Документальний фільм «Криниця Чендея» (2018) українського режисера В'ячеслава Бігуна – це 15 хвилинне есе про незаслужено забутого сценариста культового українського художнього фільму «Ті́ні забу́тих пре́дків» в міжнародному прокаті «Диќі ко́ні вогню́» ( Wild Horses of Fire) (1964) [1].
У 2020 році знайдено документальне підтвердження того, що саме Іван Чендей (1922-2005) був першим автором сценарію фільму за повістю Михайла Коцюбинського, а Сергій Параджанов долучився до цього пізніше [2].
У фільмі В.Бігуна чуємо розповідь про те, чому І.Чендей не зміг бути присутнім на зйомках фільму разом з С.Параджановим і причини того, чому його ім'я взагалі не з'явилося у титрах.

У стрічці «Криниця Чендея» самого письменника немає, адже вже минуло 14 років з часу його відходу вічність. Про нього розповідає його дружина Марія. Це, наче, і не дуже тривале - всього 15-хвилинне інтерв'ю, але авторська манера його подачі, знайдені глибокі архетипні символи образного вирішення, багатошаровість і багатовимірність смислових навантажень візуальних маркерів, створюють атмосферу реального знайомства з тим, про кого ведеться бесіда – чоловіка, батька, дідуся, письменника і сценариста Івана Чендея.

Його чоловіче начало присутнє у стрічці з перших хвилин: над розкішним зеленобуйним карпатським пейзажем гримить грім і благодатний літній дощ щедро поливає дерева, трави, квіти. Лопотить по дашку криниці, по листі, передає снагу небесної вологи матінці-землі, земним джерелам, наче ритуально омиває, очищає сакральний простір саду, подвір'я, будинку. Цей шум заворожує, умиротворює і ніби вводить глядача у інший вимір буття – у вимір спогадів. Це дуже влучний і вдалий авторський прийом - всього декілька митей, а вже стільки всього відбулося на екрані, стільки всього сказано без слів. Адже символіка дощу має дуже глибокий архетипний семіотичний зміст саме в сенсі чоловічого патерну.

Жінка. Жіноче начало: земля, природа, вода, криниця; дружина, донька, онука. Усі вони взаємодоповнюють і взаємопідсилюють одна одну у цій розповіді про Нього. Зайве, мабуть, детально зупинятися на семантичних глибинах символіки «води» і «криниці», як уособлення чистоти, родючості, плодючості-фертильності, широкій присутності, висвітленості і оспіваності цих образів-символів у етнографічно-фольклорних масивах джерел та наукових праць. Для нас важливо, що автор фільму використав ці потужні медіатори для донесення інформації до глядача, і вони спрацьовують і резонують.

Закінчився дощ, пухнаста білочка струшує крапельки з гілки, по якій пробігає. Глядач наче відчуває ту свіжість повітря, напоєного запахами саду. На терасу будинку повільно виходить статечна жінка, за її спиною – мистецький барельєф з портретом письменника. Чуються швидкі кроки по доріжці і дзвінкий дитячий голосочок задерикувато запитує: «Хто такий Іван Чендей?»
І справді – так просто і влучно з уст дівчати зринає питання, яке, мабуть зрине у будь-кого іншого, хто ніколи не чув про таку особистість. Бабуся відповідає:«Мій покійний чоловік». Дитя знов запитує: «Він прославив Україну?» - «Так», - чує у відповідь, - «Своїми творами».
«Хто ти такий!? Чи ти прославив Україну?» - ці питання, мабуть, варто задавати самому собі щодня, звіряти по них свої щоденні дії і вчинки. Це як та фраза, з фільму Тенгіза Абуладзе «Покаяння», яка стала крилатою: навіщо дорога, якщо вона не веде до храму?

Ситуація резонує глядачеві, бо все відбувається природно. З давніх давен так повелося, що функцію трансмісії традицій, життєвої мудрості здійснюють дітям бабусі і дідусі. Батькам ніколи – вони працюють. Так і тут, головним оповідачем, передавачем інформації, мудрості і досвіду виступає найстарша з трьох представниць жіноцтва – бабуся. А глядач разом з онучечкою опиняється в ролі реципієнта. Середня ж ланка нашої жіночої тріади – донька Марія, з'являється аж наприкінці фільму, і озвучує для матері слова, адресовані їй, зі щоденника батька.

І тут теж маємо глибоку символіку, яка зчитується на підсвідомості. Адже традиційно прийнято вважати і біологічно так є, що генетична пам'ять роду передається від батька до доньки, і від матері до сина. Підсилюється ця медіаторна роль доньки ще й тим, що її практично не видно у кадрі. Ми тільки бачимо її руки, що тримають щоденник, і чуємо її голос. Невидимо-присутній Іван Чендей наче промовляє голосом невидимої для нас особи : "…Любов моя до моєї Марічки є такою ж великою, якою вона була, коли ми побиралися. Багато нами розгублено із дорогоцінних скарбів на перехрестях і розпуттях життєвої бистрини. Та залишається найдорогоцінніше – любов. Вона нині вже в синяках і ранах, але вона жива і велика... Певно людина є тою складною істотою, яка розкривається не одразу. Яка таїть в собі море загадок для нелегких розгадок..."

Виявляється, за короткі п'ятнадцять хвилин можна розповісти про життя цілої родини, згадати юність, молодість, перші зустрічі і залицяння, женихання і одруження. Торкнутися болючих спогадів родинних втрат, драматичних епізодів сімейних та громадянських випробувань, зануритися в атмосферу радянської дійсності, виринути з неї, перенестися у творчі фантасмагорії підготовки знімального процесу «Тіней…» і завершити все це щедрими пригорщами цілющого слова Любові: «Нехай від Любові народжене породжує тільки Любов», - читаємо на барельєфі, біля якого пані Марія веде свою неспішну оповідь-спогад.

А що ж криниця? А вона – поруч. Поруч з будинком, зведеним господарем власноруч, між дерев, посаджених його руками. Непоказна і практична дощата надбудова з дашком є надійним захистом межі між світом наземним і світом підземним. Широке, замашне дванадцятиперстне колесо-корба приводить в рух нехитрий механізм опускання-піднімання линви з відром. Тендітні пальчики онучки Олі то розганяють, то гальмують цей мальовничий і символічний «двигун», кадри з яким, за задумом режисера, слугують своєрідними маркерами, що структурують стрічку на змістові відтинки: «Шлюб», «Забутий Світоч», «Пережите й утрати», «Від любові…»

Порипуючи корбою і линвою, стукаючись-подзвонюючи об замшілі муровані стіни колодязя, поволі підіймається з темних надр повне відро чистої, прозорої води. Воно трішки скривлене і деформоване від тривалого використання, і саме таке, мабуть, яке щемливо пам'ятає кожен, хто хоч якусь частину свого життя провів на селі… Скрип корби, деформоване відро і емальоване горнятко – і ти зависаєш у власних спогадах про той найсмачніший на світі ковток води… А тим часом денне світило заходить за гори, вони чорніють, і тільки щебет птаства, що ладнається до сну, та віддалений гавкіт собак порушують сакральну спогадальну тишу…
Оці глибокі архетипні символи та збуджені ними на рівні підсвідомості емоції, на мою думку, і є тими влучно застосованими авторськими знахідками, які майже реально вводять глядача у домашній світ письменника Івана Чендея, через посередництво дружини, доньки та онучки.
У фільмі «Криниця Чендея» маємо продовження дискурсу жіночого начала через образи дружини, доньки і онучки, та природи, води, криниці…

У день поховання письменника йшов дощ. І хоч це був холодний осінній листопадовий дощ, на відміну від теплого літнього у кіноесе В.Бігуна, все ж, як на мене, мабуть не випадково саме цим природним явищем автор починає стрічку: Чендей пішов з дощем, і тепер з кожним дощиком навідує своїх рідних…

Кіноесе «Криниця Чендея» є частиною майбутнього великого фільму про Івана Чендея «Світоч наших предків», над створенням інших частин якого зараз працює режисер В.Бігун.

Галина Виноградська, Львів, 2021.

Кажуть, що в кожній людині живе поетичний дар, і треба тільки якогось поштовху, якоїсь життєвої події, щоб він пробудився… Мабуть таким чинником пробудження поетичних здібностей для Зоряни (Крук) Фенчер стала відстань від України, від рідного Львова, звідки покликала її до себе далека і незвідана заокеанська доля. Дружна родина, надійне плече і рука щирого супутника життя – і наша Зорянка постійно цвіте осяйними усмішками у своєму американському оточенні.

Але край, де зростала, де минуло дитинство, шкільні і студентські роки, де росла і мужніла, з кожним роком, з кожним місяцем і днем відгукується у душі прекрасними спогадами і чарівними образними поетичними рядками. Адже, як пише сама авторка у вірші «Львів галицький»: «Мій Львів – це є свято, що завжди зі мною!». Бо саме тут «запах дитинства в повітрі витає, батьки, діти, друзі радо стрічають»… І ще саме тут можна напитися з чистого джерела рідної мови, наговоритися, наспіватися, просто помовчати, відчуваючи тонкі вібрації свого прадавнього галицького коріння : тут «рідною мовою всі розмовляють, сильних нащадків вкраїнських плекають». А ще ніде на світі немає такої запашної кави і таких вишуканих смаколиків, таких дзвінких трамвайчиків, сильних атлантів, стильних кам'яниць і вуличок, таких неперевершених вуличних музикантів і навіть єдиної у світі скульптури «Свободи, що сидить»…

Образний світ поезій Зоряни Фенчер напоєний радістю спілкування з природою і світом у якнайширшому його вияві. Осіння пора її «… проймає аж до щему зріти красу у гамі кольоровій..». Філософські роздуми про моральні засади завершуються порадою: «Навчись відпускати, навчися прощати, навчися радіти, і будеш все мати!», бо « все, що ти робиш для Бога є знаковим, і любить усіх нас Він одинаково!». Схвильовані і щирі рядки, можливо не завжди і не всюди технічно досконалі,( адже це тільки перші поетичні спроби авторки), несуть потужний заряд доброти, любові і світла, бо саме такою – світлою і доброю, я знаю нашу Зорянку ще зі шкільних років.

І нехай зараз ми на різних земних півкулях, у різних часових поясах, у мене - день, а в неї - ніч, і навпаки, та все ж – над нами спільне небо, на якому милі маленькі янголята витрушують Божі перини, і білі пір'їнки-сніжинки однаково ніжно цілують наші лиця і тут в Україні, і там, в Америці… Недаремно ж назва цього зворушливого зимового вірша «Цілунки неба» і стала загальною для цілої збірки:
Яка краса, як сніг летить з хмарини,
це ж ангели витріпують перини…
…Я підіймаю голову і чую дотик неба!
Цілунки з неба, що мені ще треба?!

Успіхів, Тобі, мила подруго! Натхнення і багато видань Твоїх нових книг!

Відома біблійна притча про таланти і про прямий обов'язок наділених ними їх розвивати, спонукає мене поділитись власним досвідом пошуку щастя і віднайдення його у моїй творчій діяльності. Музика, поезія, прикладне мистецтво – ось три складові мого коду, мого ключа до щастя.
Свій музичний талант я розвиваю з самого дитинства. Закінчила семирічну музичну школу по класу фортепіано. І вже майже два десятиліття співаю у камерному хорі, у складі якого мала можливість дарувати слухачам свою енергетику пісні і отримувати вдячні оплески залів міст і містечок України та за її межами. Спробувала себе і у сольній іпостасі – фестивалі, конкурси, концертні зали та телебачення [Дет.див.:1].
Це своє замилування музикою втілила у віршованих рядках:

ОСЯЯННЯ
О, Музико! Як добре, що ти є!
На віях янгола бринять блаженства миті,
ці нотки-сльози терпко-соковиті
виповнюють ущерть єство моє…
Поезіє! О, музико зі слів,
у ритми серця із небес улита
в сакральний час від сутіні до світла
десь на межі свідомості і снів.
Вплітаючи у музики красу
коштовності словесних інкрустацій,
гармонією надтонких вібрацій –
о, Пісне! – ти портал у Божу суть...
2015
Реалізація мого творчого потенціалу у прикладному мистецтві виявилася у 2017 році через організовану мною, як автором ідеї, плану-проспекту та куратором, мистецької виставки ««“ТКАНА ШЕВЧЕНКІАНА”: Погляд на роботи українських професійних майстрів художніх тканин зі збірки Музею етнографії та художнього промислу ІН НАНУ через призму “Кобзаря”», у Музеї етнографії та художнього промислу Інституту народознавства НАН України [Дет. див.:2, 3, 4], в якій я поєднала поезію Т.Шевченка та 36 авторських гобеленів понад 20 майстрів з 9 міст України. Тема Шевченкіани теж для мене є дуже близькою. Своє висвітлення вона отримала у низці моїх поезій, зокрема у вірші "Золотий перетин". Цей вірш є одним з низки моїх творів на патріотичну тематику. Адже щастя людини-громадянина тісно пов"язане з задоволенням його потреб у реалізації певної ідеальної візії становища у його країні:

«ЗОЛОТИЙ ПЕРЕТИН»
…отоді я/ І лани і гори –
Все покину і полину
До самого Бога/Молитися…
Т.Шевченко
З гори Чернечої вдивляюсь у колишнє:
куди не глянь – кров, шабля, ятаган…
Вершина слави і… ридання тиші…
Софії дзвін!.. Розораний курган…
З гори Чернечої вдивляюся у нині:
жертовність юні, вплавлена в щити…
Й «перетин золотий» у небосині –
ну хто ж тоді, якщо не я і ти?!
З гори Чернечої вдивляюсь у прийдешнє:
і бачу Україну – навкруги!
Вона – могутня, горда, незалежна!..
І як роса, пощезли вороги…
З гори Чернечої так близько до престолу…
І вірую – нарешті, в молитвах
Пророк полинув… Заповітне слово
утілилось! Зорить Чумацький шлях...
З гори Чернечої Всевишньому – осанна!
Доземний батьку й матері уклін…
Леліймо Україну, мов коханих,
і буде рід на сотні поколінь!
2014

Третя складова моєї творчості – поезія. І хоч прийшла до неї я через непрості життєві випробування, саме вона стала для мене рятівним колом і шляхом до пізнання Бога і Щастя.
Найсокровенніше, що тільки може дарувати щастя для мене як людини, як жінки – це материнство:

...ПРИСИПЛЯННЯ...
Синочкові
Притулитися щічкою,
обійняти за шийку...
З епіцентру Вселенною -
ритмостукіт серденька.
Наслухати за подихом,
милуватись на вії...
...В узголів'ї над ліжечком
добрі очі Марії...
2013
А ще , запорука відчуття жіночого щастя, - це відчуття надійного сильного плеча поруч, та бентежних світлих почуттів, що не згасають з роками:

НОСТАЛЬГІЯ
Чоловікові
Коли були ми юно-молоді
й ходили, ще не взявшися за руки,
поезію спивали ми тоді
у сецесійних чарах без принуки!..
Як високо сягав тоді політ,
які у серці розгортались крила,
коли на мить завмер «вождя» болід
без постамента, на шнурку без мила –
студентська осінь, тепла й золота,
і мітингове надрізноголосся…
Щоранку: "Слава!" (страйки замість пар),
а далі: "Кава?" – що кому вдалося…
Вечірній Львів. Задимлений «Нектар»,
морозиво, духмяна філіжанка
одна на двох… А що ж тепер той бар?
Піцерія! О, примха-забаганка
у ті часи... То ж нині «Челентано» -
одна на двох… І дрібка ностальгії…
І тет-а-тет… І погляду світанок…
І -надцять літ – як мить!.. Душа зоріє…
2013

Вдячність батькам, без яких не було б мене на світі, теж має свій поетичний вияв. Мій батько має горде ім'я Архістратига Михаїла, тож і віршовані рядки для нього знайшли своє втілення саме у цьому образі, який нерозривно пов'язаний з відчуттям захищеності від усього злого:

АРХІСТРАТИГ
Татові до Дня Ангела
Холодна ніч. Маестро Листопад
на крижаному грає ксилофоні,
валторна вітру – в такт і невпопад…
І раптом: блискавиці білих коней –
небесні вої з дужими крильми!
Ураз – усе довкола побіліло…
Так затишно в передчутті зими
під захистом Святого Михаїла.
І тепло серцю – знаю, що Ти є
Архістратигом добрим повсякчасно
для нас - дітей, онуків… Це – Твоє:
охороняти від усіх напастей...
2013

Мій біль, і мій світлий сум – моя мама, яка відійшла у вічність ще у молодому віці. Йдучи на зустріч з нею до місця її вічного спочинку, зачудувалася образами величних львівських осінніх каштанів:

БІЛЯ ЯНІВСЬКОГО
Старі каштани – варта найвірніша –
рудаві сфінкси з карими очима.
Ви бачили багато: відчай-тиша
і відчай-зойк за вашими плечима.
Мовчать. Німують. Салютує вічність:
зелені метеори-«їжачата» -
«нащадки» «свіч» весняних білосніжних,
таких далеких, як життя початок.
Осінній дим гірчить мені крізь пам’ять -
долаю вкотре високосну гірку -
так гірко-гірко в тиші золотавій…
Життю і Осені - гіркокаштанне: «Гірко!»
2013

Так! Життя триває! Приносить миті милування природою: весняною свіжістю, медовим бурштином літа, золотоосіннім буянням та пізньолистопадовою аскетичністю:

АНТРАКТ
Вродило листя! Щедрі врожаї -
в копиці, стирти, бурти, на камази...
В задумі-сні оголені гаї,
діброви, парки - справжності оази.
Осіннє "ню" каштанів і беріз,
і ясен без жалю осипав шати...
Антракт... А там - й зимовий бенефіс,
костюми білі!.. Нуль... Першопочаток.
2014

АВТОПОРТРЕТ
Малює Осінь «ню»-автопортрет:
без пóзолоті в листяній палітрі,
навідліг пензлями дощу і вітру…
А в кутику – факсиміле-офсет:
прадавні руни, таємничі знаки,
екслібриси дереворитних снів…
Брунатно-чорний, глиноземний хакі,
сріблисто-сірий - колорити днів,
що листопадово-передзимово зимні,
ранкова паморозь мурашками пече…
Пухова біла хустка на плече…
Підрамник-«ню» за спокоєм гардинним…
2014

І ще багато чого є сказати про ті іпостасі щастя, які виявляються у кожній миті мого щоденного буття. Підготована до друку моя поетична збірка, яка вміщуватиме понад 200 віршованих текстів, складатиметься з 6 тематичних розділів, в яких поезії групуватимуться у пейзажну, інтимку,філософську, громадянську лірику, посвяти тим, хто відійшов у інший світ, посвяти тим, хто продовжує разом зі мною мені торувати мій земний шлях, а також у рубрику з поезіями для дітей та іронічно-пародійними творами, зразками яких я б залюбки поділилася тут.
Та обмежений простір цієї публікації підводить мене до завершення моєї розмови з Вами, шановний читачу. Отож, на завершення, поезія про категорію, без якої щастя неможливе. А саме – про категорію свободи духу, творчості. Свободи яка не руйнує, не створює дискомфорту оточуючим, а несе насолоду буттям, насолоду від повноти щастя:

ЛЕТ
Благословляю цей блаженний стан -
крилату мить свободи у польоті, -
сьогодні, вже, не завтра і не потім,
звіряючи свій поклик небесам.
О, з висоти усе земне – мале,
таке смішне, дрібненьке і мізерне,
де рубікони кривд і неповернень,
втрачають сенс, як зеркало криве.
Душі тобі не приручити, ні.
У клітці не щебече, при дресурі.
Вже краще понад жерла та крізь бурі,
ніж крихти при зачиненім вікні.
Благословляю цей вселенський лет,
новий виток, початок, прочування,
що це іще далеко не остання
мандрівка у міжпросторі комет.
2019

Галина Виноградська
Інститут народознавства Національної Академії Наук України (м.Львів, Україна)

Сьогодні, у турбулентний час, коли віртуальна реальність (соцмережі, телевізійні образи, кіношні герої тощо) настільки тісно проникає у наше реальне життя, що починає його підміняти, відбувається і протилежний процес – реальні люди стають героями кінострічок, а саме життя так корегує сценарій, що розвиток подій годі передбачити й найпрофесійнішому сценаристові…
Саме так сталося і з героєм нової документальної стрічки українського кінематографіста і вченого-юриста В'ячеслава Бігуна «Verdict19», перша аван-прем'єра якої відбулася нещодавно у Києві, а саме 26 березня 2019 року: успішний і знаний у світі український вчений-юрист, доктор наук, професор Олександр Мережко повертається в Україну, щоб взяти участь у конкурсі до Вищого антикорупційного суду (ВАС), оскільки вірить у можливість позитивних змін і бажає прислужитися своїй країні. І за словами автора фільму, стрічка задумувалася, як екранізація історії тріумфу справедливості, як ілюстрація нових і позитивних змін у судовій гілці влади. Однак життя внесло свої корективи: головний герой зіштовхується з цілою низкою суб'єктивних чинників і не проходить по конкурсу.
Фільм вже отримав відгуки фахівців-юристів з точки зору його змісту, правових колізій, відображених на екрані, значимості поставленого питання для вирішення долі країни ( https://www.imdb.com/title/tt9880724/reviews?ref_=tt_ov_rt , http://mukachevo.today/video/suspilstvo/novij_film_zakarpatcja_vjacheslava_biguna_verdict_19_-_pro_antikorupcijnij_sud_i_vibir_ukrainciv ).
Мені ж хотілося б зупинитися на дещо іншому аспекті – на тому «як» і якими засобами автор розповідає глядачеві цю історію, що не маючи голлівудських спецефектів і екшин-івських сюжетних поворотів, тим не менше тримає увагу глядача впродовж усього екранного часу.
Мабуть, перше, що хотілося б відмітити, як провідну характеристику фільму загалом, і головного героя зокрема, це – щирість. З перших хвилин проймаєшся симпатією до нього, і далі – наче проживаєш разом з ним кожен епізод. Глядач має можливість побувати на лекції професора Мережка і на його практичному занятті в університеті, в залі засідань Спецради по захисту дисертацій в науковій установі, поспілкуватися з його колегами на кафедрі, у буфеті університету, на презентації наукового видання. Торуючи його щоденний шлях вулицями Києва, спостерігати за сезонними змінами у природі (адже від підготовки і подачі документів до оголошення результатів конкурсу пройшло більше як півроку – з серпня по березень), за повсякденним життям великого міста, а також торкнутися сокровенного – завітати у перинатальний центр і почути перше прилюдне «апчхи» його новонародженої донечки. Пан Олександр дуже природний і органічний в кадрі. Складається враження, що він просто живе своїм життям, цілком забуваючи про камеру поряд. А це свідчить про високу майстерність автора, про глибоку довіру героя до нього.
Також разом з п.Олександром, як конкурсантом до ВАС, пересічний громадянин має змогу завітати і побачити на власні очі де міститься, як виглядає і з кого складається такий високоповажний і маловідомий у широких масах орган як Вища кваліфікаційна комісія суддів України (ВККС). Побачити обличчя тих осіб, хто відповідальний за створення антикорупційного суду зокрема, та за кадрову політику у судовій гілці влади загалом. А наприкінці фільму – прочитати їхні імена та прізвища.
Ще хотіла б відмітити логічну структурованість фільму та плавні і мотивовані переходи одних епізодів у інші. Зокрема, автор органічно і природно підводить глядача від кадрів з виставкою малюнків на тему Революції гідності у коридорах університету до документального фрагменту-спогаду реальних подій на Майдані, і далі – до щемливої сцени поминального молебну Небесної сотні. А від неї - проймаючою до глибини душі алеєю з викладених касок біля бордюрів вулиці – до госпіталя на відвідини п.Олександром його пораненого брата-військовика…
Плавний ланцюжок епізодів продовжується далі: прощаючись з пораненим «Звіром», виходячи з палати на мить спиняємо погляд на календарі біля дверей. На ньому – слова з Нагірної проповіді Ісуса Христа та ілюстрація до неї. А далі – переносимося у коридор ВККС і читаємо великий ( на цілу стіну! ) текст Молитви судді. «…Суди мене як Бог. Я судив як людина», - ці кінцеві слова згаданої молитви глибоко запали мені в пам'ять і відгукуються досі. Якби ж то всі судді, всі посадовці,та й зрештою, усі ми, кожен на своєму місці, завжди чинили по Божому закону, чи хоча б дотримувалися духу й букви прийнятих законодавчих актів людського суспільства та моральних засад...
Будучи й самим зануреним у цей конкурсний процес, як конкурсант, з таким самим як у п.Мережка негативним результатом, і бачачи й відчуваючи його з середини, автор фільму дуже делікатно вплітає у канву стрічки наскрізну нитку іронії, місцями вдаючись і до бурлескних ноток.
Так вже перші кадри засідання ВККС супроводжується набридливим дзижчанням мухи, яка згодом лазить по товстій книзі законів… Застережні звуки-сигнали сирени супроводжують авторські титри з заголовками «Анонімність», «Прозорість» і т.д., щоразу ментально перемикаючи зміст візуально поданих дефініцій на протилежний… Три однакові черевики у пасажирів в метро, намальована свинка на склі тролейбуса, крізь яку дивиться герой, цифра «9» змайстрована простим обрізанням фрагменту від цифри «8» в інтер'єрі кафедри, картини Марії Приймаченко з її фантастичними звірами у коридорах ВККС – кумедні іронічні авторські штришки, які на якусь коротку мить переходять у саркастичний сміх, - оплески і шум стадіону при оголошенні остаточного вердикту. Драма перетворилася на фарс… Завершальний акорд цього сумного фарсу - «Мавпочка їде на звіру»(М.Приймаченко)… Як в тій, знаній з дитинства, казці – «битий небитого везе»…
Скляні двері відчиняються-зачиняються під казкову музику, за ними порожній коридор… сумно… але якось воно так, наче й очікувано… тому не трагічно. Звичайна наша дійсність.
Дійсність, де мають місце молитви на стіні, присяги на папері і не виконання їх в житті; де екранний герой має шанси стати очільником 40-мільйонної європейської країни…
Але життя триває. Народжуються діти. І є надія, що все буде добре… Що все – буде!
*********
Окреслені мною характеристики є радше декількома штрихами до «портрета» документального фільму В'ячеслава Бігуна «Verdict19». Насправді ще є багато цікавинок, про які я свідомо не розповідаю, аби зберегти певну інтригу. (Зокрема перегук між невизнанням своїми сучасниками-співвітчизниками видатного юриста початку ХХ століття Л.Петражицького і нашого героя О.Мережка у цьому конкурсі. Та ще багато інших) .
Як і більшість фільмів режисера В.Бігуна, стрічка «Verdict19» не дає готових відповідей. А радше документує поточний момент, ставить питання, привертає увагу до актуальних проблем суспільства і до пошуку шляхів їх вирішення.

Галина Виноградська, науковець Інституту народознавства НАН України, м.Львів
07.04.2019
__________________________________________________________________________________

Verdict 19: Drama, Irony, and Hope ...

In nowadays turbulent time, when virtual reality (social networks, tvimages, cinema characters, etc.) so intensely transcends our real life starting to replace it, the opposite process takes place: real people become film's heroes, and life itself adjusts the script, so that development of events cannot be foreseen even by a most professional scriptwriter...
This is what happened to the character in the new documentary entitled Verdict 19 by Ukrainian director and legal scholar Vyacheslav (Slavik) Bihun, avant-premiered on 26 March 2019 in Kyiv. A successful and well-known Ukrainian scholar and university professor, doctor of laws Oleksandr Merezhko returns to Ukraine to take part in the contest for the High Anti-Corruption Court (HACC) as he believes in the possibility of positive change and wants to serve his country.
As per film's author, the film was conceived as a triumph of justice story, an illustration of new positive changes within the judiciary. But the life made its corrections: the protagonist faces a range of subjective factors and does not win in the contest. The film has been already reviewed by some lawyers in terms of its content, legal issues as well as the importance of the issue raised to resolve the fate of the country.
I would like to dwell on a slightly different aspect: "hows" and by what creative means the author tells the story to the viewer, the story which does not have Hollywood special effects and action-like scenes, but nevertheless keeps the viewer's attention throughout the screen time.
Perhaps, the first thing to note, as a leading feature of the film overall and that of the character in particular, is sincerity. From the first minutes you feel sympathetic to him and thereafter you live with him every episode. The viewer is taken to a lecture and classes by Professor Merezhko, to a hall of an Academic Council for the defence of dissertations at a scholarly institution, to conversations with his colleagues at a university's department and cafeteria, to the presentation of a scholarly publication. The viewer also takes a walk with him in his daily paths through streets of Kyiv, observing seasonal changes of nature (as from the preparation and submission of documents to the announcement of the contest's results it took more than six months) as well as the daily life of the big city. We are also touched by a secret, i.a. a visit to a perinatal center where we hear the first public "sneeze" of his newborn daughter.
Dr. Merezhko looks very natural and organic in the frame. It seems that he simply lives his life, completely forgetting about the camera filming him. And this testifies to the high skill of the film's author, the deep trust of the character towards him.
Also, along with Dr.Merezhko as a contestant to the HACC, an average citizen has a chance to visit and witness the location, working mannersand persons of such a high-ranking and little-known body as the High Qualification Commission of Judges of Ukraine (HQCJ). We see faces of those responsible for the creation of the Anti-Corruption Court and the selection of judges to the judiciary as a whole. And as the film ends we know their names.
I would also like to note the logical structuring of the film and the smooth and motivated transitions from one episode to another. In particular, the author coherently and naturally brings the viewer from the shots with exhibition of drawings to the theme of the Revolution of Dignity in the university's corridors to a documentary shorts of a memoir of real events at the Maidan, and then to a full-fledged scene of the commemorative prayer of the Heavenly Hundred. And then from the streets where helmets of the fallen street protestors are solemnly depicted to the depths of the soul, that is a hospital where we visit Dr.Merezhko's wounded brother serving in the military...
The smooth chain of episodes goes on: we bid farewell to the wounded "Beast" (a call-name of the soldier), leaving his hospital's chamber, for a moment looking at the calendar on the door. And we witness the Mount Sermon of Jesus Christ with an illustration. And then we are taken to the corridor of the HQCJ where we read in large text (on the whole wall!) the Prayer of a Judge. "... judge me as God. I judged as a man", - these final words of the mentioned Prayer enter deep into my memory and still resonate. What if all judges, all officials, and eventually all of us, everyone in his or her own place, always did according to the law of God, or at least keep to the spirit and letters of the adopted legislative acts of a human society and moral principles...

Being himself a participant in the contest, alike Dr.Merezhko facing a rejection, and observing and feeling it from the within, the film's author is very delicately weavingirony into the canvas of the film, sometimes resorting to burlesque notes. So the first frames of the HQCJ meeting are accompanied by boring buzz of a fly that later clings to a thick book of laws... Warning siren soundsaccompany the author's titles such as "Anonymity", "Transparency", etc., each time mentally switching the content of visually presented definitions to the opposite... Three identical shoes of passengers in the underground, a painted pig on the glass of a cafe as the character watches through it, the figure "9" croppedfrom the figure "8" in the interior of the university department signifying the change of year, paintings by Maria Prymachenko with her fantastic beasts in the HQCJ halls, these are funny and ironic author's strokes, which for a short moment pass into sarcastic laughter,- the applause and the noise of a stadium when announcing the final verdict. The drama has turned into a farce... The final chord of this sad farce is that the "Monkey rides the Beast" (by painter Maria Prymachenko)... Same as in one well-knownfairy tale we know from the childhood, "Might makes right"...
As the glass doors open-close to fairy-tale music, behind them we see an empty corridor ... it's sad ... but somehow it is as if it was so expected... so it's not tragic. It is our usual reality. It is our reality in which we witness prayers on the wall, oaths on paper but not their fulfilment in life; where the screen character has a chance to become the head of the 40-million European country...
But life goes on. Children are born. And there is hope that everything will be fine... That everything will be there for us!

*********
The features I outlined are not more than a few strokes to the "portrait" of Vyacheslav Bihun's "Verdict 19" documentary. In fact, there are still a lot of interesting things which I deliberately omit, to keep some intrigue. (In particular, the confluence between the failure of two fellow countrymen: the outstanding lawyer of the early twentieth century Dr.Leon Petrazyckiand our character Dr.Merezhko in this contest, and many more).
Like most of the films by director Vyacheslav Bihun, the "Verdict 19" does not provide ready answers. It rather documents the current moment, raises questions, draws attention to the pressing issues in the society, searching for ways to solve them.

Halyna Vynohradska, Scholar at the Institute of Ethnology of the National Academy of Sciences of Ukraine (Lviv)
07.04.2019
___________________________________________________________________________________________________________________

Вона називає себе Марусею. Їй поза 80 років. Своє повне ім'я – прізвище, ім'я та по батькові вимовляє з придихом і наче крізь зуби – Свид Марія Федорівна. На запитання, чи відчуває себе щасливою, відповідає, що ні, «ніколи не була». Хоча прожила довге достойне життя, створила сім'ю, разом з чоловіком дала початок великій родині – 5 дітям, 9 онукам, 11 правнукам… Має статус «Мати-героїня».
Чому ж така стримана і неусміхнена ця статечна українська жінка, що гідно сидить, тримаючи натруджені руки на колінах? На дерев'яному фотелі, покритому червоною накидкою, на своєму подвір'ї на фоні зведеної власними руками хати, мов королева у своїх володіннях. Усміхається лише наприкінці фільму – коли її навідують у лікарні найдорожчі – внук і правнук, і коли повертається після лікування у рідні стіни…
Прадавня історія Закарпатського краю. З діда-прадіда її предки були трудівниками на рідній землі. Власними мозолями доробилися до гідних статків. Над їхнім дахом прошуміли різні геополітичні катаклізми першого сорокаріччя ХХ століття. Але прихід сталінського «визволення» у 1944 році жорстоко прокотився по долі цієї міцної селянської родини, і зокрема по долі нашої героїні. Їй тоді було лише 15 років. Дитя-підліток, як на наше нинішнє сприйняття. Одна кохана донечка у батьків після трьох старших синів. Наймолодшенька. Але не білоручка – все робила, що треба було по господарству, бо як інакше могло бути?
Містично-романтичний порятунок її старшим 24-річним парубком із виру гірської річки, женихання, сватання… «Іванку, Іванку, купи ми рум'янку… Бим ся рум'янила… і тебе любила…».
Не судилося. Із річкового виру життя кидає її в жорстокий вир історичних подій. В лічені дні велика родина була розкуркулена, репресована: хто розстріляний, хто вивезений у Сибір, хто помер, не витримавши усього цього, як її батько… Рятуючись від неминучої смерті, вона втікає з рідної Углі у лісисті Вільхівці та виходить заміж за практично незнайомого хлопця, старшого від неї всього на три роки. Змінює прізвище. І далі ці діти, що враз стали дорослими, переїжджають до Округлої, будуються, народжують своїх дітей, працюють не покладаючи рук, аби вивести їх в люди, дати освіту і все необхідне.
Скільки людських доль понівечило і перемололо безжалісне колесо тоталітарного радянського режиму. Табори, заслання, утиски, репресії… Але ті, хто вижив – той переміг! І вона теж вижила – і перемогла. Ціною власного кохання… А щастя – поняття дуже суб'єктивне…
На цьому можна було б і завершувати опис своїх вражень від фільму, але тоді це була би не повна рефлексія – лише по змісту. Адже ще цікавішою, якщо можна порівнювати такі речі, є форма подачі цього змісту, здійснена внуком нашої оповідачки, талановитим кінорежисером В'ячеславом Бігуном.
Автор фільму не викладає матеріал прямолінійно, не дає готових відповідей. Він спонукає глядача мислити, аналізувати, рахувати, співставляти, порівнювати… Хоча б взяти вік героїні: сама вона розказує, що у 1944 їй було 15 років. Нескладна арифметика – і усвідомлюєш і рік народження, і скільки їй зараз, на даний момент…Те саме з чоловіком пані Марії, про професію якого дізнаємося з напису на його фото на серванті, а про вік – з написів на могильній плиті.
Не зважаючи на те, що це автобіографічна розповідь однієї людини, фільм дуже динамічний, у ньому є багато дійових осіб. Це і діти, внуки, правнуки, зяті, невістки, сусіди, односельці. А ще: півники, курочки, курчата, голуби, песики, котики, корівки, мурашки… Статечна розповідь пані Марії плине на фоні яскравих краєвидів мальовничого гірського села Округла, його вуличок, будівель, садів, городів, сіножатей. У постановці кожного кадру відчувається глибока і справжня любов автора фільму до персонажів по той бік об'єктиву.
Ця справжня любов і поетичність викладу виявляється у кінематографічних ілюстраціях розповіді Марусі про її нетривале дівування та несподівано швидке заміжжя: героїня довго розчісує коси, вкладає волосся, пов'язує хустину, і цей відеоряд синхронно накладається на відповідні події її життя…
Першою емоційною кульмінацією фільму для мене стали кадри з її натрудженими руками, які ніжно пестять маленьке курчатко під зворушливий спів пісні «Іванку, Іванку, купи ми рум'янку..». І розумієш, що це ціп'ятко – то вона тоді у свої 15, така ж мила, тендітна і беззахисна перед невблаганним молохом історії…
Початок оповіді про прихід «совітів» накладається на кадри з сіткою-огорожею, і насторожено-лякливим котом за нею. Слова про руйнацію батьківського обійстя ілюструються засушеними листочками на долівці і мурашками, що снують по них, замшілими покрученими стовбурами і гілками дерев… Вражаючі поетично-візуальні метафори…
Поетичні символи-метафори чергуються у фільмі з побутовими сценками, родинними діалогами, кумедними і зворушливими картинами.
Найзворушливіше, що може бути для кожного, і для бабусі Марусі також – це діти. І вони присутні у фільмі у багатьох епізодах: це і помічники старших у щоденних домашніх клопотах, і повзаюча малеча з голою дупкою на задньому плані кадрів, де оповідачка спілкується на камеру, сидячи на кріслі на подвір'ї; це і головна дійова особа (правнук Юстин) у фрагменті відвідин бабусі у лікарні.
Цей фрагмент для мене був другою емоційною кульмінацією фільму. Бо саме тут головна героїня вперше посміхається в кадрі. І саме тут розумієш, що сімейний драматизм продовжується у наступних її поколіннях, бо мама хлопчика чомусь ховається за дверима, і не дуже бажає спілкуватися… «Ідем додому..» рефреном повторює і повторює малюк. І замислюєшся, чи це просто дитя втомилося і хоче додому, чи наполегливо кличе з собою когось, кого йому так не вистачає у тому домі…
Окрема частинка фільму присвячена суворим геофізичним реаліям високогірного села, а саме землетрусу 2015 року та його наслідкам. Маруся якраз перебувала в районній лікарні і не зауважила цього природного лиха, яке суттєво позначилося і на її помешканні. Турбуючись про емоційний стан бабусі, рідня намагається усунути найпомітніші руйнування в хаті, роблять ремонт. Повернувшись додому, вона дивується, і вдруге – сміється. Ця частина фільму наче промовляє, що на кожному відтинку життєвого шляху є свої катаклізми, як не від людей, то від природи. Але з дружньою і турботливою сім'єю все долається, і життя триває…
Характеристика фільму була б не повною, якщо б я не згадала ще і про його музично-звукове оформлення. У фільмі багато звуків життя: щебет птахів, дзюркотіння струмка, голоси тварин, людей, робочі звуки знарядь праці, машин і т.д. А особливо емоційні моменти супроводжуються українськими народними піснями у виконанні самої Марусі, а також Оксани Мухи, Христини Соловій, гурту Rusin Čendeš Orkestra. Інтонаційні та фонографічні акценти лексики останнього, як і говірка головної героїні, створюють неповторний шарм саме Закарпатського краю.
Окремо варто згадати і поліфункціональні титри, які візуально інформують, пояснюють, доповнюють висловлене і водночас розділяють фільм на логічні змістові відтинки.
Охопивши оком усе викладене вище, розумієш, чому така назва фільму – «Маруся». Адже в душі ця жінка на все життя залишилася тою 15-річною Марусею, дитиною, оточеною материнським та батьківським теплом, яка зупинилась на порозі свого кохання, свого особистого щастя… «Щоби були щасливі… Щоби войни не было… Бо коли буде война – все пуйде на нич… всьо на нич…», – цими словами завершується пряма мова героїні.
Кожна людська доля – унікальна по своїй суті. Бо це окремий унікальний світ. І скільки є життєписів з такими вивертами сюжету, на які б не сподобився найфантазійніший сценарист. Але не кожному таланить мати таких нащадків, які б зафільмували все це… Марусі поталанило. Бо В'ячеслав Бігун не просто задокументував на відео її життєвий шлях, а зробив це надзвичайно творчо і неординарно.
Ці мої враження-міркування є далеко не вичерпними щодо висвітлення усіх особливостей та цікавинок фільму. Відомо ж – «краще один раз побачити…», а ще краще – декілька разів.

…Вода. Пісок. Вітер гойдає очерети. Немов нашіптує відгомони колишньої козацької вольниці над безкрайніми дніпровськими плавнями. Біля води двоє – сивий чоловік і маленька дівчинка років чотирьох-п'яти, ведеться неспішна розмова… Далі – вони ж збирають яблука у чистенько викошеному садку, пообіч акуратно підв'язані кущі троянд, чисто побілені традиційні українські сільські будівлі… Чоловік з дівчинкою несуть повні відра яблук до оселі. Ідилія!...

І розповідь… Така що бере за душу. Бере і не відпускає… Молодість, студентські роки, сім'я, Майдан, АТО, Донецький аеропорт, орден, стіна вшанування в центрі міста з портретами новітніх українських героїв-захисників, а серед них – фото сина і батька в одній особі – сина сивого чоловіка і батька маленької дівчинки… А далі – кадри з помешкання, де на домашньому «іконостасі» два портрети – сина-героя і матері-ангела…

Скільки подібних історій дізнаємося впродовж останніх чотирьох років. І кожна трагічна по-своєму.

Але ця історія, відзнята українським режисером В'ячеславом Бігуном, вражає манерою подачі та поетичними метафорами, накладанням смислових кодів та символічних маркерів.

Символічно, що події фільму розгортаються на берегах правічної української ріки - Дніпра-Славути-Борисфена, правічного як міфічна Лета, але реального, того, що поєднує лівий і правий береги, Східну і Західну частини України. Могутній Дніпро, його комишеві плавні, які здається пам'ятають ще славні часи козацької держави – Запорізької Січі, виступає у фільмі не просто тлом для розвитку подій, а й сам стає наче рівноправною дійовою особою.

Загалом, головних дійових осіб у фільмі двоє – дідусь і внучка. Середня ланка «син-батько» втрачена через війну. І тільки епізодично у фільмі присутня мати дівчинки. Молода вдова… Але навіть ця штрих-пунктирна присутність емоційно розряджає глядача, оскільки від початку фільму до її появи у кадрі зростає напруга – невже дідусь єдина рідна людина для дитини?

Одкровенням для мене стали кадри, де дівчинка з мамою переглядають відео, яке переслав їм татко з війни. Олексій Тищик, простий хлопець зі зрусифікованого міста Дніпра спілкується зі своїми рідними у побуті українською мовою! Як і його батько – успішний юрист, який не посмів не пустити сина на війну.

Розповідь про війну. За кадром. А в кадрі – груші, достиглі, перестиглі і гнилі. І оси. Оси їдять груші. Повзають ліниво і їдять, їдять, їдять. Їх щораз більше і більше. Ненаситний живий клубок… Дуже емоційний підтекст! Асоціації з суспільною дійсністю виникають дуже прозорі…

…Дівчинка бавиться з дідусем, сідає до столика. Малює. Вона одягнута тільки в плавочки. Літо, в квартирі спека…. Але майже оголена дитина в кадрі – це так зворушливо-беззахисно! Так і хочеться прикрити ті маленькі плеченята, захистити, приголубити…

А кадри з вогнем, а надламані віковічні дерева, образи саду, плодів, стихій – усе це влучні візуальні метафори, вдалі асоціативні режисерські знахідки. Жоден кадр, жодна дія не є у цій картині випадковими. Так зокрема, сценка зі збиранням яблук у саду, згадана на початку моєї розповіді, теж несе дидактичний і виховний сенс: дідусь навчає онучку сортувати яблука – відкидати в бік зіпсуті, в окремі відра складати неушкоджені і ушкоджені… Символічна наука з символічними плодами пізнання добра і зла…

Завершивши перегляд, я роздумувала: кого ж саме мав на увазі режисер, обираючи таку назву фільму. І прийшла до висновку, що таки цілу родину – і тих, що у кадрі, і тих, що вже тільки на світлинах: сивий батько-дідусь, маленька дівчинка-напівсирота, заплакана молода мати-вдова, син-батько-захисник-полеглий герой, мати-чайка, що полетіла у засвіти за сином… Адже недаремно підназва стрічки - «Сімейне жертвопринесення нової європейської війни»… Зорієнтованість назви фільму до найвищого Судді зі згадкою про символічно-реальну жертву зумовлює асоціативні паралелі з біблійними образами і сюжетами: жертвопринесенням Авраама (у нашому випадку – реальне, в ім'я Вітчизни-України), Святим сімейством (дитина, мати, літній опікун)…

Стрічка не повчає, не дає готових відповідей. Вона образно і емоційно насичена, але без надриву, навіть з огляду на трагічні події у цій сім'ї. Після перегляду залишається відчуття світлого суму, якоїсь невимовної шляхетності, надії і, водночас, вдячності до цих людей, що дозволили доторкнутися до їхнього найсокровеннішого…

І як же дивно буває у житті – приватне життя однієї з мільйонів родин є невіддільно пов'язане зі, здавалось би, далекими епохальними історичними подіями в країні: Майданом, війною на Сході України…
Вражаючі кадри з Майдану, коли люди лягають під колеса автобусів з беркутівцями, щоб не допустити силового розгону, відзняті власноруч автором фільму В'ячеславом Бігуном, самі по собі є цінним документальним матеріалом. А доречно вставлені у сюжет – є прекрасною ілюстрацією до слів оповідача.
Батько розповідає, що бажаючи уберегти сина від небезпеки, не пустив його на Майдан, і тим самим спричинився до відчуження між ними. А коли син вирішив піти на фронт, відчув, що взагалі втратить з ним порозуміння, якщо перешкоджатиме у цьому. І тут замислюєшся – яка втрата була б значнішою, і яке рішення прийняв би ти, глядачу, у подібній ситуації?

Безцінними є епізоди з Донецького аеропорту, відзняті побратимом Олексія, коли троє їх намагаються встановити на даху будівлі український прапор, а він падає і падає… Розумієш, що будь якої миті снайперська куля може обірвати життя цим хлопцям прямо під час зйомки... Але вони таки домагаються свого – прапор встановлено! Всі благополучно повертаються в укриття… І все це дійство у фільмі розгортається під зворушливе звучання пісні «Мить» Святослава Вакарчука… Надзвичайно щемна емоційна кульмінація!

І загалом, музичне оформлення стрічки дуже вдало підібране: це і пронизливі звуки духового інструменту у кадрах з Дніпровими плавнями, і лемківська пісня «Під облачком» (у виконанні Аліни Івах), що впродовж фільму підсилює емоційний фон сприйняття візуальних образів, і згадана вже вище «Мить» .

І ще багато є смислових зрізів, сюжетних фрагментів, які відкриваєш для себе поступово. Або які навіть важко коментувати (зокрема трагічний відхід у вічність матері Олексія, який теж проілюстровано символічними візуальними метафорами)…
Головне – фільм не залишає байдужим, зворушує, спонукає замислитись над багатьма аспектами буття. Особистого та всезагального.

Підсумовуючи скажу, що незважаючи на документальний жанр, стрічка «Найближчі до Бога» В'ячеслава Бігуна, з огляду на образно-символічну та поетично-метафоричну подачу і емоційний післяпереглядний ефект, є, на мою глядацьку думку, гідним продовженням такого феноменального явища у світовому кінематографі як українське поетичне кіно.


Галина Виноградська

2018

Шановне товариство!
Хочу внести деякі роз"яснення у нещодавню і трішки дивну, якщо поглянути зі сторони, дискусію між мною і Світланою-Майєю Залізняк, стосовно вжитого нею у певному контексті слова «вельбучний». (див. http://maysterni.com/publication.php?id=124685 ).

Саме слово «вельбучний» нічим не завинило ( я про це писала у одному зі своїх коментарів, що не маю нічого проти нього як такого). І якщо читати вірш пані Світлани «Бракне координат» http://maysterni.com/publication.php?id=124674 поза контекстом подій на «Поетичних майстернях» останнього часу, то справді може скластися враження, що моя заувага була надуманою.

Однак, якщо зважити, що після 02.05.2017 – дати опублікування мого допису про поховання нашого колеги* у с.Вельбівному на Рівненщині, на «ПМ» відбувалися певні поетичні баталії між деякими авторами-чоловіками*, а 9.05.2017 з»являється вірш «Бракне координат», у якому є деякі образи, що перегукуються з тими «батальними» (перша і друга строфи):

Ярмарку марнославства
Не обійти за день.
Поні бреде гривастий,
Злізе на нього пень...

Хвацько заткне за пояс
Лавровінець сухий.
Крекче: " ...були запої...".
Стоптані лопухи.

Читаючи третю строфу, у мене виникла асоціація з віршиком про мишеня однієї з авторок* на ПМ:

Миші гризуть папірчик.
Бавиться мишеня.
Віник мете - запічний.
Клаптики... реготня...

І так далі… асоціації, образи, лексика… впізнавання:) :) :

Ось королівни голі.
Шерехи тренів, рук...
Подіум - бараболі.
Тиша... прослави гук...

Де ж у юрмі хлоп`ятко,
Що прокричить крізь джаз,
Вилізши аж на ятку:
"Голі... соромлю вас!"...

Нащо пишнота цвілі
Сливці із-під поли?
Трони проіржавілі.
П`яти в цятках смоли.

Дотепно, іронічно, з гумором! Чудово!!!

Поки не спіткнулась об строфу:

Принци - слони вельбучні.
Завдано крайній мат.
Ховзько словесній тучі,
Бракне координат.

Перлів, єдвабу - гори.
Дятел римує... стриж...
Пагоном мандрагори
Хижо повзе престиж.

Мозок зразу видав асоціативне : ВЕЛЬБучні – ВЕЛЬБівне…
Згадалося, що 03.05.2017 друг* померлого колеги-поета з Вельбівного опублікував на ПМ вірш і статтю, де дуже тепло і високо оцінив талант покійного…
І тут це слово. Чомусь воно мене кольнуло…
Замислило мене: Чому саме тут і саме у цей час авторка його вжила? Адже останнє вживання його нею на цьому сайті датується ще 2009 роком:

«www.maysterni.com/publication.php?id=41149
5 груд. 2009 р. - Час...він - вельбучний дідо... Добрий. Суворий. Я про нього писала "Малево". Є на поезії орг. (якщо цікаво...) Час вручає скептику, але її ...»

ось таке посилання видає опція «пошук» на ПМ у віконечку у правому верхньому кутку екрану.
А ще ж далі іде рядок: завдано крайній мат. Два слова з чіткою смисловою конотацією смерті. "Крайній" - межовий, "мат" - шаховий термін, невідворотний програш.

Отож вернімося до моїх роздумів: "Що це? гадала я – заздрість? До «слави» покійного?.........

Можливо, я не маю рації, можливо занадто асоціативно мислю, занадто багато уява… можливо… але моя інтуїція мене ще ніколи не підводила.

Так, визнаю, я погарячкувала, коли написала вимогу до авторки забрати слово «вельбучний» з того тексту. Звичайно, коли цей вірш буде опублікований у книзі, чи деінде, він сприйматиметься нейтрально, зовсім по-інакшому, аніж у інформаційному контексті ПМ початку травня 2017 року.

Тому у цьому аспекті кажу до пані Світлани-Майї Залізняк: «ВИБАЧТЕ!»

Щодо моїх асоціативних роздумів – це моє право читача і я їх не перекреслюю.
Сподіваюся, що «конфлікт» нарешті вичерпано.

16.05.2017

Сумна новина....

Сьогодні 2.05.2017 у с.Вельбівне на Рівненщині поховали нашого колегу Анатолія Криловця (20.02.1961 - 01.05.2017) - світлого, життєрадісного, життєлюбного поета.
Жорстока онкологічна хвороба спалила його блискавично...

Помолімося за його душу і доторкнімося до його сонячного слова на сторінках його поезій http://maysterni.com/user.php?id=6179&contest_id=0...

Шановні колеги по перу!

Кременчуцька поетеса і педагог, а також наша колега по "Поетичних майстернях" Тая Цибульська, організовує колективну збірку творів, присвячену Т.Г.Шевченку.
Кого зацікавить цей проект - заходьте на сторінку проекту у Фейсбук https://www.facebook.com/groups/135571150305078/
або пишіть їй у приват https://www.facebook.com/profile.php?id=100001217925043

Наразі дедлайн подачі творів - 29 квітня.
Більше деталей за поданим вище посиланням.

Натхнення всім до творчості!

Шановне поетичне товариство!

Хочу поділитися з Вами приємною інформацією, пов'язаною з моєї творчістю та творчістю багатьох наших колег по ПМ.

На мій вірш "Вимкнути війну" (http://maysterni.com/publication.php?id=103585) юні таланти з Дніпропетровська Юлія Ткач (художник) та Оля Ткач (озвучення і монтаж) створили невеличкий мальований мультфільм (який можна переглянути на Ютубі https://www.youtube.com/watch?v=fLy-V18577c ) , а крім того інша юна художниця Анастасія Гудаченко намалювала до нього ілюстрацію - своє оригінальне бачення змісту написаного.

Це відбувалося в рамках Всеукраїнського освітньо-культурного проекту «Рідний край у словах і барвах» (2015-2016 рр.), за підсумками якого створено електронну книгу "Рідний край у словах і барвах: збірник віршів і прози / упорядн. Н.Дев’ятко. – Д.: Журфонд, 2016. – 672 с., з іл.".

Як зазначає у анотації авторка проекту українська письменниця Наталія Дев’ятко,
"до книги увійшли вірші, оповідання і повісті сучасних українських письменників з усієї України та закордону...
Твори для дошкільного і молодшого шкільного віку ви знайдете у розділах «Світ навколо нас» і «Барви України», твори для середнього та старшого шкільного віку – у розділах «Людина і Природа» та «На порозі майбутнього».
Твори, які увійшли до проекту, мають аудіоверсії, за мотивами деяких створено анімації."

До проекту увійшли поетичні та прозові твори 54 авторів з різних куточків України та з США й Ізраїлю:

Афанасьєва Ольга (Дніпропетровськ),
Бурлаков Сергій (Дніпропетровськ),
Вакуленко Володимир (Львівська обл., м. Комарно),
Васильєва Тамара (Полтавська область, м.Кременчук),
Вздульська Валентина (Київська обл., м. Фастів),
Глушко Світлана (Донецька обл., с. Нескучне),
Горовий Геннадій (Київська обл., м. Обухів),
Гриценко Віктор (Дніпропетровська обл., Кривий Ріг),
Грієва Зінаїда (Дніпропетровськ),
Данилюк Наталія (Івано-Франківська обл. с. Перегінське),
Дев’ятко Наталія (Дніпропетровськ),
Дунець Леся (Івано-Франківська обл., м. Долина),
Загоровська Любов (Івано-Франківськ),
Задорожна Маріанна (Львів),
Заржицька Еліна (Дніпропетровськ),
Каленіченко Катерина (Дніпропетровськ),
Калиновська Олександра (Дніпропетровськ),
Коваль Ярина (Львів),
Кривоніс Віталій (Дніпропетровськ),
Крижановська Олена (Київ),
Левченко Людмила (Дніпропетровськ),
Литвиненко Наталія (Дніпропетровськ),
Литовченко Тимур (Київ),
Лісовська Юлія (Рівненська обл., м.Дубно),
Лобас Наталія (Тернопільська обл., с.Байківці),
Лукащук Христина (Львів),
Мазур Наталя (Хмельницька обл., м. Дунаївці),
Майборода Олег (Дніпропетровська обл., м. Дніпродзержинськ),
Маковець Оксана (США, Вірджінія, м.Сіфорд),
Микуліна Іма (Закарпатська обл., м. Мукачево),
Михайлик Галина (Львів),
Омельченко Лариса (Дніпропетровська обл., м. Підгородне),
Попелюшка Валентина (Закарпатська обл. м. Мукачеве),
Репіна Ольга (Дніпропетровськ),
Росіцький Роман (Тернопільська обл., м. Зборів),
Сердунич Любов (Хмельницька обл., смт Стара Синява),
Сілівра Ігор (Чернівці),
Солтис-Смирнова Марія (Рівненська обл., м. Кузнецовськ),
Степовичка Леся (Дніпропетровськ),
Сьома Роксолана (Київська обл.),
Талан Світлана (Луганська обл., м. Сєвєродонецьк),
Тибель Василь (Рівненська обл., с. Біла Криниця),
Тимофеєва Ольга (Ужгород),
Токарєва Галина (Дніпропетровськ),
Тюпіна Олена (Житомирська обл., м. Новоград-Волинський),
Умнова Марина (Дніпропетровськ),
Фесюк Галина (Львівська обл., м Жовква),
Хромова Аня (Ізраїль, Нетанія),
Цибульська Таїсія (Полтавська обл., м. Кременчук),
Черненко Сусанна (Київ),
Чорногуз Ярослав Олегович (Київ),
Швець-Васіна Олена (Дніпропетровськ),
Яворська Євгенія (Дніпропетровська обл., м. Дніпродзержинськ),
Яцура Людмила (Дніпропетровська обл., смт. Межова).
(див.дет. http://gorod.dp.ua/news/104795 )

(у Списку авторів я є як "Михайлик Галина", а у озвучці та анімації як "Виноградська Галина" :) )

А побачити і послухати все можна також за посиланням http://www.ex.ua/93026568, де мультфільм до "Вимкнути війну" вміщено під номером 107 - станом на 2017 рік цей ресурс вже на жаль не діє, тому актуальним є посилання https://www.youtube.com/watch?v=UTq2Z4Xoafs&list=PL47_m_Ga4AectIWyb4fWJYsREN5uJx1oA

Про актуальність на сучасному етапі проблеми фіксації і видання спогадів «шістдесятників» як одного з джерел до вивчення ще не дуже далекої, але такої що з кожним роком стає все віддаленішою, радянської дійсності ( наслідки якої ми пожинаємо сьогодні), наголосив Юрій Винничук у одній зі своїх статей, присвячених відходу у вічність Романа Лубківського. Він з сумом констатує що, переходячи у інший вимір такі особи забирають з собою «свої таємниці». І тих, які написали свої спогади є за його словами «дуже мало». Зокрема це Валерій Шевчук, Ірина Жиленко, Світлана Короненко, Віталій Коротич, Роман Іваничук, Юрій Смолич, Павло Загребельний [2, с.1]. До цього переліку слід додати ще і спогади Івана Низового (1942-2011), українського письменника, публіциста, громадського діяча, який 45 літ свого життя віддав на розбудову українства на Луганщині. І як зазначила його донька Леся Низова в одному з інтерв’ю про батька, він жив у лігві ворога, але не скорився [17, с.9].
Постать Івана Низового цікава вже насамперед тим, що він належить до того кола українських письменників і громадських діячів, які при усіх сучасних їм владах не приховували свого українського патріотизму. А ще поважний письменницький і публіцистичний доробок І.Низового налічує понад 6 тисяч творів, які опубліковані у понад 100 книгах [4, 15, 7]. Суттєвим «недоліком» яких є хіба те, що видавалися вони (особливо останні) дуже малими тиражами, за свій кошт, і, за фактично зруйнованої в українських реаліях системи книгорозповсюдження, залишилися відомими вузькому колу читачів на регіональному рівні.
А шкода, адже І.Низовий - член Національної спілки письменників України з 1972 року, член Всеукраїнського товариства «Просвіта» імені Тараса Шевченка, Лауреат премій імені Бориса Горбатова, Микити Чернявського, братів Богдана і Левка Лепких, Олекси Гірника, міжнародної премії за найкращий музичний твір — ораторію «Лелече» (музика Богдана Климчука), Нагороджений медаллю «Будівничий України» [4, с.1].
Деякі аспекти літературної творчості І.Низового, а саме символіка і семантика його образних елементів та ономастика Луганщини у його творах вже були предметом наукових досліджень учених з Луганщини [5,16]. Також є опубліковані біографічні та бібліографічні матеріали про нього на паперових носіях та на електронних ресурсах [1,4, 6,7,8,11,14,15], у підготованому до друку 5-томнику «Вибране», який наразі перебуває у домашньому архіві доньки письменника. Однак поза теренами свого слобожанського оточення, на загальноукраїнському рівні, а тим більше на Заході України про нього відомо мало. Зокрема електронний каталог Інституту літератури ім.Т.Шевченка не видає жодного посилання за запитами щодо персоналії І.Низового, чи його творів. Ресурс наукової бібліотеки ім.Вернадського дає тільки 5 позицій видань його творів (чотири за 1970-1990 рр.. один – за 2007 рік). Така ж ситуація і на ресурсі Наукової бібліотеки ім.Стефаника у м.Львові (5 позицій за 1960-90 рр.). Перелічені позиції – це, в основному, окремі поетичні збірки І.Низового, видані у радянський період. Натомість відомостей про дослідницькі матеріали про нього, ані його публіцистики чи спогадів, згадані ресурси не мають.
Тому, метою нашої статті є привернути увагу наукового загалу до факту існування спогадів Івана Низового і дати аналіз на предмет їхнього фактологічного наповнення щодо реалій радянського повсякдення, як у матеріальному так і у міжособистісному вимірах.
Фактично три твори «А Марківка - як Маківка»(2011), «Мене ж сам Бог охороня» (2011) та «Зустрічі без прощань» (2003) [9,13,12] висвітлюють у хронологічному вимірі життєвий шлях автора від народження, через становлення світогляду до активної творчої і життєвої позиції.
У перших двох з переліку автор намагається віднайти свої пракорені і досліджує історію заселення тієї частини Слобожанщини, де знаходиться його рідне село Марківка Білопільського району Сумської області. І таки докопується до відомостей про переселення поміщиком - військовим відставником російської царської армії майже цілого села з Черкащини на «пожалувані» йому Слобожанські землі. Ця гілка роду Низового по матері на прізвище Великород і відіграє найбільше виховне значення у його духовному становленні. Адже це була родина з міцними козацько-господарськими традиціями, яка за своє кровно напрацьоване майно зазнала розкуркулення. А за іронією долі саме до тих активістів-більшовиків, які займалися розкуркуленням і належав батько автора – Данило Низовий. Оця амбівалентність образу батька з одного боку як рідної людини, а з іншого - як представника нелюдської системи, що завдала кривди усій його родині, та й українству взагалі, простежується у багатьох і прозових, і поетичних творах письменника. З тексту ми дізнаємося багато подробиць про перенесені ним жахіття війни, окупації, радянського звільнення, воєнного і повоєнного голодного і холодного дитинства, про раннє сирітство, бабусине виховання, взаємини з однолітками, шкільні реалії, отримаємо яскраві портрети-характери односельців, змальовані юначі спроби самостійного заробітку у колгоспі, на комсомольських будовах в Сибіру і Казахстану, службу в армії. І все це описано з подробицями щодо змалювання помешкань, у яких доводилося жити, одягу, який мав можливість носити і харчів, якими підтримував своє існування.
У третьому творі автор оповідає про своє літературне становлення, про знайомство з Петром Скунцем, який став хрещеним батьком Низового щодо його шляху у літературу, оскільки запримітив талант у солдата-строковика і допоміг йому видати його першу збірку. З дотепністю і гумором, і в той же час майже з бухгалтерською точністю розповідає Низовий про свій перший гонорар, який він як автор-початківець, отримав за свою першу збірку, і скільки всього він міг придбати на нього (одяг, взуття, харч, квитки на дорогу).
А далі – вступ на факультет журналістики Львівського університету ім.Франка і входження у коло львівської творчої патріотичної еліти. Як писав сам Низовий: «У місті Лева й до сьогодні маю багато друзів-літераторів. Це, перш за все, сліпий з дитинства поет Микола Красюк, дуже любий моєму серцю Роман Качурівський, іще три Романи – Іваничук, Лубківський та Кудлик, Іван Гущак, Марія Барандій, Любов Горбенко (до речі, родом з Лисичанська), Володимир Каліка, Микола Петренко. Не випали з моєї пам’яті покійні вже Ростислав Братунь, Андрій Волощак, Володимир Лучук. Згадуються й ті, з ким мене познайомила онука Івана Франка Віра Петрівна: Ігор Калинець, Дмитро Герасимчук, Ірина Стасів-Калинець... Залишилось у пам’ятку й гостювання в сім’ях Ірини Вільде (з її невісткою Антоніною я вчився на одному курсі та в одній групі), Володимира Лучука та Оксани Сенатович. У Львові ж започаткувалася моя багаторічна дружба з Анатолієм Тараном… Добрі стосунки зав’язалися і з … Григорієм Донцем, Володимиром П’яновим, Богданом Горинем, Миколою Вінграновським...» [12, с.10-11].
Для дослідників життєвого і творчого шляху багатьох видатних постатей української культури цінним первинним джерелом можуть послужити детальні і образні описи-замальовки Низового своїх зустрічей з Василем Стусом, Григорем Тютюнником, та іншими, з якими його зводила письменницька діяльність. Ось як він пише про Василя Стуса: «Найяскравішою постаттю серед молодих “геніїв” був, звичайно ж, Василь Стус, посланець шахтарського Донецька. І не тому, що вирізнявся досить високим зростом чи худорлявим, наче вирізьбленим з дикого каменю, обличчям. Привертали увагу його спокійні рухи, зваженість поведінки, розсудливість і впевненість у собі, якесь зверхнє, але не образливе, ставлення до своїх молодших, менш досвідчених колег. Ні, він не повчав, не нав’язував своїх думок і переконань, не хизувався своїми різнобічними знаннями – він переконливо говорив те, що знав і в що доконечно увірував, обстоював свої позиції, своє бачення світу. Мені це імпонувало, тож я з глибокою повагою прислухався до Василевих слів і трохи соромився за своє невігластво. Справді, Василь Стус був для мене неабияким авторитетом…» [12 , с.9-10]. І хоч спогад про В.Стуса не є дуже об’ємним – всього дві сторінки, все ж для дослідника кожна подібна згадка є неабиякою знахідкою.
Постаті свого багатолітнього друга Григорія Чубая І.Низовий присвячує значно більше сторінок у своїй книзі – вісім [12,с.15-22], на яких з гумором і дотепністю, а згодом з сумом і жалем переповідає реалії та психологічну атмосферу їхнього побуту на Вищих літературних курсах у Москві, сімейні негаразди Григорія та багато іншого. Змальовуючи середовище свого буття та героїв своїх спогадів, автор, у більшості випадків, колоритними мазками дає інформацію про зовнішність персонажа, про екстер’єр та інтер’єр приміщення, де відбувається подія, про те, що їли, пили, тощо.
Іван Низовий прожив 69 років, помер у 2011 році від важкої онкологічної хвороби, похований на одному з луганських цвинтарів на території, яка зараз знаходиться під контролем сепаратиської псевдореспубліки «ЛНР». Його дружина і донька, рятуючись від переслідувань, дислокацією свого вимушеного переселення обрали Львівщину, як край, який найбільше, поряд зі своєю рідною Сумщиною, любив їхній чоловік і батько. Завдяки старанням Л.Низової і громадсько-культурних активістів у м.Городку (де поселилися Низові), у Львові та у м.Судова Вишня впродовж осені 2014 та 2015 рр. було проведено декілька літературних вечорів пам’яті І.Низового, завдяки яким деяке коло наших земляків вже познайомилися з творчістю цього митця [3, с.1]. Ще до переселення, відразу по смерті батька, Леся Низова взялася за упорядкування його творчої спадщини і самотужки підготувала 5-томне видання (кожен том має обсяг понад 800 сторінок), яке потребує тільки коштів на оплату поліграфічних витрат. Властиво 4-й том під назвою «Мені давно не все одно» вміщує понад 20 рубрик, у яких погруповано публіцистичні і прозові твори, та проаналізовані вище спогади.
Загальну назву п’ятитомнику - «Бути народом», дала епохальна для подальшої долі І.Низового смілива громадсько-політична стаття у луганській газеті «Молодогвардієць» від 23 січня 1988 року, у якій автор вперше на повний голос заявив про утиски української мови на Донбасі, і окреслив найважливіші проблеми і завдання, виконання яких мало б зберегти українську присутність у тому краю [10, с.3].
Епохальна, оскільки після неї активна громадська діяльність і патріотична українська позиція автора була одним з факторів, який сприяв підтриманню проукраїнських настроїв у значної частини тамтешнього люду, що і дало позитивний результат на Всеукраїнському референдумі 1991 року. Епохальна ще і тому, що після неї почалися приховані і відкриті нападки на автора з боку проросійсько налаштованих осіб. На те, що відбувалося потім у часи незалежної України, коли Схід України був відданий на відкуп місцевим чиновникам, Іван Низовий і коло його однодумців з «Просвіти» та інших громадських організацій без фінансової і ідеологічної підтримки з центру, з Києва, на місцевих владних рівнях вплинути не могли. Тому і сталося там те, що сталося. Однак приклад Івана Низового і його однодумців – патріотів української ідеї на Слобожанщині та Донбасі (Володимира Просіна, Олексадра Стешенка, Василя Леоненка, Сергія Зятєва, Надії Кошель, Романа Рибнікова та інших) показує, що та частина України, є таки українською, хоч і дуже поруйнованою радянським та новітнім проросійським тоталітаризмом, і таки сучасна боротьба за неї є доцільною і необхідною.

Галина Виноградська 19.02.2016

Як приємно усвідомлювати, що те, що ти робиш, є потрібним і знаходить відповідний позитивний відгук!
Позавчора зустріла свого колишнього сусіда, з родичами якого прожили "двері в двері" більше десятка років і стали практично родиною... І тепер часто бачимося, хоча і не живемо так близько. Його звуть Денис Соловей, йому 26 років. Влітку 2014 року пішов добровольцем в АТО. У складі 24 Яворівського механізованого підрозділу захищав нашу землю під с.Дмитрівка неподалік Іловайська. Був поранений, контужений. Лікувався півроку у госпіталях Харкова і Львова. Тепер - інвалід війни. У 26 років... Має ще 6 осколків у печінці і селезінці, які українські лікарі не ризикнули видаляти під час попередніх курсів лікування. Готує документи для оперування за кордоном. Збирає кошти. Наша сім'я допомогла, звичайно, як змогли...
Але хотіла сказати про інше... Про те, з яким запалом і вдячністю він відгукувався про наші збірки "Воїнам світла" і "Осінь у камуфляжі"*, які я йому подарувала ще у січні ц.р.
Виявляється ці дві книжечки нарозхват у м.Лугини Житомирської обл., звідки він родом, і де мешкає його мама. "Мама" з великої літери, як і всі матері, які виховали синів-захисників... Адже влітку-восени 2014 р. обидва її сини - старший Олександр та молодший Денис були у тому східному пеклі, а далі - обоє поранені, тривале лікування... Але, дав Бог щастя - живі!
Перед Великодніми святами я передала Денисом ще два комплекти з наших двох збірок - для мами, і для брата.
І ось чую, що знайомі, сусіди Денисової мами, учителі місцевої школи - позичають і перепозичають наші збірки, переписують вручну собі у зошити вірші з них...
Пишу - а на очах сльози зворушення... Дякую нам усім! І - не зупиняймося!!!!
Бо люди хочуть читати!!!!

п.с. А ще буквально вчора мала розмову з мамою 12-річної школярки-волонтерки, слова якої (а їй тобі було ще 11 років) з її з малюнка для солдатів стали поштовхом для написання мого вірша "Осінь в бліндажі" (який опубліковано в обох збірках). Так от, наші збірочки постійно на руках у вчителів Львівської СШ №28, вірші з них використовують у навчально-виховному процесі... Гадаю ще треба буде додруковувати наклад, щоб поширювати у школах і бібліотеках. Бо таки дуже актуальне - ЛЮДИ ХОЧУТЬ ЧИТАТИ!!!

26 квітня 2015 року у музеї "Тюрма на Лонцького" у м.Львові відбувся вечір пам'яті українського поета-шістдесятника Івана Даниловича Низового (1942-2011). Це вже другий подібний захід (перший вечір пам'яті Івана Низового на Львівщині відбувся 24.04.2015 у м.Городку), підготований і проведений творчими силами учителів та учнів Малої академії мистецтв ім.П.Андрусіва з райцентру Городок Львівської області та городоцькими активістами в галузі культури (зокрема Романом Смілкою), у співпраці з донькою поета Лесею Низовою, яка через драматичні події на Сході України змушена була покинути Луганськ.
Львівщина була вибрана родиною не випадково, адже саме тут, у Львові та на Закарпатті, свого часу духовно і національно свідомо змужнів сирота розкуркулених Великородів (рід по матері) з Сумщини, саме тут він створив свою першу сім'ю, і сюди завше прагнув прилинути з далекого Луганська, якому віддав 40 років свого творчого життя.
Як розповіла на вечорі сама Леся, найціннішим скарбом, який вона насамперед рятувала - це архів батька (рукописи, видані збірки, документи, нагороди, фото та інш.матеріали). У приміщенні, де відбувався захід, присутні мали можливість ознайомитись з невеликою часткою перелічених скарбів.
Але основне дійство відбувалося на сцені - коридори колишньої катівні почули зворушливе дитяче і юначе декламування віршів І.Низового - присвячених матері, Україні, Т.Шевченкові, козацькому минулому, сьогоденню... Так, саме сьогоденню, незважаючи на те, що поета вже з 2011 року немає серед живих. Однак більшість його віршів звучать так, наче написані нині, у сучасних реаліях...
Уміло зрежисована директором Малої академії Ольгою Богданівною Пивовар та проведена ведучими Мар'яною Рап та Ігорем Ланем поетично-пісенна вистава була оздоблена інформативним інтерактивним відеорядом з великого екрану(світлинами та текстами віршів)(надані Лесею Низовою). Розворушили присутніх оптимістичні пісенні номери юних виконавиць-школярок з Городка, а також пісня городоцького поета і композитора Ярослава Рапа про чотири пори року - чотири пори життя, у виконанні його доньки - ведучої вечора Мар'яни Рап. А згодом - зворушливо звучало акапельне виконання пісні Б.Лепкого "Чуєш, брате мій" у виконанні читця-художника Василя Луціва ( який впродовж тижня перед першим вечором пам'яті створив живописний портрет Івана Низового (на основі фото), що став неодмінним атрибутом обох вечорів, створюючи візуальну присутність поета на сцені-мольберті). Художнім візуальним доповненням заходу стали також малюнки вихованців Малої академії, створені за мотивами творів Низового, які оживили холодні стіни каземату...
Роздинкою вечора стала "моновистава" Лесі про батька. Кажу так, бо і як оповідач, і як декламатор поезій, і як режисер тематичної подачі творів, вона була на висоті. У 30-40-хвилинному виступі їй вдалося охопити різні аспекти життя поета, різноманітні тематичні напрямки, і все це проілюструвати віршованими рядками.
А завершився вечір переглядом документального відео, з якого присутні мали нагоду почути і побачити Івана Низового на екрані, його розповіді про матір, про Олексу Гірника, а також думки його колег з Луганської спілки письменників на урочистостях, присвячених врученню Низовому премії ім.О.Гірника (2003).
Щиро вдячна господарям дійства, що дали можливість і мені на завершення сказати декілька слів про своє знайомство з творчістю І.Низового, та вплести свою поетичну гілочку у вінок його шани і пам'яті.
Серед гостей вечора були присутні: Голова львівської організації НСПУ Ярослав Камінецький, проректор НУ ім.Франка (...), голова Львівської "Просвіти" Ярослав Пітко, львівські письменники-спілчани Любов Долик, Іван Гентош, Ярослав Петришин, поети-митці, -освітяни, -науковці - Оксана Мазур, Олена Кіс-Федорук, Галина Гнатюк, Галина Виноградська,Богдан Бовшик, Галина Фітель, знаний львівський художник Ігор Гапон, львів'яни та городоччани...
Багато хто з присутніх колег-поетів уже знайомі з творчістю Івана Низового, завдяки невтомній популяризаторській праці Лесі Низової на різних інтернетресурсах (у ФБ, на "Поетичних майстернях"), але були гості, які вперше відкривали для себе його творчість, і бажали придбати щось із видань поета.
На жаль, багатонакладних паперових тиражів батькових збірок Леся зараз не має. Але ще до трагічних військових подій на Сході України, у Луганську, вона підготувала до видання п'ятитомник Івана Низового (кожен том по 900-1000 сторінок) і має його готовий макет - таке видання було б коштовною знахідкою для будь-якого видавництва... Справа за малим - за видавцем...

    Майдан, окрім того, що спричинився до потужних суспільно-політичних змін в Україні, які нині є в центрі уваги світової громадськості, став каталізатором потужного виплеску креативності, творчості, які знайшли своє втілення у творах різних жанрів: у візуальному мистецтві, у мистецтві слова, у мистецтві музичному, у різних креативних проявах.
    Кожен, хто був на Майдані, чи переглядав відео-, чи фотоматеріали, не міг не зауважити велику кількість найрізноманітніших роздруківок та писаних від руки цитат, фрагментів з творів Тараса Шевченка (із «Заповіту», із вірша «І мертвим і живим», з поеми «Кавказ»: «Борітеся – поборете! Вам Бог помагає!») які були присутні і у екстер’єрі і у інтер’єрі наметів і у інших приміщеннях (КМДА, Будинку Профспілок, у Бібліотеці Майдану та ін..). Автори написів з цитатами Шевченка часом подавали їх у своєму переосмисленні, як актуалізоване Кобзареве керівництво до дії, внаслідок чого виникали такі трансформації на кшталт «Борімося – поборемо! Нам Бог помагає!
(світлини 1, 2)
    Яскравим прикладом Майдану, як явища загальноукраїнського є наступний факти.
    Як пише автор допису «Борітеся-поборете» на сайті http://znayou.com/2014/03/09/bortesya-poborete.html : «Свій подарунок до 200-літнього ювілею Тараса Григоровича приготувала художня еліта Кременчука. 9.03.2014 р. відбулося урочисте відкриття революційного графіті з портретом Шевченка і написом «Борітеся - поборете» на стіні біля зупинки «Міський сад». Робота була виконана днем раніше спільними зусиллями Кременчуцького майдану, всіх небайдужих та за сприяння міської влади.
    Була проголошена вдячність всім, хто будь як приймав участь у цьому дійстві, зокрема головному художнику, та ініціатору цієї події Сергію Брильову. Відбулася фото сесія на фоні графіті і люди сформувавши колону пройшли центральними вулицями від електростанції до пам’ятника Кобзарю, несучи його портрет та великий жовто-блакитний стяг» (2 наступні фото з тієї ж інтеренет-сторінки – Г.В.).
(світлини 3 і 4)
    За інформацією сайту http://www.blitz.if.ua/?q=news&id=10350 : «Сьогодні (04.02.2014 ) в Івано-Франківську на стінах обласної адміністрації встановили баннер висотою 6 поверхів. На баннері зображено герб України, український прапор та слова Тараса Шевченка «Борітеся-поборете». Фото кореспондента «Бліц-Інфо».
(світлина 5)
    Подібних прикладів можна наводити безліч. Але представлені ілюстрації взяті саме як демонстрація символічної об’єднавчої ролі Шевченкового слова на Майданах від Сходу до Заходу, від Кременчука до Івано-Франківська.
    Поетичне слово Кобзаря на Майдані також і звучало вголос. Зокрема всі ми пам’ятаємо відеозапис на якому уривок з поеми «Кавказ» читає перший герой небесної сотні Сергій Нігоян. Цей запис було здійснено в рамках проекту «Наш Шевченко» під керівництвом Сергія Проскурні (і з 365 записів цього проекту 40 (з 57 по 96) здійснені саме на Майдані від учасників різного віку, з різних куточків України…) (Дет див.: http://nashshevchenko.in.ua/ )
(світлина 6)
    Дуже актуальним і пророчим виявився і вірш ще одного українського поетичного генія – Івана Франка, зокрема вірш «Беркут», у контексті протистояння з силовим підрозділом «Беркут». Цей вірш побутував і на візуальних носіях, звучав уголос, отримав тисячі уподобань та перепостів у соцмережах, у яких активну участь брали самі безпосередні учасники Майдану.
(світлина 7)
    Також у той час актуалізувалися і активно використовувалися у різних проявах поезії О.Олеся «Європа мовчала», Василя Симоненка «Україно, ти моя молитва» , Володимира Сосюри «Любіть Україну», Ліни Костенко (цитати з багатьох її віршів) і інших класиків.
(світлини 8-11)
    А крім того був ще величезний вибух поетичної творчості у самих учасників Майдану та й загалом по всій Україні і за її межами. Навіть той, хто ніколи раніше не писав поезії, починав римувати, складати віршовані рядки. І нехай у когось вони були не зовсім досконалі з точки зору правил віршування, але то була своєрідна психотерапія, катарсис душі за допомогою слова.
(світлини 12-13)
    Поетичне слово на Майдані звучало з головної сцени Майдану у Києві та по інших населених пунктах України, вірші читали і біля бочок з вогнищами, і у наметах, і на барикадах. Впродовж тих майже 4-х місяців Майдану (з грудня по березень) відбулося декілька поетичних марафонів: 21.12.2013 у КМДА, у січні в Народному домі, в лютому – в бібліотеці Майдану.
(світлини 14-15)
    З багатьма з тих, хто був активним поетом-майданівцем я знайома особисто або знайома з їхньою творчістю завдяки різним інтернет ресурсам. Це і професійні літератори і люди різних професій, для яких поезія є не фахом, але проявом їхнього таланту. З різних куточків України, різного віку. Які виконували на Майдані ту роботу, яка була необхідна: будували барикади, прибирали сміття, прибирали сніг, рубали дрова, готували їжу, розносили її, надавали медичну допомогу, а крім того ще і створювали і оприлюднювали своє поетичне слово. Зокрема, з тих, що я знаю це Валентина Попелюшка з Мукачевого, Закарпаття, Лариса Омельченко бібліотекар з Дніпропетровщини, яка зараз є активним волонтером, що допомагає воїнам АТО, Віра Олеш з Соснівки, Львівщина, Віктор Кучерук з Вишгорода, Київщина, Інна Ковальчук, киянка та багато інших.
(світлини 16-18)
    Багато з нас мабуть пам’ятає вірші, які, щойно народившись, стали загальновідомими в час Майдану.
     Зокрема вірш Мирослава Вересюка (народився на Тернопільщині, мешкає у Вінниці) написаний напередодні Майданівських подій – у жовтні 2013 року:

Гадаєш ти мене образив,
коли бандерівцем назвав?
Скажу тобі на це одразу –
Я ним не був!Тепер вже став!
Сприймаю це, як нагороду!
Звання, присвоєне за те,
Що сином став свого народу, ......
Любові почуття святе!
Люблю безмежно рідний край,
Цю чарівну, магічну мову,
Дарований Всевишнім рай,
Красу дівочу чорноброву.
Люблю за щедрість і за спів,
Шалені ночі солов’їні,
Коли бракує навіть слів,
Освідчитися Україні!
А ти мене за цю любов
Оскаженіло ненавидиш.
Не я до тебе! Ти прийшов,
На мою землю і тут гидиш!
Іди подальше від гріха,
Моє терпіння не безмежне.
Нехай святиться у віках
В борні здобута НЕЗАЛЕЖНІСТЬ!
(с) Мирослав Вересюк

    До речі, з цим віршем у інтернет мережах під час Майдану відбулася дещо комічна історія, оскільки автор на своїй персональній сторінці сайту «Клуб Поезії» http://www.poetryclub.com.ua/author.php?id=16199 подав дату свого народження у вигляді
День народж. 15/06/0005
(на момент написання цієї статті 28.02.2015 теж зафіксовано саме такий стан речей).
    Отож, цей вірш певний час побутував у народі, як твір 13-річного підлітка, хоча офіційна біографія автора Вересюка Мирослава Петровича, розміщена на ресурсі http://www.uapoet.com/bio/ , інформує, що він народився 15 червня 1955 року в селі Ратищі Зборівського району Тернопільської області.
    Зрозуміло, що такий зрілий текст, поданий від імені 13-річного хлопця, сприймається інакше - емоційно потужніше, аніж від імені 58-річного чоловіка.
     У цій історії я б не вбачала якихось спеціальних прихованих мотивів. На мій погляд, той, хто перекопійовував текст вірша зі сторінки автора, всього лиш був дещо неуважний і некритично сприйняв подачу автором своєї дати народження, адже фото автора, розміщене поряд – це фото зрілого чоловіка.
    Так, чи інакше, але вірш здобув свою популярність і безпосередньо на Майдані, і у соцмережах під час Майдану, і пізніше увійшов до багатьох колективних збірок поезії Майдану (про які йтиметься трохи згодом).

    Ще один зразок своєрідного «бестселера» в час Майдану – вірш Анастасії Дмитрук «Никогда мы не будем братьями» (народилася 31 січня 1991 року в м. Ніжин Чернігівської області. З 10 років мешкає в Києві, де навчалася в гімназії, а потім — у Фізико-технічному інституті Київської політехніки[2]. Закінчила НТУУ «КПІ» взимку 2014 року, здобувши кваліфікацію спеціаліста з інформаційної безпеки. Працює на одній з фірм із захисту інформації на комп'ютерних системах ).
Цей вірш у вигляді відео кліпу, де авторка читає його перед камерою, з'явився в мережі 19 березня 2014, а вже 11 квітня подолав межу у 1 млн переглядів. Литовські музиканти поклали його на музику і спільно з хором Клайпедського музичного театру записали відеокліп. З часу завантаження 3 квітня 2014 до 14 квітня 2014 цей кліп також був переглянутий більше мільйона разів. http://uk.wikipedia.org/wiki/Дмитрук_Анастасія_Миколаївна
(Світлина 19)

    «Никогда мы не будем братьями…»

Никогда мы не будем братьями
ни по родине, ни по матери.
Духа нет у вас быть свободными –
нам не стать с вами даже сводными.
Вы себя окрестили "старшими" -
нам бы младшими, да не вашими.
Вас так много, а, жаль, безликие.
Вы огромные, мы – великие.
А вы жмете… вы всё маетесь,
своей завистью вы подавитесь.
Воля - слово вам незнакомое,
вы все с детства в цепи закованы.
У вас дома "молчанье – золото",
а у нас жгут коктейли Молотова, да, у нас в сердце кровь горячая,
что ж вы нам за "родня" незрячая?
А у нас всех глаза бесстрашные,
без оружия мы опасные.
Повзрослели и стали смелыми
все у снайперов под прицелами.
Нас каты на колени ставили –
мы восстали и всё исправили.
И зря прячутся крысы, молятся –
они кровью своей умоются.
Вам шлют новые указания –
а у нас тут огни восстания.
У вас Царь, у нас - Демократия.
Никогда мы не будем братьями.
(с) Анастасія Дмитрук

    «Вірш до беркутівця» дитячої поетеси і сценариста, мешканки Горлівки Донецької області Тетяни Малахової був оприлюднений 12 лютого 2014р. публікацією відеокліпу на ютубі і теж набув широкою популярності у середовищі Майдану:

Здравствуй, мальчик за серым щитом,
Выполняющий мерзкий приказ!
Как же ты пожалеешь потом,
Что сегодня стреляешь в нас!
Ты кого защищаешь, сынок?
Тех, кто дал поглодать тебе кость?
Ну, зачем? Почему? Как ты мог?
Ты ведь в этой стране не гость!
Кучу денег притащишь домой,
Год не будешь вставать с дивана!
Только помни, на деньгах - кровь!
Кровь Сережёньки Нигояна!
Когда будешь лететь в Шарм – эль – Шейх…
Отдыхать после братоубийства…
За тобой потянется шлейф…
То проклятья за Юру Вербицкого!
Когда будешь лететь назад
И тащить шмотья чемоданы,
Не забудь, что это - глаза,
Те, что выбили на Майдане!
Когда будешь сыну и дочке
Покупать игрушки и велик,
Не забудь - это печень и почки,
Что отбили у вас в райотделе!
А когда квартиру получишь,
Голяком в теплой ванне ляг.
Вспомни Мишу, которого мучил
На морозе ваш толстый хряк!
Ну а если тебе по ночам
Будет Миша Жизневский сниться?
А еще пара сотен мам,
Что готовы в слезах утопиться!
Триста литров отдали крови,
Те, кто верит и верил в Майдан!
Все молились! Отдали с любовью!
Но не выжил Сеник Роман!
А в парламенте - теледебаты,
А а парламенте - визги и вой!
Слава Богу, нашелся Булатов,
Искалеченный, но живой!
Мальчик-мальчик… погоны померкнут,
Деньги кончатся… жизнь продлится!
И короткого слова «Беркут»
Ты до старости будешь стыдиться!
Но я знаю, что ты не такой!
У тебя есть отец, мама, брат..
Что ж ты встал? Поезжай домой.
Еще есть дорога назад!
(с) Тетяна Малахова

    І звичайно, загальновідомими і загальнонародними стали слова вірша «Мамо не плач» Оксани Максимишин-Корабель (українки, що мешкає у Португалії) які присвячені і були написані відразу після кульмінаційного моменту Майдану – моменту розстрілу «Небесної сотні»

Мамо, не плач. Я повернусь весною.
У шибку пташинкою вдарюсь твою.
Прийду на світанні в садок із росою,
А, може, дощем на поріг упаду.
Голубко, не плач.
Так судилося, ненько,
Вже слово, матусю, не буде моїм.
Прийду і попрошуся в сон твій тихенько
Розкажу, як мається в домі новім.
Мені колискову ангел співає
I рана смертельна уже не болить.
Ти знаєш, матусю, й тут сумно буває
Душа за тобою, рідненька, щемить.
Мамочко, вибач за чорну хустину
За те, що віднині будеш сама.
Тебе я люблю. I люблю Україну
Вона, як і ти, була в мене одна.
(с) Оксана Максимишин-Корабель

    Цей вірш звучав зі сцени Майдану у виконанні Руслани Лижичко під час траурних заходів по вшануванню Героїв Небесної сотні, був використаний у заставках на різних каналах українського телебачення під час днів жалоби:
(світлини 20,21)
 На жаль ці слова не втратили актуальності і нині, коли продовжуються бойові дії на Сході України, і коли вже Небесні тисячі воїнів АТО приєдналися до героїв Небесної сотні Майдану.

    Як вже мовилося, авторами поезій на Майдані були і самі учасники Майдану, а після трагічних подій 18-20 лютого 2014 року до них долучилися і рідні загиблих.
      Зокрема відомий вірш батька одного з Героїв Небесної сотні Євгена Котляра застреленого снайперами 20.02.14. - Миколи Івановича Котляра (вірш увійшов до збірки «Небесна сотня: антологія Майданівських віршів»- Чернівці:Букрек, 2014.-400с.)

 Сыну

Моя кровинка, я горжусь тобой
В тылу не ждал огонь заградотряда
Ты мог уйти. Ты принял этот бой,
Хотя свистели роем пули рядом.
Когда на землю падали друзья
- С фанерками нельзя в такую драку! -
Казалось - даже выстоять нельзя,
Вы поднялись и Вы пошли в атаку
Я б так не смог. Немногие б смогли.
Склоняюсь к дорогому изголовью.
Вы гордость, совесть, честь своей земли,
И землю эту Вы полили кровью
Прости, я снова плачу, мой герой.
Ты принял не спонтанное решенье.
Как ты мне нужен здесь, сейчас, живой
Я ненавижу жертвоприношенье
Герої не вмирають!
(с) Микола Котляр

    Після розстрілу Небесної сотні на місцевих Майданах практично усіх населених пунктів України активісти облаштовували тимчасові меморіальні споруди для вшанування загиблих. На наступній світлині бачимо щит з фотографіями Героїв Небесної сотні та світлини подій на Київському Майдані, встановлений на площі Соборній у Черкасах. На цьому щиті використано слова вірша Людмили Максимлюк (українки з Португалії) «А сотню вже зустріли небеса…»:

А сотню вже зустріли небеса..
Летіли легко,хоч Майдан ридав..
І з кров´ю перемішана сльоза....
А батько сина ще не відпускав..
Й заплакав Бог,побачивши загін:
Спереду - сотник ,молодий,вродливий
І юний хлопчик в касці голубій,
І вчитель літній-сивий-сивий..
І рани їхні вже не їм болять..
Жовто-блакитний стяг покрив їм тіло..
Як крила ангела, злітаючи назад,
Небесна сотня в вирій полетіла...
Людмила Максимлюк
21.02 2014
(світлина 22)

    Трохи цікавої статистики: запит «вірші про майдан» в пошуковій системі Google видає 246 000 посилань, запит «поезія Майдану» - 466 000, запит «вірші про Небесну сотню» - 516 000 (станом на 26.02.2015). Прикметно, що запити щодо антимайдану та «Беркуту» теж дають понад 400 000 посилань, але переглянувши частину з них, я побачила, що у великій мірі це та ж поезія Майдану, у якій згадуються такі «персонажі» як «анти майдан», «тітушки», «Беркут».

    Звичайно, що такий бурхливий літературний, поетичний процес не міг залишитися лише емоційним викидом у атмосферу, а відразу почав втілюватися у паперові видання – колективні збірки поезій та авторські персональні.
 Найперше заслуговує на увагу збірка поезій «Материнська молитва. Українки — героям Майдану : Поезії / Автори передмови — Т. Череп-Пероганич,Ю. Пероганич : — Київ: Видавництво «Наш Формат», 2014, 71 сторінка, ISBN 978-966-97344-8-8»
(свілина 23)
    Заслуговує тому, що це перша поетична збірка, присвячена подіям Майдану, яка побачила світ на початку березня 2014 року і вже 9 березня 2014 була вперше презентована на Шевченківському святі в м.Стара Синява на Хмельниччині Любов’ю Сердунич (редактором на волонтерських засадах). Презентація книги видавництвом «Наш Формат» та засновниками Мистецького порталу «Жінка-УКРАЇНКА»відбулася того ж дня 9 березня 2014 увечері в Українському домі на Європейській площі Києва в рамках Відкритого університету Майдану. Вірші зі збірки звучали на Першому каналі українського радіо 15 березня 2014 в інформаційно-музичній програмі «Обрії»
      Видання втілене в життя Мистецькою агенцією «Наш Формат» (місто Київ) у співпраці з мистецьким порталом «Жінка-УКРАЇНКА». Автор ідеї видання — поетеса і засновниця веб-порталу «Жінка-УКРАЇНКА» Тетяна Череп-Пероганич, активна учасниця Майдану.
      У книзі зібрані поезії, присвячені героям Майдану, які були написані в період з листопада 2013 по січень 2014 року. Авторками віршів є 26 жінок: Галинка Верховинка, Любов Відута, Тетяна Власова, Наталія Дев'ятко, Тетяна Іванчук, Наталія Крісман, Ярина Мавка, Світлана Макаревська, Оксана Маковець, Надія Марчук, Іванна Осос, Оксана Радушинська, Любов Сердунич (редактор), Іванна Стеф'юк, Світлана Тарнавська, Надія Таршин, Галина Фесюк, Тетяна Череп-Пероганич, Людмила Яцура, Лідія Анциперова, Любов Долик, Леся Горова, Уляна Дубініна, Патара Бачія, Валентина Попелюшка, Тая Цибульська, кожна з яких, в більшій чи меншій мірі, брала участь у подіях на Київському та місцевих Майданах.
      Для ілюстрування обкладинки книги використано роботу писанкарки Тетяни Коновал. (Дет. див.: http://uk.wikipedia.org/wiki/Материнська_молитва._Українки_—_героям_Майдану)

    Наступна за хронологією збірка «Небесна сотня: антологія майданівських віршів» / Упор. і авт. передмови Л.Воронюк - Чернівці: Видавничий дім Букрек, 2014.- 400 с.: іл.. – впродовж квітня-травня 2014 року вийшла у двох виданнях. Перше - у квітні 2014 містило твори 234 авторів із 6 країн світу, однак викликало певні організаційні зауваження до укладачки від авторів поезій та ілюстрацій, використаних у книзі. Врахувавши їх та поповнивши збірку новими творами від нових авторів, укладач та видавці вже у травні випустили у світ 2-е видання, доповнене.
(світлина 24)
    Поза сумнівом, ця збірка є важливим мистецьким явищем у сучасному літературному процесі України, адже до неї ввійшли і твори визнаних метрів-класиків (Дмитра Павличка, Миколи Петренка, Мар'яни Савки та ін.), і авторів, вірші котрих стали справді народними у ті криваві Дні плачу (вже згадуваних вище Оксани Максимишин-Корабель, Анастасії Дмитрук, Миколи Вересюка, Миколи Котляра та ін.), і близько 40-ка моїх колег по перу, знайомих особисто, знайомих по соцмережах (Валентини Попелюшки, Наталії Крісман, Любові Долик, Івана Гентоша, Мирослава Артимовича та інших) і цілком нові імена. Упорядниця видання Леся Воронюк мотивувала такий формат збірки цінністю віршованих текстів не тільки як довершених творів з точки зору професійності автора, а насамперед за тим емоційним і енергетичним посилом, який несе кожен твір, те, чи він «зачіпає» відповідні психоемоційні рецептори читача.
 Крім того яскравим візуальним матеріалом є вміщені у книзі понад 20 ілюстрацій - фото, графічних та живописних робіт українських та зарубіжних авторів (Пилипа Ярмоли, Юрія Журавля, Адріяни Сірської, Марії Федюк, Єфрема Лукацького та інших).
 Друге видання книги містить 309 поетичних текстів від 251 автора з дев’яти країн (України, Польщі, Білорусі, Франції, Росії, Італії, Португалії, Канади, США). Вірші зарубіжних авторів подано і мовою оригіналу і в українському перекладі.

    У квітні-травні 2014 року Discursus видав книжку «Євромайдан. Лірична хроніка», яка зібрала вірші українською та російською мовами про Євромайдан від 31 поета.
(світлина 25)
    Серед авторів : Маріанна Кіяновська, Євгенія Більченко, Катерина Калитко, Борис Херсонский, Павло Коробчук, Олексій Бик, Василь Махно,Марічка Гуменюк, Мар’яна Савка, Карина Тумаєва, Василь Кузан, Дмитро Андрощук, Галина Крук, Олена Герасим’юк та інші. На обкладинці антології використана робота художниці Марисі Рудської.
    Укладачі цієї книги керувалися дещо іншим підходом до підбору творів: «Текстів у книжці небагато, але всі вони добірні. Кожен вірш є цінним не лише тому, що стосується Євромайдану, а як вірш. Не може одночасно бути 200 геніїв, які напишуть 200 геніальних текстів. В нашому виданні серйозні автори й серйозні тексти, які залишаться», – пояснив видавець Василь Карп’юк. (Дет. див: http://www.chytomo.com/issued/majdan-u-knizhkax)

    Збірка «Говорить Майдан. – Вид.дім «Чорнильна хвиля», 2014. – 224 с. іл.. , яка побачила світ у липні 2014 року, укладена за принципом, подібним до чернівецького видання «Небесна сотня: антологія…» - в неї включено вірші і професійних поетів і поетів-аматорів.
(світлина 26)
    «До збірки революційної поезії «Говорить Майдан» увійшли найкращі твори на думку редакції видавничого дому «Чорнильна Хвиля», які висвітлюють революційні події в Україні з жовтня 2013 по квітень 2014 року Авторський склад об'єднав не тільки всю територію України, а й низку зарубіжних країн. Перед читачем книга повстає «без кольору» — лише патріотизм, воля, сила духу, вірність, любов, надія та безмежна скорбота за безсмертними Героями України» - читаємо у анотації до видання.
    Стриманий чорно-білий формат книги витримано у всьому: і в зовнішньому і у внутрішньому оформленні книги, де використано графічні роботи Марії Юрчак:
(світлина 27)
( Дет. див: http://www.khvylia.com/vydavnytstvo/publikatsia-115 )

    У липні 2014 року Антін Мухарський у співпраці з колективом авторів видав альманах «Майдан (R) Еволюція духу», в якому 5 розділ укладено з віршів відомих українських письменників Сергія Жадана та Юрія Винничука, а також російського поета Дмитра Бикова, автора проекту «Гражданин поет».
(світлина 28)
(Дет. див. http://www.chytomo.com/…/na-majdani-muxarskij-prezentuvav-m… )

    Окрім колективних антологій впродовж 2014 року вийшла у світ низка авторських збірок:
1) Антоніна Листопад (Київ) «Солоний Хрещатик» – квітень
2) Дмитро Павличко (Київ)– «Вірші з Майдану» – серпень-вересень
3) Іван Гентош (Львів) «Тривожні дзвони» – вересень
4) Олександр Букатюк (Тернопіль) «Мадонна Майдану» – грудень
5) Наталія Хаммоуда (українка, що мешкає в Тунісі) – «Свобода не приходить ненароком» - листопад
6) Валентина Попелюшка (Мукачеве) «Миротворче» – грудень
(світлина 29)

    Окрім того, велика кількість поетичних творів, присвячених тематиці Майдану, були і продовжують публікуватися у численних періодичних виданнях (районних, обласних, загальноукраїнських газетах, журналах, на сторінках різних інтернетресурсів). Оскільки це все виловити просто нереально, то з цього величезного масиву хочу виділити лише два видання, оскільки вони присвячені 200-літньому ювілею Тараса Шевченка, і вміщені у них твори є своєрідною мапою самосвідомості авторів з різних куточків України та з-поза її меж, у яких шевченківська тематика тісно переплелася з тематикою Майдану.
Мова йде про Вісники І і ІІ Міжнародного поетичного конкурсу «Чатує в століттях Чернеча Гора» до 200-ліття Тараса Шевченка ( Канів: Склянка часу – Zeitglas, 2014.- 200 с.(березень) і 168с.(грудень)
(світлина 30)
    У ці вісники ввійшли твори, відібрані організаторами (колективом Канівського видавництва «Склянка часу – Zeitglas» на чолі з директором видавництва канівським письменником Олександром Апальковим) в процесі першого туру І і ІІ конкурсів відповідно. На перший конкурс надійшло 1789 творів, на другий – 2547 творів (кожен конкурсант мав право надіслати тільки по одному твору на кожний конкурс). У другий тур І конкурсу було пропущено більше 200 творів, у другий тур ІІ конкурсу – 157. За підсумками другого туру кожного конкурсу визначалися три призові місця і двоє лауреатів. І у першому, і у другому збірниках велика частина творів була присвячена тематиці Майдану, Небесній сотні. І саме вірш на майданівську тематику «Ще… (майданами)» Дарини Гладун з м.Хмельницького здобув перше місце ІІ Конкурсу.
    Попри підбиття підсумків і визначення переможців, ці конкурси відіграли і важливу об’єднавчу роль для професійних поетів та віршувальників-аматорів з різних куточків України від заходу до Сходу і з Півночі до Півдня, а також авторів з Росії, Білорусі, Тунісу, Німеччини, Польщі, Іспанії, оскільки кожен з авторів мав можливість замовити і отримати бажану для себе кількість примірників цього спеціального видання, ознайомитися самому і ознайомити своє коло шанувальників з творчістю такої географічно широкої та ментально єдиної української громади.
    На початку лютого 2015 року організатори оголосили про початок прийому творів уже на ІІІ Конкурс «Чатує в століттях Чернеча Гора».
(Дет.див. http://zeitglas.io.ua/…/ogolosheno_iii-y_mijnarodniy_poetic… )

    Динаміку зростання чисельності виданих книг про Майдан, і зокрема поетичних, можна прослідкувати починаючи зі статті Наталії Корнієнко «Майдан у книжках» від 28.05.2014 на сайті http://www.chytomo.com/issued/majdan-u-knizhkax , де авторка подає інформацію та аналізує 13 книг на цю тематику (4 з яких поетичні).
    А вже у інформації на сторінці «Бібліотеки Майдану» в мережі Фейсбук читаємо, що 21.11 2014 на виставці «Майдан у книжках» у Бібліотеці Майдану в Києві – зібрано понад 50 українських та зарубіжних видань про Майдан. (Скільки з них поетичних, поки що, даних я не маю).

    На думку деяких скептиків, (як зазначала Леся Воронюк на презентації книги «Небесна сотня: антологія…» в рамках Львівського Книжкового форуму у вересні 2014 року), видання книг по таких «гарячих слідах», як це було з першими збірками у цьому огляді, - не потрібне, оскільки, як кажуть, матеріал повинен вистоятися. Але як показали подальші події – у березні 2014 року почалася російсько-українська війна під назвою «АТО», де рахунок загиблих пішов на тисячі, і на перший план вийшли потреби воїнів, біженців, тощо. Тому видання книг про Майдан (у тому числі поетичних) саме «по гарячих слідах» виявилося дуже вчасним. Особливо це стосується таких «народних антологій» як «Материнська молитва», «Небесна сотня…», «Говорить Майдан», оскільки тексти, вміщені в них, є тим первинним джерельним матеріалом, за яким фахівці різних гуманітарних дисциплін матимуть можливість відслідковувати різні аспекти становлення сучасної самоідентичності їхніх авторів.

    А життя пішло далі. І багато з авторів з проаналізованих збірок створили віртуально-реальну «Поетичну сотню», і завдяки соціальним мережам втілили у життя низку поетичних збірок для воїнів АТО, які тими ж авторами-волонтерами передаються і доставляються на передову збройного протистояння на Сході України, даруються пораненим бійцям у госпіталях, та рідним і близьким учасників АТО.
      Зокрема це збірки "Осінь у камуфляжі: збірка віршів "/ упорядкувала Таїсія Цибульська — Кременчук: Видавець ПП Щербатюк О. В., 2014 — 128 с. та "Воїнам світла:колективний подарунковий збірник поезій."- Мукачеве,волонтерське видавництво "Серце патріота", Благодійний фонд "Віта Дольче", 2015.- 256 с.
(світлина 31)

    Своєрідним рекордом у стислості часу підготовки збірки від виникнення самої її ідеї до паперового втілення перших примірників ( 4 доби!) стала колективна збірка "Живи, Надіє! Колективна збірка поезій."- Мукачеве, Благодійний фонд "Віта Дольче", 2015.- 136 с. на підтримку Надії Савченко, два примірники якої вже на п’ятий день від задуму були передані сестрі Надії – Вірі. Звичайно це стало можливим тільки завдяки волонтерській саможертовності організаторів цього видання – поетки з Мукачевого Валентини Попелюшки та її чоловіка Степана Жука (засновників благодійного фонду "Віта Дольче") та редактора-волонтера - поетки з Хмельниччини Любові Сердунич, які декілька діб підряд цілодобово працювали над втіленням цього проекту. Авторський колектив цієї збірки складається з поетів, чиї твори вміщені і у «Материнській молитві», і у «Небесній сотні…», і у «Говорить Майдан», і котрі спеціально написали твори для підтримки морального духу нашої незламної героїні.
(світлина 32)

    І на завершення, як краплинка в поетичному морі майданівських віршів – мій вірш «Небесній сотні», який увійшов до збірки «Небесна сотня: антологія майданівських віршів» / Упор. і авт. передмови Л.Воронюк - Чернівці: Видавничий дім Букрек, 2014.- С.52-53.

 Небесній сотні

Тут вам не Росія. Бо тут – Україна!
Народного гніву нестримна лавина:
за «каменепадом» реве ревом «ленінопад»!
І можна дивитись на теплім дивані,
як гинуть за тебе на справжнім Майдані,
та тільки лиш час не повернеш ніколи назад…
«Небесної сотні» архангельські крила:
з Волині до Січі – могили, могили…
Дрогобич, Тернопіль, Дунаєве, Львів, Кременчук…
Брати: білоруси, вірмени, грузини,
вкраїнці…Сини…Гордість й біль України…
Довіку їх кров не відмити катюгам із рук.
- Вендета?
- Молитва! За сина і брата,
за діда, онука, за нѐбожа, тата,
коханого, серденько… Боже!!! Спаси й сохрани!..
Плече до плеча: матері і дружини,
онучки і доні… Пливуть домовини…
Пливуть-відпливають кохані в небесні світи…
А з неба, з-за тої таємної грані
вертають невидимо і на Майдані
стоять поміж нас камертонами правди й чеснот.
І фальш не пройде, і фальстарт не поможе
томý, хто шанує суєтне, не Боже…
Бо вийде один і промовить за цілий народ!
(с) Галина Виноградська 23-24.02.2014

    У статті проаналізовано 16 поетичних збірок, про які мені відомо, а скільки ще є таких, про які я поки що не знаю. Тому буду вдячна за інформацію про інші поетичні (та й не тільки) книги, які наразі не включено у цей огляд.

    У статті використано світлини авторства Галини Виноградської, з фотоархівів на персональних сторінках у мережі Fasebook Валентини Попелюшки (автор Степан Жук), Віри Олеш, Івана Гентоша, Олександра Букатюка, Наталії Хаммоуди та матеріали і світлини з сайтів http://znayou.com/2014/03/09/bortesya-poborete.html ,
http://www.blitz.if.ua/?q=news&id=10350, http://nashshevchenko.in.ua/, http://www.poetryclub.com.ua/author.php?id=16199 , http://www.uapoet.com/bio/ http://uk.wikipedia.org/wiki/Дмитрук_Анастасія_Миколаївна http://www.chytomo.com/issued/majdan-u-knizhkax http://uk.wikipedia.org/wiki/Материнська_молитва._Українки_—_героям_Майдану,
http://www.khvylia.com/vydavnytstvo/publikatsia-115 , http://www.chytomo.com/…/na-majdani-muxarskij-prezentuvav-m…, http://zeitglas.io.ua/…/ogolosheno_iii-y_mijnarodniy_poetic…,

(с) Галина Виноградська, м.Львів

Уважно читаємо словник:

1)вірш – іменник чоловічого роду.

Синонімія:
ПОЕ́ЗІЯ (окремий невеликий твір, написаний ритмізованою мовою), ВІРШ, ВІ́РША заст.; ПІ́СНЯ (лірична, у музично поетичному стилі). Перебуваючи довгий час в Бахмутській тюрмі в досить тяжкому стані, я писав там поезії в прозі (С.Васильченко); Першим прийшов здоровити його з Різдвом Юрко Андруський. Та ще й не просто - віршем (Вас. Шевчук);А може, який невеличкий утвір, - чи вірша, чи оповідання, - є, і його до нас засилайте (Панас Мирний); Склав пісень я багато про тебе, та найкращая пісня - це ти (В. Сосюра).

відмінок однина множина
називний вірш вірші́
родовий ві́рша вірші́в
давальний ві́ршу, ві́ршеві вірша́м
знахідний вірш вірші́
орудний ві́ршем вірша́ми
місцевий на/у ві́рші, ві́ршу на/у вірша́х
кличний ві́ршу* вірші́*

http://lcorp.ulif.org.ua/dictua/?swrd=%E2%B3%F0%F8&btnG=%CD%E0%E3%EE%EB%EE%F1%E8

2) ві́рша – іменник жіночого роду

відмінок однина множина
називний ві́рша ві́рші
родовий ві́рші вірш
давальний ві́рші ві́ршам
знахідний ві́ршу ві́рші
орудний ві́ршею ві́ршами
місцевий на/у ві́рші на/у ві́ршах
кличний ві́рше* ві́рші*

http://lcorp.ulif.org.ua/dictua/?swrd=%E2%B3%F0%F8&btnG=%CD%E0%E3%EE%EB%EE%F1%E8

:))))))