку розкіш може собі дозволити лише електрик.
- Ох і голова! - захоплено сказав Павло. - Слухай, чому ти зі своїми здібностями не стала другою Мата Харі? Та ще знаючи стільки мов. Активно і пасивно.
Поки вони йшли оті три кілометри, Алла, хоч і була зайнята, з одного боку, спогляданням зоряного неба, а з другого - розмовою з Павлом, якимсь краєчком свідомості намагалась уявити, куди ж він її веде. На селі їй доводилось бути лише в ранньому дитинстві. Запам'яталась велика піч, на якій було насипане гаряче слизьке просо, що в ньому так приємно бабратись. Топилось в печі дровами, ні про яке вугілля і спомину не було. А їсти готували в таких круглих чорних баняках, які витягували з печі рогачами.
Зовсім як у повістях Нечуя-Левицького і Панаса Мирного.
Що ж, раз Павло везе її до себе, значить, він не одружений. Мабуть, живе на квартирі в якої-не-будь старенької колгоспниці. В її уяві вже вимальовувалась хата, отака, як була в бабусі. В хаті дуже тепло, може, навіть душно, але так приємно пахне сухими грушками. А ще кропом і чорносмородиновим листом від солоних огірків, які господиня, теж схожа на її бабусю, поставить на стіл. Вона бідкається, що їм довелося іти таку далеч по морозу, дорікає Павлові, що він до смерті замучив бідну дитину (тобто її, Аллу), наливає їй в кухоль гарячого молока і частує дуже смачною вареною картоплею, политою підсмаженим салом. Від таких думок Аллі страшенно захотілося їсти, і вона згадала, що сьогодні взагалі ще нічого в роті не мала. Бо крихітна чашечка чорної кави і дві чарки вина в рахунок не йдуть.
- Підожди, - тут в мене біля порога сторож прив'язаний, то я його потримаю, - сказав Павло, коли вони звернули з вулиці і йшли ледь протоптаною стежкою до будинку.
Будинок був досить великий, в усіх вікнах його було темно, і чомусь здавалося, що тут ніхто не живе.
Павло відчинив замок і повів Аллу кудись в темряву.
- Ти тільки нічому не дивуйся і ні про що не запитуй,- чомусь перебільшено бадьорим голосом сказав він, вмикаючи світло. -Всі запитання будуть потім. Відповіді також. А зараз мені треба збігати на хвилинку до сусідів. Я швидко. А ти роздягайся. Якщо хочеш зігрітися, можеш розтопити плиту, я ж пам'ятаю, як в тебе це здорово виходило.
І він зник, заки Алла встигла вимовити хоч слово.
Перше, що відразу вразило Аллу, коли вони ще в темряві зайшли сюди, це гострий аміачний запах "Що це може бути? - подумала Алла. - Чого він мене сюди завів і куди побіг? І звідки цей запах?" Тут вона побачила на стіні ще не вичинене кроляче хутро. Кролів він тут держить, чи що? Зрештою, він же сказав: роздягайся! Роздягатись? Та тут же холодно, як на вулиці! Вона пильніше озирнулась довкола і побачила, що стоїть посеред досить великої і досить брудної кухні. В одному кутку плита, в другому - кухонна шафка, на ній трохи якогось посуду з рештками їжі. З кухні були двері в другу кімнату, і Алла здригнулась, коли там хтось раптом голосно заговорив. Вона підійшла до дверей і побачила освітлений екран телевізора. Видно, Павло за ті кілька секунд встиг увімкнути телевізор, а він оце тільки нагрівся. Ставши на порозі, Алла помацала рукою біля одвірка і таки знайшла вимикач. Рівне жовте світло залило кімнату, теж велику, але таку ж порожню, незатишну і брудну, як і кухня. Впадали у вічі лише великий новий телевізор і таке ж новісіньке трюмо. Завалений паперами стіл був саморобний, а два стільці біля нього геть старі. А більше не було нічого. Навіть на вікнах не було бодай якихось завісок, вони заслонені недбало пришпиленими газетами. Запилена гола лампочка звисає зі стелі посеред кімнати. "Таки нічого не розумію,- подумала знову Алла. - Це абсолютно не схоже на те, що я собі уявляла. Невже люди можуть жити в таких умовах? З отих пожовклих газет і пилу я зробила б висновок, що тут вже кілька місяців ніхто не живе. Але отой шикарний телевізор і нове трюмо наштовхують на думку, що люди тут тільки поселились і ще не встигли обзавестись меблями. Це якраз схоже на Павла - купити трюмо, але не купувати шафи, а свій одяг тримати повішеним на двері. Але ж можна хоч трохи тут прибрати! І невже він тут живе сам?"
З цієї кімнати були ще двері, але далі вона вже заглядати не стала. З неї досить було тієї пустки, бруду, якогось відчайдушного незатишку, який, здавалось, кричав з кожного кутка цього дивного житла. Алла підійшла до трюмо, уважно придивилась і сама собі теж не сподобалась. Ще здалеку нічого, а чим ближче підходила, тим видніше, яке в неї стомлене і бліде обличчя. Повинно б з морозу бути рум'яним, а воно бліде, лише ніс почервонів. І зморшки стали глибшими, а куточки уст втомлено опущені. "Все-таки я вже стара,- подумала Алла.- Чи це дзеркало таке? А може, від цього світла я така, аж зелена?" Вона звичним рухом поправила зачіску і відійшла до столу. На столі лежали альбоми, зошити, просто окремі шматки паперу, і Алла дуже здивувалась, побачивши, що всі вони вкриті дитячими малюнками. Намальовані аквареллю, олівцями, фломастерами, бігали, лазили, літали, стрибали, ховалися в кущах небувалі звірі і птиці неймовірних розцвіток. Малинова безрога корова з пишною гривою довкола шиї задерла вгору тонкого довгого хвоста з китичкою на кінці, її морду прикрашали старанно виведені шариковою ручкою гострі зуби, і Алла догадалась, що це лев. Розкинувши синьо-зелені крила, кружляла птиця з круглим тулубом. В птиці тонкі довгі ноги і такої ж довжини шия. На третьому малюнку ціла сім'я чорнильних зайців їла якийсь дивний плід, схожий формою на буряка, а кольором на моркву. Зрештою, зайцям, як було видно, цей морквяно-буряковий гібрид дуже припав до смаку.
Алла розглядала ці малюнки і знову відчула себе розгубленою перед новою зливою запитань. Малювала дитина років п'яти-шести. Скорше всього, хлопчик. Алла сама не могла б сказати, чому вона вирішила, що це малював хлопчик, але було в цих малюнках не жіноче бачення світу. Навіть звірі, якби їх малювала дівчинка, були б м'якшими, добродушнішими, більш домашніми, чи що. Але звідки ці малюнки? Вони явно свіжі, отже, не могли залишитись від попередніх господарів, які тут жили до Павла. Зрештою, Павло міг не витирати пил, не підмітати підлоги, але ж непотрібні папери зі столу бодай би змахнув. Тоді, виходить, він тут живе не один? Звичайно, хто йому одному дав би цілий будинок, та ще й такий великий? Він таки тут на квартирі. Але що це за нехлюя хазяйка, яка може жити в такому барлозі? Павло сказав: "Нічому не дивуйся!" Що її може ще сьогодні здивувати? Вона вже й так здивована, заінтригована, зацікавлена, розгублена перед повіддю подій, які сталися з нею після тієї миті, коли пролунав дзвінок в її квартирі і вона відчинила двері. Так, начебто вона відчинила якусь загату, і ось на неї з шаленою швидкістю ринув потік, підхопив, закрутив, поніс. Куди поніс? В минуле? Чи, може, в майбутнє?
Під вікном почулись кроки. Павло щось неголосно говорив, йому відповідав тоненький, без сумніву, дитячий голос.
"Павло з дитиною? - здивувалась Алла. - Ще лише цього не вистачало! Може, його хазяйка захворіла чи мусила кудись поїхати, а йому довелось возитись з дитиною? Але то вже вибрав собі хазяйку! Видно, добре зіллячко, якщо жодна з сусідок не захотіла взяти дитину до себе. Окрім того, що нехлюя..."
- Татку, ну, то як же з гвинтівкою? - питав хлопчик.
- Хіба я тобі обіцяв сьогодні купити гвинтівку? - замість відповіді сам запитав Павло.- Я обіцяв, що куплю, і свого слова дотримаю. Але ж я не говорив, що сьогодні.
В Алли раптом обірвалось серце. Чомусь відчула себе обдуреною і скривдженою, стало жаль себе, стомленої, голодної, змерзлої. Господи, чого її сюди принесло? Вона ж могла зараз лежати в своїй чистій теплій квартирі, в своїй чистій теплій постелі. Верблюжа ковдра в підодіяльнику з блакитними квіточками. Нічник, який привезла з поїздки в Скандинавію, дає таке приємне м'яке світло. З японського транзистора лунає приглушена музика.
Захотіла б - переглядала свіжі журнали, що їх назбиралось за ці три тижні. А то подзвонила б "сердечному другові", Андрієві, він так зрадів би, що вона повернулась раніше. Ні, вони нікуди б не пішли, вона сита по горло музеями, театрами і ресторанами. Вони провели б цей вечір "по-домашньому": трішки музики, трішки коньяку, на столику квіти, які він приніс, на ній ажурний пеньюар. Все так легко, невимушене, красиво. І ні до чого не зобов'язує.
- Ти ще тут жива? - заглянув у кімнату Павло. - Бо ж втекти не могла, пес не випустив би. А тут повна тиша.
- Я ж могла через вікно вилізти,- засміялась Алла, намагаючись не показати тієї образи, жалю, розчарування, які оволоділи, нею.
- Могла,- погодився Павло.- Я ж пам'ятаю, як одного разу ти від мене хотіла через кватирку втекти. Ледве втримав.
- Ох і зла я тоді була на тебе! Хоч убий, абсолютно не пам'ятаю, чого ми з тобою посварились, але що вже зла була, то зла.
- Нічого подібного, ти все переплутала! Ми просто жартували, і ти почала від мене втікати, а я тебе ловив.
Він говорив цілком переконано, і Аллі стало дивно від усвідомлення, як можна одну ситуацію сприймати по-різному. Він і досі вважає, що вони жартували, а вона ж була така зла, що в димохід полізла б, а не те що у кватирку.
Павло підійшов до неї, обняв, а вона через його плече дивилась на дитину, яку він привів. Це дійсно був хлопчик років п'яти, дуже бліденький і кволий на вигляд, дуже некрасивий і нітрохи не схожий на Павла. І ще - обличчя його було якесь зовсім нерухоме, на ньому не відбивались ніякі почуття. Було незрозуміле, дивиться він на цю жінку, яку обіймає його батько, ревниво, з цікавістю чи взагалі байдуже. Проте Алла відчула ніяковість і звільнилась з обіймів.
- Ти навіть не роздягнулась? - тільки тепер зауважив Павло. - Холодно? Я зараз розтоплю.
Він знову вийшов, залишивши Аллу наодинці з цією майже потворною дитиною. Алла органічно не могла бачити ніяких калік. Нею тоді оволодівало дуже неприємне почуття: суміш співчуття, мимовільної огиди і злості до себе за цю огиду, сорому перед калікою за свою повноцінність. Вона з особливим запалом кидалась допомогти такій людині, зробити для неї щось добре, чимсь порадувати її. Але при цьому дуже дбала, щоб бодай краєчком одягу не торкнутись упослідженої людини, їй все підсвідомо здавалось, що тоді з нею трапиться щось страшне: вона помре або каліцтво перейде на неї.
Але дитина, не звертаючи на неї уваги, забралась на стілець біля столу і почала малювати. Алла кілька хвилин стояла посеред кімнати, потім таки зібралась з силами і підійшла до хлопчика.
- І що це ти малюєш?
- Це коркодил,- досить охоче обізвався хлопчик і закинув голову, щоб подивитись на неї.
- Крокодил,- мимохіть поправила Алла.
- Я ж і кажу - коркодил,- погодився хлопчик.
- А як тебе звати?
- Едуард.
Алла гірко посміхнулась. Це теж було цілком в дусі Павла: назвати дитину пишним іноземним ім'ям. Безглуздо і смішно!
- Ну, ви тут познайомились?- заглянув у кімнату Павло.
- Наполовину,- відгукнулась Алла. - Я вже знаю, що його зовуть Едуард, але він ще не знає, що мене зовуть тьотя Алла. Тепер будеш знати?- звернулась вона до хлопчика.
- Буду,- підтвердив він і знову закинув голову, щоб подивитися на Аллу.
В неї заболіло в грудях, і, щоб оволодіти собою, вона вийшла на кухню, де порався Павло.
- Що ти тут робиш?
- Та от, зібрався вечерю готувати. Ти мені допоможеш? Зроблю твою коронну страву - смажену картоплю.
- Ну, знаєш,- образилась Алла,- який же ти злопам'ятний! Якщо хочеш знати, в мене свідоцтво про закінчення кулінарних курсів. І мої гості завжди говорять, що в мені гине великий кулінар, і якби я себе повністю присвятила цій справі, то увійшла б в історію.
Павло дивився на неї так, як дивився протягом усього часу,- закохано і трішечки сумовито.
- Пробач, але ж я не був у тебе в гостях протягом останніх двадцяти років. Тоді, якщо ти вже такий спеціаліст у цій справі, то, може, я заріжу кроля? Ти з ним управишся?
- Що ж, можна зробити галантин з крільчатини,- задумливо сказала Алла. - А може, ти його волієш фаршированого трюфелями? Хоч деякі авторитети стверджують, що фарширувати трюфелями можна лише зайців і в жодному разі не кролів. А ти що думаєш?
Вона лукаво подивилась на Павла.
- Я думаю,- сказав Павло,- я думаю, давай краще насмажимо картоплі.
- Правильне рішення!- засміялась Алла. - Ти мені допоможеш роздягнутись?
"Зовсім він не змінився,- з гіркотою думала вона. - Все, як колись. Вийшов з автобуса і не догадався подати руку. Показав, куди повісити шубу, і в голову йому не прийшло, що треба допомогти жінці зняти шубу і самому повісити її. Так, він не дурень, він добрий, він порядний, він дуже любив мене, він би виніс мене з вогню. Але ж, о господи, з вогню мене ще жодного разу не треба було виносити, а ось сходити в магазин по хліб, взяти з моїх рук важку сумку, пропустити першою в двері - така нагода траплялась щодня".
А вголос весело сказала:
- Ну, створюй мені фронт робіт!
- Та ось,- показав Павло,- ось картопля, ось ніж, ось сковорідка. Поки ти почистиш картоплю, плита нагріється.
Алла дещо розгублено подивилась на все, що він їй показував. Ні, вона не брехала про курси і про свої кулінарні таланти. Вона дійсно вміла готувати, і любила готувати, і навіть картоплю чистила сама, не брала в кулінарії отієї, що, може, вже і добу, і дві кисла в воді. Але ж для чищення картоплі потрібні відповідні умови. Треба пов'язати квітчатий водонепроникний фартушок, волосся сховати під шапочку, а на руки надягнути гумові рукавички. Картоплю покласти в раковину, а на неї пустити струмінь теплої води через аератор. Потім, якщо треба, ще пройтись по ній спеціальною щіткою. Чистилась картопля спеціальною овочечисткою, з якою можна бути певною, що не обріжешся, а лушпиння буде якнайтоншим. А для почищеної картоплі наливалась вода в широку низьку каструлю, яка, власне кажучи, тільки для того й слугувала. Така рожева в білі горошки каструля.
А тут на шафці лежала купа темно-сірих від землі бульб і поруч з ними великий ніж з дерев'яною колодкою. І ще чавунна, дуже закопчена сковорода. І все. Алла безпорадно озирнулась, глянула на своє ніжно-бузкове плаття, одне з - найкращих, адже їй хотілося справити враження, і, судячи з усього, це вдалося. А що з ним буде після смаження картоплі в таких умовах? Зрештою побачила на гвіздку рушник. Досить брудний, але все-таки... Пов'язалась замість фартуха цим рушником, взяла обережно в руки картоплину і знову завагалась. Ні, вона рішуче не вміє. чистити немиту картоплю! На стіні висів старомодний умивальник з металевим пиптиком, на який треба натискувати, щоб отримати порцію холодної води. Сяк-так Алла помила картоплю і, зсунувши від зосередження брови, намагалась щось зробити з допомогою цього незграбного, та ще й тупого ножа. Як вона не старалась, лушпини виходили товщиною мало не в палець, і ощадливість Алли від цього дуже страждала, хоча чого б їй жаліти чужої картоплі? Чужої?.. Чужий їй Павло чи не чужий? Алла знову і знову задавала собі це питання і не могла знайти відповіді. Ні, все-таки він їй не чужий. Він колись дуже любив її і, як тепер виявилось, любив усі ці роки. І вона його любила. А що залишила, то зовсім не тому, що розлюбила. Вона згадала, як щоранку прокидалась в його обіймах від найніжнішого поцілунку. Потім був сніданок з черствими пиріжками, потім ішли на роботу: він у свою житлову контору, вона в дитсадок, де працювала нянею. Повертались додому, вечеряли. "Підемо прогулятись",- пропонував він. І вони блукали по знайомих до оскоми вуличках невеликого містечка. Іноді заходили в кіно. Або до кого-небудь зі знайомих. Тоді на столі появлялась пляшка. А потім вони повертались додому, іноді вона ще смажила йому картоплю. Нарешті обоє йшли до ліжка і починали цілуватись. Навіть серед ночі, прокинувшись, Алла чула, як Павло дуже обережно гладить її волосся і ніжно шепче: "Маленька моя, дівчинко моя, я тебе нікому не віддам". А потім був ранок, і все починалося спочатку. Через два місяці вона відчула, що їй хочеться вовком вити від такого життя.
- Чого це ти на мене витріщився? - навмисне грубувато сказала Алла. - Я не можу працювати, коли на мене дивляться.
- Ну, зроби виняток для сьогоднішнього дня,- попросив Павло. - Я ж так давно не бачив, як ти смажиш картоплю.
- Сьогодні ти побачиш, як я роблю це тепер. Тільки при умові, якщо в тебе є перець.
- Здається, є. Там у шафі.
Алла заглянула в шафу і побачила там буханець хліба, нову алюмінієву миску і кілька паперових кульків, в одному з яких дійсно був перець. Зрештою, миска теж дуже до речі. Алла порізала картоплю на шматочки, схожі на часточки апельсина, сполоснула в знайденій мисці. Згідно з рецептом картелю ще треба обсушити в серветці, але цей пункт, доведеться проминути по причині відсутності вищеназваної серветки. Поставила сковорідку на вогонь, налила на неї олії. Посипала картоплю сіллю і перцем, перетрусила в мисці, висипала на сковорідку. Жир приснув в усі боки, але Алла швидко накрила сковорідку все тією ж мискою.
- Вперше таке бачу,- зауважив Павло. - Завжди смажену картоплю солять, коли вона вже готова. І накривають, коли вже треба, щоб вона "дійшла".
- Нічого, попробуєш по-моєму. - Алла погріла над плитою почервонілі від холодної води руки, повернулась до Павла.
- Ну, а тепер розказуй,- зажадала вона.
- Аленька, ну що розказувати?- благально сказав Павло. - Що розказувати, коли нічого розказувати? Я ж для чого тебе сюди привіз? Думав: приїде, на власні очі все побачить і сама зрозуміє.
- Де його мати?- Алла хитнула головою в сторону кімнати.
- Поїхала звідси.
- Давно?
- Та вже з півроку.
- І ти не знаєш, де вона?
- Я й не дізнавався. А для чого?
- Ах, я й забула! Ти ніколи не намагався повернути жінку, яка тебе покинула. Але ж попередні жінки бодай забирали з собою своїх дітей.
- А цій я сказав: забирай все, що є в домі, тільки залиш мені сина. За все в цьому світі доводиться платити. Мабуть, за те, що два моїх сини виросли без батька, третього я повинен виховати сам, без матері.
- Він не нудьгує за матір'ю?
- Здається, ні, йому так спокійніше. Ми весь час сварились, то йому під гарячу руку перепадало і від мене, і від неї. А тепер заспокоївся. Он і вранці прокидається сухий вже скільки часу. А то ж було щоночі...
Ах, значить, ось звідки цей гострий аміачний запах! Але як все це не схоже на колишнього Павла! Невже в ньому таки прокинувся батьківський інстинкт?
- Татку,- прибіг Едуард з олівцем в руках,- татку, що ви тут робите?
- Смажимо картоплю. Зараз будемо їсти. Ти ж хочеш їсти?
- Хочу,- хлопчик потягнувся до Павла. - Дай я тебе полюблю.
Павло нагнувся над ним, син обійняв його за шию, притиснувся до щоки.
- Я заскучав. Тебе так довго не було. Алла мерщій відвернулась і міцно закусила губу. Адже це міг бути їх спільний син, Дмитрик, який ніколи так не обіймав свого батька. Щоправда, вона робила все, щоб син не відчував себе скривдженим від того, що в нього нема батька. І він таки не відчував цього, ріс веселим і спокійним, нітрохи не заздрив своїм друзям, в яких були батьки. Дуже пишався нею, своєю матір'ю, і залишався цілком байдужим до того невідомого чоловіка, що був його батьком. Не було ворожнечі,- але й не було бодай цікавості побачити його. Цілковита байдужість. Це, мабуть, теж погано.
Їли в кімнаті, на столі, з якого прибрали творіння Едуарда. Сервіровка столу складалась з трьох фаянсових тарілок різної розцвітки і пластмасової хлібниці. Картоплю поставили на стіл в тій же сковорідці. Дві алюмінієві вилки Павло поклав Едуардові і собі, єдину, нікельовану, простягнув їй.
- Тобі коли-небудь доводилось пити коньяк з гранчастих склянок? - запитав весело.
- Ні,- відповіла Алла згідно з правдою.
- Ну, то сьогодні питимеш. Якщо сподобається, то, може, введеш таку моду серед своїх іноземців.
- За що вип'ємо? - підняла склянку з темно-бурштиновим напоєм Алла.
- За тебе.
- Ні,- похитала вона головою,- давай за нас обох. - І додала не то всерйоз, не то жартома: -Якби ти потерпів з приїздом ще п'ять років, ми б могли випити за наше срібне весілля.
Вони випили і почали їсти. Картопля вийшла дуже непоганою: гарно підрум'янена зверху і розсипчасто-біла всередині.
- Ти диви, а воно таки смачно,- обізвався Павло. - Виявляється, ти навчилась готувати. А що скажеш ти з цього приводу, Едуарде?
- Я люблю тебе,- заявив Едуард.
- Дуже приємно це чути. - І Павло знову повернувся до Алли: -Знаєш, це, мабуть, смішно, але я все життя, коли говорив "моя жінка", то мав на увазі тебе, а не тих жінок, що були вписані в мій паспорт.
Алла сумно посміхнулась і сказала:
- Я теж. Здавалося б, ну, який ти мені був чоловік? Що прожили два місяці разом навіть не розписані? А я всі ці роки називала тебе "мій чоловік" не лише для людей, а й коли сама з собою згадувала про тебе.
- А ти про мене згадуваяа?
- Ти ж знаєш. Я тобі бодай писала час від часу. А ти мені й не відповів ні разу. Через гордість?
Бо у них все розбилось об його дурну гордість. Вірніше, навіть не гордість, а впертість. Як вона просила його: "Павлику, давай будемо вчитися!"- "Я тупий для науки!" - сміявся він. "Я буду тобі допомагати". Тоді він починав злитись: "Цього ще мені не вистачало, щоб мене жінка вчила!"- "Але ж не можна так жити!"- з відчаєм говорила вона. Він щиро дивувався: "Чому не можна? Я люблю тебе, ти любиш мене, ми разом - що нам ще треба для щастя?" І він брав її на руки, починав носити по квартирі і цілував так ніжно, що Алла вже не могла на нього сердитись. А наступного дня все починалось спочатку: підступала нудьга, і не вірилось, що є ще якийсь світ, окрім їхнього містечка, що є океани і гори, про які вона дізналася зі своєї улюбленої географії. Лімпопо, Хан-Тенгрі, Кордельєри, Кейптаун - це були чарівні слова, вони звучали, як музика. Консепсьйон, Кракатау, Індигірка. Ще в четвертому класі вирішила: вона буде мандрівником, об'їздить всю землю і обов'язково відкриє щось невідкрите. Не просто якийсь крихітний острів, а щось таке велике і незвичайне, але досі ніким не відкрите. До того ж в неї виявились здібності до мов, і їхня "німкеня", яка, по суті, була непоганим знавцем скандинавських мов і потрапила в їхню семирічку через якісь сімейні обставини, почала вчити її шведської мови. В сьомому класі вона вже самотужки вивчила англійську. Для кругосвітньої мандрівниці ця мова була чи не найпотрібнішою. Тільки потім виявилось, що для її життя цілком досить одної української. І весь світ звузився до розмірів маленького містечка. Прощайте, Гавайї і Палермо, Гренландія і Тітікака! Good by! Huvasti! Arrivederci!
- Чого засумувала? - і Павло пальцем торкнувся її носа.
- Та так. Згадала минуле.
- І воно таке сумне?
- Не знаю. Зрештою, ні, я не вважаю, що воно було таке вже сумне. Просто коли згадуєш минуле, чомусь завжди стає сумно.
Алла поклала голову на стіл, бо вже вдруге за сьогоднішній день захмеліла. А вона ж не сиділа в своєму зручному кріслі з оббивкою, схожою на лісовий мох, в якому можна так зручно відкинутись на спинку, опустити повіки і слухати приглушену музику. І не з'ясовувати стосунки двадцятилітньої давності, а вести легку, цікаву розмову про останній роман Маркеса, і про долю Венеції, і про демонстрацію нових мод в Парижі. Якщо це були зарубіжні гості, було приємно відчувати себе цілком обізнаною з різними справами їхньої країни, щоб вони не мусили поблажливо пояснювати тобі якісь загальновідомі в них речі. Іноді траплялося, що який-небудь самонадіяний або просто наївний суб'єкт, який цілком щиро вірив, що в Радянському Союзі танцюють лише "бариню" і поняття не мають про західноєвропейську культуру, починав надто детально щось розжовувати їй, Аллі доставляло маленьку втіху поставити такого "ерудита" на місце невинним, зауваженням на зразок: "Так, звичайно, все, що ви розповідаєте, дуже цікаво, і Гоген, безумовно, сказав своє слово в мистецтві. Але мені особисто більше імпонує Утрільйо. Скромні засоби і дуже глибокий зміст. Правда, без екзотики". (Хоч, щиро признатися, то не так вже їй імпонував Утрільйо, це була її маленька тактична хитрість - називати своїм улюбленим якогось не надто відомого і модного письменника, художника, композитора).
Свої теж охоче приходили до неї в гості, щоб дізнатися не лише про враження від поїздки в Гавану й Стокгольм, але й для того, щоб вивідати про якісь дрібниці, які потім можна ввести в свій побут. Як пов'язують зараз жіночі шарфи в Парижі? Що таке, власне кажучи, знамениті датські бутерброди? Павло був недалекий від істини, коли пожартував про гранчасті склянки. Цілком можливо, що якби вона продовжила жарт і поставила їх на стіл, то найближчим часом в двох-трьох домах кри