Поезії

Присвячується сонячному голосу
українського радіоефіру, журналістці
Еммі Бабчук



ВІД АВТОРА
“Паровоз” – так іронічно називали вірш, яким обо--в’язково повинна була розпочинатися збірка, що виходила в “добрі радянські часи”. Ще краще, коли таких “паровозів” було декілька: про мудрого Леніна (а раніше про Сталіна), про рідну комуністичну партію, про непорушну дружбу радянських народів тощо. Вони могли бути примітивними і шаблонними, а проте вони мусили бути, інакше збірка не вийшла б. Тепер заднім числом докоряють поетам за такі вірші. Ах, як зловтішно докоряють зараз талановитим поетам за оті “паровози” люди, позбавлені й крихти поетичного таланту!
Я таких віршів не писала. Ну, не могла, хоч убийте! Двох рядків не могла заримувати. Казала: я – поет-лірик і публіцистика мені не дається. Тому й вишли у мене за 20 “застійних” років усього три тоненькі заредаговані збірки.
Та прийшов 1989 рік – і мене мов прорвало. Вірш “Убиймо в собі раба” я склала, коли ми в Донецьку створили Товариство української мови, а нас, організаторів, усіляко переслідували. Вірш про ланцюг злуки виник у мене, коли я саме стояла в тому ланцюзі на Брест-Литовському проспекті. Вірш “Чеченії” я прочитала на мітингу протесту проти московської агресії. Вірш “Горить Шевченкова хатина” просто вихлюпнувся відразу після повідомлення по радіо про пожежу в селі Шевченковому.
Своя історія в вірша “Нардепові СРСР Чер-во-нопиському”. Склала я його на другий день після виступу цього нардепа, спрямованого проти академіка Сахарова. Незабаром ми з сином їхали відпочивати в Черкаси, де Червонописький був секретарем міському комсомолу. Мій син розмножив цей вірш і кільканадцять примірників розклеїв на бетонних стовпах в центрі Черкас. Наступного дня ми пішли подивитися. Старі пожовклі оголошення про обмін квартири і т.д. висіли, а мій вірш наче кігтями здряпували з бетону, а він не давався.


МИ – Є!

Довго вони панували
Над краєм – холод і тьма.
Нам до тями вбивали,
Що нас як народу – нема.
Будемо разом виходити
З того гнiту i тьми,
Собi i свiту доводити,
Що є ми.
Серце у грудях б’є:
Ми – є!

Нам славна судилася доля.
Скорiше до працi ходiм
Збирати камiння з поля,
Зводити з нього дiм.
Повiсимо в нашому домi
Вишиванi рушники,
Будемо в свiтi вiдомi
Мрiйники, трудiвники.
Дамо загребущому вiдсiч:
– Зась! Воно не твоє!
Ми – є!

ПОЧИНАЄМО ІСТОРІЮ!

Це ганьбити себе чи славити:
– Що ж, мовляв, ми за етнос такий?
Та не зможуть діагноз поставити
Найкращі що є діагностики.

Ходили предки до бою,
Досвідченими і оружними.
Забрали у нас зброю:
– Не смієте бути мужніми!

Скорилися, хоч не відразу.
Що ж, будем людьми цивільними!
А нам – кріпацькі укази:
– Не смієте бути вільними!

Що ще може трапитись злого?
Ніби світ відрізали мурами.
А нам відбирають слово:
– Не смієте бути мудрими!

І як нам серця боліли,
Та й цю ганьбу перенесли ми -
Зрікатись батьків веліли:
– Не смієте бути чесними!

Була переповнена чаша,
Що з кришталевими вінцями.
Гірка була доля наша:
– Не смієте бути вкраїнцями!

* * *
То що ж ми чинити маємо?
Що нам тепер робити?
Рабів у собі убиваймо!
Воскрешаймо мужність убиту!
Мудрість чужа – це полова,
Яку нам дарують з милості.
Вертаймось до рідного слова,
Учімося заново мислити.
І найважчого нам не збути:
Так, як є – голодними, голими,
На могили батьків забутих
Принесімо повинні голови.
Там, де горе полин зростило,
Пропечуть наші сльози землю.
І обізветься батько: – Дитино,
Каяття твоє я приємлю.
Ти замов лише службу Божу,
Запали восковії свічі
І скажи: – Віднині я можу
Чесно людям дивитись у вічі.
Починається наша історія
На новій, на чистій сторінці.
Відтепер в піднебеснім просторі
Українці ми! Українці!


УКРАЇНО МОЯ

Україно моя, Україно,
Калинова моя, тополина!
Тож дiвчата твої, мов тополi,
Не було їм щастя i долi.
Їхня доля стелилась туманами,
Обвивалась круг шиї арканами,
У гареми вела султанськi,
В осоружнi покої панськi.

Україно моя, Україно,
Та спiвоча ж моя, солов’їна!
Над полями та над ярами
Тужно пiснi бринять вечорами.
Та чи ж є iще де така мова,–
Що барвиста вона та шовкова,
На свiтi усьому прославлена,
Та не раз у колисцi задавлена!

Україно моя, Україно,
Це ж не пiсня твоя лебедина!
Там, у полi, де вiтер вiє,
Квiтнуть роки твої молодiї.
Твоїй пiснi простору треба,
Тож беруть її хлопцi в небо,
I лунає вона безупинно...
Україно моя, Україно!


* * *

Пам’ятаймо, хто ми,
Пам’ятаймо, звідки
І в якій землі наші корені.
Лиш високі сосни
Були дідам свідки,
Як вони схиляли голови зморені.
Пам’ятаймо, як,
Пам’ятаймо, коли
Ми рушали в дорогу далеку.
Кості наших батьків
У землю лягли
Від Сибіру до канадського Квебеку.
Пам’ятаймо, чиї ми,
Пам’ятаймо, скільки нас,
За чим нас в цей світ послали.
Ми досі дзвеніли кайданів кільцями –
Задзвонімо ж дзвонами слави.


* * *

Пам’ятаймо, хто ми,
Пам’ятаймо, звідки
І в якій землі наші корені.
Лиш високі сосни
Були дідам свідки,
Як вони схиляли голови зморені.
Пам’ятаймо, як,
Пам’ятаймо, коли
Ми рушали в дорогу далеку.
Кості наших батьків
У землю лягли
Від Сибіру до канадського Квебеку.
Пам’ятаймо, чиї ми,
Пам’ятаймо, скільки нас,
За чим нас в цей світ послали.
Ми досі дзвеніли кайданів кільцями –
Задзвонімо ж дзвонами слави.


ТОВАРИСТВО

Яке товариство зiбралось!
Яке товариство, братове!
Давайте пiднiмемо чарки,
Щоб вiчною дружба була!
Ти нас не лишай нiколи,
Наша незрадна любове!
Ти ж, чорна, недобра думко,
Нам не затьмарюй чола!

Яке товариство зiбралось-
Добiрне, немов перемите!
Давайте сядемо ближче,
Тiснiше плече до плеча!
Пройшли ми крутi дороги,
Нелегке сплатили мито,
Не марно в очах наших ясних
Навiк залягла печаль.

Та зараз про це не будем.
Нам зараз не до печалi.
Ви чуєте: на гiтарi
Вже забринiла струна!
Давайте усi заспiваєм!
Ми надто довго мовчали,
Ми маємо право на пiсню –
Нехай зазвучить вона!

Це пiсня вiри й надiї,
Любовi й гiркої муки,
Це пiсня про тих, хто вижив
І хто не вийшов з пiтьми.
З’єднаймо руки, братове,
Подайте сусiдам руки!
Жили ми нелегко, та чесно,
Нiкого не зрадили ми.

Хай судять нас нашi дiти,
Хай судять нас нашi внуки,
Та правнуки зрозумiють,
Як воно справдi було.
Ми долю собi вибирали
По совiстi, не з принуки,
Ми вiрили в те, що правда
Колись переможе зло.

І хоч сивина на скронях,
Та серце й зараз готове
Туди, де з-за темної тучi
Майбутнього сонце встає.
Яке товариство зiбралось!
Яке товариство, братове!
Дякую, що зiбрались!
Дякую, що ви є!


ТОЧНО ДАТОВАНИЙ ВІРШ

Цей вiрш я написала
двадцять п’ятого лютого
Тисяча дев’ятсот
шiстдесят сьомого року.
Я точно датую його,
бо все мене лають,
Що нема в моїх вiршах ознак часу.
Кажуть, такi вiршi
могли бути написанi
І сто, i двiстi, i триста рокiв тому.
Кажуть, такi вiршi
можуть бути написанi
І через сто, i двiстi, i триста рокiв.
Але хiба я винна,
що триста рокiв тому
Жiнки плакали,
коли їх залишали кохані?
Я не думаю,
що через триста рокiв
Вони будуть цьому радiти.
Але хiба я винна,
що триста рокiв тому
Люди боялися смертi?
Я не вiрю,
що через триста рокiв
Вони будуть чекати смертi,
як визволення.
І хiба я винна,
що триста рокiв тому
Зраду карали смертю?
Я не вiрю,
що через триста рокiв
Зраду вважатимуть доблестю.

Простiть мене,
Що я схожа на своїх прадiдiв.
Простiть мене,
Що я схожа на своїх правнукiв.
Бо ж я – та ланка,
Що з’єднує минуле з майбутнiм.


ДІАЛОГ

– Чуєш, б’є дзвiн?
А по кому ж це вiн?

– Вiн б’є по наших прадiдах,
Людях мудрих i праведних,
Що життя совiстю мiрили,
І у Всевишнього вiрили.
І роботу всяку робили,
І землю рiдну любили.

– Чуєш, б’є дзвiн?
А по кому ж це вiн?

– Він б'є по наших дідах,
Що високий зводили дах,
Будували для внуків дім
У зеленім гаю молодім,
Та самі не жили в цьому домі,
І могили їх невідомі.

– Чуєш, б'є дзвін?
А по кому ж це він?

– Він б'є по наших батьках,
Що носили нас на руках,
Як уміли і як могли,
Від лихого нас берегли,
Як уміли, учили добру,
Й не сказали: – Колись я умру.

– Чуєш, б'є дзвін?
А по кому ж це він?


* * *

А над Україною, ой, над Україною
чорнi тучi збираються грозовiї, –
одна туча з пiвночi, а другая – з пiвдня,
хочуть сонце заступити,
в каламутi утопити.
А на Українi, гей, на Українi
молодi громи перегукуються,
до бою збираються –
будуть про себе не дбати,
а тучi грозовiї блискавками рубати.
А на Українi, ой, на Українi
встане веселка семицвiтна в блакитi,
встане веселка в високостi,
щоби нею брати рiднi приїздили в гостi.
А на Українi, ой, на Українi
засмiється сонце непереможене,
молодим громам дякуючи,
веселку-веснянку вiтаючи,
щоб нам разом до працi ставати
та в рiдному краю
пiсля бурi градової лад давати.
Отаке воно дiється нинi
на нашiй славнiй на Українi.
Гей!!!


* * *

І все вернеться на круги своя,
І вийде правда, i промовить слово.
Дороги, що ходила ними я,
Постеляться менi пiд ноги знову.

І я знайду тi молодi слiди,
Почую пiсню, що тодi звучала.
З тих чорних днiв неволi i бiди
Поезiї витоки i начала.

Вона пробилась i зiйшла до нас,
Як сонце весняне у далi синiй.
Сильнiше всього в цьому свiтi – час,
Та перед правдою i вiн безсилий!

Сто раз убита, оживе вона,
І гляне в душу, i промовить слово,
Проклятi i забутi iмена
Повернуться й засвiтяться нам знову.


ОУН В КРИЧІЛЬСЬКУ

Степану Сороці

А ОУН в Кричільську була!
І дарма, що ми були лише діти.
Ти можеш тому, Україно, радіти,
Що дітей таких мала
і вистояти змогла.

А ОУН в Кричільську була!
І дарма, що ми один одне не знали.
Коли старших братів бурі стинали,
По їхніх слідах
юна порость росла.

Як далеко юність наша пішла!
З яких сторін її виглядати?
Та життя перебираючи дати,
Я згадую Кричільськ
і ОУН, що в Кричільську була.


СВІТ В КАРЦЕРІ

Я в карцері мала заняття:
Ходити туди-сюди, –
І мала блакитне плаття
В суничні ягоди.
Отож я собі уявляла,
Що літнім лісом іду,
Суниці стиглі зривала,
Схиляючись на ходу.
Життям по нервах розлився
Неповторно-єдиний смак.
І виходила на узлісся,
І бачила – в полі мак,
А на річці латаття,
Мов білі чаші, цвіло.
Моє єдине плаття
Мені цілим світом було,
Я вільно літала, мов пташка,
У ясному світі казок,
А в мене невкліпно і важко
Цілився чорний “глазок”.


ЛЮДЯМ З СЕЛА ГОРОДЕЦЬ

Поставте, люди, біля церкви хрест,
Там, де була насипана могила.
Там за вас мати Господа молила,
Коли ішла до церкви повз той хрест.

Там був похований повстанець молодий.
Я бачила його: був босий і невкритий,
Замість сорочки полотном обвитий,
Такий же був повстанець молодий!

Його вночі ховали побратими,
Без дзвонів, без попівської молитви,
Та побратима винесли із битви
І в північ поховали побратими,

Поставте ж, люди, біля церкви хрест,
Рушник повісьте, квіти посадіте,
Щоб вас згадали ваших внуків діти,
Як йтимуть в церкву повз той хрест.


* * *

Згоріла церковця козацького бароко —
Лиш купка попелу, що вітер рознесе,
А ми ж, було, без Господа ні кроку!
І от – усе.

Були ми в світі знані й славні, кажуть.
Над козаками вітер стяг несе.
Забрали стяги ті до Ермітажу,
І от – усе.

Вкраїно, матінко, вітчизно, нене!
Минають дні, як вітер лист несе.
Ще скільки їх, що лишишся без мене
І от – усе?


* * *

На полі, политому кров’ю,
Солодкий хліб не зросте –
Пам’ятаймо про те!

В саду, зрошенім кров’ю,
Де брата вбиває брат,
Не виросте виноград.

На місці, зрошенім кров’ю,
Не можна зводити дім –
Скорше звідси ходім!

На землі, зрошеній кров’ю,
Не буде щасливим життя –
Якби ж то знаття!

В країні, залитій кров’ю,
Де місце знайду собі я,
Україно, нене моя?


ПРАГА. 1968 РІК

Крізь мертві міста,
Крізь мертві міста,
Де не вмерла ще жодна людина.
О земле, рідна й свята!
О проклята година!

На небо востаннє гляньте,
Бо сльози задушать.
Їдуть танки, їдуть танки
По мріях,
По вірах,
По душах.

Поглядів кулеметних черги
З-за віконниць причинених.
Щастям було б умерти
За тебе, вітчизно.

Померти усім, як герої.
Битися до останку.
Та правда – хіба це зброя
Проти танків?


КИІВ ГРИБНИЙ

Весь Київ пропах грибами –
Автобуси і трамваї,
І поблискуючи зубами,
Люди весело розмовляли,
Чого і скільки зібрали
І що з тим робити будуть,
Весь Київ пропах грибами,
Були веселими люди.
А в кошиках, сумках, відрах,
Вгору задерши ніжки,
Лежали, – хто там що вибрав,
Лисички, грузді, сироїжки.
В дівчат червоніли корали,
З ягід шипшини зроблені.
Ще люди гриби збирали.
Це було ще перед Чорнобилем.


ЛАНЦЮГ ЗЛУКИ
Київ. 21 січня 1990р.

Чому це весняним світлом
Людям осяяло лиця?
Зацвіла синьо-жовтим цвітом
України древня столиця.

Довго була в нарузі
Історія наша багата.
Шикуймося в лави, друзі!
Сестро, стань ближче до брата!

Будемо разом радіти,
Що дочекалися свята.
Візьміться за руки, діти!
Будемо пісню співати.

Пісню слави – полеглим.
Живим – відродження пісню.
Хоч і було нам нелегко,
Та ми народились не пізно.

Була велика руїна,
Було страждання безкрає,
Але не вмерла Вкраїна,
Душа наша не вмирає!


ДО РОКОВИН НЕЗАЛЕЖНОСТІ

Йшли наші предки до бою
За землі свої рідні.
Будьмо чесні самі з собою:
Чи ми їх гідні?

Скільки страждань і болю,
Могил без хрестів і з хрестами!
От і маємо волю –
А як ми з того скористали?

Комуністична хвороба
В наші гени впилася.
Скажіть: хоч один нероба
За цей час до роботи взявся?

Слабка ще державна лодія –
Як би їй не пропасти!
Назовіть хоч одного злодія,
Який перестав красти!

Пам'ятаєм колимські мерзлоти,
Материнську тугу невпинну.
Скажіть: хоч один мерзотник
Визнав свою провину?

Життя – це клопіткий будень.
Я вас питаю, між іншим,
Скажіть: хоч один дурень
Став за цей час розумнішим?

Серце торкає тривога,
Що настрій святковий псую я.
Та ім'я високе Бога
Не поминали ми всує?

Труднощів наших не змірити,
Та чи ж бути народу пропащим?
Дуже хочеться вірити,
Що наступній рік буде кращий!


НОВОУКРАЇНСЬКИЙ ВІРШ

Розкрадайте, хлопці, Україну!
Тут багатства вистачить на всіх.
Кажуть, що на душу візьмете провину.
Ну, який тут гріх!
Чи то ж не сміх!

Продавайте, хлопці, Україну
За доляри, марки чи рублі.
Десь закопано там діда домовину?
Ну, то й що?
Хіба нам жаль землі?

Пропивайте, хлопці, Україну,
Коньяками душу заглушіть,
Батьківську стару малу хатину
Бур’янами заростати полишіть.

Забувайте, хлопці, Україну!
Світ який:
Нью-Йорк,
Мадрид,
Париж.
Можна в Ізраїль чи Аргентину.
Тільки б гроші!
Капітали б лиш!
Можна ванну з золота купити,
Мерседеси, яхти, літаки.
І “Шанеллю № 5” кропити
У палацах власних хідники.

Та життя так швидко пролетіло!
От і смерть назустріч поспіша.
У чужій землі спочине тіло –
В Україну вернеться душа.

ІІ

А що ж на тій Україні?
Доле моя, доле!
Звалища радіоактивні,
Де було батьківське поле,
Кабаре із стриптизом,
Де була хата матері,
Канава стічна,
Де ти в річці малим ставив ятері.
І земля чужа,
І мова чужа.
І ходить бідна душа,
Як по лезі ножа,
І ні тобі хреста при дорозі,
Щоб перехреститися,
І ніде бідній душі
Прихиститися.


ТРИПТИХ НА ТЕМУ ШЕВЧЕНКА

І

Хрущi над вишнями гудуть,
В саду дрiмають соннi вишнi,
А матерi до хвiрток вийшли
Поглянуть, чи сини iдуть.

Так легко матерям зiтхати!
Сягнувши далей i висот,
Сини вертаються. I от
Сiм’я вечеря коло хати.

Вже соловей завiв своє
Десь у гущавинi вишневiй,
А у високiм чистiм небi
Вечiрня зiронька встає.

I от поснули вже сини,
А в матерiв новi турботи.
Весь вiк готовi ждать вони
Синiв iз мандрiв чи з роботи,
Лиш щоб нiколи – iз вiйни.

II

На моїй квiтучiй землi,
Де лiси i галяви суничнi,
Зникають журавлi,
Небеснi й криничнi.

Присипанi пилом кущi,
Мов сироти невтiшенi,
I давно не гудуть хрущi
Над Шевченковими вишнями.

Як далеко вперед ми пiшли!
Як ми круто життя замiсили!
Не спiвають дiвчата пiснi –
«Гевi-метл» бешкетує щосили.

Амiаком i сiркою тхне.
Рiчку кури долають бродом.
Що нам ще залишилось "не",
Щоб вже зовсiм не бути народом?

ІІІ

Горить Шевченкова хатина,
Де вiн малесенький зростав,
Де гiрко плакав сиротина
І звiдки генiєм восстав.

Було тут хлопцю на горiхи!
Нелегка доленька була!
Повзе ядучий дим з-пiд стрiхи –
Всю Україну застила.

І що було в тiй хатi красти?
Старе рядно чи черепка?
Вiдкiль на нас такi напастi?
Чия злодiйська та рука?

Яка у ворога личина?
Хтось засмiявся.
Чи не вiн?
Яка була тому причина,
Що не лунав тривожний дзвiн?

А нашi славнi українцi –
Невже в них серце не болить?
Вони все дiлять: то червiнцi,
То славу кинулись дiлить.

І що їм ворог за спиною!
В братах шукають ворогiв.
Сич озивається луною,
Днiпро тiкає з берегiв,

І Гонта плаче: – Де ви, дiти?
Де гайдамаки? Їх нема.
Вже є держава. Час радiти,
А серце острахом пройма.


МИ НАРОДИЛИСЬ НЕ В ПАРИЖІ

Ми помрем не в Парижі
Наталка Білоцерківець

– Французи! В небезпеці Франція!
І вставали всі, як один,
Буржуа, любителі вин і тихих годин,
І любителі дам – напудрені франти.
Боролись, аж небу жарко,
Якщо треба, то й сотню літ,
Якщо треба – ставала у військ на чолі
Юна діва Жанна Д’Арк.
А коли вороги пропадали,
Буржуа знов смакували вино,
Що з Провансу, Бордо чи Шампані воно,
А франти біля дам упадали,
Чи ж злізе бодай хто з печі,
Коли стану на перехресті доріг
І з усіх сил, які Господь ще мені зберіг,
Гукну:
– Українці! Україна в небезпеці!

Тому встаю вранці я,
Вдивляюся в небо, чи є в нього дно,
Блукаю містом і шепчу в одно:
– Французи! В небезпеці Франція!


* * *

А над Україною вже стільки сторіч
Ніч, та ніч, та ніч!
Ой і темно!
А українці залізли на піч –
Там тепло.
І скільки не плач, і скільки не клич:
– Де ви, люди?
Іди, ноче, пріч, душі не каліч!
Тільки луни...

А над Україною вже стільки сторіч
Дві сестри панують:
Що одна – неволя,
А друга – недоля
Ночують і днюють.

А над Україною вже стільки сторіч
Круки, круки, круки,
Що темної ночі випивають очі, .
Як розкинеш руки.

А були ж діди, були прадіди
Буйні та відважні.
Чом же ваших надій не справдили
Правнуки ваші?
Чи своєї мужності в спадок не дали?
Чи дали гріхи на спокуту?
Що покірно ми в ями падали,
Не підвівши руку закуту?

А над Україною вже стільки сторіч
Ніч, та ніч, та ніч.
Матінко пресвята!
Та лунає клич:
– Женіть пітьму пріч!
Вже крайнеба світа!


ФІГУРИСТКА

Першій українській олімпійській
чемпіонці Оксані Баюл

“Чи жива ота Оксаночка?
••••••••••••••••••
А що за дівчина була,
Так-так, що краля! і не вбога,
Та талану Господь не дав... –
А може, й дав, та хтось украв
І одурив святого Бога”
Тарас Шевченко

Проросла – а на тебе холодом
Із найменших, дитячих літ.
Може, тим й не лякав тебе лід,
Що до нього ти звикла змолоду.

Ти ловила все на льоту,
І сказали: – Ну що ж, поїхали!
Срібна змійка вкраїнської віхоли
На олімпійськім льоду.

Ще куриться спіраллю слід,
Судді здались переможені.
Українко! Оксанко! Та ж можемо
Дивувати собою світ!

Розцвіла – а на тебе золотом
Ще й отруйної слави чад.
Скільки ж вас, молодих дівчат,
Марнували життя своє змолоду!

Ми любили тебе, як могли,
Ми б довіку тобою пишалися.
Від’їжджала ти – ми лишалися.
Ти пробач нас – не вберегли.


З російської
Ігор Іртєньєв

НОСТАЛЬГІЧНЕ

Ех, і пили ми, і гуляли,
І не тремтіла в нас рука!
Салюти небо розривали,
Текло шампанське, як ріка!

Була ж епоха – та дарма!
А діячі буди – Ну, що ти!
Хоч і легенд про них нема,
Зате лишились анекдоти.

Який тоді розцвів дизайн!
А опери які лабали!
Яких нам не відкрилось тайн!
Які висоти здобували!

Які могучії уми
Хотіли світ зробити раєм!
А що сьогодні маєм ми?
А нічогісінько не маєм!


ЛИСТ ПАВЛИЧКОВІ В БРАТІСЛАВУ

Повертайте, Дмитре, в Україну!
Тут без Вас, повірте, ну, ніяк!
Хто ж нас позбирає воєдино?
Хто помирить наших забіяк?

Хто розкриє враже нутро хитре?
Мовить мудре слово в слушний час?
Повертайте в Україну, Дмитре,
Україна стужилась без вас.

Правда, ми не безпорадні вівці,
Але як же нам потрібні Ви!
Хочете: Володя Яворівський
Вам уступить місце голови?

Зрештою, і так Вам слави досить:
Хто б ще так на вічах прогримів?
– Повертайся, – Україна просить,
Повертайся, сину мій, домів!

З поля позбираємо каміння,
Перебудем пору злих невдач.
Повертайтесь! Тут Вас не замінять
Горинь, Чорновіл і навіть Драч.

Жде Вас у Карпатах яворина,
Чорне море, що об скелю б’є,
Жде Вас, Дмитре, ціла Україна,
Грішна і свята – яка вже є.


СПОКОНВІЧНИИ ВОГОНЬ

Пам’яті Алли Горської

Ходила по землі - твердо.
Дивилася на світ - ясно.
І раптом це серце - вмерло.
І раптом це світло - згасло.

Тиснула руку - тепло.
Носила голову - гордо.
І раптом - душа затерпла -
Обірвано акорди...

Дарувала їй доля вроду,
Дарувала вогненну вдачу,
І любов до свого народу,
І хист мистецький впридачу.

Та на світі є чорні сили.
Та на світі є підлі люди.
І казились вони, і бісились,
І аж пінилися від люті.

Не ставали до чесного бою
Сатани нікчемнії смерди.
І забрала вона з собою
Таємницю своєї смерті.

Пролетіло одним моментом
Все, що їй у житті далося:
Як палила пальці цементом
І пергідролем волосся.

І на шкоду своєму здоров’ю
Найбільше палила серце
Ненавистю і любов’ю.
А нам пам’ятати все це.

Бо казали люди хоробрі,
Що як мла опівнічна звисає,
Ясне полум’я на її гробі
Загорається і не згасає.

* * *

Вячеславу Чорноволу

Вiдроджуються древнi храми,
Встають iз попелу й руїн.
Тож пiд iсторiї вiтрами
Загоюймо душевнi рани,
Пiдводьмо храми iз руїн!

Нас доля гнула, i ламала,
І свiтом безвiстi вела,
Та вiра душi в нас тримала,
Хоч доля гнула, i ламала,
І свiтом безвiстi вела.

Яку знаругу ми терпiли
В пустелi, в тундрi i в тайзi!
На камiнь сльози в нас скипiли,
Не раз зубами ми скрипiли
В пустелi, в тундрi i в тайзi.

Та правда устає над свiтом
Висока й свiтла, мов зоря.
Нехай укриє землю цвiтом!
Нехай засяє нашим дiтям
Свобода, свiтла, мов зоря!

За неї кров’ю заплатили
Найкращi доньки i сини.
Нам їхнi iмена свiтили.
Ми їхню пам’ять освятили.
Навiк прославленi вони!

Вертаймо ж на пороги отчi
З усiх земель, з усiх країн!
Хай ниций зайда їх не топче!
Вертаймо ж на могили отчi,
Пiдводьмо храми iз руїн.



З російської
Олександр Пушкін

В СИБІР

Цей переклад я вислала
Вячеславу Чорноволу, коли він
вібував третій строк в Сибіру.

У глибині сибірських руд
Ви горде збережіть терпіння.
Не пропаде гіркий ваш труд
І дум високе устремління.

Недолі вірная сестра,
Надія в хмурім підземеллі,
Розбудить щастя дні веселі,
Прийде омріяна пора!

Любові й дружби лик ясний
Дійде крізь хмурії затвори,
Як в ваші каторжнії нори
Доходить вільний голос мій.

Кайдани тяжкі упадуть,
Темниці рухнуть. І свобода
Зустріне вас. Настане згода.
І меч брати вам віддадуть.


* * *

Над труною Славка говорили не ті,
Що зустрілись йому в молодому бутті,
Довгі роки з ним поруч були у житті,
З ним долали провалля й урвища круті.
Розгубились вони... А в життя суєті
Приліпились до нього не ті, ой, не ті!
І були їх слова і фальшиві й пусті.


ЩАСЛИВА БДЖОЛА
30 березня 1999р., Київ

Коли у Києві ховали Чорновола, –
У місті, сповненому пам’яті віків, –
Печальні люди сходились довкола
І несли сотні, може й тисячі вінків.

Жінки ридали: – Вбили, ой, убили!
Чоловіки стискали кулаки,
А над юрбою сині, жовті, білі
Пливли вінки.

І перша бджілка вилетіла з вулика –
Її послала в світ бджолина рать.
А тут же того цвіту повна вулиця!
І стала бджілка свій нектар збирать.

Сльоза у когось в оці золотіла,
Дзвеніли дзвони, аж земля гула,
А бджілка все летіла і летіла –
Вона одна щасливою була.


МОЛІННЯ ПРО ГОЛОС

Чорні хмари пливуть над ланами,
До землі схиляється колос.
Добрий Боже, зглянься над нами,
Залиши Україні голос!

В неї доля була не однакова:
То ружі, то терни рвала,
І сміялась вона і плакала,
Та понад усе – співала.

І на шкоду своєму здоров’ю
Грізні тюремні сонети
Не чорнилом, а власною кров’ю
Писали її поети.

Що ж тепер, мов підрізані, в’янемо
І чому замовкають спроквола
Голос ніжності – Солов’яненка,
Голос мужності – Чорновола?

Вже ж позаду колимські тумани,
І колючі дроти, і голод.
Добрий Боже, зглянься над нами,
Залиши Україні голос!


* * *

Ми віками звикли покладати голову
За Україну, за її волю
І, як відчуття вічного голоду,
Цю звичку носили з собою.

Ми так звикли ходити в мучениках,
В трагічних героях, в страждальцях,
Яких Україна — мати засмучена —
Не могла з Сибіру діждаться,

Ми кров лили, ми пісні складали,
Ми так вросли в свою ролю,
Ми так натхненно голови покладали
За Україну, за її волю.

І от вже ластівкою звістка шугає:
Є держава! Вже можна жити!
А ми все ходимо і шукаєм:
Де б голову нам зложити?


ПЕРЕДВИБОРЧА АГІТКА

Не та Україна, не та,
Не та, про яку ми мріяли,
Коли життя тюремними строками міряли,
Марнували в неволі літа.
Не та Україна, не та!

А при владі ті, що й були,
Називають Вкраїну ненькою,
В кишенях золотом краденим дзенькають,
А ми мовчимо, покірні воли,
А при владі ті, що й були.

Отже думайте, думайте, люди,
Не дозволяйте себе зомбувати!
Що з нами було, не сміємо забувати!
Бо при владі всі ті ж і їх лизоблюди.
Отже думайте, думайте, люди!



З російської
Євген Винокуров

ЛЖЕПРОРОКИ

Нема нічого гірш, як лжепророки,
Завжди готові слово проректи,
Вони нас кличуть на прямі дороги,
А там – тупик. Це пізно взнаєш ти.

Я був з таким знайомий досить близько.
Він лаяв всіх, він кликав, присягав,
Сказав: – Там і не грузько і не слизько!
Я тридцять верст ледь ноги витягав.

Бувало, слово він, мов іскру креше,
Натхненно звівши очі догори.
Аж раптом зрозумів я: – він же бреше!
Усе він бреше, чорт його бери!


ЩОДО НЕЗАЛЕЖНОСТІ УКРАЇНИ

Мені до рук потрапив вірш, що його начебто написав Йосиф Бродський. Не вірю, щоб цей рафінований інтелігент написав такий брутальний вірш, сповнений лютої ненависті до незалежної України. Це писав хтось з великодержавних шовіністів, які живуть межи нами і ненавидять Україну, хотіли б її бачити лише російською колонією.
Це не відповідь анонімові і не переклад його вірша на українську мову. Я просто лише трохи змістила акценти, але намагалась зберегти зміст і навіть зберегла деякі рими: “Контопом – ізотопом”, “ не надо – Канада”.

На жаль, історія не знає “а що, коли...” та “якби-то”.
Так воно вже відбулося: Мазепу і Карла розбито.
Хто знає: сміявся чи плакав Петрів улюбленець-мурин,
Слухаючи зойк передсмертний, коли погибав Батурин?
Та ще ти будеш, Хохляндіє, болячками нашими взеленена!
Нашлемо ще батька Сталіна і доброго дідуся Леніна!
Ми ще тебе помітимо радіоізотопом –
Це за Івана Виговського, за поразку під Конотопом!
Ви хочете з нами на рівних, а ми вам строго: – Не нада!
Вже їм, бачте, не мати-Росія, а бачте, сестра-Канада!
Ми вас кругом оббрешемо, поки там суд та діло,
Хоч ви були християни, як ми ще на деревах сиділи.
Ну, що ти, хохол, упираєшся? Чом роги виставив цапом?
Ну, як же ти будеш без мене? Ну, хочеш: зови кацапом?
Ви ж триста із гаком років за нами ішли в фарватері
(Це б дибу на них Шешковського чи Грозного ржавих крюків!)
Ото як пошлемо вас к такій-то матері!
Бо звідки своя у покручів і байстрюків?
Скатертю вам дорога, хоч ми від люті в нестямі.
Пошлемо вас на три літери, бо більше самі не втямим.
Найбільше, визнати мусим, до печінок нас проймає,
Що “лях кічлівий” і “ганс” хохлів уже рівними має.
Хіба їм в Дніпро наплювати? Ну, що ж, що супроти вітру,
Що в морду самому потрапить? Я звик до цього, я витру.
Хоч сорочку на грудях рви, головою об стіну бийся,
Не хоче хохол у петлю. Так іди ж ти, хохол, до біса!
Бач, хоче сам їсти борщ, вареники і млинці
Не хоче, щоб до їхніх краль ми підбивали клинці.
Ні Санкт-Петребург мостити, що у нім панували ми,
Ні знову для нас добувати золото Колими.
Ще здіймете ви голосіння, – чи як кажуть кацапи – вой, –
Коли пожене вас в Комі наш вологодський конвой.
..........................................................................
Блюзнірче, ти смів осквернити ім’я високе Тараса,
На мою стражденну вітчизну збирав брудний компромат?
Так будеш здихати ти, вчепившись у ріг матраца,
І хрипіти не слово “мама”, а “истинно русский” мат!


НАРДЕПОВІ СРСР ЧЕРВОНОПИСЬКОМУ
(Інвалідові війни в Афганістані)

Де ти втратив ноги – відомо,
Та хіба ти в тім винуватий,
Що послали з рідного дому
“Мусульман-братів визволяти”?

На жорстоку афганську землю
Ти ступив не другом, не братом,
Ти на ній пригинався низенько,
Прикриваючись автоматом.

І летіла з чужого Кабула
На Вкраїну вість невесела
Чи з віддаленого аула
(Як там звуться афганські села?).

І ридала зболена мати,
Плакав ти над убитим другом,
І вишкірювались автомати
Смертоносним вогненним пругом.

Ти би вмер, а в полон не здався,
Ти розплачувався з боргами.
Ти питанням не задавався:
За що платиш своїми братами?

За чиєсь безвір’я і тупість
Кров у землю афганську стікала,
І хололи під сонцем трупи,
Смерті хижа коса не стихала,

У той час, як нахабний зайда
За столом розперезував паса,
І не втерши масного заїда,
На повій задивлявся ласо,

У той час, як онук Герострата
Душу твого народу топче.
Знаєм ми, де ти ноги втратив.
Де ж ти голову втратив, хлопче?


ГОЛОС СОВІСТІ

14 грудня 1994 р., в роковини смерті Андрія Сахарова, на його могилу було покладено вінок від імені президента Росії. А в Чечні в цей час російські солдати вбивали громадян Росії.

І земля сколихнулась,
А ніхто того не помітив.
Застогнала могила,
А ніхто того не почув.
– Заберіть цей вінок!
І підходить до мене не смійте!
Не надійтесь, що мертвий,
Що я у могилі й мовчу.
Заберіть цей вінок,
Бо троянди на ньому криваві
І стікають пелюстки
Й мене крізь мерзлоту печуть.
Задля щастя людей
Свою долю безжалісно краяв,
А тепер ось лежу,
А тепер мого слова не чуть.
Все ж я встану й прийду
В ваші душі, і сни, і сумління,
Що б ви там не казали:
– Ет, стареча бредня й маячня!
Я молю: – Схаменись,
Заморочене покоління,
Бо повік тобі карою буде
Скривавлена й горда Чечня.


ЧЕЧЕНІЇ

Маленький народе, народе гордий,
Сунуть на тебе московські орди,
Суне на тебе московська сила,
Яка і нас три століття косила.
І ви терпіли, і ми терпіли,
А наші душі від гніву кипіли.
Скільки знущань, страждань і смертей
І ваших, і наших найкращих дітей!
Мужній чеченський народе-соколе,
Росії тебе не здолати ніколи!
І ми ще діждемось щасливого дня,
Коли незалежною стане Чечня!


* * *

Убиймо в собi раба!
Його в нас вiками плекали!
Звестись на повний зрiст
Нарештi чи не пора б!
Коли ми мовчали налякано
Чи натхненно рукоплескали.
В нас
рiс
раб.

Убиймо в собi раба!
Вже предкiв забутих тiнi
Стукають в нашi душi
Не лише вночi, а й удень.
Здригаються континенти.
І чути в їхнiм двигтiннi
Вiдлуння того майбутнього,
Що нас за порогом жде.

Убиймо в собi раба!
Бо дивляться нашi дiти
І їхнi очi питають:
– Що скажете нам, батьки?
Що нам лишаєте в спадок?
Чим будемо володiти?
Вже ж не бiлi плями в Історiї –
Суцiльнi темнi вiки.

А що ми їм, справдi, полишим?
Жменьку вкраїнських лiтер?
Землю, солону вiд кровi
І бiлу вiд ДеДеТе?
Убиймо в собi раба!
Інакше Історiї вiтер
Нас, мов сухе лушпиння,
Геть на смiтник змете.

Щоб настала нова доба,
Убиймо в собi раба!


ЕРА УКРАЇНИ

Надходить ера України.
О земле, рiдна i свята!
І озираються країни,
Що над Європою свiта.

Свiта, свiта, бо сонце сходить,
Погожий обiцяє вiк,
І зеленiють в полi сходи,
І йде межею чоловiк.

Вiн по-хазяйськи оком гляне,
Чи все як слiд цвiте й росте.
Колись поляни i древляни
Зорали поле це святе.

Його кропили рясно кров’ю,
Гноїли трупом. Та дарма!
Воно вiдроджене любов’ю!
Вiд нього кращого нема!

І коли вiзьмуть в руки дiти
Пахучий, нiби сонце, хлiб,
Я знаю: буде вiн радiти,
Наш предок – ант а чи дуліб.

І успокояться по всьому,
Кого на страшну смерть прирiк
Чи той кривавий тридцять сьомий,
Голодний тридцять третiй рiк

Пiсля великої руїни
Ставати до роботи час.
Європа дивиться на нас.
Надходить ера України.


* * *

Я - є! Ти - є! Він - є!
І все це - ми!
І нас немало.
Тож хоч мине азарт,
А носа вішати не варт.
Аби лиш у сідлі тебе тримало.
І ще - завжди лишаймося людьми.

Я - є! Ти - є! Він - є!
Чужі ми чи сім’я,
Та світ до нас належить.
Отож міцніше гарт
І носа вішати не варт!
Не боїмось потопу ні пожежі.
А як прийде така година,
Що нас покличе Україна,
Хай відгукнеться кожен:
- Я!

У КАВ’ЯРНІ “ГРОНО ДІОНІСА”

Сиджу в кав’ярні маленькій,
п’ю каву,
чорнющу, як ніч,
і гірку, як доля моя,
і все чекаю ще
на руку твою ласкаву,
і вслухаюсь в глибини пам’яті,
чи почую твоє ім’я?
Та вже не надіюся,
що колись-то отримаю Нобеля,
хоч би й писала
до знемоги,
до самозабуття,
бо після голодоморів,
концтаборів
і Чорнобиля,
що напишеш,
щоб вразило більше,
ніж саме життя?
Я вже знаю,
що не об’їжджу всю Європу,
а де вже, щоб побувати
на іншому материку,
а проте не наливайте
в чашку мою сиропу –
ні на що не проміняю
долю свою гірку.
Бо кожна моя сльоза
вже діамантом стала,
а кожен мій чорний день
в небі зорею сія.
Крутою дорогою йшла,
та дійшла таки – не пристала.
В маленькій порожній кав’ярні
п’ю чорну каву я.


ЗМІСТ
Ми – є! 3
Починаємо історію! 4
Україно моя 6
“Пам’ятаймо, хто ми...” 7
Товариство 8
Точно датований вірш 10
Діалог 12
“А над Україною, ой, над Україною...” 14
“І все вернеться на круги своя...” 15
ОУН в Кричільську 16
Світ в карцері 17
Людям з села Городець 18
“Згоріла церковця козацького бароко...” 19
”На полі, зрошенім кров’ю...” 20
Прага. 1968 рік 21
Киів грибний 22
Ланцюг злуки 23
До роковин незалежності 24
Новоукраїнський вірш 26
Триптих на тему Шевченка 28
Ми народились не в Парижі 31
”А над Україною вже стільки сторіч...” 32
Фігуристка 34
Ностальгічне 36
Лист Павличкові в Братіславу 37
Споконвічнии вогонь 38
“Вiдроджуються древнi храми...” 40
В Сибір 42
“Над труною Славка говорили не ті...” 43
Щаслива бджола 44
Моління про голос 45
“Ми віками звикли покладати голову...” 46
Передвиборча агітка 47
Лжепророки 48
Щодо незалежності України 49
Нардепові СРСР Червонопиському 52
Голос совісті 54
Чеченії 55
”Убиймо в собi раба!..” 56
Ера України 58
“Я - є! Ти - є! Він - є!..” 59
У кав’ярні “Гроно Діоніса” 60

ББК У
Г 68
© Гордасевич Г., 2000р.
ISBN 966-7445-63-1 © В-во "СПОЛОМ", 2000р.