Присвячується світлій пам’яті двох прекрасних українок, що
передчасно трагічно пішли з життя: Аллі Горській та Соломії Павличко

Від автора

Коли мені ще й двох років не було, – я цього, звичайно, не пам’ятаю, це згадувала мама, – отож, коли мама приходила в церкву зі мною на руках, я, ще не вміючи як слід вимовляти слова, вже тягнула за хором:”Осі, милю!” – що мало означати:”Господи, помилуй!”
По батькові я належу до спадкового роду духовенства. В Острозі в церкві служив мій прадід Павло. Священиком був мій дід Олександр; арештований в 1940 році, він не повернувся додому. Священиком був мій батько Леонід, якого арештували в 1946 році, і в Україну він повернувся з Колими лише через 23 роки. Він і помер від інфаркту в дорозі до церкви, де мав правити службу.
Біблію, – і то церковно-слов’янською мовою, – я прочитала, коли мені було років десять. Звичайно, я тоді ще не була в змозі осягнути всю мудрість цієї геніальної книги, але дитячий розум міцно запам’ятав зміст, і колись я вже писала, що Біблія – це одна з чотирьох прочитаних в дитинстві книг, на яких базується вся моя освіта.
Тому мої вірші релігійної тематики – це не данина моді, вони виношувалися в моїй підсвідомості все життя, щоб у потрібний момент появитися на світ. В більшості випадків народження цих віршів не пов’язане з якимись конкретними подіями. Хоча “Звізда Полин” таки викликана Чорнобилем, але написана через три роки. “Остання вечеря” написалася мені незадовго після “Різдва”, а вірш “Кажуть: пустеля цей ниций світ” прийшов до мене в березні 1991 року, коли я була в Литві і слухала концерт місцевої єврейської молоді.
В збірку ввійшли також кілька віршів, які просто є роздумами над сенсом життя і його минучістю, бо такі роздуми обов’язково приводять нас до вічного питання: то ж чи є над нами якась Вища Сила?


Молитва

Ангеле Божий, хоронителю мій!
Бережи мене і вночі, і вдень,
Коли сонце пече і коли сніговій,
Від хижих звірів і злих людей.

Ангеле Божий, Хоронителю мій!
Коли горе чорний день принесе,
Коли сльози пекучі підступлять до вій,
Дай мені силу знести усе.

Ангеле Божий, хоронителю мій!
Над Тобою небо ж таке голубе!
Коли в серці моїм загніздиться змій,
Дай мені силу здолати себе.


Каїн виправдовується

Хіба я сторож брата свого?
Він десь в дорозі загубився,
Коли натомлений відстав.

Хіба я сторож брата свого?
Я й сам заледве не загинув
У тій дорозі без кінця.

Хіба я сторож брата свого?

Та й сам Ти, Господи, казав,
Що без Твоєї волі й волос,
Єдиний волос, не спаде.
Чи ж міг я йти супроти Тебе?

Хіба я сторож брата свого?


Перстень царя Соломона

Поверни, царю,
круг пальця мене.
Повір, премудрий, –
і це мине,

Образливо?.. Гірко?..
Біль серце тне?
Треба потерпіть –
і це мине.

А цариця Савська
була ж наче пальма...
А цар персня
зриває з пальця.
А з персті земної
ще раз змигне:
– І це мине!


Дружина Лота

Покірно ішла за Лотом –
За мужем своїм і паном.
Пісок засмоктував ноги болотом,
І небо гуділо мідним тимпаном.

– Стомилась... На мить присяду...
Лот квапить: – Хвилина кожна...
– А позаду?.. Що там позаду?..
– Озиратись, – Лот каже, – не можна.

А пісок засмоктує ноги.
Вже давно згубила сандалі.
Лот каже: – Погибнуть многі...
І все далі веде, все далі...

А позаду – там рідне місто,
Батько, мати, брати і сестри,
Як грішили – то не навмисно,
А тепер мають кару понести?

Зойк розпачний лунає у вухах.
Світ багряним палає в зіницях.
– Доню! Донечко! Хоч послухай!
– Сестро! Сестронько! Хоч озирнися!

Не стерпіла. І повернулась
Обличчям до тої бурі,
І бачить: земля прогнулась,
Крутять смерчі криваво-бурі.

Там шаліють – помітити встигла –
Пекла жар і страшна мерзлота.
...І навіки в пустелі застигла
Неслухняна дружина Лота.

Ну, а Лот? Він не стишив кроку,
Навіть коли хлинули зливи.
Він заказ не порушив нівроку.
Він завжди був богобоязливий.

Хібащо згадав про комори,
Що були джерелом достатку.
... Після згину Содому й Гомори
Оце б хоч малісіньку хатку!

Уставали тумани білії,
В небі місяць просвічував злотом.
І навіть упорядники Біблії
Не знають, що сталося з Лотом.


Різдво

А як зірка зійшла – народила Марія,
Так, без болю, без муки,
лиш зітхнула глибоко.
Тоді над пустелею вітер повіяв,
І зірка дивилась, як Боже око.

А воно ще таке мале й безпомічне,
Бо яке ще зміститься в жіночому лоні?
Та вже на личку святе щось і вічне
І хресна дорога на маленькій долоні.

А Марія злякалась: звісно – мати.
Сказала: – Не треба ні влади, ні слави.
Я буду його при собі тримати,
А зросте – хай майструє столи і лави.

А віку дійде – ожениться гарно,
Я буду тоді доглядати онуків.
...Та знаку підтвердження ждала намарно,
Хоч ніч була повна таємних звуків.

А до першої зірки сходились інші,
Темряву ночі розганяли старанно,
Наливались червоним, неначе вишні
Або майбутні Христові рани.

А Марія дитя загортала в ряднини,
Казала: – Нічого, мій синку, не бійся.
Ось в цій яскині діждемося днини
І підем додому, до свого обійстя.

Там хата вікнами нам зазоріє,
Там сад зустріне в зеленім вітті. ...
Ти так над Христом молилась, Маріє,
Як донині усі матері на світі.


Вхід Господень в Єрусалим

І дорогу встеляли гіллям пальмовим,
І співали йому: – Осанна!
Зір вертався сліпим і слово – немовам,
І вабила мета осіянна.
На малім віслючку, а шати – білі
Їхав цар новий Іудеї.
Ах, як вони його всі любили –
Втілення їх ідеї,
Що прийде і справедливо розсудить,
Всемогутній і всеблагий,
І стане страви поверх посуди,
І отримає одяг нагий,
В багатого праведника побільшає злота,
А грішному в пеклі горіти.
І жінки, – згадайте дружину Лота –
Збігались Його узріти.
Все стало минулим: Соломон і Давид,
І хтиві старці і Сусанна.
Він Їхав, трохи сумний на вид,
І співали Йому: – Осанна!
І радо гукали усі прочани:
– Радість – добрим! Погибель – злим!
Ще жодного царя так не зустрічали,
Як вступав Він в Єрусалим.

...І день минув, і другий, і третій,
А життя все ж таке убоге.
І питають його, нетерплячі і вперті:
– Де ж обіцяне царство Боже?
А Він їм каже: – Отець мій на небі.
Тут й самі збудувати б могли...

І стали вони від гніву вишневі,
І на суд Його потягли.
І найняті синедріоном за плату,
І безплатно, немудрі, вони
З такою злобою кричали Пілату:
– Розіпни його! Розіпни!


Остання вечеря

І сказав Ісус: – Накрийте стiл
На дванадцять чоловiк!
А на скатертi вiзерунок з хрестiв
І у нього печаль з-пiд повiк.

– Раввi, таж маєш дванадцять учнiв!
Вам мiсця не вистачить всiм.
І сказав Ісус: – На сій учтi
Я слугуватиму їм.

Поставили тарiлки з дзвiнкої глини,
Обпаленої на вогнi.
І нестерпно довго тягнулись хвилини:
Прийдуть усi чи нi?

Поклали хлiб i дванадцять рибинок –
Скромною учта була.
І лише вино дорогоцiнним рубiном
Іскрилося серед стола.

Учнi входили один за одним –
Їх шлях нелегкий стомив.
І Ісус їм, стомленим i голодним,
Ноги з любов'ю обмив.

За стiл сiдали, берегли мовчання,
Чекали премудрих слiв.
А їм Ісус замiсть повчання
Подав переломаний хлiб.

– Їжте,– сказав їм,– се моє тiло,
Бо в ньому любов моя.
І щось таке над столом пролетiло –
Ангел а чи зоря.

Вино наливав, і рука затремтіла.
– Пийте! Се кров моя.
І знову щось над столом пролетiло –
Ангел а чи зоря.

– Раввi, щось дуже збудженi люди,–
В тривозi сказав Петро.
Щоб усе записати, в учня Іуди
Було наготовi перо.

Ісус мовчав. Йому все болiло
Вiд чола до пiдошов:
Мiсце одне за столом темнiло,
Учень один не прийшов.

Той наймолодший, найбiльше любий,
Що був, як на серцi печать.
В Ісуса знову здригнулися губи,
І знов з-пiд повiк печаль.

Галiлеянки прекрасної очi
Вчинили, що все вiн забув.
Учень один останньої ночi
На останнiй вечерi не був.

О, як вiн буде потiм ридати,
Собi не простить повiк,
Бо саме йому мав Ісус передати
Останнiй свiй заповiт.


Христова родина

Чи були в Ісуса брати і сестри?
Є підстави вважать, що були.
Та тільки йому судилось пронести
Той хрест, на якому його розп’яли.

А брати були собі люди звичайні
І сестри – жінки прості.
Та в останні хвилини, трагічно-печальні,
Я вірю: Він їх простив

За те, що не слухали слова Бога,
До серця його не взяли,
Що скрутно жили, жили убого,
Та якось собі жили,

Що тягнули ярмо, раби підневільні,
І не муляло їм те ярмо,
Що казали: – Ісус? Та він божевільний!
Ми прихистку йому не дамо!

Бо це ж таки в голові не поміститься,
Це злочин, в кінці кінців!
Він проти цезаря, проти намісника,
Проти святих жерців!

І як Він на Голгофі терпів свої муки,
Їх серця були зимні, як лід.
Та в них були діти, зросли онуки
І пішли за Христом услід.


Притча про блудного сина

Таки вернувся блудний син додому!
У двері стукнув рано на зорі
І, голову схиляючи додолу,
З повиною ступив на батьківський поріг.

А батько в радості усіх підняв на ноги:
– Дивіться! Я ж казав! Ні, я ж казав!
І стомленому з дальньої дороги
Шнурки сандалій власноручно розв’язав.

Служниці заснували доокола,
Оточуючи блудного турботою.
А син слухняний — за серпа та в поле:
Мов, гість це гість, але робота є роботою.

Сусіди позбігалися, немов на диво:
– Вернувся? Молодець! Оце б давно!
Підсмажений тілець рум’янився
і пахнув димом,
І голову туманило вино.

...А за околицею під високі зорі
Дорога бігла ген, петляючи в горбах.
І застрявав шматок у нього в горлі...
І білий лій холонув на губах...


Варрава

А як жилось тому Варраві,
Коли навдогоду юрбі
У невситимій злобі
Христа розп’яли у ганьбі,
А потім воскрес Він у славі?
Варраво, як жилось тобі?

Тобі всі злочини простили,
Його ж за правду розп’яли
Високовченії осли,
Шакали суддями були,
І низько роги опустили
Многотерплячії воли.

То ж як жилось тобі, Варраво?
Ти смачно їв? Спокійно спав?
Чи попелом ти посипав
Волосся, коли день згасав,
Як і вставав, — усе криваво?
А, може, спогади писав?

Мовляв, Христос моїм був другом,
Отак усе було і так.
Йому казав я: – Ти дивак!
Даремно не дражни собак!
Життя прожить – не перти плугом.
От і загинув, неборак!

А, може, мав ти знак з небес, –
Той здогад в серце моє проситься, –
Раніш, ніж Діва-мироносиця?
Ось ангел в темряві проноситься
І в двері стукає: – Воскрес!
Варраво, чуєш? Він воскрес!
І прощення тобі приноситься!
Христос Воскрес!
Христос Воскрес!


Вигнання Сатани

Затужив архангел Михаїл,
обняла його туга,
бо як підняти руку
на найкращого друга?
Аж заплакав, і сльози капали
на чорні скали
і наскрізь твердий камінь
вони пропікали.
І сказав: — Я з тобою маю
вести смертний бій, а не гру,
та меча мого ясного
в твоїй крові не обагрю.
Ти й так не спосмієш стати
на стежку до раю.
Я ж між вірою і між зрадою
не вибираю.

І злетів архангел Михаїл
в висоту осяйну.
І дивився Сатана вслід
і тоді осягнув,
що віднині й навіки він
до пекла прикутий.

Є покута на всі гріхи,
та на зраду нема покути.


Клопіт з душею

Ношуся з душею,
мов дурень з торбою.
Куди її діти – поняття не маю.
Думала наповнити її тобою –
А там лиш на денці.
А час минає.
Пустилася в філософські мудрування,
Йдучи за принципом:
хоч клоччя, хоч вовна.
Та даремні були мої всі старання:
Торба усе неповна!
Філософія не рятує.
Коханий не любить.
Подарую душу людям –
Може стане кому в пригоді?
Та недбало відмахуються люди:
– Шукати дурніших годі!
Таких давно вже нема!
Душа твоя – морочся сама.


Спокуса

Рано-вранці, ще передсвіту, –
В небі сяла ранкова зоря, –
На найвищій вершині світу
Стояли – Диявол і я.

А земля перед нами лежала,
Як Адам її успадкував.
Ще жниця в полі не жала.
Ще в кузні коваль не кував.

Ще спокійно спали всі діти,
Хоч затихли вже птахи нічні.
– Хочеш цим усім володіти?
Я сказала Дияволу: – Ні!

Він мене спокушав уміло,
Обіцяв усі блага земні,
Я ж дивилась спокійно і сміло
І на все говорила: – Ні!

– Що ж, у тебе міцна основа.
Мабуть, приклад береш з Христа.
Ну, а хочеш – я дам тобі Слово?
Я здригнулась і мовила: – Так.

– Ну, а хочеш, я дам чоловіка,
Що у справі кохання мастак?
...Перший промінь спочив на повіках.
Я змигнула і мовила: – Так.

Чаша неба бездонно-синя.
Що там в ній: чи птах, чи літак?
– Ну, а хочеш, я дам тобі сина?
Я зітхнула і мовила: – Так.

І тепер я каратись мушу
На семи пекучих вітрах.
Віддала Дияволу душу
За привид, за тінь, за міраж.

Бо любов була, наче іскра,
Бо у сина свої шляхи,
Тільки слово ще зрідка блиска
Покутою за гріхи.

Бо з жорстоким двадцятим віком
Відпливає усе земне.
Що ж, Христос – Він був чоловіком.
Я – лиш жінка. Простіть мене.


* * *

В лісі, в полі, а чи в городі
Раптом стану, на мить завмерши.
Розчиняюся я в природі,
Мене все менше і менше.

Випромінюються з мого тіла
Здоров’я, врода і сила.
Юність пташкою відлетіла,
А я ж: “Не лишай!” – просила.

Час тече крізь мене рікою,
Розмиває мене, розчиняє,
А я не порушу рукою,
Вже мене взагалі немає.

Тільки вітер зірветься і стишиться,
В небі ангели заспівають,
Тільки щось невидиме залишиться –
Душею його називають.


* * *

Зима була довга і сніжна,
Все алмазом по вікнах черкала,.
А душа моя, спрагла і ніжна,
Весни чекала.
А душа моя вірила в диво,
Що зустріне мене весною,
Гляне в душу ясно й правдиво
І повік пребуде зі мною,
Може, зглянеться врешті Всевишній,
І за смутки всі пережиті
Зацвітуть мені біло вишні,
Стрепенеться перепел в житі,
Без укриють гірлянди сині,
Усміхнеться земля спросоння.
...А воно все дощі, мов осінні.
...А воно ні крихітки сонця.
Таж зимовими завірюхами
Я запах фіалки вітрила!
Кажуть: вірою гори рухали.
Мабуть, я недостатньо вірила.


* * *

Вітер сірі хмари громадить,
З дерев зриває листя руде.
Де моя молодість?
Де моя радість?
Де моє щастя?
Де?

Думкам тривожним не дати ради.
Очі безсонні. Обличчя бліде.
До моя молодість?
Де моя радість?
Де моє щастя?
Де?

Доле, хіба так можна карати?
Хто в нас життя щомиті краде?
Де моя молодість?
Де моя радість?
Де моє щастя?
Де?

В кого шукати тепер поради?
Куди ця дорога мене приведе?
Де моя молодість?
Де моя радість?
Де моє щастя?
Де?


* * *

На тихому заході сонця,
Коли тіні лягають в траву,
Сядьте і подумайте:
– Чи так я живу?

А коли суєта буденна
Догорить на ярім вогні,
Може, отак подумавши,
Зрозумієте: – Ні?

А як сивий схололий попіл
Засипле рожеві далі,
Сядьте і подумайте:
– А як далі?


Тривога

А ніч заливає смолою в’язкою –
Попробуй вирвись з цупких обіймів!
Попробуй знесиленою рукою
Серце замучене вийми.

І буде воно квилити жалібно
Підбитою чайкою в лузі,
І буде всесвіт вбирати жадібно
І знову никнути в тузі.

Людей крізь ліси проведе разом з Данко
І скаже їм: “В мирі живіте!”
А люди ті спалять з Бруно Джордано
Його в Римі на площі Квітів.

І вмре, щоб знову ожити з світанком,
Першокласником сісти за парту
І знову битись над вічним питанням:
А може, жити не варто?


* * *

To be or not to be?
Знов задаю собі
Питання це, не рішене від віку.
Чи жити на землі цій чоловіку
А чи посходять атомні гриби?

To be or not to be?
Тривожної доби
Дитя тривожне, що я можу?
Чи недовіру переможу?
Чи знищу паростки злоби?

To be or not to be?
Вдивляюся в юрбі
В сумні, веселі і байдужі лиця.
Хто буде жертва? Хто убивця?
І чи хтось лишиться бодай зробить гроби?

To be or not to be?


* * *

І всоте продасть мене щирий друг,
Не за срібло навіть – за мідь,
І буде з високих трибун довкруг
Про любов і правду гриміть,

І буде мене цілувати в уста,
Дивитись в очі мої.
Це давня історія, дуже проста,
І кожен знає її.

Я тихо скажу йому: – Будь здоров!
Я не буду гніватись, ні!
Тільки серце обіллє чорна кров,
Коли руку подасть він мені.

Боже, прости своєму рабу!
Та хай в порох розсиплеться мідь,
Коли буде хтось знову з високих трибун
Про любов і дружбу гриміть.


Іронічна притча

Спіткала пригода гірка мене:
Хоч і був той камінь незримий,
Та кинули в мене каменем.
Повз вуха він свиснув і – мимо.

А людина всміхається мило,
Немов і вона не вона.
Тим більше, що камінь мимо,
Доведи, що її вина.

І я вже собі не вірю.
А може, мені все здалося?
Може, просто подихом вітру
Мені сколихнуло волосся?

Та й чи був взагалі той камінь,
До того ж іще незримий?
А я вже тут з кулаками,
Готую обурені рими.

Каяття мене огортає,
Простягаю руку: – Пробачте!
І людина руку хватає,
Говорить: – Самі ж ви бачите!

І людина до мене горнеться.
І виду я не показую,
Що бачу, як в неї горбиться
Той камінь, який за пазухою.


До екологічного питання

Всесвіт людині відкритий,
А їй все мало і мало.
... Колись на Землі був убитий
Останній мамонт.

Степами, горами, лісом
В наступ ішла культура.
...Колись пронизали списом
Останнього тура.

Так воно мало бути,
Так воно повелося.
... Десь в недалекім майбутнім
Уб’ють останнього лося.

Змовчать собі не дозволю,
Всю правду сказати мушу!
...Струменем аерозолю
Знищать останню муху!

За століттями чи роками
Чаїться ота година:
Розпачно змахнувши руками,
Впаде остання людина.

Розжариться неба глиба
Стронцієвими сонцями.
А ті, що людину вбили,
Теж будуть усі мерцями.


Дуже сумний вірш

Чи сидів за столом,
Чи робив у полях,
З металом дружив чи з музами –
Колись попливеш
В свій останній шлях
На руках
І на хвилях музики.

Чи знав твердо:
Живеш як слід,
Чи вічно сумніви мучили, –
Над тобою
Низько схилиться світ
Неба обличчям засмученим.

Чи було яскравим
Твоє життя,
Чи було сіреньким і звичним,
Тебе,
Як своє найдорожче дитя,
Прийме в обійми
Вічність.

І скільки буде людей і вінків
На це останнє побачення,
Сьогодні,
І завтра,
Й навіки-віків
Для тебе не матиме значення.


Генеральна репетиція

Все йшло, як звичайно,
та раптом,
зненацька,
цілком несподівано,
хтось запустив всесвіт
у протилежний бік.
І все пішло назад
до свого початку.
Буйне листя ввібралося в бруньки.
Могутні ліси сховалися в крихітні зернини.
Кулі вислизнули з трупів
І вернулися в цівки гвинтівок,
а потім, взагалі, розсипалися рудою.
Зате попіл, розвіяний вітром,
зібрався докупи і сформувався
людськими постатями.
Мертві встали з могил.
На щоки старців повернувся
молодечий рум’янець.
І навіть ти знову прийшов,
і настав той день,
коли ми тільки познайомилися.
І хтось –
біблійний Бог,
чи світовий розум філософів,
чи просто здоровий глузд –
сказав: – Увага!
Все, що було досі, тільки репетиція.
Це не годиться!
Починаємо все з початку!


* * *

Цей скромний пейзаж,
де в небі хмарина купчаста,
і вишня край хати,
і біля дороги трава, –
оце воно й є,
що називається щастя,
оце воно й є,
чим душа наша досі жива.

Дитина по стежці біжить
і мале цуценятко за нею,
а поруч дзюркоче струмок
і піщане просвічує дно, –
оце вона й є
та планета, що зветься Землею,
оце воно й є,
те життя, що лиш раз нам дано,

Куди ж поспішаємо, люди?
Спинім цю гонитву шалену!
Коли прогайнуєм життя,
воно не повернеться знов.
Навіщо ж плюндруємо хату,
траву край дороги зелену,
дитину з малим цуценятком,
і віру, й надію, й любов?


* * *

Життя людини – як свічка на вітрі.
Пальці відхукай. Сльозину витри.
І бережи вогонь. Бережи!
– Боже, – скажи, – мені поможи,
Бо ж нізвідки прихистку нема:
Справа пітьма і зліва пітьма,
Тільки, ледь не торкнувши руки,
Безгучно проносять мимо зірки.
Ось хоч найменша краєм черкне –
І тіло моє вогнем спалахне.
Вічності чорний вітер дихне –
Погасить вогонь, заморозить мене.
Що ж порятує: віра чи звичка?
На всенький космос – однісінька свічка.


* * *

Ну, чому саме я?
Чому саме я?
Я – маленька людина.
Я слабка і безсила.
Я боюся болю і смерті.
Я так прагну
маленького тихого щастя.
Є ж мільярди людей,
І мільярди були,
І мільярди мільярдів
ще будуть за мною.
Ну, чому саме я?
Чому саме я?


* * *

Я знаю: Бог на світі є.
Це ж моїми очима
він видивляє
бруньку на карій гілці
і сіру тінь колишньої красуні.
Це ж моїми вухами
Він наслухає
шемріння дощу, литаври грому,
музику Моцарта і лайку базарну.
Це ж моїми ніздрями
Він пізнає,
що прекрасне і що огидне.
Це ж моїми руками
Він зважує хліб і камінь,
гладить голівки дітей
і гортає сторінки книжок.
Я лише не можу зрозуміти:
чому Він мовчить?
Адже уста мої пересохли від спраги
мовити Його слово.


* * *

О Господи, як то важко –
бути Твоїм співбесідником.
Безмір Твоєї мудрості
не в силі збагнути мій розум,
і терпнуть поблідлі уста,
не в змозі промовити слово,
яке було б гідне того,
що я від Тебе почула.

О Господи, це понад силу –
бути Твоїм співтрапезником!
Від сяйва Твого я сліпну,
бо сльози течуть рікою,
повітря Твоїх висот
легені мої роздирає,
і те, що для Тебе є медом,
може убити мене.


* * *

На камені я віру свою звела,
Щоб навіки,
Навіть тоді, коли смертна мла
Стулить повіки.

На камені я віру свою звела,
На граніті бурім,
Щоб вона встояти могла
Супроти бурі.

Щоб у мороці ночі зорею цвіла,
Провіщала правду,
Щоб у спеку водою живого джерела
Тамувала спрагу.

Щоб деревом гінким до неба росла,
Простягала віти.
На камені я віру свою звела,
Щоб – навіки.


* * *

Все на цьому світі повториться:
Згине всесвіт і знову відтвориться,
І не вічне сонце прекрасне –
Погорить, а там і погасне.
І повторяться сині весни,
І Христос знову воскресне.
Все повториться – цвіт і льодини.
Неповторне життя людини.


* * *

Дорогоцінносте життя,
Мені дароване Всевишнім!
Цвітуть і дозрівають вишні,
І біди всі стають колишні,
I я – довірливе дитя.

Дорогоцінносте життя!
Як болісно тебе гранило,
З морозів кидало в горнило,
Щоб ти, мов діамант, гарніло –
Якби ж зарані те знаття!

Дорогоцінносте життя!
Ну, як тут можна не радіти,
Що чую, як сміються діти,
Що можу по землі ходити
І від кохання холодіти,
Поки не піду в небуття.


* * *

Кажуть: пустеля цей ниций свiт
І в нiм людина убога.
... А кожна людина – це самоцвiт
В безцiннiй коронi Бога.

Кажуть: юдоль плачу цей свiт,
В нiм панують розпач й тривога.
... А кожна людина – прекрасний цвiт
В саду весняному Бога.

Днi облiтають, мов листя з вiт,
Все коротшає наша дорога.
... А кожна людина – зоряний свiт
В безсмертному всесвiтi Бога.


* * *

Люблю життя, яке воно не є.
Люблю життя. Це так прекрасно – жити,
Надіятись, любити і дружити,
І кожним днем прожитим дорожити,
І слухати, як в грудях серце б’є.
Люблю життя, яке воно не є.

Всіма чуттями я його ловлю:
На зір, на слух, на смак, на нюх, на дотик,
Поки живу – не пересичусь доти,
У ньому є легенди й анекдоти.
Високе й нице, я його люблю.
Всіма чуттями я життя ловлю.

У ньому місце є великому й малечі:
І зорям, і трояндам, і черві.
Послухайте, вони ж усі живі –
У небі, під землею чи в траві,
І кожен має свій тягар на плечі.
У ньому місце є великому й малечі.

Цінуймо ж кожен день, мов самоцвіт,
Що нам дарує Бог з своєї волі.
Минає радість – та минають й болі
І зріє плід, хоч облітає цвіт.
Шануймо ж кожен день, мов самоцвіт!


* * *

Господи, який прекрасний світ!
Аж тривога душу огортає,
Коли бачиш, як він облітає –
Запахущий яблуневий цвіт.

Аж підступлять сльози до очей,
Коли ти діждешся наостанку
Срібного й рожевого світанку –
Епілогу грозяних ночей.

Чи побачиш в небі тонкий слід
І почуєш мідний гуд мотору
І стоїш, лице піднявши вгору,
Й шепчеш:
– Господи, який прекрасний світ!

Кожну мить, немов зорю, ловіть,
Не зав’язніть в павутинні звичності.
Як його нам зберегти для вічності,
Цей єдиний, цей прекрасний світ?


Зоряна колисанка

Коханий синку, любая донечко,
Як сонце зайде, глянь у віконечко.
Побачиш крізь далі чисті й прозорі,
Як в синьому небі спалахують зорі,
Більші, і менші, і зовсім дрібні,
Золоті, діамантові й срібні.
Бачиш, яка то Божа краса –
Ці чисті, зоряні небеса.

Коханий синку, любая донечко,
Спати лягаючи, гляньте у віконечко.
Якщо цей день ви не марно згубили,
Якщо в цей день ви щось добре зробили:
Слухали тата, не гнівали мами,
З дітьми ділилися забавками,
Не кривдили кицю, цвіт не зламали,
Пташку голодну нагодували,
Глянете в зоряну синяву
І в ній побачите зірку нову.
Це між небесних ясних світил
Ваш добрий ангел її засвітив.

Спи ж спокійно, дитино моя,
Світиться в небі твоє їм’я.


Народження янгола

Балада
Світлій пам’яті
Соломії Павличко

В останню ніч століття
курився срібний дим.
В небі стало більше
янголом одним.
Йому єдвабом білим
встеляла шлях зима
Туди, де ні печалі
ні радості нема.
Не мрія, не фантазія,
не новорічний сон –
У врат його стрічає
лебедокрилий сонм.
Ведуть його в чертоги,
де золото й срібло,
Де, крім спокою вічного,
нічого не було,
Вручають йому арфу –
натягнену струну,
Щоб він співав осанну,
осанну лиш одну.
А янгол не підносить
довготінявих вій
І в янголськії хори
вплітає голос свій,
А в голосі тім туга,
все дужчає вона.
Здається, ось-ось лопне
натягнена струна.
І янголи бентежаться,
їм хмариться чоло:
Такого ж тут одвіку,
ніколи не було.
І огортає янголів
незнаний їм неспокій:
У них блакитні очі,
а він – зеленоокий.


* * *

Ангели усміхаються,
аж хмарки золотіють –
людина рождається!

Квіти очі розплющують,
вітер дихання стримав –
людина перший крок зробила!

Соловей затьох-тьохкав,
зорі засміялися –
людина закохалася!

Сонце хмарою заслонилося,
трава з жалощів никне –
людина нездужає!

Зоря з неба зірвалася,
А на зустріч їй душа білосніжна,
тільки гріхи осипалися,
як сажа чорна.


* * *

Свою березневу радість,
Свою березову радість
Посію над світом
Сонячним світлом.
Свою осикову тугу,
Тиху осінню тугу
По дрібній росі я
Туманом посію.
Зійде моя радість пшеницею,
Засяє вона зірницею,
І посміхнуться люди:
– Ну, що ж, урожай буде.
А листям сухим край дороги
Їм туга ляже під ноги,
І люди зітхнуть опечалено:
– От тільки живемо мало!


Резигнація

Знову земля замерзне на груду,
Зорі замигають, дрібні, блискучі.
Буду тоді я чи, може, не буду?
Запам’ятаю чи зовсім забуду?
Буду гірко тужить чи не дуже?

Та вір чи не вір, а повернуться весни,
Ногами теплими стануть на землю,
І знову життя на землі воскресне,
І ось таке, – неповторне, чудесне, –
Благословляю його і приємлю.


* * *

Чотири пори року...
Чотири пори дня...
Аргусом золотооким
Дивиться в небо стерня.

Вітер осінній сердитий
Несе по асфальту сміття.
Родитись. Трудитись. Любити.
Думати про життя.

Земля вже чекає снігу,
Що ляже на тихім світанні.
...Неначе читала книгу,
І от вже сторінки останні.


Страшний суд

Прозвучать архангельські сурми,
Світ до основ потрясуть.
Позбираються людські юрми
На останній, на Страшний Суд.

Вихор закрутить попіл
І сформує людські тіла,
Тільки душі матимуть клопіт:
Шукати, яка де була.

Мовчки ітимуть пари –
Жертва і поруч – кат,
Над ними сіятимуть хмари,
Неначе ясний брокат.

Ітимуть убитий, і хворий,
І старець, і в цвіті літ.
І стихнуть ангельські хори,
І засяде найвищий синкліт.

Він зважить кожну провину,
І наші добрі діла,
І ту гіркоту полинну,
Що нам налита була.

Дуже тихо на світі буде,
Тільки чути, як серце б’є.
І скажуть: – Вам прощено, люди!
Ви вже відстраждали своє.

І всміхнеться Діва Марія,
Що Син відігнав грозу,
І суворий Отець не зуміє
Заховати скупу сльозу.


Покаяний псалом

На душу впали порохи,
І висохла вона на мумію.
Прости нам, Господи, гріхи,
Бо грішимо по скудоумію.

Сяк-так долаємо добу,
Все спішимо, все щось моторимо.
Прости нам, Господи, злобу –
Самі не відаєм, що творимо.

Засадим брата до тюрми,
Скуємо ланцями залізними.
Прости нас, Господи, що ми
Живцем у царство Твоє ліземо.

А треба хрест свій пронести,
Щоб стати із раба людиною.
Прости нас, Господи, прости,
Хоч перед смертною годиною.

Могили снігом занесе.
Закряче ворон над пропащими.
Прости нас, Господи, за все!
Такі ми є.
Ми будем кращими!


Звізда Полин

Про що печалишся, душе моя?

Впаде звiзда Полин –
І сполинiють води.
Впаде звiзда Полин –
І стане хлiб гiркий.
І чоловiк, невдатний твiр природи,
Вже не простягне iншому руки.
І скаже брат:
– Нема у мене брата!
І скаже син:
– Не знаю я вiтця!
І з Каїна клеймом
І тавром Герострата
Вiн буде, як вiд стада
Згублена вiвця.
Я бачу: дим встає,
Я чую: пил спадає,
І виє в лiсi вовк,
І ворони кружать,
І мати на пожарищi ридає,
Що гарно ж сiялось –
Нема кому те жать.

Про що печалишся, душе моя?

Іще погожi днi, хоч вже на осiнь йдеться.
І золотиться лист. І в небi птичий клин.
І навiть страшно думати, що десь там
Уже летить,
летить,
летить звiзда Полин.


Зміст
Молитва 3
Каїн виправдовується 4
Перстень царя Соломона 5
Дружина Лота 6
Різдво 8
Вхід Господень в Єрусалим 10
Остання вечеря 12
Христова родина 14
Притча про блудного сина 15
Варрава 16
Вигнання Сатани 18
Клопіт з душею 19
Спокуса 20
“В лісі, в полі, а чи в городі...” 22
“Зима була довга і сніжна...” 23
“Вітер сірі хмари громадить...” 24
“На тихому заході сонця...” 25
Тривога 26
“To be or not to be?..” 27
“І всоте продасть мене щирий друг...” 28
Іронічна притча 29
До екологічного питання 30
Дуже сумний вірш 31
Генеральна репетиція 32
“Цей скромний пейзаж...” 33
“Життя людини – як свічка на вітрі...” 34
“Ну, чому саме я? Чому саме я?..” 35
“Я знаю: Бог на світі є...” 36
“О Господи, як то важко...” 37
“На камені я віру свою звела...” 38
“Я вийду коли-небудь на дорогу...” 39
“Все на цьому світі повториться...” 40
“Дорогоцінносте життя...” 41
“Кажуть: пустеля цей ниций свiт...” 42
“Люблю життя, яке воно не є...” 43
“Господи, який прекрасний світ...” 44
Зоряна колисанка 45
Народження янгола 46
“Ангели усміхаються...” 48
“Свою березневу радість...” 49
Резигнація 50
“Чотири пори року...” 51
Ноктюрн 52
М у к а 54
Останні язичники 55
Страшний суд 58
Покаяний псалом 60
Звізда Полин 61

ББК У
Г 68
© Гордасевич Г., 2000р.
ISBN 966-7445-46-1 © В-во "СПОЛОМ", 2000р.