ТЮРМА

Якщо пишучи першу частину, я довго вагалася, з якого дня її почати, і, врешті, почала з дня народження, то відносно другої частини ніяких сумнівів бути не може: її слід починати 13 березня 1952 року. Хоча тоді мене ще навіть не арештували, а, як я розумію, лише затримали (попросіть знайомого міліціонера, щоб пояснив вам різницю між цими двома поняттями), і ще потому я два місяці гуляла на волі, все ж другу частину я починаю саме з цього дня.
Це була неділя, сіренький, досить холодний день ранньої весни. Вранці до нас зайшло кілька однокурсниць, ми зібралися і кудись пішли. Ніяк не можу згадати, куди ми йшли. В педучилище? Але ж була неділя. В кіно? Тоді ж денниx сеансів не було. Просто погуляти? Проте я добре пам’ятаю, що погода була дуже непривітна, то чого це нам раптом закортіло просто погуляти вулицями міста без усякої мети? Так само я не пам’ятаю, хто саме з наших однокурсниць зайшов до нас. Не пам’ятаю, ну, і слава Богу, і не хочу знати, бо тепер я цілком ясно розумію, що ті нещасні дівчатка прийшли до нас не за власною волею. Вже було приведено в дію машину, вже було в деталях продумано, як «узяти» страшного державного злочинця – оте дурне дівча, якому через два тижні мало виповнитися сімнадцять років.
До речі, тут я зроблю невеличкий екскурс в майбутнє, щоб знову показати, як наші «доблесні органи» продовжували працювати і через сорок років. Коли в кінці 1989 року почали висовувати кандидатів у депутати Рад різних рівнів і це вперше в нашій історії було хоч якоюсь мірою вільне висування, Донецька організація ТУМ запропонувала мені стати кандидатом в депутати обласної Ради. Оскільки я могла сама собі вибрати дільницю, по якій хотіла би балотуватися, то я спинилася на Мар’їнці – невеликому містечку під Донецьком, де я часто виступала, де в мене було багато друзів і знайомих. Та ба, виявилося, що моїм суперником буде голова районної Ради! Ну, і, розуміється, вся районна партійно-державна система була задіяна на те, щоб мене скомпрометувати, щоб залякати виборців, щоб не дати мені можливості спілкуватися з людьми. Найперше нейтралізували одного з моїх довірених осіб – чоловіка, на якого я покладала найбільше надій, якого в Мар’їнці знали і шанували. Його начебто послали в Донецьк на курси підвищення кваліфікації, але оскільки він протягом усієї передвиборчої кампанії навіть не показався мені на очі (хоч до того ми часто бачилися, я роблю висновок, що з ним було проведено бесіду на дуже високому рівні.
Або таке: приїжджаємо ми з моїм суперником вранці в одне село, щоб виступити перед своїми виборцями, розповідаємо свої програми, а потім я отримую записки... надруковані на машинці. Ото механізовані колгоспники! Ледь уставши з постелі, вони вже знають, яке питання зададуть кандидатові в депутати, і щоб не морочитися потім з авторучкою, швиденько друкують їх на машинці, яка, звичайно ж, є невід’ємною частиною інтер’єру кожної сільської хати.
Але найсмішніший випадок був такий. Виступаємо ми в Палаці культури, у Мар’їнці. В залі, звичайно, сидить весь райком і райвиконком, ще, може, трохи пенсіонерів, бо це середина будня, коли люди на роботі. Отримую я поміж записок і таку: «Прослухавши вашу біографію, не зустрів такої дати, як 1955 рік. Ви про це нічого не скажете?» (записка була російською, подаю її в перекладі). «Що ж, – кажу я, прочитавши вголос цю записку, – автор щось трохи переплутав, бо я розповідала не свою біографію, а свою виборчу програму. Проте бачу, що авторові відомо дещо з моєї біографії, і він хотів би, щоб я тут про це розповіла.
Але ви ще раз переплутали, шановний. В 1955 році я вже приїхала на Донбас, а в тюрму мене посадили в 1952 році, коли мені було шістнадцять років». – «Сімнадцять!» – раптом вигукує дівиця, яка сидить в першому ряду, з вигляду типовий інструктор райкому. Я поблажливо посміхаюсь їй: «Ви не досить точно вивчили мою біографію. Сімнадцять років мені виповнилось 31 березня 1952 року, а вперше мене взяли 13 березня, коли я ще не мала сімнадцяти років». Дівиця зніяковіло кліпає очима, залом проходить веселе пожвавлення. Зрештою, стати депутатом мені тоді так і не вдалося, але й голова райвиконкому не пройшов, і це, мабуть, було найбільшою несподіванкою його номенклатурного життя.
А тепер знову вертаюся в той сіренький березневий день. Отже, все було підготовлене для того, щоб «узяти» мене, все начальство сиділо по своїх кабінетах, всі ж рядові виконавці чатували на вулицях. Прийти і арештувати мене вдома вони з якихось причин не могли. Може, боялися, що я в останню хвилину поставлю який-небудь вазон на вікно (пам’ятаєте епізод з Плейшнером в Женеві, отой, що з кінофільму «Шістнадцять миттєвостей весни»?) Може, для цього все-таки було потрібно санкцію прокурора, а він не погоджувався, не бачачи достатніх підстав? Словом, мене вирішили «брати» на вулиці, обставивши це як чисту випадковість. Але для цього було потрібно, щоб я не лише вийшла з дому, а й пішла саме тією вулицею, де вже на мене чекала «підсадна качка» з двома міліціонерами. Зрештою, може, тих міліціонерів було більше, лише вони трималися осторонь? Але навряд! Все-таки, було б повним безглуздям вважати, що те дівчисько носить з собою якусь вогнепальну зброю і почне відстрілюватись. Ну, а щоб голими руками взяти її, двох молодих здорових чоловіків було більш ніж достатньо. Словом, як не міркуй, а виходить, що ті мої подружки зайшли до нас тієї неділі не випадково, а були заслані з цілком конкретною метою: виманити мене з дому і повести саме цією вулицею. Що вони з успіхом і зробили.
Ну, як мене «брали», я вже розповіла, тож не буду повторюватися, а продовжу з тієї миті, як ми вчотирьох, – я, та жінка і два міліціонери, – зайшли в приміщення районного відділу міліції. В тому приміщенні було багато якихось людей у формі, і при нашій появі вони дружно сунуть на нас, збуджено вигукуючи: «Что случилось? Что произошло?» Це вперше в житті я потрапила в міліцію (не рахуючи тієї пригоди на вокзалі в Рівному) і тому нічому не дивуюся. А дивуватися є чому. Наприклад, чому в неділю все начальство зібралося докупи? І чому вони прийшли в таке збудження від того, що два міліціонери зайшли з двома жінками цілком пристойного вигляду? І так їм усім закортіло негайно дізнатися, що трапилося? Отож, стоїмо ми посеред кола цілком дорослих і серйозних людей, яким цілком доросла (як я пам’ятаю, їй на вигляд було років тридцять) жінка всерйоз повторює безглузду вигадку про те, як вчора я стояла за нею в черзі і витягнула з її пальто документи і гроші, а сьогодні вона пізнала мене з описів людей, які мене бачили. «Я ей могу простить эти деньги, – проникливо говорить вона, – только пусть она вернет мне паспорт, потому что я здесь в командировке, и мне без документа никак нельзя». – Но как она у вас их вытащила? – питається хтось, щоб вдати, що йде справжнє розслідування скарги. «А вот так!» – відповідає жінка і обома руками робить жест, щоб показати, як я до неї залізла в кишеню. І тут стається «прокол» – в її пальто взагалі нема кишень! «Ну, я вчера была в другом пальто, которое с карманами», – відразу знаходить вихід зі становища вона. Ви бачили таку модницю? Їде у відрядження і бере з собою запасне пальто. А що – не ходити ж весь час в одному! Таке неправдоподібне пояснення нітрохи не бентежить доблесну міліцію, і ті, навіть не запитавши імені тієї жінки і звідки вона приїхала,і що робить в Костополі, всі повертаються до мене і починають умовляти, щоб я віддала вкрадене.
Це тепер я така розумна, що якби в моєму домі спробували робити обшук, то я б вимагала спочатку показати санкцію прокурора. А тоді дурне перелякане дівча думало лише про одне: як би швидше спекатися цієї безглуздої історії. Я не пам’ятаю, але не виключено, що я сама запропонувала піти до мене і подивитися, що ніяких грошей у мене взагалі нема. І абсолютно «темна пляма» – як ми добралися до мого дому. Просто вже я в нашій з подругою кімнаті, здається, сусіди в ролі понятих (ні, вони прийшли пізніше, вже коли явились емгебісти!) і два міліціонери (чи це були ті, які мене на вулиці затримували, чи інші, я була надто перелякана і розгублена, а тоді на мене нападає якась така «психічна сліпота», коли я ніби й бачу і чую, а заразом воно проходить крізь мене, не затримуючись у моїй свідомості). Я витягую з-під ліжка свою валізку, відчиняю: в ній лежить моя від тижня найбільша радість – новесенька сукенка. Історію її я розповім дещо пізніше, коли дійде до того, як я оголосила голодівку, бо це цікава історія, але зараз не час відвертати увагу від найголовнішого. Ще в валізці лежать дві, теж уже згадувані книжки: «Житія святих» і «Панна Мері». Ну, і, розуміється, мої щоденники, клапті паперу з записаними віршами, кілька листів від мами. Від батька листів не було, бо йому можна було писати лише два листи на рік. Саме так! І коли через 30 років Славко Чорновіл пробачався у листі, що рідко пише, бо йому з табору в Якутії дозволено писати всього два листи на місяць, я написала йому, щоб не скаржився, бо це ж у дванадцять разів більше, ніж дозволялося моєму батькові.
«Е-е! – сказав міліціонер, заглянувши в мою валізку, але навіть пальцем не торкнувся там нічого. – Я вижу, что нам здесь делать нечего. Это дело эмгебе». І вже один з них залишився з нами, а другий вийшов. Не знаю, чи він таки дійшов до того будинку, де в Костополі було відділення МГБ, можливо, що й так, бо це було зовсім недалеко. А може, його вже перестріли по дорозі, бо якщо в міліції зібралося усе начальство, то тим більше мусили бути напоготові наші доблесні чекісти. Це ж, властиво, була їхня «здобич», міліція мала лише затримати державного злочинця і тут же передати їм. В усякому разі, ми недовго сиділи і чекали, поки прийдуть емгебісти. Ті серйозного загального обшуку в кімнаті робили і коли я з ними виходила з дому, то ніяких речей з собою не брала. Мені сказали: «Вам доведеться піти з нами». Ага, а куди ділися ті два міліціонери? Вони зникли, як тільки з’явилися емгебісти. Може, зітхнули полегшено, бо хіба то їхня робота – бути «шестірками» в іншого відомства? Про «вкрадені» гроші і паспорт вже навіть для годиться не згадали. Отак були – і нема.
В приміщенні відділення МГБ теж усе начальство було в зборі. Ну, бо як же: нарешті взяли оту хитру бестію, яка вже два роки морочить голову чекістам двох районів (а ще Рівне і мій рідний Городець, то, виходить чотирьох). Насамперед вони мене постаралися «розколоти»: признайся та признайся, з якого часу ти почала свою антирадянську діяльність? А в чому мені було признаватися? Що відколи я себе пам’ятаю, то була душею за самостійну Україну, бо так настроєні були всі ті люди, між якими я росла: дібровицька інтелігенція, городецькі селяни, мої власні батьки? Ну, але ж не була я справді ідіоткою, щоб отак просто у вічі заявити цим серйозним дядям з погонами на плечах: так, я проти радянської влади, і Сталін ніякий не батько, а кат українського народу! Я вдавала, що здивована і навіть обурена таким запитанням, і уперто заперечувала, що в мене є якісь антирадянські настрої. Дивно: я добре пам’ятаю розташування кімнат в тому будинку, я могла б намалювати схему, де сиділа я, а де емгебісти, але не пам’ятаю ні їхніх облич, ні імен. І про що вони конкретно питали, не пам’ятаю, щоб вони намагались мене в чомусь «уличить». Зрештою, в них не було ні найменшої зачіпки, та й вони, мабуть, не хотіли показати, що вони знають (а точніше, що вони нічого не знають). В усякому разі, не буду брехати, мушу сказати, як воно було: костопільські емгебісти не били мене, не погрожували, не кричали навіть, просто півдня і ще чи не цілу ніч водно умовляли, щоб я призналася в своїй антирадянській діяльності. Пізньої ночі мені читали гарно укладений протокол допиту, в якому я признавалася, що після арешту батька в мене виникли образа на радянську владу, в результаті чого сформувалися антирадянські погляди. Чи я підписала той протокол? Далебі, не пам’ятаю, але схильна думати, що таки підписала. Ви б цього не зробили? Ага, постарайтеся уявити, що вам всього-навсього шістнадцять років, що вас з дитинства вчили слухатися старших, а тут чи не десяток тих «старших» багато годин підряд переконують тебе, що ти повинна це підписати. Зате потім мені дозволили до ранку поспати на дивані, а вранці принесли сніданок. Ах, що це був за сніданок! З ресторану, ви собі уявляєте? Я вперше за два останні роки поїла так ситно, а так смачно... так смачно я не їла вже, мабуть років шість, з часу арешту батька. Там був м’ясний бульйон, котлета з картопляним пюре, біла булка і навіть цукерки. Намагаюся уявити собі емгебіста, який брав в ресторані мені сніданок. Щось він мусив при тому відчувати, коли взяв ті цукерки. Думаю, якби я була років на десять старша, він би про них не подумав.
Словом, поїла я всмак, після чого мене посадили в кузов вантажної машини і повезли. Куди? Або я знала? Мені не сказали, а я не питала. Маю таку своєрідну звичку: не задавати питань в ситуації, в якій десять інших людей задали б десять питань кожен. Отож, їхала я на тій машині,між двома солдатами, і ми всю дорогу мовчали. Було майже так, як у пісні, яку я на той час ще не знала: «Сіла на машину, сльози на очах, а довкола мене з крісами в руках. Сіла на машину, машина жене, минає хатину, де батько живе. Минає хатину і рідне село, аж на залізницю авто завезло».
Приїхали ми в Рівне. В оточеному зі всіх сторін муром подвір’ї зсадили мене з машини. То був будинок Рівненського управління МДБ, і в ньому мені довелося провести найближчі дві доби. Знову ж таки ці два дні мені зовсім загубились. Пам’ятаю лише, що їсти мені носили з ресторану (чи з їхньої їдальні, але це було смачно), а от спати мені доводилось просто на письмовому столі в кабінеті, в той час, як емгебіст (не солдат, а саме емгебіст) куняв біля мене на стільці. Що мене питали? Далебі не пам’ятаю! Пам’ятаю тільки, що поводилися зі мною цілком чемно, не били, не кричали, не погрожували. І не задавали якихось конкретних питань, не вимагали конкретних зізнань. Мені здається, вони тоді найбільше дбали, щоб не показати мені, що саме їх цікавить і що вони знають. Отож, мені напряму не ставили вимогу, мовляв, признайся, що ти зв’язана з бандерівцями, – це я пам’ятаю точно. А було таке, що мені диктували якісь безглузді фрази і вимагали, щоб я їх писала друкованими літерами. Я написала, але тоді так і не дізналася, що йшлося про ті листівки, які я півтора роки тому поширювала в Острозі (хоча «поширювала» – це надто голосне слово для отих кількох саморобних листівок). Це вже пізніше, коли мене «всерйоз» арештували, слідчий прочитав мені акт експертизи, яка неспростовно установила, що було написано моєю рукою текст тих листівок (а точніше, однієї листівки, бо лише одна протрапила до наших «органів», при ній була доповідна записка дільничного уповноваженого, який її знайшов. А того тексту, там було, аж два слова – «Борітеся – поборете!» Зрештою, їх було досить для експертизи.
Чи мені було тоді страшно? Ні. Не можна боятися чогось, чого ти не знаєш. Якби я справді була зв’язана з бандерівцями,я, може, боялася б, що їм щось відомо, що мене почнуть бити, що я не витримаю і «розколюсь». Але оскільки я не почувала себе ні в чому винною (про свої «антирадянські настрої» я нікому не розповідала, а про ті нещасні листівки давно забула, як і про свої розмови з дівчиною, що була приставлена до мене в Острозі), то я почувала себе... Зрештою, як я себе почувала? Я вже писала, що іноді мені сняться сни, які я сприймаю, як дійсність. А тоді я почувала себе так, наче мені сниться безглуздий сон, і я добре усвідомлюю, що це сон, а тому нема сенсу щось робити, лишається терпляче чекати, коли він скінчиться або коли ти прокинешся. Отож, я не плакала, не скандалила, не просилась, не обурювалась, а терпляче сиділа (на нормальному стільці, а не якійсь там прикованій табуретці, про яку так часто згадують в мемуарах) і відмовчувалась, а коли вже мовчання ставало надто нечемним, – я ж була добре вихована дівчинка, – ухильно відповідала щось неозначене. Ні, я ніколи не була проти радянської влади, ну, що ви! Мене не цікавить політика, я вчуся, я надіюся, що після закінчення педучилища мені як відмінниці вдасться вступити в університет. Ах, як мені потім відгукнувся той університет! Зрештою, чи я справді тоді мріяла про той університет? Признаюсь, що до свого арешту я жила, наче пливла за водою. Не було в мене ніяких життєвих планів, не мріяла я стати письменницею чи ще ким, я просто жила, як живеться, єдиним моїм бажанням було дістати хорошу книжку (хоча поняття «хорошої книжки» було в мене дуже примітивне, я з однаковим інтересом читала «Анну Кареніну» Толстого і «Кавалера Золотої Зірки» Бабаєвського, «Алітет відходить в гори» Сьомушкіна чи «Щастя» Павленка), і тоді я могла цілий день не відриватись від неї. Ото ще аби голод не дуже надокучав.
Закінчилося це моє «перше сидіння» тим, що мене привели в якийсь дуже шикарний кабінет, у якому військовий з шикарними пагонами почав зі мною бесіду. У той час йому подзвонили, з’ясувалося, що до нього їде перший секретар обкому компартії, а його на прохідній не пускають. Господар кабінету розпорядився негайно пропустити, і от двоє солідних людей – начальник обласного управління МДБ і перший секретар обкому комуністичної партії (здається, якщо я не помиляюся, це був знаменитий Бегма) – по-батьківськи умовляють смаркате дівчисько, що воно повинно любити радянську владу і допомогати їй боротися з ворогами. Ну, я сиджу і підтакую. Не тому, що я злякалась, повторюю, я не боялася. Я не усвідомлювала, яка небезпека мені загрожує. Просто поступати в даній ситуації інакше було б екстравагантністю, а на екстравагантні вчинки я ніколи не була здатна. Закінчилося це тим, що начальник великодушно оголосив мені, що я можу повертатися до Костополя. Усі мої гріхи перед радянською владою мені пробачено, але я повинна пообіцяти, що більше нічого робити не буду. Я охоче пообіцяла, бо таки дійсно зовсім не збиралася скидати радянську владу, але зауважила, що в мене в педучилищі можуть бути неприємності за прогули. Начальник заспокоїв мене, що вони все влаштують, і відпустив. Я тоді вирішила, що назавжди. Виявилося – лише на два місяці.
А тут іде епізод, який мені дуже хотілося б пропустити. Бо дуже я не люблю таких розмов... ну, на сексуальну тему. Зрештою, я не вважаю, що секс – це щось таке зовсім антиприродне і з ним треба боротися. Навпаки, це цілком природна річ, і найбільш поетичне почуття – кохання чоловіка і жінки – виросло, зрештою, на цьому грунті і, зводиться знову ж таки до цього. Але розмов про це я не люблю. Ну, так уже я вихована, так в мене склалося життя. У книжках, які я читала, всі стосунки між чоловіком і жінкою, зводилися до поцілунка (навіть в найбільш «розпусній» книжці, яку я на той час прочитала, «Легенді про Тіля Уленшпігеля», жінка Ламме Гудзака відмовляється цілуватися в губи, щоб не мати дитини, а гулящі жінки – вони просто гуляють: співають, танцюють, п’ють вино, сидячи на колінах у чоловіків).
Ну, гаразд, але вертаємося в Рівне і в 1952 рік. Отож, вивели мене з того шикарного кабінету, але відразу не відпустили, а ще я сиділа в скромнішому кабінеті і чогось чекала. Здається, касира, який мав мені дати гроші на квиток. І, звичайно, сидів зі мною якийсь службіст і так собі балакав про те про се. Між іншим, згадав ім’я хлопця, в якого я так смертельно була закохана в Острозі, і запитав: «Ты ему отдавалась?» Я не зрозуміла, про що він запитав, клянусь! Але через своє нерозуміння я все-таки зрозуміла, що це якесь непристойне питання. Я так розгубилася, що глянула на нього круглими очима і запитала: «Как?» І знаєте – тут він розгубився! Йому стало соромно; я, здається, вже писала, що іноді можу уловлювати біополе інших людей, так ось, йому стало дуже соромно, він засіпався на стільці і ледве видушив з себе: «Ну, что, ты не знаешь, как?» І все. Більше на цю тему не було ні слова. І мене випустили, я бігла до вокзалу, і мене трясло. Не від того, що я нарешті усвідомила всю небезпеку, яка мені загрожувала і яка начебто минула, а від отієї останньої розмови, непристойності якої я теж не усвідомлювала, але підсвідомо відчувала. Може, через це в мені на все життя виробилася огида до розмов на таку тему?
І от я вже знову в Костополі, знову в педучилищі. Далебі, не пам’ятаю, чи мені наказували, щоб я нікому не розповідала про те,що зі мною було протягом цих кількох днів, але я таки сама не розповідала. Ну, звичайно, дівчата запитували, тим більше, що між ними були свідки того, як мене «брала» міліція, і всім було цікаво, що ж там було далі. Але я збувала цікавих короткою фразою, що та жінка помилилася і ця помилка з’ясувалась. І от стою я на перерві в коридорі і бачу, що йде один з костопільських емгебістів. Я щойно писала, що всі вони залишились для мене безликими і безіменними, а ось цього я чомусь вирізнила і навіть прізвище його досі пам’ятаю: Андрущенко. Він привітався зі мною і пішов до директора, а я влетіла в клас і радісно завищала: «0й, дівчатка, знаєте, кого я щойно бачила!» Ви бачили цю ідіотку: Сибіром запахло, а вона стрибає від радості, що з нею симпатичний дорослий чоловік привітався і що вона з ним знайома! Знала б я, яке з ним буде наступне побачення!
А наступне побачення відбулося через два місяці – 20 травня 1952 року, коли мене таки арештували, На цей раз згідно з всіма класичними правилами – вночі. Чому саме вночі, я цього ніяк не можу зрозуміти. Щоб ніхто не побачив? Ну, то й що, все одно ж на другий день дізнаються! Отак я звечора лягла спати і розбудив мене знайомий, – отого самого симпатичного емгебіста, – голос: «Гордасевич, вставайте, гості прийшли!» Я прокидаюся і бачу, що в кімнаті горить світло, моя подруга стоїть одягнена, ну, і поруч з нею скількись там чоловіків, серед яких і мій знайомий. Але ж не буду я одягатися в присутності мужчин! Вони слухняно виходять, але повертаються в ту ж мить, коли я застібаю останній гудзик. Входять і починають робити обшук. А ми з подругою сидимо одна проти одної на своїх постелях і регочемо. Ні, це не нервовий сміх від страху, а звичайний безжурний сміх молодесеньких дівчат, які зовсім не можуть зрозуміти, що відбувається, і те, що мало б жахнути своєю безглуздістю, здається тільки смішним. Та от обшук закінчено, і мій знайомий говорить мені: «3беріть свої речі, вам прийдеться пройти з нами». Йому було потрібно більше часу, щоб вимовити цю фразу, ніж мені, щоб зібратися. Взяла свою фанерну валізку, чомусь вклала в неї простирало. Чому саме? Може, тому, що брати зовсім порожню валізку було незручно, а єдине моє плаття було на мені, та ще я надягнула свою єдину трикотажну кофту. Мені здавалося, що я дуже елегантно одягнена: ситцеве платтячко, блакитне в червоні сунички, і темно-блакитна кофта, яку я щойно купила, витративши на неї половину стипендії. Тепер не знала, як доживу до наступної стипендії, але вже давно минула зима, і не могла я ходити в пальті, та ходити в самому ситцевому платті з коротким рукавом теж не можна було. Бо весна того року була холодною на відміну від попередньої. Ніби вчора це було: сонячний весняний день, я з подружками безтурботно йду центром Острога. «Дівчино, ви загубили хустинку!» – кричить мені зустрічний незнайомий хлопець, я злякано хапаюсь за короткий рукав платтячка, а він весело сміється: «Перше квітня!» Отже в 1951 році 1-го квітня я йшла вулицею в самому платтячку, і мені не було холодно. А в 1952 році за день до мого арешту, тобто 18 травня, випав сніг і рясно укрив зелені дерева. Тому мені довелося піти на такий відчайдушний крок і купити ту блузку. Не шерстяну, ні, таку саму дешеву, бавовняну, зате мого улюбленого кольору: трохи світлішого, ніж волошки, і трохи темнішого, ніж незабудки. І правильно я зробила, що ризикнула, бо чекати наступної стипендії мені вже не довелося, а блузка в мене таки була. Правда, через неї мені потім довелося пережити велику трагедію.
Беру я свою валізку і збираюся виходити. Так легко і просто, ніби забігла до мене подружка і покликала в кіно. Ні, я зовсім не граю роль отакої безстрашної революціонерки, я просто не чекаю нічого страшного. Адже сказало мені таке високе начальство, що я можу іти собі, вчитися і спокійно жити, аби тільки я нічого проти радянської влади не робила. А я ж не робила! Отож, я збираюся вийти з кімнати, певна, що повернуся сюди... ну, через кілька днів. А симпатичний Андрущенко знає, що я сюди вже не повернуся ніколи, сказати цього мені він не має права, але совість у нього трохи є. «Хоч попрощайтеся з подругою!» – говорить він мені, і я недбало чмокаю подругу в щічку і навіть не прошу її написати моїй мамі чи зайти до баби, яка живе в кількох кроках звідси.
Я йду нічними вулицями Костополя і не знаю, що, власне, моя юність вже закінчується, що в мене починається нове життя, в якому вже ніколи не буде місця безжурності, бездумній радості, впевненості в тому, що попереду велике, таємниче і прекрасне життя. І навіть нічого робити не треба, воно саме прийде. Я не знаю, яке саме воно буде, але догадуюсь, що прекрасне.
Чому ж мене все-таки перший раз випустили? Найперше, що мені спадає на думку: наші доблесні чекісти були таки дуже певні, що я маю зв’язки з лісом. Інакше чого б я туди ходила? Але в них не було ні найменшої ниточки, за яку можна було б зачепитись. От вони й вирішили мене «взяти»: ану ж я з переляку «розколюсь» або принаймні проговорюсь? Оскільки я не проговорилася, то мене випустили з розрахунком, що або я побіжу в ліс доповісти, що зі мною було, або ті, з лісу, будуть шукати зустрічі зі мною. Отут мене і застукають. Але минає місяць, минає другий, а застукати не вдається. А почату справу в архів не спишеш, там же стільки доповідних, актів, свідчень, протоколів, заяв – як вони ще там називаються, ті папери, які складаються в папку з інтригуючою іноземною назвою – досьє. Тож оскільки «чека не помиляється», справу можна було закінчити лише тим, що людину арештовано і засуджено. Тим більше, що вже було досить підстав і так: ота сама листівка, вірші, доноси. Ха, доводилося судити людей, в яких і десятої частини того не було!

* * *
В житті бувають збіги, яких і найпримхливіша фантазія не в змозі вигадати. Бо оцей епізод про день 20 травня 1952 року я закінчую 20 травня 1992 року, рівно через 40 років. Ні, я не підганяла під цю дату спеціально, я навіть не думала про це, саме сьогодні до мене дійшло усвідомлення, що це ж кругла дата. І я взяла торт і пішла до свого сина і його дружини, моєї повної тезки – її теж зовуть Галина Гордасевич. Третя відома мені Галина Гордасевич живе в Москві і ніякою родичкою нам не доводиться, хоча я дуже б хотіла мати її сестрою, така це інтелігентна, мила і добра жінка. Так ось, сьогодні ми сиділи під кущем розквітлого бузку, пили шампанське і чорну каву, заїдаючи тортом, і я співала тюремні пісні, яких ще не знала сорок років тому, і розповідала про той далекий день.
Але перш ніж я продовжу свою розповідь про той далекий-предалекий (сорок років, Боже мій, попереду в мене вже напевно нема сорока років!) день, я хочу зробити ще невеликий екскурс у сьогоднішній день. Бо ще отакий збіг; вчора я отримала газету, а в ній стаття про Степана Сороку, який відсидів 25 років за те, що підлітком розповсюджував саморобні антирадянські листівки, підписуючи їх абревіатурою КОУН, що розшифровувалося, як «Кричільська організація українських націоналістів». За рядками автора статті відчувається, що, мовляв, ніякої організації не було, бо ж хіба це організація – один підліток? А я кажу: була Кричільська організація українських націоналістів! Бо це ж той самий Кричільськ, де три роки вчилась я і де я темної зимової ночі зірвала червоний прапор над клубом і втопила в ополонці на Горині. Отже якщо в один час в одному місці однаковою діяльністю займаються бодай двоє людей – це вже організація. А що вони один з одним незнайомі – це вже деталі. В організації за правилами конспірації її члени мали бути незнайомими.
А ще вчора я отримала реабілітацію. Бо вже були реабілітовані тисячі людей, включно до Левка Лук’яненка і В’ячеслава Чорновола, які таки намагалися повалити радянську владу, а Галина Гордасевич ходила нереабілітованою. І от прийшло й мені. Мій син довго і уважно розглядав цей документ, потім сказав: «Досі я тільки читав про реабілітацію, ну, в Разгона і в інших, а оце сам це тримаю в своїх руках. І це стосується моєї рідної матері».
Тих, кому цей документ не довелося бачити, мушу розчарувати. Це дуже несолідний документ: звичайний стандартний аркуш жовтуватого паперу, на якому дуже блідий текст, відкатаний на ротаторі, і в нього вписано, що треба, вже від руки. І печатка. Печатка вже неіснуючої держави Союза Советских Социалистических Республик з гербом, де всю земну кулю оповито вінком з пшениці, що маскує під собою колючий дріт. Зате обидва тексти, – і той, що надрукований, і той, що вписаний, – українською мовою. Правда, в друкованому тексті замість «і» стоїть паличка, а в рукописному чиясь рука автоматично написала «УК», а потім спохватилася, підтерла і виправила на «КК» («карний кодекс», а не «уголовный кодекс»). Ну, гаразд, мені цей папірчик коштував усього «02 роки 07 місяці 03 дні». А як почувають себе люди, яким довелося провести в Гулазі (не треба цього слова перекладати на українську мову, нехай воно залишиться в своєму первісному звучанні) десятки років? А як почувають себе люди,в яких батько півстоліття тому був розстріляний, вони його навіть не пам’ятають, а ось тепер вони отримали паршивенький папірець з блідим ротапринтним текстом, що, мовляв, це було помилкою?
Люди! Якщо у вас є бодай крихта совісті, якщо у вас є бодай крихта розуму, не допустімо повернення того режиму! Зрозумійте, що в такому випадку ви, ваші діти, ваші внуки теж можуть потрапити в ті страшні колеса репресивної машини. І не врятує вас те, що ви, мовляв, усією душею за радянську владу і комуністичне майбутнє. Хіба Троцький, чи Бухарін, чи Зінов’єв були проти? Та вони тисячі людських життів поклали за ту ідею, а потім і для них закінчилося кулею в потилицю чи сокирою по голові. І не надійтеся, що, мовляв ідея дуже хороша, просто трапилося так, що за її втілення взялися взагалі нехороші люди. Де б не бралися за ту ідею, почавши від азіатського Китаю і країни древньої цивілізації Камбоджі і до цілком європейських країн Югославії і Німеччини, – скрізь це зводилося до злиденного життя, тоталітарної влади і масових репресій. Просто в Німеччині прикордонники стріляли по окремих людях, які намагалися перелізти через берлінську стіну, а в Камбоджі рубали лопатами десятки тисяч людей. Будьте пильні, люди, будьте передбачливі!
Але досить всіх відступів, тим більше, що це справжній парадокс, – відступ з минулого в сучасне. Повертаємося в 20 травня 1952 року. В уже знайомому приміщенні, куди мене привели, на мене вже ніхто не звертав уваги, ніхто не допитував. Просто протримали до ранку, посадили на машину і повезли вже знайомою дорогою до вже знайомого подвір’я. Тільки тут відбувся збій в уже знайомій процедурі, бо повели мене не до вже знайомого багатоповерхового будинку, а до такого собі одноповерхового. І тут мені вперше довелося пережити «шмон». Хочу сказати, що за ті кілька років, які мені довелося провести за колючим дротом, я не чула, щоб політичні в’язні надто широко користувалися блатним сленгом. Але з того були винятки, і до них належали слова «шмон», «шманати». Мені здається, що це був підсвідомий психологічний захист від того страшного, що відбувається з тобою. Бо коли ти називаєш це явище словом з нормальної людської мови, то цим самим наче визнаєш за ним право існувати в нормальному людському житті. А «шмон» – такого слова в людській мові нема, і все, що стоїть за ним, поза межами людського світу. «Раздевайтесь!» Я слухняно роздягаюсь до останньої нитки, в вправні жіночі пальці прощупують кожен рубець. Потім вони так само професійно-байдуже прощупують мої коси («поганенькі кіски»!). «Раскройте рот!» «Поднимите руки!» «Присядьте!» Здавалося б, апогей приниження людини – оце заглядання. Але, зрештою, я мала можливість переконатися, що в цьому був певний сенс. Бо розповідала одна урка (так тоді називалися професійні злодії і злодійки. Цікаво, як вони називаються нині), як її одна подруга умудрилася зняти годинник з руки начальника тюрми, коли він зайшов до них в камеру. І заховала вона той годинник саме в те місце, звідки на світ появляється нова людина.
І знову таки я не можу втриматися від «ліричного відступу». Через багато-багато років, коли я вже була письменницею і збиралася написати повість про чоловіка, який потрапляє в тюрму, я, щоб не допустити анахронізмів, завела знайомство з одним донецьким прокурором. Це був дуже літній чоловік, який незабаром пішов «на заслужений відпочинок». Він мені не видався дуже мудрим, іноді я впадала в досаду, коли він не розумів моїх питань і відповідав зовсім не те. Але я всі недоліки пробачила йому за фразу: «Я всегда старался не отправлять человека в тюрьму, если в этом не было крайней необходимости. Тюрьма – это слишком сильное испытание для человека». Він мав рацію, цей літній чоловік з багаторічним партійним стажем (бо ж в Радянському Союзі безпартійна людина не могла бути прокурором). Людина, яка потрапила в тюрму, виходить звідти духовно скаліченою. Навіть якщо це була цілком порядна людина, яка потрапила в тюрму цілком випадково, і нічого особливого з нею там не було, і її врешті-решт виправдали і випустили, ніколи вже ця людина не буде такою, як була «до того». В популярному фільмі «Вокзал для двох» популярного кінорежисера Ельдара Рязанова є, на мою думку, геніальний епізод. Пам’ятаєте цей фільм? Інтелігентна, порядна людина, музикант за професією, потрапляє в тюрму за вбивство. Хоч і вбивство було ненавмисне: вискочила вночі людина просто під машину, до того й за кермом сидів не він, а дружина, але раз є труп, то хтось за те має нести покару. І ось наш герой вже в таборі, судячи з того, як скрипить сніг, на далекій півночі. Але, мабуть, йому там не дуже гірко живеться, музиканти і в таборі потрібні. Та й начальник там – батько рідний, досить послухати, як він розмовляє з ув’язненими. На «ви» розмовляє! Він то на «ви», а рядовий черговий на «ти», хоч він нашому інтелігентному героєві міг би сином бути. І обшукує, перш ніж пропустити. Правда, тут він всього-навсього виконує інструкцію та й то дуже недбало: змусив зняти валянки, заглянув у них – от і весь обшук (пробачаюсь, шмон!) А далі йде той епізод, який мені різонув по душі. Наш герой заходить в незнайомий дім, де бачить шикарно накритий стіл. І от він, злодійкувато озирнувшись, хапає зі столу апельсин і ховає за пазуху. Слухайте, це ж страшно! Я на сто відсотків певна, що до тюрми цей чоловік не дозволив би собі вкрасти шматок хліба, навіть якби помирав з голоду. А кілька місяців тюрми – і вже моральні табу порушені, і вже межі між дозволеним і недозволеним розмиті. А все це тому, що в людини нема почуття самоповаги.
І от переді мною відчиняються залізні двері, замкнені не пам’ятаю вже на скільки замків, я по двох східцях (оце я вже пам’ятаю) спускаюсь в недовгий коридор, по обидва боки якого йдуть замкнені двері. Я ще не знаю, що оті круглі крихітні віконечка в дверях називаються глазками (не вічками, ні, ніхто не називав їх вічками, тільки глазками), а дверцята під ними – кормушками. Двері за моєю спиною з грюкотом зачиняються. «От і все! – каже хтось в моїй голові. – От і все!» Що «все», я не знаю, ніякого розпачу чи страху не відчуваю, хібащо розгубленість, але цю розгубленість я з усіх сил намагаюсь не показати цим незнайомим людям з мертвими обличчями і порожніми очима. Я роблю те, чого вони вимагають, роблю відразу, щоб вони не були змушені на мене кричати, я не знаю, що я зробила б, якби вони на мене крикнули, але я не хочу до цього допускати. Але, разом з тим, я не кваплюся, а з усіх сил намагаюся бути гордою і байдужою. Я не роблю ні найменшої спроби сама з ними заговорити, не задаю ніяких питань, не протестую. Вони для мене існують, як якісь предмети, існування яких доводиться враховувати, але з якими не вступиш в спілкування.
От про що обов’язково згадується в усіх мемуарах, – це перше знайомство з камерою. І в кожного мемуариста це враження дуже гнітюче, незалежно від того, потрапив він в одиночку чи в камеру на сто чоловік. Мушу розчарувати свого читача: нічого такого я не відчула. Я потрапила в нормальну кімнату нормальних розмірів (десь так 12-16 квадратних метрів) із чисто побіленими стінами і чистою дерев’яною підлогою. От лише вікно тут було ненормальне: невелике, розташоване так, що в нього не заглянеш, та якби й заглянула, то все одно нічого не побачиш, бо ззовні на нього навішено щита, який залишає лише невелику щілину в небо. Ну, і, звичайно, грати. А от скла не було зовсім. Не знаю, чи то його на літо виймали, чи так було круглий рік. В усякому разі, мені повезло, що сидіти довелося влітку: холод не докучав, а свіжого повітря було вдосталь. Щодо меблів, то в камері була єдина річ, яка заслуговувала на цю назву: настінна полиця, яка висіла якраз під вікном. Чи, може, оту дерев’яну діжку в кутку теж слід би віднести до меблів? Що вона зветься парашею – це вже я знала. Десь читала, в якійсь книжці, здається в «Воскресении» Льва Толстого. А от що складена в протилежному від параші кутку камери постіль називається чомусь «кантик», цього я ще не знала. У «кантик» насамперед складалися матраци, потім подушки, зверху ковдри і простирала, а все це застилалося ковдрою. «Кантик» мусив мати форму куба з максимально можливими чіткими гранями. Чомусь начальство надавало дуже великого значення «кантику», і якщо його форма не задовольняла чергового, звучала команда: «Перестелить!» А більше в камері не було нічого. І нікого. Окинувши її загальним поглядом, я поклала на підлогу свій вузлик з речами (бо валізку в мене забрали) і почала розглядати свою нову квартиру детальніше. От намагаюся пригадати, як там було з посудом: видавали нам оте найнеобхідніше – миску, ложку і «кружку» – чи, роздаючи їжу, давали її вже в мисках, а потім їх збирали? Ну, не пам’ятаю, хоч убий! Думаю, що мали б видавати, але тоді як же ми їх мили, поївши? Зате добре пам’ятаю, що лежала на полиці книжка і що це були збірка творів Миколи Гоголя.
Спробуйте уявити себе на моєму місці: тобі щойно виповнилося сімнадцять років, тебе вночі підняли з постелі, привезли в Рівне, посадили в одиночну камеру, і ти зовсім не знаєш, за що тебе сюди посадили і скільки тут тобі сидіти. Ні, я не злякалась, іще раз повторюю: не можна боятися того, чого ти не знаєш. Отоді, перший раз, поки мова йшла про вкрадені гроші, я боялася. Бо там було все зрозуміло: в жінки вкрали гроші, вона думала, що це я зробила. От тільки цікаво, як вона могла мене впізнати, якщо я стояла за нею? Але тоді мені це не спадало на думку, я лише боялася, що в педучилищі дізнаються і, до лиха, виключать мене як злодійку. Адже виключили в Острозі з педучилища хлопця, який украв гроші в свого товариша. А тепер абсолютно не розуміла, що відбувається, і тому мене не брав страх. Зрештою, я ще й пам’ятала, що мене оточують мої «ідейні вороги», оті самі, що про них в піснях співалося: «Розгулявсь червоний Сталін-кат». Ну, ні, не побачите ви, щоб я вас злякалася! Я гордо звела голову, ще вище задерши свого і так кирпатого носа, і вирішила, що скільки б мені тут не довелося пробути, я мушу поводитися так, щоб розумно використовувати кожну хвилину. І я беру книжку, розгортаю і починаю, ходячи по камері, вчити напам’ять: «Знаете ли вы украинскую ночь? Нет, вы не знаете украинской ночи!» Ну, і так далі, весь цей уривок. Ходжу собі і намагаюся не реагувати на те, що заслонка над отим круглим віконечком весь час піднімається і хтось через нього заглядає. Ну, і чхати я хотіла, хай собі заглядає! Це як же я, мабуть, спантеличила своєю поведінкою чергового. Ну, як же, привезли шмаркате дівча, вкинули в камеру, а воно не плаче, не кричить, не б’ється в двері, а ходить з кутка в куток і щось шепоче. Чи, часом, не з’їхала з глузду?
Зрештою, насамоті мені довелося бути дуже недовго. Ще чи не того самого дня до мене вкинули молоду дівчину, трохи від мене старшу, а ще десь через день чи два нас перевели в сусідню камеру, де вже було три жінки.
Думаю: від чого залежить, що ми щось пам’ятаємо, а щось ніяк не тримається в нашій пам’яті? При тому іноді якась дурниця пам’ятається так, наче це вчора було з тобою, а щось важливе з усіх сил намагаєшся пригадати – та ба! Я наче мала добру пам’ять, в тій же камері дівчата були провели наді мною такий «дослід»: прочитали мені один-єдиний раз вірш Нікітіна «Пахарь», здається, 56 рядків, я уважно прослухала і відразу повторила. Тож ось читаю мемуари інших в’язнів, вони так вільно оперують датами, іменами, номерами таборів, цитують цілі довгі розмови, які велися десятки років тому. Не знаю, як це їм вдалося. Я, наприклад, не пригадую номера тієї єдиної камери, в якій я сиділа у внутрішній тюрмі рівненського управління МДБ. Не пам’ятаю, як звали тих чотирьох моїх перших сусідок. От лиш хіба те, що одна була літня сільська жінка; одна міська дещо молодша (так років під сорок), молода дівчина, колишня студентка, яка вже сиділа півтора року, була засуджена, а тепер її повернули з табора... ні, здається, не на переслідство, а як свідка у якійсь справі. Ну, і та молода сільська дівчина, з якою ми спочатку були вдвох.
Почалося нормальне тюремне життя, якщо тільки тюремне життя можна назвати нормальним. О шостій ранку звучав дзвінок, і треба було негайно вставати, бо відкривалася кормушка і чувся крик: «Подъем! Подъем!» Ми вставали, збирали постіль (бо спали покотом на підлозі) і складали в той уже згаданий «кантик». Я робила ранкову зарядку (ну, аякже всі революціонери в тюрмі обов’язково робили зарядку!) і дійшла до того, що могла п’ятдесят разів присісти. Далі нас вели в туалет, де можна було також вмитися, а двоє з нас несли «парашу». В літературі дуже наполягається на смородові, який обов’язково супроводжує ту славнозвісну «парашу». Маю досить тонкий нюх, але не пам’ятаю, щоб мені сморід особливо докучав. Ми ж не лише старанно споліскували свою «парашу», а й намагалися налити в неї трохи розчину хлорного вапна, яке добре нейтралізує всі неприємні запахи, хоча й саме пахне не так щоб приємно. Але це нам не завжди вдавалося, хлорним вапном «парашу» належало лише споліскувати, Отож, черговий міг заглянути і змусити вилити. Може, боялися, що ув’язнені спробують тим хлорним вапном отруїтися? А воно ж нам було потрібно зовсім для іншої мети. Для чого саме? А ось зараз розкажу.
Хоча, коли отак подумати, тема ця вважається «табу» в художній літературі, з тих багатьох тисяч книжок, які я за своє життя прочитала, лише в одній я зустріла «це» – таким епізодом починається чарівна повість Ірини Вільде «Повнолітні діти» (та й то не у всіх виданнях). А то чомусь навіть найбільш безцеремонні чоловіки-письменники, які не вагаються описувати найінтимніші моменти сексуальних стосунків чоловіка і жінки не зважуються ні словом, ні півсловом нагадати про те, що в кожної нормальної жінки кожного місяця відбувається таке фізіологічне явище як менструація (ну, а жінки-письменниці взагалі зображують людину так, начебто в неї не існує нічого того, що нижче пояса). Отож, коли в камері знаходиться шість жінок у віці від сімнадцяти до п’ятидесяти років, то дуже рідко трапляються дні, щоб ні в кого нічого не було. Треба було якось рятуватися. А як? Уже пізніше, в такій «звичайній» тюрмі можна було сказати лікареві, що в тебе менструація, і вона давала шматок вати, хоч він, звичайно, не міг зарадити біді. А у розпорядку емгебістської тюрми взагалі не передбачалося, що в ній можуть бути жінки, у яких менструація. Отож, як ми виходили зі становища? З усяких білих клаптиків (якщо їх не було, то відривався край простирала, тільки його потім треба було підрубцювати, щоб не помітили) шилися такі довгасті подушечки, в які вкладалася вата, наскубана з матраців (це теж треба було робити обережно, щоб не помітили). Використану подушечку не викидали, в жодному разі ні! Вранці за час, відведений на вмивання, треба було встигнути попрати її, а оскільки кров відпирається дуже погано, то для її остаточного усунення і слугувало хлорне вапно. В його розчин клали вже випрані подушечки і тримали там з півгодини. А потім ще їх треба висушити. Все це не дуже естетично, я з вами згодна, але що поробиш – таке життя!
Зрештою, мене на перших порах всі ці проблеми не цікавили. Коли ти два роки (а точніше, п’ять) жила з постійним почуттям голоду, то не всі фізіологічні процеси в твоєму організмі відбуваються так, як належить.
Після оправки – сніданок. Відчиняється кормушка, кожен має підійти і у власні руки отримати денну пайку хліба і цукру – приблизно чайну ложку. Ще на сніданок давали тюльку, тарілку юшки і чай. Юшка була з вівсяними крупами або з пшоном, і по цьому можна було визначити, яка каша буде в обід. Отож, поснідаємо і чекаємо ранкової «повєрки» (чи таки вона була раніше?). Наслухаємося: грюкають двері. Ага, значить, вже йде повєрка, треба вистроїтися в ряд. Заходять в камеру, рахують. «Вопросы, жалобы есть?».. Нема. І знову чекаємо, на цей раз прогулку (українською літературною мовою «прогулянка», але ніхто з нас так не казав). Коли після невеликої перерви знову починають грюкати двері, це означає, що почали виводити. Намагаємося встановити, з якого боку почали, бо від того залежить, коли поведуть нас. Чомусь дуже радіємо, як не доводиться довго чекати, хоча спитав би хто, чого тут радіти? Чи не краще мати щось приємне в перспективі, ніж уже в минулому? Та й що з тієї прогулки: заводять тебе в такий квадратик простору, з усіх боків оточений муром, знизу асфальт, тільки й того, що небо над головою. Руки за спину і марш по колу. Стояти не можна, відійти в сторону не можна, руки опустити не можна – все це порушення режиму, за які або тебе відправлять в карцер, або всю камеру на стільки-то днів залишать без прогулки. Ну, після прогулки лишається чекати обіду, на який завжди юшка з капусти (називається «борщ») і вівсяна або пшоняна каша. А після обіду вже нічого чекати до самого вечора. Бо на вечерю дають лише чай, розуміється, несолодкий, можеш підсолодити, якщо в тебе щось з тієї вранішньої дрібки залишилось, і пожувати хліба, якщо, звичайно, теж щось залишилось.
Мушу признатися, що на таких харчах я не лише не схудла, а навпаки, так поправилась, що коли через три місяці потрапила в лагер (знову ж таки українською мовою «табір», але не говорили «табір», ніхто ніколи не говорив, тільки «лагер», «лагерний»), то вже ніхто не називав мене худою, а навпаки, говорили, що я таки добре пухкенька.
Що ми ще робили протягом дня? Ну, сиділи на підлозі, грали в шахи (справжні, не якісь там виліплені з хліба, як в це читаємо в інших мемуарах), читали. У камеру видавали дві книжки на два тижні, при чому вибирати не доводилось. Просто відчинялась кормушка, заглядав черговий (якого теж не називали черговим, а лише «діжурний»), говорив: «Книги!» – і це означало, що треба віддати книжки. Потім через якийсь час, – частіше всього на другий день, – знову через кормушку подавали дві інші книги. При тому це не завжди були інші. Я мало не заплакала з досади, коли з’ясувалося, що з поданих двох книжок одна – та ж сама, яку в нас забрали. Але протестувати було б марним. А так само мало не заплакала з обурення, читаючи сентиментальне оповідання про бідного хлопчика, який в «тій» Германії розповсюджував комуністичні листівки і йому дали, – який жах! яка тиранія! – аж шість місяців тюрми. Я вже знала, що мені за мою націоналістичну листівку буде щонайменше десять років.
А найбільше ми шили і вишивали. Чим? Як? На чому? О, ви не знаєте, на що здатна людина! Далебі, я зараз сама уявити не можу, де ми брали ті клапті тканини і з чого насмикували ті кольорові нитки. Але в мене є речовий доказ – подушечка для голок, якою я і досі користуюся. Це квадратик розміром 8 на 8 сантиметрів, а на ньому хрестиками вишите блакитне небо з білими хмарками, білий будиночок з блакитними вікнами і червоною покрівлею, перед домом зелений моріг, по якому розкидано червоні, жовті і бузкові квіти (кожну квітку зображує один крихітний хрестик), а ще блакитна річка, по якій плавають білі з червоними дзьобиками гуси. Набита ця подушка моїм власним волоссям. Чим я її вишивала? Ну, можна було в чергового попросити голку, яку через певний час треба було повернути. А ще ми робили голки з зубчиків гребінців. Гребінці тоді були з натурального рогу, в них зубчики тонкі, гострі і еластичні. Проколеш у такому сталевою голкою дірочку для нитки – і ший на здоров’я. Правда, не в усяку тканину така голка полізе, тому найпопулярнішим видом вишивки у нас було філе. Це було, сказати б, безвідходне виробництво: спочатку висмикуєш з полотна нитки, щоб зробити сітку, а потім ті ж нитки використовуєш, щоб на сітці робити різні візерунки. Тут рогова голка цілком підходить, але треба стежити, щоб діжурний не помітив, бо все одно відніме, хоч голка і не залізна (найбільше в тюрмі дбали, щоб нам у руки не попадало нічого металевого.
І ще ми розмовляли, але говорити треба було півголосом, інакше відчинялася кормушка і звідти чулося сичання: «Тише!» А співати не можна було взагалі. Навіть дуже тихо. Чому? Може, тому, що у співі людина виливає свою душу, а ув’язнені повинні виливати душу лише на допитах у слідчого. Я робила дослід: сідала обличчям до кормушки і самими губами, зовсім без голосу, співала яку-небудь пісню. Черговий безпомилково розрізняв – розмовляю я чи співаю – і грюкав у двері: «Прекратите петь!» І все-таки ми умудрялися співати, і саме в тій камері я вперше почула пісню з такими словами:
На Волині, на Вкраїні
Зветься місто Ровно.
Там є три тюрми великі –
Українців повно.
Справді, в Рівному було на той час три тюрми: внутрішня МДБ, де оце ми сиділи, друга – де сиділи карні злочинці. Третя тюрма була на Двірці, і туди звозили вже всіх після суду чекати відправлення на етап.
А ще ми перестукувалися з сусідами. Ні, ніхто з нас, навіть та, яка сиділа вже півтора року, не знали азбуки Морзе чи якоїсь іншої системи, робилося це дещо простіше. Насамперед треба було вибрати для цього зручний момент, коли можна було догадуватися, що черговий в другому кінці коридору. Наприклад, там грюкають двері на оправку чи прогулку. Тоді двоє з нас брали ковдру і закривали той куток, що з «парашею». Хоча правила вимагали, щоб ми ні на мить не ховалися з очей діжурного, але в жодного з них не вистачало нахабства протестувати проти того, що ми закриваємо «парашу», коли нею хтось користується. Але в даному випадку «параша» була лише приводом. Бо одна з нас брала шашку і стукала в стіну, чомусь обов’язково якнайближче біля підлоги, вистукуючи знак «увага»: три короткі швидкі стуки, перерва, один сильніший звук, і знову три короткі, один сильніший – так тричі. Якщо в сусідній камері був хтось, хто розумів цю мову, то відповідав так само. У камері, звідки перевели мене, ніхто не відповідав, видно, там сиділи самі новачки, а з камерою з другого боку ми таки розмовляли. Бо стуком лише викликалося на зв’язок. А потім бралася металева кружка, її прикладали дном до стіни, обхоплювали руками і в неї говорили. А потім та ж кружка перетворювалася з мікрофона в телефон: прикладаєш до неї вухо і слухаєш. Звичайно, довго так не поговориш, найчастіше це зводилося до обміну іменами, пошуку знайомих або бодай земляків з одного району. Це одна з нерозгаданих таємниць людської психіки: чому тобі ставало легше на душі, коли з’ясовувалося, що в якійсь з камер сидить людина з твого району? А одного разу я навіть «зустрілася» з давнім знайомим. Коли дівчина, яка розмовляла, назвала прізвище свого співрозмовника і що він із Степані, я збуджено вигукнула: «Ой, та я його знаю!» Якщо бути точною, то я знала лише його ім’я. Ще коли я вчилася в Кричільську, тобто років чотири тому, розповідали, що в Степані посадили групу молоді. Називали навіть кілька імен, поміж них і це (тоді я його пам’ятала). Чого ж я, ідіотка, зраділа, що людина вже чотири роки сидить в тюрмі?
Ви собі не уявляєте, до якої міри людина може пристосуватися до умов життя! Я вже сказала, що сама не можу уявити, де брали ми нитки всіх кольорів, щоб вишити цілий пейзаж. А саморобний ніж! Коли тебе заводили в тюрму, в тебе відбирали всі металеві речі, включно до гудзиків. Коридори були порожні, дворик для прогулки старанно підметений. Ідеш ти під невкліпним поглядом діжурного. І все ж хтось десь умудряється знайти і підняти малесенький шматочок заліза і на чомусь його нагострити. І от вже в нас є ножик, яким можна і хліб покраяти, і нитки надрізувати при вишивці філе. Де ми його ховали від шмонів? І, знаєте, я навіть зараз цього не скажу. Хто знає, як воно далі буде і хто мою повість читатиме? Адже тюрми все ще залишаються, і люди там сидять різні, і безглуздо жорстокі правила можна зробити ще безглуздішими і ще жорстокішими. А раптом прочитає який-небудь начальник тюрми і завтра ж влаштує по камерах шмон, особливо старанно заглядаючи в ті місця, які я назвала в своїй повісті? Звичайно, таким саморобним ножиком можна перерізати не лише нитки, а й жили на власних руках, але...
А як багато можуть розказати вам звуки! Наша камера була досить далеко від входу, але ми все одно чули, як грюкали вхідні двері. Зовсім не так, як двері камери. Отож, якщо спочатку грюкнули вхідні двері, а потім двері камери, значить, привели когось нового. Якщо порядок стуку був зворотний, значить, когось забрали. Якщо це було увечері, значить, на допит, якщо вдень, то, мабуть, на суд. Не знаю чому, але вдень на допити майже не викликали. Звідки пішла ця традиція? Невже слідчі страждали безсонням? І ще іноді раптом вдень спалахувала і кілька разів мигала електролампа над дверима, і чомусь ми вважали, що це сигнал: когось беруть на суд. А ще по звуках кроків і по грюкоті дверей ми могли визначити, що саме відбувається: йде повірка, оправка, прогулка чи роздають їжу. А ви можете собі уявити, що кашель може бути умовним сигналом? Не сигналом чогось конкретного, а просто сигналом того, що ось я, браття, я є на світі, я йду біля ваших дверей, я вітаю вас. І з-за дверей, іноді відразу навіть кількох, чується покашлювання у відповідь. І це така радість! Можна кашлянути, коли камеру ведуть на оправку чи прогулку, тоді діжурний не знає, хто саме кашлянув, але якщо він собака, то покара може впасти на всю камеру. Тому я воліла кашляти, коли мене вели одну. Наприклад, на допит чи з допиту. «Тише!» – шипів діжурний, а я до того, наївно округливши очі, починала виправдовуватись: «Ах, дежурный, разве я виновата, что у меня кашель? Наверное, просквозило. Вот послушайте: кхм, кхм!» – «Тише!» – шипів діжурний, погрожуючи мені всякими карами. Але я його не боялась, я знала, що ніяке тюремне начальство тобі нічого не може зробити без погодження з слідчим. А мій слідчий... Зрештою, про мого слідчого мова піде трішки далі, а зараз розповім про чергових, яких ми називали тільки діжурними.
Можна було просидіти бозна скільки і так і не побачити начальника тюрми. Жінки, які там працювали, з’являлися лише тоді, коли треба було провести особистий шмон. (Цікаво, а що вони робили весь решту час, адже шмони проводились не так часто, щоб заповнити весь робочий день?) Чергових офіцерів ми бачили лише двічі на день: коли вони здавали і приймали зміну. А нам 24 години на добу доводилося мати справу з тими сержантами, які безупину ходили коридором, могли в будь-яку хвилину заглянути в глазок чи в кормушку. От лише заходити в камеру чи бодай відчинити двері вони не мали права без напарника. Інструкція є інструкція, вона для всіх однакова, але виконувати її, – просто виконувати, – можна по-різному. Залежно від того, який в тебе характер або й навіть настрій саме сьогодні. Нам було «не положено» знати, як звати наших стражів. До такої міри «не положено», що вони навіть в розмовах між собою не називали один одного по імені. Але ж мусили ми їх якось розрізняти! Отож, ми мали для них клички, основою для которих слугували якісь риси характеру, зовнішності чи навіть якісь випадкові моменти. Наприклад, одного діжурного звали Купина. «Чому Купина?» – запитала я. «А в нього очі вирячені, як в жаби, що сидить на купині», – пояснив мені хтось із старожилів камери. Тоді чому не Жаба, а все-таки Купина? Може, тому, що жаба чомусь вважається еталоном огидного (бідне таке корисне створіння, от і вір після того, що краса визначається корисністю!), а той діжурний не заслуговував на таку кличку. Його поведінка повністю залежала від його настрою, а настрій у нього був дуже мінливий. То за всю зміну ні разу не грюкне в двері, а як відкриє кормушку, то ще й пожартує. А іншим разом без кінця грюкає і командує: – Не петь! Откройте глаза! – Не прячьтесь по углам! – Не ходите по камере! – Не стойте у двери!

Тут треба, мабуть, пояснити, що дзвінок на підйом був о шостій ранку, а на відбій о десятій вечора. Теоретично 8 годин для сну цілком досить. Але практично... Практично спробуй просидіти 16 годин на підлозі з простягнутими ногами, і щоб тобі при тому не захотілося спати чи бодай лягти. Але – суворо забороняється! Навіть коли ти сидиш з заплющеними очима, діжурний може затарабанити в двері: «Откройте глаза! Не спите!» Окрім того, я вже сказала, що на допити викликали тільки вночі. А скільки тебе слідчий протримає – невідомо. І навіть якщо він протримав тебе до шостої ранку, це не означає, що ти можеш потім свої вісім годин відіспати. Аж ніяк! Ту міську жінку, яка сиділа зі мною, два тижні слідчий щоночі викликав до себе о 10-й і відпускав о 6-й. Вона вже не могла їсти, в неї в очах було темно, вона ходила і падала з ніг, але спати їй не давали. Власне, два тижні вона без сну не могла б прожити, як говорить наука, але я потрапила в камеру до них вже після того, отже, лише передаю те, що вона розповідала. «Я вже була в такому стані, що мені було все одно. Я говорила слідчому: «Дайте мені мій смертний вирок, я його підпишу, тільки потім дозвольте виспатись».
Питаєте, який же страшний злочин зробила та жінка, що її так мучили, допитуючи? У тому то й річ, що нічогісінько вона не зробила! Був у неї день народження, а на другий день її з чоловіком арештували, бо хтось з гостей побіг з доносом, що вони співали антирадянські пісні. Мабуть, у цей час було недовиконання плану «по посадках», що їх так миттю арештували. Потім з’ясувалося, що модну в часи непу пісню «Кирпичики» ніяк не підведеш під графу антирадянських (якби вона бодай була українська, а то ж російська!). Але випускати не можна, отже, треба людину довести до такого стану, щоб вона була готова підписати що завгодно, навіть свій власний смертний вирок.
Другого діжурного звали Печінкою. Це був молодий татарин, досить вредний, бо якщо Купина в хорошому настрої міг нам давати поблажки, то в Печінки ніяких поблажок не дочекаєшся. «Чому Печінка?» – знову запитала я. З’ясувалося, що якось під нашими дверима Печінка, який тоді ще не мав цієї клички, розмовляв з якимсь своїм колегою про побутові справи і сказав фразу: «Я купил печенку». З того і пішла його кличка. Власне кажучи, а яка різниця, як називати людину – Іваном чи Степаном? Ім’я – це всього лиш знак, завдяки якому одну людину вирізняють з-поміж інших. Головне, що питаєшся: «А хто сьогодні діжурить?» Тобі відповідають: «Печінка», – і ти вже знаєш, до чого готуватися.
А одному діжурному я дала назву. Це був молодий (старих серед працівників тюрми чомусь взагалі не було), дуже худий, дуже блідий і дуже злий чоловік. Якщо Печінка просто стежив за виконанням правил, але розмовляв досить нормальною мовою, то цей сичав, як змія. У мене склалося враження, що протягом усього чергування він бігав коридором від кормушки до кормушки і пошепки надривався: – Выйдите из угла! – Не прислоняйтесь к стенке! – Повернитесь лицом к двери! – У-у, язва сибірська, – в свою чергу прошипіла я вже після того, як він закрив кормушку. Так він став Язвою Сибірською.
Ну, що ж, зате в нас була нагорода – Коханий. Це, звичайно, також кличка, а прозвали його так, бо він був дуже вродливий і дуже добрий. Я просто не знаю, як могла така людина піти працювати в тюрму і як його там тримали. Він завжди усміхався, він до всіх звертався на «ви» і дуже рідко робив зауваження. Коли чергував Коханий, ми могли бути певні, що ніхто не буде мотати нам нерви різким стуком в двері чи раптовим відкривання кормушки. Бо хоч людська психіка здатна пристосовуватись до будь-яких умов, але ж ми усвідомлювали, що сидимо в цій камері тимчасово, а попереду в нас невідомо що і невідомо коли. Ми спали, їли, вишивали, розмовляли, навіть сміялись, а самі підсвідомо щомиті чекали якогось вирішення своєї долі. Теоретично ми вже знали, що нікого з тюрми на волю не випускають, і все ж чекали чуда. І якось зовсім не думали про те, що вже краще сидіти в рівненській тюрмі, ніж надриватися на сибірському лісоповалі. І коли в тебе весь час такі напружені нерви, то кожен стук у двері б’є по них: а може, це за мною? Ні, виявляється, це Печінка чи Язва черговий раз показують, що вони на своєму посту.
Що іще я не розповіла? Ага, практично у всіх мемуарах розповідається про бруд, вошей, страшенну тісноту, спеку або, навпаки, холод і сморід, який панували в тюрмі. Мушу признатися, що нічого цього не було у внутрішній тюрмі Рівненського управління МДБ в 1952 році. Підлогу ми мили щодня. В лазню нас водили, здається, щодесять днів, і при тому всі речі в обов’язковому порядку слід було здавати в прожарку, чого ми дуже не любили, вважаючи, що це нищить одяг. Зрештою, ніяких живих істот, – ні вошей, ні тарганів, ні мух, – у нас не водилося (вже не кажу про мишей чи щурів). Ну, а відносно температури, то мені, мабуть, просто повезло: я сиділа в червні і липні, коли холод не дошкуляє, а що вікна були без скла, то й задухи в камерах не було. Навпаки, з рівненською тюрмою в мене назавжди пов’язався запах липового цвіту.
Липовий цвіт, духовий оркестр в парку, який зовсім недалеко від тюрми, а ще по радіо весь час співають дві пісні: «В городском саду играет духовой оркестр» і «Колгоспний вальс» Платона Майбороди – і розповідають про будівництво нового університету на Ленінських горах в Москві. Оце мені найперше згадується, коли я повертаюся думкою до свого слідства. І вже потім згадую свого слідчого. Микола Борисович Шустов – я називаю його ім’я повністю і була б дуже рада, якби обізвався хтось, кому теж доводилося мати справу з цим слідчим. Бо мені цікаво: який він був насправді? Невже таким, як зі мною? Тоді як його тримали на такій робот? Не таким? То хіба можна бути різним з різними людьми?
Я вже писала раніше, що коли хвилююся, то на мене находить така собі «психічна сліпота», коли в моїй пам’яті не затримується те, що відбувається зі мною. Мабуть, я таки хвилювалася, коли вперше йшла на допит, бо я того не пам’ятаю. Просто пам’ятаю, що я сиджу в кабінеті слідчого (знову ж таки на звичайному стільці, а не прикованій табуретці), і ми собі розмовляємо, і це вже не перша наша розмова. Слідчий молодий (ну, років тридцять), вродливий і веселий. Він розмовляє зі мною так, що коли я повертаюся в камеру і переповідаю своїм сусідкам, вони сміються і кажуть: «Галю, от побачиш, він тебе звільнить і жениться на тобі». Ціле щастя мого слідчого, що в нашій камері не було сексоток, бо, мабуть, йому б нагоріло за таке ліберальне поводження з підслідчою. Хіба, може, він пояснив би, що хоче закохати мене в собі з розрахунком, що тоді я в усьому признаюся. А взагалі, то з мого боку було дуже нерозумно отак переповідати стороннім людям подробиці своїх стосунків з слідчим, але це тепер я така розумна. А що торкається сексотів, то мені і в голову не приходило, що люди, які разом з тобою сидять в тюрмі, можуть на тебе писати доноси. Я була твердо переконана в тому, що має існувати така незламна солідарність в’язнів, які повинні бути єдиними в своїй ненависті до тих, хто їх тримає в тюрмі.
Що далі? Далі я думаю, що мій слідчий дуже скоро розібрався в суті справи. Ніяких зв’язків з бандерівцями в мене не було, все це фантазії, які не мають під собою ніякого грунту. Звичайно, можна було б довести мене до такого стану, як мою сусідку, що я підписала б свій смертний вирок, а не те що зізнання в зв’язках з бандерівцями. Але!.. По-перше, може, Микола Борисович взагалі не був жорстокою людиною. По-друге, може, він до мене ставився з особливим співчуттям. А по-третє, в нього було досить матеріалів, щоб оформити мені статтю 54-10 і то навіть другу частину. Це від нього я почула фразу, яку запам’ятала на все життя: «Два раза – это уже система». А на мене була вже ціла купа доносів: ті самі Бендери, яких так багато у світі; десь комусь я нібито сказала, що якби була самостійна Україна, то я була б міністром, ще щось, чого я вже не пам’ятаю. От лише пам’ятаю, як сидить мій слідчий, дивиться на мене з докором і каже: «Ну, как же ты говориш, что не против советской власти? Смотри, что у тебя в этом стихотворении написано: «А я, всміхаючись, іду назустріч невідомій долі». А какая у советских людей невідомая доля? У советских людей доля відомая – идем к коммунизму. Значит, ты сама сознаешься, что была против советской власти и не знала, что тебя за это ждет». Смішно вам? Мені теж смішно. Але при тому я думаю: невже справді мій слідчий, людина начебто не дурна, вірив у те, що говорив? А потім ще питання: чому в моїх віршах скрізь написано «Україна» і ніде нема «УРСР»? «Та тому, – пояснюю я, – що «Україна» римується з «калина», «родина» «єдина», а Українська Радянська Соціалістична Республіка ні в який рядок не лізе». – Нет, это потому, что ты националистка.
Зрештою, тієї єдиної острозької листівки було цілком досить, щоб судити мене, а з листівкою все ясно. На ній намальовано тризуб – значить, націоналістична. Криміналістична експертиза встановила, що текст написано моєю рукою, зрештою, я й сама не заперечувала. Так що моєму слідчому вистачило б тижня, від сили двох, щоб оформити всі необхідні матеріали і передати справу в суд. Проте він цього не зробив і протримав мене два місяці, та й то я сама винна, що не тримав більше. Я бачу тому два пояснення. Навіщо було товаришеві Шустову перевиконувати план? Закінчить мою справу, а йому дадуть другу та ще й будуть вимагати, щоб він ту другу так само швидко закінчив. То вже краще вдавати, що він глибоко вивчає справу тієї хитрої Гордасевич, яка два роки водила за ніс чекістів. А може, йому було жаль те зелене дурне дівча, але випустити мене він не міг і знав, що в таборі мені не буде краще, ніж в тюрмі. А строк – він же йде з дня арешту. Тільки я тоді нічого цього не знала і замість того, щоб тихенько сидіти собі і рахувати дні, рвалася на суд. Я була певна, що суд мене виправдає, бо ж не може бути, щоб людину судили за такі дурниці.
Отож, я собі сиджу в тюрмі, щоранку роблю зарядку, перечитую всоте ті нещасні дві книжки і вчу напам’ять все, що хоч трохи надається до того. Наприклад, з того часу пам’ятаю вірш Некрасова, присвячений Шевченку, а в якійсь книжці мені потрапив вірш Антоніна Сови, теж присвячений Шевченку, чомусь польською мовою. Я його теж вивчила. Разів два-три на тиждень мене викликають на допит. Як це робиться? А так: відкривається кормушка і діжурний виголошує ритуальну фразу: «Кто на ге?» Тоді всі, в кого прізвище починається на «г», повинні його назвати. Коли пролунає потрібне, діжурний задає наступне питання: «Инициалы полностью?» І вже тоді звучить команда: «Выходи к следователю!»
Чому все-таки на допити викликали тільки увечері і практично ніколи вдень? Пристосовувалися до режиму роботи найкращого друга всіх чекістів Сталін? Не знаю, але факт залишається фактом. Отож, руки за спину і йдеш коридором, а супроводжуючий йде ніби ззаду, а ніби спереду, здається, найбільше страждаючи від того, що не може одночасно бути і тут і там. На кожному повороті ти маєш зупинитися обличчям до стіни, а супроводжуючий виглядає, чи там хтось не йде назустріч. В тюремної адміністрації три найбільші завдання: перше – щоб в одну камеру не потрапили люди з одного району, друга – щоб десь в коридорі два в’язні хоч здалеку не побачили один одного, третя – щоб у камері не прозвучало прізвище людини, яка в цій камері не сидить (звідти оте «кто на ге?», бо раптом щось переплутано, когось кудись перевели чи одночасно сидять однофамільці).
Ну, але я вже сиджу в кабінеті слідчого і вдаю з себе таку націоналістку, готову на смерть за ідею. Чесне слово, я тоді найбільше жалкувала, що це неправда – не була я зв’язковою в бандерівців, не виконувала їх доручення, не розповсюджувала листівки! Мені здавалося: якби це зі мною було, мені значно легше було б на душі, я знала б, що я – національна героїня. А так... А так я бодай вдаю, що мені є що приховувати від слідчого. Я випростовуюсь на весь свій зріст (який далеко не такий, як у моєї улюбленої грецької богині Афіни Паллади), задираю свій кирпатий ніс і заявляю: «Знаю, але не скажу». Слідчий дивиться на мене і сміється. Заходять його колеги, питають: «Ну, как твои дела? Сознается?» – «О, – каже слідчий, – это такая националистка, вот поговорите с ней сами». І вони починають мені доводити, що ніякої самостійної України не може бути, а я їм доводжу, що вона обов’язково буде. Вони добродушно сміються, і я собі думаю, що ті слідчі Рівненського управління МДБ ставилися до мене, як до малого смішного цуценяти. Займалися слідчі своєю дуже серйозною роботою, яка полягала в тому, щоб будь-якими методами змусити людину, яка до них потрапила, признатися в своїй антирадянській діяльності і ще назвати якнайбільше імен, щоб мати забезпечену роботу на майбутнє. Ну, а у вільну хвилину приходили в кабінет до Шустова: там таке кумедне цуценя, воно так огризається, коли його дратують, навіть укусити намагається. Тільки це тепер я себе такою бачу, а тоді мені здавалося, що я кап-у-кап Жанна Д’Арк.
Зрештою, всі розходяться по своїх кабінетах і займаються своєю роботою, за яку їм платять гроші. Знову ж таки в різних спогадах можна прочитати про крики і стогони, які лунають за стіною. Знову ж таки мушу зізнатися, що нічого такого я не чула. Чому? Чи то в кабінетах була така добра звукоізоляція? Чи цією частиною своєї роботи рівненські слідчі займалися в інших приміщеннях? Хтось хоче сказати, що рівненські слідчі не застосовували «метода физических воздействий? Що ж, я б хотіла тому повірити, тим більше, що й моїх співкамерниць не били, але...
Але десь в липні камери почали заповнюватися жінками з Демидівського району. Стільки їх набрали, що довелося порушувати перший з тюремних законів, і в нашій камері були навіть з одного села. З’ясувалося, що емгебістам вдалося взяти живими трьох повстанців з цього району, от вони і «кололися» тепер. «Бог знає, що з ними зробили, – обурювалася одна з моїх співкамерниць. – То ж казали: «Як ми будемо вмирати, то вся Вкраїна здригнеться!» А тепер тільки слідчий на нього гляне, як він уже розказує все, що було і чого не було». Дивно: маю добру пам’ять на тексти і погану на обличчя, але не пам’ятаю імені тієї жінки, зате дуже добре пам’ятаю її зовнішність. Вона була струнка, дуже смаглява і чорнява, мабуть, ще молода, хоча мені в мої сімнадцять років здавалась літньою. Чомусь в мене тоді склалося враження, що в неї з тим провідником була любов, але оскільки вона була заміжня, то мусила з тим критися. То що ж зробили рівненські слідчі з отим повстанцем, що він видав кохану жінку, яка носила йому в ліс хліб?
А тепер я знову повертаюся в кабінет до Шустова, де затишно горить настільна лампа, грає приймач, через вікно вливаються пахощі липи. Так мирно, навіть ідилічно. Слідчий пише протокол, я його підписую, кожну сторінку. Це має означати, що я протокол прочитала, може, я навіть його читаю, але в моїй свідомості не затримується нічого. Я не усвідомлювала того, що в мене перед очима, тому не було ні разу такого, щоб вимагала в слідчого щось переписати чи виправити. Чомусь приймаю за аксіому, що слідчий записав лише те, що я говорила, а я від своїх слів не відмовляюся. Нарешті слідчий питає: «Ну, как, пойдешь в камеру или посидишь у меня?» – Как хотите! – незалежно відповідаю я. «Ну, посиди, у меня ведь лучше». Звичайно, в нього краще бодай тому, що можна сидіти на стільці, а не на підлозі. Він вмикає голосніше приймач, а сам починає щось писати. Здається, Домбровський розповідав, як він допомагав своєму слідчому готуватися до політзанять. Можливо, Микола Борисович теж готувався до політзанять, поки я слухала по радіо, який чудо-університет будується в Москві на Ленінських горах. Подумати тільки, в кожного студента буде окрема кімната! «Вот видишь, – докірливо говорить слідчий, – люди будут учиться. А ты будешь сидеть. Потому что не хочешь сознаться». Ах, громадянине слідчий, може б я і призналась, якби мала в чому! Але ні в чому мені признаватися – от в чому моя біда. І саме тому я роблю вигляд, що є в чому признаватися, але я не хочу.
Заходить жінка мого слідчого, вона теж тут кимось працює: «Коля, пойдем домой!» – Не могу, я занят. – «Ну, я подожду!» – Я долго буду занят. – «Ничего, я все равно подожду». – Но ты не можешь сидеть у меня в кабинете, моя подследственная может отказаться отвечать при посторонних. – «Ничего, будет отвечать!» Вона сідає збоку, слідчий задає мені якесь безглузде питання, лукаво поглядаючи на мене. «Я не буду отвечать при посторонних!» – категорично заявляю я. «Ну вот, видишь, – звертається він до жінки. – Возьми мой пистолет, если боишься». – Зачем мне твой пистолет, мне нужно, чтобы ты шел домой, – вибухає вона. Не знаю, що чекає Миколу Борисовича, коли він таки приходить додому, але коли я повертаюся в камеру, ми довго і весело сміємося. Іншим разом моя «суперниця» висипає на столі перед своїм чоловіком пригорщу цукерок. «Хочешь конфет?» – питає мене слідчий (звичайно, коли його жінка вже вийшла). Господи, чи хочу я цукерок! У мене все життя просто хвороблива пристрасть до солодкого, а в дитинстві мені так мало доводилося його їсти. А цукерки востаннє я, мабуть, їла тоді, коли мене перший раз «взяли» і отой невідомий мені емгебіст приніс мені разом з сніданком ще й цукерок. Але ж переді мною мій національний ворог, хіба я можу признатися йому в своїй слабкості? «Не хочу!» – гордо відмовляюсь я. «Бери, бери, – сміється Шустов, – ты же передачи не получаешь». Потім ще він був дав мені з собою булку. Вже не пам’ятаю, яким чином вона опинилась в нього, лише він викликає супроводжуючого, щоб мене забрали, і каже: «Я тут ей булку дал, так что не отнимайте».
А передачі я не отримую. Властиво, а хто ж мені її має привезти? Можливо, баба вже дізналася про мій арешт, але оскільки вона не спілкується з мамою, то мама, може, нічого і не знає. Краще думати, що мама нічого не знає, ніж думати, що знає і не приїжджає. І от я зараз розмислюю: для чого мій слідчий викликав її і влаштував нам очну ставку? Невже він таки надіявся, що мама вплине на мене і я признаюся в своїх зв’язках з бандерівцями? Та ні, не був він таким дурнем, просто він знав, що мене чекає, і зробив єдине добро, яке він міг зробити: дав можливість побачитися з матір’ю. Знав би він, що краще було цього не робити! Але одного разу мені раптом дають передачу: торбину з домашнього полотна з чорними сухарями і маленьким вишитим рушничком. Навіть якби не той рушничок, який я знала з дитинства, я все одно впізнала б, що передача від мами, бо хто ще міг нарізати хліб для сухарів так тоненько і щоб усі шматочки були абсолютно однакового розміру? Це лише моя мама з її стремлінням до ідеальної акуратності, це вона вимірює сантиметром відстань між кущами розсади помідорів і рахує нитки, обметуючи батькові онучі. Я дивлюся на ці акуратні шматочки хліба і плачу, бо це моя мама привезла їх мені, а я ще зовсім дитина, мені щойно виповнилося сімнадцять. Та от відкривається кормушка: «Кто на ге?» – і я вже йду знайомими коридорами, – рідкісний випадок, удень! – і зупиняюся, як укопана, на порозі. В кабінеті, просто проти дверей, сидить моя мама. Мене раптом охоплює такий зовсім дитячий страх, ніби я щось нашкодила і ось тут дістанеться від мами. «Іна, це правда, що говорить слідчий?» – питає мама. Я роблю зусилля, перемагаю свій страх і входжу в свою вже звичну роль національної героїні: «Не знаю що ви тут без мене говорили, але думаю, що мій слідчий брехати не буде». – Ну, вот, – каже слідчий, – уговорите ее, чтобы она созналась, и я даю вам слово коммуниста, что сейчас же напишу постановление об освобождении, и она поедет с вами домой». Чи тоді він ще справді думав, що мені є в чому признатись? Не знаю. Чи справді якби я призналась, він мене відпустив би з мамою? Не знаю. Але ще більше не знав мій слідчий мою маму і як вона відреагує на його пропозицію. Думаю, за свою слідчу практику він начувся і набачився, але такого... Бо невтішна мати глянула на свою доньку (маленьку, худеньку, з поганенькими кісками) і сказала: «Нет, я хочу, чтобы она созналась и вы ее посадили, чтобы она искупила свою вину перед советской властью». Такого мій слідчий, напевно, не чекав. Зовсім не пам’ятаю, про що там ми ще говорили, бо ж навряд, щоб на тому все закінчилось. Але отак випало з пам’яті, і вже лише пригадую, що слідчий пояснює мамі, де вона може отримати гроші на проїзд, а вона питає: «Можна дочь на прощанье поцеловать?» Він дозволив, мама підійшла, я хочу сказати, що не буду цілуватися, але в мене стиснуло горло, і я не можу видавити жодного звуку. А лише відвертаю голову і чую в себе на щоці поцілунок. «А у тебя молодая мать», – говорить слідчий, коли ми вже залишаємося вдвох. «Да», – видушую з себе я. «А у вас не особенная любовь между собой». На це я йому хамлю. Далебі, знову ж таки не пам’ятаю, що саме я йому могла таке сказати, знаю, що він розізлився і відіслав мене в камеру. Я зайшла, відразу опустилась (не сіла, а саме опустилась) на підлогу і прихилилась до стіни. «Галю, що з тобою? – кинулись до мене жінки. – Тебе що – били?» Я їм розказую все, як було. «Ні, – відповідаю я, – в мене була очна ставка з мамою». – «Не може бути, ти щось переплутала, – махають вони руками. – Ти не так зрозуміла. Не може бути, щоб рідна мати сказала, що хоче, аби її дитину посадили!» Не може бути, а проте було, нічого я не переплутала.
Я думала, довго думала, чи варто розповідати цей епізод. Є такі випадки, про які краще промовчати. Але я з самого початку взяла на себе зобов’язання говорити лише правду і всю правду, отже, мусила розказати про це, бо ще буду розповідати про себе гірше. Я так і не знаю, що сталося з тією дівчиною, яку я «заложила»: обійшлася їй моя брехня всього тижнем-другим нервомотання чи таки не довелося їй працювати вчителькою? Це найбільший гріх мого життя, це єдиний випадок, коли я свідомо зробила підлість іншій людині, і як би тепер я не виправдувалась, я знаю, що мені нема виправдання. Бо якщо мій слідчий збрехав (а могло ж і таке бути), то все одно я не повинна була цього робити. А якщо він не брехав і та дівчина таке сказала (могла ж вона з переляку сказати якусь дурницю, якщо вже рідна мати сказала), все одно я не повинна була того робити. Це тепер я розумію. А коли тобі сімнадцять, тебе посадили в тюрму і ти сидиш на допитах у слідчого, то важко відразу зорієнтуватись, що можна робити, а що не можна.
Мій слідчий поїхав в Остріг, щоб там на місці розібратися в моїй справі. Не знаю, чи намилив він шию тому самому Москальову, що навісив йому на шию таку дурну справу. Бо якщо антирадянську агітацію мені ще запросто можна було дати, то для зв’язків з бандерівцями нема ну ніякої зачіпки. І от вже Микола Борисович повернувся, розповідає мені про свою поїздку (звичайно, те, що мені можна знати), а я сиджу, слухаю і... Ох, де мені взяти слів, щоб описати, що в мене твориться в душі! Ніби сюди, в цей кабінет, зайшов увесь Остріг, з руїнами башт і тінистими вуличками, з срібними зорями нарцисів і золотом осіннього листя. Я ходжу його стежками і з завмиранням серця чекаю, що ось вийде мені назустріч Він, той, кого я так безмежно люблю. Він нічого мені не скаже, він навіть дивитись на мене не буде, але все одно це таке щастя – пройти повз нього. А я така юна, і в мене попереду все життя, безконечне, таємне і прекрасне.
«Директор педучилища сказал: «Не может быть, что она против советской власти. Дайте её мне, я её перевоспитаю», – розповідає слідчий. У мене мокріють вії. Зрештою, вони відразу висихають, бо він називає ім’я однієї дівчини і наводить якісь її неприхильні слова про мене. Щось таке, що вона завжди запідозрювала мене в антирадянських вчинках і тому подібне. В мене перехоплює горло від люті. «Ах, ти, – думаю, – ти на волі, ти в цьому році закінчуєш педучилище, будеш працювати, будеш жити, як хочеш, а в мене попереду щонайменше десять років тюрми. Що я тобі зробила поганого, що ти ще мене топиш?» А слідчий вже дійшов до того епізоду, коли я на тиждень пропала, і починає від мене вимагати зізнання, що я до того священика в Мощаницю ходила, щоб зустрічатися з бандерівцями. Починає мене переконувати, що я цим своїм зізнанням вже не погіршу становища того священика, бо й так у нього в церкві знайшли зброю і добре відомо про його зв’язки з бандерівцями. І от я, з одного боку, вкрай розстроєна згадками про Остріг, з другого – обурена розповіддю про свою знайому, з третього – злякана за долю священика, якому тепер доведеться розплачуватися за той мій візит, кажу фразу, за яку тепер все життя каюся. «Хорошо, я вам сознаюсь. Я действительно встречалась с бандеровцами, только не у священика, а у той самой студентки». І я називаю її ім’я.
Ах, як скинувся мій слідчий! Бо попри все він, найперше, був професіоналом, і йому значно цікавіше розкрутити велику справу, ніж оформляти на якесь зелене дівча антирадянську агітацію. І закипіла робота! Уже через день в мене була очна ставка з тією дівчиною. Коли я зайшла в кабінет і побачила її, мені здалося, що вона якась інша, ніж усі ті люди, які оточували мене протягом останніх двох місяців. Вона була з ВОЛІ, вона не мала нічого спільного з тюрмою: ні не сиділа там, ні не працювала. В нашу епоху екстрасенсів, біополів та інших премудростей я б сказала, що її оточувала аура волі. Але тоді я нічого такого не знала, просто ніби переді мною відчинилися двері в інший світ – вільний, прекрасний, а мене від того світу відділяють грати, я вже навіки відлучена від того світу. (Бо час слід рахувати не лише абсолютно, а ще й відносно. Коли тобі сімнадцять і перед тобою перспектива десятирічного ув’язнення, то це однаково, що тобі за тридцять і загрожує двадцятип’ятилітній строк. Це ж вийду, а мені буде двадцять сім – зовсім стара, все життя позаду). Отож, мене ніби дві блискавки пронизали: одна – розпачу і страху, друга – заздрощів до тієї дівчини і злості до неї, ніби вона в тому винна, що я тут. Я ж тоді ще не знала, скільки людей за мною слідкувало, скільки доносів на мене було, скільки спеціалістів зі мною працювало. Це була єдина людина, про яку мені стало відомо, і я відчула, що маю право відомстити їй. Досі чую, як вона розгублено ахнула, коли я у її присутності повторюю свою безглузду брехню. Звичайно, вона категорично відмовляється від усього, вона навіть категорично відмовляється від того, що я коли-небудь була в неї вдома, а це вже неправда, бо колись вона була запросила мене до себе в неділю, щоб я могла бодай помити голову. Може, саме тому вона й сказала про мене моєму слідчому щось неприхильне, щоб відмежуватись від мене, щоб не виплив назовні той випадок. Мабуть, вона не думала, чим це окошиться. Думаю, в її житті не було страшнішого тижня, ніж той (надіюсь, що не було). Але це тепер, коли я вже літня, досвідчена жінка, сиджу за своїм столом, згадую і пишу, я можу зрозуміти її становище. А тоді коли на мене, молоду, наївну, недосвідчену, звалилося таке жахіття. От уявіть собі, що ви всю ніч не спали від зубного болю, прибігли вранці до лікаря, а там велика черга. Чи будете ви в стані поспівчувати всім отим, що в черзі перед вами? Ні, напевне вам буде здаватися, що у вас болить найбільше, і ви будете лише дратуватися, що черга просувається так повільно.
Що ще було в той тиждень? Була очна ставка з сестрою тої дівчини і з її подругою, вони категорично заперечували, що я там була, і не було нікого, хто міг би це підтвердити. «Признайся, что ты это выдумала», – сказав нарешті мій слідчий. «Да, – сказала я, – да, я все это выдумала». Він написав протокол про мою відмову від попередніх показань, я підписала. Більше я про цю дівчину нічого не чула і не знаю. Я не прошу в неї пробачення, бо є речі, які не пробачаються. Я тільки мусила пояснити, як це було. Тепер я допускаю, що вона навіть не говорила про мене нічого, що це Микола Борисович вигадав, бо ж слідчий ніколи не вважає гріхом щось збрехати, якщо йому здається, що це допоможе викрити злочинця. Так само, як підслідний не вважає гріхом вдатися до будь-якої брехні, якщо це може полегшити його становище.
А тепер про те, як я сиділа в карцері. Мої стосунки з слідчим не були суцільною ідилією. Час від часу ми з ним сварилися, і мушу признатися, що це я доводила його до злості. Сама собі дивуюся: що ж я таке могла йому сказати, що він виходив з себе? Але одного разу приходить супроводжуючий забрати мене з допиту і... надягає мені наручники. Ну-у, якщо Микола Борисович думав мене таким чином налякати, то він дуже помилився. Я йшла коридором, як королева. Аякже! Тепер я маю повне право говорити, що я носила кайдани за Україну! Іншого разу, коли я знову вивела свого слідчого з терпіння, він розпорядився посадити мене в карцер. Каюся: я його буквально спровокувала на це. Ну бо як же, щоб у тюрмі бути, а в «тюрмочці» (так ми жартома називали межи собою карцер) не побувати? Здається, саме тоді зі мною побажав поговорити начальник тюрми. Такий собі досить вгодований чоловік по-батьківськи умовляв мене покаятися і в усьому признатися, а тоді рідна радянська влада мене помилує. Я сиділа, гордо звівши голову, і коротко відповідала «так» або «ні». «Ну, ладно, иди, – нарешті сказав начальник, – а если надумаешь сознаться, то скажешь, чтобы тебя привели ко мне. Надеюсь, ты меня не обманешь?» – Постараюсь, – відповідаю я. «Постараешься обмануть» – сміється він. Тоді мені стає дуже смішно, я не втримуюсь в своїй ролі патетичної героїні і сміюсь, а начальник здивовано каже: «Слушай, да ты же симпатичная девчонка!» Але яка б не була я симпатична, відмінити наказ слідчого він не може. Зрештою, я й не прошуся, я просто-таки рвуся в той карцер, щоб це додало нових барв до мого образу патріотки-мучениці. Я жалкую тільки про те, що мені дали всього три дні, отож, немає ніякого сенсу оголошувати голодовку, як я собі планувала. Така весела і безжурна, заходжу я в карцер і починаю озиратися по своєму новому житлі.
Це була ніби та ж камера, тільки зовсім малесенька і з цементною підлогою. Може, взимку тут дошкуляв холод, але зараз, влітку, тут була цілком приємна прохолода. Тільки не було навіть тих небагатьох речей, які були в камері, за винятком мініатюрної «параші» – дерев’яне відро з покришкою.Тепер напевно, відчувала б дискомфорт від того, що доведеться спати на цементній підлозі без усякої постелі, але ж тоді в мене кості ще були молоді, а до того був досвід спання на могильній плиті, отже така перспектива мене не лякала. Я під час вечірньої оправки добре виполіскувала свою «парашу», ставила її в один куток, покришку клала в другий, сідала на неї і так собі спала. Зрештою, спати доводилося менше, ніж у кaмepі, вже не пам’ятаю, чи то я мала «лягати» на дві години пізніше, чи будили раніше. Їсти давали триста грамів хліба і на третій день тарілку супу. Ну, раціон теж для мене звичний. Отож, сиджу я собі в карцері, роблю по кілька разів на день зарядку, пошепки повторюю вірші, які знаю напам’ять (ця звичка залишилася в мене до сьогодні). Ще я ловлю сонце. Як? А так: о котрійсь там годині на стелі карцеру з’являється невеликий сонячний прямокутник. Він поступово спускається вниз і в якийсь момент знаходиться на такій висоті, що я підходжу до стіни, а прямокутник лягає мені на груди. Він такого розміру, що його можна прикрити долонею, але коли я це роблю, він золотою рибкою вислизає з-під долоні, щоб умоститися на ній. Я ловлю його другою долонею і так маю заняття на якісь півгодини, коли сонячний прямокутник починає підніматись пpoтилeжною стіною і досягає такої висоти, що вже мені не дотягнутися до нього.
А ще я веду довгі розмови з діжурними. Далебі, вони раді, що я сиджу в карцері. Ні, не тому, що вони такі жорстокі люди, а тому, що я одна і вони можуть зі мною поговорити. Отож, вони управляться зі своєю роботою, відкриють кормушку і заводять розмову про те про се (крім Сибірської Язви, той собі такого не дозволяв). Зрештою, три дні – це зовсім небагато, і от вже мене ведуть в камеру. Жінки мене зустрічають вигуком: «Галю! Нарешті! Куди ти пропала?» – В тюрмочці була! – гордо заявляю я. Потім мені починають докоряти, що я така і сяка. Виявляється, коли мене не було, то дівчата, ті, що молодші, вирішили підтримати традицію і робити ранкову зарядку (хоч при мені її не робили). А серед вправ, які я робила, було півсотні присідань. Отож, як дівчата присіли п’ятдесят разів, то їм позводило ноги, і вони не могли встати. «А я тут при чому? – обурююся я. – Я ж поступово йшла до цього числа, а ви отак відразу хотіли!» Та недовго мені довелося бути в камері, бо години через дві мене знову забирають і ведуть до начальника тюрми. Він вже не називає мене симпатичною дівчинкою, а стукає кулаком по столі і вергає громи на мою непокірну голову. За що? Та заробила, заробила! Адже у всіх тих книжках, які мені до того доводилося читати, – ну, бодай «Молода гвардія» Фадєєва, – ув’язнені залишають на стінах героїчні написи, видряпані гвіздком або навіть написані власною кров’ю. Дряпати мені нічим – мої нігті для того ніяк не надаються, крові власної теж не добуду, але виявляється, що каблуки моїх туфель залишають на стіні чудові чорні риски. Отож, я на стіні поруч з дверима (щоб не було видно з кормушки) малюю тризуб і щось таке пишу (далебі, не пригадаю, що саме!). Я не думала, що діжурний потім зайде туди і почне все оглядати. От і маю другий строк – п’ять днів. О, це вже краще, це вже можна оголошувати голодівку! Діжурному ніколи зі мною розбалакуватися, йому треба годувати всі камери. Але управившись з цим, діжурний (здається, це був Купина) повертається до мене. «Ану підійди сюди», – говорить він таким тоном, наче підманює до себе якесь бездомне кошеня. «Що таке?» – з підозрою запитую я. «Ну, підійди!» Я підходжу, він намагається втиснути мені в руку той жалюгідний окраєць хліба. Я вчасно вириваю руку і відскакую. «Зайченя, візьми хліб», – просить діжурний. Я сміюся і заперечливо хитаю головою. Перший день я сиджу спокійно, на другий день мені вже хочеться їсти (що не кажіть, а за два місяці я звикла їсти щодня). А на третій день я розважаюся тим, що розглядаю свою сукенку.
Ось тепер настав час розповісти про мою сукенку, що я вже раніше обіцяла. Так само я вже писала, що в Костополі зі мною вчилися в більшості місцеві дівчата і що я ніколи нікому не відмовляла в допомозі. Тож вони вирішили зробити мені подарунок до 8-го Березня, склались, купили ситцю, а мама однієї з них пошила мені сукенку. Правда, для цього треба було зняти з мене мірку, а дівчата ж хотіли зробити мені несподіванку. Знаєте, що вони придумали? Був саме якийсь вечір, ми сиділи в актовому залі, і я бачу, що дівчата тоненькою мотузочкою обмірюються: талію, зріст, ширину плечей. «Я теж хочу помірятись!» – заявляю я і в голову собі не беру, що дівчатам тільки того й треба. І не звертаю уваги, що вони міряються та й кінець, а на моїй мірці зав’язують вузлики. І от восьмого березня мені в класі урочисто вручають сукенку. Ах, небагато в моєму житті було подарунків, яким би я так раділа! Зрештою, я узагалі не сказала б, що мені в житті довелося багато подарунків отримувати. Але та сукенка – я наче бачу її перед собою: ситцева, блакитного кольору, червоні сунички і білясті листочки. Так от, на третій день сидіння в карцері я займаюся тим, що розглядаю свою сукенку і уявляю, що ті сунички справжні і що я їх їм, а заїдаю листочками, які ніби зроблені з пряника. А на четвертий день повертається мій слідчий, який був десь у від’їзді. Повертається і відразу про все дізнається: що я знову в карцері і що я голодую. І от я вже в нього в кабінеті. «Что ж ты тут без меня хулиганишь?» – докірливо говорить він. Я незалежно задираю носа. Ще б пак, буду я перед своїм ворогом виправдовуватись! Я, героїчна особа, яка йде на муки за волю України! Зрештою, я потім таки стаю поблажливішою, досить мирно розмовляю зі своїм Миколою Борисовичем, і на завершення він говорить майже благаюче: «Понимаешь, это же начальник тебя посадил, а сейчас уже ночь, его на работе нет. Но я тебе обещаю, что утром тебя переведут в камеру». – Ну, хорошо, – милостиво погоджуюсь я. «Но ты прекращаешь голодовку?» Я знизую плечима: «Ну, мне же все равно до утра не дадут есть». Мені приносять їсти негайно, як тільки я повертаюся в карцер. І то не що-небудь, а цілу тарілку гарячого м’ясного бульйону (і де вони його взяли серед ночі?). В бульйоні багато картоплі і ще до того шматок хліба. Я вимітаю все дочиста, і діжурний приносить ще тарілку бульйону. Мені дуже жаль, але другу я вже не подужала. А вранці мене перевели в камеру.


* * *
Дуже підозріваю, мене звинуватять в тому, що я такими солоденькими рожевими фарбами малюю рівненських кагебістів. Мовляв, тільки крилець їм не вистачає. Ні, то були не ангели, але й не дияволи, то були звичайні люди, життя яких склалося саме так, і вони виконували те, що вважали своїм обов’язком. Бо повторюю ще і ще: винні не конкретні люди, винна система. І боротися треба не з людьми, а з системою. Система повинна бути такою, щоб параноїк чи маразматик просто не міг стати на чолі держави і щоб узагалі людина, якою б вона не була, не могла зібрати в своїх руках необмежену владу над життям мільйонів людей. Може таке трапитися, що на чолі держави стане не дуже мудра або не дуже добра людина або й взагалі який-небудь авантюрист. Але будь-яке його бажання чи думка, яка йому прийшла в голову, не повинні негайно ставати законом, обов’язковим для всіх громадян.
Коли мені було років десять, я начиталася захоплюючого роману про Марію Стюарт і сказала своїй мамі: «Знаєш, а я за переконаннями монархіст!» Нині найбільше в світі протестую проти того, щоб покладати всі надії на якусь одну людину. От, мовляв, виберемо мудрого президента, а він нам зробить райське життя. А ми за те оберемо його пожиттєвим президентом і будемо слухати, як рідного батька. Ні, ні і ні! Доки ми на перестанемо шукати собі єдиного провідника, доки ми не навчимося самим відповідати за своє життя, доти ми не станемо вільними, доти в нас не буде демократії.
А тепер про те, як я збиралася втікати з тюрми. Смішно? Далебі, смішно! Тікати з внутрішньої тюрми МДБ? Як? І що потім? Добре, допустимо, навіть мені це вдалося б, але що потім? Ну, про це я не думала. А от про втечу думала. Ну, бо як? Адже всі революціонери втікали! Правда, про те, щоб перепиляти грати на вікні, не могло бути й мови. Підкопатись під стіну теж не підкопаєшся. Обеззброїти діжурного і відняти в нього ключі? Нічого не вийде вже хоча б тому, що діжурному заборонено відчиняти двері камери, коли він один.
І все ж я знайшла, як мені здавалося, можливість втечі. На допит нас водили через подвір’я. Це подвір’я з усіх боків оточене будинками і стінами і лише в одному місці не було ніяких мурів, а десь так на відстані метра-двох було натягнено колючий дріт. І я собі так видивилася, що між нижнім рядом дроту і землею є досить місця, щоб я могла прослизнути. А за дротом починався крутий схил (принаймні так воно виглядало), Отож, з нього можна було просто скотитися. Зараз я думаю: а чому, власне, не заложили те місце цеглою? Може, воно навмисно так було зроблено, щоб провокувати в’язнів (звичайно, не таких, як я, а справжніх повстанців) на втечу і мати можливість убивати їх? Або влаштовувати «втечу з тюрми» своїм агентам? Зрештою, це тепер я так розмірковую, а тоді я просто вирішила: буду втікати! На допит веде один супроводжуючий. Виводить із тюрми до дверей в управління. Тут ти стаєш обличчям до стіни, руки за спиною, а він дістає з кишені ключ і відмикає двері. Саме в цю хвилину я побіжу. Він розгубиться: треба за мною бігти, але ж ключ в дверях не лишиш. Досить кількох секунд, щоб я добігла до колючого дроту, протиснулася під ним і скотилась вниз. А там вже буде видно.
Я думаю: Бог усе-таки є. І Він оберіг мене від цього ідіотського вчинку. Бо як би швидко я не бігла, а куля летить ще швидше. Якби супроводжуючий забарився, витягуючи пістолет, то той, що на вишці з автоматом в руках, встиг би. І не писала б я ці мемуари, бо не було б мене на цьому світі, і ніхто не знав би, «де могила моя», як співається в популярній блатній пісні. Але трапилося щось таке несподіване. От уявіть собі: вечір, сиджу я в свого слідчого на допиті. Щось я йому нахамила, він вибухнув: «Ну, знаешь, хватит с меня! Поедешь на Дворец і будешь там суда ожидать! Следствие окончено, и ты мне больше не нужна». Ну от, подумала я, значить, відкладати не можна. Прийдуть мене забирати, і я буду втікати. От і приходить супроводжуючий і... хоче надягнути мені наручники! Так, один раз було таке, що мені надягнули наручники, але за два місяці тільки раз і то, коли я посварилася з слідчим. А тим часом він дивиться здивовано і каже: «Это еще что такое?» – Мне велено, – уперто говорить супроводжуючий. Мій слідчий кілька хвилин сперечається, а потім відсилає його: «Идите, я сам ее отведу. Тоже еще выдумали: женщину в наручниках водить!» Ми знову залишаємося вдвох, слідчий щось пише, я мовчки сиджу. І тут друга несподіванка: в мене раптом починається гострий біль в спині. Я так і не знаю, що це було. Радикуліт після карцеру? Але ж то вже минуло днів десять. Щось нервове? Але як це може бути – щоб на нервовому грунті заболів поперек? Ніколи я нічого подібного не чула. Але коли Шустов закінчує свою писанину і веде мене в тюрму, я гостро страждаю від думки, що в нього ж навіть пістолета при собі нема, а я не можу втікати, бо кожен крок завдає мені болю, так що я ледве йду.
На другий день я прокидаюся з підвищеною температурою, і коли лікарка обходить камери, жінки кажуть їй, що я хвора, і вона дозволяє мені лежати. Чергував у той день Печінка, і в нього, мабуть, був дуже поганий настрій. Бо кожні десять хвилин він зазирав у нашу камеру, різко стукав ключем і вимагав, щоб я встала. Щонайменше тричі довелося йому пояснювати, що лікар дозволила мені лежати, бо я хвора. Тоді він знайшов другу зачіпку: лежати дозволили, але ж спати ні! І почалося різке, уривчасте, як гавкіт злого пса: «Откройте глаза! Повернитесь лицом! Не спите!» А я страшенно погано себе почувала. У мене рідко піднімається температура, і тоді з’являється якесь жахливе відчуття, наче з мене здерли шкіру і не те, що пилинка, а навіть звукова хвиля чи промінь світла завдають нестерпного болю. У мене, мабуть таки, був нервовий зрив, по-теперішньому стрес. Так, за ці два місяці я вже зрозуміла, що на волю звідси не випускають. Знала, а все ж уперто вірила, що мене це не торкається. Бо справді ж, не можна хапати людину і садити її в тюрму тільки за те, що начебто вона комусь сказала, що якби була самостійна Україна, то вона була б міністром (далебі, досі не можу повірити, невже я могла таку дурницю ляпнути?). І от слідство закінчилося, і мені лишається чекати суду, а що вже суд нікого не звільняє – це мені точно відомо. І я тримала себе в руках, грала роль такої безстрашної революціонерки, а тепер усе скінчилося. І в якусь мить, коли Печінка який уже раз стукає в двері, я раптом зводжусь і щосили кричу на нього. А потім в мене починається істерика. Єдиний в моєму житті приступ істерики. Я добре пам’ятаю, що я була при повній свідомості. Бо з дитинства в мене бувають, – на щастя, дуже рідко, раз в кілька років, – приступи, коли я на кілька хвилин повністю втрачаю свідомість. А то добре пам’ятаю, як ридала, билась об підлогу і кричала щось таке: «Гади! Кати! Замучили ви мене!» Скандал! У внутрішній тюрмі, де розмовляти дозволялося лише пошепки, раптом отакий крик. «Успокойте ее», – зашипів Печінка до моїх співкамерниць. «Ви її довели, ви й заспокоюйте», – досить нечемно відповіли мої сусідки. Закінчилося це тим, що до мене викликали лікаря. Була в нас тюремна лікарка, щодня робила обхід по камерах, питалась: «Жалобы на здоровье есть?» Іноді жінки просили таблетки від головного болю, вона щось там давала. Була це така молода білява жінка на останніх місяцях вагітності. Мені дуже подобалися її широкі, зібрані під грудями сукенки. Вона випромінювала ауру щасливої жінки. Кажете, як це можна – бути тюремним лікарем і щасливою жінкою? Ну, бачите, вона ж з нами не спілкувалась, вона була певна, що всі ті, которі сидять в камерах, – це вороги радянської влади, а влада така гуманна, що дбає про їхнє здоров’я, і ось вона є провідником цієї гуманної політики радянської влади.
В «Непридуманном» Льва Разгона є такий епізод: «0днажды в нашу двадцять девятую камеру принесли человека с допроса... Он был слаб, болен, и били его, очевидно, больше других. Потому что два надзирателя его внесли, и он, как мешок, упал на пол у двери и лежал неподвижно. Мы не могли сразу же к нему броситься, потому что один надзиратель остался с ним в камере, а другой вышел и через две минуты вернулся, пропустив вперед женщину в белом халате. Признаюсь, мы даже на какие-то мгновения забыли о нашем избитом товарище. Это была красивая, очень красивая молодая женщина... Не наклоняясь, красивая женщина в белом халате носком маленькой элегантной туфли поворачивала голову лежащего человека, его руки, крестом раскинутые на асфальтовом полу камеры, его ноги... Потом она повернулась к надзирателям и сказала: «Переломов нет, одни ушибы...» Повернулась и, не глядя на нас, – вернее, глядя на нас, но не видя нас, – вышла из камеры».
Коли я вперше читала ці рядки, то вернулася в думках в події сорокалітньої давнини і згадала лікарку рівненської внутрішньої тюрми. Мабуть, вона жила недалеко від в’язниці, бо це вже був пізній вечір, а вона з’явилася в камері. Щось мені говорила, чимсь мене відпоювала і пішла тільки тоді, коли я затихла. Не знаю, чи то її ліки допомогли, чи в мене вже просто не стало сили плакати і кричати. Жінки потім розказували, що вона сама плакала, заспокоюючи мене. А потім трапилося щось взагалі неймовірне: у нас всю ніч були відкриті двері камери. Ну, не навстіж, але так, десь на долоню відхилені. І Печінка на пальчиках підходив до дверей і тихенько заглядав, але вже нічого не говорив, здавалося, навіть дихання затримував.

* * *
А тепер треба ще розповісти про моє перебування в тюрмі на Двірці. Думаю, що тюремна адміністрація мала зі мною чимало клопоту. Згідно з тюремними правилами ув’язнені ще не засуджені і ті, що вже після суду, не мали права між собою спілкуватися. А мене ж привезли ще не осуджену. У цей час битовиків і політичних в’язнів старалися не змішувати. («Какая ты политическая? – сказав мені Шустов. – Ты каэровка – контрреволюционерка. Политических у нас нет»). Окрім того, я була неповнолітня. Мабуть, в цей час від МДБ неповнолітні не поступали. Суджу про це з того, що десь на другий чи третій день мого перебування на Двірці раптом відчинилася кормушка і мене почали допитувати: фамилия? имя? отчество? место рождения? год рождения? Допитували якось знервовано, від чого і я почала нервуватися: чого їм від мене потрібно? З’ясувалося, що просто уточнювали, чи таки мені ще нема вісімнадцяти років, бо в такому разі належить додаткова пайка: подвійний цукор, шматочок білого хліба і навіть стількись-то грамів вершкового масла.
Ну, знаєте, я вже багато-багато років на волі не їла білого хліба і вершкового масла! І коли я тепер чую скарги, що, мовляв, при комуністах було в магазинах те і те, а тепер нічого нема, я відразу згадую тюрму в Двірці і починаю вирішувати дилему, коли я була щасливіша: на волі, коли доходила з голоду, чи в тюрмі, де мені щодня давали білий хліб з маслом?
Ну, і ще був клопіт, куди мене поселити. З усього того найбільше часу я сиділа одна. Не в одиночці, бо таких камер там, мабуть, взагалі не було, а просто одна. Камери на Двірці були великі, в них стояли двоповерхові нари і, здається, більш нічого. Так ось, я сиділа одна, але зовсім не скучала і не впадала у відчай. Вранці вставала і робила зарядку. Після сніданку робила дуже грунтовне прибирання в камері, витирала пил в усіх закутках, мила підлогу і т.д. Після обіду читала. Тут з книжками було трішечки краще, ніж у внутрішній тюрмі, бо тобі не подавали в камеру дві книжки, а просто відкривали ту ж кормушку, під нею стояв столик з розкладеними книжками, і ти вже сама могла вибирати, що хочеш. Звичайно, вибір був дуже бідненький, та все ж був. А ще я займалась шиттям, бо можна було попросити в чергового голку, яку до кінця зміни треба було віддати. Чого не можна було робити самому – прати. Одяг для прання треба було здавати, і я з цієї причини пережила велику трагедію. Бо мусила нарешті здати в прання свою блакитну кофточку, якою я так пишалася. А коли її повернули, то з’ясувалося, що кофточка, яка сушилася на сонці, геть вигоріла. Побачивши це я спочатку поплакала від досади, а потім взялась пороти і перешивати на лівий не вигорілий бік.
Час від часу адміністрації доводилося когось до мене поселяти. То я жила з молодими дівчатами-сектантками. Такі собі прості сільські дівчата, я навіть не знаю, до якої саме секти вони належали. Цілими днями вони сиділи і співали псалми (я їх усі вивчила, але тепер, на жаль, нічого не пам’ятаю). Так, якісь уривки: «Нащо, брате, брата судиш, є над нами Бог суддя. Він усіх нас розсудить в часі Страшного суда»). А перед заходом сонця всі вставали, молилися Богу, а потім просили одна в другої прощення.
Іншим разом до мене поселили повну камеру битовиків, і це було щось страшне. Я вперше в житті почула стільки матів і то з уст на вигляд цілком інтелігентних жінок, бо це навіть не були злодійки-рецидивістки, а, мабуть, засуджені «за хищение социалистической собственности». У мене було таке почуття, наче мене засунули в якесь смердюче болото. Я зайняла собі місце на верхніх нарах біля вікна і цілий день сиділа, дивлячись в вікно (хоч там не було видно нічого, крім муру), читала або співала і намагалася не чути того, що робиться в камері, бо кожного разу, коли до мене доносився мат, мене трясло від огиди.
І друге, що я побачила ще на Двірці, коли сиділа з битовиками, а потім остаточно переконалася, коли знову довелося зустрічатися з ними в лагерях. Жінки, які потрапляли в тюрму не за політичною статтею (практично це було те саме славнозвісне «хищение социалистической собственности», під яке підходило все, від недостачі в магазині до двох яблук з колгоспного саду), так ось, ці жінки, надто молоді, дуже скоро спускалися до рівня урок. Вони переходили на російську мову (можемо гордитися тим, що злодіїв чи убивць, які б говорили українською мовою, тоді не було), починали курити і густо пересипати свою мову матом. Політичні собі цього не дозволяли.
Час розповісти, як мене завербували в сексоти. («Почему ты считаешь, что «сексот» – это плохое слово? – сказав Шустов. – Это очень хорошее слово: секретный сотрудник МГБ»). Отож, сиджу я і чекаю, коли мене відправлять на етап. Мені зовсім не страшно, бо я ще поняття не маю, що таке лагер. Якби це вже було вдруге, то я б не рвалася на етап, а раділа кожному дневі, коли ти можеш байдикувати. Тим більше, що це вам не внутрішня тюрма КГБ – тут не грюкали в двері, коли ти вдень лежиш на нарах чи навіть спиш. Ні ж, мене тягнуло на етап. І єдине тільки мучило: після суду дозволяється одне побачення з родичами. Але ж мама цього не знає, як взагалі не знає, де я, і так я й поїду в невідоме, – в Сибір, на Колиму, в Караганду, – і невідомо, чи коли-небудь побачу своїх рідних. І тут мене викликають з камери і ведуть в якийсь кабінет, де якийсь незнайомий чоловік починає зі мною розмову. Таку собі банальну розмову: хто, звідки, скільки років, скільки дали, чи усвідомила свою вину перед радянською владою. Я щось байдуже відповідаю і дещо пожвавлююсь лише тоді, коли мова заходить про те, чому до мене ніхто не приїхав на побачення. І раптом стається неймовірне: той чоловік подає мені ручку і шматок паперу і пропонує написати листа. Чому я написала бабі, а не мамі? Важко пояснити. Мабуть, я подумала, що мама все одно не приїде вже з тієї простої причини, що в неї нема грошей на дорогу та й нічого мені привезти. Вони там в селі з моєю молодшою сестрою ледве перебивались з хліба на воду. А баба живе в Костополі, це зовсім недалеко від Рівного, Отож, вона скоріше приїде. Коротше кажучи, написала я того листа, заадресувала конверт, а мій добродійник подає мені ще один чистий аркуш паперу. «А теперь пиши, что я тебе буду диктовать. «Я, Гордасевич Галина Леонидовна, беру на себя обязательство сотрудничать с органами...» От я щойно намагалася згадати, чому я написала листа бабі, а не мамі, і що я в тому листі написала. Навіть засумнівалася: а, може, я написала два листи? Зате так, ніби це відбулося щойно, я пам’ятаю той рух, яким я підвела голову з-над паперу, і мої очі зустрінулися з дуже пильним поглядом мого анонімного добродійника. Якщо я відмовлюсь це писати, то він, безумовно, відправить мого листа в кошик для сміття. І я так і поїду «в незнаний світ», не побачившись ні з ким із своїх рідних. А, власне, до чого мене може зобов’язати цей клапоть паперу? Ага, як же, так я йому і викладу, що в нас в камері є «підпільна» голка і саморобний «ніж». Та мені самій від того буде гірше! Отож, я опускаю голову і слухняно дописую, що він там мені диктує. «Дівчата, а я сексотка!» – оголошую я, щойно переступивши поріг камери. Дівчата сміються, сприймаючи це за жарт, але я переконую їх, що це таки правда. І пояснюю їм: я ж нікого і нічого не видам, а то можуть підселити якусь справжню сексотку, від якої ми будемо мати одні неприємності. Дівчата слухають мене і, зрештою, погоджуються.
Яка ж таки я була дурна і як мені пощастило, що в той час зі мною в камері були оті сектантки. Бо якби я таку заяву зробила перед битовиками, то, мабуть, вони б прореагували зовсім інакше. Та й не виключається, що серед них знайшовся б хтось, хто відразу мене «заложив» би перед опером (це вперше я тоді почула те слово – «опер»). Далебі, так досі і не знаю, як воно повністю звучало, знаю лише, що опер займався (ще його звали «кумом») шпигунською діяльністю серед ув’язнених, і нікого в тюрмі чи в лагері так не боялися, ненавиділи і зневажали, як опера, нічия діяльність не була оточена такою таємницею. Признатися відверто, то в своїх стосунках з опером я поступила непорядно, бо я для нього анічогісінько не зробила, а він мого листа таки послав. Бо баба приїхала до мене, привезла сяку-таку передачу, нам дали п’ятихвилинне побачення, протягом якого я встигла попросити написати мамі, де я і що зі мною. Видно, в глибині душі я надіялася, що мама таки приїде до мене на побачення, хоча його вже нам не дали б, бо побачення могло бути лише одне.
Але все це було вже після суду, а я ж ще про нього нічого не розповіла. Це тепер, коли я пишу ці рядки, в Москві, в тюрмі з поетичною назвою «Матросская тишина», члени так званого ГКЧП (далебі, не треба перекладати його на українську мову) вже скоро рік займаються тим, що вивчають матеріали власного слідства. В чиїхось там мемуарах згадується, що оскаржувальний акт перед судом видавався на руки. В мій час нічого такого не було. Викликали тебе до якогось начальника, він тобі прочитав акт, ти розписалась – та й по всьому. А через кілька днів забрали тебе, посадили в «воронок» і кудись повезли. Виходжу з «воронка» і йду межи двома шеренгами озброєних чоловіків і знову відчуваю себе національною героїнею. Вже розумію, що мене привезли в суд, але знаєте, що мене найбільше в цю мить хвилює? Анізащо не вгадаєте! Мене цікавить, чи буде мій слідчий на суді. Я вже знаю, що присутність слідчого на суді не обов’язкова, що він просто може бути, якщо вважає потрібним. Заходжу в порожній зал (адже «каерівців» судять лише в закритому судовому засіданні), ніби принцеса на троні, займаю своє місце на лаві підсудних (а звучить як – лава!). Швидким поглядом окидаю зал – є мій Микола Борисович! Сидить один-єдиний в останньому ряду. І мої губи розлазяться в дурнувату усмішку, і я, замість того, щоб перейматися своїм судовим процесом, стріляю очима на свого слідчого.
Скільки продовжувався той судовий процес? Хвилин п’ятнадцять чи більше? Загальні процедурні питання. Роз’яснення підсудній її прав. Чи не маю я нічого проти складу суду? А що я можу мати проти? І суддю, і прокурора, і адвоката я бачу вперше в житті, ніяких справ з ними не мала, нічого про них не знаю. За чергою заходять свідки – три мої однокурсниці і класний керівник. Не пам’ятаю, що говорили дівчата, це значить, вони не говорили нічого такого, що могло б мені ще більше зашкодити. Зрештою, що б вони не говорили, це вже було все одно, ні врятувати мене, ні втопити вже ніхто не міг. Була в мене стаття 54, пункт 10, частина II, мала я за це отримати десять років, а весь цей судовий процес – це пуста формальність, від якої нічого не залежить. От коли класний керівник сказала, що за дорученням певних органів вона попередила дівчат, щоб вони за мною слідкували, а потім зібрала всі ті матеріали і передала кому належить, то в мене раптом стиснулося серце. Скажіть мені, де, коли, в якій країні було таке, щоб учителеві ставилося в обв’язки шпигувати за учнем? Ну, кажуть, в царських гімназіях були якісь педелі, але то вже була така посада, їм за це гроші платили. А викладач математики чи латинської мови сприйняв би це як особисту образу. А тут викладачка української літератури, предмету, який мав би вчити людину бути порядною і гуманною, спокійнісінько розповідає, як тридцять юних дівчаток протягом року шпигують за своєю подружкою, запам’ятовують кожне її слово, підбирають кожен клаптик паперу, а вона, вчителька, усе це збирає в своїх руках і передає куди слід. Оце вперше я дізналася всю правду, бо мій Шустов в такі подробиці мене не втаємничував.
І ще запам’яталося мені, як мій адвокат, – такий собі літній єврей, – мене захищав. Власне, не як він мене захищав, а остання фраза його виступу. Звучала вона так: «Я просил бы, граждане судьи, учитывая ее возраст, назначить ей, по возможности, меньшую меру наказания». Геніальна фраза, чи не так? Ще суд не виніс свого вироку, а адвокат уже визнає, що його підзахисна винна, і просить лише про «меньшую меру наказания». Та й то «по возможности». А коли такої «возможности» нема, то що ж вдієш!
І от вже судді пішли «порадитись» (беру це слово в лапки, бо ж ніякої ради не було, все було відомо наперед); і от вже читається вирок. Далебі, якби я була кінорежисером, то так би шикарно зняла цей епізод. Стоять за столом троє цілком дорослих і серйозних людей і один урочисто проголошує: «Именем Союза Советских Социалистических Республик...» І стоять молоді хлопці зі зброєю в руках. І стоїть межи ними таке зелене дівча і кидає грайливі погляди на свого слідчого. А той слідчий – як він себе при тому почував? Чи розумів усю абсурдальність цієї ситуації? Не знаю і вже ніколи не дізнаюсь. Зрештою, це не найголовніше. Найголовніше, щоб усе це не повторилось з іншими дівчатами.
Вирок дочитано до кінця, і я, нарешті, повертаюся до суду і вважаю за необхідне щось сказати. «Спасибо», – говорю я. – Вы поняли? – спантеличено перепитує суддя. – Вам десять лет дали». –«Поняла, поняла, – безтурботно кажу я, – благодарю вас». Суддя геть ніяковіє, бурмоче: «Ну, благодарить нас не за что», – і швидко втікає. А я, гордо звівши голову, іду межи двома рядами конвойних в маленьке темне приміщення, де маю чекати, поки за мною приїде «воронок». Але моєї безтурботності вистачає лише на той шлях, бо як тільки за мною зачиняються двері, я заливаюся сльозами. Плачу я гірко, але абсолютно беззвучно, бо те приміщення – це просто куток у великому приміщенні для конвою, відокремлений благенькими перегородками. А що таке конвой? Це хлопці, може, на рік чи два від мене старші. І хоч вони тут не вперше, але, мабуть, таких, як я, тут не було. Або, може, ніхто так не поводився. Бо я раптом усвідомлюю, що вони щось там говорять про мене і один одного підмовляють заговорити зі мною. Я миттю витираю очі, роблю глибокий вдих і починаю наспівувати якусь пісеньку. Здається, оту: «Здесь, под небом чужим, я, как гость нежеланный, слышу крик журавлей, улетающих вдаль...» Дуже вже вона підходила до моменту.
Не пам’ятаю, як уже там зі мною заговорили ті хлопці, і, що я їм відповідала. Пам’ятаю лише такі репліки: «Ну, вот, тепер поедешь на Чукотку». – А от Чукотки до Америки недалеко! – відбилася. Ні, не така вже я була безстрашна. Просто не знала, що там в мене попереду, не уявляла, що мене може чекати. Якби на той час прочитала всі ті книжки: «Гетсиманський сад» Багряного, «Хранитель древностей» Домбровського, «Архипелаг Гулаг» Солженіцина, «Колиму» Іванова, «Крутой маршрут» Євгенії Гінсбург, «Непридуманное» Разгона, «Колымские рассказы» Шаламова, а понадто «До днесь тяготеет» – збірку спогадів репресованих жінок, то, напевно, не була б такою безжурною. Але я тоді ще нічого такого не читала, воно ще навіть не було написане (окрім, хіба, «Саду Гетсиманського»). Ну, а тих кілька місяців тюрми – вони не були такими вже страшними, щоб я плакала перед суддями чи конвоєм.
І дві тюремні легенди на завершення цієї частини моєї повісті. Їх я почула в Рівному від битовиків.
Перша про Фанні Каплан, про ту саму, що стріляла в Леніна на заводі Міхельсона. Так от, це неправда, що її розстріляли. Високогуманний Ілліч висловив бажання, щоб їй зберегли життя. Тож присудили Каплан до довічного ув’язнення, і вона й досі жива. Але її перевозять з одного міста в інше, не затримуючи ніде більше, як на місяць. А ще її тримають в абсолютній ізоляції, вона не повинна бачити навіть своїх наглядачів. Як уже вдається її перевозити та ще й так часто, і щоб вона при цьому не бачила своїх наглядачів – не знаю. Зрештою, тоді я над цим і не застановлювалась, просто це було так романтично, щось на зразок Залізної Маски жіночого роду. Що цікаво, зовсім недавно, через сорок років по тому, виступав по останкінському телебаченню якийсь пенсіонер, розповідав, як він працював прокурором по нагляду за місцями позбавлення волі, і довелося йому бути в одній тюрмі (здається, на Уралі), де начальник тюрми, показуючи йому камери, назвав одну з них камерою Фанні Каплан. І було це начебто у 1939 році. Я думаю, що це таки легенда. Надто вже з реальними подробицями розповідає у своїх спогадах комендант Кремля, як він Каплан застрілив, а потім з допомогою поета Дем’яна Бєдного спалив. Людині з інтелектом його рівня таке не вигадати.
А друга легенда така. Перед першим травнем і перед сьомим листопада в тюрмі проводяться особливо грунтовні шмони. Що шукають? Червону тканину. Вилучають весь одяг червоного кольору включно до найменшого клаптика. Бо є такий секретний закон, що коли в свято над тюрмою підняти хоч маленький червоний прапор, то всіх ув’язнених в тій тюрмі мусять випустити на волю. Чи вже когось десь випускали? Та ж для того і роблять шмон, щоб не випустити. Але в глибині кожного серця жевріла надія: ану ж комусь вдасться приховати той червоний клаптик, і вивісять його, і всі підуть додому?

(Кінець другої частини)