ЛАГЕР

Третя частина починається тихого вересневого вечора. Малинове сонце непомітно спускалося в сизу млу на заході, небо було високе і чисто-голубе, в ньому ось-ось мали проклюнутися перші зорі. А земля, кажучи мовою поезії, вдягалася в осіннє золото, хоч, коли насправді, вона була зовсім не золота, а значно скромніша – така собі бурувато-жовта. Бурувата стерня в полі, обрамлена на небосхилі березовим гаєм: білі стовбури, а не гнучке гілля нанизане дрібне жовте листя. Але до гаю десь з півкілометра, і мені в ньому не побувати, бо значно ближче, ось переді мною, обплетені колючим дротом ворота. Ось-ось вони відчиняться, а потім зачиняться, вже за мною, і я не вийду з них... Скільки не вийду з них? Десять років? Невже цілих десять років? Не може бути! Зрештою, а де гарантія, що всі десять років я проведу на одному місці? Може й відчиняться ті ворота, але тільки для того, щоб ота сила, яка мене втягнула в свій вихор, понесла кудись далі: в Сибір, на Північ, на Колиму. Бо ж це всього-навсього одне з найстарших міст України – Чернігів, його далека околиця.
Зрештою, сумніваюся, щоб усі ці думки тоді пропливали в мене в голові. Мабуть, це вже я заднім числом приписую їх собі. Тоді я просто сиділа в кузові вантажної машини, а на підніжці стояв молодий хлопець у сірій шинелі і з непокритою головою. Легкий вітер ледь ворушив його світле волосся, яке своїм кольором коли й не було схоже на осіннє листя, то все ж гармоніювало з ним, а сіро-блакитні очі нагадували тихе надвечірнє небо. І вираз його обличчя був ніжний і трохи задуманий, зовсім не такий, як мав би бути в чекіста, який стереже важливих державних злочинців.
Але перед тим вечором був ще день, і ніч, і ще кілька діб етапу. Чому ж той свій перший етап зовсім не пам’ятаю? Це ж в одноманітності тюремних днів, – бо вже навіть на допити не викликають, – мала б бути велика подія, коли тобі оголошують: «Собирайся с вещами!» А я того абсолютно не пам’ятаю: як мені оголосили відправку, з ким я їхала, коли нас везли на вокзал – вдень? уночі? Якими вагонами везли? Повний провал у пам’яті. Трохи тьмяно пригадується київська пересильна тюрма, яка мене вразила кількістю людей. Адже минулі кілька місяців я провела у в’язниці, де бачила лише своїх співкамерників. А в пересилці в один і той же час одну групу впускали в ворота, другу вели з лазні, третя стояла в дворі, чекаючи відправки, і можна було, побачивши знайомого, перегукнутися з ним, навіть на кілька секунд підбігти. Конвойні відганяли, але не били.
От з ким я їхала з Києва, це вже я добре пам’ятаю. Йшла реорганізація криворізьких лагерів (я розумію, що в українській літературній мові такого слова нема, але ніхто не говорив «табір», говорили «лагер», «лагерний»: «Я плакать не буду, що в тюрмі сиджу чи за лагерним дротом блукаю». Тому й третю частину своєї повісті я, після довгих вагань, назвала нелітературним словом «Лагер». Не для того, щоб увести його в літературну мову, а щоб зберегти правду життя. І вже коли ця повість була написана, мені потрапила в руки автобіографічна повість Марти Гай, яка таки була справді підпільницею і бійцем УПА, і вона теж писала, що слова, які мають відношення до репресивної системи, не треба перекладати українською мовою. Нехай будуть такими як звучали).
Отож, у Кривому Розі були чоловічі і жіночі лагері, де разом утримувались і «п’ятдесят четверта», і битовики. А тепер прийшов з Москви наказ ізолювати одних від інших, отож, і везли нас у криворізьку «п’ятдесят четверту». З ними я і потрапила в Чернігів.
До Чернігова нас привезли темної-претемної ночі. Далебі, мені здається, я в житті ще не бачила такої густої, як смола, темряви. Здавалося, не можна було роздивитися власної руки, навіть піднісши її до самого обличчя. Мучила нав’язлива думка, що важко розвести пальці, ніби в’язка темрява противилася тому. Видно, не випадково Чернігів було названо саме так.
А звідки ми знали, що нас привезли саме до Чернігова? Адже ніхто нам того не говорив, але отак ніби легкий вітерець пронісся над невидимою колоною, і вже всі все знали: і що ми в Чернігові, і що нас ще мають відправити в Бобровицю, і що ми підемо пішки в чоловічий лагер, що в центральній частині міста. І от ми йдемо темними вулицями, йдемо, здається, цілу безконечність, хоча коли через 38 років я проїхала цей шлях машиною, то з’ясувалося, що це зовсім недалеко, не більше кілометра. Та ось перед нами яскраво освітлений оазис у цьому морі темряви – зона. Нас ретельно рахують у воротах, заводять у приміщення... лазні, і тут нам доведеться чекати до ранку. Розташовуємося, хто як зумів: хто встиг захопити місце на ослоні, хто просто на підлозі. Але якщо хто й збирався подрімати, то це йому не вдалося. Бо хтозна яким чином, але чоловікам стає відомо, що в них у лазні етап жінок. І ось вони один за одним проникають туди. Як це їм вдається? Та от – вдається. Звичайно, біля дверей стоїть конвой, але, далебі, вони не звірі, ці молоденькі хлопці, яких одягнули в військову форму, сунули в руки автомат і веліли стерегти дуже страшних «конт-р-революціонерів», що намагалися повалити радянську владу. Може, спочатку хлопці і були насторожені, готувалися побачити якихось здоровенних суб’єктів з кулаками, як довбні, і похмурим поглядом з-під лоба. А тут жінки, звичайні тендітні жінки, молоді і не дуже, більше схожі на твою ж матір, сестру, сусідку, ніж на контрреволюціонера. Та й чоловіки... Конвойні дуже швидко переконуються, що мати справу з «політичними» значно легше, ніж з битовиками, які і втекти можуть, і межи собою бійки влаштовують, і вени собі в нападі істерики ріжуть. За «політичних» можна бути певними – вони такого собі не дозволять. От і з цією лазнею, де сидять жінки: якби там були урки та ще й пустити таких же чоловіків, то відразу почався б повальний гріх та ще й з бійками, коли б хтось когось не поділив. А ці політичні тихенько прослизають і починають шукати знайомих, рідних, земляків. І знаходять, і поспішають встигнути щось розповісти, попросити комусь щось передати.
Ось і біля мене зупиняється старий чоловік. А я сиджу така розгублена, така сумна, почуваю себе такою неймовірно самотньою.
– Дівчино, – каже той чоловік, – дівчино, я хочу тебе попросити... Вас завтра повезуть у Бобровицю, а там у лагері моя жінка і дочка. Її зовуть Толя... Толя Терлецька, запам’ятай, будь ласка. Передай це їм, а це ось тобі.
І він подає мені два паперові згортки. В одному грамів двісті цукру грудочками, а в другому стільки ж цукерок-помадок. Я вже не пам’ятаю, що було призначене для мене, а що для тої ще мені невідомої Толі Терлецької. А чоловік починає плакати, сльози течуть по його неголених щоках, і я перелякано дивлюсь на нього. Я ж ніколи не бачила, як плачуть чоловіки, мене батько з дитинства виховував фразою: «Фе, така велика, а плачеш!» Отже, дорослі ніколи не плачуть, про чоловіків і говорити нічого. А тут старий чоловік плаче і навіть не соромиться сліз.
Час від часу конвойні, щоб показати, що вони «при исполнении» і «бдят», починають виганяти чоловіків. Ті слухняно виходять, але через кілька хвилин повертаються, ніби проникають крізь стіни. Обмінюються якимись подарунками, вони тут працюють на швейній фабриці, то дарують жінкам хустинки. Але до мене більше ніхто не підходить: чи то маю такий вигляд, що не заохочує до знайомства, чи то я не дуже прихильно збуваю тих, хто пробує зі мною заговорити. Я не звикла бути в такій ситуації, коли довкола багато незнайомих людей, у мене в житті було лише два таких випадки: коли я приїхала до Острога і коли я приїхала до Костополя. Але ні там, ні там на мене особливої уваги не звертали. Принаймні в знайомі не нав’язувалися.
Вранці нас почали перевозити в ту невідому Бобровицю, перевозили, мабуть, лише однією вантажівкою, бо до мене, як бачите, черга дійшла аж увечері.
А тепер я хочу якомога детальніше розповісти про той лагер, що був у Чернігівській Бобровиці (не тій, що районний центр, а тій, що увійшла в міську зону). Він був розташований точно на тому місці, де тепер завод гумово-технічних виробів. У 1990 році мені вдалося випросити в Спілці письменників кількаденне відрядження до Чернігова (бо за власні гроші я не могла собі дозволити навіть таку поїздку). А в Чернігові в мене найперше була запланована зустріч в Товаристві української мови. Після виступу, на якому я розповіла про мету свого приїзду, підійшов якийсь чоловік і сказав: «Знаєте, в мене є машина і я завтра вихідний, то можу вас відвезти в Бобровицю».
Наступного дня була гарна травнева погода: все зелене, все цвіте, в небі пропливають білі хмаринки, зрідка заслоняючи сонце, веселий вітер шепчеться з листям. Мій добродійник зупинив машину, я вийшла і пішла вздовж високої мурованої стіни, якої раніше не було, марно намагаючись роздивитись за нею, чи лишилося там хоч щось з того, що було 38 років тому. Ось я дійшла до воріт, – вони теж не ті! – які саме зачиняв вахтер, пропустивши якусь машину.
– Ну, і що ви хочете мене запитати? – раптом питає мене він.
Від несподіванки я зупиняюся, так, ніби мене штовхнули в груди. Аж хитнулася.
– Чому ви думаєте, що я хотіла вас щось запитати?
– Та у вас обличчя таке...
Я зовсім не збиралась нічого його питати, але коли вже в нас зайшла така розмова, то питаю його, чи знає, що тут було раніше. Він знає, хоч живе в Чернігові всього кілька років.
– Ви підіть на ту прохідну, – радить мені, – там працює жінка, яка ще пам’ятає ті часи.
І хоч, повторюю, я зовсім не збиралася нікого розшукувати і розпитувати, але тепер іду на ту другу прохідну, знайомлюся з вахтеркою, починаю її розпитувати і сама розказую, що тут було. Вахтерка мені нічого розказати не може, бо хоч вона ще пам’ятає лагер, але тут уже не було політичних. Тому вона слухає мене, плаче, а потім телефонує своїй напарниці, просить прийти посидіти за неї, а мені каже:
– Підемо, я вас поведу до одних людей, вони вже на пенсії, але вона ще раніше працювала в лагері, а він тут сидів, а потім вони поженилися.
На жаль, ми нікого не застаємо вдома, тоді моя добровільна провідниця береться повести мене в гай, – правда, тепер це вже старий ліс, – де ховали небіжчиків. Ми заходимо в той березовий ліс, і я бачу там могили радянських військовополонених. Вони збереглися у вигляді пагорбів неправильної форми і різної величини, на них проросли півстолітні берези, кущі і трава, але все-таки могили хоч якось обкладені цеглою, на одному пагорбі стоїть дерев’яний обеліск, під яким лежить букет засохлих квітів.
– Там далі в лісі є могили німецьких полонених, – говорить моя провідниця, – вони краще доглянуті, бо за них валюту платять.
Зрештою, ми туди не йдемо, ті могили мене не цікавлять, і я ж пам’ятаю, що мене чекала машина з водієм, а я дуже не люблю змушувати себе чекати. Ми виходимо на узлісся, де мають ще бути могили – могили тих жінок, які помирали в лагері. А помирало їх чимало, майже щодня підвода відвозила труну, і нам було видно, як на узліссі виростає новий пагорбок, а на ньому стовпчик. Для чого були ті стовпчики, поняття не маю, навряд, щоб там був якийсь напис. Скорше, просто позначали місце, щоб не копати там вдруге. Зараз ні стовпчиків, ні горбків нема, а на тому місці стоїть собі спортивна база. Вона порожня, ніде ні душі, але я легко можу собі уявити, як її заповнюють здорові, життєрадісні, дзвінкоголосі дівчата і хлопці-спортсмени, як вони вранці бадьоро роблять ранкову зарядку, а ввечері витанцьовують екзотичну ламбаду. І звідки їм знати, що топчуться вони по кістках жінок, замучених тим самим кривавим сталінським режимом, про який вони читають у книжках і ставляться до того майже як до казок про Котигорошка.
Я озираюся довкола і бачу огорожу з колючого дроту. Підходжу і відламую шматочок. Ні, це не той дріт, який був тут сорок років тому, той уже давно розсипався іржею, але цей такий самий. І лежить колючий іржавий шматок у мене на робочому столі і щомиті нагадує про те, що було колись на тихій околиці старовинного мальовничого Чернігова.
А тепер я сама повертаюся в той час і розкажу вам, як же виглядав той лагер, бо напевно ж ніхто не здогадався, – чи не насмілився, – сфотографувати його. Стояли в ряд, як по лінієчці, три довжелезні дерев’яні бараки, побілені, з цілком нормальними вікнами. Збоку менший будинок – це була одночасно їдальня і клуб, я там провела найкращі години свого життя в цьому лагері. Дещо збоку невелика лікарня. Від будинку до будинку вели дерев’яні хідники, які чергові щодня мусили мити. Між будинками росли сентиментальні берізки. От чи були квіти – не пам’ятаю, бо ж приїхала я туди восени, а в квітні вже полишила цю симпатичну місцину. І абсолютно не пам’ятаю, де в Чернігові була бібліотека. Невже її взагалі не було? Та не могло такого бути! Але ж скрізь, де я потім була, я прекрасно пам’ятаю бібліотеки і бібліотекарок, а в Чернігові – ні. Навіть жодної книжки, прочитаної в Бобровиці, пригадати не можу.
І все воно було б нічого, якби не п’ять рядів колючого дроту довкола. Якщо рахувати їх зсередини, то спочатку йшла огорожа не дуже висока, але така, що ти через неї так просто не перелізеш. До цієї огорожі можна було підійти, хоча коли вартовий з вишки («попка») побачить, то буде кричати. (Щоб стріляв – такого мені бачити не доводилось).
Зрештою, я не раз стояла біля того дроту, дивилася на поле за ним і думала: «Господи, якщо я колись вийду на волю, я буду завжди ходити усміхнена, я буду завжди почувати себе щасливою. Бо яке може бути нещастя, коли в тебе є найголовніше – воля! Коли нема довкола ні грат, ні колючих дротів, і ти можеш іти, куди хочеш, і не треба складати руки за спиною, і не йдуть за тобою конвойні з автоматами. Відносно щастя – воно потім на волі бувало по-різному. А от відносно усмішки, то вона в мене, мабуть, підсвідома. В усякому разі, чоловік, з яким я разом вчилась в Літературному інституті в Москві, пізнав мене, зустрівши через 15 років, і сказав: «Це ж була найбільш усміхнена дівчина в Літінституті!»
Далі вже йшла «запретка» – метрів три перекопаної і заскородженої землі, щоб видно було кожен слід. За ними дві огорожі десь двометрової висоти, між ними метр такої ж заскородженої землі і знову така ж огорожа, як перша зсередини. А п’ятий ряд – це вже був, здається, одинарний ряд дроту, натягнений на дещо більшій відстані. Між четвертим і п’ятим рядами було ще натягнено гладкий дріт, до якого на ніч припинали собак. Вівчарок, розуміється. Вони всю ніч бігали і гавкали. А на кожному розі – вишка, а на ній солдат з автоматом. От як стерегли страшних державних злочинців у Бобровицькому жіночому лагері для політичних-інвалідів.
Звідки він узявся, той лагер? З того, що я знаю, в мене виробилася така версія. Десь, мабуть, восени 1941 року його збудували німці для радянських військовополонених. Тому й було там усе розставлене з такою чисто німецькою акуратністю. Потім, коли Чернігів було відвойовано, мабуть, цей лагер якийсь час використовувався як фільтраційний. Бо то тільки в кінофільмах так ефектно радянські визволителі розчиняли навстіж ворота тюрем і концтаборів і обіймалися з щасливими бранцями, які тут же могли йти на всі чотири сторони. Насправді починався, може, найстрашніший період у житті військовополонених, коли «свої» вимотували в них душу, вимагаючи зізнатися в найстрашнішому гріху радянської людини – «измене Родины». Думаю, що в цей період кількість могил у березовому гаї збільшувалася. Зрештою, радянських військовополонених змінили німецькі, і почали рости інші могили.
Аж десь, мабуть, під кінець 40-х років «фашистів» звідти кудись прибрали, і виникла проблема, що робити з опустілим лагерем. Ну, не кидати ж напризволяще отаке повністю налагоджене господарство! Отоді й прийшла в голову комусь з емгебістського начальства така «гуманна» думка: використати його для інвалідів-п’ятдесятчетвертників. Бо для чого, справді, тратитися на їх перевезення в Сибір чи Інту, коли вони й тут помруть! І вони помирали. Не тому, що над ними знущалися, не тому, що їх морили голодом, просто тому, що тюремна медкомісія давала інвалідність лише таким, кому до смерті вже лишалося недалеко. Вони помирали, їх ховали на узліссі, а потім на їхніх могилах збудували спортивну базу.
Зрештою, а чого тут дивуватися? Адже в нас існував порядок, – може, він і досі діє? – що через 25 років після останнього поховання кладовище можна зносити і на його місці щось будувати. Коли я про це дізналася, мені згадалося село мого дитинства Городець. Там на невеликій відстані одне від одного було аж три кладовища. На першому, поруч з церквою, ховали. На другому вже не ховали, але воно стояло огороджене, з хрестами на могилах, от лише капличка на ньому була розграбована. А на третьому кладовищі вже не було хрестів і від могил залишилися невеликі пагорбки, але нікому на думку не могло прийти не те, що будуватися там, а бодай худобу попасти. Бо то ж були могили предків – дідів, прадідів, прапрадідів. А що таке 25 років? Це значить, що в тебе на очах зносять могили твоїх батьків і щось будують, начебто іншого місця нема.
Повертаюся до історії бобровицького лагеря. В 1954 році ще не було жодної мови про репресії, про реабілітацію, про культ особи, але «п’ятдесят четверту», – а коли брати в масштабах усього Радянського Союзу, то «п’ятдесят восьму», – почали потрохи відпускати. І, мабуть, насамперед, повідпускали всіх отих інвалідів, від яких соціалістичній вітчизні ніякої користі, а самі збитки. Так що в середині 50-х років бобровицький лагер спорожнів. Точніше, не спорожнів, а жінок-політичних змінили жінки-битовики. І ще минуло 10 років, аж якимсь чином про існування цього лагеря дізнався відомий на той час письменник, Герой Радянського Союзу Юрій Збанацький. Може, його, як колишнього партизана, який воював на Чернігівщині, запросили сюди на виступи, а з-поміж інших був запланований і виступ в виправно-трудовій колонії. А може, просто в якійсь розмові згадали про її існування. Словом, ветеран війни з фашизмом обурився, сказав, що це блюзнірство – тримати злодійок у тому місці, де гинули радянські воїни. І домігся свого – лагер було ліквідовано.
Підкреслюю: це моя версія, ото лише про роль Збанацького в ліквідації лагеря мені розповіла вахтерка, яка водила мене на могили.
Скільки нас було в Бобровиці тоді, восени 1952 року? Маю дуже погану пам’ять на цифри (ще гіршу хіба тільки на обличчя) і ніяк не пригадаю, по скільки нас було в бараці – по двісті чи по чотириста? Здається, таки по чотириста. Вхід до бараку був посередині, навпроти кімната для вмивання, а направо і наліво величезні, – бо я ж таких ще в житті не бачила, – житлові приміщення, майже повністю зайняті двоповерховими залізними ліжками, так, що залишався лише невеликий прохід посередині. Ще вужчі були проходи між ліжками, які стояли блоками по чотири штуки. Так от, намагаюся уявити перед очима той барак, і мені здається, що тих проходів було не менше десяти з кожного боку. Два бараки по чотириста чоловік та ще третій з хворими. Про той я вже нічого сказати не можу, бо я ніколи туди навіть ногою не ступала, я боялася того барака, як лепрозорію, але якщо туди не поселяли здорових, то він мав би бути зайнятий повністю. Ну, мабуть, не було там другого поверху на ліжках, ну, стояли вони трохи вільніше, але чоловік двісті там, мабуть, було. Отже, усього загалом у лагері мала бути тисяча душ. Не так уже й багато, бо ми звикли вести рахунок на мільйони, а то й десятки мільйонів. А то всього лиш тисяча жінок. Надто молодих, надто старих або надто хворих, щоб послати їх у Сибір на лісоповал. Чиїхось доньок, сестер, дружин, матерів, бабусь. Разом з нами привезли бабусю, яка перебувала в стані повного старечого маразму: вона не пам’ятала, як її зовуть, не усвідомлювала, що з нею діється. А їй дали десять років за «антирадянську агітацію» і привезли в Бобровицю.
Пригадую такий лагерний жарт: судили старезного діда і дали йому 25 років. А він: «От дякую, граждани судді! Я б уже ніяк не прожив двадцять п’ять літ, а тепер буду, бо ви їх мені дали». Як бачимо, цей дід був цілком при здоровій пам’яті і навіть не втратив почуття гумору, чого ніяк не скажеш про радянське правосуддя. Бо невже ті, хто оформляв справу на ту бабцю, вів слідство, судив її, – серйозні люди з вищою освітою, – не бачили, з ким мають справу? Невже всерйоз вірили, що перебування на волі вісімдесятилітньої маразматичної бабці загрожує існуванню однієї з найбільших і наймогутніших держав на землі? Збожеволіти можна від того!

* * *
Але повертаюся в той тихий вересневий вечір. Що там було? Ну, звичайно, шмон – без цього ритуалу не можна було ні вийти з лагеря, ні зайти в нього. Чи була лазня з прожаркою – теж обов’язкова процедура? От цього не пам’ятаю. Потім завели в барак, самі займали собі місця на ліжках. Я ніколи не була достатньо меткою, щоб захопити собі краще місце. Мені завжди залишалося те, що гірше: на другому поверсі і якнайближче до виходу. Але я з тої причини не журилась, бо коли о десятій лунав «відбій», то світло вимикалося і залишалась світити одна лампа біля входу. А я належу до «совиного племені», я не можу так рано заснути. Отож, я могла собі лягти і читати. Коли звучали кроки і можна було думати, що це черговий, я швиденько прикривала книжку і заплющувала очі. Інша справа, що рано заганяючи нас в постіль, нас так само рано, – десь о шостій чи навіть о пів на шосту, – піднімали, і для мене це був найстрашніший момент. Тут ще так жахливо хочеться спати, а тебе будять, і найперше, що ти усвідомлюєш, це те, що ти в лагері і що такого життя попереду ще цілих десять років.
В одного з моїх улюблених поетів, Івана Буніна, є рядки: «Ах, старая, наивная тетрадь! Как смел я в те года гневить печалью Бога!» Так ось, як сміла я в ті часи, перебуваючи в лагері, де годували досита, не змушували важко працювати і, взагалі, ставилися по-людськи, ще відчувати себе нещасною? А б повинна щоранку і щовечора дякувати Богу і молити його, щоб мене тримали тут усі десять років. Але ж то був мій перший лагер, я ще поняття не мала, що бувають інші, де зовсім інше життя.
Ну, а наразі я отримувала постіль (що в лагері нам давали простирадла, це залізно, бо я добре пам’ятаю, як відривала з краю смужки шириною в долоню і шила подушечки... замість «Тампакса», стелилась, розкладала свої речі. Зрештою, боюся, що ніяких речей, окрім того одягу, що на мені, в мене взагалі не було. Вишитий рушничок, який мені передала мама, в мене вкрала урка ще в рівненській тюрмі. Так що коли мені, відправляючи на етап, повернули мою валізку, я вклала в неї лише полотняний саквояж, пошитий з торби, в якій мені мама передала сухарі. Мабуть, тому я так люблю мати речі – нові, зручні, охайні, гарні, правда, мене не хвилює, модні вони чи ні, головне, аби вони мені подобалися, а якщо вони до того дешеві – то це в моїх очах ще одне достоїнство. Я тому їх люблю, що був час, коли в мене не було нічого, навіть найнеобхіднішого. Ну, гребінець, мабуть, був, без цього я ніяк не обійшлася б; ножиць чи дзеркальця не було і не могло бути, це заборонено в лагері; мильниці в мене ще взагалі в житті не було. Може хтось собі уявити, що звичайна пластмасова мильниця – недоступна розкіш? Пізніше я таки купила мильницю, і то була така трагедія, коли я її втратила. Але про це розповім пізніше.
А наразі я влаштовувалася на новому місці, з цікавістю озиралася довкола. Найбільше мене зацікавила дуже велика, – не висока і, тим більше, не товста, а велика, – жінка з сивою головою. Вона говорила басом, дуже голосно і з якимсь акцентом. Хтось мені сказав, що вона латишка, яка вже відсиділа п’ять років, а «особое совещание» дало їй ще п’ять. Вона була старшою нашої половини барака, виглядала такою енергійною і навіть життєрадісною, і я аж злякалася, коли наступного дня побачила, як її вели дві жінки попід руки, а в неї голова була схилена набік, обличчя бліде, без кровинки, очі заплющені, а на губах клубки піни. «Що з нею?» – пошепки запитала я, і мені пояснили, що сьогодні прибула друга половина «запорожців», і поміж них була донька нашої старшої, але хтось на неї «настукав» начальству, і в останню хвилину її затримали і відправили в якесь інше місце. Бо родичі не мали права бути в одному лагері (хоч були винятки – ота сама Толя Терлецька і її мама). Так само не можна було писати з лагеря в лагер – це я вже знала.
Але все ж знову повертаюся в той перший день. Раптом у бараці появилося багато «чужих» людей. Точніше, чужими були саме ми, а вони тут жили. І з’ясувалося, що «перший поверх» мого ліжка займає тоненька, білява, дуже гарненька і, мабуть, молодша від мене дівчинка. Ми познайомилися, її звали Тоня Технюк, вона була з Луцька і мала десять років за статтею 54-1-а, що означало «зрада Батьківщини».
– Ти вже давно сидиш? – поцікавилася я.
– Сім років.
Мені здалося, що вона не зрозуміла мого питання, і я перепитала її, але все було правильно. Ця схожа на ляльку дівчинка сиділа вже сім! років. Вона таки була старша від мене на два роки і посадили її в 1945 році, коли закон дозволяв судити дванадцятилітніх дітей. А їй ще навіть дванадцяти не було, то виправили дату народження. Навіть у тому божевіллі Тоня Технюк була унікальним в’язнем, і її спочатку тримали у Львові в колонії для малолітніх злочинців, а потім у Харкові, а оскільки вона там була одна «контрреволюціонерка», то коли їй виповнилося 16 років, її перевели сюди.
– А за що тебе посадили? – запитала я, дивуючись, за що ж можна посадити в тюрму одинадцятилітню дитину та ще й за звинуваченням в зраді батьківщини.
Але те, що сказала Тоня, було ще несподіваніше і безглузде. Вона сказала:
– Запам’ятай: у лагері не можна розповідати, за що ти сидиш. Бо як настукають «кумові», то можуть навісити другий строк, як такій що не виправляється.
– Але якщо я буду говорити, що я того не робила, що мене судили неправильно? – пробувала захищатись я.
– Тоді тебе звинуватять в наклепах на радянський суд.
Радянські люди – унікальна порода людей, яка все може уявити, і все, що їй не скажуть, сприйме, як належне. І чхати на те, що, може, з часів Римської імперії, коли суд виносив вирок за якийсь злочин і людина ту покару вже відбула, то її за той самий злочин не можна було судити. В прекрасній радянській країні все можна було. Навіть якщо людина доводить, що її засудили помилково, можна було звинуватити її в тому, що людина зводить наклепи на радянське правосуддя, і дати другий строк.
Що ж, довелося мені брати все це до відома, хоча я сама не витримала і розповіла Тоні, за що мене судили і як арештували. І коли я сказала: «розумієш, так випадково вийшло, що одна жінка подумала, ніби я в неї витягнула гаманець...» – то якраз Тоня розкрила мені очі: «Та нічого випадково це не було, це все навмисно підстроїли, щоб тебе арештувати». І зараз я сама думаю: адже ж мій слідчий сам мені розповідав про того Москальова, який вже в Острозі стежив за мною, чому ж я слухала його так, ніби це не мало ніякого відношення до того, що трапилося зі мною потім? Яка ж я все-тки була дурна!

* * *
Ну, а далі почалося звичайне лагерне життя.
Робоча зона була поруч з житловою. Їх, правда, розділяв колючий дріт, і там навіть була прохідна з вахтерами, але через неї можна було вільно проходити, за винятком того часу, коли йшла ранкова або вечірня повірка. В робочій зоні було два цехи – швацький і вишивальний. Коли нас між ними розподіляли, всі чомусь рвалися в швацький. Я відразу не могла зрозуміти, в чому справа, для того знадобилося трохи часу. Справа в тому, що лагер – це велике різногалузеве господарство (розповідаю тим, хто там не був; хто був, ясна річ, знає і без мене). Там потрібні люди різних професій, при чому вища освіта зовсім не обов’язкова. Доктор якихось наук «ішачив» на лісоповалі, а фельдшер сидів у медпункті, а обліковець щось там писав у конторі. Правда, в контору ще треба було вміти потрапити, довести свою незамінність. Цінувалися в лагерях художники, бо треба робити всяку наочну агітацію. Вони мали свою майстерню, де сиділи цілими днями, і ніхто не стояв у них над душею, що вони там роблять. А якщо художник ще вмів портрети малювати, то він взагалі жив, як вареник у маслі. Добре було, якщо ти вмієш грати на якомусь музичному інструменті, найкраще на баяні чи акордеоні: можуть поставити керувати самодіяльністю. Взагалі, добре було вміти щось робити руками – для таких у лагері завжди знаходиться тепліше місце. Наприклад, у Чернігові найбільш привілейованою особою була молода жінка, яка мала фах перукарки. Вона вільно ходила цілими днями по зоні, одягнена так, що мені здавалося, я ніколи в своєму житті не бачила елегантнішої жінки. Її навіть випускали за зону. Звичайно, це було порушенням режиму, але начальство знало, що нікуди вона не втече. В Радянському Союзі лише ідіот міг пробувати втекти з лагеря. Ну, втечеш, а далі що?
(Признаюся, що такою ідіоткою була я. Я видивилася, що в одному місці з лагеря виходила якась канава і в тому місці між землею і дротом була невелика щілина. От я й думала: дочекаюся весни, темної дощової ночі пролізу і... І що далі? Далі треба перебратися за кордон. За який? Що «країни народної демократії» відпадають – це я розуміла. Лишається Фінляндія. Як без документів і грошей доберуся від Чернігова до фінського кордону – про це не думала. Так само не думала, як прослизну помежи собак).
Але повернемося до тієї перукарки: їй зовсім непогано жилося. Вона займалася своєю роботою. Звичайно, робила зачіски не нам, а голила і стригла все начальство. А ще в кожному лагері була швацька майстерня, де начальство шило собі одяг. Отож, і не дивно, що досвідчені лагерники рвалися в швацький цех. Навіть якщо ти до того не мала поняття, з якого боку підходити до машинки, то все ж був шанс чомусь підучитися, а коли доведеться їхати в якесь інше місце, то на питання: «Де працювали?» – можна було з чистою совістю відповідати: «В швацькому цеху». Ану ж пощастить і підеш не на «общие работы», а в майстерню?
Я ще нічого цього не знала, але якщо всі просилися в швацький цех, то й я просилася, але мене послали на вишивку. Я нітрохи не засмутилася і пішла, тим більше, що ми працювали разом з Тонею, з якою я вже подружилася, наскільки я взагалі здатна була дружити зі своїми ровесницями. Цех був великий, добре освітлений і чистий. Не пам’ятаю, як він опалювався, але там мусило бути досить тепло, адже інакше ми б не могли втримати голку в пальцях. Сиділи ми по кілька чоловік за довгими столами і вишивали хрестиком полотняні скатерті. Ідилічна картина, правда? Зовсім не схоже на те, що писали інші: лісоповал, шахта, холод, спека, дощ, важка, виснажлива робота, знущання конвою. Нічого цього в чернігівському лагері не було. Ну, був підйом вранці, і тоді треба було негайно вставати. Ну, ранкова і вечірня перевірки, коли треба було лаштуватися перед бараком і стояти, поки не перерахують весь лагер і не продзвонять відбій. Бо іноді в них не сходився рахунок, і тоді все починалося спочатку. Але – можна було після роботи залишитися в цеху, і тоді тебе там рахували, іноді ти того навіть не помічала, захоплена, може, не так роботою, як розмовою.
Найголовніша справа для кожного лагерника, центр, довкола якого обертається його всесвіт – хлібна пайка. В чернігівському лагері нам їх не видавали. Просто тричі на день ми приходили в їдальню, сідали кожен на своє місце, – по вісім чоловік за столом, – на столах стояли хлібниці, повні хліба, подавалася каструля з борщем, потім кастрюля з кашею і друга, менша, з підливою. А я дивилася жадібними очима, і мені здавалося, що в мою тарілку потрапляє найменше. Я наїдалася, могла навіть залишити щось там недоїденим, але наступного разу знову дивилася, і знову мені здавалося, що мені дістається менше від усіх. Це так мені далися взнаки ті два роки, що я вчилася в педучилищі і постійно ходила голодна. Знадобилося кілька місяців, щоб я заспокоїлася і перестала зазирати в чужі миски. Вголос я, звичайно, ніяких претензій не висловлювала, я була надто добре вихована для того. Та й не була я голодна, просто не могла бути, бо якщо добавки борщу чи каші не попросиш, то нарізаний хліб постійно стояв в їдальні у великих кошиках і його можна було брати скільки хочеш.
Я вже була сказала, що саме в їдальні провела свої найщасливіші години. Ні, я мала на увазі не миску з борщем чи з кашею. Річ у тому, що їдальня одночасно була клубом, тут була сцена, відокремлена від залу завісою. Я, звичайно «заангажувалась» в самодіяльність, співала в хорі, грала в якомусь скетчі. От лише наша керівничка ніяк не могла зробити з мене солістку. Прислухається, як я співаю в хорі: ніби досить добре. Як тільки хоче, щоб я сама співала, як у мене відразу перехоплює горло і, як говорила одна жінка, я стаю схожа на переляканого зайця.
Був такий випадок. Сиділа я в цеху, вишивала і співала таку собі блатну пісню: «Мама, милая мама, шлю тебе я привет, самий ласковый, самый ласковый, самый... даже слов больше нет. Мама, мылая мама, еслы б ты поняла: я жива и здорова, но не та, что была». І там далі про нещасне життя урки в лагері. Співала тихенько, але потім, непомітно для себе, голосніше, а коли закінчила, тоді звернула увагу, що в цеху стоїть мертва тиша, яку порушують схлипування. Але той мій єдиний випадковий успіх ніякого продовження не мав.
Потім наша керівничка, – здається, її звали Ольга Матвіївна, – спробувала навчити мене грати на баяні, бо акомпаніатора в нас якраз не було. Отож, у мене була причина, щоб у вільний від роботи час сидіти на сцені. Там була пічка, яка постійно топилася. Я брала з кошика хліб і робила грінки. І то було так прекрасно: сидиш собі одна-самесенька в теплому місці, читаєш книжку і жуєш гарячий, підрум’янений хліб. Коли туди випадково зазирав черговий і намагався мене вигнати, я хапалася за баян, який весь час стояв поруч, і говорила, що начальник КВЧ (культурно-виховної частини) дозволив мені тут учитися грати. Правда, я так і не навчилася, бо хоч дуже, до сліз, люблю музику і маю добрий музичний слух, проте досі не можу зрозуміти, як можна запам’ятати, в який момент на яку клавішу чи кнопку треба натиснути. Але тоді той баян дуже виручав мене, бо для мене було найгірше, що ти весь час поміж сотень людей. Я ж звикла до самотності, а тут довкола тебе люди, люди, люди. Навіть серед ночі прокинешся, а довкола дихають, сопуть, хропуть, стогнуть дві сотні людей. Жах!
Чому так шикарно, як, може, ніде більше, жилося в чернігівському лагері? Я думаю, тому, що на інвалідний лагер виробничий план не спускався, а пайка не залежала від виконання плану. До того ж важкохворі їли мало, Отож, іншим перепадало більше.
От про хворих я не можу нічого написати, бо вже сказала, що я, – і не лише я, а всі «малолітки»: Тоня, Марта, Марійка, Іванка, – пробігали мимо того барака, заплющивши очі. Особливо чомусь було страшно, коли в вікна визирали якісь жінки і кликали нас до себе. Які ж ми були дурні і жорстокі! Там же були паралізовані жінки, які роками лежали і не мали бодай тієї волі, яка була в нас. І нічого в них не було в майбутньому, окрім смерті на чужині, окрім тієї дороги, що «під берізки». Їм так хотілося, щоб ми зайшли до них, щоб вони могли подивитися на нас, поговорити. Може, ми їм нагадували їхніх дітей, яких вони вже давно не бачили і ніколи не побачать, бо ніяких побачень в той час не дозволялося. А ми пробігали мимо, бо хтось сказав, що в тому бараці лежать божевільні. Зрештою, може, й божевільні там були, і все ж це нас не виправдовує. Ніколи собі того не прощу!
Прийшла зима, така гарна, сніжна. Чи була вона холодна? Далебі не пам’ятаю, бо ж стояння на повірці можна було уникнути, якщо ти в цеху (тому неділя нас не стільки тішила тим, що не треба йти на роботу, скільки прикрилася тим, що двічі на день треба стояти на повірці.) А на роботу і з роботи нас не водили строєм, ідеш собі, коли хочеш, нікого не чекаючи (хоча, звичайно, запізнюватися чи йти з роботи раніше не дозволялося).
І от саме тут... саме тут... Пам’ятаєте того білявого юнака, на якого я накинула оком ще в день приїзду? Так от, він мав гарне ім’я – Сергій – і жахливе прізвище – Баран. Він був черговим у лагері і чергував на пару з іншим, імені якого я не пам’ятаю, але про якого Тоня мені сказала, що він їй подобається. Отож, коли вони чергували в другу зміну, – тобто з восьмої вечора до восьмої ранку, – ми з Тонею обов’язково залишалися в цеху якнайдовше, нетерпляче дивлячись на тих, які теж вирішили попрацювати. Бо якщо ми залишалися з Тонею вдвох, то приходили наші «кавалери», і ми собі сиділи і про щось там розмовляли. Ні-ні, жодних анекдотів, жодних двозначностей, звичайні розмови, дуже скромні жарти. Зрештою, розмовляли більше Тоня зі своїм кавалером. Я ж взагалі не мала досвіду розмови з хлопцями, а тут ще весь час думала, що маю справу з ворогом, який стереже мене в неволі. Але який же він ворог – цей молодий хлопець з сумними очима? І я то говорила йому щось таке гостре, то червоніла і відводила очі.
А ще було таке, що я одна ввечері йду з цеху. Нас уже порахували, але дзвінка ще не було і прохідна ще зачинена. Я стою і милуюся таким гарним зимовим вечором: довкола лежать снігові замети, з темного неба повільно спускаються пухнасті сніжинки, їх стає видно лише коли вони потрапляють в конусні зони жовтого світла ліхтарів. Я бачу, як відчиняється прохідна, що веде на волю, і високий чоловік наближається протоптаною стежкою до мене. Коли він підходить, мені раптом стає холодно в грудях, бо це ж... ну, це той, хто мені подобається (сказати, що я в нього закохана, все-таки було б перебільшенням). Не знаю, що відчував він, бо ж міг би мабуть, пройти і крізь цю прохідну, але він зупинився і постояв зі мною, поки пролунав дзвінок. І наступного вечора я вже навмисне затрималася в цеху, а потім відразу вислизнула, дбаючи, щоб ніхто не нав’язувався в супутники. Прибігла до прохідної, яка, звичайно ж, була ще на заперті, і стала чекати. І знаєте – він прийшов! І ми знов хвилин десять постояли, і я ні слова не пам’ятаю, про що ми розмовляли. Можу тільки сказати, що там не було ні слова про любов.
А потім... потім його перевели на роботу поза зоною, і я досі ламаю голову: невже хтось настукав «кумові»? Адже одна-єдина людина знала... Зрештою, а що там було знати, коли ж нічого й не було! Але «связь с заключенными» – це було найстрашніше звинувачення, досить було найменшої підозри.
А тепер знову ж таки для тих, хто ніколи не був у лагері, поясню, що таке «кум». Начальства в лагері було чимало. Ну, почати від начальника лагеря, його заступників, потім начальник ППЧ (производственно-плановая часть), КВЧ (вже розшифровувала), начальник санчастини, начальник режиму, начальник спецчастини. Коли я побувала в інших лагерях, то переконалася, що кожен начальник міг бути кращий чи гірший. За посадою найзлішим мав би бути начальник режиму, бо це його справа – слідкувати за порядком. Але жодного з них я не пам’ятаю, значить, не були вони злими. Навпаки, в Чернігові був досить добродушний чоловік. Пам’ятаю, він читав нам в цеху якусь виховну лекцію. На закінчення запитав:
– Вопросы будут?
– Можна мені? – тоненьким голоском запитала я. – От ви в своїй лекції все згадували громадян. Кого ви мали на увазі?
– Вас усіх, звичайно, – сказав начальник режиму.
– Але ж які ми громадяни? – заперечила я, – якщо ми позбавлені всіх гарантованих конституційних прав?

– Ви громадяни, – терпляче втовкмачував начальник, – ви тільки тимчасово ізольовані.
А я все не здаюся:
– Ну, де ж це – тимчасово? Добре, в мене десять років, то я вийду, коли мені буде двадцять сім. А ті, кому вже за шістдесят і їм дали по двадцять п’ять? Вони ж пожиттєво ізольовані!
Спробуйте собі уявити цю ситуацію; кілька десятків жінок ворухнутись бояться, прислухаються до діалогу, а така собі смаркачка питаннями заганяє в кут самого начальника режиму. Він запросто міг мене на десять діб у карцер посадити, щоб не була така розумна. Проте він цього не зробив. Більше того, він розгубився і постарався швидше піти. Сподіваюсь, ніхто йому не доніс, як посміювалися і жартували з нього жінки, коли він пішов.
Доноси – саме про це я хотіла поговорити. Бо був у лагері чоловік, якого найбільше боялися і ненавиділи, навіть не знаючи, хто він і який, ненавиділи саму посаду. Я навіть не знаю, як вона правильно називалася – ця посада. Чоловіка, який її займав, називали «опер», але значно частіше чомусь «кум». «Кум» не прагнув, щоб усі його знали в обличчя, а кабінет його завжди був розташований так, щоб ніхто не бачив, як до нього заходять люди. Бо справа «кума» – вербувати з числа ув’язненних агентів, які йому все доносять. Ну, насамперед про оту «связь с заключенными», потім якщо хтось якимсь чином передає на волю листи чи, навпаки, з волі дістає горілку або має якісь заборонені речі, наприклад, ножиці. Далебі, досі не можу зрозуміти, що штовхало людей на це? Адже ніяких поблажок такому агентові не давалося, бо це його відразу б «засвітило». І жити в постійному страсі, що тебе викриють, а тоді... Здається, в Шаламова є такий страшний вірш про те, як вони задушили викритого агента.
Та-ак, скажете, а сама!.. Ні-ні, я пам’ятаю, що сама своєю рукою написала «обязуюсь сотрудничать». Але ж і ви повинні пам’ятати, що я розповіла про це, як тільки вернулась у камеру. І одній-єдиній людині розповіла, як приїхала в лагер. І та людина мене «продала». І ще раз у житті мені повезло (умовно, звичайно). Хоча я тут порушу хронологію, бо вже було після смерті Сталіна, але розповім, як я розв’язалася з «кумом». Думаю, що відразу після мого приїзду він мав би зі мною познайомитися.
В чоловічому лагері забракло робочої сили, і нас, кілька десятків жінок, почали возити в Чернігів, де ми працювали в швацькому цеху. Чомусь це було тільки в нічну зміну. У тому ж цеху працювали і чоловіки, і хоч нам спілкуватися не дозволялося, але час від часу хтось з них ішов ніби у якихось своїх справах і ніби випадково затримувався біля якоїсь жінки, щоб перекинутися кількома словами, вручити якийсь гостинець чи передати записку для якоїсь іншої жінки, якої тут не було. Але я на цих чоловіків не дивилася, а стріляла очима на такого собі симпатичного капітана (і що в мене за слабість до капітанів була?) І той капітан, – він був начальником тієї самої ППЧ, яку я вже розшифровувала, – теж частенько до мене підходив, ніби придивляючись, як я працюю.
Але через кілька днів я «погоріла». А було воно так: одна жінка попросила мене передати записку знайомому в чоловічому лагері. Я, звичайно, взяла і заховала не дуже добре, знаючи, що «шманати» буде найдобріша наглядачка. Добра то вона була добра, але коли в мене за панчохою намацала паперову кульку, то не вдала, що не помітила, а навпаки – витягнула і передала начальству. Ну, і мене в чоловічий лагер не пустили, а повели до опера, який відразу почав на мене кричати, що я, замість того, щоб боротися з порушниками режиму, сама його порушую. Він не міг зробити більшої помилки! Якби він розмовляв зі мною мирно, то, може, йому вдалося б виловити з мене правду. А так я сама стала в позу бійцівського півня і собі закричала на нього. Мовляв, я ні в чому не винна, якась жінка підбігла до мене в останню мить, коли ми вже підходили до вахти (хоч це була брехня). Ну, що було б, якби я відмовилася взяти ту записку? Вона б дала комусь іншому. А я думаю, що привезу її назад і принесу йому (хоча, звичайно, я цього ніколи б не робила).
– Що ти брешеш! – продовжував бушувати «кум». – Ти вже розголосила про свою співпрацю!
– Що? – агресивно накинулась я на нього. – Кому я сказала? Ну, кому?
Я відчувала, як він кипить. Сказати цього він не міг, бо це ж означало б утратити відразу двох агентів. Мабуть, і зробити мені нічого він не міг, бо хоч у тій розписці була погроза, що «разглашение считается нарушением государственной тайны», але ж оформлювати справу заважала все та ж причина: щоб не викривати свого агента. Бо якби я десь щось бовкнула в присутності кількох чоловік, то було б невідомо, хто саме з них доніс. А я сказала наодинці одній людині, додавши при тому, що, звичайно, я доносити ні на кого не буду.
– Сідай, – нарешті сказав він, – пиши: «Я, така-то, припиняю свою співпрацю...»
Більше я з ним не зустрічалася. А в Чернігів мене через кілька днів знову взяли. І коли симпатичний капітан побачив мене, то просто-таки підбіг і запитав:
– Дівчино, що трапилося? Чому ви не приїжджали?
І я була така щаслива.

* * *
Під час мого перебування в Бобровиці сталося дві події: смерть Сталіна і так звана «беріївська» амністія. Звичайно, для когось може здатися, що ці дві події ніяк не можна ставити поряд, але, далебі, указ про амністію ми слухали зі стократ більшою увагою, ніж пові-домлення про смерть Сталіна. Просто смерть була спочатку.
Я навмисне не звертаюся ні до яких документальних джерел, а лише покладаюся на свою пам’ять. Отож, уперше про хворобу Сталіна стало відомо 2-го березня. Бо за моїми підрахунками саме 2 березня 1953 року була неділя, а я до найменших деталей пам’ятаю, що сиділа на сцені і терзала баян і поруч зі мною була Ольга Матвіївна. І раптом приходить якась жінка і каже: «Кінчайте грати – Сталін важко захворів». – Замовкніть, що ви таке говорите! – замахала руками Ольга Матвіївна. «Точно захворів, щойно по радіо передавали». Радіо у нас в бараках було, воно працювало від підйому до відбою, так що в нас не було ніяких підстав не повірити їй. Потім ті кілька днів, коли по радіо постійно передавали повідомлення про стан здоров’я дорогого вождя. Між собою ми на цю тему не говорили ні слова. Я не бачила, щоб хтось плакав, але ніхто не насмілився б усміхнутися. І правильно робили, бо в перший по смерті Сталіна рік ще чимало людей потрапили за колючий дріт за яке-небудь не дуже шанобливе слово про вождя. Ну, а ті, що були в лагері, вже були навчені мовчати.
Мені особисто найбільше в’ївся в печінки день, коли Сталіна ховали. Бо якраз в ніч перед тим уперше повезли до Чернігова, я впереше в житті потрапила в швацький цех, в оте кулеметне стрекотіння десятків машинок, дев’ять годин вночі я сиділа за тією машинкою і вчилася шити, потім нас вивели на прохідну, здали тому конвою, який мав везти нас в Бобровицю, відвезли, знову здавали і рахували, потім шманали (без цього обряду не обходиться жоден вихід за зону чи повернення; я так думаю, що нас мали б шманати і в Чернігові, коли привозили і відвозили, але цього не робили, мабуть, тому, що ми все-таки були жінки, а в них всі чергові були чоловіки). Словом, коли я добралася до свого ліжка, то вже ледве на ногах трималася, така була стомлена і сонна. А тільки заснула – нас будять і змушують ставати в шереги, щоправда, не на вулиці, а в бараках біля своїх ліжок. Стій, бо десь там у Москві ховають чоловіка, який був, – у цьому ніхто не сумнівався, – головним винуватцем наших нещасть. А воно ще так час іде повільно – кожна хвилина здається вічністю. Як тільки чергові виходили з бараку, ми розлазилися по своїх постелях і провалювалися в сон. Чергові приходили і знову нас піднімали, але мушу сказати, що вони не били нас, не лаяли і навіть не штовхали. Взагалі за весь час у тому лагері я один раз бачила, як кілька чергових тягнули жінку в карцер, і то скорше вона їх била, ніж вони її. Це була молода «урка», єдина на весь лагер. Видно, вона мала необережність щось ляпнути, за що їй приписали «антирадянську агітацію», а що в неї була мала дитина, то її привезли до нас.
Окрім хворих, інвалідів, кількох нас малоліток, у лагері було ще кілька десятків так званих «мамок» – молодих жінок з грудними дітьми. Діти перебували в окремому будинку, який стояв між житловою і робочою зонами, був відгороджений колючим дротом, і матерів туди допущувано лише в визначений час. А коли дитині виповнявся рік, її відправляли в будинок дитини, а матерів на етап у суворі місця. Була при мені одна така відправка, коли вивозили відразу кількох дітей. Досі стоїть мені в вухах плач матерів. Не знаю, чи то все були жінки, в яких не залишилося близьких родичів на волі, чи не дозволялося передавати дітей родичам.
Може, переношу на нас тодішніх свої теперішні почуття, коли мені здається, що після смерті Сталіна ми почали чекати якихось змін. Ми навіть не говорили про це, але всі чекали, що має щось трапитись. І трапилося – указ про амністію. Це я теж добре пам’ятаю: диктор урочисто читає указ, а ми всі стоїмо в проході, – ніхто нас не виганяв, самі вийшли, – і слухаємо. В усьому бараці мертва тиша, здається, ніхто навіть не дихає. А указ довгий-предовгий, пунктів у ньому десятків два. Амністії підлягають особи, засуджені по таких і таких статтях... на такий і такий строк... якщо їм більше... років... неповнолітні... матері, які мають дітей. Знімається половина строку особам, засудженим за такими і такими статтями... на строк, не більше... І ще... І ще... І остання фраза: «Лица, осужденные за контрреволюционные преступления на срок более 5 лет, амнистии не подлежат».
І ми всі мовчки розійшлися на свої місця, бо нас ця амністія не торкалася, ні в кого ж не було п’яти років. Хоча, зрештою, кілька осіб з нашого лагеря таки вийшли по тій амністії, але я думаю, що в них і так, мабуть, залишалися лічені місяці, бо десь з 1949 року для політичних було лише два строки – 10 і 25. Воно, звичайно, коли сиджу в своїй затишній квартирі і пишу ці рядки, а захочу – можу в будь-яку мить вийти з дому і піти, куди мені захочеться, або сісти в автобус чи й поїзд і їхати, аби лише гроші на квиток були, то, повторюю, мені так легко написати: що, мовляв, дала їм та амністія – якихось кілька місяців! Але коли ти сидиш там, на тому шматкові земної кулі, обснованому колючим дротом, то кожен день здається вічністю.
А тепер я хочу знову повернутись до думки, яку я вже висловлювала і готова повторити ще сто разів. Головне не те, що в лагерях морили людей голодом, змушували понад силу працювати, знущалися над людьми, убивали їх. Головне, що ці лагері були. Тобто були такі обгороджені колючим дротом місця, а в тих місцях тримали мільйони людей, відірваних від дому, рідних, друзів, улюбленої роботи, нормального життя. І тримати тих людей могли стільки, скільки хотіли, і могли їх вантажити в вагони і везти, як худобу, навіть не кажучи куди. І хтось вирішував, як ті люди мають жити, що робити, що їсти, що надягати, коли спати. І могли тобі в будь-яку мить влаштувати шмон і відібрати навіть листи з дому, я вже не кажу про найменший саморобний ніж, яким ти хотіла б різати хліб. Мабуть, коли при тому ще й лагерне начальство було звіром, то життя ставало пеклом. Але повірте, від того, що в Бобровиці та й інших місцях, де мені доводилося бути, начальство було досить гуманне, нам життя не було раєм. Бо тюрма – це завжди тюрма.
От лише ми, так звані радянські люди, були виховані так, що все приймали, як належне. Сімнадцятилітня зоотехнічка, яка щойно прибула з училища, підписала документи, які їй підсунув голова колгоспу, а потім його саджають «за хищение социалистической собственности», і їй «за пособничество» дають 10 років, і вона сама навіть вважає, що це справедливо. Одинадцятилітню дитину судять «за измену родине», хоча для неї то практично ніяка не «родина», бо ж відмінусуйте три роки окупації, і вийде, що вона жила в тій «родине», коли їй було сім-вісім років, за ще так званих «перших совєтів». Або пам’ятаю, як до нас в лагер привезли матір з донькою – якось їм уже так повезло, що їх не розлучили. Доньці було трохи більше двадцяти, вона кульгала і тому потрапила до нас. Матері було років сорок, вона все ще була дуже вродлива. Наскільки я зрозуміла, під час війни мати з дитиною евакуювалася з Харкова разом з німцями. Може, вона вийшла заміж за якогось офіцера, може, просто була коханкою – це вже її особиста таємниця. Кінчилося тим, що вони опинилися в Будапешті (з цього я роблю висновок, що той офіцер був не німцем, а угорцем). Після війни якось вони там влаштувалися, десь працювали і тихенько собі жили. І от через сім років після закінчення війни їх обох арештовують, везуть у Радянський Союз і судять. Звичайно, «за измену родине». Ну, гаразд, нехай уже мати, але при чому тут донька, яка під час війни взагалі була дитиною?
Повторюю, радянські люди звикли все, що з ними роблять, сприймати як належне. Пам’ятаєте, Андропов був вирішив, що ми з вами надто розпустилися і що нас треба дещо приструнити? І в кінотеатрах на денних сеансах раптом зупинялася стрічка, вмикалося світло, рядами йшла міліція і кожна людина повинна була пояснювати, чому вона в кіно, а не на роботі. Я саме була на донецькому телебаченні, коли прийшла Людочка Царевич, провідна дикторка телебачення, сміється і говорить своєму шефові:
– Ну, так, чекайте на мене «тєлєгу» з міліції. Щойно мене міліціонер допитував, чому я не на роботі, а сиджу в перукарні і роблю зачіску.
Знаєте, що для мене найстрашніше? Що всі люди, яким я потім розповідала цей епізод, не бачили в ньому нічого особливого. «Ну і що такого? – дивувалися вони. – Є ж у неї службове посвідчення, показала міліціонерові, пояснила, що вона працює у вечірній час».
Це ж наскільки треба втратити будь-яке почуття власної гідності (чи й взагалі ніколи його не мати), щоб вважати цілком нормальним, що в будь-який момент тебе можуть затримати і вимагати від тебе пояснень, і змушувати тебе поступати певним чином. І все лише тому, що так спало на думку якомусь шизофреніку, маразматику або просто дурневі, який проте зумів захопити владу в свої руки і вже він її ніколи не віддасть, і буде робити все, що йому хочеться, і ніхто його з того високого місця не скине.
...Даремне ми вирішили, що «беріївська» амністія нічого в нашому житті не змінить. Бо ж практично всіх битовиків повипускали, і через це в одному місті зупинилася швацька фабрика. Тому вибрали нас сто чоловік – малоліток, яким уже виповнилося вісімнадцять, мамок, у яких забрали дітей, тих, хто практично був здоровий. Вибрали і повезли. Везли нас товарними вагонами, але то був кінець квітня, отже, вже не було холодно, але ще не було душно. Мені та дорога запам’яталася такою подією, що ви будете сміятися, коли прочитаєте, але мені, далебі, було не до сміху.
Не пригадаю, яким чином я по прибутті в лагер зв’язалася з мамою. Бо поки я сиділа в тюрмі, вона з сестрою покинула Городець, у якому жили всі повоєнні роки, і поїхала в Глухів на Сумщину. Моя мама родом з Глухова, хоч практично ніколи в ньому не жила, як я в своєму рідному Крем’янці. Так отож, вона розшукала в Глухові далеких родичів – зведену сестру своєї мами – і поїхала туди з надією на допомогу. Проте в моєї мами був не такий характер, щоб вона могла з кимсь ужитися. Зрештою, вони з сестрою десь поселилися, мама працювала посудницею а їдальні, сестра вчилась у школі. І все ж я якось їх розшукала, і ми листувалися. Правда, за весь час мого перебування в лагері мама не прислала мені ні копійки грошей, ні найменшої посилки. Може, не могла...
А грошей за роботу в Бобровиці нам не платили, так що хоч якийсь магазин у нас в зоні був, я в нього навіть і не заглядала, щоб марне не розстроюватись. Але раптом у мене завелося кілька карбованців. Здається, я продала свою валізку, бо ж все одно вона стояла порожня. І купила собі зелену пластмасову мильницю. Ой, як же я їй зраділа! Уявіть собі, що це була перша мильниця в моєму житті! Я ж цілий рік нічого собі не купувала після тієї блакитної кофти. Ну, яка жінка це витерпить? Так ото ж я в дорозі втратила цю мильницю. Я в вагоні спала на верхніх нарах, прокинулася, щось там шукала в своїх речах, а мильниця випала. Випала і якраз впала на голову дівчині, яка сиділа внизу. А від її голови просто на прочинені двері. Як це в нас на ходу поїзда були прочинені двері? Мабуть, то була така невелика щілина. Невеличка, але достатня, щоб моя мильниця вилетіла. Вам смішно, а мені було до сліз жаль. Копійчана пластмасова мильниця – це дрібниця, коли в тебе ще сотня таких дрібниць. А коли все твоє господарство – гребінець та мильниця, то це ж утрата половини майна.
Отож, нас везли, везли і привезли... в Одесу. Вже бачу обурені обличчя тих, хто начитався Солженіцина, Шаламова та інших: що вона тут розповідає – оце так було в лагерях? По-всякому було. Я розповідаю, як було зі мною.
Лагер в Одесі був зовсім не схожий на бобровицький. Величезний багатоповерховий будинок, в якому і спальні приміщення, і їдальня, і санчастина, і бібліотека, і все інше. Асфальтоване подвір’я перед ним і високі стіни довкола, так що ні тебе не видно, ні ти нічого не бачиш. Коли через 30 років я побувала в Одесі вже вільною, то поняття не мала, де шукати своє колишнє «місце проживання».
Привезли нас десь 28 чи 29 квітня, а тут якраз треба до свята прибрати за зоною. Отож, відібрали кілька з «дитячим строком», приставили до кожної конвоїра з автоматом і відправили працювати. Дряпаю я землю віником, зношу сміття на купки, а мені 18 років, а біля мене стоїть хлопець, якому стільки ж. Якщо ви думаєте, що хлопець і дівчина в такому віці можуть обійтися без того, щоб заговорити одне з одним, то ви геть забули про свої 18 років. Зрештою, я б перша не заговорила, це точно, але мій конвоїр не витримав і запитав:
– Слушай, а ты сколько наших солдат убила?
Мені стало страшенно смішно, я ледве утрималася, щоб не пирхнути, а лише косо глянула на нього і сказала:
– Ти будеш двадцять першим.
Він відскочив, міцніше схопився за свій автомат і пробубонів:
– Ну-ну, ти не дуже...
Тепер я розумію, що перед нашим прибуттям з солдатами провели відповідну бесіду. Мовляв, досі ви стерегли злочинців, але це наші радянські злодії, а ось тепер до нас везуть таких, які вітчизну фашистам продавали, наших солдат убивали, так що пильність треба потроїти. І зараз я собі не маю за зле, що не поговорила з тим хлопцем, не відкрила йому очі, не розповіла правду. Але я була надто дурна тоді та й вважала нижчим своєї гідності вступати в розмову зі своїм «політичним ворогом». Пізніше мені довелося на цю тему розмовляти з однією уркою, то я зуміла її коли не переконати, то бодай змусити засумніватись. Бо та мені безапеляційно заявила:
– Да, мы воры, но мы патриоты своей родины, а вы ее фашистам продавали!
– Слухай, – запитала я її, – ти війну пам’ятаєш?
– Не дуже, – сказала вона, – адже я тоді ще дитиною була.
– Так і я ж мала стільки років. Як же я могла продавати вітчизну фашистам, подумай сама!
Вона збентежено подивилася на мене і запитала:
– А за що ж тебе посадили?
І коли я розповіла їй, за що, і прочитала вірші, які були виною моїх бід, вона вилаялася найвигадливішим блатним матом і сказала:
– Що? І за такі вірші тобі дали відразу аж десять років? Мабуть, брешеш. Я от все життя краду, вже не перший раз в тюрмі, а мені такого строку ні разу не давали.
Якщо ви думаєте, що нам добре жилося в сонячній Одесі, то глибоко помиляєтесь. Кам’яний будинок кишів блощицями. Я ще якось того не відчувала, чи то в мене шкіра була така товста, чи сон міцний, але більшість жінок ніяк ночами не могли спати, виходили і розташовувались з постелями надворі, чергові їх проганяли, бо бути після відбою надворі «не положено». Ми скаржились начальству і рвалися працювати в нічну зміну, бо вдень блощиці не наважувались вилазити зі своїх щілин. А ще ми скаржились начальству на харчі. Ну, бо вранці нам належала порція тюльки, а ще вранці видавали чайну ложечку цукру, якої мало вистачити на цілий день, але вистачало лише на вранішнє горнятко чаю, та й то він був ледь-ледь солодким. Але коли ти спочатку поїси тієї тюльки з чорним хлібом, то чай здається дуже смачним. А тут тюлька скінчилася і нам почали видавати... консервовані краби!
– Дайте нам нашу тюльку! – вимагали ми від начальства. – Цю солодку гидоту їсти неможливо!
Уявляю собі, як шоковані деякі гурмани. Ще б пак, вони ще харчами перебирали, ці зеки! Невігласи, такий вишуканий делікатес не оцінили! Так от, не оцінили, я нічого не вигадала, може, хтось з тих, хто був тоді в Одесі, прочитає ці рядки, згадає і підтвердить, що так воно і було.
Як і смерть Сталіна, дуже добре пам’ятаю арешт Берії. Так ніби це вчора було. Я сиділа в бібліотеці, і ми собі говорили щось про літературу, коли зайшла жінка і сказала:
– Портрет Берії можете зняти, Берія – ворог народу.
І знову ж була та сама реакція – бібліотекарка злякано замахала руками:
– Що ви говорите? Замовчіть!
– Правда, щойно по радіо передавали.
І знову, як після смерті Сталіна, чомусь виникає надія, що в нашому житті щось має змінитись. Ніхто нам нічого не говорив, ніхто не обіцяв, надія виникала сама по собі, виникала з нічого, і якби не вона, то життя було б неможливим. А надія якось сама по собі переростала в віру, а віра, як відомо, здатна творити чудеса. І я, написавши чергову скаргу, була така певна в її результатах, що відразу написала мамі листа: мовляв, мене скоро мають випустити. Мама відповіла: «Тільки ти не приїжджай в Глухів, бо тут ніхто не знає, що в мене є ще одна донька, яка сидить в тюрмі». Куди я маю їхати, коли мене випустять, мама не писала. Зрештою, тоді мене не випустили.
А ще мені Одеса запам’яталася тим, що наді мною, як це називалося в Радянському Союзі, взяла шефство одна старша жінка. Ні, вона зовсім не була старою, я так думаю, їй ще й сорока не було. Ганьба мені, але я зовсім не пам’ятаю ні звідки вона була, ні її імені (за що вона сиділа, я й не питала, вже була навчена). Пам’ятаю лише, що розмовляли ми з нею російською мовою, і в неї була донька мого віку, на ім’я Заретта. Може, я нагадувала її доньку, що вона так душею до мене прихилилася? В чому це проявлялося? В тому, що вона зайняла мені ліжко поруч з собою (точніше, над собою). Що вона кликала мене, коли наставав час іти в їдальню. А в вільний від роботи час ми сідали десь на сонечку, – або навпаки, у затінку, – і розмовляли. Про що? На жаль, я не Лев Разгон, у мене в пам’яті не записалися ті розмови. Зрештою, мушу признатися, що вони мені не дуже цікаві були, я б воліла прочитати книжку, але ж не могла образити людину, яка до мене так добре ставиться. Вона іноді давала мені щось від своєї пайки, а одного разу навіть зробила шикарний подарунок – подарувала халат. Він був не якийсь там незвичайний, з грубої дешевої чорної тканини, з якої були пошиті наші тюремні сукні, а на ньому гудзики, обтягнені жовтою тканиною. Але я була дуже рада, бо в мене вже, окрім моєї тюремної сукні, не було нічого. Видно, таки прожарка дуже нищить одяг, раз у мене через рік вже не було ні блакитної в сунички сукні, ні голубої блузки, яким я так колись раділа. Правда, ми намагалися якось ті свої тюремні сукні прикрасити: вишивали на них квіти,мережали білі комірчики. Але все одно, коли ти жінка і тобі 18 років, дуже хочеться мати щось гарне одягнути. На мене це чомусь все життя находило отакими «смугами»: що я починала вперто марити про одяг, укладала собі в уяві цілий гардероб. Отож, мій гардероб (уявний, звичайно) в Одесі складався з чорної сатинової спіднички, білої батистової блузки, сукні із синьої майї в білий горошок (все життя це була моя улюблена розцвітка), червоного в дрібні квіточки ситцевого халатика і чорних туфель – «човників». На більше в мене не вистачало уяви, але здавалось, що якби в мене були ці речі, то я була б така елегантна.

* * *
В Одесі ми пробули всього три місяці, поки тих злодійок знову не пересадили, і вже було кому працювати в прекрасному південному місті, а ворогів народу можна було відправляти кудись на північ. Та знову ж таки було смішно. Бачу я, як відчиняється прохідна і заводять новий етап. Раптом з другого кінця подвір’я радісний вереск:
– Нінка, мать твою розтак, з поверненням!
– Машка, абевегеде, – відзивається Нінка, – а ти вже тут? Ну, здорово!
За три місяці всі ті Нінки і Машки повернулися, а нас зібрали і повезли. Правда, довезли лише до Куйбишева (тепер йому повернули давнє ім’я – Самара), і там уже я добула свій строк до кінця. Ні, не всі десять років, бо наші надії таки, зрештою, здійснилися, але це було пізніше, а спочатку розкажу, як воно жилося і працювалося нам в Куйбишеві.
Зовні лагер був схожий на бобровицький: під лінійку поставлені одноповерхові бараки в зоні, досить зеленій і квітчастій. Тільки він був більшим, тут нас було кілька тисяч, при чому переважно битовики. То не були самі урки, були то жінки найрізноманітнішого віку, які сиділи за різними статтями. Наприклад, молодесенька дівчина, симпатична моя ровесниця, зібрала комсомольські внески і замість того, щоб негайно здати, потратила на щось, розраховуючи найближчим часом повернути зі своїх грошей. Їй дали 10 років «за хищение социалистической собственности». Якби вона ті гроші витягнула в когось з кишені, їй дали б удвоє менше. Сорокалітня мила жінка, яка працювала бібліотекаркою, на волі була вчителькою і потрапила за те ж «хищение», бо в школі робився ремонт, директор попросив її підписати якийсь акт. «Галочко, повірте, я й копійки не взяла», – сказала вона мені, і я їй повірила. Цілком можливо, що той директор теж не взяв ні копійки собі, що коли він і написав який-небудь фіктивний акт, то лише тому, що інакше не міг потратити гроші на щось вкрай необхідне для школи. Начальство в Куйбишеві ставилося до нас краще, ніж до битовиків, особливо урок. Інша річ, що розподіляли нас на гіршу роботу, і бригадирами не призначали, і в лагерну обслугу не брали (ця категорія людей мала образливу назву – «лагерні придурки», – але в очі їм того ніхто не говорив, навпаки, кожен хотів мати добрі стосунки з нарядником чи хліборізкою, чи бодай каптьорницею; але що торкається мене, то в мене завжди були добрі взаємини лише з бібліотекаркою). Ну, але ж то не залежало від місцевого начальства, то вже з самого «верху» давали команду, де мають працювати каерівці. Отож, ми працювали в окремих бригадах і жили в окремому бараці, який навіть був відокремлений високою суцільною огорожею від загальної зони. Але ніякого сторожа біля хвіртки не було, і ми могли вільно ходити по всій зоні, та ось битовики до нас не заходили.
І аж дивно! За огорожею була обласна лікарня для зеків, і хоч нас розділяли і висока огорожа, і колючий дріт, і вишки з «попками», але час від часу чоловікам вдавалося перебиратися крізь усі перешкоди. І хоч наш барак стояв найближче, вони ніколи не забігали до нас. Звичайно ця операція пророблялася вночі, як правило, її тут же викривали, в лагері піднімався переполох, чергові бігали по бараках і зазирали під ліжка, зрештою, не завжди впевнені в тому, що хтось таки пробрався в лагер. Бо могла бути і фальшива тривога.
А тепер ще коротко про тих, хто був засуджений за так званими «побутовими» статтями, тобто за всіма іншими, окрім «контрреволюційної» 58-ї (української 54-ї). В мій час їх називали битовиками, і я недавно пережила велике здивування. Розмовляла з одним чоловіком, який був кинутий в тюрму в 1959-му році, і він по якомусь часі запитав мене: «От ви говорите – «битовики». А хто такі битовики?» Виявляється, за чотири роки, які минули від мого звільнення, це слово геть вийшло з ужитку, і вже говорили тільки «уголовники».
Так от, битовики ділилися на «блатних» або «урок», – так називали професійних злодійок, і тих, хто сидить перший раз. Урок було не так вже й багато, але вони найперше впадали у вічі. Впадали своєю зовнішністю – всі вони чомусь вищипували брови в ниточку, дуже яскраво фарбували губи і під спідницями носили сатинові шаровари. Впадали своєю поведінкою – в них були нервові рвучкі рухи, швидка хода, а на обличчі вираз напруження, страху і агресивності заразом. Вирізнялися своєю психікою – всі вони були інфантильні істерички, які щойно могли голосно реготати, тут же впадати в гнів, а ще через хвилину заливатися сльозами. А ще варт було вартовому на вишці вистрілити, – іноді таке траплялося, не по людях, а просто в небо, – і які-небудь урки, які щойно йшли по доріжці, розмовляли, сміялися, раптом падали на землю і починали битися в припадку.
Пам’ятаю, як ми дивилися фільм «Анна Кареніна», і коли на екрані Анна прощалася зі своїм сином, в залі почулися суцільні ридання, а коли вона, полишивши сина, іде з дому, на її адресу почувся такий же суцільний мат. А в більшості в цих жінок, які так розчулилися над долею літературного героя, були свої діти, полишені десь по дитбудинках, поки мами по тюрмах, щоб коротко вийшовши на волю, знову туди повернутися.
Можу похвалитися, що серед блатних не було українців. За паспортом, мабуть, були, але всі тотально русифіковані. Взагалі, всі битовики в тюрмі швидко русифікувалися, «блатикалися» – тобто переймали деякі риси блатних: починали курити, матюкатись, ставали агресивними, цинічними, грубими. Ніколи цього не було з політичними.

* * *
Мені, – та й усім іншим, хто був там зі мною, – ще раз повезло, що комбінат будівельних деталей, на якому ми мали працювати, був теж відразу за огорожею, досить лише перейти через ворота. Але тут уже ми не могли ходити на роботу і з роботи «неорганізовано», треба було шикуватися п’ятірками побригадно, нас рахували, передавали від одного конвою іншому, і це займало деякий час. Іноді навіть досить довго, коли рахунки не сходилися, хоча я не пам’ятаю, щоб хтось пробував втекти. Просто траплялося, що урки втікали з роботи, ховалися в цехах залізобетонних виробів, де було тепло. І от вже кінець роботи, колона стоїть, конвой рахує – одної людини нема. Рахують раз, рахують два, рахують три, потім починають шукати по всьому комбінату, а та людина спить собі за купою піддонів і гадки не має, що її шукають.
І все ж стояти в колоні та ще й коли немає дощу або морозу, це вже відпочинок. Це не брести по болоті, чи по снігових заметах, чи під палючою спекою і годину, і другу. Адже робочий день був 9 годин незалежно від того, скільки часу йде на дорогу.
В Куйбишеві я вперше зіткнулась з фізичною роботою. Зіткнулася і зненавиділа її на все життя. Я не була фізично сильною, до того ж з дитинства мала слабкий поперек, мені завжди було важко робити щось, нагнувшись. А тут тебе ніхто не питав, важко тобі чи ні.
Посилають – і мусиш робити. Приходять вагони з щебенем, і мусиш їх розвантажувати. Щебінь – це було для мене гірше смерті. Стоїш же з лопатою зігнувшись і шурхаєш нею, намагаючись набрати щебеню. Я не можу так стояти, від скреготу залізних лопат об щебінь у мене було таке відчуття, наче з мене здирають шкіру. Рятувалася тим, що, як правило, одночасно зі щебенем приходив цемент, а на нього ніхто не хотів іти. А я охоче йшла, бо там тільки те робиш, що йдеш рівно туди і сюди. Ну, може, не так уже й рівно, бо навряд це тобі вдається, коли в тебе на плечах 50-кілограмовий мішок з цементом. І все-таки мені ця робота здавалася легшою, ніж на щебені. Бо віднесеш той мішок по трапу з вагона на склад і назад вже взагалі йдеш впорожні. Гірше було, коли цемент розсипний: тоді його насипали лопатами на тачки, везли по тих же трапах і висипали в бурти, і пилюка стояла стовпом, і дихати було дуже важко.
Ви знову обурюєтесь, що це неможливо, щоб жінок змушували носити такі тягарі? Ви надто примхливий, мій шановний читачу. То ви не вірите, що нас годували крабами, то не вірите, що ми носили мішки по 50 кілограмів. Але справа не в крабах і не в мішках з цементом, справа в тому, що це тюрма. І в ній погано не тому, що змушують носити важкі мішки, так само, як краби на сніданок не означають, що там добре.
А ми не лише вагони розвантажували. Мені пощастило побачити славну російську річку Волгу, і було це, коли прийшла величезна баржа з цементом і нас возили її розвантажувати. Стояла страшенна спека, хлопців з будбату возили вночі, а нас, жінок, привезли вдень, коли до тієї баржі доторкнутись не можна було, бо ж вона вся залізна і розпечена. І от ми, слабка або ще – прекрасна стать, дев’ять годин під палючим сонцем снували по тій розпеченій залізній баржі з п’ятдесятикілограмовими мішками на плечах.
Зате саме з цементом у мене пов’язаний один з найщасливіших спогадів. Далебі, щастя дуже мало залежить від якихось зовнішніх умов, воно залежить від того, що в нас всередині. І красуня співачка Даліда, одна з найбагатших і найзнаменитіших жінок Франції, приймає смертельну дозу снотворного, бо життя їй здається нестерпним. А яка-небудь бідненько зодягнена бабуся сидить собі проти сонечка, усміхається і почуває себе цілком щасливою. Отак воно було і зі мною. Ну, що трапилося в той день такого, щоб пам’ятати його потім все життя як щастя? Був листопадовий ранок, уже з заморозками, а нам ще не видали панчіх. Вивели нас на роботу, ми мали розвантажувати цемент, але вагонів ще не подали. І всі побігли в цех залізобетонних виробів, де було тепло, а я залишилася сама-одна в великому холодному складі, залізла на якийсь ящик, підібрала під себе ноги, щоб сховати їх під подолом плаття. Зібралася вся в клубочок, щоб якнайбільше свого тепла зберегти для себе, і витягла книжку, яку напередодні взяла в бібліотеці. Автор був мені незнайомий – Анатоль Франс. Книжка називалася «Острів пінгвінів». Я прочитала першу сторінку, другу, третю і раптом розсміялась від щастя. Ну, бо хіба це не щастя: я тут сама-одна, можу сидіти і можу читати таку прекрасну книжку? І це дарма, що я в неволі, що в мене терпнуть скорчені ноги, а випростати їх я не можу, бо холодно. Навіть те, що в кожну наступну хвилину можуть подати вагони і закінчиться моє щастя, не має значення. Бо й ось в цю мить, я сиджу, читаю і я щаслива.
Була ще одна причина, чому я ненавиділа ту важку роботу: я за неї майже нічого не отримувала. Бригади в нас були великі, осіб по сто, і ділилися вони на три ланки. Перша ланка працювала на найвигіднішій роботі і отримувала найбільше (відносно, звичайно, бо розцінки для нас були вдвоє нижчі, ніж для вільних, потім з того ще вираховували за те, що тебе годують, одягають, стережуть). Друга ланка отримувала менше. А третя ланка була на найважчих і найнеприємніших роботах і мала за те лічені карбованці або й зовсім нічого. Кажете, чи це можливо, щоб найважча робота найменше оплачувалась? А воно так скрізь, між іншим. Найкращий приклад – будівництво. Найгірша робота на будівництві в різноробочих: і землю кайлувати тебе змусять, і вагони розвантажувати, і сміття прибирати, і щось з місця на місце переносити, а зарплата найменша саме в них. Так ось, я завжди працювала в третій ланці. Чому? На це було багато причин. Чомусь так виходило, що в першій ланці працювали і, відповідно, найбільше заробляли ті, хто із дому отримував гроші і посилки. Я не берусь говорити, чому так було, я була надто наївна і надто зосереджена на самій собі, щоб помічати, що робиться довкола. Ну, може, це просто випадковість. Так само, як випадковістю було те, що в третій ланці були ті, хто нічого з дому не отримував. (А я, якщо пам’ятаєте, ні разу нічого не отримала). Кажете, це несправедливо? Треба було б, навпаки, дати можливість більше заробити тим, хто не мав інших джерел? Що ж, можливо, в інших лагерях дбали про справедливість, а у нашому кожен дбав про себе.
Мабуть, у тому була специфіка куйбишевського лагеря, що він був у «местах не столь отдаленных», отже, справжніх серйозних «контрреволюціонерів» тут не було. Мабуть, найбільше серед нас було росіян, але мені здається, що в той час, на початку 50-х років, серед росіян, – надто коли йдеться про жінок, – справжніх ідейних ворогів радянської влади не було. Бо ті, які були, загинули ще в 30-х роках, а час так званих «дисидентів» прийде лише через десять років. Отож, росіянки, які сиділи в той час, або розплачувалися за свою необачну поведінку під час окупації, або за яке-небуть необачне слово. Адже кінець 40-х років – це розпал «боротьби з космополітизмом», тоді можна було схопити строк, наприклад, за захоплення паризькою модою чи італійським фільмом. «Низкопоклонство перед капиталистическим Западом» – це вважалося злочином, за який давали десять років. Отож, росіянки понад усе боялися, як би їм не «навісили» другий строк, і всюди намагалися якнайдалі триматися від бандерівок-западенок, які були справжніми ворогами радянської влади (себе вони вважали випадковими жертвами судової помилки). Друга частина лагерного контингенту – це були прибалтійки, литовки чи латишки, і вони таки трималися купно, нікого до себе не допускаючи. І найменшу частину становили ми, українки, але справжніх бійців УПА або членів ОУН серед нас, мабуть, не було, були все такі, як я, жертви сліпої машини. То ж і не диво, що ми не могли і не вміли зорганізуватися.
Зрештою, може, там і були якісь організовані групи, просто я нічого про них не знала. Я звикла бути одна і мені так було зручніше. Пам’ятаю, коли ми ще їхали до Куйбишева, до мене була приліпилася така собі молоденька, як я, дівчина: ми разом спали, разом їли, разом гуляли. І я, – як це не парадоксально, – відчувала це як обтяжливість: я задумаюсь над чимось, а вона щось говорить; я хочу почитати, а вона мене тягне гуляти. І коли ми приїхали до Куйбишева і там з’ясувалося, що битовики мають жити окремо, – а вона була битовичка (тільки не урка), – то я це сприйняла як полегшення. З Тонею ми розійшлися ще раніше, в Одесі. Там наладниками машин працювало кілька молодих чоловіків (ув’язнених, звичайно), з одним з них у Тоні почалася велика любов, і я тут вже була третьою зайвою. Ну, а в Куйбишеві... Може, я помиляюся, але коли згадую, то мені здається, що Тоня росла і формувалась як особистість в умовах, значно складніших, ніж вони були в мене. Я собі була самотня та й годі, я не мусила ні до кого підлаштовуватись, я ні від кого не залежала. А Тоня ж зі своїх дванадцять років жила в колонії для малолітніх злочинців, там треба було вміти влаштовуватись, там друзів підбирали не за покликом серця, а з розрахунку, яку з того можна мати користь. А в Куйбишеві ми навіть поселилися з Тонею в різних бараках, так що зустрічалися випадково. Правда, вона бігала до мене, щоб я писала їй листи до того її коханого. Так що перші в своєму житті любовні листи я писала не тому, кого я полюбила.
Ну от, знову мова зайшла про любов! Жахливо я легковажна людина, правда? Сидить в тюрмі, має десять років строку, і взагалі невідомо, чи її після закінчення строку випустять (прикладів того досить), а вона все про любов думає!
Та, усе-таки, про любов.
Це був березень 1954 року, нашу бригаду поставили працювати в новому цеху бетонних виробів. Взимку це, звичайно, було тепле місце, і в прямому і в переносному значенні. А навесні, коли через величезні вікна пригрівало сонце, було душно. Я вже не кажу про повітря, до якого ми, зрештою, звикли. Бо коли нас уперше завели в цех, ми затикали носи і вискакували за двері. Ну, бо хіба можна дихати, коли там так часом тхне! Форми для залізобетонних виробів змазувано нафтою і солідолом. Але принюхалися, звикли і потім уже могли замазані солідолом руки сполоснути гасом, витерти папером і братися за обід. Та це зовсім не означало, що ми не прагнули свіжого повітря, отож, признаюся, що коли сонце пригріло, ми почали займатися справжнім шкідництвом. Вмикаєш вібростанок і під гуркіт б’єш лопатою по вікні. Шибки з дзенькотом вилітають, і от ти вже можеш на повні груди вдихнути свіжого весняного повітря. А ще від спеки хотілося пити, і ми бігали в сусідній, старий, цех, де пили навхильці з крану.
Отож, коли я так одного разу пила воду, до крану підійшов якийсь чоловік (вільний, звичайно, бо вільних на комбінаті було не менше, ніж ув’язнених, а чоловіки всі були лише вільні). Я відразу помітила, що він на мене якось так дивиться... ну, я не змогла б пояснити, як саме, бо ж у мене ніякого досвіду в цих справах не було. Я б сказала: пильно дивиться. Ну, я й собі пильно подивилася на нього: високий, широкоплечий, з сивиною в русявому волоссі, сталево-сірі очі. Але все-таки це десь в гени людини закладається – ці форми поведінки між людьми різної статі. Бо ніякого досвіду в мене не було, а проте я відчула, що цей чоловік дивиться на мене не так, як усі. І хто мені підказав, як я маю поводитись в даному випадку? Але я невкліпно витримала його погляд та ще й підкреслено наївно округлила очі. Напилася води, розігнулася і пішла. І навіть не озирнулася. Хоча потім, перебігаючи той цех (а ми через нього ходили за арматурою), я все-таки шукала очима того чоловіка. Згодом я дізналася, що він тут працює старшим майстром, і навіть дізналася, як його зовуть: Федір Іванович Поздняков) це ім’я теж можна назвати, адже це так давно було і так далеко, це йому вже не пошкодить).
В одній з пісень співалося: «Ой, красивы над Волгой закаты!» Мені здається, що ніколи більше я не бачила таких гарних заходів сонця. Особливо того березня. Стоїш собі в колоні, чекаєш, коли тебе пропустять в зону, а сама озираєшся навколо. Сніг вже зійшов, але надвечір приморожує, і срібна льодова шкуринка хрускає під ногами. І такі ж сріблясті хмаринки в бірюзовому небі, яке на заході пофарбоване в цитринові тони. І я уявляю себе не в лагерному бушлаті, шапці-вушанці і важких черевиках. Зовсім ні! На мені легке пальто кольору какао з молоком, на голові синій берет, на ногах коричневі туфлі з пряжками у вигляді гілок дуба з листочками і жолудями, в руках коричнева сумка з такою ж пряжкою. І до пальто обов’язково приколотий букетик штучних фіалок. Від мене пахне ніжними парфумами, я на волі, я йду на перше в своєму житті побачення, а Він чекає мене на розі вулиці, ось іде назустріч, бере за руку. А далі... далі, власне не знаю, що має бути, адже в житті ще не була на побаченні. Ну, будемо ми йти вулицею, будемо про щось розмовляти. Може, підемо в театр або в кіно.
Мрії мріями, а життя життям. Минає якийсь час, і нас переводять в той самий старий цех і навіть... навіть в ту зміну, де майстром той самий Федір Іванович. І в нас починається такий роман, що далебі, коли згадую, то ніяк не можу зрозуміти, чому це мене раз і назавжди не вилікувало від отого клятого комплексу неповноцінності. Чому я все життя прожила з думкою, що я жодному чоловікові сподобатися не можу, що жоден чоловік, який себе шанує, зі мною на людях не покажеться, бо його засміють? Адже коли я такому чоловікові сподобалася і він віддав мені перевагу перед такою суперницею, то вже саме це мало б мене вилікувати від усіх комплексів. А от – не вилікувало...
А тут мушу розказати про свою суперницю. Думаю, її ім’я теж можна назвати, бо ця моя повість вже напевно їй ніколи на очі не потрапить. Її звали Анею Безсоновою, вона росіянка, отже, живе за кордоном. В нас були дуже великі, чоловік на сто, бригади, які ділилися навпіл на дві зміни. Бригадирами могли бути лише битовики, Аня ж була помічником бригадира, з чого я роблю висновок, що вона таки була «каерівкою». Їй було років тридцять, мала дуже струнку талію і вміла дуже оригінально одягатися. Пам’ятаю, лежав у нашій лагерній крамниці ситець, якого ніхто не хотів брати, бо він був одночасно крикливої і, як це не дивно, нудної розцвітки, яскраво-червоний в дрібну білу цяточку. І ми всі дуже здивувалися, коли Аня Безсонова набрала собі того ситцю на плаття. Але потім охнули, коли її в тому платті побачили. З’ясувалося, що червоний колір якнайкраще відтіняє її смагляву шкіру, а вузенька біла бейка пом’якшує і освіжує дещо таки яскраву розцвітку. До того ж продуманий фасон, саме для її фігури: широкий вшитий пояс підкреслював тонку талію, а рясна спідничка в зборки придавала жіночість стегнам. Або була вона набрала штапелю (він тоді щойно з’явився і вважався останнім криком моди) в такі зигзагоподібні лінії і так якось викроїла з нього плаття, що лінії на ліфі укладались в прямокутники. Словом, без сумніву, в Ані Безсонової загинув талановитий модельєр.
Так от, Аня виходила на роботу в цих своїх нарядах, – бо бригадир не працював з усіма, а лише видавав наряди, закривав наряди (в першому випадку «наряд» – це одяг, а в другому – це робота, яку треба зробити, а в третьому – це документ про оплату за виконану роботу, – з майстерно укладеною зачіскою, з підфарбованими губами. І взагалі, це ж була тридцятилітня жінка, яка вміє поводитися з чоловіками. І я в своєму лагерному платті з найдешевшої чорної тканини, в важких черевиках зі свинячої шкіри, зі своїми поганенькими кісками (зовсім не вміла нічого з волоссям робити). Тільки й того, що мені було дев’ятнадцять років. І що я страшенно ніяковіла і червоніла від жартів, що, очевидно, якраз і подобалося Федорові Івановичу.
Мушу визнати, що жарти ті були дуже скромні і цнотливі. Ну, наприклад, наша ланка, – цебто чоловік чотири, – працює на вібростанку, а до нас підходять Федір Іванович і Аня (вони практично всю зміну ходили разом, це, так би мовити, входило в їхні службові функції). Вони про щось розмовляють, я чую, як Аня каже: «Я хочу...» А Федір Іванович зумисно відповідає їй голосно, так, щоб я чула:
– Мало що! Я, наприклад, хочу, щоб мене Галя любила, а вона не любить. То що ж мені – бігати по комбінату, як собака?
І сміється, дивлячись, як я ніяковію.
Або щось в нас не виходить, я бігаю по цеху, шукаючи наше начальство, нарешті знаходжу:
– Федоре Івановичу, з цією новою арматурою в нас нічого не виходить!
Він ніжно сміється:
– Підемо подивимося, і я певен, що в нас з тобою все вийде.
Він бере мене під руку і рушає, я намагаюся випручати свою руку, бо як же – отак іти на виду у всіх? А він притискує її міцніше і знову сміється.
Мабуть, таки в його залицянні не було нічого такого... ну, непристойного. Бо інакше жінки, з якими я працювала, напевно б на це зреагували. Я ж таки була серед них наймолодша (правда, Рая Розенберг була того самого року народження, але вона не виглядала такою наївно-беззахисною, як я), так що вони вважали, що мають право мене опікати. Наприклад, одного разу моя напарниця, яка палила, дала мені потримати свою цигарку, заки перекине вагонетку, а я жартома затягнулась. У ту ж мить щонайменше три жінки з різних боків закричали: «Що ти робиш? Кинь негайно!» Отож, думаю, якби вони помітили, що Федір Іванович ставиться до мене не досить шанобливо, вони, напевно, або мене намагалися б попередити, або йому щось сказати (він же не був нашим начальством, він був просто вільнонайманий, який працює на комбінаті). Але вони тільки сміялися:
– Федір Іванович спочатку сам у Галі наряд візьме, а потім уже нам роздає.
Несерйозно, кажете? Треба писати про жахи сталінських концтаборів, а я пишу якісь дурниці про те, як уже літній чоловік морочить голову молодесенькій дівчині? Серйозний мій читачу, а що ви знаєте про тюрму Консьєржері? В цій тюрмі утримували під час французької революції ув’язнених аристократів, звідки був лише один вихід – до гільйотини. А проте всі, кому вдалося вийти живим, згадували, що там було дуже весело, що там закохувалися, сміялися і раділи, То був істеричний сміх? Можливо. Але він рятував людей від божевілля. Якби я сиділа і думала, що моє справжнє життя почнеться лише через десять років, коли я вийду, то хтозна, чи я б їх прожила (якби вже справді довелося всі десять сидіти). Зрештою, може, навіть свідомо я розуміла, що це ж у мене ненормальне життя, а підсвідомість не хотіла з тим миритися, і я мріяла, сміялася, раділа, милувалася земною красою. От – закохалася.
Тільки ж моє щастя не було довгим. Бо тоді я через свою недосвідченість зовсім не думала, як почуває себе моя суперниця. Я собі не ходила, а літала, сяяла від щастя (якого?), і навіть важка робота не здавалася мені такою важкою. Хоч коли йдеться про роботу, то Аня вишукувала всі можливості, щоб загнати мене на щось найважче і, взагалі, прибрати з очей Федора Івановича. І нарешті, як їй здалося, знайшла.
– Галю, – співчутливим тоном сказала вона, – я б хотіла поставити тебе на якусь постійну роботу, де б ти щось більше заробляла. Підеш на затарку цементу?
Тут, мабуть, найкраще було б намалювати схему нашого цеху, щоб ви, мої читачі, могли якнайясніше уявити собі, що означають слова «затарка цементу». Отож, цех був дуже великий. Просто велетенський. Попід стінами стояли вібростанки, на яких виготовлювано залізобетонні плити, останню площу займали заглиблені в підлогу пропалювальні камери. Вздовж стін на висоті більше людського зросту по настилах ходили вагонетки (звичайно, не самі, їх штовхали жіночі руки). До цеху примикав бетонний вузол, де на бетономішалках мотористами працювали вільні жінки, але внизу, в скіповій ямі, готували в ковшах суміш для бетону дві зечки. А третя мала працювати вже геть «на камчатці» – на цементному складі. Вона там була сама-самісінька, її завданням було розпорювати мішки з цементом і насипати його в вагонетку, яку підганяють до люку в підлозі. До мене тут працювала якась урка з політичним «довіском», здається, за саботаж. Це була досить звичайна історія: коли яка-небуть урка дуже в’їдалася начальству в печінки своїми відмовами від роботи, їй навішували пункт «саботаж» всеохоплюючої 58-ї статті. На урку це нітрохи не подіяло, вона і надалі валяла дурня, аж оті дві жінки зі скіпової ями, – вони пристойно заробляли і тому дорожили своїм місцем, – висловили категоричний протест. Оце сюди й прибрала мене від гріха подалі моя суперниця. Але вона аж двічі прорахувалася.
По-перше, мені ця робота дуже сподобалася. До п’ятдесятикілограмових мішків уже звикла, так що мені перекидати їх з місця на місце було за виграшку. Зате я мала найголовніше – самотність. Я так стомилася весь час бути серед маси людей. Нині би сказали, що їх біополя негативно діяли на мене. Тоді я таких мудрих слів не знала, а просто мріяла...
Знаєте, про що я мріяла? Ну, ще до того, як зустріла Федора Івановича і почала мріяти про побачення. Знаю, що це смішно, але розкажу. Мені уявлялася така зовсім невелика кімната. В ній стоїть широкий диван, а стіна, біля якої він стоїть, весь час тепла, щоб до неї було приємно притулитися. Біля дивану впритул стоїть стіл, заставлений всякими смачними стравами. А з торцьових боків стоять: з одного – шафа, повна книжок, а з другого – різдвяна ялинка, прибрана гарними забавками, а ще аби на ній були всякі смачні речі: печиво, цукерки, яблука, мандаринки, позолочені і посріблені горіхи, загорнений в кольорову фольгу інжир. Угорі світить електрична лампа. І все. І я сиджу або лежу, як хочеться, на тому дивані, їм, що хочу, читаю книжки, іноді знімаю щось смачне з ялинки. Звичайно, я не могла тоді мріяти про телевізор, я навіть не знала, що це таке, але чому не вимріяла собі радіоприймач, – не знаю. Може, тому, що мені хотілося самотності і тиші. Тому за стінами моєї кімнати мала бути вічна ніч, вічна зимова віхола і в радіусі ста кілометрів жодної живої душі. Отак стоїть собі сама одна кімната, де стіна постійно тепла, і світить електрична лампа, і на столі самі собою з’являються усе нові страви. Я навіть не мріяла про бодай квадратний метр підлоги, де б можна прогулятися, мені здавалося, що зможу вічність валятися на тому дивані, читаючи книжки і жуючи щось смачненьке.
Отака смішна мрія.
А тепер про другий прорахунок Ані Безсонової. Отож, вийшли ми на роботу, це було якраз в другу зміну, почала я порядкувати на своєму новому місці роботи, не минуло й півгодини, як чую голос: «Галю, що трапилося? Хто тебе заслав сюди?» – Я сама, – засміялася я, а Федір Іванович озирнувся довкола і сказав: «А, між іншим, тут непогано. Он на тих плитах можна собі посидіти». Бо поряд зі складом лежали штабелями залізобетонні плити, які потім вантажили у вагони. І ми таки кілька ночей сиділи з ним на тих плитах і розмовляли. І знову я нічого не пам’ятаю з тих розмов. Залишилися в пам’яті лише два епізоди: як він поцілував мені руку, і я від того дуже розгубилася, бо ж такого зі мною досі не траплялося, а в мене ж іще руки в цементі. І він сказав: «Гроші в тебе будуть, не хвилюйся», – а я його нетерпляче перебила: «Не треба мені грошей!» Ви бачили отаку – грошей їй не треба! Жодної посилки з дому за три роки, як кілька карбованців зарплати отримаєш – і то добре, а частіше тобі нічого не належить, а їй грошей не треба. Але це було б щось жахливе: якби я отримувала гроші за те, що... ну, що Федір Іванович до мене добре ставиться.
Проте ця ідилія продовжувалась всього один тиждень. Навіть і того менше, бо, здається, уже в суботу, висипавши в люк останню порцію цементу, я швиденько прибирала на своєму робочому місці і побігла в цех. Влаштувалась на порожніх піддонах ніби для того, щоб оті десять-п’ятнадцять хвилин, які залишилися до кінця зміни, почитати (бо книжку я завжди мала при собі). Ну, а що я сіла так, що якби Федір Іванович виходив з конторки, то обов’язково побачив би мене, це вже чиста «випадковість». І він таки вийшов,розуміється разом з Анею, але побачивши мене, полишив її і підійшов. Чого? Ну, просто так, поцікавитися, яку це я книжку читаю. А я зібрала всю свою відвагу і раптом, – ніби в ополонку кинулась, – запитала його: «Федоре Івановичу, чого ви на мене розсердились?» Він сумно усміхнувся: «Галю, я на тебе не міг би ніколи розсердитися. Але знаєш, є така річ – «связь с заключенными». – Знаю, – сказала я, хоч таки не знала і досі не знаю, як воно так вийшло. Чи хтось настукав «кумові» про його стосунки з Анею, чи вона сама з ревнощів не витримала. Але більше Федір Іванович Поздняков з нами не працював.
...Минуло п’ятнадцять років, і так раптом воно мені все пригадалося. Не скажу, чому саме пригадалося: чи якісь життєві обставини так склалися, чи сон якийсь приснився. Але так нестерпно закортіло побачити цього чоловіка. У мене якраз у видавництві «Молодь» мала вийти збірка віршів, і я собі подумала, що могла б гонорар за неї потратити на поїздку до Куйбишева. І написала туди в адресне бюро прохання надіслати мені адресу. Отримала відповідь: «Поздняков Федор Иванович, 1915 года рождения, выписан в город Хабаровск». Оце вже справді – втік від мене на край землі. І що тепер робити, коли я не виношу перельоту літаком? Та й гонорару мого, мабуть, не вистачить на таку дорогу. Зрештою, книжка в мене так і не вийшла, – розсипали вже верстку, – а з моєю зарплатою нічого було й думати про поїздку через усю нашу «необ’ятную родіну». А може, воно й краще. Так у мене на все життя залишився ідеал мужчини: високий, широкоплечий, з пильним поглядом сірих очей і сивиною на скронях.

* * *
І знову подумала: чи треба було про це писати? Але якби я писала чисто художню повість, хіба я там обійшлася б без кохання? Обов’язково було б там про кохання, тільки все це було б вигадано за літературними канонами. А літературні канони досить жорсткі: або одне на все життя кохання – воно перше, воно ж останнє; або перший раз наївна героїня «попеклася», натрапила на негідника, перестраждала і тоді вже, через більший або менший проміжок часу, зустрічає свого справжнього героя. Більше «закохань» у позитивної героїні ніяк не може бути. А в моїй повісті вже стільки чоловіків згадується, що просто жах, яка вона легковажна – ця авторка. Каюсь, така була, і нічого з цим не зробиш.
На своє виправдання можу сказати, що у всіх своїх «закоханнях» я була дуже вірною. Я ніколи не кидала одного чоловіка заради іншого (навіть якщо всі взаємини з тим чоловіком були лише в моїй уяві). Або я мусила кудись поїхати, або «об’єкт мого кохання», але то вже мало складатися так, що я знала: більше ніколи «його» в своєму житті не побачу. І то ще мусила якийсь час «перестраждати» і лише тоді озиралася, в кого б тепер закохатися.
Але тепер переходжу до найголовнішого. А що найголовніше для людини, яка сидить в тюрмі? Та розбудіть її серед ночі, запитайте, і вона, ще не прочумавшись, як слід, видихне вам одне коротке слово: «Воля!» Як би тобі там не жилося, може, навіть краще, ніж на волі, – бо, наприклад, я: хто мене на волі годував тричі на день, і одяг видавав, і кіно показував? – а проте єдина мрія кожного ув’язненого – воля!
Отож, почалося з того, що раптом усім стало відомо: знамениту співачку Лідію Русланову випустили на волю. Я не знала, де вона сиділа, не знала, за що вона сиділа, взагалі не знала, що вона сиділа. Але що її випустили на волю – про це якось дізналися всі.
Потім раптом почали випускати вже не таких знаменитих людей. Просто викликали якусь людину в спецчастину і казали: «Розпишіться, ви йдете додому». Ну, звичайно, при тому ще називають якість статті і укази, але ти їх не запам’ятовуєш, ти взагалі розумієш одне-єдине: що ти йдеш на волю. Причому відпускали не битовиків, ні! Відпускали якраз нашого брата, політичного, по-їхньому – контрреволюціонерів. І трапилося так, що першою відпустили жінку, якій я незадовго перед тим писала скаргу. Почувши це, відразу побігла до неї, щоб таки самій пересвідчитись. Бо якщо я зуміла їй написати так, що її звільнили, то невже оті мої численні скарги, які я писала, залишаться без результату? Я була дуже збуджена. Жінка теж була дуже збуджена, але зустріла мене чомусь нерадо і на моє: «Я така рада, що тобі допомогла!» – досить неприхильно відрізала: «Це ще, може, й не та заява подіяла!»
Та чи не та, але до мене чередою пішли жінки, щоб я їм писала скарги, заяви, прохання про помилування. Потім уже їх до мене спрямовував начальник спецчастини: «Підіть до Гордасевич, вона вміє писати». І знаєте що? Усі ті скарги і заяви я писала абсолютно безплатно. Звичайно, мені б дуже придався якийсь карбованець, чи щось з одягу, чи бодай грудка цукру, бо я ж уже сказала, що із волі нічого не отримувала і практично не заробляла. Але я просто не уявляла собі, як можна на прохання людини відповісти питанням: «А що я за те буду мати?» Я сідала, вислуховувала розповідь, сама запитувала, щось з’ясовувала, уточнювала, потім писала, а в глибині душі надіялась, що жінка ж сама догадається, що за роботу треба заплатити. Проте ні одна з тих кількох десятків жінок сама так і не догадалася. Смішно, але кожного разу я переживала щемке розчарування, та коли приходила інша жінка, я знову сідала писати. І чого було б не відмовитись, навіщо мені потрібна ця морока? Але відмовити людині, коли вона в мене щось просить, – це і тепер для мене понад силу.
А як воно було зі мною, що я замість своїх 10 років відбула всього 02 роки 07 місяців і 03 дні?
Почну, мабуть, з листа, який зберігся в моєму архіві. Хочу навести його тут повністю мовою оригіналу.
«Здравствуй, Галина!
Получил твое письмо и отвечаю. очень рад за тебя, что ты устроилась на работу и, главное, учишься – это очень хорошо. И думаю, что ты после окончания 10-летки пойдешь и дальше учиться хотя бы на вечернем или заочном вузе или техникуме – это было бы очень правильно. От души желаю тебе успехов. В чем нужна будет помощь – пиши. Теперь о твоей просьбе выслать справку или определение о якобы присланном постановлении о снятии с тебя судимости? К сожалению, этого нет, никаких определений нам не поступало, а если б было, то не преминули тебе выслать. Характеристику высылаю. Мой тебе наказ: не дружи с плохими людьми, слушайся старших. Работай и учись, и все будет хорошо. У нас все по-старому. Желаю успехов и поздравляю с праздником 1 мая. Хорошо, что не забываешь своих воспитателей».
Коли мені цей лист потрапив у руки, я довго крутила його, думаючи: від кого ж це може бути? Лист без конверта, підпис нерозбірливий. Потім задумалася над датою – «23.04.55 г.» І згадала: це від начальника лагеря з Куйбишева! Коли я вже звільнилася і приїхала в Донецьк (тоді ще Сталіно), я переписувалася, здається, з Раєю Розенберг. І вона мені написала, начебто в спецчастину мені прийшло звільнення. А я, своєю чергою, написала начальнику лагеря листа з проханням прислати мені той документ. Справа в тому, що я фактично звільнилася «по закінченню строку покарання», отже, на мені висіла так звана судимість. Де б мене прийняли в якийсь вуз чи бодай технікум з судимістю та ще й за такою статею? А оте звільнення мало бути зі зняттям судимості, тому ним зацікавилася, хоча вже й так була на волі. Мушу зазначити, що в даному випадку спецчастина ошукала свого начальника, бо коли через два роки написала в Верховну Раду УРСР прохання про зняття судимості, то отримала відповідь, що судимість з мене знята постановою верховного Суду УРСР ще 15 січня 1955 року. Отож, ту постанову таки мусили послати до Куйбишева, про неї мені і писала Рая. Але в спецчастині, з’ясувавши, що я вже на волі, кудись її заткнули, а начальнику сказали, що нічого не було.
Це в мене вийшов нудний абзац, правда? Буде цікавіший.
Здається уже написала, що не можу розуміти, чому якісь зовсім дріб’язкові епізоди мені так ясно бережуться у пам’яті до найдрібніших деталей, а про якісь дуже важливі речі не пам’ятаю нічого або так, наче то був сон. Бо чому мені так запам’ятався той день? Зрештою, навіть не день, а крихітний епізод. Сам день був теплий і сонячний, я йшла зоною, – з цього роблю висновок, що то мала бути неділя, – зустріла бібліотекарку, ми зупинилися і про щось собі балакаємо. Мені чомусь було дуже весело, – так-так, уявіть собі: в лагері – і весело! – я усміхаюся і кручу в пальцях кінець коси. І йде наш начальник лагеря – такий собі літній (це в моїх дев’ятнадцятилітніх очах), майор, добродушно усміхається, вітається з нами і питає:
– А это что за девочка?
– Это Галочка, очень хорошая девочка, – говорить бібліотекарка (її то він знав). – Она много читает, она такая умная и скромная.
Мабуть, там було сказано ще кілька фраз, потім начальник пішов. Скористатись з того, що начальник на тебе доброзичливо подивився, і піти до нього попроситися, щоб послав на якусь легшу роботу, – цього б я собі ніколи не дозволила. Я вже писала раніше, що не люблю кого-небудь що-небудь просити, а відмову просто-таки перехворію. Так що, як бачите, цей епізод ніяк не позначився на моєму подальшому житті. Ще раз повторюю: не розумію, чому він мені запам’ятався.
Хоча сказати, що він не мав продовження, – це неточно. Продовження він мав, але... але користі з того для мене так і не було.
Правда, був ще такий епізод, може, через місяць, може, через два, – що цей же начальник зайшов до нас у барак. Це знову таки мало бути в неділю, бо я пам’ятаю, що то було вдень. І, звичайно, я відразу потрапила начальникові на очі, бо ж, як пам’ятаєте, я «жила» близько біля входу.
– А-а, Галя! – впізнав мене начальник. – Здравствуй! Как живешь? Ну, как она работает? – звернувся він до бригадира.
А бригадир же – Аня Безсонова! І знову я, ніби це було лише вчора, пам’ятаю, яка тиша запанувала в бараці, де нас жило не менше сотні жінок, і як усі дивились на Аню, чекаючи, що вона скаже.
– Хорошо, – видушила з себе Аня, потім ще повторила, підкреслюючи перше слово: – Сейчас хорошо.
А що вона могла сказати? Коли я працювала в ланці, де роботи окремої людини не видно, та ще коли тебе протягом зміни посилають в десять місць і знову ж таки тому твоєї роботи не видно, то можна було сказати, що погано, і нічого ти не доведеш. Але тоді я вже працювала на «затарці» цементу, і жінки, яким я подавала цемент, були мною цілком задоволені. А наскільки я пам’ятаю, це були якісь дві «віруючі» (тобто засуджені за віру), то якби Аня збрехала, вони могли б тут же їй заперечити. Але, зрештою, цей епізод теж не мав якогось продовження.
Дідусь Ейнштейн мав таки рацію і час – він таки дійсно відносний. Бо ніяк моя пам’ять не може погодитися з тим, що все, про що буду розповідати, відбулося протягом не більше шести місяців. Далебі, це тягнулося так довго, що мусило бути щонайменше півтора року! Але математичні розрахунки і документи неспростовно доводять, що так – півроку і ніяк не більше. Бо ось дивіться: смерть Сталіна і амністія – це березень 1953 року, і тоді я була в Чер-нігові. Потім три чи чотири місяці в Одесі, в Куйбишев нас привезли чи то в серпні, чи на початку вересня, – це особливого значення не має. Потім була зима, почався 1954 рік. А 24 грудня 1954 року я вже звільнилася. А указ про третину строку вийшов у цьому проміжку. Коли саме – я вже не пам’ятаю, але це мусило бути влітку. Бо маю незаперечливий доказ – фото, зроблене в той день, коли нам оголосили цей указ.
У нашому лагері не можна було фотографуватися, коли тобі хочеться. А проте в мене є дві фотографії з тих часів. Одна зроблена в Чернігові 31 грудня 1952 року, на якій я з Тонею Технюк біля новорічної ялинки. Був у нас новорічний вечір, була ялинка, був концерт, і той концерт знімав фотограф. Уже не знаю, для чого начальству були потрібні ті фотографії. Ну, а ми з Тонею щось там не то співали, не то декламували, розчулили начальство, і нам дозволили сфотографуватися. А на другій фотографії стою сама межи кущами, і добре пам’ятаю історію того знімка.
Нас зібрали, щоб оголосити указ, і наперед підготували людей, які мали виступити від імені ощасливлених зеків. І я опинилася серед тих «ораторів». Чому саме я? Думаю, що це могла бути рекомендація тієї самої бібліотекарки, бо вона проводить читацьку конференцію по романові Антоніни Коптяєвої «Іван Іванович», і я там дуже успішно виступила. А прослухавши цей указ, – точніше, два укази: по першому особам, які своєю працею довели, що вони перевиховалися, знімалася третина строку, а за другим неповнолітнім знімалися дві третини; і в цих указах вже не було нічого про «лиц, осужденных за контрреволюционные преступления», так що вони торкалися і нас, – я на тому мітингу виступила так, що вільнонаймана начальниця ППЧ залилася сльозами і кричала: «Да дайте же мне кто-нибуть платок!» І оскільки знову ж таки цей мітинг увічнювався фотографом, то начальник, який до мене ставився добре, дозволив мені сфотографуватися.
Кущі, між якими я стою, вже в буйному листі, значить, це вже літо. А головне – я в своїй новій сукні, а змогла її собі завести лише тоді, коли вже працювала на «затарці» цементу. Мушу признатися, що не мала б цієї сукні, якби не якісь старші жінки. Саме ці забуті мною жінки допомогли мені набрати в нашій лагерній крамниці штапелю – мого улюбленого синього кольору в білі, червоні і зелені пелюстки (не квіти, а саме пелюстки). Потім ті самі жінки домовились в швацькій майстерні, щоб мені там пошили (бо там же шили тільки для начальства). Потім купила собі ще два готові плаття: червоне в дрібні білі квіточки, ситцеве, – в Раї Розенберг, а друге з тканини, яка звалась мая, бордове, в квіти, з такими симпатичними складочками спереду. Потім у нашому магазині купила такі туфлі, про які мріяла: чорні на каблучку, от лише виріз був не човником, а якась там пряжка була причеплена. І ще я купила «румунки». Мої дорогі ровесниці, пам’ятаєте «румунки» – черевички, лямовані хутром? Вони ввійшли в моду в зиму 53-54-го років. За ціною вони були дуже різні, я купила собі за 90 карбованців – це були найдешевші. Зрештою, «купила собі» – це не дуже точно, я дала гроші вільнонайманій мотористці, яка з нами працювала, і вона мені купила. Як бачите, я поверталась з тюрми значно багатшою, ніж потрапила в неї. Але чи це значить, що мені в тюрмі було краще, ніж на волі?
Ну, раз вже я надбала сякого-такого майна, то треба було знову подбати про валізку. На комбінаті, де ми працювали, був столярний цех, і там можна було домовитися з майстрами, щоб зробили фанерну валізку. Звичайно, офіційно це було заборонено, бо майстри робили в робочий час з державних матеріалів, а крім того – ми ж таки ув’язнені. Але я вам уже говорила, навіть не раз: серед начальників і наглядачів теж були нормальні люди. Вони розуміли, що більше нам дістати ніде, а тут же почали додому відпускати – треба ж людям кудись вкласти своє хоч і убоге, але майно. Отож, відповідальний черговий, рахуючи нас п’ятірками, коли ми йшли з роботи, робив вигляд, що «не бачить», як середній в п’ятірці хтось тримає свіженьку, біленьку валізку. Так і мені вдалося пронести, але потім помінялася з Тонею Технюк, бо вона звільнювалася раніше від мене і в неї було більше речей. Ну, а я ніколи не вміла думати наперед, от і не розрахувала, що в мене, може, теж колись речей прибуде. Подумала, що Тонина валізка має елегантніший вигляд, до того ж вона була з полотняним чохлом. І, зрештою, я вже сказала, що мені дуже важко відмовити, коли мене щось просять.

Ох, жінки, жінки! Подивіться ви на неї! Сама говорила,що для ув’язненого найголовніше – воля, але замість того, щоб розповідати, як вона вийшла на волю, почала детально описувати, які вона сукні і туфлі купила і в що їх поклала. То як же воно було з тим достроковим звільненням?..
Укази, про які я розповіла, мали дві суттєві відмінності від указу про амністію 1953 року. Як уже було сказано, там не було отого: «на лиц, осужденных за контрреволюционные преступления, не распространяется». Окрім того, указ про амністію вступав в силу з моменту його оголошення. А згідно з цим указом адміністрація лагеря мала право, – але не була зобов’язана, – підготувати документи для зменшення строку, подавала їх в суд, і вже суд приймав остаточне рішення. І хоча не пам’ятаю, щоб суд комусь відмовив, але це така справа, що не віриш до останньої миті, поки не почуєш власними вухами свій новий присуд. Та й то ще будеш хвилюватися: ану ж щось трапиться і тебе таки не випустять? Отож, починають в спецчастині готувати документи на одну групу, потім на другу, на третю, а тобі здається, що до тебе черга ніколи не дійде. Зрештою, «малоліток» готували окремо, але я теж не потрапила ні в першу, ні в другу групу. Нарешті таки дійшла моя черга, мене перетрясло, як в пропасниці; слово честі, коли мене судили в Рівному, я була набагато спокійніша. І знаєте, що іще? Я чомусь не відчула ніякої радості від того, що в мене строк з 10 років став усього 3 роки 4 місяці. Розумієте, 10 років я сприймала як щось нереальне, а тут був уже цілком реальний строк, і звільнюватись я мала 20 вересня 1955 року – тихий жах, ще цілий рік сидіти! Тобто не сидіти, а тяжко працювати.
І тут раптом має продовження отой епізод, коли «милая девочка» викликала симпатію в начальника лагеря. Він подає мене ще раз «на пересуд». Мені згідно з указом про неповнолітніх зняли дві третини строку, а тепер він подає мене по другому указу, – ми межи собою ці укази називали «одна третя» і «дві треті», – щоб мені з того строку, який залишився, зняли ще третину. Ох, краще б він цього не робив! Той час від миті, коли я дізналася, що мене знову готують на пересуд, і до дня, коли мене повезли на суд, видався мені вічністю і висотав з мене всі нерви. І я була, здається, єдиною, кому суд відмовив. Прокурор, вислухавши мою блискучу характеристику, сказав, – пам’ятаю дослівно, – таке: «Граждане судьи, я считаю, что в данном случае ходатайство администрации следует отклонить. Честь ей и слава, что она так хорошо работает, но я считаю, что ей уже раз снижено наказание, и применение второго указа будет неправомерным». І суд з ним погодився.
І я так плакала, що думала – в мене серце розірветься. Скажете: от дурна, було чого! Коли їй давали 10 років, вона не плакала, а тут ішлося про якихось кілька місяців. Еге ж! Коли тоді я ще не знала, що воно таке 10 років лагерів, а тепер вже знала, що воно таке кожен день в лагері, навіть якщо той день – неділя і на роботу не треба йти.
Тому й вирвалося в мене, що краще б той начальник не брався мені добро зробити, бо все одно нічого не вийшло, але здоров’я мені коштувало немало. Мабуть, через оте напружене чекання мені і розтягнувся той час, що я зараз ніяк не можу повірити: невже від оголошення указу до звільнення минуло всього шість місяців? Та не може того бути! Там була ціла вічність. Перша тягнулась до першого пересуду, друга до другого, а третя найдовша, до звільнення.
І та третя мені найбільше далася взнаки. Бо в нас були заліки: якщо ти перевиконуєш на роботі норму, тобі зараховується не день а більше. Так от: чи буде те «більше» і яке воно буде, ти ніколи наперед не знаєш. Бо це залежить не тільки від того, як ти особисто працюєш, скільки від того, як працює бригада, і які показники виконання плану лагером в цілому. І в першу чергу це залежить від того, які в тебе стосунки з бригадиром. Ну, а про мої стосунки з Анею Безсоновою ви вже знаєте. Ні, ми з нею не сварилися, бо чого я не вмію – це сваритись. Якщо вже доводиться з кимось посваритись, то це буває лише раз – перший і останній. Пам’ятаю, що якось Аня чогось на мене розізлилась і обізвала: «У-У, корова!» Я у відповідь тільки вигукнула: «Аня!» – але, видно, це було сказано таким тоном, що вона більше не вимовила ні слова. З того «корова» слід зробити висновок, що після двох років перебування в лагері я вже не була отією «маленькою, худенькою і без усякого натяку на бюст».
Здавалося б, ну, чим їй погано? Ну, і сиділа б собі далі, але ні – рветься на волю, навіть не маючи куди подітися.
Бо я таки, дійсно, не мала куди подітися. Батько мій в тому році теж звільнився (відбувши вісім років з десяти), і залишився там же, в тому Берельосі на Колимі, працювати. Про нього там знали, що він добре керує хором, отож, його взяли на роботу в клуб відразу сторожем, і керівником хору, та ще й дали якусь комірчину під житло. А що він робив би на Україні? Адже було невідомо, чи дозволять йому працювати священиком та й чи на Україні ще залишились церкви. А мама з сестрою збиралися в наступному році, як сестра закінчить десятирічку, поїхати до батька. Зрештою, мама ж писала мені, що коли мене випустять, то щоб я в жодному випадку не приїздила до неї в Глухів. Ну, а про те, щоб мене відновили в педучилищі в Костополі, і мови не могло бути.
Так що подумати мені було над чим.
Аж трапилося так, що коли до звільнення залишалися вже лічені дні, я познайомилася з заступником директора комбінату, на якому ми працювали. То була якраз нічна зміна, і з’ясувалося, що з газопроводу в дворі витікає газ. Отож, поставили мене стерегти там, щоб хто-небудь випадково не запалив сірник, поки викличуть ремонтників. Але раніше від ремонтників прийшов той заступник директора – такий собі маленький літній єврей. Ну, і вже він залишився чекати ремонтників і розговорився зі мною. Дізнавшись,що я з Західної України, він весь розцвів і відразу заговорив українською мовою: «Та ми ж земляки, я зі Львова!» А коли почув, що я ось-ось звільнюсь і не знаю, що мені робити, запропонував:
– А ти залишайся в Куйбишеві. Ми тебе візьмемо на хорошу роботу. Хочеш мотористкою? Навчишся...
– Та я вже працювала: і на кран-балці і на бетономішалці, – призналась я.
– Ну от... А жити я тебе влаштую в гуртожиток.
Це вже був вихід! І коли мене викликали в спецчасину запитати, куди я збираюся їхати, я випалила:
– Нікуди, я тут залишаюся!
І почула:
– Ні, тут тобі залишитись не можна.
– Чому? – здивувалась я. – Адже в нас на комбінаті працюють дівчата, які звільнились з нашого лагеря.
– Працюють, але вони не по твоїй статті сиділи.
– Ну, – розгублено сказала я, – тоді мені треба їхати на Колиму до батька.
– Туди тобі теж не можна.
– Але чому? – ще більше розгубилася я. – Адже мій батько сидів по тій же статті, але він залишився там.
– Ну, то він же там звільнився.
Мабуть, просто начальник спецчастини економив державні гроші, бо ж мені треба було оплатити дорогу, а дорога на Колиму коштувала значно більше, ніж дорога на Україну. Зрештою, якби я тоді звернулася до начальника лагеря і пояснила йому, що не маю куди їхати, а тут мені вже пропонують житло і роботу, то він, можливо, допоміг би мені залишитись в Куйбишеві попри мою статтю. Адже то вже був кінець 1954 року. Але тоді це мені на думку не спало і я покірно сказала:
– Ну, тоді мені треба в Рівне їхати.
Чому саме в Рівне? А куди ж іще, поміркуйте самі? В село Городець, де я жила з батьками? І що б я там робила? В Костопіль, звідки мене забрали? Знову ж таки питання. А Рівне – це все-таки велике місто, де є якісь фабрики і заводи, де можна працювати. Зрештою, я наївно вважала, що досить мені з моїми документами з’явитися в місцевій Раді і сказати, що я не маю куди дітися, як мене зобов’язані кудись поселити і влаштувати на роботу. Ну, бо як: не може ж у нашій радянській країні людина бути полишеною напризволяще!
Ні, я не перевиховалася за два з половиною роки і не стала такою переконаною «радянською патріоткою», а все ж вірила, що хтось має про мене подбати. І все, що було зі мною далі, привело мене до твердого переконання: якщо ми не хочемо мати злочинців-рецидивістів (чи принаймні, хочемо мати їх менше), ми повинні подбати про тих, хто звільнюється з тюрем. Мусить бути така державна служба, яка подбала б про те, щоб звільнений мав де ночувати, влаштувати його на роботу, може, навіть дати йому позичку, щоб він міг купити собі необхідний одяг, щоб мав на харчі, поки отримає першу зарплату. Я вже чую обурені голоси: «Що? Який-небудь злодюга або грабіжник отримав по заслузі, відсидів своє, а тепер ще з ним панькатися? Ні, нехай він скуштує смаленого вовка!» Шановні мої опоненти, що для вас головніше: щоб на світі стало одним злодієм менше чи щоб він скуштував смаленого вовка? Якщо те, друге, то, звичайно, давайте людину, яка відсиділа стільки-то років і вже звикла до гарантованого місця на нарах і пайки хліба, випустимо за ворота і скажемо: «Іди на всі чотири сторони!» Тоді є великий шанс, що скоро ця людина повернеться назад, скуштувавши отого смаленого вовка. А потім повернеться знову і знову. І таким чином змарнує своє життя по тюрмах, а в перервах між тюрмами принесе ще немало шкоди іншим людям. А якщо людині, яка відбула свою, нехай цілком заслужену, кару, допомогти влаштуватися на роботу, та не найважчу, неприємну і малооплачувану, бо такої роботи він в тюрмі намався по саме нікуди, а на більш-менш пристойну роботу з пристойною зарплатою, то... Звичайно, стовідсоткової певності, що він не візьметься за старе, не може бути, але тепер йому буде що втрачати. То ж, дивись, і подумає, чи варто міняти чесно зароблений шматок хліба з маслом на глевку тюремну пайку.
А нині, 24 грудня 1955 року, і я з вами, мої шановні читачі, прощаюся. Бо от мої речі вкладені в уже знайому вам валізку; і кладовщиця зі своєї доброти видала мені бушлат, хоч і ношений, але досить пристойний; і в спецчастині мені вже видали довідку про звільнення. І от уже кілька жінок проводжають мене до прохідної, ідуть останні хвилини, ось-ось двері прохідної відчиняться,я пройду крізь них і вже буду на волі.
Страшний сон закінчується.
Починається життя.